Термін Середні Вікиrdquo;
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1.Термін ,,Середні Віки”. Періодизація середніх віків.
Термін С.В.-зявився на прик.15ст.ввів Клавіо Вьондо ,,Історія від падіння Риму”-період лежить між епохою Відродження і античності. Келєр Йоган-жив на прик.15ст.,ввів в термін в періодизацію всес.історії.Також ставився негативно до С.В.С.В.-період виникнення розквіту і занепаду феодальних відносин на терит.країн Зх.Є.і Візантії.
Середні віки розпочались на прикінці 5ст. після падіння Західної Римської імперії в 476р. і закінчується падінням в 1453р. Константинополя( Візантійська імперія). З 1337-1453р.- закінчилася 100 літня війна між Францією і Англією. Американці вв., що середні віки існували до 1492. Деякі історики вв, що початок середніх віків в 395, коли був поділ Риму на Західну і Східну.С.В.: 1.Раннє середньовіччя-кін.5-сер.11ст.2. Розвинуте середньовіччя:др..пол.11-13ст.3. Пізнє: 14-15. Раннє Середньовіччя: економіка: руйнування рабовласницьких відносин. Сформувалось феодальне помістя.Верства феодалів і верства залежних залежного селянства.варвар.сформолювалося перші держави-короліства. Європа стала християнською.К-ра: темні віки ЗХ.Європи.2.Розвинуте Середньовіч-розквіт феодалізму. Виникає середньовічне місто, замість античного полісу. Зявляється міська економіка і к-ра. Період феодальної роздробленості. В кін.почали формуватися цент. держави. Епоха Хрестових походів. Розквіт к-ри, зявляються школи і перші університети, романи, поезії. Романська, готична к-ра.3. Пізнє Середньовіччя: осінь середньовіччя. Розклад феодального, формується мануфактура, виникає станово представницька монархія. В кінці виникає абсолютна монархія-абсолютизм. Період ренесансу.
2.Джерела з історії середніх віків 5-11ст.
Візантійсь кий імператор Юстиніан І звелів у VI ст. кодифікувати римські закони. Так з'явилися на світ "Кодекс Юстиніана" (зако ни римських імператорів II—VI ст.), "Нові закони" (но вели) — пізніші едикти самого Юстиніана І, Дігести (чи Пандекти — систематизовані висловлювання найавтори тетніших римських юристів у 50-ти книгах), Інституції . У Західній Європі до XI—XII ст. користувалися "Кодексом імператора Феодо сія II" — більш раннім зведенням римських законів. Кельти, германці та слов'яни з появами у них дер жав, а також тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в них. Так з'явилися наприкінціV — на початку IX ст. їхні судебники, які в медієвістиці на зиваються "правдами"(Бургундська, Вестготська, Салічна,Рипуарська, Саксонська та інші "правди'). На Британ ських островах "правди" з'явилися в VII—XI ст..Із варварських "правд" найціннішою для дослідника германського світу є "Салічна правда", яка виникла вVI ст. у салічних (приморських) франків і відображала найдавніші норми звичаєвого праваТекст "правд" доповнювався і правився. Так поступо во склалося королівське законодавство, найціннішим па м'ятником якого є капітулярії франкських королів VIII—IX ст., особливо "Капітулярій про маєтки" Карла Великого. Капітулярії поєднували в собі норми державно го і вотчинного права й містили цінну інформацію про господарство, соціальний устрій, політичні інститути, вій ськову організацію тощо. Серед документів ранньосередньовічного діловодства виділяються своєю інформативністю так звані формули — грамоти, складені за певним зразком. У формулах зафіксо вані випадки дарування землі, звільнення рабів тощо, одним словом — епізоди соціально-економічної та полі тичної історії.
Цінним джерелом для вивчення соціально-економіч них процесів у ранньому Середньовіччі є інвентарні опи си маєтків, складені в VI—XI ст..- поліптики.
Історіографічні пам'ятки: історії — великі описи важливих політичних подій, до нас дійшли "Історія війн Юстиніана", написана в VI ст. Прокопієм Кесарійським, "Хроніка" монаха Ісидора Севільського (кінець VI — 30-ті роки VII ст.), присвячена історії вестготів, "Історія франків", написана її VI ст. Григорієм Турським. Біографії:("Життя Карла Ве ликого" Ейнгарда, IX ст.) та аннали — фіксацією най важливіших історичних подій за той чи інший рік. Розквіт західноєвропейської анналістики , припав на VIII—X ст.Житія святих, з'явилася за доби християнізації (IV—VIII ст.) та іконо-борського руху у Візантії (VIII—IX ст.). Ці джерела особливо цінні для дослідження ду ховної культури народних мас. До цього типу джерел відносять також церковні проповіді.Публіцистичні ма теріали, що містяться в посланнях й, особливо, у тракта тах, Вони цінні як пам'ятки громадської думки, містять важливі повідомлення про дер жавний устрій, зовнішню політику, про сусідні народи, суспільні зв'язки тощо. Найвідоміші— трактати "Про двірцеве та державне управління" (написа ний наприкінці IX ст. для короля Карла Простуватого реймським архієпископом Гінкмаром), "Про управління імперією" (його в середині X ст. адресував своєму синові Роману візантійський імператор Константан VII Багряно-родний), "Християнська топографія" (його автором був візантійський купець Козьма Індікоплав (VI ст.)). Вадою цих джерел є те, що вони нерідко побудовані на свідченнях, почерпнутих із третіх рук. Дуже цінним джерелом слугують пам'ятки народного епосу.Епічні твори складені не латиною, а живими народними мовами. Серед них виділяються німецька "Пісня про Хільдебранта" (IX ст.) та англійський "Бео-вульф" (близько 1000 р.), германська "Пісня про Нібе-лунгів" (близько 1200 р.), блискучий французький епос "Пісня про Роланда" (записаний у XIII—XIV ст.), прис вячений військовим походам Карла Великого, іспанська "Пісня про Сіда" (XIV ст.).
3. Джерела з історії середніх віків 11-15ст.
Медієвісти використовують акти дипломатики — публічні й приватні. До перших відносять грамоти й дип ломи королів, суверенних феодалів, міських комун та сеньйорій, а також князів церкви — римських пап, пра вославних патріархів, єпископів, документи, що виходили з папської канцелярії, називалися буллами (пап ські звернення, постанови чи розпорядження), бреве (пап ські послання), енцикліками (папські заяви чи циркуляри до єпископів, духовенства та віруючих). "Апостольські послання" називали буллами тому, що їх скріплювали у папській канцелярії свинцеви ми печатками — буллами. У Візантії жалувані грамоти імператора з золотою печаткою називалися хрисовулами — "золотопечатковим Словом". До приватних актів належать документи, складені нотаріями — особами, які мали спе ціальну юридичну освіту. Ними оформлялися купівля-продаж майна, боргові зобов'язання, орендні від носини, комерційні угоди, дарування, тощо. Но таріальні акти дійшли, здебільшого, в копіях чи стислих записах у складі капітуляріїв. З кінця XIV ст. дорогі нотаріальні акти почали замі нювати приватними записами, що не мали юридичної сили. Компанії та банки для обліку капіталообігу заводили спеціальні бухгалтерські книги. Своєрідними путівниками у комерційному житті стали спеціальні посібники з організації торгівлі. Найпоширені шим із них був "Практикум торгівлі"флорентійця Фран-ческо Балдуччі Пеголотті (перша половина XIV ст.). Важливим джерелом з історії господарства є земельні описи та кадастри (переписи податного населення), зокрема, англійська "Книга Страшного Су ду" (1086 р.).— це матеріали загального позе мельного перепису королівства, покликаного визначити потенційні можливості поповнення державної скарбниці за рахунок податків з населення. "Сотенні сувої" — описи земельних володінь Англії наприкінці XIII ст. Земельні описи дійшли також і від Візантії, де вони називалися практиками. Доба XI—XV ст. багата на різноманітні юридичні пам'ятки, незамінні для вивчення соціально-економічної історії. Тоді ж на базі дого ворів міст з сеньйорами, місцевих звичаїв та запозичених норм римського права склалося міське право, відображе не в міських хартіях і статутах. Існували окре мо статути цехів, торгових гільдій, університетів, чернечі устави. Першим європейським цеховим статутом була візантійська "Книга єпарха"(X ст.), покликана забезпечи ти урядове регламентування діяльності торговельно-реміс ничих колегій. Цехові статути західноєвропейських міст оформляли створення і функціонування само стійної цехової общини. До таких джерел належать, зок рема, "Книга ремесел міста Парижа" (XIII ст.), численні цехові статути німецьких міст.
У XIII—XV ст. складалися записи феодального звичає вого права, зокрема, французькі кутюми, німецькі зерца-ла, іспанські фуерос. Вони проливають світло на особли вості феодальної власності, структуру панівного класу, місцеві особливості системи адміністрації та судочинства. (Кутюми Бовезі"(кінець XIII ст.), "Саксонське зерцало" (початок XIII ст.) тощо.)
У 13-15ст.розвивалося також королівське зако нодавство: у Франції та Англії — ордонанси, у Священній Римській імперії — привілеї, патенти та мандати. Імпера торські закони у Візантії називалися новелами, в XI— XV ст. їх найчастіше видавали у вигляді жалуваних грамот.У період формування станової монархії з'явилися нові документи: в Англії — парламентські акти і статути, у Фран ції — протоколи засідань Генеральних та провінційних штатів, у Священній Римській імперії — акти імперських зборів, в Іспанії — ухвали кастільських та арагонських кортесів тощо.Цінним джерелом є акти спеціальних судових комісій (інквізиції то що)
У XI—XV ст. збільшилася кількість трактатів: візантійський агрономічний трактат "Геопоніка" (X ст.),трактат візантійського імпе ратора Константина VII Багрянородного "Про управління імперією" (X ст.) та ін. Серед наративних джерел XI—XV ст. — аннали, хроніки та історії. У XII—XV ст. аннали витіс няються хронікамиРяд хронік було присвячено Хрестовим походам. твір учасника четвертого Хрестового походу, фран цузького маршала Жоффруа Віллардуена "Взяття Конс тантинополя". Починаючи з XIII ст. в Англії, Франції, Іспанії складаються зведені хроніки, історії країни в цілому, а в Італії та Німеччині — хроніки окремих областей та міст ("Діяння римлян" чи "Вся історія Фран ції", "Саксонська універсальна хроніка" та ін.). У країнах Європи в XIII ст. з'являється мемуаристика (Філіпп де Комнін) — гуманістична історіографія зі спробами науко вої критики джерела.Риторичні твори, екфраси (описи) візантійських міст та енкомії імператорам та іншим політичним і церковним діячам.Церковні джерела. Це акти церковних соборів, папські та патріарші послання і пос танови.
Літературні пам'ятки: рицар ський роман, поезія трубадурів,міннезінгерів .
7.Соціоекологія західноєвропейського середньовіччя.
У С.В. екологічний чинник відігравав дуже важливу роль у госп.діяльності л-ни. Від нього залежали тип житла та поселення, одяг і їжа, засоби комунікації, і знаряддя праці. Впливав на появу, розвиток міст і торгівлі, на політичне та дух.життя., на побут нас-ня, на темпи суспільного процесу. На поч..С.доби людство ще не споганило екологію Зх.Євр. Флора і фауна ще зберігало всоє одвічне багатство. Основна територія континенту була помірною та субтропічною смугою, сприятливою для розвитку хліборобства, тваринництва, багатьох промислів. Дещо вологіший ніж в античні часи, клімат південних областей Зх.Є. і трохи сухіший-її північних районів забезпечував поширення нових к-р і розширення випасів. Виходи до морів та океанів, уможливлював розвиток мореплавства, водного транспорту, рибальства. Особливо велике значення мали Серед земної та Балтійське моря-центри торговельних зон, а також р.Луара(Франція),Рейн(Нім),По(Італія),Темза (Англії) та ін. Зх.Єв.вкривали дрімучі ліси, що займали 2/3 її території. Ліси були постачальниками деревмнм-основного багатства серед.цивілізації. Вона була основним будівельним матеріалом. З неї виготовляли знаряддя праці ,меблі,вози та ін. Кора використовувалась для дубління шкур,з смоли робили клей,свічки,факели. Їстівні дари лісу становили основу харчового раціону. Мисливство, рибальство, збиральництво,лісові промисли, були також поширеними як рільництво, розведення худоби та птиці. Ліс та очищенні від лісових хащів поля використовувались як пасовиська, шкура та хутра зігрівали тіло селянина, дичина була основним джерелом білків і жирів. Ще більшу територію займали ланди(пустища)-необроблені землі. Ділянки залишені під пар або призначені для переходів людей і худоби. Важливу роль відігравав ландшафт. Рівнинний ландшафт спонукав людей будувати села, а порізаний рельєф-селитися хуторами. Пагорби використовувалися для фортифікаційного будівництва. Дедалі безцеремонніше освоюючи дику природу-люди створювали штучний ландшафт: зявлялися нові поселення, міста, фортеці; люди рили канали, насипали дамби, осушували болота, викорчували ліс під ріллю. Завдяки дренажним роботам і осушенню у приморських територія зявилися польдери-оточені греблями і порізанні каналами ділянки суші, розташовані нижче ріня моря. Природу безоглядно нищили,у Візантії,Англії,Франції, Іспанії-вирубка лісів призвела до інтенсивної ерозії та вивітрювання грунтів, а до кін.13ст-й до зменшення їхньої родючості, обміління річок,збідніння флори і фауни. У 15ст. було вичерпано й непоодинокі поклади металевих руд. Клімат у Зх.Є. впродовж середньовіч змінювався. До 9 ст. на північ від Альп стало холоднішати, зростала кількість опадів. Однак у 9-10ст.знову потемнішало, зменшилася вологість. Близько 1200р.клімат удруге похолоднішав,в 13-поч.14ст.назвали малим льодовиковим періодом. В Англії знову задощило. Це позначилось на врожайність. Населення полишало гірські території, бо врожай там до поч..14ст. не встигав дозрівати. Долинами сходили альпійські й скандинавські льодовики, а арктичний льодовик поволі рухався між Ісландією і Гренландією на південь, через що купецьким суднам довелося прокладати новий курс, південніший.
5.Демографічні процеси у країнах Західної Європи.
1545-63рр.-почали вестися, за рішенням Триденського собору, парафіяльні книги, фіксують: народження, смерть парафіян, одруження. На думку дослідників до того не можна дослідити раніше демографію ніж за цей час. Цезар говорив що плем’я севів складає 100 округів. Описи феодальних помість –поліптики. Сержанмерський поліптик складений абатом Ірміноном, в ньому йдеться про склад сімї і про густоту на-ння.+Додаткові джерела-переписи, Книга страшного суду в Англії-1перепис.Повідомляється про глав сімей, які оподатковуються податками.1377р.Річард 2 –перепис.1328-фр.перепис.1477-англійський кадастр. З Сержерменського поліптика- ми знаємо як ділиться н-ння на чол.і жін.4,2-народж;3,6-смертність. В період демограф.занепаду: 3,9-народж.4,1-смертність. Тривалість життя роду Вельхіпів=30р. З 13ст.церква вирішила хрестити дитину відразу від народж. Ставлення до дитини змінюється, почали цінувати їхнє життя. Зявляються перші лікарні. Зростає трив.життя до 40-45. Зявляються поняття як внуки,дідусь і бабуся. У період роз-ку Рим.імперії(1-2ст.не.) в європейській частині проживало 20 млн.чол. З них 7 млн. проживало на апеннінському п-ві. По 5,5 млн.чол.у Галлії і в Іспанії. У 3ст.-криза, скорочення кі-сті н-ня. Ф Італії 4 млн., в Галлії 3,5і в Ісп.3млн. В Сер.в. прийшла з Лівану на поч. 6ст. епідемія чуми. В 8-9ст, припиняється спад н-ння, наступає стабілізація. В Галії бл.5 млн. З 10-13ст. на терит.країн ЗХ.Є.відбувається демографічний бум. Населення зростає в 2.5-3 рази. У 1200р. Іт. Досягає роз-ку античності. Фр. Нараховувала 13,5 млн. В Нім.у 12ст. проживало 7 млн., у 13-11млн. Скандинавії демогр.бум торкнувся лише по кін.13ст. Наступного ст.. привезли з Криму епідемію чуми. 1448-1351рр.- найбільша епідемія чуми. На 40% скоротилося н-ння Зх.Є. З 30р. 15ст. демогр. піднесення . Відновити н-ння вдалося лише під кін.15ст. Оптимальним шлюбним віком для юнака вв. 14р., для дівч.-12. Дітей народжували часто , матері яким виповнювалося 22-23р, іноді мали їх 5. Але більшість пар через жахливо високу дитячу смертність і часте безпліддя жінок-не більше 3 дітей. На демог. Ситуацію впливала ще та обставина, що майже половина чоловіків відмовлялися від сімейного щастя. Не жонатими залишалися, як правило, воїни, монахи,робітники,науковці, а з 11ст-католицькі священники.
8. Правові норми у країнах Зх.Є. у С.В.
У ран.Серед.користувалися окремими нормами рим.права, а також звичаєвим правом германських народів та едиктами монархів варварських королівств. Поєднання рим.і варварського права став , на поч..6ст Римський закон вестготів ( Звіт Аларіха). Поряд із писаним правом широко використовувалася також усна традиція. Багато важили свідчення очевидців. Екон. піднесення Зх.Є. стимулювало розвиток правової думки, оскільки воно потребувало відповідного правового забезпечення. Закони доводилося постійно удосконалювати, виникали нові правові звичаї. Осередком правових знань стала Італія, яка входила до складу Візантійської імп. Вчені Булонської школи-першого європ.університету-розробляли саме право, писали юридичні трактати. В Італії склалася школа глоса торів, яку заснував юрист Ірне рій(11-12ст.). Глоса тори коментували знамениті Дігести імпер.Юстиніана, залишаючи на полях рукопису свої помітки-глоси. Схоласти-глосатори схилялися перед державно-правовим устроєм Рим.ім., вв.Дігести та Звід рим. Цивільного права вершиною правничої думки. Вершиною діяльності глосарів стала знаменита праця Аккурсія Глоса Омарія, досконаліша навіть за дігести. Глоса торам надавали найвищі посади при корол.дворах, західноєв.система юридичної освіти мала величезний вплив на освіту. У Пдн. Італ. Склалася ще одна правнича школа-пізніх глосаторів ( чи консиліаторів-радників), найвидатнішим представником якої був Бартоло де Сассоферрато (14ст)- автор фундаментальної праці Опера омніа. Консиліатори надавали послуги дер.установам та приватним особам як юрид.консультати і третейські судді. Вони першими ввели в ужиток поняття,,юридична особа”. У Сер.Єв. не менш бурхливо розвивалося право канонічне (церковне), яке спиралося на рим. юриспруденцію. Духовенство керувалося ухвалами хрест.зібрань і церковних соборів, які вважалися чинними в суд.практиці. Утворилася школа декретистів. У сер.12ст. вихованець Болонського у-ту Гра ціан склав Узгодження суперечливих канонів ,, Декрети Граційна”. Його колега Петро Ломбардець написав працю Чотири книги висловлювань, яка служила типовим підручником із теології в середньовіч.унівєрах. У 13-14ст. церковні юристи підготували 4 компіляції які склали Звід церковного права( Корпус юріс каноніцес). Рим.цивільне право не мало всеосяжного впливу на правосуддя, як право канонічне, котре стало ,, могутнім знаряддям зміцнення й роз-ку церк.влади та перебудови соц.структури суспільства в потрібному для церкви руслі”. За понтифікату Геласія (на прик.5ст) церква розробила доктрину Двох мечі ( духовного і цивільного), згідно з якого Хрестос володів обома мечами-абсолютною судовою владою. Христос поділив цю владу між імператором ( мирський меч-право бути суддею в усіх без винятку мирських питаннях), і папою( вручив йому меч церковний-абсолютну владу над церковною організацією). Ця політико-правова доктрина стала теоретичним підґрунтям для не менш амбіційних претензій папства на вселенське панування, сприяла посиленню авторитету і значення канонічного права в пізньому Середньовіччі. Церква відшліфувала до блиску право заповідання майна церкві. Канонічне право контролювало норму моралі та сімейно-шлюбні стосунки. Підтягались справи про лихварство та ренту.Існували певні відмінності між міським і сільським правом. Сільська юрисдикція зосереджувалась на захисті прав власності і володіння, міська ж- на інтересах торгівлі. Міське право репрезентували рішення міських рад( магістратів), обов’язкові для городян. Ці рішення з першу заносилися до протоколів( міських книг), а згодом були оформлені офіційно виданні міські закони. У пізньому серед.утворилися обєднання міст, де вищою судовою інстанцією вважалася Рада міста-метрополії. Зокрема, у Ганзі цю місію виконувала Рада міста Любека, юридичну прерогативу якої визнавали близько 100 дочірніх міст. Набуло поширення в Є.також міське право Магдебурга. Карне право керувалося принципом ,,еквівалентного покарання”,спираючись на окремі принципи Святого письма(око за око ).Отже Серед.Є.не розробила настільки якісного законодавства, щоб його можна було вважати гуманним і спроможним забезпечити суп.мир і злагоду.
9. Ментальність н-ня середньовічної Зх.Є.
Народне підґрунтя культури соціальної еліти найви разніше простежується у притаманній тодішній суспільній свідомості картині світу — системі середньовічного світо сприйняття. Мирян точність часу не цікавила, вони жили за зміною дня і ночі, літа і зими. "їхній час — це час природи, позначений сільськогосподарськими роботами, строками виплат і об років". Навіть хроністів тоді задовольняли такі дати, як "за часів правління такого-то короля. Світський календар базувався на літургійних святах і пам'ятних подіях, дні називали за євангельським сюжетом: "дурний багатій" (четвер другого тижня Великого посту). Уявлення про людину склалося під впли вом християнства: люди на є образом і подобою Бога, й водночас істотою гріхов ною. Спершу християнство вважало людину нікчемною. У XII—XIII ст. сформувався образ людини, здатної "спастись". Праця вже уявлялася як засіб спокутування гріхів. У XIII ст. Бога стали зображувати зовні людиноподібним. З'явилося дві концепції людини: 1-людині вічний мандрівник, який прямує до спасіння й безсмертя, або ж,до забуття й пекельних мук, 2- люди на щиро кається й замолюванні гріхів — заради спасіння.За серед.уявленнями, життя людини поділялося на 6 періодів: вік немовляти, дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Вв., що юність триває до 25 років, зрілість — до 45, після чого настає старість. Людину Сер.Зх. постійно діймав страх, гнітило почуття невпевненості. Боялася вона темряви, привидів, вовкулаків, хвороб, кінця світу і т.д. Перші страхи зявилися коли люди чекали кінця світу у 1000р., які нагнічувалися темними проповідниками. Дошкуляв страх перед Люцифером, якого вже в 11-12ст.сприймали як спокусника й мучителя, а з 13ст., як володаря пекла. Побоювались усього нового та його носіїв. Боялися паперів бо не вміли їх читати. Диявол, чужинці,жінка страхали, але найбільший жах уособлює смерть і потойбічний світ. На світанку Сер. Смерть викликала почуття огиди. Цвинтарі виносили за місто, чи село щоб вони не оскверняли святинь. Проте віра Христова змінила думку: християни вірили в те, що Ісус своїм воскресінням здолав смерть, яку стали сприймати новим народженням, переходом у вічне життя. Десь у 8ст. небіжчиків стали ховати у ,,церкві святих”, у церкві-базиліці. У 14-15ст. ( ймовірно, внаслідок Чорної смерті ) смерть стала гниттям і розкладом трупа, смертю фізичною. Людина не розмежувала природне і надприродне, реальне і уявне. Всі вірили у воскресіння небіжчиків та у вихідців з того світу. Людина вірила у віщі сни. Сон був для неї замінником знань. Церква негативно ставилася до тлумачення снів мирянами, вважала що це повинні робити королі, святі, єпископи. Чистилище-проміжна інстанція між пеклом і раєм. Віра в можливість визволитися з чистилища породила паломництво до святих місць і практику заповітів. Характерною рисою ментальності було очікування чуда. Покладалися на заступництво Богородиці та святих. У 12ст. склалося уявлення про 7 смертних гріхів: пиха, жадібність, обжерливість,розкіш,гнів,заздрощі та лінощі. Надійним засобом проти гріхів вважалася сповідь. Світ сприймали в символах. Для неї мислити означало осягати сутність символів.
6. Загальні закономірності відтворення населення країн Зх.Є. у С.В.
В епоху антич.діяли закони простого відтворення, а в С.В. діяло розширене відтворення н-ння. Відрізняється тим, що народженість перевищує смертність. У С.В.суспільство було зацікавлене, щоб самовітворюватись. В основному були зацікавлені селяни. Були багатодітні сімї , тому що діти –це помічники. Діти не оподатковувалися. Ремісники і торговці які проживали в місті також були в цьому зацікавлені. В кожному цеху жили майстри і учні. В кожного майстра повинні бути діти щоб передавати свої знання, щоб було кому прати, варити. За допом.дітей млжна було укладати династичні союзи. Держава також була зацікавлена, щоб рівень н-ння був більшим. Розвиток зброї, знаряддя праці. З високою смертністю держава справитись не могла. Вона заохочує народженість. Приймаються закони проти холостяків. Чоловіки повинні сумувати за померлими жінками 3 міс. А жін.-9міс. Церква закривала очі на позашлюбних дітей. К-сть бастардів зростає.Іноді заважав звичай целібату(6ст), заборона священникам одружуватися. Фактори сприяння високої смертності:-голодівки ( бургундський хроніст Рауль Глабер 1333р. описує голод Нормандії, який перекинувся на Фр.). Кожних 2,3р. у Бельгії, Фр.Нім.наступав голод.-антисанітарія і відсутність елементів гігієни. Ім..Константин вирішив звкрити лазні, установу яка порушує мораль. Св. Агнесу канонізували за те що вона не милася. Їжу брали руками. Спалахували численні епідемії. Особливо характерно виступало місто. До 13ст.була установа, що лікуватись не потрібно.1258р.-зявляється госпіталь. Вони були приєднані до церкви.Священники лікували молитвами. Перші лікарі були цирульниками. В основному працювали в лазнях, які відкрилися в 13ст.-відсутність елементарної медицини.-Війни (міжусобні)1455-1485-війна червоної і білої троянди, загинуло 10% н-ння Англії. В христових походах 11-13ст.загинуло 3млн.-Гинули і від рук реквізиції.Боротьба з єретиками 1483-1498, було відправлено на вогнище бл.10000 єретиків. На прик.15ст в Іспанії було вигнано 800тис.євреїві 1 млн.мусульман які прийняли християнство.
11.Військова система серед.Зх.Є.
Варварські королівства не мали регулярних армій. В них кожна соціальна гру па сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упро довж усієї воєнної кампанії вони мали самі себе утриму вати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. За Каролінгів військові сили складалися з дружин ників, підпорядкованих монархові, пов'я заних із ним особливою клятвою, та загонів із адміністра тивних округів. У X—XIII ст. у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет, ледь не кожна з цих "держав у державі" мала свої війсь кові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Значну роль віді гравали замки.Ядром французького війська стало рицарство. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транс портні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.Англосакси спершу створили низку королівств, які невдовзі утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Ви рішальну військову роль в Англії відігравало королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося на родне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілі зація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з дат ським правом, призивавсяодин чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярівУ Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів бе зоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові. Норманські загони, які здебільшого складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані набіги одночасно на суші й на морі, використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Іспанія практикувала кілька типів воєн. Це міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, ве ликі походи під проводом короля чи його намісника, локальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення. Воєнна перевага угрів (мадярів), поля-гала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не ма ли, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко.
У XII—ХІІІ ст.стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та споряд ження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двохпомічників. Тому власники ри марських ф'єфів почали ухиляти ся від посвяти в рицарство. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники,з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).У др. пол. XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Нерідко король призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслідком передусім територіальних обмежень В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. Англійський король Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження.Дедалі ширше практикувався військовий найм —через заробіток. В XIV—XV ст. в Англії війська, що складалися з рицарів, зобо в'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та зви чайні добровольці. У Франції, як і раніше,долю воєнних операцій вирішували важкоозброєні вершники за підтрим ки лучників і арбалетників. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали суспільству таких вояків.Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові структури.Армії залишалися невеликими, налі чували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків.. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Фран ції, захищали двоє важкоозброєних вершників, 12 піхотинців і 38 лучників.
Склад армій :крім ри царських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків і т.д. Нерідко до війська пот рапляли навіть монахи та клірики.
12. Зброя і військове спорядження у середні віки.
На світанку Середн. франкські воїни були озброєні мечем і щитом, вікінги — мечем і грізною дворучною датською бойовою сокирою.У X — 1 пол. XII ст. основну роль у боях уже відігравали озброєні довгим списом і мечем вершни ки рицарі, захищені шоломом і гнучкою кольчугою та іншими обладунками.
У др. пол. XII й упродовж XIII ст.зросла роль у бою піших лучників і арбалетників. Перевагою лука була скорострільність (із нього за хвилину випускали десяток стріл, із арбалета — лише дві), зате убивча сила стріли, ви пущеної з арбалета, була більшою. II Латеранський собор (1139) заборонив застосування лука й арбалета у війнах між християна ми, проте наприк. XII ст. за англ. короля Річарда І Левове Серце тогочасні армії знову вда лися до цієї зброї. Коли арбалетник перезаряджав свою зброю, інший піхотинець прикривав його великим щитом.На озброєнні піхотинців були довгий спис чи загострений кілок, алебарда, меч. Заможніші піхотинці захищали своє тіло залізним шишаком, нашийником, щитом, малою кольчугою.
Під час облоги використовувалися громіздкі пристрої та споруди. Одні допомагали штурмовим загонам піднятися на захисну стіну міста чи фортеці, інші, балісти, жбурляли в захисників 100— 150-кілограмові камені, запалювальні снаряди, трупи тва рин і людей (щоб викликати спалах епідемії). Для штурму укріплень використовувалися також пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні драбини тощо.В період пізн. Середн. метальні машини поступово витіснила вогнепальна зброя, передусім арти лерія*. Але переворот в ар-тилерійській справі відбувся лише в сер. XV ст., після вдосконалення виробництва пороху*, коли кам'яні ядра поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. арти лерію мали всі армії країн Заходу. Спершу гармати вста новлювали на козли чи спеціальну станину, а з середини XV ст. — на лафет із цапфами. Згодом з'явилася також легка вогнепальна зброя — ручні кулевріни, аркебузи.Гармати були переважно облоговими, в польових боях вони використовувалися лише зрідка. Та й рідко коли вдавалося ово лодіти містом чи фортецею за допомогою артобстрілу, то му їх здебільшого брали не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистача ло, шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив місь кі ворота.З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим пластинкам й відносно легкій коль чузі у другій половині XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" — металевий панцир. Він був таким важким, що іноді рицаря доводи лось підсаджувати на бойового коня (також закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ста вав немічним.Основною ударною силою війська в XIV—XV ст. зали шалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кава лерія: кінні лучники й арбалетники.
13. Причини великого переселення народів. Міграція германських племен у 2-4ст.
-різке похолодання клімату в II—V ст. змусило насе лення євразійських степів переселитися в нижчі ши роти;
-міграційний тиск одних племен на інші викликав ланцюгову реакцію. Монах Амвросій повідомляв у IV ст.: "Гунни кинулися на аланів, алани — на готів, готи — на тайфалів і сарматів; готи, яких прогнали з їхньої батьківщини, захопили в нас Іллірію. І це ще не кінець!" Історик Жак Ле Гофф назвав це раптове масове переселення "втечею уперед";
-досяг критичної межі демографічний тиск на приро ду, спостерігалося аграрне перенаселення окремих територій, що також спонукало людей до міграції;
-очевидним стало послаблення Римської імперії, що породило в багатьох сусідів спокусу доконати її;
-варварські суспільства на стадії військової демократії виявили схильність до воєнної експансії.
Велике переселення народів, яке здалося середньо-нічним монахам-хроністам ледь не вселенською катастро фою, започаткували ще у II—IV ст. германські племена, батьківщиною яких були Південна Скандинавія та пів острів Ютландія. Просуваючись на південь, вони зіткнули ся з кельтами, причому в одних випадках це призвело до збройних сутичок, а в інших — до етно-культурного взає мовпливу. Цей перший ("германський") етап Великого пере селення народів охопив Європу, Азію та Північну Африку.Германським племенам не вдалося етнічно консоліду-натися на території Римської імперії, вони розчинилися в романському середовищі. Кінцевим наслідком етнічних процесів, викликаних міграцією германців, стала "перемо га латинської мови й латино-іберійського етносу в одних районах і германо-кельтського — в інших" (Я П. Буданова).Історики зазначають, що германці на території Римсь кої імперії не відчували комплексу меншовартості. Вони ииводили свій родовід від божественних предків чи старо давніх героїв: "Бургунди називали своїми прабатьками римлян, франки — троянців, сакси — македонців, а готи — і римлян, і троянців, і македонців..." (В. П. Буданова). І хоча ці мігранти ставилися до корінного населення зага лом толерантно, усе ж їх непрошении прихід сприймався вороже, адже, він неминуче супроводжувався руйнування ми, які змушували місцеву людність шукати новий приту лок. Середньовічний монах, свідок захоплення франками провінції Овернь, повідомляв, що завойовники пощадили хіба що тільки землю, та й то лише тому, що не змогли прихопити її з собою. Франки гнали в полон багатьох лю дей, не зважаючи на вік і стать, причому дітей, юнаків та жінок принагідно продавали. Неважко уявити собі демог рафічні наслідки їхнього візиту.
15.Утворення англосаксонських королівств в Британії та їх сусп.устрій у 5-8ст.
Близько 449 почалися вторгнення на острів різних північно-західних германських плен-англів,саксів,ютів. Завоювання тривало ціле століття-до др..пол.6ст. Внаслідок англосаксонсько завоювання на території колишньої Британії утворилося понад 10 дрібних нім.варварських королівств, розташованих на території всього острова, крім Уельсу і Корнуеллу, Шотландії де збереглися кельтські королівства. В кін.7ст.англосаксонські королівства дещо укрупнилися, стало 7 (гептархія). На півдні утворилось 3 короліства саксів-Уессекс, Сессекс, Ессекс, у центрі і на північному сході, де оселилися головним чином англи, оформилися королівства Мерсія, Нортумбрія і Східна Англія. На крайньому південному сході юти ще в 5-6ст.утворили королівство Кент. Для суспільного ладу ранніх англосаксонських королівств характерними є яскраві риси родових відносин, що довго зберігалися. На основі численних ,,правд”, 7-8ст.можна відновити картину суспільних порядків англосаксів, які багато в чому нагадують суп.лад франків. Основну масу н-ння становили вільні люди-керли. Це були самостійні селяни, які володіли великими ділянками землі, що мали назву-гайди. Вергельд керла становив 200 шилінгів. Вергельд знатної людини – ерла, спочатку = тільки 400 шилінгам. Крім керла, ,,правди” називають ще летів або уїлей. Це – напіввільні люди, які своїм становищем нагадують франк.літів. Вони не мали власної, а обробляли землю ерлів за певні повинності. Їхній вергельд становив бл.80 шилінгів. У знатних англосаксів-ерлів були також і раби, які частково використовували на двірських роботах. Характерні були органи самоврядування. Основним серед них було село-тун. Воно являло собою сільську общину з общинними угіддями, сільськім сходом-галімотом. Представники сільських общин збиралися щомісяця на сотенні збори. Над зборами стояли народні збори грастф. Королівський представник- офіційний начальник графства-шериф у свої діяльності повинний був зважати на цю раду графства. При королі збирався уїтенагемот-рада знаті всього об’єднаного королівства. Затверджував закони і був верховним судилищем країни. Належало право обирати право королів і скидати їх.
14. Заснування варварських королівств на території ЗХ.Є.
Першими випробували на міцність рим.ім. у 2-1ст до не.германські племена кімврів, тевтонів,свевів, батьківщиною яких були північні області Є.проте римляни ще спромоглися поставити заслін їхній експансії. Варвари до середини 2ст.не. Дали римлянам спокій. У 2пол.2ст.напади варварів на рим.ім.відновилися. Римлянам довелося поселити на свої терит.окремі варварські племена, доручивши їм охорону свої кордонів. У сер.3 ст.германці прорвали оборону на кількох ділянках. Вторглися алемани і франки у Галлію та Іспанію, готи- на північ Балкан. Ціною неймовірних зусиль римляни витіснили нападників- варварів. Римляни на зх.-до 406р, а на сх.-до останьої третини 6ст. сяк-так утримували реунсько-дунайський вал. До сер.4ст.із сонму готських племен утворилися союзи зх.готів (вестготів) і сх..годів(остготів). Вестготи проживали між Дунаєм і Дніпром, остготи- між Дніпром і Доном, включаючи Крим. До складу цих племінних союзів входили також фракійські, сарматські племена. У 375р. остготський племінний союз розгромили гунни. Вестготи звернулися по допомогу до Сх..рим.ім. Римляни необачно оселили бл.70тис. вестготів як федератів на правому березі Нижнього Дунаю-в Мезії. У 378р. вони буквально розшматували рим.армію при Адріанополі. В 410р.вестготи під проводом Аларіха оволоділи Римом і пограб.його. З вестготами було укладено договір, і вони вже на правах федератів заснували в ім. у 418р.перше варварське королівство ( у півд.зх.Галії). В 406р.вандали,алани,іквади прорвали в районі Майна оборону франків і вторгнулися в Галію. 2-а хвиля ціх племен накрила Італію, а в 409р.і Іспанію. У 435р. вандали захопили Карфаген. У 442р. вони утворили незалежне варварське королівство. Гуни в 379р. слідом за вестготами вторглися в Мезії, у 436р. почали рухатися. Очолював їх вождь Аттіла. Гуни розгомили в галії перше королівство бургундів зі столицей у Ворсі. Пізніше частина бургундів увійшла до складу гунського союзи, інші римляни переселили в район Женевського озера, де в сер.5ст. виникло так зване 2-е Бургундське королівство. В 451р. Аттіла вторгнувся в Галлію, на Каталаунських полях зазнав поразки від полководця Аеція. В 453р. Аттіла в ніч після свого одруження з Ільдекою раптово помер. У 454р.ім.Валентиніан 3 стратив Аеція. Проте імператор загинув не вдові від руки відданого Аецію воєначальника. На весні 455р.у гирлі Тібру зявився флот вандалів. Вандали без особливих зусиль оволоділи Римом. Вони захопили Болеарські острови, Корсіку. Вгамували вандалів Візантія, яка в 534р. завоювала їхнє королівство. Рим.уряд роступився владою місцевій адміністрації. Коли в 476р.римляни вирішили не надавати варварам нових територій для поселення, ті здійснили держ.переворот. Командир герм.найманців Одоакр повалив ост.Зх.рим. ім.. Ромула Августула і став конунгом Італії. У 476р. ЗХ.рим.імперія припинила своє існування. У 6 ст. баски захопили галльські землі на південь і зх.від Гаронни. У Британії поселилися сакси, англи, юти та фризи. Півн.-Зх.окраїна Галлії де оселилася частина кельтських племен бритів, дістала назву Бретань. До кін.5ст. на руїнах Зх.-рим.ім.склалася низка варварських держав: Вандальська,Вест готська,Свейська, Бургундська,Франкська та Остготська держава Одоакра в Італії.
10. Судоустрій та судочинство у країнах Зх.Є. у С.В.
Кожний феодал прагнув урвати собі шмат судової влади. Судова влада давала можливість феодала тримати в послугу селян, збагачуватися за рахунок судових штрафів і конфіскації майна, перетвоюючи традиційні підношення феодалам на обов’язкові побори. Справляти судові ф-ї в С.В.було не складно. Суддям цілком вистачало,, трішки памяті і практики”. Якщо справа видавалася наддто заплутаною, вирішення її можна було передоручити Господу Богу, тобто призначити Божий суд. Судді задовольнялися найпростішими доказами вини, свідків заслуховували вряди-годи, до того ж свідчення просто фіксували на папері, але не аналізували. Суддю, через помилку якого страчували невиного, змушували публічно покаятися. Суспільство визнавало за суддею право на помилку та її виправлення. З появою міт а від так і пожвавлення торгівлі, практичне купецтво обзавилося власним судочинством. Теж саме зробили і інші сусп.стани. Суд перетворився на станові: феодали мали свій суд, духовенство свій, городяни свій. Свого суду не мали тільки селяни: вони підлягали суд.владі своїх панів.У державі Меровінгів судові функції виконували корол.чиновники-графи. На скликаних судових асамблеях обирали юристів, які ухвалювали вироки. Графи лише забезпечували виконання цих вироків. Карл Великий реформував суд.систему. Відтоді загальні асамблеї скликалися рідше, графи розглядали лише великі справи, дрібними ж позовами займалися їхні помічники-сотники чи наглядачі. У Фр. Та півн.Італії домінувала сенйоріальна юстиція. Колишні сотенні та окружні суди там швидко зникли, одначе графський суд зберігся. Графський суд опікувався власними справами і втручався в судові процеси лише тоді, коли нижча судова інстанція виявляла свою безпорадність. В анг.судовій системі не існувало відмінностей між вищим і нижчим правосуддям. В Є.вищою судовою інстанцією був монарх. Фр.король судив лише найбільших феодалів та осіб, безпосередньо залежних від нього. Сеньйоніальний суд як правило було лише імітація справедливості. Королівська юстиція краще захищала права простого люду. З 12ст.сеньйоріальні суди поч..втрачати своє значення. Королівські судді розїзджали по країні обмежуючи сферу впливу сенйоріальної юриспруденції. Судові вироки з часом ставали дедалі жорсткішими. Бл.10ст.церква виступила за введення-тілесних покарань. Середньовіччя не створило досконалої судово правової системи, яка б функціонувала по справжньому послідовно і об’єктивно.
33Виникнення Французького королівства. Королівська влада за перших Капетингів
. Под властью последних Каролингов во Франции остались Нейстрия и северо-западная часть бывшей Бургундии — герцогство Бургундия..В X в. междоусобные войны между немецкими и французскими Каролингами велись почти непрерывно. Много бедствий принесли постоянные набеги норманнов. В ожесточенной борьбе с ними на первый план — в противовес ослабевшим и потерявшим почти все свои поместья Каролингам — выдвинулись богатые и влиятельные графы Парижские. Они успешно защитили от страшного врага свои города — Париж и Орлеан — и отстояли Центральную и Южную Нейст-рию, но область на северо-западе, примыкавшую к устью Сены, пришлось в начале X в. уступить норманнам, основавшим здесь герцогство Нормандию. В течение X в. шла борьба за корону между графами Парижскими (Робертинами) и последними Каролингами. Наконец в 987 г. крупнейшие светские и духовные феодалы избрали королем Робертина Гуго Капета, и с тех пор до конца XVIII в. французская корона оставалась за потомками Капетингов.В X в. страна обрела свое теперешнее имя. Она стала называться не Галлией или Западно-Франкским королевством, а Францией (по наименованию области вокруг Парижа — Иль-де-Франс).На территории, занятой северофранцузской народностью, образовалось несколько крупных феодальных владений. Почти все побережье Ла-Манша занимало герцогство Нормандское. Основавшие его норманны быстро восприняли язык северофранцузской народности и французские феодальные учреждения. В течение X и начала XI в. нормандские герцоги расширили свои владения по побережью Ла-Манша до Бретани на западе и почти до Соммы на востоке, подчинив себе также графство Мэн.Крупнейшие феодалы — герцоги и графы — были почти независимы, хотя и считались вассалами короля, стоявшего во главе феодальной иерархии.Наличие во Франции двух хотя и родственных по языку народностей усугубляло феодальную раздробленность. Южные области вплоть до XIII в. лишь номинально числились в составе государства. Король был верховным сюзереном (главой феодальной иерархии) главным образом на территории северофранцузской народности.Первые короли из дома Капетингов мало чем отличались от крупных феодалов. Они не имели постоянного местопребывания, переезжали со своей свитой из одного поместья в другое. Даже в своем домене королям приходилось бороться с вассалами, которые, опираясь на свои замки, разбойничали на дорогах. В XI в. Капетинги медленно накапливали земельные владения, извлекая доходы главным образом из собственных поместий, т. е. от непосредственной эксплуатации зависимых и крепостных крестьян
34.Возникновение единого немецкого раннефеодального государства
Однако, несмотря на сепаратизм герцогов, в Германии в это время существовали уже объективные предпосылки для усиления королевской власти. В первую очередь, они коренились в незавершенности процесса феодализации. В укреплении королевской власти были заинтересованы многочисленные средние и крупные аллодисты, нуждавшиеся в помощи сильной королевской власти для захвата общинных земель и подчинения свободных общинников. В поддержке со стороны королевской власти нуждались также монастыри и епископства, заинтересованные в расширении церковного землевладения. С другой стороны, политическое объединение Германии в это время было необходимо перед лицом внешней опасности; с конца IX в. Германия стала ареной набегов норманнов, а с начала X в. — и венгров, обосновавшихся в Паннонии. Их конные отряды неожиданно вторгались в Германию, опустошая все на своем пути, и так же внезапно исчезали. Попытки организовать действенный отпор венграм силами пешего ополчения отдельных герцогств оказывались неэффективными.
35.Внутрішня політика королів Саксонської династії.
Объективные предпосылки для усиления королевской власти в Германии были использованы королями Саксонской династии (919— 1024), при первых представителях которой — Генрихе I и Оттоне I — фактически сложилось Германское раннефеодальное государство. Генрих I (919—936) искусной политикой добился признания своей власти всеми племенными герцогами, в том числе и Арнульфом Баварским. Используя феодальные распри во Франции и опираясь на поддержку части лотарингских феодалов, он присоединил Лотарингию. Успешно велась борьба против набегов венгров. Большое значение имело строительство замков и создание тяжеловооруженной рыцарской конницы, способной успешно бороться с подвижными венгерскими отрядами. Первая крупная победа над венграми была одержана в 933 г. на саксоно-тюрингской границе, а в 955 г. в решающей битве на реке Лех, близ Аугсбурга, венграм было нанесено сокрушительное поражение, после чего их набеги на Германию прекратились. Несмотря на успехи в борьбе с внешними врагами, положение королевской власти в стране по-прежнему оставалось неустойчивым. Централи-заторской политике королевской власти оказывали упорное противодействие племенные герцоги. Они признали за Генрихом I королевский титул только после того, как он отказался от всякого вмешательства во внутренние дела герцогств. Но когда сын и преемник Генриха I, Оттон I (936—973), сделал попытку подавить самостоятельность герцогов, это вызвало восстание.Чтобы обуздать эти сепаратистские устремления и укрепить авторитет центральной власти, необходимо было создать действенные органы управления, способные проводить на местах политику королевской власти, быть ее надежной опорой. Эту задачу Оттон I пытался решить при помощи союза с церковью, которую он стремился поставить на службу государству. Материальной базой этого союза явились обильные земельные пожалования короля церковным учреждениям. Подавляющее большинство подобных раздач падает на правление Отгона I и его сына Отгона II.Земельные пожалования церкви сопровождались предоставлением ей широких политических прав в отношении всех, кто сидел на этих землях. Церковь превращалась в крупнейшего феодала-иммуниста. На территории церковного иммунитетного округа запрещался всякий суд, кроме церковного. Церковные учреждения получили права высшей (уголовной) юрисдикции над зависимым населением.Оттоновские иммунитетные привилегии, предосгавляя церковным учреждениям широкие государственные полномочия, превращали их фактически в важнейшие исполнительные органы государства. Епи-скопствам и имперским или королевским аббатствам, непосредственно подчиненным императору или королю, предоставлялся так называемый королевский банн над территорией, далеко выходящей за пределы их земельной собственности. Под королевским банном понимались совокупность государственных функций и полномочий (судебных, военных, административных и др.), принадлежавших королю и его должностным лицам.Щедро одаряя церковь земельными владениями и политическими правами, Огтон I вместе с тем стремился прочными узами привязать ее к престолу, превратигь в послушное орудие своей власги. Все епископские и аббагские должносги находились в фактическом распоряжении короля. Духовенсгво лишь выдвигало кандидатов на эти должности, но утверждал их и вводил в должность король. Когда должность епископа или имперского (королевского) аббата оставалась вакангной, все доходы с их земли шли королю, который поэтому не спешил замещать их.
36. Начало агрессии немецких феодалов против полабских славян
С середины X в. началась активная захватническая политика немецких феодалов на Востоке, направленная против славян. Эта политика была обусловлена стремлением немецких феодалов к расширению своих земельных владений и увеличению количества подчиненных им зависимых людей. Католическая церковь поддерживала эту политику, рассчитывая обратить в свою веру население славянских областей. Первой жертвой немецкой агрессии стали соседи саксов — полабские славяне. Генрих I обложил данью всю сербо-лужицкую группу славян, а также некоторые другие славянские племена (лютичей, ободритов). Но в остальном эти племена сохраняли самостоятельность: подчинялись своим князьям и жили по своим обычаям; немецкие феодалы не вмешивались в их внутреннюю жизнь. Новый этап немецкой феодальной агрессии против славян начинается в правление Оттона I, когда немецким феодалам после длительной борьбы удалось подчинить славянские племена, жившие между Эльбой (Лабой) и Одером (Одрой), и включить их в состав Германской империи. Для укрепления господства над покоренными славянами проводилась их насильственная христианизация. Завоевания славянских земель, осуществлявшиеся с большой жестокостью, в X в. не всегда были связаны с попытками феодального освоения 36.захваченных территорий; часто они приводили к установлению особо тяжелой формы даннических отношений.Славяне неоднократно восставали, уничтожали немецкие гарнизоны и немецких колонистов, отказывались от христианства. В конце X в. в результате восстаний полабских славян немецкие феодалы утратили занятые ими славянские земли за исключением Сербо-Лужицкой области.
39.Політична криза у Німеччині другої пол.11ст. Боротьба імператорів за інвеституру.
Политический кризис вылился в 70-х годах XI в. в открытую и ожесточенную борьбу императора с папой из-за вопроса об инвеституре. Инвеститурой вообще, как указывалось выше, назывался акт ввода во владение землей — передача сеньором феода своему вассалу. В применении к епископам и аббатам инвеститура включала не только ввод нового епископа или аббата в управление землями и зависимыми людьми соответствующего церковного учреждения (епископства или аббатства), но и утверждение в духовном сане, в знак чего вручались кольцо и посох. Право инвеституры означало, в сущности, право назначать и утверждать в должности выбранных духовенством епископов и аббатов.Императоры, начиная с Оттона I, осуществляли инвеституру епископов и аббатов и видели в этом одну из важнейших опор своей власти. Папы, мирившиеся ранее с таким порядком, во второй половине XI в. стали оспаривать право императора на инвеституру высших духовных лиц — епископов и аббатов. В этой борьбе, охватившей все части империи, решался целый комплекс социально-политических вопросов, имевших важное значение для различных классов и социальных групп феодального общества: о верховенстве в церковных делах императора или папы, о судьбах раннефеодальной монархии в Германии, об основах дальнейшего политического развития немецкого феодального общества, о взаимоотношении Германии и итальянских областей империи, о дальнейшем развитии городов Северной и Средней Италии. В борьбу были вовлечены как верхи, так и низы феодального общества.
Саксонское восстание 1070—1075 гг.
Готовясь к схватке с папством и своими противниками — крупными феодалами в Германии, Генрих IV стремился превратить Саксонию в королевский домен, чтобы усилить материальную базу королевской власти. Здесь строились королевские крепости. Королевская политика вызвала в 1070 г. восстание в Саксонии. Сначала против Генриха IV выступила верхушка саксонской феодальной знати. Одновременно в восстании приняли участие свободные и зависимые крестьяне, выступавшие не столько в поддержку феодальных верхов Саксонии, сколько за сохранение остатков свободной общины, против превращения их в крепостных.
Второй этап борьбы (1073—1075) характеризуется массовыми выступлениями крестьян, разрушавших королевские крепости и хозяйственно-административные центры королевских вотчин. Однако размах антифеодального движения крестьян, перекинувшегося в Тюрингию, вызвал страх у местных феодалов. В переговорах с королем (в 1074 г.) вожаки их пошли на уступки за счет крестьян.
В решающей битве при Лангензальце (1075) феодальная саксонская конница бежала с поля боя, оставив на гибель пешее крестьянское ополчение. Генрих IV беспощадно расправился с восставшими крестьянами.
40.Образование единого англосаксонского государства — Англии
Между отдельными англосаксонскими королевствами шла постоянная борьба. Это объединение было обусловлено как внутренними, так и внешнеполитическими причинами. Феодализирующейся верхушке англосаксонского общества необходимо было преодолеть сопротивление крестьян закрепощению, что требовало сплочения всех сил господствующего класса и объединения отдельных королевств в одно государство. С другой стороны, с конца VIII в. начались опустошительные набеги норманнов, преимущественно датчан, на Англию. Потребности обороны в тяжелой борьбе с датчанами обусловили неотложность политического объединения страны. Уэссекс на юго-западе Англии, менее, чем другие области, доступный набегам датчан, стал центром сопротивления завоевателям. Датчане захватили весь северо-восток страны и ввели там датские обычаи и порядки.Важным этапом в развитии англосаксонского феодального государства было время правления короля Альфреда (871—899 или 900). Альфред начал собирать военные силы, среди которых важную роль играло старинное народное ополчение из свободных крестьян («фирд»), составлявшее первоначальную основу всей военной организации англосаксов. Наряду с ним было создано конное тяжеловооруженное феодальное войско, основанное на военной службе, по преимуществу, мелкопоместных землевладельцев. Был построен также боеспособный флот. Остановив натиск датчан, Альфред заключил с ними договор, по которому страна была поделена на две части: юго-западную, где сохранялась власть английских королей, и северо-восточную (область «датского права» — «Денло»), остававшуюся еще некоторое время в руках датчан.Во второй половине X в., при короле Эдгаре (959—975), англосаксы подчинили себе датчан, населявших «Денло», и все английские земли вновь объединились в одно государство. В результате датчане и другие скандинавы, поселившиеся в Англии, слились с близкими им по языку и общественному строю англосаксами.Процесс феодализации англосаксонского общества продолжался я в период борьбы с датчанами. Разорение значительных масс крестьянства, усиленное датскими набегами, насилия со стороны знати, поддерживаемой государством, — все это вело к переходу значительной части крестьянской земли в руки крупных землевладельцев, к дальнейшему росту крупного землевладения. Церковь и светские землевладельцы все чаще получали в качестве бокленда земли крестьянских общин. Жившие на них свободные крестьяне теперь превращались из собственников земли в держателей наделов, обязанных выполнять различные повинности в пользу своих господ.
41. Завоювання мусульманами Іспанії. Мусульманська Іспанія.Завоевание арабами Испании в начале VIII в. привело к созданию на Пиренейском полуострове могущественного Кордовского эмирата (с X в. — халифата). Арабы и североафриканские племена — берберы, получившие впоследствии общее название — мавры, овладели почти всей Испанией, за исключением горных районов на севере полуострова. В руки мусульман попали области, наиболее богатые естественными ресурсами и экономически развитые еще с римских времен.Арабы захватили земли вестготской и испано-римской знати, церкви и королевского фиска. Но крестьяне остались в личной и поземельной зависимости и платили феодальную ренту. Кроме того, они платили налоги завоевателям. Гнет феодальных повинностей и государственных налогов с течением времени становился все тяжелее. Его тяжесть впоследствии усугублялась вспышками религиозного фанатизма мусульман по отношению к покоренному христианскому населению.Большой подъем в Арабской Испании переживали города. Уже в X в. их насчитывалось до 400. Столица Арабского государства — Кордова — стала в X в. одним из крупнейших ремесленных, торговых и культурных центров Европы. Арабская Испания обладала сильным флотом, что способствовало оживленной торговле городов с Африкой, Италией, Византией и Левантом; сухопутная торговля велась с Южной Францией и Ломбардией. Испанские товары достигали Индии и Средней Азии. Главными предметами вывоза были продукты сельского хозяйства, горнодобывающих промыслов и ремесленные изделия. Большое значение имела работорговля. Развивалась и внутренняя торговля.Экономические успехи арабской Испании сопровождались ее культурным подъемом. В Кордове находились огромная библиотека и университет. Библиотеками славились многие другие города страны. Высшие школы в арабской Испании были одними из первых в Европе. Значительный подъем переживают науки: медицина, математика, география. Арабская Испания — родина виднейших прогрессивных философов своего времени: Ибн-Рошда (Аверроэса) и Маймонида. Расцвет искусства и литературы, особенно поэзии, в Испании приходится на то время, когда уровень культуры в остальной Западной Европе был еще очень низким; некоторые европейцы приезжали учиться в университетах Кордовы, Севильи, Малаги, Гранады.Арабская культура в Испании оказала влияние не только на Европу; она занимает важное место в истории мировой культуры. Через Кбрдовский халифат европейские страны познакомились (в переводах) с трудами арабских ученых по математике, астрономии, географии, физике, алхимии, медицине, анатомии, зоологии, философии. Запад узнал (преимущественно в латинских переводах с арабского) многие произведения древнегреческих мыслителей и ученых. Высокого уровня в Испании достигло строительное дело. До нашего времени сохранились великолепные памятники арабско-испанской архитектуры: знаменитая мечеть в Кордове, построенная в VIII—X в., а в XIII в. превращенная в христианский храм, дворец властителей Гранады Альгамбра (XIII—XV вв.), дворец-крепость Алькасар в Севилье (XII в.) и др.
42.Вин-ня Іспано-християнських держав. Початок Реконкісти.
На севере Пиренейского полуострова сохранялись независимые от арабов территории — Астурия, Галисия и Баскония. Из этих христианских государств началось отвоевание (по-испански — реконкиста) захваченных арабами земель. Началом реконкисты считается битва при Ковадонге в 718 г., когда войско вестготов под предводительством Пелайо разгромило отряд арабов. Астурия в начале X в., раздвинув в ходе реконкисты свои границы, превратилась в королевство Леон. В X в. из него выделилось новое государство—Кастилия, ставшая в 1037 г. королевством. Несколько позже эти два королевства объединились. В конце VIII — начале IX в. в результате походов франков на северо-востоке Пиренейского полуострова образовалась Испанская марка со столицей в Барселоне; в IX в. из Испанской марки выделилась Наварра, а несколько позднее — государства Каталония и Арагон. В 1137 г. Каталония и Арагон соединились в одно королевство — Арагонское. В конце XI в. на западе Пиренейского полуострова возникло графство Португальское, также ставшее в XII в. королевством.
Несмотря на непрекращавшуюся борьбу между христианскими государствами, особенно между Кастилией и Арагоном, несмотря на постоянную вражду феодалов друг с другом, в решающие моменты испанцы выступали сплоченно против общего врага. Реконкиста с самого начала приняла характер массового военно-колонизационного движения, в котором активно участвовали все слои населения. Крестьянство, составлявшее основную массу войск христианских государств и потому имевшее в своих руках оружие, на вновь отвоеванных территориях получало не только землю, но и личную свободу, оформленную в «фуэрос» (зафиксированные в грамотах обычаи) и поселенных хартиях. Поэтому оно было заинтересовано в реконкисте и выступало в пей вместе с феодалами, с которыми их объединяла также общность народности и религии. Кроме испанцев, в реконкисте в разные периоды принимали участие также французские и итальянские рыцари. Папство не раз объявляло походы реконкисты «крестовыми» и приглашало буйных европейских рыцарей проявить свою удаль в «священной» войне против «полумесяца».
47.Объединение Кастилии и Арагона
В 1479 г. Арагон,и. Кастилия объединились в единое государство под властью супружеской пары — Фердинанда Арагонского и Изабеллы Кастильской. Это событие явилось одним из важных этапов в усилении королевской власти в Испании. В деле сокрушения могущества крупных феодалов королевской власти оказывали поддержку города. В 1480 г. города Кастилии заключили между собой союз — «святую эрмандаду», которая организовала собственную милицию для борьбы с феодалами. Но, использовав военные силы городов для обуздания феодалов, королевская власть исподволь урезывала самостоятельность самих городов. Огромную поддержку королевской власти оказывала также церковь, особенно инквизиция, введенная в Испании в 1480 г.Укрепив позиции внутри страны, испанские короли направили удар на Гранадский эмират — последнее владение арабов в Испании. После длительной осады в 1492 г. Гранада капитулировала. С ее падением весь Пиренейский полуостров, за исключением Португалии, оказался в руках испанских королей. Мавры сдали Гранаду при условии сохранения за ними и евреями собственности и свободы вероисповедания. Но эти обещания не соблюдались. Преследуемые мусульмане подняли ряд восстаний. Перед ними встала дилемма: либо креститься, либо покинуть Испанию. Значительная часть мусульман и евреев, живших на юге страны, переселилась в Африку. Таким образом из Испании ушла большая часть торгово-ремесленного населения, игравшая важную роль в экономическом развитии страны. Оставшиеся в Испании и перешедшие в христианство мавры (мориски) подвергались постоянной травле со стороны церкви.
При Фердинанде и Изабелле в Испании устанавливается абсолютная монархия. Крупные феодалы утратили политическую самостоятельность, превратились в придворную аристократию. Кортесы теряют свое прежнее значение и созываются все реже. Управление принимает бюрократический характер, сосредоточиваясь в центре в руках королевских советов, а на местах — в руках королевских чиновников (коррехидоров). Однако сложившаяся веками провинциальная и сословная разобщенность Испании нашла свое отражение в крайней громоздкости и неслаженности аппарата управления.
45.Королевская власть и кортесы
Во всех королевствах Пиренейского полуострова в XII—XIII вв. складываются сословные монархии. Королевская власть была ограничена собраниями представителей сословий — кортесами. Сословия в них заседали по отдельности. В кастильских кортесах было три палаты: духовенства, дворянства и городов. До начала XV в. представители городов иногда заседали вместе с представителями крестьянских общин. Это было особенностью кастильских кортесов. Особенностью арагонских кортесов было то, что мелкое и среднее дворянство заседало отдельно от крупных феодалов. Там кортесы состояли из четырех палат: высшей знати, мелкого и среднего дворянства, духовенства и городов. Кортесы были также в Португалии, Каталонии и Валенсии. Они ограничивали действия монархической власти, вотировали налоги, решали спорные вопросы престолонаследия, оказывали влияние на внутреннюю и внешнюю политику.
37. Італійська політика німецьких королів і утв. Св. Римської імп.
Фрідріх 1 Барбаросса ств. план підкорення Італії і перетворення її в провінцію. Він прийшов в італію із 100 тис. військом. Намагався поставити у містх своїх намісників. Коли ті відмовились, обклав їх великою контрибуцією. 11 листопада 1158р в Ронкальській долині скликав сейм, на якому були присутні представники найбільших міст Італії. Влада імператора стала необмеженою в Італії. До нього пейшов кримінальний суд, право карбування монети, розподіл земель, призначеня консулів.
Міста повстали. Центром став Мілан. У 1162 р. Барбаросса покарав Мілан. Зруйнував мури, міщани мали розселитися по селах за 8 днів. Площу в місті зорав і засипав сіллю. На противагу цьому було утв. Ломбардійську Лігу. До неї входило 15 міст, а також Папа Римський. 1167 Барбаросса знову втік в Італію, але війська постраждали на чуму, а Ліга утв. своє військо. 1174 він знову повернувся і зазнав поразки біля м.Леньяно. Барбаросса пішов на поступки. Містам повернули колишній статус і права.
48. Проблема генезису середньовічного західноєвропейського міста …У ранньому середньовіччі у Європі ще існували окремі античні міста. У 7 ст.подекуди з явилися нові поселення міського типу, проте напади норманів призвели до припинення процесу урбанізації. Він знову відродився 10 ст. Деякі міста засновували самі вікінги. Міста виникали на перехресті торгових шляхів. Іколи в місцях скупчення певних товарів. Дехто вважає, що міста виникали внаслідок потреби селян в об єднанні з метою захисту проти спільного ворога. Урбанізація міст сприяла потреба селян у збуті продуктів ремесла,що служила причиною утв. міста як торгово-ремісничого центру. Не рідко міста виникали на основі старих військово-адміністративних центрів.
49. Виникнення середньовічних міст у країнах Західної Європи.
Місто – населений пункт, який має не менше 500 осіб населення, б-ть населення займається торгово – ремісничою діяльністю, слугує адміністративно – політичним, ідеологічним центром, має право (Едіт Еннен). Бург та посад – 2 складові середньовічного міста в Зх. Європі.
Умови створення міст :
- прогрес с/г.
- демографічний бум, піднесення.
5 типів міст :
- карликові (бл. 500 жителів).
- дрібні (500-2000 ).
- середні (2000-10000).
- великі (понад 10000).
- провідні (понад 20000).
2 райони урбанізаційних процесів:
- середземноморський (Італія, Пд. Франція, Каталонія – античні попередники).
- північноєвропейський (північні Альпи).
Причини виникнення міст :
- економічні (розвиток с/г, відокремлення ремесла від с/г).
- соціальні (феодалізація).
- політичні (виникнення держави).
- ідеологічні (християнізація).
Друга пол. X ст. – міста виникають в Пн. Франції, Фландрії, XI ст. – Прирейнська Німеччина, XII ст.. – внутрішні райони Німеччини.
Міста в Європі були й до XI ст. Велику кіль кість їх середньовіччя успадкувало від римської епохи. В Італії, Франції, Англії, Західній і Південній Німеччині, а також в Іспанії було чимало таких міст: Рим, Флоренція, Мілан, Неаполь — у Італії; Париж, Ліон, Марсель, Бордо —у Франції, Лондон, Вінчестер і Йорк —у Англії; Аахен, Трір, Майнц, Аугсбург, Регенсбург — у Німеччині, Барселона і Сарагоса — в Іспанії та ін. Проте ці міста в раннє середньовіччя не були центрами промислового виробництва і торгівлі. Це були резиденції світських і духовних феодалів або фортеці. Населення міст, якщо воно не обслуговувало феодалів як їхній почет або слуги, займалось звичайно землеробством, як і селяни.
Розвиткові міста великою мірою сприяв зрослий опір села фео дальній експлуатації. Кріпаки, що повтікали з помість, становили перше трудяще населення виникаючих міст.
Нові міста виникали в найрізноманітніших місцях: навколо зам ків феодалів (про це, зокрема, свідчить закінчення «бург» у назвах багатьох міст сучасної Західної Європи — Страсбург, Аугсбург, Фрейбург, Гамбург, Бранденбург та ін.), навколо монастирів (наз ви таких міст звичайно починаються словами «санкт», «сан», «сен» — «святий», наприклад: Сен-Жермен, Сент-Албанс, Санкт-Галлен, Сант-Яго та ін.), інколи на зручних місцях при переправах через ріки (Оксфорд і Кембрідж в Англії, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері у Німеччині, Брюгге («міст») в Нідерландах та ін.). Значення міста як економічного центру для навколишнього району з часом дедалі зростало. Міські ремісники постачали свої промислові вироби селянам, які регулярно приїжджали на місь кий ринок. Місто купувало в селян сільськогосподарську сирови ну. Таким чином, поділ праці між містом і селом набував більш постійного і органічного характеру. Місто як центр ремесла і торгівлі втягувало в торговий оборот село, сприяючи розвиткові і в ньому товарно-грошових відносин.
50. Боротьба міст з феодальними сеньйорами.
У ранній період свого існування міста, як правило, залежали від сусідніх феодалів. Ними звичайно управляли прикажчики, при значені сеньйорами. Часто-густо місто належало навіть не одно му, а кільком феодалам відразу. Наприклад, місто Ам'єн на пів ночі Франції належало одночасно чотирьом сеньйорам. Також відразу чотирьом феодалам належало на півдні Франції старе римське місто Арль. Проте, коли міста розвинули своє виробни цтво, зміцніли економічно й організувались у цехи та гільдії, вони почали боротьбу за звільнення від влади сеньйора. Іноді городя нам вдавалось відкуплятися від сеньйорів великими сумами гро шей. Та це було під силу тільки найбагатшим містам. Так, напри клад, відбувалось звільнення міст на півдні Франції. Не дуже ба гатому місту з численним згуртованим ремісничим населенням найчастіше доводилося здобувати свободу силою. Щодо цього якнайяскравішими зразками упертої боротьби з феодалами були північносхідні французькі міста. Тут з кінця XI і протягом XII ст. в ре зультаті повстань звільнилося від сеньйорів близько 40 міст, які здобули права вільних міст, або міст-комун. Французькі королі спочатку ще вагалися, кого їм підтримувати — феодалів чи міста, і незабаром зрозуміли, що міста є для них важливою опорою у боротьбі з великими феодалами. З середини XII ст. між коро лівською владою і комунами встановився міцний союз. Міста - комуни сплачували королю певну річну суму грошей і висилали для його воєн невеликий загін військ. Цим і обмежувалася вся їх залежність від нього. Комуни були ніби колективними васалами короля. У внутрішньому управлінні вони користувались повною автономією. У комунах була своя виборна міська рада і виборні суди, своє міське військо, свій прапор. Пізніше, в XIV ст., королівська влада поступово обмежила права комун. Але в інших країнах комуни і далі посилювали свою незалежність. Так, в Італії комуни внаслідок занепаду імператорської влади в XIII ст. пере-творились у справжні міста-республіки. Те саме було і в Німеччині, де вільні імперські міста зберегли протягом всього середньовіччя становище фактичних незалежних міських республік. Досить довго зберігали свої вольності іспансько-кастільські міста-комуни, втративши їх остаточно тільки в XVI ст.
Фран цузькі та англійські королі особливо часто «за значну плату» ви давали містам жалувані грамоти, за якими городяни набували
право також мати свої виборні ради; проте поряд з ними діяв і королівський чиновник. Городяни могли виплачувати"королю пов ну суму податків, яку самі ж і розподіляли між населенням міста (в Англії такі платежі називались «фірмою»). Усі кріпаки, якщо вони прожили у місті один рік і один день, ставали вільними. На цьому грунті склалося відоме прислів'я: «Міське повітря робить людину вільною». Городянам надавалась свобода торгівлі, право влаштовувати ринки, організовувати цехи та гільдії.
51. Причини виникнення ремісничих цехів.
Цехове ремесло було головною формою толового виробництва у середні віки. Цехи являли собою об'єднання ремісників певної професії в даному місті, які ставили своєю метою насамперед збереження монопольного становища у виробництві товарів і збуті їх на місцевому ринку. Про перші це хові організації згадують джерела ще наприкінці XI — на початку
XII ст., XIII- XIV ст.- отримують цехові статути. Найбільше цехів виникло ще у другій половині XII, в XIII ст. і навіть на початку XIV ст., Спочатку цехів у тому чи іншому місті було порівняно небагато. З часом цехи дрібнились, і їх у вели ких містах виникало десятки, а то й сотні. Наприклад, у Парижі в середині XIV ст. було 350 цехів, у Лондоні — 60, Кельні — 50 і т. ін. Кожен цех монополізував яку-небудь одну галузь виробництва. Так, у текстильній промисловості були цехи прядильників, ткачів, фарбувальників, чесальників вовни, шаповалів та ін. Цех ковалів згодом поділився на цехи зброярів, котельників, ножівників і т. ін. Таким чином, цехи були своєрідним виявом поділу праці у се редньовічному виробництві. Поява нової ремісничої спеціальності викликала появу нового ремісничого цеху. Основною фігурою цеху був майстер. Це був дрібний виробник, що мав власну майстерню і власні знаряддя, одного або двох підмайстрів і одного або кіль ка учнів. Майстер, підмайстер, учень являли своєрідну цехову ієрархію. Щоб стати майстром, спершу треба було пройти два пер ші (нижчі) ступені; в XIV ст. майстром можна було стати лише у випадку, коли підмайстер пройде тест на благонадійність, виготовить шедевр і зробить банкети. Тому підмайстри створюють свої організації – компаньйожи. Цехи виробили докладну регламентацію ви робництва. Функції цеху :
- економічна (слідкувати за якістю виробленої продукції).
- релігійна (була каплиця, був свій покровитель).
- військова (мали військове спорядження).
- функція взаємодопомоги (каса взаємодопомоги).
Цехи відіграли позитивну роль у перший період свого існу вання, оберігаючи слабке ще міське ремесло від зовнішньої кон куренції (кріпосного помісного ремесла, а також сільських віль них ремісників та ін.). Вони були охоронцями технічного досвіду і своєрідною школою виробництва. Велике значення мали цехи як політичні організації, що об'єднували городян у боротьбі з сусідніми феодалами і місцевим патриціатом.
52. Початок розкладу цехового ладу.
Приблизно з половини XIV ст. у найголовніших західних країнах — Франції, Англії, Німеччині, Італії — цеховий устрій по ступово почав розкладатись. Із зростанням виробництва і розши ренням ринку рівність між ремісниками зникала. Зникала рівність і між окремими цехами. Багатші («старші») цехи підпорядкову вали собі бідні («молодші») цехи. Часто цілі цехи підпадали під вплив скупника, який збував товари на віддаленому ринку. Іноді встановлювалася залежність цеху від купця — власника сировини (вовна, льон і т. ін.), який перетворював цех ніби на свого колек тивного робітника.
Водночас різко змінилося становище підмайстрів. Якщо в ран ній період підмайстер міг ще сподіватися через якийсь час стати майстром (хоч і тоді це було не завжди практично можливим), то в пізній період доступ у майстри був для нього майже зовсім закритий. Звання майстра, як правило, стало спадковим. Ним міг стати тільки син або зять майстра і вже аж ніяк не стороння осо ба. Підмайстри перетворювалися на звичайних найманих робітни ків, або, як тоді казали, у «вічних підмайстрів». Водночас цех став гальмом для технічного прогресу, оскільки він забороняв впрова дження технічних удосконалень і вимагав від усіх ремісників до держання традиційних, застарілих способів і знарядь виробництва.
Експлуатовані підмайстри вели проти цехових майстрів класо ву боротьбу. Вони створювали особливі організації підмайстрів — «братства» і «товариства», що ставили собі за мету почасти еко номічну взаємодопомогу один одному, почасти організацію бороть би з хазяями. «Братства» вдавались до страйків і бойкотів, а іно ді й до більш насильницьких форм боротьби.
53. Передумови хрестових походів та їх характер. Перший хрестовий похід.
Причини хрестових походів :
- зміни на Близькому Сході в 2 пол. 11 ст.
- загальний економічний розвиток та загострення соціальних суперечностей в феодальній Європі.
- Селянське питання.
- «священні війни» католицької церкви.
Осінь 1095 р. – папа Урбан ІІ зібрав у Клермоні церковний собор, де закликав усіх до участі в Хрестовому поході. Всього було 8 хрестових походів, що тривали з 1096 по 1270 рр.
Навесні 1096 р. селяни Північної та Східної Франції, частково Західної Німеччини. На
чолі селян стояли Петро Ам’єнський та Вальтер Голяк. Селяни були погано організовані, слабо озброєні, серед них було чимало декласованого елементу. Після переправки на малоазійський берег, селяни зустрілись з турецьким військом і в основному були перебиті. Таким чином, селянський похід закінчився невдачею.
Восени 1096 р. у похід пішли рицарі(французькі, італійські та західнонімецькі). Похід очолив Готфрід Бульйонський, який вирушив на Схід зі своїми братами Балдуїном та Євстафієм, також на чолі походу були : Роберти Фландрський та Нормандський, Раймонд Тулузький, Боемунд Тарентський, а також папський легат Адемар. Всього в поході брало участь 30-40 тис. рицарів.
Літо 1097 р. – битва під Дорілеєм; захоплення Едесси, Антіохії та Тріполі.
15 червня 1099 р. – захоплення Єрусалима.
54. Держави хрестоносців на Сході. Духовно – рицарські ордени.
На завойованих землях хрестоносці утворили 4 держави : Єрусалимське королівство, Антіохійське князівство, графства Тріполі й Едесса. 3 останніх були васалами Єрусалимського королівства. Вони поділялися на баронії, а баронії в свою чергу, поділялись на рицарські лени. Конституція в Єрусалимському королівстві – Єрусалимський асиз.
Духовно – рицарські ордени:
1119 р. – орден тамплієрів, або храмовників. Приміщення знаходилось на території єврейського храму царя Соломона.
Незабаром, орден госпітальєрів, або іоаннітів.(патрон – св. Іоанн).
1190 р. – Німецький, або Тевтонський.
55. Другий і третій хрестові походи.
Проте, незважаючи на додаткову силу у вигляді духовно-рицарських орденів, становище Єру-салимського королівства було дуже хитким. Найбільшої сили це королівство досягло в 30—40-х роках XII ст. Та вже в 1144 р. значну частину його володінь (Мала Вірменія з Едессою) захопили турки. Єрусалимський король звернувся до папи_з проханням закликати на допомогу проти турків нових рицарів з Європи. Відповіддю на це був другий хрестовий похід 1147—1149 рр. У ньому взяв участь французький король Людовїк VII і німецький імператор Конрад ІІІ. Незважаючи на значні військові сили, другий похід закінчився цілковитою невдачею. Хрестоносці на магалися здобути Дамаск, що загрожував Єрусалиму, але це їм не вдалося. Становище Єрусалимського королівства не поліпшилось, а навпаки, у другій половині XII ст. воно погіршилося. У 1187 р.. Єрусалим захопили турки, на чолі яких став султан Саладін, курд за походженням. Саладін (1171—1193) створив велику державу з центром в Єгипті. Він володів усім Єгиптом, частиною Сірії, частиною Месопотамії і намагався цілком ліквідувати Єрусалимське королівство. Проти Саладіна в Європі було організовано новий, третій хрестовий похід (1189-1192). Організатори його мали грандіозні наміри. У ньому брали участь три європейські государі — французький, англійський і німецький — знаменитий Фрідріх І Барбаросса з династії Штауфенів, який до цього вів багато воєн в Італії. Барбаросса не дійшов до Палестини — він потонув у 1190 р. під час переправи через гірську сірійську річку. Німецькі загони, втративши короля, майже всі повернулися в Європу. Два інші королі — французький Філіпп II Август і англійський Річард І Левове Серце — були давніми ворогами. Їхні дії в Палестині були малопогодженими. Кожен з них не довіряв другому. Найактивні шим у війні на Сході виявив себе Річард І, який насамперед зумів захопити острів Кіпр, після чого англійські війська разом з фран цузькими обложили важливу фортецю Акру (1191) на узбережжі Середземного моря. Акру взяли союзники. Але після цього Фі ліпп II Август покинув Палестину і повернувся до себе у Францію. Річард залишався у Палестині ще рік. У битві поблизу Яффи (серпень 1192 р.) Річард завдав Саладіну серйозної поразки, але Єрусалим здобути йому не вдалось. Він зміг лише укласти з Саладіном договір, за яким європейським прочанам було надано вільний доступ у священні для християн міста — Єрусалим, Віфлеєм, Назарет та ін.
Найважливішим результатом третього походу було згадане раніше завоювання західноєвропейцями острова Кіпр. Сюди пізні ше переїхав із Акри єрусалимський король із своїм двором. Кіпр ське королівство виявилось найміцнішим з усіх володінь хресто носців. Воно проіснувало до другої половини XV ст., тобто 250 років.
56. Четвертий хрестовий похід.
На початку XIII ст. папа Інокентій III закликав Європу до нового хрестового походу. Четвертий хрестовий похід (1202—1204) був своєрідним. На по передні походи він був схожий лише назвою, зате досить красно мовно розкрив загарбницьку суть всього руху хрестоносців. До Палестини учасники четвертого походу навіть не дійшли. Цього разу вони пішли не проти турків або інших мусульман, а проти християнської Візантії. Особливо велику роль в історії четвертого походу відіграли венеціанці, які змінили і самий маршрут походу. Феодальні керівники хрестоносців спочатку мали намір йти на Єгипет — у володіння турецько-єгипетського султана. Венеція, яка вела вигідну торгівлю з Єгиптом, але була заінтересована в ос лабленні Візантії, відвернула хрестоносців від їх початкового на міру і штовхнула їх на завоювання свого суперника і конкурента по торгівлі — Константинополя. Скориставшись із чвар всередині нової візантійської династії Ангелів_(що правили з 1185 р. після Комнінів), хрестоносці захопили в 1204 р. Константинополь і створили на південній частині Балканського півострова нову дер жаву під назвою Латинської імперії. Як і Єрусалимське королів ство, це була також типова феодальна держава. На чолі імперії було поставлено північнофранцузького феодала Балдуїна, графа Фландрського. У складі імперії було кілька великих васальних володінь: Фессалонікійське королівство, герцогство Афінське, кня зівство Ахейське та ін.
Велику кількість земельних володінь у Візантії здобула Вене ція: частину Константинополя, м. Галліполі, Іонійські острови, деякі острови на Егейському морі, о. Кріт, південно-західну частину Пелопоннесу. Венеціанський дож ЕнрікоДандоло. що відіграв найбільшу роль у завоюванні Візантії, офіційно іменувався «Воло дарем трьох восьмих Ромейської (тобто Візантійської) імперії» .
Залишалася незалежною лише частина імперії на півночі Малої Азії — Трапезундська. На Балканському півострові залишався поза кон тролем Латинської імперії Епірський деспотат (князівство).
Спираючись на співчуття греків, які жили під ярмом латинян, імператор Нікейської імперії, найзначнішої із трьох згаданих те риторій Візантії, Михайло VIII Палеолог у 1261 р. захопив Константинополь і вигнав звідти європейських феодалів. Так було відновлено Візантійську імперію. Та відновлена Візантія була вже ослабленою державою. Четвертий хрестовий похід покінчив з Ві зантією як з великою державою. Володіння її після відновлення обмежувались лише незначною частиною Балканського півострова й вузькою смугою Малої Азії. Залежні від Візантії болгари звіль нилася від візантійського ярма ще до четвертого хрестового по ходу— в 1186—1187 рр. Майже одночасно від Візантії відпали і сербські володіння.
57. Останні хрестові походи.
Усього хрестових походів було вісім. Та перші чотири були найважливішими. Останні чотири були й не такі багатолюдні, й не мали загальноєвропейського характеру. В них брали участь лише окремі государі і окремі країни. П'ятий похід (1217—1221) цікавий тим, що його організатори намагалися здійснити задум учасників четвертого походу. Спочатку учасники п'ятого хрестового походу вели воєнні дії у Палестині, потім пере несли їх у Єгипет, де хрестоносці захопили м. Дамієтту, але потім в результаті невдач змушені були звільнити захоплену ними части ну долини Нілу. Велику роль на початку походу, коли воєнні дії відбувались ще в Палестині, відігравав угорський король Андрій ІІ.
Шостий похід (1228—1229) був походом на Схід онука Фрідріха І Барбаросси — Фрідріха II Штауфена. Але й цього разу не було скільки-небудь широких воєнних операцій. Фрідріху II скорі ше дипломатичним, ніж воєнним шляхом удалось повернути Єру салим та деякі інші міста. Та незабаром (у 1244 р.) турки знову взяли Єрусалим, і він вже остаточно був втрачений для християн.
Сьомий і восьмий хрестові походи організовував французький король Людовік IX з метою зміцнити свій вплив у Північній Африці. У сьомому поході (1248—1254) Людовік IX вів наступ на Єгипет і так само невдало. Він сам потрапив у полон і мусив виплатити за своє звільнення великий викуп. Наступні воєнні операції французів у Палестині (з 1250 р.) так само були безрезультатними. Під час восьмого походу (1269—1270) Людовік зосередив свої зусилля на облозі м. Туніс, яким хотів оволодіти, щоб мати опорну базу для дальших операцій в Африці. Та під час облоги у французькому таборі почалася чума, і жертвою її серед багатьох інших став сам король. Це була остання значна воєнна експедиція європейців, що ставила собі за мету захоплення му сульманських територій на Близькому Сході під прапором хрестоносного руху. Після цього походи на Схід припинилися. Володіння хрестоносців одне по одному скорочувались і переходили до турків. У 1268 р. турки взяли Антіохію, у 1289 р.— Тріполі, у 1291 р.— Акру. Острів Кіпр, де жили «єрусалимські королі» після втрати Єрусалима, перейшов на кінець XV ст. до венеціанців.
58. Посилення королівської влади у Франції у XII ст. і причини цього процесу. Філіп ІІ.
Початок посилення королівської влади. Деяке піднесення коро лівської влади почалося тільки в першій половині XII ст., за царю вання Людовіка VI і Людовіка VII. Людовік VI Товстий (1108— 1137) все своє майже тридцятирічне царювання провів у боротьбі з баронами свого домену і добився кінець кінцем їх підлеглості. Бурхливе зростання промислових міст у Північній Франції мало важливі політичні результати. В цій частині Франції відбувався, як уже згадувалось, найсильніший і найзавзятіший рух міст за здобуття прав комуни . Людовік VI спочатку вагався і не відразу зайняв щодо них сприятливу позицію. Але вже за Людовіка VII (1137—1180), а особливо при наступному королі Філіппі II Августі, королівська влада рішуче підтримувала міста в їхній боротьбі про ти місцевих феодалів.
Людовіку VII за допомогою династичного шлюбу вдалося було здобути дуже велике герцогство на південному заході — Аквітанію. Та незабаром він розвівся з Елеонорою Аквітанською, і цей вели кий політичний успіх зійшов нанівець. Більш того, англійський ко роль Генріх II Плантагенет, що поспішив одружитися з Елеонорою, став володарем цієї багатющої області і небезпечним суперником Капетінгів. У руках англійських Плантагенетів, що Були водночас і анжуйськими графами, в середині XII ст. опинився майже весь захід Франції: Анжу, Бретань, Аквітанія, Гасконь, частина Оверні, Пуату, Турень, Мен входили у володіння Плантагенетів, так само як і герцогство Нормандія на півночі Франції. Плантагенети за своїми французькими володіннями були васалами фран цузького короля. Та володіння цих васалів у кілька разів переви щували королівський домен.
Людовік VII брав участь у другому хрестовому поході, який приніс йому мало вигод. Абат Сугерій, який управляв у його від сутність королівством, продовжував і без короля успішну боротьбу , з місцевими баронами. Сугерій також енергійно підтримував міста в їхній боротьбі з феодалами. Нарешті, маючи неабиякі фінансові здібності, він упорядкував королівські фінанси, які зростали завдяки дедалі більшим митам від торгівлі, а також в результаті підвищення рентабельності королівських помість.
Філіпп II Август. Філіпп II Август (1180—1223), син Людові-ка VII, послідовно проводив політику об'єднання французьких зе мель під своєю владою і зумів досягти в цьому блискучих успіхів. Філіпп підтримував французькі міста — як ті, що були в його королівському домені, так і ті, що знаходилися на території інших князів-феодалів. Уже на початку свого царювання Філіпп II при єднав до королівського домену на Півночі Пікардію і Вермандуа. Дальша боротьба його з Плантагенетами завершилася дуже успіш но. На початку XIII ст. Філіппові II вдалося відняти у Плантаге-нетів більшість їхніх французьких володінь: Нормандію, Анжу, Мен, Турень, частину Пуату (1204—1214). Вирішальним був 1214 рік, коли французи розбили англійського короля Іоанна Без земельного (у битві під Лярош О'Муан, на початку липня 1214 р.) і його союзників — фландрського графа і германських феодалів (у битві при Бувині наприкінці липня того ж 1214 р.). В іншій битві — під Бувіном — велику роль відіграли міські ополчення вільних французьких комун, що наочно продемонструвало полі тичний союз королівської влади з містами.
За Філіппа II були проведені й інші важливі приєднання: Блуа — на захід і частина Оверні на південь від королівського до мену, східна частина Лангедоку на самому півдні Франції відторг нуто від володінь графа Тулузького. Східний Лангедок був при єднаний вже наприкінці царювання Філіппа II, коли його син принц Людовік (майбутній Людовік VIII) взяв участь у хрестово му поході проти єретиків — альбігойців — на заклик папи Інокентія III.
Адміністративна реформа Філіппа II Августа. У зв'язку з при єднанням великої кількості земель до королівського домену за Філіппа II була проведена важлива адміністративна реформа. Усі королівські володіння були поділені на рівні адміністративні окру ги, що називались бальяжами, на чолі яких були поставлені коро лівські губернатори — бальї. Бальї нагадували своїми функціями графів Карла Великого. Вони відали судом, стягуванням податків, скликали ополчення. Вони зобов'язані були періодично подавати
королю письмові звіти. Призначали їх звичайно на короткі строки з людей, близьких до двору і не зв'язаних родинними або іншими близькими відносинами з місцевою провінційною знаттю. Бальяжів за Філіппа II було організовано всього 20. На півдні, в Лангедоку, замість бальї призначали сенешалів. Відмінність сенешалів від бальї полягала в тому, що ці: були чиновники, які походили з місце вого дворянства. Вплив королівської влади на півдні, природно, був слабший, ніж на півночі, заході і особливо в центрі королівства.
60. Франція в XIIІ ст. Людовік IX та його реформи.
Людовік IX Святий і його судово-адміністративні реформи. Після короткого царювання Людовіка VIII у Франції довгий час царював онук Філіппа II Людовік IX Святий, організатор останніх хрестових походів на Схід. Людовік IX (1226—1270) вступив коли йому було 11 років. Феодальна знать новоприєднаних земель і незалежні князі-феодали, які зберігали ще суто васальні відносини до корони, намагались використати малоліття короля для нового роздроблення королівства. Проте мати Людовіка IX королева-регентка Бланка_Кастільська, спираю чись на частину феодалів, зв'язаних з "двором, на королівських ва салів з дрібних рицарів і на підтримку міст, придушила заколот феодальної знаті. Ставши повнолітнім, Людовік IX зміг ще більше зміцнити королівську владу, продовжуючи програму свого діда Фі ліппа II.
За Людовіка IX були приєднані південна частина Пуату і За хідний Лангедок з м. Тулузою, а також майже вся провінція Овернь. Король зумів у 1259 р_;_укласти вигідний для Франції мир з Англією. За цим миром (який називається Паризьким миром) англійський ко роль остаточно відмовлявся від втрачених раніше на півночі і північ ному заході провінцій — Нормандії, Анжу та ін., зберігай за собою лише Аквітанію та й то на правах васала французького короля. Та найголовніше в царюванні Людовіка IX становили не територіальні приєднання, а адміністративно-судові і фінансові реформи.
За Людовіка IX оформилось центральне управління Францією. Королівська рада, або королівська курія, із з'їзду феодалів пере творилась у XIII ст. на центральну бюрократичну установу, яка розгалузилася на ряд відомств. Виділилась мала королівська рада, або «вузька рада», яка стала чимось на зразок постійної наради короля з його найближчими вищими чиновниками: канцлером, ко-нетаблем та іншими небагатьма близькими до короля феодалами, що вже втяглися в політику централізації. Особливою установою стала друга частина королівської курії, яка відала розглядом су дових справ. Вона дістала назву парламенту (буквально: рада, де відбувається «судоговоріння»). Нарешті, з курії виділилась особ лива рахункова палата, яка відала стягуванням і витратою подат ків та інших королівських доходів.
Чиновниками короля, особливо в судовому відомстві, здебіль шого ставали особи, що навчались в університетах римського пра ва, часто незнатного походження, але зате зобов'язані королю своїм підвищенням і цілком віддані йому. Звичайно їх називали легістами (від латинського слова Іех — «закон», «право»). Здебільшого легісти походили з городян. Союз королівської влади з міста ми знаходив у цьому факті своє нове підтвердження.
Король заборонив дуелі в своєму домені, примушуючи феода лів звертатися у спірних випадках виключно до королівського суду. Він значно обмежив право приватної війни, встановивши так званий 40-денний строк між сваркою і початком війни з тим, щоб слабша сторона могла вдатися по допомогу до короля. Важливе значення мала і судова реформа Людовіка IX. Королівський суд було оголошено найвищим апеляційним судом для всього ко-ролівства, до нього могли звертатися навіть з територій, ще не приєднаних до королівського домену. Деякі судові справи (підпал, фальшива монета, викрадання жінок та ін.) мав право розглядати виключно королівський суд.
Королівські фінанси. Людовік IX успішно конкурував з феода лами у карбуванні монет. Він не скасував ще карбування і обігу монет інших герцогств і графів, але примусив своїх васалів до пускати в їхні володіння королівську монету нарівні з місцевою. В результаті повноцінніша королівська монета, як правило, витіс няла гірші якістю гроші феодалів. Бюджет короля в середині XIII ст. дуже зріс. Крім щораз більших прибутків від торгівлі, промисловості і від королівських помість (що лежали в торгових, економічно розвинених районах), Людовік IX уміло використав а фіскальною метою феодально-ленні відносини. За його правління касальні платежі з великих феодалів становили величезні суми. Чималі надходження король мав з міст-комун — так само як від своїх васалів. Великі суми сплачувала королю у формі «дарів» французька церква. Роль постійного державного податку за Лю довіка IX відігравав хрестоносний податок, який надходив безпо середньо до королівської скарбниці.
Загалом зростання королівських фінансів за Людовіка IX явно свідчило про господарське піднесення, яке переживала тоді Фран ція. Політична централізація країни, зумовлена розвитком грошо вого господарства, зростанням міст, промисловості і торгівлі, з сво-іо боку позитивно впливала на розвиток усіх галузей народного Господарства.
Селянський рух. В XIII ст. у Франції відбулися помітні зміни я становищі села. У зв'язку із зростанням міст і початком розвит ку товарного господарства в країні частину кріпосних селян— Сврвів — феодали переводили на грошовий оброк. Хрестові походи відіграли в цьому значну роль — вони були першим поштовхом до тілі.нення селян, йдучи в хрестовий похід і, звичайно, маючи при ш.ому потребу в грошах, феодал пропонував своїм кріпакам вику пити свою волю або принаймні частину своїх найтяжчих кріпосних ііпшішіостей. Кінець кінцем, така заміна натуральних повинностей Грошовими вела до особистого звільнення селян і, отже, мала про-Ч"' піший характер. Вели ким тягарем для селян були платежі в королівську скарбницю і, зокрема, побори, пов'язані з хрестовими походами (сплата хре-стоносного податку, викуп із полону короля Людовіка ЇХ та ін.). Погіршання становища французького селянства в середині XIII ст. зумовило багато всіляких місцевих конфліктів і виступів селян проти сеньйорів. Іноді ці виступи набували широкого харак теру, перетворюючись на масові рухи, що охоплювали цілі області. До таких великих повстань, що поширилися на значну частину Франції, належить рух 1251 р., відомий під назвою руху пастушків (раьіои геих). Ідеологічно цей рух був пов'язаний з хрестовими походами.
61. Франція наприкінці XIII- на початку XIV ст. Філіпп IV. Початок станової монархії у Франції.
Філіпп IV Красивий і його сутички з Боніфацієм VIII. Філіпп IV Красивий (1285—1314) —онук Людовіка IX — був тре тім видатним представником династії Капетінгів. Вже на початку , , царювання Філіпп IV приєднав до королівського домену багате графство Шампань, пограничне з Іспанією королівство Наварру і Ліоне (Ліонська область з містом Ліон) на південному сході Франції. Потім протягом всього свого царювання Філіпп IV нама гався оволодіти Фландрією, цим найбільшим промисловим краєм тодішньої Північно-Західної Європи. До кінця «фландрську проб лему» він так і не розв'язав. У 1302 р. французьких рицарів вщент розбили гентські і брюггські ремісники та фландрські селяни у битві під Куртре («битва шпор»). Проте, незважаючи на ці невда чі, частину Західної Фландрії з рядом промислових міст все ж було приєднано до королівського домену, після того як королів ські війська з свого боку завдали фламандцям поразки поблизу Лілля у 1305 р. «Незалежних» васальних князівств залишилось за Філіппа IV вже зовсім мало. Крім графства Фландрії, не були приєднані лише герцогства Бургундія, Бретань, Аквітанія (що була у володінні англійців) і графство Бургундія (північна частина колишнього ко ролівства Бургундії).
У зв'язку із зрослими витратами під час фландрської війни, і також із щодалі більшою марнотратністю двору Філіппа IV ко ролівські фінанси на початку XIV ст. були в катастрофічному ста ні Король різними способами намагався збільшити доходи. Він позичав гроші у міст і звичайно не повертав їх; з метою грабежу вига няв і євреїв з країни і знов допускав їх за нові побори; він псував монету, чим розладнував французьку торгівлю; у королівських помістях селян за великі гроші силою примушували викупляти свою свободу. Нарешті, Філіпп IV відчутно зачепив інтереси могутньої като лицької церкви, яка до цього сплачувала королю певні суми, але не як податок, а у вигляді «подарунка» або «допомоги». Відтепер Філіпп IV почав вимагати регулярних податків і з духівництва. Проти короля гостро виступив папа Боніфацій VIII (1294— 1303), як і Григорій VII та Інокентій III, ревний прихильник тео кратичних ідей. Папа категорично заборонив духівництву сплачу вати будь-які податки королю і, крім того, зажадав від короля припинення війни з Фландрією у зв'язку з тим, що до нього звер нувся із скаргою на короля граф Фландрський. У відповідь на втру чання папи Філіпп IV скликав у 1302 р. представників трьох ста нів — духівництва, дворянства та городян — і запропонував їм спільно вирішити конфлікт з папою. Генеральні штати — так на зивалися ці збори — висловились (включаючи і французьке духів ництво) проти претензій папи на втручання у внутрішні французькі справи. Підтриманий Генеральними штатами, Філіпп IV перейшов до насильницьких заходів проти папства.
Папський легат у Франції був з наказу короля заарештований. Скориставшись смутами у самому Римі, Філіпп IV послав туди свого агента Ногаре, який посилив партію римських баронів, що ворогували з папою. Коли Боніфацій VIII відбув з Рима у свій родовий замок Ананьї, Ногаре проник туди з озброєним загоном. Фактично папа опинився на якийсь час під арештом. Незабаром після цих подій дуже старий вже Боніфацій VIII помер. Після його смерті під тиском Філіппа IV папою було обрано французько го бордоського архієпископа, який прийняв ім'я Климента V. Климент V не захотів жити в Римі, де йому загрожували нові по встання, і переніс свою резиденцію у Францію. Спочатку він осе лився в Ліоні, потім переїхав у м. Авіньйон, де папи і залишалися протягом майже 70 років (1308—1378).
Отже, папи, які раніше легко здобували перемогу над феодаль ними королями та імператорами, цього разу зазнали цілковитої невдачі у боротьбі з французьким королем, що спирався на національні елементи і провадив національну політику.
У 1309_р. на вимогу Філіппа IV було скасовано багатющий орден тамплієрів, якому король заборгував величезні суми грошей. Під тиском французького уряду орден було піддано судовому про цесу по обвинуваченню в єресі. Понад сотню рицарів-монахів було спалено живцем на вогнищі, а все земельне майно і величезні грошові капітали ордену були секуляризовані і перейшли у ко ролівську скарбницю.
Генеральні штати. Генеральні штати, скликані першого разу у зв'язку з конфліктом між королем і папою, збирались за Філіп па IV ще в 1308 і в 1313—1314 рр. Філіпп IV, зазнаючи постійних фінансових труднощів, щоразу пропонував штатам санкціонувати нові податки. Ця функція затвердження нових податків мала ве лике значення для наступної діяльності Генеральних штатів у пер шій половині XIV ст., за наступників Філіппа IV.
Створення Генеральних штатів було кроком уперед у держав ному розвитку Франції: виник новий важливий ^р_ган,_ що зв'язу вав короля з широкими і най1!ПЖШ^гшгеоЖмй"1зерствами населен ня. Особливо важливим було залучення до Генеральних штатів представників від багатих городян. Це свідчило про зрослий полі тичний вплив міст. Генеральні штати були новою формою союзу королівської влада з містами, представленими тепер у масштабі всієї країни. Спираючись на третій стан, король міг зміцнити свої фінанси і ще більше обмежити непокірних феодалів. Роздроблена спочатку феодальна монархія поступилася місцем більш централі зованій становій монархії, в управлінні якою брали участь збори представників трьох офіційних станів країни, серед гних і пред-ставнїіки нового класу, що формувався,— буржуазії.
62. Причини і початок Столітньої війни. Поразка Франції біля Кресі та Пуатьє.
Столітня війна, що тривала з перервами з 1337 по 1453 р., була зіткненням двох сусідніх феодальних держав, кожна з яких на той уже досягла значної політичної централізації і мала значні територіальні ресурси. Основними причинами війни були давні територіальні спори англійських і французьких феодалів за володіння на континенті. Англійські феодали не могли забути втрати Нормандії і Анжу. Французькі королі намагались остаточно ліквідувати останні володіння англійців в Аквітанії. Та Аквітанія мала велике економічне значення для Англії. З Аквітанії вивозили дорогі вина, фрукти, цінні породи коней. В Аквітанії у англійських фео далів були численні помістя. Вони посідали там великі адміністра тивні і судові пости, мали великі доходи. Яблуком розбрату між Францією і Англією була також Фландрія. Ще Філіпп IV докладав усіх зусиль до того, щоб оволодіти цією невеликою, але багатою промисловою країною. Та він зміг захопити лише частину її міст. Філіпп VI допоміг фландрському графові у боротьбі з фландр-ськими комунами і тим самим посилив свій вплив на Фландрію. Але з Фландрією тісно пов'язані були інтереси англійської торгів лі. Сама фландрська промисловість не могла обходитись без анг-
лійської вовни. Фландрське питання можна вважати другою основною причиною Столітньої війни між Англією і Францією.
Приводом до війни було домагання французького престолу англійським королем Едуардом III, що доводився по жіночій лінії онуком Філіппу IV. Але у Франції встановився інший принцип наступності. Французькі юристи заявляли, що королівський пре стол не може переходити по жіночій лінії. Цікаво, що при цьому вони посилалися на «Салічну правду», яка забороняла жінкам наслідування землі.
Воєнні дії у Столітній війні розгортались дуже повільно. Війна офіційно почалась у 1337 р. Фландрія і сусідній з нею Брабант перейшли на сторону Англії. Фландрський граф утік до фран цузького короля. Та тільки в 1340 р. англійці розпочали рішучі дії, знищивши французький флот під Слейсе (поблизу гирла р. Шельди). Ця морська перемога зробила англійський флот па нівним на морі. Та минуло ще кілька років, перш ніж англійці зіткнулися з французами на суші. Це була битва в 1346 р. побли зу містечка Кресі у Північно-Східній Франції, на кордоні Фландрії. Французькі феодали зазнали великих втрат. Англійські війська на чолі з Едуардом III здобули цілковиту перемогу. Головною при чиною поразки французів була нездатність французьких рицарів
битись у загальному строю. Великою перевагою англійців була
наявність в їхньому війську чудових стрільців з лука. Англійські лучники були найманим військом, яке вербували з верхівки селян ства — йоменів . Вони влучно стріляли з важких луків у ціль на відстані 350 кроків. Своєю стійкістю і упертістю, а також своєю військовою вправністю вони звели нанівець переваги рицарського важкого спорядження і рицарської індивідуальної хоробрості. На ступного 1347 р. Едуард III захопив порт Кале, який став надовго опорним пунктом англійського панування на континенті. Друга велика битва в Столітній війні відбулася у 1356 р. поблизу м. Пуатьє. Англійські війська цього разу висадились не на півночі, а на заході Франції. Французькі феодали сподівалися пе ремогти англійців, маючи більше рицарської кінноти. Та англійці знову перемогли. Головнокомандуючим у англійців був син Едуарда ІІІ—Едуард «Чорний принц», якому вдалося зайняти поблизу Пуатьє зручні позиції у горбкуватій місцевості, де французькі рицарі не змогли діяти маневрено. Під час бою з противником англій ці захопили в полон багато французьких феодалів і рицарів. У по лон попав сам французький король Іоанн (Жан) Добрий (що змі нив у 1350 р. на престолі померлого Філіппа VI). Наслідком цієї перемоги "була окупація англійцями великої території у Західній і Північній Франції. Крім Гієні і Гасконі (дві провінції, на які розпалась, у XIV ст. Аквітанія), англійці захопили Пуату, значну частину Оверні й інші французькі землі. Їхні загони грабували північ Франції, доходячи майже до самого Парижа. Поразка у війні загострила класові суперечності у Франції і створила в країні серйоз-
ну політичну кризу. Велика політична роль у цей період випала французьким Генеральним штатам.
63. Повстання в Парижі під керівництвом Етьєна Марселя.
У зв'язку з тим, що король потрапив у полон, управління коро лівством тимчасово перейшло до дофіна Карла (Шарля) та його феодальних радників. Становище уряду було дуже важким. Гро шей у скарбниці не було. Військові сили були дезорганізовані. Англійці загрожували наступом на Париж. У центральному управлінні панувало хабарництво, крадіжки, безладдя. Дофін змушений був восени 1356 р. скликати Генеральні штати. Генеральні штати 1356р. мали незвичайний характер. Вони були дуже чис ленні, причому з 800 чоловік половина депутатів належала до третього стану, що виявився найбільш активним і піддав політику уряду гострій критиці. Опозицію очолювали демократично на строєний ланський єпископ Лекок і старшина паризького цеху сукнарів Етьєн Марсель. Генеральні штати зажадали від дофіна зміщення багатьох вищих чиновників, зменшення витрат на двір і надання Генеральним штатам не лише права призначення подат ків, а й збирання їх та витрачання. Генеральні штати вимагали також регулярного скликання їх у майбутньому (тричі на рік). Щодо війни, то Генеральні штати висловилися за її продовження, вимагаючи, щоб мир з противником було укладено лише з їхнього відома. Усі ці вимоги Генеральних штатів були оформлені у ви гляді закону під назвою Великого березневого ордонансу 1357 р. (дофін підписав його 3 березня 1357 р.).Придворні феодали, обурені свавіллям третього стану, наполя гали на репресіях щодо Етьєна Марселя та інших лідерів руху. Дофін схильний був не виконувати підписаного ним же березнево го ордонансу. Тоді в Парижі 22 лютого 1358 р. вибухнуло повстан ня, підготовлене прихильниками Марселя. Паризькі ремісники і під майстри в кількості до 3 тис. чоловік зібрались на Королівській площі і вдерлися в королівський палац. Двох з головних радників дофіна було вбито. Марсель після цього сам став «головним рад ником» дофіна. Але дофін, для якого опіка Марселя була обтяж ливою, зумів незабаром втекти з Парижа. Він вибрав резиденцією м. Комп'єн (на р. Уазі, на південний схід від Парижа) і тут почав об'єднувати навколо себе феодалів і найбільш поміркованих депу татів від третього стану Генеральних штатів. У той же час навесні 1358 р. у районі на північ від Парижа підготовлялось велике се лянське повстання, яке дістало назву Жакерія.
64. Становище французького селянства в XIV ст. Жакерія.
Жакерія. Раніше вже йшлося про те, що незадоволення селян виявилось у Франції ще в середині XIII ст. Окремі місцеві висту пи селян-кріпаків зареєстровано десятками в хроніках другої по ловини XIII — першої половини XIV ст. Основною причиною широкого селянського руху був розклад феодальної системи, перехід від старих, феодально-кріпос ницьких форм експлуатації до нових, гнучкіших, заснованих на товарно - грошових відносинах, які виявились для маси селянства ще тяжчими.
Звільнення селян-сервів від особистої кріпосної залежності і перетворення їх на «нових віланів» посилено тривало у Франції у другій половині XIII і на початку XIV ст. У 1315 р. король Людовік X видав указ про звільнення селян за викуп у своїх королів ських помістях. Король висловлював у ньому надію, що його приклад наслідують й інші землевласники. Звільнення сервів тривало щодалі ширше. Нових «вільних віланів», як почали називати ко лишніх сервів, що викупились на свободу, ставало дедалі більше у французькому селі. «Старі вілани», які близько стояли до сервів, також викупали свої повинності. Ті й другі перетворювалися на спадкових держателів землі за певні грошові оброки (чинші). Проте «звільнення» лягло важким тягарем на плечі французького селянства. Високі викупні платежі відразу кидали «звільненого»
селянина до рук лихварів. Одночасно сеньйори, як і раніше, збе рігали над селянами сеньйоріальний суд, а також продовжували стягати ряд натуральних поборів, включаючи невелику панщину. Все це гальмувало розвиток селянського господарства, затримува ло перетворення селянина на самостійного вільного дрібного товаровиробника.
У 1349 р. Францію спіткала чума («чорна смерть», яка завдала значних збитків північнофранцузькому селу. Нарешті, Столітня війна з викликаними нею великими державними податками і безконечними спустошеннями сіл як чужими — англійськими, так і своїми — французькими феодалами вкрай виснажила французьке село. Особливо великих збитків завдавали селянам так звані бриганди — мародерські військові загони, що не визнавали над собою ніякої влади. Вони безкарно грабували французькі села, віднімали у селян продовольство, майно, худобу, від чого господарства селян занепадали, а самим їм доводилося переховуватися від грабіжників по лісах. Місцеві сеньйори не подавали селянам ніякої допо моги у боротьбі проти бриганд. Навпаки, серед сеньйорів були такі, що таємно потурали «капітанам» бриганд, дістаючи частину награ бованої здобичі.
Повстання 1358 р. почалося в окрузі Бовезі (округ з центром Нове) і охопило потім великий район у басейні рік Сени, Мар ин і Уази. Повстали селяни Іль-де-Франсу, Пікардії і Шампані. Найбільшого розмаху рух досяг у перші 10 днів червня 1358 р. Селяни («жаки», як їх зневажливо називали дворяни) були до краю роздратовані щодо феодалів. їх гаслом було: «Знищити всіх знатних людей до останнього». Вони були переконані, що король стоїть за них, і на своїх прапорах зображали лілії — емблему королівського герба. Очолив повсталих селянин Гільйом Каль, уродженець одного з сіл округу Бовезі, що добре знав військову справу. На сторону селян перейшли деякі невеликі міста Північно-Східної Франції, але їх було порівняно мало. До повсталих приєдналося, наприклад, місто Бове і держалося союзу з ними досить міцно. З інших міст «жаків» підтримували Санлі, Мо, Руан. З Парижа на допомогу «жакам» вийшов загін Жана Вайана, старшини цеху монетчиків, друга й однодумця Етьена Марселя. Але Ам'єн, Комп'єн та інші більші міста відмовлялися підтримати «жаків». Характерною була позиція самого паризького купецького старшини Етьєна Марселя. На словах Марсель палко'співчував повсталим селянам. З його наказу до «жаків» вирушив загін пари жан під командуванням Жана Вайана. Та водночас Етьєн Марсель явно недооцінював важливості селянського повстання. Допомога його «жакам» була зовсім недостатньою. Свій план боротьби з до фіном Етьєн Марсель будував не на союзі з повсталими селянами, а головним чином на союзі з найбільшим феодалом Франції — • наваррським королем Карлом Злим_Цей феодал також був на щадком Капетінгів і також претендував на французьку корону. Крім пограничного з Іспанією Наваррського королівства, Карл Злий мав багато помість у Нормандії. Перебуваючи у момент по встання по сусідству з «жаками», Карл_Баваррський не залишив ся до нього байдужим. Він напав на повсталих селян поблизу м. Клермон в долині р. Уази. Але врахувавши ту обставину, що «жаків» було дуже багато, підступний принц не наважився на бит ву, а вдався до хитрощів. Карл викликав до себе ніби для пере говорів Гільйома Каля і віроломно арештував його, а потім стра тив, надівши йому на голову розпечену корону. Після цього в Пів нічній Франції почалась кривава розправа феодалів над селянами. До 20 тис. селян було перебито загонами самого Карла Злого, а також загонами інших феодалів. Селян вбивали не тільки фран цузькі, а й англійські феодали, які поспішали допомогти в критич ний момент своїм собратам по класу навіть в умовах війни з ними. Так повстання «жаків» було потоплене в крові. Недостатня організованість, довірливість селян до своїх ворогів — феодалів, відсутність у них скільки-небудь чіткої і ясної програми — такі основні причини поразки Жакерії. Поразка Жакерії, як і інших селянських повстань середньовіччя, була зумовлена відсутністю у селян надійного союзника в місті, а без такого союзника жодне селянське повстання не може перемогти. Політика Етьєна Марселя була класово обмеженою і недалекоглядною у селянському питан ні. Та Марсель сам незабаром поплатився за свою політичну помилку. Налякані селянським рухом, феодали згуртувались навколо дофіна, його агенти посилили свою діяльність у Парижі. Тимчасом і в самому Парижі наростало незадоволення. Скориставшись з цього, партія дофіна зуміла організувати проти лідера опозиції ворожий рух у столиці. В одній з сутичок із своїми противниками вночі проти 1 серпня 1358 р. Етьєн Марсель був вбитий.
65. Франція у першій половині XV ст. Відновлення Столітньої війни. Жанна д’Арк.
Кінець XIV – поч. XV ст. був часом нової політичної кризи у Франції. Син Карла V Карл VІ(1380-1422) став королем ще неповнолітнім. На початку 90-х років він збожеволів і з того часу царював лише номінально. При дворі почалась боротьба феодальних клік, які очолювали принци королівського дому. Боротьба між 2 групами : група герцога Орлеанського, брата короля, підтримували Арманьяки; на чолі другої стояв герцог Бургундський, що доводився дядьком Карла VI.(арманьяки і бургіньйони).
1413 р. – повстання кабош’єнів. Початок 27 квітня з Парижа; очолював Сімон Кабош; придушення повстання.
1415 р. – англійський король Генріх 5 відновлює воєнні дії з Францією, осінь 1415 р. – битва під Азенкуром, поразка французів, завоювання Нормандії; 1420 р.- мир в Труа, за яким Англія і Франція об’єднувались в одне королівство зі спільним королем, яким після смерті Карла 6 повинен був стати Генріх 5, що одружився з дочкою Карла 6, принцесою Катериною. 1422р. – помер Генріх 5 помер, незабаром відійшов у інший світ і Карл 6. Англо-французька бургундська партія проголосила королем Англії та Франції сина Генріха 5 і Катерини – Генріха 6, якому було 10 місяців. «Національна» французька партія арманьяків проголосила королем дофіна Карла 7. Північ і південь – дві ворогуючі області, 1428р. – облога Орлеана.
Народні виступи, один з виступів очолила Жанна д’Арк, березень 1429р. – Карл 7 прийняв її.
5 травня 1429 р. – звільнення Орлеана; коронація Карла в Реймсі. 30 червня 1431 р.- спалення Жанни в Руані.
66. Франція у другій половині XV ст. Завершення політичного об’єднання країни.
У другій поло вині XV ст. королівська влада досягла у Франції найбільшої могутності, набуваючи вже рис абсолютної монархії. Найвидатнішим королем XV ст. був Людовік XI (1461—1483), якого називають першим абсолютним королем Франції. Більшу частину свого царювання він провів у нещадній боротьбі проти великих феодалів. Феодали організували проти нього союз під гучною назвою «Ліга суспільного блага». Головним вождем ліги був герцог Бургундський — Карл Сміливий. З лігою був також зв'язаний рідний брат Людовіка XI (на ім'я теж Карл, який незабаром помер).
Вдаючись до підкупів і всіляких інтриг, Людовік XI розладнав задуми ліги. Проти герцога Бургундського Людовік XI зумів під няти лдтарінгських феодалів і швейцарські союзні кантони. В 1477 р.,у битві під Нансі Карл Сміливий зазнав поразки і заги нув. Основна частина його володінь — герцогство Бургундське — перейшло до Людовіка XI. Фландрію та інші нідерландські воло діння Карла Сміливого успадкувала його дочка Марія Бургунд ська, яка вийшла заміж за австро-німецького принца Максиміліана Габсбурга. Розв'язавши бургундське питання, Людовік XI міг вільно розправитися із заколотними феодалами. їх один за одним заарештовували, катували, страчували. Зокрема, загинув весь дім Арманьяків.
З роками Людовік XI ставав дедалі більше підозріливим і не довірливим. Він майже залишив Париж і здебільшого жив у своє му укріпленому замку Плессі ле Тур під охороною шотландських і швейцарських стрільців. Побоюючись нових змов феодалів, Лю довік XI намагався спертися на міста, проте і їм не довіряв, обме жуючи всіляко міські вільності. Зате він багато робив для розвитку міської торгівлі і промисловості. Людовік XI старанно насаджу вав шовкові мануфактури в Ліоні і організував там величезний ярмарок. Він уклав вигідний для північно-французьких купців договір з Англією і підтримував купців Лангедоку в їхній конку ренції з венеціанцями. Особливо протегував король місту Бордо. До королівського домену за Людовіка XI були приєднані, крім герцогства Бургундського, інші великі області: Пікардія — на пів ночі і Беррі — в центрі Франції , а також на півдні — графство Прованське. За Людовіка XI було скасовано частину внутрішніх мит, що сприяло значному пожвавленню внутрішньої торгівлі. Тор говельно-промислова політика Людовіка XI була політикою так званого меркантилізму, який прагнув нагромадити в країні кош товні метали встановленням «сприятливого балансу» в зовнішній торгівлі, коли вартість вивозу перевершує вартість ввозу. Одним з основних правил меркантильної системи була сувора заборона взагалі вивозити за кордон золото і срібло.
Страшний для феодалів, Людовік XI був своєю людиною для буржуа, яких він іноді фамільярно називав своїми «кумасиками» і приймав у себе запросто у палаці. Своєю зовнішністю — худий, сутулий, одягнений в потертий довгий камзол, постійно заклопота ний і зайнятий справами — Людовік XI більше скидався на людину з «середнього класу», ніж на короля величезного і вже досить цен тралізованого королівства, що починало наводити жах сусіднім менш централізованим або зовсім ще не централізованим держа вам. Людовіка XI не любили й боялись в Європі, його порівнюва ли з павуком, що снує тонку павутину різних дипломатичних інтриг, в яку він намагався заманити свого противника.
Син Людовіка XI, Карл VIII (1483—1498), приєднав герцогство Бретанське (в 1491 р.), яке залишалося до того ще самостійним. Так завершився тривалий процес політичної централізації Франції, який почався за Капетінгіз і закінчився при Валуа. На початок 'VI ст. Франція перетворилася на одне з найбільших централізо-ннних королівств у Європі.
67. Нормандське завоювання та його вплив на розвиток феодалізму в Англії.
Величезною подією в історії середньовічної Англії XI ст. було за воювання її французько-нормандськими феодалами на чолі з Вільгельмом, герцогом Нормандським, який дістав за це прізвисько Завойовника. Перепливши Ла-Манш 28 вересня 1066 р., Вільгельм вторгся на територію Англії з великим військом рицарів кількістю близько 15 тисяч чоловік. В його війську були не тільки нормандці, а й рицарі інших областей Франції, які шукали помість і кріпаків. Англійський король Гарольд, який виступив проти Віль гельма, не міг зупинити наступу нормандців. У битві поблизу м. Гастінгс 14 жовтня 1066 р. англосаксонські війська, що скла дались частково з рицарів, частково з пішого селянського ополчен ня, зазнали повної поразки. Гарольда було вбито. Після цього Вільгельм пішов обхідним шляхом на Лондон, захопивши Дущі, Кентербері, Саутворк. Північніше Лондона його війська перейшли р. Темзу. Лондон був відрізаний від півночі Імусив здатися.
Вільгельм вступив у Лондон, де його було проголошено 24 груд ня 1066 р. королем Англії під ім'ям Вільгельма І (Вільяма І). Під час коронації він поклявся додержувати «добрих законів короля Едуарда», підкреслюючи тим, що він є його законним наступником. Тим, хто відмовлявся визнавати нового короля, загрожувала конфіскація земель і вигнання з Англії. Проте влада Вільгельма І була остаточно закріплена тільки після того, як він жорстоко придушив два повстання, спрямовані проти нормандського панування на півночі Англії (у 1068 і 1071_ рр.).
В результаті завоювання країни і придушення повстань більша частина старих англосаксонських феодалів втратила свої володін ня, їх місце посіли нові, французько-нормандські пришельці. Ціл ком було також замінейо єпископат англійської церкви. Місце колишніх англосаксонських єпископів зайняли єпископи-французи. Величезну кількість земель — майже всі ліси і близько 1/7 всіх оброблюваних земель — Вільгельм взяв собі. Характерно, що, розподіляючи землі новим баронам, Вільгельм уникав концентрації_ба-ронських володінь в одному місці. Найбільші барони мали десятки і сотні помість, але ці помістя були звичайно розкидані у багатьох графствах.
Зміни в особовому складі класу феодалів мали для Англії по двійне значення.:
1) феодали були зобов’язані своїми землеволодіннями королю, і тому їх васальні відносини ставали міцнішими. За свої володіння феодали повинні були відбувати військову службу і сплачувати податки. Вільгельм вимагав, щоб йому присягали не тільки його васали, а й васали його васалів. Військова – феодальна система набрала централізованого характеру.
2) Дальший розвиток і посилення феодально – кріпосницьких відносин.
1086 р. – перепис населення.
68. Англія у XII ст. Реформи Генріха II та їх характер.
Сини Вільгельма І Завойовника продовжували зміцнювати королівську владу. Особливо важливим щодо цього було царювання молодшого сина Вільгельма І — Генріха І (1100—1135). За Генріха І було посилено королівський суд, який перетворився на регулярно діючу судову палату із фахівцями-суддями. Час від часу королівські судді роз'їжджали по країні і чинили суд в окремих графствах (так звані роз'їзні суди). Судова палата дістала назву «Суду королівської лави». За Генріха І оформилось також фінансове відомство. Вища фінансова палата називалася «Палатою шахової дошки» (столи в ній було вкрито картатим сукном, що нагадувало шахівницю). На цих столах рахували гроші.
Після смерті Генріха І, який не залишив чоловічого потомства, в Англії почалась тривала усобиця. Престол перейшов до його племінника Стефана Блуаського (батько його був графом Блуа у Франції). Але на престол претендувала також дочка Генріха І — Матільда, яка була спочатку одружена з німецьким імператором Генріхом V, а потім (вдруге) вийшла заміж за французького англійського графа Жофруа Плантагенета. Боротьба між Стефаном і Матільдою тривала близько 20 років. Англійські феодали поділились під час усобної війни на два табори і, користуючись ослабленням центральної влади, розоряли країну своїми грабежами.
В Англії панувала цілковита анархія. Тільки в 1154 р. усобиця припинилась. Престол перейшов до сина Матільди Генріха II Плантагенета.
За Генріха II (1154—1189) Англійське королівство надзвичайно розширило свої кордони. До володінь Генріха II входили, крім Англії і Нормандії, його спад кові володіння у Франції — Анжу, Пуату, Турень та ін. Як посаг королеви Елеонори він одержав герцогство Аквітанське. При ньому ж почалось завоювання Англією Ірландії
Головною судовою реформою Генріха II було встановлення так званого суду присяжних. Кожному рицареві, городянину і віль ному селянину король надав право звертатися до королівського суду, обминаючи феодальний, баронський суд. Королівські роз'їзні судді, розглядаючи справи на місцях, залучали до розслідування особливих «присяжних» — представників місцевого рицарства і за можних фрігольдерів (як правило, в кількості 12 чоловік). Пока занням цих свідків, які присягалися в істинності своїх свідчень, віддавалась перевага перед старими формами судового розгляду, який практикувався ще у феодальних судах, коли винність обви нувачуваного встановлювалась за допомогою катувань вогнем, роз печеним залізом, водою та ін., або шляхом судового поєдинку. По силення діяльності королівських судів само по собі було важли вою статтею королівських доходів. Але важлива була політична сторона реформи. Завдяки їй Генріх II привертав на свій бік дріб них рицарів, селян і так званих вільних держателів, або фріголь дерів, яких залишилось незакріпаченими ще чимало в Англії, а та кож городян. Усі ці прошарки королівський суд певною мірою захищав від сваволі великих феодалів. Проте величезна більшість селянства країни — кріпосні вілани — була залишена на волю па нів— лордів, які самі чинили над ними суд і розправу (за винят ком кримінальних справ, які підлягали королівському суду). Коро лівський суд не приймав від віланів ніяких земельних та інших майнових позовів як від кріпаків, вважаючи їх юридично неповно правними.
Щитові гроші. Генріх II зробив спробу створити постійне вій сько. Оскільки рицарська служба васалів обмежувалась певним числом днів на рік, що було незручно для ведення далеких воєн на континенті, Генріх II почав звільняти частину рицарів від військо вої служби. Замість особистої служби такі рицарі повинні були сплачувати військовий, або щитовий, податок. На ці гроші король міг наймати рицарів, які погоджувались служити йому вже цілий рік. Запровадження щитових грошей мало важливі соціальні на слідки. Завдяки їм англійське рицарство рано почало звільнятися від військово-феодальної служби і перетворюватись у мирних сільських хазяїв. Пізніше ця обставина відіграла велику роль у зближенні нижчого англійського дворянства з міською бур жуазією.
Зіткнення з церквою. Генріх II намагався поставити англійську церкву в повну залежність від себе. Він вимагав, щоб вибори єпи скопів і абатів проводились з його участю. Духівництво повинне було у кримінальних справах судитися королівським судом, як усі інші піддані. Архієпископи з папою могли зноситися тільки з відома короля.
Проте у проведенні церковної реформи Генріх II зустрів запек лу опозицію глави англійської церкви, архієпископа Кентерберійського, Фоми Бекета. Підтриманий єпископатом, світськими баро нами і папою, Фома Бекет не погоджувався втілювати в життя нові постанови, прийняті на вимогу короля на церковному соборі в м. Кларендон (1164 р.). Роздратований Генріх II вирішив по збутися непокірного архієпископа і наказав двом своїм рицарям убити Бекета. Архієпископа було вбито ними під час богослужіння (1170). Проте результат необачного розпорядження був дуже несприятливий для короля. Барони використали смерть Фоми Бе кета як привід до повстання проти Генріха II. Серед селянських мас, становище яких у XII ст. погіршало у зв'язку з остаточним мкріпаченням, Фома зажив слави «святого». В його виступах про-пі короля селяни вбачали протест проти міцніючого феодально-пюрократичного ладу. Папа загрожував королю відлученням від церкви, якщо він не очистить себе від обвинувачення в навмисно му вбивстві Фоми Бекета і не припин.тть втручання у справи цер-КВИ. Генріх II був змушений піти на значні поступки. Він скасував кларендонські постанови. З'явившись (у наступному, 1171 р.) в і Кентербері, король публічно каявся біля гробниці вбитого архі-і пископа в тому, що він віддав необмірковане розпорядження, яке неправильно зрозуміли» як наказ про вбивство. Того самого року І енріх II почав завоювання Ірландії, маючи, між іншим, на увазі ичодити цим папі, бо завоювання Ірландії тягло за собою підлеглість папі незалежної ірландської церкви.
Останні роки царювання Генріха II пройшли знов у запеклій і оротьбі з баронською опозицією. Барони Англії вступили в союз феодалами континентальних володінь Плантагенетів. Вони під бурили проти старого короля його власних синів. У 1189 р. було розкрито велику змову проти короля, в якій брали участь королева Елеонора і королівські принци, діти Генріха і Елеонори. В обстановці цієї феодальної смути Генріх II і помер.
69. Внутрішня та зовнішня політика Іоанна Безземельного. «Велика хартія вольностей».
Велика хартія вільностей. За синів Генріха II Річарда І Левове Серце (1189—1199) та Іоанна (Джона) Безземельного (1199 – 1216) сталося ослаблення королівської влади. Річард майже не жив в Англії, бо весь час був зайнятий або хрестовим походом на Сході, або війнами у Франції. Іоанн Безземельний зазнавав постійних поразок у боротьбі з Філіипом II Августом і кінець кінцем втратою Нормандію, Анжу і ряд інших володінь у Франції. Крім того, втрутившись у вибори нового кентерберійського архієпископа зіткнувся з папою Інокентієм III. Папа відлучив Іоанна від церкви і заборонив богослуження по всій Англії (1208). Опинившись під загрозою втрати престолу і не відчуваючи за собою достатньої громадської підтримки, король змушений був капітулювати.
Він визнав себе васалом папи і зобов'язався сплачувати в папську скарбницю щорічну данину в 1 тисячу фунтів стерлінгів (1213 р.). Поразка в сутичці з папою дуже підірвала авторитет короля в країні. Різного роду шантажі, здирства, побори і насильства, що практикував Іоанн та його чиновники, викликали проти нього не задоволення не лише серед баронів та єпископів, а й серед рицарів та городян. Одночасно давалися взнаки децентралізаторські тенденції великих феодалів, для яких дедалі обтяжливішою става ла сильна королівська влада. Маса рицарів відмовлялася брати участь у новій війні на континенті, яку затівав король і яку рицар ство вважало безперспективною. В результаті всього цього влітку 1215 р. проти Іоанна Безземельного вибухнуло повстання. Керу вали повстанням великі барони. Але до повстання приєдналось ба гато рицарів, а також місто Лондон. Взятий у полон, Іоанн зму шений був 15 червня 1215 р. підписати Велику хартію вільностеи.
Хартія 1215 р. була обширним політичним документом і місти ла 63 статті. Складена вона була латинською мовою. Хартія місти ла численні поступки і привілеї головним чином в інтересах класу феодалів. Баронам і рицарям вона забезпечувала спадкове воло діння їх феодами і сплату помірних васальних платежів «згідно із звичаєм». В їхніх інтересах було створено привілейований «суд рівних» (суд перів). У статті 39 Великої хартії вільностеи король урочисто обіцяв, що жодна вільна людина в Англії не буде за арештована, ув'язнена, позбавлена майна або вигнана з країни інакше, як за законним вироком перів і за законами країни. Ця стаття стосувалась передусім великих феодалів. В судових інтере сах баронів була складена і стаття 34, яка підкреслювала збере ження баронських судів і гарантувала їм невтручання королівсько го суду. Хартія згадувала про «Велику раду» королівства, що скла далася з баронів і рицарів (статті 12 і 14). Тільки за згодою цієї ради король міг одержувати від феодалів додаткові кошти. Особ ливий комітет із 25 баронів мав право закликати феодалів до по встання проти короля, якщо виявиться, що король не буде додер жувати статті подарованої хартії (стаття 61).
Ряд статей хартії стосувався міст. Городянам хартія гаранту вала свободу внутрішньої і зовнішньої торгівлі, вільний проїзд водними шляхами, єдність мір та ваги і міське самоврядування. Селяни-фрігольдери разом з рицарями дістали гарантію недотор канності їхнього фрігольду. Лише найбільш пригнобленому класу суспільства — закріпаченому селянству Велика хартія вільностеи ніяких вільностеи не дала. Вона не скасувала кріпосного права. Навіть у тій статті її, яка королівським чиновникам забороняла розоряти поборами віланів, мались на увазі не інтереси селян, а інтереси їхніх лордів, які зазнали б при цьому збитків.
Як феодальний документ, що забезпечував інтереси передусім великих баронів, Велика хартія вільностеи мала, проте, певне про гресивне значення. Вона була вимогою не окремої групи баронів, а всього стану феодального дворянства в цілому, яке не відкидало вже принципу політичної централізації, а зважало на нього і праг нуло певного упорядкування державного управління. Дуже важ ливо було й те, що Велика хартія вільностеи враховувала вимоги городян. Англійський третій сха^_впе£ше тут_виступав як політич на сила, на яку феодалам доводилося зважати. Велика рада коро лівства, або парламент баронів і рицарів, що про нього згадується н хартії, незабаром перетворилась — у тому ж XIII ст.— на англій ський парламент, в якому, як І у французьких Генеральних шта тах, були представлені інтереси всіх трьох станів королівства.
70. Виникнення англійського парламенту. Особливості формування станової монархії в Англії.
Іоанн Безземельний, підпи суючи Велику хартію вільностей, не збирався насправді виконува ти її. Його підтримав і папа Інокентій 3, який звільнив короля від обов'язку додержувати клятви. Іоанн почав готуватися до нової війни з баронами, яка незабаром і вибухнула. У самий розпал
воєнних дій король помер, його наступник, малолітній син Генріх 3 (1216— 1272), довгий час був іграшкою в руках баронської олігархії. Та навіть після того, як він став повнолітнім, мало що змінилося в управлінні країною. Навесні 1258 р. король поставив вимогу баронам і рицарям, незважаючи напоганий врожай попереднього року і голод в країні, сплатити третю частину, своїх доходів принцу Едмунду (молодшому синові короля) для завоювання сіцілійської корони. У відповідь на вимогу короля барони з'явились озброєними і в супроводі багатьох рицарів у па лац і зажадали усунення з керівних посад усіх «французів» і призначення особливої комісії для проведення «реформи в королівстві». Баронський «шалений парламент», що зібрався незабаром м і ,Оксфорді, виробив особливу конституцію («Оксфордські провізії» ), яка ставила короля під постійний контроль баронів.
Спочатку барони діяли у згоді з рицарями. Та незабаром рица рі побачили, що барони намагаються захопити владу виключно для себе , обмежуючись щодо рицарів непевними обіцянками. Рицарі заявили протест. Їхні вимоги були виражені в іншому документі,
відомому під назвою «Вестмінстерські провізії». «Вестмінстерські провізії» регулювали відносини рицарів з їхніми сеньйорами — баронами, а також містили ряд пропозицій про запобігання зловживанням королівських шерифів, есчиторів і суддів. Особливо пишними виявилися найдрібніші рицарі (в Англії їх називали бакалаврами»).
До руху приєднались, крім того, городяни і подекуди селяни, частково фрігольдери, частково вілани. Баронська партія поділилась. Більшість баронів, налякана активністю демократичних елементів, особливо селянським рухом, швидко перейшла на бік короля. Але частина великих феодалів на чолі з Сімоном де Монфором продовжувала боротьбу з королем, уклавши союз з рицарями і містами.
Навесні 1264 р. Сімон де Монфор розбив баронів, прихильників короля, у битві під Люсьєном і захопив у полон Гедріха III та його старшого сина принца Едуарда. На якийсь час Сімон де
Монфор_ став диктатором. Англії. На початку 1265 р. він скликав парламент у розширеному складі: крім баронів і єпископів, на нього були запрошені представники рицарства (по два чоловіка від графства) і міст (по два від кожного міста). Таким чином, в Англії вперше було скликано парламент у складі всіх трьох станів — на зразок французьких Генеральних штатів.
Сімону де Монфору не вдалося надовго залишитися при вла ді. Дедалі більше баронів переходило до ворожого табору. принц Едуард зумів втекти_з_полону і став головним організатором королівських сил". У серпні 1265 р. Монфор у битві під Івшемом зазнав поразки і був вбитий. Його прихильників було репресовано. Пар ламент знов став збиратись у складі тільки великих феодалів.
Правління Едуарда І. «Зразковий парламент». Едуард І (1272— 1307) був досить енергійним королем, який здобув великий досвід із «смути» 50—60-х років. Феодали, налякані рухом середніх і ниж чих класів під час баронської війни 1258—1265 рр., тісніше згурту валися навколо королівського трону. Щоб зміцнити ще більше свої позиції, Едуард І розпочав ряд завойовницьких воєн. Він завою вав Уельс (1282) * і вів тривалу війну з Шотландією. Війна з Шот ландією була дуже важкою. Не маючи досить ресурсів для про довження війни, король опинився в дуже скрутному становищі. Бажаючи запобігти новим виступам опозиції і добитися необхід них засобів, Едуард у 1295 р. сам скликав загальностановий пар ламент (оскільки склад цього парламенту став зразком для ана логічних зборів у майбутньому, його пізніше назвали «зразко вим») . Парламент був скликаний у тому самому складі, в якому збирався парламент Монфора в 1265 р. У ньому були представле ні лорди — світські й духовні, рицарі і городяни. Відтоді парла мент Англії збирався вже систематично, здобувши незабаром, у 1297 р., право затверджувати податки.
Розвиток парламенту в XIV ст. Особливо часто (майже щоро ку) парламент скликався в середині XIV ст. за короля Едуарда III (1327—1377). Столітня війна з Францією, що почалася, потребу вала багато грошей. Маючи в них потребу, король щоразу пови нен був звертатись до парламенту, прохаючи в нього «субсидій» або «допомоги». В XIV ст. в основному оформились і права англій ського парламенту. Крім права затверджувати податки парла мент став також вищим судом у політичних справах, зокрема службових злочинах, що їх чинили королівські міністри. 31343 р) парламент поділився на дві палати. Верхня палата називалася палатою лордів і складалась із духовних лордів, архієпископів, єпи скопів, абатів найбільших монастирів і світських лордів — баронів. Нижча палата, так звана палата громад, складалась із рицарів, які представляли графства, і з городян.
71. Рух за реформу церкви в Англіі. Джон Вікліф, лолларди.
Уїкліф і лоларди. Повстання 1381 р. мало і певну ідеологічну Підготовку. У роки перед повстанням в англійському селі з'явили ся проповідники, які називали себе «бідними священиками». Це були учні знаменитого англійського церковного реформатора Джона Уїкліфа. Джон Уїкліф (1320—1384), священик і професор Окс фордського університету, виступив у 60—70-х роках XIV ст. з ви могою реформи церкви. Він відкидав вчення середньовічного ка толицизму про те, що церква не може існувати без папи і що папська влада вища за королівську. Уїкліф доводив, що папа не має ніяких прав на одержання данини з Англії. Він виступав також проти величезних земельних багатств церкви і рекомендував урядові провести секуляризацію церковних земель. Уїкліф виступав проти пишного обрядового культу, рекомендував посилити в богослужінні момент проповіді. Він переклав Біблію англійською мовою і вважав за необхідне правити в церкві також національною, англійською мовою (а не латинською, як це було заведено скрізь в Європі в середні віки).
Виступи Уїкліфа мали велике ідеологічне значення. Він був одним з попередників європейської Реформації, яка відбулася в Кпропі в XVI ст. Та його трактати відіграли також і велику політичну роль. Відносини між Англією і папством стали дуже ворожими під час Столітньої війни, коли авіньйонські папи під впли вом французьких королів всіляко допомагали французькому уря ду в його діях проти Англії. Проповіді і літературні твори Уїкліфа проти папства були тому особливо актуальні. В середині ХІV ст.,за Едуарда III, було ухвалено спеціальний парламентський статут,в якому заборонялось звертатися до папи з апеляцією в судово-церковних справах. У 70-х роках англійський уряд відмовився платити данину папі, яку виплачували Римові з часів Іоанна Безземельного. Маючи потребу в коштах для ведення війни, уряд ладен був поставити питання і про секуляризацію церковних земель. Дворянство — і лорди, і рицарі — давно вже із заздрістю дивилися на величезні земельні володіння англійської церкви, які становили приблизно третину всіх земель королівства. Реформа Уїкліфа була по пулярна і серед лондонських городян, його заклики до спро щення і здешевлення церковно го культу і перетворення церк ви в строго національну органі зацію, незалежну від будь-якої зовнішньої, іноземної сили, за безпечили йому велику групу послідовників як у Лондоні, так і в інших місцях, особливо на високорозвиненому півдні та південному сході Англії. Послідовників Уїкліфа в Англії називали лолардами. Найбільш демократично наст роєні з його учнів, так звані«бідні священники», ще за життя Уїкліфа надали його рефор маторському вченню більш радикального, революційного характе ру. Зокрема, вони гостро виступали проти кріпацтва. Йдучи від села до села, вони вели пропаганду серед селян. Кидаючи вогнем-блискавицею на адресу багатого вищого духовенства, а також Світських феодалів — лордів, проповідники зміцнювали переконан ня селянської бідноти в тому, що земля повинна належати всім, бо «бог створив усіх людей рівними». По селах часто повторювали вираз, що став крилатим: «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто ж тоді був дворянином?». Один з таких народних проповідників, Джон Болл, особливо відзначився своїми гострими нападками на феодалів. «Мої любі друзі,— говорив Болл, звертаючись до се лян,— справи в Англії ніколи не підуть добре доти, доки все не стане спільним, коли не буде ні васала, ні лорда і всяка різниця між людьми буде знищена, коли лорди перестануть бути панами над нами».
З наказу архієпископа Кентерберійського Джона Болла було ув'язнено. Повсталі в 1381 р. селяни звільнили його. Джон Болл став одним з вождів повстання.
72. Причини повстання англійських селян під керівництвом Уота Тайлера. Хід і наслідки.
Повстання Уота Тайлера. Повстання, що увійшло в історію під назвою повстання Уота Тайлера, почалось у південно-східному графстві Ессекс наприкінці травня 1381 р. Селяни вигнали тут зби рачів поголовного податку і декого з них убили. Після цього віла-ни піднялись на власників манорів. З Ессексу повстання переки нулось у сусідні графства — Кент, Сефолк, Норфолк та ін. За ко роткий час повстання охопило більшу частину графств Англії . Селяни громили манори світських і духовних лордів, захоплювали в них хліб, худобу та інше майно, спалювали списки панщини і об- рочних повинностей (так звані ренталі), які зберігалися у мано-ріальних архівах. На бік повсталих селян перейшли деякі міста. У Кенті повсталі захопили головне місто графства — Кентербері. Підтримали повстанців також міста Мідстон, Дартфорд та інші. Тут же, в Кенті, знайшовся вождь, який об'єднав на деякий час селянські маси Кенту, Ессексу та інших сусідніх графств і повів їх па Лондон. Його ім'я було Уот Тайлер
Уот Тайлер виявився енергійним вождем. Він вирішив повести повсталих на столицю королівства — Лондон, щоб добитися від короля задоволення вимог селян. Самий похід на Лондон був за думаний ним правильно і швидко здійснений. Разом з Джоном Гюллом, Джеком Строу (очевидно, дрібний рицар) та іншими по мічниками Тайлер вирушив з кентцями 11 червня до столиці з пів денного боку. В цей час вожді ессекських селян, які домовились і ним, підходили до Лондона з північного сходу. Міська влада Лондона не змогла перешкодити селянам пройти лондонським мостом і увійти через міську браму в лондонське Сіті.
Протягом трьох днів—13, 14 і 15 червня 1381 р.— повсталі селяни були господарями становища в столиці Англії. Декого з ко ролівських міністрів — серед них канцлера королівства Сімона Сед-бері (він же архієпископ Кентерберійський) і лорда-скарбника Хейлса — було страчено. Повстанці розгромили всі лондонські н'язниці, захопили і спалили головний лондонський судовий архів. .4 великих будинків було зруйновано палац герцога Ланкастер ського, дядька короля, що виконував обов'язки регента через мало-літство Річарда II .
Майл-Ендська і Смітфілдська програми. Під час двох зустрічей селян з королем (14 і 15 червня) були подані дві селянські пети ції з вимогами повсталих. Одна з них — Майл-Ендська (або Ессекська) петиція — була більш поміркованою. Вона складалася з 4 пунктів: 1) скасування кріпосного права (віланства), 2) амністія повстанцям, 3) встановлення свободи торгівлі по всій Країні, 4) встановлення дешевої орендної плати за землю в розмірі •І пенсів за акр. Ця програма відображала інтереси найбільш за можних селян Англії.
Друга програма — Смітфілдська (або Кентська) містила радикальніші вимоги. Селяни вимагали наділення їх землями з фонду церковних земель, вільного користування общинними угіддями і скасування всіх станових відмінностей. Друга петиція яскраво відображала потреби кентського малоземельного найбіднішого селянства.
Уряд спочатку пішов на поступки. 14 червня були заготовлені і роздані селянським общинам сотні відпускних грамот з королівською печаткою на них. Задоволені грамотами, селяни Ессексу ввечері того ж дня покинули Лондон. Але кентці залишились і по чали готувати згадану вище другу петицію. Помітивши розкол у рядах селян, власті почали діяти рішучіше. Під час другої зустрічі селян (кентських) з королем у Смітфілді (15 червня) їхнього вож дя Уота Тайлера було віроломно вбито. Позбавлені керівництва, загони кентських селян були вигнані з Лондона. Рицарські загони, що підійшли в цей час у Лондон з тих графств, де становище було спокійнішим, створили достатнє військо, яке уряд міг направити на придушення повстання. Після цього повстання було придушене в усіх інших місцях королівства. Каральні експедиції, вислані з Лондона, протягом всього літа чинили люту розправу над учасни ками повстання.
Історичне значення повстання Уота Тайлера. Як і всі середньо вічні селянські рухи, повстання 1381 р. зазнало невдачі, виявивши звичайну неорганізованість, розпорошеність своїх сил, неясність програми і грубі тактичні помилки. Англійські селяни (як це ра ніше зазначалось і щодо французьких селян — учасників Жакерії) наївно вірили, що король на їхньому боці. Розправившись з най більш ненависними чиновниками, селяни навіть не спробували утворити свій власний уряд. Плебейські елементи міста сприяли селянському повстанню, але через свою слабкість не могли очолити його і привести до перемоги.
76.Агресія німецьких феодалів в 12-13 ст.
У ХІІ столітті розпочинається новий етап наступпу на територіїї заселені словянами. Керівну роль в ньому грали князі, які спиралися на союз церквою. Головну військову сиу походів складали малі феодали-рицарі, брали також участь і міста,які прагнули здобути торгівельні здобутки.
Наступ на словянське племя ободритів, які жили в нижній течії Ельби ободритов, очолив герцог Баварі та Саксонії Генріх Лев з роду Вельфів – один з наймогутніших німецьких феодалів того часу. Після тривалої та жорстокої боротьби на землях ободритів було створено алежне від Генріха Лева Макленбургське герцогство. В той же час було засноване і маркграфство Браденбургське на землях племені лютичів на чолі з Альбрехтом Ведмедем. В XIII в. центром цього маркграфства став Берлін (перша згадка в 1230 р.). Генрих Лев захопив також словянське Поморье (між Одером та Віслою).Населення захоплених земель масово винищувалося, згонялося на непригодні для землеробства території, а їх земі переходили до німецьких феодалів, які запрошували для їх обробітку німецьких колоністів.
На початку XIII в. Німецькі феодали розпочали захоплення Східної Прибалтики. З цією метою в 1202 г. За активної участі папи Інокентія ІІІ був організован новий духовно-лицарський Орден меченосців, який до середини XIII ст. захопив територію сучасної Латвії, а потім північну частину сучасної Естонії. В 1226 г. Тевтонский орден, переведений за наказом папи з Палестини в Прибалтику, почав завоювання земель литовского племені пруссів, які заселяли Балтійське узбережжя між Віслоюта Німаном. До кінця XIII ст. їх землі були захоплені а саме племя майже повністю винищене. В 1237 р. Обидва ордени злилися в один — Тевтонский. Його володіння охоплювали майже все південно-східне узбережжя Балтійського моря. Спроба німецьких феодалів рішити відти на Русь були присічені поразкою їх війська на Чудському озері (1242).
74. Англія у 2пол.15ст.Війна білої та червоної рози.
У 1399 р. в Англії почала првити но ва династія Ланкастерів.
Останній представник династії Плантагенетів Король Річард II був скинутий своїм двоюрідним братом Генріхом, герцогом Ланкастреським, який прийняв ім'я Генріха IV (1399—1413). Щоб закріпитися на троні, нова династія запобігала перед аристократією і єпископами, чим викликала незадоволення народних мас.
Використовуючи ненависть народних мас до Ланкастерської династії, прихильники герцога йоркського намагались якнайшвидше захопити владу. У 1455 р. герцога Йоркського Річарда було проголошено регентом королівства в зв'язку з хворобою Генріха VI. Проте прихильники Ланкастерів, головним оплотом яких був відсталий захід і південний захід, незабаром усунули його з посади регента. У війні Ланкастерів з Йорками, спочатку перевага сил була на боці Ланкастерів. У 1460 р. Річарда Йоркського було вбито. На чолі йоркської партії став син убитого Едуард, який в 1461 р. двічі розбив ланкастерців, захопив Лондон і був проголошений королем під ім'ям Едуарда IV. Генріха VI було ув'язнено в Тауер.
В 1470—1471 рр. Ланкастери намагалися за допомогою великого феодала графа Уорвіка, відновити на престолі Генріха VI. Едуард швидко розбив коаліцію і відібрав престол. Генріха VI знову було ув'язнено в Тауері і там вбито. Едуард IV Йорк (1461—1483) правив деспотично. Він конфіскував усі володіння ланкастерської знаті, зосередивши в своїх руках величезний земельний фонд. Роздачею помість з цього фонду він створював собі нову, покірну знать, що походила здебільшого з середнього і дрібного дворянства. Заохочуючи розвиток англійської торгівлі, Едуард IV водночас безцеремонно вимагав у буржуазії великих грошей у вигляді «подарунків», «позик» тощо. Парламент Едуард IV скликав рідко і неохоче. Після смерті Едуарда IV владу захопив його брат Річард III, який убив двох своїх племінників — дітей Едуарда IV. Це стало приводом до розколу йоркської партії. Прихильники сім'ї Едуарда IV об'єдналися з рештками ланкастерської партії і скинули Річарда III.
Вирішальна битва відбулася поблизу містечка Босворт 22 серпня 1485 р. Річард III загинув в цій битві, а переможця,'"Генріха" Тюдора, далекого родича династії Ланкастерів, було тут же проголошено королем" під ім'ям Генріха VII. Він одружився з дочкою Р.дуарда IV Єлизаветою Йорк, об'єднавши, таким чином, обидва ворогуючі феодальні угруповання.
81. Папська область в 11-12ст.Арнольд
Брешианский
Папська держава в 11-13 ст. знаходилася на вершині своєї могутності. Головою державки був голова католицької церкви. В XI—XII ст., коли в результаті успіхів боротьбі пап з імперією вдалося поширити територію держави за рахунок расширить частини Тоскани, Сполето і Веневента; в конці XII ст. підкорено Перуджу. В економічному відношенні Папская область відставала від Північної Італії та Тоскани. Містарозвивалися повільно, в селах консервувалося кріпосництво. Папство не надавало прав самоуправлнням ні Риму ні ішним містам. У самому Римі знаходилося бльзько 200 амків феодалів.
В 40-х годах XII в. В Римі загострилася боротьба за установление коммуны. В 1143 міщани та дрібни рицарі захопили Капітолій, проголосили республіку та вибрали сенат; керівники республіки вважали себе наступниками тардицій Давнього Риму. Великим впливом у створеній республіці користувався Арнольд Брешіанский. Раніше він уже очолював опозиційний рух в Брешії, направлений проти епископа та багатого духовенства. За це його вислали Італії. Кілька років він провів в Франції, де став пслідовником відомого філософа Абеляра. Арнольд Брешианский вимагав відмови церкви від земельних володінь, виступав проти світської влади, мріяв про могутність Риму та єдність Італії. Під впливом його проповідей римляни руйнували феодальні замки, папа був вимушений втікатиВ цей час в італію рушив Фрідріх I Барбаросса. Сподіваючись на його допомогу у боротьбі з папою, сенат Римскої республики запропонував йому імператорську корону. Але Фрідріх відмовив, вступив у Рим і приняв корону від папи Адріана IV. Насилля німецьких рицарів викликали обурення римлян, почалися сутички. Папа наклав інтердикт на Рим; у звязку з цим припинився потік паломників, в результаті чого місто позбулося прибутків. В сенаті Римскої республіки отримали гору помірні елементи; Арнольд Брешианский був вигнаний з міста, а потім за наказом Фрідріха схоплений та страчений (1155). Римска республіка була ліквідована, а влада папи відновлена.
84.Зародження раньокапіталістичних відносин в Італії. Виникнення мануфактур.
В XIV в Півн. І Сер. Італії виникаютьрраньокапіталістичні відносини. На початку XIV цеховий устрій починає тормозитирозвиток ремесла. Виникає поділ цехів на старші і молдші посилюється соціальна нерівність у середині цехів, погіршення становища учнів і підмайстрів, які постпово перетворювалися в вічних підмайстрів, і фактично в найманих робітникіів. Другою умовою було особисте звільнення селян, що супроводжувалося х оезземеленням. Ці сеяни масово перехоили в міста, де згодом утворили прошарок найманих робітників.
Найперше ранньокапіталістичні відносини зароджуютьсяв Флоренції. Вже в 30-х роках XIV в. в Флоренції нараховувалося близько 200 тканиноробних майстерень. Використовуючи найману праю в рік вони виготовляи до 80 тис. кусків тканини, вартість яких в три рази перевищувала міський бюджет. В цих майтернях відбувався розпоіл праці, що є однією з головних рис мануфактури. Враховуючи той факт, що в цих майстернях використовувалася ручна праця, то фони отримали назву мануфактури (латинських рука і робити).
Розквіт мануфактурного призводив до збагачення міської верхівки. Багаті пополани вели активне будівництво палаців, церков. Робчий день робітників скалдав 14-16 год. Вони працювали під наглядо наглядача, якого запрошували з іншого міста, який слідкував що не створювалися незаконні союзи працівників. Якщо робітник не відпрацьовув аванс його могли увязнити чи піддати тілесним покаранням.
Але ранньокапіталістичні відносини торкнулися лише окремих міст Пів. І Сер. Італії і лише окремі галузі виробництва. В Папскій областй та на півдні панував фодалізм.
73.Економічний і соціальний розвиток Англії в XV ст.
Протягом XV ст. розклад феодалізму в Англії відбувався ще інтенсивніше.' Посилилось значення промисловості в загальному господарстві країни. Англійська суконна промисловість досягла особливо вели ких успіхів. В Англії вироблялося високоякісне сукно, частину якого уже в значній кількості вивозили за кордон. Прядіння і ткацтво вовни дуже поширилось не лише у містах, а й по селах у фор мі кустарного промислу на скупників — «сукнарів». Поряд з вов ною, яка й надалі займала велике місце в англійському експорті, в XV ст. багато вивозилось також із сільських місцевостей грубо шерстих сільських сукон, які далі дороблялись у Фландрії.
В XV ст. англійські купці почали вести широку торгівлю у різ них морях. У зв'язку з цим посилено розвивалося англійське ко раблебудування. Частина великих купців, що вели заморську тор гівлю, утворили в 70-х роках XV ст. першу заморську компанію купців, яка монополізувала у своїх руках насампе ред торгівлю сукнами в Ла-Манші на Північному морі.
Клас англійських феодалів в XV ст. різко поділився на дві частини: велике феодальне дворянство, яке звичайно само не вело господарства, а здавало весь свій домен в оренду, і середнє та дрібне дворянство, яке складалося з рицарів і джентльменів, що експлуатували найману працю, торгували хлібом та вовною, поси лали своїх синів до міста навчатись ремеслу й торгівлі. Ця части на дворян, попередників майбутнього джентрі, близько стояла до буржуазії за способом ведення господарства і часто ріднилася з нею за допомогою шлюбів.
79.Політ-ий.р-ок Нім.у 14ст.Золота Булла
Характерні особливості розвитку Німеччини в 14 ст. – це слабкіекономічні зявзки між її частини, процес централізації проходив в масштабах окремих територій, що призвело до посилення влади окремих князів та послаблення влади імператора. Влада міператора ставала все більше номінальною, іслугувала для сприяння агресивним планам князів, з ццією метою скликалися і рейхстаги – загальноімперські зїзди представників земель, що входили в імперію. Імператор мав повну владу лише на його родових володіннях. В державі не існувало єдиного законодавства. Суду, фінансової системи. В деяких князівствах існували станові збори латдтаги, які фактично підкорялилися бажанням князів.
Найбільш могітніх князів, які мали право обирати імператора стали називати курфюрстами. На виборах вони прагнули того, щоб новий імепратор не обмежував їх сомостіності. Так коли рід Габсбургів розширив свої володіння вони вибрали нового імператора з роду Люксембургів. Коли ж імператор Генрих VII Люксембургский (1308—1313) в результаті династичного шлюбу став чешским королем, курфюрсты вибрали після його смерті імператора з роду баварских герцогів Виттельсбахів — Людвіга Баварского (1314-1347).
Людвіг Баварский намагався відновити похои в Італію. Він втрутився в боротьбу партій і став на сторону римської міської аристократії проти против папі Іоанна XXII. Але авантюристський характер походу разочаровал його римских сторонників, та опозиційно налаштовані до папства бюргерскі кола німецьких міст, які підтримували імператора. Похід Людвига завршився повним провалом, а німецькі князі, які не бажали посилення роду Виттельсбахів, вибрали ще при його житті нового императора з роду Люксембургів — Карла IV, який був одночасно і королем Чехії під іменем Карла I.
При Карле IV (1347—1378) політична роздроленність була юридично закріпелена виданною в 1356 г. «Золотою буллою». За князями визнавався їх повний суверенітет в їх князівствах: право суда, збору мит, чеканки монети, эксплуатації горних багатств. Були узаконенні війни між фаодалами (окрім війни вассала проти сеньора). Було закріплено, що імператора виирає колегія з 7 курфюрстів (архиепископів Кельнского, Майнцського, Трирского, короля Чешского, герцога Саксонського, маркграфа Бранденбургського та пфальцграфа Рейнского). Було заборонено союзи міст, проголошено, що імперія політичною організацією незалежних князів, що міста не можуть незлежно від князів відігравати політичну роль.
85.Політичний устрій міст-держав Італії в 13-15 ст.
У зв'язку з успіхами ремесла і торгівлі в містах Північної і Середньої Італії помітно посилюється політичний вплив торгово-ремісничого населення (пополанів) і падає роль феодальних елементів — грандів.Найбільш яскравим прикладом цього може служити Флоренція. Тут вже в 1250 р. була встановлена так звана "Перша народна конституція", що закріпила панування пополанів, з'являється новий посадовець — "капітан народу", що спирається на міське ополчення. У 1282 р. Флоренцією управляв виборний пополанський уряд (пріорат). У пріорат входило 9 чоловік. Власники майстрових і банківських контор складали "жирний народ", дрібні торговці і ремесленники— "худий народ". Ще нижче стояли неорганізовані маси найманих робочих — чомпі. Ще більш олігархічний характер носив політичний устрій морських республік — Венеція і Генуя, що вели крупну посередницьку торгівлю. У них всіма справами заправляли багатющі купці, що складали спадковий патриціат. Во главі Венеції стояв обираний довічно дож, влада якого була обмежена Великою радою. З початку XIV в. олігархічні тенденції в управлінні Венецією ще більш посилюються. У той час була створена Рада десяти, якій доручався таємний нагляд за всіма урядовими інстанціями, аж до дожа..У Генуї, де в XIII в. також панувала патриціанська олігархія, з 1339 р. встановлюється довічна посада дожа, який спирався в основному на пополанів. Позбавлений значною частиною політичних прав генуезький патриціат все ж таки робив непрямий вплив на політичне життя республіки.Гостра боротьба характеризує в XIII—XIV вв. і Мілан. У цій боротьбі пополани міста об'єдналися з "моттою" — союзом дрібних і середніх дворян проти феодалів і архієпископа, до яких прилучилася купецька патриціанська верхівка. До кінця XII в. влада в Мілані опинилася в руках правителів з будинку Делла Торре, що спиралися на пополанів і дрібне дворянство. Пізніше, в XIV в., коли Мілан значно розширив свої володіння, в ньому встановилося одноосібне спадкове правління роду Вісконті.Таким образом, в містах Північної і Середньої Італії склалися різні типи політичного правління. Найбільш яскравими з них були пополанська республіка ( Флоренція), олігархія патриціату (Венеція) і тиранія, близька до монархії (Мілан) .Виникнення і зміцнення тиранічних режимів у Флоренції, Мілані і інших містах-державах Північної і Середньої Італії хоч і сприяло деякій їх внутрішній централізації, але не порушувало пануючої там політичної роздробленості.
75.Італійська політика нім.імператорів
Одночасно з агресивною політикою на Сході німецькі феодали не покидали планів підкорення Італіі та папства. Головними провідниками цієї політики були німецькі імператори.
Найбільш активним у цьому прагненні був Фридрих I Барбаросса (1152—1190) з династії Гогенштауфенів (1138—1254). Спочатку Фридрих I добився певних успіхів. В 1154 г. Він відправився в перший італьянський похід, матою якого було його коронація в Римі. Війська ввійшли в Рим, охоплене антипапським повстанням на чолі з Арнольдом Брешианским. Фридрих виступив проти них, і папа коронував.
В 1158 г. Фридрих I здійснив новий похід в Італію. В Ронкальській долині (біля Пьяченци) він зібрав пердставників північно італьянських міст. На цьому сеймі він провівв рішення про позбавлення міст прав самоврядування та призначення в них намісника – подеста, які повинні були замінити виборних консулів. Фридрих привласнив собі право вищої судової влади в містах Півн. Італії та обклав їх податками. В 1162 г. Після двухрічної облоги був захоплен і зруйнован Мілан, який відмовився підкоритися.
Приголомшені розправою з міланом більшість міст повстло. В 1167 г. вони створили Ломбардскую лигу, куда війшло 22 міста Півічної Італії на чолі з Міланом , який відбудувався заново. Активну допомогу Лізі надав папа Олександр ІІІ. В той же час Фрідрху відмовили в підтримці і частина нім. Князів, у тому числі і наймогітнішій - Генріх Лев. Вирішальна битва вібулася в 1176 г. нід Леньяно (півн.-схід від Мілана). Фрідріх зазнав повної поразки.
Це була одна з перших битв де рицарське військо перемогло ополчення міських ремісників та кіпців. В наступному році в Венеції Фридрих I капітулював і заключив шестирічне перемиря, умови якого були закріплені в 1183 г. миром в Констанці
78. ОсобливрстСоц-економ. розвитку Німеччини в 14-15 ст.
.Для Німеччини XIV—XV вв. характерний був підйом міського життя, подальше зростання ремесла і торгівлі, особливо міжнародної. Країни, розташовані по берегах Балтійського і Північного морів, Венеція я Генуя, — зв'язувалися між собою шляхом, який проходив через Альпійські проходи і по Рейну через Німеччину. Завдяки вигідному положенню на шляхах світової торгівлі німецькі міста в XIV в. стали брати все більш активну участь в торгівлі Європи зі Сходом, між північчю і півднем Європи, а також між цими містами і країнами північної частини континенту. Проте, як і в попередній період, особливістю економічного життя Німеччини залишався слабкий зв'язок між її містами. Зростання ремесла і торгівлі і в XIV в. не привів до виникнення загальногерманських ринкових зв'язків і єдиного економічного центру.У XIV—XV вв. у містах стали частішати соціальні конфлікти, розвернулася запекла боротьба між патриціанською аристократією і цехами. У багатьох містах результатом цієї боротьби було захоплення влади цехами.Міста вимушені були вести боротьбу і з князями, що прагнули накласти на них свою руку, і з рицарством, Слабіюча імператорська влада не могла захистити міста від свавілля князів і грабежів лицарів. У цих умовах міста вимушені були самі узяти на себе захист своїх інтересів з цією метою вони стали об'єднуватися в союзи.Найбільшою з таких союзів була Ганза. До середини XIV в. Ганза охопила вже майже всі німецькі міста, розташовані на берегах Північного і Балтійського морів, і ряд інших, зв'язаних річковими шляхами з побережжям. Ядром союзу стали Штральзунд, Паросток, Вісмар, Любек, Гамбург і Бремен. В умовах пануючої в Німеччині політичної роздробленості Ганзейській союз виступав як самостійна політична сила. Ганза в XIV в. вела самостійну зовнішню політику, об'єднуючись з одними державами і воюючи з іншими. Проте при всьому своїй могутності Ганзейській союз не міг стати ні економічним, ні політичним ядром Німеччини. Кожне місто, що полягало членом Ганзи, вело свої справи самостійно. У другій половині XIV в. міста Західної і Південно-західної Німеччини також стали об'єднуватися в союзи. У 70-і роки XIV в. виникли Швабський союз міст і Союз рейнських міст, потім що об'єдналися в 1381 р. Вигідне положення Німеччини на шляхах світової торгівлі мало велике значення для розвитку ремесла.Але були перешкоди. Одним з них була нерівномірність економічного розвитку країни, не менше значення мала слабкість економічних зв'язків між окремими областями, що перешкоджала утворенню єдиного внутрішнього ринку, а також політична роздробленість.
З другої половини XIV в. після деякого полегшення положення селян в XII—XIII вв. у Німеччині виявилося прагнення феодалів до зміцнення і розповсюдження кріпацтва і до збільшення лежачих на селянах повинностей.
80. Розвиток міст в Північній і Середній Італія в 11-12 ст.
Головною особливістю міст регіону був їх швидкий економічний розвиток порівняно з іншими містами Європи. Сеньорами міст були переважно єпископиТоргівельно-ремісниче населення міст – пополани, рощпочинают боротьбу з сеньорами. Найбільшого розмаху цей процес набуває в 11 ст. Міщани часто вступали в союз з дріними феодалами - вальвассорами, які часто мали відношення до торгівлі і були зацікавлені в послабленні великих феодалів; вони були професійними військовимию, і тому сприяли успу боротьби з сеньорами. Вони брали участь в повстанні міщан Мілан в 1035 г., а в 1042 г. в союзі з ними міланським міщанам вдалося виганти хнього сеньора, архієпископа разо зі знаттю (капітанами), що його підтримувала. В 1044 г. архиєпископ зазнав остаточної поразки і Мілан отримав самостійність.
Боротьба міст з сеньорами йшла з перемінним успхом. Але в кінці кінців сеньори були вимушені йти на поступки. Спочатку міщани добивалися введення своїх представників в єпископську раду та суд, а потім часто добивалися і політичної самостійності. З початка XI і джо початку XII самостійність отримали Мантуя, Феррара, Піза, Кремона, Болонья та інші. Так міста Ломбардії і Тоскани поступово рухаються до становлення як міста-держави..
Зі встановення комуни влада переходила до колегії консулів , що займалася господарськими, військовими та судовими справми. Консулів виирали зі знаті (капітанів), вальвассорів і купцтва. Законодавчу владу мала «рада довірених осіб» — креденца, яка вибирлась з усіх районів міста.
Із встановлення комуни гроші від торгівлі йшли на розвитокміської економіки, що було однією з причин швидкого розвитку міст Півн. і Сер. Італії в XII—XII. Комуні зазвичай підкорялася і навколишня сільська округа – «контадо». В майбутньому міста інколи підкоряли собі інші міста, і тоді ця більш обширан область називалася «дистретто».
Так в Півн. І сер. Італії утворилися міста держави — Флоренція, Сіена, Мілан, Равенна, Падуя, Венеція, Генуя, Піза та інші.
83.ПОВСТАННЯ ДОЛЬЧІНО
Тяжке становище селянства часто приводило до поширення в його середі рухів протесту, який часто приймав форму єресей. Так, близько 1260 р. була заснована секта апостольських братів колишнім селянином Пармскої оласті Сегарелді. Недивлячись на заборони папи та переслідування інквізиції секта поширилася майже по всій Італії. Спочатку секта мало відрізнялас від інших сучасних єресей, але вже з кінця 13 ст. в ній посилюються селянсько-плебейські настрої. Особливо помітними вони становляться після страти в 1300 г. Сегареллі, коли секту очолив лідер радикальнонастроєних апостоликів гірних районівПівн. Італії Дольчино.
Секта осуждала власність і проповідувала бідність, дотримувалася урівнювальних ідей. Дольчіно пророкувався загибель папи, кардиналів, священників і монахів та призначав конкретні строки наступу „тисячирічногоцарства Божого на землі”. Майбутню загибель папства Дольчіно повязував з сицілійсьим королем Фріріхом Арагонським, в чому проявлялися його монархічні ілюзії.
Напочатку 1304 г. Дольчіно зі свої спільниками зявляється в передгіррях Пьемонта (Півн-Зх. Італія). Селянство Пьемонта переживало тройний гніт — світських сеньорів, церкви та міст. Поява Дольчіно ще більше загострила ситуацію В березні 1305 військо феодалів було роито апостоиками. Але годом вони були вимушені відійти в гори, де їх блокували. Одного разу рештки апостоликів прорвалися на гору Цебелло, е звели укріплення. Очоливший противніків верчельський єпископ спочатку не міг здобути перемогу. І наказав виселити селян з навколишніх сіл, які постачали повстанців харчами. Восени 1306 г. Папа проголосив хрестовий похід проти повсталих. В берені 1307 відбулася вирішальна битва коли повстанців вщент розбили. Дольчіно схопили і стратили.
88.Правління імператора Юстиніана, його внутрішня та зовнішня політика.
Правління імператора Юстініана (527—565). Внутрішня політика Юстініана була направлена до посилення централізації держави і зміцнення економіки імперії, на активізацію торгівлі і пошуки нових торгових шляхів. Великим успіхом візантійців було розкриття секрету виробництва шовку, таємниці якого століттями оберігалися в Китаї. У своїй аграрній політиці Юстініан протегував зростанню крупного церковного землеволодіння і в той же час підтримував середні шари землевласників. Він політику обмеження влади старої сенаторської аристократії.
У правління Юстініана була проведена реформа римського права, створене Зведення цивільного права. Він складався спочатку з трьох частин: Кодекс Юстініана; Дигести; Інституції. Закони, видані самим Юстініаном з 534 по 565 р., склали згодом четверту частину і одержали назву Новели ( тобто Нові закони). Закони Юстініана закріпили тенденції до фактичної ліквідації правових відмінностей між римськими громадянами і скореними народами.
У 532 р. спалахнуло повстання Ніка, яке було пов'язано з боротьбою так званих циркових партій Константинополя. Повстання почалися з виступу в іподромі опозиційної партії прасинів. До ним приєдналася і частина венетов; низи обох партій об'єдналися і зажадали скорочення податків і відставки найбільш ненависних чиновників. Юстініан вирішив бігти із столиці, але імператриця Феодора зажадала негайно напасти на повсталих. Урядові війська, очолювані полководцями Велісарієм і Мундом, напали на народ, що зібрався в цирку, і учинили різанину.
У своїй зовнішній політиці на Заході Юстініан керувався перш за все ідеєю відновлення Римської імперії. Першим в 534 р. пала держава вандалів в Північній Африці. Потім послідувало завоювання королівства остготов в Італії. Висадившись влітку 535 р. в Сіцілії, Велісарій швидко захопив цей острів, переправився до Південної Італії і почав успішне просування в глиб країни. Велісарій в 536 р. оволодів Римом. Але реставраторська політика Юстініана і свавілля завойовників викликали широкий народний рух, який очолив остготській король Тотіла. Він отримав блискучі перемоги над візантійськими військами. У 546 р. він узяв Рим, незабаром відвоював у візантійців велику частину Італії, а також Сіцілію, Сардінію і корсіку. У 552 р. до Італії з величезною армією прибув наступник Велісарія полководець Нарсес. У червні 552 в битві у містечка Тагина армія Тотіли зазнала жорстокої поразки, а сам Тотіла загинув. Проте остготи продовжували наполегливий опір, і лише до 555 р. Італія була повністю завойована візантійцями. Одночасно із завоюванням Італії Юстініан почав війну з вестготами в Іспанії, де йому вдалося захопити ряд опорних пунктів в південно-східній частині Піренейського півострова. Війна з Іраном тривала з перервами до 562 р. За мирним договором Лазіка залишилася за Візантією, Сванетія і інші області Грузії — за Іраном. Візантія зобов'язалася платити Ірану щорічну дань, але не допустила персів до побережжя Середземного і Чорного морів. Невдалими для Юстініана були і війни на північних межах імперії. Майже щорічно через нападали на територію Візантії слов'яни, авари, гуни, протоболгари, герули, гепіди і інші варварські племена і народи.
82. Особливості політ.розвитку Під.Італії в 13ст. Сицилійска вечерня
У XIII ст. на півдні Італії існувала відносно міцна феодальна держава— Сицилійске королівство. Королівська владаопиралася на дріних та середніх феодалів, рицарів. В своїй більшості вони були повязані васальною присягою езпосередньо з королем. Другою опорою централізації була церква, яка більше залежала від держави а не від папи. Економічно слаборозвинуті міста знаодилися у повній владі короля. Матеріальні ресурси центрально влади також заезпечував великий королівський домен, створений ще в перо норманського завоювання. В 12 ст. Норманська династія, породнилася з Гоенштауфенами, і з 1212 до 1250 г. Королем був онук Фридріха Барбаросси — Фрідріх II Гогенштауфен, який з 1220 г. Був і імператором Священної Римскої империї. В період дитинства Фридриха II Сицилійске королівство опинилося фактично під владою папи Іннокентія III. Але після його смерті Фридрих II отримав владу і зробив спробу перетворити Сицилійське королівство в свою головну опору у боротьбі за володорювання в Середній та Північній Італії. Спираючись на дрібних рицарів, Фридрих II подолав протиію баронів. В 1231 він видав «Мельфійску конституцію», яка, наказувала зруйнувати усі феодальні зами, побудовані за останні 40 років. Посилювався королівський суд та збільшувалися загальнодержавні податки.
Фридрих II почав також створювати наймане військо з сарацин, що робило його незалежним від великих феодалів. В той де час він не давав можливості містам здобути самоврядування. За Фрідріха Сицілійське короівство стало найсильнішим в Італії, але його посилення було нетривалим. Спрямував свою політику на боротьбу з папством він розорював населення державиновими подаками: поземельним, ввів соляну монополію, посилював експлуатацію короівських селян. В результаті країна була економічно надірвана.
Після смерті Фрідріха II Сицилійське королівство в 1268 г. зі згоди папи було захоплене братом французського короля Карлом Анжуйским. Карл проводив широку завойовницьку політику: підкорив собі багато міст Італії, брав участь у хрестовому поході в Туніс, організував похід на Константинополь. Для покриття військових витрат він ввів новий поголовний податок. З метою отримати підтримку знаті Карл Анжуйский був вимушений підсилити її привілеї, знову посилився вплив баронів, погіршилося становище селян. У відповідь на посилення гніту та зловживання владою іноемців в 1282 г. в Палермо вспихнуло стихійне народне повстання, яке отримало назву «Сицилійска вечерня». Назва повязана з легендою, що умовним знаком до повстання був колокольний звін до вечерні. овсталі вирізали увеь французький гарнізон міста. Повстання поширилося на інші міста Сицилії. В результаті цих подій Сицилійське королівство розпалося. Південня Італія під назвою Неаполітанського королівства залишилася під вадою Анжуйскої династії, а Сицилія в 1302 перейшла до Арагонского королівства.
86.Тирания Медичи во Флоренции.Савонарола.
Найхарактерніщшею тиранія була в Флоренції. В 1434 г. Після тривалої боротьби кількох багатих родин фактичним правителем цього міст-держави став став банкір Козімо Медичі (до 1468 г.). За нього ще зберігалася видимість республіканських форм правління, але усе управління фактично зосереджувалося в нього. Козымо Медичы та його наступники Пьеро іЛоренцо бли прихильниками банкірів та власників мануфактур, в той же час вони висували гасла захисту. Популярність Медичі приобрели також дадала широка будівнича програма, яка давала роботу простому народу. Найбільшої могутності тиранія Медичі досягла при Лорепцо Пишному (1469 — 1492), голова найбагатшого банкірського дому Флоренції, мав контори в усіх великих міста талії та Європи. Формально Флоренція залишалася республікою, але всі керівні функції зосередилися Раді, яка повністю підкорялася Лоренцо. За його наказом були придушені повстання в підвладних Флоренції містах: в Вольтерре в 1472, де народні маси під керівництвом бідняка Микеле Мео захопили владу, і в Прато в 1470 г.
Після невдалого замаху на Лоренцо в 1478 його влада ще бульше посилилася. Був приянятий закон згідно з якого замах на життя та власність Лоренцо називалося «образою величност» і жорстоко наказувалося. Але хоч ззовні Флоренція і казалося могутньо, але в середені ховалися глибокі протиріччя, які підтачували економіку держави.
Політика Медичі не дивлячись на демагогічні загравання з народом вела до масового незадоволення населення. Його висловив голова домініканського монастиря св. Марка у Флоренції Джироламо Савонарола. Його програма була направлена на политичне і релігійне оновлення Італії: він виступав проти світської влади церкви, критикувал папство, осуждал багатство і лихварство.
Виступи Савонаролы, хоч сам він був противником народного повстання, сприяли виступу народних мас. В 1494 г., під час вторгнення французських війск в Італію, коли вони підійшли до Флоренції, син Лоренцо — Пьеро Медичі в результаті повстання був виганий з міста і там утворилася республіка на чолі з Савонаролою. Савонарола, який висловлював інтереси малих торгово-ремісничих прошарків Флоренції, провів ряд реформ, які мали неоднозначне значення.
Відміна обвязкових займів, заборона лихварства, организація ломбарда, введення прогресивного податку на нерухоме майно (децима), який наніс удару по патриціанським родинам, виглядали як заходи, що проводилися в інтересах народу; в той же час на чолі республіки була поставлена Велика рада, яка скаладлася з найзаможніших громадян. Цей компроміс незадовольнив багатих і не влаштовував бідних. Крім того, фанатичний аскетизм Савонароли, який під лозунгом боротьби с «суєтой» закликав палити картини, музикальні інструменти, книги, став незадоволення флорентійців. Авторитет Савонароли почав падати. Цим скористалася папська курія і партія в Флоренції, яка її підтримувала. В 1498 Савонаролу схопили, осудили і спалили як єретика.
87.Утворення Візантійської імперії та особливості її соціально-політичного розвітку у ІV – V ст.
Візантія що оформилася як самостійна держава в IV в. в результаті розділення Римської імперії на Східну і Західну (395 р.), перевершувала Західну по рівню розвитку ремесла і торгівлі, багатству своїх міст, рівню духовної культури. Із занепадом Риму, з переміщенням центру економічного і культурного життя імперії на схід сюди перемістився і політичної центр Римської держави. У ранній період до складу Візантійської імперії входили Балканський півострів, Мала Азія, Сірія, Палестина, Єгипет, Киренаїка, частина Месопотамії і Вірменії, острови Кріт і Кіпр, ряд опорних пунктів в Криму (Херсонес) і на Кавказі (у Грузії), деякі райони Аравії, а з V в. — Іллірік і Далмация.
Імператор в руках якого зосереджувалася широка законодавча і виконавча влада, був оточений поклонінням і східною розкішшю. Влада імператора була обмежена такими установами, як сенат, державна рада (консистерій) і організації вільних громадян міст (діми). Діми були політичними організаціями вільних громадян візантійських міст, вони виконували господарські, політичні і військові функції. У Візантії були особливо стійкі традиції пізньої Римської імперії. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і ділилося на ряд відомств, на чолі яких стояли вищі чиновники, що призначаються імператором. У IV—V ст.. у армії відбулися істотні зміни. Все частіше починає практикуватися заміна постачання рекрутів землевласниками сплатою грошових внесків. Все більшу роль в армії грають найманці з варварських племен. Але на відміну від Західної Римської імперії, де армія була сильно варварізована, у Візантії значну частину армії і особливо флоту складали ще контингенти, набрані з місцевого вільного населення.
У соціально-політичному житті візантійського суспільства велику роль грала християнська церква, в IV в. що стала союзником і опорою держави. І у сфері церковної організації, і у області церковного догматизму вже в цей період намічаються відмінності між західною і східною церквами. Східна церква постійно змагається із західною в боротьбі за верховенство у всьому християнському світі.
Вже в ранній Візантії в основному складається складна і розгалужена церковна ієрархія. Церкві належали численні земельні володіння, що обробляються рабами, колонами, дрібними орендарями, а в містах — ергастерії і лавки. Церква одержувала ряд привілеїв: духівництво звільнялося від сплати податків і повинностей (за винятком поземельного податку); єпископи і інші вищі духовні сановники мали право суду над всіма кліриками.
Народжуються єретичні учення. Аріанці втрачають своїх поклонників.У 30—40-х роках V в. у Сірії виникло нове єретичне учення — несторіанство. Несторіанці критикували догмат про триєдиність бога і бачили в Христу тільки людину, на яку тимчасово зглянувся божественний розум. У 431 р. на уселенському соборі в Ефесі (Мала Азія) несторіанство було оголошено єрессю і піддано суворим гонінням. Велике розповсюдження в ранній Візантії одержало монофізітство. У 451 р. на Халкідонському церковному соборі монофізіти були засуджені як єретики.
77. Утворення і розвиток швейцарського союзу.
Вже у середині XIII ст. "лісові землі", розташовані в альпійських долинах у Сен-Готардського проходу — кантони Швіц, Урі і Унтервальден, об'єдналися для боротьби з Габсбургами, які прагнули оволодіти Сен-Готардом — воротами на торговій дорозі між Німеччиною і Італією. У 1291 р. ці три кантони уклали між собою "вічний союз" для боротьби за свободу. Першу вирішальну перемогу швейцарці взяли в 1315 р. в битві при Моргартене (на південь від Цюріхського озера), де війська Габсбургів були розгромлені селянською піхотою. Так виник і затвердився Швейцарський союз, який протягом подальших двох століть продовжував відстоювати свою свободу і політичну незалежність.
Спроба Швабського союзу і імператора Максиміліана I Габсбурга (1493—1519) знов підпорядкувати Швейцарію закінчилася провалом. Затіяна ними війна в 1499 р. закінчилася поразкою і привела до фактичного розриву всіх зв'язків Швейцарії з імперією.
Потерпівши невдачу у військових діях проти Карла Сміливого, Людовик XI перейшов до політики підтримки його ворогів — лотарингців і швейцарців, що страждали від агресії герцога Бургундського. Король підтримував також міста Фландрії, повсталі проти Карла Сміливого. Загибель герцога в 1477 р. в битві при Нансі (у Лотарінгії) дозволила Людовику XI возз'єднувати з Францією Пікардію, Ніверне і герцогство Бургундське (тобто західну половину Бургундії). Графство Бургундське (Франш-Конте) і Нідерланди залишилися у дочки Карла Сміливого Марії, що вийшла заміж за Максиміліана Габсбурга, сина німецького імператора. Ці володіння послужили згодом основою для формування фамільних володінь Габсбургів.
99. Турецькі завоювання на Балканах у 14-15ст.
Вихід до візантійських володінь османам відкрив вихід до Мармурового моря. В 1358 році загін турків переправився через Гелеспонт та зайняв Галіполі-розчищено шлях до завоювання Балканського півострова. Мурад 1 – взяття Адріанополя 1361р(з 1365 – це столиця Ос.ім) Наступне спрямування завоювань – Сербія.1371-битва при Мариці-розгром сербів. 15 .06 1389-Косове поле.У цій битві загинув султан Мурад,але перемогу здобули турки, Лазар страчений, Сербія-васальне князівство.1395 р. – завоювання Болгарії. Перемога Баязіда 1 Йилдирима при Нікополесі у 1396 над військом хрестоносців, які прийшли для визволення Балкан на заклик угорського короля.Після – вторгнення в Угорщину, Валахію 1391-96,1397-Пелепонес.1394- спроба облоги Константинополя Баязідом 1, але цьому перешкодило вторгнення Тимура у Малу Азію у 1402 р. Осм.ім. володіла у Європі Фракією, Македонією, Фессалією, Болгарією, Добруджою ,Албанією,Сербією.Візантія була зжата до меж Константинополя. Але до цих пір землі османів були роз’єднані.Не вистачало Звязуючого звена-Константинополя.
100. Завоювання Константинополя турками-османами.
Мета Мехмеда 2-встановити панування в Пд.Эвропі. Почав він з Константинополя – вдале розташування та економічна та політична роль в імперії Османів, яку він міг принести. До походу готувався довго та створив важку артилерію та флот. Збудував фортецю Румелі-гісар – та,що перерізає протоку – вона відрізала Конст.від Чорного моря. У березні 1453 – вирушає османська армія у чисельності 100 тис.+флот. А Візантія – 7 тис.+30 кораблів флоту. Почалася облога, але її кінець прискорили зрадники – венеціанці та генуезці, які проживали в районі Галати.Місто було захоплено зі сторони Золотого Рогу – найменш укріплена бухта. 29 травня турки увійшли у місто через ворота Романа, де дирку у стіні пробила Гармата Урбана. Імператор загинув. 3 дні – грабування. Перейменували у Стьамбул. Завоювання Конст. – те,чого не вистачало для об’єднання османських земель Азії та Європи. Наслідок-розпад Візантійської імперії.Кінець середньовіччя.
101. Християнська церква на порозі середньовіччя. Аврелій Августин.
Напередодні Середньовіччя християнство вже стало офіційною ідеологією Римської імперії (навернули Рим ську імперію у віру Христову імператори Константан І Великий (274—337) та Феодосій І (379—395). Хри стиянська церква з духовної общини перетворилася на ієрархізовану соціально-політичну організацію. За допо могою держави вона збагатилася й надійно вкоренилася в суспільний організм. Найважливіші проблеми теології (бо гослов'я) та церковної організації вирішувалися на Все ленських соборах — зібраннях церковних ієрархів (князів церкви). Упродовж 325—787 рр. відбулося сім собо рів*. Два основні центри керівництва християнською церквою — Рим і Константинополь. І Нікейський собор (325) підпо рядкував римському єпископові західні провінції, антіохійському — східні, александрійському — Єгипет і Лівію. II Константинопольський собор (381) назвав константи нопольську кафедру другою за значенням після римської, бо "Константинополь є Новим Римом". IV Халкідонський собор (451) урівняв у правах і по честях константинопольського патріарха (голову помісної церкви на Сході) з римським престолом (керівний орган західних діоцезій). Серед патріархів лідер ство поступово здобув патріарх Константинопольський. II Конс тантинопольський собор 381 р. остаточно утвердив нікей ський Символ Віри й засудив аріанство як єресь. III Ефеський собор (481) проголосив догмат про Пресвяту Богородицю.. Аврелій Августин (354—430). Аврелій Августин народився у незаможній сім'ї язичника-римлянина і християнки Моніки (пізніше католиць ка церква канонізувала її). Він здобув пристойну освіту у місцевих риторичних школах, однак єврейською не во лодів і абияк знав грецьку. Хрестився уже в 30-річному віці, причому цей крок дався йому нелегко. Свої релігійні переживання він досить емоційно відобразив у творі "Спо відь" — духовному дороговказі для християн. Інші його богословські праці ("Про Трійцю", "Про град Божий" та ін.) значною мірою збагатили християнську думку ранньо середньовічної доби. Августин розробив концепцію церкви як ієрархічної організації, побудованої па суворій дисципліні. Церква має бути єдиним посередником між Богом і людьми. Ця богословська концепція пізніше стала підґрунтям для тео кратичних претензій папства. Водночас Августин сформу лював дуже важливу у політичному відношенні тезу про те, шо державні органи, світська влада потрібні для орга нізації християнського життя. Ця теза спонукала церкву толерантно ставитися до світської влади.
У розумінні Августина, світова історія — це боротьба між двома "градами": невидимим небесним (божим) і видимим земним (людським).
102.Християнізація Європи.
Ще наприкінці IVст. Імператори Константин 1 і Феодосій 1 навернули Римську імперію в християнство. Тоді ж стали християнами ряд варварських племен на території імперії. Наприкінці Vст прийняв хрещення Хлодвіг, згодом були християнізовані вестготи, племена Піренейського п-ова, лангобарди, окремі племена англів і саксів. У VI-VII ст. англійські та ірландські монахи поширювали християнство в найглухіші куточки Європи. Останніми на Заході прийняли християнство полабські слов’яни, пруси, литовці у ХІІ-ХІV ст.. при цьому під духовну владу папи потрапило населення польських земель, Сербія ж і Болгарія вибрали Візантійську форму християнства і підпорядковувались Константинопольському патріарху. Проте християнізація проводилась не лише добровільними методами, а й насильницькими, н-д Карл Великий. Церква закликала коритися владі й життєвим обставинам, тому посприяла феодалізації Європи. Вона згуртувала населення Європи. Організацією Хрестових походів церква дала поштовх колонізаційному руху.
103. Конфронтація між зх.і сх..церквами. Схизма 1054.
Після розпаду Римської імперії па дві частини — Західну і Східну — над християнською церквою невідво ротно нависла загроза розколу, адже кожна з них воліла мати свою церкву. Східною церквою значною мірою керував візантій ський імператор. Він перебрав на себе скликання Вселенських соборів, ініціював розробку "ортодоксальних догматів. На Заході ж, де влада римських імператорів занепадала, зростав вплив єпископів і, зрештою, склалася біполярна структура влади — влада світська і влада духовна.. Основні розбіжності у догматиці та обрядовій практиці між західною і східною християнськи ми церквами, що ускладнювали стосунки між ними. Так, східна церква більше уваги приділяла питанням бого слов'я, західна ж — зовнішнім рисам християнства: обря дам, дисципліні, системі управління церквою. Східне духовенство не визнавало латини. Не сприйняла східна церква й догмат про "благодать" і "чистилище", згідно з яким духовні подвиги святих людей створили за пас "благодаті", розподіляти який серед мирян — звісно, не задарма — має церква. Способом розподілу "благодаті" стала одіозна торгівля індульгенціями. Найбільшим яблуком незгоди між обома церквами стало утвердження західним духовенством у VI—XI ст.. догмату про сходження Святого Духа не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.
Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у Константинополі між ігуменом Ігнатієм, що став патріархом та Фотієм, який очолив сх. Церкву. Завершилося все тим, що в 1054 р. папським легат Гумберг і Константинопольський патріарх Михайло Керуларій публічно викляли один одного, остаточно розколовши християнський світ.
Західну церкву стали називати римо-католицькою ("вселенською"), східну — греко-католицькою (чи православною — "істинною"). Схизма (розкол) 1054 р. породила небезпечний конфесійний шовінізм. Рим підтримував ідею злиття католицизму з православ'ям, убачаючи в цьому вигоду для себе. Було розроблено ідею унії , згідно з якою ті помісні православні церкви, які побажають об'єднатися, сприймуть католицьку догматику та визнають владу над собою римського папи, збережуть, свою обрядовість. У 1274 р. візантійський імператор Михайло VIII Палеолог, з метою заручитися політичною підтримкою папи, погодився на злуку обох церков Однак православне духовенство і навіть миряни не визнали рішень II Ліонського собору про унію. На Флорентійському соборі 1438 р. було складено акт про злуку обох церков, однак православні владики, повернувшись до Константинополя, відмовились від унії.
104. Клюнійська реформа. Понтифікат Григорія 7.
католицька церква в сер. 11 ст. знаходилась в досить суперечливому становищі. З однієї сторони, церква до того часу вже розповсюдила свій вплив на всю Зх. Європу. В 11 ст. остаточно прийняли християнство скандинавські народи, Угорщина, Польща, звільнилась від арабського панування значна частина Піренейського п-ова. Церква володіла в різних країнах Європи значними земельними володіннями. Вона управлялась безпосередньо з Риму. Проте інститут папства ще не був стійким, а влада папи сильною. Папи зазвичай обирались римським духовенством та рим світською знаттю, іноді прямо назначались імператорами. Відсутність чіткого порядку обрання пап перетворювало ці вибори в постійні усобиці і тим самим давало можливість імператорам втручатися у справи римської курії. Крім того імператори роз поряджались церковними землями як суто державними. За таких обставин в церковних колах виник рух, ціллю якого стало вирішення цих протиріч і посилення влади пап як над церквою, так і незалежність церкви від світської влади. Виразили ці настрої монахи Клюнійського монастиря, найбільшого монастиря в Бургундії, який був досить багатим. В 11-12 ст. клюнійські монахи заснували десятки нових монастирів у Франції, Німеччині, Італії, створивши таким чином своєрідну федерацію монастирів, що знаходилась безпосередню під покровительством папи. У 1073 році папою був обраний Григорій 7 (до 1085)(Гільдебранд). Він вважав, що папа своєю владою може зміщувати королів та імператорів, в той час, коли він, папа, не підлягає ніякому земному суду. Імператори і королі – васали папи, який по відношенню до них являвся сеньйором. Григорій 7 провів низку важливих реформ, що сприяли централізації та укріпленні католицизму. У 1059 р. був встановлений новий порядок папських виборів. Папи повинні були обиратися виключно кардиналами, які складали так званий верховну раду папи. Виборчі збори кардиналів називались конклавом. Новий порядок виборів виключав будь-яку участь у них знаті чи імператора. Слідуюча реформа, 1060 року мала за ціль дисциплінувати духовенство. Вона встановлювала целібат для всього духовенства, що забезпечувало недоторканість церковного землеволодіння. У 1075 р. Григорій 7 видав декрет про відміну світської інвеститури. Тепер інвеститура – утвердження на посади духовних осіб - надавалась виключно папою.
105. Папська могутність у 12-13ст.
Попри схизму Анаклета 2 (1130-1138) і заворушення, що виникають у зв’язку з вимогою Арнольда Брешіанського про повернення церкви, що стала надто світською, до апостольської бідності, завдяки діяльності Бернара Клервоського (поглиблення набожності) у 12-13 ст. папство досягає найвищої вершини своєї могутності. Папство знаходить підтримку у Франції. 1179р. Третій Вселенський Латеранський собор вирішує, що для обрання папи потрібна більшість у дві третини кардиналів. Папська влада досягла найбільшої могутності за Інокентія 3, при ньому ідея папської теократії отримала найбільш загострене формулювання: Государям дана влада на землі, священниквм на небі. Папський суд перетворився на гігантський трибунал, який судив не лише по церковним, а й по деяким світським справам. Більшість королів визнавали себе васалами папи. В розпорядженні папи були ордени монахів, при Інокентії 3 була започаткована інквізиція. 1198-1216рр. Інокентій 3 стає не лише намісником Петра, а намісником Христа, від якого усі світські володарі отримують у лен свої держави. Ліквідація єпископської влади, централізація влади через папські інституції легатів. Сицилія, Англія, Португалія стають леннозалежними. Створення латинської церкви в Латинській імперії(1204). 1215 р. – 4 Вселенський Латеранський собор. Рішення про єпископську інквізицію; заборона засновувати нові ордени. Завершення створення папської «універсальної церкви» досягається бл. 1140р. за допомогою Зібрання церковного права.
106. Середньовічні єресі.Іквізиція.
Зрощення церкви зі світським життям після її звільнення від світських зв’язків зумовлює утворення різних сект (єрисей), які заперечують право на панування І володіння майном церкви. Найбільш поширеною єрессю, що виникла у др.. пол. 11 ст. була єресь катарів, що була широко поширена в Пн. Італії (Ломбардія), та в Пд. Франції. Після єретичного собору в Сен-Фелікс-де-Каранані (1167) перемагає радикально-дуалістичне вчення Нікіти Візантійського. Найважливішою групою стають альбігойці (місто Альбі у пд. Франції). Найближчим джерелом катарів-альбігойців було болгарське богомільство (радикально-дуалістичне вчення, сувора аскетичність). Катари відкидали необхідність існування феодальної католицької церкви, феод держави, виступали проти війн. Єресь вальденсів отримала, а свою назву від імені ліонського купця, який роздав своє майно бідним а сам виступив з проповіддю покаяння та призиву до бідності (70-ті рр. 12 ст). вальденси набули поширення в пд Франції, пд. Германії, Швейцарії, у 13-14 ст були поширені в Чехії. У 14-15 ст. єретичні рухи набувають особливо широкий характер, розділяючись на дві основні течії: 1) помірковану бюргерську єресь, що виступала проти папства, що сталила за мету створення нової «бюргерської церкви»; 2) селянську єресь, яка виставляла програму соціального реформування с-ства на антифеодальних основах. Католицька церква боролась із сектами з допомогою новостворених орденів, хрестових походів та інквізиції. Єресі караються церквою до 12 ст. відлученням і ув’язненням у монастирі. Після запровадження єпископської інквізиції (1215) Григорій 9 (1231) створює папську інквізицію. Водночас впроваджено смертну кару для єретиків у Франції, Німеччині. Інквізицією називався спеціальний церковний суд, організований для розгляду справ, пов’язаних із єретизмом. Вже при Інокентії 3 справа інквізиції була передана ордену домініканців, що був заснований у 1207-1208рр. іспанським дворянином Гусманом Домініком. Францисканський орден був заснований у 1209-1210рр. Франциском Асізським, мета – анти єретичні проповіді серед народу.
107. Чернецтво.Католицькі ордени.
Чернецтво виникає на єгипетському і сирійському Сході. Сутність: дотримання су ворих форм християнства за допомогою аскетичних і відлюдницьких ідеалів. Із 370 — розвиток західного чернецтва під впливом "Життя Антонія".
480—543 Бенедикт Нурсійський (Нурсія — Схід. Сполето). Вій засновує бл. 529р монастир Монте-Кассіпо в Кампанії і створює па основі правил Бенедикта західноєвропейську форму чернецтва. Завдання монастиря: гостинність, допомога бідним і створення монастирської школи. Монастирі стають центрами культури. 816/817 1-ша монастирська реформа під керівництвом Бенедикта Аньянського: суворе дотримування бенедиктинських правил. 10—11-те ст. 2-га хвиля, виникає клюнійський рух, який похо дить з монастирів Клюні (заснований 910) та Горца. Вимоги: реформа мона стирського господарства, переведення монастирів під захист папи (не під вла ду єпископату),, сувора чернецька дис ципліна і покірність абатові. 1084 Бруно Кельнський засновує орден картезіанців; 1098 Абат Роберт з Молезме засновує орден цистеріанців. Характерні риси цистеріанців: суворий аскетизм, простота (монастирська цер ква без вежі), містична набожність, господарська діяльність. Колонізація нім. Сходу. 1120 Норберт Ксантенський, з 1126 єпископ Магдебурга, засновує орден премонстрантів в Премонтре. Членами є дові рені каноніки (монастирське духовен ство), а не монахи. Діяльність: піклуван ня про душу і місіонерська діяльність, передусім па схід від Ельби, Жебрущі ордени. їхнім ідеалом є насліду вання життя Ісуса. На відміну від колишніх орденів земельної аристократії вони розвиваються в містах у централізовано керовані, дисципліновані допоміжні організації папи. Реформаторська спроба Франциска Ассизького (1182—1226} — сповнення всьо го християнства первісним християн, духом — завершується після втручання курії заснуванням ордена францисканців або міноратів. 1223 Орден затверджує Гонорій ІІІ. Зав дання: пробудження народної набож ності й наукова праця, вимога абсолют ної бідності.
1216 Домінік Калеруа засновує орден домініканців (1170—1221). Цей орден кліриків повинен виступати проти єретиків (спо чатку проти альбігойців), провадити се ред них місіонерську діяльність і знову підпорядкувати їх ієрархії. Головні зав дання — проповіді мандрівників, а з 1231 йому, як ордену, доручається інкві зиція.
З 1227 клариски утворюють жіночу гілку (другий орден) жебрущих орденів. Зі спільнот відлюдників у 1156 па горі Кармель у Палестині утворюється орден кармелітів. 1256 в Італії виникає орден августинців- відлюдників.
108. Церква у 14-15ст.
У 1309р – переселення Климента 5 до Авіньйона. У авіньйонському вигнанні папа розгортає пишний двір і бюрократію. Церковна фінансова с-ма переобтяжує християнство. У 1347 р в Римі була встановлена республіка, на чолі з Пола ді Рієнцо, опорою якого були міщани. Шукав підтримки у Карла 4, але той її не надав, а здав його папі, проте невдовзі Рієнцо був амністований і повернувся до Риму, де його вбила повстала знать у 1354р. У 1377р сьомий авеньйонський папа Григорій 11 переїхав до Риму, проте у 1378р помер. Думки кардиналів при виборі нового папи розділились, внаслідок чого італійські кардинали обрали папою Урбана 6, а французькі обрали Климента 7. Так цілісність католицької церкви була порушена, що призвела до Великої Схизми (1378-1417).
110-111. Виникнення перших унів.
Університети. У монастирських та кафедральних школах утворюються співтовариства тих, хто вчить і тих, хто навчається. структуровані за націями й академічними ступенями ці об’єднання отримують самоврядування та судочинство. Перші у-ти виникли у 12 ст. як складові частини із єпископських шкіл, що мали досить велику кількість професорів в області богослів’я та філософії. Найбільш давній в Європі – ПАРИЗЬКИЙ, що існував в якості «вільної школи» ще в пер пол. 12 ст. остаточно Паризький у-т оформився у др.. пол. 12 ст.- поч. 13 ст.(грамотою Філіпа 2 Августа 1200 р. про права Сорбонни). Роль університетських центрів ще в 11 ст. італійські вищі школи – Болонська, Салернійська. Найбільш типовий Паризький у- т, устав якого ліг в основу інших у-тів Європи, складався із чотирьох факультетів: артистичного, медичного, юридичного та богословського (що включав і викладання філософії). Нові у-ти виникають: 1) в результаті відокремлення (Оксфордський, Паленсійський), 2) завдяки імператорському або папському заснуванню. Іншими найбільш давніми університетами Європи стали Оксфордський, Кембріджський у-ти в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в 13 ст. В 14 ст. були засновані у-ти в Центральній Європі, зокрема в Празі, Кракові, Кельні. В 15 ст. число у-тів збільшувалось, а на 1500 рік їх нараховувалось у всій Європі 65 університетів. Заняття проводилось латиною. Основним методом викладання були лекції. Розповсюдженою формою наукового спілкування були диспути, де безпосередньо брали участь професори університету. Влаштовувались диспути також і для схоларів. Студенти однієї національності об’єднувались у земляцтва або «націю». Викладачі також створювали свої об’єднання відповідно до предметів – факультети, очолювані деканами. Усі разом і викладачі і студенти обирали главу університету – ректора.
112.Студентська творчість. Поезія вагантів.
Під впливом шкільної та університетської освіти з’являється і швидко поширюється література та церковні на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (мандрівних акторів), що з’явилась у Пн Італії, Франції, Німеччині. Носіями поезії вагантів були студенти, школярі, іноді навіть збіднілі рицарі. Ця вільнодумна поезія тісно пов’язана з традиціями латинської поезії, була своєрідним протестом проти пороків сучасного їй світу та аскетичних ідеалів церкви. Вона викривала лицемірство, обман, розпусту, продажність єпископів та ченців, оспівувала молодість, вільне життя, кохання.Кембріджська поезія,Карміна Гураме – збірки.
113. П’єр Абеляр (1079-1142) – один з найвидатніших схоластів середньовіччя, паризький професор, зіграв велику роль в заснуванні Паризького університету, являється творцем діалектичного методу. Його вислів – «розумію щоб вірити». Твердження Абеляра про необхідність спирати віру на розум та сумління привело багатьох від сповідання до глибокого самоаналізу.Праці-Діалектика, Так чи ні,-1121 р. – рішення собору про спалення.
114.Розвиток схоластики у 13ст.
Схоластика характеризує науку і теологію Середньовіччя, котра логічно осмислює попередню традиціоналістську теологію, розвиває діалектичний метод і прагне дійти поглибленого розуміння віри. Фома Аквінський (1225-1274) автор «Суми богослів’я», яка була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду, який розглядав церковно-релігійну сторону пізнання природи та с-ства. Крім систематизації церковно-християнського догматичного вчення, Ф. А. розглядав важливі економічні проблеми тогочасного с-ства. Роджер Бекон (1214-1292) англійський монах, який один з перших наполягав на необхідності дослідного вивчення природи, за його вченням, природа повинна служити людині.
115. Дипломатія країн Зх.Є.
На світанку Середньовіччя найдосконалішою вважала ся дипломатична служба Візантії, де краще збереглися давні римські традиції. Західноєвропейські монархи запозичили у візантійців дипломатичний етикет. У період високого Середньовіччя дипломатичне спілкування особливо активізувалося. Його пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з мусульманським світом і Візантією, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (наприклад, консульська служба). Найефективнішу дипломатію демонстрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста держави. Папська дипломатія спиралася на авторитет католицької церкви. Із середини V ст. папи тримали при константинопольському дворі своїх резидентів — апокрисіаріїв (дослідники вважають їх першими постійними дипломатичними представ никами при іноземних дворах). Підмурівок папської дипломатії заклав за доби високо го Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до коро лівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці — легатів. Блискучим дипломатом був Інокентій III. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII — на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Свя щенній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами — для перетворення Англії у васала папської курії. Французький король Людовік IX успішно вирішував політичні проб леми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він порозумівся з королем Генріхом III Англійським (1216—1272). За правління Філіпа IV було закладено підвалини всієї подальшої французької дипломатії. Він започаткував регулярне дипломатичне листування з іноземними посольствами. Однак найбільші здобутки на дипломатичній ниві мав Людовік XI (1461 — 1483), якого нерідко називають "батьком сучасної дипломатії". Проте, на думку багатьох дослідників, справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була Італія. Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між містами державами, часті зміни урядів і політичних режимів, загальна нехіть до політичною об'єднання країни, наявність на півострові папської держави з її обширними міжнародними зв'язками й відносинами, політична відособленість Південної Італії та Сицилії й іноземне володарювання в них. Дипломатичні акти у Венеції дбайливо зберігали, а з XII ст. їх заносили в особливі книги — "Книгу дого ворів", "Пам'ятну книгу подій" та ін. Наприкінці Середніх віків у Західній Європі вже про водились міжнародні конгреси. Особливо важливу роль в історії міжнародних відносин відіграли Вселенські собо ри XV ст. — Пізанський (1409), Константський (1414— 1418), Базельський (1431 — 1449) та Ферраро-Флорентійський (1438—1439). Поряд із церковними соборами в XV ст. скликалися світські конгреси — для розв'язання складних міжнародних проблем. У Середні віки зародилася наука міжнародного права.
117-118. Героїчний епос.Сред.рицарська к-ра.
пануючий стан світських феодалів – рицарство – виробив у 13 ст. складний ритуал звичаїв, манер, дворянської ввічливості (так звана куртуазність), різноманітний світських, придворних, військово-рицарських розваг. Наприклад, в середні віки були значно поширені так звані рицарські турніри – публічні змагання рицарів у вмінні володіти зброєю, що відображало військову майстерність рицаря. Основою поетичного мистецтва було служіння дамі. В епічних творах служба чоловіка уявлялося як рицарське дійство (на турнірі, придворному святкуванні), у ліриці як шанування рицарем своєї дами. В рицарському середовищі створювались військові пісні, прославляючи подвиги рицарства. Найбільш знаменитою була «Пісня про Роланда», що виникла у Пн Франції в 11 ст. , остаточно сформована у 12 ст. Її сюжетом стали походи Карла Великого в Іспанію, а саме поразка франків у Ронсельванському межигір’ї (778р.), в якій загинув головний герой пісні Роланд. Звичайно сама пісня дещо зідеалізована в бік франків, тобто дещо не об’єктивна. Такою ж героїчною поемою з рисами прославлення народного героя була «Пісня про мого сіда», що виникла в 12 ст. в Іспанії, де найшла своє відображення багатовікова б-ба іспанського народу проти арабів. Третьою найбільш популярною поемою була «Пісня про Нібелунгів», створена в Німеччині на поч. 13 ст., в якій казкові елементи переплітаються з ранньосередньовічними сказаннями (про Брунгільду, Атиллу та інш) та рицарським побутом більш пізнього періоду (12-13 ст.). в 12 ст. з’явились, швидко отримавши поулярність, рицарські романи, що викладали в прозаїчній формі різноманітні рицарські пригоди під час Хрестових походів тощо. Найбільшою популярністю користувались цикли романів про короля Артура, про Амадіса Гальського та інш.
119.Романське мистецтво 10-12ст.
Починаючи з XI ст. в архітектурі Західної Європи панував романський стиль*. Однак найбільш творчо він формувався у Франції. У романській архітектурі камінь поступився дереву і почав використовуватися спершу у будівництві храмів, фортець, а з часом і світських споруд. Його обтесували у вигляді блоків і робили ними кладку, посилюючи її різноманітним облицюванням. Найсуттєвішою озна кою стилю була масивність, викликана заміною пласких перекриттів склепінчастими, що потребували товстих стін та міцних підпор. Романські споруди були геомет рично простими, з невеликими та вузькими віконцями, хрестовими й циліндричними склепіннями.
романське мистецтво, стиль у серед ньовічному мистецтві; виник в XI ст. у Франції, тривав у Європі до XIII ст.; пер. релігійне мистецтво, пов'язане з черне чими орденами бенедиктинів і цистерціанців; монастирі й церкви простих, масивних об'ємів, сформовані на гео метричних основах; півкруглі арки; товсті стіни, невел. вікна: багатий скульптурний декор, підпорядкований архітектурним формам; сакральний настінний живопис, мініатюрний жи вопис, живопис на дошці, ткацтво, скульптура, різьблення по слоновій кості, бронзове литво, ювелірна спра ва. Зразки р. м.: у Франції церкви у Турні. Тулузі,; в Італії собор у Пізі та інш.
120.Готичне мистецтво
ґотика, стиль в європ. середньовічному мистецтві; виник у Франції бл. середи ни XII ст., в деяких країнах дотривав до XVI ст.; знайшлала втілення перерважно в архітек турі - типові гостролукові храми з ве ликими вітражними вікнами (фр. со бори: в Шартрі, Ам'ені. Реймсі. Парижі: нім.: у Марбурзі. Реґензбурзі. Кельні: австр.: у Відні: англ.: у Солсбері, Окс форді. Веллзі; ісп.:уБургосі, Сеґовії: іт.:у Мілані, Сіені, Флоренції; пол.: у Кракові, Вроцлаві, Познані, Гданську; в Україні трапляється рідко (церкви у Рогатині. Сутківцях. Острозі. замково-оборонні споруди у Хотині. Кам'янці. Меджибожі. Невицькому. на Закарпатті): замки, міські ансамблі: в красних мис тецтвах: багатостулкові мальовані та різьблені вівтарі; мініатюри; декоративно-ужиткове мистецтво (золотарство, ткацтво, виготовлення меблів): творці часто анонімні, серед відомих П. Парлер, К. Шлютер. М. Пахер, брати Лімбурґи, С. Лохнер, К. Віц. У XII ст. на півночі Франції виникли елементи но вого архітектурного стилю — готики. Новий стиль заявив про себе такими рисами, як вертикальна видовженість композиції, стрілчастість арок, складна система підпор, ребристе склепіння, підпорядкованих основній меті — максимальному зменшенню масивності споруди. Протя гом XII ст. готичний стиль яскраво виявляється у Франції (зокрема монастирський храм Сен-Дені, місце ховання французьких королів, а також знамен; собор Паризької Богоматері. З часом готика стала версальним загальноєвропейським стилем. Великі за площею та висотою готичні споруди фактично каркасні будівлі з міцним, але легким склепінням, яке дає змогу влаштувати перекриття на макетній висоті. Вершини свого розквіту готика досягла у XIII ст. у будівництві численних багатонефових соборів. Майже всі їхні стіни займали вікна, витягнуті вгору розділені по вертикалі кам'яним переплетенням з орнаментом. Для їх оздоблення починають використовуватися вітражі*. Складний візерунок вікон, багатоманітніх кольорових відтінків створювали дивовижне розмаїття світлових ефектів, що справляло глибоке враження на віруючих. У XIV ст. дорогий вітраж поступово замінюється розписом скла, проте суть вітражної ідеї залишається. Ця ідея працювала на досягнення єдності внутрішнього храмового простору з зовнішніми елементами, зокрема композицією фасаду, що, оздоблений численними скульптурними прикрасами, являв собою справжнє мереживо. Поширення готичного стилю у католицькій Європі підтверджує спільність тенденцій її культурного розвитку. Певним чином вони зумовлювалися впливом церкви, Оскільки готичними були переважно культові споруди. Наприкінці XIV — на початку XV ст. готика, ця за гальноєвропейська художня мова, починає існувати пе реважно як аристократичний рух, метою якого було від сторонення від реалій суспільного розвитку
16. Утворення ангглосаксонських королівстві їх суспільний устрійВ сер 5 в. началось завоевание Британии севгер племенами (англами, саксами, ютами и фризами), которых обычно называют общим именем — англо-саксы. Сломив сопр бриттов, они к концу 6 в. захватили большую часть Британии и образовали ряд р/феод к-тв (Кент, Уэссекс, Мерсия и др.). В ходе а/с завоевания большая часть бриттов была истреблена, часть оттеснена на С. (Каледония) и З. (Уэльс, Корнуолл), часть переселилась на полуостров Арморика (совр Бретань); оставшиеся кельты были большей частью превращены в рабов и завис людей. Т.о. кельтский элемент вошёл в этн состав ан народа, основу кот сост завоеватели — герм. Гл особенностью становления ф-ма у англосакс является сохр в течение длит времени свободной сел общины, обусл слабым влиянием римских порядков и разруш х-ом англосакс завоевания, уничтожившего в знач степени остатки этого влияния. Наряду с феод дружинами долгое время существовало и военное ополчение своб крестьян. В 1-е столетие после завоевания основу общества сости своб общинники (керлы) и знатные люди (эрлы). По мере роста соц неравенства и разложения общины эрлы превращались в крупных землевладельцев. В 8—9 вв. благодаря поддержке как со стороны королевской власти, раздававшей земельные пожалования знати, так и церкви, поощрявшей развитие феод собственности на землю и оправдывавшей закабаление крестьян, феод достигла знач успехов. Христ англосакс, начавшаяся в к6 в., зак в основном во 2-й пол7 в. Большое влияние на общ-пол строй Англии оказали начавшиеся в к8 в. набеги норманнов. Они захв весь С.-В. страны и ввели там свои обычаи и порядки (тн «область датского права»). Разоряемые датскими набегами, а/с крестьяне вынуждены были искать «покровительства» у крупных землевладельцев. Получение крупными землевладельцами права сбора податей и пошлин и права юрисдикции на определенной тер усиливало их власть над своб общинниками. Потребности обороны в борьбе с датчанами, с одной стороны, и необходимость сплочения всех сил господствующего класса с целью преодоления сопр крестьян закрепощению — с другой, создали предпосылки для полито объед страны. В 9 в. при короле Уэссекса Эгберте большая часть страны объед в одно г-во, кот стало называться «Англия». При короле Альфреде Великом (871 — 900) был сост 1 общеанг сборник законов, вкл многие положения более ранних а/с правд
17. Суспільний лад кельтівКельты обитали первоначально в 1-й пол 1-го тысяч до н. э. в бассейнах Рейна, Сены и Луары и верховьях Дуная и позднее заселившие территорию современных Франции, Бельгии, Швейцарии, юга ФРГ, Австрии, северной Италии, северной и западной Испании, Британских островов (К. Британии получили название бритты), Чехии, частично Венгрии и Болгарии. Осн соц ячейкой К. были паги — тер округа отд кровнород общин. У К. большим влиянием пользовались друиды-жрецы, в руках которых сосредоточивались осуществление религиозного культа, высшая судебная власть и образование. Племена К. находились на разных ступенях разложения общинно-родового строя. Традиции родоплеменной организации были особенно сильны у белгов и аквитанских племён в Галлии и у К. Британских островов. У наиболее развитых племён появились должностные лица-вергобреты, зарождалась налоговая система и др. атрибуты государственной организации. Междоусобные войны, ослаблявшие К., способствовали вторжению германцев с востока и римлян с юга. Германцы оттеснили часть К. в 1 в. до н. э. за Рейн. Цезарь в 58—51 овладел всей Галлией. При Августе римлянами были завоёваны области по верхнему Дунаю, северная Испания, Галатия, а при Клавдии (сер. 1 в. н. э.) — значительная часть Британии. В составе Римской империи К. подверглись сильной романизации.
18.Салическая правда,Салический закон (Lex Salica), запись обычного права салических франков, одна из ранних варварских правд. Записана (на вульгарной латыни с вкраплениями франкских слов и выражений) в начале 6 в. по распоряжению короля Хлодвига; при его преемниках дополнялась и перерабатывалась. Делится на титулы (главы). Содержит перечень преступлений и соответствующих им наказаний (налагавшихся главным образом в виде штрафов). Воспроизводит различные этапы архаичной судебной процедуры. Не испытала заметного влияния римских правоотношений, сохранив в почти неизмененном виде нормы германского обычного права. Отразила эволюцию франкского общества от первобытнообщинного строя до начального этапа зарождения феодальных отношений. По С. п. прослеживаются пережитки родовых отношений у франков (титулы о наследовании сородичами, об уплате ими вергельда, о соприсяжниках из членов рода и др.). Защищая индивидуально-семейную собственность на движимость, уже выделившуюся у франков (наказания за кражу скота, рабов, хлеба, сена и т. д.), С. п. фиксирует процесс зарождения индивидуально-семейной собственности на землю (разрешение наследовать пахотные участки мужским потомкам). С. п. (титул «о переселенцах») даёт наглядное представление о деревне — общине, населённой равноправными соседями. Вместе с тем С. п. содержит указания на дифференциацию франкского общества, на существование наряду со свободными полусвободных (литов), рабов, а с другой стороны, знати — приближённых короля. Различия в социальном и правовом положении этих категорий населения нашли отражение в установлении С. п. различных размеров вергельда. В С. п. содержатся указания на начавшийся процесс имущественного расслоения внутри свободных, обеднения некоторых из них. Наличие более поздних добавлений и переработок С. п. даёт возможность проследить изменения, происходившие во франкском обществе за несколько столетий (превращение земли в полный аллод, эволюция общины в направлении превращения её в соседскую общину — марку и др.).
19. Община орг-я франков за Сал правдоВ нем отражен переход от родоплеменного строя к -е, или соседские, связи крестьян-общинников, подчинение свободных франков королю и его должностным лицам. Требовало также твердой фиксации появление частной собственности на движимое имущество и защита ее. С.п. закрепляла следующую социальную структуру франкского общества: светские феодалы в лице новой служилой аристократии; духовенство; свободные франки — крестьяне (основная масса населения страны), литы — полусвободные, галло-римлянине, рабы. Свободные франки занимались земледелием и жили сосед общиной — маркой. Именно они сост основу соц организации. Общее собрание полноправных членов общины решало наиболее важные вопросы. Только оно могло при согласии всех членов общины принять в свой состав нового жителя деревни; также и по приказу короля любой мог поселиться на общинных землях. Пахотная земля находилась в коллективной собственности марки. Верховные права на эту землю сохраняла вся крестьянская община в целом, но она уже не перераспределялась, а находилась в наследственном пользовании каждого отдельного крестьянина.
21. Утворення Франкскої Держави на чолі з Хлодвигом, її пол устріФ.г. 1е круп пол объединение в Европе р/средневек; существовало в конце 5 – середине 9 вв. В период наиб расширения охватывало всю З и часть Ц Ев. Исходным моментом в образовании Ф. г. было завоевание в 486 сал франками во главе с Хлодвигом I (481–511) из рода Меровингов последних рим. владений в Галлии. В ходе многолетних войн франки во главе с Хлодвигом завоевали также большую часть владений алеманнов на Рейне (496), земли вестготов в Аквитании (507) и франков, живших по среднему течению Рейна. При сыновьях Хлодвига было нанесено поражение к-ю бургундов Годомару (534), а его королевство включено во Ф. г. В 536 остготский к-ь Витигис отказался от Прованса в пользу франков. В 30-е гг. 6 в. были также завоёваны приальпийские владения алеманнов и земли тюрингов между Везером и Эльбой, а в 50-е гг. – земли баваров на Дунае. Держава Меровингов представляла эфемерное пол образование. В ней не было не только эк и этн общности, но и пол и суд-адм единства (сразу же после смерти Хлодвига его 4 сына разделили между собой Ф. г., лишь иногда объединяясь для совм завоевательных походов). Не был одинаковым и соц строй разных частей Ф. г. В его сев. областях, гуще других заселённых герм. племенами, в 6–7 вв. преобладали общинные отн; в междуречье Сены и Соммы на основе синтеза разлагавшихся общинных и позднеантичных ин-в стал складываться феод уклад: началось формирование крупного частносеньориального землевлад и феод классов. В то же время на юге Ф. г. сохр существенные элементы позднеант отношений с х-м для них большим значением эксплуатации рабов и колонов. Различия в общ устройстве отразились и на особенностях гос учреждений. На юге Ф. г. сохрь позднеримские муниц курии, рим. налоговая, таможенная и монетная с-мы; основной адм-тер ед оставался гор округ. Сев Луары рим с-ма местного управления удерж преимущественно в городах; в остальных местах адм устройство изменилось под воздействием франкских ин-в: главной тер ед стал сельский округ, вкл несколько сотен; в округах и сотнях действовали собрания свободных франков, сохранявшие известные суд и адм права. Однако уже в конце 6 в. и особенно в 7 в. расширились прерогативы назначавшихся королями графов, кот были переданы многие суд дела, а также фискальные функции и право командования местным ополчением; стала сходить на нет и пол роль ежегодных общефранкских военных смотров-собраний («мартовские поля»). Высшая законодательная, военная и исп власть сосред в руках наследственных королей, правивших при помощи кор двора. Такие к-и возглавляли каждую из осн частей Ф. г.: Австразию, Нейстрию, Бургундию. В 6–7 вв. они вели между собой непрекращ борьбу, кот сопровождалась уничтожением многих членов враждующих родов
.23.Військова реформа МартелаС-ма бенефіціїв.Карл Мартелл (ок688 — 741), майордом Франкского г-ва Меровингов (в 715—741). Сын Пипина Геристальского из рода Пипинидов (позже стали называться Каролингами). Нанеся поражение знати Нейстрии и Аквитании и восстановив пол единство Франкского кор-ва. К. М. фактически сосредоточил в своих руках верховную власть при последних королях дин Меровингов. Для упрочения гос цен-и и укрепления военного могущества кор-ва покончил с прежним порядком дарения королями земельных владений в полную собственность и стал широко практиковать пожалование земель в условное держание — бенефиций; земельный фонд для раздачи бенефициев создавал путём конфискации владений непокорных магнатов и широкой секуляризации церковных земель. Преобразования К. М. явились важной фазой в развитии феод отношений во Франкском г-ве. Одержал победу над арабами в битве при Пуатье (732), подчинил фризов и алеманнов. Успехи К. М. обеспечили переход королевской власти к Каролингам.
24. Шляхи виникненя феод зем власності у Фр д-ві в 9 ст, її форми та хар-рРозорені селяни легко попадали в зал від круп землевласників. Один із напошир шляхів в тягування вільних селян в залежність була практика передачі землі в прекарій – умовне земельне володіння, за яким його отримувач повинен був платити оброк або відпрацьовувати. Королівські пожалування феодалам землі. Розоренню втягнутого в залежність селянства сприяла концентр в руках вел землевласників політ влади. Феодалам надавались імунитетні права. Росту політ самост феодалів сприяв розвиток васальних відносин.
25.Имунитет.Иммунитет, в средневековой Европе привилегии крупных земельных собственников, заключавшиеся в обладании правами пол власти над населением вотчины. Оформлялся И. королевскими пожалованиями, которые передавали магнатам права на производство, взимание налогов и др. поборов, отправление полицейских и военно-адм функций в пределах их владений, запрещая доступ на иммунитетную тер гос должностным лицам. И. получил широкое распространение уже во Франкском г-ве (первые дошедшие до нас иммунитетные грамоты относятся к середине 7в.). В процессе пол цен-и институт И. приходит в упадок. И. сыграл большую роль в развитии феод собственности. Реализуя предоставленные им права, вотчинники-иммунисты подчиняли своей власти крестьян, сохран ещё свободу. Присваивая налоги и другие поборы, феодалы — обладатели им прав — увеличивали объём феод эксплуатации. И., атрибут крупной феодальной земельной собственности, являлся важнейшим фактором в процессе формирования с-мы внеэк принуждения.
26.Джерела з історії феодальної вотчиниНеоц источпо соцо-эк истории франкского периода е грамоты - документы, с помощью кот оформлялись разного рода сделки - дарения, купли-продажи, обмена, передачи себя под покровительство. Также - готовые грамоты, в кот нужно было только вписать даты, имена участников сделки и соот данные относительно предмета ее. Дошедшие до нас сборники формул являются важным источником эпохи, так как формулы включают в себя наиболее частые и тип случаи юр практики. Картулярии -собрания грамот, подчас многотомные, сохр в монастырских архивах; в большинстве своем - это дарственные грамоты. Тщательно изучая подобного рода источники, можно установить те отношения, которые возникали между дарителем и монастырем. На материале картуляриев можно проследить процесс превращения аллода в тяглое феод держание. В грамотах отражен и более прямой путь к закр- об этом свид из них, где говорится о чел, передающем себя в рабство. Политики -описи церк владений. Они отр соц отношения внутри феод вотчины, рисуют положение основного производителя в феод обществе и различных юр и имущ разрядов зависимых держателей. К этому типу источников примыкают "Образцы описей земель церковных и королевских", составленные при Карле Великом, - образцы, руководствуясь кот кор должностные лица при своих поездках по стране должны были в фискальных целях составлять описи крупных поместий. Структура каролингской вотчины в "Капитулярий о поместьях".Из кор канце выходили также и другие док-ты - грамоты, которыми кор власть предоставляла отдельным лицам или церковным учреждениям льготы и привилегии. В числе королевских привилегий следует особо выделить иммунитетные, в силу которых тер, принадлежащая владельцу иммунитета, изымалась из ведения гос власти.
27.Велика феодальна вотчина у Франкській державі.Вотчина, комплекс феод земельной собственности (земля, постройки, живой и мёртвый инвентарь) и связанных с нею прав на феодально-зависимых крестьян. Синонимы В.: сеньория, манор. В. представляла собой организацию для присвоения вотчинником-феодалом прибавочного труда (и продуктов этого труда) зависимых крестьян и была основой господства феодалов в ср-м обществе. Основные составные части В.: господское х-во (домен) и крестьянские держания. Для реализации своих прав в В. её владелец опирался на собственный аппарат принуждения и цент власть. Эк структура В. хар-сь тем или иным соотношением домена и держаний и различным сочетанием основных форм эксплуатации крестьян в В. (барщина, продуктовый оброк, денежный оброк). В разные периоды ф-ма в зависимости от общих соц-эк условий преобладали В. различной эк с-ры. Так, во Фр г-ве 8—10 вв. для знач части В., главным образом крупных, было типично широкое использование барщины для обработки домена при сохранении большей части земель В. (не менее 2/3) в руках зависимых крестьян-держателей, обязанных продуктовым (отчасти денежным) оброком. Начиная с 11—12 вв., по мере развития внутренней колонизации и роста городов и торговли, стала возрастать доля земельной площади, занятой крестьянскими держаниями, а размер домена и роль барщины — сокращаться; в результате в 14—15 вв.
30.Завойовницькі війни Карла Великого.Карл Великий (742 — 814), к-ль франков с 768, им-ор с 800. По его имени названа дин Каролингов. После смерти Пипина Короткого (768) К. В. стал править частью Франкского г-ва (другая была во владении его брата Карломана). С 771 стал единоличным правителем ед г-ва. В результате многочисленных завоевательных походов [против лангобардов в 773—774, 776—777, баварского герцога Тассилона в 788, саксов в 772—804 (с перерывами), арабов в Испании в 778—779, 796—810, против аваров в 791—799, западно-славянских племён в 789—806 и др.] К. В. Расширил границы своего королевства. В 800 был коронован в Риме папой Львом III имп короной. Империя К. В. включила в свой состав различные племена и народности, находившиеся на разных уровнях общ развития. К. В. предпринял ряд мер для укреп границ (образование марок), стремился к цент-и власти в империи. Центром гос жизни стал кор двор. К. В. пытался организовать систематический контроль над графами (в руках которых сосредоточивалась воен-адм власть на местах) с помощью «гос-х посланцев». С целью подчинить обширное г-во ед законам издавал многочисленные капитулярии. Видел опору кор власти в кат церкви — награждал её представителей высшими должностями, различными привилегиями; вмешивался в назначение епископов; поощрял принудительную христианизацию населения завоёванных земель. Внутренняя политика К. В. способствовала процессу феод франкского общества: установлению феодальной поземельной зависимости крестьянства, росту крупного землевладения и самостоятельности землевладельческой аристократии,
32.Походи вікінгів в 9-10 ст.Викинги (древне-скандинавские), участники морских походов скандинавов в конце 8 — середины 11 вв. (В. их называли в скандинавских странах; на Руси они были известны под названием варягов, в Западной Европе — норманнов). Причины экспансии, принимавшей различные формы (поиски новых земель и переселения, грабительские нападения, пиратство и большие военные походы, торговые поездки, тесно переплетавшиеся с пиратством и грабежом), были многообразны. Разложение общиннородового строя у шведов, датчан и норвежцев сопровождалось усилением знати, для которой военная добыча служила важнейшим источником обогащения; многие рядовые общинники (бонды) покидали родину вследствие относительной перенаселённости приморских районов Скандинавского п-ва и нехватки пригодных для обработки земель. Прогресс кораблестроения у скандинавов — издревле искусных мореходов — сделал возможным их плавание не только по Балтийскому морю, но и в водах Северной Атлантики и в Средиземном море Первый период экспансии В. (конце 8—9 вв.) характеризовался разрозненными экспедициями датчан против Франкского г-ва, нападениями норвежцев на берега Англии, Шотландии, Ирландии и их переселениями на Оркнейские, Фарерские, Гебридские и Шетлендские острова, несколько позднее — в Исландию. Появляются варяжские дружины и поселенцы на Руси. С конца 9 в. на Францию и Англию нападают более крупные отряды В., переходящие от грабежа и сбора дани к заселению завоёванных тер. В Сев Фр они основывают герцогство Нормандия (911), покоряют северо-восточную Англию.
38. Внутрішня політика Саксонська династія. С.д., дин геркоролей (в 919—1024) и имп-в «СРИ» (с 962). Осн-ль Генрих I (919—936); его преемники: Оттон I (936—973, с 962 им-р), Оттон II (973—983), Оттон III (983—1002). С его смертью прямая ветвь С. д. пресеклась, королём стал представитель её боковой линии баварский герцог Генрих (король Генрих II, 1002—24). На смену С. д. пришла Франконская династия. Г. I (876—936), к-ль с 919, основатель С.д. От вынужденной политики уступок усилившимся герцогам Г. I постепенно переходил к их подчинению. Вновь присоединил (925) к Герм кор-ву отпавшую ранее Лотарингию. Для борьбы с набегами венгров выстроил и укрепил ряд бургов и создал сильную конницу; одержал победу над венграми при Риаде на р. Унструт (933). Военными походами 928—929 начал захват земель полабских славян. Политика Г. I подготовила знач усиление кор власти при его сыне и преемнике Оттоне I. О. I (912 — 973), к-ль с 936, им-р с 962, из С.д.. Сын Генриха I. В борьбе с сепаратизмом племенных герцогов Швабии, Баварии, Лотарингии и др. опирался на епископов и аббатов, наделяя их широкими иммунитетными привилегиями (т.н. Оттоновы привилегии); передавал в упр епископов отдельные части герцогств, ставил во главе их своих родственников. Всё это послужило → центр-я Германии в 10—1-й пол11 вв. Продолжал завоевание земель полабских славян, основал для их хрис-ции Магдебургское архиепископство (968). В 955 немецкие и чешские войска под командованием О. I нанесли поражение венграм на Лехе, остановив их продвижение на З. В 951 подчинил Ломбардию, принял титул ит к-ля. В 961 под видом оказания помощи изгнанному римским населением папе Иоанну XII предпринял поход на Рим и 2 февраля 962 принял из рук папы имп корону. Это положило начало «СРИ». Фактически подчинил его своей власти. Попытка О. I подчинить Ю Ит (967—971) была безуспешной.
43.Утворення єдиної англійської держави.Большое влияние на общ-пол строй Англии оказали начавшиеся в конце 8 в. набеги норманнов (скандинавов, вторгавшихся из Дании и известных в анг истории под именем датчан). Они захватили весь С.-В. страны и ввели там свои обычаи и порядки (тн «область датского права»). Разоряемые датскими набегами, англосаксонские кр-не вынуждены были искать «покровительства» у крупных землевладельцев, и превращались в зависимых от них людей. Получение крупными землевладельцами права сбора податей и пошлин и права юрисдикции на определенной тер усиливало их власть над свободными общинниками. Потребности обороны в борьбе с датчанами, с одной стороны, и необходимость сплочения всех сил господствующего класса с целью преодоления сопр крестьян закрепощению — с другой, создали предпосылки для пол объединения страны. В 9 в. при короле Уэссекса Эгберте большая часть страны объединилась в одно г-во, которое стало называться «Англия». При короле Альфреде Великом (871 — 900) был составлен первый общеанг сборник законов, вкл многие положения более ранних англо-сакс правдАльфред Великий. При А. В. произошла консол англосакс кор-в вокруг Уэссекса. Была проведена реорганизация войска, создан знач флот, построен ряд крепостей. В результате упорной борьбы с датчанами А. В. около 886 получил власть над Ю.-З. Англии. При А. В. принимались меры к развитию просвещения и культуры. Ко времени А. В. обычно относят начало составления «Англосаксонской хроники».
44.Завоювання мусульманами ІспаніїВ 711—718 почти вся территория Пиренейского п-ва была завоёвана арабами и берберами, впоследствии — мавры), вторгшимися из Сев Африки. На завоёванных исп тер арабы образовали эмират, входивший в состав халифата Омейядов; в 756 Омейяды основали независимый Кордовский эмират, а в 929 — Кордовский халифат. Приход арабов лишь несколько видоизменил формировавшийся феод строй И. Светским и церковным магнатам, изъявившим покорность завоевателям, была оставлена часть принадлежавших им ранее земель с сидевшими на них крестьянами. Значительная часть земель перешла в руки новой земельной знати из среды завоевателей. Наиболее плодородные земли Ю. и Ю.-В. заняли сами арабы; в цент и сев частях страны арабы расселили входившие в их войска племена берберов. Наибольшего могущества арабское г-во достигло при Абдаррахмане III (912—961). Развитие феодализма привело, однако, в кон 10 в. к ослаблению центр власти. В 1031 Кордовский халифат распался на множество мелких эмиратов. Ещё в 8 в. на С. П-ва возникли центры сопротивления арабскому завоеванию. В 718, после поражения, нанесённого маврам силами местного ополчения у Ковадонги, образовалось к-тво Астурия; так было положено начало Реконкисте.
45 Виникнення іспано-християнських держав. Ренконкіста.Ещё в 8 в. на С. П-ва возникли центры сопротивления арабскому завоеванию. В 718, после поражения, нанесённого маврам силами местного ополчения у Ковадонги, образовалось к-во Астурия; так было положено начало Реконкисте (отвоевание народами Пиренейского п-ва тер-й, захв маврами). Другим центром сопротивления была Наварра, добившаяся в борьбе с арабами и франками в середине 9 в. независимости. 3м опорным пунктом Реконкисты стала тер между Пиренеями и р. Эбро, завоёванная франками в 785—811; здесь была образована Исп марка. К концу 9 в. графства, из кот состояла Исп марка, превратились в фактически независимые феод г-ва, главную роль среди них играло графство Барселонское. С 924 расширившееся к-о Астурия стало называться к-вом Леон (столица — г. Леон). В 1035 Кастилия (в 10 в. графство в сост Леона, фактически независимое, в начале 11 в. завоёванное к-вом Наварра) оформилась как самостоятельное к-во. В этом же году независимым к-вом стал Арагон. Интересы развития Реконкисты создавали тенденцию к объединению образовавшихся на С. и В. П-ва сам-х исп г-ств, ускоряли процесс их цен-и. В 1037 (окончательно в 1230) объединились в ед к-во Леон и Кастилия. На С.-В. полит гегемония перешла в 11 в. к Арагону. Решающий этап Реконкисты начался после распада в 1031 Кордовского халифата. В 1085 кастильцы взяли Толедо, ставший столицей Леоно-Кастильского к-ства. Мелкие арабские г-ва перед угрозой дальнейших успехов Реконкисты призвали на помощь Альморавидов из Сев Африки, которые, одержав победу в 1086 при Салаке и приостановив ход Реконкисты, подчинили себе мус-ую И. Однако в 1118 Арагон отвоевал у мавров Сарагосу. В 1212 при Лас-Навас-де-Толоса объединённые силы Кастилии, Арагона и Наварры одержали решающую победу над войсками Альмохадов (в сер 12 в. вытеснивших из И. Альморавидов). К сер 13 в. у мавров осталась лишь небольшая тер-я на Ю. — Гранадский эмират. На З. Реконкисту проводила Португалия (в 1095—1139 графство, номинально зависимое от Леона; с 1139 — королевство, в 1143 признанное независимым и Леоном).
59. Остані Х.п. Причини занепаду і наслідки хрестоносного рухуК. п. (5—8-й) имели четко выраженный завоевательский характер. 5-й К. п. (1217—21) против Египта, в котором участвовали австрийский герцог Леопольд VI и венгерский король Андраш II, был безрезультатным. В итоге 6-го К. п. (1228—29), возглавленного германским императором Фридрихом II, христианам удалось снова завладеть Иерусалимом (по мирному договору с египетским султаном в 1229); но в 1244 город вновь был отвоёван мусульманами, 7-й К. п. (1248—54) в Египет, как и 8-й К. п. 1270 в Тунис, предводительствуемые французским королём Людовиком IX Святым, завершились полным крахом. В период К. п. получила значительное развитие средиземноморская торговля, сосредоточившаяся главным образом в руках итальянского и южнофранцузского купечества, которое пользовалось широкими привилегиями в государствах крестоносцев. Связи с Востоком позволили странам Западной Европы перенять оттуда ряд технических, хозяйственных, культурно-бытовых достижений. В то же время эти длительные кровопролитные войны вызвали огромные людские и материальные потери в европейских странах, что имело для их развития отрицательные последствия. Народам Востока К. п. причинили огромный ущерб, заставив их испытать все ужасы иноземных нашествий — разорение и угнетение со стороны феодалов Запада. К. п. часто называют также походы немецких феодалов против славян и др. народов Прибалтики, а также Альбигойские войны.
84.Особливості політичного розвитку Південної Італії. Сицілійська вечерня.Сицилийская вечерня, нар восстание в Сицилии в 1282 против Карла I Анжуйского (подч своей власти в 1268 Сиц кор-во). Причинами «С. в.» послужили окончательное закрепощение крестьян (в результате широкой раздачи Карлом 1 Анжуйским земель и привилегий фр феодалам), фискальные вымогательства, насилия фр рыцарей, злоупотребления должностных лиц, перенесение столицы Сицилийского королевства из Палермо в Неаполь. Поводом явились оскорбления сицилийских женщин фр солдатами. Восстание вспыхнуло 31 марта в Палермо, носило стихийный характер. Позднее возникла легенда относительно организованного характера восстания, якобы начавшегося по сигналу — колокольному звону к вечерне (отсюда название). В апреле восстание охватило весь остров, большинство фр-в (3—4 тыс.) было убито. По инициативе феодалов (с Джованни да Прочида во главе) собравшийся в Палермо сицилийский парламент предложил корону арагонскому королю Педро III. Прибыв на остров в сентября 1282, Педро III освободил Мессину, осажденную Карлом I Анжуйским, и овладел всей Сицилией. Война с французами, продолжавшаяся в Юж Ит и на море, закончилась в 1302 полным отпадением от Юж Ит Сицилии, где утверд Арагонская дин.
95.Церква у Візантії в 9 -11 стВо 2-й половине 9 в. возросло влияние церкви. Византийская церковь, обычно покорная императорам, при патриархе Фотии (858—867) стала отстаивать идею равноправия духовной и светской власти, призывала к активному осуществлению христианизации соседних народов с помощью церковных миссий; пыталась ввести православие в Моравии, используя миссию Кирилла и Мефодия, провела христианизацию Болгарии (около 865). Разногласия между константинопольским патриархатом и папским престолом, обострившиеся ещё при патриархе Фотии, привели в 1054 к официальному разрыву (схизме) между восточными и западными церквами [с этого времени восточная церковь стала называться грекокафолической (православной), а западная — римско-католической]. Однако окончательное разделение церквей произошло после 1204. Иконоборчество, религиозно-политическое движение, направленное против христианского культа икон. 1) В Византии И., иконоклазм, датируется 8 — 1-й половиной 9 вв. На разных этапах оно отражало интересы различных социальных групп. И. предшествовали еретические движения рубежа 7—8 вв. (достигшие особой остроты в Армении и Фригии), в которых протест против господствующей церкви проявлялся также и в отказе от почитания икон. Внутри господствующего класса Византии борьба вокруг культа икон по существу являлась борьбой за власть.
90. Правління Юстініана. Вн і зов політикаЮстиниан I [около 482 или 483, Таурисий (Верхняя Македония), — 14.11.565, Константинополь], император Византии с 527. Из крестьянской семьи. Получил образование благодаря своему дяде императору (в 518—527) Юстину I; Вступив на престол, стремился восстановить Римскую империю в её прежних границах, её былое величие. Большую роль в государственной политике играла жена императора Феодора. В правление Ю. I была проведена кодификация римского права. В целом его законодательная деятельность была направлена на установление неограниченной власти императора, на упрочение рабовладения, защиту права собственности. Централизации государства способствовали реформы 535—536 — были укрупнены адм округа, в руках их правителей сосредоточена гражданская и военная власть, упорядочены и усилены государственный аппарат, армия. Под контроль государства были поставлены ремесло и торговля. При Ю. I усилился налоговый гнёт. Жестоко преследовались еретики.Ю. I стимулировал грандиозное строительство: сооружались военные укрепления для обороны от вторжений варваров, отстраивались города, в которых воздвигались дворцы и храмы (в Константинополе был построен храм святой Софии).Ю. I проводил широкую завоевательную политику: у варваров были отвоёваны захваченные ими области Западной Римской империи (в 533—534 Северная Африка, Сардиния, Корсика — у вандалов, в 535—555 Апеннинский полуостров и Сицилия — у остготов, в 554 юго-восточная часть Пиренейского полуострова — у вестготов); на этих землях восстанавливались рабовладельческие отношения. На В. византийские войска вели войны с Ираном (527—532, 540—561), на С. отразили натиск славян.В разных районах империи (особенно в землях, присоединённых к Византии при Ю. I вспыхивали против власти императора народные восстания (в 529—530 восстание самаритян в Палестине, в 532 «Ника» в Константинополе, в 536—548 революционное движение в Северной Африке, возглавленное Стотзой, народно-осв дв-е в Италии под руководством Тотилы).
91.Війсково-адм реформи у Візантії в 8-9 ст. Фемний ладФемы, воен-адм ед в ВИ. Система Ф. возникла в рез распада позднерим провинциального устройства с его чётким разделением ф-ий военных и гражд властей. Ф. появляются с 7 в., их предшественниками были экзархаты. 1е малоазийские Ф. (Армениак, Анатолик, Опсикий) – крупные округа, в которых размещались большие подразделения войск, также называвшиеся Ф. Во главе Ф. стояли начальники этих воинских частей – стратиги; они сосредот в своих руках военное командование, суд власть и налоговое управление. С укреплением г-ва началось дробление Ф., а к 11 в. они превратились в мелкие военные округа, объединявшиеся в более крупные ед – дукаты и катепанаты; деление на Ф. – небольшие округа с часто сменяемыми наместниками – сохр лишь в Никейской империи. С 14 в. фемная с-ма уступила место с-ме уделов, находившихся в наследственном владении крупных феод фамилий. Стратиоты, воины в ВИ. С распространением крестьянского ополчения в 7—8 вв. С., как правило, стали называть крестьян, являвшихся в войско со своим конём и вооружением. С. вознаграждались жалованьем в натуре и деньгах. К началу 10 в. законом был установлен неотчуждаемый минимум земельного надела (стратиотского надела), необходимый С. для службы в соот роде войск. Процесс феод в ВИ привёл в 10 в. к резкой диффер С.
94.Іконоборський рух, соціальні конфлікти і єресі у Візантії.Иконоборчество, религиозно-политическое движение, направленное против христианского культа икон. 1) В Византии И 8 — 1-й пол9 вв. И. предшествовали еретические движения рубежа 7—8 вв. (достигшие особой остроты в Армении и Фригии), в которых протест против господствующей церкви проявлялся также и в отказе от почитания икон. Внутри господствующего класса Византии борьба вокруг культа икон по существу являлась борьбой за власть. В 730 император Лев III запретил почитание икон, сопровождая запрет конфискацией церковных имуществ, что дало значительные материальные средства государству и провинциальной знати, которая первоначально поддерживала И на Никейском соборе 787 почитание икон было восстановлено. На 2-м этапе иконоборческого движения, начавшемся в правление Льва V (813—20), И. носило более демократичный характер; народные массы активно выступали против засилья церкви, против монашества, против столичной знати. Провинциальная знать, социальные требования которой к этому времени в значительной мере были удовлетворены, отошла от И. И. потерпело поражение.В 527 был издан указ против еретиков (к которым причислялись также иудеи и язычники), предписывавший им в трёхмесячный срок принять официальное вероучение. Некоторые Е. 4—7 вв. тесно смыкались с народными движениями (донатизм, близкий к движению восставших в Африке циркумцеллионов); в них подчас пассивный социальный протест переплетался со стремлением к политической независимости окраин империи (особенно монофиситство). Наиболее значительные Е. этого времени — арианство, несторианство, Е. монофиситов, монофелитов. Еретики выступали против официальных догматов христианской церкви о троичности божества и богочеловечности Христа. Еретики, представляя Христа как подчинённое божество (ариане), видя в нём только человеческую (несториане) или только божественную (монофиситы) природу, по сути дела ставили под сомнение основные догматы христианского богословия. Идейные предпосылки этих Е. коренились в античном рационализме, противоречившем концепциям относительно единства троицы или единства божественной и человеческой природы в одном лице.
97. Візантійське місто в 9 -10 ст. Книга епархаСо 2-й пол 9 в. начался подъём виз городов. Развитие ремесла было связано гл образом с возросшим спросом на рем изделия усилившейся виз феод знати и с ростом внешней торговли В. Расцвету городов содействовала п-ка им-в (предоставление льгот торгово-ремесленным ). Виз город к 10 в. приобрёл черты, характ для среднев городов: мелкое ремесленное производство, образование торгово-рем кор, регламентация их деят г-ом. Спецификой виз города являлось сохр института рабства, хотя основной фигурой производства стал свободный ремесленник. С 10—11 вв. в своём большинстве виз города — не только крепости, адме или епископальные центры; они становятся средоточием ремесла и торговли. К-ль вплоть до сер 12 в. оставался центром транзитной торговли между В и З. Виз мореходство и торговля, несмотря на конкуренцию арабов и норманнов, всё ещё играли гл роль в бассейне Сред моря. В 12 в. произошли изм в эк виз городов. Несколько сокр рем производство и снизилась техника производства в К-ле, в то же время наблюдался подъём провинциальных городов — Фессалоник, Коринфа, Фив, Афин, Эфеса, Никеи и др. Пагубно отразилось на эк виз городов проникновение в В. венецианцев и генуэзцев, получавших от виз им-в значительные торговые привилегии. Препятствовала развитию виз (особенно столичного) ремесла гос регламентация деятельности торгово-ремесленных корпораций. Эпарха книга, офиц свод уставов константинопольских ремесленных и торговых корп, находившихся в ведении эпарха. Была составлена, по-видимому, в начале 10 в. Наиболее позднее упоминание Э. к.— в «Шестикнижии» Арменопула (14 в.).
98. Зов політика Візантії в 2 пол 9 – 11 сВо 2-й пол 9—11 вв. хар пост войнами с арабами, славянами, позднее — с норм. В сер10 в. В. отвоевала у арабов Верхнюю Месоп, часть Малой Азии и Сирии, Крит и Кипр. В 1018 В. завоевала Зап-Болгарское ц-во. Балканский п-ов до Дуная был подчинён власти В. В 9—11 вв. большую роль во вне п-ке В. стали играть взаимоотношения с КР. После осады К-ля войсками к князя Олега (907) в-цы были вынуждены закл в 911 выгодный для русских торговый договор, способс развитию торговых связей Руси и В. по пути из «варяг в греки». В пос трети 10 в. В. вступила в борьбу с Русью за Болгарию; несмотря на первоначе успехи к князя Святослава, победу одержала В. Между В. и КР при к князе Владимире был заключён союз, русские помогли виз им-у Василию II подавить феод мятеж Фоки Варды (987—989), а Василий II был вынужден согласиться на брак своей сестры Анны с к князем Владимиром, что способствовало сближению В. с Русью. В конце 10 в. на Руси было принято х-во из В. (по православному обряду). Со 2-й трети до начала 80-х гг. 11 в. В. переживала период кризиса, г-во потрясали «смуты», борьба провинциальных феодалов против столичной знати и чиновничества [феодальные мятежи Маниака (1043), Торника (1047), Исаака Комнина (1057), временно захватившего престол (1057—1059)]. Ухудшилось и внешнеполе положение империи: виз правительству приходилось отражать одновременно натиск печенегов и турок-сельджуков. После разгрома виз армии войсками сельджуков в 1071 при Маназкерте (в Армении) В. потеряла большую часть Малой Азии. Не менее тяжёлые потери понесла В. и на Западе. К середине 11 в. норманны захватили большую часть виз владений в Ю Ит, в 1071 овладели последним опорным пунктом виз-в — г. Бари (в Апулии).
116. Розвиток природничих знань в 13-15 стАлхимия, своеобразное явление к-ры, особенно широко распр в З/Европе в эпоху позднего ср. В пер с 9 по 15 вв. европейская А. дала выдающихся мыслителей, оставивших заметный след в истории ср к-ры. Среди них Раймунд Луллий (1235—1315) — «Завещание, излагающее в двух книгах всеобщее хим искусство», Арнальдо де Виланова (1250—1313?) — «О ядах», Альберт Великий (около 1193—1280) — «О металлах и минералах», Фра Бонавентура (1214—1274), установивший факт растворения серебра в азотной кислоте и золота в царской водке. Эмпирическая А. проложила путь прямому научному эксперименту, сознательно и целенаправленно поставленному. Собственно же ал подход к эксп был, в сущности, ложен, т. к. исходил из априорной уверенности в том, что «истина» — ключ к превращению металлов в золото или серебро — уже дана свыше, надо лишь выявить её путём магического ритуала и мист откровения.. Бэкон Роджер (1214 — 1292), ан ф-ф и естествоиспытатель. Преподавал в университете в Оксфорде, состоял в франц ордене. Задумал обширную энциклопедию наук, подготовительными работами к кот явились его «Большой труд», «Меньший труд» и «Третий труд». Б. считал универсалии существующими только в единичном, кот не зависит от общего и от мыслящего начала. Тем самым Б. подчёркивал не столько суб-ь общего, сколько объ-ь единичного. Не удовлетворённый понятием ал-в о единой «первичной материи», лишённой качеств, Б. выдвинул идею о качественно различных элементах, комбинации которых образуют конкретные вещи. Б. отрицал атомистическое учение о неделимости атомов и пустоте. М. Поло написал «Книгу Марко Поло» (1298) — ценный источник по географии, этнографии, истории Армении, Грузии, Ирана, Китая, Монголии, Индии, Индонезии и др. стран; содержит также народные поверья, легенды, сказки. Книга оказала знач влияние на мореплавателей, картографов, писателей 14—16 вв.
2. і Крытэрыі ацэнкі мастацкага твора
3. и внешнеполитического курса страны топливноэнергетический ТЭК военнопромышленный ВПК и аграрнопромы
4. Слабости королей авторства Олимпии Меркури
5. ТЕМА 1 Специфика философии как феномена духовной культуры и учебной дисциплины
6. тема и её составляющие 14 2
7. ых годов ознаменовалось наводнением литературного рынка всевозможными книгами об ангелах
8. Развитие вексельного рынка в России
9. Курсовая работа- Конструкция и методика расчёта индукционных вакуумных печей
10. варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт який свідчить про його відносну відмінність за витратами
11. Лабораторная работа ’2 Определение КПД короткозамкнутого асинхронного двигателя методом разделения потер
12. Государственное регулирование территориального развития Республики Удмуртия
13. Я думаю что сочетание тех жанров и элементов искусства которыми я занимаюсь и пытаюсь сделать из них синтез
14. Звуковые волны
15. Кролиководство и пушное звероводство
16. либо промежуток времени или нужно определить уровень явления на будущее т
17. Пронск
18. Великая Отечественная война 1941 1945 гг
19. Влияние тоталитарных сект на современное общество на примере города Новосибирска
20. Использование крупной белой породы в России