У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Тема 1 Поняття особливості та значення міжнародного права 1

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2015-07-10

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 25.2.2025

Тема 1. Поняття, особливості та значення міжнародного права

1. Поняття, суть та особливості міжнародного права. Функції міжнародного права та його роль в регулюванні міжнародних відносин. Система міжнародного права.

2. Історія становлення міжнародного права. Роль Французької буржуазної революції в розвитку основних інститутів національного права.

3. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права.

4. Співвідношення міжнародного і внутрідержавного права.

5. Предмет науки міжнародного права. Система курсу навчальної дисципліни.

1. Термін “міжнародне право” є широко визнаним у правовій, дипломатичній,зовнішньо політичній практиці держав. Разом з тим, в залежності від різних чинників в різні часи для позначення цього феномену були запропоновані та застосовувалися десятки інших термінів.Втім, за винятком терміну “право народів”, що застосовується у німецькій, норвезькій,ісландській, фламандській та деяких інших мовах, у переважній більшості вживається саме термін “міжнародне право” (італ. – diritto internazionale, франц. – droit international, англ. – international law, ісп. - derecho internacional, португал. – direto internacional, румунськ. – drept international, угорськ. – nemzetkozijog, рос. - “международное право”, укр. - “міжнародне право” та ін.).

Поняття міжнародного права

З давніх часів до сьогодення наукою запропоновано понад тисячу різних визначень міжнародного права. І до цього часу вченим не вдалось домовитися навіть з найбільш принципових питань. Визначення міжнародного права пропонуються в залежності від того, якої школи, теорії чи концепції дотримуються автори.

Позитивістська школа будує визначення МП на таких постулатах:

1. основний компонент - система норм;

2. основний суб’єкт – держава;

3. основна функція - регулювання міждержавних відносин;

4. основна мета – мир і безпека між народами.

Інколи включають і засіб захисту – примус, що є більш спірним.

Визначення МП прихильниками природно-правової школи часто містять:

1. поняття природного розуму, справедливості, моралі, етики;

2. центральний суб’єкт – фізична особа;

3. головне джерело – умови життя;

4. основний компонент – біологічні норми як чинник життя людини;

5. об’єкт регулювання – міжнародні відносини як міжіндивідуальні, міжгрупові зв’язки.

Прихильники соціологічної школи МП наголошують на важливості факту, реального становища, а не норми права. Школа реалістів визначає МП через силовий компонент, процес прийняття владних рішень.

Радянське розуміння міжнародного права засновувалася на консенсуальній теорії (теорії узгодження воль держав), яка була розроблена Г.І. Тункіним і зводилася до наступного:

1. міжнародне право як загальна система повинно бути визнано усіма державами, а тому є виразом їхньої волі;

2. держави можуть утриматись від згоди на таку систему права і відмовитись від неї;

3. створення нових норм або відміна старих норм звичаєвого права вимагає згоди держав;

4. держава, яка не дає згоди на звичаєву норму права, вільна в будь-який час відмовити в її застосуванні щодо неї;

5. будь-яка держава вільна здійснити її суверенне право відмовити застосуванню норм звичаєвого права на тій підставі, що вона не відповідає її державній волі.

Переважна більшість західних дослідників МП заперечує концепцію узгодження воль держав з таких причин:

а) не можна ставити волю держави в основу формування міжнародного права, коли відсутній об’єктивний механізм його формування;

б) під узгодженням волі розуміється процес, наслідком якого є не спільна воля, а окремі волі, отже саме узгодження не є необхідним;

в) на практиці жодна держава не може відкинути норми системи міжнародного права, що склалася до утворення цієї держави;

г) звичай створюється на однаковості практики і opinio juris, а не виключно на згоді держав;

д) практика Міжнародного Суду ООН не підтверджує твердження про недійсність для держави норм міжнародного права, на які вона не давала згоди;

е) якщо погодитись, що держава може заперечити застосування до неї звичаєвої норми МП, якщо ця норма не відповідає її теперішній волі, то можна досягти результату, коли держава буде зв’язана лише власною волею, що взагалі суперечить природі МП.

Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і застарілий. Право не обмежується системою норм і не завершується на створенні норми. Право – це і правові аксіоми, правові ідеї, правові гіпотези і версії, концепції правового акту, юридична техніка, правові поняття і визначення, правові стандарти, правові презумпції, юридичні конструкції, правові поправки, правові примітки, правові класифікації, правові символи, правові фікції, правові застереження, правила застосування норм права тощо. Поряд з цим не слід визначати МП лише як процес прийняття рішень, відривати процесуальні компоненти МП від матеріальних (насамперед, системи норм), ототожнювати МП з програмою його розвитку.

Таким чином, для навчальних цілей можна сформулювати таке визначення МП:

Міжнародне право – це система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб’єктами задля реалізації спільних інтересів.

Функції міжнародного права - це основні напрямки його впливу на соціальне середовище, що визначаються його суспільним призначенням.

Функції міжнародного права різноманітні і ускладнюються по мірі зростання значення поставлених перед міжнародним правом завдань. Розглянемо головні функції.

Міжнародне право покликане до життя потребами міжнародної системи, основною з них є потреба у самозбереженні.

Тому головною соціальною функцією міжнародного права є зміцнення існуючої міжнародної системи, забезпечення її функціонування. Здійснюється ця функція значною мірою шляхом підтримання міжнародного правопорядку. Значення цього положення підкреслюється як у практиці, так і в теорії. У Консультативну висновку Міжнародного Суду ООН про ядерну зброю 1996 говориться, що міжнародне право покликане забезпечувати стабільність міжнародного порядку. В одному з давньоєгипетських гімнів (I в. До н.е.) містилося звернення до "всемогутньою Ісіді": "Ти подумала про все, щоб дати людям життя і світ. Ти встановила закони, щоб панував порядок ...".

Головна функція юридична міжнародного права полягає в правовому регулюванні міждержавних відносин. Вона відображає метод реалізації головної соціальною функцією.

Розвиток функцій йде по шляху їх розширення і ускладнення як в соціальному, так і в юридичному плані. Міжнародне право було породжене потребою встановити елементарний порядок в міждержавних відносинах, що робить можливою співіснування незалежних держав. Сьогодні підтримка порядку все більш тісно пов'язується зі створенням сприятливих умов для розвитку міжнародних відносин у відповідності до потреб держав і міжнародного співтовариства загалом.

У міру прискорення прогресу все більш важливою стає функцію сприяння соціальному прогресу.

Пріоритет у розробці функції сприяння соціальному прогресові належить вітчизняній науці. Сьогодні її значення все частіше відзначається і зарубіжними авторами. Відомий алжирський юрист, суддя Міжнародного Суду М. Беджауі писав: "Міжнародне право, що традиційно мислилася як інструмент координації суверенних влади, тепер наділене функцією перетворення міжнародного суспільства і застосовується в ім'я таких цілей, як світ, розвиток, людське щастя та екологічний збереження планети"

Динаміка розвитку міжнародного права виявляється в збагаченні і ускладнення його функцій. Воно пройшло шлях від встановлення елементарного, вкрай індивідуалістичного порядку в міждержавних відносинах до створення міжнародного співтовариства.

Зі всього різноманіття функцій можна зазначити ще деякі.

Функція гармонізації національних інтересів держав і їхніх інтересів з інтересами загальнолюдськими. Ця функція знаходиться в основі всіх інших, її значення підкреслюється у практиці держав.

Функція попередження небажаного розвитку подій. Як відомо, попереджувальна дипломатія займає все більш важливе місце в світовій політиці. Міжнародне право не тільки служить підтримці існуючих та формування нових відносин, але і протидіє існуванню і появі нових відносин, що суперечать його цілям і принципам. Так, воно поставило поза законом погрозу силою та її застосування, колоніалізм, расизм та ін Сприяючи повсякденного вирішення безлічі постійно виникаючих проблем, міжнародне право тим самим запобігає виникненню конфліктів. Запобігання та врегулювання конфліктів може бути виділено і як самостійної функції.

Функція інтернаціоналізації, інтеграції полягає в розширенні та поглибленні взаємозв'язки між державами. Тим самим зміцнюється міжнародне співтовариство - соціальна основа міжнародного права і, отже, поліпшуються умови його функціонування.

Інформаційно-виховна функція полягає в передачі набутого досвіду упорядкованого поведінки держав, у вихованні в дусі поваги до права, до охоронюваним їм інтересам і цінностям. Значення цій функції для міжнародних відносин та міжнародного права важко переоцінити. Вона покликана сприяти розвитку інтернаціонального свідомості та культури світу, також міжнародно а-правової свідомості, забезпечити міжнародному праву масову підтримку, в якій воно все більше потребує. Цілком обгрунтовано програма Десятиліття міжнародного права ООН особливу увагу приділила міжнародно поширенню-правових знань.

Міжнародне право впливає на політичне та моральне свідомість, на розвиток культури в дусі своїх цілей і принципів.

Система сучасного міжнародного права, його галузі та інститути.

Система міжнародного права— це порядок розташування  принципів і норм у логічній послідовності або за предметом регулювання.

За своєю структурою сучасне міжнародне право є багаторівневим. Можна говорити про елементарний структурний рівень — структуру норми, компонентну структуру на рівні інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне міжнародне право є ядром нині функціонуючої системи. Існують також регіональні міжнародно-правові комплекси (наприклад європейське право людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо), які регулюють специфічні міждержавні відносини країн конкретного регіону. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні, партикулярні відносини і які можуть не вписуватись в певний інститут, тощо. Міжнародне право являє собою не тільки багатофункціональну систему, а й структуровану. Звідси випливає, що структурні зв’язки за лінією норма — інститут — галузь — система становлять тільки одну сторону структурованості.

Сучасне практичне міжнародне право в такому спрощеному вигляді майже не функціонує. Нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно виділити основні принципи міжнародного права як головні провоутворюючі засади цієї системи права. Поза основними принципами не можефункціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного права.

В міжнародному праві відіграють основну, часто основоположну роль загальносистемні інститути міжнародного права. Загальносистемні інститути міжнародного права — це особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права. До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб'єктності, інститут міжнародної правотворчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут відновлення порушених правовідносин (інститут розв'язання міжнародних суперечностей) та ін.

Галузь міжнародного права— це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі.

Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі — це всеосяжний масив норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин. Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно норми права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх відносин та ін. Але профільною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для міжнародних морських зносин є міжнародне морське право, для співробітництва у сфері повітряних сполучень — міжнародне повітряне право, в дипломатично-консульських відносинах — право зовнішніх відносин, у діяльності міждержавних організацій — право міжнародних організацій та ін.

Під традиційними галузями часто мають на увазі ті галузі які склалися ще в так званому класичному («старому») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнароднихдоговорів, міжнародне морське право тощо.

Для, комплексних галузей міжнародного права характерне інтегральне, «міжгалузеве» регулювання складно структурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є особливими асоціаціями норм права, які можуть функціонувати у сфері суміжних об'єктів правового регулювання.

Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий відокремлений комплекс (сукупність) норм міжнародного права інститут регулює певний вид (підвид) міжнародних відносин відповідної галузі права. Іноді інститути регулюють міжгалузеву сферу відносин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і функціонують як міжгалузеві, прикордонні інститути.

Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права. Норми міжнародного права — це загальнообов’язкові, формально визначні правила діяльності суб'єктів міжнародного права, що встановлюють для них права та обов'язки, реалізація яких забезпечується юридичним механізмом.

Залежно від юридичної сили, функцій у механізмі міжнародно-правового регулювання, сфери дії, змісту та місця в системі права, особливостей зв'язку з конкретною ситуацією чи суб'єктами, їх поділяють на імперативні (норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути змінено тільки такою ж наступною нормою; як правило, однозначно формулює права та обов'язки); диспозитивні (допускають відхилення від неї за взаємною згодою сторін, яких вона стосується, і якщо таке відхилення не зачіпає прав і законних інтересів третьої сторони); матеріальні (що регулюють конкретні відносини між суб'єктами права); процесуальні (що регулюють сам процес створення і застосування міжнародного права); універсальні (норми загального міжнародного права); регіональні (характерні для певного регіону); партикулярні (норми, обов'язкові для двох-трьох суб'єктів права, або такі, що діють в обмеженому просторі — локальні); ціль-норма, що фіксує бажаний стан у майбутньому); принщши (основні ідеї, узагальнені правила вищої юридичної сили); чітко визначені норми (ті, що чітко формулюють юридичні факти, права та обов'язки тощо); невизначені (такі, що дають право органам застосування права вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин); альтернативні (дають можливість обрати правило поведінки або санкцію); факультативні (дають можливість застосувати іншу (не основну) норму, якщо при цьому не порушується законність) тощо.

2. Виникнення міжнародного права і періодизація його історії

Міжнародне право зародилося під час розпаду родоплемінних відносин і становлення перших держав. У ту епоху у стародавніх людей вже накопичився досвід міжродових і міжплемінних відносин. Склалися певні правила, що регламентували ці відносини, які отримали закріплення в звичаях. Звід цихправил, що існував у первісно-общинному суспільстві і регулювати відносини між родами і племенами, з певною натяжкою можна назвати міжплемінних «правом». Потім в ході свого розвитку воно перетворилося на міжнародне право.

Таке переддержавного міжплемінне «право» первісного ладу була слабо розвинене, в ньому не було стрункої системи, хоча вже в той час роди і племена вели між собою війни, відправляли один до одного своїх представників, здійснювали натуральний обмін, намагалися укладати угоди, а це прямо говорить про зародження норм права війни і миру, посольського права, права договорів та ін 12312

З утворенням держав виникають і відносини між ними. З'являється потреба врегулювання міждержавних відносин. Тут і народжуються перші норми міжнародного права, в основі якого лежать вже існували міжплемінні правила. Так, у Древньому Римі виникає «право народів» (jus gentium). Воно являло собою сукупність правил, які визначають відносини з приводу ведення війн, заснування царств, поділу майна, встановлення меж полів, побудови будівель, торгівлі, купівлі-продажу та ін «Право народів» регулювала як внутрішньодержавні, так і частково міждержавні відносини, оскільки на початковому етапі становлення міждержавного права не було чіткого розрізнення між внутрішньодержавним і міжнародним правом.

В основі зародження міжнародного права лежить державне поділ суспільства і необхідність зв'язків між державами. У свою чергу, міждержавні зв'язки обумовлюються такими причинами, як міжнародний поділ праці, об'єднаннязусиль держав для вирішення спільних проблем економічного, політичного, військового та іншого характеру, демографічна ситуація в тих чи інших регіонах планети, час становлення, формування та розвитку держав, рівень знань, ступінь розвитку комунікаційних зв'язків, ремесел, промисловості, сільського господарства, релігії, ідеології , культури, військового потенціалу.

Жодна держава ні в яку епоху не могло існувати тривалий час абсолютно ізольованим від інших держав. Тисячами ниток (політичними, економічними, військовими, культурними, науковими і т. д.) воно було пов'язане з іншими. Науково-технічний прогрес, виникнення глобальних проблем, спрощення комунікаційних зв'язків лише збільшували взаємозалежність суб'єктів державно розділеного суспільства. Тим самим посилювалася роль норм права, що регулювали відносини між державами. Таким чином, міжнародне право є природним продуктом історичного розвитку, існує об'єктивно і реально, і, виникнувши одного разу на певній стадії людського суспільства, воно буде розвиватися і далі за законами діатектікі.

Історія - калейдоскоп дат, імен, назв. Вона має свою періодизацію, яка значною мірою умовна. В якості критеріїв, що відокремлюють один історичний період від іншого, беруться конкретні дати, пов'язані з тим чи іншим подією або особою. Вже в цьому аспекті будь-яка періодизація умовна, оскільки несе на собі печатку конкретної суб'єктивної особистості, визначальною ту чи іншу дату. Періодизація умовна і в тому, що будь-яка дата не є «китайською стіною», геть-чисто відокремлює один історичний етап від іншого. У надрах одного історичного етапу зароджуються характеристики наступного етапу, а той ще довго несе в собі деякі риси пішов періоду.

Історія міжнародного права - невід'ємна частина історії суспільства. Періодизацію розвитку міжнародного права можна представити у вигляді чотирьох періодів, які нерозривно пов'язані з суспільно-економічними формаціями та перехідними етапами від однієї формації до іншої. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва, а виробничі відносини утворюють її сутність. Також суспільно-економічна формація охоплює і відповідну надбудову (державу, право, міжнародне право, мораль, свідомість, правосвідомість, науку, тип сім'ї, побут та ін.)

Виходячи з цього, в даному підручнику пропонується наступна періодизація історії міжнародного права:

1) 4 тис. до н. е.. - 476 р. н. е.. - Міжнародне право Стародавнього світу. Цей період відповідає рабовласницької суспільно-економічної формації;

2) 476-1648 рр.. - Міжнародне право Середніх століть. Цей період відповідає феодальної суспільно-економічної формації;

3) 1648-1919 рр.. - Класичне міжнародне право. Цей період відповідає становленню капіталістичного способу виробництва;

4) міжнародне право XX-XXI ст. Цей період включає проміжок часу з 1919 р. по початок XXI ст.

Найбільш значні дати в історії суспільства відзначений і в періодизації історії міжнародного права. Так, період з 4 тис. до н. е.. по 476 р. н. е.. - Час розпаду родоплемінних відносин і освіти ранніх рабовласницькихдержав, де й зароджуються перші норми міжнародного права.

476 рік н. е.. є роком падіння Західної Римської імперії, з якого зазначено бурхливий розвиток феодальних відносин. Цей новий етап (476-1648 рр.). В історії суспільства призводить до розвитку і норм феодального міжнародного права.

Центральною подією XVII ст. стала Англійська буржуазна революція (1642-1649 рр..). Вона дала простір встановлення буржуазних відносин. В історію міжнародного права 1648 увійшов як рік підписання Вестфальського миру після Тридцятирічної війни і початку нового періоду (з 1648 по 1919 р.) міжнародного права. XVIII століття дало світу Декларацію незалежності США (1776 р.) і Декларацію прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.), що заклали основи права націй і народів на самовизначення, аж до утворення нового самостійної держави, а також основи прав і свобод людини.

Кінець XIX - початок XX ст. ознаменувалися суттєвими досягненнями в області міжнародно-правового регулювання. Важливими віхами в цьому напрямку стали Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 рр.., Скликані за ініціативою Росії. Прийняті на них документи кодифікували правила ведення війни і мирного вирішення спорів, з'явилися значною віхою у формуванні міжнародного гуманітарного права. Цей період завершується закінченням Першої світової війни і створенням Ліги Націй.

У розвитку суспільства настає період соціалістичних перетворень, початок якому дала Жовтнева революція 1917 р., а 1919увійшов в історію міжнародного права як рік підписання Версальського договору, юридично оформив результати Першої світової війни. У проміжку часу з 1917 по 1991 р. поряд з діючими нормами міжнародного права виникли норми, що дозволили регулювати відносини між капіталістичним і соціалістичним світом.

Середина XX ст. відзначена співіснуванням так званих трьох світів, тобто країн, що стали на шлях соціалістичних перетворень, країн з вже сформованими капіталістичними відносинами і країн, що розвиваються, ще до кінця не визначили своє місце у світовому співтоваристві. У цей час удосконалюються інститути міжнародного права, а також помітний процес об'єднання держав в різні організації, що свідчить про прагнення людей до мирного співіснування на планеті Земля. Так, з'явився Рада Економічної Взаємодопомоги (1949 р.), Організація Північноатлантичного договору (1949 р.), Організація африканського єдності (1963 р.), і, звичайно ж, досягненням історії людства з'явився 1945 р., у якому була завершена Друга світова війна і заснована Організація Об'єднаних Націй, створена з метою підтримки і зміцнення миру, безпеки і розвитку співробітництва між державами.

У зв'язку з науково-технічною революцією, зростанням усуспільнення капіталістичного виробництва в 50-х роках XX ст. виникла так звана теорія конвергенції, яка свідчила про те, що відбувається поступове згладжування економічних, політичних, ідеологічних та інших відмінностей між капіталістичними і соціалістичними громадськими системами. Рубіж 80-90-х років XX ст. показав бурхливе перехідний період доконвергенції, пов'язаний, по всій видимості, з крахом світової соціалістичної системи і розпадом СРСР. Зараз важко навіть припустити, коли закінчиться конвергенція. Очевидно, людство нарешті усвідомлює, що воно належить «загальному дому» - планеті Земля. Це спричинить за собою поступове стирання кордонів і встановлення більш тісних зв'язків між державами. Тут важливу роль будуть грати і норми міжнародного права.

Держави поступово стануть однорідними в політичному, економічному, ідеологічному сенсі, де пануватиме фактор права, співробітництва, а не суперництва. Відтак виникне інший якісний характер міжнародних відносин, що призведе до трансформації міжнародного права і переходу до нового історичного типу суспільства. Яким воно буде - питання майбутнього.

3. Кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного публічного права

Поняття кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Кодифікація міжнародного права -це удосконалення і прогресивний розвиток діючих принципів і норм міжнародного права шляхом приведення їх у певний порядок. В результаті кодифікації уточнюються і змінюються чинні норми міжнародного права, а також розробляються нові норми.

Як справедливо зазначає О. П. Мовчан. «З перших же кроків кодифікація міжнародного права носить характер досить складного політико-правового процесу »1.

Сучасний процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права, вказує А. П. Мовчан,представляє собою систематизацію та вдосконалення принципів і норм загального міжнародного права, здійснюваних шляхом: а) встановлення точного змісту і чіткого формулювання вже здавна діючих (звичайних або договірно-правових) принципів і норм міжнародного права в тій чи іншій сфері відносин між державами; б) зміни або перегляду застарілих норм; в) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу та актуальних потреб міжнародних відносин; г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті (конвенції, договорі, угоді) 2. 12312

Кодифікація міжнародного права може бути офіційною, що здійснюється на міжнародному рівні, або в  рамках міжурядових організацій, і неофіційною, що проводиться міжнародними неурядовими організаціями, науковими установами та вченими.

Короткі підсумки офіційної кодификації і прогресивного розвитку міжнародного права. Початок офіційної кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права було покладено на Віденському конгресі (1814-1815 рр..), На якому держави підписали Паризький договір 1814 р., затвердили положення, що стосуються режиму міжнародних річок, заборони работоргівлі та рангу дипломатичних агентів. Цей Конгрес поклав початок постійному нейтралітету.

Помітну роль у розвитку ряду інститутів міжнародного права зіграв Паризький мирний конгрес (1856 р.). На ньому були прийняті норми про гуманізацію правил ведення морської війни (наприклад, було скасовано каперство). Конгресвизначив, що до Дунаю і його гирла будуть застосовуватися правила, встановлені Віденським конгресом 1814-1815 рр.. для судноплавства з міжнародних річках без сплати за здійснення плавання і без мита з перевозяться судами товарів. Цей Конгрес оголосив нейтралізованим Чорне море.

Величезну роль у кодифікації норм міжнародного права зіграли Гаазькі конференції миру.

У 1899 р. відбулася перша Гаазька конференція миру, скликана за ініціативою імператора Миколи II. Ця Конференція прийняла три важливі конвенції: про застосування Женевської конвенції 1864 про захист поранених і хворих у морській війні, про мирне вирішення міжнародних зіткнень і про закони і звичаї сухопутної війни. Враховуючи історичне значення Конференції, С. А. Малінін і В. С. Іваненко справедливо назвали її скликання «знаковим, рубіжним в історії міжнародних відносин і міжнародного права Нового та Новітнього часу».

Друга Гаазька конференція миру, скликана в 1907 р., затвердила тринадцять конвенцій. Три з цих конвенцій: Конвенція про мирне вирішення міжнародних суперечок, Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни і Конвенція про застосування до морської війни почав Женевської конвенції - замінили собою три відповідні конвенції першої Гаазької конференції миру. Інші десять конвенцій були новими.

Учасники другої Гаазької конференції запропонували заснувати за два роки до можливої дати проведення третьої конференції підготовчий комітет, «перед яким будуть стояти завданняпо збору різних положень для представлення конференції, вибору питань, що назріли для втілення в норми міжнародного права, і з підготовки програми, яка повинна бути вироблена урядами в належний термін, з тим щоб зацікавлені країни мали достатньо часу для ретельного вивчення »3. Підготовча робота з проведення третьої Гаазької конференції миру була в розпалі, коли вибухнула Перша світова війна.

Після другої Гаазької конференції були частково кодифіковані міжнародно-правові норми щодо військових дій. Так, в 1929 р. підписані багатосторонні конвенції про поводження з військовополоненими та про звернення з хворими та пораненими. У 1925 р. держави підписали Конвенцію про вживання отруйних та задушливих газів. У 1928 р. укладено Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики.

Після Першої світової війни питання кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права були зосереджені в рамках Ліги Націй. Асамблея цієї організації 22 вересня 1924 прийняла резолюцію, яка передбачала створення постійного органу - Комітету експертів для прогресивної кодифікації міжнародного права, склад якого повинен був представляти головні форми цивілізації і основні правові системи. У задачуКомітета, що складався з 17 експертів, входила підготовка переліку питань, регулювання яких за допомогою міжнародної угоди було бажаним і здійсненним.

Комітет експертів вирішив, що для кодифікування дозріли тем: 1) громадянство; 2) територіальні води; 3) відповідальність держав за шкоду, заподіянуна їх території особистості або власності; 4) дипломатичні привілеї та імунітети; 5) процедура міжнародних конференцій і порядок укладення та складання проектів міжнародних договорів; 6) піратство; 7) експлуатація морських багатств.

Після проведення ряду консультацій з урядами та Радою Ліги Націй Асамблея в 1927 р. прийняла рішення про скликання дипломатичної конференції для кодифікації трьох з п'яти тим, які, на думку Комітету експертів, були «досить дозрілими», а саме: 1) громадянство; 2) територіальні води; 3) відповідальність держав за збиток, нанесений на їх території особистості або власності іноземців.

Конференція Ліги Націй з кодифікації проходила в Гаазі з 13 березня по 12 квітня 1930 Проте на Конференції були прийняті документи, що стосуються лише питання про громадянство. Такими були: Конвенція з деяких питань, що стосуються колізії законів про громадянство; Протокол про військові обов'язки в деяких випадках подвійного громадянства; Протокол, що відноситься до певного нагоди без громадянства; Спеціальний протокол, що стосується громадянства. За винятком останнього документа, всі інші вступили в силу в 1937 р.

Конференція не змогла прийняти конвенцію про територіальне море або про відповідальність держав. Проте в попередньому порядку Конференція схвалила ряд проектів статей про територіальному морі, які зіграли позитивну роль у подальшій роботі з розробки конвенції про територіальному морі

Після 1930 р. Ліга Націй офіційно не займалася кодифікацією міжнародногоправа. Однак 25 вересня 1931 Асамблея Ліги Націй прийняла резолюцію важливу про процедуру кодифікації, основна думка якої полягала в зміцненні впливу уряду на кожному етапі кодифікаційної процесу Ця ідея згодом була закріплена в Положенні про Комісію міжнародного права ООН (далі - КМП ООН) 1.

Після Другої світової війни практично всіма аспектами кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права займається ООН - як універсальна і найбільш авторитетна організація в галузі управління міжнародними відносинами.

Відповідно до п. 1 ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організує дослідження і робить рекомендації з метою заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації. У січні 1947 Г; на другій частині своєї I сесії Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 94 (I), що заснували Комітет з прогресивному розвитку міжнародного права та його кодифікації. Йому було доручено розглянути методи, за допомогою яких Генеральна Асамблея могла б виконувати функції, пов'язані з кодифікацією міжнародного права і його прогресивним розвитком.

Зазначений Комітет провів тридцять засідань і схвалила доповідь, в якому містилася рекомендація про заснування КМП ООН і викладалися основні положення її Статуту.

На II сесії Генеральної Асамблеї 21 листопада 1947 (рез. 174 (II)) була прийнята резолюція про заснування КМП ООН і затверджено її Положення.

Згідно з Положенням КМП ООН має своєю метою сприятипрогресивному розвитку міжнародного права та його кодифікації. У ст. 1 Положення вказано, що Комісія «займається переважно питаннями міжнародного публічного права, але вона може розглядати питання і міжнародного приватного права».

Згідно зі ст. 15 Положення вираз «прогресивний розвиток міжнародного права» вживається в сенсі підготовки проектів конвенцій з тих питань, які ще не регулюються міжнародним правом або за якими право ще недостатньо розвинене в практиці держав. Так само вираз «кодифікація міжнародного права» для зручності вживається в сенсі більш точного формулювання і систематизації норм міжнародного права в тих областях, в яких вже є велика державна практика, прецеденти та доктрини.

Коли Генеральна Асамблея передає КМП ООН пропозицію, що стосується прогресивного розвитку міжнародного права, Комісія призначає одного з своїх членів доповідачем, складає план роботи, розсилає урядам запитальник і просить їх представляти їй у визначений термін інформацію і дані, пов'язані з питань, включених до плану роботи.

КМП ООН розглядає передаються їй Генеральним секретарем пропозиції та проекти багатосторонніх конвенцій, які подаються державами - членами ООН, головними органами ООН, крім Генеральної Асамблеї, спеціалізованими установами або офіційними органами, створеними за домовленістю між урядами для сприяння прогресивному розвитку міжнародного права та його кодифікації.

КМП ООН робить огляд всієї галузі міжнародного права з метою вибору тем для кодифікації, маючи при цьому на увазі вжеіснуючі проекти, будь то урядові чи ні. Коли Комісія визнає кодифікацію з даного питання необхідною і бажаною, вона надає свої рекомендації Генеральної Асамблеї. Її прохання розглянути те чи інше питання виконуються Комісією в першу чергу.

Комісія готує свої проекти у формі статей і представляє їх Генеральній Асамблеї з коментарями, що містять відповідне виклад прецедентів і інших відповідних даних, включаючи договори, судові рішення та доктрину; висновки щодо ступеня згоди по кожному моменту в практиці держав і доктрині, а також існуючі розбіжності і розбіжності, аргументи на користь того чи іншого дозволу.

Якщо КМП ООН визнає який-небудь проект задовільним, вона просить Генерального секретаря видати його в якості документа Комісії. Вона може рекомендувати Генеральній Асамблеї не приймати жодного рішення, оскільки доповідь уже опублікований; взяти до відома доповідь або схвалити його в своїй резолюції; рекомендувати проект державам - членам ООН з метою укладення конвенції; скликати конференцію для укладення конвенції

КМП ООН розглядає способи і засоби, що роблять більш доступними свідоцтва з області звичаєвого міжнародного права, збір і публікацію документів, що стосуються практики держав, і судових рішень національних і міжнародних судів з питань міжнародного права і Генеральної Асамблеї доповідь з цього питання.

КМП ООН складається з 34 членів. Члени Комісії обираються Генеральною Асамблеєю строком на п'ятьроків з числа осіб, внесених до списку за пропозицією урядів держав - членів ООН. Кожна держава може виставити не більше чотирьох кандидатів.

Сесії КМП ООН проводяться у Женеві та Нью-Йорку. Федеральна рада Швейцарії надав членам Комісії на період сесії в Женеві за аналогією ті самі привілеї та імунітети, якими користуються судді Міжнародного суду ООН під час їх перебування в Швейцарії. Мова йде про привілеї та імунітети, якими користуються голови місій, акредитованих при міжнародних організаціях у Женеві. Членам Комісії надається право на отримання спеціального посвідчення червоного кольору.

За час роботи КМП ООН підготувала проекти багатьох багатосторонніх конвенцій, декларацій і статей. У їх числі Проект декларації прав і обов'язків держав (1949 р.). Принципи міжнародного права, визнані Статутом Нюрнберзького трибуналу і знайшли собі вираз у вирішенні цього Трибуналу (1950 р.), Проект кодексу злочинів проти миру і безпеки людства (1954 р., а в остаточній редакції схвалений Генеральною Асамблеєю в 2001 р.), Проект конвенції про викоріненні і скорочення безгромадянства у майбутньому (1954 р.), Зразкові правила арбітражного процесу (1958 р.), Проект статей про клаузулах про найбільш благопріятствусмой нації (1978 р.) та ін

Крім того, ряд конвенцій був укладений після розгляду їх проектів КМП ООН або підготовки сю проектів основних статей цих документів. Зокрема, до таких відносятьсяКонвенція про територіальне море і прилеглій зоні 1958 р, (набула чинності 10 вересня 1964 р.), Конвенція про відкрите море 1958 р. (набула чинності 30 вересня 1962), Конвенція про рибальство та охорони живих ресурсів відкритого моря 1958 р . (набула чинності 20 березня 1966), Конвенція про континентальний шельф 1958 р. (набула чинності 10 червня 1964), Факультативний протокол підписання, що стосується обов'язкового дозволу суперечок 1958 р. (набрав чинності 30 вересня 1962 ), Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. (набула чинності 13 грудня 1975), Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. (набула чинності 24 квітня 1964), Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. (набула чинності 19 березня 1967 р.), Конвенція про спеціальні місії 1969 р. (набула чинності 21 червня 1985), Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. (набула чинності 27 січня 1980), Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р. (набула чинності 20 лютого 1977), Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (поки не вступила в силу ), Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978(Набула чинності 6 листопада 1996), Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 (поки не набула чинності), Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (поки не вступила в силу).

На своєму 2713-му засіданні 1 травня 2002 КМП ООН постановила включити в свою програму роботи наступні теми: міжнародна відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом; відповідальність міжнародних організацій; загальні природні ресурси; застереження до міжнародних договорів; дипломатична захист; односторонні акти держав; фрагментації міжнародного права: труднощі, зумовлені диверсифікацією та розширенням сфери охоплення міжнародного права.

Результати роботи КМП ООН публікуються в доповідях, щорічно експонованих Генеральної Асамблеї ООН, та щорічники.

Велику роботу з кодифікації і прогресивному розвитку галузевих норм проводять спеціалізовані установи ООН, особливо ІМО, ІКАО, ФАО, ВООЗ, ВМО, ЮНЕСКО та ін

Кодифікація міжнародного права на неофіційному рівні. Така кодифікація може здійснюватися міжнародними неурядовими організаціями, національними неурядовими організаціями, асоціаціями, окремими вченими і фахівцями.

У 1873 р. в Гант (Бельгія) був створений Інститут міжнародного права, який складався з учених різних держав, з метою сприяти колективними силами його членів прогресу і постійної кодифікації міжнародного права. Як зазначав Ф. Ф. мартені, «... інститут міжнародного права, вбачаючисаме в кодифікації міжнародних законів найголовнішу своє завдання, поставив собі за мету повідомляється на розсуд всіх європейських урядів проектами органічних міжнародних актів викликати в державах свідомість необхідності вступити на шлях урядової кодифікації »1.

Активну роль у кодифікації міжнародного права відіграє асоціація міжнародного права, створена в Брюсселі в 1873 р. Спочатку вона називалася Асоціацією для реформи і кодифікації міжнародного права. Цілями цієї організації є вивчення, роз'яснення та розвиток міжнародного права та розробка пропозицій з вирішення колізій та уніфікації правових норм.

Асоціація складається з 3700 чоловік. До неї входить і Асоціація міжнародного права Російської Федерації. Штаб-квартира знаходиться в Лондоні.

У 1880 р. в Санкт-Петербурзі було засновано Товариство міжнародного права, яке повинно було «протегувати всім спробам кодифікації принципів міжнародного права».

У 1912 р. у Вашингтоні заснований Американський інститут міжнародного права.

Асоціація міжнародного права Російської Федерації утворена в 1957 р. з метою надання допомоги у вивченні міжнародного права та його кодифікації. Президентом Асоціації є професор МГЮА А. Л. Колодкін, вченим секретарем - Л. В. Корбут.

Корисну роботу з кодифікації галузевих норм виконують Міжнародний інститут космічного права. Міжнародний морський комітет і ін

Неофіційну кодифікацію міжнародно-правових норм здійснюють вчені багатьох країн. Наприклад, в 1861 р. австрійський юрист О. Домін-Петрушевич опублікував Короткий кодекс міжнародного права. У 1863 р. професорКолумбійського коледжу Ф. Лібер склав проект «Законів війни». У 1868 р. швейцарський фахівець з міжнародного права Блюнчлі видав наукову працю «Сучасне міжнародне право цивілізованих держав, викладене у вигляді кодексу». У 1872 р. великий італійський політик і юрист Манчіні у своєму нарисі «Про покликання нашого століття до реформи і кодифікації міжнародного права» обгрунтував необхідність кодифікації міжнародного права. У 1872 р. Д. Фільда в Нью-Йорку видав працю «Основи проекту міжнародного кодексу». У 1887 р. Л. Леві опублікував «Міжнародне право з матеріалами для Кодексу міжнародного права». У 1890 р. італійський юрист Фіоре випустив книгу «кодифіковане міжнародне право і його юридична санкція»

Наприкінці ХУШ ст. Єремія Бснтам (Англія) запропонував здійснити кодифікацію всього міжнародного права. Зокрема, він розробив «План Уложення міжнародного» 1. У ньому викладено принципи міжнародного права і вперше застосовується термін «міжнародне право» замість звичайних у XVIII і на початку XIX ст. термінів «право народів» або «народне право» і змінив в 30-х роках XIX ст. ці терміни виразу «загальнонародне право» 2.

У 1911 р. Дж. Інтерносціа англійською, французькою та італійською мовами видав «Новий кодекс міжнародного права». У тому ж році Епітасю Пессоа видав свій «Проект кодексу міжнародного публічного права».

КОДИФІКАЦІЯ ТА ПРОГРЕСИВНИЙ РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

- діяльність суб'єктів міжнародного права, спрямована на його впорядкування, закріплення і дальший розвиток. Ст. 15 Положення про Комісію міжнародного права ООН містить визначення термінів «кодифікація міжнародного права» («вживається у сенсі більш точного формулювання і систематизації норм міжнародного права в галузях, в яких уже існують широка державна практика, прецеденти і доктрини») і «прогресивний розвиток міжнародного права» («вживається у розумінні підготовки проектів конвенцій з питань, які ще не регулюються міжнародним правом або з яких право ще недостатньо розвинене у практиці держав»). К. та п. р. м. п. займається широке коло органів і міжнар. організацій. Одним з гол. статутних завдань ООН є організація досліджень і розробка рекомендацій з метою сприяння прогресив. розвиткові міжнар. права та його кодифікації (ст. 13 Статуту ООН). Для здійснення цього завдання 21.XI 1947 утв. Комісію міжнародного права ООН, яка є центр, органом системи К. та п. р. м. п. У межах ООН функціонують ін. органи, які здійснюють К. та п. р. м. п., такі, напр., як Комісія ООН з прав людини, Комітет ООН з використання космічного простору в мирних цілях та ін. Іноді утворюються тимчас. організації для підготовки проведення кодифікац. робіт (напр., Спеціальний комітет з мирного використання дна морів і океанів за межами національної юрисдикції, утворений для підготовки 3-ї Конференції ООН з морського права, яка відбулася 1982). К. та п. р. м. п. здійснюють у межах своїх статутних повноважень спеціаліз. установи ООН (ЮНЕСКО, ІКАО, МОП та ін.). Результати К. та п. р. м. п. втілюються або у формі міжнар. угод (чотири Конвенції ООН з морського права 1958, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961, Віденська конвенція про консульські зносини 1963 тощо), або в недоговірній формі [резолюції, декларації тощо: Декларація принципів міжнародного права ООН 1970, Хартія економічних прав та обов'язків держав 1974 (ООН), Визначення агресії 1974 (ООН) та ін.] Великий вплив на К. та п. р. м. п. здійснюють наукові дослідження вчених, наук, установ, авторитетних міжнар. неурядових спеціаліз. організацій, таких як Інститут міжнародного права (м. Брюссель, Бельгія) або Асоціація міжнародного права (м. Лондон, Великобританія).                                             В. І. Євінтов.

4. Відмінності міжнародного права від внутрішньодержавних систем права:

1. спосіб створення норм; 2. суб’єкти права; 3. предмети права; 4. об’єкти права; 5. соціальна сутність права;

6. характер побудови системи права; 7. джерела права; 8. порядок застосування примусу.

У галузі взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права центральне положення займає держава, що виступає при цьому ніби у двох особах. Причому роль і завдання, розв'язувані при цьому кожною державою, далеко не однозначні. Більше того, вони часом протилежні. У створенні та розвитку внутрішньодержавного права держава затверджує і розширює своє верховенство, свій суверенітет. У створенні та розвитку норм міжнародного права держава обмежує свій суверенітет, оскільки створювані норми міжнародного права містять не тільки права, але й обов'язки, і відповідальність держав. Ці два процеси неминучі, й історія розвитку незаперечно свідчить про те, що друге лице держави виявляється усе більш і більш чітко. [ сучасне міжнародне право, його принципи і найважливіші міжнародно-правові акти сучасності, що носять універсальний характер, красномовно підтверджують це.

Інтернаціоналізація життя народів і прогресуючий розвиток міжнародного співробітництва є найважливішими факторами сучасності, що обумовлюють процес активізації розвитку взаємодії і взаємозв'язку міжнародного і внутрішньодержавного права. Тому проблема співвідношення міжнародного і національного права є однією з центральних у теорії сучасного міжнародного права. І питання це вельми проблематичне, як втім, і сам процес взаємодії.

Корені розвитку цього процесу йдуть у глибоку давнину, і тривалий час взаємодія і взаємозв'язок двох систем права розвивалися під сильним впливом внутрішньодержавного права. На сьогодні цей процес зазнав істотних змін, започаткованих прийняттям Статуту ООН і подальшою активною діяльністю ООН.

Сьогодні тісна взаємодія і взаємозв'язок міжнародного і внутрішньодержавного права розглядаються як важлива умова ефективності дії міжнародного права. Це пояснюється тим, що, з одного боку, внутрішньодержавне право сприяє реалізації норм сучасного міжнародного права, а з іншого - міжнародне право ніби вбирає в себе найбільш прогресивні положення внутрішньодержавного права, оскільки держави в процесі проведення на міжнародній арені своєї зовнішньої політики, відображеної в національному законодавстві, прагнуть їх відобразити у своїх відносинах з іншими державами.

У питанні співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права у доктрині можна зустріти виділення трьох найбільш важливих аспектів:

1. Фактична взаємодія двох систем.

2. Заперечення взаємодії двох систем і прагнення обгрунтувати їхній самостійний розвиток.

3. Визнана взаємодія в порядку de jure, пошук і обґрунтування форм і способів взаємодії.

Історія розвитку міжнародного і внутрішньодержавного права свідчить про те, що зв'язок і взаємодія між ними, виражені в тому чи іншому ступені й у різних формах, завжди існували. Досить згадати про вплив Римського права на формування jus gentium (права народів) і останнього - на наступний розвиток міжнародного права, а також про взаємний вплив внутрішньодержавного права Візантії і ранніх феодальних держав Європи на формування збірників морських звичаїв і їхній розвиток, щоб переконатися, що такі взаємозв'язок і взаємодія завжди були факторами, сприятливими для обопільного розвитку двох систем.

У наш час найбільшу міру взаємодії і взаємозв'язку міжнародного і внутрішньодержавного права демонструє утворення інтеграційної правової системи Європейського Союзу. Аналіз цієї інтеграції показує, що процес постійного розвитку міжнародного права і національних правових систем немислимий без їхньої взаємодії. Це нагальна вимога сучасного світу і в той же час одна з гострих проблем світової юриспруденції, що не може розвиватися без взаємодії, оскільки і міжнародне право і внутрішньодержавне право тісно й об'єктивно пов'язані. Особливо це виявляється у сфері здійснення прав людини, де норми сформульовані в міжнародному праві, а їхня реалізація залежить від внутрішньодержавного права.

Взаємодія двох систем права також виявляється в процесі розвитку різних галузей приватного права, особливого міжнародного і національного морського приватного права, а також у процесі дії екстратериторіального права. Яскравим підтвердженням взаємодії у сфері приватного права є ГАТТ/COT і приведені у відповідність із ним норми права більшості держав Європи та інших регіонів. Тому правові системи міжнародного права і внутрішньодержавного права схожі за своєю морально-політичною сутністю і, отже, не можуть розвиватися відособлено. Вони об'єктивно взаємозалежні і тісно взаємодіють.

Зокрема це виявляється при поширенні влади держави на її громадян і об'єкти при їхньому перебуванні в просторах із міжнародним правовим режимом (наприклад, в Антарктиці, у відкритому морі, у космосі та ін).

І саме тому зараз уже поставлено питання про створення європейського правового простору. Утворення Інтерполу - початок цього процесу, а формування Європейського права- його природний розвиток.

Питання взаємозв'язку і взаємодії, а також питання співвідношення міжнародного права і внутрішньодержавного права найбільш рельєфно вимальовуються при розгляді ряду теорій у цій сфері. Виникнення цих теорій мало місце в різні, і дуже віддалені, часи, але основний їхній розвиток і оформлення характеризуються кінцем XIX століття і майже протягом усього XX століття.

Моністична теорія (основоположники - німецькі послідовники Гегеля: Цорн, Лассон, Кауфман, Венцель) розвивала концепцію примату національного права над міжнародним, що, в принципі, вело до заперечення міжнародного права. Гегель вважав міжнародне право за право, створене державами. І це правильно, але він звідси робив висновок про те, що в цьому, створеному державами, праві домінують ідеї національного права і, отже, звідси - примат національного права. Тому і прихильники цієї теорії розглядали міжнародне право як зовнішньодержавне право, яке створюють держави і, отже, вони ж можуть його і скасовувати.

Дуалістична теорія (основоположники - німець Тріпель, англієць Фіцморіс, італієць Анцилотті та ін.) обґрунтовувала концепцію самостійного розвитку двох систем, оскільки вони діють у різних сферах і в них різні об'єкти, суб'єкти і джерела правового регулювання. Це підкреслює суверенітет держави. Разом із тим, дана теорія недооцінює можливості зв'язку і взаємодії двох правових систем і їхнього взаємовпливу. Як, наприклад, можна заперечити, що принцип рівноправності і самовизначення народів, проголошений у Декреті Радянської влади "Про мир" (1917 р.) і закріплений потім у Конституції СРСР, не вплинув на його формування в Статуті ООН, або що права людини, сформульовані в Пактах про права людини, не трансформувалися в національних законодавствах більшості країн. Теорія примату міжнародного права (основоположник - австрієць Ганс Кельзен, підтримували її також французи Ж.Ссель, Ш.Руссо) виросла з дуалістичної і, являючи собою поєднання двох систем (моністичної і дуалістичної), розвиває концепцію верховенства міжнародного права над внутрішньодержавним. Однак на початку XX століття ця теорія у своїй основі виходила з визнання права війни, територіальних захоплень, колоній і проголошувала міжнародне право як вищий правопорядок, заснований на праві сили. В умовах розвитку тенденції світового співтовариства до миру, співробітництва, безпеки від ядерної зброї, ця теорія, що розглядає міжнародне право як міжнародний гарант світового правопорядку, виглядає більш переважною. Однак критики теорії примату міжнародного права стверджували, що при приматі міжнародного права сфера дії суверенної влади держав залежить від міжнародного права, але при цьому замовчували, що ця залежність є добровільним волевиявленням держав і служить великим цілям миру і співробітництва.

Міжнародна практика, що склалася, визнає, що відповідно до міжнародного права у випадку розбіжності міжнародного зобов'язання і національного права держава не може в якості виправдання невиконання зобов'язання посилатися на своє право. Ця практика свідчить про масштаби дії примату міжнародного права над національним1.

Більше того, твердження і розвиток примату міжнародного права деякою мірою відбивається в ряді міжнародно-правових актів.

Так, наприклад, у Заключному акті НБСЄ (Гельсінкі, 1975 р.) відзначається, що держави при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право установлювати свої закони, повинні погоджуватися зі своїми юридичними зобов'язаннями з міжнародного права. Трохи в іншому плані, але в цілому в тім же дусі характерне уже відзначене положення, що було включене у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Визначаючи співвідношення внутрішнього права й обов'язку держав щодо дотримання міжнародних договорів, дане положення говорить: "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання ним договору".

Відзначаючи ці положення, не можна не звернути уваги на те, що в кінцевому рахунку юридичною базою, котра визначає примат міжнародного права, є затверджений і загальновизнаний принцип "pacta sunt servanda", дія якого в сучасних умовах функціонування глобальної системи міжнародних договорів, крім іншого, зобов'язує держави, як учасників цих договорів, вводити у своє національне законодавство відповідні міжнародно-правові положення, схвалені ними і підлягаючі реалізації не тільки на міжнародній арені, але й у національних правових системах.

У СРСР не визнавався примат міжнародного права Після його розпаду цей примат був визнаний в Україні, Росії та інших пострадянських державах. Зокрема, в Україні примат міжнародного права випливає з положення ст. 9 Конституції України і з Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10.12.1991 р. У Конституції США (Ст. VI) відзначено, що міжнародні договори США с верховним правом країни. У ст. 55 Конституції Франції зазначено, що міжнародні договори мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів.

Таке розуміння функціональної ролі принципу "pacta sunt servanda" юридично обґрунтовує процес впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, особливо у плані їх взаємодії.

Поряд із цим у літературі міжнародного права питання взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права часто розглядаються як два дещо різні процеси: 1) міжнародне право про взаємодію з внутрішньодержавним правом; 2) внутрішньодержавне право про взаємодію з міжнародним правом.

В основі першого процесу домінуючим можна назвати сполучення таких принципів міжнародного права, як принцип суверенної рівності держав і принцип сумлінного дотримання міжнародних договорів. Це припускає право усіх держав у силу їхньої суверенної рівності самим визначати характер своїх правових систем, при цьому, в силу своїх міжнародних зобов'язань, кожна держава повинна вживати конкретних заходів для реалізації норм міжнародного права.

З вищесказаного випливає, що положення цього процесу являють собою ніби теоретичну основу впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, що у свою чергу зобов'язує кожну державу приймати ефективні законодавчі заходи для забезпечення дотримання своїх міжнародних зобов'язань і, отже, норм міжнародного права.

В основі другого процесу домінуючим можна назвати сполучення таких принципів міжнародного права, як принцип сумлінного дотримання міжнародних договорів і принцип міжнародного співробітництва. Це припускає необхідність організації процесу практичної реалізації норм міжнародного права шляхом їхнього відображення у внутрішньодержавному праві.

У зв'язку з викладеним, дуже важливим уявляється питання про способи і форми взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. (За Бекяшевим, розрізняються такі форми, як трансформація, інкорпорація, рецепція і відсилання).

Сукупність таких способів і форм становить визначений механізм реалізації норм міжнародного права у житті. Це обумовлено тим, що значна частина норм міжнародного права діє в умовах їхнього фактичного застосування в національному праві держав, оскільки держави, у силу своїх міжнародних зобов'язань, включають у своє законодавство норми, передбачені міжнародним правом.

Однак даний процес дуже непростий і, як відзначають деякі автори, носить проблемний характер. Проблема в тому, що в питанні взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права міжнародне право ніби віддає ініціативу внутрішньодержавному праву і надає йому можливість самому визначати способи, форми і ступінь такого взаємозв'язку і взаємодії. А коли це так, то і практика різних держав у цій сфері дуже неоднозначна. І вже сама ця неоднозначність породжує проблемність, оскільки не завжди можна визначити, що є більш прийнятним, а що менш.

Так, наприклад, принцип примату міжнародного права, визнаний до теперішнього часу більшістю держав, не всіма цими державами розуміється, а отже, і здійснюється однаково. Зокрема:

- у ст. VI Конституції США відзначено, що міжнародні договори США є верховним правом країни;

- у ст. 55 Конституції Франції значиться, що міжнародні договори мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів;

- у ст. 9 Конституції України констатується, що міжнародні договори, схвалені Верховною Радою, є частиною національного законодавства;

- ряд держав (Румунія, Чехія та ін.) у своєму законодавстві відображає трохи негативну позицію - визнання примату міжнародного права тільки в області прав і свобод людини;

- ряд держав (Великобританія, Швеція, ФРН та ін.) вирішують питання про примат міжнародного права ще більш оригінально, якщо не сказати парадоксально. Включаючи міжнародні договори у своє законодавство, вони у випадках протиріччя норм міжнародного договору і внутрішньодержавного закону діють відповідно до вказівок загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями1.

Спостерігаються й інші явища. Природно, що подібні обставини породжують і різні способи та форми взаємозв'язку і взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. Аналіз цих способів і форм дозволяє виявити найбільш часто використовувані й такі, що позитивно себе зарекомендували.

У зв'язку з цим, насамперед слід зазначити, що, оскільки мова йде про взаємозв'язок і взаємодію, існуючі способи і форми можна поділити на дві групи. До першої відносяться ті, що практикуються при впливі міжнародного права на внутрішньодержавне, до другої - ті, що практикуються при зворотному процесі.

Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду відносить "загальні принципи права, визнані цивілізованими народами", поряд із міжнародними конвенціями і міжнародним порядком, до основних джерел міжнародного права. До таких принципів належать: пріоритет спеціального закону над загальним; наступний закон скасовує попередній; тягар доказів покладається на позивача; рівність сторін у суперечці; сумлінність; не зловживання правом; відповідальність за правопорушення та ін.

Розглянемо способи і форми впливу міжнародного права на внутрішньодержавне.

Як уже відзначалося, в цьому плані ініціатива віддана внутрішньодержавному праву - самому визначати способи, форми і ступінь взаємодії. Це обумовлено тим, що фактична реалізація багатьох норм міжнародного права не може бути вирішена інакше, як через посередництво механізму включення цих норм у внутрішньодержавні правові системи. Питання це дуже проблематичне, оскільки державами вирішується не завжди однозначно. Однак часто уживані способи і форми можна виділити.

Найбільш одностайне рішення при цьому, звичайно, спостерігається у сфері реалізації прав і свобод людини, сформульованих у міжнародному праві і, завдяки їхній величезній авторитетності і великій юридичній силі, обов'язкових до дотримання для кожної правової держави. За мірою реалізації норм міжнародного права у цій сфері в національному законодавстві навіть прийнято характеризувати ту або іншу державу як правову або не правову. З огляду на це, держави з метою створення правових умов дотримання прав і свобод людини вводять у своє національне законодавство (як правило, в Конституцію) відповідні міжнародно-правові норми. Цей спосіб іменується трансформацією (тобто, перетворенням норм міжнародного права в норми національного). По суті ж справи, при цьому норми міжнародного права не перетворюються, а зберігаються в чистому вигляді (тобто, зберігають свій правовий статус міжнародних норм, але діючих у системі національного права), спосіб трансформації норм міжнародного права в національне можна розглядати як імплементацію (здійснення, застосування) норм міжнародного права за допомогою національного права.

У свою чергу, трансформація може бути у формі загальної або індивідуальної трансформації. При загальній - держава встановлює, що всі або конкретно визначені норми міжнародного права в якійсь конкретній сфері є частиною національного права. При індивідуальній необхідно в кожному окремому випадку вказувати у спеціальному правовому акті, які саме норми міжнародного права вводяться в національне право. Прикладом індивідуальної трансформації може служити Указ Президента України про підписання Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції ООН з морського права 1982 р. Прикладом загальної трансформації норм міжнародного права в національне право України є положення ст. 9 Конституції України, яке говорить: "Діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України."

Трансформація також може бути у формі прямої або опосередкованої трансформації. У якості прямої трансформації розглядається тотожне перенесення правила, і звичайно це іменується інкорпорацією (тобто, включенням). Пряма трансформація зазвичай здійснюється шляхом ратифікації міжнародних договорів.

У якості опосередкованої трансформації розглядається відтворення, в основному, змісту норм міжнародного права в національній нормі. Для цього на підставі міжнародного договору видається спеціальний правовий акт, наприклад, "Антидемпінговий кодекс України". Тоді має місце змішана трансформація, при якій використовуються елементи як прямої, так і опосередкованої трансформації.

Як особливий вид імплементації норм міжнародного права в національне законодавство можна розглядати так названі відсилання. Відсилання припускає, що ті або інші правовідносини будуть регулюватися відповідно до укладених з цього приводу міжнародних договорів.

Наприклад, у внутрішньодержавному правовому акті встановлюються якісь правила, але, віддаючи данину належного міжнародному праву, в цьому акті може бути зроблене відсилання, яке говорить, що, якщо в міжнародному договорі встановлені інші правила, то застосовуються правила міжнародного договору. Цей тип застереження для стислості позначений формулою "якщо, то". Іншим типом відсилання може бути формула "якщо інше", котра свідчить про те, що ті чи інші положення внутрішньодержавного правового акта діють, якщо інше не передбачено міжнародним договором.

5. Предмет та об’єкт правового регулювання.

На жаль, застосування термінів „предмет міжнародного права” і „об’єкт міжнародного права” ще не визначено, і те, що одні автори називають предметом, інші можуть називати об’єктом, і навпаки. Трапляються випадки, коли ті самі автори в різних публікаціях плутають визначення цих термінів.

Отже під предметом (об’єктом) міжнародних відносин розуміють особливий вид соціальних відносин — міжнародні відносини, що мають міждержавний характер. Це твердження різні автори формулюють по-своєму, проте різниця полягає тільки в тому, що одні автори не виходять за межі суто державних відносин, а інші — цю сферу розширюють, беручи до уваги відносини не тільки між державами, як основними суб’єктами міжнародного права, але й іншими — державоподібними утвореннями, націями, що боряться за незалежність тощо.

Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Було б неправильним стверджувати, що міжнародне право "обслуговує" міжнародні відносини, але безсумнівно враховує інтереси і потреби міжнародного товариства. Розвиток таких інститутів міжнародного права, як морське право, у тому числі право на економічну зону або ресурси континентального шельфу, врешті-решт є розширенням територіального суверенітету прибережної держави, що раніше не уявлялося можливим; розмежування повітряного і космічного просторів і, таким чином, встановлення державного суверенітету на висоту 100—110 км також відповідає новим, зростаючим потребам товариства держав; заміна поняття "родина цивілізованих держав" на поняття "міжнародне товариство" і включення до нього всіх без винятку країн нашої планети — все це відповідь на нові потреби відносин між державами.

Серед об'єктів правового регулювання сучасним міжнародним правом все більшого значення набувають загальнолюдські, або глобальні проблеми. У їх вирішенні заінтересовані всі держави незалежно від їхнього географічного розміщення, політичної, військової або економічної значимості. Всі вони мають брати участь в обговоренні і вирішенні вказаних проблем, у зв'язку з чим в доктрині формується позиція про необхідність їхньої міжнародно-правової регламентації переважно методом консенсусу — загальної згоди. Практика діяльності держав у вирішенні глобальних проблем має безсумнівні досягнення. Мається на увазі кодифікація морського права, достатньо розроблена регламентація поведінки держав у космосі, додаткова регламентація правового статусу Антарктики з метою охорони цього унікального заповідника, розробка поняття "загальна спадщина людства" та ін.

Предмет міжнародного права – це міжнародні відносини переважно міждержавного характеру як особливий вид соціальних відносин.

Від предмету міжнародного права слід вирізняти об’єкт міжнародного права. Об’єктом міжнародного права є відносини з приводу певних матеріальних і нематеріальних благ. Міжнародно-правові відносини складаються з приводу таких благ, як природні ресурси,континентальний шельф, об’єкти, що запускаються в космос тощо. Правом подіяти на ресурси,шельф та космічні апарати не можна, але врегулювати відносини, що виникають з приводу цих об’єктів, можна.




1. Встречаем Олимпиаду 7 февраля и хотя и не завоевала призовых мест осталась верна олимпийскому принципу- гл
2. Вимоги до монтажуексплуатації та ремонту Апарати з аеруванням середовища застосовують як реактори рі
3. а Якщо домножити вирази на то генератор ~ електромагнітна потужність ~ корисна потужність ~ по
4. Контрольная работа- Мелкобуржуазная политэкономия Сисмонди
5. Очарованного странника Левши Среди русских классиков Горький указывал именно на Лескова как на пис
6. процессы выселения лейкоц
7. Контрольная работа- Теория и методика развития детского изобразительного творчества
8. Карельский перешеек
9. В геометричній прогресії всеохоплююча економічна інтеграція в наш час[Коли] формує єдину транснаціональну
10. Георгий Лукомский