Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Харківський національний педагогічний університет
імені Г.С. Сковороди
УДК 376.2/5 (075)
ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ЗАСАДИ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИПРАВНО-ВИХОВНИХ ЗАКЛАДІВ В УКРАЇНІ
(XIX-ПОЧАТОК XXСТ.)
13.00.01 –загальна педагогіка та історія педагогіки
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора педагогічних наук
Харків –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Полтавському державному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка Міністерства освіти і науки України.
Науковий консультант: доктор педагогічних наук, професор Золотухіна Світлана Трохимівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, завідувач кафедри загальної педагогіки.
Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Савченко Сергій Вікторович, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри педагогіки;
доктор педагогічних наук, професор Вихрущ Віра Олександрівна, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри педагогіки і методики початкового навчання;
доктор педагогічних наук, професор Сущенко Тетяна Іванівна, Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, завідувач кафедри педагогічної майстерності та нових технологій освіти
Провідна установа: Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.
Захист відбудеться „14” лютого 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. № 216.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 215-В
Автореферат розісланий „12” січня 2007 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Штефан Л.А.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність і доцільність дослідження. Динамізм і поступовість державотворчих процесів, що торкаються всіх сфер економічного, політичного і культурного життя українського суспільства, тенденційно позначаються і на розвиткові вітчизняної педагогічної науки. Відбувається її постійне поповнення новими здобутками і творчими знахідками дослідників, унаслідок чого проблематизація педагогічної теорії та практики безперервно розширюється. Особливий інтерес науковців почала викликати реабілітаційно-педагогічна робота з різними категоріями „важких” дітей, що пояснюється специфікою перехідного періоду розбудови української державності й необхідністю виконання нового соціального замовлення суспільства.
Актуалізація проведення реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими” дітьми зумовлюється тим, що поряд з успіхом реалізації перших економічних і правових реформ, отриманням Україною визнання на міжнародній політичній арені з кінця XX ст. загострилися проблеми, до прийняття і розв’язання яких соціальні інституції країни та її урядові кола явно готовими не були. Окремі питання соціально-педагогічного характеру не дістали належного висвітлення в законодавчих актах і наукових розвідках вітчизняних дослідників, перетворившись на тягар для молодої держави, яка зіткнулася з необхідністю подолання не лише таких явищ сучасного життя, як критичне зубожіння населення, загострення демографічної ситуації, соціальне сирітство, безробіття, але й злочинність, бездоглядність, соціальна і педагогічна занедбаність, дезадаптованість, важковиховуваність і девіантна поведінка неповнолітніх, низький рівень навчальних досягнень дітей шкільного віку.
Стратегія пошуку ефективних заходів та програм державної підтримки найбільш незахищених верств населення і, насамперед, дітей як майбутнього суспільства, нарешті знайшла своє вираження в урядових нормативно-правових актах, спрямованих на: 1) охорону основних прав та свобод дитини (Закони України „Про охорону дитинства”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, „Про дошкільну освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про позашкільну освіту”, „Про молодіжні та дитячі громадські організації та об’єднання”, Національна програма „Діти України”, Постанова Кабміну України „Про утворення Міжвідомчої комісії з питань охорони дитинства”); 2) забезпечення дотримання прав і свобод дітей у сфері сімейних стосунків („Цивільний кодекс України”, „Сімейний кодекс України”, Закони України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, „Про попередження насильства в сім’ї”, „Концепція державної сімейної політики”, Програма „Українська родина”, „Положення про дитячий будинок сімейного типу”, „Положення про прийомну сім’ю”, Укази Президента України „Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних і неповних сімей”, „Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім’ями”); 3) захист трудових прав дітей („Конвенція про мінімальний вік допуску дітей на роботу в сільському господарстві”, „Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу”, „Конвенція про медичний огляд дітей та підлітків з метою виявлення їхньої придатності до праці на непромислових роботах”, „Конвенція про обмеження нічної праці дітей та підлітків на непромислових роботах”, Наказ Міністерства охорони здоров’я України „Про затвердження переліку важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх”); 4) профілактику правопорушень та злочинів серед неповнолітніх (Закон України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, „Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх”, Укази Президента України „Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві”, „Про додаткові заходи щодо запобігання дитячої бездоглядності”, Постанова Кабміну України „Про створення кримінальної міліції у справах неповнолітніх”). Щодо усвідомлення пріоритетної ролі педагогічної реабілітації дітей з відхиленнями поведінки й розвитку, то її необхідність визнається виключно в контексті організації спеціальної освіти (розділ II, ст. 11 Закону України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”).
Посилення пріоритетної ролі реабілітаційної роботи з різними категоріями „важких” дітей викликає цілком правомірний інтерес до вивчення та узагальнення теоретичного доробку і практичних надбань у галузі виправного виховання попередніх століть. Так, в Україні минулих століть після тривалої наукової розробки проблеми дитячої важковиховуваності її широкомасштабна практична реалізація розпочинається в XIX ст. з відкриття мережі притулків, колоній, прихистків, виховних будинків та інших типів закладів, специфіка реабілітаційної діяльності яких позначалась узагальнюючим поняттям „виправно-виховні”. І лише з 70-80-х рр. XIX ст. увагу міністерства народної освіти починають привертати діти з педагогічною і соціальною занедбаністю, астенічні, хворобливі, малоздібні, для яких упроваджувалися додаткові уроки, повторювальні класи, літні шкільні й лікувальні колонії, санаторні школи.
Поступово на рубежі XIX-XX ст. виділяються такі напрями наукових розвідок у галузі реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми, як: визначення ролі соціальних факторів і педагогічного впливу на формування особистості (А. Адлер, А. Валлон, О. Вільман); розкриття питань пріоритетної ролі сімейного виховання щодо подолання відхилень у поведінці й розвитку дітей (Ю. Аркін, В. Бехтерєв, М. Бунаков, Л. Водовозов, Ж. Демор); урахування психологічних і фізіологічних особливостей дітей різних вікових категорій в організації виховної взаємодії (І. Арямов, М. Басов, П. Блонський, О. Болтунов, О. Бен, О. Віреніус, М. Гундобін, О. Декролі, О. Лазурський, П. Лесгафт); вивчення причин і шляхів подолання відхилень у поведінці й розвитку дітей (С. Бьорт, Л. Виготський, М. Ганнушкін, Ф. Ерісман, В. Кащенко, М. Красногорський, Г. Мурашов, М. Петров); виявлення особливостей виховної роботи з безпритульними дітьми і дітьми-сиротами (Д. Бекарюков, О. Герд, О. Залужний, О. Кайданова, Г. Літц, А. Макаренко, П. Робен, С. Шацький).
Достатньо розробленими наприкінці XX-початку XXI ст. є такі аспекти реабілітаційно-педагогічної діяльності з „важкими” дітьми: девіантна поведінка дітей молодшого шкільного і підліткового віку, її профілактика і корекція (В. Баранов, І. Каневська, І. Козубовська, К. Корж, В. Моргун, Н. Онищенко, В. Оржеховська, І. Похлебіна, І. Рудницька, А. Сиротюк, О. Шарапова); соціально-педагогічна робота з дітьми, позбавленими батьківського піклування (С. Бондар, І. Грига, О. Іванова, О. Ігнатова, Н. Кабаченко, Б. Кобзар, Н. Комарова, Л. Копець, Т. Науменко, І. Пєша, Г. Постолик, О. Савчук, Т. Семигіна, О. Семчишин); дитяча безпритульність і діяльність спеціальних державних органів боротьби з безпритульністю в Україні (С. Болтівець, В. Виноградова, І. Діптан, Я. Заборовський, А. Зінченко, О. Ільченко, І. Осадчий, М. Попов, О. Салата, В. Шульга); вплив школи на нервово-психічне здоров’я учнівської молоді (О. Бакаєв, О. Васильєв, А. Гребенюк, М. Гриньова, В. Гуло, В. Капацина, О. Кочерга, І. Пістун, Н. Присяжнюк, І. Сущева, С. Сябро, Б. Хоменко); зміст і технології соціально-педагогічної роботи з різними категоріями дітей і молоді (О. Безпалько, О. Бєца, О. Вакуленко, В. Кривуша, Г. Лактіонова, А. Наточій, В. Синьов, С. Толстоухова, І. Трубавіна, С. Харченко, Л. Штефан).
Філософському, соціологічному та психологічному осмисленню закономірностей, принципів та методів наукового пізнання й педагогічного впливу на особистість присвячені праці сучасних учених В. Андрущенка, І. Беха, І. Гавриленка, Б. Гершунського, М. Горлача, М. Кагана, О. Леонтьєва, В. Лутая, В. Москаленко, О. Скідана, Л. Сохань, В. Харчева. Розгляду проблем реабілітаційно-педагогічної теорії та практики сприяло вивчення історичного аспекту розвитку вітчизняної педагогічної науки, що знайшов своє відображення в дослідженнях О. Алексюка, А. Бойко, Л. Ваховського, В. Вихрущ, С. Гончаренка, Н. Дем’яненко, М. Євтуха, С. Золотухіної, І. Зязюна, О. Іонової, Н. Ничкало, О. Попової, І. Прокопенка, С. Савченка, О. Сухомлинської, Т. Сущенко, Л. Штефан, М. Ярмаченка.
Є очевидним той факт, що протягом останнього десятиліття XX ст. обґрунтуванню концептуальних положень, визначенню окремих категорій, методологічних засад, мети, завдань, принципів, змісту, форм і методів педагогічної реабілітації „важких” дітей присвячені праці таких зарубіжних науковців, як Б. Алмазов, М. Вайзман, А. Гордєєва, О. Горшкова, М. Кабанов, Т. Калиновська, Р. Овчарова (Росія), В. Манова-Томова, Р. Пенушлієва, І. Петров, Г. Пирьов (Болгарія). У той же час існуюча на сьогодні в педагогічній теорії та практиці невизначеність щодо спрямованості реабілітаційної роботи на подолання відхилень у поведінці й розвитку „важких” дітей пояснюється здебільшого суб’єктивними методологічними позиціями сучасних вітчизняних і російських науковців. У зв’язку з цим педагогічна реабілітація даної категорії дітей розглядається як: 1) структурний компонент соціально-педагогічної роботи (В. Арамавічюте, Т. Баб’як, С. Бєличева, А. Виноградова, В. Вугрич, Ю. Гєрбєєв, О. Горшкова, Л. Гриценок, М. Жданова, Л. Засоріна, І. Звєрєва, Ю. Зотов, І. Іванова, Г. Лактіонова, Н. Морова, Р. Овчарова, А. Пєтринін, С. Расчотіна, Л. Сікорська, С. Харченко, А. Чистова, Л. Шипіцина, Л. Яковлєва); 2) аспект професійної діяльності фахівця у сфері спеціальної педагогіки (М. Вайзман, О. Гонєєв, І. Коробейникова, Г. Кумаріна, Н. Ліфінцева, Н. Лусканова, Н. Назарова, І. Підласий, Н. Сінягіна, В. Тарасун, М. Хегай, Н. Ялпаєва); 3) один із напрямів галузі охорони здоров’я (В. Базарний, М. Безруких, Л. Винокуров, О. Дубровський, М. Кабанов, В. Мартинюк, С. Зінченко, В. Покась, С. Попов, В. Сорокін, А. Уманська); 4) компетенція вчителя масової школи (Б. Алмазов, Н. Баранова, Л. Винокуров, А. Гордєєва, В. Доскін, С. Єгорова, І. Єрмаков, Т. Кислинська, Є. Лільїн, В. Морозов, Л. Новикова, А. Печенюк, М. Фролов).
Щодо здобутків вітчизняних дослідників із проблеми реабілітаційної роботи з „важкими” дітьми, то перший і, на нашу думку, вдалий крок у цьому напрямі належить В. Вугричу, І. Єрмакову, М. Фролову, С. Харченку, які узагальнено підійшли до визначення сутності реабілітаційно-педагогічної роботи, завдань і принципів діяльності педагога в ході виявлення й подолання відхилень у поведінці й розвитку підростаючого покоління.
Аналіз вітчизняної педагогічної літератури і дисертаційних робіт останніх років дозволив зробити висновок, що проблема реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими” дітьми в Україні ще не була предметом системного вивчення. Так, поза увагою науковців залишилися цілісна характеристика теоретико-практичних засад, реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст., вивчення та розробка змісту та його методичного забезпечення, що підтверджується сучасними науковими пошуками, зокрема російських учених Н. Баранової „Соціально-педагогічна реабілітація в умовах виховної системи лікувально-профілактичного закладу” (2000 р.) та С. Денего „Соціально-педагогічна реабілітація дітей в Шуницькому дошкільному Центрі відновлювального лікування й освіти” (2000 р.), а також вітчизняних науковців: О. Молчан „Соціально-культурна реабілітація інвалідів юнацького віку в умовах дозвілля” (2001 р.), О. Караман „Соціально-педагогічні умови захисту дитинства в діяльності загальноосвітньої школи” (2002 р.), С. Коношенко „Особливості роботи вихователя в умовах реабілітаційного центру” (2002 р.).
Подальше прогнозування розвитку і вдосконалення реабілітаційно-педагогічної теорії та практики роботи з „важкими” дітьми неможливе без цілісного історичного дослідження специфіки діяльності виправно-виховних закладів минулих століть.
Отже, актуальність комплексного вивчення питань педагогічної реабілітації даної категорії дітей в історичній ретроспективі, необхідність урахування досвіду минулих років у розробці сучасної реабілітаційно-педагогічної теорії та практики, а також відсутність фундаментальних історико-педагогічних досліджень, які синтезовано відображали б еволюцію реабілітаційної роботи з „важкими” дітьми впродовж XIX-початку XX ст., й зумовили вибір теми „Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX-поч. XX ст.)”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка „Антропологічні засади формування особистості вчителя в системі неперервної педагогічної освіти” і є складовою досліджень кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди „Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладах” (РК № 1-20 0199 004104). Тема затверджена вченою радою Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № 6 від 29 грудня 2003 р.) й узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 1 від 27 січня 2004 р.).
Об’єктом дослідження є реабілітаційна діяльність виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.
Предмет дослідження –теорія та практика реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.
Мета дослідження полягає в розкритті теоретико-практичних засад, науковому обґрунтуванні етапів, визначенні провідних тенденцій становлення і розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні протягом XIX-початку XX ст.
В основу дослідження покладено концепцію, яка включає три взаємопов’язаних концепти:
Відповідно до об’єкта, предмета, мети та концепції поставлені такі завдання дослідження:
Методологічні основи дослідження становили вихідні положення загального, загальнонаукового та конкретнонаукового рівнів:
Методи дослідження використовувалися для отримання достатньо об’єктивної інформації з обраної проблеми на двох рівнях:
Використання означених методів науково-педагогічного дослідження дозволило отримати достатньо об’єктивну інформацію з обраної проблеми.
Джерельна база дослідження. У процесі історико-педагогічного пошуку нами використано 724 науково-педагогічних джерела та 186 архівних справ, зокрема, документи Дніпропетровського обласного державного архіву (вивчалися справи з 11 фонду –Канцелярія Катеринославського генерал-губернатора); Центрального історичного архіву м. Києва (ЦДІА) (вивчено 78 справ із фондів: 59 –Київська губернська канцелярія; 127 –Київська духовна консисторія; 274 –Київське губернське жандармське управління; 294 –Канцелярія Київського відділення цензора; 442 –Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора; 533 –Київський військовий губернатор; 707 –Управління попечительства Київського навчального округу; 1191 –Канцелярія тимчасового Харківського генерал-губернатора; 1252 –Штаб-офіцер Корпусу жандармерії в Одесі; 1710 –Слободсько-Українська губернська канцелярія; 1816 –Слободсько-гарнізонний батальйон; 1817 –Бригадна канцелярія слобідських полків; 1958 –Слободсько-Український губернатор; 1959 –Харківський і Воронізький генерал-губернатор; 1989 –Ізюмське духовне правління; 2007 –Харківське духовне правління; 2052 –фонд М. Сумцова; 2069 –Кременчуцьке купецьке правління; 2162 –Управління Харківського навчального округу; 2169 –Слободсько-Український приказ громадського піклування); Державного архіву Одеської області (ДАОО) (опрацьовано 15 документів із фондів: 273 –Одеське Славянське Благодійне товариство імені Св. Кирила і Мефодія; 362 –Одеський приказ громадського піклування); Державного архіву Полтавської області (вивчено 7 документів із фондів: 750 –Пирятинська міська богадільня, м. Пирятин Полтавської губернії; 784 –Лохвицька міська богадільня, м. Лохвиця Полтавської губернії; 788 –Гадяцька міська богадільня, м. Гадяч Полтавської губернії; 998 –Полтавський комітет Товариства піклування про поранених та хворих воїнів); Державного архіву Харківської області (ДАХО) (використано 62 справи з таких фондів: 3 –Канцелярія слободсько-українського громадянського губернатора; 29 –Харківська губернська у справах про товариства і союзи присутність; 44, 45 –Харківська шестикласна дума; 200 –Харківське товариство поширення грамотності; 266 –Дирекція народних училищ Харківської губернії; 304 –Харківська губернська земська управа; 308 –Вовчанська повітова земська управа); Державного архіву Чернігівської області (вивчено 17 документів із фондів: 128 –Канцелярія Чернігівського громадянського губернатора; 131 –Чернігівський приказ суспільної опіки; 145 –Чернігівська губернська по земським і міським справам присутність; Р-593 –Чернігівський відділ народної освіти Чернігівського губвиконкому). Досліджувалися також фонди Відділу рукописів ЦНБ НАН України ім. В.І. Вернадського, Центральної наукової бібліотеки АН України ім. В. Вернадського, Київської науково-педагогічної бібліотеки ім. В.О. Сухомлинського, науково-довідкової бібліотеки Центрального історичного архіву м. Києва, Державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка м. Харкова, Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, відділу рідкісних видань бібліотеки Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка. Близько 40 архівних документів вводяться до наукового обігу вперше.
Джерелами дослідження є також законодавчі й нормативно-правові акти Російської імперії XIX-початку XX ст. щодо регламентування реабілітаційної діяльності різних типів виправно-виховних закладів, їх статути і звіти, матеріали з’їздів з питань охорони і захисту знедоленого дитинства, монографії з педагогіки, педології, правознавства. У ході дослідження широко використовувалося понад 30 періодичних педагогічних видань XIX-початку XX ст., зокрема, „Вестник воспитания”, „Вестник Европы”, „Вестник школы”, „Воспитание”, „Детское чтение”, „Друг юношества”, „Женское образование”, „Живописная русская библиотека”, „Журнал министерства народного просвещения”, „На помощь матерям”, „Наша школа”, „Педагогический журнал для учащих народных школ Полтавской губернии”, „Педагогический сборник”, „Путь просвещения”, „Русская мысль”, „Русская школа”, „Русский вестник”, „Русское богатство”, „Світло”, „Свободное воспитание”, „Украинский вестник”, „Учитель”, а також сучасні періодичні видання та збірники статей „Беспризорник”, „Дзвін”, „Дитина”, „Дошкільне виховання”, „Історична пам’ять”, „Педагогіка”, „Перемены”, „Социс”, „Соціальна педагогіка: теорія та практика”, „Школа”, „Шлях освіти” та інші.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період з XIX до початку XX ст. Визначення нижньої хронологічної межі пов’язане з тим, що саме на XIX ст. припадає інтенсивний розвиток реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України, коли визначалися мета, зміст, принципи, форми їх роботи, створювалася мережа відповідних закладів для соціально і педагогічно занедбаних дітей, малоздібних, сиріт, безпритульних, жебраків, волоцюг, правопорушників і злочинців, здійснювалася профілактика правопорушень серед неповнолітніх, приділялась увага піклуванню про зміцнення здоров’я астенічних і малоздібних дітей. Верхня хронологічна межа дослідження обмежується початком XX ст., що пояснюється необхідністю переосмислення накопиченої теорії та практики реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів з метою перегляду традиційних підходів, пошуку можливостей для більш об’єктивного вивчення подій і фактів післяжовтневого періоду.
Дослідження здійснювалося протягом 1997-2006 рр. у ході трьох послідовних етапів. На першому етапі (1997-2000 рр.) визначено стан розробки досліджуваної проблеми, конкретизовано концептуальний апарат, узгоджено методологічні засади дослідження, опрацьовано архівні матеріали, нормативно-правові та законодавчі документи, монографічні й публіцистичні праці з педагогіки, педології, правознавства, історії педагогічної думки в Україні, вивчено генезис реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів у Західній Європі, Північно-Американських Сполучених Штатах, Росії та Україні, систематизовано здобутки і прорахунки педагогічної реабілітації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей, здійснено порівняльний аналіз фактичного матеріалу, науково-педагогічної літератури та архівних документів. На другому етапі (2000-2003 рр.) отримані результати зіставлено з метою і завданнями дослідження, опрацьовано та систематизовано фактичний матеріал, виокремлено етапи становлення й розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів, проаналізовано значення філантропінів, авторських та експериментальних педагогічних закладів як теоретичного фундаменту організації виправного виховання в Україні досліджуваного періоду, узагальнено досвід реабілітаційної роботи понад 100 типів виправно-виховних закладів, визначено перспективи використання теоретичного доробку і практичних надбань реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими” дітьми за сучасних умов реформування освіти в Україні. На третьому етапі (2003-2006 рр.) відредаговано зміст дисертації, основні результати дослідження висвітлено в монографії, навчальному посібнику, програмі та інструктивно-методичних матеріалах курсу „Реабілітаційна педагогіка”, наукових статтях, матеріалах конференцій і семінарів.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:
Набули уточнення основні дефініції досліджуваної проблеми: „реабілітація” як відновлення здібностей до нормальної поведінки і розвитку, „реабілітаційна діяльність” як комплексна діяльність з відновлення в дітей здібностей до нормальної поведінки і розвитку шляхом цілісної організації їх життєдіяльності, „виправно-виховні заклади” як установи, у яких здійснювалася реабілітаційна діяльність з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, „піклування” як прояв громадської турботи про „важких у виховному розумінні” дітей.
До наукового обігу вперше введено невідомі та маловідомі архівні документи (186 од. зб.), які розширили уявлення про мету, завдання, зміст, форми, методи, принципи реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України.
Проведене дослідження дозволило уточнити висновки науковців про те, що еволюція ідеї реабілітаційної роботи з дітьми, які виявляють відхилення в поведінці та розвитку, бере свій початок у 20-х роках XX ст., що ввійшли в історію вітчизняної педагогіки як період інтенсивної боротьби з дитячою безпритульністю і криміналізацією підростаючого покоління.
Теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що на основі отримання нових даних та введення до наукового обігу чисельних маловідомих і раніше невідомих матеріалів обґрунтовано теоретичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей у світовій і вітчизняній педагогіці XIX-початку XX ст. (визначено специфіку поглядів зарубіжних, вітчизняних педагогів, юристів, лікарів, громадських діячів на сутність, значення, зміст, функції, напрями, умови реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів, обґрунтовано і схарактеризовано етапи та відповідні їм провідні тенденції становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України з різними категоріями дитячого контингенту); визначено і класифіковано термінологічний апарат досліджуваної проблеми (який включає поняття і номени, що використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу та факторів формування особистості дитини, конкретизують учасників процесу виправного виховання, указують на принципи функціонування виправно-виховних закладів, пов’язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів, уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання, застосовуються для позначення прорахунків у вихованні дітей); схарактеризовано напрями розвитку ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти в Україні (реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку, з дітьми-сиротами й тими, хто залишився без батьківського піклування, з дітьми-правопорушниками, з важковиховуваними та астенічними, хворими дітьми) та визначено її прогностичні тенденції (удосконалення термінологічного поля реабілітаційної педагогіки та реабілітаційної діяльності соціальних інститутів; запровадження широкого спектру заходів, форм, методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки фахівців з реабілітаційно-педагогічної діяльності; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей).
Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці курсу „Реабілітаційна педагогіка” для студентів стаціонарного і заочного відділення вищих навчальних закладів, які набувають фахову підготовку зі спеціальності „Практична психологія і соціальна педагогіка”, „Соціальна педагогіка та іноземна мова”, „Соціальна робота”, „Фізична реабілітація”, підготовці навчального посібника „Реабілітаційна педагогіка”, рекомендованого Міністерством освіти і науки України до використання у вищій школі, а також укладанні програми курсу „Реабілітаційна педагогіка” та інструктивно-методичного його забезпечення.
Висновки і рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, апробовані в навчальному процесі психолого-педагогічного факультету Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (довідка № 2129/01-37/19 від 18.05.2006 р.), соціально-гуманітарного факультету Полтавського інституту економіки і права вищого навчального закладу „Відкритий міжнародний університет розвитку людини „Україна” (довідка № 6-37/118 від 18.05.2006 р.), довідка № 1/945 від 15.05.06 р.), кафедри соціальної роботи і соціальної педагогіки Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (довідка від 15 травня 2006 р.), кафедри дефектології та основ медицини Херсонського державного університету (довідка № 06-12/711 від 18.05.2006 р.), кафедри реабілітаційної педагогіки та здорового способу життя Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 189 від 22.05.2006 р.).
Матеріали дисертаційного дослідження також можуть бути використані при розробці та викладанні курсів „Історія педагогіки”, „Історія соціальної педагогіки”, „Реабілітаційна педагогіка”, „Соціальна робота в Україні”, „Соціальний супровід сім’ї”, „Превентивна педагогіка”, спецкурсів та спецсемінарів для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, а також в укладанні підручників, навчальних посібників, плануванні реабілітаційної роботи з „важкими” дітьми, під час проведення педагогічної практики.
Особистий внесок автора у працях, написаних у співавторстві, полягає в теоретичному обґрунтуванні основних ідей і положень досліджуваної проблеми, науковій інтерпретації отриманих даних.
Вірогідність і наукова обґрунтованість висновків дисертаційного дослідження забезпечується виваженими теоретико-методологічними позиціями, застосуванням теоретичних та емпіричних методів наукового пізнання адекватно до мети і завдань дослідження, вивченням, аналізом та використанням широкої джерельної бази, яка включає теоретичні праці з педагогіки, педології, правознавства, матеріали з’їздів і конгресів діячів освіти, законодавчі та нормативно-правові документи, статути і звіти про роботу виправно-виховних закладів, дотриманням принципів історизму та об’єктивності, порівняльним аналізом архівних документів, широкою апробацією матеріалів дисертації в навчальному процесі вищих навчальних закладів, на конференціях та методичних семінарах.
Апробація головних результатів дослідження реалізовувалася на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах і симпозіумах, а саме: „Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю” (Київ-Кіровоград-Павлиш, 2003), „Наука і освіта „2004” (Дніпропетровськ, 2004), „Динаміка наукових досліджень „2004” (Дніпропетровськ, 2004), „Науковий потенціал світу ’” (Дніпропетровськ, 2004), „Теорія і практика навчання і виховання дітей з обмеженими фізичними і психічними можливостями: інноваційний підхід” (Полтава, 2004), „Адаптаційні можливості дітей та молоді” (Одеса, 2004), „Реалії та перспективи освіти і розвитку дітей у XXI столітті” (Ульяновськ, 2005), „Підготовка дефектологів у системі вищої школи: стан, перспективи розвитку” (Мінськ, 2005), “Ціннісні парадигми освіти в контексті євроінтеграції” (Харків, 2005), „Медико-соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями здоров’я” (Дніпропетровськ, 2005), “Адаптаційні можливості дітей та молоді” (Одеса, 2006), „Професійно-педагогічна підготовка вчителя початкових класів” (Полтава, 2000), „Впровадження інноваційних технологій у дошкільних закладах Полтавщини” (Полтава, 2002), „Макаренківські читання” (Полтава, 2003), “Педагогічні та соціально-психологічні аспекти виховання у контексті сучасного європейського виміру” (Полтава, 2006), „Впровадження інноваційних технологій у дошкільних закладах Полтавщини” (Полтава, 2002), „Фізична культура, спорт та здоров’я нації” (Вінниця, 2004), „Педагогічні шляхи реалізації загальноєвропейських цінностей у системі освіти України” (Харків, 2005), „Психолого-педагогічні проблеми формування професіоналізму викладача вищої школи в умовах європейського виміру” (Полтава, 2006), „Підготовка молоді до здорового способу життя” (Черкаси, 2006). Основні результати і висновки дисертаційної роботи обговорювались і дістали позитивну оцінку на засіданнях ученої ради та кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.
Публікації. Результати дисертації опубліковано в 47 наукових працях, серед них 44 написано без співавторів, зокрема: 1 монографія, 1 навчальний посібник, 5 навчально-методичних посібників, 22 одноосібних статті у провідних наукових фахових виданнях, 1 стаття –у співавторстві, 5 статей в інших виданнях (з них 2 –у зарубіжних), 12 тез та виступів на конференціях. Загальний обсяг авторського доробку з теми дослідження становить близько 58 друкованих аркушів.
Кандидатська дисертація на тему „Організація самоосвіти студентів педагогічних вузів” захищена в червні 1994 р., її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувались.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку інформативних джерел, 8 таблиць на 10 сторінках, додатків. Загальний обсяг роботи становить 500 сторінок, із них основного тексту –сторінок. Список використаної літератури охоплює 910 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено хронологічні межі, ступінь опрацювання теми, об’єкт, предмет, мету, викладено провідні положення концепції дослідження, його завдання та методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, окреслено джерельну базу, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження, визначено особистий внесок здобувача у працях, написаних у співавторстві.
У першому розділі –„Термінологічне поле” реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” –схарактеризовано основні дефініції, що використовувались у реабілітаційній діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. До уваги було взято три групи лексичних засобів, які (у широкому розумінні) утворюють „термінологічне поле” педагогічної науки: терміни в точному розумінні слова, номени або номенклатурні позначення, які виконують виключно номінативну функцію, і поняття, які лише частково належать до педагогічної науки. Це дозволило здійснити класифікацію термінів досліджуваної проблеми відповідно до таких груп термінів: 1) поняття і номени, які використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу; 2) поняття і номени, які конкретизують учасників процесу виправного виховання; 3) поняття і номени, які вказують на принципи функціонування виправно-виховних закладів; 4) поняття і номени, пов’язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів; 5) поняття і номени, які уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання; 6) поняття і номени, які використовуються для позначення факторів формування особистості дитини; 7) поняття і номени, які застосовуються для визначення прорахунків у вихованні дітей.
У дисертації встановлено, що для позначення виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. здебільшого застосовувалися такі поняття і номени: 1) іноземного походження, які згодом поповнили вітчизняну педагогічну термінологію за аналогією змісту („виховний будинок”, „сирітський притулок”, „індустріальна школа” та ін.); 2) запозичені шляхом дослівного відтворення („азілій”, „реформаторій”, „сетлмент”); 3) які не мали аналогів серед вітчизняних виправно-виховних закладів („будинок дитини” М. Монтессорі, філантропін, „трудова школа” Г. Кершенштейнера, „соціальна школа” Дж. Дьюї, „школа „Вулик” С. Фора та ін); 4) пов’язані з організаційними формами навчання і виховання („маннгеймська система навчання”, „ельберфельдська система”); 5) що своїм походженням зобов’язані певним країнам у силу регіональної специфіки та соціальної структури населення („кораблі-притулки” в Англії та Італії, „республіки молоді” у Північно-Американських Сполучених Штатах, „школи для ледарів”, „школи для обідранців” в Англії, „амбулаторні школи” в Данії, „жеденівські сільськогосподарські притулки” в Росії, „школа біля воріт лікарні” в Україні та ін.); 6) які займали проміжне положення між пенітенціарними і педагогічними закладами („дитячі суди”); 7) які органічно поєднували виправно-виховну роботу зі зміцненням фізичного стану дітей („школи просто неба”, „лісові школи”, „лікувальні колонії”, „санаторні колонії”, „екскурсійні колонії”, „канікулярні колонії”, „напівколонії”, „літні шкільні колонії”, „класи зі зниженою температурою повітря”, „класи на відкритому повітрі”, „школи на даху”).
Для конкретизації учасників процесу виправного виховання протягом досліджуваного періоду використовувалися такі основні дефініції, як „філантропи”, „дитячі педелі”, „контр-метри”, „батьки сімейств”, „старші брати”, „дитячі судді”, „фостерні сім’ї”.
Позначенню принципів реабілітаційної діяльності зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. відповідали „павільйонний” і „конгрегатний” принципи, а також принципи „шкільних класів”, „спеціального” та „загального” патронату, „закритого” і „відкритого” піклування.
Серед понять і номенів, пов’язаних з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів набули поширення такі: 1) методи покарання („покарання за типом природного наслідку”, „тілесні покарання”, „догана”, „позбавлення відпустки”, „позбавлення побачення з рідними”, „робота в позаурочний час”, „позбавлення матрацу та ковдри”, „низька оцінка за поведінку”, „переведення до нижчого розряду”, „навіювання”, „передача суду”, „зауваження”, „позбавлення місця за столом у їдальні”, „запис у „чорну книгу”, „запис у „шкільний щоденник”, „догана в „колі” у суботній вечір” та ін.); 2) методи заохочення („емоційне схвалення успіхів”, „максимально можливе розширення нахилів і здібностей”, „знаки відмінності”, „запис в особливі зошити”, „видача робітничої платні”, „улаштування прогулянок за межі закладу”, „відпустка до рідних”, „переведення до вищого розряду”, „довіра”, „дострокове звільнення”, „збільшення грошової допомоги після звільнення”, „спільне оцінювання поведінки”, „право на роботу в майстернях закладу на власну користь”, „право носити у святкові дні власний одяг і взуття” та ін.).
Поняття і номени, які уособлювали поєднання різних підходів до організації виправного виховання протягом досліджуваного періоду, набули поширення у вихованні з його широким і різнобічним змістом („виховання домашнє”, „приватне” і „державне”), у піклуванні, яке мало виключно станове значення, а також у виправному вихованні, підходи до реалізації якого деталізовані в працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, В. Одоєвського, П. Редкіна та інших педагогів.
Для позначення факторів формування особистості дитини, як свідчить проведене дослідження, використовувалися поняття і номени, які ввійшли в активну лексику завдяки доробку В. Бєлінського („виховання” і „зовнішні обставини”), О. Герцена („кліматологічний характер виховання”), П. Лесгафта („єдність психічного і фізіологічного”, „вплив середовища та вправ”), Д. Писарєва („відповідальність батьків”), К. Ушинського („пріоритетна роль виховання”), М. Чернишевського („залежність розвитку людської природи від умов праці, побуту та виховання”).
Поняття ж і номени, які отримали теоретичне обґрунтування у працях О. Радищева („помилки виховання”), Ж.-Ж. Руссо („афективні відчуття”, „примхи” і „свавілля”), В. Стоюніна („сімейне безладдя”, „хибне виховання”, „надмірна суворість” і „замкнутість батьків”), М. Чернишевського („дурні школи”, „сувора педагогічна система”, „опрусачений дух школи”, „мордування дітей”, „середньовічне потворство”, „машинна дресура”) застосовувалися для позначення прорахунків у вихованні дітей.
Особливу увагу в дисертації приділено визначенню лексико-семантичного значення основних категорій досліджуваної проблеми, зокрема, „реабілітація” (відновлення здібностей до нормальної поведінки і розвитку), „реабілітаційна діяльність” (комплексна діяльність з відновлення в дітей здібностей до нормальної поведінки і розвитку шляхом цілісної організації їх життєдіяльності), „виправно-виховні заклади” (установи, у яких здійснювалася реабілітаційна діяльність з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей), „піклування” (прояв громадської турботи про „важких у виховному розумінні” дітей).
Проведене дослідження дозволило встановити, що більшість з поширених протягом окресленого хронологічного періоду термінів отримали теоретичне обґрунтування в працях таких відомих педагогів і громадських діячів минулого, як Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, В. Бєлінський, І. Бецькой, О. Герцен, М. Добролюбов, П. Лесгафт, М. Новиков, В. Одоєвський, П. Пестель, М. Пирогов, Д. Писарєв, О. Радищев, П. Рєдкін, В. Стоюнін, К. Ушинський, М. Чернишевський, М. Шелгунов, Ф. Янкович та ін.
Таким чином, визначення і конкретизація „термінологічного поля” досліджуваної проблеми сприяла виявленню специфіки реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., виокремленню вікового діапазону осіб, найбільш сприйнятливих до зовнішніх педагогічних впливів, а також установленню типових проявів відхилень у поведінці й розвитку „важких у виховному розумінні” дітей.
У другому розділі –„Витоки ідеї педагогічної реабілітації в історії зарубіжної педагогічної думки (VIII-початок XX ст.)” –розглядається ідея філантропізму як основа реабілітаційної діяльності зарубіжних виправно-виховних закладів, дається загальна характеристика реабілітаційної діяльності зарубіжних авторських шкіл та експериментальних педагогічних закладів, розкривається специфіка організації реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Західній Європі та Північно-Американських Сполучених Штатах.
Аналіз наукових розвідок сучасних дослідників (М. Дмитрієнко, К. Кузьміна, Л. Лавриненка, А. Нарадько, Т. Омельченко, В. Ринькова, А. Свердлової, А. Соколова, Б. Сутиріна, О. Ясь) дозволяє простежити еволюцію благодійності від церковно-християнської до приватно-громадської, яку небезпідставно можна вважати фундаментом реабілітаційної діяльності перших виправно-виховних закладів досліджуваного періоду. У зв’язку з цим увагу акцентовано на творчій спадщині Й. Базедова, Х. Вольке, Х. Гутс-Мутса, Х. Зальцмана, І. Кампе, А. Німейера, Ф. фон Рохова, Е. Траппа, які прагнули до теоретичного обґрунтування ідеї реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей в умовах відкритих ними філантропінів. Пріоритетним у діяльності цих закладів було впровадження прогресивних форм і методів навчання й виховання дітей, посилення уваги до їх фізичного розвитку, застосування мануальної праці з метою підготовки до майбутнього трудового життя, формування морально-етичних норм і духовних цінностей на ґрунті релігійного виховання.
У процесі дослідження встановлено, що подальший розвиток і більш виражений характер ідеї філантропізму отримали в зарубіжних авторських та експериментальних педагогічних закладах. Зазначимо, що у витоків цієї справи стояли Ж. Ітар, М. Монтессорі, Й. Песталоцці та Ф. Фребель, які першими на науковому рівні обґрунтували залежність розвитку розумових здібностей і психологічних властивостей дітей від умов соціального середовища і довели можливість ліквідації аберацій у їхній поведінці та розвитку шляхом тривалих і систематичних педагогічних впливів. Висловлені ними ідеї були підтримані та впроваджені в практику авторських та експериментальних закладів, до яких належали „сільські виховні будинки” Літца (у Гаубинді, Ільзенбурзі, замку Біберштейн) і Штольпе (на озері Ванн), „шкільна община” Буггартен поблизу Берліна, „будинок життя” П. Тільса в Ельберфельді, „вільна шкільна община” у Вікерсдорфі, школа Б. Отто поблизу Берліна, школа Е. Гауфе, клейморська школа в Англії, тетфільдська „школа на природі”, школа С. Редді в Абботсгольмі, школа Бедлея у Бідельсі, чіказька школа Дж. Дьюї, школа Г. Манна у Нью-Йорку, „трудові школи” Р. Зейделя і Г. Кершенштейнера, „сирітський будинок „Прево” П. Робена, „школа „Соціальне майбутнє” М. Верне, „школа „Вулик” С. Фора, школа Фіндлея, школа О. Декролі, школа А. Ферьєра, школа Л. Геммерліна в Бексі, школа Демолена.
Установлено також, що більш широке розповсюдження ідеї філантропізму отримали у виправно-виховних закладах Західної Європи та Північно-Американських Сполучених Штатів. У той же час характер реабілітаційної діяльності зарубіжних виправно-виховних закладів, окрім спільних рис, мав і такі особливості, які зумовлювалися національною своєрідністю, географічними відмінностями та чинним кримінальним законодавством кожної з цих країн. Найбільш зразковими серед них були: в Англії –притулки Т. Бернардо, азілії капітана Брентона, колонії „Паркхорст”, „Редхілл-Саррей”, „Степней Хаус”, Ільфордська; у Франції –колонія „Рокетт”, „Центральний виховний і робітничий заклад” у Мельоні, колонія в Бордо, колонія „Меттре”; у Німеччині –„Прядильний будинок” у Нюрнберзі, колонії „Ам-Урбан”, „Рауше Хаус”, „Хагенау”, „Золінген”; в Америці –„Республіка молоді” В. Джорджа, „Будинки для хлопчиків-продавців газет”. До того ж, Німеччину можна вважати піонером у запровадженні з 1547 р. мережі сирітських будинків, а з 1859 р. –лісових шкіл, серед яких усесвітнє визнання здобула Шарлоттенбурзька лісова школа (1904 р.).
Виявлено, що в окремих західноєвропейських країнах (Австро-Угорщина, Норвегія, Данія, Швеція) перевага надавалася приватним і невеликим (за кількістю вихованців) виправно-виховним закладам, у той час, як у Бельгії функціонували лише заклади державної власності. Якщо в Португалії був лише 1 виправно-виховний заклад, то в Голландії мали місце 3 землеробські колонії та 270 притулків. Це пояснювалося регіональною специфікою організації реабілітаційної роботи з окремими категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, наприклад: існуванням у Данії амбулаторних шкіл, запровадженням у Швеції соціального інституту “дитячих педелів”, підсиленою увагою у Швейцарії до порушень психосоматичного здоров’я підростаючого покоління.
У ході системно-генетичного аналізу історико-педагогічної літератури встановлено, що провідну роль у генезисі зарубіжних виправно-виховних закладів відігравали благодійні організації й товариства, а також відомі на той час громадські діячі Бекер, Т. Бернардо, капітан Брентон, Гіль, Гуссель, М. Карпентер, лорд Нортон, С. Тернер, лорд Шефсбері (Англія), абат Арну, граф Гаспарен, Ф. Демец, Б. де Куртейль, Ф. Марбо, маркіз д’ Оссонвіль, Т. Руссель (Франція), Й. Віхерн, Ф. Кіндерман, Л. Плясс (Німеччина).
Таким чином, кожна з зарубіжних країн мала добре організовані установи з виправного виховання та достатній досвід реабілітаційної роботи. Вивчення та інтерпретація їх прогресивних здобутків були використані в Україні досліджуваного періоду для організації реабілітаційної діяльності з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей та розбудови вітчизняної системи виправно-виховних закладів.
У третьому розділі –„Теоретичні засади реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” –обґрунтовано та схарактеризовано етапи і провідні тенденції реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст., визначено внесок українських педагогів у розробку теоретичних положень реабілітаційної роботи з дітьми, які мають відхилення поведінки й розвитку, систематизовано матеріали з’їздів та конгресів діячів освіти з проблеми подолання аберацій у поведінці й розвитку дітей.
На основі аналізу історико-педагогічних, архівних джерел, з урахуванням суспільно-політичних, соціально-економічних, організаційно-педагогічних зрушень визначено етапи становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні досліджуваного періоду. Перший етап (перша половина XIX ст.) –опікунський –характеризувався виникненням форм державного і громадського піклування про різні категорії „важких у виховному розумінні” дітей, відкриттям губернських приказів суспільної опіки, запровадженням „міського” виховання, розбудовою мережі виховних будинків і сирітських притулків, передачею дітей на виховання в „державні селища” селянам „доброї поведінки” за встановлену платню і пільги; створенням IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, в обов’язки якого входило піклування про знедолених дітей без урахування статі, станової приналежності й віросповідання, надання їм морально-релігійної й початкової освіти, музичного і фізичного виховання.
Другий етап (друга половина XIX ст.) –лікувально-педагогічний, якому притаманне: державне піклування про знедолених дітей в Україні, виникнення общин і земств; покращення діяльності притулків для дітей-підкидьків, залучення для завідування цими установами лікарів (Катеринославський, Одеський і Харківський притулки), використання спеціально пристосованих приміщень (Одеський притулок), постійне збільшення кількості годувальниць, посилення медичного контролю, запровадження відкритого прийому дітей (Київський, Одеський, Херсонський притулки); посилення ролі благодійних і громадських товариств у зміцненні здоров’я астенічних дітей; відкриття різного роду літніх канікулярних, лікувальних колоній, санаторних шкіл та їх модифікацій; доведення лікарями (П. Бутковським, В. Гіляровським, В. Кащенком та І. Сікорським) необхідності поєднання медико-педагогічної діагностики і соціального оздоровлення сиріт, бездоглядних і безпритульних дітей; запровадження діагностування соціальної дезадаптації за медико-педагогічними критеріями (розумова відсталість, моральна занедбаність та ін.); розвиток лікувальної педагогіки як синтезу медико-терапевтичних і навчально-виховних прийомів, метою яких є виправлення характеру та особистості дитини в цілому; створення груп здоров’я серед учнів освітніх закладів; розробка гігієнічних рекомендацій щодо організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах; обов’язкове включення гімнастики, ігор, прогулянок до педагогічного процесу.
Третій етап (початок XX ст.) –соціально-педагогічний –визначається як етап інтенсивного розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів. Саме на цьому етапі набувають поширення явища соціального сирітства, масової безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, що зумовило надання методичної допомоги різноманітним організаціям щодо вироблення примірних статутів, форм і методів підтримки знедолених дітей, виділення об’єкту піклування і визначення відповідальних за опіку, пошук джерел фінансування суспільного піклування, регламентацію діяльності приватних благодійних організацій, вирішення питань кадрового забезпечення організації навчально-виховного процесу в притулках, виховних будинках, колоніях та інших закладах суспільного піклування.
У дисертації доведено, що після Я. Коменського проблема виявлення та усунення аберацій у поведінці й розвитку дітей отримала подальше обґрунтування в працях В. Бєлінського, О. Герцена, М. Добролюбова, П. Лесгафта, М. Пирогова, Д. Писарєва, М. Шелгунова та ін.
З’ясовано, що внесок зарубіжних та українських педагогів, лікарів, громадських діячів, юристів досліджуваного періоду полягав у:
У ході наукового пошуку доведено, що в обґрунтуванні теоретичних засад реабілітаційної діяльності з „важкими у виховному розумінні” дітьми провідну роль відігравали також з’їзди і конгреси діячів освіти, представників вітчизняних виправно-виховних закладів, на яких обговорювалися такі загальні питання: визначення характеру закладів і контингенту вихованців; удосконалення виправних закладів і розробка виховних прийомів, пошук засобів щодо зміцнення матеріального становища існуючих закладів та відкриття нових; установлення порядку проведення судочинства над малолітніми, попереднього випробовування новоприбулих; навчання грамоти і ремесел; надання вихованцям відпусток; використання „тілесних покарань”; виключення вихованців із закладів та їх умовне звільнення; організація патронату над вихованцями після конфірмації тощо.
Таким чином, аналіз творчої спадщини видатних зарубіжних і вітчизняних педагогів, громадських діячів, лікарів, юристів досліджуваного періоду, вивчення матеріалів з’їздів і конгресів діячів освіти, архівних документів свідчить про інтенсивний розвиток теоретичних засад реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.
У четвертому розділі –„Законодавчі основи реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” –проаналізовано правове нормативне забезпечення реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., установлено роль дитячих судів досліджуваного періоду щодо захисту прав та охорони дитинства.
У дисертації узагальнено законодавчі документи і нормативно-правові акти досліджуваного періоду, що дозволило виокремити спільні (безкарність малолітніх, пом’якшення покарань для дітей підліткового віку, підпорядкованість виправно-виховних закладів міністерству внутрішніх справ, розробка „засобів суспільної безпеки”) й відмінні (формування кримінального законодавства під впливом римського права, надання переваги покаранню, а не виправленню неповнолітніх майже до першої чверті XIX ст., різноманіття підходів до вікової періодизації дитинства, розбіжність у встановленні періоду неосудності для неповнолітніх, різне практичне ставлення до неосудних неповнолітніх правопорушників і злочинців) характеристики зарубіжного і вітчизняного кримінального законодавства.
З’ясовано, що вітчизняне кримінальне законодавство, на відміну від зарубіжного, формувалося наприкінці XVII ст. під впливом візантійських законів. Воно характеризувалося перевагою засобів залякування над виховними впливами на неповнолітніх, частими змінами „Укладання про покарання” як основного законодавчого документу в галузі кримінального права, пізнім прийняттям „Статуту кримінального судочинства” і „Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями”, поширенням таких форм педагогічної реабілітації неповнолітніх злочинців, як домашнє виховання дітей до 10-річного віку і патронат за вихованням малолітніх, установленням віку неповноліття і доведенням його, установленням законності народження, урегулюванням батьківської влади, обмеженням право- і дієздатності неповнолітніх, посиленням відповідальності неповнолітніх правопорушників і злочинців та відповідальності за злочини проти неповнолітніх, урегулюванням трудових стосунків з неповнолітніми ремісниками і робітниками, забезпеченням громадського піклування про малолітніх.
Установлено, що тривала невизначеність віку повної неосудності неповнолітніх мала місце в Україні майже до середини XIX ст. і значною мірою гальмувала процес розбудови системи виправного виховання, розширеної за рахунок ремісничих притулків, землеробських колоній та інших типів закладів. На той час відповідно до російського законодавства малолітній вік поділявся на три періоди: повної неосудності (від народження до 10-річного віку); відносної неосудності (від 10 до 14-річного віку, протягом якого встановлювалось усвідомлене вчинення злочину і дитина прирівнювалась або до першої групи, або до третьої, що зумовлювало відсутність покарання взагалі або його пом’якшення); вік пом’якшених покарань (від 14 до 21-річного віку).
У дисертації схарактеризовано основні законодавчі документи в галузі вітчизняного виправного виховання, зокрема, „Положення про виправні притулки”, „Положення про сирітські будинки”, „Положення про виховні будинки”, „Положення про виправно-виховні заклади для неповнолітніх”, „Проект правил про суди для неповнолітніх”, якими визначалися зміст, форми, методи реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів і регламентувалося функціонування дитячих судів, чим забезпечувався захист і охорона прав неповнолітніх.
У дисертації виявлено, що дитячі суди на території України, зокрема в Києві, Харкові, дотримувались у своїй діяльності таких вимог: 1) у загальній процедурі судочинства справи неповнолітніх розглядались окремо від інших одним спеціально призначеним суддею; 2) з метою спрощення судочинства у справах неповнолітніх вимагалось усунення формалізму судових дій та урочистості обстановки, обмеження гласності; 3) під час визначення ступеня й міри покарання неповнолітнього за вчинений делікт рекомендувалося відходити від загальних положень, які вважались обов’язковими у розгляді справ дорослих; 4) піклування про неповнолітнього до і після судового засідання ввірялося спеціально призначеному піклувальнику.
Отже, розроблене нормативно-правове забезпечення реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду, а також функціонування дитячих судів свідчать про конкретні кроки щодо вирішення питань захисту й охорони прав знедолених дітей в Україні XIX-початку XX ст.
У п’ятому розділі –„Досвід реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” –схарактеризовано діяльність виправно-виховних закладів з педагогічної реабілітації „важких у виховному розумінні” дітей у Росії, а також у північно-східних, центральних і південних губерніях України, визначено особливості літніх шкільних та лікувальних колоній як особливого типу вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду.
Як свідчить проведене дослідження, більшість вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, охоплювали невелику кількість вихованців, функціонували переважно за типом сімейних і характеризувались орієнтацією на самообслуговування, самоорганізацію, освітню і професійну підготовку до самостійного життя в майбутньому. Зміст реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів передбачав морально-релігійне, розумове, трудове виховання і фізичний розвиток дітей, ефективність реалізації якого підвищувалася дотриманням установленого розпорядку дня, використанням системи заохочень і покарань.
Установлено, що майже кожен з вітчизняних виправно-виховних закладів до своєї структури включав три відділення: 1) дослідне відділення, під час перебування в якому лікар-психіатр і лікар-педагог діагностували стан здоров’я дитини, умови життя та обставини вчиненого делікту чи правопорушення („випадкових” дітей віддавали на поруки рідним або направляли до відповідних закладів); 2) відділення для виправних, де відбувалася педагогічна реабілітація неповнолітніх, які вже стали на злочинний шлях і перетворили делікт на професію, звичку; 3) відділення для невиправних (природжених злочинців) з жорстким режимом і суворою ізоляцією.
Виявлено, що серед російських виправно-виховних закладів зразковими вважалися Московський Рукавишниківський притулок (1864 р.), Петербурзька землеробська колонія (1871 р.), Московський Болшівський притулок (1874 р.), Ризький рятувально-виховний прихисток Плескодаль (1839 р.), Владимирська ремісничо-землеробська колонія (1891 р.). Окреме місце серед них займали сільські (жеденівські) притулки як заклади превентивного характеру.
У ході аналізу історико-педагогічної літератури, архівних документів установлено, що з ініціативи К. Вентцеля, О. Зеленка і С. Шацького були започатковані заклади нового типу („Будинок вільної дитини”, „Товариство друзів природного виховання”, „Батьківський клуб”, „Музей зразкових дитячих іграшок”, „Сетлмент”, „Дитяча праця і відпочинок”), в основу діяльності яких покладено ідеї вільного виховання, а весь навчально-виховний процес побудовано так, щоб створити дітям усі необхідні умови для всебічного розвитку, активізувати приховані в них творчі здібності.
Спираючись на регіональний підхід в аналізі реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду, у дисертації акцентовано увагу на детальній характеристиці виправно-виховних закладів північно-східного регіону (Харківська і Чернігівська губернії), центрального регіону (Київська, Подільська, Полтавська губернії) та півдня України (Таврійська, Херсонська, Катеринославська губернії). Крім того, зібраний фактичний матеріал та аналіз архівних документів дозволив дати більш повну характеристику і зразковим виправно-виховним закладам України: Київській Рубежівській землеробській колонії (1876 р.), Одеському виправному притулку (1870 р.), Чернігівській землеробсько-ремісничій виправній колонії для неповнолітніх (1894 р.), Таврійському притулку (1890 р.), „Хрестовоздвиженському трудовому братству” (1885 р.), Харківському виправному притулку (1881 р.), Миколаївському притулку в Херсоні та Олексіївському притулку в Єлисаветграді (1852 р.).
З’ясовано, що крім переваг і здобутків більшість виправно-виховних закладів України мали і свої недоліки, зокрема: високу собівартість спорудження приміщень за межею міста; необхідність залучення значної кількості працівників, що вимагало економного використання ресурсів за рахунок поєднання кількох посад одним спеціалістом; складність інтеграції виховного процесу з трудовою підготовкою дітей у зв’язку з відсутністю фахівця для посади завідувача, який би інтегрував якості адміністратора, педагога і господарника; мінімальний розмір бюджету виправно-виховного закладу, що утруднював найом кваліфікованих працівників, які позбавлялися права на отримання пенсії від держави за вислугою років; відсутність установ з підготовки наглядачів для притулків-колоній; вікове обмеження контингенту вихованців п’ятнадцятьма роками, що не дозволяло в повному обсязі використовувати їхню працю ні в майстернях, ні на польових роботах, а отже вимагало збільшення кількості обслуговуючого персоналу за рахунок найму додаткових працівників.
Знайшов підтвердження той факт, що турботу про захист та охорону прав знедолених дітей в Україні протягом досліджуваного періоду брали на себе також і численні благодійні організації й товариства, пік діяльності яких припадає на другу половину XIX ст. до офіційного прийняття закону про них. Установлено, що вагомий внесок у справу реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми належав також різного роду просвітницьким організаціям і товариствам, зокрема, „Товариству грамотності”, „Товариству сприяння початковій та середній освіті”, „Товариству народних дитячих садків”, фребелівському товариству, „Товариству імені К. Ушинського”, Київському відділенню класичної філології і педагогіки, Київському педагогічному клубу, Київському батьківському гуртку, „Товариству допомоги бідним учням”, „Педагогічному товариству взаємної допомоги”, педагогічному товариству „Просвіта”, Київському українському клубу „Батьківщина”.
У дисертації доведено, що особливу роль серед вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду відігравали дитячі колонії, які переслідували у своїй діяльності гігієнічну (оздоровчу) і педагогічну мету. Залежно від зв’язку зі школою колонії поділялися на літні та лікувальні, відкриті („датська система”) й закриті („швейцарська система”), а також напівколонії та мандрівні (краєзнавчі) колонії. Близькими за характером і змістом до них були лісові та санаторні школи, у яких органічно поєднувалась організація навчально-виховного процесу з оздоровленням та загартовуванням учнівства. Функціонували колонії на членські внески, платню батьків, а також завдяки підтримці з боку благодійних організацій, громадських товариств та створенню фондів для благоустрою цих закладів. До управлінського апарату кожної літньої чи лікувальної дитячої колонії, крім завідувача, обов’язково входили вихователі, учителі, лікарі та обслуговуючий персонал.
Кожна така дитяча літня колонія, незалежно від типу, мала відповідати гігієнічним (достатнє харчування, перебування на чистому повітрі, рухова активність, гарний сон, чергування легкої та складної роботи протягом дня, тижня, навчального семестру, своєчасний відпочинок (купання, ігри), його поєднання з трудовою діяльністю та навчанням), організаційним (віддаленість від міста, неперенаселеність місцевості та відсутність туристів, забезпечення своєчасного підвозу провізії, вікове обмеження (8-14 роками) дитячого контингенту, фіксований (не менше 2 місяців) термін перебування в колонії) та методичним (гнучка методика викладання, регулювання обсягу домашніх завдань) вимогам.
Отже, узагальнений досвід реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. містить цінні практичні рекомендації щодо реалізації диференційованого підходу в реабілітаційно-педагогічній роботі з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, наданні їм педагогічної допомоги в кожному конкретному випадку.
У шостому розділі –„Розвиток ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти” –представлено реабілітаційну педагогіку як перспективну галузь педагогічної науки та проаналізовано провідні напрями і тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності соціальних інститутів з різними категоріями дітей у сучасних умовах.
Виходячи з існуючих видів реабілітаційної діяльності (медична, соціальна, професійно-трудова, правова, психологічна, педагогічна, фізична), кожен з яких передбачає використання системи адекватних методів і засобів, узагальнено її сучасні провідні напрями, зокрема:
Проведене дослідження дало змогу сформулювати провідні тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності з різними категоріями дітей у сучасних умовах: удосконалення термінологічного поля реабілітаційної педагогіки та реабілітаційної діяльності соціальних інститутів; запровадження широкого спектру заходів, форм, методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки педагогів-реабілітологів; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей.
ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Україні XIX-початку XX ст., суть якої полягає в розкритті теоретико-практичних засад, виявленні та науковому обґрунтуванні етапів, провідних тенденцій становлення й розвитку реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду.
Проведене дослідження дозволило дістатися таких висновків:
3. Установлено і схарактеризовано внесок зарубіжних (Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.) та вітчизняних (О. Духнович, С. Єфремов, М. Корф, С. Русова та ін.) педагогів, юристів (Ю. Майер, А. Травіс, Хальді), лікарів (П. Бутковський, В. Гіляровський, В. Кащенко, І. Сікорський та ін.), громадських діячів (М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Стешенко та ін.) у розробку теоретичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., що полягав у визначенні значення, сутності, функцій, напрямів та умов реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів; розробці змісту, методів, форм організації виправного виховання різних категорій дітей та доведенні ролі соціальних інститутів у попередженні дитячої бездоглядності й безпритульності; обґрунтуванні ролі батьків у профілактиці соматичної депривації та розвитку адаптивних можливостей дитини, визначенні ролі педагогічної культури батьків як засобу попередження відхилень у поведінці й розвитку дітей, встановленні негативного впливу дидактогенних факторів на виникнення аберацій у поведінці й розвитку школярів, посиленні ролі рідної мови в загальному розвитку підростаючого покоління, класифікації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей.
Узагальнені матеріали з’їздів та конгресів (з’їзди представників російських та українських виправно-виховних закладів, III міжнародний конгрес домашнього виховання, I міжнародний педологічний конгрес, Всеросійський з’їзд земських діячів з піклування про підкинутих дітей, I всеслов’янський з’їзд суспільного оздоровлення, міжнародний конгрес з морального виховання, загальноукраїнський регіональний педагогічний з’їзд та ін.) також засвідчили конкретні кроки і діячів освіти XIX-початку XX ст. щодо розробки теоретичних положень, ідей, висновків з досліджуваної проблеми.
. Обґрунтовано етапи становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Перший етап (перша половини XIX ст.) –опікунський –характеризувався виникненням форм державного і громадського піклування про різні категорії „важких у виховному розумінні” дітей, відкриттям губернських приказів суспільної опіки, запровадженням „міського” виховання, розбудовою мережі виховних будинків і сирітських притулків, передачею дітей на виховання в „державні селища” селянам „доброї поведінки” за встановлену платню і пільги, створенням IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, в обов’язки якого входило піклування про знедолених дітей без урахування статі, станової приналежності й віросповідання, надання їм морально-релігійної й початкової освіти, музичного і фізичного виховання.
Другий етап (друга половина XIX ст.) –лікувально-педагогічний, –якому було притаманне: подальший розвиток державного піклування про знедолених дітей в Україні завдяки виникненню общин і земств; покращення діяльності притулків для дітей-підкидьків, оскільки для завідування цими установами запрошуються лікарі (Катеринославський, Одеський і Харківський притулки), використовуються спеціально пристосовані приміщення (Одеський притулок), керівництво притулками піклується про постійне збільшення кількості годувальниць, у ході патронату посилюється медичний контроль, запроваджується відкритий прийом дітей, а термін утримання в притулках дітей обмежується 3-7 днями (Київський, Одеський, Херсонський притулки); посилення ролі благодійних і громадських товариств у зміцненні здоров’я хворих дітей; виникнення необхідності у зміцненні психосоматичного здоров’я підростаючого покоління шляхом відкриття різного роду літніх канікулярних, лікувальних колоній, санаторних шкіл та їх модифікацій, що зумовлено поширенням серед учнівства явища малоздібності внаслідок хворобливих та астенічних станів, а також дидактогенних чинників; доведення лікарями (П. Бутковським, В. Гіляровським, В. Кащенком та І. Сікорським) необхідності поєднання медико-педагогічної діагностики і соціального оздоровлення сиріт, бездоглядних і безпритульних дітей; діагностування соціальної дезадаптації неповнолітніх за медико-педагогічними критеріями (розумова відсталість, моральна занедбаність та ін.); виникнення і становлення лікувальної педагогіки як синтезу медико-терапевтичних і навчально-виховних прийомів, метою яких є виправлення характеру та особистості дитини в цілому; виділення груп здоров’я серед учнів освітніх закладів; розробка гігієнічних рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах; введення в педагогічний процес таких обов’язкових предметів, як гімнастика, ігри, прогулянки.
Третій етап (початок XX ст.) –соціально-педагогічний –визначається як етап інтенсивного розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів. На цьому етапі набувають поширення явища соціального сирітства, масової безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, що зумовило надання методичної допомоги різноманітним організаціям у виробленні примірних статутів, форм і методів допомоги знедоленим дітям; виділяється об’єкт піклування і визначаються відповідальні за опіку; здійснюється пошук джерел фінансування суспільного піклування, регламентація діяльності приватних благодійних організацій; вирішуються питання кадрового забезпечення організації навчально-виховного процесу в притулках, виховних будинках, колоніях та інших закладах суспільного піклування.
5. Схарактеризовані певні нормативно-правові документи в галузі громадського піклування про знедолених дітей в Україні XIX-початку XX ст.:
7. Схарактеризовано розвиток ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти України.
.1. Представлено реабілітаційну педагогіку як перспективну галузь педагогічної науки та визначено напрями реабілітаційної діяльності соціальних інститутів (реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку; реабілітаційна робота з дітьми-сиротами і тими, хто залишився без батьківського піклування; реабілітаційна робота з дітьми-правопорушниками; реабілітаційна робота з важковиховуваними дітьми; реабілітаційна робота з астенічними, хворими дітьми).
.2. Сформульовано провідні тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності з різними категоріями дітей у сучасних умовах: удосконалення термінологічного поля реабілітаційної діяльності соціальних інститутів та реабілітаційної педагогіки; запровадження широкого спектру заходів, форм та методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки педагогів-реабілітологів; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей.
Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем, пов’язаних з реабілітаційною діяльністю виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Серед перспективної тематики подальшого науково-педагогічного дослідження проблеми визначено: вивчення теорії та практики реабілітаційної роботи дитустанов в Україні (20-40-і роки XX ст.), становлення і розвиток реабілітаційної педагогіки протягом другої половини XX-початку XXI ст., вивчення досвіду комплексної медико-педагогічної реабілітації астенічних дітей в умовах санаторних шкіл України, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, схильними до відхилень поведінки, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, які мають утруднення в навчально-пізнавальній діяльності, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з соціально дезадаптованими дітьми та ін.
Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях:
I. Монографії, навчальні посібники:
II. Статті в наукових фахових виданнях:
III. Публікації в інших виданнях:
V. Матеріали конференцій:
Анотації
Шпак В.П. Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX-початок XX ст.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 –загальна педагогіка та історія педагогіки. –Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди. –Харків, 2007.
У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Україні XIX-початку XX ст.
У роботі здійснено класифікацію термінологічних понять досліджуваної проблеми. Визначено витоки і простежено еволюцію ідеї педагогічної реабілітації „важких у виховному розумінні” дітей від філантропізму, практики авторських та експериментальних педагогічних закладів до діяльності виправно-виховних закладів. Схарактеризовано внесок зарубіжних та вітчизняних педагогів, юристів, лікарів, громадських діячів, діячів освіти в розробку теоретичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.
Визначено та науково обґрунтовано опікунський, лікувально-педагогічний та соціально-педагогічний етапи становлення і розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Проаналізовано законодавчі основи реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. Узагальнено досвід педагогічної реабілітації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей у вітчизняній педагогічній думці означеного періоду. Схарактеризовано напрями розвитку ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти України.
Ключові слова: теоретичні, практичні засади; виправно-виховні заклади; реабілітаційна діяльність; витоки; етапи; тенденції; Україна.
Шпак В.П. Теоретические и практические основы реабилитационной деятельности воспитательно-исправительных учреждений в Украине (XIX-начало XX в.). –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора педагогических наук по специальности 13.00.01 –общая педагогика и история педагогики. –Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С. Сковороды. –Харьков, 2007.
Диссертация посвящена историко-педагогическому и ретроспективному анализу теории и практики реабилитационной деятельности украинских исправительно-воспитательных учреждений XIX-начала XX в. В диссертации представлено “терминологическое поле”исследуемой проблемы, включающее 7 групп понятий и номенов, среди которых приоритетное значение отводится наименованиям воспитательно-исправительных учреждений, конкретизации участников процесса исправительного воспитания, принципам функционирования воспитательно-исправительных учреждений, используемым в практике их работы методам воспитательного воздействия, подходам, факторам формирования личности ребенка, а также просчетам в воспитании детей. Дальнейшее развитие в диссертации получили дефиниции, среди которых следует выделить такие, как „реабилитация”, „реабилитационная деятельность”, „воспитательно-исправительные учреждения”, „призрение”.
В ходе исследования установлено, что в предыстории развития проблемы особая роль отводится идеям филантропизма, которые получили дальнейшее развитие в зарубежных авторских школах и экспериментальных педагогических учреждениях, а впоследствии и в западноевропейских и северо-американских воспитательно-исправительных учреждениях исследуемого периода.
На основании системно-генетического анализа историко-педагогической, юридической литературы, архивных материалов определено три основных этапа, тенденции становления и развития теории и практики реабилитационной деятельности украинских исправительно-воспитательных учреждений XIX-начала XX в. Первый этап (первая половина XIX в.) –опекунский –характеризовался возникновением форм государственного и общественного призрения разных категорий “трудных в воспитательном значении”детей. Второй этап (вторая половина XIX в.) –лечебно-педагогический –обусловлен распространением среди учащихся явления малоспособности вследствие болезненных и астенических состояний, влияния дидактогенных факторов, что вызвало необходимость укрепления психосоматического здоровья подрастающего поколения путем открытия разного рода каникулярных, лечебных колоний, санаторных школ. Третий этап (начало XX в.) –социально-педагогический –характеризируется дальнейшим распространением социального сиротства, массовой беспризорности и бесприютности несовершеннолетних вследствие социально-политических и экономических событий дооктябрьского периода, что вызвало соответствующие изменения в законодательстве, содержании и структуре деятельности воспитательно-исправительных заведений.
Обоснованы подходы украинских педагогов, юристов, врачей, общественных деятелей к выделению причин нарушения поведения и развития подрастающего поколения, типологизации „трудных в воспитательном значении” детей. Проанализированы материалы разного уровня съездов и конгрессов деятелей образования, на которых рассматривались вопросы аберраций в поведении и развитии подрастающего поколения.
В диссертации дана сравнительная характеристика законодательных основ реабилитационной деятельности зарубежных и украинских исправительно-воспитательных учреждений. Раскрыто содержание нормативных документов, регламентировавших реабилитационную деятельность исправительно-воспитательных учреждений в Украине исследуемого периода, в том числе „Положение об исправительных приютах”, „Положение о сиротских приютах”, „Положение о воспитательных домах”, „Положение об исправительно-воспитательных учреждениях”. Анализируется роль детских судов в охране и защите прав обездоленных детей.
В ходе исследования обобщен опыт реабилитационной работы украинских исправительно-воспитательных учреждений исследуемого периода, представленный в соответствии с региональным подходом, в том числе Киевской Рубежевской земледельческой колонии, Одесского исправительного приюта, Черниговской земледельческо-ремесленной исправительной колонии, Таврийского приюта, “Крестовоздвиженского трудового братства”около Глухова, Харьковского исправительного приюта в с. Дергачах, Николаевского приюта в Херсоне и Алексеевского приюта в Елисаветграде. Для сравнения использован материал по исследованию деятельности аналогичных российских учреждений.
В диссертации дана характеристика летних школьных и лечебных колоний как исправительно-воспитательных учреждений особого типа, в которых реабилитационная работа была направлена на восстановление поведения и развития астенических детей, с ослабленным вследствие острых и хронических заболеваний психосоматическим здоровьем.
Полученные в ходе научного поиска теоретические результаты и обобщения способствовали презентации современного состояния исследуемой проблемы в контексте реформы образовательной системы Украины, а также позволили определить перспективы ее дальнейшего решения.
Ключевые слова: теоретические и практические основы; исправительно-воспитательные учреждения; реабилитационная деятельность; истоки; этапы; тенденции; Украина.
Shpak V.P. Theoretical and practical foundations of rehabilitation activity in correctional-educational establishments in Ukraine (XIXth –beginning of XXth century). –Manuscript.
Dissertation for the scientific degree of doctor of pedagogical science, speciality 13.00.01 –general pedagogics and history of pedagogics. – Kharkiv G.S. Skovoroda National Pedagogical University, Kharkiv, 2007.
The theoretical and practical foundations of rehabilitation activity in the Ukrainian correction-educational establishments, the forming and development of which took place at the end of the XIXth –the beginning of the XXth centuries, are researched in the dissertation. The main definitions of the terms of the researched problem are analyzed. It is revealed that the principles of rehabilitation activity in correction-educational establishments in the history of pedagogical theory are connected with philanthropy as a source of humanistic ideas in protecting and guarding homeless children. The stages and leading tendencies of rehabilitation activity in Ukrainian correction-educational establishments are singled out. The approaches to the classifications of “difficult” children, worked out by the leading teachers of the second half of the XIX th - beginning of the XXth century are defined and studied. The pedagogical rehabilitation experience of different categories of “difficult” children of the period under research is generalized. The perspectives of improving rehabilitation-pedagogical work with the “difficult” children in the modern time of education reforms taking into account the existing levels of complex realization of rehabilitation process, which consists of medical, social, professional-labour, legal, psychological, pedagogical and physical ones are worked out.
Key words: correction-educational establishments; rehabilitation activity; sources; stages; tendencies; Ukraine.
1