Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Поняття прав юдини.Класифікація.
Концепція прав людини включає у себе два поняття цієї ідеї, дві групи прав. Перше полягає у тому, що невід'ємні і невідчужувані права належать людині тому, що вона людина. Це моральні, або природні права, які випливають з самої людської природи кожного індивіда, і призначення їхнє у тому, щоб підтримувати в людині почуття власної гідності. До другого поняття належать юридичні права, які встановлюються відповідно до нормотворчих процесів, які відбуваються як на національному, так і на міжнародному рівні. Основою подібних прав є згода тих, на кого вони розповсюджуються, тобто згода суб'єктів права, у той час, як основу першої групи прав складає природний порядок.
Права людини — це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. До певної міри, можна говорити і про права людства. При розповсюдженні прав людини на спільноти вони не відчужуються від індивіда, вихідним залишається визнання самоцінності всіх індивідів, що складають ту чи іншу спільноту.
Класифікація прав людини.
Термін “права людини” використовується для визначення широкого спектру прав — від права на життя до права на культурну самобутність. Вони включають усі елементарні передумови існування, відповідного людській гідності. Ці права можуть упорядковуватися і називатися по різному. На міжнародному рівні, як правило, існує відмінність між громадянськими та політичними правами, з одного боку, та економічними, соціальними та культурними правами, з іншого. Ідея сформувати основні права виникла з потреби захистити людину від тиранічного використання державної влади. Тому спочатку увага була зосереджена на тих правах, які зобов'язують державну владу утримуватися від певних дій. Права людини цієї категорії, звичайно, називають фундаментальними свободами. Саме ці ідеї слугують орієнтирами для законодавчого забезпечення умов життя, гідних людини.
Специфічна природа прав людини, як суттєвої передумови розвитку людства, впливає як на відносини між людиною та державою, так і на стосунки між самими людьми. Перший тип впливу відомий, як “вертикальний ефект” прав людини.
Є кілька класифікацій прав людини. Одна з класифікацій поділяє права на “класичні” та “соціальні”.
Перші включають громадянські та політичні права й спрямовані, головним чином, на обмеження влади держави над людиною. Другі включають економічні, соціальні та культурні права. Вони, як правило, вимагають від держави активних дій для створення умов, необхідних для задоволення тих чи інших прав, зокрема у таких галузях, як зайнятість, освіта та охорона здоров'я. Іншими словами, класичні права пов'язані з обов'язком держави (державної влади) утримуватися від певних дій, а соціальні права зобов'язують її надавати певні гарантії. Тобто, перші — класичні права — це обов'язок досягнення даного результату, а соціальні права — обов'язок надати для цього засоби. При розгляді класичних і соціальних прав людини завжди виступає питання пріоритету, важливості. Чи є соціальні права передумовою для повноцінного користування класичними правами, чи, навпаки, класичні права є фундаментом, на якому побудоване все інше?
У той же час, необхідно підкреслити, що між класичними та соціальними правами неможливо провести чітку межу. Різні обов'язки, які вони накладають на уряд (так буде більш правильно говорити, оскільки держава включає в себе і всіх громадян, а її обов'язки супроти громадянина виконує саме уряд), не завжди є паралельними. Іншими словами, існують класичні права, що справді зобов'язують уряд утримуватися від певних дій, але також є й класичні права, які зобов'язують його давати гарантії. Деякі громадянські і політичні права вимагають від уряду значних фінансових затрат. Право на справедливий суд, наприклад, вимагає освічених суддів, прокурорів, адвокатів, працівників інших правоохоронних органів. Іншим прикладом є забезпечення виборчого права, що теж вимагає значних коштів.
У той же час, існують соціальні права, які забороняють уряду робити деякі речі. Одним з таких прав є право утворювати профспілки та вступати до них. Уряд, власне, не повинен втручатися в цей процес. Це право знайшло детальне регламентування в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права людини. Проте, насправді, право утворювати профспілки та вступати до них є просто продовженням свободи зборів та асоціацій — одного з прав, яке традиційно вважається класичним.
Європейська Співдружність та держави, які є її членами, не раз засвідчували, що вони поділяють ту точку зору, що обидві категорії є однаково важливими: гідне людське існування є можливим тільки за умови існування як класичних, так і соціальних прав.
Не всі права людини можна легко віднести до класичних чи соціальних. Права щодо заборони дискримінації та права жінки взагалі важко класифікувати. Крім того, за останні роки було запропоновано ряд так званих прав “третього покоління”, чи прав “солідарності”. Це такі права, як право на розвиток, право на екологічну безпеку тощо.
Отже, до класичних прав належать громадянські і політичні права. До громадянських прав належать права, викладені у перших вісімнадцяти статтях Всесвітньої декларації прав людини 1948. З цієї групи виділяються “права на фізичну цілісність” — право на життя, свободу та безпеку людини, — що мають на меті захист від фізичного насильства над людиною, тортур та жорстокого ставлення уряду, безпідставного арешту, позбавлення свободи чи вигнання, рабства, втручання в особисте життя, обмеження свободи пересування, та захист права на власність, свободи думки, совісті та релігії. Відмінність між “основними правами” та “правами на фізичну цілісність” полягає у тому, що перші включають економічні та соціальні права і не включають таких прав, як захист особистого життя та власності.
Хоча і не повністю, праву на цілісність, або на однакове ставлення та захист за законом підходить підвизначення громадянського права. У той же час, це право відіграє суттєву роль у реалізації економічних, соціальних та культурних прав (перші 18 статей ВДПЛ). Інша група громадянських прав об'єднується збірним терміном “право на належний процес”. Це право на публічне слухання незалежним та безстороннім судом, “презумпція невинності”, принцип “ne bis in idem” (ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений), право на юридичну допомогу (ст. 9, 10, 14, 15 Пакту про громадянські та політичні права).
До громадянських прав також слід відносити право на самовизначення, рівність, право жінок, захист дітей, захист меншостей та відсутність дискримінації.
Політичні права включають свободу слова, свободу зборів й асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною, право обирати і бути обраним на чесних періодичних виборах, що проводяться шляхом таємного голосування (ст. 18, 19, 21, 22 ПпГтаПП).
Соціально-економічні права містяться у ст. 22-26 ВДПЛ і є правами, що забезпечують умови, необхідні для процвітання та благополуччя. Вони включають право виконувати роботу, яку людина вільно вибирає чи приймає, право на справедливу платню і розумне обмеження робочого часу, право на об'єднання у профспілки, на медичне обслуговування, право на адекватний стандарт життя (включаючи соціальне забезпечення) та освіту.
Культурні права — це, перш за все, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, науковому прогресі, користування його благами, право на захист моральних і матеріальних інтересів автора будь-якої наукової, літературної чи художньої продукції (ст. 27 ВДПЛ).
Розглядаючи права людини, необхідно виділити фундаментальні та основні права. Фундаментальними вважаються право на життя та право на недоторканість особи. У рамках ООН створена широка система стандартів, які, особливо починаючи з 60-х років, було викладено у численних конвенціях, деклараціях, резолюціях, що переносять вже визнані права і політичні аспекти, які впливають на людський розвиток, у сферу прав людини. Таке широке застосування терміну “права людини” може відвернути увагу від його практичного значення, поняття “порушення прав людини” втратить свою вагу. Тому виникла потреба з широкої категорії прав людини виділити окрему групу. Усе більше використання знаходять терміни “елементарні” та “фундаментальні” права людини.
Що ж до основних прав, то до них належать ті, що мають абсолютний пріоритет у внутрішній та зовнішній політиці. Вони включають усі права, що стосуються первинних матеріальних та нематеріальних потреб людини. Якщо ці права не забезпечені, жодна людина не може гідно існувати. Основні права включають право на життя, право на певний рівень безпеки, право на недоторканість особи, свободу від рабства, тортур, незаконного позбавлення волі, дискримінації та інших актів, які зневажають людську гідність. Вони також включають свободу думки, совісті та релігії, а також право на забезпечення фізичних потреб (харчування, одяг, житло, медичне обслуговування) та інші суттєві права, необхідні для фізичного та морального здоров'я людини.
За цією системою класифікації існує ще одна група прав — “права участі”, — які є суттєвою передумовою для захисту основних прав людини. Вони включають у себе громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права.
Колективні та індивідуальні права. Хоча метою прав людини є захист та розвиток людини (індивідуальні права), деякі з цих прав можуть примусово здійснюватися на вимогу окремих людей, але користуються ними групи людей. Це стосується свободи зборів та організацій, свободи релігії і, особливо, свободи формування профспілок та вступу до них. Колективний елемент є ще більш очевидним, коли права людини пов'язані з правом членів етнічної та культурної меншості на збереження своєї мови та культури.
Найяскравіший приклад колективного права людини — це право на самовизначення, яке, як вважається, мають народи, а не окремі люди. Однак, причина того, що право на самовизначення визнано правом людини, полягає у тому, що його розглядають, як необхідну передумову розвитку окремої людини. Положення, що стосуються соціальних прав, частіше за все націлені на створення колективних послуг, які потребують подальшого розроблення на державному рівні і рідко дають безпосереднє право одній людині заявляти претензії уряду. У той же час, безперечним є те, що колективні права не повинні порушувати фундаментальні індивідуальні права, такі як право на життя, свободу від тортур тощо.
Права першого, другого та третього покоління. Існує також класифікація, що поділяє права людини на права першого, другого та третього покоління. До прав першого покоління належать громадянські та політичні права. Правами другого покоління є соціально-економічні та культурні права. Правами третього покоління є так звані права “солідарності”, які включають право на мир, на чисте навколишнє середовище, на рівне користування спільною спадщиною людства і т.д. Усі ці права є колективними. Концепція прав третього покоління викликає певні заперечення. Протягом післявоєнного часу утворено солідний комплекс міжнародно-правових актів з питань прав людини, які передбачають різні механізми забезпечення і захисту прав людини. Певні досягнення в галузі забезпечення прав людини неминуче призводять до розширення і подальшого вдосконалення системи прав людини. Це, у свою чергу, породило тенденцію вводити до неї цілком нові права, значна частина належить саме до категорії прав людини “третього покоління”, до прав “солідарності”.
Права людини не мають обмежувального характеру, вони також не є незмінними; вони, за своєю природою, динамічні, хоча, разом з тим, вони у будь-якому випадку мусять мати фундаментальну природу та бути націленими на захист гідності людини. Крім того, будь-яке право людини має бути чітко визначене і розмежоване. Тобто, воно має бути таким, щоб конкретна людина чи група людей мали змогу на практиці звернутися до цього права, щоб були установи, до яких можна було б звернутися зі скаргою на порушення цього права, тобто необхідним є передбачення механізму узгодження цього права з існуючими правами людини та впровадження і захисту.
2. Основні міжнародно-правові акти про права людини
Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського За« ключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї. До числа основних міжнародно-правових актів в галузі прав людини належать: — Загальна декларація прав людини 1948 року; — Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.
01. 1976 p.); — Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.; 23.03.1976 p.); — Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (вступив у дію 23.
03.1976 p.; Україна приєдналася 25.12.1990 р.); — Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.; вступила в дію для України 15.02. 1955 p.); — Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; вступила в дію для України 7.04.1969 p.); — Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.); — Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.; вступила в дію для України 18.07. 1976 p.); — Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 р.; вступила в дію для України 3.09.1981 p.); — Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України 27.09.1991 р.) і ін. Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НВСЄ; Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.
Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.
5. міжнародні акти про права людини та законодавство України.
Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського За« ключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї. До числа основних міжнародно-правових актів в галузі прав людини належать: — Загальна декларація прав людини 1948 року; — Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.
01. 1976 p.); — Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.; 23.03.1976 p.); — Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (вступив у дію 23.
03.1976 p.; Україна приєдналася 25.12.1990 р.); — Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.; вступила в дію для України 15.02. 1955 p.); — Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; вступила в дію для України 7.04.1969 p.); — Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.); — Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.; вступила в дію для України 18.07. 1976 p.); — Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 р.; вступила в дію для України 3.09.1981 p.); — Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України 27.09.1991 р.) і ін. Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НВСЄ; Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.
Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.
6. Поняття, система та джерела права зовнішніх зносин
Право зовнішніх зносин є однією з найдавніших галузей міжнародного права. Уже в Законах Ману (І тис. до н.е.) зазначалося, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні попереджувати війну та підтримувати мир між державами. У Стародавньому Римі закріпився принцип святості посольства (jus et sacra legationis), були утворені спеціальні органи зовнішніх зносин – комісії феціалів. У подальшому право зовнішніх зносин розвивалося саме як посольське право, тобто сукупність норм, що визначали статус посла. На початку ХХ ст. посольське право переросло у право зовнішніх зносин – галузь міжнародного права, що регулює усі офіційні відносини між державами, а також міжнародними організаціями.
Право зовнішніх зносин – це галузь міжнародного публічного права, що складається з норм і принципів, які визначають порядок здійснення відносин між державами та міжнародними організаціями, правове становище і порядок діяльності органів зовнішніх зносин та їх посадових осіб, а також встановлюють привілеї та імунітети представників держав і міжнародних міжурядових організацій.
Предметом права зовнішніх зносин є міжвладні відносини політичного характеру, що виникають між суб’єктами міжнародного публічного права, представленими їх офіційними спеціально утвореними органами та їх посадовими особами. Не є об’єктом права зовнішніх зносин і не регулюється його нормами інтернаціональні відносини між особами та організаціями, які хоча і забезпечують реалізацію інтересів відповідної держави, але не є її офіційними органами зовнішніх зносин (т.зв. “народна дипломатія”).
Систему права зовнішніх зносин як галузі міжнародного публічного права складають такі підгалузі:
1) дипломатичне право;
2) дипломатичне право міжнародних організацій та конференцій;
3) право спеціальних місій;
4) консульське право.
Основними джерелами права зовнішніх є міжнародні договори та звичаї, при чому міжнародно-правовий звичай як джерело права більш властивий дипломатичному праву та праву спеціальних місій, а договір – консульському праву. Першим багатостороннім міжнародним договором, що закріплював норми дипломатичного права, став Віденський протокол 1815 р. про ранги дипломатичних представників, згодом доповнений Аахенським протоколом 1818 р.
Основними універсальними багатосторонніми міжнародними договорами, що містять норми права зовнішніх зносин є:
· Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй 1946 р.;
· Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1949 р.;
· Віденська Конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.;
· Віденська Конвенція про консульські зносини 1963 р.;
· Конвенція про спеціальні місії 1969 р.;
· Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у т.ч. дипломатичних агентів 1973 р.;
· Віденська Конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.;
Крім того, існує значна кількість двосторонніх міжнародних договорів, присвячених врегулюванню дипломатичних та консульських відносин, напр., двосторонні консульські конвенції та договори про встановлення дипломатичних відносин між відповідними державами.
Правовий статус та порядок діяльності органів зовнішніх зносин та їх посадових осіб визначається актами національного законодавства. До таких актів, зокрема, відносяться Закон України від 20.09.2001 р. № 2728-ІІІ “Про дипломатичну службу” (ВВР, 2002 р., № 5, ст. 29), Закон України від 28.11.2002 р. № 253-IV “Про дипломатичні ранги України” (ВВР, 2003 р., № 4, ст. 30), Консульський статут України, затв. Указом Президента України від 02.04.1994 р. № 127/94 тощо.
7. Поняття, система і джерела дипломатичного права
Дипломатичне право— галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність норм, що регламентують статус і функції державних органів зовнішніх зносин, Система дипломатичного права відповідає основним формам дипломатії: двосторонньої дипломатії, здійснюваної через дипломатичні чи представництва через так називані спеціальні місії, багатобічної дипломатії, здійснюваної делегаціями на міжнародних конференціях і сесіях органів міжнародних організацій, а також постійними представництвами держав при міжнародних організаціях.
Дипломатичне право протягом довгого часу ґрунтувалося на звичаях. Часткова офіційна кодификація дипломатичного права була вперше почата в регіональному масштабі в Латинській Америці (20 лютого 1928 р. була прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників)- У даний час дипломатичне право в основному кодифіковане.
Основним, договірним актом у даній області є Віденська конвенція про дипломатичні зносина 1961 року. У 1969, року Генеральною Асамблеєю ООН була також прийнята Конвенція про спеціальні місії, а в 1975 році на дипломатичній конференції у Відні — Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального, характеру. Російська Федерація є учасницею Віденських конвенцій 1961 і 1975 років. Склад і функції дипломатичного представництва
Установлення між державами дипломатичних відносин спричиняє, як правило, обмін дипломатичними представництвами. Для такого обміну, однак, необхідна спеціальна домовленість. Сучасне міжнародне право передбачає можливість зазначеного обміну на одному з трьох рівнів, що не відображаються в принципі на обсязі чи функцій иммунитетов і привілеїв дипломатичних представництв і їхнього персоналу. Кожному рівню відповідає визначений клас глави представництва. Найбільш високий рівень — посольство, на чолі якого коштує дипломатичний представник, що має, як правило, клас посла. Далі випливають місія, очолювана посланником, і потім місія, очолювана повірником у справах.
Внутрішня структура дипломатичного представництва, установлення відповідних посад і т.д. визначаються законодавством аккредитующего держави.
У більшості держав існують також дипломатичні ранги, тобто службові звання, що привласнюються дипломатичним працівникам. Вони, як і дипломатичні посади, установлюються внутрішнім законодавством відповідного держави.
Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.
Чисельність персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією аккредитующего держави. Віденська конвенція 1961 року, щоправда, допускає можливість пропозицій з боку приймаючого держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв. На практиці такі випадки відомі, але вони, як правило, спричиняли погіршення відносин між відповідними державами.
До функцій дипломатичного представництва відносяться:
представницька функція (виступ від імені аккредитующего держави); захист інтересів аккредитующего держави і його громадян; ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між аккредитующим державою і державою перебування; консульська функція; функція інформування свого уряду про країну перебування.
Перелік функцій дипломатичного представництва, приведений у Віденській конвенції, не можна вважати вичерпним.
Дипломатичний корпус
У вузькому змісті дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у даній державі. Дипломатичний корпус у широкому змісті — сукупність членів дипломатичного персоналу іноземних дипломатичних представництв у даній державі і членів їхніх родин.
Існування поняття дипломатичного корпуса в першому значенні обумовлено причинами протокольного характеру; дуайеном (старшиною, старійшиною) серед глав всіх іноземних дипломатичних представництв вважається, відповідно до звичаю, старший по класі і за часом перебування в даній країні (у деяких країнах — папський нунцій).
Поняття дипломатичного корпуса в другому значенні порозумівається необхідністю установити коло осіб, що вправі претендувати на дипломатичні імунітету і привілею.
8. Поняття і джерела консульського права.
Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських установ і членів їхнього персоналу і визначальних їхній статус, функції, права й обов'язки.
Історично консульські відносини розвивалися як відносини, зв'язані насамперед з міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули довгий час розглядалися как. виборні чи призначені державою радники і помічники, покликані робити на території іноземної держави допомога і сприяння вітчизняним купцям і іншій приватній особам і організаціям. За ними практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів своєї держави як такого.
З часом коло питань, що входять у компетенцію консульських установ, неухильно розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний характер. В даний час консульські установи покликані сприяти розвитку не тільки економічних, торгових, але і науково-технічних, культурних і туристських, а в деяких випадках і політичних зв'язках між державами. Проте історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час продовжують визначати їхню специфіку і відмінність від дипломатичних.
Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний порядок.
Хронологічно в цьому ряді першим коштує міжнародний порядок, оскільки в древні часи й у період середньовіччя консульські відносини регулювалися головним чином на основі звичаю. В даний час міжнародні порядки продовжують бути основою правового регулювання консульських зв'язків між державами при відсутності їхнього договірно-правового оформлення.
Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на двосторонньої, так і на багатобічній основі.
У сучасному консульському праві діють три багатобічні консульські конвенції. Дві з них носять регіональний характер: Каракасская конвенція про консульські функції 1911 року і Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року. Універсальний характер має Віденська конвенція про консульські зносина 1963 року. Конвенція набрала сили 18 березня 1967 р. СРСР ратифікував її 16 лютого 1989 р.
Велику роль у консульському праві грають обопільні умови і конвенції по консульських питаннях, укладати які почали ще в XII-XIII століттях. Зараз їхнє число в усьому світі досягає декількох тисяч. ДО 1991 року СРСР уклав з іншими державами близько 70 таких договорів. Росія в 1992—1993 роках уклала консульські конвенції з Республікою Корея, Литвою, Естонією, Україною. Ведуться переговори з іншими країнами.
До джерел консульського права відносяться також положення деяких міжнародних договорів, що не присвячені винятково консульським питанням. Це насамперед Віденська конвенція про дипломатичні зносина 1961 року, ст. 3 яке передбачає можливість виконання консульських функцій дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і міжнародні договори про правову допомогу, про врегулювання випадків подвійного громадянства, договори й угоди з питань торгівлі і мореплавання і ряд інших.
Дуже важливе значення мають положення національного законодавства, що визначають статус, функції і структуру консульських органів, а також регулюючі визначені аспекти діяльності іноземних консульських установ.
9.Право спеціальних місій
Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремім випадку або з конкретного приводу). В даний час спеціальні місії широко використовуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих документів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними місіями не є. Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році). У відповідності зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприйнятні канали. Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наявність дипломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.
Держава, що посилає, може за Своїм розсудом призначити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про чисельність і склад спеціальної міси і, зокрема, повідомивши імена і посади осіб, яких воно має намір призначити. Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і потреби даної місії.
Вона може також, не повідомляючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії. Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал. Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що знаходиться в державі, що приймає, включаються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети в якості членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 статті 9). Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Громадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (стаття 10). У відповідності зі статтею 11 Конвенції про спеціальні місії 1969 року Міністерство закордонних справ або інший орган держави, що приймає, стосовно якого є домовленість, сповіщається: — про склад спеціальної місії і про будь-які наступні його зміни; — про прибуття й остаточний від'їзд членів місії і про припинення їхніх функцій у місії; — про прибуття й остаточний від'їзд будь-якої особи, яка супроводжує члена місії; — про призначення глави спеціальної місії; — про місцезнаходження помешкань, що займаються спеціальною місією, і особистих помешкань, що користуються недоторканністю. Держава, що приймає, може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в місії.
Та або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (стаття 12). Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються: а) за згодою заінтересованих держав; б) після виконання завдання спеціальної місії; в) після закінчення терміну, встановленого для спе ціальної місії, якщо він спеціально не продовжений; г) після повідомлення держави, що посилає, про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію; ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою. Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин (статті 13, 20). Глава спеціальної місії або, якщо держава, що посилає, такого не призначила, один із представників держави, що посилає, зазначений останнім, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з державою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імунітетами, що признаються за ними міжнародним правом (стаття 21). Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюватися на спеціальні місії та їхній персонал. Тому привілеї та імунітети місії і її членів аналогічні дипломатичним.
а. представництва та місії при міжнародних організаціях;
Кожний член міжнародної організації має право засновувати при ній постійні представництва або постійні місії наглядачів для виконання таких функцій: забезпечення представництва держави, що посилає; підтримання зв´язку між державою, що посилає, і міжнародною організацією; забезпечення участі держави, що посилає, в діяльності організації і захисту її інтересів тощо. Призначення членів представництва і його глави не потребують згоди або дозволу організації. Держава, що посилає, лише повідомляє організацію про призначення, посаду і звання глави або членів представництва, про прибуття й остаточне відбуття членів представництва, місцезнаходження приміщення представництва.
в. привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій.
Для безперешкодного виконання своїх функцій персонал представництв при міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях наділяються привілеями та імунітетами. Привілеї слід розглядати як сукупність особливих прав, які мають дипломатичні й консульські представники, але не мають громадяни країни перебування; імунітети — сукупність обов´язків, від яких звільняються дипломатичні й консульські представники, але не звільняються власні громадяни.
Якщо представництва при міжнародних організаціях очолюються главою держави, главою уряду або міністром закордонних справ держави, що посилає, такі особи користуються не тільки всіма привілеями та імунітетами, які надаються дипломатичному персоналу, але й "перевагами, привілеями та імунітетами, які визнаються міжнародним правом за главами держав" або іншими переліченими посадовими особами.
Специфіка надання привілеїв й імунітетів органам зовнішніх зносин за участю міжнародних організацій і їхнього персоналу полягає у тристоронньому виникаючих відносин. Привілеї й імунітети надаються не міжнародного організацією, що посилає, а державою, на території якої розташовані її органи. Тому крім загальних договорів про привілеї й імунітети представництв, що укладаються державами з організацією, остання укладає ще і спеціальну угоду із приймаючою державою. Саме вона є визначальною в разі виникнення спорів про обсяг і зміст привілеїв й імунітетів.
Представництва держав при міжнародних організаціях користуються зазвичай недоторканністю приміщень, це абсолютний імунітет приміщень постійного представництва, але не службових приміщень делегації в органах організації та на конференціях. Абсолютно недоторканними є архіви та документи представництва. Вони не підлягають ані розкриттю, ані затримці. Представництво держави при міжнародній організації має також фіскальні привілеї, митні імунітети. їм належить право користування прапором і емблемою своєї держави. Для здійснення своїх функцій представництво має свободу зносин зі своєю державою та свободу пересування співробітників представництва на території країни перебування. Представництва міжнародних організацій і їхні головні органи зазвичай також користуються на території держав-членів привілеями й імунітетами, наданими дипломатичним місіям.
До особистих привілеїв і імунітетів членів представництв при міжнародних організаціях належить насамперед особиста недоторканність у тому самому обсязі, що і для дипломатичних агентів. Абсолютну недоторканність зазвичай мають також особиста резиденція члена представництва, офіційні документи та кореспонденція. Юрисдикційний імунітет члена представництва при міжнародній організації відрізняється від статусу дипломатичного агента, особливо щодо імунітету від кримінальної юрисдикції, що поширюється лише на дії, вчинені при виконанні офіційних функцій. Аналогічно надаються особисті юрисдикційні імунітети вищим представникам держав-членів у головних органах організацій. У той же час вищим посадовим особам міжнародних організацій можуть бути надані привілеї й імунітети дипломатичних агентів. Посадові особи мають більш скромні юрисдикційні імунітети. Обсяг фіскальних привілеїв і митних імунітетів, а також право голови представництва користуватися прапором і емблемою організації загалом відповідають тому, що надано відповідно до міжнародного права дипломатичним агентам.
Слід мати на увазі, що статус представництв держав при міжнародних організаціях і статус посадових осіб організацій у державах-членах урегульований численними міжнародними договорами держав з міжнародними організаціями. Тому для встановлення точного обсягу привілеїв й імунітетів у зовнішніх зносинах за участю міжнародних міжурядових організацій слід звертатися до конкретних міжнародних договорів.
Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах.
У чинному конвенційному міжнародному праві визначення поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.
Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звертатися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.
У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, що зобов’язана запропонувати свій варіант вирішення спору. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права1; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.
Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирішуватися виключно правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирного засобу далеко не завжди пов’язаний із переважанням у спорі політичних або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що мають застосовуватися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, культурних, ідеологічних і політичних цінностях держав— учасниць спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки; обов’язковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання; можливість використання інших засобів мирного врегулювання).
У статутах більшості з міжнародних міждержавних організацій містяться положення, що покликані регламентувати вирішення спорів між державами — членами організації або між державами-членами та самою організацією з питань, віднесених до її компетенції. Спори в межах організацій вирішуються переважно політичними засобами, а рішення мають рекомендаційний характер. Утім організації інтеграційного типу зазвичай мають розвинуті механізми вирішення спорів за участю постійних судових органів з обов’язковою юрисдикцією.
Вирішення спорів у межах ООН. Організація Об’єднаних Націй створювалася як єдина універсальна організація, покликана «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою здійснювати мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, владнання або розв’язання міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру» (ст. 1 Статуту ООН). У Статуті ООН основні норми щодо врегулювання міжнародних спорів зосереджені в розділі VI «Мирне вирішення спорів» (статті 33—38), який починається з переліку мирних засобів, що їх спірні сторони за своїм вибором повинні насамперед використати для вирішення спору, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ч. 1 ст. 33).
Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір» (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і породжує певні тертя між ними і напруженість. За Статутом ООН повноваження Організації та її органів залежать від того, до якого виду належить спір або ситуація, а саме чи загрожує їх продовження підтриманню міжнародного миру та безпеки. Здійснювати кваліфікацію спору або ситуації уповноважена Рада Безпеки (ст. 34). За загальним правилом ООН має право втрутитися у процес мирного врегулювання, коли така загроза має місце, а сторони не здатні самостійно вирішити спір. Брати участь у вирішенні спорів мають чотири органи ООН: Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, Генеральний Секретар і Міжнародний Суд.
Рада Безпеки, на яку відповідно до ст. 24 Статуту ООН покладена головна відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки, посідає центральне місце у вирішенні спорів. Відповідно, цей орган має широкі повноваження з цього питання: вимагати від сторін вирішення їхнього спору за допомогою мирних засобів, перелічених у Статуті (ч. 2 ст. 33); розслідувати будь-який спір або ситуацію для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 34); на будь-якій стадії спору або ситуації рекомендувати належну процедуру чи методи врегулювання (ч. 1 ст. 36); надавати в будь-який час сторонам спору, на їх вимогу або за власною ініціативою, рекомендації з метою його мирного вирішення (ст. 37, 38) та ін. При виконанні своїх повноважень Рада Безпеки може виконувати функції добрих послуг, посередництва, обслідування або примирення.
Генеральна Асамблея також має право давати рекомендації щодо вирішення спорів або ситуацій, доведених до її відома державами або Радою Безпеки (статті 11, 14, 35). Але її повноваження є факультативними: коли Рада Безпеки виконує свої функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати будь-які рекомендації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо Рада Безпеки не запитає про це (ст. 12).
Нерідко важливу роль у врегулюванні спорів відіграє Генеральний Секретар. Статут ООН уповноважує його доводити до відома Ради Безпеки про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 99). Генеральний Секретар за дорученням Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї надає добрі послуги та здійснює посередництво.
Участь Міжнародного Суду у вирішенні спорів, як зазначалося, залежить від ініціативи спірних сторін і їхньої згоди прийняти його юрисдикцію. Але Статут ООН наголошує, що спори юридичного характеру повинні, як загальне правило, передаватися сторонами до Міжнародного Суду (ч. 3 ст. 36).
Вирішення спорів у межах регіональних міжнародних організацій. У ч. 1 ст. 33 Статуту ООН серед засобів вирішення спорів названо «звернення до регіональних органів або угод». При застосуванні цієї норми слід брати до уваги розділ VIII «Регіональні угоди» Статуту ООН.
Прикладом регіональних угод є Європейська конвенція 1957 р. про мирне вирішення спорів і Американський договір 1948 р. про мирне вирішення спорів, а регіональних органів — Ліга арабських держав, Організація американських держав, Африканський союз, Рада Європи, Асоціація держав Південно-східної Азії, Організація з питань безпеки та співробітництва в Європі.
Статут ООН надав регіональним структурам відносну самостійність у мирному врегулюванні спорів. Критерієм розмежування повноважень є характер міжнародних спорів. Компетенція ООН охоплює спори, продовження яких може загрожувати або в дійсності загрожує міжнародному миру та безпеці. Сфера дії регіональних організацій обмежена місцевими спорами, під якими прийнято розуміти спори між державами певного географічного району, продовження яких не загрожує підтриманню міжнародного миру та безпеки всередині або поза межами цього району
13.. міжнародні слідчі і примирні комісії;
Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).
Міжнародні слідчі комісії утворюються в разі виникнення розбіжностей в оцінці фактичних обставин справи. Слідчі комісії покликані з´ясовувати питання факту за допомогою безпристрасного і сумлінного розслідування. Для утворення такої комісії сторони, які сперечаються, мають укласти особливу угоду, якою визначити обсяг повноважень, місцезнаходження, порядок і термін утворення. Для участі в роботі комісії сторони можуть призначати пред ставників або адвокатів, які будуть викладати позицію сторін, які сперечаються, та її підтримувати. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичні обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо; сторони, які сперечаються, зобов´язані сприяти цьому. Результатом роботи комісії є доповідь, яку вона склала та яка має обмежуватися встановленням фактів. Сторони мають право скористатися фактами доповіді на власний розсуд.
14. Арбітраж - це орган або процедура вирішення майнових та комерційних спорів. Арбітражний суд - орган, який здійснює ці повноваження. До компетенції Арбітражного суду входить: здійснення правосуддя у сфері підприємницької та іншої економічної діяльності, вирішення економічних суперечок.
Арбітраж, як процедура - представлення інтересів юридичних осіб і індивідуальних підприємців в арбітражному суді, а також досудове, претензійне врегулювання спорів. Послуги арбітражу надають юридичні компанії.
Міжнародний арбітраж - це третейський суд для вирішення спорів між державами, склад і порядок, норми прав визначаються згодою сторін у суперечці, що має назву компроміс.
На основі Гаазької конвенції 1907 року була заснована Постійна палата третейського суду в Гаазі. У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, з якого держави обирають собі арбітра для розгляду та вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4-х чоловік.
Міжнародний арбітраж формується з непарного числа членів і суперарбітра, що призначаються сторонами. У більшості випадків арбітраж складається з трьох арбітрів. Багатосторонні договори передбачають можливість призначення суперарбітра міжнародною посадовою особою, наприклад Генеральним секретарем ООН.
Третейський суд - форма вирішення правових спорів, що здійснюється не державними судами, а третіми по відношенню до сторін спору фізичними особами, які обрані самими сторонами, або у порядку, погодженому сторонами відповідно до чинного законодавства.
Третейський суд - це встановлена законом альтернатива арбітражним судам і судам загальної юрисдикції, на відміну від яких третейські суди вважаються вільними від зайвого формалізму. Третейські суди розгружують державні суди, які перевантажені, і сприяють більш швидкому розгляду спорів. Це конфіденційний спосіб вирішення суперечок, тоді як розгляд у державних судах здійснюється публічно.
Третейські суди бувають двох видів: постійно діючі, що мають свій регламент та склад арбітрів, і створювані спеціально до розгляду вже існуючого конфлікту. Існують авторитетні третейські суди, які в багатьох країнах називають комерційним арбітражем чи міжнародним комерційним арбітражем.
Рішення Третейського суду мають таку ж юридичну силу, як і державні судові рішення, але рішення цього суду остаточне і не підлягає оскарженню на відміну від арбітражних судів та судів загальної юрисдикції.
Міжнародний арбітраж - один з найбільш поширених способів вирішення спорів між суб'єктами зовнішньоекономічних відносин. Сьогодні, внаслідок посилення економічної інтеграції між країнами всього світу, міжнародні комерційні арбітражі відіграють особливу роль у врегулюванні спорів, що виникають у сфері міжнародної торгівлі. Саме міжнародний комерційний арбітраж нині є основним способом вирішення таких спорів. Все більш значущим і популярним серед суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності стає розгляд спорів у міжнародних комерційних арбітражах. Перш за все, це пояснюється участю висококваліфікованих арбітрів у розгляді справ.
15. ПОНЯТТЯ І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА
Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований і закріплений у вигляді конкретних міжнародно-правових норм у договорах і угодах, таких, як Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року, Женевські Конвенції про захист жертв війни 1949 року, Конвенція про політичні права жінок 1953 року, Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Додаткові протоколи I та II 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року, Конвенція про права дитини 1989 року та інші.
Обсяг врегульованих міжнародними нормами відносин і якість їх регламентації свідчать про те, що в сучасному міжнародному праві сформувалася нова галузь, що відображає результати співпраці держав у гуманітарній сфері - міжнародне гуманітарне право. Норми цієї галузі зафіксовані в різних джерелах міжнародного права, які відрізняються за своєю юридичною силою, сфері дії, складом учасників, характеру регулювання прав і свобод людини і т. д.
У вітчизняній і зарубіжній літературі з питання про зміст міжнародного гуманітарного права («права людини», «міжнародний захист прав людини», «міжнародне право прав людини» і т. п.) і місце цієї галузі в системі міжнародного права є дві основні точки зору .
Згідно з однією з них, галузь «права людини» регламентує міжнародне співробітництво в галузі прав людини в мирний час, а норми, що регулюють захист прав людини в умовах збройних конфліктів, утворюють підгалузь іншій галузі - «права збройних конфліктів» («законів і звичаїв війни» ).
Інші вчені розглядають гуманітарне право в більш широкому контексті, включаючи в нього питання забезпечення та захисту прав людини як у воєнний, так і в мирний час. Ця точка зору представляється більш обгрунтованою.
Предмет регулювання у «гуманітарного права в мирний час» та «гуманітарного права під час збройних конфліктів» в загальному єдиний - здійснення, забезпечення і захист прав людини. Озброєний конфлікт приводить в дію, «включає» цілу систему міжнародних норм про захист людської особистості. Ці норми встановлюють особливий режим регулювання суспільних відносин в період збройних конфліктів. Під час збройних конфліктів з'являються нові групи учасників правовідносин - комбатанти, цивільне населення, поранені і хворі та інші особи, права яких підлягають особливому захисту.
Таким чином, окремі категорії індивідів наділяються спеціальними правами та захистом, передбаченими нормами, тобто фізичні особи набувають спеціальні правові статуси. Тому можна говорити про те, що «право збройних конфліктів» складається головним чином з норм, що мають «головну прописку» в інших галузях міжнародного права.
У той же час і гуманітарне право у свою чергу є досить складним нормативним комплексом. Його складають, з одного боку, норми, інститути, принципи власне гуманітарного права (права людини, інститут громадянства і ін), з іншого - норми та інститути інших галузей, які зачіпають окремі аспекти правового статусу індивіда (інститут консульського захисту громадян за кордоном, правове становище членів екіпажу повітряних і морських суден та ін.)
Таким чином, гуманітарне право утворюють дві підгалузі (гуманітарне право в мирний час і гуманітарне право в період збройних конфліктів), а також міжгалузеві інститути та норми (інститут консульського захисту громадян, норми про відповідальність індивідів за злочини міжнародного характеру і т.д.)
Норми гуманітарного права - переважно договірні норми. Проте певну роль відіграє міжнародно-правовий звичай. Значна роль звичаю в гуманітарному праві під час збройних конфліктів, яке часто ще називають «законами і звичаями війни».
Крім того, в юридичній літературі (перш за все західної) висловлюється думка, що Загальна декларація прав людини 1948 року 5 в силу звичаю набула статусу юридично обов'язкового документа. Але міжнародний документ має тієї силою мірою юридичної обов'язковості, яку йому надали приймали його суб'єкти. Декларація приймалася Генеральною Асамблеєю ООН як документ рекомендаційного характеру, що встановлює міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини, до яких необхідно прагнути державам. Тому говорити, що Декларація прав людини досягла статусу звичайної норми, не зовсім правильно. Інша справа, що положення Декларації можуть підтверджувати наявність міжнародних норм, текстуально з ними збігатися, відображаючи зміст вже існуючих норм.
Крім договорів і звичаїв, норми гуманітарного права зафіксовані і в деяких документах міжнародних конференцій і нарад, зокрема, у документах НБСЄ (Заключний акт 1975 р. 6, Підсумковий документ Віденської зустрічі 1989 р. 7, Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. 8, Паризька хартія для нової Європи 1990 р. 9 та ін.)
Узагальнюючи викладене, міжнародне гуманітарне право можна визначити як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють питання забезпечення та захисту прав і свобод людини як у мирний час, так і в період збройних конфліктів, які регламентують співробітництво держав у гуманітарній сфері, правове становище всіх категорій індивідів , а також встановлюють відповідальність за порушення прав і свобод людини.
16. правове регулювання збройних конфліктів Відповідно до основних принципів міжнародного права та положень Статуту ООН держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Але сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (самозахист від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).
Діяльність держав під час війни регулюється принципами та нормами, що відносяться до міжнародного права, яке застосовується в період збройних конфліктів і визначає припустимість засобів і методів ведення збройних конфліктів, забезпечує захист їхніх жертв, встановлює взаємовідносини між державами, що воюють, і такими, що не воюють, тощо. До кінця ХІХ ст. основну роль у регламентації права збройних конфліктів відігравали міжнародні звичаї – “закони і звичаї війни”. Про це йдеться, зокрема, у так званому “застереженні Мартенса”, викладеному у Преамбулі до Гаазької конвенції ІІ 1899 р.: “Поки не буде видано повнішого зводу законів війни, високі договірні Сторони вважають доречним заявити, що у випадках, не охоплених ухваленою конвенцією, населення та воюючі сторони залишаються під охороною та верховенством принципів міжнародного права, якими вони викарбувалися зі звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог громадської свідомості”.
Міжнародні звичаї мають значення і зараз, але більшість норм права збройних конфліктів містять міжнародні договори, а саме: Петербурзька декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль 1868 р.; Гаазька декларація про заборону застосовувати кулі, що легко розгортаються або сплющуються в тілі людини, 1899 р.; Гаазька конвенція про закони і звичаї війни на суходолі 1899 р.; Конвенція про положення ворожих торговельних суден на початку воєнних дій 1907 р.; Конвенція про встановлення підводних мін, які автоматично вибухають від дотику, 1907 р.; Конвенція про бомбардування морськими силами під час війни 1907 р.; Конвенція про деякі обмеження використання права захоплення у морській війні 1907 р.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 р.; Правила про дії підводних човнів щодо торговельних суден у воєнний час 1936 р.; Ніонська угода 1937 р. про заходи боротьби з піратськими діями підводних човнів; Женевські конвенції про захист жертв війни від 12.08.1949 р. (про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях; про покращення долі поранених, хворих і осіб, що постраждали від аварії корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни); Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. до зазначених Женевських конвенцій 1949 р.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей 1954 р.; Конвенція про заборону виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р.; Конвенція про заборону або обмеження використання конкретних видів звичайної зброї, яка може вважатися такою, що завдає надмірних ушкоджень чи має не вибіркову дію, 1980 р., та чотири протоколи до неї (про невідшуку-вані осколки; про заборону чи обмеження застосування мін, мін-пасток й інших пристроїв з поправками, внесеними 3 травня 1996 р.; про заборону чи обмеження застосування запалювальної зброї; про засліплюючу лазерну зброю); Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення 1993 р.; Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін і про їх знищення 1997 р. тощо.
Міжнародне співробітництво у сфері збройних конфліктів зараз розвивається у таких напрямах: запобігання збройним конфліктам; правове положення у конфлікті держав, що беруть і не беруть у ньому участь; обмеження засобів і методів ведення війни; захист прав людини під час конфліктів; забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.
17. Правове становище учасників збройних конфліктів.
Комбатанти. Відповідно до Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р., збройні сили сторін, які пе-ребувають у конфлікті, "складються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під коман-дуванням особи, відповідальної перед цією стороною за пове-дінку своїх підлеглих, навіть якщо цю сторону представляє уряд або влада, не визнана супротивною стороною. Такі збройні сили підкоряються внутрішній дисциплінарній систе-мі, що, з-поміж іншого, забезпечує дотримання норм міжна-родного права, застосовуваних у період збройних конфлік-тів" (п. 1 ст. 43). Зважаючи на це положення, можна дати таке визначення.
Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), і мають право брати. особисту участь у воєнних діях.
Відповідно до міжнародного права наданий комбатантам статус учасників активних бойових дій розглядається як сукупність властивих їм прав, характерних рис і особливостей. Найістотнішими з них є такі:
• за комбатантами визнається право застосовувати воєн-не насильство;
• до самих комбатантів може застосовуватися воєнне на-сильство;
• комбатанти, які потрапили під владу супротивної сто-рони, є військовополоненими;
• статус комбатанта не поширюється на найманців [64]. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. учасниками бойових дій вважаються:
• особовий склад регулярних збройних сил;
• ополчення і добровольчі загони (які входять і які не входять до складу регулярних збройних сил);
• особовий склад організованих рухів опору, якщо він відповідає таким умовам:
• має на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;
• має певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;
• відкрито носить зброю;
• додержується у своїх діях законів і звичаїв війни;
• члени екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, що безпосередньо беруть участь у воєнних діях;
• населення, яке при наближенні супротивника взялося за зброю, коли воно відповідає двом умовам:
• відкрито носить зброю;
• додержується законів і звичаїв війни.
Найманці. Спираючись на ст. 47 Додаткового протоко-лу 1 до Женевських конвенцій 1949 р., можна дати таке ви-значення.
Найманець - це будь-яка особа, що:
а) спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті;
б) фактично бере особисту участь у воєнних діях;
в) керується здебільшого бажанням одержати особисту вигоду або матеріальну винагороду;
г) не є ані громадянином сторони, яка перебуває в кон-флікті, ані особою, що постійно проживає на території, конт-рольованій даною стороною;
д) не входить до особового складу збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;
е) не послана державою, яка не є стороною, що перебу-ває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, що входить до складу її збройних сил.
За останньою ознакою, що характеризує найманця (пункт "е"), його відрізняють від військових радників, які на-правляються на службу до іноземної армії за згодою між дер-жавами і не беруть особистої участі у воєнних-діях.
Зважаючи на те, що найманці вербуються, використову-ються, фінансуються і навчаються для діяльності на пору-шення таких принципів міжнародного права, як суверенна рівність, політична незалежність, територіальна цілісність держав і самовизначення народів, Генеральна Асамблея 00Н своєю резолюцією прийняла 4 грудня 1989 р. Міжна-родну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використан-ням, фінансуванням і навчанням найманців. Ця конвенція уточнює спрямованість неправомірних насильницьких дій найманців:
• повалення уряду або інший підрив конституційного ла-ду держави;
• підрив територіальної цілісності держави.
За визначенням ст. З цієї конвенції найманець, який бере безпосередню участь у воєнних або спільних насильницьких діях, вчиняє злочин за змістом цієї конвенції.
Найманець не має права на статус комбатанта або вій-ськовополоненого.
Будь-яка особа, яка вербує, використовує, фінансує або навчає найманців, чинить злочин, як визначено Конвенцією 1989 р.
Конвенція передбачає, що норми, які містяться в ній, мають застосовуватися без шкоди для права збройних кон-фліктів і міжнародного гуманітарного права, включаючи по-ложення, що стосуються статусу комбатантів або військово-полонених.
Добровольці. Факти участі добровольців у складі дію-чих армій воюючих сторін мали місце в історії багатьох війн. Ось чому Гаазькі конвенції 1907 р. приділили цій категорії учасників бойових дій особливу увагу. Використовуючи по-нятійний апарат Конвенції про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 р., можна дати таке визначення.
Добровольці - це приватні особи, які самі перехо-дять кордон з метою вступити на службу до збройних сил однієї з воюючих сторін.
На відміну від найманця доброволець включається до особового складу збройних сил, у результаті чого він набу-ває статусу комбатанта. При цьому воююча сторона "відпо-відальна за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її військових сил".
Шпигуни (вивідачі). Цій категорії осіб, що беруть у той або інший спосіб участь у збройних конфліктах, приділялася увага в Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також у Додатковому про-токолі І до Женевських конвенцій 1949 р. На підставі зазна-чених міжнародних актів можна дати таке визначення.
Шпигуном (вивідачем) може бути визнана така осо-ба зі складу збройних сил сторони, що перебуває в кон-флікті, яка, діючи таємним способом або під вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій даної сторони з наміром повідомити їх супротивній стороні.
У разі затримки (арешту) під час шпигунства така особа "не має права на статус військовополоненого, і з ним мо-жуть поводитися як зі шпигуном" (ст. 46 Додаткового прото-колу І).
У Додатковому протоколі І є низка положень, що містять ознаки, за якими шпигунство відрізняють від Інших дій ком-батантів. Так особа зі складу збройних сил сторони, що пе-ребуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або на-магається збирати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, не вважається особою, що займаєть-ся шпигунством, якщо, діючи у такий спосіб, вона носить формений одяг своїх збройних сил.
Так само діяльність такої особи не вважається шпигун-ською, якщо вона не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних методів.
Якщо така особа потрапляє під владу супротивної сторо-ни, вона не втрачає свого права на статус військовополоне-ного, і з нею не можуть поводитися як зі шпигуном.
Парламентери. Докладно про парламентерів ідеться в статтях XXXII-XXXIV Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р.
Парламентером вважається особа, уповноважена од-нією з воюючих сторін почати переговори з іншою сто-роною і яка прибуває з білим прапором.
І сам парламентер, і сурмач або барабанщик, що його супроводжують, а також прапороносець і перекладач корис-туються правом недоторканності.
Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов'язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити пар-ламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловжи-вань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парла-ментер втрачає право на недоторканність, якщо буде пози-тивним і безсумнівним способом доведено, що він скористав-ся своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.
Військовополонені. У ст. 44 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. поняття військовополоне-ного визначено лаконічно: будь-який комбатант, що по-трапляє під владу супротивної сторони, є військовополо-неним. Водночас про цю категорію учасників збройних кон-фліктів докладно сказано в Женевській конвенції про пово-дження з військовополоненими 1949 р. Зокрема, у ст. 4 конвенції сказано, що військовополоненими є особи, які по-трапили під владу ворога і належать до однієї з таких кате-горій:
• весь особовий склад збройних сил сторони, яка перебу-ває в конфлікті;
• особовий склад добровольчих загонів та інших опол-чень, включаючи особовий склад організованих рухів опору, якщо вони відповідають нижченаведеним умовам:
а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;
б) мають певний і чітко видимий здалеку розпізнаваль-ний знак;
в) відкрито носять зброю;
г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.
• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних держа-вою, яка тримає в полоні;
• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові корес-понденти тощо);
• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів ци-вільної авіації сторін;
• населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно з власної ініціативи стає до зброї для бороть-би з військами, що вторгаються.
Конвенція прирівнює до військовополонених за ознакою поводження з ними таких осіб:
• інтернованих на розсуд держави, що окупує, осіб, які належать або належали до збройних сил окупованої країни;
• осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжна-родного права, відповідно до дипломатичної і консульської практики і договорів.
Конвенція застерігає, що медико-санітарний склад і ду-ховний персонал, затримані державою, яка тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не повинні вважатися військовополоненими.
У цілому ж конвенція застосовується до військовополо-нених з того моменту, коли вони потраплять під владу воро-га, і аж до їх остаточного звільнення і репатріації.
Загальновизнаним принципом міжнародного гуманітар-ного права стосовно військовополонених є те, що військово-полонені перебувають під владою ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, що може бути покладена на окремих осіб, саме держава, яка тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.
Основою поводження з військовополоненими, наскільки це дозволяє воєнний час, є принципи гуманності. Так, у ст. 13 конвенції підкреслюється, що з військовополоненими слід завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія або бездіяльність держави, що тримає в полоні, які призводять до смерті військовополоненого, що перебуває в її владі, або такі, що ставлять здоров'я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняються і розглядаються як серйозні порушення цієї конвенції. Зокрема, жодний військовополонений не може бути підданий фізичному каліченню або науковому чи медичному дослідові будь-якого характеру, що не пов'яза-ний з лікуванням військовополоненого та його інтересами.
За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Вони цілком зберігають свою цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоп-лення у полон. Речі і предмети особистого користу-вання повинні залишатися у військовополонених. Вони мають бути забезпечені необхідним одягом і медичною допо-могою, питною водою і їжею у достатній кількості.
Військовополонені звільняються і репатріюються відразу ж по припиненні воєнних дій
18.Правовий статус нейтральних держав. У період збройних конфліктів деякі держави відмовляються брати участь у них і надавати допомогу воюючим сторонам у силу свого нейтрального (від лат. neutralis - не приналежний ні тому, ні іншому) статусу. Нейтралітет під час війни буває двох видів: постійний (на випадок будь-якої війни) або тимчасовий (тільки відносно конкретної війни), про що держава офіційно заявляє. Наприклад, Швейцарія з 1815 р. є постійно нейтральною країною. Україна в Декларації про державний суверенітет України 1990 р. заявила про свою рішучість стати в майбутньому постійно нейтральною державою. Норвегія під час перших і другий світових воєн заявляла про тимчасовий нейтралітет, однак Німеччина в роки другої світової війни окупувала Норвегію, грубо порушивши її статус тимчасово нейтральної держави. І це був не одиничний приклад порушення Німеччиною законів і звичаїв війни відносно нейтральних держав у період 1939 - 1945 гг.
Норми міжнародного права регламентують права й обов'язки нейтральних держав і воюючих сторін у відношенні їх у випадку збройного конфлікту. Дані норми закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р.: Про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни й Про права й обов'язки нейтральних держав у випадку морської війни, а також в інших міжнародно-правових актах. Основне положення цих норм зводиться до того, що територія нейтральної держави не може перетворюватися в театр воєнних дій
Воюючим сторонам заборонено проводити через територію нейтральної держави війська й військовий транспорт. Нейтральна держава зобов'язана інтернувати війська воюючої держави, якщо вони виявляться на його території. На території нейтральної держави не допускається відкриття й функціонування вербувальних пунктів воюючих держав; розміщення радіостанцій і інших засобів зв'язку воюючих сторін. Забороняється надання допомоги воюючим державам зброєю й іншими військовими матеріалами з боку нейтральної держави
У випадку замаху на статус нейтральної держави воно може використовувати збройні сили для захисту свого нейтралітету. Однак провіз хворих і поранених воюючих сторін через територію нейтральної держави допускається
Громадяни нейтральних держав можуть як добровольців боротися на стороні воюючої держави. При цьому вони стають комбатантами й втрачають статус нейтральної особи
Є своя специфіка нейтралітету в морській і повітряній війні. Так, що воюють державам забороняється робити воєнні дії в територіальних водах нейтральної держави: захоплювати торговельні судна іншої воюючої сторони; створювати в цих і внутрішніх морських водах бази для військово-морських операцій; установлювати радіостанції для зв'язку зі своїми збройними силами. Нейтральна держава не може брати участь у постачанні воюючих сторін військовими судами, боєприпасами й іншими військовими матеріалами, а також обладнати й озброювати яке-небудь судно, якщо є підстави думати, що воно візьме участь після виходу з його територіальних вод у бойових діях на стороні однієї з воюючих держав
Разом з тим воюючі сторони можуть використовувати територіальні води й порти нейтральної держави на певні їм умовах, однакових для всіх воюючих держав. Так, військові кораблі воюючої держави можуть одержати паливо в порту нейтральної держави, однак повторно цю операцію вони можуть здійснити не раніше чим через три місяці. Звичайний час перебування військових кораблів воюючих держав у територіальних водах нейтральної держави обмежується. Торговельні ж суду воюючих сторін мають право вільно відвідувати або проходити транзитом води нейтральних держав, відкриті для мирного торговельного мореплавання. Час перебування їх у таких водах не обмежується
Режим нейтралітету в морській війні охоплює також боротьбу воюючих сторін з військовою контрабандою. Остання означає перевезення нейтральною державою заборонених воюючою стороною предметів і матеріалів з метою постачання ними протилежної воюючої сторони. Військова контрабанда буває двох видів: абсолютна й відносна (умовна). Абсолютна контрабанда має місце у випадку перевезення матеріалів винятково військового призначення (зброя, боєприпаси, вибухові речовини, амуніція й т.п.). Відносну контрабанду становлять перевезення предметів подвійного призначення, використання яких може здійснюватися як у мирных, так і у військових цілях (золото, цінні папери, засоби зв"язку, паливо, продукти харчування, одяг і т.п.). Однак ні при яких умовах перевезення медикаментів не розглядаються як військова контрабанда. Предмети, визнані військовою контрабандою, конфіскуються, якщо буде доведено, що вони направлялися на територію ворога або окуповані їм території. В 1909 р. була прийнята Лондонська декларація про право морської війни, що врегулювала в числі інших і питання військової контрабанди. І хоча Декларація не набула чинності, багато хто її положення використовуються, тому що придбали характер звичайних норм
Нейтралітет у повітряній війні не регламентується конвенційними нормами. Загальні правила нейтралітету, установлені в законах і звичаях війни, застосовуються також і до повітряної війни: повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканно; заборонений проліт літальних апаратів воюючих сторін через повітряний простір нейтральної держави, переслідування літальних апаратів супротивника в ньому й вступ з ними в бій; військові літаки воюючих сторін, що приземлилися в нейтральній державі, затримуються, а екіпажі інтернуються до кінця війни; воюючим сторонам забороняється повітряне транспортування своїх військ і озброєнь через територію нейтральної держави; транспортування поранених і хворих допускається з дозволу нейтральної держави
19. Поняття, принципи та джерела міжнародного кримінального права
.Термін “міжнародне кримінальне право” з’явився наприкінці ХІХ ст. для позначення норм, які регулювали надання державами взаємодопомоги при здійсненні ними національної кримінальної юрисдикції. Після другої світової війни у зв’язку з притягненням до міжнародної відповідальності осіб, що вчинили військові злочини, злочини проти миру та людства, поняття “міжнародне кримінальне право” почало використовуватися і щодо подібних відносин.
Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.
Виділяються такі принципи міжнародного кримінального права:
· заборона агресивної війни;
· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним правом як злочинне;
· незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності ;
· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до злочинів проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної кримінальної відповідальності;
· виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;
· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру, має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;
· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної відповідальності (презумпція невинуватості, заборона тортур тощо).
Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним ступнем множинності. Міжнародно-правові акти, спрямовані на координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно можна поділити на декілька груп.
До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:
· Конвенція про рабство 1926 р.;
· Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;
· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;
· Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;
· Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1985 р.;
· Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;
· Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;
· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;
· Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1970 р.;
· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 р.;
· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, 1988 р.;
· Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.;
· Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;
· Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;
· Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р.;
· Міжнародна конвенція про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р.;
· Конвенція про відкрите море 1958 р. та Конвенція ООН з морського права 1982 р. в частині, що стосується боротьби з морським піратством.
Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами. Зокрема, це такі акти:
· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);
· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;
· Статут Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії 1993 р.;
· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;
· Угода між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне про заснування Спеціального суду по Республіці Сьєрра-Леоне 2000 р.;
· Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та додаткові Протоколи до них від 1977 р.;
· Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р.;
· Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та воєнних злочинів 1974 р.
Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.
Комісією ООН з міжнародного права проведена робота з кодифікації норм міжнародного кримінального права. Результатом кодифікації став Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р., (набрав чинності у липні 2002 р.). Цим статутом передбачено створення Міжнародного кримінального суду – постійного органу, уповноваженого здійснювати юрисдикцію щодо осіб, винних у вчиненні найбільш серйозних злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства. До юрисдикції Суду віднесені злочини геноциду, агресії, військові злочини та злочини проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення) та деякі інші склади злочинів. Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Таке положення Римського статуту не відповідає ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Тому відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України.
20. Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Взаємовідносини України та Інтерполу
Перші спроби міжнародної організації кримінальної поліції мали місце після І світової війни. У 1923 р. було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції для координації боротьби різних країн із загальнокримінальними злочинами з центром у Відні. У 1938 р. вона практично припинила своє існування через окупацію Австрії фашистською Німеччиною. Робота Комісії була відновлена у 1946 р. У сучасному вигляді Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) була створена у 1956 р. Нині її членами є більше 150 держав. Штаб-квартира знаходиться в Ліоні (Франція). Вона ж є регіональним центром для Європи та Середземномор’я, Північної Америки і Близького Сходу. Інші центри Інтерполу розквартировані в Найробі (для Східної Африки), Абіджані (для Західної Африки), Буенос-Айросі (для Південної Америки), в Токіо (для Азії) і Пуерто-Ріко (для країн Карибського басейну і Центральної Америки). З 1982 г. Інтерпол одержав статус Міжнародної міжурядової організації системи ООН.
Основними статутними завданнями Інтерполу є:
· забезпечення взаємного співробітництва всіх органів (установ) кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і у дусі Загальної декларації прав людини;
· створення і забезпечення діяльності установ, які сприяють попередженню і боротьбі із загальнокримінальною злочинністю.
Найвищим пленарним органом Інтерполу є Генеральна Асамблея, а в період між її сесіями вищим адміністративним органом з вужчими повноваженнями і складом – Виконавський комітет на чолі з президентом. Постійно діючим робочим органом є Генеральний секретаріат, на чолі з Генеральним секретарем. Особливе положення в системі органів Інтерполу посідають Національні центральні бюро (НЦБ), що діють одночасно в двох системах – системі кримінальної поліції відповідної держави і організації Інтерполу з відповідним подвійним підпорядкуванням. Замикають систему органів управління радники, які виконують виключно консультативні функції.
З 1987 р. у складі Генерального секретаріату діє Європейський секретаріат для вирішення регіональних проблем боротьби з незаконною торгівлею наркотиками на континенті і іншими злочинами і вдосконалення поліцейської співпраці держав в Європі. Нині у складі Генерального секретаріату діють 4 відділи: адміністративний, поліцейський, науково-дослідний і технічного забезпечення. Поліцейський відділ координує співробітництво поліцейських органів держав-учасниць в боротьбі із злочинністю. У його структурі утворені підвідділи по боротьбі з незаконною торгівлею зброєю, міжнародним тероризмом, виготовленням і збутом підроблених паперових і металевих грошей, дорожніх чеків, облігацій, акцій і іншими фактами фальшивомонетництва. Спеціальний підвідділ поліцейського відділу займається збором і аналізом інформації про незаконне розповсюдження наркотичних засобів. До нього входять служба керівника підвідділу із спеціальним підрозділом по зв’язках і співпраці, що знаходиться в м. Бангкок (Таїланд), група по проведенню операцій і група розвідки. Керує роботою підвідділу вищий чиновник Управління у справах про наркотичні засоби міністерства юстиції США.
Основними напрями діяльності Інтерполу є:
· кримінальна реєстрація. З цією метою ведеться алфавітна картотека всіх відомих міжнародних злочинців і осіб, підозрюваних в злочинній діяльності, картотека словесного портрета злочинців, де викладені відомості про зовнішність злочинців, картотека документів (паспортів, посвідчень водія тощо), картотека злочинів і способів їх здійснення, картотека нарізної ручної вогнепальної зброї всіх країн світу та інші;
· міжнародний розшук злочинців, підозрюваних в скоєнні міжнародних злочинів, осіб, зниклих безвісти, викрадених цінностей і інших об’єктів злочинних посягань. У разі затримання злочинця по дипломатичних і інших каналах проводяться переговори про його видачу (екстрадиції) державі, на території якої здійснено злочин або громадянином якого він є. У практиці Інтрерполу розрізняють три види розшуку: звичайний, терміновий і змішаний. Звичайний розшук включає цілий ряд стадій – зібрані документи орган розслідування або суд направляє в НЦБ своєї країни з проханням про розшук злочинця, Тут прохання перевіряється, запрошуються додаткові відомості, складається „червоний циркуляр” (спеціальний бланк з червоною емблемою). Генеральний секретаріат після відповідної перевірки розсилає його в НЦБ всіх або деяких країн-членів. Одержавши цей документ, кожне НЦБ дає поліцейським органам розпорядження розшук. „Червоний циркуляр” зобов’язує поліцію діяти без зволікання і служить своєрідним міжнародним наказом про арешт розшукуваної особи. У разі затримання і арешту НЦБ негайно повідомляє Генеральний секретаріат і НЦБ країни-ініціатора розшуку. Останнє в свою чергу повідомляє про затримання злочинця в зацікавлені органи своєї країни. Про припинення розшуку сповіщаються зацікавлені органи. Терміновий розшук організовується, як правило, за „гарячими слідами”. Він відрізняється від звичайного тим, що прохання про початок розшуку обминають Генеральний секретаріат і подаються до іноземних НЦБ через спеціальну радіомережу Інтерполу, телеграфом або іншим оперативним способом. Якщо терміновий розшук не приніс успіху протягом трьох місяців з дня його оголошення, то він замінюється на звичайний, складається і розсилається „червоний циркуляр”. Змішаний розшук пов’язаний з тим, що далеко не всі держави укладають двосторонні договори про правову допомогу у кримінальних справах і видачу злочинців. Тому при змішаному розшуку секретаріат Інтерполу розсилає два циркуляри: „червоний” – країнам, що уклали договір про правову допомогу та екстрадицію, і „зелений” для інших країн, в якому міститься прохання не затримувати злочинця, а лише спостерігати за його діями.
· міжнародний розшук осіб, що пропали безвісти. У випадках, коли національний розшук не приніс успіху і коли зібрані докази того, що розшукувана особа покинула межі держави-ініціатора розшуку, на неї Генеральним секретаріатом видається „синій циркуляр”, в якому наводиться фотографія розшукуваного, опис зовнішності і вказується номер досьє, за яким Генеральний секретаріат збирає документи про його розшук;
· міжнародний розшук викрадених цінностей (автомобілі і інші транспортні засоби, твори мистецтва (картини, скульптури, антикваріат, інші музейні експонати), археологічні цінності, зброя і т.п.).
Діяльність Інтерполу обмежується лише реєстрацією злочинців і міжнародним розшуком. Співробітники Інтерполу не виконують жодних поліцейських функцій. Вони поділяються на дві категорії: офіцерський корпус (від лейтенанта до майора), що виконує оперативно-аналітичні функції при обробці інформації про злочини, і виконує клопотання про надання інформації із картотек, і обслуговуючий персонал – секретарі, друкарки, телефоністи, оператори картотек, фотографи, перекладачі, бібліотечні працівники та ін.
Україна вступила до Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) у 1992 р.2 Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (Укрбюро Інтерполу) діє на підставі Положення про Національне центральне бюро Інтерполу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 220. Функції Укрбюро Інтерполу покладаються на Міністерство внутрішніх справ України, в структурі якого утворено робочий апарат Бюро.
Основними завданнями Укрбюро Інтерполу є:
· координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;
· забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав-членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю;
· оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном
Укрбюро Інтерполу взаємодіє з правоохоронними органами, центральними і місцевими органами державної влади України, керівними органами і структурними підрозділами Інтерполу, правоохоронними органами зарубіжних держав. Укрбюро Інтерполу отримує інформацію від правоохоронних органів, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади України з питань, що входять до його компетенції, та надає їм отриману по лінії Інтерполу інформацію безплатно.
Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС. Структура і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром внутрішніх справ.
21. ЗЛОЧИНИ МІЖНАРОДНОГО ХАРАКТЕРУ - міжнародні кримінальні злочини — суспільно небезпечні умисні діяння, що посягають на міжнар. правопорядок, завдають шкоди мирному співробітництву держав. За своєю природою є загальнокрим. злочинами з «іноземним елементом»: вчиняються на тер. кількох держав, становлять небезпеку для їх інтересів тощо. Відповідальність за вчинення 3. м. х. передбачено міжнар.-правовими актами універсального (Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988, Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989та ін.) або регіонального (Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей 1985 та ін.) значення. Конкр. міри покарання за вчинення 3. м. х. передбачаються нац. зак-вом після інкорпорування ним положень міжнар.-правового акта (так, ст. 63 і Кримінального кодексу України передбачає покарання за різні форми і види найманства).
На відміну від міжнар. злочинів, які загрожують основам існування держав, міжнар. миру і безпеці, 3. м. х. є менш небезпечними діяннями. Якщо за скоєння міжнар. злочину відповідальність міжнародно-правову несе д-ва, відповідальність кримінальну — фіз. особа (як правило, посад, особа д-ви), то за 3. м. х. — лише фіз. особа. Справи про вчинення 3. м. х. розглядають виключно нац. суди.
З урахуванням об'єкта посягання (конкр. сфери міжнар. правопорядку) 3. м. х. можуть бути класифіковані як: а) злочини проти стабільності міжнар. відносин (міжнар. тероризм, взяття заручників, викрадення ядер, матеріалу, найманство та ін.); б) злочинні посягання на особисті права людини (застосування тортур, торгівля жінками й дітьми);
в) злочини у сфері дип. зносин (посягання на осіб, які користуються дип. захистом);
г) злочини у сфері економіки і фінансів (легалізація злочинних доходів, контрабанда, виготовлення фальш, грошей та ін.); д) злочини у сфері культури (ввезення до країни викрадених культур, цінностей, розповсюдження порногр. предметів та ін.); е) злочини, вчинені у відкритому морі (забруднення мор. середовища, порушення правового режиму континентального шельфу, піратство, ненадання допомоги на морі та ін.); є) злочини, що посягають на роботу цив. авіації (зокрема, угон повітр. судна); ж) воєнні 3. м. х. (насильство над населенням у районі воєн, дій, мародерство та ін.), які відрізняються від воєнних злочинів як різновиду міжнар. злочинів тим, що не пов'язані зі злочинною діяльністю д-ви.
14.1. Поняття та джерела міжнародного морського права
Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей міжнародного права, тому що з давніх часів Світовий океан, що займає 71% території планети Земля, відігравав важливу роль у задоволенні господарських потреб і потреб її народів, що населяють.
Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської цивілізації.
Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального суспільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вживання цього терміна не пов'язано з позначенням галузі міжнародного права, а позначає окремі норми морського права, що належать в ті часи в основному до системи внутрішнього права, сферою правового регулювання яких виступали насамперед майнові відносини приватноправового характеру. Своєрідні «кодекси», які мали тоді використання, – «Закони Вісбі», Кодекс Ганзи, «Олеронські згортки (сувії)» та ін. – не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайні, ні кодифіковані норми, а тільки звичаї – правила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того або іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики, що, за словами Д. Кодомбоса, діяли як „несанкціоновані якою-небудь суверенною владою”. Вони не встановлювали правовий режим морських просторів, оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.
Водночас вже в VI, V і IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії, що зробили згодом вплив на формування міжнародного-правового режиму територіальних вод. У праві Древнього Ізраїлю морські простори, розташовані на захід від Палестини, розглядалися в якості домініону цієї держави. Проте в античному світі принцип свободи відкритого моря ще не існував, як не існувало і самої галузі міжнародного морського права в якості системи норм, що визначають правовий режим морських просторів і правила їх використання. Це пояснювалося насамперед низьким рівнем розвитку економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.
Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського права укладалися і розвивалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій – захист своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувалося революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи господарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширенням діяльності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжнародного морського права і їхньої кодифікації.
Міжнародно-правова доктрина визначає міжнародне морське право як сукупність принципів і норм, спрямованих на встановлення режиму морських просторів та регулювання відносин між суб’єктами міжнародного публічного права у зв’язку з їхньою діяльністю в Світовому океані.
Отже, сучасне міжнародне морське право – це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.
Просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не тільки води Світового океану, його дно і надра, але і повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вважається обґрунтованою і правомірною позиція вчених, що вважають сучасне міжнародне морське право комплексною галуззю, що включає в себе визначені положення і міжнародного повітряного права.
Спочатку міжнародне морське право виникло та розвивалося як звичаєве право. Звісно, історії відомі й деякі міжнародні угоди, укладені ще в сиву давнину (договори Стародавнього Риму та Карфагену VI – IV ст. до Р.Х. про кордони й режим плавання в деяких районах Середземного моря), але саме звичай і є найбільш давнім, так би мовити, первісним джерелом цієї галузі. Варто сказати, що у ті часи з’явилися лише перші паростки майбутньої галузі. Ні принципи міжнародного морського права, ні власне право як система норм, які регламентують режим морських просторів, ще не сформувалися.
На початку XVII ст. відомий голландський юрист Гуго Гроцій, засновник науки міжнародного права, сформулював концепцію „вільного моря” (Mare liberum), яка передбачала, що моря й океани повинні бути відкритими всім державам для судноплавства, торгівлі та рибальства. Пізніше інший видатний учений – італійський юрист А. Джентілі – обґрунтував концепцію територіального моря. Він ще в 1661 р. відніс прибережні води до території держави.
Звичаєво-правовий характер норм морського права на певному етапі перестав відповідати рівню міжнародних відносин щодо діяльності в Світовому океані. Стала очевидною необхідність його уточнення та розвитку через укладання міжнародних договорів. Спочатку держави укладали міжнародні угоди тільки з конкретних і порівняно вузьких питань мореплавства (Декларація про морську війну (1856р.); Конвенція про режим Суецького каналу (1888р.) та інші).
При аналізі процесу становлення міжнародно-правових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII століття до середини XX століття, можна приходити до висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі.
Перша спроба кодифікації норм, що належать до правового режиму територіальних вод, почата в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіхом не увінчалася, її результатом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому.
Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй із самого початку своєї діяльності приступила до кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Особливу роль тут зіграла діяльність Комісії ООН з морського права, що у період 1949-1956 років проводила велику роботу з кодифікації звичаєво-правових норм і розробки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються.
В задачу І Конференції ООН з морського права входив розгляд і прийняття на основі проекту, розробленої комісією міжнародного права ООН, конвенції або конвенцій із питань, що торкають інтереси всіх держав.
У результаті роботи І конференції ООН були прийняті конвенції: 1) про відкрите море 2) про територіальне море і зону, що прилягає; 3) про континентальний шельф і 4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з морського права прийняла Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Конференції ООН з морського права.
Історичне значення І Конференції ООН з морського права полягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодифікації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просторів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі одержали широке міжнародне визнання.
Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря і рибальської зони за його межами.
Мета II Конференції ООН з морського права, скликаної в Женеві в 1960 році, полягала в розробці міжнародно-правових норм із питань, не вирішених на І конференції. Проте через виниклі розбіжності між учасниками II Конференції з морського права вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави виступали за трьохмильний ліміт, інші – за шестимильний, треті – дванадцятимильний.
Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку призвели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, з економічними й іншими правами прибережних держав у їхній взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали усе більш актуальними. Крім того, до цих питань додалися проблеми негативного характеру, породжені науково-технічною революцією: забруднення морів і океанів, можливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресурсів Світового океану, розширення й ускладнення наукових досліджень морських просторів.
Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітництва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкритому морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року; Конвенція про запобігання забруднення моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення суднами 1973 року; та ін.
Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права знаходилася в постійному розвитку. Навіть після невдалого завершення роботи II Конференції ООН з морського права процес кодифікації і прогресивного розвитку окремих його інститутів продовжувався. Але наростали і серйозні негативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові незалежні держави, що виникли в результаті деколонізації, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній винятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль.
З метою вирішення цієї гострої і глобальної проблеми, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (ХХУ) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана III Конференція ООН з морського права.
Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважливішим етапом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Усього було проведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-й сесії, кожна з них мала додаткові („відновлені”) частини сесій. У роботі Конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, у якості запрошених у її роботі брали участь й інші суб'єкти міжнародних відносин – 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій.
Незважаючи на те, що в ході Конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними інтересами, таких, як „Група 77” (держави, що розвиваються, що було насправді біля 120); група західних капіталістичних держав; група соціалістичних держав; група держав архіпелагу; група держав, що не мають виходу до моря, та інших, що знаходяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін., зрештою удалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права. 30 квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосували 130 делегацій, проти – 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року.
У перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав. У цей же день Конвенцію підписала делегація України. Одна держава – Фіджі – у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту. Слід зазначити, що ніколи у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки переконлива його підтримка. Цей перший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права.
Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, у відповідності зі статтею 308 Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Україна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за допомогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року».
Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають сучасні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановлена гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних судів через територіальне море. Цілком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвенція містить новий інститут – води архіпелагу, застосований до держав-архіпелагів. Вперше в договірній практиці Конвенцією був визначений статус величезної території – Району морського дна за межами континентального шельфу („Району”). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, які додають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.
Конвенція істотно розширила перелік свобод відкритого моря. Важливим положенням Конвенції в справі забезпечення загального миру і безпеки є резервування відкритого моря для мирних цілей.
Конвенція ООН з морського права 1982 року є основним джерелом сучасного міжнародного морського права. Це один із дуже великих багатосторонніх міжнародно-правових актів, що має дуже складну структуру, яка включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, які є невід'ємною її частиною, відповідно до статті 318 Конвенції.
Отож, в цілому, можна констатувати, що розроблення і прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року являється важливим історичним етапом у кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права, її стратегічною метою є стабільний розвиток міжнародних відносин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані.
Зважаючи на чинне міжнародне морське право простори Світового океану поділяються на:
а) морські простори, що перебувають під суверенітетом прибережної держави та утворюють її державну територію (внутрішні морські води і територіальне море);
б) морські простори, на які не поширюється суверенітет жодної з держав (відкрите море, Район морського дна);
в) території зі змішаним режимом регулювання (прилегла зона, виключна економічна зона, континентальний шельф).
Стосовно території в міжнародному праві застосовуються два поняття:
1) „правовий статус”, який визначає становище певної території щодо суверенітету будь-якої держави;
2) „правовий режим”, що становить систему юридичних норм і правил, покликаних регулювати діяльність та поведінку суб’єктів права на конкретній території. Обидва ці поняття тісно пов’язані між собою та перебувають у певній залежності одне від одного.
14.2. Морські простори, що утворюють державну територію.
а) Внутрішні морські води і їхній правовий режим
Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі.
Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Законом України „Про державний кордон України” й інших законодавчих актів, а також нормативно-правовими актами підзаконного характеру.
До внутрішніх вод входять: води морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.
Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів установлений розділом IV „Морський порт” Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). У відповідності зі статтею 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території й акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на приналежних порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані.
Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. Прибережні держави відчиняють для заходу іноземних суден деякі торгові порти. Причому питання про те, які з портів повинні бути відкриті, належить до виняткової компетенції держави. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це. У відкриті порти повинний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації.
У закриті порти захід іноземних суден піддається особливому регулюванню і тут установлюється дозвільна система заходу. Судно, що терпить лихо, може здійснити захід у будь-який порт прибережної держави.
Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є обкреслені лінією, що проходить через найбільш віддалені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди (стаття 11 Конвенції). До території порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водяні простори. Територія й акваторія морського порту є державною власністю і даються порту в користування (стаття 74 КТМ).
Іноземні невійськові судна можуть заходити у внутрішні води тільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів.
Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму: а) національний режим (такий же, який дається своїм суднам); б) режим найбільшого сприяння (надання умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави); в) спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними силовими установками, що перевозять отрутні, хімічні й інші матеріали).
На іноземні торгові судна, до яких звичайно відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави.
В основі карної юрисдикції лежить загальне правило про те, що оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, то злочини, скоєні на борту іноземних торгових суден, що знаходяться в межах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці, частіше всього в силу двосторонніх угод, влади прибережної держави переважно утримуються від здійснення карної юрисдикції.
Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суднами полягає в тому, що судовою владою прибережної держави можуть розглядатися цивільні позови у відношенні іноземного торгового судна і майна, що знаходиться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна в зв'язку з невиконанням контракту, заподіянням шкоди, рятуванням і т.п.
Адміністративна юрисдикція в основному базується на нормах адміністративного права, що встановлюють режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Відповідно до цих норм іноземні судна як державні, так і приватновласницькі, підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також заходів контролю, що належать до безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців.
Інші правила встановлені для іноземних військових суден. Слід зазначити, що прибережні держави завжди приділяли особливу увагу регламентації заходження іноземних військових кораблів у внутрішні морські води і порти. У законодавстві більшості держав установлений дозвільний порядок заходження іноземних військових кораблів у внутрішні води і порти. Відповідно до цього порядку заінтересована держава дипломатичними каналами не пізніше визначеного терміну повинна направити запит державі, у чиї торгові порти передбачається заходження її кораблів, і одержати на це відповідний дозвіл. Причому в запиті повинні бути зазначені цілі заходження, чисельність екіпажу і час перебування в порту. Що стосується військових портів, то вони, як правило, закриті для відвідин іноземних військових суден. Особливий порядок перебування іноземних військових суден у територіальному морі і внутрішніх водах, у тому числі в портах України, випливає зі змісту статей 13, 14, 15 і 34 Закону України „Про державний кордон України”.
Особовий склад військового корабля в іноземному порту звільняється командиром корабля за узгодженням із місцевою владою, а у випадку порушення встановленого порядку, судну може бути запропоновано покинути порт і прибережні води держави, що приймає.
До внутрішніх вод держави належать морські бухти, затоки, лимани, береги яких належать одній державі і ширина входу в які не перевищує 24 морські милі. У випадку якщо ширина входу в затоку перевищує 24 милі, то усередині затоки від берега до берега проводиться пряма лінія в 24 милі довжиною таким чином, щоб нею обмежувався можливо більший простір. Водна територія, розташована усередині цієї лінії, є внутрішніми водами.
Крім того, внутрішніми вважаються так звані „історичні води”, перелік яких встановлюється урядом відповідної держави. До історичних вод звичайно належать води деяких заток (незалежно від ширини входу), що у силу історичної традиції або міжнародного порядку вважаються внутрішніми водами прибережної держави. Історичними, наприклад, є: затока Петра Великого на Далекому Сході Російської Федерації (ширина входу більше 100 миль по лінії від гирла ріки Тюмень-Ула до мису Поворотний); Гудзонова затока в Канаді (50 миль), Габесська затока в Тунісі (50 миль), затока Делавер у США та ін.
Представляє інтерес точка зору канадського вченого Д. Фарана, який вважає, що головними критеріями для віднесення морських вод до історичних є такі:
а) виняткова влада і контроль над таким морським районом, включаючи вигнання іноземних суден із нього в разі потреби;
б) довге користування ним, хоча тривалість конкретного періоду залежить від обставин;
в) мовчазна згода інших держав, особливо тих, чиї інтереси можуть бути зачеплені даним статусом.
До складу внутрішніх вод входять озера і внутрішні моря. Якщо озера цілком оточені берегами однієї держави, то вони належать до державної території. Якщо ж вони оточені територією декількох держав, між цими державами практикується укладання угод про режим вод, що належать кожній із них. До таких озер належать: Боденське озеро, оточене територією ФРН і Швейцарії, Женевське озеро між Францією і Швейцарією, Великі озера, які граничать із Канадою і США. При відсутності таких угод передбачається, що кордон визначається серединною лінією.
Практично такі ж правила належать до так званих внутрішніх (замкнутих) морів, оточених з усіх боків територією однієї держави. Якщо ж таке море має в оточенні береги двох або більше країн, то суверенні права кожної з них поширюються тільки на його територіальні води, а в центральній частині встановлюється режим відкритого моря. Таке має місце в Чорному морі. Після розпаду СРСР і утворення навколо Каспійського моря ряду незалежних держав постало питання про його поділ між Азербайджаном, Казахстаном, Росією і Туркменістаном, ускладнене наявністю значних родовищ нафти в надрах каспійського шельфу. Принципи такого поділу повинні стати предметом переговорів між заінтересованими державами. Законодавство Російської Федерації (Закон РФ „Про державний кордон” 1993 року), у якому знайшла своє втілення радянська доктрина міжнародного права, відносить до внутрішніх вод РФ за аналогією з „історичними затоками” сибірські моря: Карське, Лаптєвих, Східносибірське, Чукотське.
Отже, прибережна держава, здійснює у внутрішніх водах права, що випливають із суверенітету. Вона регулює судноплавство і рибальство, на цій території заборонено займатися яким-небудь промислом або науковими дослідженнями без дозволу компетентних органів прибережної держави. Слід звернути увагу на те, що Конвенція ООН з морського права 1982 року містить спеціальну статтю, 225, що регламентує надання допомоги дослідницьким суднам. Всі держави повинні приймати розумні норми, правила та процедури для сприяння і полегшення морських наукових досліджень і в необхідних випадках для полегшення доступу у свої гавані морським дослідницьким суднам.
б) Територіальне море (територіальні води) і його правовий режим
Територіальне море (територіальні води) – це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.
Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Зі 134 прибережних держав 78 держав встановили 12-мильну зону (у тому числі Росія, Польща, Україна, Болгарія, Румунія, Куба, Франція, Іспанія, Португалія та ін.), 5 держав – у 6 миль ( у тому числі Греція, Туреччина та ін.), 2 держави – у 4 милі (Норвегія і Фінляндія), 20 держав – 3 милі (у тому числі Великобританія, ФРН, Нідерланди, Данія, Австралія та ін.). Водночас є держави, що встановили в односторонньому порядку ширину територіальних вод, що перевищують ліміт, установлений Конвенцією ООН по морському праву 1982 року. Так, наприклад, Ангола встановила ширину територіальних вод у 20 миль, Нігерія і Того – 30 миль, Гамбія, Танзанія, Камерун, Мадагаскар – 50 миль, Мавританія – 70 миль. Є і більш великі претензії, які міжнародне право засуджує.
Існують три основних способи відліку територіальних вод:
1) від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної держави;
2) якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів;
3) від внутрішніх морських вод.
Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря (12 миль).
Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що протилежать, відстань берегів, яких один від одного менша ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами.
Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток – право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.
У відповідності зі статтею 19 Конвенції з морського права прохід є мирним, якщо тільки ним не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави.
Прохід признається таким, що порушує „мир, добрий порядок і безпеку” прибережної держави, якщо судно здійснює:
а) погрозу силою або її застосування проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності прибережної держави або яким-небудь іншим чином з порушенням принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН;
б) будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-якого виду;
в) будь-який акт, спрямований на збір інформації на шкоду обороні або безпеці прибережної держави;
г) будь-який акт пропаганди, що має за мету зазіхання на оборону або безпеку прибережної держави;
ґ) підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого літального апарату;
д) підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого військового устрою;
е) навантаження або розвантаження будь-якого товару, посадка або висадження будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави;
є) будь-який акт навмисного і серйозного забруднення всупереч діючій Конвенції;
ж) будь-яку рибальську діяльність;
з) проведення дослідницької або гідрографічної діяльності;
й) будь-який акт, спрямований на створення перешкод функціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави;
і) будь-яку іншу діяльність, що не має прямого відношення до проходу.
У відповідності зі статтею 13 Закону України „Про державний кордон України” прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок і безпека України. Іноземні невійськові судна при здійсненні мирного проходу повинні випливати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або схемами поділу прямування. Конвенція ООН з морського права 1982 року припускає можливість проходження морськими коридорами танкерам, суднам із ядерними двигунами або таким, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отрутні за своєю природою матеріали. При цьому такі судна повинні мати на борту документи і додержуватися особливих запобіжних заходів. Морські коридори і схеми поділу прямування повинні бути ясно визначені прибережною державою і публікуватися на відповідних морських картах.
Особливий порядок проходу через територіальні води встановлений для військових кораблів. Визначення військового корабля дано в статті 29 Конвенції 1982 року. Під ним розуміється „судно, що належить до збройних сил якої-небудь держави, що має зовнішні знаки, які відрізняють такі судна його національності, що знаходиться під командуванням офіцера, що перебуває на службі уряду даної держави і прізвище якого занесене у відповідний список військовий або еквівалентний йому документ, і яке має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні”.
В Україні військові кораблі іноземних держав, а також підводні човни здійснюють мирний прохід у територіальному морі України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів. При цьому підводні човни повинні плавати тільки на поверхні і під своїм прапором. Невиконання перерахованих правил надає право компетентним органам України вимагати від порушника негайно покинути територіальне море України. Це відповідає положенням статті 30 Конвенції 1982 року.
Слід також мати на увазі, що держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, завдані прибережній державі в результаті недотримання військовим або іншим некомерційним судном правил прибережної держави щодо плавання в територіальному морі або положень Конвенції 1982 року.
Слід зазначити, що конкретні питання, пов'язані з юрисдикцією прибережної держави у відношенні іноземних суден, що здійснюють право мирного проходу, вирішуються в залежності від приналежності цих суден до класу військових кораблів, а також державних суден, експлуатованих у некомерційних цілях, або до класу торгових суден (підрозділи А, В, С розділу 3 частини II Конвенції ООН з морського права 1982 року). При цьому шкода і збитки, заподіяні кораблем-порушником, покриваються державою його прапора.
На борту іноземного торгового судна, що здійснює право мирного проходу, діють карна і цивільна юрисдикція держави прапора судна, за винятком вилучень, встановлених у конвенційному порядку. У відповідності зі статтею 27 Конвенції ООН з морського права, карна юрисдикція здійснюється прибережною державою стосовно злочину, вчиненого на борту іноземного торгового судна під час проходу через територіальне море, якщо:
1) наслідки злочину поширюються на прибережну державу;
2) злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у територіальному морі;
3) капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора судна звертаються до місцевої влади з проханням про надання допомоги;
4) прийняті заходи необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.
Але не підлягає обмеженню право прибережної держави приймати будь-які заходи для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, після його виходу з внутрішніх морських вод.
Проте у виняткових випадках, пов'язаних із нанесенням шкоди морському середовищу або порушенням режиму виняткової економічної зони, Конвенція 1982 року передбачає умови втручання прибережної держави. У відповідності зі статтею 28 зазначеної конвенції:
а) прибережна держава не повинна зупиняти іноземне судно, що проходить через територіальне море або змінювати його курс із метою здійснення цивільної юрисдикції у відношенні особи, що знаходиться на борту судна;
б) прибережна держава може застосовувати у відношенні такого судна заходи стягнення або арешт у будь-якій цивільній справі тільки по зобов'язаннях або в силу відповідальності, прийнятої або накликаної на себе цим судном під час або для проходу його через води прибережної держави. При цьому ці обмеження не торкаються права прибережної держави застосовувати заходи стягнення або арешт у цивільній справі у відношенні іноземного судна, що знаходиться на стоянці в територіальному морі або проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод.
14.3. Морські простори із міжнародним режимом регулювання.
а) Відкрите море і його правовий режим
За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод якої-небудь держави й утворюють відкрите море.
У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття „відкрите море” визначається як „усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води якої-небудь держави”. Конвенція ООН з морського права 1982 р. установила, що положення Частини VII („Відкрите море”) застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якої-небудь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу (ст. 86).
Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії, що визначають його статус:
У відповідності зі статтею 87 Конвенції ООН з морського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що включають ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі – право на: а) свободу судноплавства; б) свободу польотів; в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи; г) свободу рибальства; д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допускаються міжнародним правом; е) свободу наукових досліджень.
Слід вказати, що зазначений перелік не є обмеженим.
У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно йде. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих „зручних” прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й ін.). На жаль, після проголошення незалежності України багато з її суден перейшли під „зручний” прапор, що приводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Слід зазначити, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року обмежує подібну практику.
Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, дорівнюється до судна, що не має національності. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій.
Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї національності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна ходити під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна держава:
а) веде реєстр суден;
б) приймає юрисдикцію над кожним судном, що ходить під її прапором, і його екіпажем;
в) забезпечує контроль здатності суден до плавання;
г) забезпечує безпеку мореплавання, запобігає аварії.
Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зроблені у відкритому морі навіть у якості заходу розслідування по розпорядженню якої-небудь іншої влади, крім влади держави прапора судна.
Водночас у влади прибережної держави існує право переслідування по „гарячих слідах”. Це передбачено ст. 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування іноземного судна по „гарячих слідах” може бути вжито:
а) якщо компетентні влади прибережної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони і правила цієї держави;
б) переслідування повинне початися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, у територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не переривається;
в) право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить у територіальне море своєї країни або третьої держави;
г) переслідування повинно бути почате після подачі зорового або світлового сигналу;
ґ) переслідування може здійснюватися тільки військовими кораблями або військовими літальними апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейськими) і спеціально на це уповноваженими.
Право прокладання кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхньому прокладанні по дну відкритого моря за межами континентального шельфу. При прокладанні підводних кабелів і трубопроводів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можливості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів.
При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів до збереження живих ресурсів моря.
б)Міжнародний район морського дна (Район)
Морське дно за межами континентального шельфу й економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі – „Район” ). У відповідності зі статтею 1 Конвенції ООН з морського права 1982 року термін „Район” означає дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції. Виділення в просторах відкритого моря зони, що має юридичний статус міжнародного району морського дна стало найважливішою новелою в міжнародному морському праві.
Питання про встановлення режиму Району виник із досягненням технічних можливостей розробки глибоководних покладів природних ресурсів.
Оскільки національна юрисдикція прибережних держав у Світовому океані в юридичному значенні поширюється на морське дно і його надра в межах континентального шельфу, межами Району є зовнішні межі континентальних шельфів прибережних держав, іншими словами, це продовження дна і надр глибоководних районів морів і океанів за межами континентальних шельфів прибережних держав.
Правовий режим, а також порядок дослідження і видобутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН з морського права 1982 року, що включають такі розділи: „Принципи, що регулюють район”, „Освоєння ресурсів Району” і „Орган” (означаючий Міжнародний орган з морського дна).
Стаття 137 Конвенції ООН з морського права 1982 року встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Район оголошений Конвенцією „загальною спадщиною людства” (стаття 136). Це означає, що права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна.
Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.
Район відкритий для використання винятково в мирних цілях усіма державами без будь-якої дискримінації.
Морські наукові дослідження в Районі здійснюються в мирних цілях і на благо всього людства.
У цьому аспекті „ресурси” Району означають усі тверді, рідкі і газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалічні конкреції, що знаходяться на морському дні Району або в його надрах будучи витягнуті з Району, розглядаються як „корисні копалини”.
Такі ресурси можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, установлюваних Міжнародним органом з морського права, створюваним на підставі Конвенції 1982 року.
У розділі Конвенції, присвяченому функціям і повноваженням Органу, передбачається, що всі держави-учасниці Конвенції є членами Органу, що може створювати такі регіональні центри і відділення, які він вважає необхідними для здійснення своїх функцій.
Передбачено, зокрема, можливість розвідки і розроблення ресурсів Району здійснюється як спеціальним підрозділом Органу – Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність у Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що розуміються, необхідні для його здійснення.
У рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат. Асамблея, що складається з усіх членів Органу, розглядається в якості вищого такого органу, перед якими звітують всі інші головні органи. Вона також обирає членів Ради, членів правління і генерального директора Підприємства.
Рада є виконавчою інституцією Органу. Вона, зокрема, контролює і координує виконання положень Конвенції з усіх питань і проблем у рамках компетенції Органу і звертає увагу Асамблеї на випадки недотримання таких положень.
Слід мати на увазі, що ні положення Конвенції, що стосуються Району, ні будь-які права, надані або здійснювані відповідно до неї, не торкаються правового статусу вод, що покривають Район, або правового статусу повітряного простору над цими водами.
14.4. Морські простори із змішаним режимом регулювання.
а) Прилегла зона та її правовий режим
Прилегла зона – це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або санітарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних вод прибережної держави.
Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII сторіччя, коли ширина територіального моря у переважного числа держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територіального моря, у яких вони претендували на здійснення юрисдикції у відношенні іноземних суден, головним чином із метою боротьби з контрабандою. Вперше 5-мильну митну зону оголосила Великобританія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена США, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією й іншими країнами. В основному вони були спрямовані на припинення контрабанди, але в деяких випадках вже об'являлися фіскальні, санітарні й інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні і багатосторонні договори про прилеглу зону.
Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встановлені в статті 24 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права 1982 року.
Слід особливо зазначити те, що за своєю юридичною природою прилегла зона – це частина відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Тому обидві зазначені конвенції містять положення про суто цільовий характер прилеглої зони. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил, тобто, у точно визначених цілях, і розширення цих цілей, виходячи зі змісту положень конвенцій, неприпустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; санітарна.
За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих же вихідних ліній, від яких відміряється і територіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться по серединній лінії при відсутності угоди про інше). Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній; по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Незважаючи на таке фактичне її положення, остання зміна була пов'язана з розбіжностями на III Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встановлення такої зони, прилегла зона буде перекрита нею.
Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну – Сирія, фіскальну – Індія, Югославія, Сирія; імміграційну – Індія, Португалія.
Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.
Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдикції, нейтралітету, запобігання забруднення, фортечні зони та ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Після ж прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, безумовно, є неправомірним.
б) Виняткова економічна зона
Інститут виняткової економічної зони є нововведенням у міжнародному морському праві. Його поява безпосередньо пов'язана з роботою 6-ї сесії III Конференції ООН з морського права.
Однією з причин виникнення концепції економічної зони, а потім і її правової регламентації, крім науково-технічної революції, що відкрила реальні можливості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, послужило бажання знайти компроміс між більшістю держав, що притримуються 12-мильної межі територіальних вод, і порівняно невеличким числом держав, що наполягали на 200-мильній їхній межі.
У зв'язку з тим що в Женевських конвенціях з морського права 1958 року не були вирішені такі питання, як ширина територіальних вод, закріплення в договірному порядку виняткової рибальської зони, визнання переважних прав прибережних держав на експлуатацію живих ресурсів районів відкритого моря, що примикають до їхніх територіальних вод, деякі держави в односторонньому порядку почали заявляти вимоги на територіальні води шириною до 200 морських миль. Початі спроби вирішити зазначені питання на перших двох конференціях з морського права не увінчалися успіхом і тому міжнародне співтовариство пішло назустріч багатьом державам, що розвиваються, які висунули вимогу про встановлення 200-мильних економічних зон.
Відповідно до статті 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибережної держави (200 миль = 12миль + 188 миль). У цьому відношенні представляє інтерес правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а частина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрисдикції прибережної держави, що має суто цільовий характер.
Правовий режим виняткової економічної зони передбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами.
Прибережна держава у виключній економічній зоні здійснює:
а) суверенні права з метою розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів як живих, так і неживих, що знаходяться на дні, у його надрах і в його водах, що покривають, а також із метою керування цими ресурсами, й стосовно інших видів діяльності з економічного розвідування і розроблення ресурсів зони (виробництво енергії шляхом використання води, течій, вітру);
б) вправі споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення й експлуатацію штучних островів і установок, установлювати навколо них зони безпеки;
в) вправі визначати час і місця лову, установлювати припустимий вилов живих ресурсів, встановлювати умови одержання ліцензій, стягувати збори;
г) здійснювати юрисдикцію стосовно створення штучних островів, установок і споруд;
ґ) дозволяти морські наукові дослідження;
д) вживати заходів із захисту морського середовища.
Слід пам'ятати, що суверенні права прибережної держави на виняткову економічну зону не відміняють свобод відкритого моря, встановлених для всіх держав. Тому в економічній зоні всі держави користуються свободою судноплавства і польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів та ін. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави. Держави, що не мають виходу до моря, із дозволу прибережної держави вправі брати участь на справедливій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морського права, може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.
в) Континентальний шельф
Континентальний шельф – це затоплена морем частина материкової території.
Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму континентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.
Відповідно до Конвенції 1958 року континентальний шельф – це морське дно (включаючи його надра), що простирається від зовнішньої межі територіального моря до встановлених міжнародним правом меж, над яким прибережна держава здійснює суверенні права з метою розвідки і розроблення його природних багатств.
У результаті тривалих зусиль багатьох держав удалося виробити цілком нові положення у визначенні поняття континентального шельфу, що істотно відрізняються від положень Женевської Конвенції 1958 року. Відповідно до п.1 статті 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року „континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі її територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простирається на таку відстань”.
Якщо підводна окраїна материка простягається за межі 200 миль, то зовнішній кордон континентального шельфу повинен знаходитись не дальше 350 миль від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря.
Відповідно до пункту 3 цієї статті підводна окраїна материка включає продовження континентального масиву, що знаходиться під водою, прибережної держави і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічні хребти або його надра. Вираз „не включають дна океану на великих глибинах” вважається недостатньо визначеним. Відповідно до прийнятої на конференції термінології „глибоководними” вважаються абісальні райони морського дна, глибина над якими звичайно складає більше 3000 метрів. З цієї причини в шельф не включаються океанічні хребти, геологічна характеристика і структура яких відрізняється від характеристики континентального шельфу, оскільки такі хребти утворені океанічною корою. До цієї категорії належать серединно-океанічні хребти, що тягнуться на десятки тисяч миль в Атлантичному, Тихому й Індійському океанах.
Природні ресурси континентального шельфу включають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до „сидячих видів”, тобто організми, що у період, коли можливий їхній промисел, або знаходяться в нерухомому стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися, інакше як знаходячись у постійному фізичному контакті з морським дном або його надрами.
Слід враховувати, що права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу вод, які покривають, і повітряного простору над ним. Оскільки морський простір над континентальним шельфом продовжує залишатися відкритим морем, усі держави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи.
Водночас встановлений особливий режим розвідування і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні споруди й установки, створювати навколо них зони безпеки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.
Прибережна держава також управі визначати траси для прокладки кабелів і трубопроводів, дозволяти будувати установки і проводити бурильні роботи, споруджувати штучні острови.
Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів, як живих, так і неживих, на морському дні, що утворює континентальний шельф України й у його надрах. Ці права реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф і Кодексом України про надра.
Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними.
Ділянки континентального шельфу, як використовувані, так і не використовувані, входять у державний фонд надр.
Слід зазначити, що в Законі України „Про виняткову (морську) економічну зону України” хоча і йде мова про континентальний шельф як про ділянку морського дна, що знаходиться під юрисдикцією України, сам правовий режим континентального шельфу згадується лише мимохідь. Це пов'язано з тим, що правовий режим виняткової (морської) економічної зони в межах 200 миль дублює режим континентального шельфу (що у свій час ледве не послужило приводом до скасування інституту континентального шельфу) із тією лише різницею, що природні ресурси континентального шельфу знаходяться на морському дні й у його надрах, а природні ресурси економічної зони – у товщі води над морським дном.
14.5. Міжнародні протоки і міжнародні канали
Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока – це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою.
Хоча у світі існує численна кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких проток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає їй статусу міжнародного.
Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є:
а) розташування протоки на світових морських шляхах;
б) її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами;
в) така протока повинна з'єднувати морські простори, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами.
Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства:
а) протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, у котрих будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку (Баб-ель-Мандебська, Гібралтарська, Дрейка, Ла-Манш, Магелланова, Па-де-Кале, Сінгапурська і ін.);
б) протоки між островом і континентальною частиною прибережної держави, у котрих застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води;
в) протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у котрих також застосовується право мирного проходу;
г) протоки, правовий режим яких регулюється спеціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.).
Держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо:
Розглянемо коротко правовий режим найбільш важливих міжнародних проток.
Географічно Чорноморські протоки не існують. Під Чорноморськими протоками розуміють Босфор, Дарданелли і з'єднуюче їх Мармурове море. Через ці протоки здійснюється вихід із Чорного моря в Середземне, і тому вони є важливими морськими шляхами для держав, розташованих у басейні Чорного моря. Важливе значення мають Чорноморські протоки і для України, що має міцний торговий флот, яка веде інтенсивну торгівлю через свої морські порти і що надає їх для торгівлі іншим країнам.
Береги проток належать одній державі – Туреччині, тому в минулому від її рішень залежав їхній правовий статус. Спочатку, після захоплення в 1453 році Туреччина закрила протоки, і Чорне море стало внутрішнім морем однієї цієї держави. Але в результаті історичних змін у військово-політичному становищі Туреччини в наступні сторіччя статус проток змінювався, хоча й у цьому сторіччі, наприклад, під час Балканської війни 1912-1913 років протоки об'являлися закритими.
Конвенція про протоки, що була укладена 20 липня 1936 року у швейцарському місті Монтре, діє дотепер, „признаючи і підтверджуючи принцип свободи проходу і мореплавання в протоках”.
Гібралтарська протока є природним водним шляхом, що з'єднує Середземне море й Атлантичний океан. Вона розташована між південним краєм Піренейського півострова Європи і північно-західної частини Африки. Особлива важливість цього морського шляху обумовлена тим, що на акваторію Середземного моря виходять береги 20 європейських і африканських країн, що мають потужні торговий і військовий флоти. Гібралтарська протока має довжину 59 км, ширину — від 14 до 44 км. Територія протоки контролюється трьома значними портами: Гібралтаром (належить Великобританії), Альхесірасом (Іспанія) і Танжером (Марокко).
Гібралтарська протока омиває береги двох континентів: Європейського й Африканського. З африканської сторони на береги Гібралтару виходить Марокко, із європейської – Іспанія.
Під Балтійськими протоками мають на увазі три протоки, що забезпечують вихід із Балтійського в Північне море й Атлантичний океан. Це Великий Бельт – 115 км (найглибший і найширший, і тому названий „великим”); Малий Бельт, що має найбільшу протяжність (125 км); і Зунд – найкоротший за своєю протяжністю (102 км).
Води Великого і Малого Бельтів перекриваються територіальними водами Данії, а води Зунда – територіальними водами Данії і Швеції.
Протоки Ла-Манш і Па-де Кале, як називають їх французи, відокремлюють берега Франції від берегів Великобританії. Англійці, незважаючи на те, що це протоки, називають їх Англійським і Дуврським каналами. До прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року судноплавство в протоках регламентувалося загальними принципами міжнародного права щодо свободи судноплавства. Правом транзитного проходу в протоках користувалися торгові судна і військові кораблі будь-якої держави. В даний час аналогічний порядок регламентований нормами Конвенції.
Магелланова протока є однією з найбільш протяжних міжнародних проток. Вона розташовується між південним краєм Південної Америки й архіпелагом Вогняна Земля і з'єднує Атлантичний і Тихий океани, її довжина складає 575 км, найменша ширина – 2,2 км. Правовий статус протоки визначався взаємовідносинами Чилі й Аргентини, що ще в 1873 році у відповідь на запит Великобританії визнали свободу судноплавства по протоці, а 23 липня 1881 року в Буенос-Айресі (Аргентина) уклали двосторонній договір, у статті 5 якого проголошена свобода судноплавства по протоці і її нейтралізації «на вічні часи». Договір між Аргентиною і Чилі від 10 грудня 1941 року скасував нейтралізацію каналу і передбачив тільки свободу судноплавства по ньому для плавання торгових і воєнних суден усіх держав.
Свобода судноплавства і транзитного проходження в Малаккській і Сінгапурській протоках проголошена в заяві урядів Індонезії і Малайзії від 16 листопада 1971 року, хоча до цього робилися спроби заперечити міжнародний характер цих проток. Таку ж позицію займав Сінгапур. Водночас ці держави особливо занепокоєнні в зв'язку зі зростаючими потоками сирої нафти, перевезеної через протоки, і вживають заходів зі зберігання екологічної безпеки в них.
Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави.
Принципи правового режиму міжнародних каналів:
Режим судноплавства більшості каналів характеризується такими основними рисами:
Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року.
Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Нільський канал і деякі інші.
Суецький канал відкриває шлях з Індійського океану в Середземне море через Баб-ель-Мандебську протоку і Червоне море, прокладений по території Єгипту.
Будівництво каналу почалося в квітні 1859 року і завершилося його відкриттям 17 листопада 1869 року. Протяжність каналу – 161 км, ширина – від 120 до 318 м. На каналі відсутні шлюзи.
Канал створювався в колоніальні часи і його статус із 1880 року визначався режимом міжнародної концесії. Він довгий час належав Загальній компанії морського Суецького каналу, що фактично була англо-французьким підприємством із Правлінням в Олександрії і юридичним місцезнаходженням в Парижі.
Панамський канал розташований у найбільш вузькій частині Центральної Америки, що з'єднує Північну і Південну Америку. Канал з'єднує порти Атлантичного узбережжя (Кристобаль, Колон) і Тихого океану (Панама, Бальбоа). Панамський канал має довжину 81,6 км (штучне озеро Гатун і 65, 2 км власне каналу). Ширина каналу від 150 до 300 м, він має на своєму протязі 12 шлюзів. Будувався канал із 1881 по 1914 роки, перший океанський корабель пройшов по ньому 3 серпня 1914 року, хоча офіційно він був відкритий тільки в 1920 році.
У будівництві такого каналу були насамперед зацікавлені Сполучені Штати, що за Хей-Паунсефотським договором 1901 року, скориставшись скрутним становищем Великобританії в період англо-бурської війни, одержали територію Панамського каналу у своє повне заступництво. Територія каналу, що одержала міжнародно-правовий статус, об'являлася нейтральною, гарантувався вільний прохід через канал військових і торгових суден усіх держав, як у мирний, так і у воєнний час.
Суверенітет Панами над каналом був відновлений за Договором про Панамський канал від 7 вересня 1977 року, яким скасовувалися всі старі угоди щодо каналу, хоча до 1979 року територія всієї зони Панамського каналу знаходилася під юрисдикцією США, а потім відповідно до договору стала управлятися спеціальною змішаною американо-панамською комісією. Водночас США зберігали на термін до 31 грудня 1999 року право регулювання транзиту через канал, як і ряд інших прав. Другим Договором про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу і Протоколом до нього, від того ж числа, проголошувалося, що канал буде відкритим для мирного транзиту суден усіх країн на умовах повної рівності і недискримінації.
З 1 січня 2000 року над Панамським каналом цілком відновлений суверенітет Панами.
Кільський (Північно-Германський) канал з'єднує Балтійське і Північне море, прорізаючи по території ФРН півострів Ютландію, і має своєю основною задачею забезпечення більш спокійного, ніж у Північному морі, плавання між гирлом Ельби в Північному морі і Кільскою бухтою на Балтиці. Протяжність каналу, відкритого в 1895 році, складає 98,7 км. На каналі діє система шлюзів. В даний час канал знаходиться під повною юрисдикцією ФРН.
До кінця Першої світової війни канал був внутрішнім водним шляхом Німеччини, оскільки цілком розташований на її території. На Версальській мирній конференції був установлений режим каналу на принципах, що застосовувалися до режиму Суецького каналу. Хоча під час Другої світової війни Німеччина, по суті, скасувала свободу плавання каналом, після закінчення війни цей режим був відновлений, але яких-небудь нормативних розпоряджень з цього приводу немає.
Це ж стосується одного із найбільш коротких європейських каналів – Коринфського (довжина 6,3 км), що з'єднує Іонічне й Егейське моря, цілком проходячи по території Греції, і одного із самих значних штучних водних шляхів – Берегового каналу в США (біля 900 км), що з'єднує Бостон і Босфор. Сайменський канал з'єднує озеро Сайма і Фінську затоку (довжина 55 морських миль). Канал був зданий в оренду Фінляндії Радянським Союзом у 1962 році терміном на 50 років.
Всі ці канали є невід'ємною частиною державної території відповідного суб'єкта міжнародного права. Плавання по цих каналах, як і по Нільському каналу, визначається загальними нормами міжнародного права, що проголошують свободу судноплавства.
14.6. Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)
Питання про правовий статус вод архіпелагу – морських вод, що з'єднують сухопутні території держав, розташованих винятково на островах, виникло й актуалізувалося в 60-і роки XX сторіччя в зв'язку з тенденцією, що намітилася, ряду держав-архіпелагів в односторонньому порядку підпорядкувати ці води своєму контролю на шкоду традиційній практиці використання таких вод для цілей іноземного судноплавства, рибальства, прольоту літаків, прокладки кабелів і т.д. Оскільки ці води історично мали статус відкритого моря, у наявності була неправомірна спроба підриву загальновизнаних свобод відкритого моря.
Нормативне регулювання вод, що оточують держави-архіпелаги, відбулося на III Конференції з морського права. До цього при визначенні меж територіального суверенітету розрізнення між континентальною й острівною державою не провадилося. У статті 46 Конвенції ООН з морського права 1982 року дане визначення держави-архіпелагу, тобто держави, розташованої на архіпелазі: це держава, що складається з одного або більше архіпелагів і може включати також інші острови. Архіпелаг означає групу островів, включаючи частини островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, що настільки тісно взаємозалежні, що такі острови, води й інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими.
Термін „архіпелаг” має свою давню історію. У період панування Венеції в східному Середземномор'ї архіпелагом іменували простір між Балканським півостровом і Малою Азією, що усіяний дрібними і середніми островами. Згодом так стали іменувати море, усіяне островами, а потім – групи островів, що лежать недалеко один від одного й утворюють деяку цілісність.
Конвенція 1982 року створила умови для усунення протиріч між острівними державами і всіма іншими користувачами моря, уточнивши і наново визначивши цілий ряд понять.
Так, об'єктом міжнародно-правової регламентації явилися води архіпелагу – морські простори держав-архіпелагів, обмежені прямими вихідними лініями, що з'єднують найбільш видатні точки найбільш віддалених островів і рифів архіпелагу, що осихає. У межі таких вихідних ліній включаються головні острови і район, у якому співвідношення між площею водної поверхні і площею суші, включаючи атоли, складає від 1:1 до 9:1. Довжина таких вихідних ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, проте припускається, що до 3% від загального числа вихідних ліній, що замикають будь-який архіпелаг, можуть перевищувати цю довжину до максимальної довжини в 5 морських миль. При проведенні таких вихідних ліній не припускається помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу.
Таким чином, для створення нормальних умов морського судноплавства в статті 47 Конвенції не було заборонене проведення прямих вихідних ліній (їх іменують прямими вихідними лініями архіпелагу), хоча цей документ і встановив деякі особливості їх проведення. Крім того, держава-архіпелаг належним чином публікує карти з зображенням вихідних ліній архіпелагу такого масштабу, що є прийнятним для точного встановлення їхнього стану, або переліки їхніх географічних координат і здає на зберігання копію кожної такої карти або переліку Генеральному секретарю ООН.
Результатом такого підходу явилося таке: води архіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод, а, по суті, територіального моря, із правом мирного проходу через них, як і правом прольоту над ними.
У відповідності зі статтею 53 Конвенції держава-архіпелаг управі встановлювати морські і повітряні коридори з метою „безперервного і швидкого проходу іноземних суден... і прольоту іноземних літальних апаратів над ними”. Якщо держава-архіпелаг не встановила таких коридорів, то для забезпечення безперешкодного проходження (прольоту) через води архіпелагу (або над ними) можуть бути обрані шляхи, звичайно використовувані для міжнародного судноплавства (польотів).
Встановлений конвенцією статус вод архіпелагу одночасно не відміняє існуючі угоди і традиційні права на рибальство й існуючі підводні кабелі.