Основні етапи дослідження укр культури

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.Основні етапи дослідження укр. культури.

Дослідження української культури, як підґрунтя єдності певної свідомої самої себе спільноти, можна прослідкувати вже у "Слові про закон і благодать" Іларіона, згодом "Повісті врем'яних літ", у українських гуманістів та полемістів, а також козацьких літописах. Проте першим більш чи менш узагальненим баченням української культури, як окремого цілісного процесу, ми бачимо в представників народницької школи (М. Костомаров, В.Антонович, М. Грушевський). Загалом, лише починаючи від М. Грушевського ми можемо говорити про новий культурний синтез української історії, основним пунктом якої є думка про те, що "всі періоди Руси-України тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні і ті ж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через весь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах".

Однак, праці істориків народницької школи доводили виклад подій до кінця XVIII ст., і той же М. Грушевський, лише в останнє десятиріччя своєї наукової діяльності почав активно працювати над тематикою XIX ст., заявивши у 1925 р. про можливість, в головних рисах, доповнити свою стару схему української історії культурними сенсами XIX ст., відповідно до етнічного бачення української історії та національно-культурного відродження, яке пережили українці у складі Російської та Австрійської імперій.

Внаслідок такого підходу, писав О. Оглоблин, широка й повноводна ріка культурно-історичного процесу переходила у вузький, хоча і сильний потік, за межами якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. И, що головне, українська національно-визвольна рух XX ст. та відродження української державності уявлялося не як наслідок культурного розвитку України в XIX ст., а як щось випадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути.

Оскільки становлення української культури відбувалося поза межами державотворення, то проблема національної самоідентифікації, самовизначення нації стають головними для вітчизняної парадигми культурографії. Так для української народницької школи XIX - поч. XX ст. характерним було "старе" розуміння нації, згідно з яким національна приналежність є вродженою, незмінною і тотожною з лінгвістично-етнографічними та культурними ознаками. Це, насамперед, пояснюється інтелектуальними джерелами новітньої української ідеології, що формувалася під сильним впливом творів німецьких романтиків, де стверджувалось особливе значення мови та народної культури, адже останні є виявом духовного єства кожної нації. З іншого боку, пріоритет етнічних, і передовсім мовних, критеріїв виводився ще й зі специфічних політичних обставин формування української нації: з одного боку, заборона вживання української мови зумовлювала висунення мовного питання в українській культурі на перший план, з іншого, швидка асиміляція старої української еліти, єдиним способом національного самовизначення нових поколінь робила ототожнення з народом, його мовою й культурою.

Досвід Першої світової війни та революції 1917-1921 рр. привів до зміни парадигми самовизначення української культури. Потреба створення концепції національної держави прискорила кристалізацію консервативної школи в українській культуро- та історіографії (В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко). На відміну від народницької школи, вона розділила поняття народу й нації, вважаючи останню явищем політичної сфери. На зміну старого ототожнення нації з народними низами й етнічно-мовними критеріями, історики цього напрямку поклали в основу національної ідентичності територіально-політичний критерій - лояльність населення України до ідеї власної національної держави, відзначили важливість національної традиції для української культури. Вони ввели поняття історичності нації, показавши, що нація як суспільно-політичний організм не є вічною, а її розвиток позначений тяглістю й перервністю. Історики цієї школи започаткували дискусію стосовно початку формування української нації.

Дослідження істориків консервативної школи зосереджувалися в основному на періодах, коли, як вважалося, українці жили своїм державним життям або ж збройно боролися за відродження української культури у державних формах самоздійснення - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Хмельниччини, Гетьманщини. Відповідно серед усіх історичних сюжетів формування української нації їх головну увагу привертали українські визвольні змагання 1917-1921 рр. Серед праць, що стосуються аналізу даного періоду найвідомішими є "Історія України 1917-1923 рр." Д. Дорошенка, "Листи до братів-хліборобів. Про ідею й організацію українського монархізму" В.Липинського тощо.

Слабким місцем консервативної школи було звуження предмету української культури до діяльності українських національно свідомих еліт.

Доповнити цей підхід, аналізуючи хід історичного процесу "знизу вгору" спробували українські культурографи у добу національного відродження 1920-х рр. у Радянській Україні. їх дослідження були зумовлені практичною потребою університетського викладання, яке не могла задовольнити, на той час найбільш повна, теоретична конструкція М.Грушевського, що сягала лише XVIII ст. Саме тому перші наукові спроби створити наукову схему XIX ст. вийшли саме з викладацьких кіл. Тут слід згадати роботу М. Слабченка "Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття в 2-х тт." та конспект третього тому (1925, 1927, 1929), М. Яворського "Україна в епоху капіталізму" (1924- 1925). Безперечно, були й інші роботи, всі вони могли тимчасово задовольнити проблеми академічного викладання, проте, дуже мало давали для наукового пізнання. Значна частина цих робіт перебувала під впливом марксистської методології. Незважаючи на догматичність ряду підходів, сильним моментом історичних досліджень радянського періоду був аналіз соціально-економічної історії. Безперечно, цілковито успішними дані роботи не були, але вони окреслювали загальні контури майбутньої теоретичної побудови.

Єдиним суб'єктом історії і культури український мислитель Д. Донців вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути її жертвами, відмовлятися від свого добробуту заради неї. Нація не однорідна, вона структурована, ієрархічна, в ній кожні клас, соціальна група повинні перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а активна, відважна меншість, яка прагне влади, тобто правляча верства, еліта, яка визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності. Вона повинна "суворо карати всякі відсередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої "людяності", не дозволяючи там егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають укупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти". Основними чеснотами цієї еліти Донцов вважав героїзм, непотурання злу, віру у своє високе призначення, відданість справі, честь, фанатичне служіння ідеї, відвагу в боротьбі за свій ідеал. Загалом усі чесноти він зводив до таких, як благородність, мудрість і мужність.

У своїх працях Донцов приділяв значну увагу збереженню національних традицій, культури, їх тяглості і спадкоємності, виходячи з того, що, зійшовши з історичної арени, попередні покоління не зникли назавжди із життя спільноти, а заповіли дітям і онукам своїм погляди, ідеї, цілі, які утверджувала не одна генерація. На його думку, між світом ідей і вірувань, якими жила і живе демократична Україна, і світом ідей давнини - глибоке провалля, тобто між представниками героїчної України (Котляревський, Шевченко, Стороженко, Щеглов, Максимович) і діячами його сучасності (Грушевський, Драгоманов, Куліш) ще більша прірва, ніж між представниками героїчної України і письменниками-ідеологами старокнязівської, литовсько-руської і козацької діб. У цьому сенсі він високо цінував полемістів XVI-XVII ст., Г. Сковороду, Т. Шевченка, Лесю Українку, І. Франка, О. Телігу, Є. Ма-ланюка, Олега Ольжича, вбачаючи в їх творчості ідеї, співзвучні з його національним ідеалом. Не шкодував він дошкульних епітетів на адресу тих, чиї погляди розходилися з його: крім М. Драгоманова, досить негативно ставився до Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського, критикував М. Грушевського, В. Винниченка. Багато тогочасних політичних, культурних діячів (В. Липинський, Є. Єфремов) досить негативно оцінювали Донцова і його діяльність.

Незважаючи на загальноприйняту точку зору, висловлену М. Гру-шевським, представник української діаспори в Канаді І. Лисяк-Рудницький першою "українською" державою, вважає Галицько-Волинське князівство, яке веде свої державницькі традиції від Київської Русі. Причому, на думку вченого, це була не просто перша державна організація на українських землях, а лише мала можливість відіграти роль зв'язку національної держави, тобто саме з цього періоду розпочинається процес формування української національної ідентичності (національного характеру), процес кристалізації якого проходив у межах Литовської держави.

Важливим наступним етапом формування української нації, відзначається у дисертації, І. Лисяк-Рудницький вважає, період національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Останній, йдучи в ногу з відповідними європейськими процесами, поставив перед собою три основні завдання: національне, релігійне та соціальне визволення. Проте, зауважує вчений, для уникнення понятійної плутанини, необхідно пам'ятати, що всі ці питання вирішувалися в контексті свого часу, споріднювали Україну з тогочасним Заходом, що згодом, при нормальному розвиткові, дало б можливість Україні перетворитися в націю в сучасному значенні цього слова, паралельно з іншими західноєвропейськими державами.

Аналізучи процес формування української нації крізь призму поглядів І. Лисяка-Рудницького, автор стверджує, що відродження української "модерної" нації, відбувається на початку XIX ст., позначено кардинальною зміною соціально-політичної платформи та проходить у три етапи. Перший - академічний (шляхетська доба), характеризувався ностальгічними настроями: невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, підкреслюючи цим неповторність і самобутність українського народу. Другий - культурницький (народницька доба), період відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. И, нарешті, на третьому етапі (модерна доба) формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, де простежується неприховане бажання досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі, поборотися за створення власної незалежної держави.

Здійснюючи повний та об'єктивний аналіз становлення української нації І. Лисяк-Рудницький проаналізував не лише ті елементи культури, що мали конструктивне націотворче значення, а й ті суспільні фактори, що обумовили тривалу бездержавність українського народу, обґрунтував закономірність поразки Української революції (1917-1920-го рр.) та сформулював основні вимоги до сучасного державотворчого процесу в Україні.

Для іншого представника української діаспори Д. Чижевського культура є сукупністю артефактів, які існують у суспільному просторі та часі і виявляються як ознаки спільності (єдності), так і відмінності. Різноманітність культурних явищ у синхронному (одно часовому) зрізі це унікальність творів, самобутніх культур, зокрема національних, наявність різних традицій тощо.

При встановленні спільного в різних культурних світах недостатньо зупинятися на зовнішній подібності, бо вона може бути оманливою, необхідно з'ясувати, з яким "спільним" маємо справу, чим воно зумовлено тощо. Ним може бути вплив, запозичення, однак потрібно дослідити, яких перетворень зазнав запозичений елемент у просторі конкретної самобутньої культури. Можливо, зберігши зовнішню подібність, наприклад фонетичний склад слова, це явище набуло іншого сенсу. Чинники, що зумовлюють такі зміни є різними: поява нових ідей, релігійні рухи, ідеології, соціально-економічні зміни, політичні обставини. У кожному разі тільки внаслідок конкретного історичного дослідження можна встановити, які з чинників чи їх комбінація спричинили зміну смислів. Зовнішня подібність будь-якого елементу не обов'язково є наслідком запозичення. Наприклад, культури, що належать до середзем-ноєвропейської традиції, у т. ч. слов'янські, могли створювати однакові символи, сюжети, мотиви внаслідок наявності спільного у способі світосприймання і світорозуміння. Тому Чижевський негативно ставився до підходів, які перебільшують роль впливів (концепції "впливізму"). З огляду на це культуролог має поєднувати синхронічний (порівняльний) підхід з рухом "углиб", в історію традиції чи самобутньої культури. Цей діахронічний (часовий) аспект дослідження не просто доповнює, а коригує синхронічний. Розгляд явищ у культурно-історичному контексті вимагає уміння заглибитися в генетичні зв'язки. У збірці "З двох світів" Чижевський показав, як деякі символи, сюжети, ідеологічні комплекси "подорожують" з однієї національної культури до іншої в межах європейської спільності, переходять від однієї епохи (культурного стилю) до іншої в національній культурі ("Книга як символ космосу", "Магічне метання списа", "Гнана правда" тощо). Використання історико-порівняльного методу спонукало Чижевського, крім макрорівня гуманітарних досліджень, розглядати і питання макрорівня. Не стільки неокантіанське розрізнення методів природничих і гуманітарних наук (природничі користуються узагальненням, гуманітарні індивідуалізацією), скільки метод ідеальних типів Вебера давав помірковане поєднання узагальнення та індивідуалізації в гуманітарних науках. Чим вища цілісність певних суспільно-культурних утворень (цивілізацій, націй) або їх сімейна спорідненість, тим більша можливість для виявлення шляхом порівняння певних типології.

У 20-30-ті роки XX ст. активно розвивалася вітчизняна культурологічна думка. Філософське осмислення багатьох питань теорії та історії світової, української культур, історико-філософський аналіз вітчизняного літературно-мистецького процесу, ідейних засад творчості його провідних представників (Т. Шевченко, П. Тичина, М. Хвильовий) характерні для досліджень літературознавців і філософів Володимира Юринця (1891-1937) і Петра Демчука (1900-1937).

В цілому на радянських інтерпретаціях української культури негативно позначилися як сильні проросійські тенденції офіційної кульутрографії, так і загальне вороже ставлення марксизму до ідеології й практики націоналізму. Український національний рух визнавався "прогресивним" лише в тій мірі, в якій він допомагав ліквідувати пережитки феодального ладу. З перемогою капіталізму, а згодом соціалізму він нібито перетворювався у реакційну силу.

Отже, ми бачимо, що перший науковий синтез української культури дає М. Грушевський. Його теоретична конструкція була побудована на ідеї культурної спільності усіх історичних етапів українського народу і завершена XVIII ст. Процес націостановлення за М.Грушевським відбувався "знизу вверх". Звернемо увагу, що державотворчі проблеми, за винятком епохальних історичних подій (XVII ст.) не займали центрального місця в його дослідженнях. Теоретична конструкція М. Грушевського була доповнена і уточнена дослідженнями консервативного напрямку поч. XX ст. Процес формування української державності розглядався тут "зверху вниз", а головна увага зосереджена на вершкових щаблях української державності (Княжа Доба, Галицько-Волинське князівство, українська козацька держава гетьмана Хмельницького, революційні події 1917-1920-го рр.). Наступним етапом досліджень була ідеологізована радянська історіографія та культурософія, головною метою якої було вписати український історичний процес у загальну історичну концепцію марксизму-ленінізму. Цей останній період мав найменше значення для аналізу українського націоста-новлення. Таким чином, у ході попереднього аналізу вітчизняних концепцій націостановлення і українського культуроґенезу, приходимо до висновку, що наукова спадковість в формуванні вітчизняної моделі історії української культури була відсутня. Послідовна розробка теорії та історії культури України залишається актуальним науковим завданням.

2.Cхарактеризуйте основні джерела з історії укр. культури

Важливими проблемами в дослідженні будь-якої культури є з´ясування її джерел та складових. Джерелами кожної національної культури є: а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв; б) етнокультурні успадкування від давніх історичних періодів; в) особливості історії; г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні впливи; ґ) професійна культурна творчість, у т. ч. інтелектуальна культура, зокрема філософія. До найважливіших джерел української культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру. У визнанні їх важливості не обходиться без крайнощів, коли одне з них вважають найважливішим. Так, прихильники Рун-віри («рідна українська віра») применшують, а то й заперечують роль християнства як джерела української культури; їх опоненти саме християнство вважають найважливіши.

Однак применшення ролі одного джерела за рахунок іншого не сприяє пошукові істини. Християнська віра, християнські етичні цінності є не лише важливим підґрунтям української професійної культури (у т. ч. філософії), а й визначальною ознакою українського народного світогляду. Висока оцінка християнства як джерела української національної культури не суперечить визнанню важливої ролі дохристиянських вірувань як складової української культури. З цього приводу митрополит Іларіон, який не був прихильником язичництва, писав: «Віра народу лежить в основі його культури, й цієї культури годі нам зрозуміти без вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри — більше чи менше — лежить-таки його віра дохристиянська. У цьому вага дохристиянських вірувань. ...Сучасної духовної культури українського народу належно й глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань дохристиянських ».

З огляду на українську професійну художню творчість і філософію до джерел української культури слід зарахувати також античну культуру: античні впливи через Південь, а пізніші через Захід постійно сприяли розвитку української культури, засвоювалися нею. Від часів Київської Русі, а потім у литовський період важливим було також засвоєння деяких європейських політичних і правових ідей та установ. Це дає підстави віднести українську культуру до сім´ї середземноєвропейської культурної спільності, що передбачає також урахування культурного внеску українців у її розвиток. Важливо, щоб будь-які гіпотези, теорії піддавались критичній перевірці, особливо якщо вони видаються фантастичними, створеними з компенсаційних мотивів, наприклад, розповіддю про велике минуле часто прагнуть компенсувати певні труднощі в самоутвердженні сучасної української нації.

Серед  джерел  української  культури  О. Пріцак  виокремив: 1) найдавніші (внутрішнього і зовнішнього походження): доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов´янські, балканські, іранські та алтайські; 2) античні (грецькі, римські), германські, візантійські та західноєвропейські. (Співвідношення західних і східних джерел та впливів є однією з актуальних тем історичних, культурологічних і філософських студій в україністиці.) Правда, О. Пріцак ототожнив джерела і складові української культури, хоча їх необхідно розрізнювати. Джерелами національної культури є явища, що допомагають з´ясувати її становлення та особливості; складовими — її основні сфери у конкретний історичний період.

3. «Чужинці» про Україну

 Про нашу землю найстарші відомості! належать грекам і арабам. Коли перші чисто описові і торкаються лише самої території, то арабські — вже чимало говорять про самий нарід. У IX—X ст. араби були дуже культурним народом, як купці багато їздили по ріжних землях і тому на свій час вважалися першими географами в світі.

Майже всі арабські письменники ясно відріжняють славян від «Руси», при чім головним містом славян вважають Київ, який називають «Куяб». Про самий нарід кажуть, що вони займаються хліборобством та почасти скотарством, є суворі і войовничі.

«Як у кого з них родиться син, — пише Ібн-Даст у X ст., — він бере голий меч, кладе перед новонародженим і каже:

— Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем...

Міст у них велике число і живуть вони просторо».

Яскраве вражіння зробила Україна на англійця, професора мінералогії кембріджського університету

Кларка Эдварда Даниэля путешествуя по який у своїй книжці «Подорож до Росії, Криму й Туреччини» (Льондон, 1812) писав:

«Ми зустріли валки українців, що ріжняться під кожним оглядом від інших мешканців Росії. Це дуже шляхотна раса. Вони виглядають кріпкіше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лиш може одна кляса людей перевищувати другу. Вони є чистіші, запопадливіші, гостинніші, побожніші та менше забобонні.

Хати на Україні чисті і білі, як в Уельсі — мандрівникові здається, що він перенісся до Голяндії.

4. Хто одним з перших зробив опис території сучасної України?

 Геродот — про землі на півдні сучасної України.  Геродот багато мандрував. Зокрема, він здійснив подорожі по узбережжю Понту Євксинського , досягнувши гирла Істра (тоді – Дунаю). Звідси Геродот подається в захоплюючу подорож у долини Дніпра й Дону. У його працях знайшли відображення спостереження природи окремих місцевостей. У Скіфії (тоді – країни на північних берегах Чорного моря) найбільше вразили Геродота численні ріки, тому він їх описав особливо детально, мальовничо й цікаво: «Борисфен (тоді – Дніпро) —  найбільша з річок Скіфії після Істру. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими каламутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі». У І-му столітті нашої ери землі на півдні України потрапили під владу величезної  Римської  імперії. Для управління цією імперією полководцям і сенаторам потрібні були географічні знання. Для цих потреб давньоримські вчені Страбон, Пліній Старший, Клавдій Птолемей створювали багатотомні описи – своєрідні енциклопедії стародавнього світу.

На їх сторінках знайшлося скромне місце й для опису «Сарматії» (так тоді називали землі сучасної України). Відомості для описів бралися з різних, не завжди достовірних джерел (від легіонерів, купців тощо). Карта Птоломея була першоосновою для створення середньовічних карт (у т.ч. й України).

Ібо до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верховинців з Шотляндії... За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московсько то князя... Після повстання Мазепи російський уряд не перестав нищити привілеїв України...»

5. Загальна характеристика та періодизація української культури

Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією.. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура.  Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу. Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби. Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Насаджувався насильницькими методами католицизм . За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва.  П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії.  Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу.  Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу. Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків).  Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.  Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щойно говорили, він витворив свою високорозвинуту національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво — драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо. Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури — мову нашого народу. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.

6. У який період із названих палеоліт, мезоліт, неоліт – з явилися перші зразки образотворчого мистецтва на території України? Назвіть найбільш відомі?

Високого рівня розвитку набуло образотворче мистецтво пізнього палеоліту на території України. При розкопках пізньопалеолітичних поселень було знайдено різноманітні скульптурні вироби малих форм, зразки штрихової графіки на бивні мамонта, а також живописні сюжети на кістках мамонта.

Широко відомими стали стилізовані жіночі фігурки, що їх раніше вважали зображенням птахів. Деякі фігурки мають досить складний геометричний візерунок, що пожвавлює манеру виконання.

7. Назвіть найпростіші форми релігійних уявлень, що відображені в пам ятках первісного мистецтва, знайдених на території сучасної України.

Анімі́зм (від лат. anima — душа) — віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом. У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. Анімізм це також вірування первісних людей, віра в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів, приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі, потойбічне життя. Анімізм тісно пов'язаний з практикою табу (заборони на певні дії, що стосується якоїсь істоти або предмету). Згідно з цими віруваннями, кожна річ у світі має душу або дух. Намагання підкорити сили природи призвело до появи чорної та білої магії. Найдавніші поховання людей належать неандертальцям, а до часу верхнього палеоліту (коли з'явилися кроманьйонці) відноситься вже цілий ряд подібних знахідок. Одна з найцікавіших — поховання двох хлопчиків на палеолітичній стоянці Сунгир (Володимирська область РФ), зроблене близько 24-26 тис. років тому[1]. Одяг похованих пишно прикрашений намистинами, списи і кинджали з бивнів мамута оздоблені красивим різьбленням. Вивчаючи давнє поховання в горах Загра (Ірак), вчені за аналізом пилка встановили, що останки похованих людей покоїлися на ложі з квітів.

Наявність поховань дозволяє стверджувати, що з певного часу смерть стала супроводитися поховальним ритуалом і, значить, була пов'язана з певним комплексом відповідних уявлень. Цей комплекс уявлень і отримав в науці свою власну назву — анімізм.

Фетиши́зм (фр. fetichisme) — одна із ранніх форм релігійних вірувань; поклоніння предметам неживої природи — фетишам, які нібито наділені чудодійною силою. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння різноманітних амулетів, оберегів, (наприклад, хрестиків у християн), віра в чудодійність ікон, ідолів тощо.

Фетишем може стати будь-який предмет, що вразив уяву людини: камінь незвичної форми, шматок дерева, частини тіла (зуби, ікла, шматочки шкіри, висушені лапки, кістки і т. д.). Фетишем іноді ставала частина чогось великого: наприклад, камінь з шанованої гори, шматочок священного дерева або зображення шанованої тварини. Фетиш міг бути просто малюнком і навіть татуюванням на тілі. Особлива група фетишів пов'язана з поширеним у багатьох народів світу культом предків. Їх зображення стають фетишами, яким поклоняються. Іноді це ідоли — людиноподібні фігурки з дерева, каменю, глини.

Нерідко фетишем опинявся випадково обраний предмет. І, якщо його власника супроводжувала удача, значить, фетиш має магічну силу. В іншому випадку його замінювали іншим. У деяких народів існував звичай дякувати, а іноді і карати фетиші.

До наших днів дійшло безліч фетишів у формі амулетів-оберегів. Амулетом служить предмет, якому приписуються магічні властивості відвертати від людини нещастя і приносити успіх. Амулет-оберіг має оберігати свого власника.

Тотемíзм — віра у містичний зв'язок, тобто «кровну» спорідненість певного роду, племені з якимось видом тварин чи рослин (тотемом).

Магія (від грецького «чаклунство», «чарівництво») або чари — сукупність прийомів і обрядів, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину.

Чари з'являються ще у найдавніших культур. Деякі дослідники схильні в цьому убачати взагалі специфічну і корінну відмінність первісного мислення від сучасного. Основою магії у давнину були (частково і зараз є) уявлення про загальний зв'язок всіх речей і явищ природи, зокрема, про зв'язок людини і її імені, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину — через зображення, направляти хід розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки, тубільці Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям, частинами одягу дає владу над людиною. Тому, якщо волосся і нігті підстригаються, то ретельно збираються і ховаються. Особливо оберігається вождь, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.

Одна з найпоширеніших теорій походження мистецтва якраз зв'язує його з магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і повинні були забезпечити вдале полювання.

Табу – заборона (наприклад заборона споживати їжу тварини, до якої належить це плем’я, або наносити цій тварині шкоду).

8. Коли і ким вперше були відкриті та досліджені пам ятки трипільської культури?

Вікентій В ячеславович Хвойка 1896 — відкрив пам'ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, як також на березі Дніпра в Києві. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (4—3 тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині.

В. В. Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Її залишили пращури слов'ян — арійські племена, які були першими землеробами на теренах Середнього Придніпров'я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримали «краї предків до сьогодення».

9. Що є більш характерним для мистецтва Київської Русі?

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто поганському, народному вигляді. Древні різьбяри по дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали простий народ. Християнская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищій цілі - оспівати християнського Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства. У візантійському мистецтві, що вважалося в ті часи найдовершенішим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному за церковними канонами, де відсікалось усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиве візантійському мистецтву. Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в християнстві раз і назавжди строго встановлена, то і її зображення в мистецтві, на думку візантійців, повинно було виражати цю ідею лише у раз і на завжди встановлений спосіб; художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква. І от перенесене на руський ґрунт канонічне за змістом, блискуче за своїм виконанням мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень. Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі XI ст. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої становило руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI ст. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворилась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печерський чернець-маляр Алімпій, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алімпія розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купував усе, що було необхідне для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир. Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою візантійську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими. Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII ст. до нас дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы», де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усерозуміючим суддею людського роду. На іконі «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля дала чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спаса на Нередиці біля Новгорода (кінець XII в.).

На початку XIII ст. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що зобразили сувору владну жінку, що розводить руки над людством. Ярославські ж умільці зробили образ Богородиці теплішим, людянішим. Це насамперед мати-заступниця, що несе людям допомогу і співчуття, візантійці бачили Богородицю по-своєму, руські живописці - по-своєму.

Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво різьблення по дереву, пізніше - по камені. Дерев'яні різьблені прикраси взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев'яних храмів.

Чудовим різьбленням славився посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне і витончене. Знаменитий художній критик другої половини XIX - початку XX в. Стасов писав: «Є ще багато людей, які думають, що потрібно бути витонченим тільки в музеях, у картинах і статуях, у величезних соборах, нарешті, в усім винятковому, особливому, а що стосується іншого, то можна обійтись чим-небудь - мовляв, пусте і нісенітне... Ні, теперішнє, суцільне, здорове справді мистецтво існує лише там, де потреба у витончених формах, у постійному художньому вигляді поширилась вже на сотні тисяч речей, які щодня оточують наше життя». Древні русичі, прикрашаючи своє життя постійною скромною красою, давно підтвердили справедливість цих слів.

Це стосувалося не тільки різьблення по дереву і каменю, але і багатьох видів художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали староруські ювеліри. Вони робили браслети, сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом, емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливим старанням і любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом може служити мистецьки оброблений шкірою, ювелірними прикрасами оклад «Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника Остромира в часи Ярослава Мудрого.

Дотепер викликають захоплення зроблені київським ремісником сережки (XI-XII вв.): каблучки з півкруглими щитами, до яких припаяні по шість срібних конусів із кульками і 500 колечками діаметром 0,06 см із дроту діаметром 0,02 см. На колечках закріплені малесенькі зернятка срібла діаметром 0,04 см. Як робили це люди, не володіючи збільшувальними приладами, уявити собі важко.

Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У «Слові о полку Игоревім» згадується легендарний сказатель-співак Боян, що «напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на дерев'яних духових і струнних інструментах - лютнях і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак Митус із Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр. Відомо, що при дворі князя Володимира, при дворах інших відомих руських владарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, казкарі, музиканти (на струнних інструментах). І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор - пісні, сказання, билини, прислів'я, приказки, афоризми. У весільних, застільних, похоронних піснях відбилося багато рис життя людей того часу. Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли наречених викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у пізніших - коли їх викуповували, а в піснях уже християнського часу йшла мова про згоду і нареченої, і батьків на шлюб.

Цілий світ руського життя відкривається в билинах. Їхній основний герой - це богатир, захисник народу. Богатирі мали величезну фізичну силу. Так, про улюбленого руського богатиря Іллю Муромця говорилося: «Куди не махне, отут і вулиці лежать, куди відверне - із провулками». Одночасно це був дуже миролюбний герой, що брався за зброю лише у випадку крайньої необхідності. Як правило, носієм такої невгамовної сили є виходець із народу, селянський син. Народні богатирі мали також величезну чарівницьку силу, мудрісь, хитрість. Так, богатир Волхв Всеславич міг обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і Туром-Золоті роги. Народна пам'ять зберегла образ богатирів, що вийшли не тільки із селянського середовища, - боярський син Добриня Никитич, представник духівництва хитрий і виверткий Альоша Попович. Кожний із них мав свій характер, свої особливості, але усі вони були як би виразниками народних сподівань, дум, надій. І головною з них був захист від лютих ворогів.

У билинних узагальнених образах ворогів вгадуютуться і реальні зовнішньополітичні супротивники Русі, боротьба з якими глибоко ввійшла у свідомість народу. Під ім'ям Тугарина проглядається узагальнений образ половців із їхнім ханом Тугорканом, боротьба з яким зайняла цілий період в історії Русі останньої чверті XI в. Під ім'ям «Жидовина» виводиться Хазария, державною релігією якої було іудейство. Руські билинні богатирі вірно служили билинному ж князю Володимирові. Його прохання про захист Батьківщини вони виконували, до них він звертався у вирішальні часи. Непростими були відношення богатирів і князя. Були тут і образа, і нерозуміння. Але усі вони - і князь і герої зрештою вирішували одну загальну справу - народну. Вчені показали, що під ім'ям князя Володимира не обов'язково мається на увазі Володимир I. У цьому образі - узагальнений образ і Володимира Святославича - воїтеля проти печенігів, і Володимира Мономаха - захисника Русі від половців, і образ інших князів - сміливих, мудрих, хитрих. А в древніших билинах відбилися легендарні часи боротьби східних слов'ян із кімерийцами, сарматами, скіфами, із усіма тими, кого степ так щедро посилав на завоювання східнослов'янських земель. Це були старі богатирі зовсім древніх часів, і билини, що розповідають про них, те саме що епос Гомера, древній епос інших європейських і індоєвропейських народів .

10. До якого періоду європейської культури належить культура Київської Русі? Вкажіть етапи її розвитку.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Традиції, що сягають глибини століть, простежуються і в техніці виготовлення кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов'ян. Окремі східнослов'янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Так, Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з'явитись у скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов'янського і прийшлого іранського населення.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення

11.Яка подія Х століття в історії Київської Русі відіграла вирішальне значення для розвитку держави? Дайте пояснення.

Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Київській Русі. Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

Хрещення Русі створило необхідні умови для освіти Російської православної церкви. З Візантії прибутку єпископи на чолі з Митрополитом, та якщо з Болгарії - священики, які привезли з собою богослужбові книжки на слов'янською мовою; будувалися храми, відкривалися училища на підготовку духівництва з російської середовища. Літопис повідомляє (під 988 рік), що князя Володимира "наказав рубати церкві та ставити їх за тим місцях, де колись стояли кумири. І поставив церква в ім'я святого Василя на пагорбі, де стояли ідол Перуна та інші де творили їм треби князь і. І на інших містам почали ставити церкві та визначати у яких попів та послідовно приводити людей на Хрещення за всі містах і селах". З допомогою грецьких майстрів у Києві побудували величний кам'яний храм на вшанування Різдва Пресвятої Богородиці (Десятинний) і до нього святими мощами рівноапостольної княгині Ольги. Храм цей символізував собою істинний тріумф християнства Київської Русі і речовинно уособлював собою "духовну Російську Церква".Равноапостольний князя Володимира дбав і про просвітництво над народом. За свідченням літописі (під 988 рік) він велів "зібрати у кращих людей дітей й віддаватиме в навчання книжкове". Продовжувачем апостольській місії святого князю Володимиру був її син великий князь Київський Ярослава Мудрого (1019-1054), до якого християнська віра на Русі, за свідченням літописі (під 1037 рік), продовжувала "плодитися і розширюватися, і чорноризці стали множитися, і монастирі з'являтися... і наростали пресвітери і християнські. І радів Ярослав, бачачи багато Церков та людей християнських..." При ЯрославіМудром побудовано такі визначні пам'ятки російського церковного зодчества, як київська Софія (закладена у 1037 року) і новгородська Софія (1045-1055 роки), грунтується знаменитий Києво-Печерський монастир (1051 рік), багато в чому який визначив розвиток релігійної й нерозривності культурної життя Київської Русі. Для підготовки духівництва Ярослава Мудрого в 1030 року відкрив Новгороді школу, у якій навчалося 300 дітей. Є підстави вважати, такі школи існували і інших архієрейських кафедрах, і у Києві.

12. Коли була побудована в Київській Русі перша кам яна церква? Як вона називалася, чому? Яка дискусія точиться сьогодні стосовно цієї пам ятки?

Перша кам"яна церква Київської Русі. Споруджена древньоруськими та візантійськими майстрами у 989-996 роках у період князювання Володимира Святославовича, котрий виділив на її побудову десятину частину княжих доходів - десятину. Звідси й виникла назва храму. Старовинні джерела називають Десятинну церкву церквою Богородиці.

Представляла собою хрестово-купольний шестистовпний храм. На початку ХІ століття її оточили галереями. Десятинну церкву вкрашали мозаїка, фрески, різні мармурові та шиферні плити (ікони, хрести та посуд привезено з Херсонеса Тавридського (Корсуня)). У Десятинній церкві поховані Володимир Святославович та його жінка - візантійська царівна Анна, сюди ж з Вишгорода привезли прах княгині Ольги.

Наприкінці 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, знищили Десятинну церкву - останню схованку киян.

Розкопки руїн почалися ще в 30-х роках XVII століття за ініціативи митрополита Петра Могили. Далі розкопки проводились у 1824 році К. А. Лохвицьким, у 1826 році - Єфимовим, у 1908-14 роках - археологом Д. В. Милеєвим. Під час розкопок було знайдено чимало цінних фрагментів мозаїки підлоги, фрескового і мозаїчного прикрашень храму, кам"яні захоронення, залишки фундаменту тощо.

Поблизу Десятинної церкви було відкрито руїни княжих палаців і житла бояр, а також ремеслецькі майстерні та численні поховання ІХ-Х століть. Археологічні знахідки зберігаються у заповіднику "Софійський музей", в історичному музеї України та в інших музеях.

У 30-х роках XVII століття Петром Могилою і у 1828-42 роках за проектом В. Й. Стасова на місці Десятинної церкви були збудовані однойменні храми, що не збереглися.

Споруджена у 988—996 роках на території Київського Дитинця Володимиром Великим, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків — десятину (звідки і походить назва храму).

Полеміка про відбудову Десятинної*

В наші дні, майже через вісім століть після руйнації збудованого

Володимиром храму, знову постало питання про відродження Десятинної церкви.

12 лютого 2000 року Президент України Леонід Кучма підписав

розпорядження за номером 83/2000 «Про першочергові заходи з відродження

церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві». У розпорядженні було

сказано: «Враховуючи значення церкви Богородиці (Десятинної) як символу

древньої української державності, її роль у справі утвердження

національно-культурних традицій українського народу і беручи до уваги

звернення засновників благодійного фонду «Відродження Десятинної церкви»

(…) – Кабінету міністрів України переглянути Програму відновлення

видатних пам’яток історії і культури України в частині включення в

перелік об’єктів (…) церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві». Слід

сказати, що ініціатором відбудови Десятинної була Українська православна

церква Київського патріархату. 15 липня 2004 року після хресного ходу з

Володимирського собору було встановлено дерев’яний хрест на фундаментах

Десятинної в ознаменування відновлювальних робіт та створено фонд

відбудови церкви.

Одразу після цього на шпальтах газет, у радіо та телеефірі розгорнулася

бурхлива дискусія про доцільність такої відбудови.

Пізніше це розпорядження Президента було скасоване - у вересні 2004 року

Леонід Кучма видав указ про впорядкування території та будівництво

пам’ятної каплички церкви Богородиці (Десятинної). *[**36**]***

Після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка питання

відбудови Десятинної церкви знову стало актуальним.

З лютого 2005 року тодішній київський мер Олександр Омельченко

повідомив, що доручив почати роботи по проектуванню і будівництву

Десятинної церкви. Основою проекту мав стати варіант реконструкції

архітектора Логвина (1910 – 2001 рр.). Але, як пояснив Олександр

Омельченко, відбудовувати церкву повністю за древніми описами не будуть.

Директор Інституту «Укрпроектреставрація» Анатолій Антонюк пояснив

журналістам, що будівельники планують використати лише мотиви

візантійської архітектури.

13. Як оформлювався інтер’єр християнського храму в часи  Київської Русі?

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 році за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять абсид, п'ять нефів і тринадцять бань. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й алебастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр Святої Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі виразніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Інтер'єр собору

Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що зберіглися в одній церкві.

Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

Мозаїка

Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Богоматір Оранта (мозаїчний з використанням смальти образ з собору Київської Софії)

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти- розміщеної в центральному апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Мозаїка в центральному куполі — Христос

Усі мозаїки собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.

Кожний колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у Стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Наразі сучасні майстри, використовуючи методи 11 сторіччя, не в змозі виготовити таку різноманітність кольорів мозаїки.

Мозаїка в центральному куполі — Архангел

Смальта виготовлена зі скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окислів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 см³. У наборі облич часто зустрічаються дрібніші кубики — близько 0,25 см³. Ґрунт під мозаїками тришаровий, загальна товщина його 4 — 6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каміння.

Марк Євангеліст (фрагмент)

У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.

Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели, з яких лише один — мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М.О.Врубель.

У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.

З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують баню, цілком залишилась постать Марка на південно-західному парусі.

На північній і південній підпружних арках розташовано п'ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображенням мучеників. На стовпах передвівтарної арки — мозаїчна сцена «Благовіщення»

Фрески

Фреска — це розпис мінеральною фарбою на вологому тиньку.

Частина фресок, що збереглися в Софійському соборі, датується ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, на стіни були нанесені нові малюнки, виконані олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень.

Києво-Печерська Лавра

Внутрішня будова храму має ефектне висотне розкриття і своєю конструкцією відповідає зовнішньому поділу на п'ять камер. Кожній камері у храмі відповідає свій підбанний простір. Через численні вікна інтер'єр щедро заповнюється світлом.

Спасо-Преображенський храм

В інтер'єрі Спаського собору превалює суворе і урочисте поєднання вертикалей і горизонталей.
Тут виразно акцентована подовженою будівлі, що поєднується з внутрішніми двоярусними аркадами, що йдуть в підкупольний простір. Вздовж них спочатку йшли дерев'яні настили північних і південних хор, що підсилюють горизонтальне членування інтер'єру. Подібні аркади властиві візантійському зодчества тієї епохи, але рідкісні в Київській Русі.
Підлогу храму встеляли різьблені шиферні плити з інкрустацією з кольорової смальти . Стіни і склепіння прикрашали древні фрески , загиблі в пожежі 1756 . За пишності оздоблення храм Спаса не поступався першопрестольній київським церквам.
Можливо, будівельники Спасо-Преображенського собору повторювали в якійсь мірі схему Десятинної церкви
Раппопорт висловив припущення, що майстри, що створювали чернігівський собор і Софію Київську , були з однієї і тієї ж столичної візантійської артілі .

14.  Дайте характеристику найкоштовнішому виду монументального живопису Софії Київської ?

У Софії Київській монументальний живопис нерозривно пов´язаний з архітектурою інтер´єру і його цільовим призначенням. Мозаїки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументального живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння. Фресці відводиться в Софії Київській другорядне місце. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису.

Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкривають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.

У куполі представлена гігантська напівпостать Христа Вседержителя: вона здіймається над усім простором храму. Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду. Образ Вседержителя трактувався у середні віки як образ глави "церкви небесної", Бога-творця. Тому йому й відведене центральне місце у загальній системі декорації храму. З висоти куполу Христос начебто оглядає всю землю.

Христа оточує небесна сторожа у вигляді чотирьох архангелів (зберігся лише один, інші написані олією). Вони вбрані у пишний імператорський одяг і поставлені так, щоб їх постаті утворювали навколо медальйона з Пантократором суворо симетричну групу.

Після Пантократора у куполі найпомітніше місце посідає велична постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з піднесеними руками. Вона начебто звертається до грізного Бога, виступаючи заступницею за рід людський. Її центральне положення пояснюється тим, що візантійські теологи відводили їй у небесній ієрархії перше, після Христа, місце.

У Візантії образ Марії-Оранти розглядався як образ символічного покровительства Божої Матері візантійським царям і місту Константина. На підставі "Слова о Законі і Благодаті" Іларіона ми впевнено можемо стверджувати, що Ярослав та його наближені мали Марію-Оранту за покровительку Києва і всіх його жителів.

Прикметна особливість: у всіх київських храмах апсиди, як правило, прикрашалися постатями Марії в типі Оранти. Вона була представлена в Десятинній церкві, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, в Михайлівському Золотоверхому соборі. Вона виступала частиною догматичної візантійської схеми, але в самій Візантії використовувалась й інша система, в якій Богоматір зображали також із немовлям на руках чи сидячою на престолі. У прихильності Київської Русі до типу Оранти вбачається перегукування цього типу з улюбленим язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямовисно стоячою з піднятими руками. Так ранній слов´янський культ підготував грунт для сприйняття християнського образу Марії-Оранти.

Постать Марії вишукана за колоритом, у якому ефектно сполучається блакитний колір хітона з пурпуровим мофорієм, складки якого підкреслені золотом. Постать, здається, ширяє в сяйві золотих променів, причому золоті кубики різної світлосили створюють враження, що вона то наближається до нас, то віддаляється. Декоративні властивості мозаїки було підкреслено за допомогою своєрідного прийому: грунт під зображенням Оранти покладений так, що надає поверхні хвилеподібного характеру. Перша хвиля проходить на лінії плечей, друга — на рівні тазового поясу, третя — на рівні колін. Оздоблювачі застосували одне з своїх умінь — на ввігнутих, не плоских поверхнях особливо виявляється блищання смальти.

Розв´язання постаті Оранти близьке до Пантократора — в них виявилось свідоме прагнення майстра збільшити і спростити малюнок драпуванням, щоб досягти ефекту монументальності. З цього погляду композиція є видатним набутком монументального мистецтва. Але жорстка трактовка прямолінійних згорток і непропорційність постаті надають їй архаїчного характеру. Автором постаті Оранти був той же майстер, що виконав Пантократора і архангела. Його творінням притаманна велика сила — він, очевидно, спеціалізувався на великих формах зображення і володів тут неабияким досвідом, про що свідчить зрілість його монументальних прийомів. Водночас його образи позначені архаїзмом. У відчутті колориту він посідає одне з перших місць серед оздоблювачів Софії Київської.

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов´язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбільша за масштабом композиція — дає найповнішу уяву про монументальний стиль софійських мозаїк.

15. Який вид станкового сакрального мистецтва активно розвивався у Київській Русі? Що ви про нього знаєте?

Як і решта творів середньовічного мистецтва, станковий живопис обмежувався переважно релігійною тематикою. В оздобленні давньоруських храмів, крім монументальних розписів, важливе місце займали твори станкового мистецтва — ікони. Вони писалися мінеральними фарбами на дерев'яних дошках, обклеєних полотном та покритих шаром спеціального грунту — левкасу.

Іконами прикрашалися як храми, так і князівські та боярські палаци, а також житла простих людей. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невелика кількість ікон. Про ранні твори давньоруського станкового мистецтва можна судити на підставі поодиноких екземплярів ікон та з описів писемних джерел.

Одна з найбільш відомих на Русі іконописних майстерень XI—XII ст. знаходилася у Печерському монастирі в Києві. Тут творив відомий художник Аліпій, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «...Иконы писати хитръ бе зело...».

Уявлення про високохудожні твори, що потрапляли на Русь з навколишніх країн, дає ікона відомої «Володимирської богоматері», привезена з Візантії у Вишгород на початку XII ст. На ній зображена богоматір з немовлям на руках. Ікона відзначається великою досконалістю виконання. Цей твір видатного майстра, мабуть, справив певний вплив на виховання художніх смаків та майстерності руських іконописців.

Ікон, які б безперечно належали до київської художньої школи, дійшло до нашого часу зовсім мало. У Третьяковській галереї у Москві зберігається так звана «Ярославська Оранта» — велика ікона, що зображує богоматір у молитовній позі з немовлям та двома архангелами у медальйонах. Ікона за своїми стилістичними рисами (монументальністю, видовженістю пропорцій, малюнком очей та брів) подібна до мозаїк собору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, зокрема до зображень Дмитра Солунського та Стефана. Деякі дослідники датують ікону початком XII ст. і пов'язують її створення з ім'ям Аліпія.

У київській художній школі склалася іконографія святих Бориса та Гліба, зображення яких були дуже поширені у творах станкового живопису. Ікона «Борис і Гліб» кінця XIII — початку XIV ст., наприклад, зберігається в Київському державному музеї російського мистецтва.

До творів, в яких відчувається художня та іконографічна манера південноруських майстрів (щоправда, з цими висновками погоджуються не всі дослідники), належить ікона з Владимиро-Суздальської Русі «Дмитро Солунський», знайдена у м. Дмитрові. Святого зображено у вигляді античного воїна на троні з мечем на колінах. Вся його постать, рішучий вираз обличчя, войовничість є уособленням влади. Саме ці риси намагався підкреслити художник, зобразивши Дмитра на троні у царській діадемі на голові та з напівоголеним мечем. Дослідники вважають, що ікона виконана на замовлення Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, патроном якого був св. Дмитро.

В Юр'ївському монастирі у Новгороді збереглася ікона XII ст. «Устюзьке благовіщення». З Новгорода походить також ікона «Архангел» кінця XI ст. Близькі за стилем, вони нагадують фрескові та мозаїчні зображення собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві.

Безперечним твором київських майстрів XIII ст. є ікона так званої «Свенської богоматері», поруч з якою зображено Антонія та Феодосія — засновників Києво-Печерського монастиря.

Галицьке походження має ікона XIII ст. «Покрова», що зберігається у Київському державному музеї українського мистецтва. Популярність її у давнину пояснювалася тим, що зображена на ній богородиця розглядалась як заступниця від зовнішніх ворогів. Галицька ікона відзначається цікавою кольоровою гамою та незвичайною іконографією. Вона не знаходить собі повних аналогій серед інших подібних пам'яток давньої Русі. Існує думка, що це копія з переробленого оригіналу ікони Влахернського храму в Константинополі.

16. Хто був визначним майстром станкового малярства у Київській Русі? Які джерела містять перші відомості про нього?

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й станкове малярство. Станкове мистецтво — термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (щодо доби Київської Русі — то це іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який освіту художника здобував, за твердженням літопису, в Царгороді. Алімпій розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври, виконував багато замовлень від князів та бояр. Очевидно Алімпій мав свою школу при монастирі. За легендою, йому допомагали навіть самі ангели. Перекази приписують Алімпію з-поміж іншого і так звану Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському монастирі молився князь Ігор 1147 року, коли під час молитви його було вбито. Окрім Алімпія, літопис зберіг для нас ім´я ще одного художника — Григорія.

Життєпис Аліпія, у «Слові про перший російською іконописця Алімпія» (Слово 34 «Києво-Печерський патерик») складається в основному з розповідей про чудеса, що творяться ним, або що відбувалися з його іконами. Батьками Аліпій був відданий вчитися іконопису, при ігумена Никона прийняв постриг, допомагав грецьким майстрам прикрашати мозаїками Успенський собор. Як чернець, а потім священик Аліпій писав нові ікони і поновлять старі. Прославився як цілитель. Згідно легендам, багато творів Аліпія були створені за участю божественного промислу: так, коли вже перед смертю, через фізичної немочі, Аліпій не зміг виконати замовлення, до нього з'явився ангел і «в 3 години ікону написа».

Достовірні твори Аліпія не збереглися. В патерику повідомляється про пятіфігурном Деісус і двох наместних іконах, написаних Аліпієм для однієї з київських церков. Ікону Богоматері роботи Аліпія.

17. Звідки Київська Русь запозичила церковну музику? В чому її особливості?

Церковна музика, в Україні існувала ще до офіційного прийняття християнства. Це так званий «обичний спів». З хрещенням України-Руси 988 разом з обрядами прийшли й церковні співи з Візантії і деякі за посередництвом Болгарії. Основною рисою української Церковної музики був і є її винятково вокальний характер. Ранні церковні співи були одноголосі. Важливе значення мала система поділу церковного співу на 8 мелодичних типів, які один від одного різняться обсягом мелодій і типовими мелодичними формулами. Упродовж віків форми цієї системи, званої восьмиголоссям (октоехос), поповнювалися українським народнопісенним змістом, перебудовувалися і пристосовувалися до укр. сприймання. Першим огнищем, де українська церковна музика розвинула свої питоменні риси, була Києво-Печерська Лавра. Тут на основі давніх співів постав києвопечерський розспів. Відповідно до церковної музичної практики виробився і спосіб записування мелодій — знаменна нотація, яка складалася зі знаків (невмів, крюки), писаних без нотних ліній.

Від сер. 16 до кін. 17 ст. розвивався багатоголосий так званий партесний спів: спів поділений на голоси — партії. Для його точного запису прийнялася лінійна система нотації, звана київським знам'ям. Партесний спів плекали особливо хори, організовані при церковних братствах. Їх рівень був настільки високий, що вони справно виконували твори на 4, 6, 8 і 12 голосів. Улюбленою формою став хоровий одночастинний концерт, написаний до нелітургічного тексту. Між композиторами партесної музики відомі М. Дилецький, автор музично-теоретичного підручника «Музикальна граматика» (1677), А. Рачинський та ін. У другій половині 18 ст. з'явилися визначні українські композитори Ц. м. — М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель. Панівною у їхній творчості була форма циклічного хорового концерту. З 18 ст. походять важливі вид. церк. співів: «Ірмолой» (Л. 1707) і «Богогласник» (Почаїв, 1790). Окремим родом Ц. м. є канти і псальми, пісні релігійного змісту сильно просякнені елементами української народної музики. Вони найчастіше триголосні; були поширені особливо у 17 і 18 вв. У 19 ст. Церковну музику розвивали головні композитори Зах. Укр. Земель: М. Вербицький, І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк та ін. У 20 ст. Її плекали К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, М. Гайворонський, А. Гнатишин та ін.

18. Чи належали скоромохи Київської Русі до професійних акторів? Відповідь обґрунтуйте.

Скоморóхи, професійнi мандрівні співці й актори (лицедії), учасники свят, обрядів, ігор.

Філарет Колесса зауважує таке:« У поширюванні пісень та музичних інструментів скоморохи сповняли ролю посередників між селом і містом, поміж боярським двором і селянською хатою. Одні із скоморохів жили життям безпритульних мандрівців, інші ж, що стояли на службі вельмож, мали свої постійні осідки.

Скоморохи – перші професійні актори на Русі. Вони були вправними музикантами, співаками та акробатами Скоморохи – перші професійні актори на Русі. Вони були вправними музикантами, співаками та акробатами.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах та селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Деякі з них постійно жили при князівському дворі чи при дворах великих феодалів. Саме таких скоморохів, мабуть, зображено на відомій фресці в Софійському соборі у Києві. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів. Троє з них грають на флейті та трубах, двоє — на щипкових багатострунних інструментах — лютні та псалтирі, один — на тарілках (кімвалах) і останній — на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюриста, праворуч від них акробати виконують вправи з жердиною, ліворуч — два служники міхами нагнітають повітря в орган.

19. Які музичні інструменти були  відомі у Київській Русі? Вкажіть основні джерела інформації про це.

До давньоруського музичного інструментарію входили різноманітні інструменти: духові — зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган; щипкові — гуслі, арфа, лютня, псалтир; смичкові — гудок, смик; ударні — бубни, накри, тарілки, аргани. Найбільш складними з названих інструментів — пневматичним органом, арфою, лютнею — користувалися, мабуть, переважно придворні музиканти, як про це свідчить софійська фреска, а гуслі, гудки, сопілки тощо були поширені серед скоморохів.

Відомою на Русі була й військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, 968 р. руський воєвода Претич гучними звуками труб-зурн налякав печенігів, що обложили Київ. Вони втекли, гадаючи, що то повернувся з Болгарії Святослав Ігоревич з військом. Труби та бубни згадує літописець в описі Липецької битви 1216 р.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах. Слово о полку Ігоревім.

20. Що було основою княжого театру? Що ви знаєте про нього? Де зустрічаються перші зображення акторів Київської Русі?

Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створили. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо. Скоморохів, зображено на відомій фресці в Софійському соборі у Києві.

21. Які імена періоду Київської Русі зафіксувала нам писемна спадщина? Вкажіть джерела.

Літописець Нестор у «Повісті временних літ» розповів про початок князювання Ольги та її помсту древлянам.

Разом з тим Ольга розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який спричинився до смерті Ігоря. Вона впровадила перші в Київській Русі «реформи», чітко окресливши землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, вона в такий спосіб забезпечила себе постійним прибутком. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожувала. Піддані відчували її рішучість і державну розсудливість. Вона здійснила ряд реформ, створила так звані погости для стягування данини, запровадила регламентацію феодальних повинностей тощо.

У зовнішніх відносинах Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною. 956 р. княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами, переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва. При ній розширилися міжнародні зв'язки, зміцніли торговельні й політичні стосунки з Візантією. Константинополь, або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в Х ст. був справжньою світовою столицею. Константан Багрянородний, при якому Ольга відвідала Царгород, письменник і історик, 949 р. у своєму творі «Про народи» з подробицями описав торговельний шлях між Києвом та Константинополем — по Дніпру та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ — до Новгорода та Балтійського (Варязького) моря, й тому мав назву «з варягів у греки». Велика армада лодій-човнів, як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 осіб посольства Ольги з обслугою і воїнами — майже 1500 чол. Розкішне оздоблена подія княгині привернула увагу візантійців: посередині її стояв намет з коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба, ніс події, мав вигляд якоїсь химерної тварини-грифона чи дракона, шовкове вітрило було прикрашене князівською емблемою — золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у бронях зі списами у руках, снували численні служниці.

До книжки включено один із найкращих перекладів "Галицько-Волинського літопису" — знаменитої історико-літературної пам'ятки XIII ст., а також два інші, менш, відомі джерела з історії України — “Львівський літопис” та “Острозький літописець”.

Книга проілюстрована графічними портретами державних діячів України XII—XVII століть.

Літопис Григорія Грабянки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва — досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України — і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією. Богдан Хмельницький виступає в літописі як «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовій справі і дуже розумний», «від природи розумний і в науці мови латинської вправний». В уста Хмельницького Грабянка вкладає велику кількість промов і партій у діалогах. Обидва звернення гетьмана до реєстрових козаків із закликом переходити на бік повсталих та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторики і демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу. Для створення у читача патетичного настрою автор витримує посмертну характеристику Богдана в руслі традиційних доброчестностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомство з «Повістю временних літ» і Несторовим зображенням князя Святослава в ній.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого.

22. Які ви знаєте найдавніші книги Київської Русі? Як вони виглядали? Як оформлювались і де зберігались?

Найдавніші рукописні книги в Україні з’явились у період Київської Русі із запровадженням християнства. У першій половині XI століття князь Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій (майстерню для переписування книг), забезпечений великою бібліотекою, кваліфікованими писарями і художниками. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам’ятки: Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборники Святослава (1073 і 1076). Книжна справа в цей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській лаврі. У XII-XIV ст. важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинського князівства (звідси, ймовірно, походять Христинопольський Апостол, XII ст.; Бучацьке Євангеліє, 12-13 ст.; Добрилове Євангеліє, 1164; Холмщини Євангеліє (Холмське Євангеліє), кінець XIII ст.; Бесіди Григорія Двоєслова, друга пол. XIII ст.; Євсієве Євангеліє, 1283), а також Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського князівств (пам'ятки не збереглися). До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам'ятка рукописного мистецтва ранньої доби — Київський Псалтир (1397), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами. Найдавніші книги переписувались на пергаменті (спеціально обробленій і пристосованій для письма шкірі молодих тварин — ягнят, телят, козенят). Тривалий час пергамент був привізний, лише з XII-XIV ст. почали користуватись матеріалом місцевого виробництва. Давні книги переписувались уставом — високим, урочистим письмом, що передбачало пропорційність кожного знака. Робота переписувачів була дуже повільною і вимагала скрупульозного виконання. У художньому оформленні книг переважали орнаменти "візантійського" і "тератологічного" ("звіриного") типу, мотиви, запозичені з книг болгарського походження, проте з включенням оригінальних елементів.

«Остромирове Євангеліє» є одним із важливих джерел вивчення старослов'янської і давньоруської мов.

Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді.

У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю.

Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою.

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.

Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.

Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.

Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.

23. Що ви знаєте про мистецтво оформлення книжок давньоруськими писцями і художниками?

У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю.

Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою.

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.

Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.

Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.

Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.

24. Вкажіть причини розпаду Київської Русі як єдиної держави.

Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.

Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв'язків зумовило формування, починаючи з XIII ст., на основі цих земель і князівств територій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття утворюється українська народність. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. Видатну роль у цьому процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 p.). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі землі, заселені українським народом.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій склалася і розвивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини формується білоруська етнічна спільнота.

Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого.

До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.

Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.

Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.

Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів, Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви.

Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України.

Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

25. Причини піднесення ремісництва та декоративно-ужиткового мистецтва в часи Київської Русі.

Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від Х в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.

Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими її видами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво.

Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви­плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'язку. масу, яку для надання твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: знаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза.

У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі.  Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха»,— каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. » Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала,— дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицьковолинський літопис 1259 р. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 р. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (пе-регородчастої емалі). Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови.

Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.

Склоробне виробництво досягло високого рівня. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали.

У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста.

Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться»,— наводить приповідку Кирило Турівський

З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста—домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.

3 дерева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здавна також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мо­стобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

Ремісники

Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.

У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачувалися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Ка-м'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8—10 год у спеціальних печах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його ремісники віддавали державі або феодалам як податок.

Для ливарництва характерним було виникнення і розвиток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжитку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо).

Зросло значення будівельної справи. Це був період інтен-. сивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, монастирів з каменю і цегли. Великими замками були Київський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.

В українських містах збільшувалася кількість ремісників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об’єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сільських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зародком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісниками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майстри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахо­вої організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 р. у Львові існувала господа підмайстрів ткацького цеху, в 1483 р. у Коростені — підмайстрів шевського цеху.

Національно-релігійний гніт щодо українських ремісників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця категорія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців.

Важливе місце в господарстві займали промисли. Надзвичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво заліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі,

на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Зростало значення деревообробних промислів, де працювали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отримували також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб.

Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У XIV—XV ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки).

Отже, XIV—XV ст. характеризувалися помітними зрушеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зростанні числа ремісників та їхніх спеціальностей.

Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (городища) — невеликі укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на міста — ре­місничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.

Великого розвитку та поширення в Київської Русі досягло прикладне мистецтво, твори якого містять досить цінну інформацію не тільки з історії розвитку художнього ремесла, а й про культурні зв'язки та впливи, світогляд, традиції, смаки виконавців і замовників. Вивчення творів прикладного мистецтва показує, що вони часто виконували подвійну роль прикрас і амулетів-оберегів, які повинні були захищати їх власників від злих сил природи. Таке ж призначення мали магічні орнаменти на святкових прикрасах та виробах повсякденного вжитку. Набули поширення стилізовані зображення сонця у вигляді кола з пересічними всередині лініями, місяця-лунниці та води — хвилястою смугою. Зображення різних фантастичних звірів та птахів поєднувалося з малюнками, що відбивали реальний навколишній світ, а також з рослинним орнаментом у вигляді складного плетива з стебел, листя, квітів тощо. В орнаментації ювелірних виробів XI—XIII ст. зустрічаються сюжети різних епох і часів. Тут і зображення птахо-собаки Симаргла, і сиринів (віл-русалок) язичницьких часів, і геральдичні грифони, леви, орли, і постаті християнських святих середньовіччя.

Про декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі найповніше уявлення дають ювелірні вироби з коштовних металів. Руські майстри знали різноманітні технічні прийоми обробки кольорових металів — зернь, скань, карбування, чернь, художнє литво та інкрустацію і, нарешті, перебірчасті емалі. Вони широко застосовувалися при виготовленні різних прикрас.

Майстри-ювеліри за допомогою скані (тонкого дроту) особливо полюбляли прикрашати візерунками ікони та коштовні обкладинки церковних книг, як, наприклад, це зроблено у Мстиславовому євангелії XII ст.

Велике поширення мали в Київської Русі срібні вироби з черню — чорною пастою на зразок емалі. В цій техніці у поєднанні з іншими прийомами виготовлялося багато різних ювелірних речей: весільних сережок — колтів, перснів, зап'ясть, хрестів, браслетів, чар, кубків та ін. У подібних виробах раннього часу фон зображень цілком вкривався черню, пізніше, у XII ст., набула поширення так звана техніка контурної черні, за якої малюнок наводився чорною лінією, а срібний фон залишався відкритим або золотився.

Чудовим зразком ювелірного мистецтва IX—X ст. є срібні оправи турячих рогів-ритонів, відкритих під час археологічних розкопок Чорної Могили у Чернігові. Один з них прикрашений соковитим рослинним плетивом. Оправа другого рога оздоблена сюжетною орнаментацією. Тут викарбувано великих фантастичних звірів з крилами. Ліворуч від них — два дракони сплелися у двобої. Обабіч їх — орли або грифони, а внизу — дві маленькі собаки. Праворуч від крилатих звірів зображено вовка та півня. Ще далі вміщена композиція, яка складається з чоловічої та жіночої постатей з луками та великого орла. Сюжет, як гадають дослідники, ілюструє смерть Кащея Безсмертного з билини про Івана Годиновича.

Серед виробів з черню слід відзначити широкі пластинчасті браслети з срібла, які досить часто прикрашалися сценками давньоруського побуту. На одному з таких браслетів з Києва, наприклад, викарбувано гусляра з гуслями та жінку, що танцює з молодим озброєним воїном.

Високої майстерності досягли давньоруські майстри у виготовленні різних виробів, прикрашених різнокольоровими емалями. Про великі досягнення саме у цій галузі художнього ремесла писав у X ст. чернець Теофіл з Падеборна. На Русі знали виїмчасту та більш досконалу перебірчасту емалі. Техніка перебірчастої емалі була винятково складною, але руські майстри добре володіли нею. Давньоруські перебірчасті емалі істотно відрізняються від візантійських своєю кольоровою гамою, в якій переважають синій, бордовий та білий кольори, деякими особливостями зображень, технічними прийомами виконання. Нині відомі чотири центри мистецтва емалі на Русі: Київ, Рязань, Владимир на Клязьмі і Новгород.

Перебірчастою емаллю прикрашалися звичайно коштовні вироби з золота: діадеми, колти, ланцюжки у вигляді медальйонів, рясни, бляшки, що нашивалися на одяг, хрести, ікони, обкладинки книг тощо. Серед цих предметів найбільш відомі сюжетні емалі на колтах, які найчастіше зображують віл-русалок та «древо життя», різних птахів, жіночі голівки, стилізовані рослинні орнаменти, рідше — постаті святих.

Унікальним виробом з перебірчастою емаллю є золота діадема XII ст. з с. Сахнівки Черкаської області. Вона складається з семи кіотців, на середньому з яких зображено «Вшестя» Александра Македонського — загальносередньовічний сюжет, що втілював у собі ідею звеличення влади імператора. Сюжет імпонував честолюбству феодалів та князя і тому часто використовувався у творах давньоруського мистецтва, що призначалися для знаті. Решта кіотців діадеми прикрашена стилізованим рослинним орнаментом. Інша діадема XII ст. з Києва теж зроблена з семи кіотців, на яких зображено святих (так званий «Деісус»). У більш розширеному вигляді ця ж композиція, виконана у техніці перебірчастої емалі, є на золотій гривні XII—XIII ст., знайденій поблизу с. Кам'яного Броду на Житомирщині.

Великої досконалості досягло в Київської Русі й мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка литва у кам'яних формах та по восковій моделі. По восковій моделі виготовлялися дзвони, свічники, хрести, панікадила-хороси, різні прикраси тощо. Особливо складна техніка відливки об'ємних предметів по восковій моделі із втратою форми. Плоскі речі відливалися по восковій моделі у глиняних формах з двох частин. Таким способом, наприклад, виготовлялися поширені на Русі амулети-змійовики, як згадана «Чернігівська гривна». По восковій моделі у глиняних формах виготовлялися частини панікадил-хоросів, виявлених під час археологічних розкопок у Києві, Переяславі, у с. Сахнівці Черкаської області.

Унікальними виробами, відлитими руським майстром Костянтином по восковій моделі, є дві бронзові арки XII ст. невідомого призначення з давньоруського міста Вщижа на Брянщині. З втратою форми відлито бронзовий водолій з Переяслава-Хмельницького. Це порожниста посудина у вигляді лева, на спині якого сидить дракон або аспід, що править за держак.

Поширеним було й литво у кам'яних формочках. Цей технічний прийом у XI—XII ст. був пов'язаний, можливо, з тим, що на Русі внаслідок соціально-економічного розвитку з'явився попит на різні ювелірні вироби на продаж. Ремісники-ювеліри міських посадів, які працювали на ринок, почали застосовувати імітацію зерні та перебірчастої емалі за допомогою литва. Для багаторазового литва використовували кам'яні форми.

Серед інших художніх промислів у галузі декоративно-прикладного мистецтва можна назвати ще скляне й керамічне виробництво та художнє різьблення по каменю і дереву. У давньоруських містах та на городищах під час археологічних розкопок досить часто трапляються фрагменти виробів зі скла. Головне місце серед них займають різнокольорові браслети та намиста. Рідше зустрічаються персні та різні речі побутового призначення, як кубки, чари тощо. Вміння виготовляти різноманітні скляні вироби, мабуть, деякою мірою можна пояснити тим, що руські ремісники були знайомі з процесом варіння різнокольорових смальт, з яких набиралися мозаїчні зображення.

Коли в Київській Русі розпочалося велике кам'яне будівництво, ремісники-гончарі, крім цегли-плінфи та черепиці, почали виготовляти керамічні плитки з різнокольоровою поливою, що використовувалися для внутрішнього оздоблення будов. Такі керамічні плитки відомі з розкопок князівських палаців у Києві, з них були зроблені підлоги у деяких приміщеннях Софійського собору. Цікаві поліхромні плитки з складною орнаментикою виявлені у Білгороді під Києвом. Для них характерний візерунок, що нагадує рослинне плетиво з жовтих, білих та зелених смуг на червонуватому фоні. Подібним орнаментом прикрашалися й полив'яні яйця-писанки з того ж міста.

Дуже майстерно виконані керамічні рельєфні плитки з Галича. Вони мають квадратну форму з вписаним колом, в якому зображені грифони, орли, соколи, павичі. Малюнки на плитках нагадують фрески на стінах башт Софійського собору, зображення на візантійських тканинах-паволоках та на згаданих вище пластинчастих срібних браслетах.

Народна художня творчість, певно, найбільш яскраво виявлялась у різьбі по дереву, тому що саме з цього матеріалу була зроблена більшість речей у господарстві та хатньому начинні. Соковитим різьбленням по дереву оздоблювалися навіть фасади давньоруських зрубних жител, човни, сани та ін. Але через нетривкість дерева вироби давньоруських майстрів майже не дійшли до нашого часу. Зрідка вони трапляються під час розкопок у Новгороді, Старій Русі, Києві. Поширення на Русі набуло плоске різьблення по дереву, при якому зображення, здебільше геометричні орнаменти, заглиблювалося у поверхню речі.

Славилися вироби давньоруських різьбярів по кістці — невеликі, прикрашені різьбленням скриньки, гребінці, ґудзики, образки, колодки для ножів, ложки тощо. Улюбленим орнаментом на виробах з кістки є концентричні кола з крапкою у центрі і так звана плетінка, рідше зустрічаються сюжетні зображення. Особливий інтерес становлять шахові та шашкові фігурки з кістки, які свідчать про інтелектуальні заняття їх власників — жителів давньоруських міст.

Вироби давньоруського прикладного мистецтва завдяки високим художнім якостям та досконалості виготовлення користувалися значним попитом далеко за межами Київської Русі. Особливо славилися перебірчасті емалі, які з великим смаком та майстерністю виготовляли руські майстри.

26. Які міста були важливими освітніми і науковими центрами Галицько-Волинського князівства? Чому?

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов'янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій половині XIII століття в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними документами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монархами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Враховувалось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була державною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контакти. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мови. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Через цю мову переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.

В часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початкових школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, використовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організовувались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підготовку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також — церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв'язували освіту з діяльністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й культурного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували "бакалярами". Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літерами, потім — "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

27. Які типи шкіл існували в Галицько-Волинському князівстві?

Розвиток шкільництва в Галицько-Волинській державі

У XII ст. Київська Русь розпадається на багато великих самостійних князівств: Київське, Чернігово-Сіверське, Новгородське, Галицько-Волинське і ін., між якими зберігаються політичні, економічні та культурні зв’язки. У цей час виникають нові тенденції в галузі освіти і виховання.

Крім князівських і боярських верхів письменність проникає в середовище жінок із нижчих соціальних станів; спостерігається тенденція здобувати освіту за кордоном; у центрах князівств (в Києві, Галичі, Чернігові та ін. містах) відкриваються школи підвищеного типу.

Останні не мали єдиної структури. У них поглиблено вивчалися ті предмети, які б забезпечили участь у державно-адміністративному управлінні. На першому місці стояло вивчення слов’янської і руської мов з граматичними правилами. Практикувалось написання учнями творів. Тут також вивчалась грецька, а в школах Галича – ще й латинська мови. Є дані, які свідчать про вивчення в школах "семи вільних мистецтв", а також юридичного кодексу.

Розвиток освіти був перерваний навалою орд Батия, що не дало можливості піднятися руським школам підвищеного типу до рівня західноєвропейських університетів. Осередки культури переміщувалися з Києва на захід – в Галицько-Волинське князівство, яке продовжувало древньоруські культурні традиції і зберігало незалежність до ХIV ст. Освіта і культура тут розвиваються на українській мовно-етнічній основі.

Про високий рівень освіти і культури в князівстві свідчить Галицько-Волинський літопис. Галицько-Волинська Русь мала добре розвинене приватне шкільництво духовного і світського характеру.

Елементарна освіта представлена школою-дяківкою, що містилась за місцем проживання учителя. Навчання починалося з 7 років. Не було чітко встановленого терміну навчання і початку року. Питання оплати за навчання вирішувалось на основі приватної угоди вчителя з батьками. Обсяг знань, як правило, обмежувався умінням читати релігійні книги. Деколи за додаткову плату учня вчили писати і рахувати.

У школах єпископських кафедр і в окремих монастирських школах іноді давалась більш широка богословська освіта, оскільки там працювали освіченіші вчителі і зосереджувались великі зібрання книг.

Серед феодальної верхівки було поширеним виховання дітей близько до традицій західноєвропейського лицарства, що пояснюється тісними зв’язками Галицько-Волинської Русі з західними державами.

Рядові священики навчались в домашній школі свого батька або в монастирській. До їх освіти не ставились високі вимоги, але вони обов’язково повинні були бути грамотними.

Методика навчання грамоті була такою ж, як і в попередні століття в Київській Русі. Дальшого поширення набувала самоосвіта, роль якої прирівнюється до ролі бесід і диспутів видатних філософів з учнями, що мало місце у стародавній Греції. Галицько-Волинська Русь, а рівно і всі інші землі Київської Русі, мала багато людей, для яких потяг до знань (до “книжного почитания”) був понад усе.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

28. Яке справжнє прізвище видатного поета і вченого епохи Ренесансу, який народився в Україні, викладав у Краківському університеті, а пізніше очолив найстаріший університет Європи – Болонський? Дайте характеристику культури цього періоду.

Юрій Дрогобич – справжнє ім*я Юрій Михайлович Котермак

Народився в Дрогобичі в сім'ї солевара.

Першу освіту отримав у священика церкви святого Юрія Евтімія. Тоді ж отримав перші знання про розрахунок пасхалій і основні знання латині.

Наприкінці 1468 або на початку 1469 поступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра (1473).

Навчався медицини та вільних мистецтв в університеті Болоньї, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482)

1478—1479 і 1480—1482 читав у Болоньї лекції з астрономії, а з 1481 по 1482 ректор університету Болоньї - найстарішого в Європі, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі» - Юрія зі Львова. Ректор - адміністративний керманич університету - обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі або навчався в університеті.

З 1487 — професор Ягеллонського університету.

7 лютого 1483 у Римі видав книгу Прогностична оцінка поточного 1483 року (Iudicium pronosticon Anni MCCCCLXXX III), яка є першою відомою друкованою книгою українського автора. У цій книзі, окрім ненаукових астрологічних прогнозів, було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії, а також зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довгот розташовані міста Вільнюс, Дрогобич, Львів тощо. Юрій Дрогобич зазначав тут, що населенню християнських країн загрожують великі небезпеки… у зв'язку з пригнобленням князями і панами. Висловив упевненість у здатності людського розуму пізнати закономірності світу. Видавав Юрій Дрогобич й інші трактати з астрології. Видав він також книгу і про Україну -«Прогностик», яка відома лише в одному примірнику. З 1487 року він працював професором медицини Ягелонського університету й мав чин королівського лікаря. Викладацька діяльність Юрія Дрогобича була спрямована на поширення гуманістичних ідей епохи Відродження в Україну. Він вважав, що ідеал доброчесності - Бог, до якого людина може наблизитися завдяки самовдосконаленню. В бібліотеках Парижа збереглися копії двох астрологічних трактатів Дрогобича, а у Баварській державній бібліотеці в Мюнхені — його прогноз на 1478 р., переписаний німецьким гуманістом Г.Шеделем. Ці праці свідчили про ґрунтовну обізнаність Дрогобича з античною і середньовічною літературою.

Серед його студентів був і майбутній видатний астроном Миколай Коперник, автор трактату «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового погляду на будову Сонячної системи - геліоцентричного.

29. Що ускладнило розвиток української культури 14-16 століття?

В ХІV-ХVІ ст.розвиток культури в Україні визначається досить складними історичними умовами.Після періоду Київської Русі в Україні розпочалася нова доба.У середині XIV ст. поширився наступ Литовської держави на Подніпров'я. Він полегшувався князівськими міжусобицями та занепадом Золотої Орди, яка розпалася на кілька улусів. У 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював чернігівсько-сіверські землі, пізніше захопив Київщину та Поділля. Литовське князівство стало великою феодальною державою, більшість якої становило руське населення.

Порівняно з литовцями Русь мала розвиненіші виробничі відносини, сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв'язки, високий рівень розвитку культури (писемність і літописання, бібліотеки і школи, монументальна культова архітектура, живопис і декоративно-прикладне мистецтво) сприяли прийняттю Литовською державою більш досконалої системи управління, принципів і норм культурного розвитку України.

Литовці дотримувалися правила: "Ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі — автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями; основою литовського судочинства стала "Руська правда". Руська (українська) мова дістала статус державної, нею вели офіційну документацію, урядування, складали грамоти і закони, навчання у школах, відправляли службу в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й вища старшина і в королівському палаці.

У Литовському князівстві популярною стає православна віра, священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім'ї приймають православ'я (литовці в основному були язичниками) та поріднюються з українськими князями. Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві.

Проте 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля поневолило Польське королівство. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці XIII - на початку XIV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х років XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров'я; на початку XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари. Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та національно-культурним гнітом різних поневолювачів. Планомірно велося духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення української мови, звичаїв, традицій.

Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації українців після об'єднання Польщі та Литви в 1569 р. в єдину державу — Річ Посполиту. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька, православний люд було виключено з громадського та суспільного життя. Досить складним стало становище української культури після Берестейської церковної унії 1596 р., яка проголосила єдність православної та католицької церков під верховенством Папи Римського. Українці поділилися на православних та уніатів.

Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси, поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка здавалася їм "мужицькою", то дрібні міщани та селяни залишилися прихильниками православ'я.

30. Коли в Україні з явилися перші вертепні вистави? Схарактеризуйте їх.

Верте́п — старовинний пересувний український ляльковий театр де ставили релігійні і світські (переважно жартівливі та іронічні п'єси; відтворена стайня з народженням Христа. Український вертепний театр — самобутнє явище у розвиткові нашої театральної культури.

Український вертеп відомий з 17 століття. Світська частина вистави поклала початок української комедії 19 століття.

Вертеп поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти.

Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.

З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб. Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусії, Сербії та інших слов’янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура, зокрема, в районах Срем і Колубара.

Вертепні вистави з'явилися на Україні в першій пол. 17 в., кін. їх припадає десь на сер. 19 в.

Найбільш розповсюджені були вони в другій пол. 18 в. — особливо в добу занепаду Києво-Могилянської Академії. У цей час число вертепників поповнено вихованцями Академії, що, часто надхнені ідеями Г. Сковороди або своїх учителів, ішли популяризувати:-) серед народу укр. виставу в формі лялькового театру. Така форма була найзручніша з огляду на переслідування з боку рос. уряду.

31. Яка система освіти використовувалась в Острозькій академії?

32. Які особливості мали записи в нотних книгах без лінійною нотацією(невмовою)?

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних без лінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак – коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородиця або святих). Знаменною нотацією (знамя – нота) нотовані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нот описи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

33. З чиїми іменами пов язане європейське та вітчизняне книгодрукування?

Початок книгодрукування в Європі пов’язано в першу чергу з винаходом в Китаї паперу. До моменту виникнення книговидання не менше ніж дві третини з створених рукописних книг були на різносортних папері різної якості.

Найбільш ранні відомості про технічні деталі книговидання датуються 2 ст. до н. е.. Вони містяться в знайденому археологами в Греції (на острові Крит) Фестісткого диска. Виготовлений він був із глини. На ньому містилися проштемпельовані або відтиснуті літери. Метод штемпелювання був поширений на Сході.

Способи друкарства існували в різні часи в різних формах. У китайських літописах можна знайти відомості про коваля, якого звали Пі Шень. Він між 1041 і 1048 виготовляв з глини літери. За тим же літописним даними, коваль винайшов і набірну касу, де зберігалися літери. Однак видання до наших днів не дійшли.

Спираючись на архівні та музейні свідоцтва, історики припускають, що початок книгодрукування в Європі могло бути покладене в Єгипті і Візантії. Труднощі тільки в підтвердженні теорії, так як виданих у той час книг немає.

Початок книгодрукування в Європі пов’язано з багатьма іменами. Так, наприклад, в історії є відомості про якийсь Прокопе Вальдфогеле. Він володів 48 металевими літерами та іншими інструментами. Проте книги, видані ним, не збереглися. Початок книгодрукування в Європі пов’язано в першу чергу з винаходом в Китаї паперу. До моменту виникнення книговидання не менше ніж дві третини з створених рукописних книг були на різносортних папері різної якості.

Найбільш ранні відомості про технічні деталі книговидання датуються 2 ст. до н. е.. Вони містяться в знайденому археологами в Греції (на острові Крит) Фестісткого диска. Виготовлений він був із глини. На ньому містилися проштемпельовані або відтиснуті літери. Метод штемпелювання був поширений на Сході.

Способи друкарства існували в різні часи в різних формах. У китайських літописах можна знайти відомості про коваля, якого звали Пі Шень. Він між 1041 і 1048 виготовляв з глини літери. За тим же літописним даними, коваль винайшов і набірну касу, де зберігалися літери. Однак видання до наших днів не дійшли.

Спираючись на архівні та музейні свідоцтва, історики припускають, що початок книгодрукування в Європі могло бути покладене в Єгипті і Візантії. Труднощі тільки в підтвердженні теорії, так як виданих у той час книг немає.

Початок книгодрукування в Європі пов’язано з багатьма іменами. Так, наприклад, в історії є відомості про якийсь Прокопе Вальдфогеле. Він володів 48 металевими літерами та іншими інструментами. Проте книги, видані ним, не збереглися.

Серед шедеврів вітчизняного книгодрукування XVI ст. — славетна "Острозька Біблія" Івана Федорова, книга визначного богослова IV ст. н. е. св. Василя Кесарійського з Каппадокії — "О постничестве".

Бібліотека має багату колекцію видань XVII ст. Вітчизняне книгодрукування XVII ст. представлене багатьма виданнями друкарні Києво-Печерської лаври: "Літургіаріон си eсть Служебник... Петра Могили" (1639) — це 3-тє видання "Служебника" видатного громадського і церковного діяча, засновника Києво-Могидянського колегіуму; "Ключ разумения священникам законним (монахам) й светским" (1659) ІоаннІкія Галятовського; "Постановление о вольностях войска Залорожского" (1659); "Синопсис, или Краткое собрание от разньїх летописцев о началах славенороссийского народа..." (1678)Інокентія Гізеля.

У фондах бібліотеки представлені прижиттєві видання політичних та історичних трактатів Гуго Гроція, Томаса Гоббса і Джона Мільтона, праць великого чеського педагога Яна Амоса Коменського, знаменитого італійського анатома, ботаніка І фізика Марчелло Мальпігі, англійського фізіолога Уільяма Гарвея.

До складу колекції входять зразки діяльності дому Ельзевірів (Голландія).

Колекція видань XVIII ст. включає твори видатних європейських філософів, вчених, письменників, мандрівників того часу.

Значне місце серед раритетів бібліотеки належить виданням Петровської епохи. Наукова бібліотека має прекрасне зібрання описів подорожей, виданих у XVII - XVIII ст. Це описи географічних експедицій у всі частини світу, а також мандрівок по Україні і Росії.

34. Де і коли в Україні була укладена перша вища школа? Її уклад.

Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною].

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито[7]. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

Керівництво колегії складали ректор, префект – перший помічний ректора з навчальної роботи, суперінтендант – наглядав за умовами проживання учнів. Національна політична, культурна, державна еліта вперше була вихована і сформована в стінах Академії. Привілеїв вищого навчального закладу Києво-Могилянській академії було надано в 1658 році. В Києво-Могилянській Академії навчались, окрім українців, росіяни, білоруси, молдавани, волохи, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки, італійці. Випускники Києво-Могилянської Академії засновували школи, семінарії, друкарні, бібліотеки, сприяли розвиткові мистецтва, літератури, музики, театру в Україні, майже в усіх великих містах Росії, а також у Білорусії, Сербії.

Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім всестановим закладом, в якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан і селян. Тут вчилися український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський вчений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович і ін. видатні діячі. Колегія готувала не лише національні наукові кадри, але й стала кузнею діячів науки для всієї Росії і інших слов’янських країн. За період з 1701 по 1762 рр. в Московську Академію з Києво-Могилянської були запрошені і виїхали 95 чоловік. Найбільш відомими українськими діячами, які зробили великий внесок у справу розвитку освіти Російської держави, є Ф.Прокопович, С.Яворський, В.Татищев і ін.

35. Назвіть автора перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукований в Острозі у 1587 році? Чому подібні твори з являлися  в українській літературі?

Г.Смотрицький видав збірник полемічних творів, куди ввійшли “Ключ царства небесного” й “Календар римський новий”.

Смотри́цький Гера́сим Дани́лович (*? — † 12 жовтня 1594) — письменник і педагог з дрібної шляхетської родини Смотрицьких з Поділля. Був писарем у Кам'янець-Подільському старостві, 1576 запрошений князем Костянтином Острозьким до Острога, де став одним з передових діячів вченого острозького гуртка; з 1580 Смотрицький — перший ректор Острозької школи (академії).

Герасим Смотрицький — один з видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту князю Костянтину Острозькому, один із зразків найдавнішого українського віршування (нерівноскладове), що нагадує українські думи.

Полемічні твори Смотрицького проти відступників від православія й сатира на духовенство загубилися. Збереглася лише його книга «Ключ царства небесного» (1587), перша друкована пам'ятка української полемічної літератури; складається з посвяти князю Олександрові Острозькому, звернення «До народов руских …» і двох полемічних трактатів «Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый узел» та «Календар римский новый». В останньому творі Смотрицький змагається за незалежність «руської віри», полемізує з єзуїтом Бенедиктом Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріянський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує народний гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народної, і тому був приступний для широких мас.

36. З якою метою виникають братства та яка їхня роль в українській культурі?

Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.

Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Так, 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині, Могильові та Красноставі, 1591 р. у Бересті та Городку, 1592 р. у Комарні та Мінську. 1594 р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.

У 2-й пол. 17 – 18 ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 – на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших – не станових і не в цехових рамках.

37. Назвіть відомих майстрів гравюри другої половини 18 ст.? Вкажіть специфічні особливості гравюри цього періоду.

Серед віртуозів техніки офорту -

Рембрандт, Есайас ван де Велде в Голландії

Жак Калло, Жан Белланж, Клод Лоррен з Франції

Антоніс ван Дейк з Фландрії

Хосе де Рібера, Джованні Бенедетто Кастільоне з Італії.

Жан-Оноре Фрагонар з Франції

Рити́на або гравю́ра (фр. gravure від graver — вирізати, створювати рельєф) — вид графічного мистецтва, створення тиражованих зображень шляхом контрастного друку з рельєфних поверхонь або через трафарет. Кожен відтиск з друкарської форми вважається авторським твором.

Гравюра, як різновид мистецтва виникла досить пізно порівняно з іншими різновидами мистецтв. Для друку спочатку використовували різні матеріали: тканину, дерево, шкіру, картон. Але всі вони обмежували наклад. З кінця 14 ст. в країнах Західної Європи поширилося використання паперових млинів. Ритина одразу отримала дешевий та простий матеріал, надзвичайно легкий для друку та розповсюдження. Папір став класичним матеріалом майже всіх різновидів гравюри. З'явилися художники суто ритинники та їх колекціонери. Завдяки їм для людства збережені роботи граверів 14-15 ст., найдавніші серед гравюр Європи. Надзвичайно повною є збірка ритин країн Європи в музеї Альбертіна у Відні (понад 1 000 000 аркушів та 65 000 малюнків), відділи Художньо-історичного музею. Власні збірки гравюр мають музеї Лувр, Метрополітен-музей, Ермітаж, музей мистецтв імені Варвари та Богдана Ханенків у Києві та інші. Ритина швидко відгукувалася на значущі події в світі. Розпочалася доба Великих географічних відкриттів. Морські держави суперничали в знарядді для мореплавців, яким були потрібні книги, мапи, інструкції. Поширювалася письменність. До книгодрукування залучали все більше граверів. Деякі актуальні книжки виконували роль газет до їхнього виникнення. Бажаючі могли побачити зображення героїв доби в книжкових світлинах (Христофора Колумба, Амеріго Веспучі та ін.) Несхожість цих зображень з реальною людиною тоді не хвилювала. Ритина і книга довго йшли поруч. Голий текст - без візуального оформлення - погано сприймається. Це знали ще майстри рукописної книги. Аби оздобити рукописну книгу «картинкою», для неї залишали місце на початку рядка. Картинку малював автор рукопису. Ця практика швидко змінилася при появі майстрів, що спеціалізувалися лише на створенні книжкової мініатюри. Тепер «картинка»-мініатюра могла займати навіть окремий аркуш. Практику оздоблення друкованої книги малюнком друкарі запозичили з рукописів. А розвиток ритини, як різновид мистецтва добре допоміг друкарям. Гравюру використали для створення титульної сторінки та оформлення при початку та закінченню розділів книги в техніках. До створення титульних сторінок зверталися видатні ритинники і навіть майстри художники. Багато титульних сторінок створив, наприклад, Пітер Пауль Рубенс. Картини давно прикрашали садиби і палаци можновладців. Оздобою інтер'єрів поступово стали і мапи, які теж робили в техніці гравюри та розфарбовували пізніше. Багато мап було в домівках голландців 17 століття. Про це свідчать картини голландських майстрів (Ян Вермер з Делфту та ін.) До процесу оздоблення долучилася і ритина, що відокремилася від книги і стала самостійним елементом інтер'єру. Дереворити належать до найдавніщих різновидів гравюри. Китайські джерела стверджують про виникнення дереворитів у шостому столітті до н.е. Найдавніша з ритин Китаю на дереві належить до 9 століття. З дерев'яних дощок-матриць друкували не тільки зображення, а й тексти. В Кореї мають текст, що надрукували з дерев'яної дошки у 8 столітті. В Європі теж дереворити — давня ритинна техніка. Вона схожа з технікою набоїв малюнків і орнаментів на тканину. Матрицю робили на дошках як вздовж волокна деревини, так і на торцях. Поверхню дошки шліфують і ріжуть малюнок. Він не такий гнучкий, як на гравюрі різцем, але по-своєму привабливий.Відбитки були переважно чорного кольору. А різні фарби наносили пензлями. Робив спроби різати дошки як негатив (біле на чорному) відомий ритинник з Швейцарії Урс Граф. Та це швидше виняток з правил. Хоча було дуже цікаво спостерігати на відбитках білі очі і вії, біле волосся, білі губи тощо. Принцип здивувати підхоплять пізніше майстри маньєризму та раннього бароко. Біблійні сюжети в дереворитах відтворив майстер з України Ілія в 17 столітті. Нові техніки гравюр витіснили ксилографію з шляху мистецтва. І дереворити забули. Призабуту техніку відродили у 20 столітті . Серед майстрів дереворитів 20 століття почесне місце займав Мауріц Корнеліс Ешер (1898—1972). Надовго запам'ятаються і ксилографії Стасіса Красаускаса (1929—1977) з Литви.

Картон.

Найпростіший з них — це поширений картон. Його легко різати. Але картон швидко псується і не дає великих накладів. Але для малотиражних речей цілком придатний.

Лінолеум.

Органічне скло.

Пластмаси.

Металеві дошки зі сплавів.

38. Які архітектурні пам’ятки Львова 16 ст. відтворювали простір гармонійно організованого  ренесансного міського середовища?

У XVI–XVII ст. в Україні розповсюдився стиль Ренесансу. Найяскравіше він відобразився в архітектурі Львова. На одній з центральних площ цього міста майже повністю зберігся ренесансний ансамбль будинків, естетичною домінантою його є так звана Чорна кам'яниця — чорна будівля в оточенні світлих. Нашарування епох та поєднання різних архітектурних стилів в архітектурному ансамблі Львова роблять місто справжнім музеєм просто неба. Історична центральна частина Львова зарахована ЮНЕСКО до культурної спадщини людства.

39. Схарактеризуйте роль козацтва у становленні української освіти.

Козацька педагогіка - це унікальне явище, частина довершеної народної педагогіки, яка увібрала в себе народну виховну мудрість, ідейно-моральний, емоційно-естетичний та психолого-педагогічний зміст богатирської епохи життя наших пращурів періоду славетної Київської Русі. Головною метою вбачала формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою національною свідомістю і самосвідомістю.

Основні завдання козацької педагогіки- готувати фізично загартованих громадян, з міцним здоров'ям, мужніх воїнів-захисників рідного народу від чужоземного поневолення, виховувати у підростаючих поколінь український національний характер, світогляд, національні і загальнолюдські цінності: високі лицарські якості, пошану до старших, жінок, прагнення допомагати іншим, милосердя. Вони носили державницький характер - виховувати таких громадян, які б розвивали національну культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу самостійної держави до світового рівня.

Провідною ідеєю козацтва була свобода і незалежність України, непорушність прав народу, народовладдя та суверенність. Педагогічна мудрість сприяла зміцненню національної системи освіти і виховання, яка у ці часи досягла апогею свого розвитку. Виникали перші українські вищі навчальні заклади (Острозька - 1576; Києво-Могилянська - 1615 академії), що стали не тільки важливими центрами розквіту української освіти, науки і культури, але й усіх східнослов'янських земель. Таким чином, гетьмани, полковники, сотники, кошові отамани мали можливість здобувати вищу освіту, вивчати народну і світову філософію, логіку, психологію, історію, впроваджувати в життя кращі світові здобутку.

У період Козацької доби та під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні були створені і успішно функціонували різні типи навчальних закладів. На території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщині поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, народними професійними школами мистецтв і ремесел (гончарства, кобзарства, бортництва т ін.) працювали й козацькі січові школи, у яких основу системи виховання складали козацькі виховні традиції, втілювалися в життя провідні національні ідеї. Ці заклади відрізнялися волелюбним духом козацтва, активним впровадженням в життя народних традицій, звичаїв та обрядів, прагненням формувати духовно-моральні, розумові, естетичні, фізичні якості молоді.

40. Тема українського козацтва в національній та зарубіжній культурі.

1. Контрольная работа- Психологические проблемы общения
2. Контрольная работа- Договор о перевозке
3. тематического программирования оптимизация линейное программирование
4. Мастерские средневековых монахов-книжников.html
5. И нередко изрядную порцию головной боли
6. Реферат на тему- ldquo;М
7. Реферат- Роль Китая в обеспечении информационной безопасности
8. Малозначительное административное правонарушение
9. Беларуская журналістыка ў парэформенны перыяд і ў перыяд стварэння рухаў і арганізацыі партый
10. Курсовая работа на тему- Внешнеторговая деятельность Республики Корея
11. Аппарат экспрессии генов и его логика
12. Кировский государственный колледж промышленности и автомобильного сервиса Отчет по технологи.
13. Концепция развития расчетной сети Банка России утв
14.  Правовое регулирование независимости судей в Российской Федерации
15. Прикарпатський лісогосподарський коледж Горбова М
16. Отмирание государства и насильственная революция Глава II
17. 1 Основы коммуникаций 9
18. Лабораторна робота 4 Робота з програмою Free Dign Виконав Студент групи ФзА31 Найда Р
19. Беотийский союз как федеративное государство
20. Методические рекомендации и требования к написанию реферата по истории составлено в соответствии со Стан

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе