Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 9.
План.
Іван Виговський походив із православного шляхетського роду.
У 1638 р. він став писарем при комісарі Речі Посполитої над Військом Запорізьким.
На початку Визвольної війни І. Виговський у складі війська Стефана Потоцького брав участь у битві під Жовтими Водами, під час якої потрапив у полон, і був викуплений Б. Хмельницьким у татар.
Обійнявши посаду генерального писаря, І. Виговський став найближчим сподвижником гетьмана.
Після смерті Б. Хмельницького старшинська рада, що відбулася в Чигирині у вересні 1657 р. обрала І. Виговського гетьманом до повноліття Юрія Хмельницького, а на старшинській раді в Корсуні в жовтні 1657 р. він був проголошений повноправним гетьманом.
І. Виговський продовжив зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького на зміцнення особистої влади гетьмана і укріплення Української держави.
Уже на Корсунській раді на противагу російському впливові ним були укладені договори зі Швецією і Кримським ханством, а в 1658 р. — Гадяцький договір з Польщею.
У внутрішній політиці І. Виговський орієнтувався на козацьку старшину, надаючи їй різні пільги і земельні володіння.
Це призвело до збільшення поборів та експлуатації рядового козацтва і селянства. Виговський сприяв і частковому відновленню шляхетського землеволодіння в деяких південних полках.
Це викликало виступ проти гетьмана запорожців на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем і частини реєстрового козацтва, очолюваного одним із претендентів на гетьманство полтавським полковником Мартином Пушкарем.
У жовтні 1657 р. гетьманові удалося придушити заколот на Січі, однак, вже в лютому 1658 р. запорожці за підтримки московського уряду знову повстали.
За рахунок значних поступок (збільшення російських гарнізонів в українських містах, ріст податків і т.д.) І. Виговському удалося домовитися з Москвою й у тому ж лютому він скликав у Переяславі нову Раду, яка підтвердила його повноваження.
Для зміцнення свого становища гетьман майже відразу після переобрання на новий термін уклав союз із кримськими татарами. За допомогою 40-тисячної татарської орди і сербських найманців у травні 1658 р. він розгромив внутрішню опозицію (М. Пушкар загинув, Я. Барабаш потрапив у полон і був страчений) і зруйнував Полтаву.
У результаті цієї каральної експедиції загинуло близько 50 тис. чол.
Однак союз із кримським ханом відштовхнув від І. Виговського багатьох його однодумців.
Розправившись з опозицією, яка підтримувала царський уряд, І. Виговський пішов на повний розрив з Москвою.
До боротьби з Росією він спробував залучити Річ Посполиту, уклавши з нею Гадяцький договір 1658 р.
Після цього цар оголосив І. Виговського зрадником, оголосивши йому війну.
Навесні 1659 р. 150-тисячна російська армія вторглась в Україну.
Велика перемога гетьманських військ у Конотопській битві в 1659 р. відкривала перспективу для успішного завершення війни з Росією, однак на цей час посилився антигетьманський рух на Лівобережжі.
Скориставшись цим, царський воєвода О. Трубецькой перейшов у наступ і зайняв Переяслав.
У той же час погіршилося становище гетьмана і на Правобережній Україні, де опозиція (І. Богун, І. Золотаренко, Я. Сомко, П. Дорошенко, І. Сірко) згрупувалася навколо Ю. Хмельницького.
Намагаючись врятувати ситуацію, І. Виговський прибув у табір опозиції під Германівкою, скликавши там «чорну раду», але козаки навіть не захотіли слухати його пояснень.
Він змушений був тікати, склавши гетьманську булаву.
Гадяцький договір 1658 р. був укладений гетьманом І. Виговським з урядом Речі Посполитої у м. Гадячі.
Він був спробою зберегти суверенітет України в умовах російської експансії.
За договором Україна (у межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств):
Таким чином, Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість боротьби за об'єднання всіх українських земель.
Надзвичайно сильні антипольські настрої в українському суспільстві зумовили неприйняття договору переважною більшістю козацтва.
Польська сторона також не збиралася реалізувати державну рівноправність України. Усе це унеможливило реалізацію договору і призвело до усунення І. Виговського в гетьманства.
3. Гетьманство Ю. Хмельницького
14.09.1659 р. неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом 19-річного Юрія Хмельницького, який спочатку проводив політику лояльності до Росії.
Але російський уряд, відчуваючи свою перевагу, нав'язав йому новий договір (Переяславські статті 1659 р.), що надавали Україні лише обмежену автономію в складі Росії.
Його умови не могли не викликати глибокого розчарування і обурення серед козаків і старшини, особливо Правобережжя.
Юний Ю. Хмельницький не мав авторитету серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграшкою з руках лідерів політичних угруповань.
Усвідомлюючи свою слабість як керівника, він вже в лютому 1660 р. почав висловлювати сумніви в доцільності свого перебування на посаді гетьмана.
У ході російсько-польської війни, яка незабаром почалась, Ю. Хмельницький не зміг чітко визначити зовнішньополітичну орієнтацію і тому діяв повільно і нерішуче.
Він допустив розгром російської армії під командуванням В. Шереметєва і пішов на підписання нерівноправного договору з польським урядом — Слободищенського трактату 1660 р.
За цим договором на Правобережній Україні розташувалися на постій жовніри (польська наймана армія), що грабували населення, а також поверталися у свої маєтки вигнані раніше польські пани.
Це викликало масове повстання проти гетьмана. Ю. Хмельницький після двох невдалих спроб поширити свою владу на Лівобережжя відмовився від гетьманства і постригся в ченці під ім'ям Гедеон.
Після його відходу Гетьманщина фактично поділилася на Лівобережну і Правобережну. Причому лівобережна старшина орієнтувалася переважно на Росію, правобережна - на Польщу.
Переяславські статті 1659 р. закріплювали зміни в українсько-московських політичних відносинах, викликані посиленням Росії й ослабленням українського козацтва.
Договір, укладений Юрієм Хмельницьким, на відміну від договору 1654 р., був нерівноправним. Згідно з Переяславськими статтями 1659 р.:
Таким чином, за договором українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину імперії.
Павло Тетеря (семінар)
Павло Тетеря в 1663-1665 рр. був обраний правобережними козаками гетьманом замість Ю. Хмельницького, що призначив його своїм спадкоємцем. До цього він був переяславським полковником, генеральним писарем, якийсь час знаходився на службі при дворі польського короля і за Ю. Хмельницького польських окупантів і їхнього союзника ТІ. Тетері піднялася хвиля повстань. До кінця року основні вогнища народного повстання були придушені, а територія Правобережжя перетворилася на руїни. Загинуло близько 100-120 тис. чол., десятки тисяч були захоплені в полон кримськими татарами.
Запідозривши змову проти себе в середовищі правобережної старшини, П. Тетеря домігся від польської влади ув'язнення архімандрита Гедеона (Ю. Хмельницького) і розстрілу І. Виговського (котрий став на той час польським сенатором і київським
воєводою).
Однак, наростаюче народне повстання проти гетьманської влади, підтримане запорожцями під проводом І. Сірка і лівобережним гетьманом І. Брюховецьким, змусило П. Тетерю в червні 1665 р., захопивши гетьманські клейноди і військову скарбницю, утекти до Польщі. Правобережжя залишилося без гетьмана.
Чорна рада в Ніжині 1663 р. (семінар)
Чорна рада в Ніжині 1663 р. була скликана для обрання гетьмана козаками Лівобережної України після зречення Ю. Хмельницького від влади . Названа «чорною» тому, що поряд з козацькою старшиною, реєстровцями і запорожцями в ній брали участь нереєстрова козацька голота і міська біднота.
Рада проходила на тлі загострення соціальних протиріч у Гетьманщині, викликаних експлуатацією старшиною рядового козацтва. Старшинські угруповання висунули своїх кандидатів - ніжинського полковника Василя Золотаренка і наказного гетьмана Якима Сомка. Напередодні кандидати в гетьмани домовилися не застосовувати силу під час ради. Однак, на самій раді під час виборів гетьмана запорозький кошовий Іван Врюховецький організував голоту на збройні сутички проти інших кандидатів, обіцяючи їй розправитися зі старшинами-здирниками, зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння Під час бійки на раді був навіть перекинутий поміст, на якому сидів представник російського царя, що спостерігав за обранням гетьмана (він підтримував кандидатуру Брюховецького). Таким чином, за допомогою козацької голоти І. Брюховецький домігся обрання себе гетьманом.
Іван Брюховецький у 1663-1668 рр. був гетьманом Лівобережної України.
До цього він служив у Б. Хмельницького. У 1659 р. з'явився на Запорожжі, де був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1661-1663 рр.).
Ставши гетьманом, /. Брюховецький спочатку проводив проросійську політику, незабаром після свого обрання підписавши т.зв. Батуринські статті 1663 р., які містили нові поступки царському урядові.
Він першим з українських гетьманів поїхав для свого затвердження у Москву, де одержав титул боярина.
Під час свого візиту в грудні 1665 р. він підписав Московські статті, що значно обмежили суверенітет Гетьманщини.
Під час свого правління І. Брюховецький, забувши свої обіцянки поліпшити життя простих людей, усіляко захищав інтереси козацької старшини, сприяв захопленню нею земель і посиленню експлуатації селян, міщан, рядових козаків.
У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі І. Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині і перехід України під турецький протекторат.
Одночасно він почав переговори з правобережним гетьманом П. Дорошенком про спільну боротьбу за визволення України й об'єднання її під владою єдиного гетьмана.
У травні 1668 р. війська І. Брюховецького вигнали російські гарнізони з ряду українських міст і виступили на визволення м. Котельви на Полтавщині, взятої в облогу російськими військами.
У цей час на Лівобережну Україну вступили правобережні полки гетьмана П. Дорошенка і пішли на зустріч з військами Брюховецького, які стояли табором під Опішнею.
У червні. 1668 р. біля Диканьки відбулося об'єднання правобережних і лівобережних козацьких військ. Тут, під час стихійної ради лівобережні козаки, обурені політикою І. Брюховецького, убили його.
4.Московські статті 1665 р.
Московські статті 1665 р. були підписані в Москві гетьманом Лівобережної України І. Брюховецьким і московським урядом. За умовами договору:
українські міста і землі ставали володіннями російських монархів, і з їхніх жителів, крім козаків, стягувалися податі в царську скарбницю;
підтверджувалося право козаків обирати гетьмана, але кожен обраний гетьман повинен був їхати на затвердження до Москви;
гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування, яке тепер могло надаватися лише царською жалуваною грамотою;
царські гарнізони додатково вводилися в Полтаву, Кременчук, Новгород-Сіверський, Остер, Канів, Гадяч, а також у Кодацьку фортецю і на Запорізьку Січ. При цьому російські воєводи одержали право втручатися у місцеві справи: збирати до царської скарбниці податки із селян і міщан, грошові збори з винної оренди (у Росії винокуріння було царською монополією), податі з торгових людей;
Київський митрополит повинний був призначатися московським патріархом.
Таким чином, договір підтверджував привілеї козацької старшини і права реєстрових козаків, але посилював адміністративну і фінансову залежність гетьманського уряду від царату, ще більш обмежуючи українську державність.
Андрусівський мир 1667 р. - договір між Росією і Польщею про припинення польсько-російської війни 1654—1667 рр. за рахунок розчленовування України, був укладений у с. Андрусово під Смоленськом. За його умовами:
Андрусівським перемир'ям Росія остаточно відмовилася від свого зобов'язання про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою, що складало основу Переяславського договору 1654 р.
Внутрішня і зовнішня політика гетьмана Петра Дорошенка на Правобережжі (1665—1676 рр.) (семінар)
П. Дорошенко, який походив зі старого козацького роду, був онуком гетьмана Михайла Дорошенко. За часів Б. Хмельницького обіймав посаду полковника, виконував важливі доручення гетьмана, вів переговори з польським і шведським урядами. Після його смерті підтримував гетьмана І. Виговського. Ставши гетьманом після втечі П. Тетері, Дорошенко послідовно проводив політику на об'єднання під своєю владою всієї України.
Для досягнення цієї мети він випробував усі можливі політичні комбінації. Спочатку він визнавав залежність від Польщі, що дозволило йому набрати сили і розправитися з іншим претендентом на гетьманство - брацлавським полковником Василем Дрозденком. У 1666 р., порвавши відносини з Польщею, П. Дорошенко пішов на зближення з турецьким султаном, який запропонував йому прийняти турецький протекторат в обмін на надання військової допомоги. У 1667 р., після укладення Андрусівського миру П. Дорошенко запропонував російському урядові свою допомогу у визволенні всієї України. Як плату за це він вимагав від царя гарантування Україні автономного статусу і визнання П. Дорошенка загальноукраїнським гетьманом.
Після відмови Росії він вів боротьбу за визволення Правобережжя від поляків за допомогою татар. Однак, їхні грабежі відштовхнули від П. Дорошенка населення. Після того, як польський гетьман Ян Собеський (майбутній король Польщі) домігся укладення миру між Річчю Посполитою і Кримом, гетьман також змушений був підписати договір, який передбачав перехід козацтва в підданство королеві, дозвіл шляхті повертатися у свої маєтки і т.д.
Уклавши союз з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким, П. Дорошенко в 1668 р. перейшов на лівий берег Дніпра, де в той час відбувалося антиросійське повстання. У момент з'єднання двох військ лівобережні козаки убили І. Брюховецького і проголосили П. Дорошенка гетьманом усієї України. Однак П. Дорошенко незабаром змушений був повернутися на Правобережжя, щоб захищатися від наступу польських військ і від нового претендента на гетьманство - ставленика Кримського ханства П. Суховія. У 1669 р. П. Дорошенко за допомогою І. Сірка розбив П. Суховія, однак, відразу змушений був почати боротьбу зі ставлеником Польщі М. Ханенком (1670-1671 рр.). Восени 1669 р. П. Дорошенко в союзі з Туреччиною почав війну проти Польщі. Турецькі й українські війська заволоділи Поділлям, Волинню і Східною Галичиною. Польща змушена була підписати Бучацький мирний договір 1672 р. за яким вона відмовлялася від претензій на Правобережну Україну.
Але в боротьбу за Правобережну Україну вступила Росія. У червні 1674 р. російська армія під командуванням Г. Ромодановського і лівобережні козацькі полки на чолі з Іваном Самойловичем перейшли Дніпро і до початку березня 1674 р. заволоділи основними містами Правобережжя. Втручання турецьких військ врятувало П. Дорошенка, але його авторитет був підірваний остаточно: край був зруйнований, турки своїми пограбуваннями, насильствами і розправами викликали ненависть місцевих жителів. Правобережне населення масово переселялося на Лівобережну Україну і Слобожанщину. Від П. Дорошенка відійшли навіть найближчі однодумці. У березні 1675 р. на раді старшини лівобережного козацтва в Переяславі, у якій брала участь і частина правобережної старшини, І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох боків Дніпра».
Восени 1675 р. П. Дорошенко на раді правобережної старшини в Чигирині змушений був заочно присягнути на вірність царю. Однак, московський уряд зажадав від П. Дорошенка з'явитися на лівий берег і капітулювати особисто перед І. Самойловичем і царським представником Г. Ромоданов-ським. П. Дорошенко рішуче відмовився, і 30-тисячна російська армія і полки І. Самойловича взяли в облогу гетьманську резиденцію - Чигирин. П. Дорошенко змушений був зректися гетьманства. Згодом він був вивезений на почесне заслання в Москву, у 1679-1682 рр. був воєводою у В'ятці.
Епоха «Великої Руїни» на Правобережжі (60~70-ті рр. XVII ст.) — період ослаблення Української держави, викликаний боротьбою старшинських угруповань за гетьманську владу й інтервенцією сусідніх держав.
У ході війни за гетьманство на Правобережній Україні П. Дорошенко змусив відмовитися від претензій на булаву ставленика Речі Посполитої М. Ханенка і кримського ставленика П. Суховія.
У цю боротьбу активно втручалися Польща, Туреччина і Росія.
Наприкінці свого гетьманства П. Дорошенко прийняв турецький протекторат, але під тиском запорожців, лівобережних козаків і частини полків Правобережжя змушений був присягнути російському царю і відмовитися від влади.
Однак, Туреччина, не бажаючи втрачати українські землі, у 1677-78 рр. двічі вторгалася на Правобережжя.
Не бажаючи втягуватися у війну з Туреччиною, Росія припинила воєнні дії в Україні.
Турецька влада на Південній Київщині і Поділлі здійснювалася під прикриттям маріонеткового уряду Ю. Хмельницького (якого султан у1677 р. призначив гетьманом і «князем малоросійської України»).
У 1681 р. Росія підписала з Туреччиною Бахчисарайський договір, визнавши її права на Південну Київщину, Брацлавщину і Поділля.
З відмовою Росії від Правобережної України її продовжували шматувати Туреччина і Річ Посполита.
Польські війська локальними, але ефективними ударами поступово заволоділи більшістю захоплених турками міст.
Воюючи з Туреччиною, Польща прагнула стабілізувати відносини з Росією.
Таку ж ціль і з тих самих причин переслідувала і Росія.
Усупереч волі українського народу Росія і Польща в 1686 р. уклали між собою «Вічний мир», який закріплював основні положення Андрусівського миру.
Тим самим російський уряд знову продемонстрував свою відмову від зобов'язань 1654 р. відносно України.
В епоху «Руїни» від воєнних дій, епідемій, захвату у рабство і переселень утрати населення в Правобережній Україні досягли 85-90%.
Були зруйновані майже всі міста України. Наслідками цієї епохи стали втрата Україною незалежності і розчленовування її між сусідніми державами.