Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Лекція 4 Філософія Просвітництва XVIII століття увійшло в історію європейської філософії і культури як еп

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 27.11.2024

Лекція 4

Філософія Просвітництва

XVIII століття увійшло в історію європейської філософії і культури як епоха Просвітництва. Через всю філософію Нового часу як центральна проходить думка про розумність світу, яка у XVIII столітті трансформувалася в ідею просвітництва як головну силу історії людства, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства і свободи, тобто такого суспільного ладу, що відповідає ідеалу Царства Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів, дещо відсторонюючись від проблем методології та субстанційних засад буття, спрямовується до осмислення проблем людського буття, буття суспільства, його історії та перспектив розвитку.

Основна ідея філософії Просвітництва полягала в тому, що людина є природною істотою і всі її здібності та здатності визначаються природою. Всі соціальні суперечності та конфлікти є результатом незнання природи с  віту і природи людини. Завдання філософії полягає в тому, щоб адекватно пізнати їх, створити відповідне законодавство і шляхом просвітництва впровадити його в життя. На цій основі в філософії Просвітництва формуються два основні напрями: деїстичний і матеріалістично-атеїстичний.

Одним з перших філософів-просвітителів деїстичного напряму був Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. У своїй праці «Про дух законів» (1747) він намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійио-схоластичних побудов.

Монтеск'є, в дусі деїзму, визнає Бога лише «творцем і охоронцем» природи, який, створивши світ, більш не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підпорядкована її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного ладу залежить від пізнання природи світу і природи людини і від ефективності просвітницької діяльності. Закони історії тлумачаться як втілення розуму, що пізнав закони природи і діє відповідно до них.

Проте Монтеск'є наголошує на пріоритеті впливу природних географічних факторів на історичний розвиток народів, насамперед клімату, грунту, ландшафту, площі тощо. Він стверджував, що природне середовище має значний вплив на розвиток суспільства, започаткувавши напрям «географічного детермінізму» в соціальній філософії. Помірний клімат, на його думку, сприяє формуванню волелюбності, хоробрості, войовничості, а теплий — лінощів, покірності, розбещеності; родючий грунт, вимагаючи тривалого часу для своєї обробки, сприяє поступатися правом на правління одній особі, тому у землеробських народів, як правило, домінує монархічна форма правління; а неродючі грунти сприяють затвердженню республіканського правління.

В умовах XVIII століття географічний детермінізм був, незважаючи на свою обмеженість, значним досягненням соціально-філософської думки, виступаючи альтернативним теології поглядом на розвиток суспільства. Звернення уваги на таку суттєву умову матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної «людської природи» філософів XVII століття. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особливості людської природи, починає розглядати її як сформовану умовами життя людей у певному географічному середовищі.

Одним з найзначніших досягнень Монтеск'є була ідея співвідношення законів суспільства і. природного середовища, врахування кліматичних умов, характеру грунту, способу життя народів, що визначають не тільки «дух законів», а й державне правління. Він розрізняв три форми державного правління: республіканську, монархічну і деспотичну. Монтеск'є висунув плідну установку — зрозуміти суспільство як певну цілісність і відмовитися від поверхового погляду на нього як на механічний агрегат індивідів та інститутів. Він характеризує суспільство як соціальну цілісність через поняття «загального духу народів» як результат дії багатьох речей, що «управляють людьми»: клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій тощо.           

Центральним елементом «загального духу народів» Монтеск'є вважав специфічні «людські принципи», що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. У республіці таким центральним спонуканням є доброчесність, яку він розуміє як діяльну любов до вітчизни і рівності; у монархії — честь, яку зводить до вигідних для правителя забобонів окремих осіб і соціальних груп і станів; у деспотії - страх. При цьому Монтеск'є підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них доброчесності, монархії - честі, деспотії - страху, для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних принципів і спонукань до дії. Так, наприклад, деспотичне правління руйнується, якщо піддані стають прибічниками «політичної доброчесності» або честі, а панічний страх до володаря у них зникає.

Отже, Монтеск'є поставив і досліджував важливу проблему — проблему політичної значимості соціально-психологічних рис народів, проте занадто абсолютизував їхню роль. Правда, ця абсолютизація була обумовлена прагненням виявити об'єктивні детермінанти психології різних народів і властивих для них «способів правління». Ці детермінанти, на його думку, походять від географічного середовища: клімату, характеру грунту, рельєфу місцевості, величини території. Перші два детермінують спосіб правління через вплив на формування психології народів, останні же - через вплив на організацію діяльності людей.

Незаперечною заслугою Монтеск'є була також детальна розробка ідеї поділу влад в державі на законодавчу, виконавчу і судову. Лише за умови такого поділу влад, на його думку, можливий державний лад, за якого жодного ніколи не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон не дозволяє.

Ще одну концепцію деїстичної філософії розробив Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694-1778), головні ідеї якого викладені у працях:

«Філософські листи» (1734), «Метафізичний трактат» (1734), «Роздуми про людину» (1737), «Філософський словник» (1764), «Філософія історії» (1765), «Досвід про вдачу та дух народів» (1769) та ін.

         Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачав у розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману.

Християнство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох століть обплутують дурнів. Усю історію релігії і церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань і вбивств, а джерело цього вбачає у самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків. Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних протиріч, як засіб стримувати бідняків від зазіхань на власність багатих і запобігати свавіллю «сильних світу цього». «Коли би Бога не існувало, його слід було би вигадати» — це максима Вольтера, якою він прагне довести, що доцільно в інтересах людства, щоб Бог існував і карав би те, чого не в змозі подолати правосуддя.

У своїх філософських поглядах Вольтер схилявся до емпіризму Ф. Бекона, сенсуалізму Локка, фізики Ньютона, а в експериментальному природознавстві вбачав єдиний надійний шлях пізнання природи світу і природи людини. Спираючись на емпірико-матеріалістичну традицію, Вольтер розглядає людську душу як здатність мислити і відчувати в прямій залежності від тілесної організації, діяльності органів чуття, нервів і мозку.

Важливе місце у філософії Вольтера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він наполягає, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, що регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер вважав, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення людьми свого життєвого досвіду і функціонують в будь-якому людському суспільстві.

Так, на його думку, виникає той «природний закон моральності», що виражається у сформульованому стародавніми мудрецями «золотому правилі»: поводься з іншими так, як би хотів, щоб поводилися з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації моральної та правової поведінки людей, вважаючи їх достатніми та ефективними, не потребуючими ніяких надприродних причин і спонукань для свого функціонування.

У своїх роздумах про суспільне життя людей Вольтер постійно звертався до осмислення історії, спираючись на неї в обґрунтуванні своїх суспільних ідеалів і в критиці неприйнятних для нього поглядів, відносин, організацій.

Вольтер був видатним істориком XVIII століття, створив школу просвітницької історіографії, намагався будувати історичну науку на достовірних письмових свідченнях і матеріальних пам'ятниках минулого. Він висунув ряд плідних ідей і принципів дослідження історії людства:

1) у центрі уваги істориків має бути історія життя народів, а не лише правителів;

2) слід досліджувати всю духовну культуру народів, а не тільки релігію;

3) слід створити історію матеріальної культури людства, дослідити, які галузі економіки були розвинуті в той чи інший історичний період, яким було національне багатство і як воно розподілялося, яким був матеріальний побут людей тощо;

4) слід дослідити дійсно всесвітню історію людства, не обмежуючись лише історією християнського світу, включивши в історію людства цивілізації Індії, Китаю, арабських народів, аборигенів американського континенту, оскільки всі народи здатні до прогресивного розвитку.

Вольтер дає дійсно філософське осмислення історії людства, відкинувши ідею божественного промислу і наголошуючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, гадок, прагнень, які виникають з життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди, думки великих мас людей Вольтер ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні — до біди та нещастя. До істинних він відносить ті, які навчають правителів розумінню їхнього обов'язку забезпечувати народу можливість матеріального добробуту, свободи та соціальної справедливості. Хибні же думки переконують правителів, що вони не несуть ніякої відповідальності перед народом і є його абсолютними володарями. Ці протилежні принципи підходу до проблем державного правління залежать, на думку Вольтера, від розуміння природи світу і природи людини, людського буття і буття суспільства, розвитку свідомості та пізнання.

     Історію людства, її правдиве висвітлення Вольтер вважав важливим засобом просвітницької діяльності. Аналізуючи помилки, люди могли б уникати їх у майбутньому, будуючи життя на принципах розуму і на істинних знаннях. Історія людства у цілому є, за Вольтером, історією злочинів, безчинств і нещастя внаслідок панування заблуджень, релігійного дурману і фанатизму. Підсумовуючи багатовікову історію країн, де християнство було державною релігією, Вольтер підкреслює панування там релігійного фанатизму, який згубив, за його підрахунками, від 17 до 50 млн. людей під час винищення «язичників» і «єретиків», кровопролитних хрестових походів, жорстоких війн між прихильниками різних християнських конфесій, звірячого винищення туземних «ідолопоклонників» у період колоніальних завоювань.

Проте він бачив у історії також і світлі моменти, свідчення того, що розум та істину неможливо знищити, вони обов'язково відроджуються з розвитком цивілізації. Істина відкривається лише розумом і спростовує релігійні вірування як згубні для людства заблудження.

  В історичному минулому Вольтер бачив чотири відносно щасливі епохи:

1) розквіт афінської культури за правління Перікла;

2) давньоримської — за правління Августа;

3) Ренесансної - за Медичі;

4) новоєвропейської XVII століття.

XVIII століття він вважав епохою, коли розум, вищим виразом якого стала філософія, що спирається на науку і мистецтво, досяг такого рівня розвитку, що вже неможливо змусити його відійти від істини, і він все більше і значніше буде впливати на організацію людського життя. Головну же надію Вольтер покладав на те, що висновки філософського розуму про сутність і завдання державної влади стануть надбанням правителів.

Він був переконаним у неминучості встановлення Царства Розуму, де буде ліквідоване соціальне зло і створені всі умови для щасливого життя людей. При цьому Вольтер наголошував, що свобода, соціальна справедливість, висока духовна культура можуть стати надбанням усіх без винятку народів, у яких би географічно-кліматичних умовах вони. не жили. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з освіченим монархом, знавцем філософії. Прославляючи «освічених правителів», він мріяв про те, що, як він висловився у листі до д'Аламбера від 1 березня 1764 року, настане день, коли до керівництва прийдуть філософи.

Видатним представником деїстичного напряму Просвітництва був також Жан Жак Руссо (1712-1778), який свою оригінальну концепцію історії суспільного розвитку, закономірностей і перспектив розвитку людства розкриває у працях: «Міркування про науки і мистецтва» (1750), «Міркування про походження і основи нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір» (1762), «Еміль, або Про виховання» (1762).

Центральною проблемою творчості Руссо була проблема нерівності між людьми і шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію як цивілізацію нерівності і відстоює ідею про те, що розвиток науки, не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, людського життя в цілому. Основою суспільного життя людей Руссо вважав матеріальні, «тілесні» потреби людей, а духовні лише їхнім наслідком, які тільки опосередковано можуть впливати на суспільне життя.

Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює «штучні» потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер. Завдяки їм людина намагається «здаватися, а не бути». Крім того, він вважав, що культура та її результати належать панівним соціальним верствам, і є відчуженими, чужими для більшості людей. Проте, хоча Руссо і, наголошував, що наука і культура в цілому не принесли людству і ні чого, що би сприяло вдосконаленню людського життя, все же .джерело суспільних проблем і конфліктів вбачав у сфері соціальної, нерівності, яку розумів насамперед як нерівність майнову.

На відміну від Вольтера, який вважав нерівність вічною характеристикою людського буття, Руссо наголошує, що, по-перше, нерівність між людьми існувала не завжди, а виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства і укорінена в майнових відносинах. Майнова нерівність, поділ на багатих і бідних, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності.

Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку багаті та бідні укладають договір, який приводить до встановлення державної влади, яка мала би бути гарантом справедливості та миру. Нерівність між багатими і бідними, тим самим, піднімається на новий щабель, перетворюючись у нерівність між пануючими і підлеглими, володарями і підданими.

Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був обманутим державою і законом, то деспот обманює і народ і закон. Цей третій щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність: щодо деспота всі люди стають рівними у своєму безправ'ї. Таким чином, Руссо намагається обгрунтувати та морально і юридичне виправдати право народу на бунт проти деспота.

Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачав у нерівності майновій. Але це, на його думку, не єдина причина. Соціальна нерівність укорінена також у взаємній залежності людей, викликаній суспільним поділом праці та розвитком цивілізації. Саме тому він і зосередив основну увагу на критиці цивілізації. Природним станом людського буття Руссо вважав такий, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей ні як виробник, ні як споживач. У цьому природному стані всі люди були рівними. Вони не знали, що таке майно, що таке приватна власність. Основною рисою цього природного стану була моральнісна досконалість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправедливості. Ця ідилія, проте, скінчилася, коли виникла приватна власність.

Руссо підкреслює, що людина, яка відгородила певну ділянку землі і оголосила: «Це моє!», знайшовши достатньо людей, які їй повірили, і була дійсним засновником громадянського суспільства. Скільки злочинів, вбивств, воєн уникнуло би людство, коли би хтось зруйнував загорожу і попередив, як небезпечно діяти згідно з цими настановами, бо людство загине, якщо забуде, що плоди землі належать усім, а земля — нікому.  Проте цього не сталося. І прямим на слідком приватної власності є ворожнеча між людьми, прагнення збагачуватися за рахунок інших, ліквідація рівності і втрата свободи. Таке суспільство має бути ліквідоване і натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору.

Руссо вважав, що новий суспільний лад не може засновуватися на насильстві. Засобом подолання соціальної несправедливості та нерівності може бути лише суспільний договір, згідно з яким сувереном, єдиним правителем суспільства має бути об'єднаний народ. У суспільному договорі Руссо шукає також реалізацію свободи,, яка є, на його думку, свободою вищого типу, ніж природна свобода, оскільки підкорення тільки природним бажанням є рабством, а підпорядкування законам, які самі встановили, є дійсною, достеменною свободою.

Руссо належав до радикально-демократичного крила просвітництва на відміну від Вольтера, який був представником аристократичного напряму. Руссо виражав інтереси найбідніших верств «третього стану», хоча сам вважав найкращим і найприроднішим соціальним станом селянство, оскільки воно за своєю діяльністю є найближчим до природи.

Людину Руссо розумів як природну істоту, всі здатності якої обумовлені природною організацією. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює її. Людину звеличує моральнісна доброчесність і гідність, що йдуть не від розуму, а від серця. Голос гідності і сумління звучить у всіх серцях, проте не всі його чують, бо забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули голос серця і сумління, є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, технічний прогрес е причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованих на безпосередності почуттів.

Руссо одним з перших зрозумів, що розвиток науки і техніки приносить не тільки користь, а має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні протиріччя природи і цивілізації Руссо покладав на просвітництво і виховання. Він підкреслював що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.

Матеріалістичний напрям філософії Просвітництва представлений насамперед французьким матеріалізмом XVIII століття, який у своїх концепціях обстоює ідеї просвітницького гуманізму, наголошуючи на пізнанні природи як головному засобі утвердження гуманізму, людяності в суспільному житті, прогресу розуму і моральності, свободи і братерства, реалізації Царства Розуму і самоутвердження людини.

Одним з визначних представників цього напряму був Жюльєн Офре де Ламетрі (1709-1751), який оголосив матеріалізм єдино вірним філософським напрямом, що протистоїть спіритуалізму (читай: ідеалізму) і релігії. Свої погляди він розкриває у працях «Трактат про душу» (1745) і «Людина-машина» (1747). Ламетрі намагався поєднати досягнення емпіризму і раціоналізму XVII століття, вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслював, що пізнання починається з чуттєвого сприйняття, продовжується його подальшим дослідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав розум надійним засобом пошуку істини, якщо останній спирається на дані чуттєвого досвіду і перевіряється ними.

Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її суттєвою невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважав Мозок, проте підкреслював, що мозок є необхідною, але ще не достатньою передумовою людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних виявах, необхідне виховання і спілкування з іншими людьми. Отже, душа людини у вищих своїх виявах як свідомість є не вродженою здатністю, а формується в процесі спілкування і виховання.

Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву «Людина-машина», проте він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина, з його точки зору, це, по-перше, особлива машин», яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло; по-друге, Це машина, яка сама себе заводить, є живим втіленням неперервного руху. Ця машина заводиться не механічно, а органічно, шляхом надходження у кров «хілусу» - харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським організмом вживаної ним їжі. Ламетрі висловив думку про хімічний характер процесу перетворення «хілусу» в енергію, яка вже потім механічно оживляє м'язи і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує у філософії Нового часу як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини і з яким Ламетрі порівнював людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим з філософів Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу на основі не тільки механіки, а осмислюючи результати біологічних і частково хімічних досліджень.

Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висунув ідею про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважав, що людині від народження притаманна властивість розрізняти добро, зло і почуття, що навчає людину, чого вона не має робити, якщо не бажає, щоб з нею вчиняли так само. Найважливішим виразом «природного закону моральності» є, на його думку, почуття вдячності за добро і почуття каяття за зло, вчинене у відповідь на добро.

Ще одним видатним філософом-матеріалістом XVIII століття був Дені Дідро (1713-1784), основні погляди якого викладені в творах: «Думки про тлумачення природи» (1754), в трилогії — «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера», «Продовження Розмови» (1769), «Філософські принципи стосовно матерії та руху» (1770). Більше двадцяти років Дідро присвятив праці над «Енциклопедією» (1751-1780), яка стала одним з величних культурних звершень XVIII століття і відіграла значну роль в розробці та поширенні просвітницького світогляду і згуртуванні просвітителів.

У проспекті «Енциклопедії» Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже відбувається значний прогрес у пізнанні людьми природи і що в майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко усвідомлював, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе. Природу як об'єкт пізнання Дідро уподібнює неосяжній книзі, у якій вчені послідовно один за одним прочитують все нові та нові сторінки, але ніхто ніколи не може розраховувати, що коли-небудь зможе перегорнути її останню сторінку. Проте ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ставив, будучи переконаним у можливості розв'язати найскладніші світові проблеми.

У теорії пізнання Дідро поєднує переваги як емпіризму, так і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка би функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнанням, визначаючи суть філософської методології як перевірку розуму розумом, контроль розумом і експериментом чуттєвого пізнання, відображення чуттєвим досвідом природи. По-справжньому адекватно тлумачити природу може, на думку Дідро, лише той мислитель, який органічно поєднає «раціональну» філософію з «експериментальною», що практично означало філософське осмислення природничо-наукового матеріалу.

Важливим досягненням Дідро було вчення про універсальну внутрішню активність матерії, що реалізується в русі як способі її існування. Рух він не зводить тільки до механічного переміщення в просторі. Рух, на його думку, є і в тілі, що переміщується, і в тому, яке перебуває в спокої. Рух він розуміє як будь-яку зміну, як активність взагалі.

Як і всі філософи-просвітителі, Дідро велику увагу приділяв критиці релігії. Аналізуючи особливості релігійної віри, він доходить висновку, що вона не веде людину до жодних достеменних істин, а підпорядковує її свідомість дикунським забобонам. Релігійну віру Дідро порівнює зі щільною пов'язкою на очах, яка робить людей сліпими, не здатними правильно визначити життєвий шлях до щастя, і тоді вони потрапляють до рук священиків, які спрямовують їх на тернисту стежку страждань. Лише розум, наголошує Дідро, е єдиним дороговказом людині в пошуках благодатної істини, вищим виразом якої є філософське знання.

Дідро висунув широку антиклерикальну програму: усунення впливу церкви на уряд, секуляризація більшої частини церковного майна, знищення інституту чернецтва і контроль духівництва над системою освіти. Реалізація цієї програми, на його думку, приведе до того, що релігія через два-три століття зникне сама собою. Дідро був прибічником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку, має базуватися на високих духовних цінностях, філософській аргументованості та морально-соціальній відповідальності.

Дідро вважав, що соціальна справедливість, яка забезпечується законами «просвітницького правління», є найважливішою об'єктивною передумовою для втілення моральних начал в житті народів, бо, де діють доброчинні закони, там і моральність, і звичаї на високому рівні. Роль доброчинних законів Дідро вбачав у тому, що вони зв'язують благо окремих осіб із загальним благом таким чином, що громадянин позбавлений можливості зашкодити суспільству, не нашкодивши собі.

Дідро переконаний, що законодавчо-юридичні заходи по забезпеченню моральності громадян необхідно органічно поєднувати з системою моральнісного виховання і просвітництва, інтелектуального розвитку особистості, яка би при осмисленні людських відносин була би здатною зрозуміти, що для нашого особистого щастя в цьому світі краще врешті-решт бути чесною і добродійною людиною.

Особливе місце в системі поглядів просвітителів-матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха — Пауля Дітріха Тірі (1723-1789), — яка відображена в працях: «Система природи, або Про закони світу фізичного і світу духовного» (1770), «Універсальна мораль, або Права людини, засновані на природі» (1776), «Теократія, або Правління, засноване на моралі» (1776).

Головний твір Гольбаха «Система природи» був своєрідним колективним кредо французького матеріалізму, де з енциклопедичною скрупульозністю подані головні принципи, методологічні засади і висновки матеріалістичного осмислення дійсності у XVIII столітті. Гольбах близько підходить до осмислення основного питання філософії як питання про відносини природи і духу, матерії та свідомості як центральної проблеми Нового часу, виділяючи в залежності від його вирішення два протилежні напрями — натуралістичний і спіритуалістичний. Він також, конкретизує вчення про субстанцію, наголошуючи, що єдиною субстанцією може бути тільки матерія: вічна, безкінечна, само причинна.

У Гольбаха ми зустрічаємо одне з перших визначень матерії: матерія - це те, що, діючи на органи чуття людини, викликає .відчуття. Він наголошує, також на єдності матерії та руху. Рух є способом існування матерії,  який не зводиться до простого механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються у народженні, рості, розквіті, старінні та вмиранні живих істот.

Гольбах розрізняє зовнішній рух, який чуттєво сприймається як певна зміна тіл у просторі і часі, і внутрішній прихований рух, залежний від притаманної тілам енергії, тобто від комбінації дії та протидії невидимих молекул матерії, з яких складаються тіла. Цей «молекулярний» рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і безперервно і викликає якісні перетворення в тілах. Гольбах підкреслює, що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, які як єдність протилежностей стимулюють процес руху, тобто він близько підійшов до розуміння руху як саморуху. У відносному спокої він вбачав результат взаємного врівноваження протилежно спрямованих сил і намагався навіть в статичних взаємодіях виявити внутрішню активність матерії.

Завдяки органічній єдності матерії і руху Всесвіт у Гольбаха постає неосяжним, безмежним, безперервним ланцюгом причин і наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота, що спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісь зміни, а наслідок - це самі зміни, які здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху. Основною характеристикою закономірностей природи Гольбах вважав детермінізм, який він звів до причинно-наслідкових взаємозв'язків. Універсальну природну причинність він розумів як процес взаємодії між причиною та наслідком, відмежовуючись від однобічного її трактування у XVII столітті, де активність визнавалася лише за причиною.

Проте і сам Гольбах теж не уникнув однобічності в розумінні природи. У природі,  на його  думку, всі зміни підпорядковані лише необхідності, випадковості же в природі об'єктивно не існує. Ми називаємо випадковими ті явища, підкреслює він, причини яких нам невідомі. У природі діє вічний, неминуче необхідний порядок, або взаємозв'язок діючих причин з похідними від них діями. Людина теж, будучи частиною природи, підкоряється цим універсальним необхідним закономірностям. Всі її вчинки підпорядковані фатальності, ніщо в ній, як і в природі в цілому, не є випадковим. Людина вважає себе вільною, оскільки не помічає істинного мотиву, який спонукає її до дії. Щоб бути щасливою, вона має пізнати свою природу і діяти у відповідності до неї. Незнання же своєї природи і природи світу веде до рабства і нещастя.

«Система природи» Гольбаха починається гіркою констатацією, що людина нещасна. Рабство, деспотизм у суспільному житті, соціальне зло і всі конфлікти є продуктом неосвіченості, невігластва, незнання людиною своєї природи. Завданням цього твору є, за Гольбахом, відкриття єдино вірного шляху до щастя. Щоб бути щасливою, людина має повернутися до природи, якої вона зреклася через своє невігластво. Отже, щоб досягти щастя, слід адекватно пізнати природу світу і природу людини. У світі же немає нічого, крім матерії, способом існування якої є рух. Універсальним законом матеріального руху, на думку Гольбаха, є закон інерції. Все в природі, у тому числі і людина, підкоряється цьому закону. У людському житті цей закон виявляється у тому, що кожна людина прагне самозбереження, обстоює своє буття і намагається продовжити його у безкінечність і вічність. Гольбах доходить висновку, що кожна людина відповідно до своєї природи намагається задовольнити свої власні особистісні інтереси. Саме в цьому виявляється універсальний закон інерції як прагнення до самозбереження. Немає інших двигунів, інших мотивів діяльності, крім власних інтересів. Зробіть так, наголошує Гольбах, щоб людина вбачала у суспільному інтересі свій особистий інтерес, і тоді тільки божевільні будуть аморальними.

Отже, за Гольбахом, єдино можливим шляхом до щастя є пізнання природи світу та природи людини, створення законодавства, яке би враховувало його результати і прагнення людини до самозбереження як вияв універсального закону інерції і засновувалося би на органічній єдності та узгодженні особистих і суспільних інтересів людей. Це єдиний шлях, на його думку, - утвердження в суспільстві принципів Розуму і Справедливості. Але як можна досягти цього?

Відповісти на це питання спробував відомий філософ-матеріаліст XVIII століття Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Він у своїх творах «Про розум» (1758), «Про людину, її розумові здатності та її виховання» (1770) намагається застосувати принципи матеріалізму до осмислення проблем людського буття, перебудови суспільного життя на засадах Розуму і Справедливості, дослідження моральнісно-етичної проблематики, механізмів узгодження особистих і суспільних інтересів людей.

Головним завданням своєї філософії Гельвецій вважав пошук можливого суспільного ладу, який забезпечив би умови для втілення моральності і досягання щастя. Найкращою формою суспільної організації він вважав таку, у якій закони мають метою забезпечення загального добробуту і достатньо справедливі, щоб кожний вважав для себе вигідним їх дотримуватися.

Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядав як частину природи, проте враховував, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості і підкреслюючи, що здатність мислити розвивається із здатності відчувати, він наголошує на зв'язку розвитку свідомості з суспільним життям і насамперед зі спільною трудовою діяльністю, з виготовленням і застосуванням знарядь праці.

Гельвецій підкреслював, що розум розвивався із чуттєвості тому, що завдяки наявності рук, пальці яких можуть маніпулювати різними предметами, люди виробляли різні знаряддя і засоби добування їжі, будували житло, винаходили і удосконалювали ремесла. Без цієї діяльності, на його думку, люди не змогли би вийти із стану дикунства і створити цивілізацію, а бродили би лісами лякливими зграями. Гельвецій підійшов до осмислення суспільно-історичної обумовленості свідомості та пізнання, пов'язуючи останні з практичними інтересами людей. Він наголошував, що розум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум як здатність усвідомлення і мислення. При народженні, на його думку, в інтелектуальному плані між людьми не існує жодних відмінностей, при народженні існує повна рівність. Наступна ж величезна нерівність є результатом відмінностей у вихованні. Гельвецій підкреслював, що ніхто не одержує однакового виховання і не-може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі щаблі культури.

У питаннях свідомості Гельвеція цікавив не стільки її гносеологічний аспект, скільки ціннісний, аксіологічний, що спрямовує поведінку людини в суспільстві. На відміну від інших просвітителів, Гельвецій заперечував вроджений характер моральнісних принципів. Людина не народжується ні доброю, ні злою. Всім тим, чим вона є, вона зобов'язана вихованню як цілісному процесу формування особистості, де велике значення має вплив суспільного середовища. Правда, при цьому Гельвецій все же весь час апелює до «людської природи».

Вихідною характеристикою «людської природи» Гельвецій вважав «фізичну чуттєвість», завдяки якій людина є чутливою до болю та насолоди і, відповідно, має почуття любові до насолоди і відрази до болю і страждання. З цих двох почуттів (любові та відрази), які завжди притаманні душі людини, у неї формується любов; до себе. Ця любов до себе, за Гельвецієм, є первинним мотивом усіх людських дій і, як вихідне природне почуття, може перетворюватись як у найвищі доброчесності, так і у найхибні вади, в залежності від смаків, пристрастей, інтересів, прагнень. Виходячи з цього, Гельвецій намагався пояснити механізми людської діяльності. У цих механізмах він виділяв три головні пружини, які утворюються на основі любові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси.

Гельвецій підкреслював, що у сфері моральності пристрасті, прагнення до щастя та інтереси мають таке ж саме значення, яке має рух у світі фізичному. Рух створює, продукує, зберігає, оживляє, руйнує, без нього усе було би мертвим, а пристрасті та інтереси так само діють у світі моральнісному. Поняття пристрастей, прагнення до щастя та інтересів у Гельвеція пов'язані дуже тісно і часто співпадають за змістом. Пристрасті спрямовані на реалізацію людського прагнення до щастя, а воно, в свою чергу, входить до визначення інтересу як усього того, що може дати нам насолоду або ж звільнити від болю і страждання. Слід підкреслити, що пристрасті та інтереси у Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. Він апелює до тих пристрастей та інтересів, які своїм виникненням зобов'язані існуванню суспільства. До них він відносив: гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу тощо, підкреслюючи, що вони не існували для людини, яка могла відчувати тільки фізичні насолоди чи біль. Вони є продуктом суспільства, і тому саме вони оживляють усе у сфері людських відносин і діянь.

Положення про пристрасті й інтереси як пружини людської діяльності орієнтоване у Гельвеція на виявлення об'єктивних соціальних детермінант цієї діяльності. При цьому він шукає детермінанти діяльності не лише індивідів, а і великих соціальних груп, станів, класів, суспільства в цілому. Гельвецій розрізняв три групи інтересів: інтереси індивідів (особистості), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні).

У філософському осмисленні інтересів він вбачав шлях до розуміння того, що таке чесноти і вади, добро і зло. З його точки зору, інтереси індивідів, тобто особисті інтереси є етично нейтральними, а своїми чеснотами чи вадами люди зобов'язані виключно тим відозмінам і викривленням, яким піддаються особисті інтереси під впливом суспільства. Ту чи іншу етичну спрямованість особисті інтереси набувають у строгій залежності від того, як верховна влада, законодавець визначає суспільні інтереси. Тому, помічаючи в тому чи іншому суспільстві домінування зла, пороків, вад, слід говорити не про злостивість людей, а про нерозумність та неуцтво законодавців, які винні у протиставленні особистих і суспільних інтересів. Отже, єдиний шлях до доброчинного і справедливого суспільства — це узгодження засобами розумного законодавства особистих і суспільних інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом і пануючою пристрастю кожного.

Доброчесна людина, наголошує Гельвецій, — це не та, яка жертвує своїми звичками і найсильнішими пристрастями задля суспільного інтересу (така людина просто неможлива), а та, чия сильна пристрасть до такої міри узгоджується з суспільним інтересом, що людина завжди змушена бути добродійною.

Гельвецій вважав, що все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного законодавства, просвітництва і відповідного виховання, що цілком узгоджується з основною тенденцією філософії Нового часу — вірою у всемогутність розуму і пізнання як рушіїв прогресивного розвитку людства.           

Як висновок можна виділити такі характерні риси і проблеми філософії Просвітництва:

1) переважно матеріалістична тенденція у вирішенні питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії;

2) розуміння людини як частини природи, всі здібності та здатності якої обумовлені переважно природними закономірностями;

3) детермінізм і фаталізм, заперечення свободи, яка пов'язується з пізнанням і усвідомленням причинності. Ми називаємо свободою ті дії, причини і мотиви яких не усвідомлюємо;

4) ідеалістична тенденція в розумінні суспільного життя. Основне значення при вирішенні проблем розвитку суспільства надається ідеям, думкам, гадкам;

5) віра у суспільний прогрес як прогрес розуму, який через пізнання природи і створення відповідного законодавства веде до утвердження Царства Розуму і Справедливості;

6) шлях людини до щастя і прогресу пролягає через пізнання природи світу і природи людини;

  7) пізнавальний оптимізм: людина може пізнати все, якщо органічно поєднає переваги емпіричної та раціоналістичної методологій;

8) критика релігії та церкви, які культивують неуцтво, неосвіченість, забобони і фанатизм і перешкоджають утвердженню Царства Розуму і Справедливості.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. У чому полягає сутність Просвітництва?

2. Що є характерним для філософського осмислення сутності і природи людини в епоху Просвітництва?

3. Яким здавався шлях до щастя і добробуту людей в епоху Просвітництва?                       

4. Що таке «юридичний світогляд»?. На базі яких соціальних і духовних передумов він сформувався?    

5. Яку роль у філософському осмисленні історичного процесу мало учення «про суспільний договір?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1.  Вольтер Ф. Трактат о веротерпимости // Соч.: В 3 т. – С.Пб., 1909. – Т.1.
  2.  Гельвеций К.А. О человеке, его умственных способностях и его воспитании // Соч.: В 2 т. – М., 1974. – Т.2.
  3.  Гольбах П. Система природы, или О законах мира физического и мира духовного // Избр.произв.: В 2 т. – М., 1963. – Т.1.
  4.  Кузнецов В.Н., Мееровский В.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия XVIII в. – М., 1985.
  5.  Монтескье Ш. О духе законов. – М., 1990.
  6.  Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре //Антология мировой философии. – М., 1970. – Т.2.




1. Тема Источники экологического права Фамилия студента Боброва.html
2. тема- БОР Нильс Хенрик Давид Дырдин Максим 10А класс г
3. капиллярной диффузии
4. Народная монархия Иван Лукьянович Солоневич Народная монархия Аннотация
5. Государственный научноисследовательский институт автомобильного транспорта.html
6. Ультрафиолетовое отверждение лаков и красок
7. Международная миграция
8. химических свойств газов
9. Теория автоматического управления
10. программа или пакет прикладных программ реализующие обработку данных на компьютере в определенной области
11. Народный коллектив самодеятельного художественного творчества Республики Карелия и Образцовый детский
12. Трагическое и комическое их проявление в жизни и искусстве.html
13. Проблема распределения благ цивилизации
14. Реферат- Диалогические единства
15. Тема 5 Порядковый способ измерения полезности Кривые безразличия и их характеристики
16. ПоттерФанфикшнhttp---www
17. Пряности на вес золота
18. 1 Экономическая характеристика района тяготения Новосибирская область расположена на юговостоке Запад
19. Тема- 42 Ортодонтичні та ортопедичні конструкції в дитячому віці
20. Five my. 2. Visited she lst him yer