Вища школа Издво при Львовском унте 1975 с

Работа добавлена на сайт samzan.net:

91 (с2 Волин)

П77 -

МІНІСТЕРСТВО ВИЩОЇ І СЕРЕДНЬОЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ ОСВІТИ УРСР ЛЬВІВСЬКИЙ ОРДЕНА ЛЕНІНА ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. Іа. ФРАНКА ЛЬВІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА УРСР

■УДК 9И.2/477

Природа Волынской области. Под. ред. Геренчука К-И. Издательское объединение «Вища школа». Изд-во при Львовском ун-те, 1975, с. 147, (На украинском языке).

В коллективной монографии обобщены материалы исследований геологии, рельефа, полезных ископаемых, климата, поверхностных и подземных вод, растительности и почвенного покрова, животного мира и ландшафтов, а также описаны природные районы и рассмотрены вопроси охраны природы и использования природных ресурсов Волынской области.

Книга рассчитана на учителей, преподавателей естественных наук вузов, сотрудников проектных организаций. Может быть использоЕана студентами, занимающимися естественными науками, туристами, любителями природы. Илл. 15. Табл. 16. Библиогр. 269.

20900-109

П  БЗ-17-4-75

М225(04)-75

<© ВИДАВНИЧЕ ОБ'ЄДНАННЯ «ВИЩА ШКОЛА», 1975

Вважати одним із найважливіших завдан невтомну турботу про охорону природи краще використання природних ресурсів.

Постанова Верховної Ради СРСР «■Пр. заходи по дальшому поліпшенню охо рони природи і раціональному викорис танню природних ресурсів».

У Постанові четвертої сесії Верховної Ради СРСР восьмого скликання «Про заходи по дальшому поліпшенню охорони природи і раціональному використанню природних ресурсів» вказується на важливе зав дання — поліпшення підготовки учнів шкіл, середніх спеціальних і вищих учбових закладів у галузі природознавства і захисту природного середовища, підготовку і випуск у більш широких масштабах висококваліфікованих спеціалістів.

Виконання цього завдання вимагає, зокрема, випуску відповідної літератури, яка характеризувала б природу і природні ресурси кожної області і кожного району нашої країни. Знання природних умов адміністративних областей потрібні дуже широким колам радянських людей: учням шкіл і вищих учбових закладів, працівникам проектних організацій і вчителям, спеціалістам сільського господарства і працівникам охорони природи, краєзнавцям і туристам тощо.

За роки радянської влади проведено багато глибоких досліджень природи Волинської області: геологічної будови і корисних копалин, клімату і рельєфу, водних ресурсів і грунтів, рослинного і тваринного світу та будови природних комплексів і ландшафтів. Проте матеріали цих досліджень розпорошені в численних і різноманітних виданнях — наукових журналах, збірниках, доповідях, звітах і тому практично майже недоступні для широкого кола читачів.

Колектив географів Львівського державного університету поставив своїм завданням підготувати в співдружності зі спеціалістами інших наукових закладів Львова монографію про окремі компоненти природи області (геологію, рельєф, клімат, водні об’єкти, рослинність, грунти і тваринний світ), територіальні природні комплекси, що утворюються згаданими компонентами і закономірності їх поширення, охорони та раціонального використання.

Передмову до книги і загальний огляд природи написав професор Львівського державного університету К. І. Геренчук, розділ «Геологічна будова та корисні копалини» — доцент Львівського політехнічного інституту А. Б. Богуцький, підрозділ «Підземні води» — старший науковий співробітник Львівського інституту геології і геохімії горючих копалин АН УРСР О. Д. Штогрин, розділ «Геоморфологія» — професор К. І. Геренчук, «Клімат» та «Поверхневі води» — доцент кафедри фізичної географії Г. Л. Проць-Кравчук, «Рослинність» — доцент біологічного факультету І. В. Бережний, «Грунти» і «Охорона природи» (за матеріалами Волинської обласної інспектури з охорони природи) — доцент географічного факультету С. В. Трохимчук, «Тваринний світ» — професор Львівського медичного інституту К. А. Татаринов, розділ «Природні комплекси і ландшафтні райони» професор К. І. Геренчук і доцент П. В. Климович. Список літератури упорядкував І. М. Гуньов- ський.

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

Волинська область — одна з 25 областей Радянської України, утворена 4 грудня 1939 р.

Площа області — 20,2 тис. км2, що становить 3,3% території УРСР, густота населення (48 чол. на 1 км2) менша від середньої по республіці (76 чол. на 1 км2), що пояснюється складністю використання природних умов. Проте освоєння цієї території почалось давно, саме тут виникли одні з найстаріших міст України (Володимир-Волинський, наприклад, згадується в літописах під 988 p., Луцьк — під 1085 р. Ту- рійськ — під 1097 p., Камінь-Каширський — під 1196 p.).

Крайня західна точка області — с. Забужжя Любомльського району (23°45' східної довготи), східна — с. Липне Ківерцівського району (26°05' східної довготи), південна — с. Піски Горохівського району (50°18' північної широти) і північна — с. Мукошин Любешівського району (51°54' північної широти).

Волинська область межує на півдні з Львівською областю, на сході з Ровенською, на півночі з Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою, на заході (по р. Західний Буг) з Польською Народною Республікою.

Ландшафти області належать до двох типів: поліського, з перевагою боліт, луків, дубово-соснових і дрібнолистих лісів та лісостепового, з поширенням в доісторичному минулому лучних степів та дубово-грабових лісів, а в наш час переважно орних земель.

Волинська область має рівнинну поверхню, середня висота якої 195 м н. р. м., отже, дещо вища від середньої висоти рівнинної частини республіки в цілому. Найвища точка поверхні Волині досягає 292 м н. р. м. і розташована на півдні області, недалеко від с. Бужани Горохівського району; найнижча її точка — в долині р. Прип’ять, біля устя р. Стохід і піднімається на 139 м н. р. м., отже, відносна різниця у висотах між південним і північним краєм області становить 150 м. Віддаль між цими двома крайніми за висотою точками дорівнює по прямій 180 км, отже похил поверхні області на перший погляд може здатися досить значним (близько 0,8 м на 1 км віддалі). Насправді похили поверхні області різноманітні і, як правило, значно менші від вказаної величини. Особливо незначні похили поверхні спостерігаються в її поліській частині, де максимальні відносні висоти не перевищують 60 м, а здебільшого не досягають ЗО м. Тільки в південній, лісостеповій частині області відносні висоти становлять 100 м, що створює порівняно значні похили поверхні, особливо між ріками та їх місцевими вододілами. Від величини похилів поверхні залежить швидкість стікання дощових вод, швидкість течії води в річках, а чим більша швидкість

»•••••••• ГОНОВНИ-Й Європейський водоаю

15 0 15 ЗО км

Рис. 1. Гіпсометрична схема Волинської області (за Я- Р. Дорфманом).

течії, тим більша ерозійна (розмиваюча) здатність водних потоків. Отже, південна, лісостепова частина області має сприятливі природні передумови для поширення ерозії.

Незважаючи на рівнинність поверхні області, через її територію проходить частина Головного Європейського вододілу, що ділить басейни рік Чорного і Балтійського морів, а саме Прип’яті і Західного Бугу. Цей вододіл входить у межі області з Львівщини між селами Шпиколоси і Дружкопіль і простягається дуже звивистою лінією на села Печихвости, Рачин, Садів до висоти 286 м, звідки повертає на північний захід (на села Бійницю, Овадне, Мосир і Олеськ, а далі — на Любомль, Полапи, Забужжя, Шацьк і Мельники). Вододіл дуже плоский, невиразний, у багатьох місцях проходить через болота, що вказує на його молоде формування, яке почалося тільки після відступу дніпровського зледеніння (рис. 1).

Хоча поверхня Волинської області є загалом рівнинною, проте вона досить виразно поділяється на декілька орографічних частин, а саме:

Волинську лесову височину на півдні області з середньою висотою 215 ж і досить почленованою поверхнею балками і долинами численних приток Західого Бугу і Стиру. Волинська височина закінчується на півночі виразним уступом висотою ЗО—40 м, вздовж якого простягається дорога Луцьк—Володимир-Волинський.

Турійську денудаційну рівнину, що лежить на північ від Волинської височини і має середню висоту 190 м.

Волинське горбисте пасмо виявлене окремими моренними горбами, які простягаються від Любомля на Ковель, Маневичі і далі на Ровенську область, на Володимирець і Дубровицю. Середня висота пасма 175 м, а висота окремих горбів подекуди перевищує 200 м.

Волинська Турійська денудаційна Волинське Верхньоприп'ятська

височина рівнина моренне низовина

пасмо

Ряс. 2. Меридіональний профіль Волинської області.

Верхньоприп’ятську низовину з середніми висотами близько 155 м. Орографічну будову Волинської області відносно слабо видно на гіпсометричній карті, внаслідок незначних абсолютних і відносних коливань висоти її поверхні та недостатньої кількості горизонталей. Орографічні особливості цієї території краще показує гіпсометричний профіль, прокладений через Горохів—Затурці—Ковель—Ка- мінь-Каширський. На цьому профілі добре видно згадані орографічні частини області, а також те, що Волинська височина подібна до ночов, тому що південна і північна її частина дещо вища від середньої (рис. 2).

Волинській області притаманні деякі риси природи, якими вона відрізняється від інших областей України. Вона має найбільші в рес

публіці площі боліт і заболочених лук, які займають понад 350 тис. га, що становить майже 18% території. Велика площа припадає на перегнійно-карбонатні грунти, або «поліські чорноземи» (41,5 тис. га), які відзначаються високою природною родючістю. Нарешті, у Волинській області багато джерел з напірними висхідними водами. Майже всі карстові озера живляться такими джерелами; деякі з них мають великий дебіт, як наприклад, джерело біля с. Оконськ Маневицького району, описане П. А. Тутковським.

Ліси області, переважно дубово-соснові, соснові і березово-осикові, вкривають понад 25% її території. Проте, коли взяти до уваги, що майже усі вони зосереджені в поліській частині області, то стане очевидним, що розподіл лісової площі по території області дуже нерівномірний.

Територія Волинської області в сучасних її межах входила до складу Волинської губернії дореволюційної Росії і тому природні умови області в дожовтневий час вивчали російські вчені. Систематичне вивчення природних умов і природних ресурсів розпочалося у другій половині XIX століття у зв’язку з розвитком промислового капіталізму в Росії.

Серед нечисленних досліджень природи області того періоду треба вказати на роботи так званої «Западной экспедиции по осушению болот», яка працювала під керівництвом І. І. Жилінського з 1874 р. по 1897 р. на території Прип’ятського Полісся. Хоч головним завданням цієї експедиції було проведення осушувальних робіт у басейні Прип’яті (під її керівництвом було прокладено 4,5 тис. км меліоративних каналів, головним чином у межах Білорусії), але тому що до робіт експедиції були запрошені відомі вчені О. П. Карпинський, В. В. Докучаев,

О. І. Воейков, Г. І. Танфільєв, вона мала й велике наукове значення. В. В. Докучаев виступив відразу ж з програмною статтею, в якій накреслив завдання — провести комплексні наукові, а саме грунтознавчі і геоботанічні дослідження, О. І. Воєйков опублікував декілька робіт про Полісся, зокрема «Климат Полесья», «Пинское Полесье и результаты его осушения»; Г. І. Танфільєв, досліджуючи болота Полісся, — монографію «Болота и торфяники Полесья».

Цілу епоху в дослідженні природи Волинського Полісся становлять роботи П. А. Тутковського, який вивчав цей район протягом 20 років (1894—1913) і опублікував понад 80 робіт, присвячених геології і географії цієї території. Саме П. А. Тутковський виявив горбисту смугу між Любомлем і Маневичами та встановив її кінцево-моренне походження; вказав на карстове походження більшості озер Волині, наявність тут еолових піщаних форм тощо.

Певний вклад у вивчення природи Українського Полісся внесли і польські вчені. Торфовища цієї території досліджували С. Кульчинський і С. Толпа, озера — Б. Криговський і Є. Кондрацький, геологію та геоморфологію — Є. Рюлле.

Велике значення для пізнання природи Полісся мали роботи радянських географів, геологів, ботаніків та грунтознавців міжвоєнного

Ю періоду Б. JI. Лічкова, В. Г. Бондарчука, В. І. Крокоса, П. К. Заморія, Д. К. Зерова, Д. К. Біленка та ін.

Після історичного возз’єднання Західної України з Українською PCP розпочалося систематичне вивчення природи і господарства цих областей, у тому числі і Волинської. Одним з важливих результатів цих робіт було відкриття, розвідка і освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну, можливість існування якого була науково передбачена ще в 1912 р. російським геологом М. М. Тетяєвим. Завдяки цьому у Волинській області була створена кам’яновугільна промисловість, яка відіграє важливу роль у паливному балансі західних районів СРСР.

Радянські вчені вносять великий вклад у вивчення геоморфології, рослинності, грунтів, клімату, водних ресурсів і тваринного світу. Співробітники Київського державного університету та Академії наук УРСР опублікували колективну монографію «Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся» (1955). Серед цікавих наукових досліджень необхідно назвати роботи Є. М. Брадіс, Г. Ф. Бачуриної, А. І. Барбарича, Д. К- Зерова, В. О. Поварніцина та ін. про рослинність

і, зокрема, торфові болота Полісся; В. Г. Бондарчука, О. М. Маринича, П. К. Заморія, А. Б. Богуцького, І. Г. Черванева, Ю. J1. Грубрина та ін. про геоморфологію та четвертинну геологію; М. С. Андріанова, І. К. По- ловко, В. П. Попова та ін. про клімат; С. П. Пустовойта, О. 3. Ревери, К. М. Варави та ін. про водні ресурси і режим поверхневих і підземних вод; Н. Б. Вернандер, H. І. Глібко, А. І. Гуменюка та ін. про грунти.

Географи, геологи і біологи Львівського державного університету та інших наукових закладів УРСР, зокрема Є. К. Лазаренко, Д. П. Боб- ровник, О. І. Матковський та ін., провели детальні дослідження мінералогії вивержених порід Волині, П. М. Цись — геоморфології, І. М. Гоголев — грунтів, І. В. Бережний — лучної рослинності, К. І. Геренчук, П. В. Климович — природних ландшафтів та їх районування.

Однак перед природодослідниками Волині стоїть ще багато неви- рішених питань. У зв’язку з завданнями охорони природи і раціонального використання природних ресурсів необхідно науково обгрунтувати вибір земельних ділянок під ті чи інші види осушувальних та протиерозійних робіт, рекомендувати заходи щодо регулювання водного режиму перезволожених земель, визначити цінні для науки природоохоронні об’єкти.

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ТА КОРИСНІ КОПАЛИНИ

ТЕКТОНІКА І СТРАТИГРАФІЯ

ДОЧЕТВЕРТИННИХ ВІДКЛАДІВ

Територія Волинської області розташована у межах Во- лино-Подільської окраїни Руської (Східно-Європейської) платформи, фундамент якої складений інтенсивно дислокованими кристалічними породами протерозою (гранітами, гранодіоритами, граносієнітами, біо- титово-амфіболітовими сланцями та ін.), розбитими системою крупних розломів на окремі блоки, що опущені або підняті в різних районах області на неоднакову висоту. Поверхня кристалічного фундаменту Волино-Подільської окраїни Руської платформи вивгена ще недостатньо, відомі тільки її головні елементи. Західна, найбільш занурена (до 7000 м в осьовій частині) ділянка фундаменту зідповідае Львівському палеозойському прогину. Від схилу Українського кристалічного щита, розташованого на сході (поза Волинською областю), Львівський прогин відмежовується розломом. Поверхня фундаменту на схилі кристалічного щита повільно (під кутом 1—2°) занурюється у західному напрямку, досягаючи максимальних глибин (до 1500 м) поблизу Львівського прогину. Схил щита, за даними геофізичних досліджень та буріння, розбитий системою тектонічних порушень, з якими нерідко пов’язане утворення покривів ефузивних порід.

На півночі Львівський палеозойський прогин і західний схил Українського кристалічного щита обмежений Володимир-Волинським розломом, простягання якого змінюється від широтного до північно- східного. Володимир-Волинський розлом являє собою зону шириною

1.  6 км, що складається з трьох окремих розривних порушень, загальна амплітуда яких змінюється від 300—500 до 2200 м (рис. 3).

Північніше Володимир-Волинського розлому кристалічний фундамент у цілому помітно піднятий і характеризується мозаїчною будовою. На крайній півночі області виділяється Прип’ятський вал (з Ратнів- ським та Хотешівським виступами кристалічного фундаменту), обмежений широтними розломами. Між Прип’ятським валом і Володимир- Волинським розломом розташований ряд давніх структур, основною з яких є Турійський вал.

Рис. 3. Геологічна схема Волинської області (за В. С. Буровим). Поширення палеозойських і верхньолротерозойських відкладів під верхньою крейдою;

1 — карбон; 2 — девон; 3 — силур і ордовик; 4 — кембрій; 5 — валдайська серія; 6 — волинська серія; 7 — поліська серія; 8 — розломи; 9 — глибокі свердловини; 10 — лінії геологічних розрізів.

На карті-врізці: поширення післяпалеозойських відкладів на території Волинської області; Д'гSn — верхня крейда (сеноь); Kit — верхня крейда (турон); F3hr — палеоген (харківський ярус);

N\S — неоген (сарматський ярус).

На інтенсивно розмитій поверхні кристалічного фундаменту Воли- но-Подільської окраїни Руської платформи залягає потужна (до 7000 м) товща осадових утворень, у будові якої виділяються відклади верхнього протерозою, кембрію, ордовика, силуру, девону, карбону юри, крейди і палеогену, перекриті осадками антропогену змінної потужності. За винятком крейди та палеогену, усі доантропогенові відклади Волинської області не виходять на денну поверхню, тому вивчення їх дещо ускладнене і проводиться при глибокому бурінні. ■

Розріз осадкового чохла Волинської області розпочинається відкладами поліської серії (верхній рифей), представленої переважно червоноколірними утвореннями — дрібнозернистими косо- верствуватими пісковиками з проверстками алевролітів та глин у нижній частині розрізу. Максимальні потужності поліської серії досягають 790 м (Горохів) і більше. У середній частині її розрізу виявлено три малопотужних (10—18 м) пластових тіла основних магматичних порід. Аналіз нових даних, одержаних в результаті значного об’єму буріння на Волині, дозволив Б. Г. Власову, Б. Я. Воловнику, Г. Г. Грузману (1972) виділити у товщі порід поліської серії п’ять чітких седиментаційних ритмів.

Відклади поліської серії трансгресивно перекриваються утвореннями вендського комплексу, який майже в усіх свердловинах представлений волинською та валдайською серіями. Останнім часом на межі рифею і венду у самостійну стратиграфічну одиницю виділяють в і л ь- чанську серію, складену малопотужними (40—50 м) пісками, ти- літами і чергуванням дрібнозернистих пісковиків та глинисто-алевритових порід покривно-льодовикової формації.

Волинська серія сформована у нижній частині розрізів з погано відсортованих пісковиків і гравелітів потужністю 38—45 м, а у верхній — з вулканогенних порід (чергуванням базальтів і туфів, туфами, туфобрекчіями та ін.) загальною потужністю до 350 м.

Валдайська серія у нижній частині розрізу утворена арко- зовими пісковиками з підпорядкованими проверстками гравелітів та конгломератів, у верхній — пісковиками з тонкими проверстками алевролітів і аргілітів. Потужність валдайської серії 200—375 м.

Кембрійські відклади у межах Волинської області поширені всюди. Нижній їх відділ складений морськими піщано-глинистими утвореннями балтійської серії (товщина 300 м), які покриваються світло- сірими, майже білими, пісковиками, алевролітами та глинами береж- ківської світи (середній—верхній відділи). Загальна потужність береж- ківської світи становить 400 м.

Ордовицькі відклади у межах Волинської області поширені переважно в північних та північно-західних районах області. Вони представлені головним чином глауконітовими пісковиками, загальна потужність яких досягає максимально 50 м.

Силур залягає на розмитій поверхні кембрію і ордовика, трапляється часто і має потужність до 1000 м і більше. У нижньому силурі утворилась товща головним чином карбонатних порід неглибокого моря (пелітоморфні вапняки, мергелі, меншою мірою доломіти), які посту-

пово на південний захід змінюються осадками більш глибоководними. У верхньому силурі переважають глинисто-карбонатні породи, а також глини з поодинокими проверстками вапняків. Глини розвинуті здебільшого у південно-західній частині області, де верхньосилурійський басейн був найбільш глибоководним. У перехідних верствах, на межі силуру і девону, у верхньому силурі трапляються червоноколірні пісковики, що свідчать про значне обміління басейну.

Девонські відклади, розташування яких обмежене Львівським палеозойським прогином, представлені товщею (до 2000 м) неоднорідних за літологічними особливостями породами, серед яких переважають континентальні червоноколірні пісковики та алевроліти потужністю до 800 м (нижній девон), теригенно-карбонатні породи — до 200 м (середній девон) і карбонатні породи — до 1000 м (верхній девон) (рис. 4). У карбонатній товщі верхнього девону (вапняки, доломіти) нижня та верхня частина розрізів збагачена теригенними домішками, які свідчать про безперервне осадконагромадження у середньодевонському нестійкому морі та верхньодевонському басейні, включаючи тривалий регресивний цикл його існування у кінці верхньодевонської епохи.

Кам'яновугільні відклади представлені у Волинській області лише нижнім відділом та нижньою частиною середнього. Вони займають меншу площу ніж відклади девону і пов’язані з місцями найглибших угинань Львівського палеозойського прогину. Відклади карбону відрізняються значною нестійкістю складу та потужностей. У нижній частині розрізу вони являють собою осадки теригенно-карбонатної формації, у верхній — теригенної. Основна продуктивна товща Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну пов’язана з відкладами намюрського ярусу. Загальна потужність кам’яновугільних відкладів різко зростає у напрямку до осьової частини Львівського прогину, досягаючи максимально 1300—1400 м.

Трансгресія середньокам’яновугільного моря була незначною і короткочасною. Уже у другій половині башкирського віку для усієї території Волино-Подільської окраїни Руської платформи наступає тривалий континентальний режим, що продовжувався аж до середньої юри.

Юрські відклади трансгресивно залягають на нерівній поверхні палеозою і відомі лише у південно-західній частині області.

Крейдові відклади на Волині поширені всюди. Вони трансгресивно перекривають утворення рифею, вендського комплексу, кембрію, ордовика, силуру, девону, карбону та юри. Поверхня крейдових відкладів нахилена зі сходу на захід, у цьому ж напрямку появляються усе молодші яруси крейди і зростає їх загальна потужність. Наприклад, у Сарнах на Ровенщині потужність крейди становить 20 м, у Маневичах — 80 м, Любомлі — 280 м, досягаючи у Львівському прогині 600 м і більше. Зауважимо, що на значних площах Волині крейдові відклади виходять безпосередньо на денну поверхню, або ж прикриті лише антропогеновими осадками 1 незначної потужності.

Берестечко

Рис. 4. Геологічні розрізи, які проходять через Волинську область.

Верхній протерозой: РЬРІ -• поліська серія; Р^УІ — волинська серія; РігУй — валдайська серія; палеозой; Є — кембрій; 5 — силур і ордовик; £ — девон; С — карбон; Кі — верхня крейда.

І

Велика заслуга у вивченні крейдових відкладів Волино-Подільської окраїни Руської платформи належить С. І. Пастернаку та його учням. Характеристику крейдових відкладів ми подаємо переважно на основі їх даних.

Крейдові відклади Волинської області майже виключно представ лені утвореннями верхньої крейди. Нижньокрейдові (альбські) породи у межах поліської ділянки області вперше виділені і фауністично охарактеризовані С. І. Пастернаком, В. І. Гаврилишиним, Ю. М. Сеньков- ським (1968).

У найбільш повних розрізах альбські відклади чітко діляться на дві пачки: нижню — карбонатну і верхню — кременисту з непостійним вмістом теригенної складової. Максимальні потужності альбу (169,7 та 176,5 м) пов’язані з глибокими западинами, що концентруються у зоні, утвореній зближеною системою ортогональних (субширотних та субме- ридіональних) розривів, які порушують також кристалічний фундамент. Середня потужність альбу 20—25 м.

Серед верхньокрейдових у межах Волинської області виділяються відклади сеноманського, туронського, коньякського, сантонського, кам- панського і маастрихського ярусів, які поступово змінюють один одного у західному напрямку. Усі яруси верхньої крейди, крім відкладів сено- ману, виходять на денну поверхню або ж під четвертинний покрив. Вони відіграли велику роль у формуванні сучасного рельєфу Волині.

Відклади сеноману за літологічними ознаками поділяються на три світи: пісків та пісковиків, опок з невеликою кількістю спонголітів, а також детритових (іноцерамових) та мергелистих вапняків. Загальна потужність сеноману не перевищує 20—ЗО м.

Відклади турону представлені в основному м’якою писальною крейдою і крейдоподібними вапняками з крупними стяжіннями чорного кременю, які розташовані у верхній частині товщі. Під впливом факторів вивітрювання писальна крейда легко руйнується і виступає у відслоненнях у вигляді уламків різного розміру, простір між якими заповнено слабозв’язаною борошноподібною масою. Потужність турону в межах Волинської області мало мінлива (40—60 м), тільки у Львівському прогині досягає 100 ж і більше.

Відклади коньякського ярусу також складені білою писальною крейдою і крейдоподібними вапняками, у яких порівняно з туронськи- ми вміст вуглекислого кальцію дещо менший, помітно збільшена кількість глауконітових зерен, іноді трапляються породи більш-менш чіткої верствуватості. Потужність коньяку невелика (ЗО—40 м) і мало- мінлива.

За літологічними ознаками до коньякських дуже подібні відклади сантонського ярусу верхньої крейди, які на території Волині представлені м’якою писальною крейдою і крейдоподібними мергелями (села Любитів, Березина, Морозовичі, м. Горохів та ін.), які містять понад 80% вуглекислого кальцію. Але у напрямку на південний захід кар- бонатність порід сантону поступово зменшується. Потужності сантону невеликі, їх максимальні значення (район м. Володимира-Волинсько- го) 50 м.

2—3339

УНЬОвА

«ДіОТЕКА

Відклади кампанського ярусу складені у Волинській області глинистою крейдою, яка поступово переходить у глинисті відміни мертелів. Серед крейдово-мергельних порід кампану трапляються тонкі проверстки ущільнених глин, іноді — кремнисті утворення рископодібного вигляду. Потужність кампану дещо більша 100 м.

Породи маастрихтського ярусу наявні у крайній західній частині Волинської області та за її межами, досягаючи максимального розвитку у Львівському палеозойському прогині. Вони представлені здебільшого мергелями, які дещо більше (порівняно з кампанськими) насичені органічними рештками. Загальна потужність маастрихту у Волинській області — 100 м, максимальні її значення розташовані в осьовій частині Львівського прогину (на північний захід від Львова) — 300—400 м і більше.

Відкладами палеогену завершується розріз дочетвертинних (доан- тропогенних) утворень Волинської області. Вони трансгресивно залягають на нерівній поверхні верхньої крейди і збереглися від розмиву лише на незначних ділянках у поліських районах області. Палеогенові відклади представлені малопотужними (2—3 м) верствами зелених слюдисто-глауконітових пісків і пісковиків, піскуватих глин а також мергелів. Після відступу палеогенового моря на території Волинської області встановлюється тривалий континентальний режим, котрий продовжується і тепер.

ЧЕТВЕРТИННІ ВІДКЛАДИ

Четвертинний покрив Волинської області має винятково неоднорідну будову і мінливі потужності. Якщо на значних площах Турійської денудаційної рівнини він або цілком відсутній, або ж представлений тонкою верствою елювіальних утворень, то в долинах рік Західного Бугу і Прип’яті четвертинні відклади залягають строкатою товщею осадків потужністю до 40 м (рис. 5). Найхарактернішою ознакою поширення антропогенових відкладів області є їх широтна зональність. Якщо рухатись з півночі на південь області, то в будові антропогенного покриву можна виділити такі смуги з переважанням:

а) піщаних, рідше супіщано-суглинистих утворень, що складають заплаву та надзаплавні тераси р. Прип’яті (Верхньо-Прип’ятська акумулятивна низовина);

б) власне льодовикових (моренних) відкладів (Волинське моренне пасмо);

в) елювіальних утворень на верхній крейді, місцями перекритих водно-льодовиковими пісками (Турійська денудаційна рівнина);

г) лесів та лесовидних порід (Волинська височина).

Що стосується алювіальних відкладів, то вони різко відмінні в межах поліської (Волинське Полісся) та волинської (Волинська височина) ділянок Волинської області, тобто підпорядковуються широтній зональності.

Четвертинні відклади Волинської області складені лише континентальними утвореннями, серед яких виділяються відклади льодовикового
(моренного), водно-льодовикового, озерно-льодовикового, алювіального, еолового, елювіального та інших генетичних типів.

Четвертинні відклади Волинської області — різновікові утворення, поділяються на нижньо-, середньо-, верхньочетвертинні, середньо-верх- ньочетвертинні та сучасні (рис. 5). Елювіальні утворення, які формувались протягом усього континентального періоду розвитку території, розглядаються нами як нерозчленовані.

Нижньочетвертинні відклади (Qi) трапляються на території області у вигляді невеличких за площею залишків і пов’язані виключно з пониженнями корінних крейдово-мергельних порід верхньої крейди. Сюди належать дуже змінені відклади окської (міндельської) морени (Волинська височина, верхів’я р. Прип’ять), а також додніпровськиії лес (Волинська височина).

Льодовикові відклади Волинської височини, які відносяться до генетичного типу основних морен, залягають невеликими острівцями на пониженнях поверхні корінних верхньокрейдових порід, досягаючи в них потужностей до 3 м. Морена трапляється лише в долині р. Луги (с. Іва- ничі, м. Володимир-Волинський) ; на вододільних просторах вона відсутня. Морена складена дрібноземом (супісками, суглинками, глинами, іноді пісками), який постійно містить 1—2% грубозернистих включень, серед них переважають граніти — дрібно- і крупнозернисті, пор- фіровидні, сірі та рожеві, амфіболіти, гнейси, кварцити, кварцитовидні пісковики, кварц, кремінь та інші з максимальними розмірами до 0,6 м.

Про існування окської (міндельської) морени у межах поліської чя>~гИни Волинської області уперше вказав Е. Рюле (E. Rühle, 1936, 1937а, 19376). Згідно з його даними, у верхів’ї р. Прип’ять між селами Згорани і Шацьк на розмитій поверхні крейди в основі антропогену залягають подекуди різнозернисті піски потужністю близько 1 м, які містять значну кількість кристалічних валунів. Перекриваються валунні піски 20-метровою товщею тонкошаруватих супісків з вмістом характерних інтегляціальних форм Corbicula fluminalis Müllv., Valvata nati- cina Menke. Вище залягають моренні відклади, які дуже поширені на території області і, виходячи на денну поверхню, складають Волинське (Любомль-Столінське) моренне пасмо. Сучасний стан вивчення окських відкладів Полісся не відповідає на питання, що являють собою піски з валунами кристалічних порід, які виявлені нижче від супіщаних інтер- гляціальних відкладів. На думку Е. Рюле, це може бути морена, її залишки, або ж водно-льодовикові відклади окського зледеніння. Ще недостатньо даних і для встановлення межі окського зледеніння Волинської області. Орієнтовно її можна провести через Милятин—Павлівну—Володимир-Волинський і далі, паралельно долині Західного Бугу, через Любомль до кордону з Білоруською PCP.

Додніпровський лес Волинської височини за попередніми даними синхронний окській (міндельській) морені (A. Boguckij, 1972). Він залягає окремими острівцями потужністю від 1,5 м (м. Торчин) до 6,5 м (с. Коршів) на корінних крейдово-мергельних породах верхньої крейди і складений однорідними жовтувато-сірими суглинками, плямистими внаслідок озалізнення, пористими, карбонатними, ущільненими.

2*

Середньочетвертинні відклади ((Зг), покриваючи найбільшу частину області, представлені льодовиковими, водно-льодовиковими і озерно-льодовиковими відкладами риського (дніпровського) материкового зледеніння, а також коршівським викопним грунтовим комплексом та складно-побудованою товщею дніпровських лесовидних супісків і суглинків з прошарками та лінзами пісків.

Льодовикові (моренні) відклади пов’язані з Волинським моренним пасмом. Моренні відклади здебільшого являють собою слабо відсортовані піски, рідше строкатозабарвлені супіски і суглинки загальною потужністю 1—5 м. У дрібноземі у значній кількості трапляються уламки гірських порід, серед яких переважає кремінь, а підпорядковану роль відіграють кварцитовидні пісковики, кварц, кристалічні породи (граніти, граніт-порфіри та ін.). Обкатаність включень неоднакова: найгірше обкатаний кремінь, найкраще — кристалічні породи, причому зі збільшенням розмірів валунів ступінь їх обкатаності дещо зменшується. Максимальні розміри валунів досягають 1 м і більше.

Льодовикові відклади залягають не у вигляді суцільного покриву, а різними за площею острівцями у верхній частині окремих дуг, валів та горбів, ядрами яких є корінні палеогенові та верхньокрейдові породи.

Водно-льодовикові відклади у межах Волинської області поширені на Поліссі (зандри, ози, ками). На території Волинської височини ними складені лише піщано-супіщані товщі потужністю до 20 м і більше, що виповнюють давні долина стоку талих льодовикових вод (пра- долини рік Луга—Чорногузка, Луга-—Липа).

Зандри покривають значні площі межиріч Турійської денудаційної рівнини, у річкових долинах вони поступово зливаються з алювієм терас і переходять у нього. Зандри утворені майже виключно пісками, які містять інколи прошарки і лінзи супісків і суглинків потужністю до 0,5 м. Загальна потужність пісків (подекуди вони цілком розмиті) змінюється від декількох десятків сантиметрів до 4—5 м і більше. Піски кварцові, кварц-польовошпатові, сірі, жовті, бурі, дрібно-, середньо- і грубозернисті, горизонтально-верствуваті, з лінзами і прошарками косоверствуватих пісків, збагачених гравійно-гальковим матеріалом, який містить як екзотичні (граніти, кварцити, габро та ін.), так і місцеві (кремінь, крейда та ін.) породи з максимальними розмірами до 5—6 см діаметром. .

Ози відомі в околицях Любитова, Турійська, Ковеля, Згоран та інших населених пунктів. Ози мають форму валів довжиною від декількох сот метрів до 2—3 км, шириною до 500 м і відносною висотою до 20—25 м. У будові озів беруть участь різнозернисті кварцові піски, добре обкатані, косоверствуваті, з галькою і валунами кристалічних та місцевих порід. Залягають вони безпосередньо на крейді, поверхня якої заглиблена на 2—4 м. Найчіткіше морфологічно виявлений і найповніше вивчений в області Любитівський оз, який за даними Е. Рюле складається з двох різних частин — східної (біля с. Булька Любитівська) і західної (біля с. Любитів). Східна частина оза простягається з півночі на південь і має вигляд плоскої височини шириною 500 м і висотою 15—20 м, а західна частина являє собою вал шириною 200 м і довжиною 5 км.

Камові горби трапляються в районі поширення морени, від якої їх не завжди легко відрізнити.

Озерно-льодовикові відклади, часто з характерною стрічковою текстурою, збереглися від розмиву окремими ділянками як на Поліссі, так і у межах Волинської височини, де вони просторово пов’язані з льодовиковими відкладами та шляхами стоку талих льодовикових вод. На північно-східній околиці м. Ковеля, наприклад, безпосередньо на крейдовому фундаменті залягають стрічкові глини сірі, темно-сірі, іноді з голубуватим відтінком, вологі, за шаруватістю озалізнені. їх потужність 2,8 м. Біля покрівлі глини помітно опіщанюються і переходять поступово у пилуваті супіски жовто-сірого кольору, озалізнені, верству- ваті, з тонкими проверстками і лінзами глин. Потужність супісків 2,7 м. Загальна ж потужність озерно-льодовикових відкладів на околиці м. Ковеля — 5,5 м.

Коршівський викопний грунт розвинений на додніпровському лесі (Волинська височина) і відповідає одному з середньоантропогенових потеплінь. Він представлений комплексом грунтів: зверху грунт відкритих просторів з чітким генетичним профілем, знизу — добре острукту- рений грудкуватий шар з сірим малопотужним гумусовим горизонтом. Загальна потужність коршівського викопного грунту — 1,5—2,0 м.

Вище коршівського викопного грунту на території Волинської височини залягає піщано-супіщано-суглиниста товща подекуди лесовидна (Коршів, Торчин та ін.), що чітко розділяється на три пачки.

Нижню пачку утворюють сірі, голубувато-сірі суглинки, часто інтенсивно гумусовані, тонковерствуваті. Середню — піски строкатоза- барвлені (сірі, жовті, бурі та ін.), горизонтально-верствуваті, різно- зернисті, з проверстками суглинків та супісків. Верхня пачка складена лесовидними супісками сірими, жовтувато-сірими, макропористими, карбонатними. Потужність кожної з виділених пачок порід мінлива, у загальному вона рідко перевищує 4—5 м. Контакти між окремими пачками порід відсутні, місцями підкреслюються крупними викопними слідами морозно-мерзлотних деформацій (до 4,5 м глибиною), переважно клиновидними.

Середньо-верхньочетвертинні (£?2+з) відклади складають другу незаплавну терасу річок Прип’яті, Західного Бугу, Стиру, Турії, Стоходу та ін. Ширина терас змінюється від 0,4 до 24 км, потужність алювію — від 4—6 до 20 м і більше, причому на волинській і поліській ділянках вони мають різну будову.

У будові другої надзаплавної тераси Західного Бугу на волинській ділянці беруть участь кварцові піски сірі, жовто-сірі, бурі, озалізнені, різнозернисті, горизонтально- та хвилясто-верствуваті, зі значною кількістю пилуватих і глинистих частинок, а також включень дрібногаль- кового і гравійного матеріалу (кременю, крейдово-мергельних порід, кварцу та ін.). Загальна потужність пісків (русловий алювій) змінюється на волинській ділянці від 1—2 до 4—5 м.

Заплавний алювій другої надзаплавної тераси волинської ділянки представлений відносно однорідним супіщано-суглинистим матеріалом загальною потужністю 6—8 м і більше (лесовидного вигляду) з чіткою горизонтальною верствуватістю у нижніх частинах розрізів. Він перекривається верхньочетвертинними еолово-делювіальними лесами на контакті з якими спостерігається місцями добре розвинений викопний грунт (с. Набережне та ін.).

У будові другої надзаплавної тераси поліської ділянки різко переважає піщаний русловий алювій, заплавний алювій відіграє підпорядковану роль і являє собою глинисті піски та супіски. Старичний алювій у будові другої надзаплавної тераси як волинської, так і поліської ділянок трапляється дуже рідко і складений інтенсивно гумусованими глинистими пісками та супісками загальною потужністю 5—7 м.

Верхньочетвертинні відклади (<3з) — це комплекс лесів і викопних грунтів (горохівський викопний грунтовий комплекс, нижній і верхній горизонти вехньочетвертинних лесів, поділений дубнівським викопним грунтом) у межах Волинської височини, а також алювій першої надзаплавної тераси річок Прип’яті, Західного Бугу, Стиру, Турії, Стоходу та ін.

Горохівський2 викопний грунтовий комплекс (рис-вюрмський, мі- кулинський інтергляціал) сформувався у дві фази. При цьому у першу фазу утворювався грунт лісового типу, у другу — степового (чорнозем- новидний) з дуже потужним гумусовим горизонтом. Грунти різних фаз діляться лесовидним матеріалом потужністю 0,5—0,8 м інтенсивно зміненим грунтотворчими процесами. Загальна потужність горохівського викопного грунтового комплексу досягає 3,0 м (А. Boguckij, 1972).

Нижній горизонт верхньочетвертинних лесів поширений на волинській ділянці області майже всюди, досягає потужності 1—2 м. Представлений суглинками, меншою мірою супісками жовтувато-сірого кольору, іноді жовтими, карбонатними, макропористими, у нижній частині з чіткою горизонтальною верствуватістю завдяки озалізненню.

На нижньому горизонті верхньочетвертинних лесів розвинений дуб- нівський (брянський за схемою А. О. Величка і Т. Д. Морозової, 1969) грунт, який відповідає паудорфському (брянському) інтерстадіалу. Викопний грунт сірий, бурувато-сірий, іноді з голубуватим відтінком, тонкоплитчастий, оглеєний. Його потужність 0,4—0,7 м. Характерною особливістю дубнівського грунту є його інтенсивна деформованість морозно-мерзлотними процесами як структурними (різноманітні клиноподібні форми глибиною до 2,0 м і більше), так і-'аетруктурними (со- ліфлюкція).

Завершується Еерхньочетвертинний ксімплекс лесів і викопних грунтів верхнім горизонтом вер/ньочетвертинних лесів, який на території волинської ділянки області повсюдно виходить на денну поверхню і є материнською породою для сучасних грунтів. Леси пальові, сірі, однорідні в основній масі, вертикально-тріщинуваті, макропористі, карбонатні, загальною потужністю 6—8 м. У нижніх частинах розрізів леси подекуди горизонтально-верствуваті.

Весь верхній горизонт верхньочетвертинних лесів формувався в умовах холодного клімату, причому континентальність та сухість клімату помітно наростали у напрямку від основи горизонту до його покрівлі. Потужність його 6 м і більше. Він поділений клиноподібними структурами, які заповнені лесами і являють собою псевдоморфози по повторно-жильних льодах (Горохів, Торчин та ін.). Клиновидні структури розпочинаються дещо нижче від сучасного грунту, що свідчить про завершення їх утворення на останньому етапі формування верхнього горизонту верхньочетвертинних лесів.

• Перша надзаплавна тераса Західного Бугу і Стиру на волинській ділянці має ширину 0,3—1,5 км і потужність алювію до 20 м. На поліській ділянці максимальні значення ширини терас і потужностей алювію характерні для р. Прип’ять (становлять відповідно 4—6 км та 12—34 м), ширина терас інших річок не перевищує 3—4 км, а потужність алювію ■— ЗО м. Будова алювію першої надзаплавної тераси річок Волинської області в загальному аналогічна будові алювію другої надзаплавної тераси.

До сучасних (<24) належать відклади заплав і русел річок, еолові (перевіяні) піски, автохтонні торфи, залізні болотні руди тощо.

Ширина заплав річок у межах Волинської височини змінюється від декількох сот метрів до 1,5—2 км (рідко більше), їх висота над рівнем води у річках становить 1—3 м, а потужність алювію —■

1.  15 м. Складений сучасний алювій косо- та горизонтально-верству- ватими пісками подекуди з домішками гальки і гравію підстелюючих корінних порід з середньою потужністю 3—5 м (русловий алювій), а також супісками та суглинками, з чіткою горизонтальною верствува- тістю, часто заторфованими (заплавний алювій). Потужність заплавного алювію досягає 5—6 м і більше.

У межах поліської частини області ширина заплав зростає до 4—8 км, а потужність алювію, складеного в основному різнокольоровими косо- та горизонтально-верствуватими пісками, — до 20—ЗО м. Піски повсюди водснасичені, що сприяє заболочуванню місцевості.

Еолові піски пов’язані з піщаними дюнами різноманітної форми, пасмами, валами та аренами, які поширені на поверхнях заплав, першої надзаплавної тераси та давніх долинах стоку талих льодовикових вод здебільшого в межах Волинського Полісся і значно рідше — Волинської височини. Вони являють собою перевідкладену вітром верхню частину розрізів алювіальних та водно-льодовикових відкладів, які мають потужність 3 м.

Автохтонні торфи у Волинській області дуже поширені. Бонн трапляються на поверхнях заплав і першій надзаплавній терасі, давніх долинах стоку тайих льодовикових вод і рідше на вододілах. Найбільш заболоченим районом Волинської області е Верхньо-Прип’ятська акумулятивна низовина, де заболоченість досягає ЗО—40% усієї території. Потужність торфу мінлива, максимальні її значення 2—3 м.

Залізні болотні руди складаються в основному з лимоніту і поширені переважно в болотах на незначних площах Волинського Полісся у вигляді лінз або гнізд потужністю 0,1—1,0 м.

До нерозчленованйх відкладів Волинської області належать елювіальні утворення, розвинені в основному на писальній і глинистій крейді, яка у межах Турійської денудаційної рівнини нерідко виходить на денну поверхню. Елювій крейди представлений головним чином уламково-щебінчастим матеріалом середньою потужністю 2—3 м. Простір між уламками заповнений вапняковою «мукою», часто цілком порожній, тому елювій крейди пухкий. Розмір уламків зменшується в напрямку від основи до поверхні вивітрілої товщі.

КОРИСНІ КОПАЛИНИ

Волинська область порівняно небагата на родовища корисних копалин. Тут відомі кам’яне вугілля, торф, сировина для випалювання вапна, цементу, цегельно-черепична сировина, будівельні та баластні піски, гончарні глини тощо. Виявлено у області ряд структур, перспективних на відкриття нафтових та газових родовищ.

Кам’яне вугілля залягає у південно-західній частині області. Тут розташоване Нововолинське родовище Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну. Перші шахти басейну були закладені у 1950 р.

У надрах Волині виявлені запаси торфу, пов’язані переважно із заплавами та першими надзаплавними терасами Прип’яті, Стоходу, Турії, Стиру та їх приток.

Цементна сировина та сировина для випалювання вапна спостерігаються у Волинській області у вигляді крейдово-мергельних порід верхньої крейди.

Як цегельно-черепична сировина на Волині використовуються еолово-делювіальні леси (м. Горохів, смт. Локачі, м. Нововолинськ та ін.), алювіальні лесовидні породи з прошарками та лінзами пісків (міста Луцьк, Берестечко та ін.), озерно-льодовикові суглинки та супіски (м. Ковель) та інші генетичні типи порід. Основна кількість запасів цегельно-черепичної сировини розташована у південній частині області, де майже всюди на поверхні залягають леси та лесовидні породи.

Будівельні та баластні піски дуже поширені у північній (поліській) частині області. їх родовища пов’язані переважно з водно-льодовиковими відкладами (озами, зандрами), які розташовані у багатьох районах області і інтенсивно розробляються.

Гончарні глини трапляються у вигляді малопотужних лінз та прошарків серед відкладів палеогену на дрібних ділянках і промислового значення не мають.

ПІДЗЕМНІ ВОДИ

Волинська область розташована в межах Волино-По- дільського артезіанського басейну, в якому поширені прісні і мінералізовані підземні води. їх формування і територіальне поширення обумовлюється геологічною будовою і геохімічною обстановкою надр. Водоносними є відклади палеозою, мезозою і кайнозою, серед яких виділяється декілька самостійних водоносних горизонтів.

У східній частині області водоносний горизонт утворюють тріщинуваті пісковики рифею-кембрію. Прикривається він товщею порід верх- ньокрейдового і верхньочетвертинного віку. Розкритий горизонт багатьма свердловинами на глибині 50—175 м. Горизонт напірний. Закладені свердловини в понижених ділянках рельєфу в річкових долинах переважно самовиливають з дебітом 12—20, 40—60 м3/год. У окремих випадках їх дебіт зростає до 100—150 м3/год, що свідчить про високе водозбагачення горизонту.

Води цього горизонту прісні, гідрокарбонатно-кальцієвого складу з добрими смаковими якостями. На них базується водопостачання м. Маневичі. У сусідній Ровенській області води цього горизонту є основним джерелом водопостачання міст Ровно, Клевань, Костопіль, Здолбунів тощо.

Розвідувальні свердловини у західній частині області, зокрема в районі Турійська і Туропина на глибині 250—300 м виявили кембрійський водоносний горизонт. Горизонт має напірні властивості, а статичні рівні вод у свердловинах встановлюються неглибоко від поверхні. В загальному води цього горизонту вивчені поки що слабо.

Кристалічні тріщинуваті вапняки силуру утворюють водоносний горизонт, який поширений у південно-східній частині області. Горизонт напірний, водозбагачення його зростає з глибиною, наприклад, дебіт свердловин у с. Ставок Ківерцівського району, що розкрила цей горизонт на глибині 46 м, становив 9 м3/год і зріс до 12 м3/год на глибині 60—80 м. Максимальний приплив води (25 м3/год) зафіксований у цій свердловині з глибини 150 м. У свердловині с. Годомичі Маневицького району, що розкрила відклади силуру, приплив води в інтервалі 73— 79 м становить 18 м3/год при самовпливі і збільшується до ЗО м3/год на глибині 123 м.

Все це свідчить про те, що відклади силуру містять водоносний горизонт прісних вод, водозбагачення якого тісно пов’язане з тріщинуватістю та кавернозністю порід. Цей горизонт вивчений поки що недостатньо і для потреб водопостачання майже не використовується.

Відклади девону у Волинській області розкриті такими свердловинами, у яких виявлено два водоносних горизонти. Найбільш водо- збагачені відклади нижнього девону. Цей горизонт пов’язаний з тріщинуватими вапняками і має напірні властивості. На глибині 80—96 м він розкритий свердловиною в районі м. Ківерці, дебіт якої досягає

1.  м3/год при зниженні рівня на 4,3 м. Дещо далі на південний схід від згаданого водопункту в м. Дубно Ровенської області дебіт свердловини при самовиливі коливається в межах 19—23 м3/год. Неоднакову водозбагаченість нижньодевонського горизонту можна пояснити мабуть різним ступенем тріщинуватості водоносної товщі. Води цього горизонту гідрокарбонатно-кальцієвомагнієві з мінералізацією меншою від 1 г/л.

Водоносними виявляються також вапняки і доломіти середнього девону. Згідно з даними, одержаними зі свердловин, що закладені в м. Луцьку, с. Верба Дубнівського району Ровенської області та ст. Не- свіч-Волинський, середньодевонський водоносний горизонт залягає на глибині 116—125 м. Він має напірні властивості, але статичний рівень встановлюється дещо нижче від поверхні суші.

Верхньодевонський горизонт на території Волинської області відсутній.

У західній частині Волинської області поширені відклади карбону. Встановлено, що товща карбону має шарувату будову, в якій чергуються пісковики і вапняки з пластами вугілля. Відклади візейського і намюрського ярусів утворюють горизонт тріщинно-пластового типу.

Водоносний горизонт візейського ярусу пов’язаний з тріщинуватими вапняками і пісковиками, які перешаровуються проверстками глинистих сланців та алевролітів. Розкритий він свердловинами в районі Воло- димира-Волинського, а також Іваничів на глибині 284—440 м. Горизонт водозбагачений слабо і дебіт свердловин коливається в межах

1.  2—5,4 м3/год. Для цих вод характерна підвищена мінералізація, вони мають хлоридно-натрієвий склад і гірко-солоний смак. Із мікроком- понентів у них виявлено бром (50—70 мг/л). У водах розчинений азот, вуглекислота і метан. На метан припадає максимальна кількість (70—90%). Для потреб водопостачання води цього горизонту непридатні.

Намюрський водоносний горизонт утворюють тріщинуваті кварцові пісковики, які чергуються з глинистими і вуглистими сланцями, алевролітами і прошарками вугілля. Поширений цей горизонт у південно- західній частині Волинської області і залягає на глибині 300—380 м. Горизонт напірний, п’єзометричні рівні встановлюються близько денної поверхні. Дебіти свердловин 3—5 м3/добу. Зростає водозбагачення го- ризоту в зоні поширення «сріблястих» пісковиків, де дебіт свердловин досягає 7 м3/год.

За хімічним складом і величиною мінералізації води намюрського горизонту дуже різноманітні і непостійні. У північній частині басейну вони слабосолонуваті, у центральній — солоні, а у південній — дуже солоні, їх мінералізація зростає до кільканадцяти грамів на літр.

Юрський водоносний горизонт у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні мало поширений і зберігся тільки у вигляді окремих лінз у понижених ділянках поверхні карбону. Води цього горизонту для потреб водопостачання не використовуються у зв’язку з підвищеною мінералізацією.

У крейдовій товщі водоносними виявились відклади сеноманського і сенон-туронського ярусів. Сеноманський водоносний горизонт залягає глибоко, малопотужний, дебіти водопунктів незначні, тому для водопостачання практичного значення він не має.

Найбільш водозбагаченими выявились відклади сенон-турону, які між собою гідравлічно пов’язані і утворюють один водоносний горизонт. На території Волинської області цей горизонт розкритий під час розвідки Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну трестом «Київгеологія». Літологічно цей горизонт представлений товщею мергельно-крейдяних порід. Потужність водоносної товщі змінюється в межах 10—80 м. Горизонт характеризується непостійністю водозбагачен- ня, яке пов’язане з тріщинуватістю і закарстованістю порід. В середньому дебіт свердловин коливається в межах 3—10 м3/год, інколи зростає до 20 м3/год. Трапляються ділянки більш водозбагачені, де приплив води у свердловини становить 40—60 м3/год.

Сенон-туронський водоносний горизонт живиться за рахунок інфільтрації атмосферних опадів та підпливу вод тектонічних порушень з глибини. Рух водного потоку відбувається в сторону рік Західного Бугу та Прип’яті.

Води сеноманського горизонту прісні (гідрокарбонатно-натрієво- кальцієвого складу) з мінералізацією до 1 г/л і фізичними властивостями, які дозволяють використовувати їх для водопостачання шахт, робітничих селищ, промислових підприємств та міст області.

Четвертинні відклади на території Волинського Полісся представлені флювіогляціальними пісками з домішкою гальки з гравію, алювіальними глинистими пісками, суглинками та моренами. Разом з корою вивітрювання верхньої крейди вони утворюють перший від денної поверхні водоносний горизонт. Він залягає на глибині 2,5—8 Ц від поверхні. Літологія горизонту дуже мінлива як за площею поширення, так і за розрізом, чим і пояснюється непостійність дебіту водопунктів. Поповнення запасів вод у цьому горизонті перебуває у тісній залежності від атмосферних опадів. На його режим значною мірою впливає рівень руслових вод річок.

Проведені нами польові дослідження показали, що хімічний склад вод першого від поверхні водоносного горизонту, який прийнято називати грунтовими водами, залежить від клімату, рельєфу, мінерального складу і фізико-механічних властивостей водовміщуючої товщі та її покрівлі. На підвищених ділянках води належать переважно до гідро- карбонатно-кальцієвого типу, з мінералізацією 0,2—0,5 мг/л. Води м’які зі сталою твердістю 0,64—3 мг-екв/л. СОг у цих водах в польових умовах становить 8—17 мг/л. Амоній виявлений не у всіх водопунктах і вміст його змінювався від сотих часток міліграма на літр до слідів. Взагалі ці води переважно безколірні з задовільними смаковими якостями.

На рівнинних майже нерозчленованих ділянках Волинського Полісся (район Камінь-Каширська, Ратне та інші), підземний стік дуже сповільнюється, місцевість заболочується. У хімічному складі грунтових вод з’являються сполуки окису азоту у підвищеній кількості (до 20 мг/л) та залізо болотного походження. Типово поліські умови позначаються і на фізичних властивостях цього горизонту. Вода у криницях мутна, жовтого відтінку з неприємним присмаком.

Води четвертинного водоносного горизонту Волинської області взагалі, за винятком заболочених ділянок, мають порівняно задовільні фізичні властивості. Вони м’які, гідрокарбонатно-кальцієво-магнієвого складу з мінералізацією до 1 г/л. Неглибоке залягання горизонту дозволяє сільському населенню використовувати підземні води цього горизонту для побутових потреб.

Отже, Волинська область повністю забезпечена підземними водами, придатними для широкого використання.

ГЕОМОРФОЛОГІЯ

МОРФОСТРУКТУРИ І МОРФОСКУЛЬПТУРИ

Хоч рельєф Волинської області на перший погляд здається досить простим і одноманітним, особливо в північній, поліській її частині, проте він має складну будову і не менш складну історію розвитку. В утворенні його брали участь внутрішні (ендогенні) і зовнішні (екзогенні) сили Землі, обумовлені дією льодовиків та їх талих вод, річкових і підземних вод, вітру і рослинних організмів.

Ендогенні сили створили основні нерівності поверхні області, так звані морфоструктури, а екзогенні сили, діючи на ці морфострук- тури, урізноманітнювали їх поверхню і формували річкові долини і озерні заглибини, вкривали поверхню моренними суглинками тощо, утворюючи форми, які називають морфоскульптурами.

Аналізуючи геологічну будову Волинської області, можна констатувати на її території такі морфоструктури:

а) Львівськ о-В олинська, що являє собою глибоку западину з кристалічним фундаментом на глибині 6—7 тис. м, заповнену потужними шарами палеозойських та мезозойських осадових порід.. Ця западина виявлена в рельєфі західною частиною Волинської височини і є прикладом оберненої оротектоніки, при якій тектонічна западина виступає на сучасній поверхні не низовиною, а височиною; Львівсько-Волинська морфоструктура, починаючись у Львівській області і продовжуючись в ПНР, поширена на невеликій, південно-східній частині області.

б) В о л и н о-П о д і л ь с ь к а виявлена однойменною моноклінал- лю, яка утворена ступінчастим опусканням докембрійського кристалічного фундаменту в бік Львівсько-Волинського прогину. В рельєфі ця морфоструктура утворює високу рівнину — Волино-Подільське плато' і має пряму оротектоніку.

в) К о в е л ь с ь к о-Р а т н і в с ь к а (Волинська) морфоструктура, в якій докембрійський кристалічний фундамент розташований на глибині 600—2000 м і перекритий лише крейдовими, палеогеновими і четвертинними відкладами. Ця морфоструктура теж має пряму оротек- тоніку, піднята не дуже високо і служить вододілом між ріками Прип’ять та Західний Буг.

Зазначені морфоструктури ускладнені численними розломами кристалічного фундаменту, які поділили земну кору в межах області на окремі блоки. Найважливіший розлом, що відділяє Львівсько-Волинську і Волино-Подільську морфоструктури від Ковельсько-Ратнівської, геологи назвали Володимир-Волинським розломом, який простягається від м. Володимира-Волинського на смт. Голоби і Маневичі. Цей розлом добре виявлений у сучасному рельєфі, тому що він відділяє Волинську

височину від Поліської низовини і визначає напрямок р. Стохід (від витоку до с. Угли )та р. Стир (від с. Навіз до с. Старий Чорторийськ).

Крім Володимир-Волинського розлому спостерігаються і інші, наприклад розломи, по яких докембрійський фундамент східцями спускається в бік Волино-Подільської западини. Вони визначають напрямки верхів’їв рік Горині, Стиру та Західного Бугу, долини яких завдяки цьому прорізують Волинську височину, поділяючи її на декілька відтинків.

Морфоструктури — це переважно поховані форми рельєфу, які важко виявити і охарактеризувати повно і детально. На противагу цьому •морфоскульптури — це поверхневі, добре видимі форми рельєфу, які досить легко виявити і описати. Ось чому екзогенні форми рельєфу і в цій роботі охарактеризовані і набагато детальніше розмежовані на геоморфологічні райони, ніж морфоструктури. Серед екзогенних форм важливу роль в межах області відіграли материкові зледеніння і ріки. Материкові зледеніння, центр яких розташований далеко на півночі, на так званому Балтійському щиті, двічі досягали території Волинської області. Перший раз —• під час окського зледеніння (приблизно 500 тис. років тому) і другий раз — під час дніпровського зледеніння, яке зайняло територію Європи приблизно 200 тис. років тому. Окський льодовик вкривав лише західну частину області, в основному Львівсько-Волинську морфоструктуру, а дніпровський льодовик вкривав переважно її північну частину, приблизно по лінії Любомль—Ковель—Любитів— Старий Чорторийськ.

Відклади окського зледеніння — морени та флювіогляціальні валунні піски, поховані під молодшими відкладами — лесовидними суглинками та алювіальними супісками, і тому не утворюють видимих рельєфних форм. Зате відклади дніпровського зледеніння в багатьох місцях утворюють виразні форми рельєфу: кінцево-моренні горби, флювіогляціальні ози, валунно-суглинисті конуси виносів, відклади прильо- довикових озер, які облямовують кінцево-моренні горби. Ці форми рельєфу і відклади, вперше описані П. А. Тутковським ще в 1902 р., простягаються від Любомля на Ковель, Любитів, Маневичі, Старий Чорторийськ, далі на Дубровицю, Володимирець (Ровенська область) та Столин (БРСР).

Льодовики древніх зледенінь, насуваючись на територію області, натикалися тут на дольодовиковий рельєф, представлений головним чином річковими долинами та межиріччями. Здебільшого ці дольодови- кові долини поховані під відкладами зледенінь, проте деякі з них збереглися більш або менш чітко. Найвиразнішою є долина прадавньої Прип’яті, яку зайняли води сучасної Прип’яті. Другою великою дольо- довиковою долиною є прадолина Стир-Словечно, яка починалась близько с. Затурці і простягалась на Крлки—Старий Чорторийськ і далі на Сарни і Глинне (Ровенська область) та Миклашевичі і Наровлю (БРСР), де з’єднувалася з прадолиною Прип’яті. У межах області ця прадолина займає майже весь простір між сучасними долинами Стоходу і Стиру і виявлена в сучасному рельєфі широкою смугою боліт, які починаються у верхів’ї Стоходу і простягаються на села Вічині,

Пожарки, Сокіл, Граддя, Будки і Ровенську область. Прадолина Стир-Словечно не має тепер великої річки, тому вона менш виразна від прадолини Прип’яті.

Давні зледеніння залишили різноманітні четвертинні відклади, представлені переважно валунними пісками, супісками та суглинками, які в північній частині Волинського Полісся досягають 25—50 м. У південній частині Полісся потужність четвертинних відкладів набагато менша (5—10 ж), а в багатьох місцях вони відсутні, і там виступають на денну поверхню корінні породи — мергелі крейдові системи. Ці крейдові породи прикриті лише грунтом і являють собою дольодови- кову денудаційну поверхню, на якій малопотужні льодовикові відклади були повністю або частково змиті. Отже, у Волинському Поліссі поширені також і денудаційні форми рельєфу (рис. 6).

Річкові долини на Поліссі широкі, не глибокі, без крутих схилів, тому мало виразні. За даними О. М. Маринича, долина р. Прип’яті у Волинській області має заплаву шириною до 2,5 км, першу надзаплавну терасу шириною до 8 и і другу терасу шириною до 10 км на правому березі. Отже, сукупна ширина долини перевищує 20 км. Якщо ж узяти до уваги, що заплава ледве піднімається на 1,5 м над руслом ріки, перша тераса — на 3—4 м, друга не перевищує висотою першу терасу на 10 м, а межирічні вододіли піднімаються над рікою на ЗО м, причому на віддалі від неї на 25—ЗО км, то стане зрозумілою виключна невиразність розміщення поліських долин та міждолинних вододілів.

і/ Витік р. Прип’яті починається в болотному масиві біля с. Гупали

І Любомльського району і не має оформленої долини аж до с. Прип’ять. Тільки нижче за течією, в районі смт. Ратне ріка поступово створює заплаву шириною до 2,5 км та маловиразну першу надзаплавну терасу загальною шириною понад 8 км. І заплава, і перша надзаплавна тераса тут дуже заболочені, що є, очевидно, наслідком того, що р. Прип’ять використовує дольодовикову прадолину, заповнену потужними шарами льодовикових і алювіальних пісків, валунних супісків та торфів. Особливо широкою і невиразною долина р. Прип’ять стає на відрізку між селами Ветли і Люб’язь: тут русло ріки розгалужується на численні рукави, які зникають лише при впаданні її в оз. Люб’язь. Згідно з поглядами сучасних геоморфологів, подібні розгалуження русел свідчать про наявність значного зниження висоти корінних порід, викликаного, можливо, тектонічними опусканнями.

Для долин р. Прип’ять характерна досить широка друга надзаплавна тераса, так звана борова, складена пісками і вкрита сосновими лісами (борами). Піски ці відкладені талими льодовиковими (флювіогляціальними) водами. Коли талі льодовикові води спали, то вітри почали перевіювати ці піски і створювати еолові форми рельєфу: параболічні дюни, бархани тощо. Утворення цих форм швидко припинилось, тому що піски заростали псамофітною рослинністю — сосною, шелюгою тощо. Але в наш час, там, де надмірно вирубані соснові ліси, помічається розвіювання пісків і утворення еолових форм.

Виразніші долини мають притоки Прип’яті — Стир, Стохід і Турія. Долина Турії складається з чотирьох відмінних між собою ділянок:

1.  Верхньої — від витоку біля с. Затурці до с. Руди, по якій ріка напрямлена на північний захід і має широку заболочену заплаву.
2.  Проривної — між селами Руди і Туричани, на якій долина Турії дуже звужується, врізуючись у крейдові відклади, і змінює північно- західний напрям на північний. Є підстави припустити, що верхній відрізок долини Турії колись був притокою Західного Бугу, але пізніше його перехопила притока Прип’яті — Пратурія. Цей перехват верхньої частини Турії мабуть стався в льодовикову епоху, коли льодовик, що просувався по долині Західного Бугу, загатив Західний Буг і Верхню Турію внаслідок чого їх води повернули на північ і схід в долину Середньої Турії і Стоходу. Можливо, що слідами колишньої долини Турії — притоки Західного Бугу, є заболочене пониження, що тягнеться на села Мосир і Висоцьк.
3.  Третя ділянка Турії простягається між с. Туричани і смт. Ту- рійськ, на якій долина знову змінює свій напрямок на північно-східний, стає дещо ширшою, але з виразними схилами, на яких помітні дві тераси, що вирізані в крейдових відкладах і перекриті малопотужним супіщаним алювієм. За смт. Турійськ долина р. Турії знову повертає майже на північ (точніше —- північ—північний схід) до с. Тойкут. На цьому відрізку долина врізана в крейдові відклади, добре виявлена, має крім заплави дві тераси і декілька озероподібних розширень, в яких були озера в післяльодовикову епоху.
4.  Останній, четвертий відрізок — від с. Тойкут до впадання у Прип’ять. Долина Турії вкладається в долину Прип’яті, розширюється, втрачає виразність схилів; крейдові відклади глибоко розмиті, долина має виключно акумулятивний характер. Долина р. Стохід, як і долина р. Турії, повністю розміщена в межах Волинського Полісся. Починається вона поблизу верхів’я р. Турії у великому болотному масиві декількома потічками (біля сіл Семеринське, Кисилин, Осьмиговичі Лока- чівського району), які ніби блукають по цьому болоті, утворюючи численні русла. Від с. Осьмиговичі до с. Угли долина Стоходу використовує прадолину Стир—Словечно; тут вона широка, лівий берег вищий з виходами корінних крейдових порід і утворює численні рукави, виправдовуючи свою назву «стохід». Від с. Угли р. Стохід різко повертає на північний захід, покидає прадолину, а її долина стає вужчою, але з численними озероподібними розширеннями. Долина на відрізку від с. Угли до с. Седлище робить велику дугу, повертаючись поступово на північний схід. За с. Седлище р. Стохід вступає в долину Прип’яті, заплава його розширюється, ще більше заболочується і зовсім втрачає чіткі обриси.

Стир на відміну від рік Турії і Стоходу починається далеко за межами Волинського Полісся, на краю Подільського плато, перетинає Мале Полісся, входить у межі Волинської височини біля с. Мерва і виходить з неї біля м. Луцька, перерізуючи її наскрізь в добре сформованій долині з терасованими схилами загальною висотою до 50 м. Приймаючи біля с. Торговиця свою основну притоку Ікву, яка теж починається на краю Подільського плато, заплава р. Стир стає широкою (понад 2 км) і змінює свій напрямок з північно-східного на північний.

3—3339

-оз Лю6*яіь^

Ка м ін ь-Капі и рськи й

Стара аиясівна

юбомль

Турійськ

Ірлоди;

^Новово

(МУ ЦБК

Цей напрямок долина р. Стир зберігає і по виході на Поліську низовину аж до с. Сокіл; схили долини знижуються тут до 15—20 м над рікою. За с. Сокіл р. Стир різко повертає на північний схід, використовуючи частину прадавньої долини Стир—Словечно; долина на цій відстані дуже заболочена, з невиразними схилами і значною потужністю четвертинних алювіальних відкладів (15—20 м). За м. Старий Чорто- рийськ р. Стир знову повертає на північ і біля с. Стара Рафалівка простягається у Ровенську область. На цій віддалі р. Стир, покинувши прадавню долину, розробила нову — з вузькою заплавою та корінними схилами, складеними крейдовими породами.

Геоморфологія річкових долин Волинської височини суттєво відрізняється від геоморфології долини Полісся. Основна відмінність полягає в тому, що долини Волинської височини (не лише долини великих рік, а й їх приток) врізані на ЗО—50 м, мають виразні терасовані схили і густу сітку балок і ярів, які розчленовують міжрічкові простори, надаючи їм не тільки хвилястого, а часто горбистого характеру. Особливо розчленована поверхня на півдні Волинської височини, між містами Берестечком і Гороховом, де абсолютні висоти піднімаються майже до 300 м. Все це створює загальний тон генетичних особливостей у рельєфі Полісся і Волинської височини: у першому переважають вод- ноакумулятивні форми, у другому — водноерозійні.

Проте між річковими долинами Полісся і Волинської лесової височини є певна подібність, наприклад у будові заплав, які переважно широкі і заболочені, особливо у таких річок, як Луга (притока Західного Бугу), Липа, Чорногузка (ліві притоки Стиру), в однаковій кількості терас у долинах головних річок (всі вони мають по дві надзаплавні тераси, що свідчить про схожість їх розвитку в четвертинному періоді).

Форми давнього зледеніння поширені лише в поліській частині області. На Волинській височині, західна частина якої вкривалась найдавнішим (окським або міндельеьким) зледенінням, вони не збереглися; форми рельєфу цього зледеніння цілком перероблені річковою ерозією і поховані під відкладами лесовидних суглинків та алювіальних суглинків.

Серед форм рельєфу, сформованих зледенінням, переважають водно-льодовикові форми, тобто створені талими водами льодовика. До них належать ози, зандрові та озерно-льодовикові рівнини.

Кінцево-моренні горби на Волині складені переважно гравійно- гальковим матеріалом з великою кількістю кристалічних валунів різного розміру. На відміну від озів кінцево-моренні горби простягаються поперек до напрямку руху льодовика, утворюючи широку смугу виразних горбів, які починаються в Любомльському районі і тягнуться через Ковельський і Маневицький райони в Ровенську область і БРСР. У

ядрах більшості цих горбів залягають корінні крейдові породи, що вказує на піднесення дольодовикової поверхні, яке було перешкодою для дальшого просування Дніпровського льодовика на південь.

Про кінцево-моренний характер цієї горбистої смуги свідчить поширена на південь від неї смуга похилих рівнин зандрового типу, зокрема між селами Любитів і Дроздні, Маневичі і Граддя та в багатьох інших місцях по зовнішньому краю кінцево-моренної смуги.

У зоні кінцево-моренних горбів збереглися подекуди озерно-льодовикові рівнини. Вони складені шаруватими суглинками і супісками, так званими стрічковими глинами, відкладами колишніх прильодовикових озер, у яких влітку, коли посилено розтавав льодовик, відкладався шар піску, а взимку, коли танення майже припинялося, відкладався шар глини або суглинку. Відклади таких прильодовикових озер можна побачити в кар’єрі поблизу м. Ковеля та в інших місцях.

Характерними для Волинського Полісся є карстові та денудаційні форми рельєфу. Карстові форми виявлені переважно западинами різних розмірів і глибин. Більш глибокі з таких западин заповнені водою і являють собою озера, наприклад оз. Свитязь. У межах Волинського Полісся налічують декілька десятків карстових озер глибиною понад 15 м. Більш поширені неглибокі карстові западини, які скоро були замулені, тепер являють собою круглі або овальні заболочені пониження.

Карстові форми у Волинському Поліссі поширені там, де близько до поверхні залягають крейдяно-мергельні породи, які мають багато легко розчинного у воді вапна. Вилуговуванню цього вапна і утворенню провалля мабуть сприяють численні тріщини в крейдяно-мергельних породах, які утворились внаслідок тектонічних рухів. Цьому сприяють також рясні опади і багатство підземних вод, які циркулюють по тріщинах, розширюють їх і дають численні висхідні джерела в озерах.

Карстові озера і безозерні карстові западини поширені на Волинському Поліссі групами, саме там, де крейдово-мергельні породи не покриті четвертинними породами. Найбільше групи таких озер розташовані навколо Шацька, Любомля, Ковеля, Маневичів, Каменя-Кашир- ського, Турійська тощо. Група карстових озер є біля с. Озеряни Турій- ського району.

Слід мати на увазі, що не всі озера Волинського Полісся карстового походження; багато з них утворилися на заплавах рік, зокрема на заплаві Прип’яті та її деяких притоках (озера Турське, Горіхове, Люб’- язь). На противагу карстовим озерам, які майже виключно живляться підземними водами, заплавні озера мають річкове і грунтове живлення.

Денудаційні форми рельєфу 3 теж дуже характерні для Волинського Полісся. Вони створені в дольодовиковий період на межиріччях, складених крейдою і мергелями крейдового віку. Денудаційний рельєф на Волині виявлений дещо горбистими вододілами, які піднімаються над прилеглими долинами на 20—ЗО м. На більшій частині поверхні ці вододіли майже не мають четвертинних відкладів і прикриті лише своєю корою звітрювання, на якій утворилися родючі перегнійно-карбонатні грунти. Райони поширення денудаційного рельєфу в крейдових відкладах відомі навколо Шацька, Любомля, Ковеля, Турійська, По- ворська, Маневичів та в інших місцях. Не важко помітити, що названа смуга денудаційного рельєфу збігається, з одного боку, з поширенням карстових озер, а з другого боку, з розташуванням кінцево-моренних форм рельєфу.

Еолові форми досить поширені на Волинському Поліссі. Вони прив’язані до флювіогляціальних пісків, які переважно простягаються вздовж поліських річок, зокрема Прип’яті, Стоходу і Стиру. Проте вони трапляються і на межиріччях. Піщані пасма, поширені вздовж річок, називають боровими терасами, оскільки вони в минулому були вкриті сосновими лісами (борами). Значні вирубки лісів, які проводилися в цих місцях, призвели до того, що вітер розвівав піски, утворюючи еолові форми — піщані дюни, вали, бархани тощо, складені добре відсортованим піском.

Проте слід мати на увазі, що еолові форми, в місцях поширення пісків, утворювалися і без участі людини в посушливі (ксеротермічні) епохи, які не раз траплялися в льодовиковому і післяльодовиковому періодах. Повсюдне поширення на Волинському Поліссі еолових форм дало підставу відомому дослідникові цієї території П. А. Тутковському висунути припущення про наявність холодних прильодовикових пустинь, які тут існували в льодовикові епохи. Ці пустині утворилися нібито внаслідок дії сухих і теплих вітрів фенового 4 типу, які дули з льодовика, висушували зандрові піски, розвіювали їх, утворюючи дюни та бархани, виносили з них пил, який осідав південніше, формуючи поклади лесових суглинків. Пізніші дослідження показали малу ймовірність існування справжніх пустинь на Поліссі. Однак поширення давніх еолових форм рельєфу свідчить про те, що тут були в четвертинному періоді сухі епохи з сильними західними вітрами, які розвіювали піски і насипали так звані параболічні дюни, які в більш вологі епохи заростали лісами і закріплювалися без руху. Сучасна епоха є досить вологою і несприятливою для утворення еолових форм, і якщо спостерігаються місцями рухомі піски, то вони є наслідком поганого господарювання людини.

На Волинському Поліссі трапляється рельєф органогенного походження, представлений торфовищами, які займають великі площі, зокрема в долині р. Прип’яті та на межиріччях Стоходу, Стиру, Турії і Західного Бугу тощо. Характерною рисою торфовищ є їх купинний мікрорельєф при загальній рівнинності поверхонь, а також наявність окремих понижень, зайнятих, як правило, неглибокими озерами.

Розташування генетичних типів рельєфу по території Волинської області має певні закономірності, на які вперше вказав П. А. Тутков- ський. Зональність ландшафтів Волині — так назвав дослідник цю закономірність, розуміючи під терміном ландшафти насамперед характер рельєфу і четвертинних відкладів. На крайній півночі Волині автор описує моренний ландшафт, створений, на його думку, головним чином валунно-суглинистими відкладами давніх льодовиків. Південніше простягається зона кінцево-моренного ландшафту, представленого горбами кінцевих морен і озів. За кінцево-моренним ладшафтом поширений зандровий ландшафт, сформований переважно водно-льодовиковими піщаними відкладами, який далі на південь змінюється лесовим ландшафтом, характерним для Волинської височини.

Пізніші дослідження внесли в створену П. А. Тутковським картину зональності рельєфу певні корективи, які, проте, не змінили його основної думки. Так, на півночі області, в зоні долини Прип’яті тепер показують на картах не моренний рельєф, а алювіальний (заплави і тераси), частково флювіогляціальний та еоловий (борові тераси). Незмінною залишилась зона кінцево-моренного рельєфу, у якій виявлено денудаційну основу, і зандрова зона, що має озерно-гляціальну і денудаційну основи. Нарешті, лесовий рельєф, для якого характерні долино- балочні та яружні форми, теж правильно визначив П. А. Тутковський. Отже, картина зональності рельєфу Волинської області в цілому вірна, тепер його вивчено більш детально, ніж на початку XX століття.

ГЕОМОРФОЛОГІЧНІ РАЙОНИ

Сучасний стан вивчення рельєфу Волині дозволив радянським вченим П. М. Цисю та О. М. Мариничу зробити спробу геоморфологічного районування цієї території. Проте вони охоплювали або всю територію Прип’ятського Полісся (О. М. Маринич), або всіх західних областей УРСР (П. М. Цись), тому нема детального огляду кожної адміністративної області. Нижче подаємо геоморфологічне районування Волинської області (рис. 6), яка виразно поділяється на дві геоморфологічні області, різко відмінні за походженням і будовою рельєфу: І — Волинська акумулятивна рівнина і II — Волинська ерозійна височина. Рельєф Волинської акумулятивної рівнини створений льодовиковою, водно-льодсвиковою і річковою акумуляцією: моренами, кінцево-моренними формами, зандрами, озерними алювіальними і, нарешті, еоловими формами. Денудаційні форми рельєфу (карстові западини, міжрічкові підвищення корінних порід, річкові долини врізані в корінні породи), хоч і дуже характерні, проте мають підпорядковане значення і не займають більше ніж 20—25% поверхні області. Залежно від поширення генетичних типів рельєфу та їх співвідношення область Волинської акумулятивної рівнини поділяється на такі геоморфологічні райони:

1.  Верхньо-Прип’ятська акумулятивна низовина являє собою плоску рівнину з окремими горбами борових пісків, абсолютні висоти яких — від 170 м біля витоку Прип’яті до 145—150 м біля с. Люб’язь. Це в основному алювіальна рівнина, яка складається із заплави Прип’яті і двох її надзаплавних терас. Заплави Прип’яті від витоку до смт. Ратне мають ширину 1—2 км, а нижче — 5—10 км.

Особливо заплава розширюється там, де впадають такі притоки, як Вижівка, Турія і Стохід, та на ділянці між селами Ветли і Люб’язь. На заплаві часто трапляються еолові форми — параболічні дюни, вали тощо, складені добре відсортованими пісками, але ці еолові форми ніби втоплені в заболочені простори заплави. Саме такі піщані вали і горби являли собою з давніх давен зручні місця для поселень і на них існує багато сучасних сіл — Люб’язь, Ветли, Горки, Дольськ, Річиця та багато інших. Ширина першої надзаплавної тераси від 2 км біля смт. Ратне до 7,5 км біля смт. Любешів. Тиловий край цієї тераси О. М. Ма- ринич проводить по таких селах: Гупали, Кримно, Дубечне, південніше сіл Поступель, Видерта, Залаззя, Кухітська Воля (Ровенська обл.).

Друга надзаплавна тераса Прип’яті, за даними О. М. Маринича, піднімається над рікою на 15—20 м і досягає ширини 20—25 км на межиріччі Турії і Стиру. Для неї характерні менша потужність алювіальних відкладів (в середньому 5—10 м) і численні піщані горби з «еоловими формами. Тиловий край цієї тераси, отже і Верхньо-Прип’ят- ського району, О. М. Маринич проводить через такі населені пункти: Полапи, Любохини, Дубечне, Стара Вижівка, Карасин, Серхів. У Верх- ньо-Прип’ятському районі поширені великі болотні масиви (Турський, Цирський, Оріхівський та ін.) з властивим для них купинним мікрорельєфом.

1.  Шацький вододільний г о р б и с т о-з а п а д н и й, карстово-озерний район займає порівняно невелику площу в найбільш північно-західному кутку області. Для нього характерне підвищення поверхні, яке досягає майже 200 м н. р. м., високе залягання крейдової поверхні і незначна потужність четвертинних відкладів (в середньому 3—5 лі, а в карстових западинах до 20 м). У цьому районі крім найбільших у рівнинній частині України карстових западин з озерами (Свитязь, Пулемецьке, Луки та ін.), є також акумулятивно-льодовикові форми у вигляді кінцевих морен та озів поблизу сіл Піща, Лука, Пульмо, Свитязь та ін.
2.  Любомл ь-К овельський кінцев о-м оренний район простягається від р. Західний Буг до Турії. На півночі він межує з Верхньо-Прип’ятським і ПІацьким геоморфологічними районами, а південна межа може бути проведена приблизно по таких пунктах: Ягодин—Любомль-—Комарів—Міляновичі—Задиби. Для району характерне сполучення горбистих форм водно-льодовикової і моренної акумуляції з хвилястими денудаційними формами в крейдових відкладах, які служать ніби основою для акумулятивних форм. Тут поширені також карстові форми, які в багатьох місцях зайняті озерами або невеликими болотами; трапляються зандрові поля і давньоозерні улоговини.

Загалом Любомль-Ковельський район є підвищеним, з висотами, які в багатьох місцях перевищують 200 м н. р. м. Отже, він піднімається над Верхньо-Прип’ятськнм районом на 50—60 м. Підвищеність Любомль-Ковельського геоморфологічного району добре позначається на долинах річок Західного Бугу і Турії, коли вони перетинають цю смугу: долини їх звужуються, стають виразними і не мають бічних притоків. Вздовж правого берега Західного Бугу простягається частина Головного Європейського вододілу, який поділяє басейни Чорного (Прип’ять) і Балтійського (Західний Буг) морів. Цей вододіл дуже невиразний, у багатьох місцях заболочений.

1.  Поворськ о-М аневицький кінцев о-м оренний район

простягається між ріками Турія і Стир. На відміну від Любомль-Ко- вельського району він має більше боліт, які розривають цілісність підвищеної смуги крейдових порід на окремі горбисті ділянки. Більша заболоченість сприяла кращому збереженню лісів, отже ця кінцево- моренна смуга більше заліснена. Південну межу Поворсько-Маневи- цького геоморфологічного району проводять по лінії таких пукнтів: За- диби—Любитів—Мельниця—Софія—Оконськ—Старий Чорторийськ.

Північна межа району більш звивиста і проходить від с. Датинь у напрямку на Камінь-Каширський, але до нього не доходить, звертаючи на с. Полицю, звідки повертає на південь в напрямку на с. Великий Обзир, далі на села Карасин, Серхів і у Ровенську область.

У Поворсько-Маневицькому геоморфологічному районі є карстові і денудаційні форми рельєфу, але більш поширені зандрові рівнини, переважно заболочені і заліснені. На фоні цих заболочених рівнин кінцево-моренні горби скреслюються досить виразно і чітко.

1.  Турійськ о-О ваднівський денудаційний район відзначається тим, що на його просторах трапляються денудаційні форми рельєфу: хвилясті, з положистими схилами, межиріччя. Але рельєф цієї денудаційної поверхні дуже нерівний. Його характеризують то численні западини, створені ще в дольодовикову епоху, то карстові лійки, зайняті іноді озерами, то давні долини, замулені льодовиковими відкладами, зокрема озерно-льодовиковими.

Поверхня Турійсько-Оваднівського району в багатьох місцях перевищує 200 м н. р. м., причому не окремими горбами, а широкими масивами, найбільшими з яких є Турійський, Оваднівський, Володимир- Волинський, Купичівський, Озютицький тощо. Ці масиви, вкриті родючими перегнійно-карбонатними грунтами, з давніх давен стали хліборобською базою слов’янських племен, які заснували тут міста: Воло- димир-Волинський, Луцьк, Волинь, Червень та ін. По цих масивах протікали ріки ще в дольодовиковий період; у наш час простягається Головний Європейський вододіл дуже звивистою і невиразною смугою через села Бійницю—Стенжаричі—Олеськ.

Поряд з вододільними денудаційними підвищеннями в цьому районі є значні улоговини, утворені дольодовиковими ріками і карстовими процесами, але в людовикові епохи замулені моренними і озерними відкладами і зараз виявлені заболоченими рівнинними пониженнями. Деякі з них мають виразну форму долин (наприклад, долина, в якій починається р. Турія), інші — розлогих знижень (у верхів’ях Стоходу або в районі с. Мосур).

1.  Р о ж и щ е-Ц у м а н с ь к и й денудаційний район розташований між річками Стир і Горинь. Багатьма рисами свого рельєфу він подібний до Турійсько-Оваднівського геоморфологічного району. Тут теж поширені масиви крейдових поверхонь, підвищені до 200 м, на яких утворилися родючі перегнійно-карбонатні грунти (Тростянецький,

Журавичинський, Ківерцівський масиви), зрідка трапляються карстові озера. На відміну від попереднього району велику площу тут займають заболочені зниження, вкриті лісами, і тому Рожище-Цуманський район в цілому більш лісистий від Турійсько-Оваднівського.

1.  Колківський (С т и р-С т о х і д сь к и й) давньодолин- ний район простягається порівняно вузькою смугою між долинами Стоходу і Стиру в тому місці, де вони успадкували прадавню долину Стир—Словечно. Характерними рисами рельєфу цього району є глибокий розмив крейдової поверхні і поширення акумулятивних, алювіальних і флювіогляціальних відкладів, які заповнюють цю прадолину. Серед алювіальної заболоченої рівнини тут трапляються порівняно малі масиви пісків з давніми і сучасними еоловими формами рельєфу.

Волинській ерозійній височині властиві різноманітні ерозійні форми рельєфу: яри, балки і річкові долини різної будови і розмірів. Волинська область займає лише західну частину одноіменної височини між річками Стир і Західний Буг. Основу рельєфу цієї частини височини становить, як було уже відзначено, морфоструктура Львівсько-Волинської западини, яка заповнена потужною говщею палеозойських і мезозойських відкладів, нашарування яких завершується відкладами- верхньої крейди (турон, сенон), представленої переважно мертелями. Крейдові відклади перекриті четвертинними утвореннями континентального типу і виявлені майже виключно лесоподібними суглинками; тільки в долинах річок і на їх заплавах залягають алювіальні (річкові) суглинки і супіски та рештки льодовикової морени — на схилах долин під лесовидними суглинками. Отже, четвертинні відклади (переважне лесовидного типу) перекривають суцільною поволокою корінні крейдові відклади, які на денну поверхню майже ніде не виходять.

Нерівний рельєф крейдової поверхні визначає основні орографічні риси західної частини Волинської височини: наявність підвищеної смуги між Луцьком і Володимиром-Волинським, де абсолютні висоти перевищують 250 м н. р. м. (максимальна висота 288 м н. р. м. біля с. Садів). Пониження крейдової поверхні відбувається за рахунок смуги рівнин між смт. Іваничі та с. Радомишль, абсолютні висоти якої менші від 2-50 м н. р. м. Підвищення крейдової поверхні на півдні області обумовило появу високої і дуже розчленованої височини на захід від м. Берестечка, де висоти досягають максимального значення в усій Волинській області — 292 м н. р. м. (7 км на схід від залізничної платформи Брани на лінії Львів—Луцьк).

Зазначені нерівності крейдові поверхні не тільки зумовлюють орографічні особливості Волинської височини, вони також визначають глибину і густоту ерозійного розчленування сучасної поверхні височини.

Ще одна малопомітна, але важлива риса для визначення будови поверхні Волинської лесової височини полягає в тому, що саме її західна частина підлягала материковому зледенінню. Сліди цього давнього, окського або міндельського зледеніння виявляються в появі гранітних валунів в руслах річок, пісків, зокрема в долині Західного Бугу і в кар’єрах цегельних заводів. Оскільки ці льодовикові сліди відомі лише по долинах річок Західного Бугу і Луги, то можна припус

тити, що окський льодовик на Волинській височині, яка стояла перешкодою на його шляху, просувався на південь по цих річкових долинах, не перекриваючи вододілів. Вказані особливості поверхні Волинської височини дозволяють поділити її на такі геоморфологічні райони:

1.  Луцький приполіський лесов и й горбистий рай о н відзначається значними абсолютними висотами, які в середньому перевищують 250 м н. р. м., та помітним впливем давнього зледеніння на форми його рельєфу. Цей вплив найпомітніший тому, що лесові відклади мають виразні сліди водного походження, зокрема значні озера, які тут були і залишили після себе шаруваті глини і суглинки. У озерних відкладах, відкритих цегельними кар’єрами, добре помітний вплив холодного клімату льодовикової епохи, про що свідчать морозні клини, тріщини та інші кріотурбації.

Північна межа цього району дуже виразна і проходить по лінії шосе Володимир-Волинський—Луцьк—Олика. Західна і східна межі теж чіткі і проходять по ріках Луга і Путилівка. Тільки південна межа не всюди чітка, і ми проводимо її по долині р. Нехворощі на смт. Лока- *іі, на с. Садів і по долині р. Чорногузка, а по р. Стир на межі Волинської області з Ровенською.

1.  Іваничівський рівнинний хвилястий лесов и й рай о п займає середню частину Волинської лесової височини. Західна частина цього району між ріками Західний Буг і Луга являє собою серію спільних терас названих річок і тому є рівнинною. На схід від р. Луга (в напрямку на села Привітне і Мирне) розчленування поверхні зростає, тому що саме поміж цими селами проходить частина Головного Європейського вододілу, а далі на схід до р. Стир і на її терасах знову стає рівнинно-хвилястим.

Північну межу району ми проводимо від с. Устилуга по р. Луга, далі по р. Нехворощі на р. Чорногузка, а південну межу по р. Західний Буг від с. Литовеж до с. Заставне, а далі на села Павлівка—Завидів— Озерці—Вільхівка—Сенкевичівка і на Боремель (Ровенська область).

1.  Горохівський г о р б и с т о-г р я д о в и й лесов и й район має найбільші абсолютні висоти в області, густу і глибоку ерозійну розчленованість (це надає району виразного горбистого вигляду), € найбільш лісистим (до 20% загальної території району) особливо на схід віл залізничної колії Львів—Луцьк. Західна і південна межі ра- 'йону проходять по межі з Львівською областю, зокрема по долині р. Судилівка.

КЛІМАТ

Клімат Волинської області помірний, вологий, з м’якою зимою, нестійкими морозами, частими відлигами, нежарким літом, значними опадами, затяжними весною і осінню.

На території Волинської області працює шість метеорологічних станцій у таких пунктах: Луцьк, Любешів, Свитязь, Маневичі, Ковель, Володимир-Волинський. Крім цих станцій матеріал для вивчення клімату збирають 15 метеопостів. На метеостанціі м. Ковеля ведуться актинометричні спостереження за сонячною радіацією, радіаційним ба- . лансом та тривалістю сонячного сяйва, тому радіаційні характеристики в роботі грунтуються не на розрахунках, а на основі матеріалів інструментальних актинометричних спостережень.

РАДІАЦІЙНИЙ І ТЕПЛОВИЙ РЕЖИМИ

"Сонячна радіація є одним з основних факторів формування клімату, характеристика радіаційного режиму розкриває закономірності розподілу сонячної радіації і радіаційного балансу в часі і простори

Сонячна радіація, яка поступає на поверхню Землі від сонця, називається прямою, і величина, її залежить від висоти сонця над горизонтом та ступеня хмарності. Річний прихід сонячної радіації при ясному небі для області становив би 117 ккал/см2, але хмарність зменшує величину прямої сонячної радіації втроє і за рік становить 40,3 ккал/см2^ з таким розподілом за місяцями:

І II III IV V VI VII VII [ їх X XI XII

0,4 1,0 3,3 4,0 6,0 7,3 6,4 5,2 3,9 1,8 0,6 0,4

На земну поверхню сонячна радіація приходить не тільки у формі прямої, але й розсіяної радіації. Хмарність збільшує розсіяну радіацію. Розподіл розсіяної сонячної радіації за рік становить 52,4 ккал/см2. Розподіл за місяцями показано нижче:

І II III IV V VI VII VIII їх X XI XII

1,8 2,7 4,5 5,5 7,2 7,3 7,3 6,2 4,5 3,0 1,3 1,1

Разом величини прямої і розсіяної сонячної радіації творять сумарну радіацію, якої за рік область одержує 92,7 ккалісм2 з таким розподілом за місяцями:

І II III IV V VI VII VIII їх х XI хи

2,2 3,7 7,8 9,5 13,2 14,6 13,7 11,4 8,4 4,8 1,9 1,5

У Луцьку налічується лише 35 сонячних днів та 144 похмурих, 176 днів року — мінливохмарні (табл. 1).

Таблиця 1

Розподіл сонячних і похмурих днів на Луцькій метеостанції

Місяці	Дні
	СОНЯЧНІ	похмурі
і	1,6	17,5
и	1,6	15,6
ш	3,2	13,6
IV	3,3	10,2
V	2,7	8,6
VI	2,9	8,4
VII	3,4	7,5
VIII	4,7	7,0
IX	5,0	7,2
X	3,6	10,3
XI	1,1	20,0
XII	1,9	18,4

Поглинання земною поверхнею сумарної радіації залежить від характеру поверхні. За рік кожний квадратний сантиметр поверхні Волинської області вбирає 70,5 ккал з таким розподілом за місяцями:

І II III IV V VI VII VIII гх X XI XII

0,9 1,9 4,8 7,5 10,6 11,7 11,2 9,2 6,7 3,8 1,4 0,8

Здатність поверхні до нагрівання залежить від величини її альбедо, тобто від величини відбиття променів поверхнею, що виражається в процентах від сумарної радіації.

У м. Ковелі альбедо за місяцями і за рік становить:

І II III IV V VI VII VIII їх х XX XII

58 50 39 21 20 20 19 19 20 20 24 48

Отже, за рік кожний квадратний сантиметр поверхні відбиває 29% радіації, яка приходить на неї. Різницю між прихідною і витратною частинами сонячної радіації називають радіаційним балансом (іскал/'см2), який в області по місяцях досягає таких величин:

І II III IV V VI VII VIII IX X XI XII

--0,8 —0,1 1,9 4,8 6,0 6,8 6,6 5,2 3,2 1,0 —0,1 —0,7

Радіаційний баланс в області за рік додатний і становить приблизно 34 ккал/см2. Період з додатним радіаційним балансом триває вісім місяців. Перехід радіаційного балансу від від’ємного до додатного відбувається в третій декаді лютого. Величина від’ємного радіаційного балансу в середньому досягає 1,7 ккал/см2. Максимальна сума радіаційного балансу спостерігається в червні — 6,8 ккал/см2.

Тривалість сонячного сяйва протягом року в області становить 1738 год з таким розподілом за місяцями:

І II ПІ IV V VI VII VIII їх X XI XII

39 57 119 160 243 260 251 226 189 124 43 27

Тепловий режим виражається тепловим балансом, до якого, крім

радіаційного балансу, відноситься кількість тепла, яка витрачається

на випаровування, на турбулентний теплообмін підстилаючої поверхні з атмосферою і теплообмін у грунті.

За рік в області випаровується 555—565 мм вологи, на це витрачається до 25 ккал/см2 тепла, на турбулентний теплообмін підстилаючої поверхні з атмосферою — 6 ккал/см2, на теплообмін у грунті —

1.  ккал/см2.

Отже, основна кількість тепла, яку одержує поверхня Волинської області, витрачається на випаровування, а турбулентний теплообмін підстилаючої поверхні з атмосферою і теплообмін у грунті порівняно невеликий. Тому в межах Волинської області формується помірно вологий клімат з невеликими коливаннями температури. Кількість опадів перевищує випаровування.

АТМОСФЕРНА ЦИРКУЛЯЦІЯ

І ВІТРОВИЙ РЕЖИМ

Вітер на території Волинської області обумовлюється, з одного боку, характером поверхні, а з другого — розподілом над нею атмосферної циркуляції. Напрямок і швидкість вітру над територією області визначається місячним і сезонним режимом баричних центрів, які виникають над північною частиною Євразії і Атлантики.

Волинська область зазнає впливу різноманітних повітряних мас, які змінюються за порами року. Континентальне повітря помірних широт (полярне) спостерігається протягом цілого року і є панівною повітряною масою над територією області, яка формується з арктичного або морського повітря помірних широт над територією СРСР.

Прихід морського повітря помірних широт спостерігається в усі пори року. Взимку цей прихід пов’язаний з інтенсивною циклонічною діяльністю над Північно-Західною Європою, а влітку — з антициклоном. Порівняно з іншими областями УРСР у Волинській області часто повторюється морське повітря помірних широт.

Арктичне повітря (як морське, так і континентальне) вторгається рідко, але в температурному режимі області відіграє важливу роль. Коли вторгається арктичне повітря, то спостерігаються найбільш низькі мінімальні температури, особливо зимою і на початку весни. При таких входженнях арктичного повітря відбувається різке зниження температури, яке за добу може досягти 20° С і більше.

В літньо-осінній час надходить морське арктичне повітря, і настас холодна волога погода. В теплу половину року, особливо влітку, спо
стерІгається континентальне тропічне повітря, яке е причиною найбільш високих максимальних температур на території області.

Морське тропічне повітря приходить у Волинську область з Середземного моря і приносить теплу, похмуру погоду з туманами і мрякою. Морське тропічне повітря затримується над областю ненадовго.

Умови атмосферної циркуляції визначають напрямки вітрів: взимку — західні і південно-західні, влітку — західні і північно-західні (табл. 2).

Таблиця 2

Повторюваність напрямків вітрів у процентах без урахування штилів (м. Луцьк)

Місяць	Північ ний	Північно- східний	Східний	Південно східний	Півден ний	Південно- західний	Західний	Північно- західний	Штиль
і	4	4	8	13	18	14	23	16	7
и	5	3	11	17	16	13	20	15	8
ш	8	6	17	21	11	7	14	16	6
IV	8	5	13	22	14	9	13	16	8
V	10	10	14	12	13	6	13	22	12
VI	10	7	10	13	10	7	18	25	13
VII	7	6	7	8	10	12	26	24	14
VIII	8	6	10	11	10	9	24	22	16
IX	7	3	9	13	14	13	23	18	15
X	3	2	12	19	18	10	22	14	14
XI	7	5	12	25	19	7	15	10	8
XII	5	3	10	19	21	14	18	10	5
За рік	7	5	11	16	15	10	19	17	10

Переважання вітрів західних румбів в області підтверджують і рози вітрів, побудовані для Луцька, Любешева, Свитязя, Ковеля, Ма- невичів (рис. 7).

Швидкість вітру великою мірою залежить від характеру поверхні* величини градієнту і умов циркуляції. Середня річна швидкість вітру у Волинській області невелика — 3,8—4,0 м/сек.

Найбільшу повторюваність на території області в річному ході мають вітри з швидкостями 2—3 м/сек. ймовірність швидкості вітру 8—10 м/сек невелика і становить 9% від загального числа випадків. Такі вітри в області спостерігаються дуже рідко. Не часто трапляється на Волині вітер зі швидкістю 10 м/сек.

ТЕМПЕРАТУРНИЙ РЕЖИМ

У зв’язку з рівнинним характером поверхні Волинської області тут не спостерігається значних контрастів у розподілі по території температури повітря (рис. 8). Зниження температури повітря

Рис. 8. Карта ізотерм Волинської області.

відмічається взимку в напрямку з заходу на схід. Із зимових місяців найтеплішим є грудень, середньомісячна температура якого становить по області —1,9 2,6° С (табл. 3).

Метеостанція	Температура
	І	II	Ш	IV	V	VI
Луцьк	-4,9	-3,9	0,5	7,3	13,7	17,0
Любешів	—5,0	-4,0	0,1	7,2	13,9	16,9
Свитязь	-4,4	—3,4	0,2	7,1	13,9	17,0
Маневичі	—5,1	-4,2	0,0	7,0	13,9	17,0
Ковель	—4,6	-3,7	0,4	7,2	13,9	17,0
Володимир- Волинський	-4,6	-3,5	0,5	7,2	13,7	16,8

Найхолоднішим зимовим місяцем є січень, причому найнижчі се- редньосічневі температури повітря —5,1°С спостерігаються на сході області.

Липневі температури по області коливаються в межах 18,4—18,8° С. Інколи в липні трапляються відхилення від середньої багаторічної.

Середньорічні температури повітря в межах області становлять 7,0—7,5" С, а амплітуда річних коливань — від 23 до 24,9° С (табл. 3). Величини річної амплітуди збільшуються на схід у зв’язку зі зростанням континентальності клімату області в цьому напрямі.

Характеристика термічного режиму області буде неповною, якщо не зважати на екстремальні температури: найнижчі (абсолютний мінімум) і найвищі (абсолютний максимум). Крайні значення температур характеризують ступінь денного нагрівання повітря і нічного охолодження.

Найнижчі температури повітря в області спостерігаються при вторгненнях континентального арктичного повітря. Тільки три літні місяці: червень, липень і серпень — мають додатний абсолютний мінімум (0—5°С), дев’ять місяців — від’ємне значення абсолютного мінімуму. В окремі роки абсолютні мінімуми коливаються в широких межах,

особливо в січні і лютому, коли вони досягають —31- 39° С. Такі

абсолютні мінімуми температури повітря спостерігаються приблизно один раз на 50 років. Низьким температурам сприяють форми рельєфу. В лютому 1929 р. у Володимирі-Волинському, який розташований у долині р. Луги, була зафіксована дуже низька температура —39° С і в той же час на станціях, розташованих на'більш підвищених місцях, абсолютні мінімуми температури повітря становили —34 36° С.

Абсолютний максимум температури повітря спостерігається в області з приходом теплих повітряних мас з Атлантичного океану або я Малої Азії. При таких умовах циркуляції взимку температура повітря може підніматися до 10—14°С, а влітку до ЗО—39° С.

Важливою характеристикою термічного режиму є суми температур, якими визначаються потреби рослин в теплі.

Суми температур за період зі стійкими температурами, вищими від 5° С, тобто за вегетаційний період, досягають по області 2840—

за місяцями	Середньорічна температура, °С
	VII	VIII	IX	X	XI	XII
	18,6	17,6	13,2	7,'/	2,3	—2,1	7,2
	18,5	17,4	13,0	7,2	2,0	—2,5	7,1
	18,8	17,8	13,7	8,0	2,7	—1,9	7,5
	18,8	17,6	13,0	7,2	2,0	—2,6	7,0
	18,6	17,4	13,2	7,4	2,4	—2,2	7,2
	18,4	17,3	13,2	7,6	2,5	—2,1	7,2

2930® С, а кількість тепла, яку одержують рослини в області за період активної вегетації (суми температур за період з температурами, вищими від 10° С), становить 2495—2580° С.

Глибина промерзання грунту в області незначна і в середньому становить 20—25 см. Навіть у найсуворіші зими промерзання грунту не перевищує 110 см, але в окремі роки він не промерзає і сніг випадає на мокрий грунт.

РЕЖИМ ЗВОЛОЖЕННЯ

Вологість повітря Волинської області залежить від особливостей атмосферної циркуляції, температури повітря, температури та вологості грунту.

Абсолютна вологість повітря перебуває в прямій залежності від температури повітря (мінімум у січні, максимум у липні). Найменші значення абсолютної вологості за місяць спостерігаються взимку (4—5 мб)5, найбільші — влітку (14—15 мб). За рік середня абсолютна вологість повітря становить 9 мб з таким розподілом за місяцями в м. Луцьку:

І IX III IV V VI VII уііг їх їх XI XII

4,0 4,2 5,6 7,7 10,5 13,6 15,2 15,0 11,8 8,6 6,7 5,1

Проте найбільш вживаною характеристикою є відносна вологість повітря — показник «сухості» повітря (дощі переважно випадають при відносній вологості 80—100%).

Відносна вологість повітря є найбільшою взимку, навіть у полудень вона перевищує 80%. Улітку відносна вологість повітря досягає 65— 70%. Отже, відносна вологість повітря обернено пропорційна його температурі.

Надмірно вологих днів (відносна вологість повітря о 13 год — 80% і більше) за теплий період року в області налічується від 30 до

Станції	Місяці
	І	її	пі	IV	V	VI
Ратне	23	23	23	37	56	80
Камінь-Каширський	27	24	26	39	49	80
Любомль	26	26	28	49	57	84
Кровель	29	26	28	40	51	83
Колки	32	29	31	42	47	78
Володимир- Волинський	33	ЗО	32	43	55	89
Ківерці	32	28	31	52	65	84
Луцьк	29	26	28	43	55	88
Холонів	22	22	23	41	57	78

32. Найбільше надмірно вологих днів у жовтні. Посушливих днів, коли відносна вологість о 13 год становить 30% і менше, у теплий період року в Волинській області мало (п’ять—шість), причому найбільше їх у травні.

Річні суми опадів у Волинській області становлять 550—600 мм. Найбільше опадів спостерігається в червні, липні та серпні (до 80— 90 мм за місяць), найменше —- у січні 24—32 мм (табл. 4). Отже, протягом року опади розподіляються нерівномірно (рис. 9). Приблизно 70% всієї їх кількості випадає в теплий період року (з квітня по жовтень) і тільки 30% — в зимовий.

Суми опадів змінюються з року в рік. Наприклад, у 1931 р. в м. Луцьку за рік випало 743 мм (середня багаторічна кількість — 617 мм), за липень — 129 мм (середня місячна — 84 мм), у 1961 р. — 286 мм, а в липні — 8 мм. Найбільша добова кількість опадів становить 122 мм.

За теплий сезон відмічається в середньому 60—65 днів з опадами, що дають за добу не менше 1 мм, з них 25—28 днів з опадами не менше 5 мм. Протягом року спостерігається 160—180 днів з опадами. Взимку днів з опадами більше, ніж влітку, але інтенсивність зимових опадів незначна. Влітку опади часто супроводжуються грозами, рясними дощами, інтенсивність яких становить 0,10—0,28 мм/хв. В середньому за рік на область припадає 81% рідких 10% — твердих і 9% — змішаних опадів.

На Волині буває по два—три бездощових періоди в теплу половину року, які тривають до 10 днів. Бездощові періоди тривалістю понад 20 днів у Волинській області спостерігаються не кожний рік. Значно рідше — один раз на десять років відсутні опади протягом ЗО—36 днів.

Взимку всю територію області вкриває сніговий покрив, який з’являється в кінці другої декади листопада—на початку грудня (табл.5).

Перший сніг дуже рідко зберігається цілу зиму, найчастіше він тане і з’являється новий.

	За рік
	VII	VIII	І X	х	XI	XII
	89	88	49	44	ЗО	31	573
	75	77	48	38	42	33	558
	84	71	53	44	40	34	696
	78	80	50	39	46	36	586
	70	74	51-)	46	ЇЛ	40	590
	84	86	54	42	53	41	642
	90	83	51	41	36	37	630
	83	85	54	42	47	37	617
	82	66	45	41	37	28	542

Рис. 9. Річні суми опадів Волинської області.

Висота снігового покриву протягом усієї зими невелика. Середня з максимальних декадних висот за зиму становить 11—13 см. Найбільші декадні висоти спостерігаються в лютому. Сніговий покрив на території області наростає нерівномірно в зв’язку з частими відлигами, під час яких сніг осідає або й зовсім тане (табл. 5).

Таблиця 5

Дати появи і танення снігового покриву

Пункти	Кількість днів 3 сніговим покривом	Середні дати появи снігового покриву	Середні дати утворення СТІЙКОГО СНІГОВОГО покриву	Середні дати танення снігового покриву
Любешів	83	18. XI	28. XII	24. III
Свитязь	76	1. XII	ЗО. XII	29. III
Ковель	71	19. XI	1. І	20. III
Холонів	67	16. XI	28. XII	24. III

Руйнування снігового покриву відбувається в середньому в кінці лютого і протягом першої декади березня, а повне зникнення — в третій декаді березня. Проте в окремі зими після танення стійкого снігового покриву ще в квітні бувають снігопади.

Характерною рисою волинської весни є повернення, після додатних температур, холодної погоди.

ПРИРОДНІ ПОРИ РОКУ

На території Волинської області виділяються чотири природні пори року, які можна поділити на періоди, що обумовлюються річним ходом сонячної радіації, умовами атмосферної циркуляції і станом підстелюючої поверхні (фенологічні явища).

Зима триває в області три з половиною місяці, починаючись переходом середньодобової температури нижче 0°С. Зимовий сезон найшвидше встановлюється на сході і північному сході — 27. XI, на заході — ЗО. XI — 1. XII.

Зима м’яка, похмура, з частими відлигами і невеликими опадами. У результаті тривалих відлиг сніговий покрив іноді сходить повністю, відтає поверхня грунту (температура під час відлиг підвищуються до 10—14° С). Середня дата початку стійких морозів припадає на 16. XII на сході області і на 18. XII на півдні і на заході. У другій половині лютого стійкі морози припиняються (табл. 6). В середньому за рік тривалість стійких морозів буває 58—62 дні.

Залежно від інтенсивності та тривалості зимових процесів виділяються такі періоди зими:

а) початок зими — період, який починається в середньому 27 листопада. Це найпохмуріший і найтемніший період року в області, коли сонце над горизонтом буває недовго (до 8 год) і за місяць спостерігається до 26 похмурих днів і один—два світлі дні. Сніговий покрив ще незначний (висота його за декаду досягає 4 см)\

б) справжня зима починається 13 січня (дата переходу середньодобової температури нижче від —5°С). Це період стійких морозів, тривалих заметілей (п’ять—шість днів), похмурих днів (63—75%), високого снігового покриву і найнижчої температури повітря;

Таблиця 6

Дати першого і останнього приморозків і тривалість безморозного періоду

				Лати приморозку
Пункти			останнього		першого	Середня тривалість
	середня	найра- ніша	найпіз ніша	середня	найра- ніша	найпіз ніша	безморозного періоду, дні
Любешів	23.	IV	9. IV	20. V	6. X	16. IX	28. X	154
Свитязь	22.	IV	9. IV	22. V	5. X	16. IX	20. X	165
Маневичі	28.	IV	9. IV	ЗО. V	5. X	22. IX	21. X	155
Ковель	28.	IV	11. IV	ЗО. V	ЗО. IX	16. IX	14. X	158
Володимир- Волинськнй	29.	IV	11. IV	20. V	2. X	16. IX	20. X	160
Луцьк	ЗО.	IV	12. IV	29. V	6. X	15. IX	22. X	161

в) спад зими — останній період зими починається 7 лютого. У цей час збільшується тривалість сонячного сяйва (9—10 год), кількість сумарної радіації (4—5 ккал/см2). йому властиві деякі фенологічні явища — початок весняних пісень зимуючих птахів, капіж з дахів у морозні дні, утворення лійок навколо стовбурів дерев у кінці періоду. Сніговий покрив починає відтавати.

Весна в області починається 8—13 березня, швидко зростає сонячна радіація і температура повітря, середньодобові температури стають вищими від 0° С, але ще можливі приморозки, які є важливою особливістю весняного температурного режиму. Всі сільськогосподарські культури реагують на такі похолодання: приморозки інколи на досить тривалий час гальмують ріст і розвиток рослин та викликають часткове їх пошкодження (табл. 7).

Для весни характерна велика мінливість погоди — холодна погода змінюється дуже теплою (особливо це спостерігається в квітні). Порівняно зі східними районами України, весна на Волині затяжна.

Протягом весни спостерігається інтенсивний розвиток фенологічних явищ, набухання бруньок, утворення листя і квіток, тому виділяють такі періоди:

а) передвесна починається з 8—13 березня. Ця дата збігається з датою зникнення снігового покриву. Рослинний покрив має ще зимовий вигляд, але деякі явища свідчать про початок пробудження живої природи — сокорух у берези і клена, набухання бруньок у більшості дерев і кущів, приліт перших птахів (шпаки, жайворонки). В затінених місцях (ярах, балках) лежить сніг, грунт вологий і сільськогосподасьркі роботи ще не проводяться;

Календар природи (м. Луцьк)

		Дата
Явище	середня	найраніша	найпізніша
1	2	3	4
Початок сніготанення	6. II	10. І	9. III
Початок зникнення снігового покриву	8. III	—	—
Скресання р. Стир	12. III	6. II	11. IV
Звільнення від криги р. Стир Перехід середньодобової температури	18. III	5. II-	9. IV
через 0° С	19. III	— ' ■	—
Максимум весняної повені на р. Стир	19. III	20. II	12. IV
Винос вуликів з зимівників	28. III	4. III	14. IV
Цвітіння верби козячої	2. IV	20. III	10. IV
Цвітіння ліщини	3. IV	18. III	8. IV
Цвітіння осики	5. IV	20. III	12. IV
Відновлення вегетації озимого жита	3. IV	29. III	19. IV
Відновлення вегетації конюшини	5. IV	23. III	28. IV
Набухання бруньок груші	19. IV	—	—
Зеленіння берези	22. IV	13. IV	2. V
Цвітіння тополі	26. IV	15. IV	7. V
Початок випасу худоби	29. IV	18 IV	ІЗ. V
Останній приморозок у повітрі	ЗО. IV	12. IV	29. V
Цвітіння черемхи звичайної	4. V	22. IV	10. V
Цвітіння вишні	6. V	25. IV	12. V
Висадка картоплі в грунт	8. V	20. IV	15. V
Цвітіння груші	10. V	28. IV	13. V
Цвітіння сливи	10. V	26. IV	10. V
Цвітіння яблуні	13. V	2. V	16. V
Цвітіння каштана	12. V	4. V	25. V
Цвітіння конвалії	14. V	8. V	24. V
Цвітіння бузку лілового	15. V	3. V	28. V
Зеленіння дуба звичайного	16. V	7. V	25. V
Висадка в грунт помідорів	21. V	—	—
Цвітіння бузини чорної	23. V	19. V	15. VI
Цвітіння акації білої	31. V	21. V	14. VI
Цвітіння калини звичайної	2. VI	22. V	18. VI
Цвітіння липи дрібнолистої	1. VII	25. VI	10. VII
Цвітіння помідорів	6. VI	—	13. VI
Цвітіння конюшини	8. VI	28. V
Цвітіння картоплі	8. VII	29. VI	14. VII
Збирання ягід вишні Максимум літньо-осіннього паводку	10. VII	1. VII	17. VII
на р. Стир	21. VII	25. IV	18. XII
Перший збір врожаю помідорів	23. VII	—
Дозрівання сливи	29. VIII	28. VIII
Дозрівання груші	ЗО. VIII	—
Дозрівання яблуні	І. IX	—
Пожовтіння берези	6. IX	28. VIII	12. IX
Копання картоплі Перехід середньодобової температури	27. IX	’
через 10° С	3. X		—
Перший приморозок у повітрі	6. X	15. IX	22. X

Продовження табл. 7

1	2	3	4
Кінець листопаду берези	23. X	19. X	5. XI
Кінець листопаду груші	26. X	—	—
Кінець листопаду сливи	28. X	—	—
Кінець листопаду яблуні	28. X	—	—
Кінець випасу худоби	3. IX	14. X	15. XI
Замерзання р. Стир	1. 1	1. XII	22. 11

б) початок весни настає 2—4 квітня, що збігається з початком цвітіння ліщини, осики, вільхи, верби козячої і постійним переходом середньої температури понад 5° С. Порівняно з передвесною стає тепліше, бо немає перешкод для нагрівання повітря (сніговий покрив відсутній), У цей період проводять деревоочищувальні і деревопосадочні роботи. Наприкінці періоду висівають деякі зернові культури;

в) зелена весна починається 22—24 квітня. Середньодобова температура перевищує 5° С, постійно зростає тривалість дня (до 15 год), сонячне сяйво і температура повітря. Проте ще можливе повернення холодної погоди, часом випадає мокрий сніг, бувають приморозки. Протягом зеленої весни майже всі дерева і кущі (за винятком акації білої, ясеня і дуба) покриваються листям, появляються різноманітні комахи. Вечорами чути жаб’ячі «концерти».

На полях іде напружена робота — оранка, сівба ярих, технічних та овочевих культур;

г) справжня весна починається датою зацвітання черемхи ■— 4—7 травня, що збігається з датою переходу середньодобової температури понад 10° С, а мінімальної — понад 5°С. Протягом справжньої весни дерева та кущі повністю покриваються листям, починається цві тіння квітів, дерев, кущів (конвалій, тюльпанів, нарцисів, піонів, ірисів, черешень, вишень, слив, яблунь, груш, бузків, каштанів) (рис. 10, 11). Повертаються з теплих країн останні птахи. Висівають і висаджують в грунт теплолюбні культури: кукурудзу, гречку, просо, огірки, картоплю, помідори.

Тривалість дня зростає до 15 год 57 хв. Проте і в цей період можливі приморозки на поверхні грунту, які можуть викликати часткове і навіть повне пошкодження розсади, плодів, квітів.

Літо — пора року, якій властиві найбільші сонячна радіація, тривалість дня (понад 16 год), опади і найвища температура.

Влітку Волинська область попадає в північні відроги високого тиску Азорського максимуму, тому тут переважають західні вітри. Погода влітку тепла, але не гаряча навіть у липні. Літо багате на опади. Інтенсивні грози трапляються в червні—липні і тривають п’ять—сім днів на місяць. Град випадає нечасто — в середньому під час грози один раз у два роки, проте інколи спостерігаються три-чотири грози з градом.

Літо сприятливе для розвитку і росту сільськогосподарських культур, але літня погода змінюється щороку. Бувають роки, коли влітку

випадає дуже багато опадів (1955, 1967, 1969, 1970). Інколи влітку спостерігається засушлива погода (нестача опадів при високій температурі), але таких днів небагато. Розглянемо такі три основні періоди літа:

а) початок літа — період, який починається 23—25 травня; середньодобові температури вищі 15° С. Це період найбільш коротких ночей

у році (тривалість дня — 16 год 20 хв), найбільшої кількості гроз. На початку літа зацвітають: акація біла, бузина чорна, калина, горобина, лучна трава, дозрівають ягоди (черешні, суниці), триває сінокіс;

б) повне літо починається 25 червня—4 липня. Визначається постійними термічними умовами і сталим переходом мінімальних температур вище 10° С. Повне літо відрізняється від інших періодів найбільш високими температурами повітря і грунту, найбільшими кількостями опадів. У цей час починаються жнива, дозрівають вишні, смородина, малина, чорниці, ранні сорти груш і яблук; .

в) спад літа — останній літній період, який починається 20 серпня і визначається переходом середньодобової температури повітря нижче 15° С. Період відрізняється від інших літніх періодів тим, що ночі вже прохолодні, хоча удень ще стоїть тепла погода і температура повітря висока.

Цвітуть тільки декоративні квіти. Спад літа — період подальшого збору плодів і насіння.

Осінь починається на початку вересня. У цей час зменшується сонячна радіація і температура повітря. Протягом осіннього сезону літній режим поступово змінюється зимовим. У природі спостерігаються дуже специфічні фенологічні явища: зміна забарвлення листя, листопад, міграція птахів тощо.

Як і попередні сезони року, осінь неоднорідна, тому виділяються такі періоди:

а) початок осені — період цей починається 6—10 вересня з моменту пожовтіння берези, яка є сигналізатором для інших дерев. Зменшується тривалість дня (до 11 год) і сонячного сяйва. На початку осені часто повторюються високі температури, абсолютні максимуми можуть досягати 32° С. Початок осені — період подальшого збору овочевих культур, грибів. На полях розпочинаються оранку і посів озимини;

б) золота осінь починається 10—13 жовтня і яскраво виділяється масовим пожовтінням листя більшості дерев. Як і зелена весна, золота осінь неповторна. Погода переважно тепла і сонячна, що часто приводить до повторного цвітіння деяких рослин. Для цього періоду характерне «бабине літо». Протягом золотої осені збирають картоплю, цукрові буряки, кукурудзу, а також яблука, груші, сливи;

в) глибока осінь починається 27 жовтня—4 листопада і збігається з датою переходу середньодобових температур нижче 5°С.

Для цього періоду характерні ознаки зимової пори — перші приморозки, ймовірність яких у цей час становить 70—80%.

Глибока осінь — період масового листопаду берези, клена, липи, осики, вільхи. Приморозки прискорюють листопад. Погода похмура, туманна, часто мрячить дощ. Відлітають шпаки, жайворонки, на полях закінчується копання картоплі і цукрових буряків. Підготовка живої природи до перезимівлі закінчується;

г) передзима — останній період осіннього сезону — починається 20—23 листопада і має багато спільних рис з зимою. Середньодобова температура ще не перейшла 0° С, але днів з такою температурою багато. Хмарність неба в цей час досягає максимального значення в році. Часто випадає сніг, приморозки постійні, інколи сягають значних величин (—4, —5°С). Для цього періоду характерні тумани.

Кліматичні умови Волинської області в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. У області випадає значна кількість опадів з максимумом у літній період, а сніговий покрив формує сприятливі умови для перезимівлі озимих культур, багаторічних трав, плодових дерев. Внаслідок танення снігового покриву створюються значні запаси води у грунті.

Теплові ресурси області достатні для багатьох культур, тому що вегетаційний період триває понад 200 днів, а період з активними температурами (понад 10° С) — 150—160 днів. Більше 100 днів у році має середньодобову температуру понад 15°С (період інтенсивної вегетації).

Менша швидкість вітру порівняно з іншими районами УРСР сприяє розвиткові садівництва, а суха і тепла погодна на початку осені — зборові пізніх сільськогосподарських культур і завершенню робіт у полі.

Часті відлиги, які понижують морозостійкість сільськогосподарських культур, затяжні весни в зв’язку з повільним таненням снігу гальмують прихід весни.

ПОВЕРХНЕВІ ВОДИ

РІЧКОВА СІТКА

Волинська область багата на поверхневі води: ріки, озера, ставки. Ріки області переважно належать до басейну р. Прип’яті. Найбільшими ріками області є р. Прип’ять з притоками Турія, Стохід і Стир.

Вздовж західної межі області протікає р. Західний Буг з притокою Лугою. Більшість рік області бере початок за її межами. Тільки деякі з них (Турія, Стохігт. Вижіикя та ін.) не виходять за межі області. Ріки лротікають по території області в основному з півдня на північ, мають повільну течію, що пов’язане з незначним зниженням поверхні області на північ. У поліській частині області ріки мають невеликий похил Ю,27—0,40 м/км, розширені заплави, в яких навесні після , повені залишаються тимчасові озера. Особливість рік поліської частини — дуже повільна течія 0,1—0,2 м/сек.

У межах Волинської області до басейну р. Прип’ять належать 59 рік довжиною від 10 до 50 км, чотири — від 50 до 100 км і чотири (Прип’ять, Турія, Стохід, Стир) — понад 100 км. До басейну Західного Бугу відносяться в межах області 11 рік довжиною від 10 до 50 км, одна з них (Луга) — понад 50 км (табл. 8).

Середня густота річкової сітки в басейні р. Прип’ять коливається в межах 0,25—0,47 км/км2, а в басейні Західного Бугу — 0,22— 0,35 км/км2.

Річки Волинської області за своїм режимом належать до рівнинного типу, переважно снігового живлення. В середньому за рік талі снігові води в річному стоці займають близько 60—70%, решта стоку має дощове і підземне походження, причому підземне живлення становить 12—32% річного стоку. Характер живлення рік області обумовлює їх рівневий режим і режим стоку.

РЕЖИМ РІВНІВ І СТОКУ РІЧОК

Річному ходу рівнів рік області властива яскраво виражена висока весняна повінь і низька межень ', яку порушують літні і зимові паводки.

Весняна повінь починається в першій половині березня (часом у кінці лютого), закінчується — у другій половині квітня або на початку травня. Весняна повінь триває півтора—два місяці і залежить від довжини ріки і заліснення басейну. Високі рівні, як правило, пов’язані

Ріки Волинської області

Назва ріки	Куди впадає	Права чи ліва притока	Довжина, км	Площа басейну, км-
українська	російська
1	2	3	4	5	£

Басейн Дніпра

Прйп’ять	Припять	Дніпро	п
Тенётиська	Тенетиска	Прип’ять Прип’ять	п
Лютка	Лютка		п
Текля	Текля	Прип’ять	п
Воронець	Воронец	Прип’ять	п
Вйжівка	Выжевка	Прип’ять	п
Плгіска	Плыска	Вйжівка	л
Заставка	Заставка	Вйжівка	л
Став	Став	Вйжівка	л
Чорноплёська	Черноплеска	Вйжівка	л
Особик	Особык	Вйжівка	л
Клин	Клин	Вйжівка	л
Кезівка	Кезивка	Вйжівка	п
Облапи	Облапы	Вйжівка	л
Сікунь	Секунь	Вйжівка	л
Турія	Турин	Прип’ять	п
Туричанка	Туричанка	Турія	л
Кульчин	Кульчин	Турія	л
Серебрянка	Серебрянка	Турія	п
Вільшанка	Ольшанка	Турія	л
Воронка	Воронка	Турія	п
Калйнівка	Калиновка	Турія	л
Бобрівка	Бобровка	Турія	п
Широка	Широкая	Бобрівка	п
Рудка	Рудка	Турія	л
Дурниця	Дурница	Турія	п
Закрёвщина	Закревщина	Дурниця	п
Рибрёща	Рибреща	Турія	л
Турія	Турия	Прип’ять Прип’ять	п
Цир	Цыр		п
Гльниця	Ильница	Цир	л
Коростгінка	Коростынка	Прип’ять	п
Стбхід	Стоход	Прип’ять	п
Ставок	Ставок	Стохід	л
Стбхід-Ясиня	Стоход-Ясиня	Стохід	п
Стобйхівка	Стобыховка	Стохід	л
Ясенівка	Ясеновка	Стохід	л
Череваха	Череваха	Стохід	п
Ліпниця	Лопница	Стохід	л
Грйвка	Гривка	Стохід	п
Веселуха	Веселуха	Прип’ять	п
Стир	Стыр	Прип’ять	п
Дежа	Дежа	Стир	л
Лйпа	Липа	Стир	л
Гнила Лйпа	Гнилая Липа	Липа	п
Чорногузка	Черногузка	Стир	л
Полонка	Полонка	Чорногузка	л
Серна	Серна	Стир	л
Прудник	Прудник	Стир	II

Продовження табл. 8

1	2	3	4	5	6
Теремний	Теремный	Стир	л	11	—.
Лаврівка	Лавровка	Стир	п	11	—
Безіменна	Безименная	Липа	л	21	192
Конопелька	Конопелька	Стир	п	48	329
Лютиця	Лютица	Стир	л	18	204
Рудка	Рудка	Стир	п	25	186
Залізниця	Железница	Стир	л	16	58,9
Оконка	Оконка	Стир	л	38	286
Чорнявка	Чернявка	Оконка	л	18	96,2
Кормии	Кормин	Стир	п	53	716
Черембшна	Черемошная	Кормин	п	12	74,6
Горбах	Горбах	Стир	п	15
	Басейн Західного Бугу
Західний Буг	Западний Буг	Вісла	п	815	73300
Золотуха	Золотуха	Західний Буг	п	21	—
Луга	Луга	Західний Буг	л	81	1325
Стрйпа	Стрыпа	Луга	п	16	108
Луга-Свнно-	Луга-Свино-	Луга	п	34	344
ргійка	ройка
Свинарка	Свинарка	Луга-Свино-	л	22	283
		рийка
Бійниця	Войница	Луга-Свино-	п	12	—
		рийка
Свинорййка	Свиноройка	Луга	л	18	—
Студянка	Студянка	Західний Буг	п	26	140
Риловйпя	Рыловица	Луга	п	22	118
Неретва	Иеретва	Західний Буг	п	29	219
Вйчинка	Вычинка	Західний Буг	л	27	—
Пищатка	Пищатка	Західний Буг	п	11	—
Бистряк	Бьістряк	Західний Буг	п	13

з весняною повінню і спостерігаються в кінці березня—на початку квітня.

Найбільш раннє підвищення рівнів води припадає на період сніготанення, тобто на початок лютого (1939, 1950, 1957, 1966 рр.), найпізніші — на початок весняної повені — перші числа квітня (1939, 1952, 1956, 1962 рр.).

Найвищі рівні спостерігаються під час весняної повені, в кінці березня—на початку квітня. Проте під час повені інколи наявні два або три піки. У весняну повінь заливаються водою заплави, частково надзаплавні тераси.

Під час літньої межені бувають невеликі дощові паводки, які тривають від п’яти—восьми до 10—12 днів. Рівні дощових паводків значно нижчі від високих рівнів весняної повені, але в окремі роки (1948, 1955, 1956, 1958) на деяких ріках влітку під час паводків можуть спостерігатися високі рівні води, які за величиною наближаються до рівнів

Місяць

Багатоводний	7,4	18,6
Середньоводний	5,8	2,8
Маловодний	4,6	2,5
Багатоводний	8,9	1,9
Середньоводний	2,6	2,0
Маловодний	2,5	2.1

р. Т у р і я, станція

5,5	32,2	13,0	3,2	1,8	0,8
38,9	16,1	7,2	2,9	0,9	0,7
42,7	22,0	10,5	2,0	1,0	0,5

р. Стохід, стаиція

6,3	29,1	16,9	5,7	2,4	2,3
10,4	40,6	21,3	3,2	1,6	1,3
6,1	53,9	19,1	2,3	1,5	1,0

весняної повені або й перевищують їх. Наприклад, у липні 1955 р. у результаті тривалих та інтенсивних дощів ріки вийшли з берегів і затопили значні площі сільськогосподарських угідь.

Середня річна амплітуда коливання рівнів води на малих ріках області досягає 0,7—2,6 м (найбільша 1,4—4,8 м), на середніх — 1,1 — 3,2 м (найбільша 1,7—6,0 м). Найменша річна амплітуда коливання рівня води на малих ріках становить 0,1 —1,3 м, на середніх — 0,2—1,9 м..

Режим стоку області обумовлений фізико-географічними умовами, насамперед геологічною будовою, рельєфом та кліматом, які мають значний вплив на розподіл стоку і водність рік. Значна кількість опадів, велике випаровування і високий рівень грунтових вод визначають такі характеристики стоку, як середній багаторічний, витрати води, модулі стоку. Внутрірічний розподіл стоку по місцях і сезонах залежить від опадів, випаровування, будови поверхні та господарської діяльності. Розподіл стоку у різні за наводненістю роки показано в табл. 9.

Стік рік Волинської області протягом року нерівномірний, внутрірічний розподіл стоку в різні за водністю роки неоднаковий. У середньому навесні доходить до 50—72%, влітку — до 2—14%, восени — до 4—42% і взимку до 13—30% річного стоку. Великий річний стік був у 1924, 1940, 1948, 1958 рр., малий — у 1925, 1936, 1950, 1954, 1961 рр.

Максимальні витрати річок Волині спостерігаються під час повені весною та паводків у літньо-осінній період. Характеристики середніх і максимальних витрат води і модулі стоку весняної повені наведені в табл. 10.

Літні паводки утворюються зливовими дощами. Величина максимального зливового стоку залежить від кількості опадів, їх інтенсивності та характеру поверхні водозбору. Найбільші витрати води при дощових паводках (червень—серпень) становлять від 40 (р. Вижівка) до 175 м^/сек (р. Стир). Високі паводки, які формуються на малих річках під час злив, приносять велику шкоду господарству області, тому що під час паводків змивається грунт, руйнуються гідротехнічні споруди*

	Пори року
	їх	X	XI	XII	весна III —V	ЛІТО УІ-УІІ	ОСІНЬ ІХ-ХІ	зима XII —11

Ковель

1,9	4,3	7,5	3,8
2,3	4,2	5,8	12,4
1,1	1,8	4,0	7,3

Л ю б е ш і в

1,8	3,7	9,4	11,6
2,1	2,5	3,7	8,7
2,1	2,5	3,8	3,1

50,7	5,8	13,7	29,8
62,2	4,5	12,3	21,0
75,2	3,5	6,9	14,4

52,3	10,4	14,9	22,4
72,3	6,1	8,3	13,3
79,1	4,8	8,4	7,7

замулюються стави. Наприклад, 20—25 липня 1948 р. внаслідок тривалих зливових дощів ріки вийшли з берегів і затопили значні площі посівів.

У зимовий, а також у літній бездощовий періоди ріки живляться підземними водами. Гідрогеологічні особливості області визначають характер і величину підземного живлення рік. Ріки, русла яких врізані в алювіальні відклади, живляться підземними водами з водоносних горизонтів алювіальних і флювіогляціальних відкладів, але тому що водоносність цих відкладів залежить від метеорологічних умов (кількості опадів), то в особливо сухі роки (або в роки з холодними зимами без відлиг) водоносні горизонти збіднюються, невеличкі водотоки пересихають, і на ріках можливе припинення стоку. Ріки, в живленні яких беруть участь карстсві води, мають дещо підвищені величини модулів мінімального стоку.

Тривалість меженного періоду на ріках області в теплий період становить 120—140 днів, а найбільш маловодного — 20—ЗО днів. Початок літнього меженного періоду припадає на початок травня і закінчується в третій декаді листопада —■ першій декаді грудня. Бувають роки, коли літня межень переходить у зимову без збільшення стоку. Найменший меженний стік на ріках області спостерігається в 1946— 1947 і в 1961—1964 рр., коли мінімальні середні місячні витрати води становили від 0,2 м3/сек (р. Турія) до 0,009 м3/сек (рис. 12). (р. Вижівка). Такі мінімальні витрати трапляються один раз на ЗО—40 років.

Середня тривалість зимової межені становить 60—80 днів, а найбільша — 100—120 днів. Вона починається в третій декаді листопада — першій декаді грудня, а закінчується в березні.

Притокам Прип’яті властиве постійне і підвищене підземне живлення. Ріки течуть по закарстованих водозборах, причому карст має найбільший вплив на стік малих річок. В лісостеповій частині області підземне Живлення рік нестійке і слабке.

Гідрогеологічні умови є дуже важливим фактором формування меженного стоку, а режим мінімального стоку тісно пов’язаний з режимом підземних вод і ерозійним врізом.

Таблипя 10

Середні і максимальні витрати води і модулі стоку * весняної повені на ріках області

Ріка	Пост	Площа водозбору, км*	Середні	Найбільші	Рік спостереження
			витрати, м3]сек	модулі, лісе к • км-	витрати, м3ісек	модулі, Л/сек‘КМ*
Вижівка	с. Руда	141	8,16	13,6	53,1	57,0	1932
Турія	м. Ковель	1480	10,7	7,24	63,0	42,6	1932
Стохід	м. Любешів	2970	11,9	5,21	60,4	20.3	1927
Стир	м. Луцьк	7200	39,4	5,48	17,5	29,1	1932

* Модуль стоку — кількість води (л/сек), яка стікає з 1 км2 басейну водозбору ріки.

Твердий стік 6 рік Волині характеризує ерозійну діяльність поверхневих вод. Наноси приток Прип’яті в межах області утворюються на окремих ерозійних ділянках водозборів рік. Такими ділянками є верхів’я приток на підвищеннях в лісостеповій частині області. Притоки Прип’яті (наприклад, р. Стир) стікають з північних схилів ерозійно- розчленованої Подільської височини, пересікаючи Мале Полісся, вихо

дять на Волинську височину, де водна ерозія достатньо розвинена, а лесовидні відклади, які тут поширені, легко розмиваються. На Волинському поліссі, на водозборах рік Вижівки, Турії, Стоходу, які покриті піщано-глинистими відкладами, розвинений карст, водна ерозія незначна, стік мінеральних наносів невеликий.

Внутрішньорічний розподіл стоку наносів дуже нерівномірний і подібний до розподілу стоку води. На весняний період припадає в середньому до 50—70% і більше річного стоку наносів. Літом, восени і зимою кількість стоку наносів розподіляється більш-менш рівномірно.

Твердий стік обумовлює мутність води, яка змінюється протягом року. Мутність рік області загалом невелика. Найбільш прозорі та чисті води рік під час літньо-осінньої межені і взимку, коли відсутній притік поверхневих вод і ріки живляться підземними водами. Під час повені і зливових паводків кількість наносів у ріках різко збільшується, досягаючи максимальних розмірів. Середні річні значення мутності води рік області змінюються в межах від 3—5 (р. Турія) до 12—60 г/м3 (р. Стир).

Найменший модуль стоку наносів характерний для водозбору р. Ту- рії —- 0,1—0,8 т/км2 в рік, а найбільший — для р. Стир — 1,4—7 т/км2. Максимальна мутність в період повені досягає 400—800 г/м3 на великих ріках і 900—1000 г/м3 на малих. Особливо велика мутність води підчас зливових паводків.

ТЕРМІЧНИЙ І ЛЬОДОВИЙ РЕЖИМИ

Термічний режим рік Волинської області обумовлюється температурою повітря, але ця пряма залежність між температурою води і температурою повітря порушується. Внаслідок неправильного господарювання у ріки стікають теплі промислові, шахтні і побутові води. На характер термічного режиму рік впливає і ступінь їх зарегу- льованості (наявність водосховищ, ставків). На тих ділянках ріки, де виходять підземні води, які в літній період мають температуру нижчу, а в зимовий вищу, ніж вода в ріці, термічний режим ріки не відповідає термічному режиму повітря. Тому на деяких ріках області, де підземне живлення велике, температура води дещо вища взимку, а в теплий період на 1,5—2,0° С нижча, ніж на ріках з помірним підземним живленням.

При переході температури повітря до від’ємних значень на ріках з’являються льодові утворення: забереги, сало, шуга, льодостав (кінець листопада—початок грудня). Від нестійкого температурного режиму залежить мінливість в датах наступу льодових утворень. Найпізніший льодостав на ріках області припадає на січень—лютий (1949, 1951, 1952, 1961, 1962, 1965 рр.), а на окремих ділянках рік навіть на березень (1952 р.). Середня тривалість періоду льодоставу три—чотири місяці. Льодовий покрив рік нестійкий, і ріки неодноразово то скресають, то замерзають. Скресають вони в березні, причому спостерігається така закономірність: малі ріки скресають скоріше, і лід на них тане на місці; на великих ріках весняний льодохід триває два—три дні, інколи 10—12 днів. Повне очищення ріки від льодових утворень відбувається через п’ять—десять днів після скресання (табл. 11).

Товщина льоду на ріках області на початку льодоставу не перевищує 5—10 см, найбільша товщина досягає 40—60 см і навіть 80 см.

Під час весняного скресання і зимових відлиг спостерігаються затори криги, при яких рівень води піднімається до 0,3—0,5 м, рідко до 2 м. Затори на ріках зберігаються два—три дні. Затори були на р. Стир біля с. Щуровці 17—20 лютого 1949 р., рівень води піднявся на 115 см.

Таблиця 11

Строки скресання та замерзання рік області

Скресання

Звільнення від криги

Замерзання

Ріка

Пост

серед- не

раннє

ПІЗНЄ

серед нє

раннє

пізнє

серед нє

раннє 1

пізнє

Прип’ять

с. Лютка

19.

ш

6.

II

10.

IV

26. III

7.

II

13. IV

7.

XI

9. XI

і.

І

Прип’ять

с. Любязь

18.

ш

4.

II

11.

IV

28. III

17.

II

13. IV

18.

XI

1і. XI

3.

II

Вижівка

о. Стара Вижівка

19.

ш

17.

II

8.

IV

25. III

1.

III

13. IV

7.

XI

8. XI

19.

і

Турія

м. Ковель

17.

ні

15.

II

7.

IV

25. III

22.

II

9. IV

11.

XI,

8. XI

17.

І

Турія

с. Бузаки

22.

ш

21.

II

12.

IV

27. III

8.

III

13. IV

3.

XI

9. хі;

1.

І

Стохід

с. Богушівка

18.

ш

21.

II

7.

IV

24. III

5.

III

10. IV

12.

XI.

8. XI

18.

І

Стохід

смт. Любе- шів

18.

пі

6.

II

11.

IV

29. III

7.

II

16. IV

20.

XII

24. XI

1.

III

Стир

с. Щуровці

2.

ш

10.

І

1.

IV

18. III

1.

II

9. IV

25.

XI.

17. XI

2.

II

Стир

м. Луцьк

іб:

ні

ЗО.

І

6.

IV

18. III

5.

II 10. IV

І.

І

22. XI

28.

XII

у ОПИС ГОЛОВНИХ РІЧОК

' Прип’ять — пр#ва~нр«тока-Дщеьра бере початок з болота біля с. Гупали. Верхня Прип’ять тече по заболоченій широкій заплаві, яка від витоку до смт.. Ратне має ширину 2 км, а потім — 5—8 км. Ширина ріки від витоку до східної межі області збільшується від 10—25 до 50—70 м, а на деяких ділянках до 150 м.

Живлення ріки змішане: у весняний період основним джерелом є талї снігові води, в літньо-осінній — дощі, в зимовий — підземні води.

Значна кількість опадів в басейні викликає високий стік. Середньорічний модуль стоку Прип’яті в межах Волинської області становить 3,14 л/сек-км2. Найбільші витрати води пов’язані з весняним сніготаненням та інтенсивними літньо-осінніми дощами. 9 квітня 1962 р. на Ст. Річиця була зафіксована максимальна витрата води на Прип’яті в межах області (183 м3/сек).

Весняний підйом рівня води починається в березні. Весняна повінь триває в середньому 50—70 днів. Найбільша середня витрата води становить 139—164 м3/сек, а сумарний шар стоку за повінь — 36—78 см. Поміж початком повені, її інтенсивністю та тривалістю на р. Прип’яті е тісний зв’язок.

Ранньою весною поступово тане сніг, збільшується інфільтрація, а весняна повінь стає тривалою і низькою. Пізньої весни, коли сніг тане дуже швидко, утворюється нетривала, але висока повінь.

Низька повінь на р. Прип’яті утворюється тоді, коли взимку під час тривалих відлиг формуються паводки (1946, 1960 рр.).

У літній період, переважно в травні—серпні, коли випадають дуже сильні зливові дощі, утворюються паводки. Середня тривалість павод- ків на р. Прип’яті — 10—13 днів, а найбільша — 50 днів (1948, 1955, 1969 рр.). Рівень води при паводках піднімається на 0,5—1,5 м на добу, інколи — 2—3 м і більше.

Льодовий режим ріки нестійкий, часто бувають відлиги, перед стійким льодоставом формуються льодові утворення: забереги, сало, шуга, але бувають роки, коли ріка відразу покривається льодом. У середньому льодостав встановлюється протягом першої декади грудня. Товщина льоду в середньому не перевищує 40—60 см, але в суворі зими буває до 80 см.

Стік мінеральних відкладів ріки дуже малий, весною переважає стік органічних залишків з заболочених місць. „

С т и р — найбільша права притока Прип'яті. Довжина її — 483 км, площа басейну — 13130 кмг. У межах області ріка протікає своєю середньою течією. Русло ріки помітно звивисте. Ширина її на перекатах в межень становить 5—15 м, на плесах — 20—65 м, а місцями доходить до 100 м. Глибина ріки на перекатах —- 0,5—1,5 м, на плесах— 8,6—11 м. Починається Стир на північному краю Подільського плато і у Волинську область вступає біля с. Мерви. До м. Луцька Стир тече у вузькій заплаві, яка за містом розширюється до 1,5 км. Ширина Стиру біля Луцька — 20—25 м, глибина — 1,5—3,5 м. Заплава заболочена і заторфована. В районі смт. Рожище ріка ширшає і стає більш глибокою.

Р. Стир переважно снігового живлення. Найбільша витрата води весною становить 417 м3/сек, найменша —• літом — від 1,97 м3/сек (в районі с. Шуровці) до 11,3 м3/сек (м. Луцьк), а взимку — від 1,71 м3/сек (с. Шуровці) до 5,48 м31сек (м. Луцьк).

У рівневому режимі Стиру яскраво виявлена весняна повінь і літні паводки, які порушують межень. Весняна повінь починається в другій декаді березня і характеризується найвищими рівнями води. Стік весняної повені в багатоводні роки становить 70—80% річного стоку, в середні — 60—70%, у маловодні — 50—60%.

Середня амплітуда коливань рівня води під час повені досягає до 10—20 см, а найбільша — 170—600 см. Середня інтенсивність підйому рівня води при високій весняній повені становить 10—60 см за добу, при низькій — 6—9 см.

Високий рівень весняної повені досягає 410 см над умовним нулем (середній рівень — 319 см). Середній рівень води під час дощових па- водків — 209 см над умовним нулем, а високий — 325 см.

Початок утворення льодових явищ в середньому спостерігається на р. Стир 10 грудня, а початок льодоставу — 1 січня. Льодостав триває 68 днів. Він нестійкий (взимку 1931—1932 рр. тривав 125 днів, а в 1924—1925 рр. його не спостерігалось). Найбільша товщина льоду на річці буває в кінці лютого і досягає 46 см (середня — 9—18 см).

Скресає ріка в середньому 10 березня, інколи в кінці січня або ж на початку квітня. Протягом другої декади березня ріка повністю звільнюється від льоду

Середня мутність води в річці 250 г/м3, максимальна — 890 г/м3, а середній річний стік наносів становить 27 тис. т, або 2,7 т/км2. Стир — судноплавна ріка. На ній проведені значні очисні роботи, які дають можливість курсувати протягом літньо-осіннього сезону пасажирським катерам і вантажним суднам.

Стохід — права притока Прип’яті. Довжина її — 188 км, площа басейну — 3155 км2. Ріка бере початок поблизу с. Семеринське Лока- чинського району, і вся протікає в межах Волинської області. Стохід — типова поліська ріка з дуже повільною течією, заболоченою заплавою і нечітко вираженими корінними берегами.

Від витоків до с. Угли Стохід тече в широкій заболоченій долині з пологими берегами. Біля с. Угриничі русло ріки розгалужується на багато рукавів, проток, стариць — «стоходів».

Густота річкової сітки — 0,27 км/км2. У басейні р. Стоходу налічується 144 річки, з яких 12 довжиною понад 10 км і 132 — менше 10 км. Ширина річки у межень на перекатах — 5—15 м, на плесах — 20—60 м. Глибина на перекатах — 0,5—1,5 м, на плесах 8—10 м.

Стохід належить до рік змішаного живлення з перевагою снігового. В рівневому режимі ріки є яскраво виражена весняна повінь, що порушується літніми дощовими та зимовими паводками.

Щороку спостерігається весняний розлив ріки та її приток. Ширина розливу інколи доходить до 5 км, а глибина затоплення — становить 0,5—1,5 м.

Льодоутворення починається в кінці листопада—на початку грудня і триває чотири—шість тижнів. Льодостав встановлюється у першій половині грудня. Найбільш раннє замерзання виявлено 8. XI, а найбільш пізнє — 1. III. Тривалість льодоставу три—три з половиною місяці. Середня товщина льоду — 20—40 см.

У першій половині березня на річці починає танути крига, а 18. III починається весняний льодохід. Найбільш раннє скресання було відмічено 6. II 1923 р., а налбільш пізнє — 11. IV 1929 р. Тривалість льодоходу — 3—10 днів.

У кінці березня ріка звільнюється від криги. Весняна повінь про- тримується один—два місяці.

У липні, серпні і вересні часто трапляються дощові паводки. Середня висота їх на р. Стохід змінюється над умовним рівнем в межах 0,4—1,8 м, а найбільша становить 3 м. У зимовий період під час тривалих відлиг бувають зимові паводки, висота яких над умовним рівнем досягає 0,7—2 м.

Найбільша витрата води за рік на р. Стохід спостерігається в квітні — 39,6 м3/сєк, найменша — у вересні (3,58 м3/сек). Середній річний модуль стоку — 4,51 л/сек-км2.

До правих пріпок Прип’яті належить р. Ту р і я, довжиною 184 км. Вона бере початок з болота біля с. Затурці. Площа водозбору — 2800 км2. В її басейні налічується 137 річок загальною довжиною 837 км, проте лише 15 з них мають довжину понад 10 км. Густота річкової сітки — 0,30 км/км2.

Швидкість течії невелика — 0,1—0,2 м/сек внаслідок того, що похили ріки незначні. Глибина ріки на перекатах — 0,5—1,5 м, на плесах — 1,5—3,5 м.

За режимами живлення, стоку та рівнів р. Турія подібна до р. Стоходу. Гідрологічний режим ріки характеризує добре виражена весняна повінь, коли спостерігається найвищий рівень води в ріці. Літні та зимові наводки дещо порушують низьку межень. Більша частина річного стоку (ЗО—40%) припадає на весну (березень—квітень), на літо і осінь — 50—60% і 10% на зиму.

Найбільша витрата води — 251 м3/сек, а максимальний модуль стоку — 169 л/сек-км2 був зафіксований у 1932 р.

"'“"'""До правих приток Прип’яті належить в межах області р. В и ж і в- ка довжиною 81 км, режим якої подібний до режиму інших рік. У найбільш засушливі роки деякі її ділянки пересихають. Наприклад, у 1947 році р. Вижівка пересихала з 10 по 22 серпня (біля с. Стара Ви- жівка).

у Крім Прип’яті та її правих приток через усю Волинську область аГ півдня на північ, по державному кордону СРСР з Польською Народною Республікою протікає р. Західний Буг, яка бере початок далеко за межами області, на північному краю Поділля.

До м. Устилуг Західний Буг тече по території УРСР, а далі стає прикордонною рікою. Заплава ріки переважно вузька (до 1 км). Нижче Устилуга вона розширюється і заболочується.

Русло дуже звивисте, розгалужене. Ширина ріки змінюється від

1.  до 80—100 м, а глибина коливається в межах 0,5—4,5 м. Швидкість течії — 0,3—0,6 м/сек.

Середня річна витрата води — 25,1 м3/сек, а модуль стоку за рік — 40 м/сек-км2.

Середній річний стік ріки розподіляється так: на весну — 37%, на літо — 20%, на осінь — 20,9% і на зиму — 22,1%.

ОЗЕРА

Крім рік Волинська область багата на озера. Серед західних областей України вона має їх найбільше — до 170 озер площею від 2 до 2450 га (табл. 12). За походженням вони різноманітні. Переважна більшість — це карстові озера, менша — заплавні. Останні — неглибокі, приурочені до заплави р. Прип’яті і до заплав її крупних приток, являють собою залишки старих русел. їх режим тісно пов’язаний з ріками, а під час весняної повені самостійне існування озер припиняється. Заплавні озера заболочені, з низькими берегами і в’язким дном.

Карстові озера розташовані на водозборах рік Турії, Вижівки, Циру і Стоходу.

Карстові озера живляться атмосферними опадами, поверхневим стоком і підземними водами. Підземні води являють собою найбільш стійкий і основний вид живлення озер і зумовлюють їх температурний режим.

Характеристика озер ВолинськоТ області

Назва озера	Максимальна глибина, м	Площа, км1	Назва озера	Максимальна глибина, м	Площа, КМ1
1	2	3	4	5	6

24,2	і Прип’яті
0,2	Турське	2,6	—
0,76	Колпйне	—	0,13
4,3	Турчёне	—	0,16
0,25	Довге	• —	0,12
0,5	Кругле	—	0,14
0,44	Оріхове	3,6	5,5
0,16	Оріховець	—	1,54
	Лука	31,8	1,25
0,24
16,3 2,36	Заплава Прип’яті
6,7	Біле	13,5	3,5
0,13	Волинське	—	3,2
1,5	Люб’язь	7,0	4,3
1,83	Нёбель	11,9	4,7
0,38	Велйке Згоран
0,48	ське	—	1,18
_	Мале Згоран
0,88	ське	—	0,31
0,26	Мошне	—	0,18
0,73	Олсшіге	—	0,1
0,24	Чакове	—	0,47
0.31	Охнич	—	0,4
0,42	Вйторощ	—	0,16
2,55
0,11	Басейн Турії
0,74	Нечймне	4,0	0,09
0,55	Сйнове	2,6	1.9
0,3	Макович	—	0,16
0,2	Велйке	20,7	0,19
0,4	Турійське	6,5	0,14
0,23	Селище	13,5	0,05
	Святе	7,3	0,16
0,18	Дбльське	—	0,18
	Кричёвицьке	—	0,4
1,24	Сомин	—	0,40
	Хотйнне	—	0,16
0,73	Скомбрне	—	0,16
0,21	Наболоцьке	—	0,16
0,15	Тагачин	9,8	0,09
0,22	Перевірське	—	0,15
0,14	Озерянське	—	0,14
0,51	Болотне	— ■	0,14
0,1	Пісочне	—	0,12
0,11	Г нйльбище	—	0.1
0,52	Любйтівське	—	0,13
0,25	Білин	—	0,13
0,28	Доротйщенське	—	0,16
2,3	Облапи Велике	13,0	0,13

Західного Бугу

Продовження табл. 12

1	2	3	4	5	6
Карасине		0,3	Облапи Мале	5,5	0,03
Сірче	—	0,92	Дбшне	—	0,18
Сверйнець	—	0,16	Сошичне	.—. ■	0,16
Струга	—	0,33
Туричани	6,5	0,17
Басейн Стоходу	Межиріччя Стоходу і	С т и р у
Трйстень	—	0,11	Окнище	3	—
Озерне	-— -•	0,12	Жабине		0,1
Вино (Вини)	—	0,18	Мачилине	—	0,16
Засві'тське	—	0,1	Крупине	—	0,13
Новорудське	— ■	0,3	Озненйзьке	— *	0,3
Веприк	— •	0,16	Лишнянське	■ "■—	0,15
Г рйвинське	—	0,21	Смолярнянське	. - — . ■.	0,33
Трясне	—• ■ ,	0,22	Несвіч	—	0,8
Стобйхівське	—	0,53	Садове	—	0,2
Червйще	—	1,2	Окбрське	—' '	0,6
Неві'рське	—	0,16	Островатське	— ■ •	0,54
Біркове	—	0,4	Захатське	—	0,1
Хутбмир	—	0,2	Костюхнівське	; — ■	0,5
Ниговйще	—	0,18
Омит	—	0,22
Межиріччя	Турі їі Стоходу
Черембшне	—	0,3
Ольбля	—	0,72
Бурків	—	0,15
Цнрське	—	0,49

Температура підземних карстових вод, які живлять озера, постійна

і залежно від глибини і зв’язку з поверхневими водами коливається в межах 5,9—8,5°С. Термічна стратифікація озер залежить від їх глибини. В глибоких озерах (максимальна глибина понад 50 м) найбільш низька температура біля дна 5,9° С і такою залишається до глибини 20 м. Влітку на глибині 5—7 м температура різко підвищується до

1.  20° С.

В озерах глибиною 12—25 м такий температурний стрибок виражений слабо. У верхніх шарах води внаслідок інтенсивного перемішування температура однакова по всьому озеру і найбільш висока. В неглибоких озерах відносно низька температура літом і висока зимою відмічається лише поблизу джерел карстових вод.

Переважаюча роль підземних вод у живленні карстових озер визначає і їх льодовий режим. Невеликі і неглибокі озера з високодебіт- ними джерелами карстових вод зовсім не замерзають навіть у дуже суворі зими. Великі і глибокі карстові озера замерзають пізніше і скресають скоріше від сусідніх озер некарстового походження.

Сезонні коливання рівнів води карстових вод становлять 0,3—0,5 м. Найбільш високі рівні в озерах спостерігаються в середині або в кінці весни. Найбільш низькі рівні — в кінці літа, або на початку осені.

Води карстових озер прозорі, безколірні, карбонатні, але там, де приберегове мілководдя заростає і заболочується, води менш прозорі (буруваті). У карстові озера з поверхневими водами поступає невелика кількість мінеральних наносів, а переважну більшість їх приносить вітер із сусідніх площ, які являють собою незадерновані піски.

Дно озер у мілководній частині піщанисте і тільки місцями мулисте, у області карстової воронки ■— щільне, крейдяне.

У озерах некарстового походження процес заповнення котловини донними відкладами проходить по-іншому. Тривалий і постійний притік в озера слабомінералізованих вод з розчиненими органічними сполуками сприяє розкладу рослинних залишків і утворенню на поверхні водного дзеркала сплавин. Наприклад, оз. Нечимне поблизу м. Ковеля за останні 50—70 років настільки заросло і заболотилось, що водне дзеркало зменшилось у два рази, а глибини з 3—5 м — до 1,5—2,5 м. Дно його вкрилося 5-метровим шаром мулу, який щороку збільшується на 1—2,5 см.

Здебільшого у замуленні озер області переважаюча роль належить органогенним утворенням.

У межах Волинської області можна виділити три великі озерні райони: 1) басейн Західного Бугу; 2) межиріччя Західного Бугу і Прип’яті; 3) басейн Прип’яті.

У басейні Західного Бугу налічується понад 80 озер, які називають Шацькими. Серед них 38 заплавних і 42 карстових. Загальна площа — 92 км2. Найбільше з них — Свитязь, довжина якого — 9,3 км, ширина — 4,8 км. Середня глибина озера — 7 м, максимальна — 58,4 «, а над підвищенням посередині дна озера глибина становить 1—2 м. Свитязь — це озеро карстового походження. Воно розташоване поблизу м. Шацька. Мальовниче оз. Свитязь — одне з найбільших на Україні. Про озеро існує багато легенд, народних переказів.

Об’єм води озера — близько 190,7 млн. м3. Воно живиться артезіанськими підкрейдовими водами, атмосферними опадами і поверхневим стоком. Притік підземних вод щороку в озеро становить 3,5 млн. м3. Вода в озері чиста, прозора, за якістю найкраща від усіх озер України.

Оз. Свитязь прогрівається нерівномірно. Там, де глибокі місця, температура постійна (доходить до 9°С), у верхніх шарах вода влітку прогрівається до 20° С. Озеро замерзає, але суцільний льодовий покрив утворюється тільки в дуже холодні зими.

В 1887 р. прокладений канал, який з’єднує оз. Свитязь з озерами Лука і Пулемецьке, що й призвело до зниження рівня води в ньому на 3 м.

Озеро має сприятливі умови для життя різних організмів: достатня кількість бентосу, багато риби. Мальовничі краєвиди озера, прозорість води, рибні багатства щороку приваблюють велику кількість туристів.

Пулемецьке розташоване поблизу с. Пульмо. Довжина його — 6 км, максимальна ширина — 3,6 км. Площа водного дзеркала 16,3 км2,
об’єм води •— 74,8 млн. м3. Це друге за величиною і об’ємом озеро в басейні Західного Бугу. Воно також карстового походження, тому основну роль у його живленні відіграють підземні води. Вода прозора з зеленкуватим відтінком. Воно замерзає (товщина льоду в суворі зими досягає 75—80 см), а влітку вода прогрівається у верхньому шарі до 20° С.

Поблизу с. Затишшя розташоване третє за площею озеро цього району — Лука. Берегова лінія його досить складна, її довжина становить 21,4 км, площа водної поверхні — 6,7 км2. Середні глибини —

1.  м, максимальна глибина досягає 10 м.

На південний схід від оз. Свитязь розташоване оз. Люцимир (площа водної поверхні — 4,3 км2, глибина — до 11 м). Воно живиться підземними, атмосферними водами і поверхневим стоком. Дно рівне, піщане. Вода в озері жовтувата, мабуть, тому, що його оточують торфо- з болотною рослинністю. В озері розводять європейського вугра.

[а межиріччі Західного Бугу і Прип’яті розташована група озер, ивлять Турський канал. Найбільшим озером цього району є Тур- яке розташоване на північний схід від с. Заболоття. Довжина озера — 5,6 км, ширина — 3,2 км. Глибина озера коливається в межах 0,9—2,6 м (на південному сході озера). Дно піщане, вздовж берегів мулисте. Береги низькі, торфяні. Озеро живиться поверхневими водами. Навесні рівень води піднімається на 70 см, і береги затоплюються. Озеро є основним постачальником води в Турський канал.

Оріхове найбільше з озер північної частини Волинської області, розташоване поблизу с. Межисить. Довжина озера майже 4 км, а ширина — 2 км. Максимальна глибина — 3,6 м. Озеро живиться переважно водами поверхневого стоку.

В озерному басейні Прип’яті насамперед слід виділити саму заплаву ріки, де є дуже багато озер, утворених текучою водою. Озера існують завдяки водообміну з рікою. Озера прісні. Взимку замерзають. У межах Волинської області в заплаві Прип’яті налічується близько 20 озер площею понад 10 га. Найбільшим озером є Люб’язь, через яке протікає Прип’ять поблизу с. Люб’язь (площа 4,3 км2). Озеро глибоке (7 м), живиться водою Прип’яті, гідрологічний режим його залежить від цієї ріки.

Крім того, в заплаві Прип’яті виділяються озера Біле і Волянське, які постачають воду Дніпровсько-Бузькому каналу, оскільки в літній період він міліє. Озера — основне джерело постачання води в канал. Живляться вони завдяки водообміну з р. Прип’ять, а також підземними водами. Озера глибоководні (у оз. Білому максимальна глибина досягає 13,5 м).

У басейнах приток Прип’яті є також багато озер різноманітноп походження, наприклад у басейні Вижівки — 16. Серед них особливе цікаве карстове, оз. Сомине (поблизу с. Сомин), яке серед озер України займає третє місце по глибині. Максимальна глина його — 56,9 м. Озеро живиться переважно підземними водами. Має постійно низьку температуру води і не заростає.

Дуже багато озер у басейні правої притоки Прип’яті ■— Турії. Тут налічується до ЗО озер, більшість з яких карстового походження. Найбільшим озером басейну Турії є Синове з піщаними берегами, яке розташоване поблизу трьох сіл — Соколище, Синове і Шкроби.

Озеро неглибоке, найбільша глибина — 2,6 м. Живиться підземними водами і атмосферними опадами.

Вражає казковою мальовничістю невелике озеро (площина водної поверхні — 0,09 км2) поблизу с. Скулин — Нечимне, яке описане в драмі Лесі Українки «Лісова пісня».

Всі озера басейну Турії заболочені, заростають. Рівень води в них нестійкий, дно покрите шаром мулу.

Басейн р. Стохід також багатий на озера (17), переважно карстового походження, площею від 0,1 до 0,53 км2. .

На межиріччі Стоходу і Стиру в межах Волинської області є сім озер карстового походження, серед яких виділяється оз. Окнище, розташоване поблизу с. Оконська. Воно являє собою дуже потужне джерело карстових еод, які виливаються на поверхню.

На початку XIX століття це джерело витікало на поверхню в іншому місці (2 км на захід від сучасного), де до цього часу збереглася улоговина. Пізніше біля с. Оконськ утворилося нове джерело, яке описав П. А. Тутковський у 1899 р. За цим описом глибина озера становила 15 м і вода в ньому була прозора. Температура води цілий рік однакова — 9° С, навіть у суворі зими озеро не замерзало. Витрата води дорівнювала 10,5 тис. м3 на добу.

У 30-х роках нашого століття горловина цього потужного джерела обвалилась і воно зникло, а на території с. Оконська виникло кілька малих джерел. Було пробурено три свердловини, щоб знайти основне джерело. Зараз озеро невеличке (глибина до 3 м). На поверхні озера помітно, як б’є вода з двох свердловин. Вода в озері також прозора і приємна на смак, як колись. У ставках, з яких тече вода до озера, розводять форель.

Всі озера Волинської області мають сприятливі умови для розведення риби: судака і сазана амурського (Чорне озеро), вугра (Ост- рів’янське), чудського сига (Пулемецьке), які добре акліматизувались. Озера придатні для розведення водоплавної птиці.

Проте господарське освоєння озер Волині недостатнє. Для продуктивнішого розведення риби багато озер необхідно розчистити від заростей, місцями засипати піском торфяно-мулисті донні і прибережні накопичення, а там, де ведуться торфорозробки, впорядкувати вікна, звідки поступає в озера вода, насичена шкідливими гуміновими сполуками.

РОСЛИННІСТЬ

флористичний склад

РОСЛИННОГО ПОКРИВУ

Флора Волинської області об’єднує в собі і типові західноєвропейські і східноєвропейські елементи. На цій території виростають і бореальні, і європейські неморальні, і степові, і, навіть, монтанні види. До бореального типу географічних елементів, насамперед, слід віднести такі рослини — «мешканці» хвойних лісів, як ялина європейська, сосна звичайна, жимолость пухнаста, брусниця, хвощі лісовий, болотний та лучний, рамішія однобока, одноквітка звичайна, грушанкн круглолиста і середня, ранник вузлуватий, чорниця, лохина, берези пухнаста і бородавчаста, журавлина чотирипелюсткова, вероніки струмкова, дібровна, лікарська, водяна і щиткова, підмаренники північний і справжній, калина, плаун колючий, комонник лучний, незабудка дерниста, осока малоквіткова, пухівка піхвова, ринхоспора біла та ін. До європейського типу флори належать рослини — складники широколистяних лісів, а також види, що виростають на лісових луках, узліссях, болотах: дуб звичайний, липа європейська, граб звичайний, переліска багаторічна, живокіст серцевидний, наперстянка великоцвіта, герань темна, дзвоники ріпчастовидні і круглолисті, підлісник європейський тощо. До флори Волинського Полісся відносяться такі представники арк- то-альпійського типу, як верес звичайний, андромеда багатолиста, тов- стянка звичайна, верба розмаринолиста, журавлина дрібноплідна, ломикамінь болотний. До степового типу геоелементів належать: ковила волосиста (тирса), осока низька, оман мечолистий, горицвіт весняний.

Серед представників адвентивного типу 7 геоелементів слід насамперед назвати досить поширену на болотистих луках і болотах лепеху звичайну (татарське зілля).

Серед рідкісних, або мало поширених, поліських видів слід вказати на язичника сибірського, виростання якого в межах УРСР обмежене лише болотними і вогкими луками Волинського Полісся, на ломикамені — болотний та зернистий. Перший вид поширений на торфовищах Волинського Полісся, другий — на його луках. Лише в соснових лісах Волинського Полісся виростає тисдалія голостебла, а на північному заході Полісся та у Волинському Лісостепу на осоково-мохових болотах трапляється осока Девеллова. На Волинському Поліссі серед лісів і чагарників виростає ожина мохнастостебла, по берегах річок — вовчуг колючий, по суходільних луках — армерія видовжена, по сухих вапнякових схилах — горлянка ялинковидна. Для узлісь, лісових лук Волинського Лісостепу характерне жовтозілля Бессера, а для боліт цієї території — меч-трава болотна.

Велику зацікавленість викликає група видів, поширених, з одного боку, по луках, лісах, болотах Волині, а з другого — та, що росте в передгір’ях і по гірських схилах Українських Карпат. Це, зокрема, жовтець трансільванський, живокіст серцевидний, апозерис смердючий,, дріоптерис гірський, куничник вільненський, сашник іржавий та ін.

За попередніми даними, флора Волинської області налічує близько' 1300 видів вищих спорових і насінних рослин, які належать приблизно- до 100 родин і понад 450 родів.

У зв’язку з різноманітністю рослинного покриву (тут поширені ліси,, луки, болота, торфовища, чагарничкові пустища, рослини відкритих водойм, рештки остепнених лук та лучних степів) складники флори Волинської області за біологією і екологією досить різноманітні. Тут переважають види лісові (близько 40% флористичного складу), лучні, (близько 20%), болотні (понад 10%) та водні і прибережні (близько' 10%). Серед життєвих форм неподільне панування належить трав’яним багаторічникам (близько 70%).

Територія Волинської області входить до складу Східно-Європейської провінції широколистяних лісів Європейської широколистяної зони. У межах області розрізняють два геоботанічних округи — Західно-Поліський і Волинський (Г. І. Білик, Є. М. Брадіс, 1962).

Для Полісся властива значна заболоченість і залісненість (близько 40%). Волинське Полісся — найбільш заболочена частина території УРСР (10%, а місцями — до 20%).

Серед боліт переважають низинні евтрофні болота *, але значні площі займають болота мезотрофні8 і оліготрофні9.

Переважна більшість боліт Волинського Полісся належить до торфових боліт або торфовищ. Торфові болота поширені, насамперед, по долинах невеликих річок, а також по межиріччях. Значні простори Волині займають луки, які становлять близько 25% усіх земельних угідь. Найбільші площі припадають на міжрічкові луки. Долини великих річок — Горині, Стиру, Стоходу, Турії — вкривають заплавні луки, малих — переважно заболочені.

З півночі на південь за особливостями рослинного покриву Волинське Полісся виразно поділяється на дві частини — північну і південну. Північна являє собою рівнинну територію, вкриту переважно чистими сосновими борами, березовими гаями, рідше — ялиновими лісами, чор- новільшаниками, мішаними лісами з сосни, дуба черешчатого і граба. Лісовкриті площі чергуються з обширними заболоченими рівнинами, зайнятими переважно евтрофними болотами. Певні площі вкривають міжрічкові (материкові) луки, а також вересові і брусничні пустища.

Південна частина Волинського Полісся — слабохвиляста рівнина, складена смугою горбів та гряд, відокремлених неглибокими улоговн-

нами — теж досить заліснена. Залісненість спадає в напрямку з півночі на південь. Ліси займають, насамперед, підвищені ділянки рельєфу. Головна лісоутворююча порода півдня Волині — дуб черешчатий, сосна і граб — на другому місці. По зниженнях рельєфу та по річкових заплавах на значних площах поширені торфовища, а також вересові і брусничні пустища (вони трапляються в північній частині Волинського Полісся), звичайно генетично пов’язані з лісами. Великі простори припадають також на луки, особливо на заболочені.

Південь Волинської області, віднесений Г. І. Біликом і Є. М. Бра- діс до Волинського геоботанічного округу, називають також Лісостепом. Для рослинного покриву Волинського Лісостепу найбільш типові мішані ліси з дуба черешчатого, граба та сосни звичайної, які вкривають до 9% території, а також залишки остепнених луків та скельно- степової рослинності (рис. 13). Для фрагментів лучно-степової рослинності, між іншим, властиве виростання в її складі таких типових представників лісостепової деревно-чагарникової флори, як степова вишня і клокичка. Значні площі займають також болота і луки, на які разом припадає близько 10% площі. Луки збереглися майже виключно по долинах великих річок, по їх заплавах. Болота ж переважно пов’язані з долинами невеликих річок (Липи, Луги, Чорногузки та ін.), з утворенням великих торфових масивів. Торфовища переважно низинні.

ЛІСОВА РОСЛИННІСТЬ

Найбільш поширені лісові формації Волинського Полісся — соснові, дубово-соснові, менше дубово-грабово-соснові і грабово- соснові, а також сосново-дубові ліси. Дубово-соснові ліси є панівними у Волинській області. Як похідні, тимчасові форми виростають березові ліси на місцях соснових та широколистяно-соснових лісів після вирубу останніх. На невеликих площах на півдні Волинського Полісся збереглися дубово-грабові, а в північній частині — ялинові. Трапляються по всьому Волинському Поліссі чорновільхові ліси.

/ Соснові ліси (Ріпеіа зііуєзіхіз) зосереджені насамперед по піщаних (борових) терасах у долинах річок Прип’яті, Вижівки, Стоходу, Турії. Залежно від умов зволоження та родючості грунту розрізняють соснові ліси (бори) лишайникові, зеленомохові, рунянкові, сфагнові і складні.

Лишайникові сосняки займають найбільш підвищені частини терас (сухі бори).

Зеленомохові сосняки зростають в умовах помірного зволоження грунтів по схилах або по зниженнях між ними (свіжі, здебільшого вологі бори). Рунянкові сосняки надають перевагу поверхні з близьким заляганням грунтових вод (сирі бори).

Умови місцезростання сфагнових сосняків характеризує їх інша назва — сосна на болоті. Сфагнові сосняки особливо поширені в північній частині області. Складні сосняки, крім першого яруса з сосни, мають ще другий деревний ярус з граба і дуба. їх розташування пов’язане з найбагатшими грунтами і оптимальними умовами зволоження.

Найбільше площі займають дубово-соснові ліси, значно менше — гра- бово-дубово-соснові і грабово-соснові.

Найбільш поширені такі типи соснових лісів:

Сосняки лишайникові (Ріпеіа зііуезіхіз сІасНпоБа). Одноярусний деревостан складає сосна звичайна, підлісок відсутній; добре розвинений ярус кущистих лишайників роду кладонія.

Сосняки зеленомохові (Ріпеїа вПуевМз ЬуІосогпіоБа). Трав’яно- чагарничковий ярус складають брусниця, костриця овеча, біловус стиснутий, верес, папороть-орляк, чорниця. Моховий ярус утворюють звичайні лісові види брієвих мохів.

Сосняки сфагнові (Ріпеїа бііуєзШз БрЬ^пога). Поширені на значних просторах області. Деревостан утворює сосна IV-—V класів бонітету з домішкою берези пухнастої. Основу трав’яно-чагарничкового яруса становить багно, ситник розлогий, молонія голуба, пухівка піхвова. Суцільний моховий покрив утворюють білі або сфагнові мохи.

Сосняки складні (Ріпеїа бііуєзігіз сотрозіїа)—це найбільш поширений тип поліських лісів. Серед них найбільш типовими для Волині є сосняки дубові (Ріпеіа зііуезіхіз циегсеїоза гоЬигі) та сосняки дубово- грабові (Ріпеїа зПуевІгіз quercetoso гоЬигі-сагріпоза Веіиіі). Дерево- стани таких лісів або двоярусні (І ярус — сосна, II — дуб черешча- тий), або триярусні, де третій ярус утворює граб. Підлісок переважно, розвішений слабо, особливо в деревостанах з густим наметом граба. Провідні його складники: ліщина, крушина ламка, бруслина бородавчаста і європейська, клен татарський, калина та ін. Слабо розвинений і моховий покрив, основу якого становлять звичайні лісові види (плев- роцій Шребера, рунянка звичайна, дикран зморшкуватий та ін.). Трав’яно-чагарниковий ярус, навпаки, розвинений добре і являє собою поєднання неморальних і бореальних елементів.

Серед дубово-соснових лісів поширені асоціації сосняків дубово- ліщинового (Р. в. диегсеїюзо гоЬигі согуїіозит) та дубово-чорницевого (Р. б. яиегсеїозо гоЬигі тугШІозит).

Дубово-грабові сосняки займають менші площі. Найбільш поширені асоціації: сосняки дубово-грабово-ліщиновий (Р. б. quercetoso гоЬи- гі-сагріпоБо Ье1:и1і-согу11озит), дубово-грабово-чорницевнй (Р. в. циегсеіозо гоЬигі-сагріпозо Ьеі:и1і тугіїНозит), дубово-грабово-копит- няковий (Р. в. quercetoso гоЬигі сагріпозо ЬеШІІ азаговит), дубово-гра- бово-дріоптеристовий (Р. в. циегсеіозо гоЬигі сагріпозо Ьеіиіі сігуоріегі- гіозиш), грабово-чорницевий (Р. в. сагріпово Ьеіиіі тугШІозит).

Г р а б о в о-д убові ліси або груди (Сагріпек) Ьеіиіі — диег- <_е!а гоЬигі) з двоярусними деревостанами. У першому ярусі — дуб звичайний з домішкою ясена звичайного, клена гостролистого, липи серцелис-

тої. Другим ярусом неподільно володіє граб. Під густим наметом дерев відсутні умови для розвитку підліска, який представляють поодинокі кущі бруслин бородавчастої та європейської, ліщини, свидини, крушини ламкої тощо. У трав’яному покриві переважають неморальні види.

Ялинові ліси (Piceeta abieti) на території Волинської області збереглися у вигляді невеликих острівців в північній її частині (Корте- ліси). Поліські ялинові ліси переважно виростають на перезволожених і заболочених зниженнях, тому серед них переважають вологі і сирі типи. Деревостани поліських ялинників низько-, рідко середньопро- дуктиЕні, звичайно мішані. До ялини (Picea abies (L.) Karsten) домішуються сосна звичайна, берези бородавчаста і пухнаста, вільха чорна, осика, рідше граб і дуб звичайний та ін.

Чорновільхові ліси (Alneta glutinosae) поширені по всій території Волинської області, в лісостеповій і особливо в поліській її частині. Найтиповіші місцезростання — більш або менш заболочені зниження рельєфу на вододілах і по долинах річок. Але особливо поширені по притерасних частинах заплав як малих річок, так і поліської частини Прип’яті. Вільшаники займають також значні площі по вододільних -зниженнях Полісся та по давніх річкових долинах. В утворенні дерево- станів чорновільхових лісів крім самого едифікатора вільхи чорної (клейкої) (Ainus glutinosa (L.) Qaertn) беруть участь береза пухнаста, сосна звичайна, рідше ясен звичайний, ялина європейська, ще рідше — осика, дуб звичайний і граб.

Осикові ліси (Populeta tremulae) поширені по всій області на місцях вирубаних або згорілих дубово-соснових і широколистяних, дубових і грабово-дубових лісів. Вони утворюють чисті, а частіше мі шані з березою лісостани. Будучи вторинними, осичники мають у своїй структурі ознаки вихідних деревостанів, хоч чагарничковому і трав’яному ярусам завжди властиве значне порушення типової структури — несталість, значне забур’янення випадковими видами. Але в лісостеповій частині області відомі і довготривалі чисті осикові гайки — осикові колки. В таких осичниках деревостани звичайно одноярусні, зімкнутість їх досягає 0,6—0,9, бонітет — І класу. До домінуючої осики приєднуються граб, дуб, липа серцелиста, сосна звичайна, яблуня лісова, че решня, берест. У добре розвиненому підліску росте ліщина, рідше бруслина бородавчаста та європейська, крушина ламка. У трав’яному покриві особливо багато маренки запашної, осоки волосистої, веснівки дволистої, конвалії звичайної, чорниці, яглиці звичайної, медунки темної, тонконога дібровного, які виступають субдомінантами у відповідних асоціаціях. Моховий покрив відсутній.

Березові ліси (Betuleta verrucosae), як і осичники — це вторинні, похідні угруповання на місці зведених дубових і соснових та мішаних дубово-соснових лісів. Береза переважає в деревостанах. Інші породи — сосна, осика, рідше дуб, граб — відіграють підлеглу роль. Підлісок звичайно нерозвинений. Зберігаючи ознаки корінних, вихідних лісових насаджень, трав’яний і моховий яруси виявляють певні, причому інколи значні відміни, в зв’язку зі зміною умов виростання. На місці соснових лісів найчастіше виростають березняки: чорницевий

(Веіиіеіиш уеггисозае тугШІозит), біловусовий (В. V. пагсіозит), рідше — тростиново-куничниковий (В. V. са1ата§гозіісіозит агипсіі- пасеае), голубомолінієвнй (В. у. тоїіпіозит соегиіапв), злаково-різно- травний (В. V. дгатіїюзо-уагіоЬегЬозипі), різнотравний (В. V. уагіоЬег- Ьозит), вересовий (В. у. саііиповит), орляковий (В. V. ріегісііозит aqш- Ііпае), чорнидево-довгомошний (В. у. тугШІозо-роІуіхісЬозит), лохи- ново-довгомошний (В. у. uligiпoso-polytгichosuш).

ЛУЧНА РОСЛИННІСТЬ

Луки особливо поширені в поліській частині області і займають близько чверті всіх земельних угідь. Найбільша площа належить міжрічковим або материковим лукам, серед яких розрізняють луки суходільні і низинні. Суходільні луки виникли на місці вирубаних лісів (суходільних широколистяно-соснових борів). Більша частина площ під суходільними луками на сьогодні розорана. Тому луки не утворюють суцільних масивів, а збереглися невеликими ділянками серед орних площ, по лісових галявинах, по підвищених окраїнах боліт, по узліссях тощо. Низинні ж луки сформувалися на місці чорновільхо- вих та інших сирих типів лісу, а також на болотах після часткового підсушування. Значні площі займають і заплавні луки по долинах таких великих річок, як Прип’ять, Стир, Стохід, Турія. Долини малих річок звичайно суцільно заболочені.

На території Волинської височини луки займають 3—4% її площі. Переважають серед них заплавні різнотравні і різнотравно-осокові.

Суходільні луки. Серед справжніх суходільних лук на Волинському Поліссі найбільш поширені мезофільні і гігромезофільні крупнозлаково-різнотравні і дрібнозлаково-різнотравні формації.

В складі крупнозлаково-різнотравних лук серед злаків переважає костриця червона і лучна, місцями — щучник дернистий, трясучка середня, тонконіг лучний, мітлиця тонка, рясно виростає також мітлюг звичайний, вівсюнець пухнастий, пахуча трава звичайна, біловус стиснутий, медова трава шерстиста, гребінник звичайний. Серед представників різнотрав’я найбільш рясними є жовтець багатоквітковий і повзучий, щавель кислий, королиця звичайна, вовче тіло болотне, яглиця звичайна, подорожник ланцетолистий, підмаренник болотний, гірчак зміїний, перстач прямостоячий, зірочник злаковидний, волошка лучна. Часто домішуються осоки — жовта, просовидна і бліда. Флористичне багатство таких лук — 45—50 видів, висота травостою — 50—60 см.

На дрібнозлаково-різнотравних луках з травостоями висотою до 40 см і флористичним багатством 40—45 видів серед злаків фон утворює пахуча трава звичайна, трясучка середня, рідше тонконіг лучний. Виростає також іноді досить рясно тонконіг звичайний, вівсюнець пухнастий. Серед різнотрав’я назвемо такі види, як жовтець багатоквітковий, подорожник ланцетолистий, перстач прямостоячий, щавель кислий, гірчак зміїний, роговик дернистий, конюшина лучна та ін.; часто багато осоки просовидної та ожики волосистої.

Моховий покрив на справжніх суходільних луках відсутній або слабо розвинений (покриття не більше 10—20%), представлений видами дикрана, абієтенеллою яглицевидною, клімацієм деревовидним.

На пустищних суходільних луках неподільно панує біловус. Місцями до нього домішується верес, тоді формуються вересово-біловусові пустищні угруповання. Такі біловусові луки виникли на місцях сухих соснових борів-верещатників. Серед інших видів, що виростають поряд з біловусом, найбільшою ряснотою відзначаються жовтець багатоквітковий, костриця овеча, нечуйвітер волохатенький, перстач прямостоячий та гусячий, подорожник ланцетолистий, котячі лапки дводомні, тонконіг звичайний, чебрець звичайний. Місцями розвинений покрив з лишайника кладонії альпійської. Травостої таких лук низькі (в середньому 20 см). Флористичне багатство — 25—ЗО видів.

Низинні луки. На Волинському Поліссі вони утворюються в умовах високого рівня грунтових вод і прогресуючого заболочення. Серед них розрізняють луки болотисті (гідромезофітні), торф’янисті (оксимезофітні) та пустищні.

Болотисті луки займають міжрічкові пониження та знижені ділянки других заплавних терас. До них слід віднести повзучомітлицеві (Agrostideta stolonizanti), пухирчастоосокові (Cariceta vesicariae), стрункоосокові (Cariceta gracilis) та водянолепешнякові (Glycerieta aquaticae) луки. До найбільш поширених належать луки пухирчасто- осокові і водянолепешнякові.

Торф’янисті луки займають широкі заболочені плоскі низовини, що живляться водами поверхневого стоку, а також підгрунтовими водами. Відомо багато торф’янисто-лучних формацій, але основними з них є: злаково-торф’янисті і осоково-торф’янисті.

Злаково-торф’янисті луки — високотравні (до 70—90 см), густі (70—90%), три-, чотириярусні. Це голубомолінієві, дернисто-щучни- кові, шерстисто-медовотравні та собачомітлицеві луки. Звичайно у злакових торф’янистих лук добре розвинутий моховий покрив, складений брієвими мохами.

Осоково-торф’янисті луки мають густі дво- і триярусні травостої, в яких неподільно панують дрібні осоки, добре розвинений моховий покрив з листяних мохів, особливо з клімація деревовидного та калієр- гонели гострокінцевої. Всі осокові луки звичайно виростають разом, чергуючись між собою. їх утворюють осоки просяна, жовта, звичайна.

Пустищні низинні луки виростають звичайно в комплексі з торф’янистими, від яких нерідко і походять. Основу їх утворює біловус стиснутий. Травостої низинних біловусників дво- і триярусні, густі, з добре розвинутим моховим покривом з лучно-болотних брієвих мохів (кліма- цій деревовидний, аулакомній болотний, рунянка звичайна). Тому такі біловусники ще звуть замоховілими.

Заплавні луки сформувалися в долинах річок. Серед них розрізняють луки справжні, болотисті і торф’янисті.

Справжні заплавні луки займають близько половини всієї лучно- вкритої площі річкових заплав. Травостої справжніх лук досить високі (не нижче 70—80 см), густі (проективне покриття — 70—80% і більше), переважно три-, чотириярусні, за складом різнотравно-злакові, рідше злакові або злаково-різнотравні з відсутнім або слабо розвинутим моховим покривом. Виростають по середньовисотних елементах рельєфу заплав. На території Волинської області трапляється багато формацій справжніх лук. Болотисті луки пов’язані з негативними елементами рельєфу заплав, з постійним, рідше тимчасовим надмірним (незастійним) зволоженням. На болотисті луки припадає близько чверті лучновкритої площі річкових заплав. За панівними видами болотисті луки можна поділити на дві групи — злакові та осокові.

Близько чверті лучної площі заплав займають торф’янисті заплавні луки. В складі таких лук переважають рослини, здатні рости на кислих грунтах в анаеробних умовах.

Злакові торф’янисті заплавні луки — переважно різнотравно-злакові угруповання — з три-, чотириярусними, високостеблими (80— 100 см) густими травостоями. Серед осокових торф’янистих лук є і крупноосочники, і дрібноосочники. До перших відносяться угруповання осоки дернистої, до других — осоки звичайної (висота травостою відповідно — 90 і 60 см). Травостої осочників — три- і чотириярусні, переважно різнотравно-осокові.

Підсумовуючи характеристику волинополіських заплавних лук, слід підкреслити, що в різних типах річок співвідношення між окремими типами лук різне.

У заплавах малих і середніх рік (Турія, Стир, Случ) переважають болотисті луки і вологі варіанти справжніх лук, менші площі займають луки трав’янисті і пустищні.

У заплаві найбільшої ріки Волинської області Прип’яті, навпаки, впадає у вічі переважання болотистих та торф’янистих лук, а справжні луки пересуваються на друге місце. Пустищні ж луки ще менше поширені.

Справжні луки займають найбільш підвищені, добре дреновані ділянки заплав. У заплавах малих і середніх рік особливо поширені різнотравно-злакові угруповання з переважанням костриці червоної, мітлиці тонкої, тонконога лучного, гребінника звичайного, пахучої трави звичайної, тонконога болотного, куничника наземного, мітлиці білої, а по більш знижених місцях — костриці лучної, китника лучного. У заплаві Прип’яті переважають різнотравно-злакові угруповання куничника наземного, щучника дернистого, осоки дернистої та звичайної.

Пустищні луки займають переважно притерасні шлейфи. Всюди в них як домінанта виступає біловус стиснутий.

РОСЛИННІСТЬ БОЛІТ

Болота поширені по всій території Волинської області. На півночі області найбільше площі займають мезотрофні болота, лісові сфагнові, березово-соснові та соснові. Набагато менші ділянки лежать під оліготрофними сосново-сфагновиим болотами. Місцями на оліго- трофних болотах трапляються пригнічені рідколісі угруповання сосни звичайної з початковим мочаровим комплексом.

На південній смузі поліської частини області переважають евтроф- ні, осокові та осокоео-мохові болота, які займають великі площі пи долинах річок і вододілах. Значно менші простори належать евтрофним лісовим чорновільховим та березовим болотам, які мають слабо розвинений моховий покрив або зовсім позбавлені його. Ще на менших ділянках поширені евтрофні чагарникові болота.

Широтна межа між волинополіськими мезотрофними та евтрофни- ми болотами проходить по лінії Турійськ—Голоби—Колки.

В лісостеповій частині області переважають осокові, осоково-гіпно- ві, чорновільхові евтрофні болота. Дуже рідко трапляються очеретяні болота, північна межа поширення яких співпадає з межею між Поліссям і Лісостепом.

Евтрофні болота — найбільш поширений тип боліт і не лише на території Волинської області, а й взагалі на рівнинній частині Української PCP. Найбільші простори займають болота трав’яні і трав’яно- мохові, менші — лісові, ще менші — чагарникові.

Трав’яні болота поширені в умовах надмірного зволоження, по долинних, заплавних та притерасних зниженнях, менше — по міжрічкових. На окраїнах великі болотні масиви часто переходять у лісові або чагарникові болотні угруповання, або в луки. Деревний і чагарниковий яруси на таких болотах відсутні. Лише де-не-де виростають поодинокі дерева берези пухнастої, вільхи чорної або сосни, кущі верби попелястої, п’ятитичинкової, розмаринолистої, лапландської. Провідні едифікатори трав’яних боліт: осоки, рідше рогіз вузьколистий, куга озерна, лепешняк великий, лепеха звичайна, тростяниця, хвощ багновий, очерет звичайний. Моховий покрив переважно нерозвинений або слабо розвинений і становить приблизно 40%. Розрізняють трав’яні болота високо- і низькотравні, осокові, осоково-мохові. На Поліссі провідне місце серед евтрофних трав’яних боліт належить осоковим та осоково-моховим, у Лісостепу — осоковим болотам разом з осоково-моховими та високо- травними.

Високотравні болота. Сюди належать болота очеретяні, вузьколисторогозово-озернокугові, великолепешнякові, звичайнолепе- хові. Очеретяні болота займають староріччя на заплавах, притерасні зниження, приозерні улоговини. Едифікатор — очерет звичайний (Phrag- mites communis Trin.).

Осокові болота. Осокові угруповання трапляються поряд з заплавними долинами і притерасними болотами на значно зволожених реліктових долинах з неглибокими улоговинними болотами межиріч. Більш поширені крупноосокові формації, особливо осок омської, дернистої та зближеної. Серед кореневищних осок найбільше площі займають угруповання осок стрункої та гостровидної. Ці п’ять формацій складають основу рослинного покриву боліт. Вони утворюють купинноосо- кові угруповання, купини, які місцями досягають 60 см.

Трав’яно-мохові болота. Трав’яно-мохові угруповання на евтрофних болотах поступаються, можливо, лише трав’яним болотам.

Відзначаються добре розвиненим, переважно суцільним покривом з гіп- нових або сфагнових мохів. Трав’яно-мохові ÿ гіпновим і сфагновим покривом болота в поліській частині області займають переважно стічні і безстічні улоговини на межиріччях, терасах річок та реліктові долини річок. Єдифікатори — осоки пухнастоплода, здута, двотичинкова, багнова, омська та ін.

Лісові болота. Лісово-болотна рослинність об’єднує такі болотні формації: чорновільхову, березову та соснову.

Соснові болота. Поширення сосново-болотних угруповань диктується розташуванням вододільних і староруслових боліт зі значною глибиною торфового шару. Едифікатор деревного яруса — сосна звичайна, у відповідних асоціаціях до неї-приєднуються береза пухнаста, вільха чорна. Висота деревостанів — 12, 15—20 м, зімкнутість крон — до 0,7—0,8.

Підлісок якщо і є, то дуже рідкий. РІого характеризує крушина ламка, горобина, лоза попеляста; основа трав’яного покриву — осоки пухнастоплода, омська, зближена, папороті дріоптерис болотний та греб- яястий, безщитник жіночий, чорниця, костяниця, багно, журавлина, бобівник. У моховому покриві домінують звичайно сфагнові мохи (сфагн відігнутий, відстобурчений і круглуватий), місцями зі значною участю гіпнових мохів (плевроцій Шребера, гілокомій блискучий, калієргонел- ла гострокінцева).

Березові болота. Березово-болотні угруповання виростають на долинних болотах біля корінного берега, по притерасних і вододільних болотах і являють собою перехід від багатих евтрофних чорно- вільхових насаджень до бідних мезотрофних сосново-березово-сфагно- вих. Основу деревостану становить береза пухнаста, рідше береза бородавчаста; супутні деревні породи: сосна звичайна, вільха чорна, рідше осика. Підлісок розвинений слабо або й зовсім відсутній; тут росте верба попеляста і крушина ламка. Трав’яний покрив розвинений добре (покриття до 0,7—0,8). Основу його становлять такі види, що у відповідних асоціаціях виступають як субдомінанти: дріоптерис болотний, осоки пухнастоплода, дерниста, звичайна, зближена, сірувата, ситнич- кова, омська, струнка, куничник сіруватий, бобівник, вовче тіло, калюжниця, дріоптерис гребенястий та болотний. Моховий покрив суцільний або розірваний, з переважанням сфагнових мохів (сфагни — відстовбурчений, зігнутий, болотний), рідше — брієвих мохів (калієргонелла загострена, рунянка звичайна, клімацій деревовидний, аулакомній болотний, калієргон серцелистий).

Чорновільхові болота. Болотні угруповання вільхи чорної виростають по притерасних і заплавних болотах, по притерасних частинах долинних і притерасно-заплавних боліт, по староруслових болотах, по знижених ділянках суходільних лісів, по евтрофних міжрічкових болотах. Панівна порода — вільха чорна, супутні — осика, дуб череш- чатий, граб, ясен, в’яз гладенький. Дуб і граб виглядають дуже пригніченими. Деревостани звичайно одноярусні, із зімкнутістю крон до 0,9,

1.  класу бонітету. Провідні складники підліска: верба попеляста, крушина ламка, калина, черемха, ліщина, чорна смородина, горобина.

Чагарникові болота. Чагарникові угруповання на болотах утворюють переважно верби — попеляста, розмаринолиста, лапландська, дуже рідко — п’ятитичинкова та тритичинкова. Відомі також угруповання берези низької на болоті. Як домішки виростають також верби чорнична, повзуча, вушката, крушина ламка, калина, дрібні деревця берези пухнастої та бородавчастої, кущова форма вільхи чорної. Самостійні угруповання верби попелястої (Salix cinerea) на болотах Полісся або чистозаростеві, одноярусні, або чагарниково-трав’яні, двоярусні, з вербою попелястою в першому чагарниковому ярусі та з очеретом, рогозом, осоками, папороттю болотною, лабазником в’язолистим, кропивою — в другому трав’яному ярусі. Моховий покрив звичайно не поширений. Проте угруповання дрібних верб — розмаринолистої (S. rosmarinifolia Ь.)та лапландської (S. lapponum Z.) мають добре розвинений покрив з гіпнових або сфагнових мохів. У трав’яному покриві переважають осоки, рідше злаки (куничник сіруватий, мітлиця собача тощо). Серед угруповань берези низької розрізняють дві групи асоціацій з добре розвинутим моховим покривом з брієвих мохів та без них. Основу трав’яного покриву складає осока з очеретом, хвощем болотним, осокою носатою, смовдею болотною тощо.

Мезотрофні болота займають улоговини по вододільних рівнинах та по піщаних терасах річок, рідше в тих частинах стародав- ' ніх заплав алювіально недіючих річок, що не заливаються повеневими водами. Мезотрофні болота ніколи не займають ті частини річкових заплав, які заливаються повеневими водами. Серед мезотрофних боліт переважають лісові сфагнові соснові та березові з добре розвинутим деревостаном і з суцільним сфагновим покривом. Менші площі припадають на угруповання рідколісно-чагарникові сфагнові, де деревний ярус розріджений і дуже пригнічений, та трав’яно-чагарничкові сфагнові — зовсім безлісі.

Оліготрофні болота поширені лкше в поліській частині області. Займають улоговини вододілів, рідше — заплави маленьких алювіально не діючих річок, що не заливаються повеневими водами. Розрізняють оліготрофні лісові сфагнові болота, пригнічено-рідколісні сфагнові, трав’яно-чагарничкові сфагнові та сфагнові.

У поліській частині Волинської області серед лісових сфагнових оліготрофних боліт відомі лише соснові болота. Досить зімкнуті (0,4— 0,7) і високі (до 10—12 м) деревостани на цих болотах утворює сосна V і нижчих класів бонітету, іноді з невеликою домішкою берези пухнастої. Переважаючі види трав’яно-чагарникового яруса: багно, лохина, пухівка піхвова, журавлина, андромеда, осока малоквіткова, які виступають співдомінантами у відповідних асоціаціях. Основу суцільного мохового покриву становлять сфагни Магеллана та вузьколистий. Найбільш поширені групи асоціацій: соснова чагарничково-сфагнова та соснова піхвопухівково-сфагнова.

РОСЛИННІ РЕСУРСИ

За даними держлісфонду, ліси займають близько 360 тис. га. З них бори — близько 22%, субори — 37%, судіброви — 35% та діброви — 6% лісовкритої площі. Панівне місце належить сосні (57% лісовкритої площі). Серед інших лісоутворюючих порід найбільші площі займає дуб черешчатий (близько 14%), вільха чорна (близько 14%) і береза бородавчаста (11%). Набагато менші площі — під грабом, ялиною, осикою. Загальні запаси деревини — понад 22 млн. м3. З них 56% припадає на сосну, близько 15% — на дуб черешчатий і 15% — на вільху чорну; 8% деревини дає береза.

Ліси багаті також на ягідники та гриби. Площа під ягідниками тільки в лісах держлісфонду становить понад 20 тис. га. Основу ягідників становлять чорничники. На них припадає близько 80% усієї ягодоносно! площі. На значних просторах поширена також журавлина (9%). Загальні біологічні запаси ягід — близько 8,5 тис. т, виробничі — близько 4 тис. т. Основу урожаю становлять ягоди чорниці (80%) і журавлини (9%). Певне місце належить також ягодам брусниці, лохини, малини, ожини, суниць.

Загальна грибоносна площа — понад 37 тис. га. З них близько третини припадає на білий гриб, друга третина — на маслюк. На значних площах поширені також підосичники, підберезники, лисички, опеньки. Біологічний запас грибів — близько 2,5 тис. т, виробничий — 1,8 тис. т. Близько 40% урожаю дає маслюк, близько 30% — білий гриб, п’ята частина урожаю припадає на опеньки. Кожний з інших видів грибів дає приблизно десяту частину врожаю.

Поширені на значних площах луки дають багато зеленого, сухого і консервованого корму для колгоспного і радгоспного тваринництва.

Серед заплавних лук найбільш поживний корм дають справжні злакові луки. Це луки з переважанням стоколоса безостого і тонконога болотного, з яких збирають до ЗО ц/га сухого сіна, тонконога лучного, костриці лучної, мітлиці тонкої — до 20—25 ц/га. Менш урожайні (до 15 ц/га, але високо поживні за кормовою якістю бобово-різнотравні та бобово-злакові луки. До ЗО ц/га сухої маси дають також болотисті та торф’янисті заплавні луки, але сіно з них, особливо там, де основу травостою складають осоки — грубе, низької якості; краще його використовувати на силос. Доброї якості лише сіно звичайноочеретянкових лук.

Менш продуктивні суходільні луки, і сіно з них переважно середньої якості. Урожайність крупнозлаково-різнотравних справжніх суходільних лук з домінуванням костриці лучної та червоної — до 12—15 ц/га, дрібнозлаково-різнотравних з перевагою трясучки середньої — до 15 ц/га. Ці луки використовуються і під сіножаті, і під пасовища.

Сіно низинних лук низької якості, виняток становлять лише повзу- чомітлицеві луки, але урожай з них — лише 10 ц/га сухого сіна. Сіно всіх інших низинних лук і болотистих, і торф’янистих — низької якості, його краще використовувати на силос. Та й урожай цих лук рідко коли перевищує 10—15 ц/га. Особливо низькоякісне сіно з лук, де домінують осоки та пухівки.

Урожайність лук та якість сіна значно зростуть при застосуванні поверхневого удобрення.

Величезні простори займають торфовища. Загальна площа торфового фонду — понад 40 тис. га. Вони розташовані по заплавах річок, реліктових долинах, межиріччях. Найбільш поширені низинні торфовища, які пов’язані, насамперед, із заплавою р. Прип’яті та її приток. Це переважно осокові і осоково-мохові торфовища. Менші площі лежать під низинними лісовими торфовищами, ще менші — під чагарниковими низинними. На низинні торфовища припадає близько 90% усієї площі боліт і лише 10% на верхові та перехідні торфовища. Найбільші торфовища: Гала, Турське, Хвилка (Ратнівський район), Цирське, Куликів- щина (Камінь-Каширський район), Коритнинське (Володимир-Волин- ський район). Загальний об’єм торфових покладів — понад 800 млн. мя.

ГРУНТИ

г озміщення грунтового покриву Волинської області чітко підпорядковане певним географічним закономірностям. У межах Волинської височини, вкритої лесовидними суглинками, утворилися грунти, властиві для лісостепу: чорноземи типові, чорноземи опідзолені та сірі лісостепові опідзолені грунти. У поліській частині області переважають азональні та гідроморфні грунти, пов’язані з її низинним рельєфом і поширенням піщаних та супіщаних відкладів (легкого механічного складу), які представлені дерново-підзолистими, дерновими, лучними і болотними грунтами та торфовищами. У місцях виходів на денну поверхню крейди та мертелів утворилися перегнійно-карбонатні грунти. Огляд грунтів почнемо з поліських грунтів (рис. 14).

ДЕРНОВО-ПІДЗОЛИСТІ ГРУНТИ

Площа цих грунтів в області становить 511 тис. га. їх материнськими породами найчастіше є водно-льодовикові піски та супіски, моренні та давньоалювіальні відклади різного механічного складу і потужності. У південній частині Волинського Полісся ці відклади часто підстелюються крейдою, що дуже впливає на характер зволоження материнської породи і ступінь насичення її карбонатами кальцію. Трапляється, що материнські породи бувають двочленними, тобто одна частина профілю грунту утворилась у відкладах легкого механічного складу, інша — у відкладах важкого.

За ступенем опідзолення дерново-підзолисті грунти поділяються на сильно-, середньо- і слабопідзолисті. Ступінь опідзолення залежить від віку грунту, тобто тривалості підзолистого процесу та від механічного складу материнських грунтів. На піщаних і супіщаних породах найчастіше утворюються дерново-слабопідзолисті грунти, а на глинисто-піщаних та суглинистих -— дерново-середньопідзолисті, особливо коли вони на глибині до 1 м підстелюються суглинками або крейдою.

Більше половини дерново-підзолистих грунтів зазнають надмірного' зволоження за рахунок неглибоко залягаючих підземних вод, тобто відносяться до глеюватих та глейових.

Дерново-слабопідзолисті піщані грунти поширені по всьому Волинському Поліссі, займають площу 289 тис. га, в тому числі 136 тис. га ріллі. Вони залягають на слабохвилястих вододільних просторах та борових терасах рік. Дуже часто в рельєфі виражені піщані горби і гряди, дюни та вали. Піски, на яких вони сформувались, переважно еодно-льодовикового походження, часто пересортовані і пе- ревідкладені вітром. Інколи материнською породою виступає моренний пісок, який містить багато валунів та гальки з Феноскандії. У пониже-

Л Любяйк •

Любешіві

інь Каширський!

Сьитяїьке

Стара Вижівка

■ „етптт1

Маневичі.

щФш

тжмгШ

урійськ

стид у

[рлоди’Йі

ЙТГСБП

>кочі/ І!! И[£

орохіві

ними суглинками та шаруватими напластуваннями різного механічного складу. Часто ці відклади на глибині 1—1,5 м підстелюються крейдою. На більш понижених елементах рельєфу значну роль у грунтотворенні відіграє глейовий процес.

Ступінь їх опідзолення добре виражений у морфологічній будові профілю. Після неглибокого (15—20, іноді до 25 см) гумусово-елювіального горизонту залягає чіткий білястий елювіальний горизонт, що

Таблиця 13

Фізико-хімічні властивості орного шару дерново-підзолистих грунтів

Грунти	Глибина зразка, см	рн	Гідролі тична кислот ність	Сума увібра них основ	Ступінь насичення осно	Гумус, %
			мг-екв на 100 г грунту	вами, %
Дерново-слабопідзолистий піщаний	0-20	4,9	2,1	и	29,2	1,1
Дерново-слабопідзолистий глинисто- піщаний	0—20	5,3	2,0	ід	33,8	1,0
Дерново-слабопідзолистий глинисто- піщаний глеюватий	0—20	5,1	2,0	2,5	38,5	1,3
Дерново-слабопідзолистий супіщаний	0-20	5,3	2,1	3,6	43,2	1,5
Дерново-середньопідзолистий глеюватий супіщаний	0-20	5,5	2,0	3,9	6,5	1,36
Дерново-сильнопідзолистий супіщаний	0-20	4,4—5,(	2,0—3,4	3,9-7,0		1,1-1,2
Дерново-слабопідзолистий глейовий супіщаний	0-20	~~	1,2	2,4	47,2	1,4

містить велику кількість крем’янки. В середньопідзолистих відмінах його потужність досягає 3—20 см, сильнопідзолистих — перевищує 20 см. Ілювіальний горизонт різко виділяється червоно-бурим кольором, щільністю, важким механічним складом, горіхувато-призматичною структурою. Він дуже погано пропускає воду, а тому ці грунти мають сталий водний режим.

Порівняно з грунтами легкого механічного складу, вони мають кращі фізико-хімічні показники. В орному шарі цих грунтів міститься до 1,5% гумусу, рН водної витяжки в середньому становить 5,3—5,5, вищий ступінь насичення основами. Вміст рухомих форм поживних речовин в них такий: азоту — 3,5 — 8,0, фосфору — 0,4—5,2, калію — 1,6—6,6 мг на 100 г грунту. Найкращі фізико-хімічні показники та забезпечення поживними елементами мають грунти, підстелені крейдою на глибині до 1—1,5 м.

Дерново-підзолисті супіщані та суглинисті грунти більш родючі, ніж піщані їх відміни. У них можна висівати всі районовані культури, в тому числі такі інтенсивні, як пшениця, кукурудза, коноплі, цукрові

них елементах рельєфу великий вплив на грунтотворчі процеси мають неглибоко залягаючі підстилаючі породи — суглинки та крейда.

Профіль грунтів не має чіткої диференціації на горизонти. Гумусовий горизонт неглибокий, не перевищує 15—18 см. У орних грунтах він поглиблений оранкою і може досягти 25—ЗО см. Колір його ясно- сірий, за складом пухкий, розсипчастий, безструктурний.

Елювіальний горизонт слабо виражений, трапляється у вигляді ясно-жовтого піску з білястими плямами аморфного кремнезему. Ілювіальний горизонт теж виражений слабо. Він представлений жовтим ліском, на якому виділяються червоно-бурі псевдофібри 1—3-сантимет- рові звивисті прошарки більш важкого механічного складу, зцементовані вимитими з верхніх шарів колоїдами. Материнська порода починається на глибині 85—105 см і представлена однорідним піском. У глеюватих відмінах материнська порода оглеєна. Оглеєний пісок має сизувато-білий колір, вохристі плями і смуги, залізисто-марганцеві зерна та бобовини.

Механічний склад грунтів обумовлює його водно-повітряні властивості. Мала кількість глинистих фракцій (5—10%) не може створити хоч яку-небудь структуру, що зумовлює велику водопровідність та малу вологомісткість. Верхні шари грунту містять мало вологи, яка навіть при кількаденних посухах швидко випаровується, що призводить до в’янення рослин. Особливо згубно діє на такі грунти осушення прилягаючих заболочених та перезволожених земель, що понижує рівень грунтових вод, якими живляться рослини. Більш сприятливий водний режим мають грунти, підстелені на незначній глибині верствами суглинків або крейдою.

Дерново-слабопідзолисті піщані грунти є найбіднішими в області. Вони містять 0,6—1,3% гумусу, слабо забезпечені рухомими формами поживних речовин (азоту — 1,1—6,5, фосфору — 0,4—5,5, калію — 0,3—4,5 мг на 100 г грунту). Реакція грунтового розчину середньокисла (рН дорівнює 4,7—5,4). Сума ввібраних основ становить 1,0—2,6 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насичення основами становить 22,1-—38,5%. Гідролітична кислотність їх невисока (1,5—3,3 мг-екв на 100 г грунту), то пов'язано з дуже малою місткістю вбирання (табл. 13).

Для поліпшення фізичних властивостей та підвищення родючості цих грунтів потрібно збільшувати вміст глинистих фракцій шляхом внесення торфово-земляних компостів та з допомогою кольматажу. Внесення відповідних доз добрив, особливо органічних, вапнування та застосування зелених добрив дозволяє одержувати високі врожаї жита, картоплі, гречки, серадели та інших культур.

Дерново-середньо- та сильнопідзолисті грунти поширені переважно в південній частині Полісся. Вони розвинулись на малопотужних четвертинних відкладах, представлені супісками, покрив-

Р.ис. 14. Схематична карта грунтів Волинської області (за С. В. Трохямчуком):

/ — дерново-слабопідзолисті супіщані; 2 — дерново-середньопідзолисті та дерново-сильнопідзолис- ті; З — лучні; 4 — дернові; 5 — перегнійно-карбонатні (дерново-карбонатні); 6 — лучно-болотні; 7 — болотні (муловато-болотні); 8 — торфовища; 9 — ясно-сірі огіідзолені; 10 — сірі опідзолені;

1.  — темно-сірі опідзолені; 12 — чорноземи опідзолені; 13 чорноземи типові.

буряки; придатні вони під сади та хмільники. Для підвищення їх родючості потрібно поглиблювати орний шар, вапнувати, вносити органічні та фізіологічно-лужні мінеральні добрива, застосовувати сидеральні сівозміни.

Близько 9 тис. га займають глеюваті та сильно глейові відміни дерново-підзолистих грунтів. Займають вони невеликі за площею пониження серед інших грунтів. Ступінь опідзолення, механічний склад, кислотність, гумусованість їх різні. Спільним у них є близьке залягання до поверхні грунтових вод (50—100 см), ознаки оглеєння; іноді трапляється заторфованість гумусового горизонту.

У зв’язку з цим такі грунті мають незадовільний водно-повітряний режим, що призводить до пониження врожайності сільськогосподарських культур, а в перезволожені роки викликає їх загибель. Крім заходів, які рекомендуються для всіх дерново-підзолистих грунтів, ДЛЯ оглеєних та сильнооглеєних відмін обов’язковим є регулювання рівня грунтових вод за допомогою гончарного або відкритого, що звичайно гірше, дренажу.

ЛУЧНІ ТА ДЕРНОВІ ГРУНТИ

Лучні грунти поширені переважно в південній частині Волинського Полісся, в межах Волинської височини в долинах Західного Бугу, Турії, Стоходу та Стиру на алювіальних відкладах легкосуглинистого, рідше супіщаного, механічного складу. Найбільш приурочені вони до зернистої заплави річок, яка утворилась з глинистого матеріалу, принесеного ріками з Подільської та Волинської височин. У межах колгоспів та радгоспів їх площа становить 626 тис. га.

Лучні грунти утворились в умовах надмірного зволоження підгрунтовими та річковими водами, тобто належать до гідроморфних грунтів. Перезволоження проявляється в оглеєнні материнської породи, іноді нижньої частини перехідного горизонту.

Профіль лучних грунтів має чорноземний габітус. В них виділяється добре гумусований перегнійний горизонт, який в суглинистих відмінах має міцну зернисту структуру, перехідний горизонт та материнську породу. Загальна глибина гумусового забарвлення досягає 50—60 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті коливається від 3,2 до 6,0%. Реакція грунтового розчину нейтральна, рідко слабокисла або слаболужна (табл. 14).

Лучні грунти відзначаються високою потенціальною родючістю. Ппвеневі та паводкові води майже щороку приносять шар мулу, часто карбонатного, в декілька міліметрів завтовшки, який містить багато глинистих і колоїдних часток, гумусу і поживних елементів. Ці грунти багаті на поживні елементи, а структурність гумусового горизонту створює сприятливий водно-повітряний режим. Якщо немає загрози руйнування грунтів під час повеней та паводків, їх можна розорювати і використовувати під посіви технічних, просапних та городніх культур, але найраціональніше використовувати як високопродуктивні сіножаті та культурні пасовища.

Дернові грунти поширені лише в поліській частині області, часто в комплексі з дерново-підзолистими, лучними та болотними грунтами. Залягають вони на обширних зниженнях по периферії боліт, у заплавах річок, на борових терасах, зандрових рівнинах. Дерновий процес грунтотворення відбувається в гідроморфних умовах під трав’янистою та чагарниковою рослинністю. Загальна площа їх на землях колгоспів та радгоспів — 180 тис. га.

Таблиця 14

Фізико-хімічні властивості лучних та дернових грунтів

Грунти	Глиби на зразка, см	pH	Гідролі тична кислот ність мг/екв гр	Сума увібра них основ на 100 г унту	Ступінь насичення основами, %	Гумус, %
Лучний легкосуглинистий	0—20	6,1	2,0	10,4—40,0	30—96	5,7
Лучний карбонатний	0-20	7,3	—■	10,7—38,5	—	6,0
Дерновий неглибокий піщаний	0—20	5,2		3,5	58	0,7-2,2
Дерновий глинисто-піщаний	0-20	4,9	2,2	5,5	53	2,0
Дерновий глейовий супіщаний	0-20	5,5	1,5	5,5	24,2-67,7	3,0
Дерновий неглибокий глейовий су
глинистий	0-20	6,3	1,1	“		5,0

Цим грунтам властивий профіль чорноземного типу, розчленований на гумусовий та перехідний горизонти і материнську породу. В породі, а іноді і в перехідному горизонті вони оглеєні. Глибина гумусованого горизонту досягає 15—ЗО см, перехідного — 10—20 см. Загальною рисою всіх дернових грунтів є їх безструктурність, навіть у суглинистих відмінах вони слабосіруктурні. Вміст гумусу становить 0,7—3,0%, лише в глейових відмінах може досягати 5,0%. Реакція грунтового розчину середньо- і слабокисла (рН 4,9—6,4), невисокий процент насичення основами (24—68%). вбирний комплекс слабо насичений основами (2,1—5,5 мг-екв на 100 г грунту). Дернові грунти бідні на поживні речовини.

Лише незначна частина дернових грунтів використовується як орні землі, основна площа — як кормові угіддя, зайняті рідколіссям та чагарниками, тобто є малопродуктивними угіддями. Для поліпшення їх потрібно регулювати водний режим, вапнувати, вносити високі дози органічних та мінеральних добрив.

Перегнійно-карбонатні (дерново-карбонатні) грунти є найбільш типовими для південної частини Волинського Полісся. Вони займають 41,5 тис. га на землях колгоспів і радгоспів і сформувались у тих місцях, де крейдові породи виходять на денну поверхню, утворюючи горбисті, рідше плоскі вододільні поверхні або пологі схили горбів та гряд. У окремих місцях на крейді залягали неглибокі прошарки пісків або супісків, що призвело до утворення грунтів більш легкого механічного складу. При утворенні грунтів у самій крейді виникли суглинисті відміни.

Перегнійно-карбонатні грунти мають профіль чорноземного типу„ тому їх часто називають чорноземами на твердих карбонатних породах. У них виділяється гумусовий карбонатний горизонт різної глибини. На більш крутих схилах він має глибину до 20 см, на пологих — 20—40 см, на рівних ділянках — більше 40 см. За цими показниками перегнійно-карбонатні грунти поділяються на неглибокі, середньоглибокі та глибокі.

Перехідний горизонт має різну глибину (10—40 см). Він складається з гумусової маси, перемішаної з елювієм-делювієм крейди. Материнська порода являє собою корінну крейду або мергель.

Гумусовий горизонт містить 1,7—5,3% перегною. Він має міцну зернисту структуру у суглинистих відмін, добрі водно-повітряні властивості. Тріщинуватість материнських порід сприяє швидкому просочуванню дощових вод за межі грунтового профілю, що в посушливі роки викликає нестачу води в цих грунтах, робить їх сухими. Місцева назва їх «громиші».

По всьому профілю ці грунти мають лужну реакцію (рН 7,2—7,8).. Порівняно добре вони забезпечені рухомими формами поживних речовин. Лише фосфор є у важкодоступній для рослин формі, що пов’язана з великим вмістом в них карбонатів. Перегнійно-карбонатні грунти потребують органічних та фізіологічно кислих мінеральних добрив, вчасного обробітку та затримування і нагромадження вологи, відзначаються високою природною родючістю; на Поліссі їх називають «пшеничними землями». Вони придатні для вирощування пшениці, цукрових буряків, кукурудзи, ячменю, сіяних бобових трав.

БОЛОТНІ ГРУНТИ

Болотні грунти поширені на території Волинської області, особливо в межах Поліської низовини, в долинах Прип’яті, Турії, Циру, Стоходу. їх загальна площа на землях колгоспів та радгоспів становить 374 тис. га. Значному розвиткові болотного процесу сприяє велика кількість опадів, рівнинність території, слабка дренуюча роль річок.

За ступенем вираження болотного процесу грунтоутворення та глибиною торфового горизонту розрізняють такі типи болотних грунтів: лучно-болотні, болотні, торфувато-болотні, торфово-болотні та торфові грунти (торфовища).

Л у ч н о-б олотні грунти розташовані на окраїнах великих болотних масивів, на середньому рівні заплав з періодичним перезволо- женням. Вкриті вони гідромезофільною лучною рослинністю з перевагою осок. Неглибоке залягання грунтових вод (1—2 м) викликає огле- єння грунтового профілю, погіршує аерацію грунтів.

В профілі лучно-болотних грунтів виділяється оторфовіла дернина потужністю 3—6 см. Гумусовий горизонт — темно-сірий, має неміцну зернисту структуру, надмірно зволожений, містить багато напіврозкла-

дених рослинних решток. Перехідний горизонт — виразно оглеєний з ■сизо-іржавим відтінком, іноді з великою кількістю залізистих скупчень, з яких в минулому добували залізну руду. Материнська порода дуже оглеена, водоносна, сизого кольору.

Лучно-болотним грунтам властива висока потенціальна родючість, вони добре забезпечені поживними речовинами. Потребують регулювання водного режиму. Найбільш доцільно їх використовувати як високопродуктивні кормові угіддя.

Болотні (мулувато-болотні) грунти поширені на низькому рівні заплав (у старичних пониженнях) на місці замулених озер, їм властиве постійне перезволоження та оглеєння всього профілю. Вони не мають суцільного шару торфу, суцільної дернини. їх поверхня поросла чагарниками вільхи та верболозу або вкрита буйною трав’янистою, переважно осоковою, рослинністю.

Гумусовий горизонт чорний, в’язкий, безструктурний, містить велику кількість напіврозкладених рослинних решток, часто має вигляд напіврідкої мулуватої маси. Потужність його коливається від 15—20 до 40—50 см. Під ним залягає дуже оглеєна сиза материнська порода з охристо-іржавими плямами та залізистими конкреціями.

Т о р ф у в а т о-б о л о т н і та торфово-болотні грунти залягають на окраїні торфових масивів, менше розвинуті в межах невеликих замкнутих понижень. Профіль їх нагадує болотні грунти, але на поверхні в них є горизонт справжнього торфу. В торфувато-болотних грунтах шар торфу не перевищує 25 см, в торфово-болотних він коливається від 25 до 50 см. Торф може бути слаборозкладеним, з добре збереженими рештками рослинних тканин, і сильнорозкладеним, перетвореним в однорідну зернисту масу. Грунти ці переважно кислі, лише в місцях неглибокого залягання крейди — нейтральні або слаболужні.

Торфові грунти (торфовища) розташовані на широких заплавах поліських річок, прохідних долинах та замкнутих улоговинах, біля витоків річок, переважно у поліській частині області. В основному це низинні торфовища трав’янисто-осокового походження. Рідше трапляються гіпново-осокові та деревинно-трав’янисті; верхові перехідні торфовища простягаються невеличкими масами в північно-східній частині області.

За товщиною торфового горизонту розрізняють неглибокі торфовища (потужність торфу 0,5—1 м), середньоглибокі (1—2 м), глибокі (понад 2 м). Ступінь розкладу торфової маси дуже різний, від слабо- розкладених до сильнорозкладених; залежно від його віку та осушення. Зольність торфу теж різноманітна. Вона найнижча в північній частині області (6—30%). значно вища в південній частині Полісся (до 45—60%), а в межах Волинської височини досягає величини 80—83%.

Реакція грунтового розчину торфовищ переважно слабо- та серед- ньокисла, іноді нейтральна (рН 5,6 з відхиленням від 4,7 до 6,8). Лише в межах Турійського та Ковельського районів, де торфовища розвинулись на крейді, вони карбонатні. Торфові грунти відзначаються високою сумою увібраних основ (37—51 мг-єкв на 100 г грунту) та високою місткістю вбирання. Вони дуже добре забезпечені азотом, загальний

вміст якого — 2,5—3,6% від ваги торфу, але слабо забезпечені калієм, фосфором та мікроелементами.

У південній частині Полісся та в межах Волинської височини простягаються невеликі масиви похованих торфовищ, які утворились в результаті намивання алювіального та делювіального матеріалу, що зноситься зі схилів височини.

ЛІСОСТЕПОВІ ОПІДЗОЛЕНІ ГРУНТИ

Лісостепові опідзолені грунти є пануючими грунтами в межах Волинської височини, а на Поліссі — лише в південній його частині на лесових островах.

Сформувались вони на лесових відкладах в результаті накладання двох процесів грунтотворення — чорноземного та підзолистого; пов’язані вони з хвилястими формами рельєфу і займають схили різної крутизн« та експозиції, вершини вузьких горбів і гряд.

За побудовою профілю, властивостями та агровиробничими особливостями лісостепові грунти поділяються на дві генетичні групи: ясно- сірі та сірі опідзолені, темно-сірі та чорноземи опідзолені.

Ясно-сірі опідзолені грунти розкидані невеличкими клаптиками по всій території Волинської височини, займаючи площу лише 8,2 тис. га. Вони розташовані на схилах значної крутості, переважно північної експозиції. їх профіль близький до профілю дерново-підзолистих грунтів.

З поверхні залягає слабогумусований сірий або світло-сірий переважно безструктурний гумусово-елювіальний горизонт, його глибина

1.  20 см, а в зв’язку з поглибленням орного шару може досягати 24—25 см. Чітко виявлений білястий елювіальний горизонт (10—15 см), збагачений крем’янкою. Про значне опідзолення свідчить добре виражений глибокий ілювіальний горизонт. Він дуже щільний, горіхувато-при- зматичної структури, збагачений на колоїди, водонепроникний. Напливами колоїдів по тріщинах він дуже поступово переходить на глибині 130—140 см в материнську породу, якою тут переважно є лесовидний карбонатний суглинок.

Сірі опідзолені грунти за своїм генезисом дуже близькі до ясно-сірих. В їх профілі випадає повністю елювіальний горизонт. Після збільшеного оранкою гумусово-елювіального горизонту (28— ЗО см) розташований ілювіальний. Материнська порода починається на глибині 120—130 см. Інші ознаки цих ґрунтів ідентичні.

За механічним складом вони переважно легкосуглинисті, рідко супіщані. У їх складі переважаючою (50—60%) є фракція грубого пилу, шо надає їм вигляду більш важкого механічного складу.

Ясно-сірі та сірі опідзолені грунти слабогумусовані. У верхньому горизонті вони містять всього 1,2—1,7% гумусу. Реакція грунтового розчину переважно слабокисла (рН 5,3—5,9), ступінь насичення основами коливається від 39 до 95%. Це пов’язано з вапнуванням грунтів на орних землях. Поживними речовинами вони забезпечені погано, за винятком рухомого фосфору (табл. 15). У колгоспах та радгоспах вони займають площу 80,6 тис. га.

Для підвищення родючості ясно-сірих та сірих опідзолених грунтів потрібно вносити органічні та мінеральні добрива, вапнувати, висівати бобові культури, поглиблювати орний шар. Меліоративні заходи дозволять збирати високі врожаї таких інтенсивних культур, як пшениця і цукрові буряки.

Таблиця 15

Фізико-хімічні властивості сірих лісових грунтів

Грунти	Глиби на зразка,	pH	Гідролітична кислотність	Сума увібраних основ	Ступінь насичення основами,	Гумус,
	см		мг-екв на 1С0 г грунту	%
Ясно-сірий опідзолений легкосугли-
нистий	0—20	5,3	2,0	8,1—9,1	60,7-83,6	1,4
Сірий опідзолений легкосуглинистий	0-20	5.9	2,1	11,3	82-91	-1,7
	20—40	5,6	2,0	13,6	80-93	0,8
	40—60	5,7	2,3	16,0	81-95	0,4
Темнб-сірий опідзолений легкосугли
нистий	0-20	5,8	2,4	12,7	75-90	2,0
	20—40	5,7	1,4	12,6—15,6	85-96	1,5
	40-60	5,7	0,8-2,0	—	—	1,2
	70—90	5,9	0,5—1,7	—	—	0,5
Чорнозем опідзолений середньосугли-	0-20	5,9	2,2	15,0	82—91
нистий						2,4
	20—40	6,1	1,7	18,6—21,8	—	1,7
	40-60	6,3	0,7—1,2	17,6—24,2	—•	1,2
	70—90	6,2	0,9—1,0	—	—	0,7

Темно-сірі опідзолені грунти займають більш вирівняні ділянки вододільних просторів та пологі схили, по всій Волинській височині. Вони сформувались на пилуватих легких лесовидних суглинках; значну роль при цьому відіграв чорноземний процес глиноутворення, тому вони досить добре (1,5—2%) і глибоко гумусовані (50—60 см).

Гумусований горизонт має досить виразну грудкувато-зернисту структуру, кращі водно-повітряні властивості порівняно з попередніми опідзоленими грунтами; глибина його дорівнює глибині оранки (25— 28 см). Верхня частина (до 50—60 см) ілювіального горизонту— гу- мусована. Структура тут горіхувата, ущільнення середнє, гумусу міститься близько 1,2—1,5%. До глибини 80—110 см залягає ілювіальний горизонт бурого кольору, призматичної структури, сильноущільнений, водотривкий. Перехід до материнської породи поступовий. З глибини 110—130 см вона карбонатна.

Фізико-хімічні властивості темно-сірих грунтів значно кращі, ніж у попередніх підтипів. Реакція грунтового розчину слабокисла (рН 5,8), низька гідролітична кислотність — 2,4 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насичення основами досягає 75—90%. Вони досить добре забезпечені доступними для рослин формами поживних речовин (азоту 4,3—10,2, фосфору 2,8—14,6, калію 4—15 мг-екв на 100 г грунту).

За своїми властивостями і родючістю темно-сірі грунти подібні до чорноземів опідзолених, а тому всі заходи щодо обробітку і меліорації, а також вирощування сільськогосподарських культур у них тотожні.

Чорноземи опідзолені займають приблизно таку ж площу (47,1 тис. га), як і темно-сірі опідзолені грунти. Вони залягають досить великими масивами переважно у південній та західній частинах Волинської височини, приурочені до найбільш виположених довгих схилів та широких плоских межиріч. За механічним складом вони не відрізняються від інших опідзолених лісостепових грунтів, так що лише слабкі прояви опідзолення пов’язані з тимчасовим поселенням на цих територіях лісової рослинності і переважанням чорноземного процесу грунтотворення, обумовлених особливостями рельєфу.

Про філь опідзолених чорноземів слабо диференційований. Виділяється неглибокий (28—ЗО см) гумусовий горизонт з незначною кількістю крем’янки, досить міцною грудкувато-зернистою структурою. За ним до глибини 60—80 см йде перехідний горизонт з проявами ілюві- йованості — ущільненням, горіхувато-призматичною структурою, напливами колоїдів по гранях структурних агрегатів у нижній частині горизонту. Карбонати вимиті до глибини 100—120 см.

З усіх опідзолених грунтів вони мають найкращі фізико-хімічні властивості. Вміст гумусу у верхньому горизонті досягає 2,4%, реакція грунтового розчину слабокисла (рН 6,0), високі суми ввібраних основ та процент насичення основами (табл. 15). Середньо забезпечені вони рухомими формами поживних речовин.

Всі опідзолені грунти давно окультурені і протягом століть використовуються в сільському господарстві. Це призвело до зменшення; в них вмісту гумусу та поживних речовин, погіршення структури, розвитку площинної та лінійної ерозії. Для поліпшення структури, поповнення запасів поживних речовин вони потребують внесення органічних та мінеральних добрив, у першу чергу азотних та фосфорних, правильної організації сівозмін, включення в них багаторічних трав, поглиблення орного шару, агротехнічних та спеціальних заходів боротьби 3; ерозією грунтів.

ЧОРНОЗЕМИ

Чорноземи типові поширені на невисоких і плоских вододільних грядах та їх пологих схилах в середній смузі та надзаплавних терасах річок Волинської височини. Вони утворились під лучними степами в умовах м’якого і волого клімату. Це крайній західний варіант лісостепових чорноземів, які мають ряд своїх особливостей. Вони сла- боструктурні, малогумусовані (2—3%)- За глибиною гумусового забарвлення вони поділяються на середньоглибокі (70—100 см) та глибокі (100—150 см). За механічним складом це крупнопилуваті легкі або середні суглинки. Вміст крупного пилу в них становить 54—65%.

Реакція грунтового розчину чорноземів типових слабокисла, величина рН коливається в межах 5,9—6,6 (табл. 16). Вони добре насичені ввібраним кальцієм (12,2—27,9 мг-екв на 100 г грунту). Лінія закипання від соляної кислоти лежить на глибині 40—50 см. Рідше трапляються вилуговані та карбонатні грунти. Карбонати кальцію виділяються в перехідному горизонті та в материнській породі у вигляді плісняви та білозірки.

Таблиця 16

Фізико-хімічні властивості чорноземів типових

Грунти	Глибина	рН	Гідролітична КИСЛОТНІСТЬ	Сума увібраних основ	Гумус, %
	аразка, см		мг-екв на 100 г грунту
Чорнозем середньогли- бокий легкосугли- нистий	0—20	6,2	1,3		2,4
• п	40—50	6,9—7,3	—	—	1,4
т п	50—70	7,0—7,5	—	—	0,1—0,8
Чорнозем глибокий середньосуглинистий	0—20		0,2—0,9	16,5—27,9	3,0
	50—70		—	—	1,2—2,3
Чорноземно-лучний	0—20	6,4	і,6—1,7	10,2—17,9	4,6

Краще, ніж будь-які інші грунти області, вони забезпечені рухомими формами поживних речовин. Азоту вони містять близько 6, фосфору — 10—ЗО, калію 7—20 мг-екв на 100 г грунту.

Типові чорноземи займають площу близько 71,5 тис. га, з них близько 69 тис. га розорюється. Майже третина їх площі зазнає площинного змиву, тому вони потребують протиерозійних заходів. З агровиробничої точки зору вони належать до найбільш родючих грунтів області і придатні до вирощування основних зернових, технічних та овочевих культур, але потребують внесення повних доз органічних та мінеральних, особливо фосфорних, добрив.

ТВАРИННИЙ СВІТ

ФАУНІСТИЧНИЙ СКЛАД

ТВАРИННОГО СВІТУ

За зоогеографічними параметрами Волинська область належить до бореально-лісової зоогеографічної зони, поліської зоогеографічної округи, західно-волинського зоогеографічного району (Ф. Й. Страутман, К. А. Татаринов, 1958).

На її території тепер налічується 301 вид хребетних, зокрема: круглоротих і риб — 34, земноводних — 12, плазунів — 8, гніздових та зимуючих птахів — 183, ссавців — 64 (К. А. Татаринов, 1973). Порівняно з суміжними областями, зокрема Львівською, фауна хребетних Волині бідніша на види, бо в її складі цілком відсутні гірські та серед- ньоморські форми риб, земноводних, плазунів, птахів та ссавців.

Своєрідними представниками фауни хребетних західно-волинського зоогеографічного району є такі види: вугор річковий (Anguilla anguil іа L.), ропуха очеретяна (Bufo calamita Laur), черепаха болотяна (Emys orbicularis), тетерев (Lyrurus tetrix L.), рябчик (Tetrastes bona- sia L.), турухтан (Philomachus pugnax L.), дупель (Capella media Lath.), лелека чорний (Ciconia nigra L.), корольок червоноголовий (Regulus ignicapillus Temrn.), вовчок садовий (Eliomys quercinus L.), щу- роголова полівка або полівка-економка (Microtus oeconomus Pall.), ондатра (Ondatra zibethica L.), лось (Alces alces L.) та деякі інші. Отже, специфіка фауни хребетних західно-волинського зоогеографічного району полягає у наявності значної кількості суто лісових та водно- болотяних видів при майже цілковитій відсутності видів-індикаторів відкритих степових просторів. Це явище пояснюється історією формування регіональної поліської фауни хребетних, зокрема аві- та теріо- фауни.

Викопна плейстоцен-голоценова фауна птахів та звірів річкового алювію Волинського Полісся складається з видів, що мають екологічну прив’язаність до прибережних чагарникових та заплавно-лучних ділянок. Це біла куріпка, погонич, різні голінасті, кроншнеп, качин, кріт, землерийка-бурозубка, бобер річковий, миша польова, полівки водяна, економка звичайна, видра річкова, північний олень, кабан — усього майже 50% зареєстрованих викопних видів. До суто лісових тварин належать: глухар, вальдшнеп, припутень, білка звичайна, полівка підземна, борсук, олень звичайний, лось, а усі інші виявлені викопні хребетні (тетерев, підорлик великий, ластівка сільська, хом’як, заєць-русак, вовк, лисиця, козуля, бик-тур, кінь первісний, мамонт) найщільніше заселювали лісолучні угіддя. У складі плейстоцен-голоценової аві- та те- ріофауни не виявлені стрепет, дрофа, степові жайворонки, бабак, ховрахи, строкатки, тушканчик та інші види-індикатори розлогих стенових

біотопів. Отже, склад викопної фауни птахів та ссавців свідчить про те, що протягом плейстоцену і голоцену Волинське Полісся, зокрема площа сучасної Волинської області, було південною частиною природної лісової зони. Загальний бореально-амфібіотичний вигляд фауни хребетних з тих часів мало змінився.

Територія сучасної Волинської області виразно поділяється на дві природні зони: Поліську рівнину — на півночі і Волинську височину —• на півдні. Дотримуючись зазначеного поділу, ми будемо розглядати тваринне населення по таких чотирьох основних найтиповіших зооценозах: 1) водойми та річково-озерні заплави; 2) хвойні, в основному соснові ліси; 3) мішані ліси та чагарники; 4) орні землі та суходільні луки. Провідну роль в біоценозах, або екосистемах відіграють види, популяції яких досягають високої щільності, отже їх загальна біомаса досить велика. Ці масові, або фонові, види мають конкретне господарське значення, а тому розглядаються нами особливо детально.

ЗООЦЕНОЗИ ВОДОЙМ ТА РІЧКОВО-ОЗЕРНИХ ЗАПЛАВ

Усі акваторії та їх заплави заселені водно-болотяними та амфібіотичними видами, а також тваринами-убіквістами. Дуже строкатий фауністичний комплекс утворює водно-береговий зооценоз, особливо різноманітний у вегетаційний період року, коли активні усі земноводні, плазуни, гніздяться численні перелітні пернаті.

Іхтіофауна волинських річок та озер включає такі цінні види, як щука, плітка, головень, в’язь, краснопірка, лин, густера, лящ, карась, сом, річковий вугор, миньок, окунь. З метою збагачення аборигенної іхтіофауни в Шацьких озерах проведена акліматизація карликового сомика, сигів (чудського і лудоги), ладозького рипуса та інших промислових риб (О. П. Маркевич, І. І. Короткий, 1954). Для цінних промислових риб у водоймах Волинської області є усі необхідні екологічні умови. Біологія розмноження — важливий показник, на підставі якого можна говорити про численність популяцій, про загальну біомасу риб, отже, і планувати розумну експлуатацію запасів прісноводних риб, вести обгрунтоване перспективне використання одного з видів природної сировини.

Щука нереститься з початку до кінця квітня. Найбільш інтенсивний нерест спостерігається з 3 по 8 квітня при температурі води 5—7°С. Статева зрілість настає на третьому році життя, середня плодючість — 14300 ікринок, що при сприятливих умовах обумовлює високу численність популяції. Проте в річках, старицях та озерах Волинської області у промислових виловах переважають маломірні щуки, що свідчить про дуже інтенсивне використання природних запасів.

Плітка у водоймах Волинської області нереститься протягом першої декади травня при температурі води 9—11°С. Статева зрілість зареєстрована в трирічному віці. Середня плодючість — 17500 ікринок. У виловах на Волині має місцеве значення.

Краснопірка в озерах Волинської області нереститься з середини червня до першої декади липня при температурі води 17,5—24° С. Самки відкладають ікру на стебла трав’янистих рослин. Середня плодючість 29200 ікринок. У виловах має місцеве значення.

Лин і карась у Заболотівських озерах нереститься майже одночасно з останніх днів травня або перших днів червня. Порогова температура води для нересту лина —• 20,5° С, для карася — 19,5° С. Середня плодючість карася — 10000 ікринок, лина — 59000. Ростуть ці риби повільно, у виловах переважають маломірні особини, що свідчить про інтенсивне використання природних запасів цих риб.

Густера у Заболотівських озерах відкладає ікру з кінця травня до середини останньої декади червня при температурі води 17° С. Середня плодючість самок (статева зрілість яких припадає на третій рік життя) — 25800 ікринок. Густера в Шацьких озерах досить численна і у виловах становить 8,4%.

Лящ нереститься у два-три строки з помітними переривами між ними. К. П. Мальчевська (1960) перший нерест ляща констатувала 5

і 11 травня (озера Тур і Пісочне) при температурі води 12° С, другий — 26—29 травня при температурі води 16,5—17,5° С, третій — 6—7 червня. Статевозрілим лящ стає на третьому (самки) та четвертому (самці) році життя. Плодючість •— 75000—875000 ікринок, з яких на п’ятий— восьмий день інкубації з’являються личинки. Лящ — цінна промислова риба, яка у виловах становить 17,7%.

Окунь нереститься у квітні, причому розпал відкладання ікри припадає на 13—16 квітня при температурі води 8—9°С. Середня плодючість — 26600 ікринок. У промислі на Волині окунь має місцеве значення.

Досить багато у Шацьких, Заболотівських та інших озерах сомів та карликових сомиків. Сомики — дуже витривала всеїдна риба, яка була завезена в СРСР з Німеччини у 1935 р. Питома вага карликового сомика у промислі Волинської області становить 1,6%.

Часто, хоч і у невеликих кількостях, на оз. Свитязь виловлюють річкових вугрів, які досягають довжини до 2 м при вазі до 6 кіг. Вугор — прохідна риба. Більшу частину свого життя проводить у прісній воді, але розмножується в океанічній, де протягом трьох років розвивається від прозорої, тонкої, плоскої личинки до малька.

У Волинській області успішно розводять різні раси коропа (лускатий, рамчастий, дзеркальний, голий), срібного карася, судака та інших цінних риб. Для інтенсивного риборозведення і рибоводства на Волині є всі умови. Рибопродуктивність природних озер і річок можна підвищити за рахунок гідромеліорації, штучного запліднення ікри і випуску мальків у водойми, боротьби з забрудненням акваторій стічними і промисловими відходами та браконьєрським виловом маломірної риби.

Серед амфібій в зооценозі водойм та річково-озерних заплав протягом усього вегетаційного періоду є багато озерних та ставкових жаб, червоночеревої кумки. У квітні—травні деякі стоячі водойми густо заселені звичайними, рідше гребенястими тритонами. Усі перелічені фонові види земноводних мають позитивне значення у даному зооценозі. Вони поїдають шкідливих комах та інших безхребетних, а самі є об’єктом живлення коштовних хутряних звірів та корисних птахів.

До рептилій, що заселяють зазначений зооценоз, належать живородяща ящірка — найчисленніший в заплавах представник класу плазунів; болотяна черепаха — звичайний мешканець стариць та дрібних озер, які розташовані серед заплавних сінокосів; звичайний, а подекуди

і водяний вужі та звичайна гадюка. Слід відмітити значну корисність живородящої ящірки, у складі їжі якої шкідливі тварини становлять 59%.

На річках, старицях, озерах, ставах, заплавних луках Волинської •області у теплий період року (з березня по листопад) спостерігається чимало видів птахів: пастушків, журавлів, куликів, мартинів, норців, гусей, голінастих, сов, горобиних та окремих представників інших рядів. Масовими, або фоновими, видами пернатих цього водно-болотно-лучного орнітологічного комплексу в наш час є деркач, водяна курочка, лиска, малий зуйок, чайка, травник, перевізник, великий веретенник, звичайний мартин, крячки чорний і річковий, норець великий, крижень, чирки свистунок та тріскунок, чернеті білоока та червоноголова, лелека білий, чаплі руда і сіра, бугайчик, лунь болотяний, сова болотяна, ворона сіра, вівсянка очеретяна, жайворонок польовий, плиски біла та жовта, щеврик луговий, очеретянки велика, чагарникова і лугова (бар- сучок), чекан луговий, ластівка берегова.

Особливо велике значення мають мисливсько-промислові види качиних, пастушків, куликів, які в цьому зооценозі знаходять оптимальні умови для свого існування, а тому на деяких водоймах та річково-озерних заплавах Волинської області досягають великої кількості. Так, на озерах поблизу сіл Несвичі, Чаруків та на луках вздовж р. Чорногузки влітку 1971 р. на стаціонарних маршрутах протягом годинного вечірнього обліку була зареєстрована така максимальна кількість водно-болотних птахів: лиски — 96 екземплярів, крижня — 21, чирок-тріскунок — 14, черні білоокої — 24, черні червоноголової — 26, бекаса — 28, великого веретенника — 28. На озерах у селах Несвичі, Чаруків крім перелічених видів, які тут гніздяться, є великі гніздові колонії звичайного мартина, річкового крячка та невелике поселення сірої чаплі.

За нашими обліками, проведеними у першій декаді липня 1971 р., кількість звичайних мартинів становила більше 1200 особин, річкових крячків близько 1000, сірих чапель — понад 50. Слід відмітити, що наростання численності пташиного населення водойм пов’язане з підростанням пташенят та підняттям їх «на крило».

Полювання є найбільш істотним антропогенним «пресом», який відіграє вирішальну роль у скороченні кількості того чи іншого виду мисливсько-промислових птахів. Пернаті, наприклад бекас, полювання на яких вимагає високої мисливської вправності, протягом червня— жовтня зберігають сталу численність, яка трохи зростає на кінець липня—початок серпня за рахунок підросту цьогорічних птахів і після відкриття мисливського сезону майже не змінюється, скорочуючись лише в зв’язку з поступовим осіннім відльотом. Так, на заплавних луках р. Чорногузки протягом годинного вечірнього обліку зареєстровано у

середині червня 5 бекасів, у середині липня — 6, на початку серпня —

1.  у середині серпня — 10, у другій декаді вересня — 6, а в другій декаді ЖОВТНЯ — 1.

Необхідно здійснити комплекс заходів по охороні промислової авіфауни водойм та річково-озерних заплав, а саме: а) збе

реження існуючої сітки дрібних річок, стоячих водойм та прилеглих до них вологих сіножатей — місць гніздування і жировки усіх промислових водно болотяних пернатих; б) обмеження норм відстрілу качок і лисок за день полювання та перенесення часу полювання з серпня на вересень; в) створення додаткових водойм у південній частині Волинської області (зокрема у верхів’ях річок Путилівки, Липи, Луги); г) проведення сезону тиші у гніздовий період та час появи пташенят (квітень—червень). Усі пропоновані заходи повинна взяти під свій повсякденний контроль обласна інспекція у справах охорони природи та громадськість.

До амфібіотичних, або півводних, ссавців зооценозу водойм та річково-озерних заплав Волинької області належать: водяна кутора, річкова видра, європейська норка, річковий бобер, ондатра, водяна та щу- роголова полівка. Крім цих видів-стенобіонітів, тут поширена мала, середня та звичайна бурозубки, ставкова та водяна нічниці, горностай, ласка, лисиця, єнотовидний собака, мала та польова миші, сірий щур, темна та звичайна полівки, зрідка лось та деякі інші звірі. Зазначені ссавці залежно від численності популяцій мають позитивне чи негативне значення. При невисокій численності усі вони нейтральні, а при зростанні густоти того чи іншого виду він може ставати або корисним, або шкідливим.

Заслуговують на аналіз реакліматизація у Волинській області річкового бобра та проблема ондатрівництва. Ці питання пов’язані з підвищенням хутро-промислового потенціалу водно-болотяних угідь Волині, раціональним використанням заболочених і, частково, заліснених земель. У Волинську область річкові бобри (до 10 екземплярів) були завезені у 1965 р. з району затоплення Київської ГЕС і випущені на р. Стохід у с. Нове Червище Камінь-Каширського району. У цьому місці бобри знайшли відповідні екологічні умови і весною 1967 р. спостерігались молоді тварини.

Невисока густота населення також є сприятливим фактором росту кількості річкових бобрів у зооценозі водойм та річково-озерних заплав Волинської області. Влітку і восени ці гризуни живляться корою осики, корою та пагонами верб — білої, козячої, ламкої, кошикової, корою чорної вільхи, дуба, берези, граба, звичайної сосни, пагонами звичайної горобини, ламкої крушини, ліщини, ожини, стеблами та листям глухої кропиви, волосистої осоки, кінського щавлю, очерету білого та жовтого латаття.

На Шацьких озерах ондатра вперше з’явилась у кінці 1947 р.—на початку 1948 р., розширюючи свій західноєвропейський ареал. На озера проникала природним шляхом з Польської Народної Республіки по р. Західний Буг. Перші поселення цього гризуна були виявлені на озерах Свитязь, Луки та Перемут. У 1950 р. на оз. Свитязь зареєстровано

п’ять ондатрових хаток, а в 1951 р. їх кількість потроїлась. У 1965— 1970 рр. поселення цього гризуна констатовані на Заболотівських та інших озерах, Турійському каналі, на заплавних водоймах Прип’яті поблизу смт. Ратне, вздовж р. Турії, на ставах біля сіл Чаруків, Несви- чі та у багатьох інших пунктах. Таким чином, у 1970 р. ондатра заселяла усі більш-менш придатні водойми Волинської області, але порівняно з 1960 р. густота популяції ондатр помітно скоротилась.

Як і в інших пунктах свого ареалу, на водоймах Волинської області ондатри ведуть присмеркове та нічне життя, будують хатки або риють нори. Живляться вони лепешняком, рогозом широколистим та вузьколистим, очеретом, комишем озерним, хвощем болотяним, аїром, жовтим лататтям, рдестом плаваючим, стрілолистом та іншими рослинами. Рідко споживають молюсків (катушки, беззубки). На озерах Волині є оптимальні умови для існування ондатри, зокрема: велика кількість стариць, озер, ставів, не заселених іншими амфібіотичними гризунами, крім водяної полівки, але остання не є суттєвим трофічним конкурентом ондатри; достатня кількість опадів, внаслідок чого стоячі водойми зберігають протягом року майже сталий рівень; багаті на кормові ресурси — лепешняк, очерет, рогіз, рдест. ЦІ рослини на деяких озерах вкривають до 70% акваторії.

Інтенсифікація ондатрівництва у Волинській області дасть значну кількість цінного хутра, дозволить більш раціонально використовувати водойми та річково-озерні заплави, сприятиме ефективній експлуатації цих угідь. Слід ширше впроваджувати комплексне розведення ондатри та риб-фітофагів (коропів, товстолобиків, білих амурів), водоплавних птахів, зокрема свійських качок, з розрахунку 100 качок на 1 га акваторії.

ЗООЦЕНОЗИ СОСНОВИХ ЛІСІВ

У Волинській області на піскуватих підвищеннях ростуть соснові ліси. Це, як правило, культури від першого до шостого—сьомого класу віку різної повноти і здебільшого низького бонітету. Ділянки соснових природних пралісів невеликі і розташовані мозаїчно, в основному у Камінь-Каширському, Ківерцівському, Ковельському, Маневл- цькому районах. Значного розвитку тут досягають вересові пустища та зарості багна у сукупності з іншими трав’янистими рослинами — едифікаторами поліських сосняків.

Зооценоз соснових лісів — найдрібніший під кутом зору заселення його хребетними, що пояснюється екологічною однорідністю сосняків, поганими кормами та лише задовільними захисними умовами цих насаджень. Видовий склад хребетних у цьому зооценозі змінюється залежно від віку насадження та пори року.

Соснові культури першого класу віку (до 10 років) в теплий період року заселені поодинокими звичайними ропухами, нечисленними живородящими та прудкими ящірками, веретінницями. З птахів тут гніздяться дрімлюги, лісові щеврики, звичайні вівсянки, лісові жайворонки, дуже рідко тетереви. З ссавців у цих насадженнях трапляються

нечисленні звичайні бурозубки, зайці-русаки, лісові полівки, жовтогорлі миші, європейські козулі, лисиці. В холодний період року тут постійно перебувають зайці-русаки та лисиці, заходять козулі та лосі. Після змикання крон (до прочистки) сосняки за віком другого класу служать цілорічним місцем відпочинку та переховування диких свиней, козуль, лисиць, вовків, єнотовидних собак. Зимою жирують лосі, залітають синиці, сороки, сойки. Гніздуючих птахів тут майже не буває, не спостерігаються земноводні та плазуни, дуже низька щільність популяцій ми- шовидних гризунів.

Дуже бідний якісний і кількісний склад фауни хребетних в 25—30- річних жердняках, але після їх прочистки поступово з’являються гніздові птахи: зяблики, чорні і співучі дрозди, сойки, сороки, сірі ворони, деякі славки, вівчарики, вухаті сови. Взимку тут завжди можна бачити великого строкатого дятла, різних синиць, жовтоголових корольків. У жердняках будують «гайна» білки, влаштовують гнізда лісові вовчки. Часом у білячих гніздах поселюються лісові куниці. З земноводних рідко, але постійно трапляється трав’яна жаба та звичайна ропуха, на вересових галявинах — живородящі ящірки та веретінниці.

У соснових лісах 50—60-річного віку розвивається підлісок з ліщини, черемхи, верб, бузини, з’являються зарості ожини. Екологічні умови стають більш різноманітними, а тому фауна хребетних набуває значної видової різноманітності. Зростає густота тваринного населення, в першу чергу дятлів, синиць, повзиків, мишовидних гризунів. У лісах спостерігаються гнізда круків, канюків, яструбів, сірих чапель, білих і чорних лелек та інших середніх та великих птахів. Дупла в соснах заселюють звичайні шпаки, строкаті дятли, крутиголовки, повзики і великі синиці. Галявини, вкриті різнотрав’ям, є місцем літньої жировки оленів та зайців.

ЗООЦЕНОЗИ МІШАНИХ ЛІСІВ ТА ЧАГАРНИКІВ

У цьому зооценозі найбільш різноманітний видовий склад хребетних, а при врожаї насіння основних лісоутворюючих видів, зокрема дуба, спостерігається помітне зростання численності великої групи хребетних фітофагів — основних споживачів жолудів. Таким чином, тут чітко виступають складні трофічні зв’язки, зокрема ланцюги живлення, що спостерігається і в інших лісових ценозах, наприклад в гірсько-карпатських букових лісах. Відомо, що лісові птахи поїдають понад 270 видів насіння, а лісові гризуни живляться насінням більш ніж 40 видів дерев та чагарників, причому не лише місцевих, а й акліматизованих (П. О. Свириденко, 1957). Щільність заселення мішаних лісів хребетними та видовий склад земноводних, плазунів, птахів і ссавців залежить від віку та складу насадження, повноти, підліска, трав’янистого вкриття, мезорельєфу, фауни безхребетних лісової підстілки, грунту, стовбурів та інших біотичних та абіотичних факторів. Ці показники створюють оптимальні умови для існування більшості видів наземних хребетних. Добра кормова база (врожай дуба часом досягає 5200 кг/га, ліщини— 1800, ясена — 250, сосни — 22, берези—13), чер-

гування у плодоношенні хвойних і різних широколистяних дерев, ярусність насаджень, мікроклімат, значна кількість місць, зручних для переховування та норіння — усе це задовольняє екологічні вимоги найрізноманітніших хребетних.

Земноводні в цьому зооценозі представлені трав’яною та гостро- мордою жабами, які належать до найхарактерніших безхвостих амфібій мішаних лісів Волино-Подільської височини. Особливо багато трав’яних і гостромордих жаб по весняних лісових тимчасових невеликих водоймах, коли вони відкладають ікру. В цей час (кінець березня— початок квітня) такими жабами живляться білі лелеки, крижні та інші річкові качки, сірі чаплі, чорні тхори, борсуки, лисиці, пацюки, вужі та чимало інших хребетних. Таким чином, в ланцюгах живлення у березні—квітні вони відіграють суттєву роль, що і обумовлює їх загально- біологічне значення у зооценозі мішаних різновікових лісів. У водоймах протягом квітня—травня трапляються гребенясті та звичайні тритони, а до пізньої осені заселяються червоночеревими кумками, які в літньо-осінній період є фоновими видами земноводних. Основна їх роль у зооценозі полягає у винищенні різноманітних безхребетних, серед яких шкідливі форми складають 48,1%. Коефіцієнт корисності черво- ночеревої кумки становить 42,6%.

По узліссях та чагарниках у квітні—жовтні постійно можна бачити або чути звичайну квакшу. Значення квакші полягає у винищенні безхребетних. У її кормовому раціоні шкідливі форми становлять 63,7%, нейтральні — 22,5%, корисні — 13,8%. Отже, коефіцієнт корисності цього виду земноводних дуже високий — 50,0%. Крім перелічених видів амфібій у зазначеному зооценозі звичайними є сіра та зелена ропухи, яких найчастіше доводиться спостерігати у першу половину літа. Живляться ропухи жужелицями, довгоносиками, листогризами, мурашками, багатоніжками, справжніми мухами, гусеницями різних метеликів. Роль їх у біоценозі позитивна. Таким чином, усі види земноводних, які заселяють мішані різнотравні ліси Волині, є корисними компонентами зазначеного зооценозу і заслуговують на постійну охорону.

З плазунів у зооценозі мішаних лісів та чагарників особливу увагу привертають прудкі ящірки. Це фоновий вид рептилій мішаних волинських лісів, проте суцільних масивів лісу ця ящірка уникає, а заселяе узлісся, рідколісся, площі суцільних рубок, засаджені культурами, просіки, галявини з різнотрав’ям і чагарниками, куртини чагарників (шипшина, дереза, терен). Численність прудких ящірок у теплі періоди року (весна, літо, початок осені) майже постійна. Прудка ящірка споживає саранових, клопів, коваликів, чорнотілок, вусачів, листоїдів, довгоносиків, пластинчатовусих, лускокрилих. Шкідливі для лісового господарства істоти становлять в раціоні прудкої ящірки 72,3%- 3 інших представників класу плазунів у цьому зооценозі відмічені живородящі ящірки, веретінниці, звичайні вужі, рідко — гадюки, дуже рідко — мідянки.

Орнітофауна мішаних різновікових лісів Волині порівняно з іншими зооценозами найбагатша на види, яких налічується близько ста. З рідкісних птахів місцями трапляється чорний лелека, сірий жу-

равель, скопа, змієїд, орлан-білохвост, червоний шуліка, пугач. До фонових видів належать деякі горобині, дятли, одуди, зозулі, голубині.

Тетерев найщільніше заселяє чагарникові луки, що межують з ольсами.

Протяжність чагарників вздовж узлісся вільхових лісів лише по р. Цир перевищує 100 км, таким чином, при найвищій кількості тетеревів їх загальна біомаса на цих лінійних маршрутах становить 510 кг. Це дуже низька густота, яку треба підвищити у два—три рази. Отже, потенціальні ресурси тетеревів можуть бути досить високими і мати промислове значення.

Тетерев — один з видів місцевої авіфауни, який поступово «всмоктується» в окультурений ландшафт. Цей процес залежить від швидкоеті синантропізації. Отже, до цього часу відносно однотипна за своїм складом орнітофауна окультуреного ландшафту поліської зони поповнюється за рахунок нового виду — тетерева, що адаптується у напрямі синантропного способу життя.

Протягом теплого періоду року у мішаних лісах Волині чимало голубиних. У ранньовесняну пору серед цих птахів переважають голу- бн-синяки, а влітку та восени — звичайні горлиці, які є домінуючими пернатими ранньоосіннього періоду.

У мішаних лісах Волино-Подільської височини трапляються вальдшнепи, проте кількість їх незначна.

Зозуля звичайна — фоновий вид літньої авіфауни. У біоценозі мішаних різновікових лісів на Волині вона трапляється скрізь, але найчастіше — у сосново-березових лісах. Під час обліку у травні—червні 1967—1968 рр. у Пнівнівському лісництві на двокілометровому маршруті у зазначених лісових угіддях налічувалось 20 зозуль і більше.

Одуд, як і попередній вид, також масовий вид птахів у літній період. Максимальна кількість одудів у травні—червні 1967—1968 рр. констатована на чагарникових луках, по узліссях вільхових лісів, на

1.  км зазначеного маршруту їх налічувалось 12 особин, що свідчить про відносно високу густоту і значну біомасу цих птахів.

У мішаних різновікових лісах Волинської області найчастіше трапляється великий строкатий дятел, кількість якого стабільна протягом усього року, проте деяке збільшення її у 1967—1968 рр. у Пнівнівському лісництві спостерігалось у жовтні—грудні, особливо у сосново-дубових лісах за віком п’ятого—шостого класу, де на 2 км маршруту налічувалось сім особин.

Протягом року фоновими видами птахів у мішаних різновікових лісах Волині є горобині, серед них воронові, а саме: сіра ворона, сорока, сойка, менше крук і галка. Облік сірої ворони на трьох двокілометрових маршрутах у Пнівнівському лісництві показав, що протягом року їх кількість найвища у сосново-березовому лісі віком 20—ЗО років. У 1967 р., починаючи з березня, їх число невпинно зростало до травня, коли на два кілометри їх налічувалось до 90 особин. Така висока численність спостерігалась до початку жовтня, після чого кількість птахів стала посіупово зменшуватись і в кінці грудня на лінійному маршруті їх було зареєстровано лише дев’ять. У сосново-дубовому лісі за віком

п’ятого—шостого класу в тому ж лісництві протягом 1967—1968 рр. кількість сірих ворон була майже стабільною в усі пори року і коливалася у межах від двох до шести особин.

Кількість сорок на стаціонарних лінійних маршрутах у Пнівнів- ському лісництві у вказані роки в сосново-дубових 50—60-річних лісах: була найвищою в лютому (18 особин), найнижчою у жовтні (лише дві). У середньому кількість сорок у цьому зооценозі на 2 км маршруту становить шість особин. У сосново-березовому лісі за віком другого—-третього класу середня кількість становить сім особин на 2 км маршруту, а максимальна — 11 відзначена у кінці квітня під час гніздування. Саме такі угіддя є типовими гніздовими стаціями сорок.

Кількість сойки у Волинській області у 50—60-річних сосново-дубових лісах у середньому — 12 особин на 2 км маршруту, максимум — 43.

З інших горобиних у мішаних різновікових лісах області протягом усіх сезонів року значної біомаси досягають синицеві, зокрема велика синиця. За нашими обліками у 1967—1968 рр. у вищевказаному лісництві на 2 км сосново-березового лісу за віком другого—третього класу їх число в усі місяці було відносно стабільним (п’ять—шість особин на

1.  км лінійного маршруту), але в квітні зареєстроване зростання йогода 23 особин. У 50—60-річних сосново-дубових насадженнях великих синиць більше (в середньому 12 особин на 2 км маршруту), проте в цьому зооценозі кількість їх збільшується і припадає на час масового гніздування (квітень) та масових осінніх міграцій (жовтень—листопад)^ В осінньо-зимовий час (жовтень—грудень) у сосново-березових насадженнях Волинської області дуже багато довгохвостих синиць. У Пнів- нівському лісництві у грудні 1968 р. на двокілометровому маршруті їх зареєстровано ЗО.

У весняно-літній період у мішаних різновікових лісах Волині значної біомаси досягають шпаки та деякі види дроздових. Численність шпака зростає з березня до кінця вересня, досягаючи максимуму — 80 особин на 2 км чагарників та ольсів. У сосново-дубових лісах за віком п’ятого—шостого класу вони зареєстровані під час гніздування, але у 1967—1968 рр. їх було не більше чотирьох на 2 км маршруту. У зазначених лісових зооценозах кількість співочого дрозда в середньому становила п’ять— шість особин на 2 км стаціонарного маршруту, проте максимум цих птахів по узліссях досягав 21.

Теріофауна зооценозу мішаних різновікових лісів та чагарників • Волинської області теж найрізноманітніша і налічує близько 65 видів.

1.  найтиповіших представників крупних ссавців слід назвати європей

ського зубра, який реакліматизований в угіддях Звірівського та Мура- вищанського лісництв у межах Цуманського державного мисливського господарства. ■

У Звірівське лісництво Ківерцівського району Волинської області зубри були завезені з Бєловезької Пущі у травні 1965 р. Спочатку їх тримали у загоні площею 38 га, а потім випустили в природні угіддя. В умовах вільного утримання ці копитні поїдають понад 110 видів рослин, у тому числі обгризають і з’їдають кору 15 дерево-чагарни-- кових видів, об’їдають листя і знищують паростки понад ЗО видів дере

мо

во-чагарникових порід, вживають 84 види трав, їдять плоди п’яти видів деревних рослин. Проте, при існуючій кількості зубрів, небезпеки для лісового господарства не передбачається.

З інших копитних у мішаних різновікових лісах поширені олені (звичайні реакліматизовані і плямисті акліматизовані), європейські козулі і. дикі свині. Поголів’я плямистих оленів у Цуманському мисливському господарстві досягає 100 голів, що свідчить про те, що акліматизація їх у лісах Волинської області пройшла успішно. Щільність козулі в угіддях Волині поки що досить низька і становить 0,3—0,8 особин на 1000 га лісових угідь, але в межах мисливського господарства, зокрема Цуманського, численність цих копитних вище оптимальної і досягає 65—70 голів на 1000 га угідь. -

У зооценозі, що аналізується, поширені борсуки, лісові куниці, темні тхори, горностаї, ласки, лисиці, вовки, єнотовидні собаки, зайці-ру- саки, білки звичайні, лісові, сірі та горішникові вовчки — типові мешканці мішаних різновікових лісів європейського типу, лісові та підземні полівки, польові, лісові та жовтогорлі миші, землерийки-буро- зубки, кроти, звичайні їжаки, декілька видів гладконосих рукокрилих. Загалом склад теріофауни зооценозу майже ідентичний видовому складу ссавців європейської бореальної зони.

ЗООЦЕНОЗ ОРНИХ ЗЕМЕЛЬ

ТА СУХОДІЛЬНИХ ЛУК

Цей типовий, особливо для Волинської височини, комплекс виник внаслідок господарської діяльності людини; у наш час є домінуючим і займає площу близько 700 тис. га. З року в рік у Волинській області збільшуються посівні площі за рахунок розкорчовування малоцінних чагарникоих заростей та осушення заболочених угідь. Таким чином, площа орних земель розширюється, а на суходільних луках проводиться загінна система випасу сільськогосподарських тварин. Отже, територія цього окультуреного ценозу невпинно зростає, що є закономірним явищем у зв’язку з технічним прогресом і ростом народонаселення. Цю обставину слід враховувати, аналізуючи тваринний світ зооценозу, який представлений синантропним комплексом хребетних та видами відкритої експозиції, численність яких майже скрізь досить висока, особливо у теплий період року.

З амфібій до складу фауни агроценозів Волинської області входять звичайні часничниці, які в основному заселюють посіви картоплі та інших просапних культур, зелена та звичайна ропухи, які поширені не лише на посівах, а й на суходільних луках, садах і винищують безліч шкідливих комах. На луках майже скрізь зареєстровані трав’яна та гостроморда жаби, проте їх кількість в цьому зооценозі значно нижча, ніж у мішаних різновікових лісах.

Рептилії агроценозів тепер дуже нечисленні і подекуди представлені живородящою та прудкою ящірками, веретінницею, звичайним вужем і звичайною гадюкою. Усі перелічені види плазунів поширені на суходільних луках. Рідко серед посівів зернових (жита) доводиться

спостерігати звичайних вужів та прудких ящірок. Катастрофічне зникнення плазунів у зазначеному зооценозі вимагає їх ретельної охорони, бо усі вони — корисні істоти. Л

Авіфауна оброблюваних земель та суходільних лук змінюється за

порами року (особливо у весняно-літній період). Найчисленнішими пернатими орних площ є граки, які протягом року досягають великої біомаси. Весною та восени часом спостерігаються зграї, в яких буває їх

більше 1000. Роль граків у знищенні шкідливих комах, зокрема бурякового довгоносика та личинок травневого хруща, величезна. Позитивне значення у агроценозах Волинської області мають польові горобці та звичайні вівсянки, які побутують тут цілий рік, тому кількість їх дуже висока. До фонових видів весняно-літнього аспекту волинської авіфауни полів та лук належить польовий жайворонок, біла та жовта плиски, місцями луговий чекан, польовий щеврик, шпак. Масовими видами літньо-осіннього періоду в цьому зооценозі (крім вже зазначених) є звичайна горлиця, сиворакша, міська та сільська ластівки, щиглик. В цей період подекуди спостерігаються перепели, сірі куріпки, чубаті жайворонки, жулани. Зимовий аспект орнітофауни характеризують: сіра ворона, сорока, посмітюха, щиглик, коноплянки, звичайна чечітка, сірий сорокопуд, сіра куріпка, а інколи і такі прилітні з півночі та зимуючі у Волинській області птахи, як рюм (рогатий жайворонок), пуночка, зимняк.

Роль пернатих в агроценозі позитивна — вони є природним пресом, який контролює кількість комах та інших безхребетних. Крім того, птахи поїдають безліч насіння бур’янів, зерно-падалицю, мишовидних гризунів. Сіра куріпка та перепел є потенціальними мисливсько-промисловими пернатими.

На оброблюваних (орних) площах та суходільних луках постійно перебувають різноманітні ссавці, зокрема: кріт, мала та білочерева білозубки, ласка, горностай, лисиця, заєць-русак, південна мишівка, хатня, польова та мала миші, звичайна полівка, звичайний хом’як. У теплий період року над культурними посівами, сухими сінокісними луками та пасовищами в сутінках і вночі полюють летючі миші — малий нетопир, пізній кажан, вухань та ін.

Щоб зберегти сучасний видовий склад хребетних Волинської області, слід створити абсолютні зональні заповідники та резервати, регулювати промисел мисливських тварин та здійснювати комплекс біотех- нічних заходів.

ПРИРОДНІ КОМПЛЕКСИ І ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ

У попередніх розділах були охарактеризовані окремі компоненти природного середовища Волинської області: геологічна будова, рельєф, підземні і поверхневі води, клімат і рослинність, тваринний світ і грунти. Проте усі ці компоненти природи існують не ізольовано один від одного, а утворюють, як встановлено географами, закономірно побудовані системи, або природні територіальні комплекси (ПТК), певні природні єдності, які існують і розвиваються як одне ціле. У практиці дуже важливо і необхідно знати ці комплекси, їх будову і динаміку та географічне поширення, тому що господарська діяльність (обробка земель і меліорація, видобування корисних копалин і лісівництво, будівництво доріг і електростанцій тощо) впливає не на окремий компонент природи, а на весь природний комплекс, який під впливом господарської діяльності змінюється не завжди позитивно, тому що відсутні знання особливостей природних комплексів. Ось чому необхідно мати певні наукові уявлення про природні комплекси кожної території, на якій ведеться господарство.

Розрізняють декілька ступенів ладшафтних природних комплексів. Найменший за площею і найпростіший за своєю будовою називають географічною, або ландшафтною фацією. Це такий природно- територіальний комплекс, який зберігає однакову літологію поверхневих порід, однаковий елемент рельєфу, однаковий мікроклімат, одну грунтову відміну та один біоценоз. Прикладами фацій є дно невеликого потічка або балки, нижня і верхня частина схилу балки тощо.

Складніший за будовою і більший за площею природний комплекс називають урочищем, яке являє собою територіальне сполучення фацій, що утворилися на єдиній за генезисом і віком опуклій або увігнутій формі рельєфу і мають однотипний режим тепла і зволоження, грунтові відміни і біоценози. Прикладами ландшафтних урочищ можуть бути балки, яри, окремі горби, плоскі опуклі або увігнуті міжрічкові ділянки тощо.

Ще складнішими природно-територіальними комплексами є ландшафтні (географічні) місцевості, які являють собою поєднану систему урочищ, що утворилися на спільному за походженням комплексі форм рельєфу з однаковою літологічною основою. Це заплави більшості річок та їх надзаплавні тераси, хвилясті межиріччя з близьким заляганням крейдяних порід, плоскі заболочені межиріччя з глибоким заляганням крейдяних порід, системи піщаних дюн тощо.

Перераховані природні територіальні комплекси — фації, урочища і місцевості повторюються на певній території, створюючи певний загальний вигляд її і надаючи їй помітних рис оригінальності, відмінно-

в rt М	1	V V V	2		3	Оч \N Л ч'» >С" \4'4'>\\NÏ	4
. A J «		V V V

сті. Наприклад, моренні горби та невеликі, але глибокі, озера в районі Ковеля утворюють природний територіальний комплекс цілком іншого вигляду і будови, ніж природний комплекс в районі Ратне, І в першому, і в другому районах є болота, горби, озера, ліси, проте ці райони виразно відрізняються поміж собою тим, що у них різні співвідношення площ боліт, горбів, інший характер озер, різне співвідношення фацій, урочищ і місцевостей. У сучасній фізичній географії прийнято називати такі природні територіальні комплекси, які відрізняються, за своєю будовою, мають свій індивідуальний вигляд, географічними, або природними ландшафтами. Кожний природний ландшафт складається з багатьох фацій, урочищ і місцевостей і називається морфологічними частинами ландшафту, які, по-різному поєднуючись на даній території, надають йому певного індивідуального вигляду.

З огляду на обсяг цієї роботи ми не маємо можливості характеризувати окремі фації і урочища, поширені на території області, і головну увагу зосередимо на описі географічних місцевостей і ландшафтів, тобто тих природних комплексів, які займають значні площі і відзначаються досить однотиповим характером господарського використання. При цьому не будемо намагатися охарактеризувати кожну окрему географічну місцевість, а згрупуємо їх за спеціальними ознаками в певні види або типи. Поширення описуваних географічних місцевостей і деяких найбільш характерних урочищ на території Волинської області показане на карті (рис. 15).

ЛАНДШАФТНІ МІСЦЕВОСТІ ВОЛИНСЬКОГО ПОЛІССЯ

1.  Місцевості заболочених заплав. Заплави добре розвинуті в усіх більших рік Волинської області і мають значні розміри, що є наслідком багатьох причин: неглибокого врізу долин, рихлого складу порід, які складають територію, тектонічного опускання місцевості в минулому. Факт недавнього тектонічного занурення підтверджується великою потужністю четвертинних відкладів, які досягають в долинах 25—ЗО м.

Мікрорельєф заплав, характер грунтів та рослинність пов’язані тут з висотою і тривалістю весняного паводка. В заплаві дещо частіше, ніж за її межами, бувають ранні осінні і пізні весняні приморозки, тумани, роси, іній.

Рис. 15. Схематична карта природних комплексів і природних районів (ландшафтів) Волинської області (за К- І- Геренчуком):

1 — заболочені заплави; 2 — лучні заплави; З — борові (піщані) місцевості з сосновими лісами на дерново-слабопідзолистих грунтах; 4 — надзаплавні тераси Прип’яті з перевагою суходільних лук і соснових та березових лісів; 5 — денудаційні місцевості з перевагою перегнійно-карбонатних грунтів і орних земель; 6 — місцевості кінцево-моренних горбів, вкритих мішанцми лісами; 7 — місцевості слабодреьованих межиріч з перевагою чорновільхсвих і дубово-соснових лісів і орних земель на дернових, лучних і дерново-середньопідзолистих грунтах; 8 — місцевості першої лесової тераси з перевагою орних земель на звичайних чорноземах; 9 — місцевості другої лесо- вої тераси з перевагою орних земель на звичайних і опідзолених чорноземах; 10 — місцевості лесових межиріч з пануванням орних земель і рештками дубово-грабових лісів на сірих і темно- сірих опідзолених грунтах; 11 — границі природних районів.

Заплави Волинської області поділяються на два рівні: низької і високої заплави. Для них характерні численні заплавні неглибокі озера, складна сітка стариць і неглибокі западини, які свідчать про значне меандрування сучасних рік. У багатьох місцях чітко виділяється прируслова підвищена, центральна і притерасова понижена частина.

Пануючим типом грунтоутворення тут є болотний. До них приурочені звичайно лугово-бологні і торфо-болотні грунти, а також низинні торфовища.

1.  Місцевості лучних заплав. Вони утворюються там, де заплави мають добрий природний дренаж, не затоплюються надовго повеневими водами, які приносять суглинистий матеріал, завдяки чому формуються лучні грунти під різнотравно-злаковим травостоєм. Найбільші площі таких заплав поширені в долині Стиру, місцями в долині Західного Бугу. Безумовно, лучні заплави не є цілком однорідними: в них трапляються урочища більш заболочені, іноді навіть заторфовані, але домінують урочища центральної заплави з справжніми лучними грунтами і різнотравною рослинністю. Місцевості лучних заплав можуть бути високопродуктивними сіножатями, якщо провести необхідні меліоративні заходи і поліпшити травостій.
2.  Місцевості надзаплавних піщаних (борових) терас поширюються вздовж таких більших річок Полісся, як Прип’ять, Стохід, Турія, частково Західний Буг, Вижівка тощо. Характерними рисами цих борових масивів є: по-перше, значна потужність пісків, які їх складають, і значні (5—8 м, а місцями й більше) висоти над заплавами річок; по-друге, добра відсортованість і однорідність пісків внаслідок еолової переробки первинних піщаних терас, утворених флювіогляціальними потоками четвертинного зледеніння. Завдяки значній потужності пісків і високій водопроникності піщані масиви відрізняються сухістю грунтового покриву, на якому виросли сухі соснові бори, значно винищені людиною. Сухі борові масиви були і є зручними місцями для поселень в заболочених ландшафтах Полісся.

Домінантними урочищами в цих місцевостях є дюнні горби з при- ховано-підзолистими грунтами, місцями зруйнованими, на обезліснених ділянках. Урочища міждюнних понижень зайняті вологими борами і суборами, а іноді болотами. Необхідним господарським заходом щодо поліпшення надзаплавних піщаних масивів є закріплення рухомих дюнних пісків і посилене угноєння бідних підзолистих грунтів органічними добривами — торфокомпостами.

1.  Місцевості слабо- і помірнодренованих надзаплавних терас Прип’яті та її приток поширені переважно в північно-східній частині області. Алювіальні, озерно-алювіальні, частково еолові відклади, що утворюють основу цих територій, відзначаються великою строкатістю механічного складу і складним, мінливим мікрорельєфом. Ці грунтоутворюючі породи мають багато несприятливих фізичних властивосте (мала вологоємність, велика теплопровідність, незначна капілярність тощо).

До піщаних підвищень приурочені слабопідзолисті супіщані грунти, а до понижених озерних рівнин — дерново-слабопідзолисті глеєві

та глеюваті грунти. Урочища стариць часто зайняті торфовищами та

вільховими болотами. Рідко тут трапляються помірно дреновані урочища з дерновими грунтами, які часто використовуються як срні землі. Переважна ж більшість урочищ надзаплавно-терасових місцевостей зайняті луками, нерідко пустищними, і лісами, переважно чорновіль- ховими, осиковими, сосновими по болотах, а на підвищених суглинистих урочищах і ялиновими.

1.  Місцевості денудаційних хвилястих рівнин з близьким заляганням крейдових мертелів поширені переважно в південній частині Волинського Полісся, на південь від Лю бомль—Маневицької моренної гряди. Приурочені вони, як правило, до денудаційних форм рельєфу і займають великі простори межиріч.

Денудаційні форми рельєфу являють собою в загальному плоскі підняття у вигляді окремих плоских горбів і гряд, що простягаються з північного заходу на південний схід і розділені заболоченими пониженнями з озерами і річковими долинами.

Неоднакова потужність четвертинних відкладів (флювіогляціальні і озерні) відчутно відбивається на характері грунтів. В урочищах з малою потужністю цих відкладів (10—20 см) формуються перегнійно- карбонатні грунти, а при дещо більшій (0,9—1,0 м) — дерново-підзолисті вторинно окарбоначені. В місцях, де флювіогляціальні і озерні відклади мають значну потужність (1,5—2,0 м) поширені дерново-слабопідзолисті, а на супісках — середньопідзолисті, підстелені крейдою грунти, різного ступеня оглеєння.

Денудаційні місцевості є найбільш цінними земельними угіддями Волинського Полісся, а тому більше 80% їх поверхні розорані і використовуються для вирощування сільськогосподарських культур. Природна рослинність збереглася тут на дуже незначних площах і представлена невеликими масивами широколистяних і сосново-широколистяних лісів.

1.  Місцевості кінцево-моренних горбів і гряд виражені у Волинській області досить добре; займаючи центральну частину Полісся, протягаються від Західного Бугу до східних рубежів області. Кінцево-моренні форми розміщені по вододілах невеликими масивами з абсолютними висотами 185—200 м.

Незначна крутість схилів, рихлий склад поверхневих відкладів (грубозернисті піски, валуни) не сприяють розвитку ерозії, яка проявляється тут дуже слабо.

З південного боку кінцево-моренні гряди облямовуються широкими зандровими конусами з добре вираженими похилими поверхнями, а північна сторона гряд обмежена слабохвилястою поверхнею, складеною донноморенними відкладами.

Велика строкатість четвертинних відкладів як по горизонталі, так і по вертикалі у взаємодії зі складністю рельєфу дуже впливає на процеси грунтоутворення і на властивості самих грунтів.

Грунти горбистих урочищ переважно щебнисто-піщані, супіщані,, рідше дерново-суглинисті, слабопідзолисті. Вони бідні на поживні речовини і мають несприятливі фізичні властивості.

Поряд з урочищами кінцево-моренних горбів тут поширені також урочища зандрових конусів виносу, вони часто заболочені і потребують меліоративних заходів. Трапляються тут також численні озера карстового походження завдяки неглибокому заляганню мергелів і крейди. Місцевості кінцево-моренних горбів відзначаються порівняно високою залісненістю і заболоченістю. Орні землі займають понад 25% загальної їх площі.

1.  Місцевості погано дренованих рівнини о-з а п а- динних межиріч поширені у Волинській області і трапляються по всій поліській частині. Вони приурочені до погано дренованих, а іноді і безстічних межиріч, утворених пісками, де практично водно-ерозійні процеси відсутні, але широко розвинуті процеси акумуляції. Незважаючи на мізерні величини коливання відносних висот, вони дуже впливають на процеси заболочення, що особливо відбивається на характері грунтів.

Місцевості сформовані, як правило, флювіогляціальними відкладами, хоч значна роль в їх будові належить озерно-алювіальним і озерно- болотним, які представлені звичайно різнозернистими пісками з прошарком тонких супісків і суглинків. Потужність цих відкладів неоднакова і коливається в межах 5—-15 м.

Велика строкатість і складність порід зумовили значну мозаїчність грунтового покриву; цьому ще сприяють і різні умови зволоження. У межах даної території підзолистий процес грунтотворення дуже часто комбінується з процесами заболочування, оглеєння. Дерново-слабопід- золисгі глеюваті грунти поширені часто в комплексі з дерново-глеєвими і болотними і потребують меліоративних заходів.

ЛАНДШАФТНІ МІСЦЕВОСТІ ВОЛИНСЬКОЇ ВИСОЧИНИ

Ландшафти Волинської височини дуже відрізняються від поліських з двох основних причин: по-перше, поширенням лесовидних суглинків, які є материнською породою грунтів чорноземного типу, зовсім не властивого поліським ландшафтам; по-друге, значними абсолютними висотами і досить глибоким почленуванням поверхні річковими долинами, балками, а місцями і ярами. Це створює виразно хвилястий, а в багатьох місцях навіть горбистий рельєф. Тільки заплави річкових долин мають деякі спільні риси з поліськими заплавами: вони або переважно заболочені і утворюють часто потужні торфовища в долинах малих річок — приток Західного Бугу і Стиру (Луги, Свинорийки, Гнилої Липи, Чорногузки тощо), або лучні на добре дренованих заплавах Стиру і Західного Бугу.

Відмінності в потужності і механічному складі лесового покриву та в ступені долинно-балкового розчленування поверхні утворюють помітні особливості морфологічної структури природних комплексів, що дає підставу поділити їх на такі місцевості:

1.  Місцевості першої надзаплавної лесової тераси займають незначні площі, але добре сформовані і виявлені в рельєфі, з чіткими уступами і шириною до 1,5—2,0 км. Складені досить потужною товщею супіщаного алювію (8—10 м), перекритого лесовидни- ми суглинками. Поверхня терас плоска і тільки біля уступів іноді спостерігається ерозійне розчленування.

Місцями надзаплавна тераса зруйнована і представлена окремими фрагментами. Завдяки рівнинності поверхні першої надзаплавної тераси тут іноді спостерігаються ознаки оглеєння грунтів, розвиваються переважно неглибокі чорноземи, а також чорноземно-лучні грунти. В цілому територія першої надзаплавної лесової тераси добре дренована. Завдяки родючості грунтів місцевості першої тераси майже повністю розорані, частково зайняті населеними пунктами.

Характерними урочищами цієї місцевості є розлогі малопомітні пониження з чорноземно-лучними грунтами та незначні підвищення з неглибокими чорноземами.

1.  Місцевості другої надзаплавної лесової тераси поширені головним чином у долині Стиру, особливо її приток Липи і Чорногузки, а також по долині Лугу — притоці Західного Бугу. Лесо- видні суглинки цієї тераси мають значну потужність (10—15 м і більше), багатоярусну будову і легкий механічний склад. Поверхня її загалом рівнинна або злегка пофалдована розлогими балками. Тільки місцями, там де вона підступає до заплави, спостерігаються уступи, почленовані ярами.

Місцевості цієї тераси в доагрикультурні часи були вкриті багатими лучними степами, під якими утворилися глибокі чорноземи на більш плоских урочищах і чорноземи неглибокі на схилових урочищах. Землі цих місцевостей відзначаються найвищою в області природною родючістю і цілком зайняті орними землями.

1.  Місцевості міжрічкових лесових хвилясто-горбистих підвищень займають великі простори з абсолютними висотами понад 250 м н. р. м. До їх складу входять досить різноманітні урочища:

а) урочища вододільних горбів зі спадистими схилами, які вкриті сірими і світло-сірими сильно змитими грунтами. Вони поширені в південній і північній частинах Волинської височини, які відзначаються найбільшими абсолютними висотами і глибокими ерозійними розчленуваннями. Саме на цих урочищах де-не-де збереглися широколистяні ліси;

б) хвилясті балочні урочища з пологими або слабоспадистими схилами і переважними поширеннями темно-сірих опідзолених грунтів і опідзолених чорноземних, які вказують на залісненність їх в доагрикультурні часи;

в) природні урочища з крутими схилами, дуже еродованими сірими лісовими грунтами і виходами корінних крейдяних порід, на яких утворилися перегнійно-карбонатні грунти, теж дуже змиті.

На місцевостях міжрічкових підвищень поширена лінійна і особливо площинна ерозія грунтів і тому, зважаючи на переважне використання їх під орні землі, необхідно широко впроваджувати протиерозійні сівозміни та інші заходи.

Поглянувши на карту природних комплексів Волинської області, легко помітити, що вони дуже нерівномірно, і на перший погляд, хаотично розміщені по її території. Проте, придивившись уважніше, впевнимося у закономірності їх розміщення, а саме: природні комплекси з першого по еосьмий розташовуються в північній, поліській частині області, тоді як комплекси з дев’ятого по дванадцятий притаманні переважно південній, або так званій лісостеповій частині області. Такий розподіл природних комплексів ще раз підтверджує поділ території області на дві частини: поліську і лісостепову, які представлені дуже відмінними ландшафтами.

Наступний уважний розгляд карти природних комплексів виявить певні закономірні відмінності у співвідношенні і взаємному розташуванні окремих видів місцевостей. Так, поблизу Прип’яті переважають місцевості заболочених заплав, надзаплавних борових терас і погано дренованих територій першої надзаплавної тераси, тоді як в районі Турійська поширені переважно місцевості денудаційних рівнин з перегнійно-карбонатними грунтами помірно дренованих супіщаних міжрічкових рівнин; у районі Ковеля до цих місцевостей додаються ще й кінцево-моренні горби. Завдяки цим різноманітним сполученням місцевостей розрізняють окремі природні райони і називають їх також природними ландшафтами, які являють собою природні комплекси більш вищого рангу, ніж місцевості, складніші від них і більші за площею.

Уважний читач цієї книжки помітив, що в основі характеристик ландшафтних місцевостей лежать особливості їх геологічної будови і рельєфу. Ми описуємо місцевості денудаційних плоскохвилястих межиріч з близьким заляганням крейдових мергелів і розташуванням перегнійно-карбонатних грунтів або місцевості друюї надзаплавної тераси, яка складена лесами і покрита чорноземами глибокими і неглибокими тощо, не завжди згадуючи при цьому тип природної рослинності, поширеної в цих місцевостях. Рослинність, як і тваринний світ — це такі компоненти природних комплексів, які часто дуже змінюються або й цілком замінюються, наприклад, культурними рослинами різних видів (зяб, ячмінь, пожнивна гречка). Все це вказує на те, що геологічна будова і рельєф території (їх називають літогенною основою її) є основним компонентом природних комплексів, який визначає їх будову і найхарактерніші або так звані фізіономічні риси. Ось чому і кількість природних ландшафтів (районів), їх межі, навіть їх назви збігаються досить точно з геоморфологічними районами. Після цих зауважень переходимо до характеристики природних ландшафтів, які дуже виразно поділяються на дві глибоко відмінні між собою групи: поліську і лісостепову, які ми охарактеризуємо окремо.

ПОЛІСЬКІ ПРИРОДНІ РАЙОНИ

1. В е р х н ь о-П р и п’я т с ь к и й ландшафтний район найбільший за площею природний район Волинського Полісся, найбільш заболочений і найменш освоєний орними землями, які тут займають не більше 12—15% його площі. Домінуючими місцевостями в цьому районі є заплавні і слабодерновані терасові землі, зайняті переважно заболоченими луками, болотами і вогкими суборами. Тільки борові і піщані місцевості, які теж дуже властиві для цього району, являють собою найбільш зручні для поселення місця.

Агрокліматичні умови характеризуються такими показниками: тривалість періоду активної вегетації10 — 145 днів з сумами температур приблизно 2330° С, сумами опадів за цей період — до 330 мм. При загальній перезволоженості території спостерігається недостача вологи в піщаних масивах завдяки великій водопроникності і малій капілярності пісків. Початок весни тут запізнюється тому, що велика кількість тепла витрачається на випарування залитих водою заплав і боліт.

Мала заселеність Верхньо-Прип’ятського району робить його зручним для вибору заповідника, який необхідно тут створити, щоб мати^ природні еталони болотних ландшафтів.

1.  Шацький ландшафтний район невеликий за площею, але дуже своєрідний за ландшафтом. Найхарактернішої особливості йому надає група озер — Свитязь, Луки, Пулемецьке, Кримне, Чорне та інші (всього 17 озер карстового походження). Другою рисою цього району є поширення денудаційних урочищ з перегнійно-карбонатними грунтами, наявність кінцево-моренних горбистих урочищ і порівняно мале поширення болотних урочищ. Такі характерні риси Шацького ландшафту пояснюються його вододільними положеннями та високим заляганням мергельних порід.

Агрокліматичні умови цього району характеризуються такими показниками: тривалість періоду активної вегетації перевищує 150 днів з сумами активних температур до 2450° С і сумами опадів за цей період понад 350 мм. Весни тут також затяжні завдяки великим затратам тепла на випарування води з озер і боліт.

Шацький район формується як відпочинковий, тут будуються пансіонати, а кількість туристів щороку зростає. Щоб надати Шацькому ландшафту певний природничий режим, слід продумати можливість організації тут природного ландшафтно-озерного парку.

1.  Л ю б о м л ь-К о в е л ь с ь к и й ландшафтний район займає західну частину Волинського кінцево-моренного пасма між ріками Західний Буг і Турія. Характерними рисами ландшафтної структури цього району є домінуюче поширення кінцево-моренних горбистих місцевостей добре дренованих і вкритих сосново-дубовими лісами з досить багатим видовим складом підліска і трав’яного покриву. Значне місце

в районі займають також озера карстового походження і денудаційні місцевості з перегнійно-карбонатними грунтами. Завдяки цьому Лю- бомль-Ковельський район відзначається досить значною (ЗО—35%) площею орних земель і порівняно невеликою питомою вагою боліт (менше 5%).

Тривалість періоду активної вегетації досягає 155 днів, суми активних температур — 2500° С, а річні суми опадів — 600 мм — такі агро- кліматичні умови описуваного району.

1.  Маневицький ландшафтний район хоча є східним продовженням Люб.омль-Ковельського району, проте відрізняється від нього деякими суттєвими рисами. Основними відмінностями є більша лісистість і заболоченість Маневицького ландшафтного району і в зв’язку з цим менша питома вага орних земель і тривалість періоду активної вегетації через великі затрати тепла на випаровування боліт. У районі багато кінцево-моренних горбів, які оточені місцевостями озерно-алювіальних слабодренованих рівнин, зайнятих мішаними лісами, заболоченими луками і болотами.
2.  Турійський ландшафтний район належить до найбільш освоєних природних районів Волинського Полісся. Тут найбільші площі орних земель, які займають майже половину всіх угідь, а найменші — лісів, на які припадає не більше 15% загальної території району. Висока сільськогосподарська освоєність цього природного району пояснюється тим, що тут найбільше поширені денудаційні межиріччя з перегнійно-карбонатними грунтами, які відзначаються високою природною родючістю і здавна використовуються під орні землі.

У зв’язку з високим заляганням крейди в цьому ландшафтному районі трапляються карстові озера (біля с. Озеряни, Клюськ, Дольськ та інші). Багато також заплавних місцевостей і міжрічкових лук, боліт..

Агрокліматичні умови Турійського ландшафтного району найкращі у Волинському Поліссі: тривалість періоду активної вегетації досягає 160 днів з сумами температур понад 2500° С, що дозволяє вирощувати багато сільськогосподарських культур, зокрема цукрові буряки і кукурудзу.

1.  Цуманський ландшафтний район деякими рисами нагадує Турійський природний район. Тут також є місцевості денудаційних межиріч з перегнійно-карбонатними грунтами, але їх питома вага значно менша, ніж у Турійському районі. Найбільш поширеними місцевостями тут є помірно дерновані з мало потужним шаром супісків, на яких переважають дерново-слабопідзолисті грунти. Значні площі займають слабодреновані місцевості з дерновими, лучними лучно- болотними грунтами. Співвідношення угідь в районі таке: орні землі займають приблизно 25% площі, луки — більше 20% і ліси, переважно дубово-соснові понад 50% всієї площі району.

Агрокліматичні умови подібні до умов Турійського району.

1.  Колківський ландшафтний район простягається досить вузькою смугою між річками Стохід і Стир і відзначається високою заболоченістю, нагадуючи деякою мірою Верхньо-Прип’ятський район. Тут переважають погано дреновані супіщані рівнини, заплави.

і борові тераси, немає денудованих рівнин з карстовими озерами. Особливості помітні і в агрокліматичних умовах. В Колківському ландшафтному районі тривалість вегетаційного періоду більша приблизно ..на 10 днів і суми активних температур вищі щонайменше на 100° С.

ЛІСОСТЕПОВІ ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ

Для цього типу ландшафтів найхарактернішим є повсюдне, за винятком заплав, поширення лесових порід, на яких сформувались грунти чорноземного типу під трав’яною рослинністю, та сірі опід- золені грунти під широколистяними, дубово-грабовими лісами. Рельєф цих ландшафтів балочний, хвилястий, подекуди навіть яружний, що обумовлюється більшими абсолютними і відносними висотами Волинської височини, а також її давнішим, дольодовиковим віком. Лісостепову територію Волинської області можна поділити на три ландшафтних райони.

1.  Луцький ландшафтний район займає північну частину лісостепової височини Волині з переважанням хвилясто-горбистих межиріч з сірими грунтами і невеликими рештками дубово-грабових лісів. Характерними є також рівнинні місцевості надзаплавних терас Стиру і. Чорногузки, на яких поширені найбільші в області масиви чорноземних грунтів, глибоких і неглибоких. Нарешті, певне місце займають тут заплавні місцевості, переважно заторфовані.

Агрокліматичні умови Луцького ландшафтного району близькі до сусідніх поліських ландшафтних районів — Турійського і Цуманського: майже така ж тривалість періоду активної вегетації (160 днів) та температурних сум за цей період (2500° С). Вегетаційний період рослинності достатньо забезпечений атмосферною вологою.

1.  Іваничівський ландшафтний район займає середню, понижену частину Волинської лесової височини (з абсолютними висотами менше 250 м). Завдяки цьому тут менші коливання відносних висот, пологіші схили, менша ерозія грунтів, представлених переважно опідзоленими чорноземами і темно-сірими опідзоленими грунтами. В широких долинах річок Луги, Чорногузки та їх приток велике місце відведено заболоченим заплавам, а в долині Західного Бугу трапляються надзаплавні піщані (борові) місцевості. На більш крутих схилах, на яких майже цілком змитий лесовий покрив, поширені яружні місцевості з перегнійно-карбонатними теж дуже змитими грунтами. У цілому район найменш лісистий в області.

Агрокліматичні умови Іваничівського ландшафтного району відзначаються дещо більшою тривалістю періоду активної вегетації (до 165 днів) і більшими сумами активних температур (до 2550° С). Район достатньо забезпечений вологою.

1.  Горохівський ландшафтний район розташований у південній, найвищій частині Волинської лесової височини з найбільш розчленованою поверхнею. Наявність горбистих, часто крутосхилових місцевостей сприяла тому, що цей район у доагрокультурні часи був майже повністю вкритий грабовими дібровами, під якими утворилися

.опідзолені грунти — сірі і ясно-сірі на більш крутих схилах і темно-сірі та опідзолені чорноземи на більш положистих. Зараз цей район найбільш лісистий серед ландшафтних районів Волинської височини. Значне місце займають в цьому районі заболочені заплави, зокрема в долині р. Липи, деякі притоки її називають Гнилими Липами.

Агрокліматичні умови мало чим відрізняються від умов Іваничів- ського ландшафтного району, хіба що частішим повторенням весняних і осінніх приморозків, які виникають внаслідок стікання холодного повітря у видолинки.

Завершуючи цю коротку характеристику ландшафтних районів Волинської області, сподіваємось, що читачі помітили велику різноманітність природи поліської частини області, хоча, на перший погляд, вона здається одноманітною. її різноманітність пояснюється дуже великою строкатістю четвертинних відкладів Полісся та відмінностями в глибині грунтових вод, які утворюють дуже примхливу картину різного ступеня заболоченості. Мабуть, читачі також зробили висновки про специфіку охорони природи і завдання раціонального використання природних ресурсів. Коли на Поліссі основним завданням є меліорація зволожених грунтів, то на височині основним завданням є протиерозійна меліорація (агро- і фітомеліорація).

ОХОРОНА ПРИРОДИ

Охорона природи і раціональне використання природних ресурсів мають величезне значення для дальшого розвитку народного господарства нашої країни, підвищення добробуту радянських людей, поліпшення умов їх життя, охорони здоров’я та відпочинку. Бурхливий розвиток промисловості та інтенсифікація сільського господарства зумовлюють більш активну експлуатацію природних ресурсів, глибоко впливаючи на навколишнє середовище. А це вимагає правильно і раціонально використовувати природні багатства, розробляти заходи щодо збереження та поліпшення навколишнього середовища, глибоко вивчати вплив господарської діяльності людини на біосферу і географічну оболонку, прогнозувати її розвиток у майбутньому. Ось чому в постанові IV сесії Верховної Ради СРСР восьмого скликання від 20 вересня 1972 року вказано: «Вважати одним з найважливіших державних завдань безустанне піклування про охорону природи і краще використання природних ресурсів, суворе додержання законодавства про охорону землі та її надр, лісів і вод, тваринного і рослинного світу, атмосферного повітря, маючи на увазі, що науково-технічний прогрес повинен поєднуватись з бережним ставленням до природи та її ресурсів, сприяти створенню найкращих умов для життя і здоров’я, для роботи і відпочинку трудящих» *.

Охорона природи в нашій країні має дві основні форми: виробничу і заповідну. Виробнича охорона природи та її ресурсів здійснюється всіма промисловими і сільськогосподарськими організаціями та підприємствами, які використовують природні ресурси. їх завданням є раціональне і комплексне використання надрових, земельних, водних та інших ресурсів, боротьба з забрудненням навколишнього середовища. Контроль за цим здійснює Державний Комітет по охороні природи, інспекції та судові органи. Ця форма охорони природи є основною як за об’ємом, так і за значенням.

Заповідна форма полягає в охороні і збереженні тих об’єктів природи, які інтенсивно не використовуються у народному господарстві і мають наукове, естетичне або культурне значення. Сюди належить така державна форма охорони природи, як заповідники, заказники, памяг- ки природи тощо. В УРСР встановлено такі форми заповідних об’єктів:

Державні заповідники — спеціально виділені і назавжди вилучені з господарського вжитку досить великі території, які мають

1 Про заходи по дальшому поліпшенню охорони природи і раціональному використанню природних ресурсів. Постанова Верховної Ради СРСР. — «Радянська Україна», 21 вересни 1972 р.

особливу наукову або культурну цінність. Головне їх значення — збереження найбільш типових для даної географічної зони або області природних ділянок (ландшафтів) як еталонів незайманої природи. Часто заповідники організовують для відновлення і розмноження тварин і рослин, особливо цінних в господарському або науковому відношенні. Природні багатства заповідників використовують лише для проведення науково-дослідних робіт.

Державні заказники (резервати) — заповідні території, як правило невеликої площі, виділені для охорони окремих видів рослин і тварин, типових природних комплексів, гідрологічних, геологічних, палеогеографічних об’єктів.

Державні природні парки — відповідно впорядковані мальовничі території (ландшафти), які використовуються для масового туризму і відпочинку трудящих.

Пам’ятки природи —• природні об’єкти, які мають велике наукове, культурне або історичне значення (меморіальні урочища та дерева, скелі, печери, водоспади, озера тощо). Пам’ятки природи можуть бути місцевого значення, якщо їх площа не перевищує 5 га, і республіканського, якщо вони займають площу 5—100 га.

П а р к и-п а м’ я т к и садово-паркового мистецтва. Це ботанічні сади, дендрарії, окремі парки широкого користування, лісопарки, які мають велике наукове або історичне значення. Вони теж поділяються на республіканські та місцеві.

У Волинській області офіційно затверджено 138 природоохоронних об’єктів. Проте на території області немає жодного заповідника та природного парку. Тепер ставиться питання про створення Шацького озерного природного парку для охорони унікального на Україні озерного краю. В області охороняється 17 державних заказників, 18 парків-пам’я- ток садово-паркового мистецтва місцевого значення та 103 пам’ятки природи місцевого значення. Коротко охарактеризуємо ці об’єкти.

ДЕРЖАВНІ ЗАКАЗНИКИ

За рішенням Ради Міністрів УРСР (1974 р.) у Волинській області створено декілька державних ландшафтних заказників республіканського значення, про які йдеться нижче.

Свитязь — найбільше материкове озеро карстового походження на території України. Площа його досягає 2750 га, а глибина понад 58 м. Об’єм води озера становить 190 млн. м3. Живиться озеро переважно підземними водами, а також атмосферними. У минулому воно було нестічне, і тому рівні води в ньому дуже коливалися від танення снігу і дощів, завдаючи шкоди лукам і загрожуючи навколишнім селам. В 1887 р. селяни викопали канаву довжиною понад 3 км,' з’єднавши Свитязь з оз. Лука. З нього витікає притока р. Рити, яка впадає в р. Мухавець (басейн Західного Бугу). Вода в озері надзвичайно чиста, прозора і приємна на смак. Воно багате на рибу (лящ, сом, судак, карась, щука, окунь, Вугор та акліматизований чудський сиг).

Оз. Пулемецьке розташоване поблизу с. Пульмо на захід від оз. Свитязь. Довжина озера — понад 6 км, ширина — близько 3,5 км, площа — 1560 га, середня глибина — 4 ж, а максимальна досягає 19 м. Пулемецьке озеро теж карстового походження. Південний і західний береги піщані, зручні для відпочинку, а з півночі та північного сходу до озера прилягає болото. На мілководді озеро заростає очеретом, рогозом та ситняком. Живиться воно підземними та атмосферними водами, надлишок яких стікає через давно прокопану канаву в оз. Лука. Тепер цю канаву називають р. Копаївкою. З озера надлишки води потрапляють в р. Риту, назва якої, мабуть, теж пішла від проритого в давніші часи каналу. Вода в озері прозора, з багатими кормами, що дозволяє вирощувати велику кількість риби. Сюди в радянський час завезли судака, вугра, чудського сига, які збагатили місцеву фауну риб.

Пісочне — невелике, але глибоке майже округлої форми озеро, розташоване північніше оз. Свитязь. Воно теж карстового походження, живиться підземними джерелами і атмосферними опадами. Пісочне озеро непроточне, і тому рівень води в ньому коливається в межах

З—5 м\ тепер воно з’єднане канавою з басейном р. Рити, по якій стікає надлишок води. Озеро оточене гарними, зручними для відпочинку піщаними пляжами, тому тут побудовано великий міжколгоспний санаторій «Лісова пісня», база відпочинку Львівського університету «Озерний край», піонерський табір та інші заклади. Озеро оточують соснові, дубово-соснові та чорновільхові ліси, багаті на гриби та лісові ягоди: чорницю, малину тощо. Все це приваблює багато відпочиваючих.

Оз. Кримне площею 144 га розміщене за 4 км на схід від Пісочного і нагадує його багатьма рисами: воно також карстового походження, оточене піщаними пляжами і лісами, має чисту воду і надзвичайно мальовниче. Особливої привабливості надають йому два заліснені допливи та острівець посередині озера.

Описані озера внесені в фонд республіканських ландшафтних заказників і, очевидно, в недалекому майбутньому стануть базою для організації республіканського природного парку.

Коротко охарактеризуємо ще декілька озер, які теж можуть бути оголошені ландшафтними заказниками. Серед них особливої уваги заслуговує оз. Нечимне, розташоване біля с. Скулин Ковельського району, його ніжна краса і таємничість надихнули полум’яну поетесу Лесю Українку на створення драми-феєрії «Лісова пісня». Ось як вона описує озеро: «Посеред лісу простора галявина... яка переходить у куп’я та очерети, а в одному місці — в ясно-зелену драговину — то береги лісового озера. Саме озеро тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича — повна ніжної задумливої поліської краси».

Площа озера — 40 га, найбільша глибина — близько 4 м. Береги низькі, заторфовані, поросли очеретом, рогозом, чагарниками. Улюблене місце відпочинку трудящих, його часто відвідують туристи.

Державними заказниками також є озера Добре, Глибоке і Святе. Оз. Добре, площею 46 га, карстового походження, розташоване біля с. Нуйно Камінь-Каширського району. Багате на різні види риб; розташоване в мальовничій місцевості, біля нього приємно відпочивати.

У Волинській області є чимало ландшафтних заказників обласного значення.

Озеро Глибоке розташоване в лісі біля с. Городок Маневицького району; його площа — лише 9,5 га. Відоме мальовничими околицями, потужними підводними джерелами, чистою холодною водою.

Оз. Святе карствого походження. Навколо нього ростуть високо- бонітетні насадження сосни віком 80 років. Площа озера — 44 га. Воно багате на цінну рибу.

Ландшафтний резерват Воротнів розташований в Звірівському лісництві Ківерцівського лісгоспзагу на території Луцького району в перехідній смузі між Волинською лісостеповою височиною і лісовим поліссям. Його площа 600 га. Вкритий він широколистяними і змішаними лісами; подекуди трапляються ставки. їх береги поросли травами. Тут розводяться і знаходять притулок чимало видів водоплаваючих та прибережних птахів: куликів, гусей, качок, бекасів, журавлів, чапель, лелек га багато інших.

Меморіальний природничий комплекс партизанської слави — урочище Лопатень — розташоване в Цуманському лісгоспзазі Ківерцівського району, входить у склад Партизанського лісництва. На площі 40 га тут ростуть високобонітетні змішані сосново-дубові ліси. Під час Великої Вітчизняної війни у цьому лісі базувались партизанські загони Д. М. Медведева, А. П. Бринського. Тепер тут споруджено музей Партизанської слави.

Крутосхилий лісистий берег р. Горині в Ківерцівському районі займає площу ЗО га. Круті та обривисті схили тут закріплені високобоні- тетними насадженнями дуба і сосни. Густий змішаний ліс добре оберігає схили від ерозії та зсувів. Цей резерват має велике науково-пізнавальне та естетичне значення.

На території Волинської області є чотири резервати болотної рослинності загальною площею 276 га. Це, звичайно, замало для Волині. Тут, на нашу думку, потрібно створити Волинський філіал Поліського державного заповідника та ще декілька болотних заказників для охорони їх рослинності та крилатих мешканців.

Болото Торчинське розміщене на території колгоспу «Радянська Волинь» Луцького району. Його площа — 20 га. Це єдине в межах Волинської височини і одне з небагатьох на Україні гіпнових торфовищ. До нашого часу на ньому добре збереглась гіпново-осокова рослинність. Тут ростуть такі рідкісні види, як осока багнова та росичка круглолиста. Болото є водорозбором, з нього витікає р. Кармін.

Болото Міланове розташоване на території колгоспу «Україна» Любомльського району (площа 131 га). Воно відзначається мезофітним характером, безлісе. В травостої на сфагновому покриві переважає осока пухнатоплода з андромедою, журавлиною, шейхцерією та куничником.

Подібне до Міланового болото Луки, розташоване на території того ж колгоспу (площа 95 га). Тут переважають осоково-чагарниково- сфагнові угруповання. У складі його флори є ряд рідкісних для України рослин, зокрема шейхцерія болотна, росичка англійська, осока багнова і стрункокорневищна, андромеда та ін.

Болото Піддовге-Підкругле, площею ЗО га, розташоване по берегах озер Довге і Кругле в межах колгоспу «Україна». Воно теж мезотроф- ного характеру, поросло деревами берези пухнастої та декількох видів верб. Рідкісна болотна рослинність, яка тут росте, має важливе наукове значення і потребує охорони.

Зоологічні резервати. В області є два озера-резервати для охорони тварин. Це оз. Турське — іхтіологічний резерват, і оз. Климівське — орнітологічний резерват.

Оз. Турське розташоване на північній схід від. с. Заболоття Ратнів- ського району. Площа озера — 1236 га, довжина — 5,6 км, ширина — 3,2 км, глибина коливається в межах 0,9 м. Озеро заплавневого походження. Дно його піщане, біля берегів мулисте. Воно густо заростає водною та болотною рослинністю. Використовується для розведення та охорони цінної місцевої та завезеної з інших районів риби.

Оз. Климівське розміщене в групі Шацьких озер. Площа його дзеркала — 29 га. Разом з прилеглими лісами та болотами служить для розмноження та охорони цінних птахів: білих та чорних лебедів, гагар, гусей, качок та багатьох інших видів.

ПАРКИ-ПАМ'ЯТКИ САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА

Таких пам’яток природи місцевого значення в області налічується 18. З них: три парки культури і відпочинку, один дендропарк та 14 ділянок лісу, які використовуються як парки відпочинку, тобто є лісопарками.

Любешівський парк відпочинку площею 12 га, заснований в XIX ст., найбільш відомий на Волині. В ньому росте понад 80 видів дерев та чагарників.

Горохівський та Літинський парки теж засновані в XIX ст.; в них, налічується понад 60 видів дерев та чагарників, в тому числі багато екзотів. У Літинському парку окремі дерева мають близько 200 років.

Луцький дендрологічний парк площею 8 га простягається вздовж вул. Ківерцівської. Тут росте понад ЗО видів деревно-чагарникових насаджень. Луцький дендрологічний парк має велике науково-пізнавальне та культурно-естетичне значення.

У Ківерцівському лісництві охороняється дев’ять ділянок високо- бонітетних насаджень дуба і сосни загальною площею 82,5 га. Сім з них — це чисті соснові лісостани віком 110—140 років. На двох ділянках ростуть мішані дубово-соснові ліси віком 130—140 років. Використовуються ці лісові масиви як лісопарки і місця відпочинку трудящих.

Пам’яткою природи є насіннєва ділянка червоного дуба (площа 10 га), який поширений у Горохівському лісництві. Вона служить для наукових досліджень, зокрема створення насаджень з швидкоростучих порід.

У Головнянському лісництві Любомльського району на площі 25 га охороняється діброва, якій 170 років. Використовується як насіннєва ділянка і місце відпочинку трудящих.

Високобонітетна діброва охороняється і в Горинському лісництві Ківерцівського району. її вік близько 150 років. Тут на площі 212,8 га вивчають рослинний покрив і тваринний світ, їх трофічні зв’язки. Крім того, діброву використовують для збирання насіння та відпочинку трудящих. Така ж діброва охороняється і в Мощанському лісництві того ж району на площі 13,7 га. .

Цінне високобонітетне насадження сосни звичайної площею 5,2 га взяте під охорону в Білоозерському лісництві Камінь-Каширського району. Вік дерев близько 150 років. Використовується цей масив для наукових досліджень та збирання насіння.

Охорона парків та лісопарків ще не поставлена на належний рівень. Вигляд їх непривабливий, в них трапляються порушення прийнятих норм: випасання худоби, проїзд автотранспорту, санітарні рубки і догляд за ними проводяться несвоєчасно.

ПАМ'ЯТКИ ПРИРОДИ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ

З 138 пам’яток природи 128 припадає на ботанічні і по п’ять — на зоологічні та гідрологічні. Як бачимо, в області зовсім не охороняються геологічні та палеогеографічні пам’ятки, хоч такі безумовно є.

Найбільш численні ботанічні пам’ятки природи. Місцевій охороні підлягають: 61 ділянка лісів та чагарників, 111 віковічних дерев, причому більшість з них розташована в Ківерцівському лісництві.

На Волинській височині і південній частині Волинського Полісся під місцеву охорону взято 17 ділянок дубового лісу площею 0,5—4,6 га, загальною площею 34,3 га. Сім ділянок розташовані у межах Ківерцівського лісництва. Ці ділянки являють собою високобонітетні діброви віком 100—150 років. Використовуються вони для збирання насіння і як місця відпочинку трудящих.

Під охорону місцевих органів влади та громадських організацій взяті окремі віковічні дуби. Всього в області охороняється 70 дубів. «Патріархами» є 500-літні дуби в с. Городнє Любомльського району, в Гущанському лісництві того ж району та в Кримнівському лісництві Ратнівського району. Діаметр вікових дерев перевищує 2 м, висота приблизно 25 м. Вік інших дерев сягає 150—350 років.

В перехідній смузі від лісостепової Волинської височини до лісового Полісся, де лісорослинні умови однаково сприятливі як для широколистяних, так і для хвойних порід, охороняються високобонітетні дубово-соснові змішані деревостани. Налічується 22 ділянки таких лісів загальною площею 48,2 га. Розмір ділянок коливається в межах 0,2— 5,0 га. Всі вони лежать в Ківерцівському лісництві Ківерцівського ордена Леніна лісгоспзагу. Вік дерев тут коливаться в межах 120— 150 років.

Ділянки соснових лісів розміщені на Волинському Поліссі і в перехідній смузі до лісостепової зони. Охороняється 18 ділянок соснових деревостанів загальною площею 26,4 га, з розмірами ділянок 0,2—4,0 га. Вік їх 110—150 років. Чотирнадцять ділянок соснових лісів, що охороняються, розташовані на території Ківерцівського лісництва. Виникає слушне питання, чи не потрібно на території Ківерцівського лісництва, де так багато унікальних деревостанів, створити державний заповідник? До нього можна приєднати Цуманські ліси, теж справжні пам’ятки природи.

Пам’ятками природи оголошені дві 200-річні сосни у Ратнівському та Володимир-Волинському районах. В Шацькому районі охороняються 130-річні дуб і сосна, що зрослися між собою. Це рідкісне явище у природі.

До пам’яток природи місцевого значення віднесені насадження бархату амурського віком 16 років у Берестечківському лісництві. На Волині це єдине місце, де бархат добре приживається. Єдиним на території Волинської області є штучне насадження модрини європейської віком 55 років у Губинському лісництві Локачинського району. Середня висота дерев — 32 м, вони 1-а класу бонітету. Ця ділянка використовується для збору насіння. В Осівському лісництві Ковельського району під охорону взято високобонітетні насадження вільхи чорної віком 50 років.

Крім вже відмічених, на території Волинської області під охорону держави взято окремі віковічні і реліктові дерева, які мають наукове, культурне, патріотично-виховне значення. В с. Іваничі Рожищенського району росте 300-річна липа серцелиста діаметром 1,5 м і висотою близько 25 м. Рідкісним для Волині є поодиноке дерево бука звичайного, вік якого вже понад 200 років. Воно росте в Горохівському лісництві. В іншому кварталі цього ж лісництва можна побачити бук віком понад 130 років.

В Луцьку по вул. Крупської, 23, біля будинку, в якому жила видатна українська поетеса Леся Українка, росте ясен звичайний, якому вже більше 200 років. Інший ясен такого ж віку взятий під охорону в с. Рожище. його висота — понад 25 м, діаметр стовбура 1,3 м, діаметр крони — близько 20 м. Карпатська красуня смерічка непогано почуває себе у Ратнівському районі, проживши тут майже 100 років. Такий же вік має могутній кедр сибірський, що росте в с. Поступель у цьому ж районі.

У 28 кварталі Горницького лісництва Ратнівського району під охороною дві 50-річні берези, біля яких в роки Великої Вітчизняної війни загинув і був похований гвардії рядовий Герой Радянського Союзу Василь Петрович Газін.

Зоологічні пам’ятки природи. На р. Стохід біля с. Нові Червнща Камінь-Каширського району охороняються реакліматизовані тут бобри. Поселені вони у 1966 р., добре прижилися і тепер розширюють свої володіння.

В області охороняється два поселення сірих чапель. Одне з них розташоване в урочищі Біскупичі Микуличівського лісництва у Володимир-Волинському районі. Тут чаплі гніздяться у 120-річному дубовому лісі на площі 3,5 га. Інше поселення в Шацькому лісництві Любомль- ського району. Його площа всього 1 га.

Чорні лелеки, — дуже рідкісні птахи на Україні; раніше переслідувались марновірними людьми і були витіснені в найглухіші лісисті місця. В Білозерському лісництві Камінь-Каширського району збереглися і взяті під охорону держави два поселення чорних лелек. Ці досить таємничі птахи є об’єктом наукового вивчення.

Гідрологічні пам’ятки природи. Найбільш відома пам’ятка це «Оконські джерела», які розташовані поблизу с. Оконськ Маневицького району. З товщі крейдяних відкладів через дві свердловини потужно б’є холодна (9°С) кришталево-чиста вода. Джерело утворило невелике озеро глибиною близько 3 м і площею 0,5 га. Воно оточене валом і обсаджене деревами. На поверхні озера видно, як б’є вода з джерел- свердловин. За годину джерела дають 650 м3 води. Раніше ця вода використовувалась у млині, який зберігся і до сьогодні. Тепер воду подають у ставки, в яких розводять форель.

Охороняють Цуманські джерела у Мощанському лісництві. Вода в них має хороші смакові властивості. На території колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС Любомльського району, біля автотраси Любомль—Шацьк, розташоване джерело з цінною питною слабомінералізованою водою. В м. Берестечко під охорону держави взято дві самовиливні артезіанські свердловини, які дають дуже чисту і смачну воду, що використовується для споживання населенням.

Крім заповідності, існують інші форми охорони природи. Велике значення мають мисливські заказники і мисливські господарства. Для збагачення мисливської фауни, сприяння збільшенню поголів’я і розселення в області створено сім мисливських заказників загальною площею 129800 га і республіканське державне мисливське господарство «Цуманське» площею 45000 га. Мисливські угіддя багаті на водоплавну дичину, серед якої найбільше видів куликів, бекасів, качок, гусей, журавлів, чапель, лелек тощо. В цих угіддях водяться рябчики, сірі куріпки, тетерюки, глухарі, полювання на яких суворо заборонено, а тому кількість їх з року в рік поступово збільшується.

У мисливських угіддях трапляються козулі, дикі кабани, олені. Завдяки налагодженій охороні і проведенню біотехнічних заходів збільшилось поголів’я козулі і дикого кабана. Якщо у 1970 р. поголів’я дикого кабана становило 3700 шт., а козулі — 9600 шт., то у 1972 р. відповідно — 3800 і 11200 шт.

Для збагачення корисної фауни в угіддя області в 1965 р. завезено 18 голів зубрів. Ці рідкісні могутні лісові велетні добре прижились на Волині і поголів’я їх зараз досягає 40 шт. Непогано пристосувались до нових умов і плямисті олені, розмножились ондатри і єноти.

ЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ ОХОРОНИ ПРИРОДИ

В охороні диких тварин в області є ще ряд недоліків. Не скрізь ведеться належна боротьба з браконьєрами. Деякі первинні мисливські колективи не беруть участі в заготівлі кормів, виготовленні кормушок, солонців, влаштуванні підкормочних майданчиків. В багатьох місцях відгодівельні площі не відмежовані натурними знаками.

Ліси та луки Волині багаті на лікарські рослини. Лікарська сировина заготовляється у великій кількості. Запаси багатьох видів дикоростучих лікарських рослин в області ще довго будуть залишатись практично невичерпними. Проте окремі види цих рослин, внаслідок надмірного осушення великих територій, вирубування лісів, випасання худоби та інтенсивної заготівлі стають рідкісними, скорочується їх ареал. Виникла загроза повного зникнення на значних територіях багатьох трав та чагарників. У результаті осушення все менше стає калини, журавлини, росички круглолистої, багна болотного та ін. Поступово зменшується ареал ромашки, звіробою, конвалії тощо. Поки не пізно, в області потрібно створити декілька заказників лікарських рослин.

У Волинській області є багато об’єктів, які потрібно взяти під охорону. Необхідно охороняти природні деревостани ялини європейської, які поширені тут невеликими «острівцями» південніше від межі суцільного поширення її в БРСР. Такі «острівці» ялинових лісів (А. І. Бар- барич, 1953) відомі в Ратнівському (с. Сільця Млинівські), в Камінь- Каширському (села Пнівне, Рудка Червинська, Нуйно, Запруддя), в Любомльському (села Підгородне, Скрипниця), в Ковельському (села Несухоїже, Кашівка), в Маневицькому районах (села Софіянівка, Троя- нівка, Мала Осниця). Вкрай необхідно перевірити в якому стані згадані «острівці» ялинових лісів і відібрати деякі з них для охорони як державні заказники (резервати).

Волинська область багата також і на геологічні пам’ятки, найцікавіші з яких теж слід взяти під охорону. Серед них можна назвати «острівці» палеогенових відкладів, які де-не-де збереглися від розмиву, як наприклад, між селами Свинарин, Тупичів, Новий Двір тощо. З четвертинних відкладів слід подбати про охорону кінцевоморенних відкладів — озів, крупних валунів, моренних горбів, тому що матеріали цих відкладів у великих розмірах уже вибрали і далі вибирають на будівництво доріг, споруд тощо. Заслуговує на охорону озеро біля с. Люби- тів Ковельського району, значна частина якого являє собою кар’єр, в якому добре відкривається характер нашарувань водно-льодовикових відкладів. Слід провести обстеження таких відкладів і взяти на облік цінніші з них і ті, які мають науково-освітній характер, включаючи їх у списки природоохоронних об’єктів.

Треба нагадати також і про те, що у Волинській області трапляються унікальні геологічні розрізи озерно-льодовикових і лесових відкладів. Так, біля м. Ковеля є кар’єр, в якому добувають глину, яка являє собою відклади так званих стрічкових глин, дуже рідкісних на Україні. Не меншу зацікавленість викликають деякі розрізи лесових відкладів, які відкриті в кар’єрах біля Луцька, Торчина, Коршева, Горохова та в інших місцях. Важливе значення лесових кар’єрів Волинської області полягає в тому, що в них відкривається на поверхню серія так званих похованих грунтів, вивчення яких дасть можливість встановити етапи і основні риси природи цього краю протягом четвертинного періоду. Необхідно дослідити ці кар’єри, найповніші з них оголосити пам’ятками природи і відповідно охороняти.

У Волинській області є ще багато об’єктів, які потрібно взяти під охорону. Такі цінні об’єкти живої і неживої природи слід виявляти, описувати, брати під захист і контроль громадських організацій, особливо шкіл. Кожна школа, клас, піонерська дружина повинні взяти шефство над охороною певної ландшафтної ділянки, лісостану, джерела, окремого дерева.

Охорона природи не повинна зводитись тільки до збереження і догляду окремих природоохоронних об’єктів, а проявлятись насамперед у правильному, соціалістичному природокористуванні, повному і комплексному використанні природних ресурсів, боротьбі з шкідливими стихійними процесами, яким сприяє неправильне використання земель і вод, ресурсів живої та неживої природи. Великого значення набуває боротьба з забрудненням атмосферного повітря, поверхневих і підземних вод та грунтів. Для Волинського Полісся особливе значення має правильний підхід до осушення перезволожених та заболочених земель, який повинен полягати у регулюванні водного режиму за допомогою осушувально-зрошувальних систем зворотної дії. Як показує досвід, пе- реосушення земель, особливо з органічними грунтами, приносить велику шкоду природі і народному господарству, зумовлює загибель цінних видів рослин і тварин, викликає шкідливі стихійні процеси. Осушувати слід лише мінеральні грунти після ретельних досліджень доцільності таких робіт.

Отже, підхід до охорони природи повинен бути комплексним. Ми повинні охороняти природу в цілому, її дрібніші природно-територіальні комплекси-ландшафти як єдине ціле, бо лише тоді зможемо зберегти окремі її компоненти без значних перетворень і змін. Для збереження потрібних нам рослин і тварин найважливішою умовою є охорона їх місцезростань, того середовища, в якому вони можуть нормально рости і розмножуватись.

Охорона природи і раціональне використання її ресурсів — важлива всенародна справа, обов’язок кожної радянської людини. Ми повинні розумно використовувати багатства природи, відновлювати і примножувати її ресурси, не порушуючи тих віковічних зв’язків, які склалися між компонентами природного середовища. Від того, як ми .будемо охороняти природу, буде залежати наша праця і відпочинок, наше здоров’я і настрій. Наш обов’язок не тільки зберегти придатне для нормального життя радянських людей географічне середовище, але й залишити його для майбутніх поколінь ще кращим і багатшим.

ЛІТЕРАТУРА

Агрокліматичний довідник по Волинській області. К., Держсільгоспвидав, 195».

Андрианов М. С. О циркуляционных факторах климата западных областей УССР. — «Наукові записки Львівського державного університету», 1951, т. 18.

Андрианов М. С. Характеристика климата западных областей Украины в оздоровительных и лечебных целях. — В кн.: Тезисы докладов региональной научнопрактической конференции по проблемам медицинской географии. Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1964.

Андріанов М. С. Агрокліматичні ресурси післязбирального періоду на території західних районів УРСР. — В кн.: Охорона природи в західних областях України. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1966.

Армашевский П. Я. К геологии Волынской губернии. — В кн.: Дневник X съезда русских естествоиспытателей и врачей. К-, 1893.

Артюшенко О. Т. Історія розвитку рослинності Західноукраїнського Полісся в пізньольодовиковий і післяльодовиковий час на основі спорово-пилкових досліджень. — «Укр. ботан. журнал», 1957, т. 14, № 1.

Афанасьев Д. Я. Природні луки УРСР. К-, «Наукова думка», 1968.

Афанасьев Д. Я., III е л я г-С о с о н к о Ю. Р. Заплавні луки р, Стир. — «Укр. ботан. журнал», 1965, т. 22, № 5.

Барбарич А. І. Меч-трава болотна — третинний релікт на південній межі Українського Полісся. ■— «Укр. ботан. журнал», 1962, т. 19, № 14.

Барбарич А. І. Острівне поширення ялини на Українському ПоліЬсі. — «Укр. ботан. журнал», 1953, т. 10, № 3.

Барбарич А. І. Флора і рослинність Полісся Української PCP. — В кн.: Нариси

• ■ про природу і сільське господарство Українського Полісся. К-, Вид-во Київ, ун-ту.

1955.

Б а р б о т-д е-М а р н и Н. П., Карпинский А. П. Геологические исследования в Волынской губернии. — В сб.- Научно-исторический сборник. Спб., 1873.

Бачурина Г. Ф., Б р а д і с Є. М. Торфові болота Українського Полісся та шляхи її використання в сільському господарстві. К, Вид-во АН УРСР, 1954.

Бережний І. В. Дикорослі плодові та ягідні дерева і чагарники лісів пустищ західних районів Полісся. — В кн.: Рослинні ресурси України, їх вивчення і раціональне використання. К-, «Наукова думка», 1973.

Богуцкий А. Б. Эоловые пески северо-запада Украины и их геологическая характеристика. — ДАН БССР, 1965, т. 9, № 11.

Богуцкий А. Б. Моренные отложения на территории Волынской возвышенности. — «Доклады и сообщения Львов, отд. Географ, об-ва УССР за 1965 г.». Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1967.

Богуцкий А. Б. К вопросу о палеогеографии севера Волыно-Подольской возвышенности в эпоху рисского оледенения. — «Доклады и сообщения Львов, отд. Географ..об-ва за 1966 г.». Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1969.

Бондарчук В. Г. Геологічна будова Української PCP. К., «Радянська школа»,

1963.

Б р а д и с Е. М. Лесные болота Украинского Полесья верхового и переходного типов. — «Тр. Ин-та леса АН СССР», 1955, т. 31.

Брадіс Є. М., Бачуріна Г. Ф. Болота УРСР. — В кн.: Рослинність УРСР. К., «Наукова думка», 1969.

Брадіс Є. М., Кузьмичов А. I. Район Волинського Лісостепу. — В кн.: Торфоболотний фонд УРСР, його районування та використання. К, «Наукова думка»,, 1973.

Б у д и к а С. X. Осушение и освоение лесных болот и заболоченных земель Полесской низменности. — «Тр. Ин-та леса АН СССР», 1955, т. 31.

Буров В. С. [и др.]. Новые данные о геологическом строении и нефтегазоносности запада УССР по материалам региональных геолого-географических исследований (ІУ59—1967). Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1971.

Бурча к-А брамович К- В. Фауна верхнепалеолитической стоянки окрестностей с. Довгиничи на Волынском Полесье. — «Тр. естественно-исторического музея им. Зардоби», 1954, вып. 9.

Бухало М. О. Макрофіти деяких озер Шацької групи на Волині. — «Доповіді і повідомлення Львівського державного університету», 1957, вип. 7, ч. 3.

Бухало М. О. Водяно-болотна рослинність озера Тур Заболотівського району Волинської області. — В зб.: Біологічний збірник Львів, ун-ту, 1958, вип. 8.

Варава К- М. Підземні води Українського Полісся. К, Вид-во АН УРСР, 1959.

Ващенко О. Т. Природні ресурси західних районів УРСР. Львів, Книжково-журнальне видавництво, 1959.

Ващенко А. Т., Заставний Ф. Д. Торфові ресурси Львівського економічного адміністративного району та їх господарське використання. — «Доповіді та повідомлення Львівського державного університету», 1961, вип. 9, ч. 2.

Вернандер Н. Б. Почвы Полесья УССР и некоторые пути повышения их плодородия. — В кн.: Природные условия и ресурсы Полесья. Киев, Изд-во АН УССР,

1958.

Воейков А. И. Пинское Полесье. — «Изв. рус. геогр. об-ва», 1893, т. 29, № 2.

Воейков А. И. Климат Полесья. (Приложение к «Очерку работ западной экспедиции по осушению болот»), 1899.

Воскресенский К. П. Гидрологический очерк бассейна реки Припяти. Ч. 1, 2. Л., Гидрометеоиздат, 1951.

Гаврилюк В. С. Фізико-географічне районування Західного Полісся. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Гаврилюк В. С. Кліматичні особливості Західного Полісся УРСР. — «Географічний збірник», 1960, вип. 3.

Г аврилюк В. С. Некоторые физико-географические особенности Западного Полесья в связи с проблемой его освоения. — В кн.: Тезисы докладов XI науч. сессии. География. Киев, Изд-во Киев, ун-та, 1953.

Гаврилюк В. С. Рослинний покрив як елемент географічних ландшафтів Західного Полісся. — «Наукові записки Київського державного університету», 1957, т. 15, вип. 10, № 4.

Геренчук К. И. Опыт типологической классификации географических ландшафтов западных областей УССР. — В кн.: Научная сессия, посвященная ЮО-летию Т. И. Танфильева. Одесса, 1957.

Геренчук'К- И Ландшафтное районирование западных областей УССР. — В кн.: Тезисы докладов региональной конференции по медиц. географии. Львов. Изд-во Львов, ун-та, 1964.

Геренчук К- І. Ландшафти західних областей УРСР, питання їх використання, охорони і перетворення. — В кн.: Охорона природи західних областей УРСР. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1966.

Геренчук К. И. Волынская возвышенность. — В кн.: Физико-географическое районирование УССР. К-, Изд-во Киев, ун-та. 1968.

Геренчук К. И. Волынское Полесье. — В кн.: Физико-географическое районирование УССР. К-, Изд-во Киев, ун-та, 1968.

Геренчук К- І. Географічні дослідження західних областей України за роки радянської влади. ■— В зб.: Теоретичні і прикладні питання географії. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1972.

Геренчук К. І., Койнов М. М., Цись П. М. Природно-географічний поділ Львівського та Подільського економічних районів. Львів, Вид-во Львів, ун-ту,

1964.

Геренчук К- І., Демедюк М. С., Зденюк М. В. До четвертинної палеогеографії Сансько-Дністровського межиріччя. — В кн.: Палеогеографічні умови території України в пліоцені і антропогені. К-, «Наукова думка», 1966.

Герен чу к К. и., Демедюк Н. С., Зденюк М. В. Окское материковое оледенение на западе Украины и его краевые формы. — В кн.: Краевые образования материковых оледенений. М., «Наука», 1972.

Глібко М. I. Грунти Полісся УРСР. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Гоголев И. Н. Рендзинные (перегнойно-карбонатные) почвы Западноукраинского Полесья и их генезис. — «Тр. конф. ло вопросам развития произв. сил Полесья УССР», 1958. вып. 1.

Гоголев I. М. Схема класифікації грунтів західних областей України для цілей (крупномасштабно! зйомки. — «Географічний збірник», 1959, вип. 5.

Гоголев И. Н. К вопросу качественной оценки земель западных областей Украины. — В кн.: Тезисы докладов науч. совещания по учету и качественной оценке сельскохозяйственных земель. М., Изд-во Москов. ун-та, 1960.

Гір и гор а I. М. Болота водозбору нижньої течії р. Стиру в межах УРСР. К, Вид-во АН УРСР, 1958.

Григора I. М. Материкові луки пониззя Стиру. — «Укр. ботан. журнал», 1959, вип. 16, № 5.

Гринь Ф. О. Дубові та широколистяно-дубові ліси. — В кн.; Ліси УРСР. К, «Наукова думка», 1971.

Гру б pi н Ю. Л. Геоморфологічне районування басейну р. Стир. — «Наукові записки Київського державного університету», 1947, вип. 15, № 10.

Грузман Г. Г., Гаврили шин В. И. О раннемеловом этапе формирования осадочного чехла в Западном Полесье Украины. — «Известия АН СССР. Геология», 1972, № 9.

Гуньовський I. М. Гіпсографічна крива України. — «Вісник Львів, ун-ту. Географія», 1966, вип. 4.

Дикенштейн Г. X. Новые данные по стратиграфии палеозойских отложений Волыни. — ДАН СССР, 1950. т. 20, № 2.

Дикенштейн Г. X. [и др.]. Тектоника Припятокого прогиба. ■— «Геология нефти»,

1.  № 4.

Доктуровский В. С. Предварительный отчет об исследовании болот Волынской губернии в 1913 году. —- «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1914, т. 7.

Доктуровский В. С. Исследование болот Волынской губернии. Спб. 1915.

Дорофеев Л. М. Льодовикові та водно-льодовикові відклади. — В кн.: Стратиграфія УРСР. Антропоген, т. >11. К., «Наукова думка», 1969.

Дорофеев Л. М. Распространение и стратиграфическое положение ледниковых отложений в западной части Украины. — В кн.: Краевые образования материковых оледенений. М., «Наука», 1972.

Жежерин В. П. Редкие и исчезающие птицы Украинского Полесья, вопросы их охраны. — «Вопросы экологии», 1962, т. 6.

Железняк І. А. Внутрірічний розподіл стоку річок України. К., Вид-во АН УРСР,

1959.

Железняк И. А., Радзиевская H. Н. Внутригодовое распределение стока. —

В сб.: Ресурсы поверхностных вод СССР, 1071, т. 6, вып. 1.

Жилинский И. И. Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот. Спб., 1899.

Жирмунский А. М. Карстовый ландшафт в бассйне р. Припяти. — «Бюлл. ин- форм. бюро АИЧПЕ». 1932, № 3—4.

Заморій П. К. Четвертинні відклади Українського Полісся. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Киїев. ун-ту, 1955.

Заморій П. К. Четвертинні відклади Української PCP. К., Вид-во Київ, ун-ту, 1961.

З е р о в Д. К Болота УРСР, рослинність і стратиграфія. К, 1938.

Каманин Л. Междуречье Буга и Припяти. —• «Наша страна», 1940, № 7.

Каталог річок України. К, Вид-во АН УРСР, 1937. _

Карпинский А. П. О результатах некоторых буровых работ в бассейне Припяти.— «Известия АН», 1907, № 9.

Климович П. В. До питання про походження озер Південного Полісся. — «Географічний збірник», 1959, вип. 5.

Климович П. В. До питання про льодовикові форми рельефу в Південно-Західному. Поліссі. — «Географічний збірник», 1959, вип. 5.

Климович П. В. Природні умови центральної частини Волинського Полісся. — В кн.: Тези допов. ювілейної наукової сесії Львівського університету. Геологія і географія. Львів. Вид-во Львів, ун-ту, 1961.

Климович П. В. Типи урочищ Волинського Полісся та їх раціональне використання. — «Доповіді та повідомлення», 1961, вип. 9, ч. 2.

Климович П. В. Опыт анализа структуры ландшафтов Волынского Полесья. — «Географический сборник», 1961, вып. 6. Львов, Изд-во Львов, ун-та.

Климович П. В До питання агровиробничого групування земель Волинського Полісся. — «Вісник Львів, ун-ту. Географія», 1962, вип. 1.

Климович П. В. Структура ландшафтов Волынского Полесья и вопросы их рационального использования. Автореферат канд. дисс. Львов, 1963.

Козій Г. В. Флора і рослинність західних областей України. — В кн.: Праці Ботанічного саду Львів, ун-ту. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1963.

Козій Г. В. Природні коомові угіддя Луцько-Ровенського лісостепового району. — «Вісник Львів, ун-ту. Біологія», 1964.

Ко зі н це в а Л. М. Гідрограф.я Українського Полісся. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Кон єн ко А. Д. Гидрохимическая характеристика прудов Украинского Полесья. — В сб.: Природные условия и ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.

Конопліна О. Р. Верхньскрейдові відклади західної Волині. — «Географічний журнал», 1952, т. 12, вип. 4.

Корецький Л. М. Волинська область. К., «Радянська школа», 1959.

Коржуев С. С. Рельеф Припятского Полесья. К., Изд-во АН СССР, 1960.

Корж уев С. С. Особенности новейших движений в Припятском Полесье. — В кн.: Тезисы докладов Всесоюзного межведомственного совещания по изучению их четвертичного периода. М., Изд-во АН СССР, 1957.

Коты к В. А. Геологическое строение чехла Волыно-Подолии и Львовского палеозойского прогиба по лаьным глубокого бурения. — В кн.: Платформенные структуры обрамления Украинского здитз и их металлоносность. К., «Наукова думка», 1972.

Красавцев Б. А. О полезной роли лягушек в пойменных лугах. — «Тр. общества естествознания при Казанском ун-те», 1935, вып. 6.

Кузьмичов А. I. Болота Волинського лесового плато, їх рослинність та стратиграфія. — «Укр. ботан. журнал», 1966, № 23, т. 5.

Кузьмичов А. 1. Лісова рослинність Волинського плато. — «Укр. ботан. журнал», 1967, № 2.

Кузьмичов А. І. Березові ліси. — В кн.: Ліси УРСР. К-, «Наукова думка», 1971.

Кушнирук В. А. Геологическое строение и тектонические особенности Львовско- Волынского каменноугольного бассейна. К., «Наукова думка», 1968.

Лавренко Д. Д Типы леса Украинской ССР. М.—Л., Гослесбумиздат, 1954.

Лавренко Д. Д. Пути развития лесного хозяйства Украинского Полесья. -— В кн.: Природные условия и природные ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.

Лазаренко С. К. Надрові багатства західних областей України. Львів, «Вільна Україна», 1946,

Лебедев Т. С. Гравитационные и магнитные аномалии Припятской впадины и их связь с геологическим строением. — «Тр. Ин-та геологических наук АН УССР. «Геофизика», 1953, вып. 2.

Личков Б. Л. К геологической истории Полесья. ■— ДАН СССР. Серия А, 1928, № 16—17.

Ліси УРСР. —• В кн.: Рослинність УРСР. К., «Наукова думка», 1971.

Лупинович И. С., Скоротанов С. Г., Денисов 3. И. Преобразование природы Полесской низменности. М., Изд-во АН СССР, 1953.

Люткевич Е. М., Голубков И. А. Тектоника западной Русской платформы. Л., «Недра», 1972.

Маковеев А. А. Условия формирования и химизм грунтовых вод на территории Припятского Полесья. — «Советская геология». 1966, № 56.

Маковеев А. А. Четвертичные отложения Припятского Полесья. — «Вопросы гидрогеологии и инженерной геологии», 1959, № 18.

М а л ь ч е в с ь к а К. П. До біології розмноження промислових риб Заболотівських озер Західноукраїнського Полісся. — У кн.: 36. робіт аспірантів Львівського державного університету. Львів. Вид-во Львів, ун-ту, 1960.

Маринич О. М. короткий геолого-гєоморфологічний нарис Полісся Української PCP. — У кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К., Вид-во Київ, ун-ту, 1У56.

Маринич О. М. Про карстові форми рельєфу Волинського Полісся. — «Географічний збірник», 1960, № 4.

Маринич А. М. Роль четвертичных отложений в строении рельефа Украинского Полесья. — В сб.: Материалы Всесоюзного совещания по изучению четвертичного периода. М., Изд-во АН СССР, 1961, т. 2.

Маринич О. М. О геоморфологическом районировании Припятского Полесья Украины. — В кн.: Тр. научного совещания по природно-географическому районированию Украинской ССР». К., Изд-во Киев, ун-та, 1961.

Маринич А. М. Геоморфология южного Полесья. К., Изд-во Киев, ун-та, 1961

М а р и с о в а І. В. Земноводні та плазуни північної Тернопільщини. — «Наукові записки Кременецького педінституту», 1961, т. 6.

Маркевич О. П., Короткий І. І. Визначник прісноводних риб УРСР. К-, «Радянська школа», 1954.

М а с ю к Н. П. Протокові водорості озер Західноукраїнського Полісся. К, Вид-во АН УРСР, 1958.

Мельник Ю. М. Геохімія ведучих лужних та лужно-земельних елементів у корі вивітрювання Західної Волині — В кн.: Тези доповідей ювілейної наукової сесії Львівського державного університету. Геологія і географія. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1961.

Mo в чан В. А. Водойми Полісся Української PCP, їх іхтіофауна і методи підвищення рибопродуктивності. — В кн.: Праці Київського університету, Природничі науки. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1954.

Мокляк В. 1. Максимальні витрати від талих вод на річках УРСР. К., Вид-во АН УРСР, 1957.

Найдин Д. П. Основные черты тектоники Львовско-Люблинской мульды. — БОМИП, 1953, т. 18, вып. 3.

Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К., Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

О к с і ю к О. П. Флора діатомових водоростей озер Волинської області та її історія. ■— «Укр. ботан. журнал», 1957, т. 14, № і.

О к с і ю к О. П. Результати спорово-пилкового та діатомового аналізу донних відкладів озера Тур. — «Укр. ботан. журнал», 1955, т. 12, № 2.

Орел Н. Д. К вопросу о физико-географической характеристике Западноукраинского Полесья — «Доповіді та повідомлення Львівського університету», 1953, вип. 4, ч. 2.

Орел Н. Д. Физико-географическая характеристика Западноукраинского Полесья. Автореферат канд. дис. Львов, 1955.

Орел М. Д. Про дюни і дюнні комплекси на межиріччі Прип’яті і Турії. — «Географічний зб’рник», 1959, вип. 5.

Орел Н. Д. Опыт типологической классификации ландшафтов Волынского Полесья. — «Научные записки Львовского университета», 1057, т. 40.

О с т а п е л я П. В., Каган Ц. А., Г е л ь ф е р Е. А. К вопросу о содержании фтора, брома, йода и меди в природных водах Полесской низменности. — «Геохимические материалы», 1959, т. 28.

Пастернак С. І. Біостратиграфія крейдових відкладів Волино-Подільської плити. К, Вид-во АН УРСР, 1959.

Пастернак С. І., Гаврилишин В. І., Сеньковський Ю. М. Альбські відклади на Західному Поліссі. — ДАН УРСР. Серія Б, 1968, № 11.

Пастернак С. І. Стратиграфія і фауна крейдових відкладів заходу України (без Карпат). К, «Наукова думка», 1968.

Пачоский И. Флора Полесья и прилегающих местностей. — «Тр. Санкт-Петербургского об-ва естествоиспытателей», 1897, т. 27.

Пачоский И Растительность Полесья — «Тр. Санкт-Петербургского об-ва естествоиспытателей», 1£98, т. 28.

Пачоский И. Флора Полесья и прилегающих местностей. — «Тр. Санкт-Петер

бургского об-ва естествоиспытателей:*, 1899, т. 29.

Пачоский И. Флора Полесья и прилегающих местностей. — «Тр. Санкт-Петер

бургского об-ва естествоиспытателей», 1900, т. 30.

Перехрест С. М. Меліорація надмірно зволожених мінеральних земель України. К, «Наукова думка», 1966.

Поварницын В. А. Лесная растительность Украинского Полесья и пути повышения ее производительности. — В сб.: Природные условия и ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.

П о в а р н і ц и н В. О. Ліси Українського Полісся. К, Вид-во АН УРСР, 1959.

Поварніцин В. О. Соснові ліси Українського Полісся, Малого Полісся та Розточчя. — В кн.: Ліси УРСР. К., «Наукова думка», 1971.

Погребняк П. С. Лісорослинні умови правобережного Полісся України. — «Тр. з лісової' дослідної справи на Україні», 1927, вип. 7.

Половко І. К. Клімат Полісся УРСР. — В кн.: Нариси про природу і сільське гос

подарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Попов В. П. Агрометеорологічна характеристика Полісся УРСР. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Поривкіна О. В. До питання про фізико-географічне районування Полісся УРСР.— В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Прихотько Г. Ф., Ткаченко А. В., Бабиченко В. Н. Климат Украины. Л., Гидрометеоиздат, 1967.

Пустовойт С. П. Характеристики рівнів і льодових явищ на річках Українського Полісся. — «Географічний збірник», 1958, вип. 2.

Пустовойт С. П. Гидрологическая характеристика Украинского Полесья. — В кн.: Тр. научного совещания по природно-географическому районированию УССР. К., Изд-во Киев, ун-та, 1961.

Раскатов Г. И. К вопросу о древнечетвертичных оледенениях западных областей Украины. — «Тр. Воронежского ун-та», 1954, т. 31.

Р е в е р а О. 3. Водні ресурси Українського Полісся та їх використання. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Р е в е р а О. 3. Сезонний стік рік Західного Полісся та Волинської височини. (Науковий щорічник географічного факультету). К, Вид-во Київ, ун-ту, 1957.

Реве р а О. 3. Гидрология Западного Полесья и Волынской возвышенности. Автореферат канд. дисс. К., 1959.

Ревера О. 3. Річний стік Західного Полісся та Волинської височини. — «Географічний збірник», 1962, вип. 6.

Резвой П. Д. Гидробиологическая характеристика озер Тур, Большое Домашнєє и Песочное. — «Доповіді та повідомлення Львівського університету», 1955, вип. 5, ч. 2.

Ресурсы поверхностных вод СССР. Среднее и Нижнее Поднепровье. 1971, т. 6, вып. 2.

Ресурсы поверхностных вод СССР. Украина и Молдавия. 11971, т. 6, вып. 1.

Родіонов С. П. Геологічна будова і мінерально-сировинні ресурси Полісся. — «Геологічний журнал», 1954, т. 14, вип. 1.

Родионов С. П. Геологическое строение Полесья, минерально-сырьевые ресурсы и пути их использования. — В сб.: Природные условия и ресурсы Полесья. К. Изд-во АН УССР, 1958.

Розов Л. Д. Корисні копалини Полісся УРСР. •— В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.

Руденко Ф. А. Гидрогеология правобережной части Украинского Полесья. — «Нау

кові записки Київського університету», 1953. т. 12, вип. 4.

Р у д и ш и н М. П. До поширення ондатри на Шацьких озерах. — «Наукові записки Природознавчого музею АН УРСР», 1957, т. 4.

Симонова Л. Г. Вопросы повышения рыбопродуктивности озер Волынской и Ро- венской областей УССР. — В кн.: Природные условия и ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.

Соболев Д. Н. К геологии и геоморфологии Полесья. — «Вісник Українського районного геологорозвідувального управління», 1931. вип. 16.

Соколовський 1. Л. Про викопні сліди «вічної» мерзлоти в четвертинних відкладах західної частини УРСР. — ДАН УРСР, 1955, № 4.

Соколовский И. Л. Лесовые породы западной части УССР, К., Изд-во АН УССР,

1961.

Справочник по климату СССР. Солнечная радиация, радиационный баланс и солнечное сияние. Вып. 10, ч. 1, Л., Гидрометиздат, 1966.

Справочник по климату СССР. Температура воздуха и почвы. Вып. 10, ч. 2, Л.,

Гидрометиздат, 1967

Справочник по климату СССР. Ветер. Вып. 10, ч. 3. Л., Гидрометиздат, 1967.

Справочник по климату СССР. Влажность воздуха, атмосферные осадки, снежны» покров. Вып. 10, ч. 4. Л., Гидрометиздат, 1969.

Справочник по климату СССР. Облачность и атмосферные явления. Вып. 10, ч. 5. Л., Гидрометиздат, 1969.

Сребродольська Н. І. До біології пастушків Західноукраїнського Полісся. — В кн.: Тези доповідей ювілейної наукової сесії Львівського державного університету. Біологія і хімія. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1961.

Сребродольская Н. И. Кулики Западноукраинского Полесья, их распространение и практическое значение. — В кн.: Тезисы доклада IV Прибалтийской орнитологической конференции. Рига, 1960.

Страутман Ф. И., 1 а т а р и н о в К- А. Зоогеографическое районирование западных областей Украины на основании распространения позвоночных животных. — В сб.: Материалы совещания по зоогеографии суши. Львов, Изд-во Львов, ун-та,. 1958.

Струев М. И. Геологическое строение и угленосность Львовско-Волынского каменноугольного бассейна. — «Известия Днепропетровского горного института», 1957, т. 29.

Субботин С. И. Геологическая интерпретация данных геофизических исследований в западных областях УССР. — «Тр. научного геологического совещания по нефти, озокериту и горючим газам УССР», 1949.

Танфильев Г. И. Геоботанический очерк Полесья. (Приложение к очерку работ Западной экспедиции по осушению болот). Спб., 1899.

Танфильев Г. И. Болота и торфяники Полесья. — В кн.: Географические работы. М., Географгиз, 1953.

Татаринов К. А. Формирование синантропного образа жизни у некоторых птиц и млекопитающихся на западе Украины. — В сб.: Синантропизация и доместикация животного населения. М , МОИП, 1969.

Татаринов К- А. Реаклиматизация зубра в лесах Волынокой области. — «Зоологический журнал», 1969, т. 8, 11, вып. 4.

Татаринов К. А., Охримчук О. М. О синантронизации некоторых птиц Волынского Полесья. — «Орнитология в СССР», 1969, т. 2.

Татаринов К. А. Плейстоцен-голоценовые птицы и млекопитающиеся речного алто- вия Волынского Полесья. — В кн.: «Доклады и сообщения Львовского отдела Географического об-ва УССР», Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1971.

Татаринов К. А. Фауна хребетних заходу України. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1972.

Телішевський Д. А. Г'риби, ягідники і лікарські рослини лісів України. Львів, Вид-во Льв:в. ун-ту, 1972.

Ткаченко В. С. Осикові ліси. — В кн.: Ліси УРСР. К-, «Наукова думка», 1971.

Тутковськии П. А. Озеро Свитязь и народные предания о нем. — «Старина»,. 1901, т. 77.

Тутковский П. А. Очерк послетретичных отложений Владимир-Волынского и югозападной части Ковельского уездов Волынской губернии. — «Ежегодник по геологии и минералогии России», 1901, т. 4, отд. 1.

Тутковский П. А. Конечные морены, валунные полосы и озы в Южном Полесье. — «Записки Киев, об-ва естествоиспытателей», 1902, т. 27, вып. 2.

Тутковский П. А. Геологические исследования вдоль строящейся Киево-Ковель- ской железной дороги. Издание Геолог, комитета, т. 21. Спб., 1902.

Тутковский П. А. Ископаемые пустыни северного полушария. (Приложение к журналу «Землевладение»), М., 1910.

Тутковский П. А. Зональность ландшафтов и почв в Волынской губернии. — «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1910, т. 2.

Тутковский П. А. Карстовые явления и самобытные артезианские ключи в Волынской губернии. — «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1912, т. 8.

Тутковский П. А. Заметка о базальтах и третичных песчаниках Луцкого уезда. — «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1915, т. 7.

Тутковский П. А. Геологический очерк Луцкого уезда Волынской губернии. — «Тр. об-ва исследователей Волыни». (Приложение к т. \1), 1915.

Тутковский П. А. Геологический очерк Ковельского и Владимир-Волынского уездов Волынской губернии. — В кн.: Предварительный отчет Волынского земского собрания. Житомир, 1916.

Тутковский П. А. Геологический очерк Владимир-Волынского, Ковельского и Ов- ручского уездов Волынской губернии. — В кн.: Предварительный отчет Волынского губернского земского собрания о почвенно-геологическом исследовании Во- лынокой губернии. Житомир, 1916.

Тутківський П. А. Друмліиовий краєвид на Україні. — «Вісті природничої секції Українського наукового товариства», 1918—1919, т. 1, ч. З—4.

Хижняков А. В. Геологическое строение и перспективы нефтегазоносности Львовского палеозойского прогиба. — «Тр. УкрНИГРИ», 1963, вып. 5.

Хижняков А. В. О погребенном рельефе фундамента Волыно-Подольской окраины Русской платформы в связи с перспективами нефтегазоносности палеозоя. — «Труды УкрНИГРИ», 1964, вып. 9.

Хижняков А. В., Завьялова Е. А., Захарчук С. М. Составление литолого- фациальных карт и оценка перспектив нефтегазоносности палеозоя юго-западной окраины Русской платформы. — «Тр. УкрНИГРИ», 1963, вып. 4.

Хижняков А. В., Сандлер Я. М. Геологическое строение и нефтегазоносность Волыно-Подольской окраины Русской платформы. — «Тр. УкрНИГРИ», 1968, вып. 21.

Ц ы с ь П. Н. Схема геоморфологического районирования западных областей УССР. — «Наукові записки Львівського університету», 1951, т. 18.

Ц и с ь П. М. Деякі проблеми неотектоніки західних областей Української PCP. — «Географічний збірник», 1959, вып. 5. .

Цись П. М. Про основні генетичні типи рельєфу західних областей України. — «Географічний збірник», 1961, № 4.

ІІись П. М. Геоморфологія УРСР. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1962.

Черванев И. Г. К морфоструктурной характеристике бассейна р. Стырь. — «Материалы Харьков, отделения Географ, об-ва УССР», 1968, вып. VII.

Черванев И. Г. Структурный анализ бассейна р. Стырь. Автореферат канд. дисс. Харьков, 1968.

Черванев И. Г. Структурная геоморфология и неотектоника бассейна р. Стырь. — «Материалы Харьков, отделения Географ, об-ва УССР», 1970, вып. 9.

Чіплінг Г. О., Лисенко К. А. Річний та мінімальний стік на території України. К., Вид-во АН УРСР, 1959.

ІИвець Г. І. Голубі перлини України. К-. «Радянська школа», 1969.

Ш е л я г-С о со н ко Ю. Р., Ку ко виц а Г. С. Геоботаническое районирование равнинной части Западной Украины. — «Ботанический журнал», т. 56, № 10.

III и ш о в а Е. Н. Болотная и луговая растительность Волынской области. — «Доповіді та повідомлення Львівського державного університету», 1955, вип. 5, ч. 2.

III и ш о в а Е. Н. К характеристике природных кормовых угодий Ковельского района Еолынской области. — «Доповіді та повідомлення Львівського державного університету», 1955, вип. 5, ч. 2.

Ш и ш о в а Є. І. Природні кормові угіддя Ковельського району Волинської області. — «Біологічний збірник», 1958, № 8.

Ш и шов а Є. І. Геоботанічне дослідження лучно-болотної рослинності Заболотівсько- го району Волинської області. — «Вісник Львів, ун-ту. Біологія», 1964.

Штогрин О. Д. Підземні води долини р. Турії в межах Ковельського району Волинської області. — «Вісник Львів, ун-ту. Географія», 1962, вип. 1.

Шульга П. Л. Каменноугольные отложения ЛьвовскотЛюблинской впадины. — В кн.: Геология СССР, т. 6. М., «Недра», 1958. _

Шульга П. Л. Схема стратиграфії палеозою південно-західної окраїни Російської платформи. — «Геологічний журнал», 1952, т. 12, вип. 14.

Щитник о в П. И. Основные положения схемы осушения и освоения земель Полесской низменности. — В кн.: Вопросы развития сельского хозяйства Полесья. К,

1958.

Я цен ко Г. М., Берниковский В. H., Марко в кий В. М. Новые данные о строении кристаллического основания Волыно-Подольской окраины Русской платформы. —- «Советская геология», 1969, № 2.

Boguckij А. В. Stratygrafia lessow wyzyny Wolynskiej. (Przewodnik Sympozjum Krajowego. Litologia і stratygrafia lessow w Polsce). Warszawa, 1972.

Borusiewicz A. Krainy geograficzne Wolynia. — «Rocznik Wolynski», 1939, t. 8.

Dunajewski A. Badania nad ptakami Wolynia. — «Acta ornithol. Museum Zool. Pol.», 1938, 11, № 17.

Fleszar A. Uwagi nad krajobrazem polesskim (Studja medzy Turja a Styrem). — «Sprawozd. Pol. Tow. Nauk.», 1936, r. 9, r. 7.

Guminski R. Klimat Polesia z punktu widzenia patrzeb rolnictwa. —«Wiad. Meteor,

і Hydrogr.», 1936, r. 16.

Grodzicki K. Pröba regjonalizacji geograficznej Polesia Polskiego. Brzesc, 1930.

Horaczuk M. Prace Biura projektu melioracji Polesia. — «Wiadom. geogr.», 1930, № 8.

Jahn A. Stratygrafia ci;wartorz§du w dorzeczu Bugu. — «Rocznik Pol. tow. geol.». 1946, t. XVI.

Jahn A. Wyzyna Lubelska. — «Prace in-tu Geolog. PAN», 1956, № 7.

Koczwara M. Rozwoj polodowcowej flory і klimatu Podola w swietle analizy pylko- wej. — «Prace geogr.», 1927, t. 9.

Koczwara M. Geobotaniczne stosunki Wolynia. — «Rocznik Wolynski», 1930, t. 1.

Kulzcnynski S. Stratygrafia Polesia. — «Prace Biura Meljoracji Polesia», 1930,

t. 1, z. 2.

Kulczynski S. Туру torfowisk Polesia і ich uklad w rzezbie terenu. — «Spr. Tow. Nauk», r. 10, 1930.

Kulczynski S. Pröba klasyfikacji blot poludniowego Polesia. — «Prace Biura Melior. Polesia», 1930, t. 1, z. 2.

Kulczynski St. Torfowiska Polesia, t. 1, II, Krakow, 1939/40.

Lencewicz St. Mgdzyrzecze Bugu і Przypeci. — «Przeglad geogr.», 1931, t. XI.

Lencewicz S. Naturalne tendencje obwodnienia Polesia і zagadnienie meljoracji. — W ks.: Postepy prac przy meljoracji Polesia, Brzesc, 1933.

Librowicz W. Zagadnienie meljoracji Polesia. — «Przeglad techn», 1923, r. 61.

Matkowski St. Uwagi w sprawie zabagnienia Polesia. — «Posiedz. nauk. I. G.», 1930, № 28.

Matkowski St. Z geologji Wolynia. — «Rocznik Wolynski», 1931, t. 2.

Nowak J. О kredzie zachodniej czgsci Podola і Wolynia. Spr, Tow. Nauk., wydz. III, Warszawa, 1913.

Nowak J. Beitrag zur Herkunst der Feuersterne im Wolhynischen Pleistocen. — W ks.: Bull. Inter. Acad. Polonaice, 1935.

Mazurek A. Sprawozdania z badan geologicznych wykonanych na Wolyniu. w r. 1932. — «Posiedz. Nauk. P. I. G.», 1933, № 36.

Osuszenie blot poleskich. — «Pami^tnik fizjograficzny», 1881, t. 1.

Osuszenia Polesia. — «Prace In-tu badania stanu gosp. ziem wschodnich», 1927, N 2—3 і 1928, N 4.

Ochocka J. Polesie. — «Prace geogr.», 1931, z. XIII.

Pawlowski St. Zjawiska krasowe na Polesiu. — «Czasopisma geogr.», 1930, t. VIII, z. 3.

P a m i § t n i k konferencji w sprawie zmeljorowania i zagospodarowania Polesia w War- szawie. — «Inzynier. rolna», 1928, II.

P o s t g p y prac przy meljoracji Polesia. Brzesc, XII, 1933.

Prace bjura Meljoracji Polesia. Brzesc, 1929—1933.

Prokopowicz M. Melioracja Polesia w swietle ustawodawstwa wodnego i meliora- cyjnego. — «Prace In-tu badania stanu gosp. ziem wschodnich», 1927.

Pranin D. Klasyficacja l§k bagiennych powiatu Kowelskiego wedlug szaty roslinnej. Warszawa—Sarny, 1939.

Pruchnik J. Postgpy prac melioracji Polesia. — «Przegl^d techn.», 1930, № 38.

Rühle E. Jeziora krasowe zachodniej czgsci Polesia Wolynskiego. — «Rocznik Wolyn- ski», 1935, t. IV.

Rühle E. Przeglgd prac meljoracyjnych na Polesiu. — «Czasop. przyr.», 1935, r. 9.

Rühle E. SJady dwoch zlodowacen nad gorna Prypecia. — «Czasopismo geogr.», 1936, z. 1.

Rühle E. Utwory lodowcowe zachodnej zcesci Polesia Wolynskiego. — «Kosmos», 1937 a, IV.

Rühle E. Studium powiaty Kowelskiego. — «Rocznik wolynski», 1937, t. V i VI.

Rühle E. Kreda i trzeciorzgd zachodniego Polesia. — «Panstw. Inst. Geol.», 1948, bull. 34.

Rühle E. Szkic geologiczny polskiego Polesia. — «Ziemia», 1935, r. 25, № 6/7.

Rühle E. Morfologia i geologia wzgorz w dorzeczu gornej Prypeci. — «Wiadom.

sluzby», 1933, № 4.

Rychlowski S. Dzisiejsky stan problemu meljoracji Polesia. Warszawa, 1937.

Sawicki L. Rzut oka na dyluwium i zabagnienie Polesia. — «Inzener Polski», 1928, № 6.

Sawicki L. Z paleografji i przedhistorji wojewödstwa Wolynskiego. — «Ziemia», 1932.

Samsonowicz J. Kilka uwag o dewonie i trzecior zgdzie w powiecie Luckiem na Wolyniu. — «Posiedz. Nauk. P. I. G.», 1933, № 35.

Smolenski J. Z geografii fizycznej Wolynia. ■— «Rocznik wol.», 1930, t. 1.

S z a f r a n B. Torfowce Polesia. — «Pr. Bjura meljor. Polesia». Brzasc, 1932.

Tymrakiewicz W. Stratygrafia lorfowisk krasowych poludniowego Polesia i pol- nocnego Wolynia. — «Kosmos», 1935, III.

Turczynowicz S. Konferencja w sprawie zmeliorowania i zagospodarowania Polesia — «Przegl. techn.», 1929, № 11.

Zubrycki T. Hydrologiczne regime Polskiego Polesia. — «Przegl. geogr.», 1934—35, t. XIV.

Wendener S. Zmiany w zawodnieniu Polesia i Wolynia. — W ks.: Wiadomost. geogr., Warszawa, 1930.

р

ЗМІСТ

ПРИРОДНІ КОМПЛЕКСИ І ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ

г

ПРИРОДА ВОЛЫНСКОЙ ОБЛАСТИ

(на украинском языке)

Под редакцией

доктора географических наук

профессора Каленика Ивановича Геренчука

Издательское объединение «Вища школа»

Издательство при Львовском государственном университете

Редактори В. В. Б о с о в и ч, В. Р. Б у л и к

Художник Ю. В. Кучабський

Х)Дсжьій редактор Н. М. Чишко

Технічний редактор I. С. Куючко

Коректори С. Я. Михайленко, О. В_ Карпенко

Здано до набору 29. IV. 1975 р. Підписано до друку 28. X. 1975 р. Формат паперу 70Х90‘/ів- Папір друкарський № і. Фіз.-друк. арк. 9,25. Умовн. друк, арк. 10,82. Обл.-вид. арк. 10,26. Тираж 6000. БГ 13067. Ціна 1 крб. 13 коп. Зам. № 3339.

Видавництво видавничого об’єднання «Вища школа» при Львівському державному університеті.

Львів, Університетська, 1.

Обласна книжкова друкарня Львівського обласного управління в справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі. Львів, Стефаника, 11.

Ряс. 5. Схематична карта четвертинних відкладів (за А. Б. Богуцьким):

1 — льодовикові^ відклади дніпровського зледеніння (валунні піски, супіски та суглинки); 2 — водно-льодовикові відклади дніпровського зледеніння (різнозернисті піски, рідше супіски та суглинки); 3 — еолово-делювіальні лсси; 4 — піски з прошарками супісків та суглинків алювіальних відкладів надзаплавних терас; 5 — піски, суглинки та супіски алювіальних відкладів других надзаплавних терас; 6 — піски, суглинки та супіски перших надзаплавних терас; 7 — еолові піски; 8 — автохтонні торфи; 9 — піски, супіски та суглинки сучасних русел та заплав; 10 — круп- ноуламкові та супіщано-суглинисті елювіальні утворення (нерозчленовані); 11 — межа дніпровського зледеніння; 12 — границя окського (міндельського) зледеніння.

Рис. 6. Геоморфологічна схема Волинської області (за К. І. Геренчуком):

1 — заплави рік; 2 — надзаплавні тераси р. Прип’яті; 3 — борсві (піщані) тераси; 4 — лесові надзаплавні тераси; 5 — кінцево-моренні горби; 6 — флювіогляціальні та озерно-алювіальні рівнини; 7 — карстові форми; 8 — денудаційні хвилясті рівнини; 9 — лесові хвилясті і горбисті

рівнини.

1 Період року, протягом якого на річках спостерігаються тривалий час низькі рівні води.

1 Адвентивні — це рослини, зайшлі з інших рослинних областей.

Рис. ІЗ. Схематична карта рослинності Волинської області (за І. В. Бережним та

К. І- Геренчуком):

1 — низинні болота; 2 — верхові болота; З — заплавні луки; 4 — соснові ліси; 5 — ялинові ліси; в — дубово-соснові ліси; 7 — дубово-грабові ліси; 8 — вільхові та березові ліси; 9 — міжрічкові суходільні луки; 10 — сільськогосподарські землі на місці соснових, дубово-соснових лісів і суходільних лук; 11 сільськогосподарські землі на місці дубово-грабових лісів і лучних степів.

1 У північних районах Волинської області на крейді іноді залягає також палеоген.

2 Мезкнський за схемою А. О. Величка і Т. Д. Морозової (1969).

3 Ділянки земної поверхні з незначними схилами, що утворились внаслідок багатовікової дії площинного змиву на корінні породи на вододілах.

4 Фен —• сухий, теплий і досить сильний вітер, що дує з гірських хребтів у гірські долини і на передгір’я.

5 Мб (мілібар) — одиниця тиску повітря і водяної пари в повітрі.

6 Твердий стік — перенесення рікою твердих мінеральних і органічних часточок (намул, пісок, уламки рослин тощо).

7 Евтрофні — це болота з багатим мінеральним живленням.

8 Мезотрофні — це проміжні болота між евтрофними і оліготрофними.

9 Оліготрофні — це болота з бідним мінеральним живленням.

10 Період активної вегетації настає тоді, коли середньодобові температури перевищують 10® С і сільськогосподарські ро«ліня швидко ростуть.