Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
91 (с2 Волин)
П77 -
МІНІСТЕРСТВО ВИЩОЇ І СЕРЕДНЬОЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ ОСВІТИ УРСР ЛЬВІВСЬКИЙ ОРДЕНА ЛЕНІНА ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. Іа. ФРАНКА ЛЬВІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА УРСР
■УДК 9И.2/477
Природа Волынской области. Под. ред. Геренчука К-И. Издательское объединение «Вища школа». Изд-во при Львовском ун-те, 1975, с. 147, (На украинском языке).
В коллективной монографии обобщены материалы иссле дований геологии, рельефа, полезных ископаемых, клима та, поверхностных и подземных вод, растительности и почвенного покрова, животного мира и ландшафтов, а так же описаны природные районы и рассмотрены вопроси охраны природы и использования природных ресурсов Во лынской области.
Книга рассчитана на учителей, преподавателей естест венных наук вузов, сотрудников проектных организаций. Может быть использоЕана студентами, занимающимися ес тественными науками, туристами, любителями природы. Илл. 15. Табл. 16. Библиогр. 269.
20900-109
П БЗ-17-4-75
М225(04)-75
<© ВИДАВНИЧЕ ОБ'ЄДНАННЯ «ВИЩА ШКОЛА», 1975
Вважати одним із найважливіших завдан невтомну турботу про охорону природи краще використання природних ресурсів.
Постанова Верховної Ради СРСР «■Пр. заходи по дальшому поліпшенню охо рони природи і раціональному викорис танню природних ресурсів».
У Постанові четвертої сесії Верховної Ради СРСР восьмого скликання «Про заходи по дальшому поліпшенню охорони природи і раціональ ному використанню природних ресурсів» вказується на важливе зав дання — поліпшення підготовки учнів шкіл, середніх спеціальних і ви щих учбових закладів у галузі природознавства і захисту природного середовища, підготовку і випуск у більш широких масштабах високо кваліфікованих спеціалістів.
Виконання цього завдання вимагає, зокрема, випуску відповідної літератури, яка характеризувала б природу і природні ресурси кожної області і кожного району нашої країни. Знання природних умов адмі ністративних областей потрібні дуже широким колам радянських лю дей: учням шкіл і вищих учбових закладів, працівникам проектних ор ганізацій і вчителям, спеціалістам сільського господарства і працівни кам охорони природи, краєзнавцям і туристам тощо.
За роки радянської влади проведено багато глибоких досліджень природи Волинської області: геологічної будови і корисних копалин, клімату і рельєфу, водних ресурсів і грунтів, рослинного і тваринного світу та будови природних комплексів і ландшафтів. Проте матеріали цих досліджень розпорошені в численних і різноманітних виданнях — наукових журналах, збірниках, доповідях, звітах і тому практично май же недоступні для широкого кола читачів.
Колектив географів Львівського державного університету поста вив своїм завданням підготувати в співдружності зі спеціалістами ін ших наукових закладів Львова монографію про окремі компоненти природи області (геологію, рельєф, клімат, водні об’єкти, рослинність, грунти і тваринний світ), територіальні природні комплекси, що утво рюються згаданими компонентами і закономірності їх поширення, охо рони та раціонального використання.
Передмову до книги і загальний огляд природи написав професор Львівського державного університету К. І. Геренчук, розділ «Геологіч на будова та корисні копалини» — доцент Львівського політехнічного інституту А. Б. Богуцький, підрозділ «Підземні води» — старший нау ковий співробітник Львівського інституту геології і геохімії горючих копалин АН УРСР О. Д. Штогрин, розділ «Геоморфологія» — профе сор К. І. Геренчук, «Клімат» та «Поверхневі води» — доцент кафедри фізичної географії Г. Л. Проць-Кравчук, «Рослинність» — доцент біо логічного факультету І. В. Бережний, «Грунти» і «Охорона природи» (за матеріалами Волинської обласної інспектури з охорони природи) — доцент географічного факультету С. В. Трохимчук, «Тваринний світ» — професор Львівського медичного інституту К. А. Татаринов, розділ «Природні комплекси і ландшафтні райони» професор К. І. Геренчук і доцент П. В. Климович. Список літератури упорядкував І. М. Гуньов- ський.
ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД
Волинська область — одна з 25 областей Радянської Ук раїни, утворена 4 грудня 1939 р.
Площа області — 20,2 тис. км2, що становить 3,3% території УРСР, густота населення (48 чол. на 1 км2) менша від середньої по республіці (76 чол. на 1 км2), що пояснюється складністю використання природ них умов. Проте освоєння цієї території почалось давно, саме тут ви никли одні з найстаріших міст України (Володимир-Волинський, на приклад, згадується в літописах під 988 p., Луцьк — під 1085 р. Ту- рійськ — під 1097 p., Камінь-Каширський — під 1196 p.).
Крайня західна точка області — с. Забужжя Любомльського району (23°45' східної довготи), східна — с. Липне Ківерцівського ра йону (26°05' східної довготи), південна — с. Піски Горохівського райо ну (50°18' північної широти) і північна — с. Мукошин Любешівського району (51°54' північної широти).
Волинська область межує на півдні з Львівською областю, на сході з Ровенською, на півночі з Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою, на заході (по р. Західний Буг) з Польською Народною Республікою.
Ландшафти області належать до двох типів: поліського, з перева гою боліт, луків, дубово-соснових і дрібнолистих лісів та лісостепового, з поширенням в доісторичному минулому лучних степів та дубово-гра бових лісів, а в наш час переважно орних земель.
Волинська область має рівнинну поверхню, середня висота якої 195 м н. р. м., отже, дещо вища від середньої висоти рівнинної частини республіки в цілому. Найвища точка поверхні Волині досягає 292 м н. р. м. і розташована на півдні області, недалеко від с. Бужани Горо хівського району; найнижча її точка — в долині р. Прип’ять, біля устя р. Стохід і піднімається на 139 м н. р. м., отже, відносна різниця у ви сотах між південним і північним краєм області становить 150 м. Від даль між цими двома крайніми за висотою точками дорівнює по пря мій 180 км, отже похил поверхні області на перший погляд може зда тися досить значним (близько 0,8 м на 1 км віддалі). Насправді похили поверхні області різноманітні і, як правило, значно менші від вказаної величини. Особливо незначні похили поверхні спостерігаються в її по ліській частині, де максимальні відносні висоти не перевищують 60 м, а здебільшого не досягають ЗО м. Тільки в південній, лісостеповій час тині області відносні висоти становлять 100 м, що створює порівняно значні похили поверхні, особливо між ріками та їх місцевими вододі лами. Від величини похилів поверхні залежить швидкість стікання дощових вод, швидкість течії води в річках, а чим більша швидкість
»•••••••• ГОНОВНИ-Й Європейський водоаю
15 0 15 ЗО км
Рис. 1. Гіпсометрична схема Волинської області (за Я- Р. Дорфманом).
течії, тим більша ерозійна (розмиваюча) здатність водних потоків. Отже, південна, лісостепова частина області має сприятливі природні передумови для поширення ерозії.
Незважаючи на рівнинність поверхні області, через її територію проходить частина Головного Європейського вододілу, що ділить ба сейни рік Чорного і Балтійського морів, а саме Прип’яті і Західного Бугу. Цей вододіл входить у межі області з Львівщини між селами Шпиколоси і Дружкопіль і простягається дуже звивистою лінією на села Печихвости, Рачин, Садів до висоти 286 м, звідки повертає на північний захід (на села Бійницю, Овадне, Мосир і Олеськ, а далі — на Любомль, Полапи, Забужжя, Шацьк і Мельники). Вододіл дуже плоский, невиразний, у багатьох місцях проходить через болота, що вказує на його молоде формування, яке почалося тільки після відступу дніпровського зледеніння (рис. 1).
Хоча поверхня Волинської області є загалом рівнинною, проте вона досить виразно поділяється на декілька орографічних частин, а саме:
Волинську лесову височину на півдні області з серед ньою висотою 215 ж і досить почленованою поверхнею балками і доли нами численних приток Західого Бугу і Стиру. Волинська височина закінчується на півночі виразним уступом висотою ЗО—40 м, вздовж якого простягається дорога Луцьк—Володимир-Волинський.
Турійську денудаційну рівнину, що лежить на північ від Волинської височини і має середню висоту 190 м.
Волинське горбисте пасмо виявлене окремими моренни ми горбами, які простягаються від Любомля на Ковель, Маневичі і далі на Ровенську область, на Володимирець і Дубровицю. Середня ви сота пасма 175 м, а висота окремих горбів подекуди перевищує 200 м.
Волинська Турійська денудаційна Волинське Верхньоприп'ятська
височина рівнина моренне низовина
пасмо
Ряс. 2. Меридіональний профіль Волинської області.
Верхньоприп’ятську низовину з середніми висотами близько 155 м. Орографічну будову Волинської області відносно слабо видно на гіпсометричній карті, внаслідок незначних абсолютних і від носних коливань висоти її поверхні та недостатньої кількості горизон талей. Орографічні особливості цієї території краще показує гіпсомет ричний профіль, прокладений через Горохів—Затурці—Ковель—Ка- мінь-Каширський. На цьому профілі добре видно згадані орографічні частини області, а також те, що Волинська височина подібна до ночов, тому що південна і північна її частина дещо вища від середньої (рис. 2).
Волинській області притаманні деякі риси природи, якими вона відрізняється від інших областей України. Вона має найбільші в рес
публіці площі боліт і заболочених лук, які займають понад 350 тис. га, що становить майже 18% території. Велика площа припадає на пере гнійно-карбонатні грунти, або «поліські чорноземи» (41,5 тис. га), які відзначаються високою природною родючістю. Нарешті, у Волинській області багато джерел з напірними висхідними водами. Майже всі карстові озера живляться такими джерелами; деякі з них мають ве ликий дебіт, як наприклад, джерело біля с. Оконськ Маневицького ра йону, описане П. А. Тутковським.
Ліси області, переважно дубово-соснові, соснові і березово-осикові, вкривають понад 25% її території. Проте, коли взяти до уваги, що май же усі вони зосереджені в поліській частині області, то стане очевид ним, що розподіл лісової площі по території області дуже нерівно мірний.
Територія Волинської області в сучасних її межах входила до складу Волинської губернії дореволюційної Росії і тому природні умови області в дожовтневий час вивчали російські вчені. Систематичне ви вчення природних умов і природних ресурсів розпочалося у другій по ловині XIX століття у зв’язку з розвитком промислового капіталізму в Росії.
Серед нечисленних досліджень природи області того періоду треба вказати на роботи так званої «Западной экспедиции по осушению бо лот», яка працювала під керівництвом І. І. Жилінського з 1874 р. по 1897 р. на території Прип’ятського Полісся. Хоч головним завданням цієї експедиції було проведення осушувальних робіт у басейні Прип’яті (під її керівництвом було прокладено 4,5 тис. км меліоративних кана лів, головним чином у межах Білорусії), але тому що до робіт експе диції були запрошені відомі вчені О. П. Карпинський, В. В. Докучаев,
О. І. Воейков, Г. І. Танфільєв, вона мала й велике наукове значення. В. В. Докучаев виступив відразу ж з програмною статтею, в якій накреслив завдання — провести комплексні наукові, а саме грун тознавчі і геоботанічні дослідження, О. І. Воєйков опублікував де кілька робіт про Полісся, зокрема «Климат Полесья», «Пинское Полесье и результаты его осушения»; Г. І. Танфільєв, досліджую чи болота Полісся, — монографію «Болота и торфяники Поле сья».
Цілу епоху в дослідженні природи Волинського Полісся становлять роботи П. А. Тутковського, який вивчав цей район протягом 20 років (1894—1913) і опублікував понад 80 робіт, присвячених геології і гео графії цієї території. Саме П. А. Тутковський виявив горбисту смугу між Любомлем і Маневичами та встановив її кінцево-моренне похо дження; вказав на карстове походження більшості озер Волині, наяв ність тут еолових піщаних форм тощо.
Певний вклад у вивчення природи Українського Полісся внесли і польські вчені. Торфовища цієї території досліджували С. Кульчинський і С. Толпа, озера — Б. Криговський і Є. Кондрацький, геологію та гео морфологію — Є. Рюлле.
Велике значення для пізнання природи Полісся мали роботи ра дянських географів, геологів, ботаніків та грунтознавців міжвоєнного
Ю періоду Б. JI. Лічкова, В. Г. Бондарчука, В. І. Крокоса, П. К. Заморія, Д. К. Зерова, Д. К. Біленка та ін.
Після історичного возз’єднання Західної України з Українською PCP розпочалося систематичне вивчення природи і господарства цих областей, у тому числі і Волинської. Одним з важливих результатів цих робіт було відкриття, розвідка і освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну, можливість існування якого була науково перед бачена ще в 1912 р. російським геологом М. М. Тетяєвим. Завдяки цьо му у Волинській області була створена кам’яновугільна промисловість, яка відіграє важливу роль у паливному балансі західних районів СРСР.
Радянські вчені вносять великий вклад у вивчення геоморфології, рослинності, грунтів, клімату, водних ресурсів і тваринного світу. Спів робітники Київського державного університету та Академії наук УРСР опублікували колективну монографію «Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся» (1955). Серед цікавих наукових досліджень необхідно назвати роботи Є. М. Брадіс, Г. Ф. Бачуриної, А. І. Барбарича, Д. К- Зерова, В. О. Поварніцина та ін. про рослинність
і, зокрема, торфові болота Полісся; В. Г. Бондарчука, О. М. Маринича, П. К. Заморія, А. Б. Богуцького, І. Г. Черванева, Ю. J1. Грубрина та ін. про геоморфологію та четвертинну геологію; М. С. Андріанова, І. К. По- ловко, В. П. Попова та ін. про клімат; С. П. Пустовойта, О. 3. Ревери, К. М. Варави та ін. про водні ресурси і режим поверхневих і підземних вод; Н. Б. Вернандер, H. І. Глібко, А. І. Гуменюка та ін. про грунти.
Географи, геологи і біологи Львівського державного університету та інших наукових закладів УРСР, зокрема Є. К. Лазаренко, Д. П. Боб- ровник, О. І. Матковський та ін., провели детальні дослідження мінера логії вивержених порід Волині, П. М. Цись — геоморфології, І. М. Го голев — грунтів, І. В. Бережний — лучної рослинності, К. І. Геренчук, П. В. Климович — природних ландшафтів та їх районування.
Однак перед природодослідниками Волині стоїть ще багато неви- рішених питань. У зв’язку з завданнями охорони природи і раціональ ного використання природних ресурсів необхідно науково обгрунтувати вибір земельних ділянок під ті чи інші види осушувальних та проти ерозійних робіт, рекомендувати заходи щодо регулювання водного ре жиму перезволожених земель, визначити цінні для науки природоохо ронні об’єкти.
ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ТА КОРИСНІ КОПАЛИНИ
ТЕКТОНІКА І СТРАТИГРАФІЯ
ДОЧЕТВЕРТИННИХ ВІДКЛАДІВ
Територія Волинської області розташована у межах Во- лино-Подільської окраїни Руської (Східно-Європейської) платформи, фундамент якої складений інтенсивно дислокованими кристалічними породами протерозою (гранітами, гранодіоритами, граносієнітами, біо- титово-амфіболітовими сланцями та ін.), розбитими системою крупних розломів на окремі блоки, що опущені або підняті в різних районах області на неоднакову висоту. Поверхня кристалічного фундаменту Волино-Подільської окраїни Руської платформи вивгена ще недостат ньо, відомі тільки її головні елементи. Західна, найбільш занурена (до 7000 м в осьовій частині) ділянка фундаменту зідповідае Львівському палеозойському прогину. Від схилу Українського кристалічного щита, розташованого на сході (поза Волинською областю), Львівський про гин відмежовується розломом. Поверхня фундаменту на схилі криста лічного щита повільно (під кутом 1—2°) занурюється у західному на прямку, досягаючи максимальних глибин (до 1500 м) поблизу Львів ського прогину. Схил щита, за даними геофізичних досліджень та бу ріння, розбитий системою тектонічних порушень, з якими нерідко пов’язане утворення покривів ефузивних порід.
На півночі Львівський палеозойський прогин і західний схил Ук раїнського кристалічного щита обмежений Володимир-Волинським розломом, простягання якого змінюється від широтного до північно- східного. Володимир-Волинський розлом являє собою зону шириною
Північніше Володимир-Волинського розлому кристалічний фунда мент у цілому помітно піднятий і характеризується мозаїчною будовою. На крайній півночі області виділяється Прип’ятський вал (з Ратнів- ським та Хотешівським виступами кристалічного фундаменту), обме жений широтними розломами. Між Прип’ятським валом і Володимир- Волинським розломом розташований ряд давніх структур, основною з яких є Турійський вал.
Рис. 3. Геологічна схема Волинської області (за В. С. Буровим). Поширення палеозой ських і верхньолротерозойських відкладів під верхньою крейдою;
1 — карбон; 2 — девон; 3 — силур і ордовик; 4 — кембрій; 5 — валдайська серія; 6 — во линська серія; 7 — поліська серія; 8 — розломи; 9 — глибокі свердловини; 10 — лінії геологіч них розрізів.
На карті-врізці: поширення післяпалеозойських відкладів на території Волинської області; Д'гSn — верхня крейда (сеноь); Kit — верхня крейда (турон); F3hr — палеоген (харківський ярус);
N\S — неоген (сарматський ярус).
На інтенсивно розмитій поверхні кристалічного фундаменту Воли- но-Подільської окраїни Руської платформи залягає потужна (до 7000 м) товща осадових утворень, у будові якої виділяються відкла ди верхнього протерозою, кембрію, ордовика, силуру, девону, карбону юри, крейди і палеогену, перекриті осадками антропогену змінної по тужності. За винятком крейди та палеогену, усі доантропогенові від клади Волинської області не виходять на денну поверхню, тому вивчен ня їх дещо ускладнене і проводиться при глибокому бурінні. ■
Розріз осадкового чохла Волинської області розпочинається від кладами поліської серії (верхній рифей), представленої пе реважно червоноколірними утвореннями — дрібнозернистими косо- верствуватими пісковиками з проверстками алевролітів та глин у ниж ній частині розрізу. Максимальні потужності поліської серії досягають 790 м (Горохів) і більше. У середній частині її розрізу виявлено три малопотужних (10—18 м) пластових тіла основних магматичних порід. Аналіз нових даних, одержаних в результаті значного об’єму буріння на Волині, дозволив Б. Г. Власову, Б. Я. Воловнику, Г. Г. Грузману (1972) виділити у товщі порід поліської серії п’ять чітких седимента ційних ритмів.
Відклади поліської серії трансгресивно перекриваються утворення ми вендського комплексу, який майже в усіх свердловинах представ лений волинською та валдайською серіями. Останнім часом на межі рифею і венду у самостійну стратиграфічну одиницю виділяють в і л ь- чанську серію, складену малопотужними (40—50 м) пісками, ти- літами і чергуванням дрібнозернистих пісковиків та глинисто-алеври тових порід покривно-льодовикової формації.
Волинська серія сформована у нижній частині розрізів з по гано відсортованих пісковиків і гравелітів потужністю 38—45 м, а у верхній — з вулканогенних порід (чергуванням базальтів і туфів, туфа ми, туфобрекчіями та ін.) загальною потужністю до 350 м.
Валдайська серія у нижній частині розрізу утворена арко- зовими пісковиками з підпорядкованими проверстками гравелітів та конгломератів, у верхній — пісковиками з тонкими проверстками алев ролітів і аргілітів. Потужність валдайської серії 200—375 м.
Кембрійські відклади у межах Волинської області поширені всюди. Нижній їх відділ складений морськими піщано-глинистими утворення ми балтійської серії (товщина 300 м), які покриваються світло- сірими, майже білими, пісковиками, алевролітами та глинами береж- ківської світи (середній—верхній відділи). Загальна потужність береж- ківської світи становить 400 м.
Ордовицькі відклади у межах Волинської області поширені пере важно в північних та північно-західних районах області. Вони представ лені головним чином глауконітовими пісковиками, загальна потужність яких досягає максимально 50 м.
Силур залягає на розмитій поверхні кембрію і ордовика, трапля ється часто і має потужність до 1000 м і більше. У нижньому силурі утворилась товща головним чином карбонатних порід неглибокого моря (пелітоморфні вапняки, мергелі, меншою мірою доломіти), які посту-
пово на південний захід змінюються осадками більш глибоководними. У верхньому силурі переважають глинисто-карбонатні породи, а також глини з поодинокими проверстками вапняків. Глини розвинуті здебіль шого у південно-західній частині області, де верхньосилурійський ба сейн був найбільш глибоководним. У перехідних верствах, на межі си луру і девону, у верхньому силурі трапляються червоноколірні піско вики, що свідчать про значне обміління басейну.
Девонські відклади, розташування яких обмежене Львівським па леозойським прогином, представлені товщею (до 2000 м) неоднорідних за літологічними особливостями породами, серед яких переважають континентальні червоноколірні пісковики та алевроліти потужністю до 800 м (нижній девон), теригенно-карбонатні породи — до 200 м (се редній девон) і карбонатні породи — до 1000 м (верхній девон) (рис. 4). У карбонатній товщі верхнього девону (вапняки, доломіти) нижня та верхня частина розрізів збагачена теригенними домішками, які свід чать про безперервне осадконагромадження у середньодевонському нестійкому морі та верхньодевонському басейні, включаючи тривалий регресивний цикл його існування у кінці верхньодевонської епохи.
Кам'яновугільні відклади представлені у Волинській області лише нижнім відділом та нижньою частиною середнього. Вони займають меншу площу ніж відклади девону і пов’язані з місцями найглибших угинань Львівського палеозойського прогину. Відклади карбону відріз няються значною нестійкістю складу та потужностей. У нижній частині розрізу вони являють собою осадки теригенно-карбонатної формації, у верхній — теригенної. Основна продуктивна товща Львівсько-Волин ського кам’яновугільного басейну пов’язана з відкладами намюрського ярусу. Загальна потужність кам’яновугільних відкладів різко зростає у напрямку до осьової частини Львівського прогину, досягаючи мак симально 1300—1400 м.
Трансгресія середньокам’яновугільного моря була незначною і ко роткочасною. Уже у другій половині башкирського віку для усієї тери торії Волино-Подільської окраїни Руської платформи наступає трива лий континентальний режим, що продовжувався аж до середньої юри.
Юрські відклади трансгресивно залягають на нерівній поверхні палеозою і відомі лише у південно-західній частині області.
Крейдові відклади на Волині поширені всюди. Вони трансгресивно перекривають утворення рифею, вендського комплексу, кембрію, ордо вика, силуру, девону, карбону та юри. Поверхня крейдових відкладів нахилена зі сходу на захід, у цьому ж напрямку появляються усе мо лодші яруси крейди і зростає їх загальна потужність. Наприклад, у Сарнах на Ровенщині потужність крейди становить 20 м, у Маневи чах — 80 м, Любомлі — 280 м, досягаючи у Львівському прогині 600 м і більше. Зауважимо, що на значних площах Волині крейдові відклади виходять безпосередньо на денну поверхню, або ж прикриті лише антро погеновими осадками 1 незначної потужності.
Берестечко
Рис. 4. Геологічні розрізи, які проходять через Волинську область.
Верхній протерозой: РЬРІ -• поліська серія; Р^УІ — волинська серія; РігУй — валдайська серія; палеозой; Є — кембрій; 5 — силур і ордовик; £ — девон; С — карбон; Кі — верхня крейда.
І
Велика заслуга у вивченні крейдових відкладів Волино-Подільської окраїни Руської платформи належить С. І. Пастернаку та його учням. Характеристику крейдових відкладів ми подаємо переважно на основі їх даних.
Крейдові відклади Волинської області майже виключно представ лені утвореннями верхньої крейди. Нижньокрейдові (альбські) породи у межах поліської ділянки області вперше виділені і фауністично оха рактеризовані С. І. Пастернаком, В. І. Гаврилишиним, Ю. М. Сеньков- ським (1968).
У найбільш повних розрізах альбські відклади чітко діляться на дві пачки: нижню — карбонатну і верхню — кременисту з непостійним вмістом теригенної складової. Максимальні потужності альбу (169,7 та 176,5 м) пов’язані з глибокими западинами, що концентруються у зоні, утвореній зближеною системою ортогональних (субширотних та субме- ридіональних) розривів, які порушують також кристалічний фунда мент. Середня потужність альбу 20—25 м.
Серед верхньокрейдових у межах Волинської області виділяються відклади сеноманського, туронського, коньякського, сантонського, кам- панського і маастрихського ярусів, які поступово змінюють один одного у західному напрямку. Усі яруси верхньої крейди, крім відкладів сено- ману, виходять на денну поверхню або ж під четвертинний покрив. Вони відіграли велику роль у формуванні сучасного рельєфу Волині.
Відклади сеноману за літологічними ознаками поділяються на три світи: пісків та пісковиків, опок з невеликою кількістю спонголітів, а також детритових (іноцерамових) та мергелистих вапняків. Загальна потужність сеноману не перевищує 20—ЗО м.
Відклади турону представлені в основному м’якою писальною крей дою і крейдоподібними вапняками з крупними стяжіннями чорного кременю, які розташовані у верхній частині товщі. Під впливом фак торів вивітрювання писальна крейда легко руйнується і виступає у від слоненнях у вигляді уламків різного розміру, простір між якими за повнено слабозв’язаною борошноподібною масою. Потужність турону в межах Волинської області мало мінлива (40—60 м), тільки у Львів ському прогині досягає 100 ж і більше.
Відклади коньякського ярусу також складені білою писальною крейдою і крейдоподібними вапняками, у яких порівняно з туронськи- ми вміст вуглекислого кальцію дещо менший, помітно збільшена кіль кість глауконітових зерен, іноді трапляються породи більш-менш чіткої верствуватості. Потужність коньяку невелика (ЗО—40 м) і мало- мінлива.
За літологічними ознаками до коньякських дуже подібні відклади сантонського ярусу верхньої крейди, які на території Волині представ лені м’якою писальною крейдою і крейдоподібними мергелями (села Любитів, Березина, Морозовичі, м. Горохів та ін.), які містять понад 80% вуглекислого кальцію. Але у напрямку на південний захід кар- бонатність порід сантону поступово зменшується. Потужності сантону невеликі, їх максимальні значення (район м. Володимира-Волинсько- го) 50 м.
2—3339
УНЬОвА
«ДіОТЕКА
Відклади кампанського ярусу складені у Волинській області гли нистою крейдою, яка поступово переходить у глинисті відміни мертелів. Серед крейдово-мергельних порід кампану трапляються тонкі проверст ки ущільнених глин, іноді — кремнисті утворення рископодібного виг ляду. Потужність кампану дещо більша 100 м.
Породи маастрихтського ярусу наявні у крайній західній частині Волинської області та за її межами, досягаючи максимального розвит ку у Львівському палеозойському прогині. Вони представлені здебіль шого мергелями, які дещо більше (порівняно з кампанськими) насичені органічними рештками. Загальна потужність маастрихту у Волинській області — 100 м, максимальні її значення розташовані в осьовій части ні Львівського прогину (на північний захід від Львова) — 300—400 м і більше.
Відкладами палеогену завершується розріз дочетвертинних (доан- тропогенних) утворень Волинської області. Вони трансгресивно заля гають на нерівній поверхні верхньої крейди і збереглися від розмиву лише на незначних ділянках у поліських районах області. Палеогенові відклади представлені малопотужними (2—3 м) верствами зелених слюдисто-глауконітових пісків і пісковиків, піскуватих глин а також мергелів. Після відступу палеогенового моря на території Волинської області встановлюється тривалий континентальний режим, котрий про довжується і тепер.
ЧЕТВЕРТИННІ ВІДКЛАДИ
Четвертинний покрив Волинської області має винятково неоднорідну будову і мінливі потужності. Якщо на значних площах Турійської денудаційної рівнини він або цілком відсутній, або ж пред ставлений тонкою верствою елювіальних утворень, то в долинах рік Західного Бугу і Прип’яті четвертинні відклади залягають строкатою товщею осадків потужністю до 40 м (рис. 5). Найхарактернішою озна кою поширення антропогенових відкладів області є їх широтна зональ ність. Якщо рухатись з півночі на південь області, то в будові антропо генного покриву можна виділити такі смуги з переважанням:
а) піщаних, рідше супіщано-суглинистих утворень, що складають заплаву та надзаплавні тераси р. Прип’яті (Верхньо-Прип’ятська аку мулятивна низовина);
б) власне льодовикових (моренних) відкладів (Волинське моренне пасмо);
в) елювіальних утворень на верхній крейді, місцями перекритих водно-льодовиковими пісками (Турійська денудаційна рівнина);
г) лесів та лесовидних порід (Волинська височина).
Що стосується алювіальних відкладів, то вони різко відмінні в ме жах поліської (Волинське Полісся) та волинської (Волинська висо чина) ділянок Волинської області, тобто підпорядковуються широтній зональності.
Четвертинні відклади Волинської області складені лише континен тальними утвореннями, серед яких виділяються відклади льодовикового
(моренного), водно-льодовикового, озерно-льодовикового, алювіально го, еолового, елювіального та інших генетичних типів.
Четвертинні відклади Волинської області — різновікові утворення, поділяються на нижньо-, середньо-, верхньочетвертинні, середньо-верх- ньочетвертинні та сучасні (рис. 5). Елювіальні утворення, які форму вались протягом усього континентального періоду розвитку території, розглядаються нами як нерозчленовані.
Нижньочетвертинні відклади (Qi) трапляються на території облас ті у вигляді невеличких за площею залишків і пов’язані виключно з пониженнями корінних крейдово-мергельних порід верхньої крейди. Сюди належать дуже змінені відклади окської (міндельської) морени (Волинська височина, верхів’я р. Прип’ять), а також додніпровськиії лес (Волинська височина).
Льодовикові відклади Волинської височини, які відносяться до ге нетичного типу основних морен, залягають невеликими острівцями на пониженнях поверхні корінних верхньокрейдових порід, досягаючи в них потужностей до 3 м. Морена трапляється лише в долині р. Луги (с. Іва- ничі, м. Володимир-Волинський) ; на вододільних просторах вона від сутня. Морена складена дрібноземом (супісками, суглинками, глина ми, іноді пісками), який постійно містить 1—2% грубозернистих вклю чень, серед них переважають граніти — дрібно- і крупнозернисті, пор- фіровидні, сірі та рожеві, амфіболіти, гнейси, кварцити, кварцитовидні пісковики, кварц, кремінь та інші з максимальними розмірами до 0,6 м.
Про існування окської (міндельської) морени у межах поліської чя>~гИни Волинської області уперше вказав Е. Рюле (E. Rühle, 1936, 1937а, 19376). Згідно з його даними, у верхів’ї р. Прип’ять між селами Згорани і Шацьк на розмитій поверхні крейди в основі антропогену залягають подекуди різнозернисті піски потужністю близько 1 м, які містять значну кількість кристалічних валунів. Перекриваються валун ні піски 20-метровою товщею тонкошаруватих супісків з вмістом харак терних інтегляціальних форм Corbicula fluminalis Müllv., Valvata nati- cina Menke. Вище залягають моренні відклади, які дуже поширені на території області і, виходячи на денну поверхню, складають Волинське (Любомль-Столінське) моренне пасмо. Сучасний стан вивчення окських відкладів Полісся не відповідає на питання, що являють собою піски з валунами кристалічних порід, які виявлені нижче від супіщаних інтер- гляціальних відкладів. На думку Е. Рюле, це може бути морена, її за лишки, або ж водно-льодовикові відклади окського зледеніння. Ще не достатньо даних і для встановлення межі окського зледеніння Волин ської області. Орієнтовно її можна провести через Милятин—Павлів ну—Володимир-Волинський і далі, паралельно долині Західного Бугу, через Любомль до кордону з Білоруською PCP.
Додніпровський лес Волинської височини за попередніми даними синхронний окській (міндельській) морені (A. Boguckij, 1972). Він за лягає окремими острівцями потужністю від 1,5 м (м. Торчин) до 6,5 м (с. Коршів) на корінних крейдово-мергельних породах верхньої крейди і складений однорідними жовтувато-сірими суглинками, плямистими внаслідок озалізнення, пористими, карбонатними, ущільненими.
2*
Середньочетвертинні відклади ((Зг), покриваючи найбільшу части ну області, представлені льодовиковими, водно-льодовиковими і озер но-льодовиковими відкладами риського (дніпровського) материкового зледеніння, а також коршівським викопним грунтовим комплексом та складно-побудованою товщею дніпровських лесовидних супісків і суг линків з прошарками та лінзами пісків.
Льодовикові (моренні) відклади пов’язані з Волинським моренним пасмом. Моренні відклади здебільшого являють собою слабо відсорто вані піски, рідше строкатозабарвлені супіски і суглинки загальною потужністю 1—5 м. У дрібноземі у значній кількості трапляються улам ки гірських порід, серед яких переважає кремінь, а підпорядковану роль відіграють кварцитовидні пісковики, кварц, кристалічні породи (граніти, граніт-порфіри та ін.). Обкатаність включень неоднакова: най гірше обкатаний кремінь, найкраще — кристалічні породи, причому зі збільшенням розмірів валунів ступінь їх обкатаності дещо зменшується. Максимальні розміри валунів досягають 1 м і більше.
Льодовикові відклади залягають не у вигляді суцільного покриву, а різними за площею острівцями у верхній частині окремих дуг, валів та горбів, ядрами яких є корінні палеогенові та верхньокрейдові породи.
Водно-льодовикові відклади у межах Волинської області пошире ні на Поліссі (зандри, ози, ками). На території Волинської височини ними складені лише піщано-супіщані товщі потужністю до 20 м і біль ше, що виповнюють давні долина стоку талих льодовикових вод (пра- долини рік Луга—Чорногузка, Луга-—Липа).
Зандри покривають значні площі межиріч Турійської денудаційної рівнини, у річкових долинах вони поступово зливаються з алювієм терас і переходять у нього. Зандри утворені майже виключно пісками, які містять інколи прошарки і лінзи супісків і суглинків потужністю до 0,5 м. Загальна потужність пісків (подекуди вони цілком розмиті) змінюється від декількох десятків сантиметрів до 4—5 м і більше. Піс ки кварцові, кварц-польовошпатові, сірі, жовті, бурі, дрібно-, середньо- і грубозернисті, горизонтально-верствуваті, з лінзами і прошарками косоверствуватих пісків, збагачених гравійно-гальковим матеріалом, який містить як екзотичні (граніти, кварцити, габро та ін.), так і міс цеві (кремінь, крейда та ін.) породи з максимальними розмірами до 5—6 см діаметром. .
Ози відомі в околицях Любитова, Турійська, Ковеля, Згоран та ін ших населених пунктів. Ози мають форму валів довжиною від декіль кох сот метрів до 2—3 км, шириною до 500 м і відносною висотою до 20—25 м. У будові озів беруть участь різнозернисті кварцові піски, доб ре обкатані, косоверствуваті, з галькою і валунами кристалічних та місцевих порід. Залягають вони безпосередньо на крейді, поверхня якої заглиблена на 2—4 м. Найчіткіше морфологічно виявлений і найповні ше вивчений в області Любитівський оз, який за даними Е. Рюле скла дається з двох різних частин — східної (біля с. Булька Любитівська) і західної (біля с. Любитів). Східна частина оза простягається з пів ночі на південь і має вигляд плоскої височини шириною 500 м і висо тою 15—20 м, а західна частина являє собою вал шириною 200 м і дов жиною 5 км.
Камові горби трапляються в районі поширення морени, від якої їх не завжди легко відрізнити.
Озерно-льодовикові відклади, часто з характерною стрічковою тек стурою, збереглися від розмиву окремими ділянками як на Поліссі, так і у межах Волинської височини, де вони просторово пов’язані з льодо виковими відкладами та шляхами стоку талих льодовикових вод. На північно-східній околиці м. Ковеля, наприклад, безпосередньо на крейдовому фундаменті залягають стрічкові глини сірі, темно-сірі, іноді з голубуватим відтінком, вологі, за шаруватістю озалізнені. їх потуж ність 2,8 м. Біля покрівлі глини помітно опіщанюються і переходять поступово у пилуваті супіски жовто-сірого кольору, озалізнені, верству- ваті, з тонкими проверстками і лінзами глин. Потужність супісків 2,7 м. Загальна ж потужність озерно-льодовикових відкладів на околиці м. Ковеля — 5,5 м.
Коршівський викопний грунт розвинений на додніпровському лесі (Волинська височина) і відповідає одному з середньоантропогенових потеплінь. Він представлений комплексом грунтів: зверху грунт відкри тих просторів з чітким генетичним профілем, знизу — добре острукту- рений грудкуватий шар з сірим малопотужним гумусовим горизонтом. Загальна потужність коршівського викопного грунту — 1,5—2,0 м.
Вище коршівського викопного грунту на території Волинської ви сочини залягає піщано-супіщано-суглиниста товща подекуди лесовидна (Коршів, Торчин та ін.), що чітко розділяється на три пачки.
Нижню пачку утворюють сірі, голубувато-сірі суглинки, часто ін тенсивно гумусовані, тонковерствуваті. Середню — піски строкатоза- барвлені (сірі, жовті, бурі та ін.), горизонтально-верствуваті, різно- зернисті, з проверстками суглинків та супісків. Верхня пачка складена лесовидними супісками сірими, жовтувато-сірими, макропористими, карбонатними. Потужність кожної з виділених пачок порід мінлива, у загальному вона рідко перевищує 4—5 м. Контакти між окремими пачками порід відсутні, місцями підкреслюються крупними викопними слідами морозно-мерзлотних деформацій (до 4,5 м глибиною), пере важно клиновидними.
Середньо-верхньочетвертинні (£?2+з) відклади складають другу незаплавну терасу річок Прип’яті, Західного Бугу, Стиру, Турії, Сто ходу та ін. Ширина терас змінюється від 0,4 до 24 км, потужність алю вію — від 4—6 до 20 м і більше, причому на волинській і поліській ділянках вони мають різну будову.
У будові другої надзаплавної тераси Західного Бугу на волинській ділянці беруть участь кварцові піски сірі, жовто-сірі, бурі, озалізнені, різнозернисті, горизонтально- та хвилясто-верствуваті, зі значною кіль кістю пилуватих і глинистих частинок, а також включень дрібногаль- кового і гравійного матеріалу (кременю, крейдово-мергельних порід, кварцу та ін.). Загальна потужність пісків (русловий алювій) зміню ється на волинській ділянці від 1—2 до 4—5 м.
Заплавний алювій другої надзаплавної тераси волинської ділянки представлений відносно однорідним супіщано-суглинистим матеріалом загальною потужністю 6—8 м і більше (лесовидного вигляду) з чіткою горизонтальною верствуватістю у нижніх частинах розрізів. Він пере кривається верхньочетвертинними еолово-делювіальними лесами на контакті з якими спостерігається місцями добре розвинений викопний грунт (с. Набережне та ін.).
У будові другої надзаплавної тераси поліської ділянки різко пере важає піщаний русловий алювій, заплавний алювій відіграє підпоряд ковану роль і являє собою глинисті піски та супіски. Старичний алювій у будові другої надзаплавної тераси як волинської, так і поліської ді лянок трапляється дуже рідко і складений інтенсивно гумусованими глинистими пісками та супісками загальною потужністю 5—7 м.
Верхньочетвертинні відклади (<3з) — це комплекс лесів і викопних грунтів (горохівський викопний грунтовий комплекс, нижній і верхній горизонти вехньочетвертинних лесів, поділений дубнівським викопним грунтом) у межах Волинської височини, а також алювій першої над заплавної тераси річок Прип’яті, Західного Бугу, Стиру, Турії, Сто ходу та ін.
Горохівський2 викопний грунтовий комплекс (рис-вюрмський, мі- кулинський інтергляціал) сформувався у дві фази. При цьому у першу фазу утворювався грунт лісового типу, у другу — степового (чорнозем- новидний) з дуже потужним гумусовим горизонтом. Грунти різних фаз діляться лесовидним матеріалом потужністю 0,5—0,8 м інтенсивно змі неним грунтотворчими процесами. Загальна потужність горохівського викопного грунтового комплексу досягає 3,0 м (А. Boguckij, 1972).
Нижній горизонт верхньочетвертинних лесів поширений на волин ській ділянці області майже всюди, досягає потужності 1—2 м. Пред ставлений суглинками, меншою мірою супісками жовтувато-сірого ко льору, іноді жовтими, карбонатними, макропористими, у нижній частині з чіткою горизонтальною верствуватістю завдяки озалізненню.
На нижньому горизонті верхньочетвертинних лесів розвинений дуб- нівський (брянський за схемою А. О. Величка і Т. Д. Морозової, 1969) грунт, який відповідає паудорфському (брянському) інтерстадіалу. Викопний грунт сірий, бурувато-сірий, іноді з голубуватим відтінком, тонкоплитчастий, оглеєний. Його потужність 0,4—0,7 м. Характерною особливістю дубнівського грунту є його інтенсивна деформованість мо розно-мерзлотними процесами як структурними (різноманітні клино подібні форми глибиною до 2,0 м і більше), так і-'аетруктурними (со- ліфлюкція).
Завершується Еерхньочетвертинний ксімплекс лесів і викопних грунтів верхнім горизонтом вер/ньочетвертинних лесів, який на тери торії волинської ділянки області повсюдно виходить на денну поверхню і є материнською породою для сучасних грунтів. Леси пальові, сірі, однорідні в основній масі, вертикально-тріщинуваті, макропористі, кар бонатні, загальною потужністю 6—8 м. У нижніх частинах розрізів леси подекуди горизонтально-верствуваті.
Весь верхній горизонт верхньочетвертинних лесів формувався в умовах холодного клімату, причому континентальність та сухість клі мату помітно наростали у напрямку від основи горизонту до його по крівлі. Потужність його 6 м і більше. Він поділений клиноподібними структурами, які заповнені лесами і являють собою псевдоморфози по повторно-жильних льодах (Горохів, Торчин та ін.). Клиновидні струк тури розпочинаються дещо нижче від сучасного грунту, що свідчить про завершення їх утворення на останньому етапі формування верх нього горизонту верхньочетвертинних лесів.
• Перша надзаплавна тераса Західного Бугу і Стиру на волинській ділянці має ширину 0,3—1,5 км і потужність алювію до 20 м. На полі ській ділянці максимальні значення ширини терас і потужностей алю вію характерні для р. Прип’ять (становлять відповідно 4—6 км та 12—34 м), ширина терас інших річок не перевищує 3—4 км, а потуж ність алювію ■— ЗО м. Будова алювію першої надзаплавної тераси річок Волинської області в загальному аналогічна будові алювію другої надзаплавної тераси.
До сучасних (<24) належать відклади заплав і русел річок, еолові (перевіяні) піски, автохтонні торфи, залізні болотні руди тощо.
Ширина заплав річок у межах Волинської височини змінюється від декількох сот метрів до 1,5—2 км (рідко більше), їх висота над рівнем води у річках становить 1—3 м, а потужність алювію —■
У межах поліської частини області ширина заплав зростає до 4—8 км, а потужність алювію, складеного в основному різнокольоро вими косо- та горизонтально-верствуватими пісками, — до 20—ЗО м. Піски повсюди водснасичені, що сприяє заболочуванню місцевості.
Еолові піски пов’язані з піщаними дюнами різноманітної форми, пасмами, валами та аренами, які поширені на поверхнях заплав, пер шої надзаплавної тераси та давніх долинах стоку талих льодовикових вод здебільшого в межах Волинського Полісся і значно рідше — Во линської височини. Вони являють собою перевідкладену вітром верхню частину розрізів алювіальних та водно-льодовикових відкладів, які мають потужність 3 м.
Автохтонні торфи у Волинській області дуже поширені. Бонн трап ляються на поверхнях заплав і першій надзаплавній терасі, давніх до линах стоку тайих льодовикових вод і рідше на вододілах. Найбільш заболоченим районом Волинської області е Верхньо-Прип’ятська аку мулятивна низовина, де заболоченість досягає ЗО—40% усієї території. Потужність торфу мінлива, максимальні її значення 2—3 м.
Залізні болотні руди складаються в основному з лимоніту і поши рені переважно в болотах на незначних площах Волинського Полісся у вигляді лінз або гнізд потужністю 0,1—1,0 м.
До нерозчленованйх відкладів Волинської області належать елю віальні утворення, розвинені в основному на писальній і глинистій крейді, яка у межах Турійської денудаційної рівнини нерідко виходить на денну поверхню. Елювій крейди представлений головним чином уламково-щебінчастим матеріалом середньою потужністю 2—3 м. Про стір між уламками заповнений вапняковою «мукою», часто цілком по рожній, тому елювій крейди пухкий. Розмір уламків зменшується в на прямку від основи до поверхні вивітрілої товщі.
КОРИСНІ КОПАЛИНИ
Волинська область порівняно небагата на родовища ко рисних копалин. Тут відомі кам’яне вугілля, торф, сировина для випа лювання вапна, цементу, цегельно-черепична сировина, будівельні та баластні піски, гончарні глини тощо. Виявлено у області ряд структур, перспективних на відкриття нафтових та газових родовищ.
Кам’яне вугілля залягає у південно-західній частині області. Тут розташоване Нововолинське родовище Львівсько-Волинського кам’яно вугільного басейну. Перші шахти басейну були закладені у 1950 р.
У надрах Волині виявлені запаси торфу, пов’язані переважно із заплавами та першими надзаплавними терасами Прип’яті, Стоходу, Турії, Стиру та їх приток.
Цементна сировина та сировина для випалювання вапна спостері гаються у Волинській області у вигляді крейдово-мергельних порід верхньої крейди.
Як цегельно-черепична сировина на Волині використовуються еоло во-делювіальні леси (м. Горохів, смт. Локачі, м. Нововолинськ та ін.), алювіальні лесовидні породи з прошарками та лінзами пісків (міста Луцьк, Берестечко та ін.), озерно-льодовикові суглинки та супіски (м. Ковель) та інші генетичні типи порід. Основна кількість запасів цегельно-черепичної сировини розташована у південній частині облас ті, де майже всюди на поверхні залягають леси та лесовидні породи.
Будівельні та баластні піски дуже поширені у північній (поліській) частині області. їх родовища пов’язані переважно з водно-льодовикови ми відкладами (озами, зандрами), які розташовані у багатьох районах області і інтенсивно розробляються.
Гончарні глини трапляються у вигляді малопотужних лінз та про шарків серед відкладів палеогену на дрібних ділянках і промислового значення не мають.
ПІДЗЕМНІ ВОДИ
Волинська область розташована в межах Волино-По- дільського артезіанського басейну, в якому поширені прісні і мінера лізовані підземні води. їх формування і територіальне поширення обу мовлюється геологічною будовою і геохімічною обстановкою надр. Во доносними є відклади палеозою, мезозою і кайнозою, серед яких виділяється декілька самостійних водоносних горизонтів.
У східній частині області водоносний горизонт утворюють тріщи нуваті пісковики рифею-кембрію. Прикривається він товщею порід верх- ньокрейдового і верхньочетвертинного віку. Розкритий горизонт ба гатьма свердловинами на глибині 50—175 м. Горизонт напірний. За кладені свердловини в понижених ділянках рельєфу в річкових долинах переважно самовиливають з дебітом 12—20, 40—60 м3/год. У окремих випадках їх дебіт зростає до 100—150 м3/год, що свідчить про високе водозбагачення горизонту.
Води цього горизонту прісні, гідрокарбонатно-кальцієвого складу з добрими смаковими якостями. На них базується водопостачання м. Маневичі. У сусідній Ровенській області води цього горизонту є ос новним джерелом водопостачання міст Ровно, Клевань, Костопіль, Здолбунів тощо.
Розвідувальні свердловини у західній частині області, зокрема в районі Турійська і Туропина на глибині 250—300 м виявили кембрій ський водоносний горизонт. Горизонт має напірні властивості, а статич ні рівні вод у свердловинах встановлюються неглибоко від поверхні. В загальному води цього горизонту вивчені поки що слабо.
Кристалічні тріщинуваті вапняки силуру утворюють водоносний горизонт, який поширений у південно-східній частині області. Горизонт напірний, водозбагачення його зростає з глибиною, наприклад, дебіт свердловин у с. Ставок Ківерцівського району, що розкрила цей гори зонт на глибині 46 м, становив 9 м3/год і зріс до 12 м3/год на глибині 60—80 м. Максимальний приплив води (25 м3/год) зафіксований у цій свердловині з глибини 150 м. У свердловині с. Годомичі Маневицького району, що розкрила відклади силуру, приплив води в інтервалі 73— 79 м становить 18 м3/год при самовпливі і збільшується до ЗО м3/год на глибині 123 м.
Все це свідчить про те, що відклади силуру містять водоносний горизонт прісних вод, водозбагачення якого тісно пов’язане з тріщи нуватістю та кавернозністю порід. Цей горизонт вивчений поки що недостатньо і для потреб водопостачання майже не використовується.
Відклади девону у Волинській області розкриті такими свердло винами, у яких виявлено два водоносних горизонти. Найбільш водо- збагачені відклади нижнього девону. Цей горизонт пов’язаний з трі щинуватими вапняками і має напірні властивості. На глибині 80—96 м він розкритий свердловиною в районі м. Ківерці, дебіт якої досягає
Водоносними виявляються також вапняки і доломіти середнього де вону. Згідно з даними, одержаними зі свердловин, що закладені в м. Луцьку, с. Верба Дубнівського району Ровенської області та ст. Не- свіч-Волинський, середньодевонський водоносний горизонт залягає на глибині 116—125 м. Він має напірні властивості, але статичний рівень встановлюється дещо нижче від поверхні суші.
Верхньодевонський горизонт на території Волинської області від сутній.
У західній частині Волинської області поширені відклади карбону. Встановлено, що товща карбону має шарувату будову, в якій чергу ються пісковики і вапняки з пластами вугілля. Відклади візейського і намюрського ярусів утворюють горизонт тріщинно-пластового типу.
Водоносний горизонт візейського ярусу пов’язаний з тріщинуватими вапняками і пісковиками, які перешаровуються проверстками глинистих сланців та алевролітів. Розкритий він свердловинами в районі Воло- димира-Волинського, а також Іваничів на глибині 284—440 м. Гори зонт водозбагачений слабо і дебіт свердловин коливається в межах
Намюрський водоносний горизонт утворюють тріщинуваті кварцові пісковики, які чергуються з глинистими і вуглистими сланцями, алев ролітами і прошарками вугілля. Поширений цей горизонт у південно- західній частині Волинської області і залягає на глибині 300—380 м. Горизонт напірний, п’єзометричні рівні встановлюються близько денної поверхні. Дебіти свердловин 3—5 м3/добу. Зростає водозбагачення го- ризоту в зоні поширення «сріблястих» пісковиків, де дебіт свердловин досягає 7 м3/год.
За хімічним складом і величиною мінералізації води намюрського горизонту дуже різноманітні і непостійні. У північній частині басейну вони слабосолонуваті, у центральній — солоні, а у південній — дуже солоні, їх мінералізація зростає до кільканадцяти грамів на літр.
Юрський водоносний горизонт у Львівсько-Волинському кам’яно вугільному басейні мало поширений і зберігся тільки у вигляді окре мих лінз у понижених ділянках поверхні карбону. Води цього горизон ту для потреб водопостачання не використовуються у зв’язку з підви щеною мінералізацією.
У крейдовій товщі водоносними виявились відклади сеноманського і сенон-туронського ярусів. Сеноманський водоносний горизонт залягає глибоко, малопотужний, дебіти водопунктів незначні, тому для водопо стачання практичного значення він не має.
Найбільш водозбагаченими выявились відклади сенон-турону, які між собою гідравлічно пов’язані і утворюють один водоносний гори зонт. На території Волинської області цей горизонт розкритий під час розвідки Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну трестом «Київгеологія». Літологічно цей горизонт представлений товщею мергельно-крейдяних порід. Потужність водоносної товщі змінюється в межах 10—80 м. Горизонт характеризується непостійністю водозбагачен- ня, яке пов’язане з тріщинуватістю і закарстованістю порід. В серед ньому дебіт свердловин коливається в межах 3—10 м3/год, інколи зро стає до 20 м3/год. Трапляються ділянки більш водозбагачені, де приплив води у свердловини становить 40—60 м3/год.
Сенон-туронський водоносний горизонт живиться за рахунок інфіль трації атмосферних опадів та підпливу вод тектонічних порушень з гли бини. Рух водного потоку відбувається в сторону рік Західного Бугу та Прип’яті.
Води сеноманського горизонту прісні (гідрокарбонатно-натрієво- кальцієвого складу) з мінералізацією до 1 г/л і фізичними вла стивостями, які дозволяють використовувати їх для водопостачан ня шахт, робітничих селищ, промислових підприємств та міст об ласті.
Четвертинні відклади на території Волинського Полісся представ лені флювіогляціальними пісками з домішкою гальки з гравію, алю віальними глинистими пісками, суглинками та моренами. Разом з корою вивітрювання верхньої крейди вони утворюють перший від денної по верхні водоносний горизонт. Він залягає на глибині 2,5—8 Ц від по верхні. Літологія горизонту дуже мінлива як за площею поширення, так і за розрізом, чим і пояснюється непостійність дебіту водопунктів. Поповнення запасів вод у цьому горизонті перебуває у тісній залеж ності від атмосферних опадів. На його режим значною мірою впливає рівень руслових вод річок.
Проведені нами польові дослідження показали, що хімічний склад вод першого від поверхні водоносного горизонту, який прийнято нази вати грунтовими водами, залежить від клімату, рельєфу, мінерального складу і фізико-механічних властивостей водовміщуючої товщі та її покрівлі. На підвищених ділянках води належать переважно до гідро- карбонатно-кальцієвого типу, з мінералізацією 0,2—0,5 мг/л. Води м’які зі сталою твердістю 0,64—3 мг-екв/л. СОг у цих водах в польових умо вах становить 8—17 мг/л. Амоній виявлений не у всіх водопунктах і вміст його змінювався від сотих часток міліграма на літр до слідів. Взагалі ці води переважно безколірні з задовільними смаковими якостями.
На рівнинних майже нерозчленованих ділянках Волинського Поліс ся (район Камінь-Каширська, Ратне та інші), підземний стік дуже спо вільнюється, місцевість заболочується. У хімічному складі грунтових вод з’являються сполуки окису азоту у підвищеній кількості (до 20 мг/л) та залізо болотного походження. Типово поліські умови позна чаються і на фізичних властивостях цього горизонту. Вода у криницях мутна, жовтого відтінку з неприємним присмаком.
Води четвертинного водоносного горизонту Волинської області вза галі, за винятком заболочених ділянок, мають порівняно задовільні фізичні властивості. Вони м’які, гідрокарбонатно-кальцієво-магнієвого складу з мінералізацією до 1 г/л. Неглибоке залягання горизонту до зволяє сільському населенню використовувати підземні води цього го ризонту для побутових потреб.
Отже, Волинська область повністю забезпечена підземними вода ми, придатними для широкого використання.
ГЕОМОРФОЛОГІЯ
МОРФОСТРУКТУРИ І МОРФОСКУЛЬПТУРИ
Хоч рельєф Волинської області на перший погляд зда ється досить простим і одноманітним, особливо в північній, поліській її частині, проте він має складну будову і не менш складну історію роз витку. В утворенні його брали участь внутрішні (ендогенні) і зовнішні (екзогенні) сили Землі, обумовлені дією льодовиків та їх талих вод, річкових і підземних вод, вітру і рослинних організмів.
Ендогенні сили створили основні нерівності поверхні області, так звані морфоструктури, а екзогенні сили, діючи на ці морфострук- тури, урізноманітнювали їх поверхню і формували річкові долини і озерні заглибини, вкривали поверхню моренними суглинками тощо, утворюючи форми, які називають морфоскульптурами.
Аналізуючи геологічну будову Волинської області, можна конста тувати на її території такі морфоструктури:
а) Львівськ о-В олинська, що являє собою глибоку запа дину з кристалічним фундаментом на глибині 6—7 тис. м, заповнену потужними шарами палеозойських та мезозойських осадових порід.. Ця западина виявлена в рельєфі західною частиною Волинської висо чини і є прикладом оберненої оротектоніки, при якій тектонічна запа дина виступає на сучасній поверхні не низовиною, а височиною; Львів сько-Волинська морфоструктура, починаючись у Львівській області і продовжуючись в ПНР, поширена на невеликій, південно-східній час тині області.
б) В о л и н о-П о д і л ь с ь к а виявлена однойменною моноклінал- лю, яка утворена ступінчастим опусканням докембрійського кристаліч ного фундаменту в бік Львівсько-Волинського прогину. В рельєфі ця морфоструктура утворює високу рівнину — Волино-Подільське плато' і має пряму оротектоніку.
в) К о в е л ь с ь к о-Р а т н і в с ь к а (Волинська) морфострукту ра, в якій докембрійський кристалічний фундамент розташований на глибині 600—2000 м і перекритий лише крейдовими, палеогеновими і четвертинними відкладами. Ця морфоструктура теж має пряму оротек- тоніку, піднята не дуже високо і служить вододілом між ріками При п’ять та Західний Буг.
Зазначені морфоструктури ускладнені численними розломами кри сталічного фундаменту, які поділили земну кору в межах області на окремі блоки. Найважливіший розлом, що відділяє Львівсько-Волин ську і Волино-Подільську морфоструктури від Ковельсько-Ратнівської, геологи назвали Володимир-Волинським розломом, який простягається від м. Володимира-Волинського на смт. Голоби і Маневичі. Цей розлом добре виявлений у сучасному рельєфі, тому що він відділяє Волинську
височину від Поліської низовини і визначає напрямок р. Стохід (від витоку до с. Угли )та р. Стир (від с. Навіз до с. Старий Чорторийськ).
Крім Володимир-Волинського розлому спостерігаються і інші, на приклад розломи, по яких докембрійський фундамент східцями спуска ється в бік Волино-Подільської западини. Вони визначають напрямки верхів’їв рік Горині, Стиру та Західного Бугу, долини яких завдяки цьому прорізують Волинську височину, поділяючи її на декілька від тинків.
Морфоструктури — це переважно поховані форми рельєфу, які важ ко виявити і охарактеризувати повно і детально. На противагу цьому •морфоскульптури — це поверхневі, добре видимі форми рельєфу, які досить легко виявити і описати. Ось чому екзогенні форми рельєфу і в цій роботі охарактеризовані і набагато детальніше розмежовані на геоморфологічні райони, ніж морфоструктури. Серед екзогенних форм важливу роль в межах області відіграли материкові зледеніння і ріки. Материкові зледеніння, центр яких розташований далеко на півночі, на так званому Балтійському щиті, двічі досягали території Волинської області. Перший раз —• під час окського зледеніння (приблизно 500 тис. років тому) і другий раз — під час дніпровського зледеніння, яке зай няло територію Європи приблизно 200 тис. років тому. Окський льодо вик вкривав лише західну частину області, в основному Львівсько-Во линську морфоструктуру, а дніпровський льодовик вкривав переважно її північну частину, приблизно по лінії Любомль—Ковель—Любитів— Старий Чорторийськ.
Відклади окського зледеніння — морени та флювіогляціальні ва лунні піски, поховані під молодшими відкладами — лесовидними су глинками та алювіальними супісками, і тому не утворюють видимих рельєфних форм. Зате відклади дніпровського зледеніння в багатьох місцях утворюють виразні форми рельєфу: кінцево-моренні горби, флю віогляціальні ози, валунно-суглинисті конуси виносів, відклади прильо- довикових озер, які облямовують кінцево-моренні горби. Ці форми рельєфу і відклади, вперше описані П. А. Тутковським ще в 1902 р., простягаються від Любомля на Ковель, Любитів, Маневичі, Старий Чорторийськ, далі на Дубровицю, Володимирець (Ровенська область) та Столин (БРСР).
Льодовики древніх зледенінь, насуваючись на територію області, натикалися тут на дольодовиковий рельєф, представлений головним чи ном річковими долинами та межиріччями. Здебільшого ці дольодови- кові долини поховані під відкладами зледенінь, проте деякі з них збе реглися більш або менш чітко. Найвиразнішою є долина прадавньої Прип’яті, яку зайняли води сучасної Прип’яті. Другою великою дольо- довиковою долиною є прадолина Стир-Словечно, яка починалась близько с. Затурці і простягалась на Крлки—Старий Чорторийськ і далі на Сарни і Глинне (Ровенська область) та Миклашевичі і Наровлю (БРСР), де з’єднувалася з прадолиною Прип’яті. У межах області ця прадолина займає майже весь простір між сучасними долинами Сто ходу і Стиру і виявлена в сучасному рельєфі широкою смугою боліт, які починаються у верхів’ї Стоходу і простягаються на села Вічині,
Пожарки, Сокіл, Граддя, Будки і Ровенську область. Прадолина Стир-Словечно не має тепер великої річки, тому вона менш виразна від прадолини Прип’яті.
Давні зледеніння залишили різноманітні четвертинні відклади, представлені переважно валунними пісками, супісками та суглинками, які в північній частині Волинського Полісся досягають 25—50 м. У пів денній частині Полісся потужність четвертинних відкладів набагато менша (5—10 ж), а в багатьох місцях вони відсутні, і там виступають на денну поверхню корінні породи — мергелі крейдові системи. Ці крейдові породи прикриті лише грунтом і являють собою дольодови- кову денудаційну поверхню, на якій малопотужні льодовикові відклади були повністю або частково змиті. Отже, у Волинському Поліссі поши рені також і денудаційні форми рельєфу (рис. 6).
Річкові долини на Поліссі широкі, не глибокі, без крутих схилів, тому мало виразні. За даними О. М. Маринича, долина р. Прип’яті у Волинській області має заплаву шириною до 2,5 км, першу надза плавну терасу шириною до 8 и і другу терасу шириною до 10 км на правому березі. Отже, сукупна ширина долини перевищує 20 км. Якщо ж узяти до уваги, що заплава ледве піднімається на 1,5 м над руслом ріки, перша тераса — на 3—4 м, друга не перевищує висотою першу терасу на 10 м, а межирічні вододіли піднімаються над рікою на ЗО м, причому на віддалі від неї на 25—ЗО км, то стане зрозумілою виключна невиразність розміщення поліських долин та міждолинних вододілів.
і/ Витік р. Прип’яті починається в болотному масиві біля с. Гупали
І Любомльського району і не має оформленої долини аж до с. Прип’ять. Тільки нижче за течією, в районі смт. Ратне ріка поступово створює заплаву шириною до 2,5 км та маловиразну першу надзаплавну тера су загальною шириною понад 8 км. І заплава, і перша надзаплавна тераса тут дуже заболочені, що є, очевидно, наслідком того, що р. При п’ять використовує дольодовикову прадолину, заповнену потужними шарами льодовикових і алювіальних пісків, валунних супісків та тор фів. Особливо широкою і невиразною долина р. Прип’ять стає на від різку між селами Ветли і Люб’язь: тут русло ріки розгалужується на численні рукави, які зникають лише при впаданні її в оз. Люб’язь. Згідно з поглядами сучасних геоморфологів, подібні розгалуження ру сел свідчать про наявність значного зниження висоти корінних порід, викликаного, можливо, тектонічними опусканнями.
Для долин р. Прип’ять характерна досить широка друга надза плавна тераса, так звана борова, складена пісками і вкрита сосновими лісами (борами). Піски ці відкладені талими льодовиковими (флювіо гляціальними) водами. Коли талі льодовикові води спали, то вітри почали перевіювати ці піски і створювати еолові форми рельєфу: пара болічні дюни, бархани тощо. Утворення цих форм швидко припинилось, тому що піски заростали псамофітною рослинністю — сосною, шелю гою тощо. Але в наш час, там, де надмірно вирубані соснові ліси, помі чається розвіювання пісків і утворення еолових форм.
Виразніші долини мають притоки Прип’яті — Стир, Стохід і Турія. Долина Турії складається з чотирьох відмінних між собою ділянок:
Стир на відміну від рік Турії і Стоходу починається далеко за межами Волинського Полісся, на краю Подільського плато, перетинає Мале Полісся, входить у межі Волинської височини біля с. Мерва і виходить з неї біля м. Луцька, перерізуючи її наскрізь в добре сфор мованій долині з терасованими схилами загальною висотою до 50 м. Приймаючи біля с. Торговиця свою основну притоку Ікву, яка теж по чинається на краю Подільського плато, заплава р. Стир стає широкою (понад 2 км) і змінює свій напрямок з північно-східного на північний.
3—3339
-оз Лю6*яіь^
Ка м ін ь-Капі и рськи й
Стара аиясівна
юбомль
Турійськ
Ірлоди;
^Новово
(МУ ЦБК
Цей напрямок долина р. Стир зберігає і по виході на Поліську низо вину аж до с. Сокіл; схили долини знижуються тут до 15—20 м над рікою. За с. Сокіл р. Стир різко повертає на північний схід, викорис товуючи частину прадавньої долини Стир—Словечно; долина на цій від стані дуже заболочена, з невиразними схилами і значною потужністю четвертинних алювіальних відкладів (15—20 м). За м. Старий Чорто- рийськ р. Стир знову повертає на північ і біля с. Стара Рафалівка простягається у Ровенську область. На цій віддалі р. Стир, покинувши прадавню долину, розробила нову — з вузькою заплавою та корінни ми схилами, складеними крейдовими породами.
Геоморфологія річкових долин Волинської височини суттєво від різняється від геоморфології долини Полісся. Основна відмінність по лягає в тому, що долини Волинської височини (не лише долини великих рік, а й їх приток) врізані на ЗО—50 м, мають виразні терасовані схи ли і густу сітку балок і ярів, які розчленовують міжрічкові простори, надаючи їм не тільки хвилястого, а часто горбистого характеру. Особ ливо розчленована поверхня на півдні Волинської височини, між міс тами Берестечком і Гороховом, де абсолютні висоти піднімаються май же до 300 м. Все це створює загальний тон генетичних особливостей у рельєфі Полісся і Волинської височини: у першому переважають вод- ноакумулятивні форми, у другому — водноерозійні.
Проте між річковими долинами Полісся і Волинської лесової ви сочини є певна подібність, наприклад у будові заплав, які переважно широкі і заболочені, особливо у таких річок, як Луга (притока Захід ного Бугу), Липа, Чорногузка (ліві притоки Стиру), в однаковій кіль кості терас у долинах головних річок (всі вони мають по дві надзаплав ні тераси, що свідчить про схожість їх розвитку в четвертинному пе ріоді).
Форми давнього зледеніння поширені лише в поліській частині області. На Волинській височині, західна частина якої вкривалась най давнішим (окським або міндельеьким) зледенінням, вони не зберег лися; форми рельєфу цього зледеніння цілком перероблені річковою ерозією і поховані під відкладами лесовидних суглинків та алювіаль них суглинків.
Серед форм рельєфу, сформованих зледенінням, переважають вод но-льодовикові форми, тобто створені талими водами льодовика. До них належать ози, зандрові та озерно-льодовикові рівнини.
Кінцево-моренні горби на Волині складені переважно гравійно- гальковим матеріалом з великою кількістю кристалічних валунів різ ного розміру. На відміну від озів кінцево-моренні горби простягаються поперек до напрямку руху льодовика, утворюючи широку смугу вираз них горбів, які починаються в Любомльському районі і тягнуться через Ковельський і Маневицький райони в Ровенську область і БРСР. У
ядрах більшості цих горбів залягають корінні крейдові породи, що вка зує на піднесення дольодовикової поверхні, яке було перешкодою для дальшого просування Дніпровського льодовика на південь.
Про кінцево-моренний характер цієї горбистої смуги свідчить по ширена на південь від неї смуга похилих рівнин зандрового типу, зо крема між селами Любитів і Дроздні, Маневичі і Граддя та в багатьох інших місцях по зовнішньому краю кінцево-моренної смуги.
У зоні кінцево-моренних горбів збереглися подекуди озерно-льодо викові рівнини. Вони складені шаруватими суглинками і супісками, так званими стрічковими глинами, відкладами колишніх прильодовикових озер, у яких влітку, коли посилено розтавав льодовик, відкладався шар піску, а взимку, коли танення майже припинялося, відкладався шар глини або суглинку. Відклади таких прильодовикових озер можна по бачити в кар’єрі поблизу м. Ковеля та в інших місцях.
Характерними для Волинського Полісся є карстові та денудаційні форми рельєфу. Карстові форми виявлені переважно западинами різ них розмірів і глибин. Більш глибокі з таких западин заповнені водою і являють собою озера, наприклад оз. Свитязь. У межах Волинського Полісся налічують декілька десятків карстових озер глибиною понад 15 м. Більш поширені неглибокі карстові западини, які скоро були за мулені, тепер являють собою круглі або овальні заболочені пониження.
Карстові форми у Волинському Поліссі поширені там, де близько до поверхні залягають крейдяно-мергельні породи, які мають багато легко розчинного у воді вапна. Вилуговуванню цього вапна і утворенню провалля мабуть сприяють численні тріщини в крейдяно-мергельних породах, які утворились внаслідок тектонічних рухів. Цьому сприяють також рясні опади і багатство підземних вод, які циркулюють по трі щинах, розширюють їх і дають численні висхідні джерела в озерах.
Карстові озера і безозерні карстові западини поширені на Волин ському Поліссі групами, саме там, де крейдово-мергельні породи не покриті четвертинними породами. Найбільше групи таких озер розта шовані навколо Шацька, Любомля, Ковеля, Маневичів, Каменя-Кашир- ського, Турійська тощо. Група карстових озер є біля с. Озеряни Турій- ського району.
Слід мати на увазі, що не всі озера Волинського Полісся карстового походження; багато з них утворилися на заплавах рік, зокрема на за плаві Прип’яті та її деяких притоках (озера Турське, Горіхове, Люб’- язь). На противагу карстовим озерам, які майже виключно живляться підземними водами, заплавні озера мають річкове і грунтове живлення.
Денудаційні форми рельєфу 3 теж дуже характерні для Волинсько го Полісся. Вони створені в дольодовиковий період на межиріччях, складених крейдою і мергелями крейдового віку. Денудаційний рельєф на Волині виявлений дещо горбистими вододілами, які піднімаються над прилеглими долинами на 20—ЗО м. На більшій частині поверхні ці вододіли майже не мають четвертинних відкладів і прикриті лише своєю корою звітрювання, на якій утворилися родючі перегнійно-кар бонатні грунти. Райони поширення денудаційного рельєфу в крейдових відкладах відомі навколо Шацька, Любомля, Ковеля, Турійська, По- ворська, Маневичів та в інших місцях. Не важко помітити, що названа смуга денудаційного рельєфу збігається, з одного боку, з поширенням карстових озер, а з другого боку, з розташуванням кінцево-моренних форм рельєфу.
Еолові форми досить поширені на Волинському Поліссі. Вони при в’язані до флювіогляціальних пісків, які переважно простягаються вздовж поліських річок, зокрема Прип’яті, Стоходу і Стиру. Проте вони трапляються і на межиріччях. Піщані пасма, поширені вздовж річок, називають боровими терасами, оскільки вони в минулому були вкриті сосновими лісами (борами). Значні вирубки лісів, які проводи лися в цих місцях, призвели до того, що вітер розвівав піски, утворюю чи еолові форми — піщані дюни, вали, бархани тощо, складені добре відсортованим піском.
Проте слід мати на увазі, що еолові форми, в місцях поширення пісків, утворювалися і без участі людини в посушливі (ксеротермічні) епохи, які не раз траплялися в льодовиковому і післяльодовиковому періодах. Повсюдне поширення на Волинському Поліссі еолових форм дало підставу відомому дослідникові цієї території П. А. Тутковському висунути припущення про наявність холодних прильодовикових пус тинь, які тут існували в льодовикові епохи. Ці пустині утворилися ні бито внаслідок дії сухих і теплих вітрів фенового 4 типу, які дули з льо довика, висушували зандрові піски, розвіювали їх, утворюючи дюни та бархани, виносили з них пил, який осідав південніше, формуючи по клади лесових суглинків. Пізніші дослідження показали малу ймовір ність існування справжніх пустинь на Поліссі. Однак поширення дав ніх еолових форм рельєфу свідчить про те, що тут були в четвертинному періоді сухі епохи з сильними західними вітрами, які розвіювали піски і насипали так звані параболічні дюни, які в більш вологі епохи заро стали лісами і закріплювалися без руху. Сучасна епоха є досить воло гою і несприятливою для утворення еолових форм, і якщо спостеріга ються місцями рухомі піски, то вони є наслідком поганого господарю вання людини.
На Волинському Поліссі трапляється рельєф органогенного похо дження, представлений торфовищами, які займають великі площі, зо крема в долині р. Прип’яті та на межиріччях Стоходу, Стиру, Турії і Західного Бугу тощо. Характерною рисою торфовищ є їх купинний мік рорельєф при загальній рівнинності поверхонь, а також наявність окре мих понижень, зайнятих, як правило, неглибокими озерами.
Розташування генетичних типів рельєфу по території Волинської області має певні закономірності, на які вперше вказав П. А. Тутков- ський. Зональність ландшафтів Волині — так назвав дослідник цю за кономірність, розуміючи під терміном ландшафти насамперед характер рельєфу і четвертинних відкладів. На крайній півночі Волині автор описує моренний ландшафт, створений, на його думку, головним чином валунно-суглинистими відкладами давніх льодовиків. Південніше про стягається зона кінцево-моренного ландшафту, представленого горба ми кінцевих морен і озів. За кінцево-моренним ладшафтом пошире ний зандровий ландшафт, сформований переважно водно-льодовико вими піщаними відкладами, який далі на південь змінюється лесовим ландшафтом, характерним для Волинської височини.
Пізніші дослідження внесли в створену П. А. Тутковським картину зональності рельєфу певні корективи, які, проте, не змінили його основ ної думки. Так, на півночі області, в зоні долини Прип’яті тепер пока зують на картах не моренний рельєф, а алювіальний (заплави і тера си), частково флювіогляціальний та еоловий (борові тераси). Незмін ною залишилась зона кінцево-моренного рельєфу, у якій виявлено де нудаційну основу, і зандрова зона, що має озерно-гляціальну і денуда ційну основи. Нарешті, лесовий рельєф, для якого характерні долино- балочні та яружні форми, теж правильно визначив П. А. Тутковський. Отже, картина зональності рельєфу Волинської області в цілому вірна, тепер його вивчено більш детально, ніж на початку XX століття.
ГЕОМОРФОЛОГІЧНІ РАЙОНИ
Сучасний стан вивчення рельєфу Волині дозволив радян ським вченим П. М. Цисю та О. М. Мариничу зробити спробу геомор фологічного районування цієї території. Проте вони охоплювали або всю територію Прип’ятського Полісся (О. М. Маринич), або всіх захід них областей УРСР (П. М. Цись), тому нема детального огляду кожної адміністративної області. Нижче подаємо геоморфологічне районуван ня Волинської області (рис. 6), яка виразно поділяється на дві гео морфологічні області, різко відмінні за походженням і будовою рельє фу: І — Волинська акумулятивна рівнина і II — Волинська ерозійна височина. Рельєф Волинської акумулятивної рівнини створений льодо виковою, водно-льодсвиковою і річковою акумуляцією: моренами, кін цево-моренними формами, зандрами, озерними алювіальними і, нареш ті, еоловими формами. Денудаційні форми рельєфу (карстові западини, міжрічкові підвищення корінних порід, річкові долини врізані в корінні породи), хоч і дуже характерні, проте мають підпорядковане значення і не займають більше ніж 20—25% поверхні області. Залежно від по ширення генетичних типів рельєфу та їх співвідношення область Волин ської акумулятивної рівнини поділяється на такі геоморфологічні райони:
Особливо заплава розширюється там, де впадають такі притоки, як Вижівка, Турія і Стохід, та на ділянці між селами Ветли і Люб’язь. На заплаві часто трапляються еолові форми — параболічні дюни, вали тощо, складені добре відсортованими пісками, але ці еолові форми ніби втоплені в заболочені простори заплави. Саме такі піщані вали і горби являли собою з давніх давен зручні місця для поселень і на них існує багато сучасних сіл — Люб’язь, Ветли, Горки, Дольськ, Річиця та ба гато інших. Ширина першої надзаплавної тераси від 2 км біля смт. Рат не до 7,5 км біля смт. Любешів. Тиловий край цієї тераси О. М. Ма- ринич проводить по таких селах: Гупали, Кримно, Дубечне, південніше сіл Поступель, Видерта, Залаззя, Кухітська Воля (Ровенська обл.).
Друга надзаплавна тераса Прип’яті, за даними О. М. Маринича, піднімається над рікою на 15—20 м і досягає ширини 20—25 км на межиріччі Турії і Стиру. Для неї характерні менша потужність алю віальних відкладів (в середньому 5—10 м) і численні піщані горби з «еоловими формами. Тиловий край цієї тераси, отже і Верхньо-Прип’ят- ського району, О. М. Маринич проводить через такі населені пункти: Полапи, Любохини, Дубечне, Стара Вижівка, Карасин, Серхів. У Верх- ньо-Прип’ятському районі поширені великі болотні масиви (Турський, Цирський, Оріхівський та ін.) з властивим для них купинним мікро рельєфом.
Загалом Любомль-Ковельський район є підвищеним, з висотами, які в багатьох місцях перевищують 200 м н. р. м. Отже, він підніма ється над Верхньо-Прип’ятськнм районом на 50—60 м. Підвищеність Любомль-Ковельського геоморфологічного району добре позначається на долинах річок Західного Бугу і Турії, коли вони перетинають цю смугу: долини їх звужуються, стають виразними і не мають бічних притоків. Вздовж правого берега Західного Бугу простягається части на Головного Європейського вододілу, який поділяє басейни Чорного (Прип’ять) і Балтійського (Західний Буг) морів. Цей вододіл дуже невиразний, у багатьох місцях заболочений.
простягається між ріками Турія і Стир. На відміну від Любомль-Ко- вельського району він має більше боліт, які розривають цілісність під вищеної смуги крейдових порід на окремі горбисті ділянки. Більша заболоченість сприяла кращому збереженню лісів, отже ця кінцево- моренна смуга більше заліснена. Південну межу Поворсько-Маневи- цького геоморфологічного району проводять по лінії таких пукнтів: За- диби—Любитів—Мельниця—Софія—Оконськ—Старий Чорторийськ.
Північна межа району більш звивиста і проходить від с. Датинь у на прямку на Камінь-Каширський, але до нього не доходить, звертаючи на с. Полицю, звідки повертає на південь в напрямку на с. Великий Обзир, далі на села Карасин, Серхів і у Ровенську область.
У Поворсько-Маневицькому геоморфологічному районі є карстові і денудаційні форми рельєфу, але більш поширені зандрові рівнини, переважно заболочені і заліснені. На фоні цих заболочених рівнин кін цево-моренні горби скреслюються досить виразно і чітко.
Поверхня Турійсько-Оваднівського району в багатьох місцях пе ревищує 200 м н. р. м., причому не окремими горбами, а широкими масивами, найбільшими з яких є Турійський, Оваднівський, Володимир- Волинський, Купичівський, Озютицький тощо. Ці масиви, вкриті родю чими перегнійно-карбонатними грунтами, з давніх давен стали хлібо робською базою слов’янських племен, які заснували тут міста: Воло- димир-Волинський, Луцьк, Волинь, Червень та ін. По цих масивах протікали ріки ще в дольодовиковий період; у наш час простягається Головний Європейський вододіл дуже звивистою і невиразною смугою через села Бійницю—Стенжаричі—Олеськ.
Поряд з вододільними денудаційними підвищеннями в цьому районі є значні улоговини, утворені дольодовиковими ріками і карстовими процесами, але в людовикові епохи замулені моренними і озерними відкладами і зараз виявлені заболоченими рівнинними пониженнями. Деякі з них мають виразну форму долин (наприклад, долина, в якій починається р. Турія), інші — розлогих знижень (у верхів’ях Стоходу або в районі с. Мосур).
Журавичинський, Ківерцівський масиви), зрідка трапляються карстові озера. На відміну від попереднього району велику площу тут займають заболочені зниження, вкриті лісами, і тому Рожище-Цуманський район в цілому більш лісистий від Турійсько-Оваднівського.
Волинській ерозійній височині властиві різноманітні ерозійні фор ми рельєфу: яри, балки і річкові долини різної будови і розмірів. Во линська область займає лише західну частину одноіменної височини між річками Стир і Західний Буг. Основу рельєфу цієї частини височини становить, як було уже відзначено, морфоструктура Львівсько-Волин ської западини, яка заповнена потужною говщею палеозойських і ме зозойських відкладів, нашарування яких завершується відкладами- верхньої крейди (турон, сенон), представленої переважно мертелями. Крейдові відклади перекриті четвертинними утвореннями континенталь ного типу і виявлені майже виключно лесоподібними суглинками; тіль ки в долинах річок і на їх заплавах залягають алювіальні (річкові) суглинки і супіски та рештки льодовикової морени — на схилах долин під лесовидними суглинками. Отже, четвертинні відклади (переважне лесовидного типу) перекривають суцільною поволокою корінні крейдові відклади, які на денну поверхню майже ніде не виходять.
Нерівний рельєф крейдової поверхні визначає основні орографічні риси західної частини Волинської височини: наявність підвищеної сму ги між Луцьком і Володимиром-Волинським, де абсолютні висоти пе ревищують 250 м н. р. м. (максимальна висота 288 м н. р. м. біля с. Са дів). Пониження крейдової поверхні відбувається за рахунок смуги рів нин між смт. Іваничі та с. Радомишль, абсолютні висоти якої менші від 2-50 м н. р. м. Підвищення крейдової поверхні на півдні області обумовило появу високої і дуже розчленованої височини на захід від м. Берестечка, де висоти досягають максимального значення в усій Во линській області — 292 м н. р. м. (7 км на схід від залізничної плат форми Брани на лінії Львів—Луцьк).
Зазначені нерівності крейдові поверхні не тільки зумовлюють оро графічні особливості Волинської височини, вони також визначають глибину і густоту ерозійного розчленування сучасної поверхні височини.
Ще одна малопомітна, але важлива риса для визначення будови поверхні Волинської лесової височини полягає в тому, що саме її за хідна частина підлягала материковому зледенінню. Сліди цього дав нього, окського або міндельського зледеніння виявляються в появі гранітних валунів в руслах річок, пісків, зокрема в долині Західного Бугу і в кар’єрах цегельних заводів. Оскільки ці льодовикові сліди ві домі лише по долинах річок Західного Бугу і Луги, то можна припус
тити, що окський льодовик на Волинській височині, яка стояла пере шкодою на його шляху, просувався на південь по цих річкових доли нах, не перекриваючи вододілів. Вказані особливості поверхні Волин ської височини дозволяють поділити її на такі геоморфологічні райони:
Північна межа цього району дуже виразна і проходить по лінії шосе Володимир-Волинський—Луцьк—Олика. Західна і східна межі теж чіткі і проходять по ріках Луга і Путилівка. Тільки південна межа не всюди чітка, і ми проводимо її по долині р. Нехворощі на смт. Лока- *іі, на с. Садів і по долині р. Чорногузка, а по р. Стир на межі Волин ської області з Ровенською.
Північну межу району ми проводимо від с. Устилуга по р. Луга, далі по р. Нехворощі на р. Чорногузка, а південну межу по р. Західний Буг від с. Литовеж до с. Заставне, а далі на села Павлівка—Завидів— Озерці—Вільхівка—Сенкевичівка і на Боремель (Ровенська область).
КЛІМАТ
Клімат Волинської області помірний, вологий, з м’якою зимою, нестійкими морозами, частими відлигами, нежарким літом, знач ними опадами, затяжними весною і осінню.
На території Волинської області працює шість метеорологічних станцій у таких пунктах: Луцьк, Любешів, Свитязь, Маневичі, Ковель, Володимир-Волинський. Крім цих станцій матеріал для вивчення клі мату збирають 15 метеопостів. На метеостанціі м. Ковеля ведуться актинометричні спостереження за сонячною радіацією, радіаційним ба- . лансом та тривалістю сонячного сяйва, тому радіаційні характеристики в роботі грунтуються не на розрахунках, а на основі матеріалів інстру ментальних актинометричних спостережень.
РАДІАЦІЙНИЙ І ТЕПЛОВИЙ РЕЖИМИ
"Сонячна радіація є одним з основних факторів форму вання клімату, характеристика радіаційного режиму розкриває зако номірності розподілу сонячної радіації і радіаційного балансу в часі і простори
Сонячна радіація, яка поступає на поверхню Землі від сонця, на зивається прямою, і величина, її залежить від висоти сонця над гори зонтом та ступеня хмарності. Річний прихід сонячної радіації при ясно му небі для області становив би 117 ккал/см2, але хмарність зменшує величину прямої сонячної радіації втроє і за рік становить 40,3 ккал/см2^ з таким розподілом за місяцями:
І II III IV V VI VII VII [ їх X XI XII
0,4 1,0 3,3 4,0 6,0 7,3 6,4 5,2 3,9 1,8 0,6 0,4
На земну поверхню сонячна радіація приходить не тільки у формі прямої, але й розсіяної радіації. Хмарність збільшує розсіяну радіа цію. Розподіл розсіяної сонячної радіації за рік становить 52,4 ккал/см2. Розподіл за місяцями показано нижче:
І II III IV V VI VII VIII їх X XI XII
1,8 2,7 4,5 5,5 7,2 7,3 7,3 6,2 4,5 3,0 1,3 1,1
Разом величини прямої і розсіяної сонячної радіації творять су марну радіацію, якої за рік область одержує 92,7 ккалісм2 з таким розподілом за місяцями:
І II III IV V VI VII VIII їх х XI хи
2,2 3,7 7,8 9,5 13,2 14,6 13,7 11,4 8,4 4,8 1,9 1,5
У Луцьку налічується лише 35 сонячних днів та 144 похмурих, 176 днів року — мінливохмарні (табл. 1).
Таблиця 1
Розподіл сонячних і похмурих днів на Луцькій метеостанції
|
Місяці |
Дні |
|
|
СОНЯЧНІ |
похмурі |
|
|
і |
1,6 |
17,5 |
|
и |
1,6 |
15,6 |
|
ш |
3,2 |
13,6 |
|
IV |
3,3 |
10,2 |
|
V |
2,7 |
8,6 |
|
VI |
2,9 |
8,4 |
|
VII |
3,4 |
7,5 |
|
VIII |
4,7 |
7,0 |
|
IX |
5,0 |
7,2 |
|
X |
3,6 |
10,3 |
|
XI |
1,1 |
20,0 |
|
XII |
1,9 |
18,4 |
Поглинання земною поверхнею сумарної радіації залежить від ха рактеру поверхні. За рік кожний квадратний сантиметр поверхні Во линської області вбирає 70,5 ккал з таким розподілом за місяцями:
І II III IV V VI VII VIII гх X XI XII
0,9 1,9 4,8 7,5 10,6 11,7 11,2 9,2 6,7 3,8 1,4 0,8
Здатність поверхні до нагрівання залежить від величини її альбе до, тобто від величини відбиття променів поверхнею, що виражається в процентах від сумарної радіації.
У м. Ковелі альбедо за місяцями і за рік становить:
І II III IV V VI VII VIII їх х XX XII
58 50 39 21 20 20 19 19 20 20 24 48
Отже, за рік кожний квадратний сантиметр поверхні відбиває 29% радіації, яка приходить на неї. Різницю між прихідною і витратною частинами сонячної радіації називають радіаційним балансом (іскал/'см2), який в області по місяцях досягає таких величин:
І II III IV V VI VII VIII IX X XI XII
--0,8 —0,1 1,9 4,8 6,0 6,8 6,6 5,2 3,2 1,0 —0,1 —0,7
Радіаційний баланс в області за рік додатний і становить приблиз но 34 ккал/см2. Період з додатним радіаційним балансом триває вісім місяців. Перехід радіаційного балансу від від’ємного до додатного від бувається в третій декаді лютого. Величина від’ємного радіаційного ба лансу в середньому досягає 1,7 ккал/см2. Максимальна сума радіацій ного балансу спостерігається в червні — 6,8 ккал/см2.
Тривалість сонячного сяйва протягом року в області становить 1738 год з таким розподілом за місяцями:
І II ПІ IV V VI VII VIII їх X XI XII
39 57 119 160 243 260 251 226 189 124 43 27
Тепловий режим виражається тепловим балансом, до якого, крім
радіаційного балансу, відноситься кількість тепла, яка витрачається
на випаровування, на турбулентний теплообмін підстилаючої поверхні з атмосферою і теплообмін у грунті.
За рік в області випаровується 555—565 мм вологи, на це витра чається до 25 ккал/см2 тепла, на турбулентний теплообмін підстилаю чої поверхні з атмосферою — 6 ккал/см2, на теплообмін у грунті —
Отже, основна кількість тепла, яку одержує поверхня Волинської області, витрачається на випаровування, а турбулентний теплообмін підстилаючої поверхні з атмосферою і теплообмін у грунті порівняно невеликий. Тому в межах Волинської області формується помірно воло гий клімат з невеликими коливаннями температури. Кількість опадів перевищує випаровування.
АТМОСФЕРНА ЦИРКУЛЯЦІЯ
І ВІТРОВИЙ РЕЖИМ
Вітер на території Волинської області обумовлюється, з одного боку, характером поверхні, а з другого — розподілом над нею атмосферної циркуляції. Напрямок і швидкість вітру над територією області визначається місячним і сезонним режимом баричних центрів, які виникають над північною частиною Євразії і Атлантики.
Волинська область зазнає впливу різноманітних повітряних мас, які змінюються за порами року. Континентальне повітря помірних ши рот (полярне) спостерігається протягом цілого року і є панівною по вітряною масою над територією області, яка формується з арктичного або морського повітря помірних широт над територією СРСР.
Прихід морського повітря помірних широт спостерігається в усі пори року. Взимку цей прихід пов’язаний з інтенсивною циклонічною діяльністю над Північно-Західною Європою, а влітку — з антициклоном. Порівняно з іншими областями УРСР у Волинській області часто по вторюється морське повітря помірних широт.
Арктичне повітря (як морське, так і континентальне) вторгається рідко, але в температурному режимі області відіграє важливу роль. Коли вторгається арктичне повітря, то спостерігаються найбільш низькі мінімальні температури, особливо зимою і на початку весни. При таких входженнях арктичного повітря відбувається різке зниження темпе ратури, яке за добу може досягти 20° С і більше.
В літньо-осінній час надходить морське арктичне повітря, і настас холодна волога погода. В теплу половину року, особливо влітку, спо
стерІгається континентальне тропічне повітря, яке е причиною найбільш високих максимальних температур на території області.
Морське тропічне повітря приходить у Волинську область з Серед земного моря і приносить теплу, похмуру погоду з туманами і мрякою. Морське тропічне повітря затримується над областю ненадовго.
Умови атмосферної циркуляції визначають напрямки вітрів: взим ку — західні і південно-західні, влітку — західні і північно-західні (табл. 2).
Таблиця 2
Повторюваність напрямків вітрів у процентах без урахування штилів (м. Луцьк)
|
Місяць |
Північ ний |
Північно- східний |
Східний |
Південно східний |
Півден ний |
Південно- західний |
Західний |
Північно- західний |
Штиль |
|
і |
4 |
4 |
8 |
13 |
18 |
14 |
23 |
16 |
7 |
|
и |
5 |
3 |
11 |
17 |
16 |
13 |
20 |
15 |
8 |
|
ш |
8 |
6 |
17 |
21 |
11 |
7 |
14 |
16 |
6 |
|
IV |
8 |
5 |
13 |
22 |
14 |
9 |
13 |
16 |
8 |
|
V |
10 |
10 |
14 |
12 |
13 |
6 |
13 |
22 |
12 |
|
VI |
10 |
7 |
10 |
13 |
10 |
7 |
18 |
25 |
13 |
|
VII |
7 |
6 |
7 |
8 |
10 |
12 |
26 |
24 |
14 |
|
VIII |
8 |
6 |
10 |
11 |
10 |
9 |
24 |
22 |
16 |
|
IX |
7 |
3 |
9 |
13 |
14 |
13 |
23 |
18 |
15 |
|
X |
3 |
2 |
12 |
19 |
18 |
10 |
22 |
14 |
14 |
|
XI |
7 |
5 |
12 |
25 |
19 |
7 |
15 |
10 |
8 |
|
XII |
5 |
3 |
10 |
19 |
21 |
14 |
18 |
10 |
5 |
|
За рік |
7 |
5 |
11 |
16 |
15 |
10 |
19 |
17 |
10 |
Переважання вітрів західних румбів в області підтверджують і рози вітрів, побудовані для Луцька, Любешева, Свитязя, Ковеля, Ма- невичів (рис. 7).
Швидкість вітру великою мірою залежить від характеру поверхні* величини градієнту і умов циркуляції. Середня річна швидкість вітру у Волинській області невелика — 3,8—4,0 м/сек.
Найбільшу повторюваність на території області в річному ході мають вітри з швидкостями 2—3 м/сек. ймовірність швидкості вітру 8—10 м/сек невелика і становить 9% від загального числа випадків. Такі вітри в області спостерігаються дуже рідко. Не часто трапляється на Волині вітер зі швидкістю 10 м/сек.
ТЕМПЕРАТУРНИЙ РЕЖИМ
У зв’язку з рівнинним характером поверхні Волинської області тут не спостерігається значних контрастів у розподілі по тери торії температури повітря (рис. 8). Зниження температури повітря
Рис. 8. Карта ізотерм Волинської області.
відмічається взимку в напрямку з заходу на схід. Із зимових місяців найтеплішим є грудень, середньомісячна температура якого становить по області —1,9 2,6° С (табл. 3).
|
Метеостанція |
Температура |
||||||
|
І |
II |
Ш |
IV |
V |
VI |
||
|
Луцьк |
-4,9 |
-3,9 |
0,5 |
7,3 |
13,7 |
17,0 |
|
|
Любешів |
—5,0 |
-4,0 |
0,1 |
7,2 |
13,9 |
16,9 |
|
|
Свитязь |
-4,4 |
—3,4 |
0,2 |
7,1 |
13,9 |
17,0 |
|
|
Маневичі |
—5,1 |
-4,2 |
0,0 |
7,0 |
13,9 |
17,0 |
|
|
Ковель |
—4,6 |
-3,7 |
0,4 |
7,2 |
13,9 |
17,0 |
|
|
Володимир- Волинський |
-4,6 |
-3,5 |
0,5 |
7,2 |
13,7 |
16,8 |
Найхолоднішим зимовим місяцем є січень, причому найнижчі се- редньосічневі температури повітря —5,1°С спостерігаються на сході області.
Липневі температури по області коливаються в межах 18,4—18,8° С. Інколи в липні трапляються відхилення від середньої багаторічної.
Середньорічні температури повітря в межах області становлять 7,0—7,5" С, а амплітуда річних коливань — від 23 до 24,9° С (табл. 3). Величини річної амплітуди збільшуються на схід у зв’язку зі зростан ням континентальності клімату області в цьому напрямі.
Характеристика термічного режиму області буде неповною, якщо не зважати на екстремальні температури: найнижчі (абсолютний мі німум) і найвищі (абсолютний максимум). Крайні значення темпера тур характеризують ступінь денного нагрівання повітря і нічного охо лодження.
Найнижчі температури повітря в області спостерігаються при вторг неннях континентального арктичного повітря. Тільки три літні місяці: червень, липень і серпень — мають додатний абсолютний мінімум (0—5°С), дев’ять місяців — від’ємне значення абсолютного мінімуму. В окремі роки абсолютні мінімуми коливаються в широких межах,
особливо в січні і лютому, коли вони досягають —31- 39° С. Такі
абсолютні мінімуми температури повітря спостерігаються приблизно один раз на 50 років. Низьким температурам сприяють форми рельєфу. В лютому 1929 р. у Володимирі-Волинському, який розташований у до лині р. Луги, була зафіксована дуже низька температура —39° С і в той же час на станціях, розташованих на'більш підвищених місцях, абсо лютні мінімуми температури повітря становили —34 36° С.
Абсолютний максимум температури повітря спостерігається в об ласті з приходом теплих повітряних мас з Атлантичного океану або я Малої Азії. При таких умовах циркуляції взимку температура повіт ря може підніматися до 10—14°С, а влітку до ЗО—39° С.
Важливою характеристикою термічного режиму є суми темпера тур, якими визначаються потреби рослин в теплі.
Суми температур за період зі стійкими температурами, вищими від 5° С, тобто за вегетаційний період, досягають по області 2840—
|
за місяцями |
Середньорічна температура, °С |
||||||
|
VII |
VIII |
IX |
X |
XI |
XII |
||
|
18,6 |
17,6 |
13,2 |
7,'/ |
2,3 |
—2,1 |
7,2 |
|
|
18,5 |
17,4 |
13,0 |
7,2 |
2,0 |
—2,5 |
7,1 |
|
|
18,8 |
17,8 |
13,7 |
8,0 |
2,7 |
—1,9 |
7,5 |
|
|
18,8 |
17,6 |
13,0 |
7,2 |
2,0 |
—2,6 |
7,0 |
|
|
18,6 |
17,4 |
13,2 |
7,4 |
2,4 |
—2,2 |
7,2 |
|
|
18,4 |
17,3 |
13,2 |
7,6 |
2,5 |
—2,1 |
7,2 |
2930® С, а кількість тепла, яку одержують рослини в області за період активної вегетації (суми температур за період з температурами, вищи ми від 10° С), становить 2495—2580° С.
Глибина промерзання грунту в області незначна і в середньому становить 20—25 см. Навіть у найсуворіші зими промерзання грунту не перевищує 110 см, але в окремі роки він не промерзає і сніг випа дає на мокрий грунт.
РЕЖИМ ЗВОЛОЖЕННЯ
Вологість повітря Волинської області залежить від особ ливостей атмосферної циркуляції, температури повітря, температури та вологості грунту.
Абсолютна вологість повітря перебуває в прямій залежності від температури повітря (мінімум у січні, максимум у липні). Найменші значення абсолютної вологості за місяць спостерігаються взимку (4—5 мб)5, найбільші — влітку (14—15 мб). За рік середня абсолютна вологість повітря становить 9 мб з таким розподілом за місяцями в м. Луцьку:
І IX III IV V VI VII уііг їх їх XI XII
4,0 4,2 5,6 7,7 10,5 13,6 15,2 15,0 11,8 8,6 6,7 5,1
Проте найбільш вживаною характеристикою є відносна вологість повітря — показник «сухості» повітря (дощі переважно випадають при відносній вологості 80—100%).
Відносна вологість повітря є найбільшою взимку, навіть у полудень вона перевищує 80%. Улітку відносна вологість повітря досягає 65— 70%. Отже, відносна вологість повітря обернено пропорційна його тем пературі.
Надмірно вологих днів (відносна вологість повітря о 13 год — 80% і більше) за теплий період року в області налічується від 30 до
|
Станції |
Місяці |
||||||
|
І |
її |
пі |
IV |
V |
VI |
||
|
Ратне |
23 |
23 |
23 |
37 |
56 |
80 |
|
|
Камінь-Каширський |
27 |
24 |
26 |
39 |
49 |
80 |
|
|
Любомль |
26 |
26 |
28 |
49 |
57 |
84 |
|
|
Кровель |
29 |
26 |
28 |
40 |
51 |
83 |
|
|
Колки |
32 |
29 |
31 |
42 |
47 |
78 |
|
|
Володимир- Волинський |
33 |
ЗО |
32 |
43 |
55 |
89 |
|
|
Ківерці |
32 |
28 |
31 |
52 |
65 |
84 |
|
|
Луцьк |
29 |
26 |
28 |
43 |
55 |
88 |
|
|
Холонів |
22 |
22 |
23 |
41 |
57 |
78 |
32. Найбільше надмірно вологих днів у жовтні. Посушливих днів, коли відносна вологість о 13 год становить 30% і менше, у теплий період року в Волинській області мало (п’ять—шість), причому найбільше їх у травні.
Річні суми опадів у Волинській області становлять 550—600 мм. Найбільше опадів спостерігається в червні, липні та серпні (до 80— 90 мм за місяць), найменше —- у січні 24—32 мм (табл. 4). Отже, про тягом року опади розподіляються нерівномірно (рис. 9). Приблизно 70% всієї їх кількості випадає в теплий період року (з квітня по жов тень) і тільки 30% — в зимовий.
Суми опадів змінюються з року в рік. Наприклад, у 1931 р. в м. Луцьку за рік випало 743 мм (середня багаторічна кількість — 617 мм), за липень — 129 мм (середня місячна — 84 мм), у 1961 р. — 286 мм, а в липні — 8 мм. Найбільша добова кількість опадів стано вить 122 мм.
За теплий сезон відмічається в середньому 60—65 днів з опадами, що дають за добу не менше 1 мм, з них 25—28 днів з опадами не мен ше 5 мм. Протягом року спостерігається 160—180 днів з опадами. Взимку днів з опадами більше, ніж влітку, але інтенсивність зимових опадів незначна. Влітку опади часто супроводжуються грозами, рясни ми дощами, інтенсивність яких становить 0,10—0,28 мм/хв. В серед ньому за рік на область припадає 81% рідких 10% — твердих і 9% — змішаних опадів.
На Волині буває по два—три бездощових періоди в теплу полови ну року, які тривають до 10 днів. Бездощові періоди тривалістю понад 20 днів у Волинській області спостерігаються не кожний рік. Значно рідше — один раз на десять років відсутні опади протягом ЗО—36 днів.
Взимку всю територію області вкриває сніговий покрив, який з’яв ляється в кінці другої декади листопада—на початку грудня (табл.5).
Перший сніг дуже рідко зберігається цілу зиму, найчастіше він тане і з’являється новий.
|
За рік |
|||||||
|
VII |
VIII |
І X |
х |
XI |
XII |
||
|
89 |
88 |
49 |
44 |
ЗО |
31 |
573 |
|
|
75 |
77 |
48 |
38 |
42 |
33 |
558 |
|
|
84 |
71 |
53 |
44 |
40 |
34 |
696 |
|
|
78 |
80 |
50 |
39 |
46 |
36 |
586 |
|
|
70 |
74 |
51-) |
46 |
ЇЛ |
40 |
590 |
|
|
84 |
86 |
54 |
42 |
53 |
41 |
642 |
|
|
90 |
83 |
51 |
41 |
36 |
37 |
630 |
|
|
83 |
85 |
54 |
42 |
47 |
37 |
617 |
|
|
82 |
66 |
45 |
41 |
37 |
28 |
542 |
Рис. 9. Річні суми опадів Волинської області.
Висота снігового покриву протягом усієї зими невелика. Середня з максимальних декадних висот за зиму становить 11—13 см. Найбіль ші декадні висоти спостерігаються в лютому. Сніговий покрив на те риторії області наростає нерівномірно в зв’язку з частими відлигами, під час яких сніг осідає або й зовсім тане (табл. 5).
Таблиця 5
Дати появи і танення снігового покриву
|
Пункти |
Кількість днів 3 сніговим покривом |
Середні дати появи снігового покриву |
Середні дати утворення СТІЙКОГО СНІ ГОВОГО покриву |
Середні дати танення сніго вого покриву |
|
Любешів |
83 |
18. XI |
28. XII |
24. III |
|
Свитязь |
76 |
1. XII |
ЗО. XII |
29. III |
|
Ковель |
71 |
19. XI |
1. І |
20. III |
|
Холонів |
67 |
16. XI |
28. XII |
24. III |
Руйнування снігового покриву відбувається в середньому в кінці лютого і протягом першої декади березня, а повне зникнення — в тре тій декаді березня. Проте в окремі зими після танення стійкого сніго вого покриву ще в квітні бувають снігопади.
Характерною рисою волинської весни є повернення, після додатних температур, холодної погоди.
ПРИРОДНІ ПОРИ РОКУ
На території Волинської області виділяються чотири при родні пори року, які можна поділити на періоди, що обумовлюються річним ходом сонячної радіації, умовами атмосферної циркуляції і ста ном підстелюючої поверхні (фенологічні явища).
Зима триває в області три з половиною місяці, починаючись пере ходом середньодобової температури нижче 0°С. Зимовий сезон най швидше встановлюється на сході і північному сході — 27. XI, на за ході — ЗО. XI — 1. XII.
Зима м’яка, похмура, з частими відлигами і невеликими опадами. У результаті тривалих відлиг сніговий покрив іноді сходить пов ністю, відтає поверхня грунту (температура під час відлиг підвищу ються до 10—14° С). Середня дата початку стійких морозів припадає на 16. XII на сході області і на 18. XII на півдні і на заході. У другій половині лютого стійкі морози припиняються (табл. 6). В середньому за рік тривалість стійких морозів буває 58—62 дні.
Залежно від інтенсивності та тривалості зимових процесів виділя ються такі періоди зими:
а) початок зими — період, який починається в середньому 27 лис топада. Це найпохмуріший і найтемніший період року в області, коли сонце над горизонтом буває недовго (до 8 год) і за місяць спостеріга ється до 26 похмурих днів і один—два світлі дні. Сніговий покрив ще незначний (висота його за декаду досягає 4 см)\
б) справжня зима починається 13 січня (дата переходу середньо добової температури нижче від —5°С). Це період стійких морозів, три валих заметілей (п’ять—шість днів), похмурих днів (63—75%), висо кого снігового покриву і найнижчої температури повітря;
Таблиця 6
Дати першого і останнього приморозків і тривалість безморозного періоду
|
Лати приморозку |
||||||||
|
Пункти |
останнього |
першого |
Середня тривалість |
|||||
|
середня |
найра- ніша |
найпіз ніша |
середня |
найра- ніша |
найпіз ніша |
безморозного періоду, дні |
||
|
Любешів |
23. |
IV |
9. IV |
20. V |
6. X |
16. IX |
28. X |
154 |
|
Свитязь |
22. |
IV |
9. IV |
22. V |
5. X |
16. IX |
20. X |
165 |
|
Маневичі |
28. |
IV |
9. IV |
ЗО. V |
5. X |
22. IX |
21. X |
155 |
|
Ковель |
28. |
IV |
11. IV |
ЗО. V |
ЗО. IX |
16. IX |
14. X |
158 |
|
Володимир- Волинськнй |
29. |
IV |
11. IV |
20. V |
2. X |
16. IX |
20. X |
160 |
|
Луцьк |
ЗО. |
IV |
12. IV |
29. V |
6. X |
15. IX |
22. X |
161 |
в) спад зими — останній період зими починається 7 лютого. У цей час збільшується тривалість сонячного сяйва (9—10 год), кількість сумарної радіації (4—5 ккал/см2). йому властиві деякі фенологічні явища — початок весняних пісень зимуючих птахів, капіж з дахів у морозні дні, утворення лійок навколо стовбурів дерев у кінці періоду. Сніговий покрив починає відтавати.
Весна в області починається 8—13 березня, швидко зростає соняч на радіація і температура повітря, середньодобові температури стають вищими від 0° С, але ще можливі приморозки, які є важливою особли вістю весняного температурного режиму. Всі сільськогосподарські куль тури реагують на такі похолодання: приморозки інколи на досить три валий час гальмують ріст і розвиток рослин та викликають часткове їх пошкодження (табл. 7).
Для весни характерна велика мінливість погоди — холодна пого да змінюється дуже теплою (особливо це спостерігається в квітні). По рівняно зі східними районами України, весна на Волині затяжна.
Протягом весни спостерігається інтенсивний розвиток фенологічних явищ, набухання бруньок, утворення листя і квіток, тому виділяють такі періоди:
а) передвесна починається з 8—13 березня. Ця дата збігається з датою зникнення снігового покриву. Рослинний покрив має ще зимо вий вигляд, але деякі явища свідчать про початок пробудження живої природи — сокорух у берези і клена, набухання бруньок у більшості дерев і кущів, приліт перших птахів (шпаки, жайворонки). В затінених місцях (ярах, балках) лежить сніг, грунт вологий і сільськогосподасьркі роботи ще не проводяться;
Календар природи (м. Луцьк)
|
Дата |
|||
|
Явище |
середня |
найраніша |
найпізніша |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
|
Початок сніготанення |
6. II |
10. І |
9. III |
|
Початок зникнення снігового покриву |
8. III |
— |
— |
|
Скресання р. Стир |
12. III |
6. II |
11. IV |
|
Звільнення від криги р. Стир Перехід середньодобової температури |
18. III |
5. II- |
9. IV |
|
через 0° С |
19. III |
— ' ■ |
— |
|
Максимум весняної повені на р. Стир |
19. III |
20. II |
12. IV |
|
Винос вуликів з зимівників |
28. III |
4. III |
14. IV |
|
Цвітіння верби козячої |
2. IV |
20. III |
10. IV |
|
Цвітіння ліщини |
3. IV |
18. III |
8. IV |
|
Цвітіння осики |
5. IV |
20. III |
12. IV |
|
Відновлення вегетації озимого жита |
3. IV |
29. III |
19. IV |
|
Відновлення вегетації конюшини |
5. IV |
23. III |
28. IV |
|
Набухання бруньок груші |
19. IV |
— |
— |
|
Зеленіння берези |
22. IV |
13. IV |
2. V |
|
Цвітіння тополі |
26. IV |
15. IV |
7. V |
|
Початок випасу худоби |
29. IV |
18 IV |
ІЗ. V |
|
Останній приморозок у повітрі |
ЗО. IV |
12. IV |
29. V |
|
Цвітіння черемхи звичайної |
4. V |
22. IV |
10. V |
|
Цвітіння вишні |
6. V |
25. IV |
12. V |
|
Висадка картоплі в грунт |
8. V |
20. IV |
15. V |
|
Цвітіння груші |
10. V |
28. IV |
13. V |
|
Цвітіння сливи |
10. V |
26. IV |
10. V |
|
Цвітіння яблуні |
13. V |
2. V |
16. V |
|
Цвітіння каштана |
12. V |
4. V |
25. V |
|
Цвітіння конвалії |
14. V |
8. V |
24. V |
|
Цвітіння бузку лілового |
15. V |
3. V |
28. V |
|
Зеленіння дуба звичайного |
16. V |
7. V |
25. V |
|
Висадка в грунт помідорів |
21. V |
— |
— |
|
Цвітіння бузини чорної |
23. V |
19. V |
15. VI |
|
Цвітіння акації білої |
31. V |
21. V |
14. VI |
|
Цвітіння калини звичайної |
2. VI |
22. V |
18. VI |
|
Цвітіння липи дрібнолистої |
1. VII |
25. VI |
10. VII |
|
Цвітіння помідорів |
6. VI |
— |
13. VI |
|
Цвітіння конюшини |
8. VI |
28. V |
|
|
Цвітіння картоплі |
8. VII |
29. VI |
14. VII |
|
Збирання ягід вишні Максимум літньо-осіннього паводку |
10. VII |
1. VII |
17. VII |
|
на р. Стир |
21. VII |
25. IV |
18. XII |
|
Перший збір врожаю помідорів |
23. VII |
— |
|
|
Дозрівання сливи |
29. VIII |
28. VIII |
|
|
Дозрівання груші |
ЗО. VIII |
— |
|
|
Дозрівання яблуні |
І. IX |
— |
|
|
Пожовтіння берези |
6. IX |
28. VIII |
12. IX |
|
Копання картоплі Перехід середньодобової температури |
27. IX |
’ |
|
|
через 10° С |
3. X |
|
— |
|
Перший приморозок у повітрі |
6. X |
15. IX |
22. X |
Продовження табл. 7
|
1 |
2 |
3 |
4 |
|
Кінець листопаду берези |
23. X |
19. X |
5. XI |
|
Кінець листопаду груші |
26. X |
— |
— |
|
Кінець листопаду сливи |
28. X |
— |
— |
|
Кінець листопаду яблуні |
28. X |
— |
— |
|
Кінець випасу худоби |
3. IX |
14. X |
15. XI |
|
Замерзання р. Стир |
1. 1 |
1. XII |
22. 11 |
б) початок весни настає 2—4 квітня, що збігається з початком цві тіння ліщини, осики, вільхи, верби козячої і постійним переходом се редньої температури понад 5° С. Порівняно з передвесною стає теплі ше, бо немає перешкод для нагрівання повітря (сніговий покрив від сутній), У цей період проводять деревоочищувальні і деревопосадочні роботи. Наприкінці періоду висівають деякі зернові культури;
в) зелена весна починається 22—24 квітня. Середньодобова темпе ратура перевищує 5° С, постійно зростає тривалість дня (до 15 год), сонячне сяйво і температура повітря. Проте ще можливе повернення холодної погоди, часом випадає мокрий сніг, бувають приморозки. Про тягом зеленої весни майже всі дерева і кущі (за винятком акації білої, ясеня і дуба) покриваються листям, появляються різноманітні комахи. Вечорами чути жаб’ячі «концерти».
На полях іде напружена робота — оранка, сівба ярих, технічних та овочевих культур;
г) справжня весна починається датою зацвітання черемхи ■— 4—7 травня, що збігається з датою переходу середньодобової темпера тури понад 10° С, а мінімальної — понад 5°С. Протягом справжньої весни дерева та кущі повністю покриваються листям, починається цві тіння квітів, дерев, кущів (конвалій, тюльпанів, нарцисів, піонів, ірисів, черешень, вишень, слив, яблунь, груш, бузків, каштанів) (рис. 10, 11). Повертаються з теплих країн останні птахи. Висівають і висаджують в грунт теплолюбні культури: кукурудзу, гречку, просо, огірки, картоп лю, помідори.
Тривалість дня зростає до 15 год 57 хв. Проте і в цей період мож ливі приморозки на поверхні грунту, які можуть викликати часткове і навіть повне пошкодження розсади, плодів, квітів.
Літо — пора року, якій властиві найбільші сонячна радіація, три валість дня (понад 16 год), опади і найвища температура.
Влітку Волинська область попадає в північні відроги високого тиску Азорського максимуму, тому тут переважають західні вітри. Погода влітку тепла, але не гаряча навіть у липні. Літо багате на опади. Інтен сивні грози трапляються в червні—липні і тривають п’ять—сім днів на місяць. Град випадає нечасто — в середньому під час грози один раз у два роки, проте інколи спостерігаються три-чотири грози з градом.
Літо сприятливе для розвитку і росту сільськогосподарських куль тур, але літня погода змінюється щороку. Бувають роки, коли влітку
випадає дуже багато опадів (1955, 1967, 1969, 1970). Інколи влітку спостерігається засушлива погода (нестача опадів при високій темпе ратурі), але таких днів небагато. Розглянемо такі три основні періоди літа:
а) початок літа — період, який починається 23—25 травня; серед ньодобові температури вищі 15° С. Це період найбільш коротких ночей
у році (тривалість дня — 16 год 20 хв), найбільшої кількості гроз. На початку літа зацвітають: акація біла, бузина чорна, калина, горо бина, лучна трава, дозрівають ягоди (черешні, суниці), триває сінокіс;
б) повне літо починається 25 червня—4 липня. Визначається по стійними термічними умовами і сталим переходом мінімальних темпе ратур вище 10° С. Повне літо відрізняється від інших періодів найбільш високими температурами повітря і грунту, найбільшими кількостями опадів. У цей час починаються жнива, дозрівають вишні, смородина, малина, чорниці, ранні сорти груш і яблук; .
в) спад літа — останній літній період, який починається 20 серпня і визначається переходом середньодобової температури повітря нижче 15° С. Період відрізняється від інших літніх періодів тим, що ночі вже прохолодні, хоча удень ще стоїть тепла погода і температура повітря висока.
Цвітуть тільки декоративні квіти. Спад літа — період подальшого збору плодів і насіння.
Осінь починається на початку вересня. У цей час зменшується со нячна радіація і температура повітря. Протягом осіннього сезону літній режим поступово змінюється зимовим. У природі спостерігаються дуже специфічні фенологічні явища: зміна забарвлення листя, листопад, міг рація птахів тощо.
Як і попередні сезони року, осінь неоднорідна, тому виділяються такі періоди:
а) початок осені — період цей починається 6—10 вересня з мо менту пожовтіння берези, яка є сигналізатором для інших дерев. Змен шується тривалість дня (до 11 год) і сонячного сяйва. На початку осені часто повторюються високі температури, абсолютні максимуми можуть досягати 32° С. Початок осені — період подальшого збору овочевих культур, грибів. На полях розпочинаються оранку і посів озимини;
б) золота осінь починається 10—13 жовтня і яскраво виділяється масовим пожовтінням листя більшості дерев. Як і зелена весна, золота осінь неповторна. Погода переважно тепла і сонячна, що часто приво дить до повторного цвітіння деяких рослин. Для цього періоду харак терне «бабине літо». Протягом золотої осені збирають картоплю, цук рові буряки, кукурудзу, а також яблука, груші, сливи;
в) глибока осінь починається 27 жовтня—4 листопада і збігається з датою переходу середньодобових температур нижче 5°С.
Для цього періоду характерні ознаки зимової пори — перші при морозки, ймовірність яких у цей час становить 70—80%.
Глибока осінь — період масового листопаду берези, клена, липи, осики, вільхи. Приморозки прискорюють листопад. Погода похмура, туманна, часто мрячить дощ. Відлітають шпаки, жайворонки, на полях закінчується копання картоплі і цукрових буряків. Підготовка живої природи до перезимівлі закінчується;
г) передзима — останній період осіннього сезону — починається 20—23 листопада і має багато спільних рис з зимою. Середньодобова температура ще не перейшла 0° С, але днів з такою температурою ба гато. Хмарність неба в цей час досягає максимального значення в році. Часто випадає сніг, приморозки постійні, інколи сягають значних вели чин (—4, —5°С). Для цього періоду характерні тумани.
Кліматичні умови Волинської області в цілому сприятливі для роз витку сільського господарства. У області випадає значна кількість опа дів з максимумом у літній період, а сніговий покрив формує сприятливі умови для перезимівлі озимих культур, багаторічних трав, плодових дерев. Внаслідок танення снігового покриву створюються значні запаси води у грунті.
Теплові ресурси області достатні для багатьох культур, тому що вегетаційний період триває понад 200 днів, а період з активними тем пературами (понад 10° С) — 150—160 днів. Більше 100 днів у році має середньодобову температуру понад 15°С (період інтенсивної вегетації).
Менша швидкість вітру порівняно з іншими районами УРСР сприяє розвиткові садівництва, а суха і тепла погодна на початку осені — збо рові пізніх сільськогосподарських культур і завершенню робіт у полі.
Часті відлиги, які понижують морозостійкість сільськогосподар ських культур, затяжні весни в зв’язку з повільним таненням снігу гальмують прихід весни.
ПОВЕРХНЕВІ ВОДИ
РІЧКОВА СІТКА
Волинська область багата на поверхневі води: ріки, озе ра, ставки. Ріки області переважно належать до басейну р. Прип’яті. Найбільшими ріками області є р. Прип’ять з притоками Турія, Стохід і Стир.
Вздовж західної межі області протікає р. Західний Буг з притокою Лугою. Більшість рік області бере початок за її межами. Тільки деякі з них (Турія, Стохігт. Вижіикя та ін.) не виходять за межі області. Ріки лротікають по території області в основному з півдня на північ, мають повільну течію, що пов’язане з незначним зниженням поверхні області на північ. У поліській частині області ріки мають невеликий похил Ю,27—0,40 м/км, розширені заплави, в яких навесні після , повені зали шаються тимчасові озера. Особливість рік поліської частини — дуже повільна течія 0,1—0,2 м/сек.
У межах Волинської області до басейну р. Прип’ять належать 59 рік довжиною від 10 до 50 км, чотири — від 50 до 100 км і чотири (При п’ять, Турія, Стохід, Стир) — понад 100 км. До басейну Західного Бугу відносяться в межах області 11 рік довжиною від 10 до 50 км, одна з них (Луга) — понад 50 км (табл. 8).
Середня густота річкової сітки в басейні р. Прип’ять коливається в межах 0,25—0,47 км/км2, а в басейні Західного Бугу — 0,22— 0,35 км/км2.
Річки Волинської області за своїм режимом належать до рівнин ного типу, переважно снігового живлення. В середньому за рік талі сні гові води в річному стоці займають близько 60—70%, решта стоку має дощове і підземне походження, причому підземне живлення становить 12—32% річного стоку. Характер живлення рік області обумовлює їх рівневий режим і режим стоку.
РЕЖИМ РІВНІВ І СТОКУ РІЧОК
Річному ходу рівнів рік області властива яскраво вира жена висока весняна повінь і низька межень ', яку порушують літні і зимові паводки.
Весняна повінь починається в першій половині березня (часом у кінці лютого), закінчується — у другій половині квітня або на початку травня. Весняна повінь триває півтора—два місяці і залежить від дов жини ріки і заліснення басейну. Високі рівні, як правило, пов’язані
Ріки Волинської області
|
Назва ріки |
Куди впадає |
Права чи ліва притока |
Довжина, км |
Площа басейну, км- |
|
|
українська |
російська |
||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
£ |
Басейн Дніпра
|
Прйп’ять |
Припять |
Дніпро |
п |
|
Тенётиська |
Тенетиска |
Прип’ять Прип’ять |
п |
|
Лютка |
Лютка |
п |
|
|
Текля |
Текля |
Прип’ять |
п |
|
Воронець |
Воронец |
Прип’ять |
п |
|
Вйжівка |
Выжевка |
Прип’ять |
п |
|
Плгіска |
Плыска |
Вйжівка |
л |
|
Заставка |
Заставка |
Вйжівка |
л |
|
Став |
Став |
Вйжівка |
л |
|
Чорноплёська |
Черноплеска |
Вйжівка |
л |
|
Особик |
Особык |
Вйжівка |
л |
|
Клин |
Клин |
Вйжівка |
л |
|
Кезівка |
Кезивка |
Вйжівка |
п |
|
Облапи |
Облапы |
Вйжівка |
л |
|
Сікунь |
Секунь |
Вйжівка |
л |
|
Турія |
Турин |
Прип’ять |
п |
|
Туричанка |
Туричанка |
Турія |
л |
|
Кульчин |
Кульчин |
Турія |
л |
|
Серебрянка |
Серебрянка |
Турія |
п |
|
Вільшанка |
Ольшанка |
Турія |
л |
|
Воронка |
Воронка |
Турія |
п |
|
Калйнівка |
Калиновка |
Турія |
л |
|
Бобрівка |
Бобровка |
Турія |
п |
|
Широка |
Широкая |
Бобрівка |
п |
|
Рудка |
Рудка |
Турія |
л |
|
Дурниця |
Дурница |
Турія |
п |
|
Закрёвщина |
Закревщина |
Дурниця |
п |
|
Рибрёща |
Рибреща |
Турія |
л |
|
Турія |
Турия |
Прип’ять Прип’ять |
п |
|
Цир |
Цыр |
п |
|
|
Гльниця |
Ильница |
Цир |
л |
|
Коростгінка |
Коростынка |
Прип’ять |
п |
|
Стбхід |
Стоход |
Прип’ять |
п |
|
Ставок |
Ставок |
Стохід |
л |
|
Стбхід-Ясиня |
Стоход-Ясиня |
Стохід |
п |
|
Стобйхівка |
Стобыховка |
Стохід |
л |
|
Ясенівка |
Ясеновка |
Стохід |
л |
|
Череваха |
Череваха |
Стохід |
п |
|
Ліпниця |
Лопница |
Стохід |
л |
|
Грйвка |
Гривка |
Стохід |
п |
|
Веселуха |
Веселуха |
Прип’ять |
п |
|
Стир |
Стыр |
Прип’ять |
п |
|
Дежа |
Дежа |
Стир |
л |
|
Лйпа |
Липа |
Стир |
л |
|
Гнила Лйпа |
Гнилая Липа |
Липа |
п |
|
Чорногузка |
Черногузка |
Стир |
л |
|
Полонка |
Полонка |
Чорногузка |
л |
|
Серна |
Серна |
Стир |
л |
|
Прудник |
Прудник |
Стир |
II |
Продовження табл. 8
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
|
Теремний |
Теремный |
Стир |
л |
11 |
—. |
|
Лаврівка |
Лавровка |
Стир |
п |
11 |
— |
|
Безіменна |
Безименная |
Липа |
л |
21 |
192 |
|
Конопелька |
Конопелька |
Стир |
п |
48 |
329 |
|
Лютиця |
Лютица |
Стир |
л |
18 |
204 |
|
Рудка |
Рудка |
Стир |
п |
25 |
186 |
|
Залізниця |
Железница |
Стир |
л |
16 |
58,9 |
|
Оконка |
Оконка |
Стир |
л |
38 |
286 |
|
Чорнявка |
Чернявка |
Оконка |
л |
18 |
96,2 |
|
Кормии |
Кормин |
Стир |
п |
53 |
716 |
|
Черембшна |
Черемошная |
Кормин |
п |
12 |
74,6 |
|
Горбах |
Горбах |
Стир |
п |
15 |
|
|
Басейн Західного Бугу |
|||||
|
Західний Буг |
Западний Буг |
Вісла |
п |
815 |
73300 |
|
Золотуха |
Золотуха |
Західний Буг |
п |
21 |
— |
|
Луга |
Луга |
Західний Буг |
л |
81 |
1325 |
|
Стрйпа |
Стрыпа |
Луга |
п |
16 |
108 |
|
Луга-Свнно- |
Луга-Свино- |
Луга |
п |
34 |
344 |
|
ргійка |
ройка |
||||
|
Свинарка |
Свинарка |
Луга-Свино- |
л |
22 |
283 |
|
рийка |
|||||
|
Бійниця |
Войница |
Луга-Свино- |
п |
12 |
— |
|
рийка |
|||||
|
Свинорййка |
Свиноройка |
Луга |
л |
18 |
— |
|
Студянка |
Студянка |
Західний Буг |
п |
26 |
140 |
|
Риловйпя |
Рыловица |
Луга |
п |
22 |
118 |
|
Неретва |
Иеретва |
Західний Буг |
п |
29 |
219 |
|
Вйчинка |
Вычинка |
Західний Буг |
л |
27 |
— |
|
Пищатка |
Пищатка |
Західний Буг |
п |
11 |
— |
|
Бистряк |
Бьістряк |
Західний Буг |
п |
13 |
з весняною повінню і спостерігаються в кінці березня—на початку квітня.
Найбільш раннє підвищення рівнів води припадає на період сніго танення, тобто на початок лютого (1939, 1950, 1957, 1966 рр.), найпізні ші — на початок весняної повені — перші числа квітня (1939, 1952, 1956, 1962 рр.).
Найвищі рівні спостерігаються під час весняної повені, в кінці бе резня—на початку квітня. Проте під час повені інколи наявні два або три піки. У весняну повінь заливаються водою заплави, частково надзаплав ні тераси.
Під час літньої межені бувають невеликі дощові паводки, які три вають від п’яти—восьми до 10—12 днів. Рівні дощових паводків значно нижчі від високих рівнів весняної повені, але в окремі роки (1948, 1955, 1956, 1958) на деяких ріках влітку під час паводків можуть спостері гатися високі рівні води, які за величиною наближаються до рівнів
Місяць
|
Багатоводний |
7,4 |
18,6 |
|
Середньоводний |
5,8 |
2,8 |
|
Маловодний |
4,6 |
2,5 |
|
Багатоводний |
8,9 |
1,9 |
|
Середньоводний |
2,6 |
2,0 |
|
Маловодний |
2,5 |
2.1 |
р. Т у р і я, станція
|
5,5 |
32,2 |
13,0 |
3,2 |
1,8 |
0,8 |
|
38,9 |
16,1 |
7,2 |
2,9 |
0,9 |
0,7 |
|
42,7 |
22,0 |
10,5 |
2,0 |
1,0 |
0,5 |
р. Стохід, стаиція
|
6,3 |
29,1 |
16,9 |
5,7 |
2,4 |
2,3 |
|
10,4 |
40,6 |
21,3 |
3,2 |
1,6 |
1,3 |
|
6,1 |
53,9 |
19,1 |
2,3 |
1,5 |
1,0 |
весняної повені або й перевищують їх. Наприклад, у липні 1955 р. у ре зультаті тривалих та інтенсивних дощів ріки вийшли з берегів і затопили значні площі сільськогосподарських угідь.
Середня річна амплітуда коливання рівнів води на малих ріках області досягає 0,7—2,6 м (найбільша 1,4—4,8 м), на середніх — 1,1 — 3,2 м (найбільша 1,7—6,0 м). Найменша річна амплітуда коливання рівня води на малих ріках становить 0,1 —1,3 м, на середніх — 0,2—1,9 м..
Режим стоку області обумовлений фізико-географічними умовами, насамперед геологічною будовою, рельєфом та кліматом, які мають значний вплив на розподіл стоку і водність рік. Значна кількість опа дів, велике випаровування і високий рівень грунтових вод визначають такі характеристики стоку, як середній багаторічний, витрати води, мо дулі стоку. Внутрірічний розподіл стоку по місцях і сезонах залежить від опадів, випаровування, будови поверхні та господарської діяльності. Розподіл стоку у різні за наводненістю роки показано в табл. 9.
Стік рік Волинської області протягом року нерівномірний, внутрі річний розподіл стоку в різні за водністю роки неоднаковий. У серед ньому навесні доходить до 50—72%, влітку — до 2—14%, восени — до 4—42% і взимку до 13—30% річного стоку. Великий річний стік був у 1924, 1940, 1948, 1958 рр., малий — у 1925, 1936, 1950, 1954, 1961 рр.
Максимальні витрати річок Волині спостерігаються під час повені весною та паводків у літньо-осінній період. Характеристики середніх і максимальних витрат води і модулі стоку весняної повені наведені в табл. 10.
Літні паводки утворюються зливовими дощами. Величина макси мального зливового стоку залежить від кількості опадів, їх інтенсивності та характеру поверхні водозбору. Найбільші витрати води при дощових паводках (червень—серпень) становлять від 40 (р. Вижівка) до 175 м^/сек (р. Стир). Високі паводки, які формуються на малих річках під час злив, приносять велику шкоду господарству області, тому що під час паводків змивається грунт, руйнуються гідротехнічні споруди*
|
Пори року |
||||||||
|
їх |
X |
XI |
XII |
весна III —V |
ЛІТО УІ-УІІ |
ОСІНЬ ІХ-ХІ |
зима XII —11 |
Ковель
|
1,9 |
4,3 |
7,5 |
3,8 |
|
2,3 |
4,2 |
5,8 |
12,4 |
|
1,1 |
1,8 |
4,0 |
7,3 |
Л ю б е ш і в
|
1,8 |
3,7 |
9,4 |
11,6 |
|
2,1 |
2,5 |
3,7 |
8,7 |
|
2,1 |
2,5 |
3,8 |
3,1 |
|
50,7 |
5,8 |
13,7 |
29,8 |
|
62,2 |
4,5 |
12,3 |
21,0 |
|
75,2 |
3,5 |
6,9 |
14,4 |
|
52,3 |
10,4 |
14,9 |
22,4 |
|
72,3 |
6,1 |
8,3 |
13,3 |
|
79,1 |
4,8 |
8,4 |
7,7 |
замулюються стави. Наприклад, 20—25 липня 1948 р. внаслідок трива лих зливових дощів ріки вийшли з берегів і затопили значні площі посівів.
У зимовий, а також у літній бездощовий періоди ріки живляться підземними водами. Гідрогеологічні особливості області визначають характер і величину підземного живлення рік. Ріки, русла яких врізані в алювіальні відклади, живляться підземними водами з водоносних горизонтів алювіальних і флювіогляціальних відкладів, але тому що водоносність цих відкладів залежить від метеорологічних умов (кіль кості опадів), то в особливо сухі роки (або в роки з холодними зимами без відлиг) водоносні горизонти збіднюються, невеличкі водотоки пере сихають, і на ріках можливе припинення стоку. Ріки, в живленні яких беруть участь карстсві води, мають дещо підвищені величини модулів мінімального стоку.
Тривалість меженного періоду на ріках області в теплий період становить 120—140 днів, а найбільш маловодного — 20—ЗО днів. По чаток літнього меженного періоду припадає на початок травня і закін чується в третій декаді листопада —■ першій декаді грудня. Бувають роки, коли літня межень переходить у зимову без збільшення стоку. Найменший меженний стік на ріках області спостерігається в 1946— 1947 і в 1961—1964 рр., коли мінімальні середні місячні витрати води становили від 0,2 м3/сек (р. Турія) до 0,009 м3/сек (рис. 12). (р. Вижівка). Такі мінімальні витрати трапляються один раз на ЗО—40 років.
Середня тривалість зимової межені становить 60—80 днів, а най більша — 100—120 днів. Вона починається в третій декаді листопада — першій декаді грудня, а закінчується в березні.
Притокам Прип’яті властиве постійне і підвищене підземне жив лення. Ріки течуть по закарстованих водозборах, причому карст має найбільший вплив на стік малих річок. В лісостеповій частині області підземне Живлення рік нестійке і слабке.
Гідрогеологічні умови є дуже важливим фактором формування меженного стоку, а режим мінімального стоку тісно пов’язаний з режи мом підземних вод і ерозійним врізом.
Таблипя 10
Середні і максимальні витрати води і модулі стоку * весняної повені на ріках області
|
Ріка |
Пост |
Площа водозбору, км* |
Середні |
Найбільші |
Рік спо стере ження |
||
|
витрати, м3]сек |
модулі, лісе к • км- |
витрати, м3ісек |
модулі, Л/сек‘КМ* |
||||
|
Вижівка |
с. Руда |
141 |
8,16 |
13,6 |
53,1 |
57,0 |
1932 |
|
Турія |
м. Ковель |
1480 |
10,7 |
7,24 |
63,0 |
42,6 |
1932 |
|
Стохід |
м. Любешів |
2970 |
11,9 |
5,21 |
60,4 |
20.3 |
1927 |
|
Стир |
м. Луцьк |
7200 |
39,4 |
5,48 |
17,5 |
29,1 |
1932 |
* Модуль стоку — кількість води (л/сек), яка стікає з 1 км2 басейну водозбору ріки.
Твердий стік 6 рік Волині характеризує ерозійну діяльність поверх невих вод. Наноси приток Прип’яті в межах області утворюються на окремих ерозійних ділянках водозборів рік. Такими ділянками є вер хів’я приток на підвищеннях в лісостеповій частині області. Притоки Прип’яті (наприклад, р. Стир) стікають з північних схилів ерозійно- розчленованої Подільської височини, пересікаючи Мале Полісся, вихо
дять на Волинську височину, де водна ерозія достатньо розвинена, а лесовидні відклади, які тут поширені, легко розмиваються. На Волин ському поліссі, на водозборах рік Вижівки, Турії, Стоходу, які покриті піщано-глинистими відкладами, розвинений карст, водна ерозія незнач на, стік мінеральних наносів невеликий.
Внутрішньорічний розподіл стоку наносів дуже нерівномірний і по дібний до розподілу стоку води. На весняний період припадає в серед ньому до 50—70% і більше річного стоку наносів. Літом, восени і зимою кількість стоку наносів розподіляється більш-менш рівномірно.
Твердий стік обумовлює мутність води, яка змінюється протягом року. Мутність рік області загалом невелика. Найбільш прозорі та чисті води рік під час літньо-осінньої межені і взимку, коли відсутній притік поверхневих вод і ріки живляться підземними водами. Під час повені і зливових паводків кількість наносів у ріках різко збільшується, до сягаючи максимальних розмірів. Середні річні значення мутності води рік області змінюються в межах від 3—5 (р. Турія) до 12—60 г/м3 (р. Стир).
Найменший модуль стоку наносів характерний для водозбору р. Ту- рії —- 0,1—0,8 т/км2 в рік, а найбільший — для р. Стир — 1,4—7 т/км2. Максимальна мутність в період повені досягає 400—800 г/м3 на великих ріках і 900—1000 г/м3 на малих. Особливо велика мутність води підчас зливових паводків.
ТЕРМІЧНИЙ І ЛЬОДОВИЙ РЕЖИМИ
Термічний режим рік Волинської області обумовлюється температурою повітря, але ця пряма залежність між температурою води і температурою повітря порушується. Внаслідок неправильного господарювання у ріки стікають теплі промислові, шахтні і побутові води. На характер термічного режиму рік впливає і ступінь їх зарегу- льованості (наявність водосховищ, ставків). На тих ділянках ріки, де виходять підземні води, які в літній період мають температуру нижчу, а в зимовий вищу, ніж вода в ріці, термічний режим ріки не відповідає термічному режиму повітря. Тому на деяких ріках області, де підземне живлення велике, температура води дещо вища взимку, а в теплий пе ріод на 1,5—2,0° С нижча, ніж на ріках з помірним підземним жив ленням.
При переході температури повітря до від’ємних значень на ріках з’являються льодові утворення: забереги, сало, шуга, льодостав (кінець листопада—початок грудня). Від нестійкого температурного режиму залежить мінливість в датах наступу льодових утворень. Найпізніший льодостав на ріках області припадає на січень—лютий (1949, 1951, 1952, 1961, 1962, 1965 рр.), а на окремих ділянках рік навіть на бере зень (1952 р.). Середня тривалість періоду льодоставу три—чотири мі сяці. Льодовий покрив рік нестійкий, і ріки неодноразово то скресають, то замерзають. Скресають вони в березні, причому спостерігається та ка закономірність: малі ріки скресають скоріше, і лід на них тане на місці; на великих ріках весняний льодохід триває два—три дні, інколи 10—12 днів. Повне очищення ріки від льодових утворень відбувається через п’ять—десять днів після скресання (табл. 11).
Товщина льоду на ріках області на початку льодоставу не переви щує 5—10 см, найбільша товщина досягає 40—60 см і навіть 80 см.
Під час весняного скресання і зимових відлиг спостерігаються затори криги, при яких рівень води піднімається до 0,3—0,5 м, рідко до 2 м. Затори на ріках зберігаються два—три дні. Затори були на р. Стир біля с. Щуровці 17—20 лютого 1949 р., рівень води піднявся на 115 см.
Таблиця 11
Строки скресання та замерзання рік області
|
Скресання |
Звільнення від криги |
Замерзання |
||||||||||||||
|
Ріка |
Пост |
серед- не |
раннє |
ПІЗНЄ |
серед нє |
раннє |
пізнє |
серед нє |
раннє 1 |
пізнє |
||||||
|
Прип’ять |
с. Лютка |
19. |
ш |
6. |
II |
10. |
IV |
26. III |
7. |
II |
13. IV |
7. |
XI |
9. XI |
і. |
І |
|
Прип’ять |
с. Любязь |
18. |
ш |
4. |
II |
11. |
IV |
28. III |
17. |
II |
13. IV |
18. |
XI |
1і. XI |
3. |
II |
|
Вижівка |
о. Стара Вижівка |
19. |
ш |
17. |
II |
8. |
IV |
25. III |
1. |
III |
13. IV |
7. |
XI |
8. XI |
19. |
і |
|
Турія |
м. Ковель |
17. |
ні |
15. |
II |
7. |
IV |
25. III |
22. |
II |
9. IV |
11. |
XI, |
8. XI |
17. |
І |
|
Турія |
с. Бузаки |
22. |
ш |
21. |
II |
12. |
IV |
27. III |
8. |
III |
13. IV |
3. |
XI |
9. хі; |
1. |
І |
|
Стохід |
с. Богушівка |
18. |
ш |
21. |
II |
7. |
IV |
24. III |
5. |
III |
10. IV |
12. |
XI. |
8. XI |
18. |
І |
|
Стохід |
смт. Любе- шів |
18. |
пі |
6. |
II |
11. |
IV |
29. III |
7. |
II |
16. IV |
20. |
XII |
24. XI |
1. |
III |
|
Стир |
с. Щуровці |
2. |
ш |
10. |
І |
1. |
IV |
18. III |
1. |
II |
9. IV |
25. |
XI. |
17. XI |
2. |
II |
|
Стир |
м. Луцьк |
іб: |
ні |
ЗО. |
І |
6. |
IV |
18. III |
5. |
II 10. IV |
І. |
І |
22. XI |
28. |
XII |
у ОПИС ГОЛОВНИХ РІЧОК
' Прип’ять — пр#ва~нр«тока-Дщеьра бере початок з болота біля с. Гупали. Верхня Прип’ять тече по заболоченій широкій заплаві, яка від витоку до смт.. Ратне має ширину 2 км, а потім — 5—8 км. Ши рина ріки від витоку до східної межі області збільшується від 10—25 до 50—70 м, а на деяких ділянках до 150 м.
Живлення ріки змішане: у весняний період основним джерелом є талї снігові води, в літньо-осінній — дощі, в зимовий — підземні води.
Значна кількість опадів в басейні викликає високий стік. Серед ньорічний модуль стоку Прип’яті в межах Волинської області стано вить 3,14 л/сек-км2. Найбільші витрати води пов’язані з весняним сні готаненням та інтенсивними літньо-осінніми дощами. 9 квітня 1962 р. на Ст. Річиця була зафіксована максимальна витрата води на Прип’яті в межах області (183 м3/сек).
Весняний підйом рівня води починається в березні. Весняна повінь триває в середньому 50—70 днів. Найбільша середня витрата води ста новить 139—164 м3/сек, а сумарний шар стоку за повінь — 36—78 см. Поміж початком повені, її інтенсивністю та тривалістю на р. Прип’яті е тісний зв’язок.
Ранньою весною поступово тане сніг, збільшується інфільтрація, а весняна повінь стає тривалою і низькою. Пізньої весни, коли сніг тане дуже швидко, утворюється нетривала, але висока повінь.
Низька повінь на р. Прип’яті утворюється тоді, коли взимку під час тривалих відлиг формуються паводки (1946, 1960 рр.).
У літній період, переважно в травні—серпні, коли випадають дуже сильні зливові дощі, утворюються паводки. Середня тривалість павод- ків на р. Прип’яті — 10—13 днів, а найбільша — 50 днів (1948, 1955, 1969 рр.). Рівень води при паводках піднімається на 0,5—1,5 м на добу, інколи — 2—3 м і більше.
Льодовий режим ріки нестійкий, часто бувають відлиги, перед стій ким льодоставом формуються льодові утворення: забереги, сало, шуга, але бувають роки, коли ріка відразу покривається льодом. У середньо му льодостав встановлюється протягом першої декади грудня. Товщина льоду в середньому не перевищує 40—60 см, але в суворі зими буває до 80 см.
Стік мінеральних відкладів ріки дуже малий, весною переважає стік органічних залишків з заболочених місць. „
С т и р — найбільша права притока Прип'яті. Довжина її — 483 км, площа басейну — 13130 кмг. У межах області ріка протікає своєю середньою течією. Русло ріки помітно звивисте. Ширина її на перекатах в межень становить 5—15 м, на плесах — 20—65 м, а міс цями доходить до 100 м. Глибина ріки на перекатах —- 0,5—1,5 м, на плесах— 8,6—11 м. Починається Стир на північному краю Поділь ського плато і у Волинську область вступає біля с. Мерви. До м. Луць ка Стир тече у вузькій заплаві, яка за містом розширюється до 1,5 км. Ширина Стиру біля Луцька — 20—25 м, глибина — 1,5—3,5 м. Запла ва заболочена і заторфована. В районі смт. Рожище ріка ширшає і стає більш глибокою.
Р. Стир переважно снігового живлення. Найбільша витрата води весною становить 417 м3/сек, найменша —• літом — від 1,97 м3/сек (в районі с. Шуровці) до 11,3 м3/сек (м. Луцьк), а взимку — від 1,71 м3/сек (с. Шуровці) до 5,48 м31сек (м. Луцьк).
У рівневому режимі Стиру яскраво виявлена весняна повінь і літні паводки, які порушують межень. Весняна повінь починається в другій декаді березня і характеризується найвищими рівнями води. Стік вес няної повені в багатоводні роки становить 70—80% річного стоку, в се редні — 60—70%, у маловодні — 50—60%.
Середня амплітуда коливань рівня води під час повені досягає до 10—20 см, а найбільша — 170—600 см. Середня інтенсивність підйому рівня води при високій весняній повені становить 10—60 см за добу, при низькій — 6—9 см.
Високий рівень весняної повені досягає 410 см над умовним нулем (середній рівень — 319 см). Середній рівень води під час дощових па- водків — 209 см над умовним нулем, а високий — 325 см.
Початок утворення льодових явищ в середньому спостерігається на р. Стир 10 грудня, а початок льодоставу — 1 січня. Льодостав триває 68 днів. Він нестійкий (взимку 1931—1932 рр. тривав 125 днів, а в 1924—1925 рр. його не спостерігалось). Найбільша товщина льоду на річці буває в кінці лютого і досягає 46 см (середня — 9—18 см).
Скресає ріка в середньому 10 березня, інколи в кінці січня або ж на початку квітня. Протягом другої декади березня ріка повністю звіль нюється від льоду
Середня мутність води в річці 250 г/м3, максимальна — 890 г/м3, а середній річний стік наносів становить 27 тис. т, або 2,7 т/км2. Стир — судноплавна ріка. На ній проведені значні очисні роботи, які дають можливість курсувати протягом літньо-осіннього сезону пасажирським катерам і вантажним суднам.
Стохід — права притока Прип’яті. Довжина її — 188 км, площа басейну — 3155 км2. Ріка бере початок поблизу с. Семеринське Лока- чинського району, і вся протікає в межах Волинської області. Стохід — типова поліська ріка з дуже повільною течією, заболоченою заплавою і нечітко вираженими корінними берегами.
Від витоків до с. Угли Стохід тече в широкій заболоченій долині з пологими берегами. Біля с. Угриничі русло ріки розгалужується на багато рукавів, проток, стариць — «стоходів».
Густота річкової сітки — 0,27 км/км2. У басейні р. Стоходу налі чується 144 річки, з яких 12 довжиною понад 10 км і 132 — менше 10 км. Ширина річки у межень на перекатах — 5—15 м, на пле сах — 20—60 м. Глибина на перекатах — 0,5—1,5 м, на плесах 8—10 м.
Стохід належить до рік змішаного живлення з перевагою снігового. В рівневому режимі ріки є яскраво виражена весняна повінь, що по рушується літніми дощовими та зимовими паводками.
Щороку спостерігається весняний розлив ріки та її приток. Шири на розливу інколи доходить до 5 км, а глибина затоплення — становить 0,5—1,5 м.
Льодоутворення починається в кінці листопада—на початку грудня і триває чотири—шість тижнів. Льодостав встановлюється у першій половині грудня. Найбільш раннє замерзання виявлено 8. XI, а най більш пізнє — 1. III. Тривалість льодоставу три—три з половиною мі сяці. Середня товщина льоду — 20—40 см.
У першій половині березня на річці починає танути крига, а 18. III починається весняний льодохід. Найбільш раннє скресання було відмі чено 6. II 1923 р., а налбільш пізнє — 11. IV 1929 р. Тривалість льодо ходу — 3—10 днів.
У кінці березня ріка звільнюється від криги. Весняна повінь про- тримується один—два місяці.
У липні, серпні і вересні часто трапляються дощові паводки. Серед ня висота їх на р. Стохід змінюється над умовним рівнем в межах 0,4—1,8 м, а найбільша становить 3 м. У зимовий період під час три валих відлиг бувають зимові паводки, висота яких над умовним рівнем досягає 0,7—2 м.
Найбільша витрата води за рік на р. Стохід спостерігається в квіт ні — 39,6 м3/сєк, найменша — у вересні (3,58 м3/сек). Середній річний модуль стоку — 4,51 л/сек-км2.
До правих пріпок Прип’яті належить р. Ту р і я, довжиною 184 км. Вона бере початок з болота біля с. Затурці. Площа водозбору — 2800 км2. В її басейні налічується 137 річок загальною довжиною 837 км, проте лише 15 з них мають довжину понад 10 км. Густота річкової сітки — 0,30 км/км2.
Швидкість течії невелика — 0,1—0,2 м/сек внаслідок того, що по хили ріки незначні. Глибина ріки на перекатах — 0,5—1,5 м, на пле сах — 1,5—3,5 м.
За режимами живлення, стоку та рівнів р. Турія подібна до р. Сто ходу. Гідрологічний режим ріки характеризує добре виражена весняна повінь, коли спостерігається найвищий рівень води в ріці. Літні та зи мові наводки дещо порушують низьку межень. Більша частина річного стоку (ЗО—40%) припадає на весну (березень—квітень), на літо і осінь — 50—60% і 10% на зиму.
Найбільша витрата води — 251 м3/сек, а максимальний модуль стоку — 169 л/сек-км2 був зафіксований у 1932 р.
"'“"'""До правих приток Прип’яті належить в межах області р. В и ж і в- ка довжиною 81 км, режим якої подібний до режиму інших рік. У най більш засушливі роки деякі її ділянки пересихають. Наприклад, у 1947 році р. Вижівка пересихала з 10 по 22 серпня (біля с. Стара Ви- жівка).
у Крім Прип’яті та її правих приток через усю Волинську область аГ півдня на північ, по державному кордону СРСР з Польською Народ ною Республікою протікає р. Західний Буг, яка бере початок далеко за межами області, на північному краю Поділля.
До м. Устилуг Західний Буг тече по території УРСР, а далі стає прикордонною рікою. Заплава ріки переважно вузька (до 1 км). Нижче Устилуга вона розширюється і заболочується.
Русло дуже звивисте, розгалужене. Ширина ріки змінюється від
Середня річна витрата води — 25,1 м3/сек, а модуль стоку за рік — 40 м/сек-км2.
Середній річний стік ріки розподіляється так: на весну — 37%, на літо — 20%, на осінь — 20,9% і на зиму — 22,1%.
ОЗЕРА
Крім рік Волинська область багата на озера. Серед за хідних областей України вона має їх найбільше — до 170 озер площею від 2 до 2450 га (табл. 12). За походженням вони різноманітні. Пере важна більшість — це карстові озера, менша — заплавні. Останні — неглибокі, приурочені до заплави р. Прип’яті і до заплав її крупних приток, являють собою залишки старих русел. їх режим тісно пов’яза ний з ріками, а під час весняної повені самостійне існування озер при пиняється. Заплавні озера заболочені, з низькими берегами і в’язким дном.
Карстові озера розташовані на водозборах рік Турії, Вижівки, Циру і Стоходу.
Карстові озера живляться атмосферними опадами, поверхневим стоком і підземними водами. Підземні води являють собою найбільш стійкий і основний вид живлення озер і зумовлюють їх температурний режим.
Характеристика озер ВолинськоТ області
|
Назва озера |
Максимальна глибина, м |
Площа, км1 |
Назва озера |
Максимальна глибина, м |
Площа, КМ1 |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
|
24,2 |
і Прип’яті |
||
|
0,2 |
Турське |
2,6 |
— |
|
0,76 |
Колпйне |
— |
0,13 |
|
4,3 |
Турчёне |
— |
0,16 |
|
0,25 |
Довге |
• — |
0,12 |
|
0,5 |
Кругле |
— |
0,14 |
|
0,44 |
Оріхове |
3,6 |
5,5 |
|
0,16 |
Оріховець |
— |
1,54 |
|
Лука |
31,8 |
1,25 |
|
|
0,24 |
|||
|
16,3 2,36 |
Заплава Прип’яті |
||
|
6,7 |
Біле |
13,5 |
3,5 |
|
0,13 |
Волинське |
— |
3,2 |
|
1,5 |
Люб’язь |
7,0 |
4,3 |
|
1,83 |
Нёбель |
11,9 |
4,7 |
|
0,38 |
Велйке Згоран |
||
|
0,48 |
ське |
— |
1,18 |
|
_ |
Мале Згоран |
||
|
0,88 |
ське |
— |
0,31 |
|
0,26 |
Мошне |
— |
0,18 |
|
0,73 |
Олсшіге |
— |
0,1 |
|
0,24 |
Чакове |
— |
0,47 |
|
0.31 |
Охнич |
— |
0,4 |
|
0,42 |
Вйторощ |
— |
0,16 |
|
2,55 |
|||
|
0,11 |
Басейн Турії |
||
|
0,74 |
Нечймне |
4,0 |
0,09 |
|
0,55 |
Сйнове |
2,6 |
1.9 |
|
0,3 |
Макович |
— |
0,16 |
|
0,2 |
Велйке |
20,7 |
0,19 |
|
0,4 |
Турійське |
6,5 |
0,14 |
|
0,23 |
Селище |
13,5 |
0,05 |
|
Святе |
7,3 |
0,16 |
|
|
0,18 |
Дбльське |
— |
0,18 |
|
Кричёвицьке |
— |
0,4 |
|
|
1,24 |
Сомин |
— |
0,40 |
|
Хотйнне |
— |
0,16 |
|
|
0,73 |
Скомбрне |
— |
0,16 |
|
0,21 |
Наболоцьке |
— |
0,16 |
|
0,15 |
Тагачин |
9,8 |
0,09 |
|
0,22 |
Перевірське |
— |
0,15 |
|
0,14 |
Озерянське |
— |
0,14 |
|
0,51 |
Болотне |
— ■ |
0,14 |
|
0,1 |
Пісочне |
— |
0,12 |
|
0,11 |
Г нйльбище |
— |
0.1 |
|
0,52 |
Любйтівське |
— |
0,13 |
|
0,25 |
Білин |
— |
0,13 |
|
0,28 |
Доротйщенське |
— |
0,16 |
|
2,3 |
Облапи Велике |
13,0 |
0,13 |
Західного Бугу
Продовження табл. 12
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
|
Карасине |
|
0,3 |
Облапи Мале |
5,5 |
0,03 |
|
Сірче |
— |
0,92 |
Дбшне |
— |
0,18 |
|
Сверйнець |
— |
0,16 |
Сошичне |
.—. ■ |
0,16 |
|
Струга |
— |
0,33 |
|||
|
Туричани |
6,5 |
0,17 |
|||
|
Басейн Стоходу |
Межиріччя Стоходу і |
С т и р у |
|||
|
Трйстень |
— |
0,11 |
Окнище |
3 |
— |
|
Озерне |
-— -• |
0,12 |
Жабине |
0,1 |
|
|
Вино (Вини) |
— |
0,18 |
Мачилине |
— |
0,16 |
|
Засві'тське |
— |
0,1 |
Крупине |
— |
0,13 |
|
Новорудське |
— ■ |
0,3 |
Озненйзьке |
— * |
0,3 |
|
Веприк |
— • |
0,16 |
Лишнянське |
■ "■— |
0,15 |
|
Г рйвинське |
— |
0,21 |
Смолярнянське |
. - — . ■. |
0,33 |
|
Трясне |
—• ■ , |
0,22 |
Несвіч |
— |
0,8 |
|
Стобйхівське |
— |
0,53 |
Садове |
— |
0,2 |
|
Червйще |
— |
1,2 |
Окбрське |
—' ' |
0,6 |
|
Неві'рське |
— |
0,16 |
Островатське |
— ■ • |
0,54 |
|
Біркове |
— |
0,4 |
Захатське |
— |
0,1 |
|
Хутбмир |
— |
0,2 |
Костюхнівське |
; — ■ |
0,5 |
|
Ниговйще |
— |
0,18 |
|||
|
Омит |
— |
0,22 |
|||
|
Межиріччя |
Турі їі Стоходу |
||||
|
Черембшне |
— |
0,3 |
|||
|
Ольбля |
— |
0,72 |
|||
|
Бурків |
— |
0,15 |
|||
|
Цнрське |
— |
0,49 |
Температура підземних карстових вод, які живлять озера, постійна
і залежно від глибини і зв’язку з поверхневими водами коливається в межах 5,9—8,5°С. Термічна стратифікація озер залежить від їх глиби ни. В глибоких озерах (максимальна глибина понад 50 м) найбільш низька температура біля дна 5,9° С і такою залишається до глибини 20 м. Влітку на глибині 5—7 м температура різко підвищується до
В озерах глибиною 12—25 м такий температурний стрибок вираже ний слабо. У верхніх шарах води внаслідок інтенсивного перемішуван ня температура однакова по всьому озеру і найбільш висока. В негли боких озерах відносно низька температура літом і висока зимою відмі чається лише поблизу джерел карстових вод.
Переважаюча роль підземних вод у живленні карстових озер ви значає і їх льодовий режим. Невеликі і неглибокі озера з високодебіт- ними джерелами карстових вод зовсім не замерзають навіть у дуже суворі зими. Великі і глибокі карстові озера замерзають пізніше і скре сають скоріше від сусідніх озер некарстового походження.
Сезонні коливання рівнів води карстових вод становлять 0,3—0,5 м. Найбільш високі рівні в озерах спостерігаються в середині або в кінці весни. Найбільш низькі рівні — в кінці літа, або на початку осені.
Води карстових озер прозорі, безколірні, карбонатні, але там, де приберегове мілководдя заростає і заболочується, води менш прозорі (буруваті). У карстові озера з поверхневими водами поступає невелика кількість мінеральних наносів, а переважну більшість їх приносить ві тер із сусідніх площ, які являють собою незадерновані піски.
Дно озер у мілководній частині піщанисте і тільки місцями мулис те, у області карстової воронки ■— щільне, крейдяне.
У озерах некарстового походження процес заповнення котловини донними відкладами проходить по-іншому. Тривалий і постійний притік в озера слабомінералізованих вод з розчиненими органічними сполу ками сприяє розкладу рослинних залишків і утворенню на поверхні водного дзеркала сплавин. Наприклад, оз. Нечимне поблизу м. Ковеля за останні 50—70 років настільки заросло і заболотилось, що водне дзеркало зменшилось у два рази, а глибини з 3—5 м — до 1,5—2,5 м. Дно його вкрилося 5-метровим шаром мулу, який щороку збільшується на 1—2,5 см.
Здебільшого у замуленні озер області переважаюча роль належить органогенним утворенням.
У межах Волинської області можна виділити три великі озерні райони: 1) басейн Західного Бугу; 2) межиріччя Західного Бугу і При п’яті; 3) басейн Прип’яті.
У басейні Західного Бугу налічується понад 80 озер, які називають Шацькими. Серед них 38 заплавних і 42 карстових. Загальна площа — 92 км2. Найбільше з них — Свитязь, довжина якого — 9,3 км, шири на — 4,8 км. Середня глибина озера — 7 м, максимальна — 58,4 «, а над підвищенням посередині дна озера глибина становить 1—2 м. Сви тязь — це озеро карстового походження. Воно розташоване поблизу м. Шацька. Мальовниче оз. Свитязь — одне з найбільших на Україні. Про озеро існує багато легенд, народних переказів.
Об’єм води озера — близько 190,7 млн. м3. Воно живиться арте зіанськими підкрейдовими водами, атмосферними опадами і поверхне вим стоком. Притік підземних вод щороку в озеро становить 3,5 млн. м3. Вода в озері чиста, прозора, за якістю найкраща від усіх озер України.
Оз. Свитязь прогрівається нерівномірно. Там, де глибокі місця, температура постійна (доходить до 9°С), у верхніх шарах вода влітку прогрівається до 20° С. Озеро замерзає, але суцільний льодовий покрив утворюється тільки в дуже холодні зими.
В 1887 р. прокладений канал, який з’єднує оз. Свитязь з озерами Лука і Пулемецьке, що й призвело до зниження рівня води в ньому на 3 м.
Озеро має сприятливі умови для життя різних організмів: достатня кількість бентосу, багато риби. Мальовничі краєвиди озера, прозорість води, рибні багатства щороку приваблюють велику кількість туристів.
Пулемецьке розташоване поблизу с. Пульмо. Довжина його — 6 км, максимальна ширина — 3,6 км. Площа водного дзеркала 16,3 км2,
об’єм води •— 74,8 млн. м3. Це друге за величиною і об’ємом озеро в ба сейні Західного Бугу. Воно також карстового походження, тому основну роль у його живленні відіграють підземні води. Вода прозора з зелен куватим відтінком. Воно замерзає (товщина льоду в суворі зими досягає 75—80 см), а влітку вода прогрівається у верхньому шарі до 20° С.
Поблизу с. Затишшя розташоване третє за площею озеро цього району — Лука. Берегова лінія його досить складна, її довжина ста новить 21,4 км, площа водної поверхні — 6,7 км2. Середні глибини —
На південний схід від оз. Свитязь розташоване оз. Люцимир (пло ща водної поверхні — 4,3 км2, глибина — до 11 м). Воно живиться під земними, атмосферними водами і поверхневим стоком. Дно рівне, пі щане. Вода в озері жовтувата, мабуть, тому, що його оточують торфо- з болотною рослинністю. В озері розводять європейського вугра.
[а межиріччі Західного Бугу і Прип’яті розташована група озер, ивлять Турський канал. Найбільшим озером цього району є Тур- яке розташоване на північний схід від с. Заболоття. Довжина озера — 5,6 км, ширина — 3,2 км. Глибина озера коливається в межах 0,9—2,6 м (на південному сході озера). Дно піщане, вздовж берегів мулисте. Береги низькі, торфяні. Озеро живиться поверхневими водами. Навесні рівень води піднімається на 70 см, і береги затоплюються. Озеро є основним постачальником води в Турський канал.
Оріхове найбільше з озер північної частини Волинської області, розташоване поблизу с. Межисить. Довжина озера майже 4 км, а ши рина — 2 км. Максимальна глибина — 3,6 м. Озеро живиться переваж но водами поверхневого стоку.
В озерному басейні Прип’яті насамперед слід виділити саму за плаву ріки, де є дуже багато озер, утворених текучою водою. Озера існують завдяки водообміну з рікою. Озера прісні. Взимку замерзають. У межах Волинської області в заплаві Прип’яті налічується близько 20 озер площею понад 10 га. Найбільшим озером є Люб’язь, через яке протікає Прип’ять поблизу с. Люб’язь (площа 4,3 км2). Озеро глибоке (7 м), живиться водою Прип’яті, гідрологічний режим його залежить від цієї ріки.
Крім того, в заплаві Прип’яті виділяються озера Біле і Волянське, які постачають воду Дніпровсько-Бузькому каналу, оскільки в літній період він міліє. Озера — основне джерело постачання води в канал. Живляться вони завдяки водообміну з р. Прип’ять, а також підземними водами. Озера глибоководні (у оз. Білому максимальна глибина дося гає 13,5 м).
У басейнах приток Прип’яті є також багато озер різноманітноп походження, наприклад у басейні Вижівки — 16. Серед них особливе цікаве карстове, оз. Сомине (поблизу с. Сомин), яке серед озер України займає третє місце по глибині. Максимальна глина його — 56,9 м. Озеро живиться переважно підземними водами. Має постійно низьку температуру води і не заростає.
Дуже багато озер у басейні правої притоки Прип’яті ■— Турії. Тут налічується до ЗО озер, більшість з яких карстового походження. Най більшим озером басейну Турії є Синове з піщаними берегами, яке роз ташоване поблизу трьох сіл — Соколище, Синове і Шкроби.
Озеро неглибоке, найбільша глибина — 2,6 м. Живиться підзем ними водами і атмосферними опадами.
Вражає казковою мальовничістю невелике озеро (площина водної поверхні — 0,09 км2) поблизу с. Скулин — Нечимне, яке описане в драмі Лесі Українки «Лісова пісня».
Всі озера басейну Турії заболочені, заростають. Рівень води в них нестійкий, дно покрите шаром мулу.
Басейн р. Стохід також багатий на озера (17), переважно карсто вого походження, площею від 0,1 до 0,53 км2. .
На межиріччі Стоходу і Стиру в межах Волинської області є сім озер карстового походження, серед яких виділяється оз. Окнище, розташоване поблизу с. Оконська. Воно являє собою дуже потужне джерело карстових еод, які виливаються на поверхню.
На початку XIX століття це джерело витікало на поверхню в іншо му місці (2 км на захід від сучасного), де до цього часу збереглася уло говина. Пізніше біля с. Оконськ утворилося нове джерело, яке описав П. А. Тутковський у 1899 р. За цим описом глибина озера становила 15 м і вода в ньому була прозора. Температура води цілий рік однако ва — 9° С, навіть у суворі зими озеро не замерзало. Витрата води до рівнювала 10,5 тис. м3 на добу.
У 30-х роках нашого століття горловина цього потужного джерела обвалилась і воно зникло, а на території с. Оконська виникло кілька малих джерел. Було пробурено три свердловини, щоб знайти основне джерело. Зараз озеро невеличке (глибина до 3 м). На поверхні озера помітно, як б’є вода з двох свердловин. Вода в озері також прозора і приємна на смак, як колись. У ставках, з яких тече вода до озера, роз водять форель.
Всі озера Волинської області мають сприятливі умови для розве дення риби: судака і сазана амурського (Чорне озеро), вугра (Ост- рів’янське), чудського сига (Пулемецьке), які добре акліматизувались. Озера придатні для розведення водоплавної птиці.
Проте господарське освоєння озер Волині недостатнє. Для продук тивнішого розведення риби багато озер необхідно розчистити від заро стей, місцями засипати піском торфяно-мулисті донні і прибережні накопичення, а там, де ведуться торфорозробки, впорядкувати вікна, звідки поступає в озера вода, насичена шкідливими гуміновими спо луками.
РОСЛИННІСТЬ
флористичний склад
РОСЛИННОГО ПОКРИВУ
Флора Волинської області об’єднує в собі і типові захід ноєвропейські і східноєвропейські елементи. На цій території вироста ють і бореальні, і європейські неморальні, і степові, і, навіть, монтанні види. До бореального типу географічних елементів, насамперед, слід віднести такі рослини — «мешканці» хвойних лісів, як ялина європей ська, сосна звичайна, жимолость пухнаста, брусниця, хвощі лісовий, болотний та лучний, рамішія однобока, одноквітка звичайна, грушанкн круглолиста і середня, ранник вузлуватий, чорниця, лохина, берези пух наста і бородавчаста, журавлина чотирипелюсткова, вероніки струм кова, дібровна, лікарська, водяна і щиткова, підмаренники північний і справжній, калина, плаун колючий, комонник лучний, незабудка дер ниста, осока малоквіткова, пухівка піхвова, ринхоспора біла та ін. До європейського типу флори належать рослини — складники широко листяних лісів, а також види, що виростають на лісових луках, узліссях, болотах: дуб звичайний, липа європейська, граб звичайний, переліска багаторічна, живокіст серцевидний, наперстянка великоцвіта, герань темна, дзвоники ріпчастовидні і круглолисті, підлісник європейський тощо. До флори Волинського Полісся відносяться такі представники арк- то-альпійського типу, як верес звичайний, андромеда багатолиста, тов- стянка звичайна, верба розмаринолиста, журавлина дрібноплідна, ломи камінь болотний. До степового типу геоелементів належать: ковила волосиста (тирса), осока низька, оман мечолистий, горицвіт весняний.
Серед представників адвентивного типу 7 геоелементів слід насам перед назвати досить поширену на болотистих луках і болотах лепеху звичайну (татарське зілля).
Серед рідкісних, або мало поширених, поліських видів слід вказа ти на язичника сибірського, виростання якого в межах УРСР обмеже не лише болотними і вогкими луками Волинського Полісся, на ломика мені — болотний та зернистий. Перший вид поширений на торфовищах Волинського Полісся, другий — на його луках. Лише в соснових лісах Волинського Полісся виростає тисдалія голостебла, а на північному заході Полісся та у Волинському Лісостепу на осоково-мохових боло тах трапляється осока Девеллова. На Волинському Поліссі серед лісів і чагарників виростає ожина мохнастостебла, по берегах річок — вовчуг колючий, по суходільних луках — армерія видовжена, по сухих вапня кових схилах — горлянка ялинковидна. Для узлісь, лісових лук Волин ського Лісостепу характерне жовтозілля Бессера, а для боліт цієї території — меч-трава болотна.
Велику зацікавленість викликає група видів, поширених, з одного боку, по луках, лісах, болотах Волині, а з другого — та, що росте в пе редгір’ях і по гірських схилах Українських Карпат. Це, зокрема, жов тець трансільванський, живокіст серцевидний, апозерис смердючий,, дріоптерис гірський, куничник вільненський, сашник іржавий та ін.
За попередніми даними, флора Волинської області налічує близько' 1300 видів вищих спорових і насінних рослин, які належать приблизно- до 100 родин і понад 450 родів.
У зв’язку з різноманітністю рослинного покриву (тут поширені ліси,, луки, болота, торфовища, чагарничкові пустища, рослини відкритих водойм, рештки остепнених лук та лучних степів) складники флори Во линської області за біологією і екологією досить різноманітні. Тут пе реважають види лісові (близько 40% флористичного складу), лучні, (близько 20%), болотні (понад 10%) та водні і прибережні (близько' 10%). Серед життєвих форм неподільне панування належить трав’яним багаторічникам (близько 70%).
Територія Волинської області входить до складу Східно-Європей ської провінції широколистяних лісів Європейської широколистяної зони. У межах області розрізняють два геоботанічних округи — Захід но-Поліський і Волинський (Г. І. Білик, Є. М. Брадіс, 1962).
Для Полісся властива значна заболоченість і залісненість (близь ко 40%). Волинське Полісся — найбільш заболочена частина території УРСР (10%, а місцями — до 20%).
Серед боліт переважають низинні евтрофні болота *, але значні площі займають болота мезотрофні8 і оліготрофні9.
Переважна більшість боліт Волинського Полісся належить до тор фових боліт або торфовищ. Торфові болота поширені, насамперед, по долинах невеликих річок, а також по межиріччях. Значні простори Во лині займають луки, які становлять близько 25% усіх земельних угідь. Найбільші площі припадають на міжрічкові луки. Долини великих річок — Горині, Стиру, Стоходу, Турії — вкривають заплавні луки, ма лих — переважно заболочені.
З півночі на південь за особливостями рослинного покриву Волин ське Полісся виразно поділяється на дві частини — північну і південну. Північна являє собою рівнинну територію, вкриту переважно чистими сосновими борами, березовими гаями, рідше — ялиновими лісами, чор- новільшаниками, мішаними лісами з сосни, дуба черешчатого і граба. Лісовкриті площі чергуються з обширними заболоченими рівнинами, зайнятими переважно евтрофними болотами. Певні площі вкривають міжрічкові (материкові) луки, а також вересові і брусничні пустища.
Південна частина Волинського Полісся — слабохвиляста рівнина, складена смугою горбів та гряд, відокремлених неглибокими улоговн-
нами — теж досить заліснена. Залісненість спадає в напрямку з півночі на південь. Ліси займають, насамперед, підвищені ділянки рельєфу. Головна лісоутворююча порода півдня Волині — дуб черешчатий, сосна і граб — на другому місці. По зниженнях рельєфу та по річкових за плавах на значних площах поширені торфовища, а також вересові і брус ничні пустища (вони трапляються в північній частині Волинського Полісся), звичайно генетично пов’язані з лісами. Великі простори при падають також на луки, особливо на заболочені.
Південь Волинської області, віднесений Г. І. Біликом і Є. М. Бра- діс до Волинського геоботанічного округу, називають також Лісосте пом. Для рослинного покриву Волинського Лісостепу найбільш типові мішані ліси з дуба черешчатого, граба та сосни звичайної, які вкрива ють до 9% території, а також залишки остепнених луків та скельно- степової рослинності (рис. 13). Для фрагментів лучно-степової рослин ності, між іншим, властиве виростання в її складі таких типових пред ставників лісостепової деревно-чагарникової флори, як степова вишня і клокичка. Значні площі займають також болота і луки, на які разом припадає близько 10% площі. Луки збереглися майже виключно по долинах великих річок, по їх заплавах. Болота ж переважно пов’язані з долинами невеликих річок (Липи, Луги, Чорногузки та ін.), з утво ренням великих торфових масивів. Торфовища переважно низинні.
ЛІСОВА РОСЛИННІСТЬ
Найбільш поширені лісові формації Волинського Поліс ся — соснові, дубово-соснові, менше дубово-грабово-соснові і грабово- соснові, а також сосново-дубові ліси. Дубово-соснові ліси є панівними у Волинській області. Як похідні, тимчасові форми виростають березові ліси на місцях соснових та широколистяно-соснових лісів після вирубу останніх. На невеликих площах на півдні Волинського Полісся зберег лися дубово-грабові, а в північній частині — ялинові. Трапляються по всьому Волинському Поліссі чорновільхові ліси.
/ Соснові ліси (Ріпеіа зііуєзіхіз) зосереджені насамперед по пі щаних (борових) терасах у долинах річок Прип’яті, Вижівки, Стоходу, Турії. Залежно від умов зволоження та родючості грунту розрізняють соснові ліси (бори) лишайникові, зеленомохові, рунянкові, сфагнові і складні.
Лишайникові сосняки займають найбільш підвищені частини терас (сухі бори).
Зеленомохові сосняки зростають в умовах помірного зволоження грунтів по схилах або по зниженнях між ними (свіжі, здебільшого во логі бори). Рунянкові сосняки надають перевагу поверхні з близьким заляганням грунтових вод (сирі бори).
Умови місцезростання сфагнових сосняків характеризує їх інша назва — сосна на болоті. Сфагнові сосняки особливо поширені в пів нічній частині області. Складні сосняки, крім першого яруса з сосни, мають ще другий деревний ярус з граба і дуба. їх розташування пов’я зане з найбагатшими грунтами і оптимальними умовами зволоження.
Найбільше площі займають дубово-соснові ліси, значно менше — гра- бово-дубово-соснові і грабово-соснові.
Найбільш поширені такі типи соснових лісів:
Сосняки лишайникові (Ріпеіа зііуезіхіз сІасНпоБа). Одноярусний деревостан складає сосна звичайна, підлісок відсутній; добре розвине ний ярус кущистих лишайників роду кладонія.
Сосняки зеленомохові (Ріпеїа вПуевМз ЬуІосогпіоБа). Трав’яно- чагарничковий ярус складають брусниця, костриця овеча, біловус стис нутий, верес, папороть-орляк, чорниця. Моховий ярус утворюють зви чайні лісові види брієвих мохів.
Сосняки сфагнові (Ріпеїа бііуєзШз БрЬ^пога). Поширені на знач них просторах області. Деревостан утворює сосна IV-—V класів боні тету з домішкою берези пухнастої. Основу трав’яно-чагарничкового яру са становить багно, ситник розлогий, молонія голуба, пухівка піхвова. Суцільний моховий покрив утворюють білі або сфагнові мохи.
Сосняки складні (Ріпеїа бііуєзігіз сотрозіїа)—це найбільш поши рений тип поліських лісів. Серед них найбільш типовими для Волині є сосняки дубові (Ріпеіа зііуезіхіз циегсеїоза гоЬигі) та сосняки дубово- грабові (Ріпеїа зПуевІгіз quercetoso гоЬигі-сагріпоза Веіиіі). Дерево- стани таких лісів або двоярусні (І ярус — сосна, II — дуб черешча- тий), або триярусні, де третій ярус утворює граб. Підлісок переважно, розвішений слабо, особливо в деревостанах з густим наметом граба. Провідні його складники: ліщина, крушина ламка, бруслина бородав часта і європейська, клен татарський, калина та ін. Слабо розвинений і моховий покрив, основу якого становлять звичайні лісові види (плев- роцій Шребера, рунянка звичайна, дикран зморшкуватий та ін.). Трав’я но-чагарниковий ярус, навпаки, розвинений добре і являє собою поєд нання неморальних і бореальних елементів.
Серед дубово-соснових лісів поширені асоціації сосняків дубово- ліщинового (Р. в. диегсеїюзо гоЬигі согуїіозит) та дубово-чорницевого (Р. б. яиегсеїозо гоЬигі тугШІозит).
Дубово-грабові сосняки займають менші площі. Найбільш пошире ні асоціації: сосняки дубово-грабово-ліщиновий (Р. б. quercetoso гоЬи- гі-сагріпоБо Ье1:и1і-согу11озит), дубово-грабово-чорницевнй (Р. в. циегсеіозо гоЬигі-сагріпозо Ьеі:и1і тугіїНозит), дубово-грабово-копит- няковий (Р. в. quercetoso гоЬигі сагріпозо ЬеШІІ азаговит), дубово-гра- бово-дріоптеристовий (Р. в. циегсеіозо гоЬигі сагріпозо Ьеіиіі сігуоріегі- гіозиш), грабово-чорницевий (Р. в. сагріпово Ьеіиіі тугШІозит).
Г р а б о в о-д убові ліси або груди (Сагріпек) Ьеіиіі — диег- <_е!а гоЬигі) з двоярусними деревостанами. У першому ярусі — дуб звичай ний з домішкою ясена звичайного, клена гостролистого, липи серцелис-
тої. Другим ярусом неподільно володіє граб. Під густим наметом дерев відсутні умови для розвитку підліска, який представляють поодинокі кущі бруслин бородавчастої та європейської, ліщини, свидини, крушини ламкої тощо. У трав’яному покриві переважають неморальні види.
Ялинові ліси (Piceeta abieti) на території Волинської області збереглися у вигляді невеликих острівців в північній її частині (Корте- ліси). Поліські ялинові ліси переважно виростають на перезволожених і заболочених зниженнях, тому серед них переважають вологі і сирі типи. Деревостани поліських ялинників низько-, рідко середньопро- дуктиЕні, звичайно мішані. До ялини (Picea abies (L.) Karsten) домі шуються сосна звичайна, берези бородавчаста і пухнаста, вільха чорна, осика, рідше граб і дуб звичайний та ін.
Чорновільхові ліси (Alneta glutinosae) поширені по всій території Волинської області, в лісостеповій і особливо в поліській її частині. Найтиповіші місцезростання — більш або менш заболочені зни ження рельєфу на вододілах і по долинах річок. Але особливо поширені по притерасних частинах заплав як малих річок, так і поліської частини Прип’яті. Вільшаники займають також значні площі по вододільних -зниженнях Полісся та по давніх річкових долинах. В утворенні дерево- станів чорновільхових лісів крім самого едифікатора вільхи чорної (клейкої) (Ainus glutinosa (L.) Qaertn) беруть участь береза пухнаста, сосна звичайна, рідше ясен звичайний, ялина європейська, ще рідше — осика, дуб звичайний і граб.
Осикові ліси (Populeta tremulae) поширені по всій області на місцях вирубаних або згорілих дубово-соснових і широколистяних, дубових і грабово-дубових лісів. Вони утворюють чисті, а частіше мі шані з березою лісостани. Будучи вторинними, осичники мають у своїй структурі ознаки вихідних деревостанів, хоч чагарничковому і трав’яно му ярусам завжди властиве значне порушення типової структури — несталість, значне забур’янення випадковими видами. Але в лісостепо вій частині області відомі і довготривалі чисті осикові гайки — осикові колки. В таких осичниках деревостани звичайно одноярусні, зімкнутість їх досягає 0,6—0,9, бонітет — І класу. До домінуючої осики приєдну ються граб, дуб, липа серцелиста, сосна звичайна, яблуня лісова, че решня, берест. У добре розвиненому підліску росте ліщина, рідше бруслина бородавчаста та європейська, крушина ламка. У трав’яному покриві особливо багато маренки запашної, осоки волосистої, веснівки дволистої, конвалії звичайної, чорниці, яглиці звичайної, медунки тем ної, тонконога дібровного, які виступають субдомінантами у відповід них асоціаціях. Моховий покрив відсутній.
Березові ліси (Betuleta verrucosae), як і осичники — це вто ринні, похідні угруповання на місці зведених дубових і соснових та мі шаних дубово-соснових лісів. Береза переважає в деревостанах. Інші породи — сосна, осика, рідше дуб, граб — відіграють підлеглу роль. Підлісок звичайно нерозвинений. Зберігаючи ознаки корінних, вихід них лісових насаджень, трав’яний і моховий яруси виявляють певні, причому інколи значні відміни, в зв’язку зі зміною умов виростання. На місці соснових лісів найчастіше виростають березняки: чорницевий
(Веіиіеіиш уеггисозае тугШІозит), біловусовий (В. V. пагсіозит), рідше — тростиново-куничниковий (В. V. са1ата§гозіісіозит агипсіі- пасеае), голубомолінієвнй (В. у. тоїіпіозит соегиіапв), злаково-різно- травний (В. V. дгатіїюзо-уагіоЬегЬозипі), різнотравний (В. V. уагіоЬег- Ьозит), вересовий (В. у. саііиповит), орляковий (В. V. ріегісііозит aqш- Ііпае), чорнидево-довгомошний (В. у. тугШІозо-роІуіхісЬозит), лохи- ново-довгомошний (В. у. uligiпoso-polytгichosuш).
ЛУЧНА РОСЛИННІСТЬ
Луки особливо поширені в поліській частині області і займають близько чверті всіх земельних угідь. Найбільша площа нале жить міжрічковим або материковим лукам, серед яких розрізняють луки суходільні і низинні. Суходільні луки виникли на місці вирубаних лісів (суходільних широколистяно-соснових борів). Більша частина площ під суходільними луками на сьогодні розорана. Тому луки не утворюють суцільних масивів, а збереглися невеликими ділянками се ред орних площ, по лісових галявинах, по підвищених окраїнах боліт, по узліссях тощо. Низинні ж луки сформувалися на місці чорновільхо- вих та інших сирих типів лісу, а також на болотах після часткового підсушування. Значні площі займають і заплавні луки по долинах таких великих річок, як Прип’ять, Стир, Стохід, Турія. Долини малих річок звичайно суцільно заболочені.
На території Волинської височини луки займають 3—4% її площі. Переважають серед них заплавні різнотравні і різнотравно-осокові.
Суходільні луки. Серед справжніх суходільних лук на Во линському Поліссі найбільш поширені мезофільні і гігромезофільні крупнозлаково-різнотравні і дрібнозлаково-різнотравні формації.
В складі крупнозлаково-різнотравних лук серед злаків переважає костриця червона і лучна, місцями — щучник дернистий, трясучка се редня, тонконіг лучний, мітлиця тонка, рясно виростає також мітлюг звичайний, вівсюнець пухнастий, пахуча трава звичайна, біловус стис нутий, медова трава шерстиста, гребінник звичайний. Серед представ ників різнотрав’я найбільш рясними є жовтець багатоквітковий і пов зучий, щавель кислий, королиця звичайна, вовче тіло болотне, яглиця звичайна, подорожник ланцетолистий, підмаренник болотний, гірчак зміїний, перстач прямостоячий, зірочник злаковидний, волошка лучна. Часто домішуються осоки — жовта, просовидна і бліда. Флористичне багатство таких лук — 45—50 видів, висота травостою — 50—60 см.
На дрібнозлаково-різнотравних луках з травостоями висотою до 40 см і флористичним багатством 40—45 видів серед злаків фон утво рює пахуча трава звичайна, трясучка середня, рідше тонконіг лучний. Виростає також іноді досить рясно тонконіг звичайний, вівсюнець пухнастий. Серед різнотрав’я назвемо такі види, як жовтець багато квітковий, подорожник ланцетолистий, перстач прямостоячий, щавель кислий, гірчак зміїний, роговик дернистий, конюшина лучна та ін.; часто багато осоки просовидної та ожики волосистої.
Моховий покрив на справжніх суходільних луках відсутній або слабо розвинений (покриття не більше 10—20%), представлений вида ми дикрана, абієтенеллою яглицевидною, клімацієм деревовидним.
На пустищних суходільних луках неподільно панує біловус. Міс цями до нього домішується верес, тоді формуються вересово-біловусові пустищні угруповання. Такі біловусові луки виникли на місцях сухих соснових борів-верещатників. Серед інших видів, що виростають поряд з біловусом, найбільшою ряснотою відзначаються жовтець багатоквіт ковий, костриця овеча, нечуйвітер волохатенький, перстач прямостоячий та гусячий, подорожник ланцетолистий, котячі лапки дводомні, тонко ніг звичайний, чебрець звичайний. Місцями розвинений покрив з лишай ника кладонії альпійської. Травостої таких лук низькі (в середньому 20 см). Флористичне багатство — 25—ЗО видів.
Низинні луки. На Волинському Поліссі вони утворюються в умовах високого рівня грунтових вод і прогресуючого заболочення. Серед них розрізняють луки болотисті (гідромезофітні), торф’янисті (оксимезофітні) та пустищні.
Болотисті луки займають міжрічкові пониження та знижені ділян ки других заплавних терас. До них слід віднести повзучомітлицеві (Agrostideta stolonizanti), пухирчастоосокові (Cariceta vesicariae), стрункоосокові (Cariceta gracilis) та водянолепешнякові (Glycerieta aquaticae) луки. До найбільш поширених належать луки пухирчасто- осокові і водянолепешнякові.
Торф’янисті луки займають широкі заболочені плоскі низовини, що живляться водами поверхневого стоку, а також підгрунтовими водами. Відомо багато торф’янисто-лучних формацій, але основними з них є: злаково-торф’янисті і осоково-торф’янисті.
Злаково-торф’янисті луки — високотравні (до 70—90 см), густі (70—90%), три-, чотириярусні. Це голубомолінієві, дернисто-щучни- кові, шерстисто-медовотравні та собачомітлицеві луки. Звичайно у зла кових торф’янистих лук добре розвинутий моховий покрив, складений брієвими мохами.
Осоково-торф’янисті луки мають густі дво- і триярусні травостої, в яких неподільно панують дрібні осоки, добре розвинений моховий покрив з листяних мохів, особливо з клімація деревовидного та калієр- гонели гострокінцевої. Всі осокові луки звичайно виростають разом, чергуючись між собою. їх утворюють осоки просяна, жовта, звичайна.
Пустищні низинні луки виростають звичайно в комплексі з торф’я нистими, від яких нерідко і походять. Основу їх утворює біловус стис нутий. Травостої низинних біловусників дво- і триярусні, густі, з добре розвинутим моховим покривом з лучно-болотних брієвих мохів (кліма- цій деревовидний, аулакомній болотний, рунянка звичайна). Тому такі біловусники ще звуть замоховілими.
Заплавні луки сформувалися в долинах річок. Серед них роз різняють луки справжні, болотисті і торф’янисті.
Справжні заплавні луки займають близько половини всієї лучно- вкритої площі річкових заплав. Травостої справжніх лук досить високі (не нижче 70—80 см), густі (проективне покриття — 70—80% і біль ше), переважно три-, чотириярусні, за складом різнотравно-злакові, рідше злакові або злаково-різнотравні з відсутнім або слабо розвину тим моховим покривом. Виростають по середньовисотних елементах рельєфу заплав. На території Волинської області трапляється багато формацій справжніх лук. Болотисті луки пов’язані з негативними еле ментами рельєфу заплав, з постійним, рідше тимчасовим надмірним (незастійним) зволоженням. На болотисті луки припадає близько чвер ті лучновкритої площі річкових заплав. За панівними видами болотисті луки можна поділити на дві групи — злакові та осокові.
Близько чверті лучної площі заплав займають торф’янисті заплавні луки. В складі таких лук переважають рослини, здатні рости на кислих грунтах в анаеробних умовах.
Злакові торф’янисті заплавні луки — переважно різнотравно-зла кові угруповання — з три-, чотириярусними, високостеблими (80— 100 см) густими травостоями. Серед осокових торф’янистих лук є і крупноосочники, і дрібноосочники. До перших відносяться угруповання осоки дернистої, до других — осоки звичайної (висота травостою від повідно — 90 і 60 см). Травостої осочників — три- і чотириярусні, пе реважно різнотравно-осокові.
Підсумовуючи характеристику волинополіських заплавних лук, слід підкреслити, що в різних типах річок співвідношення між окремими типами лук різне.
У заплавах малих і середніх рік (Турія, Стир, Случ) переважають болотисті луки і вологі варіанти справжніх лук, менші площі займають луки трав’янисті і пустищні.
У заплаві найбільшої ріки Волинської області Прип’яті, навпаки, впадає у вічі переважання болотистих та торф’янистих лук, а справжні луки пересуваються на друге місце. Пустищні ж луки ще менше по ширені.
Справжні луки займають найбільш підвищені, добре дреновані ділянки заплав. У заплавах малих і середніх рік особливо поширені різнотравно-злакові угруповання з переважанням костриці червоної, мітлиці тонкої, тонконога лучного, гребінника звичайного, пахучої трави звичайної, тонконога болотного, куничника наземного, мітлиці білої, а по більш знижених місцях — костриці лучної, китника лучного. У за плаві Прип’яті переважають різнотравно-злакові угруповання кунични ка наземного, щучника дернистого, осоки дернистої та звичайної.
Пустищні луки займають переважно притерасні шлейфи. Всюди в них як домінанта виступає біловус стиснутий.
РОСЛИННІСТЬ БОЛІТ
Болота поширені по всій території Волинської області. На півночі області найбільше площі займають мезотрофні болота, лісові сфагнові, березово-соснові та соснові. Набагато менші ділянки лежать під оліготрофними сосново-сфагновиим болотами. Місцями на оліго- трофних болотах трапляються пригнічені рідколісі угруповання сосни звичайної з початковим мочаровим комплексом.
На південній смузі поліської частини області переважають евтроф- ні, осокові та осокоео-мохові болота, які займають великі площі пи долинах річок і вододілах. Значно менші простори належать евтрофним лісовим чорновільховим та березовим болотам, які мають слабо розви нений моховий покрив або зовсім позбавлені його. Ще на менших ділян ках поширені евтрофні чагарникові болота.
Широтна межа між волинополіськими мезотрофними та евтрофни- ми болотами проходить по лінії Турійськ—Голоби—Колки.
В лісостеповій частині області переважають осокові, осоково-гіпно- ві, чорновільхові евтрофні болота. Дуже рідко трапляються очеретяні болота, північна межа поширення яких співпадає з межею між Поліс сям і Лісостепом.
Евтрофні болота — найбільш поширений тип боліт і не лише на території Волинської області, а й взагалі на рівнинній частині Укра їнської PCP. Найбільші простори займають болота трав’яні і трав’яно- мохові, менші — лісові, ще менші — чагарникові.
Трав’яні болота поширені в умовах надмірного зволоження, по до линних, заплавних та притерасних зниженнях, менше — по міжрічко вих. На окраїнах великі болотні масиви часто переходять у лісові або чагарникові болотні угруповання, або в луки. Деревний і чагарниковий яруси на таких болотах відсутні. Лише де-не-де виростають поодинокі дерева берези пухнастої, вільхи чорної або сосни, кущі верби попеляс тої, п’ятитичинкової, розмаринолистої, лапландської. Провідні едифі катори трав’яних боліт: осоки, рідше рогіз вузьколистий, куга озерна, лепешняк великий, лепеха звичайна, тростяниця, хвощ багновий, очерет звичайний. Моховий покрив переважно нерозвинений або слабо розви нений і становить приблизно 40%. Розрізняють трав’яні болота високо- і низькотравні, осокові, осоково-мохові. На Поліссі провідне місце серед евтрофних трав’яних боліт належить осоковим та осоково-моховим, у Лісостепу — осоковим болотам разом з осоково-моховими та високо- травними.
Високотравні болота. Сюди належать болота очеретяні, вузьколисторогозово-озернокугові, великолепешнякові, звичайнолепе- хові. Очеретяні болота займають староріччя на заплавах, притерасні зниження, приозерні улоговини. Едифікатор — очерет звичайний (Phrag- mites communis Trin.).
Осокові болота. Осокові угруповання трапляються поряд з заплавними долинами і притерасними болотами на значно зволожених реліктових долинах з неглибокими улоговинними болотами межиріч. Більш поширені крупноосокові формації, особливо осок омської, дерни стої та зближеної. Серед кореневищних осок найбільше площі займають угруповання осок стрункої та гостровидної. Ці п’ять формацій скла дають основу рослинного покриву боліт. Вони утворюють купинноосо- кові угруповання, купини, які місцями досягають 60 см.
Трав’яно-мохові болота. Трав’яно-мохові угруповання на евтрофних болотах поступаються, можливо, лише трав’яним болотам.
Відзначаються добре розвиненим, переважно суцільним покривом з гіп- нових або сфагнових мохів. Трав’яно-мохові ÿ гіпновим і сфагновим покривом болота в поліській частині області займають переважно стічні і безстічні улоговини на межиріччях, терасах річок та реліктові долини річок. Єдифікатори — осоки пухнастоплода, здута, двотичинкова, баг нова, омська та ін.
Лісові болота. Лісово-болотна рослинність об’єднує такі бо лотні формації: чорновільхову, березову та соснову.
Соснові болота. Поширення сосново-болотних угруповань дик тується розташуванням вододільних і староруслових боліт зі значною глибиною торфового шару. Едифікатор деревного яруса — сосна зви чайна, у відповідних асоціаціях до неї-приєднуються береза пухнаста, вільха чорна. Висота деревостанів — 12, 15—20 м, зімкнутість крон — до 0,7—0,8.
Підлісок якщо і є, то дуже рідкий. РІого характеризує крушина ламка, горобина, лоза попеляста; основа трав’яного покриву — осоки пухнастоплода, омська, зближена, папороті дріоптерис болотний та греб- яястий, безщитник жіночий, чорниця, костяниця, багно, журавлина, бо бівник. У моховому покриві домінують звичайно сфагнові мохи (сфагн відігнутий, відстобурчений і круглуватий), місцями зі значною участю гіпнових мохів (плевроцій Шребера, гілокомій блискучий, калієргонел- ла гострокінцева).
Березові болота. Березово-болотні угруповання виростають на долинних болотах біля корінного берега, по притерасних і водо дільних болотах і являють собою перехід від багатих евтрофних чорно- вільхових насаджень до бідних мезотрофних сосново-березово-сфагно- вих. Основу деревостану становить береза пухнаста, рідше береза бо родавчаста; супутні деревні породи: сосна звичайна, вільха чорна, рідше осика. Підлісок розвинений слабо або й зовсім відсутній; тут росте верба попеляста і крушина ламка. Трав’яний покрив розвинений добре (покриття до 0,7—0,8). Основу його становлять такі види, що у відпо відних асоціаціях виступають як субдомінанти: дріоптерис болотний, осоки пухнастоплода, дерниста, звичайна, зближена, сірувата, ситнич- кова, омська, струнка, куничник сіруватий, бобівник, вовче тіло, калюж ниця, дріоптерис гребенястий та болотний. Моховий покрив суцільний або розірваний, з переважанням сфагнових мохів (сфагни — відстовбурче ний, зігнутий, болотний), рідше — брієвих мохів (калієргонелла за гострена, рунянка звичайна, клімацій деревовидний, аулакомній болот ний, калієргон серцелистий).
Чорновільхові болота. Болотні угруповання вільхи чорної виростають по притерасних і заплавних болотах, по притерасних части нах долинних і притерасно-заплавних боліт, по староруслових болотах, по знижених ділянках суходільних лісів, по евтрофних міжрічкових болотах. Панівна порода — вільха чорна, супутні — осика, дуб череш- чатий, граб, ясен, в’яз гладенький. Дуб і граб виглядають дуже пригні ченими. Деревостани звичайно одноярусні, із зімкнутістю крон до 0,9,
Чагарникові болота. Чагарникові угруповання на болотах утворюють переважно верби — попеляста, розмаринолиста, лапланд ська, дуже рідко — п’ятитичинкова та тритичинкова. Відомі також угру повання берези низької на болоті. Як домішки виростають також верби чорнична, повзуча, вушката, крушина ламка, калина, дрібні деревця берези пухнастої та бородавчастої, кущова форма вільхи чорної. Само стійні угруповання верби попелястої (Salix cinerea) на болотах Поліс ся або чистозаростеві, одноярусні, або чагарниково-трав’яні, двоярусні, з вербою попелястою в першому чагарниковому ярусі та з очеретом, рогозом, осоками, папороттю болотною, лабазником в’язолистим, кро пивою — в другому трав’яному ярусі. Моховий покрив звичайно не поширений. Проте угруповання дрібних верб — розмаринолистої (S. rosmarinifolia Ь.)та лапландської (S. lapponum Z.) мають добре розвинений покрив з гіпнових або сфагнових мохів. У трав’яному покри ві переважають осоки, рідше злаки (куничник сіруватий, мітлиця соба ча тощо). Серед угруповань берези низької розрізняють дві групи асоціацій з добре розвинутим моховим покривом з брієвих мохів та без них. Основу трав’яного покриву складає осока з очеретом, хвощем бо лотним, осокою носатою, смовдею болотною тощо.
Мезотрофні болота займають улоговини по вододільних рівнинах та по піщаних терасах річок, рідше в тих частинах стародав- ' ніх заплав алювіально недіючих річок, що не заливаються повеневими водами. Мезотрофні болота ніколи не займають ті частини річкових заплав, які заливаються повеневими водами. Серед мезотрофних боліт переважають лісові сфагнові соснові та березові з добре розвинутим деревостаном і з суцільним сфагновим покривом. Менші площі припа дають на угруповання рідколісно-чагарникові сфагнові, де деревний ярус розріджений і дуже пригнічений, та трав’яно-чагарничкові сфагно ві — зовсім безлісі.
Оліготрофні болота поширені лкше в поліській частині об ласті. Займають улоговини вододілів, рідше — заплави маленьких алю віально не діючих річок, що не заливаються повеневими водами. Роз різняють оліготрофні лісові сфагнові болота, пригнічено-рідколісні сфагнові, трав’яно-чагарничкові сфагнові та сфагнові.
У поліській частині Волинської області серед лісових сфагнових оліготрофних боліт відомі лише соснові болота. Досить зімкнуті (0,4— 0,7) і високі (до 10—12 м) деревостани на цих болотах утворює сосна V і нижчих класів бонітету, іноді з невеликою домішкою берези пухна стої. Переважаючі види трав’яно-чагарникового яруса: багно, лохина, пухівка піхвова, журавлина, андромеда, осока малоквіткова, які висту пають співдомінантами у відповідних асоціаціях. Основу суцільного мохового покриву становлять сфагни Магеллана та вузьколистий. Най більш поширені групи асоціацій: соснова чагарничково-сфагнова та сос нова піхвопухівково-сфагнова.
РОСЛИННІ РЕСУРСИ
За даними держлісфонду, ліси займають близько 360 тис. га. З них бори — близько 22%, субори — 37%, судіброви — 35% та діброви — 6% лісовкритої площі. Панівне місце належить сосні (57% лісовкритої площі). Серед інших лісоутворюючих порід найбіль ші площі займає дуб черешчатий (близько 14%), вільха чорна (близь ко 14%) і береза бородавчаста (11%). Набагато менші площі — під грабом, ялиною, осикою. Загальні запаси деревини — понад 22 млн. м3. З них 56% припадає на сосну, близько 15% — на дуб черешчатий і 15% — на вільху чорну; 8% деревини дає береза.
Ліси багаті також на ягідники та гриби. Площа під ягідниками тільки в лісах держлісфонду становить понад 20 тис. га. Основу ягід ників становлять чорничники. На них припадає близько 80% усієї ягодо носно! площі. На значних просторах поширена також журавлина (9%). Загальні біологічні запаси ягід — близько 8,5 тис. т, виробничі — бли зько 4 тис. т. Основу урожаю становлять ягоди чорниці (80%) і журав лини (9%). Певне місце належить також ягодам брусниці, лохини, малини, ожини, суниць.
Загальна грибоносна площа — понад 37 тис. га. З них близько тре тини припадає на білий гриб, друга третина — на маслюк. На значних площах поширені також підосичники, підберезники, лисички, опеньки. Біологічний запас грибів — близько 2,5 тис. т, виробничий — 1,8 тис. т. Близько 40% урожаю дає маслюк, близько 30% — білий гриб, п’ята частина урожаю припадає на опеньки. Кожний з інших видів грибів дає приблизно десяту частину врожаю.
Поширені на значних площах луки дають багато зеленого, сухого і консервованого корму для колгоспного і радгоспного тваринництва.
Серед заплавних лук найбільш поживний корм дають справжні злакові луки. Це луки з переважанням стоколоса безостого і тонконога болотного, з яких збирають до ЗО ц/га сухого сіна, тонконога лучного, костриці лучної, мітлиці тонкої — до 20—25 ц/га. Менш урожайні (до 15 ц/га, але високо поживні за кормовою якістю бобово-різнотравні та бобово-злакові луки. До ЗО ц/га сухої маси дають також болотисті та торф’янисті заплавні луки, але сіно з них, особливо там, де основу тра востою складають осоки — грубе, низької якості; краще його викори стовувати на силос. Доброї якості лише сіно звичайноочеретянкових лук.
Менш продуктивні суходільні луки, і сіно з них переважно серед ньої якості. Урожайність крупнозлаково-різнотравних справжніх суходільних лук з домінуванням костриці лучної та червоної — до 12—15 ц/га, дрібнозлаково-різнотравних з перевагою трясучки серед ньої — до 15 ц/га. Ці луки використовуються і під сіножаті, і під па совища.
Сіно низинних лук низької якості, виняток становлять лише повзу- чомітлицеві луки, але урожай з них — лише 10 ц/га сухого сіна. Сіно всіх інших низинних лук і болотистих, і торф’янистих — низької якості, його краще використовувати на силос. Та й урожай цих лук рідко коли перевищує 10—15 ц/га. Особливо низькоякісне сіно з лук, де домінують осоки та пухівки.
Урожайність лук та якість сіна значно зростуть при застосуванні поверхневого удобрення.
Величезні простори займають торфовища. Загальна площа торфо вого фонду — понад 40 тис. га. Вони розташовані по заплавах річок, реліктових долинах, межиріччях. Найбільш поширені низинні торфови ща, які пов’язані, насамперед, із заплавою р. Прип’яті та її приток. Це переважно осокові і осоково-мохові торфовища. Менші площі лежать під низинними лісовими торфовищами, ще менші — під чагарниковими низинними. На низинні торфовища припадає близько 90% усієї площі боліт і лише 10% на верхові та перехідні торфовища. Найбільші торфо вища: Гала, Турське, Хвилка (Ратнівський район), Цирське, Куликів- щина (Камінь-Каширський район), Коритнинське (Володимир-Волин- ський район). Загальний об’єм торфових покладів — понад 800 млн. мя.
ГРУНТИ
г озміщення грунтового покриву Волинської області чітко підпорядковане певним географічним закономірностям. У межах Волин ської височини, вкритої лесовидними суглинками, утворилися грунти, властиві для лісостепу: чорноземи типові, чорноземи опідзолені та сірі лісостепові опідзолені грунти. У поліській частині області переважають азональні та гідроморфні грунти, пов’язані з її низинним рельєфом і поширенням піщаних та супіщаних відкладів (легкого механічного скла ду), які представлені дерново-підзолистими, дерновими, лучними і бо лотними грунтами та торфовищами. У місцях виходів на денну поверх ню крейди та мертелів утворилися перегнійно-карбонатні грунти. Огляд грунтів почнемо з поліських грунтів (рис. 14).
ДЕРНОВО-ПІДЗОЛИСТІ ГРУНТИ
Площа цих грунтів в області становить 511 тис. га. їх ма теринськими породами найчастіше є водно-льодовикові піски та супіски, моренні та давньоалювіальні відклади різного механічного складу і по тужності. У південній частині Волинського Полісся ці відклади часто підстелюються крейдою, що дуже впливає на характер зволоження материнської породи і ступінь насичення її карбонатами кальцію. Трап ляється, що материнські породи бувають двочленними, тобто одна час тина профілю грунту утворилась у відкладах легкого механічного скла ду, інша — у відкладах важкого.
За ступенем опідзолення дерново-підзолисті грунти поділяються на сильно-, середньо- і слабопідзолисті. Ступінь опідзолення залежить від віку грунту, тобто тривалості підзолистого процесу та від механічного складу материнських грунтів. На піщаних і супіщаних породах найчас тіше утворюються дерново-слабопідзолисті грунти, а на глинисто-піща них та суглинистих -— дерново-середньопідзолисті, особливо коли вони на глибині до 1 м підстелюються суглинками або крейдою.
Більше половини дерново-підзолистих грунтів зазнають надмірного' зволоження за рахунок неглибоко залягаючих підземних вод, тобто від носяться до глеюватих та глейових.
Дерново-слабопідзолисті піщані грунти поширені по всьому Волинському Поліссі, займають площу 289 тис. га, в тому числі 136 тис. га ріллі. Вони залягають на слабохвилястих вододільних просторах та борових терасах рік. Дуже часто в рельєфі виражені піщані горби і гряди, дюни та вали. Піски, на яких вони сформувались, переважно еодно-льодовикового походження, часто пересортовані і пе- ревідкладені вітром. Інколи материнською породою виступає моренний пісок, який містить багато валунів та гальки з Феноскандії. У пониже-
Л Любяйк •
Любешіві
інь Каширський!
Сьитяїьке
Стара Вижівка
■ „етптт1
Маневичі.
щФш
тжмгШ
урійськ
стид у
[рлоди’Йі
ЙТГСБП
>кочі/ І!! И[£
орохіві
ними суглинками та шаруватими напластуваннями різного механічного складу. Часто ці відклади на глибині 1—1,5 м підстелюються крейдою. На більш понижених елементах рельєфу значну роль у грунтотворенні відіграє глейовий процес.
Ступінь їх опідзолення добре виражений у морфологічній будові профілю. Після неглибокого (15—20, іноді до 25 см) гумусово-елюві ального горизонту залягає чіткий білястий елювіальний горизонт, що
Таблиця 13
Фізико-хімічні властивості орного шару дерново-підзолистих грунтів
|
Грунти |
Глибина зразка, см |
рн |
Гідролі тична кислот ність |
Сума увібра них основ |
Ступінь насичен ня осно |
Гумус, % |
|
мг-екв на 100 г грунту |
вами, % |
|||||
|
Дерново-слабопідзолистий піщаний |
0-20 |
4,9 |
2,1 |
и |
29,2 |
1,1 |
|
Дерново-слабопідзолистий глинисто- піщаний |
0—20 |
5,3 |
2,0 |
ід |
33,8 |
1,0 |
|
Дерново-слабопідзолистий глинисто- піщаний глеюватий |
0—20 |
5,1 |
2,0 |
2,5 |
38,5 |
1,3 |
|
Дерново-слабопідзолистий супіщаний |
0-20 |
5,3 |
2,1 |
3,6 |
43,2 |
1,5 |
|
Дерново-середньопідзолистий глеюва тий супіщаний |
0-20 |
5,5 |
2,0 |
3,9 |
6,5 |
1,36 |
|
Дерново-сильнопідзолистий супіща ний |
0-20 |
4,4—5,( |
2,0—3,4 |
3,9-7,0 |
|
1,1-1,2 |
|
Дерново-слабопідзолистий глейовий супіщаний |
0-20 |
~~ |
1,2 |
2,4 |
47,2 |
1,4 |
містить велику кількість крем’янки. В середньопідзолистих відмінах його потужність досягає 3—20 см, сильнопідзолистих — перевищує 20 см. Ілювіальний горизонт різко виділяється червоно-бурим кольором, щільністю, важким механічним складом, горіхувато-призматичною струк турою. Він дуже погано пропускає воду, а тому ці грунти мають сталий водний режим.
Порівняно з грунтами легкого механічного складу, вони мають кращі фізико-хімічні показники. В орному шарі цих грунтів міститься до 1,5% гумусу, рН водної витяжки в середньому становить 5,3—5,5, вищий ступінь насичення основами. Вміст рухомих форм поживних ре човин в них такий: азоту — 3,5 — 8,0, фосфору — 0,4—5,2, калію — 1,6—6,6 мг на 100 г грунту. Найкращі фізико-хімічні показники та за безпечення поживними елементами мають грунти, підстелені крейдою на глибині до 1—1,5 м.
Дерново-підзолисті супіщані та суглинисті грунти більш родючі, ніж піщані їх відміни. У них можна висівати всі районовані культури, в тому числі такі інтенсивні, як пшениця, кукурудза, коноплі, цукрові
них елементах рельєфу великий вплив на грунтотворчі процеси мають неглибоко залягаючі підстилаючі породи — суглинки та крейда.
Профіль грунтів не має чіткої диференціації на горизонти. Гуму совий горизонт неглибокий, не перевищує 15—18 см. У орних грунтах він поглиблений оранкою і може досягти 25—ЗО см. Колір його ясно- сірий, за складом пухкий, розсипчастий, безструктурний.
Елювіальний горизонт слабо виражений, трапляється у вигляді ясно-жовтого піску з білястими плямами аморфного кремнезему. Ілю віальний горизонт теж виражений слабо. Він представлений жовтим ліском, на якому виділяються червоно-бурі псевдофібри 1—3-сантимет- рові звивисті прошарки більш важкого механічного складу, зцементо вані вимитими з верхніх шарів колоїдами. Материнська порода почи нається на глибині 85—105 см і представлена однорідним піском. У глеюватих відмінах материнська порода оглеєна. Оглеєний пісок має сизувато-білий колір, вохристі плями і смуги, залізисто-марганцеві зер на та бобовини.
Механічний склад грунтів обумовлює його водно-повітряні власти вості. Мала кількість глинистих фракцій (5—10%) не може створити хоч яку-небудь структуру, що зумовлює велику водопровідність та малу вологомісткість. Верхні шари грунту містять мало вологи, яка навіть при кількаденних посухах швидко випаровується, що призводить до в’янення рослин. Особливо згубно діє на такі грунти осушення приля гаючих заболочених та перезволожених земель, що понижує рівень грунтових вод, якими живляться рослини. Більш сприятливий водний режим мають грунти, підстелені на незначній глибині верствами суг линків або крейдою.
Дерново-слабопідзолисті піщані грунти є найбіднішими в області. Вони містять 0,6—1,3% гумусу, слабо забезпечені рухомими формами поживних речовин (азоту — 1,1—6,5, фосфору — 0,4—5,5, калію — 0,3—4,5 мг на 100 г грунту). Реакція грунтового розчину середньокисла (рН дорівнює 4,7—5,4). Сума ввібраних основ становить 1,0—2,6 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насичення основами становить 22,1-—38,5%. Гідролітична кислотність їх невисока (1,5—3,3 мг-екв на 100 г грунту), то пов'язано з дуже малою місткістю вбирання (табл. 13).
Для поліпшення фізичних властивостей та підвищення родючості цих грунтів потрібно збільшувати вміст глинистих фракцій шляхом внесення торфово-земляних компостів та з допомогою кольматажу. Внесення відповідних доз добрив, особливо органічних, вапнування та застосування зелених добрив дозволяє одержувати високі врожаї жита, картоплі, гречки, серадели та інших культур.
Дерново-середньо- та сильнопідзолисті грунти поширені переважно в південній частині Полісся. Вони розвинулись на малопотужних четвертинних відкладах, представлені супісками, покрив-
Р.ис. 14. Схематична карта грунтів Волинської області (за С. В. Трохямчуком):
/ — дерново-слабопідзолисті супіщані; 2 — дерново-середньопідзолисті та дерново-сильнопідзолис- ті; З — лучні; 4 — дернові; 5 — перегнійно-карбонатні (дерново-карбонатні); 6 — лучно-болотні; 7 — болотні (муловато-болотні); 8 — торфовища; 9 — ясно-сірі огіідзолені; 10 — сірі опідзолені;
буряки; придатні вони під сади та хмільники. Для підвищення їх родю чості потрібно поглиблювати орний шар, вапнувати, вносити органічні та фізіологічно-лужні мінеральні добрива, застосовувати сидеральні сі возміни.
Близько 9 тис. га займають глеюваті та сильно глейові відміни дерново-підзолистих грунтів. Займають вони невеликі за площею пони ження серед інших грунтів. Ступінь опідзолення, механічний склад, кис лотність, гумусованість їх різні. Спільним у них є близьке залягання до поверхні грунтових вод (50—100 см), ознаки оглеєння; іноді трап ляється заторфованість гумусового горизонту.
У зв’язку з цим такі грунті мають незадовільний водно-повітряний режим, що призводить до пониження врожайності сільськогосподар ських культур, а в перезволожені роки викликає їх загибель. Крім захо дів, які рекомендуються для всіх дерново-підзолистих грунтів, ДЛЯ оглеєних та сильнооглеєних відмін обов’язковим є регулювання рівня грунтових вод за допомогою гончарного або відкритого, що звичайно гірше, дренажу.
ЛУЧНІ ТА ДЕРНОВІ ГРУНТИ
Лучні грунти поширені переважно в південній час тині Волинського Полісся, в межах Волинської височини в долинах Західного Бугу, Турії, Стоходу та Стиру на алювіальних відкладах легкосуглинистого, рідше супіщаного, механічного складу. Найбільш приурочені вони до зернистої заплави річок, яка утворилась з глинис того матеріалу, принесеного ріками з Подільської та Волинської висо чин. У межах колгоспів та радгоспів їх площа становить 626 тис. га.
Лучні грунти утворились в умовах надмірного зволоження підгрун товими та річковими водами, тобто належать до гідроморфних грунтів. Перезволоження проявляється в оглеєнні материнської породи, іноді нижньої частини перехідного горизонту.
Профіль лучних грунтів має чорноземний габітус. В них виділяєть ся добре гумусований перегнійний горизонт, який в суглинистих відмі нах має міцну зернисту структуру, перехідний горизонт та материнську породу. Загальна глибина гумусового забарвлення досягає 50—60 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті коливається від 3,2 до 6,0%. Реак ція грунтового розчину нейтральна, рідко слабокисла або слаболужна (табл. 14).
Лучні грунти відзначаються високою потенціальною родючістю. Ппвеневі та паводкові води майже щороку приносять шар мулу, часто карбонатного, в декілька міліметрів завтовшки, який містить багато глинистих і колоїдних часток, гумусу і поживних елементів. Ці грунти багаті на поживні елементи, а структурність гумусового горизонту ство рює сприятливий водно-повітряний режим. Якщо немає загрози руйну вання грунтів під час повеней та паводків, їх можна розорювати і вико ристовувати під посіви технічних, просапних та городніх культур, але найраціональніше використовувати як високопродуктивні сіножаті та культурні пасовища.
Дернові грунти поширені лише в поліській частині області, часто в комплексі з дерново-підзолистими, лучними та болотними грун тами. Залягають вони на обширних зниженнях по периферії боліт, у заплавах річок, на борових терасах, зандрових рівнинах. Дерновий процес грунтотворення відбувається в гідроморфних умовах під трав’я нистою та чагарниковою рослинністю. Загальна площа їх на землях колгоспів та радгоспів — 180 тис. га.
Таблиця 14
Фізико-хімічні властивості лучних та дернових грунтів
|
Грунти |
Глиби на зразка, см |
pH |
Гідролі тична кислот ність мг/екв гр |
Сума увібра них основ на 100 г унту |
Ступінь насичен ня осно вами, % |
Гумус, % |
|
Лучний легкосуглинистий |
0—20 |
6,1 |
2,0 |
10,4—40,0 |
30—96 |
5,7 |
|
Лучний карбонатний |
0-20 |
7,3 |
—■ |
10,7—38,5 |
— |
6,0 |
|
Дерновий неглибокий піщаний |
0—20 |
5,2 |
3,5 |
58 |
0,7-2,2 |
|
|
Дерновий глинисто-піщаний |
0-20 |
4,9 |
2,2 |
5,5 |
53 |
2,0 |
|
Дерновий глейовий супіщаний |
0-20 |
5,5 |
1,5 |
5,5 |
24,2-67,7 |
3,0 |
|
Дерновий неглибокий глейовий су |
||||||
|
глинистий |
0-20 |
6,3 |
1,1 |
“ |
|
5,0 |
Цим грунтам властивий профіль чорноземного типу, розчленований на гумусовий та перехідний горизонти і материнську породу. В породі, а іноді і в перехідному горизонті вони оглеєні. Глибина гумусованого горизонту досягає 15—ЗО см, перехідного — 10—20 см. Загальною ри сою всіх дернових грунтів є їх безструктурність, навіть у суглинистих відмінах вони слабосіруктурні. Вміст гумусу становить 0,7—3,0%, лише в глейових відмінах може досягати 5,0%. Реакція грунтового розчину середньо- і слабокисла (рН 4,9—6,4), невисокий процент насичення основами (24—68%). вбирний комплекс слабо насичений основами (2,1—5,5 мг-екв на 100 г грунту). Дернові грунти бідні на поживні ре човини.
Лише незначна частина дернових грунтів використовується як орні землі, основна площа — як кормові угіддя, зайняті рідколіссям та ча гарниками, тобто є малопродуктивними угіддями. Для поліпшення їх потрібно регулювати водний режим, вапнувати, вносити високі дози органічних та мінеральних добрив.
Перегнійно-карбонатні (дерново-карбонатні) грун ти є найбільш типовими для південної частини Волинського Полісся. Вони займають 41,5 тис. га на землях колгоспів і радгоспів і сформу вались у тих місцях, де крейдові породи виходять на денну поверхню, утворюючи горбисті, рідше плоскі вододільні поверхні або пологі схили горбів та гряд. У окремих місцях на крейді залягали неглибокі прошар ки пісків або супісків, що призвело до утворення грунтів більш легкого механічного складу. При утворенні грунтів у самій крейді виникли суг линисті відміни.
Перегнійно-карбонатні грунти мають профіль чорноземного типу„ тому їх часто називають чорноземами на твердих карбонатних поро дах. У них виділяється гумусовий карбонатний горизонт різної глибини. На більш крутих схилах він має глибину до 20 см, на пологих — 20—40 см, на рівних ділянках — більше 40 см. За цими показниками перегнійно-карбонатні грунти поділяються на неглибокі, середньоглибокі та глибокі.
Перехідний горизонт має різну глибину (10—40 см). Він склада ється з гумусової маси, перемішаної з елювієм-делювієм крейди. Мате ринська порода являє собою корінну крейду або мергель.
Гумусовий горизонт містить 1,7—5,3% перегною. Він має міцну зернисту структуру у суглинистих відмін, добрі водно-повітряні власти вості. Тріщинуватість материнських порід сприяє швидкому просочу ванню дощових вод за межі грунтового профілю, що в посушливі роки викликає нестачу води в цих грунтах, робить їх сухими. Місцева назва їх «громиші».
По всьому профілю ці грунти мають лужну реакцію (рН 7,2—7,8).. Порівняно добре вони забезпечені рухомими формами поживних речо вин. Лише фосфор є у важкодоступній для рослин формі, що пов’язана з великим вмістом в них карбонатів. Перегнійно-карбонатні грунти по требують органічних та фізіологічно кислих мінеральних добрив, вчас ного обробітку та затримування і нагромадження вологи, відзначають ся високою природною родючістю; на Поліссі їх називають «пшенич ними землями». Вони придатні для вирощування пшениці, цукрових буряків, кукурудзи, ячменю, сіяних бобових трав.
БОЛОТНІ ГРУНТИ
Болотні грунти поширені на території Волинської області, особливо в межах Поліської низовини, в долинах Прип’яті, Турії, Циру, Стоходу. їх загальна площа на землях колгоспів та рад госпів становить 374 тис. га. Значному розвиткові болотного процесу сприяє велика кількість опадів, рівнинність території, слабка дренуюча роль річок.
За ступенем вираження болотного процесу грунтоутворення та гли биною торфового горизонту розрізняють такі типи болотних грунтів: лучно-болотні, болотні, торфувато-болотні, торфово-болотні та торфові грунти (торфовища).
Л у ч н о-б олотні грунти розташовані на окраїнах великих бо лотних масивів, на середньому рівні заплав з періодичним перезволо- женням. Вкриті вони гідромезофільною лучною рослинністю з перева гою осок. Неглибоке залягання грунтових вод (1—2 м) викликає огле- єння грунтового профілю, погіршує аерацію грунтів.
В профілі лучно-болотних грунтів виділяється оторфовіла дернина потужністю 3—6 см. Гумусовий горизонт — темно-сірий, має неміцну зернисту структуру, надмірно зволожений, містить багато напіврозкла-
дених рослинних решток. Перехідний горизонт — виразно оглеєний з ■сизо-іржавим відтінком, іноді з великою кількістю залізистих скупчень, з яких в минулому добували залізну руду. Материнська порода дуже оглеена, водоносна, сизого кольору.
Лучно-болотним грунтам властива висока потенціальна родючість, вони добре забезпечені поживними речовинами. Потребують регулю вання водного режиму. Найбільш доцільно їх використовувати як ви сокопродуктивні кормові угіддя.
Болотні (мулувато-болотні) грунти поширені на низь кому рівні заплав (у старичних пониженнях) на місці замулених озер, їм властиве постійне перезволоження та оглеєння всього профілю. Вони не мають суцільного шару торфу, суцільної дернини. їх поверхня по росла чагарниками вільхи та верболозу або вкрита буйною трав’яни стою, переважно осоковою, рослинністю.
Гумусовий горизонт чорний, в’язкий, безструктурний, містить вели ку кількість напіврозкладених рослинних решток, часто має вигляд напіврідкої мулуватої маси. Потужність його коливається від 15—20 до 40—50 см. Під ним залягає дуже оглеєна сиза материнська порода з охристо-іржавими плямами та залізистими конкреціями.
Т о р ф у в а т о-б о л о т н і та торфово-болотні грунти за лягають на окраїні торфових масивів, менше розвинуті в межах неве ликих замкнутих понижень. Профіль їх нагадує болотні грунти, але на поверхні в них є горизонт справжнього торфу. В торфувато-болотних грунтах шар торфу не перевищує 25 см, в торфово-болотних він коли вається від 25 до 50 см. Торф може бути слаборозкладеним, з добре збереженими рештками рослинних тканин, і сильнорозкладеним, пере твореним в однорідну зернисту масу. Грунти ці переважно кислі, лише в місцях неглибокого залягання крейди — нейтральні або слаболужні.
Торфові грунти (торфовища) розташовані на широких заплавах поліських річок, прохідних долинах та замкнутих улогови нах, біля витоків річок, переважно у поліській частині області. В основ ному це низинні торфовища трав’янисто-осокового походження. Рідше трапляються гіпново-осокові та деревинно-трав’янисті; верхові перехід ні торфовища простягаються невеличкими масами в північно-східній частині області.
За товщиною торфового горизонту розрізняють неглибокі торфови ща (потужність торфу 0,5—1 м), середньоглибокі (1—2 м), глибокі (понад 2 м). Ступінь розкладу торфової маси дуже різний, від слабо- розкладених до сильнорозкладених; залежно від його віку та осушення. Зольність торфу теж різноманітна. Вона найнижча в північній частині області (6—30%). значно вища в південній частині Полісся (до 45—60%), а в межах Волинської височини досягає величини 80—83%.
Реакція грунтового розчину торфовищ переважно слабо- та серед- ньокисла, іноді нейтральна (рН 5,6 з відхиленням від 4,7 до 6,8). Лише в межах Турійського та Ковельського районів, де торфовища розвину лись на крейді, вони карбонатні. Торфові грунти відзначаються висо кою сумою увібраних основ (37—51 мг-єкв на 100 г грунту) та високою місткістю вбирання. Вони дуже добре забезпечені азотом, загальний
вміст якого — 2,5—3,6% від ваги торфу, але слабо забезпечені калієм, фосфором та мікроелементами.
У південній частині Полісся та в межах Волинської височини про стягаються невеликі масиви похованих торфовищ, які утворились в ре зультаті намивання алювіального та делювіального матеріалу, що зноситься зі схилів височини.
ЛІСОСТЕПОВІ ОПІДЗОЛЕНІ ГРУНТИ
Лісостепові опідзолені грунти є пануючими грунтами в межах Волинської височини, а на Поліссі — лише в південній його час тині на лесових островах.
Сформувались вони на лесових відкладах в результаті накладання двох процесів грунтотворення — чорноземного та підзолистого; пов’я зані вони з хвилястими формами рельєфу і займають схили різної кру тизн« та експозиції, вершини вузьких горбів і гряд.
За побудовою профілю, властивостями та агровиробничими особ ливостями лісостепові грунти поділяються на дві генетичні групи: ясно- сірі та сірі опідзолені, темно-сірі та чорноземи опідзолені.
Ясно-сірі опідзолені грунти розкидані невеличкими клаптиками по всій території Волинської височини, займаючи площу лише 8,2 тис. га. Вони розташовані на схилах значної крутості, переважно північної експозиції. їх профіль близький до профілю дер ново-підзолистих грунтів.
З поверхні залягає слабогумусований сірий або світло-сірий пере важно безструктурний гумусово-елювіальний горизонт, його глибина
Сірі опідзолені грунти за своїм генезисом дуже близькі до ясно-сірих. В їх профілі випадає повністю елювіальний горизонт. Після збільшеного оранкою гумусово-елювіального горизонту (28— ЗО см) розташований ілювіальний. Материнська порода починається на глибині 120—130 см. Інші ознаки цих ґрунтів ідентичні.
За механічним складом вони переважно легкосуглинисті, рідко су піщані. У їх складі переважаючою (50—60%) є фракція грубого пилу, шо надає їм вигляду більш важкого механічного складу.
Ясно-сірі та сірі опідзолені грунти слабогумусовані. У верхньому горизонті вони містять всього 1,2—1,7% гумусу. Реакція грунтового розчину переважно слабокисла (рН 5,3—5,9), ступінь насичення осно вами коливається від 39 до 95%. Це пов’язано з вапнуванням грунтів на орних землях. Поживними речовинами вони забезпечені погано, за винятком рухомого фосфору (табл. 15). У колгоспах та радгоспах вони займають площу 80,6 тис. га.
Для підвищення родючості ясно-сірих та сірих опідзолених грунтів потрібно вносити органічні та мінеральні добрива, вапнувати, висівати бобові культури, поглиблювати орний шар. Меліоративні заходи дозво лять збирати високі врожаї таких інтенсивних культур, як пшениця і цукрові буряки.
Таблиця 15
Фізико-хімічні властивості сірих лісових грунтів
|
Грунти |
Глиби на зразка, |
pH |
Гідролі тична кис лотність |
Сума увібраних основ |
Ступінь насичення основами, |
Гумус, |
|
см |
мг-екв на 1С0 г грунту |
% |
||||
|
Ясно-сірий опідзолений легкосугли- |
||||||
|
нистий |
0—20 |
5,3 |
2,0 |
8,1—9,1 |
60,7-83,6 |
1,4 |
|
Сірий опідзолений легкосуглинистий |
0-20 |
5.9 |
2,1 |
11,3 |
82-91 |
-1,7 |
|
20—40 |
5,6 |
2,0 |
13,6 |
80-93 |
0,8 |
|
|
40—60 |
5,7 |
2,3 |
16,0 |
81-95 |
0,4 |
|
|
Темнб-сірий опідзолений легкосугли |
||||||
|
нистий |
0-20 |
5,8 |
2,4 |
12,7 |
75-90 |
2,0 |
|
20—40 |
5,7 |
1,4 |
12,6—15,6 |
85-96 |
1,5 |
|
|
40-60 |
5,7 |
0,8-2,0 |
— |
— |
1,2 |
|
|
70—90 |
5,9 |
0,5—1,7 |
— |
— |
0,5 |
|
|
Чорнозем опідзолений середньосугли- |
0-20 |
5,9 |
2,2 |
15,0 |
82—91 |
|
|
нистий |
2,4 |
|||||
|
20—40 |
6,1 |
1,7 |
18,6—21,8 |
— |
1,7 |
|
|
40-60 |
6,3 |
0,7—1,2 |
17,6—24,2 |
—• |
1,2 |
|
|
70—90 |
6,2 |
0,9—1,0 |
— |
— |
0,7 |
Темно-сірі опідзолені грунти займають більш вирівняні ділянки вододільних просторів та пологі схили, по всій Волинській ви сочині. Вони сформувались на пилуватих легких лесовидних суглинках; значну роль при цьому відіграв чорноземний процес глиноутворення, тому вони досить добре (1,5—2%) і глибоко гумусовані (50—60 см).
Гумусований горизонт має досить виразну грудкувато-зернисту структуру, кращі водно-повітряні властивості порівняно з попередніми опідзоленими грунтами; глибина його дорівнює глибині оранки (25— 28 см). Верхня частина (до 50—60 см) ілювіального горизонту— гу- мусована. Структура тут горіхувата, ущільнення середнє, гумусу міс титься близько 1,2—1,5%. До глибини 80—110 см залягає ілювіальний горизонт бурого кольору, призматичної структури, сильноущільнений, водотривкий. Перехід до материнської породи поступовий. З глибини 110—130 см вона карбонатна.
Фізико-хімічні властивості темно-сірих грунтів значно кращі, ніж у попередніх підтипів. Реакція грунтового розчину слабокисла (рН 5,8), низька гідролітична кислотність — 2,4 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насичення основами досягає 75—90%. Вони досить добре забезпечені доступними для рослин формами поживних речовин (азоту 4,3—10,2, фосфору 2,8—14,6, калію 4—15 мг-екв на 100 г грунту).
За своїми властивостями і родючістю темно-сірі грунти подібні до чорноземів опідзолених, а тому всі заходи щодо обробітку і меліорації, а також вирощування сільськогосподарських культур у них тотожні.
Чорноземи опідзолені займають приблизно таку ж площу (47,1 тис. га), як і темно-сірі опідзолені грунти. Вони залягають досить великими масивами переважно у південній та західній частинах Волин ської височини, приурочені до найбільш виположених довгих схилів та широких плоских межиріч. За механічним складом вони не відрізня ються від інших опідзолених лісостепових грунтів, так що лише слабкі прояви опідзолення пов’язані з тимчасовим поселенням на цих тери торіях лісової рослинності і переважанням чорноземного процесу грунтотворення, обумовлених особливостями рельєфу.
Про філь опідзолених чорноземів слабо диференційований. Виділя ється неглибокий (28—ЗО см) гумусовий горизонт з незначною кіль кістю крем’янки, досить міцною грудкувато-зернистою структурою. За ним до глибини 60—80 см йде перехідний горизонт з проявами ілюві- йованості — ущільненням, горіхувато-призматичною структурою, напли вами колоїдів по гранях структурних агрегатів у нижній частині гори зонту. Карбонати вимиті до глибини 100—120 см.
З усіх опідзолених грунтів вони мають найкращі фізико-хімічні вла стивості. Вміст гумусу у верхньому горизонті досягає 2,4%, реакція грунтового розчину слабокисла (рН 6,0), високі суми ввібраних основ та процент насичення основами (табл. 15). Середньо забезпечені вони рухомими формами поживних речовин.
Всі опідзолені грунти давно окультурені і протягом століть вико ристовуються в сільському господарстві. Це призвело до зменшення; в них вмісту гумусу та поживних речовин, погіршення структури, роз витку площинної та лінійної ерозії. Для поліпшення структури, попов нення запасів поживних речовин вони потребують внесення органічних та мінеральних добрив, у першу чергу азотних та фосфорних, правиль ної організації сівозмін, включення в них багаторічних трав, поглиб лення орного шару, агротехнічних та спеціальних заходів боротьби 3; ерозією грунтів.
ЧОРНОЗЕМИ
Чорноземи типові поширені на невисоких і плоских вододільних грядах та їх пологих схилах в середній смузі та надзаплав них терасах річок Волинської височини. Вони утворились під лучними степами в умовах м’якого і волого клімату. Це крайній західний варіант лісостепових чорноземів, які мають ряд своїх особливостей. Вони сла- боструктурні, малогумусовані (2—3%)- За глибиною гумусового за барвлення вони поділяються на середньоглибокі (70—100 см) та гли бокі (100—150 см). За механічним складом це крупнопилуваті легкі або середні суглинки. Вміст крупного пилу в них становить 54—65%.
Реакція грунтового розчину чорноземів типових слабокисла, вели чина рН коливається в межах 5,9—6,6 (табл. 16). Вони добре насичені ввібраним кальцієм (12,2—27,9 мг-екв на 100 г грунту). Лінія закипан ня від соляної кислоти лежить на глибині 40—50 см. Рідше трапляються вилуговані та карбонатні грунти. Карбонати кальцію виділяються в пе рехідному горизонті та в материнській породі у вигляді плісняви та білозірки.
Таблиця 16
Фізико-хімічні властивості чорноземів типових
|
Грунти |
Глибина |
рН |
Гідролітична КИСЛОТНІСТЬ |
Сума увібра них основ |
Гумус, % |
|
аразка, см |
мг-екв на 100 г грунту |
||||
|
Чорнозем середньогли- бокий легкосугли- нистий |
0—20 |
6,2 |
1,3 |
2,4 |
|
|
• п |
40—50 |
6,9—7,3 |
— |
— |
1,4 |
|
т п |
50—70 |
7,0—7,5 |
— |
— |
0,1—0,8 |
|
Чорнозем глибокий середньосуглинистий |
0—20 |
|
0,2—0,9 |
16,5—27,9 |
3,0 |
|
50—70 |
|
— |
— |
1,2—2,3 |
|
|
Чорноземно-лучний |
0—20 |
6,4 |
і,6—1,7 |
10,2—17,9 |
4,6 |
Краще, ніж будь-які інші грунти області, вони забезпечені рухоми ми формами поживних речовин. Азоту вони містять близько 6, фосфо ру — 10—ЗО, калію 7—20 мг-екв на 100 г грунту.
Типові чорноземи займають площу близько 71,5 тис. га, з них близь ко 69 тис. га розорюється. Майже третина їх площі зазнає площинного змиву, тому вони потребують протиерозійних заходів. З агровиробничої точки зору вони належать до найбільш родючих грунтів області і при датні до вирощування основних зернових, технічних та овочевих куль тур, але потребують внесення повних доз органічних та мінеральних, особливо фосфорних, добрив.
ТВАРИННИЙ СВІТ
ФАУНІСТИЧНИЙ СКЛАД
ТВАРИННОГО СВІТУ
За зоогеографічними параметрами Волинська область на лежить до бореально-лісової зоогеографічної зони, поліської зоогеогра фічної округи, західно-волинського зоогеографічного району (Ф. Й. Страутман, К. А. Татаринов, 1958).
На її території тепер налічується 301 вид хребетних, зокрема: круг лоротих і риб — 34, земноводних — 12, плазунів — 8, гніздових та зимуючих птахів — 183, ссавців — 64 (К. А. Татаринов, 1973). Порів няно з суміжними областями, зокрема Львівською, фауна хребетних Волині бідніша на види, бо в її складі цілком відсутні гірські та серед- ньоморські форми риб, земноводних, плазунів, птахів та ссавців.
Своєрідними представниками фауни хребетних західно-волинського зоогеографічного району є такі види: вугор річковий (Anguilla anguil іа L.), ропуха очеретяна (Bufo calamita Laur), черепаха болотяна (Emys orbicularis), тетерев (Lyrurus tetrix L.), рябчик (Tetrastes bona- sia L.), турухтан (Philomachus pugnax L.), дупель (Capella media Lath.), лелека чорний (Ciconia nigra L.), корольок червоноголовий (Re gulus ignicapillus Temrn.), вовчок садовий (Eliomys quercinus L.), щу- роголова полівка або полівка-економка (Microtus oeconomus Pall.), ондатра (Ondatra zibethica L.), лось (Alces alces L.) та деякі інші. Отже, специфіка фауни хребетних західно-волинського зоогеографічного району полягає у наявності значної кількості суто лісових та водно- болотяних видів при майже цілковитій відсутності видів-індикаторів відкритих степових просторів. Це явище пояснюється історією форму вання регіональної поліської фауни хребетних, зокрема аві- та теріо- фауни.
Викопна плейстоцен-голоценова фауна птахів та звірів річкового алювію Волинського Полісся складається з видів, що мають екологічну прив’язаність до прибережних чагарникових та заплавно-лучних діля нок. Це біла куріпка, погонич, різні голінасті, кроншнеп, качин, кріт, землерийка-бурозубка, бобер річковий, миша польова, полівки водяна, економка звичайна, видра річкова, північний олень, кабан — усього майже 50% зареєстрованих викопних видів. До суто лісових тварин на лежать: глухар, вальдшнеп, припутень, білка звичайна, полівка підзем на, борсук, олень звичайний, лось, а усі інші виявлені викопні хребетні (тетерев, підорлик великий, ластівка сільська, хом’як, заєць-русак, вовк, лисиця, козуля, бик-тур, кінь первісний, мамонт) найщільніше за селювали лісолучні угіддя. У складі плейстоцен-голоценової аві- та те- ріофауни не виявлені стрепет, дрофа, степові жайворонки, бабак, ховра хи, строкатки, тушканчик та інші види-індикатори розлогих стенових
біотопів. Отже, склад викопної фауни птахів та ссавців свідчить про те, що протягом плейстоцену і голоцену Волинське Полісся, зокрема пло ща сучасної Волинської області, було південною частиною природної лісової зони. Загальний бореально-амфібіотичний вигляд фауни хре бетних з тих часів мало змінився.
Територія сучасної Волинської області виразно поділяється на дві природні зони: Поліську рівнину — на півночі і Волинську височину —• на півдні. Дотримуючись зазначеного поділу, ми будемо розглядати тваринне населення по таких чотирьох основних найтиповіших зооцено зах: 1) водойми та річково-озерні заплави; 2) хвойні, в основному со снові ліси; 3) мішані ліси та чагарники; 4) орні землі та суходільні луки. Провідну роль в біоценозах, або екосистемах відіграють види, популяції яких досягають високої щільності, отже їх загальна біомаса досить велика. Ці масові, або фонові, види мають конкретне господар ське значення, а тому розглядаються нами особливо детально.
ЗООЦЕНОЗИ ВОДОЙМ ТА РІЧКОВО-ОЗЕРНИХ ЗАПЛАВ
Усі акваторії та їх заплави заселені водно-болотяними та амфібіотичними видами, а також тваринами-убіквістами. Дуже строка тий фауністичний комплекс утворює водно-береговий зооценоз, особли во різноманітний у вегетаційний період року, коли активні усі земно водні, плазуни, гніздяться численні перелітні пернаті.
Іхтіофауна волинських річок та озер включає такі цінні види, як щука, плітка, головень, в’язь, краснопірка, лин, густера, лящ, карась, сом, річковий вугор, миньок, окунь. З метою збагачення аборигенної іхтіофауни в Шацьких озерах проведена акліматизація карликового сомика, сигів (чудського і лудоги), ладозького рипуса та інших промис лових риб (О. П. Маркевич, І. І. Короткий, 1954). Для цінних промис лових риб у водоймах Волинської області є усі необхідні екологічні умови. Біологія розмноження — важливий показник, на підставі якого можна говорити про численність популяцій, про загальну біомасу риб, отже, і планувати розумну експлуатацію запасів прісноводних риб, вес ти обгрунтоване перспективне використання одного з видів природної сировини.
Щука нереститься з початку до кінця квітня. Найбільш інтенсивний нерест спостерігається з 3 по 8 квітня при температурі води 5—7°С. Статева зрілість настає на третьому році життя, середня плодючість — 14300 ікринок, що при сприятливих умовах обумовлює високу числен ність популяції. Проте в річках, старицях та озерах Волинської області у промислових виловах переважають маломірні щуки, що свідчить про дуже інтенсивне використання природних запасів.
Плітка у водоймах Волинської області нереститься протягом пер шої декади травня при температурі води 9—11°С. Статева зрілість за реєстрована в трирічному віці. Середня плодючість — 17500 ікринок. У виловах на Волині має місцеве значення.
Краснопірка в озерах Волинської області нереститься з середини червня до першої декади липня при температурі води 17,5—24° С. Сам ки відкладають ікру на стебла трав’янистих рослин. Середня плодючість 29200 ікринок. У виловах має місцеве значення.
Лин і карась у Заболотівських озерах нереститься майже одночас но з останніх днів травня або перших днів червня. Порогова температу ра води для нересту лина —• 20,5° С, для карася — 19,5° С. Середня плодючість карася — 10000 ікринок, лина — 59000. Ростуть ці риби повільно, у виловах переважають маломірні особини, що свідчить про інтенсивне використання природних запасів цих риб.
Густера у Заболотівських озерах відкладає ікру з кінця травня до середини останньої декади червня при температурі води 17° С. Середня плодючість самок (статева зрілість яких припадає на третій рік жит тя) — 25800 ікринок. Густера в Шацьких озерах досить численна і у виловах становить 8,4%.
Лящ нереститься у два-три строки з помітними переривами між ними. К. П. Мальчевська (1960) перший нерест ляща констатувала 5
і 11 травня (озера Тур і Пісочне) при температурі води 12° С, другий — 26—29 травня при температурі води 16,5—17,5° С, третій — 6—7 черв ня. Статевозрілим лящ стає на третьому (самки) та четвертому (самці) році життя. Плодючість •— 75000—875000 ікринок, з яких на п’ятий— восьмий день інкубації з’являються личинки. Лящ — цінна промислова риба, яка у виловах становить 17,7%.
Окунь нереститься у квітні, причому розпал відкладання ікри при падає на 13—16 квітня при температурі води 8—9°С. Середня плодю чість — 26600 ікринок. У промислі на Волині окунь має місцеве зна чення.
Досить багато у Шацьких, Заболотівських та інших озерах сомів та карликових сомиків. Сомики — дуже витривала всеїдна риба, яка була завезена в СРСР з Німеччини у 1935 р. Питома вага карликового сомика у промислі Волинської області становить 1,6%.
Часто, хоч і у невеликих кількостях, на оз. Свитязь виловлюють річкових вугрів, які досягають довжини до 2 м при вазі до 6 кіг. Ву гор — прохідна риба. Більшу частину свого життя проводить у прісній воді, але розмножується в океанічній, де протягом трьох років розви вається від прозорої, тонкої, плоскої личинки до малька.
У Волинській області успішно розводять різні раси коропа (луска тий, рамчастий, дзеркальний, голий), срібного карася, судака та інших цінних риб. Для інтенсивного риборозведення і рибоводства на Волині є всі умови. Рибопродуктивність природних озер і річок можна підви щити за рахунок гідромеліорації, штучного запліднення ікри і випуску мальків у водойми, боротьби з забрудненням акваторій стічними і про мисловими відходами та браконьєрським виловом маломірної риби.
Серед амфібій в зооценозі водойм та річково-озерних заплав про тягом усього вегетаційного періоду є багато озерних та ставкових жаб, червоночеревої кумки. У квітні—травні деякі стоячі водойми густо за селені звичайними, рідше гребенястими тритонами. Усі перелічені фонові види земноводних мають позитивне значення у даному зооце нозі. Вони поїдають шкідливих комах та інших безхребетних, а самі є об’єктом живлення коштовних хутряних звірів та корисних птахів.
До рептилій, що заселяють зазначений зооценоз, належать живо родяща ящірка — найчисленніший в заплавах представник класу пла зунів; болотяна черепаха — звичайний мешканець стариць та дрібних озер, які розташовані серед заплавних сінокосів; звичайний, а подекуди
і водяний вужі та звичайна гадюка. Слід відмітити значну корисність живородящої ящірки, у складі їжі якої шкідливі тварини станов лять 59%.
На річках, старицях, озерах, ставах, заплавних луках Волинської •області у теплий період року (з березня по листопад) спостерігається чимало видів птахів: пастушків, журавлів, куликів, мартинів, норців, гусей, голінастих, сов, горобиних та окремих представників інших рядів. Масовими, або фоновими, видами пернатих цього водно-болотно-лучного орнітологічного комплексу в наш час є деркач, водяна курочка, лиска, малий зуйок, чайка, травник, перевізник, великий веретенник, звичай ний мартин, крячки чорний і річковий, норець великий, крижень, чир ки свистунок та тріскунок, чернеті білоока та червоноголова, лелека білий, чаплі руда і сіра, бугайчик, лунь болотяний, сова болотяна, во рона сіра, вівсянка очеретяна, жайворонок польовий, плиски біла та жовта, щеврик луговий, очеретянки велика, чагарникова і лугова (бар- сучок), чекан луговий, ластівка берегова.
Особливо велике значення мають мисливсько-промислові види ка чиних, пастушків, куликів, які в цьому зооценозі знаходять оптимальні умови для свого існування, а тому на деяких водоймах та річково-озер них заплавах Волинської області досягають великої кількості. Так, на озерах поблизу сіл Несвичі, Чаруків та на луках вздовж р. Чорногузки влітку 1971 р. на стаціонарних маршрутах протягом годинного вечірньо го обліку була зареєстрована така максимальна кількість водно-болот них птахів: лиски — 96 екземплярів, крижня — 21, чирок-тріскунок — 14, черні білоокої — 24, черні червоноголової — 26, бекаса — 28, ве ликого веретенника — 28. На озерах у селах Несвичі, Чаруків крім перелічених видів, які тут гніздяться, є великі гніздові колонії звичай ного мартина, річкового крячка та невелике поселення сірої чаплі.
За нашими обліками, проведеними у першій декаді липня 1971 р., кількість звичайних мартинів становила більше 1200 особин, річкових крячків близько 1000, сірих чапель — понад 50. Слід відмітити, що наростання численності пташиного населення водойм пов’язане з під ростанням пташенят та підняттям їх «на крило».
Полювання є найбільш істотним антропогенним «пресом», який ві діграє вирішальну роль у скороченні кількості того чи іншого виду мисливсько-промислових птахів. Пернаті, наприклад бекас, полювання на яких вимагає високої мисливської вправності, протягом червня— жовтня зберігають сталу численність, яка трохи зростає на кінець лип ня—початок серпня за рахунок підросту цьогорічних птахів і після від криття мисливського сезону майже не змінюється, скорочуючись лише в зв’язку з поступовим осіннім відльотом. Так, на заплавних луках р. Чорногузки протягом годинного вечірнього обліку зареєстровано у
середині червня 5 бекасів, у середині липня — 6, на початку серпня —
Необхідно здійснити комплекс заходів по охороні промислової авіфауни водойм та річково-озерних заплав, а саме: а) збе
реження існуючої сітки дрібних річок, стоячих водойм та прилеглих до них вологих сіножатей — місць гніздування і жировки усіх промисло вих водно болотяних пернатих; б) обмеження норм відстрілу качок і лисок за день полювання та перенесення часу полювання з серпня на вересень; в) створення додаткових водойм у південній частині Волин ської області (зокрема у верхів’ях річок Путилівки, Липи, Луги); г) проведення сезону тиші у гніздовий період та час появи пташенят (квітень—червень). Усі пропоновані заходи повинна взяти під свій по всякденний контроль обласна інспекція у справах охорони природи та громадськість.
До амфібіотичних, або півводних, ссавців зооценозу водойм та річ ково-озерних заплав Волинької області належать: водяна кутора, річ кова видра, європейська норка, річковий бобер, ондатра, водяна та щу- роголова полівка. Крім цих видів-стенобіонітів, тут поширена мала, середня та звичайна бурозубки, ставкова та водяна нічниці, горностай, ласка, лисиця, єнотовидний собака, мала та польова миші, сірий щур, темна та звичайна полівки, зрідка лось та деякі інші звірі. Зазначені ссавці залежно від численності популяцій мають позитивне чи негатив не значення. При невисокій численності усі вони нейтральні, а при зро станні густоти того чи іншого виду він може ставати або корисним, або шкідливим.
Заслуговують на аналіз реакліматизація у Волинській області річ кового бобра та проблема ондатрівництва. Ці питання пов’язані з під вищенням хутро-промислового потенціалу водно-болотяних угідь Воли ні, раціональним використанням заболочених і, частково, заліснених земель. У Волинську область річкові бобри (до 10 екземплярів) були завезені у 1965 р. з району затоплення Київської ГЕС і випущені на р. Стохід у с. Нове Червище Камінь-Каширського району. У цьому місці бобри знайшли відповідні екологічні умови і весною 1967 р. спостері гались молоді тварини.
Невисока густота населення також є сприятливим фактором росту кількості річкових бобрів у зооценозі водойм та річково-озерних заплав Волинської області. Влітку і восени ці гризуни живляться корою осики, корою та пагонами верб — білої, козячої, ламкої, кошикової, корою чорної вільхи, дуба, берези, граба, звичайної сосни, пагонами звичайної горобини, ламкої крушини, ліщини, ожини, стеблами та листям глухої кропиви, волосистої осоки, кінського щавлю, очерету білого та жовтого латаття.
На Шацьких озерах ондатра вперше з’явилась у кінці 1947 р.—на початку 1948 р., розширюючи свій західноєвропейський ареал. На озера проникала природним шляхом з Польської Народної Республіки по р. Західний Буг. Перші поселення цього гризуна були виявлені на озе рах Свитязь, Луки та Перемут. У 1950 р. на оз. Свитязь зареєстровано
п’ять ондатрових хаток, а в 1951 р. їх кількість потроїлась. У 1965— 1970 рр. поселення цього гризуна констатовані на Заболотівських та інших озерах, Турійському каналі, на заплавних водоймах Прип’яті по близу смт. Ратне, вздовж р. Турії, на ставах біля сіл Чаруків, Несви- чі та у багатьох інших пунктах. Таким чином, у 1970 р. ондатра заселяла усі більш-менш придатні водойми Волинської області, але порівняно з 1960 р. густота популяції ондатр помітно скоротилась.
Як і в інших пунктах свого ареалу, на водоймах Волинської області ондатри ведуть присмеркове та нічне життя, будують хатки або риють нори. Живляться вони лепешняком, рогозом широколистим та вузько листим, очеретом, комишем озерним, хвощем болотяним, аїром, жовтим лататтям, рдестом плаваючим, стрілолистом та іншими рослинами. Рід ко споживають молюсків (катушки, беззубки). На озерах Волині є опти мальні умови для існування ондатри, зокрема: велика кількість ста риць, озер, ставів, не заселених іншими амфібіотичними гризунами, крім водяної полівки, але остання не є суттєвим трофічним конкурентом ондатри; достатня кількість опадів, внаслідок чого стоячі водойми збе рігають протягом року майже сталий рівень; багаті на кормові ресур си — лепешняк, очерет, рогіз, рдест. ЦІ рослини на деяких озерах вкри вають до 70% акваторії.
Інтенсифікація ондатрівництва у Волинській області дасть значну кількість цінного хутра, дозволить більш раціонально використовувати водойми та річково-озерні заплави, сприятиме ефективній експлуатації цих угідь. Слід ширше впроваджувати комплексне розведення ондатри та риб-фітофагів (коропів, товстолобиків, білих амурів), водоплавних птахів, зокрема свійських качок, з розрахунку 100 качок на 1 га аква торії.
ЗООЦЕНОЗИ СОСНОВИХ ЛІСІВ
У Волинській області на піскуватих підвищеннях ростуть соснові ліси. Це, як правило, культури від першого до шостого—сьомо го класу віку різної повноти і здебільшого низького бонітету. Ділянки соснових природних пралісів невеликі і розташовані мозаїчно, в основ ному у Камінь-Каширському, Ківерцівському, Ковельському, Маневл- цькому районах. Значного розвитку тут досягають вересові пустища та зарості багна у сукупності з іншими трав’янистими рослинами — еди фікаторами поліських сосняків.
Зооценоз соснових лісів — найдрібніший під кутом зору заселення його хребетними, що пояснюється екологічною однорідністю сосняків, поганими кормами та лише задовільними захисними умовами цих на саджень. Видовий склад хребетних у цьому зооценозі змінюється за лежно від віку насадження та пори року.
Соснові культури першого класу віку (до 10 років) в теплий період року заселені поодинокими звичайними ропухами, нечисленними живо родящими та прудкими ящірками, веретінницями. З птахів тут гні здяться дрімлюги, лісові щеврики, звичайні вівсянки, лісові жайворон ки, дуже рідко тетереви. З ссавців у цих насадженнях трапляються
нечисленні звичайні бурозубки, зайці-русаки, лісові полівки, жовтогорлі миші, європейські козулі, лисиці. В холодний період року тут постійно перебувають зайці-русаки та лисиці, заходять козулі та лосі. Після змикання крон (до прочистки) сосняки за віком другого класу служать цілорічним місцем відпочинку та переховування диких свиней, козуль, лисиць, вовків, єнотовидних собак. Зимою жирують лосі, залітають си ниці, сороки, сойки. Гніздуючих птахів тут майже не буває, не спосте рігаються земноводні та плазуни, дуже низька щільність популяцій ми- шовидних гризунів.
Дуже бідний якісний і кількісний склад фауни хребетних в 25—30- річних жердняках, але після їх прочистки поступово з’являються гніз дові птахи: зяблики, чорні і співучі дрозди, сойки, сороки, сірі ворони, деякі славки, вівчарики, вухаті сови. Взимку тут завжди можна бачити великого строкатого дятла, різних синиць, жовтоголових корольків. У жердняках будують «гайна» білки, влаштовують гнізда лісові вовчки. Часом у білячих гніздах поселюються лісові куниці. З земноводних рідко, але постійно трапляється трав’яна жаба та звичайна ропуха, на вересових галявинах — живородящі ящірки та веретінниці.
У соснових лісах 50—60-річного віку розвивається підлісок з лі щини, черемхи, верб, бузини, з’являються зарості ожини. Екологічні умо ви стають більш різноманітними, а тому фауна хребетних набуває знач ної видової різноманітності. Зростає густота тваринного населення, в першу чергу дятлів, синиць, повзиків, мишовидних гризунів. У лісах спостерігаються гнізда круків, канюків, яструбів, сірих чапель, білих і чорних лелек та інших середніх та великих птахів. Дупла в соснах за селюють звичайні шпаки, строкаті дятли, крутиголовки, повзики і великі синиці. Галявини, вкриті різнотрав’ям, є місцем літньої жировки оленів та зайців.
ЗООЦЕНОЗИ МІШАНИХ ЛІСІВ ТА ЧАГАРНИКІВ
У цьому зооценозі найбільш різноманітний видовий склад хребетних, а при врожаї насіння основних лісоутворюючих видів, зо крема дуба, спостерігається помітне зростання численності великої групи хребетних фітофагів — основних споживачів жолудів. Таким чи ном, тут чітко виступають складні трофічні зв’язки, зокрема ланцюги живлення, що спостерігається і в інших лісових ценозах, наприклад в гірсько-карпатських букових лісах. Відомо, що лісові птахи поїдають понад 270 видів насіння, а лісові гризуни живляться насінням більш ніж 40 видів дерев та чагарників, причому не лише місцевих, а й аклі матизованих (П. О. Свириденко, 1957). Щільність заселення мішаних лісів хребетними та видовий склад земноводних, плазунів, птахів і ссав ців залежить від віку та складу насадження, повноти, підліска, трав’я нистого вкриття, мезорельєфу, фауни безхребетних лісової підстілки, грунту, стовбурів та інших біотичних та абіотичних факторів. Ці показ ники створюють оптимальні умови для існування більшості видів наземних хребетних. Добра кормова база (врожай дуба часом досягає 5200 кг/га, ліщини— 1800, ясена — 250, сосни — 22, берези—13), чер-
гування у плодоношенні хвойних і різних широколистяних дерев, ярус ність насаджень, мікроклімат, значна кількість місць, зручних для переховування та норіння — усе це задовольняє екологічні вимоги най різноманітніших хребетних.
Земноводні в цьому зооценозі представлені трав’яною та гостро- мордою жабами, які належать до найхарактерніших безхвостих амфі бій мішаних лісів Волино-Подільської височини. Особливо багато трав’яних і гостромордих жаб по весняних лісових тимчасових невели ких водоймах, коли вони відкладають ікру. В цей час (кінець березня— початок квітня) такими жабами живляться білі лелеки, крижні та інші річкові качки, сірі чаплі, чорні тхори, борсуки, лисиці, пацюки, вужі та чимало інших хребетних. Таким чином, в ланцюгах живлення у берез ні—квітні вони відіграють суттєву роль, що і обумовлює їх загально- біологічне значення у зооценозі мішаних різновікових лісів. У водой мах протягом квітня—травня трапляються гребенясті та звичайні три тони, а до пізньої осені заселяються червоночеревими кумками, які в літньо-осінній період є фоновими видами земноводних. Основна їх роль у зооценозі полягає у винищенні різноманітних безхребетних, серед яких шкідливі форми складають 48,1%. Коефіцієнт корисності черво- ночеревої кумки становить 42,6%.
По узліссях та чагарниках у квітні—жовтні постійно можна бачити або чути звичайну квакшу. Значення квакші полягає у винищенні без хребетних. У її кормовому раціоні шкідливі форми становлять 63,7%, нейтральні — 22,5%, корисні — 13,8%. Отже, коефіцієнт корисності цього виду земноводних дуже високий — 50,0%. Крім перелічених ви дів амфібій у зазначеному зооценозі звичайними є сіра та зелена ропухи, яких найчастіше доводиться спостерігати у першу половину літа. Жив ляться ропухи жужелицями, довгоносиками, листогризами, мурашками, багатоніжками, справжніми мухами, гусеницями різних метеликів. Роль їх у біоценозі позитивна. Таким чином, усі види земноводних, які засе ляють мішані різнотравні ліси Волині, є корисними компонентами за значеного зооценозу і заслуговують на постійну охорону.
З плазунів у зооценозі мішаних лісів та чагарників особливу увагу привертають прудкі ящірки. Це фоновий вид рептилій мішаних волин ських лісів, проте суцільних масивів лісу ця ящірка уникає, а заселяе узлісся, рідколісся, площі суцільних рубок, засаджені культурами, просі ки, галявини з різнотрав’ям і чагарниками, куртини чагарників (шипшина, дереза, терен). Численність прудких ящірок у теплі періоди року (вес на, літо, початок осені) майже постійна. Прудка ящірка споживає саранових, клопів, коваликів, чорнотілок, вусачів, листоїдів, довгоно сиків, пластинчатовусих, лускокрилих. Шкідливі для лісового господар ства істоти становлять в раціоні прудкої ящірки 72,3%- 3 інших пред ставників класу плазунів у цьому зооценозі відмічені живородящі ящірки, веретінниці, звичайні вужі, рідко — гадюки, дуже рідко — мідянки.
Орнітофауна мішаних різновікових лісів Волині порівняно з інши ми зооценозами найбагатша на види, яких налічується близько ста. З рідкісних птахів місцями трапляється чорний лелека, сірий жу-
равель, скопа, змієїд, орлан-білохвост, червоний шуліка, пугач. До фо нових видів належать деякі горобині, дятли, одуди, зозулі, голубині.
Тетерев найщільніше заселяє чагарникові луки, що межують з ольсами.
Протяжність чагарників вздовж узлісся вільхових лісів лише по р. Цир перевищує 100 км, таким чином, при найвищій кількості тетере вів їх загальна біомаса на цих лінійних маршрутах становить 510 кг. Це дуже низька густота, яку треба підвищити у два—три рази. Отже, потенціальні ресурси тетеревів можуть бути досить високими і мати промислове значення.
Тетерев — один з видів місцевої авіфауни, який поступово «всмок тується» в окультурений ландшафт. Цей процес залежить від швидкоеті синантропізації. Отже, до цього часу відносно однотипна за своїм скла дом орнітофауна окультуреного ландшафту поліської зони поповнюєть ся за рахунок нового виду — тетерева, що адаптується у напрямі синантропного способу життя.
Протягом теплого періоду року у мішаних лісах Волині чимало голубиних. У ранньовесняну пору серед цих птахів переважають голу- бн-синяки, а влітку та восени — звичайні горлиці, які є домінуючими пернатими ранньоосіннього періоду.
У мішаних лісах Волино-Подільської височини трапляються вальд шнепи, проте кількість їх незначна.
Зозуля звичайна — фоновий вид літньої авіфауни. У біоценозі мі шаних різновікових лісів на Волині вона трапляється скрізь, але най частіше — у сосново-березових лісах. Під час обліку у травні—червні 1967—1968 рр. у Пнівнівському лісництві на двокілометровому марш руті у зазначених лісових угіддях налічувалось 20 зозуль і більше.
Одуд, як і попередній вид, також масовий вид птахів у літній пе ріод. Максимальна кількість одудів у травні—червні 1967—1968 рр. констатована на чагарникових луках, по узліссях вільхових лісів, на
У мішаних різновікових лісах Волинської області найчастіше трап ляється великий строкатий дятел, кількість якого стабільна протягом усього року, проте деяке збільшення її у 1967—1968 рр. у Пнівнівсько му лісництві спостерігалось у жовтні—грудні, особливо у сосново-дубо вих лісах за віком п’ятого—шостого класу, де на 2 км маршруту налі чувалось сім особин.
Протягом року фоновими видами птахів у мішаних різновікових лісах Волині є горобині, серед них воронові, а саме: сіра ворона, соро ка, сойка, менше крук і галка. Облік сірої ворони на трьох двокіломет рових маршрутах у Пнівнівському лісництві показав, що протягом року їх кількість найвища у сосново-березовому лісі віком 20—ЗО років. У 1967 р., починаючи з березня, їх число невпинно зростало до травня, коли на два кілометри їх налічувалось до 90 особин. Така висока чис ленність спостерігалась до початку жовтня, після чого кількість птахів стала посіупово зменшуватись і в кінці грудня на лінійному маршруті їх було зареєстровано лише дев’ять. У сосново-дубовому лісі за віком
п’ятого—шостого класу в тому ж лісництві протягом 1967—1968 рр. кількість сірих ворон була майже стабільною в усі пори року і коли валася у межах від двох до шести особин.
Кількість сорок на стаціонарних лінійних маршрутах у Пнівнів- ському лісництві у вказані роки в сосново-дубових 50—60-річних лісах: була найвищою в лютому (18 особин), найнижчою у жовтні (лише дві). У середньому кількість сорок у цьому зооценозі на 2 км маршруту ста новить шість особин. У сосново-березовому лісі за віком другого—-тре тього класу середня кількість становить сім особин на 2 км маршруту, а максимальна — 11 відзначена у кінці квітня під час гніздування. Саме такі угіддя є типовими гніздовими стаціями сорок.
Кількість сойки у Волинській області у 50—60-річних сосново-дубо вих лісах у середньому — 12 особин на 2 км маршруту, максимум — 43.
З інших горобиних у мішаних різновікових лісах області протягом усіх сезонів року значної біомаси досягають синицеві, зокрема велика синиця. За нашими обліками у 1967—1968 рр. у вищевказаному лісни цтві на 2 км сосново-березового лісу за віком другого—третього класу їх число в усі місяці було відносно стабільним (п’ять—шість особин на
У весняно-літній період у мішаних різновікових лісах Волині знач ної біомаси досягають шпаки та деякі види дроздових. Численність шпака зростає з березня до кінця вересня, досягаючи максимуму — 80 особин на 2 км чагарників та ольсів. У сосново-дубових лісах за ві ком п’ятого—шостого класу вони зареєстровані під час гніздування, але у 1967—1968 рр. їх було не більше чотирьох на 2 км маршруту. У за значених лісових зооценозах кількість співочого дрозда в середньому становила п’ять— шість особин на 2 км стаціонарного маршруту, проте максимум цих птахів по узліссях досягав 21.
Теріофауна зооценозу мішаних різновікових лісів та чагарників • Волинської області теж найрізноманітніша і налічує близько 65 видів.
ського зубра, який реакліматизований в угіддях Звірівського та Мура- вищанського лісництв у межах Цуманського державного мисливського господарства. ■
У Звірівське лісництво Ківерцівського району Волинської області зубри були завезені з Бєловезької Пущі у травні 1965 р. Спочатку їх тримали у загоні площею 38 га, а потім випустили в природні угіддя. В умовах вільного утримання ці копитні поїдають понад 110 ви дів рослин, у тому числі обгризають і з’їдають кору 15 дерево-чагарни-- кових видів, об’їдають листя і знищують паростки понад ЗО видів дере
мо
во-чагарникових порід, вживають 84 види трав, їдять плоди п’яти видів деревних рослин. Проте, при існуючій кількості зубрів, небезпеки для лісового господарства не передбачається.
З інших копитних у мішаних різновікових лісах поширені олені (звичайні реакліматизовані і плямисті акліматизовані), європейські козулі і. дикі свині. Поголів’я плямистих оленів у Цуманському мислив ському господарстві досягає 100 голів, що свідчить про те, що акліма тизація їх у лісах Волинської області пройшла успішно. Щільність ко зулі в угіддях Волині поки що досить низька і становить 0,3—0,8 осо бин на 1000 га лісових угідь, але в межах мисливського господарства, зокрема Цуманського, численність цих копитних вище оптимальної і досягає 65—70 голів на 1000 га угідь. -
У зооценозі, що аналізується, поширені борсуки, лісові куниці, тем ні тхори, горностаї, ласки, лисиці, вовки, єнотовидні собаки, зайці-ру- саки, білки звичайні, лісові, сірі та горішникові вовчки — типові меш канці мішаних різновікових лісів європейського типу, лісові та підземні полівки, польові, лісові та жовтогорлі миші, землерийки-буро- зубки, кроти, звичайні їжаки, декілька видів гладконосих рукокрилих. Загалом склад теріофауни зооценозу майже ідентичний видовому складу ссавців європейської бореальної зони.
ЗООЦЕНОЗ ОРНИХ ЗЕМЕЛЬ
ТА СУХОДІЛЬНИХ ЛУК
Цей типовий, особливо для Волинської височини, комп лекс виник внаслідок господарської діяльності людини; у наш час є до мінуючим і займає площу близько 700 тис. га. З року в рік у Волинській області збільшуються посівні площі за рахунок розкорчовування мало цінних чагарникоих заростей та осушення заболочених угідь. Таким чином, площа орних земель розширюється, а на суходільних луках про водиться загінна система випасу сільськогосподарських тварин. Отже, територія цього окультуреного ценозу невпинно зростає, що є законо мірним явищем у зв’язку з технічним прогресом і ростом народонасе лення. Цю обставину слід враховувати, аналізуючи тваринний світ зоо ценозу, який представлений синантропним комплексом хребетних та видами відкритої експозиції, численність яких майже скрізь досить ви сока, особливо у теплий період року.
З амфібій до складу фауни агроценозів Волинської області входять звичайні часничниці, які в основному заселюють посіви картоплі та інших просапних культур, зелена та звичайна ропухи, які поширені не лише на посівах, а й на суходільних луках, садах і винищують без ліч шкідливих комах. На луках майже скрізь зареєстровані трав’яна та гостроморда жаби, проте їх кількість в цьому зооценозі значно ниж ча, ніж у мішаних різновікових лісах.
Рептилії агроценозів тепер дуже нечисленні і подекуди представ лені живородящою та прудкою ящірками, веретінницею, звичайним ву жем і звичайною гадюкою. Усі перелічені види плазунів поширені на суходільних луках. Рідко серед посівів зернових (жита) доводиться
спостерігати звичайних вужів та прудких ящірок. Катастрофічне зник нення плазунів у зазначеному зооценозі вимагає їх ретельної охорони, бо усі вони — корисні істоти. Л
Авіфауна оброблюваних земель та суходільних лук змінюється за
порами року (особливо у весняно-літній період). Найчисленнішими пер натими орних площ є граки, які протягом року досягають великої біо маси. Весною та восени часом спостерігаються зграї, в яких буває їх
більше 1000. Роль граків у знищенні шкідливих комах, зокрема буря кового довгоносика та личинок травневого хруща, величезна. Позитивне значення у агроценозах Волинської області мають польові горобці та звичайні вівсянки, які побутують тут цілий рік, тому кількість їх дуже висока. До фонових видів весняно-літнього аспекту волинської авіфау ни полів та лук належить польовий жайворонок, біла та жовта плиски, місцями луговий чекан, польовий щеврик, шпак. Масовими видами літньо-осіннього періоду в цьому зооценозі (крім вже зазначених) є зви чайна горлиця, сиворакша, міська та сільська ластівки, щиглик. В цей період подекуди спостерігаються перепели, сірі куріпки, чубаті жайво ронки, жулани. Зимовий аспект орнітофауни характеризують: сіра воро на, сорока, посмітюха, щиглик, коноплянки, звичайна чечітка, сірий сорокопуд, сіра куріпка, а інколи і такі прилітні з півночі та зимуючі у Волинській області птахи, як рюм (рогатий жайворонок), пуночка, зимняк.
Роль пернатих в агроценозі позитивна — вони є природним пресом, який контролює кількість комах та інших безхребетних. Крім того, птахи поїдають безліч насіння бур’янів, зерно-падалицю, мишовидних гризунів. Сіра куріпка та перепел є потенціальними мисливсько-промис ловими пернатими.
На оброблюваних (орних) площах та суходільних луках постійно перебувають різноманітні ссавці, зокрема: кріт, мала та білочерева білозубки, ласка, горностай, лисиця, заєць-русак, південна мишівка, хатня, польова та мала миші, звичайна полівка, звичайний хом’як. У теплий період року над культурними посівами, сухими сінокісними луками та пасовищами в сутінках і вночі полюють летючі миші — ма лий нетопир, пізній кажан, вухань та ін.
Щоб зберегти сучасний видовий склад хребетних Волинської обла сті, слід створити абсолютні зональні заповідники та резервати, регу лювати промисел мисливських тварин та здійснювати комплекс біотех- нічних заходів.
ПРИРОДНІ КОМПЛЕКСИ І ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ
У попередніх розділах були охарактеризовані окремі компоненти природного середовища Волинської області: геологічна бу дова, рельєф, підземні і поверхневі води, клімат і рослинність, тварин ний світ і грунти. Проте усі ці компоненти природи існують не ізольо вано один від одного, а утворюють, як встановлено географами, зако номірно побудовані системи, або природні територіальні комплекси (ПТК), певні природні єдності, які існують і розвиваються як одне ціле. У практиці дуже важливо і необхідно знати ці комплекси, їх будову і динаміку та географічне поширення, тому що господарська діяльність (обробка земель і меліорація, видобування корисних копалин і лісівни цтво, будівництво доріг і електростанцій тощо) впливає не на окремий компонент природи, а на весь природний комплекс, який під впливом господарської діяльності змінюється не завжди позитивно, тому що від сутні знання особливостей природних комплексів. Ось чому необхідно мати певні наукові уявлення про природні комплекси кожної території, на якій ведеться господарство.
Розрізняють декілька ступенів ладшафтних природних комплексів. Найменший за площею і найпростіший за своєю будовою називають географічною, або ландшафтною фацією. Це такий природно- територіальний комплекс, який зберігає однакову літологію поверхне вих порід, однаковий елемент рельєфу, однаковий мікроклімат, одну грунтову відміну та один біоценоз. Прикладами фацій є дно невеликого потічка або балки, нижня і верхня частина схилу балки тощо.
Складніший за будовою і більший за площею природний комплекс називають урочищем, яке являє собою територіальне сполучення фацій, що утворилися на єдиній за генезисом і віком опуклій або увіг нутій формі рельєфу і мають однотипний режим тепла і зволоження, грунтові відміни і біоценози. Прикладами ландшафтних урочищ можуть бути балки, яри, окремі горби, плоскі опуклі або увігнуті міжрічкові ділянки тощо.
Ще складнішими природно-територіальними комплексами є ланд шафтні (географічні) місцевості, які являють собою поєд нану систему урочищ, що утворилися на спільному за походженням комплексі форм рельєфу з однаковою літологічною основою. Це запла ви більшості річок та їх надзаплавні тераси, хвилясті межиріччя з близьким заляганням крейдяних порід, плоскі заболочені межиріччя з глибоким заляганням крейдяних порід, системи піщаних дюн тощо.
Перераховані природні територіальні комплекси — фації, урочища і місцевості повторюються на певній території, створюючи певний за гальний вигляд її і надаючи їй помітних рис оригінальності, відмінно-
|
в rt М |
1 |
V V V |
2 |
3 |
Оч \N Л ч'» >С" \4'4'>\\NÏ |
4 |
||
|
. A J « |
V V V |
сті. Наприклад, моренні горби та невеликі, але глибокі, озера в районі Ковеля утворюють природний територіальний комплекс цілком іншого вигляду і будови, ніж природний комплекс в районі Ратне, І в першому, і в другому районах є болота, горби, озера, ліси, проте ці райони ви разно відрізняються поміж собою тим, що у них різні співвідношення площ боліт, горбів, інший характер озер, різне співвідношення фацій, урочищ і місцевостей. У сучасній фізичній географії прийнято називати такі природні територіальні комплекси, які відрізняються, за своєю бу довою, мають свій індивідуальний вигляд, географічними, або природними ландшафтами. Кожний природний ландшафт складається з багатьох фацій, урочищ і місцевостей і називається мор фологічними частинами ландшафту, які, по-різному поєднуючись на даній території, надають йому певного індивідуального вигляду.
З огляду на обсяг цієї роботи ми не маємо можливості характери зувати окремі фації і урочища, поширені на території області, і головну увагу зосередимо на описі географічних місцевостей і ландшафтів, тобто тих природних комплексів, які займають значні площі і відзначаються досить однотиповим характером господарського використання. При цьо му не будемо намагатися охарактеризувати кожну окрему географічну місцевість, а згрупуємо їх за спеціальними ознаками в певні види або типи. Поширення описуваних географічних місцевостей і деяких най більш характерних урочищ на території Волинської області показане на карті (рис. 15).
ЛАНДШАФТНІ МІСЦЕВОСТІ ВОЛИНСЬКОГО ПОЛІССЯ
Мікрорельєф заплав, характер грунтів та рослинність пов’язані тут з висотою і тривалістю весняного паводка. В заплаві дещо частіше, ніж за її межами, бувають ранні осінні і пізні весняні приморозки, тумани, роси, іній.
Рис. 15. Схематична карта природних комплексів і природних районів (ландшафтів) Волинської області (за К- І- Геренчуком):
1 — заболочені заплави; 2 — лучні заплави; З — борові (піщані) місцевості з сосновими лісами на дерново-слабопідзолистих грунтах; 4 — надзаплавні тераси Прип’яті з перевагою суходільних лук і соснових та березових лісів; 5 — денудаційні місцевості з перевагою перегнійно-карбонат них грунтів і орних земель; 6 — місцевості кінцево-моренних горбів, вкритих мішанцми лісами; 7 — місцевості слабодреьованих межиріч з перевагою чорновільхсвих і дубово-соснових лісів і орних земель на дернових, лучних і дерново-середньопідзолистих грунтах; 8 — місцевості першої лесової тераси з перевагою орних земель на звичайних чорноземах; 9 — місцевості другої лесо- вої тераси з перевагою орних земель на звичайних і опідзолених чорноземах; 10 — місцевості лесових межиріч з пануванням орних земель і рештками дубово-грабових лісів на сірих і темно- сірих опідзолених грунтах; 11 — границі природних районів.
Заплави Волинської області поділяються на два рівні: низької і високої заплави. Для них характерні численні заплавні неглибокі озе ра, складна сітка стариць і неглибокі западини, які свідчать про значне меандрування сучасних рік. У багатьох місцях чітко виділяється при руслова підвищена, центральна і притерасова понижена частина.
Пануючим типом грунтоутворення тут є болотний. До них приуро чені звичайно лугово-бологні і торфо-болотні грунти, а також низинні торфовища.
Домінантними урочищами в цих місцевостях є дюнні горби з при- ховано-підзолистими грунтами, місцями зруйнованими, на обезліснених ділянках. Урочища міждюнних понижень зайняті вологими борами і суборами, а іноді болотами. Необхідним господарським заходом щодо поліпшення надзаплавних піщаних масивів є закріплення рухомих дюн них пісків і посилене угноєння бідних підзолистих грунтів органічними добривами — торфокомпостами.
До піщаних підвищень приурочені слабопідзолисті супіщані грун ти, а до понижених озерних рівнин — дерново-слабопідзолисті глеєві
та глеюваті грунти. Урочища стариць часто зайняті торфовищами та
вільховими болотами. Рідко тут трапляються помірно дреновані урочи ща з дерновими грунтами, які часто використовуються як срні землі. Переважна ж більшість урочищ надзаплавно-терасових місцевостей зайняті луками, нерідко пустищними, і лісами, переважно чорновіль- ховими, осиковими, сосновими по болотах, а на підвищених суглинис тих урочищах і ялиновими.
Денудаційні форми рельєфу являють собою в загальному плоскі підняття у вигляді окремих плоских горбів і гряд, що простягаються з північного заходу на південний схід і розділені заболоченими пони женнями з озерами і річковими долинами.
Неоднакова потужність четвертинних відкладів (флювіогляціальні і озерні) відчутно відбивається на характері грунтів. В урочищах з ма лою потужністю цих відкладів (10—20 см) формуються перегнійно- карбонатні грунти, а при дещо більшій (0,9—1,0 м) — дерново-підзо листі вторинно окарбоначені. В місцях, де флювіогляціальні і озерні відклади мають значну потужність (1,5—2,0 м) поширені дерново-сла бопідзолисті, а на супісках — середньопідзолисті, підстелені крейдою грунти, різного ступеня оглеєння.
Денудаційні місцевості є найбільш цінними земельними угіддями Волинського Полісся, а тому більше 80% їх поверхні розорані і вико ристовуються для вирощування сільськогосподарських культур. При родна рослинність збереглася тут на дуже незначних площах і пред ставлена невеликими масивами широколистяних і сосново-широколис тяних лісів.
Незначна крутість схилів, рихлий склад поверхневих відкладів (грубозернисті піски, валуни) не сприяють розвитку ерозії, яка про являється тут дуже слабо.
З південного боку кінцево-моренні гряди облямовуються широкими зандровими конусами з добре вираженими похилими поверхнями, а північна сторона гряд обмежена слабохвилястою поверхнею, складеною донноморенними відкладами.
Велика строкатість четвертинних відкладів як по горизонталі, так і по вертикалі у взаємодії зі складністю рельєфу дуже впливає на про цеси грунтоутворення і на властивості самих грунтів.
Грунти горбистих урочищ переважно щебнисто-піщані, супіщані,, рідше дерново-суглинисті, слабопідзолисті. Вони бідні на поживні ре човини і мають несприятливі фізичні властивості.
Поряд з урочищами кінцево-моренних горбів тут поширені також урочища зандрових конусів виносу, вони часто заболочені і потребують меліоративних заходів. Трапляються тут також численні озера карсто вого походження завдяки неглибокому заляганню мергелів і крейди. Місцевості кінцево-моренних горбів відзначаються порівняно високою залісненістю і заболоченістю. Орні землі займають понад 25% загаль ної їх площі.
Місцевості сформовані, як правило, флювіогляціальними відклада ми, хоч значна роль в їх будові належить озерно-алювіальним і озерно- болотним, які представлені звичайно різнозернистими пісками з про шарком тонких супісків і суглинків. Потужність цих відкладів неодна кова і коливається в межах 5—-15 м.
Велика строкатість і складність порід зумовили значну мозаїчність грунтового покриву; цьому ще сприяють і різні умови зволоження. У межах даної території підзолистий процес грунтотворення дуже часто комбінується з процесами заболочування, оглеєння. Дерново-слабопід- золисгі глеюваті грунти поширені часто в комплексі з дерново-глеєвими і болотними і потребують меліоративних заходів.
ЛАНДШАФТНІ МІСЦЕВОСТІ ВОЛИНСЬКОЇ ВИСОЧИНИ
Ландшафти Волинської височини дуже відрізняються від поліських з двох основних причин: по-перше, поширенням лесовидних суглинків, які є материнською породою грунтів чорноземного типу, зов сім не властивого поліським ландшафтам; по-друге, значними абсолют ними висотами і досить глибоким почленуванням поверхні річковими долинами, балками, а місцями і ярами. Це створює виразно хвилястий, а в багатьох місцях навіть горбистий рельєф. Тільки заплави річкових долин мають деякі спільні риси з поліськими заплавами: вони або пе реважно заболочені і утворюють часто потужні торфовища в долинах малих річок — приток Західного Бугу і Стиру (Луги, Свинорийки, Гни лої Липи, Чорногузки тощо), або лучні на добре дренованих заплавах Стиру і Західного Бугу.
Відмінності в потужності і механічному складі лесового покриву та в ступені долинно-балкового розчленування поверхні утворюють по мітні особливості морфологічної структури природних комплексів, що дає підставу поділити їх на такі місцевості:
Місцями надзаплавна тераса зруйнована і представлена окремими фрагментами. Завдяки рівнинності поверхні першої надзаплавної тера си тут іноді спостерігаються ознаки оглеєння грунтів, розвиваються переважно неглибокі чорноземи, а також чорноземно-лучні грунти. В ці лому територія першої надзаплавної лесової тераси добре дренована. Завдяки родючості грунтів місцевості першої тераси майже повністю розорані, частково зайняті населеними пунктами.
Характерними урочищами цієї місцевості є розлогі малопомітні пониження з чорноземно-лучними грунтами та незначні підвищення з неглибокими чорноземами.
Місцевості цієї тераси в доагрикультурні часи були вкриті багатими лучними степами, під якими утворилися глибокі чорноземи на більш плоских урочищах і чорноземи неглибокі на схилових урочищах. Землі цих місцевостей відзначаються найвищою в області природною родю чістю і цілком зайняті орними землями.
а) урочища вододільних горбів зі спадистими схилами, які вкри ті сірими і світло-сірими сильно змитими грунтами. Вони поширені в південній і північній частинах Волинської височини, які відзначаються найбільшими абсолютними висотами і глибокими ерозійними розчлену ваннями. Саме на цих урочищах де-не-де збереглися широколистя ні ліси;
б) хвилясті балочні урочища з пологими або слабоспадистими схи лами і переважними поширеннями темно-сірих опідзолених грунтів і опідзолених чорноземних, які вказують на залісненність їх в доагри культурні часи;
в) природні урочища з крутими схилами, дуже еродованими сірими лісовими грунтами і виходами корінних крейдяних порід, на яких утво рилися перегнійно-карбонатні грунти, теж дуже змиті.
На місцевостях міжрічкових підвищень поширена лінійна і особливо площинна ерозія грунтів і тому, зважаючи на переважне використання їх під орні землі, необхідно широко впроваджувати протиерозійні сіво зміни та інші заходи.
Поглянувши на карту природних комплексів Волинської області, легко помітити, що вони дуже нерівномірно, і на перший по гляд, хаотично розміщені по її території. Проте, придивившись уважні ше, впевнимося у закономірності їх розміщення, а саме: природні комп лекси з першого по еосьмий розташовуються в північній, поліській час тині області, тоді як комплекси з дев’ятого по дванадцятий притаманні переважно південній, або так званій лісостеповій частині області. Такий розподіл природних комплексів ще раз підтверджує поділ території області на дві частини: поліську і лісостепову, які представлені дуже відмінними ландшафтами.
Наступний уважний розгляд карти природних комплексів виявить певні закономірні відмінності у співвідношенні і взаємному розташу ванні окремих видів місцевостей. Так, поблизу Прип’яті переважають місцевості заболочених заплав, надзаплавних борових терас і погано дренованих територій першої надзаплавної тераси, тоді як в районі Турійська поширені переважно місцевості денудаційних рівнин з пере гнійно-карбонатними грунтами помірно дренованих супіщаних міжріч кових рівнин; у районі Ковеля до цих місцевостей додаються ще й кін цево-моренні горби. Завдяки цим різноманітним сполученням місце востей розрізняють окремі природні райони і називають їх також природними ландшафтами, які являють собою природні комплекси більш вищого рангу, ніж місцевості, складніші від них і більші за площею.
Уважний читач цієї книжки помітив, що в основі характеристик ландшафтних місцевостей лежать особливості їх геологічної будови і рельєфу. Ми описуємо місцевості денудаційних плоскохвилястих межи річ з близьким заляганням крейдових мергелів і розташуванням пере гнійно-карбонатних грунтів або місцевості друюї надзаплавної тераси, яка складена лесами і покрита чорноземами глибокими і неглибоки ми тощо, не завжди згадуючи при цьому тип природної рослинності, поширеної в цих місцевостях. Рослинність, як і тваринний світ — це такі компоненти природних комплексів, які часто дуже змінюються або й цілком замінюються, наприклад, культурними рослинами різних ви дів (зяб, ячмінь, пожнивна гречка). Все це вказує на те, що геологічна будова і рельєф території (їх називають літогенною основою її) є ос новним компонентом природних комплексів, який визначає їх будову і найхарактерніші або так звані фізіономічні риси. Ось чому і кількість природних ландшафтів (районів), їх межі, навіть їх назви збігаються досить точно з геоморфологічними районами. Після цих зауважень пе реходимо до характеристики природних ландшафтів, які дуже виразно поділяються на дві глибоко відмінні між собою групи: поліську і лісо степову, які ми охарактеризуємо окремо.
ПОЛІСЬКІ ПРИРОДНІ РАЙОНИ
1. В е р х н ь о-П р и п’я т с ь к и й ландшафтний ра йон найбільший за площею природний район Волинського Полісся, найбільш заболочений і найменш освоєний орними землями, які тут займають не більше 12—15% його площі. Домінуючими місцевостями в цьому районі є заплавні і слабодерновані терасові землі, зайняті пере важно заболоченими луками, болотами і вогкими суборами. Тільки бо рові і піщані місцевості, які теж дуже властиві для цього району, являють собою найбільш зручні для поселення місця.
Агрокліматичні умови характеризуються такими показниками: три валість періоду активної вегетації10 — 145 днів з сумами температур приблизно 2330° С, сумами опадів за цей період — до 330 мм. При за гальній перезволоженості території спостерігається недостача вологи в піщаних масивах завдяки великій водопроникності і малій капіляр ності пісків. Початок весни тут запізнюється тому, що велика кількість тепла витрачається на випарування залитих водою заплав і боліт.
Мала заселеність Верхньо-Прип’ятського району робить його зруч ним для вибору заповідника, який необхідно тут створити, щоб мати^ природні еталони болотних ландшафтів.
Агрокліматичні умови цього району характеризуються такими по казниками: тривалість періоду активної вегетації перевищує 150 днів з сумами активних температур до 2450° С і сумами опадів за цей період понад 350 мм. Весни тут також затяжні завдяки великим затратам теп ла на випарування води з озер і боліт.
Шацький район формується як відпочинковий, тут будуються пан сіонати, а кількість туристів щороку зростає. Щоб надати Шацькому ландшафту певний природничий режим, слід продумати можливість організації тут природного ландшафтно-озерного парку.
в районі займають також озера карстового походження і денудаційні місцевості з перегнійно-карбонатними грунтами. Завдяки цьому Лю- бомль-Ковельський район відзначається досить значною (ЗО—35%) площею орних земель і порівняно невеликою питомою вагою боліт (мен ше 5%).
Тривалість періоду активної вегетації досягає 155 днів, суми актив них температур — 2500° С, а річні суми опадів — 600 мм — такі агро- кліматичні умови описуваного району.
У зв’язку з високим заляганням крейди в цьому ландшафтному районі трапляються карстові озера (біля с. Озеряни, Клюськ, Дольськ та інші). Багато також заплавних місцевостей і міжрічкових лук, боліт..
Агрокліматичні умови Турійського ландшафтного району найкращі у Волинському Поліссі: тривалість періоду активної вегетації досягає 160 днів з сумами температур понад 2500° С, що дозволяє вирощувати багато сільськогосподарських культур, зокрема цукрові буряки і ку курудзу.
Агрокліматичні умови подібні до умов Турійського району.
і борові тераси, немає денудованих рівнин з карстовими озерами. Особ ливості помітні і в агрокліматичних умовах. В Колківському ландшафт ному районі тривалість вегетаційного періоду більша приблизно ..на 10 днів і суми активних температур вищі щонайменше на 100° С.
ЛІСОСТЕПОВІ ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ
Для цього типу ландшафтів найхарактернішим є повсюд не, за винятком заплав, поширення лесових порід, на яких сформува лись грунти чорноземного типу під трав’яною рослинністю, та сірі опід- золені грунти під широколистяними, дубово-грабовими лісами. Рель єф цих ландшафтів балочний, хвилястий, подекуди навіть яружний, що обумовлюється більшими абсолютними і відносними висотами Волин ської височини, а також її давнішим, дольодовиковим віком. Лісосте пову територію Волинської області можна поділити на три ландшафт них райони.
Агрокліматичні умови Луцького ландшафтного району близькі до сусідніх поліських ландшафтних районів — Турійського і Цуманського: майже така ж тривалість періоду активної вегетації (160 днів) та тем пературних сум за цей період (2500° С). Вегетаційний період рослин ності достатньо забезпечений атмосферною вологою.
Агрокліматичні умови Іваничівського ландшафтного району відзна чаються дещо більшою тривалістю періоду активної вегетації (до 165 днів) і більшими сумами активних температур (до 2550° С). Район достатньо забезпечений вологою.
.опідзолені грунти — сірі і ясно-сірі на більш крутих схилах і темно-сірі та опідзолені чорноземи на більш положистих. Зараз цей район най більш лісистий серед ландшафтних районів Волинської височини. Знач не місце займають в цьому районі заболочені заплави, зокрема в долині р. Липи, деякі притоки її називають Гнилими Липами.
Агрокліматичні умови мало чим відрізняються від умов Іваничів- ського ландшафтного району, хіба що частішим повторенням весняних і осінніх приморозків, які виникають внаслідок стікання холодного по вітря у видолинки.
Завершуючи цю коротку характеристику ландшафтних районів Во линської області, сподіваємось, що читачі помітили велику різноманіт ність природи поліської частини області, хоча, на перший погляд, вона здається одноманітною. її різноманітність пояснюється дуже великою строкатістю четвертинних відкладів Полісся та відмінностями в глибині грунтових вод, які утворюють дуже примхливу картину різного ступе ня заболоченості. Мабуть, читачі також зробили висновки про специфіку охорони природи і завдання раціонального використання природних ресурсів. Коли на Поліссі основним завданням є меліорація зволожених грунтів, то на височині основним завданням є протиерозійна меліора ція (агро- і фітомеліорація).
ОХОРОНА ПРИРОДИ
Охорона природи і раціональне використання природних ресурсів мають величезне значення для дальшого розвитку народного господарства нашої країни, підвищення добробуту радянських людей, поліпшення умов їх життя, охорони здоров’я та відпочинку. Бурхливий розвиток промисловості та інтенсифікація сільського господарства зу мовлюють більш активну експлуатацію природних ресурсів, глибоко впливаючи на навколишнє середовище. А це вимагає правильно і ра ціонально використовувати природні багатства, розробляти заходи щодо збереження та поліпшення навколишнього середовища, глибоко вивча ти вплив господарської діяльності людини на біосферу і географічну оболонку, прогнозувати її розвиток у майбутньому. Ось чому в поста нові IV сесії Верховної Ради СРСР восьмого скликання від 20 вересня 1972 року вказано: «Вважати одним з найважливіших державних зав дань безустанне піклування про охорону природи і краще використан ня природних ресурсів, суворе додержання законодавства про охорону землі та її надр, лісів і вод, тваринного і рослинного світу, атмосфер ного повітря, маючи на увазі, що науково-технічний прогрес повинен поєднуватись з бережним ставленням до природи та її ресурсів, сприя ти створенню найкращих умов для життя і здоров’я, для роботи і від починку трудящих» *.
Охорона природи в нашій країні має дві основні форми: виробничу і заповідну. Виробнича охорона природи та її ресурсів здійснюється всіма промисловими і сільськогосподарськими організаціями та під приємствами, які використовують природні ресурси. їх завданням є раціональне і комплексне використання надрових, земельних, водних та інших ресурсів, боротьба з забрудненням навколишнього середови ща. Контроль за цим здійснює Державний Комітет по охороні приро ди, інспекції та судові органи. Ця форма охорони природи є основною як за об’ємом, так і за значенням.
Заповідна форма полягає в охороні і збереженні тих об’єктів при роди, які інтенсивно не використовуються у народному господарстві і мають наукове, естетичне або культурне значення. Сюди належить така державна форма охорони природи, як заповідники, заказники, памяг- ки природи тощо. В УРСР встановлено такі форми заповідних об’єктів:
Державні заповідники — спеціально виділені і назавжди вилучені з господарського вжитку досить великі території, які мають
1 Про заходи по дальшому поліпшенню охорони природи і раціональному вико ристанню природних ресурсів. Постанова Верховної Ради СРСР. — «Радянська Украї на», 21 вересни 1972 р.
особливу наукову або культурну цінність. Головне їх значення — збе реження найбільш типових для даної географічної зони або області природних ділянок (ландшафтів) як еталонів незайманої природи. Час то заповідники організовують для відновлення і розмноження тварин і рослин, особливо цінних в господарському або науковому відношенні. Природні багатства заповідників використовують лише для проведення науково-дослідних робіт.
Державні заказники (резервати) — заповідні території, як правило невеликої площі, виділені для охорони окремих видів рослин і тварин, типових природних комплексів, гідрологічних, геологічних, палеогеографічних об’єктів.
Державні природні парки — відповідно впорядковані ма льовничі території (ландшафти), які використовуються для масового туризму і відпочинку трудящих.
Пам’ятки природи —• природні об’єкти, які мають велике наукове, культурне або історичне значення (меморіальні урочища та дерева, скелі, печери, водоспади, озера тощо). Пам’ятки природи мо жуть бути місцевого значення, якщо їх площа не перевищує 5 га, і рес публіканського, якщо вони займають площу 5—100 га.
П а р к и-п а м’ я т к и садово-паркового мистецтва. Це ботанічні сади, дендрарії, окремі парки широкого користування, лісо парки, які мають велике наукове або історичне значення. Вони теж по діляються на республіканські та місцеві.
У Волинській області офіційно затверджено 138 природоохоронних об’єктів. Проте на території області немає жодного заповідника та при родного парку. Тепер ставиться питання про створення Шацького озер ного природного парку для охорони унікального на Україні озерного краю. В області охороняється 17 державних заказників, 18 парків-пам’я- ток садово-паркового мистецтва місцевого значення та 103 пам’ятки природи місцевого значення. Коротко охарактеризуємо ці об’єкти.
ДЕРЖАВНІ ЗАКАЗНИКИ
За рішенням Ради Міністрів УРСР (1974 р.) у Волинській області створено декілька державних ландшафтних заказників респуб ліканського значення, про які йдеться нижче.
Свитязь — найбільше материкове озеро карстового походження на території України. Площа його досягає 2750 га, а глибина понад 58 м. Об’єм води озера становить 190 млн. м3. Живиться озеро переважно підземними водами, а також атмосферними. У минулому воно було нестічне, і тому рівні води в ньому дуже коливалися від танення снігу і дощів, завдаючи шкоди лукам і загрожуючи навколишнім селам. В 1887 р. селяни викопали канаву довжиною понад 3 км,' з’єднавши Свитязь з оз. Лука. З нього витікає притока р. Рити, яка впадає в р. Мухавець (басейн Західного Бугу). Вода в озері надзвичайно чиста, прозора і приємна на смак. Воно багате на рибу (лящ, сом, судак, ка рась, щука, окунь, Вугор та акліматизований чудський сиг).
Оз. Пулемецьке розташоване поблизу с. Пульмо на захід від оз. Свитязь. Довжина озера — понад 6 км, ширина — близько 3,5 км, площа — 1560 га, середня глибина — 4 ж, а максимальна досягає 19 м. Пулемецьке озеро теж карстового походження. Південний і західний береги піщані, зручні для відпочинку, а з півночі та північного сходу до озера прилягає болото. На мілководді озеро заростає очеретом, ро гозом та ситняком. Живиться воно підземними та атмосферними вода ми, надлишок яких стікає через давно прокопану канаву в оз. Лука. Тепер цю канаву називають р. Копаївкою. З озера надлишки води по трапляють в р. Риту, назва якої, мабуть, теж пішла від проритого в дав ніші часи каналу. Вода в озері прозора, з багатими кормами, що дозволяє вирощувати велику кількість риби. Сюди в радянський час завезли судака, вугра, чудського сига, які збагатили місцеву фау ну риб.
Пісочне — невелике, але глибоке майже округлої форми озеро, розташоване північніше оз. Свитязь. Воно теж карстового походження, живиться підземними джерелами і атмосферними опадами. Пісочне озеро непроточне, і тому рівень води в ньому коливається в межах
З—5 м\ тепер воно з’єднане канавою з басейном р. Рити, по якій стікає надлишок води. Озеро оточене гарними, зручними для відпочинку піща ними пляжами, тому тут побудовано великий міжколгоспний санаторій «Лісова пісня», база відпочинку Львівського університету «Озерний край», піонерський табір та інші заклади. Озеро оточують соснові, ду бово-соснові та чорновільхові ліси, багаті на гриби та лісові ягоди: чор ницю, малину тощо. Все це приваблює багато відпочиваючих.
Оз. Кримне площею 144 га розміщене за 4 км на схід від Пісочного і нагадує його багатьма рисами: воно також карстового походження, оточене піщаними пляжами і лісами, має чисту воду і надзвичайно мальовниче. Особливої привабливості надають йому два заліснені до пливи та острівець посередині озера.
Описані озера внесені в фонд республіканських ландшафтних за казників і, очевидно, в недалекому майбутньому стануть базою для організації республіканського природного парку.
Коротко охарактеризуємо ще декілька озер, які теж можуть бути оголошені ландшафтними заказниками. Серед них особливої уваги за слуговує оз. Нечимне, розташоване біля с. Скулин Ковельського району, його ніжна краса і таємничість надихнули полум’яну поетесу Лесю Ук раїнку на створення драми-феєрії «Лісова пісня». Ось як вона описує озеро: «Посеред лісу простора галявина... яка переходить у куп’я та очерети, а в одному місці — в ясно-зелену драговину — то береги лісо вого озера. Саме озеро тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича — повна ніжної задумливої поліської краси».
Площа озера — 40 га, найбільша глибина — близько 4 м. Береги низькі, заторфовані, поросли очеретом, рогозом, чагарниками. Улюблене місце відпочинку трудящих, його часто відвідують туристи.
Державними заказниками також є озера Добре, Глибоке і Святе. Оз. Добре, площею 46 га, карстового походження, розташоване біля с. Нуйно Камінь-Каширського району. Багате на різні види риб; роз ташоване в мальовничій місцевості, біля нього приємно відпочивати.
У Волинській області є чимало ландшафтних заказників обласного значення.
Озеро Глибоке розташоване в лісі біля с. Городок Маневицького району; його площа — лише 9,5 га. Відоме мальовничими околицями, потужними підводними джерелами, чистою холодною водою.
Оз. Святе карствого походження. Навколо нього ростуть високо- бонітетні насадження сосни віком 80 років. Площа озера — 44 га. Воно багате на цінну рибу.
Ландшафтний резерват Воротнів розташований в Звірівському ліс ництві Ківерцівського лісгоспзагу на території Луцького району в пере хідній смузі між Волинською лісостеповою височиною і лісовим поліс сям. Його площа 600 га. Вкритий він широколистяними і змішаними лісами; подекуди трапляються ставки. їх береги поросли травами. Тут розводяться і знаходять притулок чимало видів водоплаваючих та при бережних птахів: куликів, гусей, качок, бекасів, журавлів, чапель, лелек га багато інших.
Меморіальний природничий комплекс партизанської слави — уро чище Лопатень — розташоване в Цуманському лісгоспзазі Ківерців ського району, входить у склад Партизанського лісництва. На площі 40 га тут ростуть високобонітетні змішані сосново-дубові ліси. Під час Великої Вітчизняної війни у цьому лісі базувались партизанські загони Д. М. Медведева, А. П. Бринського. Тепер тут споруджено музей Пар тизанської слави.
Крутосхилий лісистий берег р. Горині в Ківерцівському районі зай має площу ЗО га. Круті та обривисті схили тут закріплені високобоні- тетними насадженнями дуба і сосни. Густий змішаний ліс добре обері гає схили від ерозії та зсувів. Цей резерват має велике науково-пізна вальне та естетичне значення.
На території Волинської області є чотири резервати болотної рос линності загальною площею 276 га. Це, звичайно, замало для Волині. Тут, на нашу думку, потрібно створити Волинський філіал Поліського державного заповідника та ще декілька болотних заказників для охо рони їх рослинності та крилатих мешканців.
Болото Торчинське розміщене на території колгоспу «Радянська Волинь» Луцького району. Його площа — 20 га. Це єдине в межах Во линської височини і одне з небагатьох на Україні гіпнових торфовищ. До нашого часу на ньому добре збереглась гіпново-осокова рослинність. Тут ростуть такі рідкісні види, як осока багнова та росичка круглолис та. Болото є водорозбором, з нього витікає р. Кармін.
Болото Міланове розташоване на території колгоспу «Україна» Любомльського району (площа 131 га). Воно відзначається мезофітним характером, безлісе. В травостої на сфагновому покриві переважає осока пухнатоплода з андромедою, журавлиною, шейхцерією та куничником.
Подібне до Міланового болото Луки, розташоване на території того ж колгоспу (площа 95 га). Тут переважають осоково-чагарниково- сфагнові угруповання. У складі його флори є ряд рідкісних для Украї ни рослин, зокрема шейхцерія болотна, росичка англійська, осока баг нова і стрункокорневищна, андромеда та ін.
Болото Піддовге-Підкругле, площею ЗО га, розташоване по берегах озер Довге і Кругле в межах колгоспу «Україна». Воно теж мезотроф- ного характеру, поросло деревами берези пухнастої та декількох видів верб. Рідкісна болотна рослинність, яка тут росте, має важливе наукове значення і потребує охорони.
Зоологічні резервати. В області є два озера-резервати для охорони тварин. Це оз. Турське — іхтіологічний резерват, і оз. Климівське — орнітологічний резерват.
Оз. Турське розташоване на північній схід від. с. Заболоття Ратнів- ського району. Площа озера — 1236 га, довжина — 5,6 км, ширина — 3,2 км, глибина коливається в межах 0,9 м. Озеро заплавневого похо дження. Дно його піщане, біля берегів мулисте. Воно густо заростає водною та болотною рослинністю. Використовується для розведення та охорони цінної місцевої та завезеної з інших районів риби.
Оз. Климівське розміщене в групі Шацьких озер. Площа його дзер кала — 29 га. Разом з прилеглими лісами та болотами служить для розмноження та охорони цінних птахів: білих та чорних лебедів, гагар, гусей, качок та багатьох інших видів.
ПАРКИ-ПАМ'ЯТКИ САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА
Таких пам’яток природи місцевого значення в області на лічується 18. З них: три парки культури і відпочинку, один дендропарк та 14 ділянок лісу, які використовуються як парки відпочинку, тобто є лісопарками.
Любешівський парк відпочинку площею 12 га, заснований в XIX ст., найбільш відомий на Волині. В ньому росте понад 80 видів дерев та ча гарників.
Горохівський та Літинський парки теж засновані в XIX ст.; в них, налічується понад 60 видів дерев та чагарників, в тому числі багато екзотів. У Літинському парку окремі дерева мають близько 200 років.
Луцький дендрологічний парк площею 8 га простягається вздовж вул. Ківерцівської. Тут росте понад ЗО видів деревно-чагарникових на саджень. Луцький дендрологічний парк має велике науково-пізнавальне та культурно-естетичне значення.
У Ківерцівському лісництві охороняється дев’ять ділянок високо- бонітетних насаджень дуба і сосни загальною площею 82,5 га. Сім з них — це чисті соснові лісостани віком 110—140 років. На двох ділян ках ростуть мішані дубово-соснові ліси віком 130—140 років. Викорис товуються ці лісові масиви як лісопарки і місця відпочинку трудящих.
Пам’яткою природи є насіннєва ділянка червоного дуба (площа 10 га), який поширений у Горохівському лісництві. Вона служить для наукових досліджень, зокрема створення насаджень з швидкоростучих порід.
У Головнянському лісництві Любомльського району на площі 25 га охороняється діброва, якій 170 років. Використовується як насіннєва ді лянка і місце відпочинку трудящих.
Високобонітетна діброва охороняється і в Горинському лісництві Ківерцівського району. її вік близько 150 років. Тут на площі 212,8 га вивчають рослинний покрив і тваринний світ, їх трофічні зв’язки. Крім того, діброву використовують для збирання насіння та відпочинку тру дящих. Така ж діброва охороняється і в Мощанському лісництві того ж району на площі 13,7 га. .
Цінне високобонітетне насадження сосни звичайної площею 5,2 га взяте під охорону в Білоозерському лісництві Камінь-Каширського ра йону. Вік дерев близько 150 років. Використовується цей масив для наукових досліджень та збирання насіння.
Охорона парків та лісопарків ще не поставлена на належний рі вень. Вигляд їх непривабливий, в них трапляються порушення прийня тих норм: випасання худоби, проїзд автотранспорту, санітарні рубки і догляд за ними проводяться несвоєчасно.
ПАМ'ЯТКИ ПРИРОДИ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
З 138 пам’яток природи 128 припадає на ботанічні і по п’ять — на зоологічні та гідрологічні. Як бачимо, в області зовсім не охороняються геологічні та палеогеографічні пам’ятки, хоч такі без умовно є.
Найбільш численні ботанічні пам’ятки природи. Місцевій охороні підлягають: 61 ділянка лісів та чагарників, 111 віковічних дерев, при чому більшість з них розташована в Ківерцівському лісництві.
На Волинській височині і південній частині Волинського Полісся під місцеву охорону взято 17 ділянок дубового лісу площею 0,5—4,6 га, загальною площею 34,3 га. Сім ділянок розташовані у межах Ківерців ського лісництва. Ці ділянки являють собою високобонітетні діброви віком 100—150 років. Використовуються вони для збирання насіння і як місця відпочинку трудящих.
Під охорону місцевих органів влади та громадських організацій взяті окремі віковічні дуби. Всього в області охороняється 70 дубів. «Патріархами» є 500-літні дуби в с. Городнє Любомльського району, в Гущанському лісництві того ж району та в Кримнівському лісництві Ратнівського району. Діаметр вікових дерев перевищує 2 м, висота приблизно 25 м. Вік інших дерев сягає 150—350 років.
В перехідній смузі від лісостепової Волинської височини до лісово го Полісся, де лісорослинні умови однаково сприятливі як для широко листяних, так і для хвойних порід, охороняються високобонітетні ду бово-соснові змішані деревостани. Налічується 22 ділянки таких лісів загальною площею 48,2 га. Розмір ділянок коливається в межах 0,2— 5,0 га. Всі вони лежать в Ківерцівському лісництві Ківерцівського ор дена Леніна лісгоспзагу. Вік дерев тут коливаться в межах 120— 150 років.
Ділянки соснових лісів розміщені на Волинському Поліссі і в пере хідній смузі до лісостепової зони. Охороняється 18 ділянок соснових деревостанів загальною площею 26,4 га, з розмірами ділянок 0,2—4,0 га. Вік їх 110—150 років. Чотирнадцять ділянок соснових лісів, що охоро няються, розташовані на території Ківерцівського лісництва. Виникає слушне питання, чи не потрібно на території Ківерцівського лісництва, де так багато унікальних деревостанів, створити державний заповідник? До нього можна приєднати Цуманські ліси, теж справжні пам’ятки природи.
Пам’ятками природи оголошені дві 200-річні сосни у Ратнівському та Володимир-Волинському районах. В Шацькому районі охороняються 130-річні дуб і сосна, що зрослися між собою. Це рідкісне явище у природі.
До пам’яток природи місцевого значення віднесені насадження бархату амурського віком 16 років у Берестечківському лісництві. На Волині це єдине місце, де бархат добре приживається. Єдиним на території Волинської області є штучне насадження модрини європей ської віком 55 років у Губинському лісництві Локачинського району. Середня висота дерев — 32 м, вони 1-а класу бонітету. Ця ділянка використовується для збору насіння. В Осівському лісництві Ковель ського району під охорону взято високобонітетні насадження вільхи чорної віком 50 років.
Крім вже відмічених, на території Волинської області під охорону держави взято окремі віковічні і реліктові дерева, які мають наукове, культурне, патріотично-виховне значення. В с. Іваничі Рожищенського району росте 300-річна липа серцелиста діаметром 1,5 м і висотою близько 25 м. Рідкісним для Волині є поодиноке дерево бука звичай ного, вік якого вже понад 200 років. Воно росте в Горохівському лісни цтві. В іншому кварталі цього ж лісництва можна побачити бук віком понад 130 років.
В Луцьку по вул. Крупської, 23, біля будинку, в якому жила ви датна українська поетеса Леся Українка, росте ясен звичайний, якому вже більше 200 років. Інший ясен такого ж віку взятий під охорону в с. Рожище. його висота — понад 25 м, діаметр стовбура 1,3 м, діаметр крони — близько 20 м. Карпатська красуня смерічка непогано почуває себе у Ратнівському районі, проживши тут майже 100 років. Такий же вік має могутній кедр сибірський, що росте в с. Поступель у цьому ж районі.
У 28 кварталі Горницького лісництва Ратнівського району під охо роною дві 50-річні берези, біля яких в роки Великої Вітчизняної війни загинув і був похований гвардії рядовий Герой Радянського Союзу Ва силь Петрович Газін.
Зоологічні пам’ятки природи. На р. Стохід біля с. Нові Червнща Камінь-Каширського району охороняються реакліматизовані тут бобри. Поселені вони у 1966 р., добре прижилися і тепер розширюють свої володіння.
В області охороняється два поселення сірих чапель. Одне з них розташоване в урочищі Біскупичі Микуличівського лісництва у Володи мир-Волинському районі. Тут чаплі гніздяться у 120-річному дубовому лісі на площі 3,5 га. Інше поселення в Шацькому лісництві Любомль- ського району. Його площа всього 1 га.
Чорні лелеки, — дуже рідкісні птахи на Україні; раніше переслі дувались марновірними людьми і були витіснені в найглухіші лісисті місця. В Білозерському лісництві Камінь-Каширського району зберег лися і взяті під охорону держави два поселення чорних лелек. Ці досить таємничі птахи є об’єктом наукового вивчення.
Гідрологічні пам’ятки природи. Найбільш відома пам’ятка це «Оконські джерела», які розташовані поблизу с. Оконськ Маневицького району. З товщі крейдяних відкладів через дві свердловини потужно б’є холодна (9°С) кришталево-чиста вода. Джерело утворило невелике озеро глибиною близько 3 м і площею 0,5 га. Воно оточене валом і об саджене деревами. На поверхні озера видно, як б’є вода з джерел- свердловин. За годину джерела дають 650 м3 води. Раніше ця вода використовувалась у млині, який зберігся і до сьогодні. Тепер воду по дають у ставки, в яких розводять форель.
Охороняють Цуманські джерела у Мощанському лісництві. Вода в них має хороші смакові властивості. На території колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС Любомльського району, біля автотраси Любомль—Шацьк, розташоване джерело з цінною питною слабомінералізованою водою. В м. Берестечко під охорону держави взято дві самовиливні артезіан ські свердловини, які дають дуже чисту і смачну воду, що використо вується для споживання населенням.
Крім заповідності, існують інші форми охорони природи. Велике значення мають мисливські заказники і мисливські господарства. Для збагачення мисливської фауни, сприяння збільшенню поголів’я і роз селення в області створено сім мисливських заказників загальною пло щею 129800 га і республіканське державне мисливське господарство «Цуманське» площею 45000 га. Мисливські угіддя багаті на водоплав ну дичину, серед якої найбільше видів куликів, бекасів, качок, гусей, журавлів, чапель, лелек тощо. В цих угіддях водяться рябчики, сірі куріпки, тетерюки, глухарі, полювання на яких суворо заборонено, а тому кількість їх з року в рік поступово збільшується.
У мисливських угіддях трапляються козулі, дикі кабани, олені. Завдяки налагодженій охороні і проведенню біотехнічних заходів збіль шилось поголів’я козулі і дикого кабана. Якщо у 1970 р. поголів’я ди кого кабана становило 3700 шт., а козулі — 9600 шт., то у 1972 р. від повідно — 3800 і 11200 шт.
Для збагачення корисної фауни в угіддя області в 1965 р. завезено 18 голів зубрів. Ці рідкісні могутні лісові велетні добре прижились на Волині і поголів’я їх зараз досягає 40 шт. Непогано пристосувались до нових умов і плямисті олені, розмножились ондатри і єноти.
ЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ ОХОРОНИ ПРИРОДИ
В охороні диких тварин в області є ще ряд недоліків. Не скрізь ведеться належна боротьба з браконьєрами. Деякі первинні мисливські колективи не беруть участі в заготівлі кормів, виготовленні кормушок, солонців, влаштуванні підкормочних майданчиків. В бага тьох місцях відгодівельні площі не відмежовані натурними знаками.
Ліси та луки Волині багаті на лікарські рослини. Лікарська сиро вина заготовляється у великій кількості. Запаси багатьох видів дико ростучих лікарських рослин в області ще довго будуть залишатись практично невичерпними. Проте окремі види цих рослин, внаслідок над мірного осушення великих територій, вирубування лісів, випасання худоби та інтенсивної заготівлі стають рідкісними, скорочується їх ареал. Виникла загроза повного зникнення на значних територіях ба гатьох трав та чагарників. У результаті осушення все менше стає ка лини, журавлини, росички круглолистої, багна болотного та ін. Посту пово зменшується ареал ромашки, звіробою, конвалії тощо. Поки не пізно, в області потрібно створити декілька заказників лікарських рослин.
У Волинській області є багато об’єктів, які потрібно взяти під охо рону. Необхідно охороняти природні деревостани ялини європейської, які поширені тут невеликими «острівцями» південніше від межі суціль ного поширення її в БРСР. Такі «острівці» ялинових лісів (А. І. Бар- барич, 1953) відомі в Ратнівському (с. Сільця Млинівські), в Камінь- Каширському (села Пнівне, Рудка Червинська, Нуйно, Запруддя), в Любомльському (села Підгородне, Скрипниця), в Ковельському (села Несухоїже, Кашівка), в Маневицькому районах (села Софіянівка, Троя- нівка, Мала Осниця). Вкрай необхідно перевірити в якому стані зга дані «острівці» ялинових лісів і відібрати деякі з них для охорони як державні заказники (резервати).
Волинська область багата також і на геологічні пам’ятки, найціка віші з яких теж слід взяти під охорону. Серед них можна назвати «ост рівці» палеогенових відкладів, які де-не-де збереглися від розмиву, як наприклад, між селами Свинарин, Тупичів, Новий Двір тощо. З четвер тинних відкладів слід подбати про охорону кінцевоморенних відкла дів — озів, крупних валунів, моренних горбів, тому що матеріали цих відкладів у великих розмірах уже вибрали і далі вибирають на будів ництво доріг, споруд тощо. Заслуговує на охорону озеро біля с. Люби- тів Ковельського району, значна частина якого являє собою кар’єр, в якому добре відкривається характер нашарувань водно-льодовикових відкладів. Слід провести обстеження таких відкладів і взяти на облік цінніші з них і ті, які мають науково-освітній характер, включаючи їх у списки природоохоронних об’єктів.
Треба нагадати також і про те, що у Волинській області трапля ються унікальні геологічні розрізи озерно-льодовикових і лесових від кладів. Так, біля м. Ковеля є кар’єр, в якому добувають глину, яка являє собою відклади так званих стрічкових глин, дуже рідкісних на Україні. Не меншу зацікавленість викликають деякі розрізи лесових відкладів, які відкриті в кар’єрах біля Луцька, Торчина, Коршева, Го рохова та в інших місцях. Важливе значення лесових кар’єрів Волин ської області полягає в тому, що в них відкривається на поверхню серія так званих похованих грунтів, вивчення яких дасть можливість вста новити етапи і основні риси природи цього краю протягом четвертин ного періоду. Необхідно дослідити ці кар’єри, найповніші з них оголо сити пам’ятками природи і відповідно охороняти.
У Волинській області є ще багато об’єктів, які потрібно взяти під охорону. Такі цінні об’єкти живої і неживої природи слід виявляти, описувати, брати під захист і контроль громадських організацій, особ ливо шкіл. Кожна школа, клас, піонерська дружина повинні взяти шеф ство над охороною певної ландшафтної ділянки, лісостану, джерела, окремого дерева.
Охорона природи не повинна зводитись тільки до збереження і до гляду окремих природоохоронних об’єктів, а проявлятись насамперед у правильному, соціалістичному природокористуванні, повному і комп лексному використанні природних ресурсів, боротьбі з шкідливими сти хійними процесами, яким сприяє неправильне використання земель і вод, ресурсів живої та неживої природи. Великого значення набуває боротьба з забрудненням атмосферного повітря, поверхневих і підзем них вод та грунтів. Для Волинського Полісся особливе значення має правильний підхід до осушення перезволожених та заболочених земель, який повинен полягати у регулюванні водного режиму за допомогою осушувально-зрошувальних систем зворотної дії. Як показує досвід, пе- реосушення земель, особливо з органічними грунтами, приносить вели ку шкоду природі і народному господарству, зумовлює загибель цінних видів рослин і тварин, викликає шкідливі стихійні процеси. Осушувати слід лише мінеральні грунти після ретельних досліджень доцільності таких робіт.
Отже, підхід до охорони природи повинен бути комплексним. Ми повинні охороняти природу в цілому, її дрібніші природно-територіальні комплекси-ландшафти як єдине ціле, бо лише тоді зможемо зберегти окремі її компоненти без значних перетворень і змін. Для збереження потрібних нам рослин і тварин найважливішою умовою є охорона їх місцезростань, того середовища, в якому вони можуть нормально рости і розмножуватись.
Охорона природи і раціональне використання її ресурсів — важ лива всенародна справа, обов’язок кожної радянської людини. Ми по винні розумно використовувати багатства природи, відновлювати і примножувати її ресурси, не порушуючи тих віковічних зв’язків, які склалися між компонентами природного середовища. Від того, як ми .будемо охороняти природу, буде залежати наша праця і відпочинок, наше здоров’я і настрій. Наш обов’язок не тільки зберегти придатне для нормального життя радянських людей географічне середовище, але й залишити його для майбутніх поколінь ще кращим і багатшим.
ЛІТЕРАТУРА
Агрокліматичний довідник по Волинській області. К., Держсільгоспвидав, 195».
Андрианов М. С. О циркуляционных факторах климата западных областей УССР. — «Наукові записки Львівського державного університету», 1951, т. 18.
Андрианов М. С. Характеристика климата западных областей Украины в оздоро вительных и лечебных целях. — В кн.: Тезисы докладов региональной научно практической конференции по проблемам медицинской географии. Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1964.
Андріанов М. С. Агрокліматичні ресурси післязбирального періоду на території західних районів УРСР. — В кн.: Охорона природи в західних областях України. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1966.
Армашевский П. Я. К геологии Волынской губернии. — В кн.: Дневник X съезда русских естествоиспытателей и врачей. К-, 1893.
Артюшенко О. Т. Історія розвитку рослинності Західноукраїнського Полісся в пізньольодовиковий і післяльодовиковий час на основі спорово-пилкових дослі джень. — «Укр. ботан. журнал», 1957, т. 14, № 1.
Афанасьев Д. Я. Природні луки УРСР. К-, «Наукова думка», 1968.
Афанасьев Д. Я., III е л я г-С о с о н к о Ю. Р. Заплавні луки р, Стир. — «Укр. ботан. журнал», 1965, т. 22, № 5.
Барбарич А. І. Меч-трава болотна — третинний релікт на південній межі Україн ського Полісся. ■— «Укр. ботан. журнал», 1962, т. 19, № 14.
Барбарич А. І. Острівне поширення ялини на Українському ПоліЬсі. — «Укр. ботан. журнал», 1953, т. 10, № 3.
Барбарич А. І. Флора і рослинність Полісся Української PCP. — В кн.: Нариси
• ■ про природу і сільське господарство Українського Полісся. К-, Вид-во Київ, ун-ту.
1955.
Б а р б о т-д е-М а р н и Н. П., Карпинский А. П. Геологические исследования в Во лынской губернии. — В сб.- Научно-исторический сборник. Спб., 1873.
Бачурина Г. Ф., Б р а д і с Є. М. Торфові болота Українського Полісся та шляхи її використання в сільському господарстві. К, Вид-во АН УРСР, 1954.
Бережний І. В. Дикорослі плодові та ягідні дерева і чагарники лісів пустищ за хідних районів Полісся. — В кн.: Рослинні ресурси України, їх вивчення і ра ціональне використання. К-, «Наукова думка», 1973.
Богуцкий А. Б. Эоловые пески северо-запада Украины и их геологическая харак теристика. — ДАН БССР, 1965, т. 9, № 11.
Богуцкий А. Б. Моренные отложения на территории Волынской возвышенности. — «Доклады и сообщения Львов, отд. Географ, об-ва УССР за 1965 г.». Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1967.
Богуцкий А. Б. К вопросу о палеогеографии севера Волыно-Подольской возвышен ности в эпоху рисского оледенения. — «Доклады и сообщения Львов, отд. Гео граф..об-ва за 1966 г.». Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1969.
Бондарчук В. Г. Геологічна будова Української PCP. К., «Радянська школа»,
1963.
Б р а д и с Е. М. Лесные болота Украинского Полесья верхового и переходного типов. — «Тр. Ин-та леса АН СССР», 1955, т. 31.
Брадіс Є. М., Бачуріна Г. Ф. Болота УРСР. — В кн.: Рослинність УРСР. К., «Наукова думка», 1969.
Брадіс Є. М., Кузьмичов А. I. Район Волинського Лісостепу. — В кн.: Торфо болотний фонд УРСР, його районування та використання. К, «Наукова думка»,, 1973.
Б у д и к а С. X. Осушение и освоение лесных болот и заболоченных земель Полесской низменности. — «Тр. Ин-та леса АН СССР», 1955, т. 31.
Буров В. С. [и др.]. Новые данные о геологическом строении и нефтегазоносности запада УССР по материалам региональных геолого-географических исследований (ІУ59—1967). Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1971.
Бурча к-А брамович К- В. Фауна верхнепалеолитической стоянки окрестностей с. Довгиничи на Волынском Полесье. — «Тр. естественно-исторического музея им. Зардоби», 1954, вып. 9.
Бухало М. О. Макрофіти деяких озер Шацької групи на Волині. — «Доповіді і по відомлення Львівського державного університету», 1957, вип. 7, ч. 3.
Бухало М. О. Водяно-болотна рослинність озера Тур Заболотівського району Во линської області. — В зб.: Біологічний збірник Львів, ун-ту, 1958, вип. 8.
Варава К- М. Підземні води Українського Полісся. К, Вид-во АН УРСР, 1959.
Ващенко О. Т. Природні ресурси західних районів УРСР. Львів, Книжково-жур нальне видавництво, 1959.
Ващенко А. Т., Заставний Ф. Д. Торфові ресурси Львівського економічного адміністративного району та їх господарське використання. — «Доповіді та по відомлення Львівського державного університету», 1961, вип. 9, ч. 2.
Вернандер Н. Б. Почвы Полесья УССР и некоторые пути повышения их плодо родия. — В кн.: Природные условия и ресурсы Полесья. Киев, Изд-во АН УССР,
1958.
Воейков А. И. Пинское Полесье. — «Изв. рус. геогр. об-ва», 1893, т. 29, № 2.
Воейков А. И. Климат Полесья. (Приложение к «Очерку работ западной экспеди ции по осушению болот»), 1899.
Воскресенский К. П. Гидрологический очерк бассейна реки Припяти. Ч. 1, 2. Л., Гидрометеоиздат, 1951.
Гаврилюк В. С. Фізико-географічне районування Західного Полісся. — В кн.: На риси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Гаврилюк В. С. Кліматичні особливості Західного Полісся УРСР. — «Географічний збірник», 1960, вип. 3.
Г аврилюк В. С. Некоторые физико-географические особенности Западного Полесья в связи с проблемой его освоения. — В кн.: Тезисы докладов XI науч. сессии. География. Киев, Изд-во Киев, ун-та, 1953.
Гаврилюк В. С. Рослинний покрив як елемент географічних ландшафтів Західного Полісся. — «Наукові записки Київського державного університету», 1957, т. 15, вип. 10, № 4.
Геренчук К. И. Опыт типологической классификации географических ландшафтов западных областей УССР. — В кн.: Научная сессия, посвященная ЮО-летию Т. И. Танфильева. Одесса, 1957.
Геренчук'К- И Ландшафтное районирование западных областей УССР. — В кн.: Тезисы докладов региональной конференции по медиц. географии. Львов. Изд-во Львов, ун-та, 1964.
Геренчук К- І. Ландшафти західних областей УРСР, питання їх використання, охо рони і перетворення. — В кн.: Охорона природи західних областей УРСР. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1966.
Геренчук К. И. Волынская возвышенность. — В кн.: Физико-географическое райо нирование УССР. К-, Изд-во Киев, ун-та. 1968.
Геренчук К. И. Волынское Полесье. — В кн.: Физико-географическое районирова ние УССР. К-, Изд-во Киев, ун-та, 1968.
Геренчук К- І. Географічні дослідження західних областей України за роки радян ської влади. ■— В зб.: Теоретичні і прикладні питання географії. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1972.
Геренчук К. І., Койнов М. М., Цись П. М. Природно-географічний поділ Львівського та Подільського економічних районів. Львів, Вид-во Львів, ун-ту,
1964.
Геренчук К- І., Демедюк М. С., Зденюк М. В. До четвертинної палеогеографії Сансько-Дністровського межиріччя. — В кн.: Палеогеографічні умови території України в пліоцені і антропогені. К-, «Наукова думка», 1966.
Герен чу к К. и., Демедюк Н. С., Зденюк М. В. Окское материковое оледе нение на западе Украины и его краевые формы. — В кн.: Краевые образования материковых оледенений. М., «Наука», 1972.
Глібко М. I. Грунти Полісся УРСР. — В кн.: Нариси про природу і сільське гос подарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Гоголев И. Н. Рендзинные (перегнойно-карбонатные) почвы Западноукраинского Полесья и их генезис. — «Тр. конф. ло вопросам развития произв. сил Полесья УССР», 1958. вып. 1.
Гоголев I. М. Схема класифікації грунтів західних областей України для цілей (крупномасштабно! зйомки. — «Географічний збірник», 1959, вип. 5.
Гоголев И. Н. К вопросу качественной оценки земель западных областей Украи ны. — В кн.: Тезисы докладов науч. совещания по учету и качественной оценке сельскохозяйственных земель. М., Изд-во Москов. ун-та, 1960.
Гір и гор а I. М. Болота водозбору нижньої течії р. Стиру в межах УРСР. К, Вид-во АН УРСР, 1958.
Григора I. М. Материкові луки пониззя Стиру. — «Укр. ботан. журнал», 1959, вип. 16, № 5.
Гринь Ф. О. Дубові та широколистяно-дубові ліси. — В кн.; Ліси УРСР. К, «Нау кова думка», 1971.
Гру б pi н Ю. Л. Геоморфологічне районування басейну р. Стир. — «Наукові запис ки Київського державного університету», 1947, вип. 15, № 10.
Грузман Г. Г., Гаврили шин В. И. О раннемеловом этапе формирования оса дочного чехла в Западном Полесье Украины. — «Известия АН СССР. Геология», 1972, № 9.
Гуньовський I. М. Гіпсографічна крива України. — «Вісник Львів, ун-ту. Гео графія», 1966, вип. 4.
Дикенштейн Г. X. Новые данные по стратиграфии палеозойских отложений Во лыни. — ДАН СССР, 1950. т. 20, № 2.
Дикенштейн Г. X. [и др.]. Тектоника Припятокого прогиба. ■— «Геология нефти»,
Доктуровский В. С. Предварительный отчет об исследовании болот Волынской губернии в 1913 году. —- «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1914, т. 7.
Доктуровский В. С. Исследование болот Волынской губернии. Спб. 1915.
Дорофеев Л. М. Льодовикові та водно-льодовикові відклади. — В кн.: Страти графія УРСР. Антропоген, т. >11. К., «Наукова думка», 1969.
Дорофеев Л. М. Распространение и стратиграфическое положение ледниковых от ложений в западной части Украины. — В кн.: Краевые образования материко вых оледенений. М., «Наука», 1972.
Жежерин В. П. Редкие и исчезающие птицы Украинского Полесья, вопросы их охраны. — «Вопросы экологии», 1962, т. 6.
Железняк І. А. Внутрірічний розподіл стоку річок України. К., Вид-во АН УРСР,
1959.
Железняк И. А., Радзиевская H. Н. Внутригодовое распределение стока. —
В сб.: Ресурсы поверхностных вод СССР, 1071, т. 6, вып. 1.
Жилинский И. И. Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот. Спб., 1899.
Жирмунский А. М. Карстовый ландшафт в бассйне р. Припяти. — «Бюлл. ин- форм. бюро АИЧПЕ». 1932, № 3—4.
Заморій П. К. Четвертинні відклади Українського Полісся. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Киїев. ун-ту, 1955.
Заморій П. К. Четвертинні відклади Української PCP. К., Вид-во Київ, ун-ту, 1961.
З е р о в Д. К Болота УРСР, рослинність і стратиграфія. К, 1938.
Каманин Л. Междуречье Буга и Припяти. —• «Наша страна», 1940, № 7.
Каталог річок України. К, Вид-во АН УРСР, 1937. _
Карпинский А. П. О результатах некоторых буровых работ в бассейне Припяти.— «Известия АН», 1907, № 9.
Климович П. В. До питання про походження озер Південного Полісся. — «Гео графічний збірник», 1959, вип. 5.
Климович П. В. До питання про льодовикові форми рельефу в Південно-Західному. Поліссі. — «Географічний збірник», 1959, вип. 5.
Климович П. В. Природні умови центральної частини Волинського Полісся. — В кн.: Тези допов. ювілейної наукової сесії Львівського університету. Геологія і географія. Львів. Вид-во Львів, ун-ту, 1961.
Климович П. В. Типи урочищ Волинського Полісся та їх раціональне використан ня. — «Доповіді та повідомлення», 1961, вип. 9, ч. 2.
Климович П. В. Опыт анализа структуры ландшафтов Волынского Полесья. — «Географический сборник», 1961, вып. 6. Львов, Изд-во Львов, ун-та.
Климович П. В До питання агровиробничого групування земель Волинського По лісся. — «Вісник Львів, ун-ту. Географія», 1962, вип. 1.
Климович П. В. Структура ландшафтов Волынского Полесья и вопросы их рацио нального использования. Автореферат канд. дисс. Львов, 1963.
Козій Г. В. Флора і рослинність західних областей України. — В кн.: Праці Бота нічного саду Львів, ун-ту. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1963.
Козій Г. В. Природні коомові угіддя Луцько-Ровенського лісостепового району. — «Вісник Львів, ун-ту. Біологія», 1964.
Ко зі н це в а Л. М. Гідрограф.я Українського Полісся. — В кн.: Нариси про приро ду і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Кон єн ко А. Д. Гидрохимическая характеристика прудов Украинского Полесья. — В сб.: Природные условия и ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.
Конопліна О. Р. Верхньскрейдові відклади західної Волині. — «Географічний жур нал», 1952, т. 12, вип. 4.
Корецький Л. М. Волинська область. К., «Радянська школа», 1959.
Коржуев С. С. Рельеф Припятского Полесья. К., Изд-во АН СССР, 1960.
Корж уев С. С. Особенности новейших движений в Припятском Полесье. — В кн.: Тезисы докладов Всесоюзного межведомственного совещания по изучению их четвертичного периода. М., Изд-во АН СССР, 1957.
Коты к В. А. Геологическое строение чехла Волыно-Подолии и Львовского палеозой ского прогиба по лаьным глубокого бурения. — В кн.: Платформенные структуры обрамления Украинского здитз и их металлоносность. К., «Наукова думка», 1972.
Красавцев Б. А. О полезной роли лягушек в пойменных лугах. — «Тр. общества естествознания при Казанском ун-те», 1935, вып. 6.
Кузьмичов А. I. Болота Волинського лесового плато, їх рослинність та стратигра фія. — «Укр. ботан. журнал», 1966, № 23, т. 5.
Кузьмичов А. 1. Лісова рослинність Волинського плато. — «Укр. ботан. журнал», 1967, № 2.
Кузьмичов А. І. Березові ліси. — В кн.: Ліси УРСР. К-, «Наукова думка», 1971.
Кушнирук В. А. Геологическое строение и тектонические особенности Львовско- Волынского каменноугольного бассейна. К., «Наукова думка», 1968.
Лавренко Д. Д Типы леса Украинской ССР. М.—Л., Гослесбумиздат, 1954.
Лавренко Д. Д. Пути развития лесного хозяйства Украинского Полесья. -— В кн.: Природные условия и природные ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.
Лазаренко С. К. Надрові багатства західних областей України. Львів, «Вільна Україна», 1946,
Лебедев Т. С. Гравитационные и магнитные аномалии Припятской впадины и их связь с геологическим строением. — «Тр. Ин-та геологических наук АН УССР. «Геофизика», 1953, вып. 2.
Личков Б. Л. К геологической истории Полесья. ■— ДАН СССР. Серия А, 1928, № 16—17.
Ліси УРСР. —• В кн.: Рослинність УРСР. К., «Наукова думка», 1971.
Лупинович И. С., Скоротанов С. Г., Денисов 3. И. Преобразование природы Полесской низменности. М., Изд-во АН СССР, 1953.
Люткевич Е. М., Голубков И. А. Тектоника западной Русской платформы. Л., «Недра», 1972.
Маковеев А. А. Условия формирования и химизм грунтовых вод на территории Припятского Полесья. — «Советская геология». 1966, № 56.
Маковеев А. А. Четвертичные отложения Припятского Полесья. — «Вопросы гид рогеологии и инженерной геологии», 1959, № 18.
М а л ь ч е в с ь к а К. П. До біології розмноження промислових риб Заболотівських озер Західноукраїнського Полісся. — У кн.: 36. робіт аспірантів Львівського державного університету. Львів. Вид-во Львів, ун-ту, 1960.
Маринич О. М. короткий геолого-гєоморфологічний нарис Полісся Української PCP. — У кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К., Вид-во Київ, ун-ту, 1У56.
Маринич О. М. Про карстові форми рельєфу Волинського Полісся. — «Географіч ний збірник», 1960, № 4.
Маринич А. М. Роль четвертичных отложений в строении рельефа Украинского По лесья. — В сб.: Материалы Всесоюзного совещания по изучению четвертичного периода. М., Изд-во АН СССР, 1961, т. 2.
Маринич О. М. О геоморфологическом районировании Припятского Полесья Украи ны. — В кн.: Тр. научного совещания по природно-географическому районирова нию Украинской ССР». К., Изд-во Киев, ун-та, 1961.
Маринич А. М. Геоморфология южного Полесья. К., Изд-во Киев, ун-та, 1961
М а р и с о в а І. В. Земноводні та плазуни північної Тернопільщини. — «Наукові за писки Кременецького педінституту», 1961, т. 6.
Маркевич О. П., Короткий І. І. Визначник прісноводних риб УРСР. К-, «Ра дянська школа», 1954.
М а с ю к Н. П. Протокові водорості озер Західноукраїнського Полісся. К, Вид-во АН УРСР, 1958.
Мельник Ю. М. Геохімія ведучих лужних та лужно-земельних елементів у корі ви вітрювання Західної Волині — В кн.: Тези доповідей ювілейної наукової сесії Львівського державного університету. Геологія і географія. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1961.
Mo в чан В. А. Водойми Полісся Української PCP, їх іхтіофауна і методи підвищен ня рибопродуктивності. — В кн.: Праці Київського університету, Природничі нау ки. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1954.
Мокляк В. 1. Максимальні витрати від талих вод на річках УРСР. К., Вид-во АН УРСР, 1957.
Найдин Д. П. Основные черты тектоники Львовско-Люблинской мульды. — БОМИП, 1953, т. 18, вып. 3.
Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К., Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
О к с і ю к О. П. Флора діатомових водоростей озер Волинської області та її історія. ■— «Укр. ботан. журнал», 1957, т. 14, № і.
О к с і ю к О. П. Результати спорово-пилкового та діатомового аналізу донних відкла дів озера Тур. — «Укр. ботан. журнал», 1955, т. 12, № 2.
Орел Н. Д. К вопросу о физико-географической характеристике Западноукраинского Полесья — «Доповіді та повідомлення Львівського університету», 1953, вип. 4, ч. 2.
Орел Н. Д. Физико-географическая характеристика Западноукраинского Полесья. Автореферат канд. дис. Львов, 1955.
Орел М. Д. Про дюни і дюнні комплекси на межиріччі Прип’яті і Турії. — «Геогра фічний зб’рник», 1959, вип. 5.
Орел Н. Д. Опыт типологической классификации ландшафтов Волынского Полесья. — «Научные записки Львовского университета», 1057, т. 40.
О с т а п е л я П. В., Каган Ц. А., Г е л ь ф е р Е. А. К вопросу о содержании фтора, брома, йода и меди в природных водах Полесской низменности. — «Геохимиче ские материалы», 1959, т. 28.
Пастернак С. І. Біостратиграфія крейдових відкладів Волино-Подільської плити. К, Вид-во АН УРСР, 1959.
Пастернак С. І., Гаврилишин В. І., Сеньковський Ю. М. Альбські від клади на Західному Поліссі. — ДАН УРСР. Серія Б, 1968, № 11.
Пастернак С. І. Стратиграфія і фауна крейдових відкладів заходу України (без Карпат). К, «Наукова думка», 1968.
Пачоский И. Флора Полесья и прилегающих местностей. — «Тр. Санкт-Петербург ского об-ва естествоиспытателей», 1897, т. 27.
Пачоский И Растительность Полесья — «Тр. Санкт-Петербургского об-ва есте ствоиспытателей», 1£98, т. 28.
Пачоский И. Флора Полесья и прилегающих местностей. — «Тр. Санкт-Петер
бургского об-ва естествоиспытателей:*, 1899, т. 29.
Пачоский И. Флора Полесья и прилегающих местностей. — «Тр. Санкт-Петер
бургского об-ва естествоиспытателей», 1900, т. 30.
Перехрест С. М. Меліорація надмірно зволожених мінеральних земель України. К, «Наукова думка», 1966.
Поварницын В. А. Лесная растительность Украинского Полесья и пути повышения ее производительности. — В сб.: Природные условия и ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.
П о в а р н і ц и н В. О. Ліси Українського Полісся. К, Вид-во АН УРСР, 1959.
Поварніцин В. О. Соснові ліси Українського Полісся, Малого Полісся та Розточ чя. — В кн.: Ліси УРСР. К., «Наукова думка», 1971.
Погребняк П. С. Лісорослинні умови правобережного Полісся України. — «Тр. з лісової' дослідної справи на Україні», 1927, вип. 7.
Половко І. К. Клімат Полісся УРСР. — В кн.: Нариси про природу і сільське гос
подарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Попов В. П. Агрометеорологічна характеристика Полісся УРСР. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Поривкіна О. В. До питання про фізико-географічне районування Полісся УРСР.— В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Прихотько Г. Ф., Ткаченко А. В., Бабиченко В. Н. Климат Украины. Л., Гидрометеоиздат, 1967.
Пустовойт С. П. Характеристики рівнів і льодових явищ на річках Українського Полісся. — «Географічний збірник», 1958, вип. 2.
Пустовойт С. П. Гидрологическая характеристика Украинского Полесья. — В кн.: Тр. научного совещания по природно-географическому районированию УССР. К., Изд-во Киев, ун-та, 1961.
Раскатов Г. И. К вопросу о древнечетвертичных оледенениях западных областей Украины. — «Тр. Воронежского ун-та», 1954, т. 31.
Р е в е р а О. 3. Водні ресурси Українського Полісся та їх використання. — В кн.: Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Р е в е р а О. 3. Сезонний стік рік Західного Полісся та Волинської височини. (Науко вий щорічник географічного факультету). К, Вид-во Київ, ун-ту, 1957.
Реве р а О. 3. Гидрология Западного Полесья и Волынской возвышенности. Авторе ферат канд. дисс. К., 1959.
Ревера О. 3. Річний стік Західного Полісся та Волинської височини. — «Геогра фічний збірник», 1962, вип. 6.
Резвой П. Д. Гидробиологическая характеристика озер Тур, Большое Домашнєє и Песочное. — «Доповіді та повідомлення Львівського університету», 1955, вип. 5, ч. 2.
Ресурсы поверхностных вод СССР. Среднее и Нижнее Поднепровье. 1971, т. 6, вып. 2.
Ресурсы поверхностных вод СССР. Украина и Молдавия. 11971, т. 6, вып. 1.
Родіонов С. П. Геологічна будова і мінерально-сировинні ресурси Полісся. — «Гео логічний журнал», 1954, т. 14, вип. 1.
Родионов С. П. Геологическое строение Полесья, минерально-сырьевые ресурсы и пути их использования. — В сб.: Природные условия и ресурсы Полесья. К. Изд-во АН УССР, 1958.
Розов Л. Д. Корисні копалини Полісся УРСР. •— В кн.: Нариси про природу і сіль ське господарство Українського Полісся. К, Вид-во Київ, ун-ту, 1955.
Руденко Ф. А. Гидрогеология правобережной части Украинского Полесья. — «Нау
кові записки Київського університету», 1953. т. 12, вип. 4.
Р у д и ш и н М. П. До поширення ондатри на Шацьких озерах. — «Наукові записки Природознавчого музею АН УРСР», 1957, т. 4.
Симонова Л. Г. Вопросы повышения рыбопродуктивности озер Волынской и Ро- венской областей УССР. — В кн.: Природные условия и ресурсы Полесья. К., Изд-во АН УССР, 1958.
Соболев Д. Н. К геологии и геоморфологии Полесья. — «Вісник Українського ра йонного геологорозвідувального управління», 1931. вип. 16.
Соколовський 1. Л. Про викопні сліди «вічної» мерзлоти в четвертинних відкла дах західної частини УРСР. — ДАН УРСР, 1955, № 4.
Соколовский И. Л. Лесовые породы западной части УССР, К., Изд-во АН УССР,
1961.
Справочник по климату СССР. Солнечная радиация, радиационный баланс и сол нечное сияние. Вып. 10, ч. 1, Л., Гидрометиздат, 1966.
Справочник по климату СССР. Температура воздуха и почвы. Вып. 10, ч. 2, Л.,
Гидрометиздат, 1967
Справочник по климату СССР. Ветер. Вып. 10, ч. 3. Л., Гидрометиздат, 1967.
Справочник по климату СССР. Влажность воздуха, атмосферные осадки, снежны» покров. Вып. 10, ч. 4. Л., Гидрометиздат, 1969.
Справочник по климату СССР. Облачность и атмосферные явления. Вып. 10, ч. 5. Л., Гидрометиздат, 1969.
Сребродольська Н. І. До біології пастушків Західноукраїнського Полісся. — В кн.: Тези доповідей ювілейної наукової сесії Львівського державного універ ситету. Біологія і хімія. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1961.
Сребродольская Н. И. Кулики Западноукраинского Полесья, их распростране ние и практическое значение. — В кн.: Тезисы доклада IV Прибалтийской орни тологической конференции. Рига, 1960.
Страутман Ф. И., 1 а т а р и н о в К- А. Зоогеографическое районирование запад ных областей Украины на основании распространения позвоночных животных. — В сб.: Материалы совещания по зоогеографии суши. Львов, Изд-во Львов, ун-та,. 1958.
Струев М. И. Геологическое строение и угленосность Львовско-Волынского камен ноугольного бассейна. — «Известия Днепропетровского горного института», 1957, т. 29.
Субботин С. И. Геологическая интерпретация данных геофизических исследований в западных областях УССР. — «Тр. научного геологического совещания по неф ти, озокериту и горючим газам УССР», 1949.
Танфильев Г. И. Геоботанический очерк Полесья. (Приложение к очерку работ Западной экспедиции по осушению болот). Спб., 1899.
Танфильев Г. И. Болота и торфяники Полесья. — В кн.: Географические работы. М., Географгиз, 1953.
Татаринов К. А. Формирование синантропного образа жизни у некоторых птиц и млекопитающихся на западе Украины. — В сб.: Синантропизация и доместика ция животного населения. М , МОИП, 1969.
Татаринов К- А. Реаклиматизация зубра в лесах Волынокой области. — «Зооло гический журнал», 1969, т. 8, 11, вып. 4.
Татаринов К. А., Охримчук О. М. О синантронизации некоторых птиц Волын ского Полесья. — «Орнитология в СССР», 1969, т. 2.
Татаринов К. А. Плейстоцен-голоценовые птицы и млекопитающиеся речного алто- вия Волынского Полесья. — В кн.: «Доклады и сообщения Львовского отдела Географического об-ва УССР», Львов, Изд-во Львов, ун-та, 1971.
Татаринов К. А. Фауна хребетних заходу України. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1972.
Телішевський Д. А. Г'риби, ягідники і лікарські рослини лісів України. Львів, Вид-во Льв:в. ун-ту, 1972.
Ткаченко В. С. Осикові ліси. — В кн.: Ліси УРСР. К-, «Наукова думка», 1971.
Тутковськии П. А. Озеро Свитязь и народные предания о нем. — «Старина»,. 1901, т. 77.
Тутковский П. А. Очерк послетретичных отложений Владимир-Волынского и юго западной части Ковельского уездов Волынской губернии. — «Ежегодник по гео логии и минералогии России», 1901, т. 4, отд. 1.
Тутковский П. А. Конечные морены, валунные полосы и озы в Южном Полесье. — «Записки Киев, об-ва естествоиспытателей», 1902, т. 27, вып. 2.
Тутковский П. А. Геологические исследования вдоль строящейся Киево-Ковель- ской железной дороги. Издание Геолог, комитета, т. 21. Спб., 1902.
Тутковский П. А. Ископаемые пустыни северного полушария. (Приложение к журналу «Землевладение»), М., 1910.
Тутковский П. А. Зональность ландшафтов и почв в Волынской губернии. — «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1910, т. 2.
Тутковский П. А. Карстовые явления и самобытные артезианские ключи в Во лынской губернии. — «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1912, т. 8.
Тутковский П. А. Заметка о базальтах и третичных песчаниках Луцкого уезда. — «Тр. об-ва исследователей Волыни», 1915, т. 7.
Тутковский П. А. Геологический очерк Луцкого уезда Волынской губернии. — «Тр. об-ва исследователей Волыни». (Приложение к т. \1), 1915.
Тутковский П. А. Геологический очерк Ковельского и Владимир-Волынского уез дов Волынской губернии. — В кн.: Предварительный отчет Волынского земского собрания. Житомир, 1916.
Тутковский П. А. Геологический очерк Владимир-Волынского, Ковельского и Ов- ручского уездов Волынской губернии. — В кн.: Предварительный отчет Волын ского губернского земского собрания о почвенно-геологическом исследовании Во- лынокой губернии. Житомир, 1916.
Тутківський П. А. Друмліиовий краєвид на Україні. — «Вісті природничої секції Українського наукового товариства», 1918—1919, т. 1, ч. З—4.
Хижняков А. В. Геологическое строение и перспективы нефтегазоносности Львов ского палеозойского прогиба. — «Тр. УкрНИГРИ», 1963, вып. 5.
Хижняков А. В. О погребенном рельефе фундамента Волыно-Подольской окраины Русской платформы в связи с перспективами нефтегазоносности палеозоя. — «Труды УкрНИГРИ», 1964, вып. 9.
Хижняков А. В., Завьялова Е. А., Захарчук С. М. Составление литолого- фациальных карт и оценка перспектив нефтегазоносности палеозоя юго-западной окраины Русской платформы. — «Тр. УкрНИГРИ», 1963, вып. 4.
Хижняков А. В., Сандлер Я. М. Геологическое строение и нефтегазоносность Волыно-Подольской окраины Русской платформы. — «Тр. УкрНИГРИ», 1968, вып. 21.
Ц ы с ь П. Н. Схема геоморфологического районирования западных областей УССР. — «Наукові записки Львівського університету», 1951, т. 18.
Ц и с ь П. М. Деякі проблеми неотектоніки західних областей Української PCP. — «Географічний збірник», 1959, вып. 5. .
Цись П. М. Про основні генетичні типи рельєфу західних областей України. — «Гео графічний збірник», 1961, № 4.
ІІись П. М. Геоморфологія УРСР. Львів, Вид-во Львів, ун-ту, 1962.
Черванев И. Г. К морфоструктурной характеристике бассейна р. Стырь. — «Мате риалы Харьков, отделения Географ, об-ва УССР», 1968, вып. VII.
Черванев И. Г. Структурный анализ бассейна р. Стырь. Автореферат канд. дисс. Харьков, 1968.
Черванев И. Г. Структурная геоморфология и неотектоника бассейна р. Стырь. — «Материалы Харьков, отделения Географ, об-ва УССР», 1970, вып. 9.
Чіплінг Г. О., Лисенко К. А. Річний та мінімальний стік на території України. К., Вид-во АН УРСР, 1959.
ІИвець Г. І. Голубі перлини України. К-. «Радянська школа», 1969.
Ш е л я г-С о со н ко Ю. Р., Ку ко виц а Г. С. Геоботаническое районирование рав нинной части Западной Украины. — «Ботанический журнал», т. 56, № 10.
III и ш о в а Е. Н. Болотная и луговая растительность Волынской области. — «Доповіді та повідомлення Львівського державного університету», 1955, вип. 5, ч. 2.
III и ш о в а Е. Н. К характеристике природных кормовых угодий Ковельского района Еолынской области. — «Доповіді та повідомлення Львівського державного уні верситету», 1955, вип. 5, ч. 2.
Ш и ш о в а Є. І. Природні кормові угіддя Ковельського району Волинської області. — «Біологічний збірник», 1958, № 8.
Ш и шов а Є. І. Геоботанічне дослідження лучно-болотної рослинності Заболотівсько- го району Волинської області. — «Вісник Львів, ун-ту. Біологія», 1964.
Штогрин О. Д. Підземні води долини р. Турії в межах Ковельського району Во линської області. — «Вісник Львів, ун-ту. Географія», 1962, вип. 1.
Шульга П. Л. Каменноугольные отложения ЛьвовскотЛюблинской впадины. — В кн.: Геология СССР, т. 6. М., «Недра», 1958. _
Шульга П. Л. Схема стратиграфії палеозою південно-західної окраїни Російської платформи. — «Геологічний журнал», 1952, т. 12, вип. 14.
Щитник о в П. И. Основные положения схемы осушения и освоения земель Полес ской низменности. — В кн.: Вопросы развития сельского хозяйства Полесья. К,
1958.
Я цен ко Г. М., Берниковский В. H., Марко в кий В. М. Новые данные о строении кристаллического основания Волыно-Подольской окраины Русской плат формы. —- «Советская геология», 1969, № 2.
Boguckij А. В. Stratygrafia lessow wyzyny Wolynskiej. (Przewodnik Sympozjum Krajowego. Litologia і stratygrafia lessow w Polsce). Warszawa, 1972.
Borusiewicz A. Krainy geograficzne Wolynia. — «Rocznik Wolynski», 1939, t. 8.
Dunajewski A. Badania nad ptakami Wolynia. — «Acta ornithol. Museum Zool. Pol.», 1938, 11, № 17.
Fleszar A. Uwagi nad krajobrazem polesskim (Studja medzy Turja a Styrem). — «Sprawozd. Pol. Tow. Nauk.», 1936, r. 9, r. 7.
Guminski R. Klimat Polesia z punktu widzenia patrzeb rolnictwa. —«Wiad. Meteor,
і Hydrogr.», 1936, r. 16.
Grodzicki K. Pröba regjonalizacji geograficznej Polesia Polskiego. Brzesc, 1930.
Horaczuk M. Prace Biura projektu melioracji Polesia. — «Wiadom. geogr.», 1930, № 8.
Jahn A. Stratygrafia ci;wartorz§du w dorzeczu Bugu. — «Rocznik Pol. tow. geol.». 1946, t. XVI.
Jahn A. Wyzyna Lubelska. — «Prace in-tu Geolog. PAN», 1956, № 7.
Koczwara M. Rozwoj polodowcowej flory і klimatu Podola w swietle analizy pylko- wej. — «Prace geogr.», 1927, t. 9.
Koczwara M. Geobotaniczne stosunki Wolynia. — «Rocznik Wolynski», 1930, t. 1.
Kulzcnynski S. Stratygrafia Polesia. — «Prace Biura Meljoracji Polesia», 1930,
t. 1, z. 2.
Kulczynski S. Туру torfowisk Polesia і ich uklad w rzezbie terenu. — «Spr. Tow. Nauk», r. 10, 1930.
Kulczynski S. Pröba klasyfikacji blot poludniowego Polesia. — «Prace Biura Melior. Polesia», 1930, t. 1, z. 2.
Kulczynski St. Torfowiska Polesia, t. 1, II, Krakow, 1939/40.
Lencewicz St. Mgdzyrzecze Bugu і Przypeci. — «Przeglad geogr.», 1931, t. XI.
Lencewicz S. Naturalne tendencje obwodnienia Polesia і zagadnienie meljoracji. — W ks.: Postepy prac przy meljoracji Polesia, Brzesc, 1933.
Librowicz W. Zagadnienie meljoracji Polesia. — «Przeglad techn», 1923, r. 61.
Matkowski St. Uwagi w sprawie zabagnienia Polesia. — «Posiedz. nauk. I. G.», 1930, № 28.
Matkowski St. Z geologji Wolynia. — «Rocznik Wolynski», 1931, t. 2.
Nowak J. О kredzie zachodniej czgsci Podola і Wolynia. Spr, Tow. Nauk., wydz. III, Warszawa, 1913.
Nowak J. Beitrag zur Herkunst der Feuersterne im Wolhynischen Pleistocen. — W ks.: Bull. Inter. Acad. Polonaice, 1935.
Mazurek A. Sprawozdania z badan geologicznych wykonanych na Wolyniu. w r. 1932. — «Posiedz. Nauk. P. I. G.», 1933, № 36.
Osuszenie blot poleskich. — «Pami^tnik fizjograficzny», 1881, t. 1.
Osuszenia Polesia. — «Prace In-tu badania stanu gosp. ziem wschodnich», 1927, N 2—3 і 1928, N 4.
Ochocka J. Polesie. — «Prace geogr.», 1931, z. XIII.
Pawlowski St. Zjawiska krasowe na Polesiu. — «Czasopisma geogr.», 1930, t. VIII, z. 3.
P a m i § t n i k konferencji w sprawie zmeljorowania i zagospodarowania Polesia w War- szawie. — «Inzynier. rolna», 1928, II.
P o s t g p y prac przy meljoracji Polesia. Brzesc, XII, 1933.
Prace bjura Meljoracji Polesia. Brzesc, 1929—1933.
Prokopowicz M. Melioracja Polesia w swietle ustawodawstwa wodnego i meliora- cyjnego. — «Prace In-tu badania stanu gosp. ziem wschodnich», 1927.
Pranin D. Klasyficacja l§k bagiennych powiatu Kowelskiego wedlug szaty roslinnej. Warszawa—Sarny, 1939.
Pruchnik J. Postgpy prac melioracji Polesia. — «Przegl^d techn.», 1930, № 38.
Rühle E. Jeziora krasowe zachodniej czgsci Polesia Wolynskiego. — «Rocznik Wolyn- ski», 1935, t. IV.
Rühle E. Przeglgd prac meljoracyjnych na Polesiu. — «Czasop. przyr.», 1935, r. 9.
Rühle E. SJady dwoch zlodowacen nad gorna Prypecia. — «Czasopismo geogr.», 1936, z. 1.
Rühle E. Utwory lodowcowe zachodnej zcesci Polesia Wolynskiego. — «Kosmos», 1937 a, IV.
Rühle E. Studium powiaty Kowelskiego. — «Rocznik wolynski», 1937, t. V i VI.
Rühle E. Kreda i trzeciorzgd zachodniego Polesia. — «Panstw. Inst. Geol.», 1948, bull. 34.
Rühle E. Szkic geologiczny polskiego Polesia. — «Ziemia», 1935, r. 25, № 6/7.
Rühle E. Morfologia i geologia wzgorz w dorzeczu gornej Prypeci. — «Wiadom.
sluzby», 1933, № 4.
Rychlowski S. Dzisiejsky stan problemu meljoracji Polesia. Warszawa, 1937.
Sawicki L. Rzut oka na dyluwium i zabagnienie Polesia. — «Inzener Polski», 1928, № 6.
Sawicki L. Z paleografji i przedhistorji wojewödstwa Wolynskiego. — «Ziemia», 1932.
Samsonowicz J. Kilka uwag o dewonie i trzecior zgdzie w powiecie Luckiem na Wolyniu. — «Posiedz. Nauk. P. I. G.», 1933, № 35.
Smolenski J. Z geografii fizycznej Wolynia. ■— «Rocznik wol.», 1930, t. 1.
S z a f r a n B. Torfowce Polesia. — «Pr. Bjura meljor. Polesia». Brzasc, 1932.
Tymrakiewicz W. Stratygrafia lorfowisk krasowych poludniowego Polesia i pol- nocnego Wolynia. — «Kosmos», 1935, III.
Turczynowicz S. Konferencja w sprawie zmeliorowania i zagospodarowania Po lesia — «Przegl. techn.», 1929, № 11.
Zubrycki T. Hydrologiczne regime Polskiego Polesia. — «Przegl. geogr.», 1934—35, t. XIV.
Wendener S. Zmiany w zawodnieniu Polesia i Wolynia. — W ks.: Wiadomost. geogr., Warszawa, 1930.
р
ЗМІСТ
ПРИРОДНІ КОМПЛЕКСИ І ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ
г
ПРИРОДА ВОЛЫНСКОЙ ОБЛАСТИ
(на украинском языке)
Под редакцией
доктора географических наук
профессора Каленика Ивановича Геренчука
Издательское объединение «Вища школа»
Издательство при Львовском государственном университете
Редактори В. В. Б о с о в и ч, В. Р. Б у л и к
Художник Ю. В. Кучабський
Х)Дсжьій редактор Н. М. Чишко
Технічний редактор I. С. Куючко
Коректори С. Я. Михайленко, О. В_ Карпенко
Здано до набору 29. IV. 1975 р. Підписано до друку 28. X. 1975 р. Формат паперу 70Х90‘/ів- Папір друкарський № і. Фіз.-друк. арк. 9,25. Умовн. друк, арк. 10,82. Обл.-вид. арк. 10,26. Тираж 6000. БГ 13067. Ціна 1 крб. 13 коп. Зам. № 3339.
Видавництво видавничого об’єднання «Вища школа» при Львівському державному університеті.
Львів, Університетська, 1.
Обласна книжкова друкарня Львівського обласного управління в справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі. Львів, Стефаника, 11.
Ряс. 5. Схематична карта четвертинних відкладів (за А. Б. Богуцьким):
1 — льодовикові^ відклади дніпровського зледеніння (валунні піски, супіски та суглинки); 2 — водно-льодовикові відклади дніпровського зледеніння (різнозернисті піски, рідше супіски та су глинки); 3 — еолово-делювіальні лсси; 4 — піски з прошарками супісків та суглинків алювіаль них відкладів надзаплавних терас; 5 — піски, суглинки та супіски алювіальних відкладів других надзаплавних терас; 6 — піски, суглинки та супіски перших надзаплавних терас; 7 — еолові піс ки; 8 — автохтонні торфи; 9 — піски, супіски та суглинки сучасних русел та заплав; 10 — круп- ноуламкові та супіщано-суглинисті елювіальні утворення (нерозчленовані); 11 — межа дніпров ського зледеніння; 12 — границя окського (міндельського) зледеніння.
Рис. 6. Геоморфологічна схема Волинської області (за К. І. Геренчуком):
1 — заплави рік; 2 — надзаплавні тераси р. Прип’яті; 3 — борсві (піщані) тераси; 4 — лесові надзаплавні тераси; 5 — кінцево-моренні горби; 6 — флювіогляціальні та озерно-алювіальні рів нини; 7 — карстові форми; 8 — денудаційні хвилясті рівнини; 9 — лесові хвилясті і горбисті
рівнини.
1 Період року, протягом якого на річках спостерігаються тривалий час низькі рів ні води.
1 Адвентивні — це рослини, зайшлі з інших рослинних областей.
Рис. ІЗ. Схематична карта рослинності Волинської області (за І. В. Бережним та
К. І- Геренчуком):
1 — низинні болота; 2 — верхові болота; З — заплавні луки; 4 — соснові ліси; 5 — ялинові ліси; в — дубово-соснові ліси; 7 — дубово-грабові ліси; 8 — вільхові та березові ліси; 9 — міжрічкові суходільні луки; 10 — сільськогосподарські землі на місці соснових, дубово-соснових лісів і сухо дільних лук; 11 сільськогосподарські землі на місці дубово-грабових лісів і лучних степів.
1 У північних районах Волинської області на крейді іноді залягає також палеоген.
2 Мезкнський за схемою А. О. Величка і Т. Д. Морозової (1969).
3 Ділянки земної поверхні з незначними схилами, що утворились внаслідок ба гатовікової дії площинного змиву на корінні породи на вододілах.
4 Фен —• сухий, теплий і досить сильний вітер, що дує з гірських хребтів у гір ські долини і на передгір’я.
5 Мб (мілібар) — одиниця тиску повітря і водяної пари в повітрі.
6 Твердий стік — перенесення рікою твердих мінеральних і органічних часточок (намул, пісок, уламки рослин тощо).
7 Евтрофні — це болота з багатим мінеральним живленням.
8 Мезотрофні — це проміжні болота між евтрофними і оліготрофними.
9 Оліготрофні — це болота з бідним мінеральним живленням.
10 Період активної вегетації настає тоді, коли середньодобові температури пере вищують 10® С і сільськогосподарські ро«ліня швидко ростуть.