і Лісабонський договір розділив рівні компетенції у різних сферах політики між державамичленами та Союзо

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1 Компетенція Європейського Союзу.

У соціально-політичному значенні компетенцію Європейського Союзу можна розуміти як певний обсяг здійснення європейського управління в межах Конституції, європейських законів та власної фінансово-економічної бази. Оскільки відносини, що існують в ЄС і найтісніше пов’язані з компетенцією, врегульовані правом, є підстави говорити про неї в юридичному значенні.

Лісабонський договір розділив рівні компетенції у різних сферах політики між державами-членами та Союзом за трьома категоріями: виключна, спільна та допоміжна. Згідно з договором ЄС матиме виключну компетенцію у сфері митного союзу, запровадження правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку, збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері рибальства, а також спільної комерційної (торговельної) політики. Спільна компетенція передбачає таке: держави не можуть реалізовувати компетенцію у сферах, де це вже зробив ЄС, зокрема таких, як внутрішній ринок, економічна, соціальна та територіальна з’єднаність, сільськогосподарська політика та політика у сфері рибальства, за винятком збереження морських біологічних ресурсів, де Союз має виключну компетенцію, довкілля, захист прав споживачів, транс’європейські мережі, транспорт, енергетика, простір свободи, безпеки та правосуддя, питання, що стосуються охорони здоров’я. У рамках допоміжної компетенції Євросоюз може здійснювати діяльність, спрямовану на підтримку, координацію та доповнення дій держав-членів. Вона охоплює такі сфери: охорона та поліпшення здоров’я, промисловість, культура, туризм, освіта, молодь, спорт та професійне навчання, цивільний захист (запобігання лихам) та адміністративна співпраця.

Щодо компетенції Євроатома – планувалось включити в структуру ЄС, але було вирішено залишити як окрему структуру, але фінансування і управління здійснюється повністю ЄС.

Компетенція ЄС (елементи):

Від імені ЄС і в його рамках приймаються всі правові акти ЄС(до того були правові акти Союзу і Співтовариства);
ЄС укладає міжнародні договори з третіми країнами (не членами ЄС) і міжнародними організаціями;
ЄС наділяється право- і дієздатністю майновою;
ЄС наділяється деліктоздатністю;
ЄС наділений компетенцією існування у нього привілеїв та імунітетів (протоколи до Лісабонського договору);
Вправі від свого імені надсилати дипломатичні місії;
Є єдиним розпорядником коштів;
Ряд структур ЄС – установи набули статусу ю. о. (Євроюст., Європарл.).

Принцип субсидіарності.

Принцип субсидіарності вимагає, щоб рішення у державі приймались на нижчому можливому рівні, і верхні ланки управління вдаватись до будь-яких дій тільки у тому разі, якщо ці дії будуть ефективніші за відповідні дії нижніх ланок [1].Принцип субсидіарності є одним з наріжних каменів законодавства Європейського союзу і базовою вимогою Європейської хартії про місцеве самоврядування [3]. Теза про неможливість європейської інтеграції без впровадження субсидіарності доводиться величезною кількістю досліджень, і її можна вважати аксіомою.

Принцип субсидіарності окреслює поділ повноважень між країнами-членами та Спільнотою, що є сформульовано в ст. 5 [3b], доданій до Римського Договору Маастрихтським Договором: Спільнота діє в рамках своїх повноважень, визначених цим договором, та поставленими тут перед нею цілями. У сферах, які не підпадають під її виключну компетенцію, Спільнота діє відповідно з принципом субсидіарності. Тоді, коли цілі пропонованої дії не можуть бути досягнуті в достатній мірі країнами-членами, то беручи до уваги масштаби та результати пропонованої дії, можуть бути більш успішно досягнуті Спільнотою. Будь-які дії Спільноти не можуть провадитися далі того, що є необхідним для досягнення цілей цього Договору. Простіше кажучи, принцип субсидіарності означає, що справи, до яких Спільнота не має виключної компетенції, не можуть реалізовуватися , поки країна-член може самостійно досягти дану ціль, принаймні так само добре, як би це могла зробити Спільнота.

2 Суб’єкти права Європейського Союзу.

До 1. 12. 2009р (набрання чинності Лісабонським договором) суб’єктами права Європейського Союзу були європейські співтовариства. Від їх імені укладались міжнародні договори, набувалось майно, а сам ЄС не мав таких повноважень. Рішення, які приймались в сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки та співпраці поліції, судів у крим. сфері підлягали обов’язковій ратифікації .

1 грудня 2009 р набув чинності Лісабонський договір, однією з основних змін якого було те, що ЄС набув статусу суб’єкта міжнародного права. Відповідно Європейські співтовариства були скасовані. ЄС став ю. о. з усіма юридичними наслідками

Суб‘єктами є держави-учасниці,інститути ЄС і приватні особи,які діляться на ф.о. та ю.о. Суб‘єктами волі держав виступають уряди-представники відповідних держав-членів. Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об’єднання породжує необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій, для досягнення поставлених цілей Союзу.

Держави-члени Європейського Союзу передають повноваження у вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу в цілому, кожен національний уряд представлений в Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону - наріжний камінь цієї структури.

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Міжнародна правосуб’єктність Європейського союзу і Європейського співтовариства.

З набуттям чинності Договору про реформу, держави-члени ЄС визнають міжнародну правосуб'єктність Європейського Союзу, яка включатиме право укладати міжнародні договори, а також набувати членства в міжнародних організаціях у межах своєї компетенції. До цього часу міжнародною правосуб'єктністю володіли Європейське Співтовариство та Євратом. Примітно, що з набуттям чинності Договору зникнуть з вжитку терміни "Європейське Співтовариство" та "Євратом", які замінить термін "Європейський Союз". Зникне також "піларна" структура Євросоюзу, яка призводила до непорозумінь у відносинах з третіми країнами щодо точного розподілу компетенцій між ЄС та державами-членами (перший "пілар" - компетенція (та правосуб'єктність) Європейського Співтовариства, другий "пілар" – міждержавне співробітництво у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики з єдиною інституційною інфраструктурою, але без міжнародної правосуб'єктності). Замість цього, Договір встановить чіткі підстави виникнення міжнародної правосуб'єктності ЄС:

§ випадки, які прямо передбачені Договором;

§ випадки, в яких укладення міжнародного договору необхідне для досягнення цілей та завдань, визначених Договором;

§випадки, в яких укладення міжнародного договору передбачається внутрішнім законодавчим актом ЄС;

§ випадки, в яких укладення міжнародного договору може "вплинути на спільні правила всередині ЄС".

Водночас, держави-члени зберігають за собою право укладати міжнародні договори за винятком випадків, коли такі договори суперечать компетенціям ЄС, або чинному міжнародному договору за участю ЄС.

Крім введення міжнародної правосуб'єктності, Договір також запроваджує єдину процедуру укладення міжнародних договорів за участі ЄС.

Ще одним важливим елементом міжнародної правосуб'єктності є здатність обмінюватися дипломатичними місіями з третіми державами.

Щодо постійних представництв ЄС у третіх державах, то перша така дипломатична місія була акредитована в Англії 1968р. Далі були створені постійні представництва ЄС в США, Японії, Канаді, Австралії. До середини 90-х років створено представництва ЄС у 58 країнах

3 Джерела права Європейського Союзу, їх типи.

Найчастіше класифікують європейське право, поділяючи його на первинне (договірне, статутне) та вторинне (похідне). Коротко кажучи, первинне право - це частина європейського права, яка була вироблена безпосередньо країнами-членами. Вторинне право - це ті правові акти, які були вироблені інституціями Європейського Союзу на основі первинного права. Первинне право має пріоритет над вторинним, тобто вторинне право має відповідати первинному. До джерел європейського права належать також загальні принципи права, договори з третіми країнами (тими, що не є членами ЄС), вироки Європейського Суду.

Джерела права Європейського Союзу – природнича і позитивна теорії.

Джерела права Європейського Союзу – позитивна теорія – створюється людьми у письмових документах.

Система джерел Європейського права:

в широкому розумінні – походження права;

у вузькому – форма зовнішнього виразу, закріплення.

Джерела права ЄС поділяють на первинні і вторинні. Розрізняють також третинні джерела права ЄС – прецедент не право і міжнародні договори.

Джерела права ЄС, Sources of EU Law - існують три типи джерел права ЄС(в лекції подані як види-первинне, вторинне, третинне): основні, вторинні та додаткові. До основних джерел права ЄС в першу чергу відносяться чотири Засновницькі договори щодо заснування Європейських спільнот та ЄС та договори про внесення змін до засновицьких договорів. До вторинних джерел права ЄС відносяться нормативно правові документи, що базуються на Договорах ЄС. До додаткових джерел права ЄС відносяться рішення Європейського Суду та загальні принципи права.

Джерела первинного права – норми установчих договорів, мають особливу юр. силу у порівнянні з іншими джерелами права ЄС, створюються самими державами.

Джерела вторинного права – створені не самими державами, а їх органами, мають меншу юр. силу.

Не мають юр. сили джерела: висновки і рекомендації.

Джерела права європейського союзу

Враховуючи певну специфіку утворення Європейського Союзу і беручи до уваги витоки цього утворення, як утворення міжнародної організації, в значенні загальних міжнародно-правових джерел цієї організації варто розглядати:

- Статут ООН і міжнародно-правові акти, які розкривають і закріплюють основні принципи сучасного міжнародного права;

- Віденські конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986

рр-;

- міжнародно-правові акти універсального характеру, які регламентують питання захисту прав і свобод людини;

- міжнародні порядки, що склалися у відносинах між державами;

- загальні принципи права;

Як допоміжні джерела, можна назвати рішення міжнародного суду з окремих питань, міжнародні прецеденти і положення доктрини.

У числі джерел регіонального (європейського) характеру слід зазначити:

- Статут Ради Європи 1949 p.;

- Договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) 1951

р-;

- Римські договори ф57 р. про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом);

- Договір 1965 р. про об'єднання трьох організацій (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом) у рамках європейського економічного співтовариства (ЄЕС);

- Єдиний європейський акт (ЄЄА) 1986 p.;

- Договір про Європейський Союз (Маастрихт, 1992 p.);

- Внутрішньодержавне право держав - членів Європейського Союзу.

До джерел права Європейського Союзу варто віднести також поточні рішення ЄЕС і навіть рішення Європейського Суду Правосуддя.

Як допоміжні джерела, можуть служити рішення центральних органів ЄС. Зберігають своє значення в цьому плані також прецеденти європейського характеру.

В літературі про право Європейського Союзу в питанні про його джерела можна зустріти положення, згідно з яким до них відносяться договори, постанови, директиви, рішення.

Під договорами розуміються договори, укладені держави - членами Союзу, під постановами - акти, які видаються Радою міністрів і Європейською комісією, під директивами - інші, ніж постанови, правові акти, прийняті Радою міністрів і Європейською комісією, під рішеннями - окремі акти, прийняті Європейською комісією і зв'язані з конкретними діями держав, а також фізичних чи юридичних осіб1.

І ще. Відповідно до Римського Договору 1957 p., джерелами права ЄЕС називаються основні принципи права. Під цим розуміються не основні принципи сучасного міжнародного права, сформульовані в Статуті ООН та інших документах, а нібито загальні принципи справедливості, зокрема пропорційність зобов'язань необхідності, рівність у плані недопустимості дискримінації, захист законних чекань, захист основних прав людини, забезпечення процедурних прав та ін.

Природно, що подібні принципи права містяться (повинні міститися) у всіх національних системах на сучасному етапі, і ніхто не може їх ігнорувати, тим більше Європейський Союз, заснований на дуже високих загальнолюдських ідеалах.

Первинне право.

Первинне законодавство Визначення

До "первинного законодавства" Європейського Союзу можуть бути віднесені всі розроблені внаслідок міжурядових дій і ратифіковані національними законодавчими органами відповідно до своїх конституційних процедур документи, якими керується Співтовариство. Первинне законодавство включає в себе такі документи:

· засновницькі договори, якими є Договори про заснування Європейського Співтовариства, Європейського співтовариства вугілля та сталі та Євроатому;

· важливі документи, такі як Єдиний європейський акт, Договір (Маастрихтський) про заснування Європейського Союзу, Бюджетний договір 1975 p., Договір про об'єднання 1965 р., Статут Європейського інвестиційного банку, різноманітні акти та договори про приєднання. У більшості випадків ці документи тягли за собою внесення поправок до основоположних Договорів;

· різноманітні протоколи і схожі додатки до договорів (такі як Соціальний протокол і Протокол про економічне та соціальне зближення до Договору про заснування Європейського Союзу);

· конвенції та інші документи, укладені між державами-членами, деякі важливі акти законодавства Співтовариства, які набули такого вигляду, тому що відображені в них проблеми не відбиті в основоположних договорах, або з причини того, що їх зміст вимагав повної згоди законодавчих органів держав-членів, які мали їх ратифікувати. Наочним прикладом цього виду документів можна назвати Брюссельску конвенцію 1968 р. про взаємне визнання судових рішень.

Дія в часі

Дія всього первинного законодавства Співтовариства, як правило, не обмежується в часі. На цей факт чітко вказується в основних документах. У випадках, коли в акті спеціально не визначається термін його дії, вважається, що він також не обмежений у часі. Та все ж окремі положення можуть зазнати деяких обмежень у часі. (Зокрема це стосується випадків щодо різноманітних актів і договорів про приєднання.) Використання терміна необмежений, на відміну від більш поширеного невизначений, спрямовано на те, щоб підкреслити незмінну природу зобов'язань держав-учасниць.

Єдиним винятком із законодавства, яке має необмежену природу, є Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, що укладений на 50 років (ст. 97, нині вилучена). Можливо, це було виправдано з огляду на ризиковану й експериментаторську природу цього документа -"першопрохідника". Чи буде поновлений цей договір у найближчому майбутньому, можна лише гадати, хоча продовження 50-річного терміну лише для внесення його положень, які все ще залишаються відповідними до Договору про заснування Європейського Співтовариства, не здається доцільним.

Дія у просторі

Важко вивести загальний принцип щодо цього із засновницьких договорів, враховуючи відмінності в їхніх формулюваннях. Дія Договору про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі обмежується європейською територією держав-членів (ст. 79). Це означає, що неєвропейські території таких країн, як, наприклад, Франція, вилучені зі сфери дії цього договору. Ніколи не було зроблено жодної спроби поширити дію договору на ці неєвропейські території ні прямо (за допомогою поправок до договору), ні за аналогією (за допомогою СЄС). Договір про заснування Євроатому поширює свою дію на "європейські території держав-членів і неєвропейські території, що перебувають під їхньою юрисдикцією". З іншого боку, Договір про заснування Європейського Співтовариства, складено так, що його положення можуть бути застосовані до кожної з держав-членів, які були спеціально згадані (ст. 227). Це означає, що сфера територіального впливу договору визначається за допомогою посилання на конституційний устрій держав-членів, а щодо французьких заморських департаментів, наприклад, право Співтовариства автоматично застосовується як до невід'ємної частини Французької Республіки. Однак такий факт лише свідчить про необхідність у майбутньому розробити спеціальні норми, які стосуватимуться особливих вимог до цих територій.

Ситуація також ускладнюється сукупністю винятків і норм, якими регулюються особливі випадки. Так, певні залежні території держав-членів, такі як Фарсрські острови і суверенні території Великобританії на Кіпрі (UK Sovereign Base areas of Cyprus), не входять до сфери дії договорів. Інші території, такі як острів Мен і острови Ла-Маншу, є об'єктом лише обмеженої кількості положень договору. А Гренландія, Нова Каледонія і Французька Полінезія мають такий же статус, як і країни, шо зв'язані зі Співтовариством згодою про приєднання, а саме Ломейськими угодами з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану (Lome and A CP agreements). Норми, якими регулюється дія договорів у просторі, є надто заплутаними і потребують якнайшвидшого прояснення і логічного обґрунтування.

Договори як конституційна структура для права Співтовариства

Як зазначалося раніше (див. с. 75), Римський договір є рамковим. Він лише вказує на основні напрями політики, яких слід додержуватися. Детальна реалізація цих політичних напрямів має здійснюватися за допомогою законодавства, зазначеного в ст. 189, про яке йтиметься в частині, що стосується похідного законодавства (див. с. 95). Найбільш наочним зразком того, як договір відіграв роль правостворюючої структури, є Спільна сільськогосподарська політика. Ст. 38—46 лише встановлюють загальні цілі; самі ж політичні напрями є продуктом регламентів, директив і рішень.

Два інших засновницьких договори (про заснування ЄОВС і Євроатому) — це правостворюючі договори, які приділяють увагу саме деталям політичних напрямів. Але навіть ці договори потребують похідного законодавства для того, щоб реалізувати політичні напрями, які в них зазначені. Хоча й немає норми, шо чітко забороняла б приймати будь-яке положення Співтовариства поза рамками цих договорів, загальновизнаним є правило, що внаслідок об'єднання положень ст. З і 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства будь-яка норма права Співтовариства має базуватися на положеннях договору. Саме тому на основоположні договори часто посилаються як на Конституцію Співтовариства. Однак це є перебільшенням. Як правило, конституції створюються інституціями держави. Вони регулюють відносини в суспільстві, встановлюють основні гарантії громадянам з таким розрахунком, щоб конституційні норми були вільними від будь-яких ідеологічних нашарувань. Цього не можна сказати про договори Співтовариства, що чітко встановлюють систему цінностей, які базуються на економічному лібералізмі та ринковій економіці.

Джерела первинного права – норми установчих договорів, створені самими державами, мають особливу юр. силу в порівнянні з іншими джерелами права ЄС. Щодо них діють принципи прямої дії – як і норми КУ – застосовуються безпосередньо і створюють права і обов’язки для фізичних і юр. Осіб, в т. ч. і судів ЄС. Стосовно прямої дії важливим є застосування принципу відповідальності держави за невиконання норм установчих договорів. Норми первинного права мають вищу юр. силу над нормами вторинного права. Будь-які акти ЄС не повинні суперечити нормам установчих договорів.

До найважливіших актів первинного права належать:

Установчі договори Європейських Спільнот разом із протоколами та додатками:

Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля та Сталі (підписаний 18 квітня 1951 р., набрав чинності 23 липня 1952 р.)

Договір про створення Європейського Співтовариства з Атомної Енергії (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

Договори, які змінюють та підтверджують установчі договори:

Конвенція про деякі спільні органи для ЄЕС та Євратому (підписана разом із договорами 25 березня 1957 р., набрала чинності 1 січня 1958 р.)

Договір про об'єднання виконавчих органів трьох структур ЄЕС, Євратому та ЄСВС (підпи 8 квітня 1965 р., набрала чинності 1 липня 1967 р.)

Перший (Люксембурзький) Бюджетний Договір (1970 р.)

Другий Бюджетний Договір (1975 р.)

Угоди про прийняття нових членів: Данії, Ірландії, Великобританії (від 1 січня 1972 р.), Греції (від 1 січня 1981 р.), Іспанії, Португалії (від 1 січня 1985р.), Австрії, Фінляндії, Швеції (від 1 січня 1995 р.)

Єдиний Європейський Акт (підписаний 7 лютого 1986 р., набрав чинності 1 липня 1987 р.)

Договір про Європейський Союз (Маастрихтський) (підписаний 7 лютого 1992 р., набрав чинності 1 листопада 1993 р.)

Амстердамський Договір (підписаний 2 жовтня 1997 р., набрав чинності 1 травня 1999 р.)

Ніццький Договір (парафований 11 грудня 2000 р. і підписаний 26 лютого 2001 р.)

Також Лісабонський договір(Договір про реформу).

До найважливіших актів первинного права належать:

Установчі договори Європейських Спільнот разом із протоколами та додатками:

Договори, які змінюють та підтверджують установчі договори:

Договір про об'єднання виконавчих органів трьох структур ЄЕС, Євратому та ЄСВС (підписаний 8 квітня 1965 р..)

Перший (Люксембурзький) Бюджетний Договір (1970 р.)

Другий Бюджетний Договір (1975 р.)

Єдиний Європейський Акт (підписаний 7 лютого 1986 р., набрав чинності 1 липня 1987 р.)

Договір про Європейський Союз (Маастрихтський) (підписаний 7 лютого 1992 р., набрав чинності 1 листопада 1993 р.)

Амстердамський Договір (підписаний 2 жовтня 1997 р., набрав чинності 1 травня 1999 р.)

Ніццький Договір (парафований 11 грудня 2000 р. і підписаний 26 лютого 2001 р.)

Усі ці договори залишили за собою багато нез'ясованих і невідрегульованих питань. Справи такого типу можуть бути вирішені через підписання країнами-членами відповідних конвенцій чи меморандумів. Деколи сам Договір передбачає таку можливість, наприклад у ст. 293 [220] Договору про ЄС. Такі документи також є джерелами європейського права.До первинного права також належать постанови Ради, якщо під час їх ухвалення її члени діють як представники країн-членів. Прикладами такого типу правових актів можуть бути рішення, які змінили кількість суддів та генеральних речників Європейського Суду, кількість членів Комісії, а також ухвала про створення Суду Першої Інстанції.

Вторинне право.

Вторинне право ЄС – називається вторинним тому, що створюється не самими державами, а їх органами, мають меншу юр. силу ніж первинні і до них відносяться наступні акти: регламенти, директиви і рішення.

Регламент – це нормативно-правовий акт, який є обов’язковим у всіх своїх частинах. За змістом подібний до закону.

Регламент є основою вторинного права. Він включає в себе загальну та абстрактну норми і не є адресованим до конкретного адресата, а також зобов'язує до цілісного виконання як країнами-членами та органами Спільнот, так і юридичними та фізичними особами. Регламент несе безпосередній правовий наслідок для тих, до кого воно адресоване. Це означає, що немає необхідності, щоб країни-члени проходили процес включення регламенту в національні законодавства.

Безпосередність зобов'язального характеру регламентів слід відрізняти від безпосередності їх застосування, оскільки на практиці частина регламентів вимагає конкретизації через акти національного права. Згідно із загальним принципом, положення регламенту як правового акту зобов'язального характеру мають першість у разі наявності в національному законодавстві норм, які не узгоджуються з регламентом.

Кожен регламент повинен бути обґрунтованим та мати правову підставу. Брак будь-якого з цих елементів, а також відсутність консультацій щодо змісту регламенту (наприклад з Європейським Парламентом, Економічно-Соціальним Комітетом), якщо це необхідно, може стати причиною відміни акту Європейським Судом.

Держави не вправі змінити зміст регламенту, тлумачити його, навіть через видання нормативно-правового акта в цій країні. Не можна понижувати його дію через закон. Директиву – можна.

Директива – це нормативно-правовий акт, який є обов’язковим тільки стосовно остаточного результату, який повинен бути досягнений. Якщо встановлюють додаткові права для юо та фо можуть через певний період часу набувати статусу регламенту, стають обов’язковими для виконання. Директиви застосовуються для уніфікації законодавства країн-членів, тобто їх адресатом можуть бути країни, а не юридичні чи фізичні особи. На відміну від регламенту, директиви залишають за собою свободу вибору методів та засобів, завдяки яким країна має намір досягти ціль, визначену в директиві.

Директиви, схвалені Радою і Європейським Парламентом спільно, а також ті, адресатами яких є всі країни-члени, публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот і набирають чинності або на двадцятий день після схвалення, або у визначений у ній термін. Решта директив (виданих Радою чи Комісією) набирають чинності після повідомлення країни.

Рішення – індивідуально визначені правовий акт, який є обов’язковим для конкретних суб’єктів. Видається органами ЄС. На відміну від регламенту, рішення має конкретного адресата, а від директиви відрізняється тим, що зобов'язує повністю. Суб'єктом рішення може бути фізична та юридична особа, орган Спільноти, а також країна-член. Рішення, які доручають країнам-членам видання відповідних постанов, набирають чинності лише після видання державою відповідних актів.

Рішення можуть стосуватися фінансових зобов'язань. У разі, якщо таке рішення стосується фізичної чи юридичної особи, виконання відбувається згідно з національними процедурами, які діють у даній країні-члені.

Рішення видаються Радою, Радою та Парламентом, Комісією і Європейським Центральним Банком. Рішення, ухвалені Радою і Парламентом спільно, публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот і набирають чинності так само, як регламент чи директива. Решта рішень набирають чинності після повідомлення сторін.

Відмінний від рішення суду.Вторинне право (похідне) твориться інституціями Спільноти, ціллю його є реалізація постанов, які випливають з актів первинного права.. Згідно зі ст. 249 [189] Договору про ЄС „Для виконання своїх задач, Європейський Парламент, діючи разом із Радою, Рада та Комісія приймають регламенти, директиви та рішення і дають рекомендації та думки. Регламент має загальне застосування. Він є обов'язковим у всіх його частинах і підлягає прямій реалізації у всіх країнах-членах. Директива є обов'язковою для кожної країни-члена, якої вона стосується, щодо очікуваного результату, але зберігає за національною владою право вибору форм та методів дій. Рішення є обов'язковим у всіх своїх частинах для того, кому воно адресоване. Рекомендації та думки не є обов'язковими.“

Похідне (вторинне) законодавство

Визначення Похідне законодавство — це частина системи розроблених відповідно до основоположних договорів норм Співтовариства. Терміну похідне законодавство надається перевага порівняно з терміном вторинне законодавство, тому що під ним часто розуміють документи, які зовсім не є вторинними і надають форму й основу певним політичним напрямкам Співтовариства (наприклад, у галузі сільськогосподарської політики). По суті, є два види похідного законодавства: прийняте на розвиток положень договорів (так звані типові акти) і те, що не підпадає під цю категорію (так звані нетипові, або "акти, які не належать до будь-якої категорії з певною назвою"). Вони будуть досліджені нижче. Варто зазначити, що види законодавчих актів, передбачені Договором про ЄОВС, відрізняються від своїх аналогів за Договорами про Євроатом і ЄЄС. Ми намагатимемося зосередити увагу виключно на законодавстві, яке передбачається Договором про заснування Європейського Співтовариства.

На жаль, не було жодної спроби ввести нетипові акти до Договору — прекрасну можливість чого, безсумнівно, надавав Договір про заснування Європейського Союзу. Існували великі можливості легітимізувати згадані нетипові акти. Однак сталою законодавчою практикою, також в інтересах забезпечення правової визначеності, є надання офіційного статусу документам з того часу, як тільки їх використання стає дуже поширеним. Ще один привід для слушної критики — вільне і плутане використання термінології договору. Так, у ст. 228 (1) вказується, що спеціальний комітет, призначений Радою, повинен допомагати Комісії в проведенні переговорів щодо міжнародних договорів "у межах таких директив, які Рада може прийняти з цією метою". Зрозуміло, що для здійснення цієї функції не потрібні директиви в їхньому значенні відповідно до ст. 189. Без сумніву, тут більш доречним було б використання термінів інструкція або навіть керівна вказівка.

Типові акти

Вони зазначаються в ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства й охоплюють регламенти, директиви і рішення (акти обов'язкового характеру), позиції і рекомендації (акти необов'язкового характеру).

Регламенти

Ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства описує їх як такі, що мають "загальне застосування" і є цілком обов'язковими у всіх своїх елементах та мають пряму дію в усіх державах-членах. Кожна з цих властивостей варта більш детального розгляду. В тому факті, що регламенти мають загальне застосування, передається їх абстрактна і загальна природа. Тому вони застосовуються до всіх осіб і утворень, які відповідно до права Співтовариства володіють правосуб'єктністю, а саме держав-членів, фізичних та юридичних осіб.

Оскільки регламенти є цілком обов'язковими, ані органи держав-членів, ані приватні особи не можуть ухилятися від будь-яких норм, які вміщені в них. Так, держави-члени не можуть в односторонньому порядку звільняти від податку на імпорт, який може бути накладений відповідно до регламентів. Це також означає, що держави-члени не можуть відмовитися від введення в дію регламенту на тій підставі, що вони висловили застереження проти нього під час розгляду проекту. Хоча положеннями договору спеціально це не передбачається, регламенти є документами прямої дії. Отже, вони не потребують будь-яких національних заходів для їх введення в національні правові системи держав-членів. Суд ЄС виніс чітке рішення, що прийняття будь-яких документів про введення регламентів у правову систему держави є неправомірним, оскільки підривається правова природа регламентів. Держави-члени мають права лише приймати відповідні імплементаційні норми, які можуть вимагатися регламентами. До цього ми ще повернемось у розд. 5 (див. с. J19).

Не всі регламенти є рівнозначними. Відповідно до ст. 145 ДЗЄС Рада має можливість наділяти законодавчими повноваженнями Комісію. Перелік цих повноважень міститься в основних (або принципових) регламентах, які вводяться в дію Комісією у вигляді імплементаційних регламентів. Тому останні мають узгоджуватися з першими. Якщо вони не узгоджуються, то підлягають перегляду і скасуванню Судом. Регламенти, прийняті Радою і Комісією, мають бути опубліковані в "Офіційному віснику Європейського Співтовариства". Вони набирають чинності із зазначеної в них дати, якщо її немає — на двадцятий день після опублікування (ст. 191(2) ДЗЄС).

Директиви

Ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначає: директиви є обов'язковими щодо результатів, що мають бути досягнуті, для кожної держави-члена, якій вони адресовані. При цьому національним владним органам залишається право вибору форм і методів імплементації. Директиви були включені в коло документів Співтовариства для того, щоб збільшити відчуття партнерства в процесі прийняття рішень між Співтовариством і національними органами влади. Відповідно, директиви дають змогу національним владним органам брати участь у введенні в дію законодавства Співтовариства. Однак їх свобода дій у цьому процесі підлягає суттєвим обмеженням. Перш за все зміст директиви має бути точно відображеним у відповідних національних нормах. По-друге, національні владні органи повинні додержуватися строків, зазначених у директиві для її імплементації. По-третє, вони повинні вибрати найбільш адекватні методи і форму імплементації з-поміж вже існуючих.

Очевидно, що свобода дій, якою користуються національні органи влади, залежить від чіткості відповідної директиви. Щодо цього слід зауважити, що деякі директиви є більш деталізованими, ніж інші акти. Деякі є настільки деталізованими, що становлять самодостатню сукупність норм, яка вимагає від національних органів влади лише переписувати формулювання, а не викладати їх за змістом у національному законодавстві. На думку деяких авторів, ця тенденція склалася внаслідок намагань деяких держав-членів застерегтися від неправильних форм конкуренції, до яких вдалися б держави-партнери, якщо надати їм велику свободу дій. Ця тенденція певною мірою послабшала після прийняття в рамках ЄЄА Програми створення внутрішнього ринку. Директиви, що були прийняті відповідно до цього документа ґрунтувалися більше на засадах взаємного визнання, ніж на принципі транскордонної гармонізації, і тому містили важливі регулюючі принципи, а не деталізовані положення.

Спосіб, за допомогою якого держави-члени трансформують директиви Співтовариства у своє законодавство, підлягає нагляду і контролю з боку Комісії, яка діє як "охоронець" Договору. У зв'язку з цим від держав-членів вимагається докладно повідомляти Комісію про заходи, які вони вживають для імплементації директив. Якщо ж трансформація не проводитиметься або буде проводитися неналежним способом, Комісія згідно зі ст. 169 Договору про заснування Європейського Співтовариства може розпочати судове переслідування держави-члена в СЄС (див. с. 135). За своїм визначенням, директива не може бути такою, шо прямо застосовується, але в певних умовах може бути прирівняна до документів прямого впливу. Цей аспект детальніше буде розглянуто в розд. 5 (див. с. 120). Директиви, адресовані всім державам-членам, публікуються в "Офіційному віснику Європейського Співтовариства" і набирають чинності із зазначеної в них дати, якщо ж її не вказано, — на двадцятий день після опублікування (ст. 191(2) ДЗЄС). Інші директиви мають бути повідомлені адресатам і набирають чинності на момент такого повідомлення (ст. 191(3) ДЗЄС).

Рішення

Рішення є обов'язковими в усіх своїх елементах для тих, кому вони адресовані (ст. 189, абз. 4 ДЗЄС). Тому вони являють собою індивідуальні норми, адресатами яких можуть бути як держави-члени, так і приватні особи. З огляду на те, що сфера їхньої дії не має загального характеру, вони, по суті, є більше адміністративними, ніж нормотворчими документами. Рішення можуть як покладати обов'язки на тих, кому вони адресовані, так і наділяти їх правами.

Оскільки рішення цілком обов'язкові, вони мають пряму дію (див. ст. 93). Щодо вигляду, який повинні мати рішення, не встановлено ніяких вимог, тому іноді можуть виникнути сумніви, чи є документ, який розглядається, рішенням, чи ні. Однак задля справедливості слід згадати, що в більшості випадків інституції чітко визначають категорію документа, у тому числі рішень.

Рішення повинні бути повідомлені адресатам і набирають чинності з моменту такого повідомлення (стаття 191(3) там само). Між адміністративними і квазісудовими рішеннями існує значна відмінність. Перші є актами, які мають виключно виконавчий характер і приймаються в контексті політичних принципів Співтовариства. Такими, наприклад, є рішення про розподіл грошових коштів для цілей різних структурних фондів, а також рішення, які стосуються всієї величезної адміністративної структури Співтовариства, наприклад, про призначення і підвищення службовців. А квазісудові рішення приймаються Комісією після проведення відповідного розгляду, наприклад, різноманітні рішення в контексті конкурентної політики.

Але це не всі акти Співтовариства, які мають обов'язковий характер. СЄС додає до них ще такі.

Позиції та рекомендації

Ст. 189 не визначає будь-яких властивостей цих документів, окрім того, що вони не мають обов'язкової сили. Договір про заснування Європейського Співтовариства містить як спеціальні, так і загальні положення щодо їх прийняття. Спеціальні положення містяться в нормах, таких як ст. 118Ь, що надає Комісії право робити позиції про діалог між адміністрацією і "працівниками" на європейському рівні, або ст. 128(5), яка надає Раді можливість видавати рекомендації з питань культури. Більш загальна підстава зазначена в ст. 155 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Згідно з нею Комісія може готувати рекомендації і виробляти позиції, коли вона вважає це за потрібне.

Нетипові акти

Саме італійські автори схиляються до назви нетипові акти. їх можна визначити як документи, що не мають юридичної сили, за винятком деяких особливих обставин. Прикладом таких виняткових обставин були дії Суду Європейських Співтовариств щодо Резолюції Ради Міністрів від З листопада 1976 р. Сполучене Королівство вжило певних односторонніх заходів щодо збереження рибних ресурсів у порушення процедурних вимог, встановлених цією резолюцією. Суд Європейських Співтовариств визнав цей факт достатньо важливим для того, щоб забезпечити ефективний захист не тільки Франції і Комісіїм, а й приватних осіб, які були звинувачені в порушенні відповідних норм Сполученого Королівства.

· Нетипові акти Співтовариства включають у себе такі документи.

· Акти, що регулюють внутрішню роботу інституцій. Вважається, що вони іноді можуть породжувати правові наслідки. В одному випадку порушення цих внутрішніх правил призвело до скасування директиви Співтовариства.

· Програми загальної гармонізації, наприклад, спрямовані на усунення бар'єрів щодо торгівлі промисловими товарами (1969), або на скасування обмежень свободи облаштування і свободи надання послуг (1961).

· Загальні декларації або міжінституційні угоди, укладені Парламентом, Радою і Комісією. Вважається, що вони також мають правові наслідки.

Перецедентне право.До джерел третинного права належить судовий прецедент і міжнародний договір.Прецедентне право – це рішення суду. Створюється дуже швидко. За модель взято Францію, також запозичено елементи прецедентного права Англії. Однак прецедент Англії і ЄС має відмінності. В ЄС прецедент може слугувати джерелом створення окремої норми, а в більшості випадків – джерелом тлумачення іншої норми.

Судовий прецедент у праві ЄС є результатом діяльності Суду ЄС, який був утворений Римським договором про заснування Європейського Економічного Співтовариства як суд з обмеженою міжнародною юрисдикцією, призначення якого полягало у тлумаченні та застосуванні договору. З самого початку існування Суду ЄС його повноваження мало чим відрізнялися від повноважень Суду ООН. Однак невдовзі завдяки постійній практиці Суду первинне та вторинне законодавство ЄС перетворилося на право, що має пряме застосування в національних правових системах.

Успіх Суду ЄС у реалізації своєї місії був закладений достатньо активістською позицією Суду щодо тлумачення доволі нечіткого положення ст.117 ( зараз ст. 234 Договору про ЄС.), яка дозволяла всім національним судам і вимагала від судів останньої інстанції звертатися до Суду ЄС у справах, які стосувалися права ЄС за попередніми ( преюдиційними ) висновками. Метою цього положення було забезпечення одноманітності тлумачення Договору та законодавства ЄС на теренах всього Співтовариства з метою єдності практики застосування актів права ЄС. Відповідно у судовій практиці були розвинуті доктрини прямої дії, принцип верховенства права ЄС, принцип « прихованих » повноважень Співтовариства, принцип відповідальності держав перед приватними особами за порушення права ЄС тощо.

Суд ЄС, який приймає попередні висновки за ст. 177 (234), забезпечує єдність тлумачення первинного та вторинного законодавства ЄС, яке стосується: 1) тлумачення положень установчих договорів ЄС; 2) юридичної сили актів інститутів ЄС; 3) тлумачення актів, що видаються цими інститутами, та актів Європейського центрального Банку; 4) тлумачення статутів що безпосередньо регулюють діяльність органів, що створюються Радою ЄС. З метою ефективності цього процесу та для забезпечення належного функціонування інституцій ЄС у їх взаємодії державами-членами ЄС необхідно, щоб тлумачення мали «невичерпний» характер та загальнообов`язкове значення, тобто мали ознаки прецедентного права. [ 1 ]

Це визнає не тільки Суд ЄС, а й Суди країн-членів ЄС. Так, Конституційний Суд ФРН прямо вказав, що рішення Суду ЄС, які прийняті відповідно до ст. 177, мають однакову силу та обов`язковість для всіх судів держав-членів, що розглядають аналогічні питання. Це є результатом розвитку доктрини та судової практики, оскільки жодне з положень ст.177 не вказує на таку обов`язковість. Суди держав-членів ЄС розвинули спеціальну доктрину acte clair, яка полягає у тому, що правильне застосування права Співтовариства є настільки очевидним та виключає жодні сумніви, що одне і те ж саме положення буде застосовуватися однаково різними національними судами різних правових систем, незалежно від термінології, розуміння права, технік перекладу та тлумачення. [ 1 ]

Сьогодні і в науці, і на практиці розгорнулися гарячі дебати довкола можливостей безпосередньої реалізації рішень Європейського суду. Зрозуміло, питання щодо застосування рішень Суду не виникло зненацька. Так наприклад, щодо прав та свобод людини,воно пов`язане зі спробами прямого застосування норм Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенції).

Переважна більшість норм Конвенції характеризується особливою абстрактністю. Такий вкрай узагальнений виклад багатьох її норм зумовлює той факт, що у переважній їх більшості відсутні формально-визначені моделі поведінки учасників правовідносин, що виникають на їх грунті, - людини та держави. А це значить, що у конвенційну матерію іманентно закладена невизначена множинність форм поведінки, в яких можуть виявлятись права і свободи особи чи зобов`язання держави. [ 2 ]

Це дозволило національним судам засновувати свої рішення на раніше прийнятих рішеннях Суду ЄС, де надається відповідне тлумачення законодавства ЄС без звернення до Суду ЄС за відповідним преюдиційним висновком згідно зі ст. 177. Отже, у даному випадку національні суди сприймають рішення Суду ЄС як переконливий, а не зобов`язуючий прецедент.

Доктрина acte eclair була сформульована Судом ЄС у справі Da Costa, суть якої полягає у тому, що національний суд останньої інстанції не зобов`язаний звертатися за роз`ясненням питання, якщо воно вже було вирішено Судом ЄС, хоча він може звернутися, якщо бажає.

Пізніше у справі Cilfit Суд ЄС остаточно сформулював 3 підстави, за наявності яких національний суд може не звертатися за преюдиційним висновком: 1) відповідь на питання, який ставить національний суд перед Судом ЄС, не буде впливати на остаточне рішення у справі; 2) перед зверненням національному суду необхідно використати можливості, що надаються доктриною acte clair; 3) те ж саме стосується доктрини acte clair. Отже, встановлення цих критеріїв зменшує навантаження на Суд ЄС, прискорює процес національного судочинства щодо питань європейського права, та , по суті, знімає питання щодо прецедентності рішень Суду ЄС, оскільки вони є обов`язковими для держав-членів ЄС фактично, «заохочує національні суди вивчати прецедент не право Суду ЄС». [ 3 ]

Таким чином, вивчення юридичної природи попередніх висновків Суду ЄС дозволяє дійти однозначного висновку про їх обов`язкову силу для всіх суб`єктів права ЄС, а тлумачення, що міститься у цих висновках, є, по суті, судовою правотворчістю. Це ж саме стосується й інших питань, що віднесені до компетенції Суду ЄС. Особливо це стосується тих галузей права ЄС, де законодавець залишив величезні прогалини, й прецедент не право Суду ЄС перетворилось на єдине джерело права ЄС, що дозволяє назвати Суд ЄС « повзучим законодавцем».

Питання дії прецеденту у праві ЄС має ще два важливих аспекти: перший стосується обов'язковості усіх прецедентів Суду ЄС для національних судів держав-членів.

Що стосується першого питання, то відразу слід зазначити, що ані Договір про ЄС, ані Статут Суду ЄС не містять жодної вказівки щодо обов'язкової сили рішень ЄС. У першому з рішень Суду, де постало питання щодо дії попереднього преюдиціального висновку Суду, Суд висловився за обмежену дію своїх рішень виключно між сторонами справи. Однак, незважаючи на таку думку, практика Суду виявилася більш схильною слідувати доктрині фактичного прецеденту. Це викликало тривалу дискусію в доктрині європейського права. Так, можна навести принаймні всім доктрин дії прецеденту у праві ЄС. [ 5 ]

1. Практика Суду ЄС не становить формально обов'язкового прецеденту в тому сенсі, в якому це розуміється в англосаксонському праві. Суд на практиці слідує прямо чи опосередковано своїй попередній практиці, але без визнання обов'язковості прецеденту. Це не в останню чергу обумовлено намаганням Суду уникати всього, що може обмежити його поле розсуду при обранні відповідної правової політики у майбутньому.

2. За винятком принципу res judicata (остаточне рішення суду, що не підлягає перегляду з того ж самого предмета, між тими самими сторонами та за тими самими фактичними обставинами), Суд ЄС не зв'язаний своїми раніше прийнятими рішеннями, однак така попередня судова практика не може ігноруватися. Іншими словами, слід визнати особливу роль Суду ЄС у тлумаченні та формулюванні принципів права Співтовариства без необхідності визнання за судовими рішеннями сили джерела права у формальному значенні.

3. Практика Суду ЄС не може формально вважатися джерелом права, оскільки прецедент у праві ЄС має тільки переконливу, але не обов'язкову силу поза межами принципу res judicata. Однак, це зовсім не означає, що рішення Суду можуть мати дію поза рамками res judicata (конкретного рішення). Так, у деяких випадках Суд, здійснюючи свої повноваження щодо тлумачення права ЄС, приймав на себе, по суті, квазізаконодавчу функцію. Незважаючи на винятковість таких випадків, та з огляду на узгодженість усталеної практики Суду та його авторитет, рішення Суду отримали силу та значення, що наближаються до обов'язкових. В такому сенсі практику Суду можна визнати «квазіджерелом» права ЄС.

4. Відповідно до цього підходу, вважається, що основний законодавчий орган ЄС -- Рада ЄС-- діє недостатньо активно, а в Комісії недостатньо повноважень, щоб заповнювати прогалини у правовому регулюванні. Це визначає особливе значення практики Суду ЄС і, відповідно, хоча і не є формально обов'язковою, тим не менш становить важливе джерело права ЄС. Відповідно, обов'язковість прецеденту в практиці Суду визнається питанням факту.

5. У правовому порядку Співтовариства Суд ЄС також здійснює законодавчу функцію, адже він часто змушених заповнювати прогалини в праві, що виникають внаслідок бездіяльності Ради ЄС. Відповідно, рішення Суду становлять джерело права ЄС, а сам хоча і не зв'язаний своїми попередньо прийнятими рішеннями, але поважає їх авторитет.

6. Коли Суд звертається до своїх попередніх рішень, він розглядає їх як обов'язкові для себе. І хоча спосіб формулювання принципів або загальних положень права в рішеннях ЄС дуже подібний до методів, що використовує французька Державна Рада (conseil d'Etat), техніка Суду щодо використання попередніх рішень та визначення ratio desidendi нагадує методи, притаманні англійським судам. У той же час Суд намагається нав'язати свою юридичну методологію національним судам. Тому фактична практика та методологія Суду ЄС виявляється сприятливою для еволюції принципу stare decisis. [ 4 ]

Якщо звернутися до власної практики Суду, то слід зробити висновок, що Суд хоча і покладається при вирішенні справ на свою попередню практику, тим не менш він не дотримується класичної доктрини stare decisis. З цієї перспективи можна зробити висновок про подібність доктрини прецеденту у практиці ЄС до французької доктрини «усталеної судової практики» (jurisprudence constante). Як вказав з цього приводу Генеральний адвокат Лагранж у справі Da Costa: «Незалежно від того, наскільки важливим може бути окреме рішення Суду, незалежно від того, наскільки абстрактним може бути тлумачення певного положення Договору, … слід дотримуватися золотого правила res judicata: Суд має виходити саме з морального авторитету своїх рішень, а не з юридичної сили res judicatа. Звичайно, ніхто не очікує, що, прийнявши важливе рішення, … Суд відійде від нього в іншому провадженні без вагомих причин, але він має зберігати юридичне право так вчинити».

Що стосується другого аспекту питання доктрини прецеденту в праві ЄС, тобто чи зобов'язані національні суди слідувати практиці Суду ЄС, то у справі Manzoni Генеральний адвокат Ворнер вказав на необхідність розрізнення, у контексті преюдиціального висновку, між дією res judicata та stare decisis. Визнаючи, що в силу першого принципу дія рішення обмежена конкретною справою, в рамках якої воно приймається, він, тим не менше, вказав на можливість застосування доктрини stare decisis, яка, на його думку, в праві ЄС означає, що «всі суди в Співтоваристві, за винятком Суду ЄС, пов'язані ratio decidendi рішення Суду ЄС. …Якщо відкинути такий висновок, то необхідно визнати, що нижчі суди та трибунали в держава-членах можуть розглядати рішення Суду ЄС тільки як переконливий авторитет і ігнорувати їх, якщо вважатимуть за потрібне, в той час як вищі суди… цього не можуть. Прийняття такого висновку, з іншого боку, означає, що всі суди в державах-членах у цьому аспекті знаходяться в однаковому становищі. На думку Генерального адвоката, юридичну силу рішень Суду ЄС слід порівнювати з рішенням Палати лордів, адже «рішення Палати лордів пов'язує, згідно з доктриною stare decisis, всі інші суди в Сполученому Королівстві, які повинні йому слідувати… але сама Палата лордів, і тільки вона одна, може переглянути та відійти від такого рішення в наступній справі». Такі ж міркування, на думку Генерального адвоката, повинні стосуватись і рішень Суду ЄС. [ 4 ]

Отже, незважаючи на той факт, що в установчих договорах ЄС прямо не вказується на обов'язковість для ЄС своїх попередніх рішень та за умов відсутності доктрини stare decisis, практика суду ЄС розвивається відверто за прецедентним принципом, рішення Суду ЄС є джерелом права та частиною правової системи ЄС, тобто Суд ЄС займається правотворчістю. Особливо це стосується актів тлумачення та судового контролю за правовими актами держав-членів ЄС на предмет відповідності загальноєвропейському законодавству.

Звичайно, судова правотворчість, що здійснюється Судом ЄС, відрізняється від «класичного» прецедентного права, але залишається такою, що пов'язано з юридичною природою судової влади у будь-якій країні, а також зі специфікою діяльності міжнародних судових органів (Суд ООН, Європейський Суд з прав людини тощо), а також відображує загальноєвропейську тенденцію. Вона, на думку дослідників діяльності Суду ЄС, полягає у тому, що судді не можуть подолати свої попередні правові позиції без вагомих на те причин, й тому важко провести розрізнення між суддями та законодавцем, оскільки будь-яке застосування передбачає тлумачення, що означатиме взосконелення та конкретизацію норм права.

4 Принципи права Європейського Союзу.

В правовій системі ЄС, як і в інших демократичних правових системах, існують загальноприйняті правові норми, наприклад верховенство права, презумпція невинуватості, а також принципи, коріння яких сягають ще римського права, а точніше non bis in diem (не можна карати двічі за те саме), audiatur et altera pars (вислухай іншу сторону), nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину та вини без доведення), pacta sunt servanda (договори повинні виконуватися). Ці принципи в європейському праві переважають над вторинним правом, але є нижчими за статусом від первинного.

Незалежність європейського права

Автономність правового порядку Спільнот та однозначність його застосування у всіх країнах-членах багаторазово підкреслював Європейський Суд . Країни-члени, утворивши Спільноти, обмежили свою правотворчу діяльність і в результаті дозволили утворити правовий порядок, незалежний від національної та міжнародної правових систем. Цей порядок є однаково обов'язковим до виконання усіма країнами-членами та їх громадянами, а також повинен застосовуватися внутрішніми судами.

2. Примат над національним правом

Принцип примату (першості) Спільнот над національним правом країн-членів регулює, як потрібно поводитися, якщо виникає конфлікт між нормою національного права та правом Спільнот. За таких умов право Спільнот має першість перед національною нормою. Слід підкреслити, що тут йдеться виключно про першість у застосуванні. Якщо в національному праві наявне положення, яке суперечить праву Спільнот, це не означає, що воно є автоматично недійсним, а лише забороняється його застосування.

3. Безпосередність застосування

Безпосередність застосування права означає, що нормативні правові акти Спільнот є нормою прямої дії в країнах-членах без необхідності їх ратифікації чи інкорпорації з національним правом. Інакше кажучи, право Спільнот безпосереднім чином визнає право та накладає обов'язки на інституції спільнот, країни-члени та їх громадян.

Цей принцип був визнаний Європейським Судом, незважаючи на початковий опір деяких країн-членів. .

4. Принцип рівності (заборона дискримінації)

Принцип рівності означає, що жоден громадянин ЄС не може бути дискримінований з огляду на його громадянство, стать, расу, етнічне походження, релігію, переконання, фізичні чи психічні недоліки, а також вік чи сексуальну орієнтацію.

Цей принцип виникає з положень договорів, правових актів та вироків Європейського Суду.

5. Принцип солідарності

Найкраще цей принцип сформульовано в статті 10 [5] Римського Договору: „Країни-члени вживатимуть усіх заходів загального чи приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають з цього Договору чи з дій, виконаних інституціями Спільноти. Ці країни будуть сприяти виконанню завдань Спільноти. Вони повинні утриматися від будь-яких дій, які могли б поставити під загрозу досягнення цілей цього Договору“.

Принцип солідарності з одного боку означає, що країни-члени не можуть не виконувати права Спільнот, думаючи про свої національні інтереси, а з іншого - мусять робити все можливе, щоб постанови права Спільнот реалізувати якнайкраще.

6. Принцип Субсидіарності

Простіше кажучи, принцип субсидіарності означає, що справи, до яких Спільнота не має виключної компетенції, не можуть реалізовуватися , поки країна-член може самостійно досягти дану ціль, принаймні так само добре, як би це могла зробити Спільнота.

Принцип примату права ЄС, принцип прямого ефекту права Європейського Співтовариства, загальні принципи права ЄС.

Принцип примату права ЄС :Принцип примату (першості) Спільнот над національним правом країн-членів регулює, як потрібно поводитися, якщо виникає конфлікт між нормою національного права та правом Спільнот. За таких умов право Спільнот має першість перед національною нормою. Слід підкреслити, що тут йдеться виключно про першість у застосуванні. Якщо в національному праві наявне положення, яке суперечить праву Спільнот, це не означає, що воно є автоматично недійсним, а лише забороняється його застосування.

Принцип прямого ефекту права Європейського Співтовариства:Щодо джерел первинного права ЄС діють принципи прямої дії – як і норми КУ – застосовуються безпосередньо і створюють права і обов’язки для фізичних і юр. Осіб, в т. ч. і судів ЄС. Стосовно прямої дії важливим є застосування принципу відповідальності держави за невиконання норм установчих договорів. Норми первинного права мають вищу юр. силу над нормами вторинного права. Будь-які акти ЄС не повинні суперечити нормам установчих договорів.

Принципи та характерні особливості європейського права

Незалежність європейського права

Автономність правового порядку Спільнот та однозначність його застосування у всіх країнах-членах багаторазово підкреслював Європейський Суд. Країни-члени, утворивши Спільноти, обмежили свою правотворчу діяльність і в результаті дозволили утворити правовий порядок, незалежний від національної та міжнародної правових систем. Цей порядок є однаково обов'язковим до виконання усіма країнами-членами та їх громадянами, а також повинен застосовуватися внутрішніми судами.

Примат над національним правом

Першість права Спільнот є наслідком зобов'язального характеру нормативних актів вторинного права (ст. 249 [189] Римського Договору ) і знаходить підтвердження в практиці Європейського Суду.

Безпосередність застосування

Цей принцип був визнаний Європейським Судом, незважаючи на початковий опір деяких країн-членів.

Принцип рівності (заборона дискримінації)

Цей принцип виникає з положень договорів, правових актів та вироків Європейського Суду, наприклад у справі Яна Вільяма Кована (Ian William Cowan), Габріель Дефрен (Gabrielle Defrenne).

Ян Вільям Кован був громадянином Великобританії, на котрого, під час перебування у Франції, напали, побили та пограбували в паризькому метро. Зловмисників не було спіймано. У такому випадку, французьке право передбачає можливість відшкодування за рахунок держави, але для цього потрібне було французьке громадянство або згода на перебування там. Кован подав скаргу про відшкодування на підставі ст. 12 [6 чи 7] Римського Договору, яка забороняє дискримінацію з огляду на національність.

Французький суд, маючи сумніви щодо того, чи згаданий припис із французького права суперечить праву Спільнот, звернувся до Європейського Суду за тлумаченням. У вироку Європейський Суд постановив, що відносно осіб, для котрих право на подорож до країни-члена є гарантованим правом Спільнот, країна не може встановлювати залежність надання компенсації за заподіяну шкоду, що була завдана в цій країні, від умови наявності громадянства цієї країни чи згоди на перебування там.

Справа Габріель Дефрен стосувалася однакового ставлення до працівників з огляду на стать (ст. 141 [119] Римського Договору ). Пані Дефрен була стюардесою бельгійських авіаліній Сабена і, згідно з національним законодавством пішла на пенсію у віці 40 років. Однак, вона вирішила, що це бельгійське положення дискримінує її, позбавляючи її, зокрема, від заробітків. Тому вона подала до бельгійського суду праці, опираючись на ст. 119 Римського Договору, яка забороняє дискримінацію з огляду на стать. Бельгійський суд, маючи сумніви, звернувся з цим питанням до Європейського Суду. Європейський Суд постановив, що сформульований в ст. 119 принцип, що чоловіки і жінки повинні отримувати однакову винагороду, є одним із головних принципів права Спільнот і на нього можна посилатися перед національними судами. Суди зобов'язані охороняти права, що виникають із цього принципу.

Принцип солідарності

Найкраще цей принцип сформульовано в статті 10 [5] Римського Договору: "Країни-члени вживатимуть усіх заходів загального чи приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають з цього Договору чи з дій, виконаних інституціями Спільноти. Ці країни будуть сприяти виконанню завдань Спільноти. Вони повинні утриматися від будь-яких дій, які могли б поставити під загрозу досягнення цілей цього Договору".

Принцип Субсидіарності

1. А очень простоглавное чтобы зарабатывать в Орифлэймнужно не продавать косметику как подумают многие а при
2. поле графіку; 2 графічний образ; 3 орієнтири простору; 4 масштабні орієнтири; 5 експлікацію легенду графі
3. Тема- Основні етичні вчення Мета- з~ясувати проблему типології етичних учень осмислити специфіку становле
4. Доклад. Электроискровое копирование принцип получения копии
5. нестационарное автор излагает свой взгляд на вытекающие из этого особенности методологии и методики обос
6. коммунальное хозяйство бытовое обслуживание населения народное образование здравоохранение физкультура
7. З КУРСУ ГРОШІ ТА КРЕДИТ Походження грошей
8. тематика для курсантов 2го курса дневной формы обучения специальности Судовождение преподавате.html
9. Лекции по Культуре
10. ~ ~ ~ ~~ - ~
11. Врачхирург для удаления зубов назначает всегда операцию утром время ~ от 9 до 13 часов
12. Роль информационных технологий в управлении предприятием
13. обучение процесс обучения понимается главным образом преподавание цель которого ученик.
14. на тему Розробка питань охорони праці при будівництві та єксплоатації промислової споруди
15. Тема 6.Межличностное взаимодействие интерактивная сторона общения
16. Общие требования безопасности для профессий и видов работ выполняемых в полевых условиях ТОИ Р0700198 с уче
17. Первомайская СОШ в п
18. Психологическая детерминация развития личности
19. ТЕМА КАДРЫ УПРАВЛЕНИЯ
20. Розвязання задач з елементарної математики в пакеті Mple-8

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе