У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

тема правових норм що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2015-07-10

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 2.2.2025

1.

Поняття господарського права як галузі права та як галузі правової науки.

Господарське право,як галузь права – це система правових норм, що регулюють відносини з

приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або керівництва нею із

застосуванням різних методів правового регулювання.

Наявні 3 точки зору:

-

(позитивна)ГПУ – це самостійна галузь права і немає нічого спільного з іншими;

-

(негативна)ГПУ – це не самостійна галузь права, це поєднання цивільно-правових норм і

адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання;

-

(змішана)ГПУ – це комплексна галузь права, в якій зібрані правові норми всіх галузей

права.

ГП, як галузь правової науки має свій предмет, метод та завдання.

Предмет:

-

вивчає історію становлення та розвитку;

-

системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном;

-

виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських

відносин;

-

напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і

правозастосовчої практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналізу, синтезу,

історичний, порівняльно-правовій, евристичний, синергетичний та ін.

Метод:

-

метод автономних рішень суб'єктів господарських відносин. Він ґрунтується на тому, що

суб'єкти господарювання мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не

суперечать законодавству України:

а) планують свою господарську діяльність;

б) в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають

зобов'язання в них, інші умови господарських взаємовідносин.

-

метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для

суб'єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів

господарювання підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним

законодавством. Це, зокрема, обов'язковість дотримання заборон закону щодо здійснення

господарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов'язок визначених у

законодавстві суб'єктів господарювання укладати з державою державні контракти тощо.

-

метод рекомендацій. Держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом

рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, примірні форми договорів

щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяльності у

сфері господарювання — це приклади застосування державою зазначеного методу.

Завдання:

-

забезпечення обґрунтованості та ефективності нормотворчого процесу;

-

визначення критеріїв оцінки відповідності господарського права (як галузі права)

закономірностям і принципам правового регулювання;

-

розробка найбільш оптимальних механізмів реалізації норм господарського права;

-

створення єдиного понятійного апарату господарського права;

-

пояснення правотворчих і правозастосовчих рішень і прогнозування наслідків порушення

закономірностей правового регулювання.

2. Предмет регулювання господарського права. Розмежування відносин у сфері господарювання з

іншими видами відносин.

Предмет регулювання ГПУ - є господарська діяльність пов’язана з виробництвом і реалізацією

продукції, виконанням робіт і надання послуг, а також із забезпеченням їхніх виробників необхідними

ресурсами.

Ознаки:

Page 2

-

вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб

виробника, а для задоволення потреб інших осіб (сфера суспільного виробництва);

- вона виконується на професійних засадах;

-

результати такої діяльності мають вартісний характер, вони реалізуються за плату, тобто

функціонують як товар;

-

ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави,

суспільства, значних прошарків населення тощо).


3. Господарські правовідносини: поняття, ознаки та види.

Господарські правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі

виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської

діяльності, характеризуються особливим суб'єктним складом, поєднанням організаційних і майнових

елементів, значним ступенем регулювання як з боку держави, так і суб'єктів цих відносин.

Ознаки:

-

Урегульованість цих відносин за допомогою господарсько-правових норм, у певних випадках -

ще й за допомогою господарських договорів;

-

Особливий суб'єктний склад :суб'єкти господарювання, органи державної влади, наділені

господарською компетенцією, споживачі, громадяни, громадські та інші організації, які

виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-

господарські повноваження на основі відносин власності;

-

Об'єктом господарських правовідносин є майно у формі речей і безтілесного майна/

нематеріальних активів (у тому числі об'єктів права інтелектуальної та права промислової

власності), необхідне для організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності;

-

Зміст - суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів господарювання й суб'єктів організаційно-

господарських повноважень та інших учасників господарського життя, визначені нормативно-

правовими актами (господарським законодавством) та іншими правовими документами

(договорами, зокрема), а також реальні дії зазначених осіб щодо реалізації цих прав та

обов'язків, спрямовані на безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення

продукції, виконання робіт, падання послуг);

-

Поєднання майнових та організаційних елементів;

•

сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору (якщо

засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих зборів (у передбачених

законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання

необхідних ліцензій та інших дозволів;

•

наділення новостворюваної організації необхідним для започаткування та здійснення нею

відповідної (визначеної установчими документами з урахуванням вимог закону) господарської

діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право

господарського відання, право оперативного управління;

-

Віддзеркалення в господарських правовідносинах публічних інтересів (держави, суспільства,

значних прошарків суспільства, зокрема, споживачів) та приватних інтересів (носіями яких є

конкретні суб'єкти господарювання, за винятком державних і комунальних), необхідність їх

збалансованого врахування в процесі їх державного (в тому числі нормативно-правового)

регулювання;

-

Юридичні факти – підстави виникнення, зміни та припинення:

•

дія чи бездіяльність (як правомірні, так і неправомірні) суб'єктів правовідносин; чи

•

події (стихійне лихо, внаслідок якого було пошкоджено майно підприємця; смерть власника

контрольного пакета акцій, який контролював акціонерне товариство, і спадкування таких

акцій кількома особами з різними/протилежними інтересами щодо управління набутими в

результаті цього корпоративними правами).

Page 3

Види:

I.

За характером правовідносин:

-

відносини з безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалізації

продукції, виконання робіт, надання послуг;

-

відносини з організації господарської діяльності (держав на реєстрація, ліцензування,

патентування, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).

II.

За взаємним становищем сторін:

-

горизонтальні, учасники яких рівноправні;

-

вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, в тому числі власник майна

чи уповноважений ним орган.

III.

За сферою дії:

-

внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації між її

структурними підрозділами, а також між господарською організацією та її структурними

підрозділами;

-

міжгосподарські (зовнішньо-господарські), що виникають між юридично самостійними

суб'єктами господарювання.

IV.

За галузями господарювання і сферами управління:

-

у галузі промисловості;

-

у галузі сільського господарства;

-

у галузі транспорту;

-

у галузі капітального будівництва;

-

у сфері приватизації;

-

у сфері антимонопольного (конкурентного) регулювання;

-

у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

4. Класифікація суб’єктів господарських правовідносин.

Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою

правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних

прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.

Види суб'єктів правовідносин:

1.

Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

-

громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

-

іноземні громадяни;

-

особи без громадянства (апатриди);

-

особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2.

Колективні суб'єкти (юридичні особи):

-

державні органи, організації, установи, підприємства;

-

органи місцевого самоврядування;

-

комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо — вітчизняні, іноземні,

міжнародні);

-

громадські об'єднання (партії, профспілкові організації тощо);

-

релігійні організації;

3.

Держава та її структурні одиниці:

-

держава;

Page 4

-

державні утворення (суб'єкти федерації — штати, землі, автономії; в Україні — Автономна

Республіка Крим);

-

адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);

4.

Соціальні спільноти :

-

народ;

-

нація;

-

етнічні групи;

-

громадяни виборчого округу тощо.

5. Методи господарського права.

-

метод автономних рішень суб'єктів господарських відносин. Він ґрунтується на тому, що

суб'єкти господарювання мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не

суперечать законодавству України:

а) планують свою господарську діяльність;

б) в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають

зобов'язання в них, інші умови господарських взаємовідносин.

-

метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для

суб'єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів

господарювання підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним

законодавством. Це, зокрема, обов'язковість дотримання заборон закону щодо здійснення

господарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов'язок визначених у

законодавстві суб'єктів господарювання укладати з державою державні контракти тощо.

-

метод рекомендацій. Держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом

рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, примірні форми договорів

щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяльності у

сфері господарювання — це приклади застосування державою зазначеного методу.

-Метод координації. – забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна з

яких не вправі нав’язувати свої умови іншій стороні; рішення укладається шляхом компромісу

(укладення господарського договору).

6. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.

Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які

регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління (в

тому числі організації) такою діяльністю.

Ознаки та особливості:

-

Значна розгалуженість і присутність великої кількості нормативних актів;

-

Перевага в господарському законодавстві комплексних нормативних актів, що містять норми

різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо);

-

Кодифікованість господарського законодавства;

-

Наявність в господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої

сфери дії - відомчих, регіональних, локальних - у конкретній господарській організації.

7. Напрями вдосконалення господарського законодавства.

Напрями вдосконалення господарського законодавства:

-

вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту. Цей напрям передбачає

необхідність врегулювання нових для господарської системи України відносин (конфлікту

інтересів у господарських організаціях корпоративного типу; правового становища

Page 5

холдингових компаній; господарських товариств державної та комунальної форм власності) та

врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом

прийняття нових або внесення відповідних змін до чинних нормативних актів; завданням

цього напряму є також забезпечення адекватності правового регулювання відносин у сфері

господарювання з врахуванням динаміки розвитку ринкових відносин і відповідно - прийняття

нових редакцій законів, прийнятих на початку запровадження ринкових відносин (початок 90-х

років XX століття);

-

вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми. Цей напрям

передбачає істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських

відносин; зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості,

що забезпечується контролем з боку Міністерства юстиції України у формі державної

реєстрації таких актів та набуття ними чинності за умови такої реєстрації; підвищення ролі

локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб'єктів

господарювання), які самостійно (але в межах, не заборонених законом) визначають напрями

своєї діяльності, внутрішню структуру, порядок використання прибутку та інші питання;

-

вдосконалення господарського законодавства щодо його системи. Цей напрям передбачає

вирішення проблем, пов'язаних з прийняттям Господарського та Цивільного кодексів

(усунення колізій між низкою норм цих кодексів; приведення усього масиву господарського

законодавства у відповідність до ГКУ; інкорпорацію господарського законодавства (видання

систематизованих збірок господарського законодавства) за предметним критерієм:

законодавство про приватизацію, законодавство про капітальне будівництво, законодавство

про господарські договори тощо; консолідацію господарського законодавства прийняття

замість кількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид господарських

відносин, - одного, який дозволяє усунути колізії в регулюванні певної категорії господарських

відносин;

-

гармонізація законодавства України з найдосконалішими міжнародними стандартами

регулювання відносин у сфері господарювання, законодавства міжнародних економічних

союзів, до складу яких входить чи планує увійти Україна (включаючи й Європейський Союз).

8. Поняття та ознаки підприємництва.

Підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом

державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення

суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної,

торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Ознаки:

1.

Підприємство є самостійним суб'єктом;

2.

Підприємство — це суб'єкт господарювання;

3.

Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання;

4.

Підприємство не має у своєму складі юридичних осіб;

5.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в

установчих банках і печатку.

9. Принципи здійснення підприємницької діяльності.

Принципи підприємницької діяльності( в ст. 44 ГК):

-

Вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

-

Самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів

продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів

ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги

відповідно до закону;

-

Вільний найм підприємцем працівників;

-

Комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

-

Вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів

та інших платежів, передбачених законом;

-

Самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання належної

йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Page 6

10. Некомерційне господарювання: поняття, ознаки, організаційно-правові форми здійснення.

Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що

здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та

інших результатів без мети одержання прибутку.

Ознаки:

1.

Суб’єктивний склад:

-

Суб’єкти господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях(щодо

видів господарської діяльності) підприємство в яких забороняється;

-

Суб’єкти господарювання державного або комунального секторів економіки на основі рішення

відповідного ОДВ чи ОМС;

-

Інші суб’єкти господарювання, яким здійснення підприємства заборонено законом. Не

можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади,

органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

2.

Мета:досягнення економічних та соціальних інтересів без мети досягнення прибутку;

3.

Самостійність здійснення некомерційної господарської діяльності,проте така діяльність, у

зв'язку з відсутністю у її суб'єкта мети отримання прибутку, не може здійснюватись без

фінансування, яке надається власниками майна і засновниками суб’єктів такої діяльності. Саме

це зумовлює залежність суб’єктів такої діяльності від власника майна та(або) засновників;

4.

Можливість здійснення такої діяльності на основі права власності та застосування до майна

суб’єктів такої діяльності спеціального правового титулу – права оперативного управління, що

передбачає:

-

Використання майна за цільовим призначенням та у визначених власником межах;

-

Контроль з боку власника за використанням майна;

-

Права власника вилучати надлишкове майно, що ним не використовується або

використовується не за цільовим призначенням;

-

Спеціальний режим фінансування суб’єктів некомерційної діяльності у разі збитковості;

здійснення за рахунок відповідного бюджету або за рахунок власника майна чи засновників.

Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб’єктами господарювання на основі

права власності, права господарського відання або права оперативного управління в організаційних

формах, які визначаються власником або відповідним органом державного управління чи органом

місцевого самоврядування. Якщо господарська діяльність організацій – юридичних осіб або громадян,

зареєстрованих як суб’єкти некомерційної діяльності, набуває характеру підприємницької діяльності,

до неї застосовуються положення законодавства, яке регулює підприємницькі відносини.

11.Організація та управління господарською діяльністю.

Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на раціональне

поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки

країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної

громади, суб'єкта господарювання).

Господарська система - впорядкована (організована) на певних засадах сукупність складових,

необхідних для забезпечення господарської діяльності певного рівня

Елементи господарської системи:

-

Суб'єкти ( суб’єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі);

-

Майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи);

-

Нормативне регулювання, що визначає правила функціонування відповідної господарської

системи, в тому числі правовий статус суб'єктів, правові форми взаємовідносин між

суб'єктами, відповідальність тощо;

Page 7

-

Інформаційна підсистема, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її

елементами та інші складові.

Господарські системи можуть бути різних рівнів:

•

Вищий рівень - економіка країни (макроекономіка);

•

Середній рівень - економіка певного регіону (АР Крим, області, міста, району, селища, села);

•

Проміжний рівень - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові групи;

•

Локальний рівень - суб'єкт господарювання.

-

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни

в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх

об'єднань, органів управління різного рівня);

-

Регіональний рівень має врахувати специфіку господарської системи конкретного регіону в

межах наданих державою повноважень;

-

На локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з урахуванням

вимог вищих рівній регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою,

власні параметри діяльності тощо.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах:

-

Нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності

конкретної системи);

-

Планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і

конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління

поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань);

-

Контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності

учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень,

вжиття заходів щодо їх усунення).

12.Державна політика у сфері господарювання – визначається гл. 2 ГК.

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою

забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -

економічної основи держави. Державний рівень організації господарської діяльності має особливо

важливе значення.

Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах

(прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне

вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і

соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів

господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. Політика може бути довго

(стратегічна) і короткострокова (тактична). (ст. 9 ГК) При цьому держава застосовує такі форми реалізації

економічної політики - економічну стратегію й економічну тактику.

Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу

перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань,

культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного

потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає

визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту

об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи

законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).

Page 8

Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для

реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному

періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).

У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:

1. структурно-галузева політика: прогресивні зміни у структурі народного господарства,

стимулювання розвитку галузей, науково-технічний прогрес, забезпечення конкурентоспроможності

вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова,

аграрна, будівельна та інші сфери економ.політики;

2. інвестиційна політика: залучення і концентрація коштів на потреби розширеного відтворення

основних засобів виробництва у пріоритетних галузях, а також забезпечення ефективного і

відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами

України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);

3.

амортизаційна політика: забезпечення процесу відтворення основних виробничих і

невиробничих фондів переважно на якісно новій технологічній основі;

4.

політика інституційних перетворень: роздержавлення економіки, приватизація та

націоналізація виробничих фондів, розвиток різних форм власності і господарювання, захист усіх форм

ефективного господарювання та ліквідацію протизаконних економічних структур;

5. цінова політика: дотримання необхідної паритетності цін, забезпечення стабільності оптових та

роздрібних цін (гл. 21 ГК та ЗУ «Про ціни і ціноутворення»);

6. антимонопольно-конкурентна політика: створення оптимального конкурентного середовища

діяльності суб'єктів господарювання, недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими,

сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

7. бюджетна політика: формування доходів і використання державних фінансових ресурсів,

узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання

державногоборгу, перерозподіл національного доходу;

8. податкова політика: забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на

суб'єктів господарювання, дотримання соціальної справедливості та конституційних гарантій прав

громадянприоподаткуванніїхдоходів;

9. грошово-кредитна політика: забезпечення економіки необхідним обсягом грошової маси, ефективного

готівкового обігу, залучення коштів до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів

на потреби функціонування і розвитку економіки (ЗУ «Про банки і банківську діяльність», «Про цінні

папери і фондовий ринок», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні

фонди)»;

10. валютна політика: встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти,

зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання (ЗУ «Про порядок здійснення

розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного

регулювання і валютного контролю»);

11. зовнішньоекономічна політика: регулювання відносин суб'єктів господарювання з іноземними

суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника (ЗУ «Про

зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про захист національного

товаровиробника від демпінгового імпорту», від «Про захист національного виробника від

субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.

Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне

використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності

населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту

прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян

тощо).

Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і засоби.

Правові форми державного керівництва економікою - це врегульовані правом, відмінні за конкретними

цілями і способом здійснення види діяльності держави (уповноважених державних органів, а також

органів місцевого самоврядування - щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки.

Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль.

Page 9

ГК (ст. 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності:

державне замовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та

стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових,

інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).

13.Методи державного регулювання економіки.

Від форм державного керівництва економікою слід відрізняти методи державного керівництва

економікою.

Методи державного керівництва економікою - це передбачені законодавством способи впливу

держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою отримання необхідного для суспільства

результату. Розрізняють адміністративні та економічні методи.

Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат

досягається прямим наказом компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню

суб'єктом господарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто

необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються

належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація

суб'єктів господарської діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення

податкових ставок та інших платежів тощо).

Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат

досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що

становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік - повільність дії:

бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу.

До економічних методів слід віднести:

• встановлення податкових пільг;

• державне кредитування суб'єктів господарювання;

• надання дотацій;

• застосування господарсько-правових санкцій за порушення


встановленого державою порядку у сфері господарювання.

У сучасних умовах господарювання держава в комплексі застосовує економічні та адміністративні

методи. При цьому домінування тих чи інших методів залежить від стану економіки, надзвичайних

обставин (стихійне лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих

чи інших питань суспільного життя.

14.Правове регулювання ліцензування господарської діяльності.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання —

ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом

визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов (кваліфікаційні, організаційні,

технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності).

Відносини регулюються ЗУ від 1 червня 2000 «Про ліцензування певних видів господарської

діяльності» - визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок

їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність

суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері

ліцензування.

Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської

діяльності, проф.діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг,

Page 10

зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і

радіомовлення, у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, у сфері освіти,

виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та

тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, будівельної діяльності, послуг з перевезень

пасажирів і багажу повітряним транспортом здійснюється згідно з законами, що регулюють

відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до статті 9 цього Закону ліцензуванню підлягають 45 видів господарської

діяльності (діяльність,пов’язана з корисними копалинами, вогнепальною зброєю, вибуховими

речовинами, небезпечними хім.речовинами, догороцінним камінням і металами, лікарськими

засобами, лотереями, медична і ветеринарна практика, тур операторська діяльність тощо).

Суб'єкт господарювання звертається до відповідного органу ліцензування із заявою

встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії повинні міститися

відомості про суб'єкта господарювання-заявника вид господарської діяльності, на

провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.У разі наявності у заявника філій,

відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої

ліцензії - зазначається їх місцезнаходження. До заяви додається виписка з Єдиного

державного реєстру юр.осіб та фіз.осіб-підприємців.

Рішення приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж 10 робочих днів з

дати надходження заяви та документів, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у

певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк. Заява про видачу

ліцензії залишається без розгляду якщо: заява подана (підписана) особою, яка не має на це

повноважень; документи подані з порушенням встановлених вимог. Рішення про відмову у

видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного

бюджету України встановлюється КМУ. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття

рішення про видачу ліцензії.

У ліцензії зазначаються:

•найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

•вид господарської діяльності, на право провадження якої видається ліцензія;

•найменування суб'єкта підприємницької діяльності;

•ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи-

суб'єкта підприємницької діяльності;

•місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльності;

•дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

•строк дії ліцензії;

•посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію; дата видачі ліцензії.

Ліцензія на провадження певного виду господарської діяльності видається на необмежений

строк. КМУ за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування може

обмежити строк, але не може бути меншим, ніж 5 років.

Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата

органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності.

Підставами для анулювання ліцензії є:

•заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

•акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов;

•рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;

Page 11

•нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи-суб'єкта

підприємницької діяльності;

•акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом

господарювання для одержання ліцензії;

•акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або

фізичній особі для провадження господарської діяльності;

•акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну

даних, зазначених в документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

•акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

•неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для

певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через 10 днів з дня його прийняття і

може бути оскаржено у судовому порядку.

15.Правове регулювання патентування підприємницької діяльності.

Після прийняття нового ПК відносини щодо патентування підприємницькою діяльністю

регулюються ст. 267 ПК.

Згідно з ПК, торговий патент - державне свідоцтво з обмеженим строком дії на

провадження певного виду підприємницької діяльності та користування яким передбачає

своєчасне внесення до бюджету відповідного збору.

Платниками такого збору є суб'єкти господарювання, їх відокремлені підрозділи, які

отримують в установленому цією статтею порядку торгові патенти та провадять такі види

підприємницької діяльності:

а) торговельна діяльність у пунктах продажу товарів;

б) діяльність з надання платних побутових послуг за переліком, визначеним КМУ;

в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти;

г) діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових лотерей).

Для певних видів торгівельної діяльності, визначених п.267.2, можливе придбання

пільгового торг.патенту.

Порядок придбання торгового патенту

Суб’єкт господарювання подає до органу державної податкової служби за місцем сплати

збору заявку на придбання торгового патенту, яка повинна містити такі відомості:


а) найменування суб’єкта господарювання, код за ЄДРПОУ (для юридичної особи) та

прізвище, ім’я, по батькові суб’єкта господарювання, реєстраційний номер облікової картки

платника податків (для фізичної особи);


б) юридична адреса (місцезнаходження) суб’єкта господарювання, а у разі якщо патент

придбається для відокремленого підрозділу, – місцезнаходження такого відокремленого

підрозділу згідно з документом, що засвідчує право власності (оренди);


в) вид підприємницької діяльності, для провадження якої придбається торговий патент;


г) вид торгового патенту;


ґ) найменування документа про повну або часткову сплату збору;


д) назва та фактична адреса (місцезнаходження) пункту продажу товарів, пункту з надання

платних послуг, пункту обміну іноземної валюти, грального місця, позначення «виїзна

торгівля»;


Page 12

е) назва, дата, номер документа, що засвідчує право власності (оренди);


є) період, на який придбається торговий патент.

Підставою для придбання торгового патенту є заявка, оформлена відповідно до цієї

статті. У разі невідповідності відомостей, наведених у поданій суб’єктом господарювання

заявці, документам, на підставі яких заповнена така заявка, або невнесення до заявки усіх

необхідних відомостей, орган державної податкової служби має право відмовити у видачі

торгового патенту суб’єкту господарювання.

Торговий патент видається особисто фізичній особі – підприємцю або особі,

уповноваженій юридичною особою, під підпис у 3-денний термін з дня подання заявки.

Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.

Бланк торгового патенту є документом суворого обліку. У разі втрати або зіпсування

торгового патенту платнику збору видається дублікат торгового патенту.

Для провадження торговельної діяльності, для кожного відокремленого підрозділу, який

не є платником податку на прибуток, торгові патенти придбаються суб’єктами

господарювання за місцем реєстрації такого відокремленого підрозділу. Так само окремо - для

кожного пункту продажу товарів, пункту з надання платних послуг, пункту обміну іноземної

валюти

У разі проведення ярмарків, виставок-продажів та інших короткотермінових заходів,

пов’язаних з демонстрацією та продажем товарів, суб’єкт господарювання придбає

короткотерміновий торговий патент.

Для здійснення діяльності у сфері розваг торговий патент придбається для кожного

окремого грального місця. Якщо окреме гральне місце має декілька незалежних гральних

місць, торговий патент придбається окремо для кожного з них.

Форма торгового патенту та порядок його заповнення встановлюються центральним

органом державної податкової служби.

Порядок використання торгового патенту


Торговий патент повинен бути відкритий та доступний для огляду. Оригінал торгового

патенту повинен бути розміщений:

• на фронтальній вітрині магазину, а за її відсутності – біля реєстратора розрахункових

операцій;

• на фронтальній вітрині малої архітектурної форми;

• на табличці в автомагазинах, на розвозках та інших видах пересувної торговельної

мережі, а також на лотках, прилавках та інших видах торговельних точок, відкритих у

відведених для торговельної діяльності місцях;

• у пунктах обміну іноземної валюти;

• у приміщеннях для надання платних послуг, а також у приміщеннях, в яких проводяться

розважальні ігри.

Для запобігання пошкодженню торгового патенту дозволяється розміщувати нотаріально

засвідчені копії торгових патентів у визначених цією частиною місцях.

Торговий патент діє на території, на яку поширюються повноваження органу, який здійснив

реєстрацію суб’єкта господарювання, або за місцезнаходженням відокремленого підрозділу.

Торговий патент, виданий для провадження торговельної діяльності з використанням

пересувної торговельної мережі (автомагазини, розвозки тощо), діє на території України.

Передача торгового патенту іншому суб’єкту господарювання або іншому відокремленому

підрозділу такого суб’єкта не дозволяється.

Page 13

Строк дії торгового патенту

Строк дії торгового і пільгового патенту, крім короткотермінового торгового патенту та

торгового патенту на здійснення діяльності у сфері розваг, становить 60 календарних

місяців.

Строк дії короткотермінового торгового патенту становить 1-15 календарних днів.


Строк дії торгового патенту на здійснення діяльності у сфері розваг становить 8

календарних кварталів.

У разі невнесення суб’єктом господарювання збору у встановлений цією статтею строк, дія

такого патенту анулюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулося

таке порушення.

16.Загальні засади створення суб’єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним органу (загальний порядок).

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад,

щодо державних унітарних підприємств — це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи

державної виконавчої влади:

- міністерства, державні комітети, інші центральні органи державної виконавчої влади. Вони

приймають рішення про створення державних підприємств, затверджують статути і контролюють

їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють

ефективність використання закріпленого за підприємствами майна. Щодо підприємств комунальної

власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради,

а також місцеві державні адміністрації .

Засновники реалізують засновницькі права шляхом:

- обрання організаційної форми суб'єкта господарювання; визначення цілей і предмета його

діяльності;

- прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту;

- передачі безоплатно на баланс суб'єкта господарювання основних фондів та обігових коштів;

- формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Утворення суб'єкта господарювання в юридичному розумінні — це затвердження та одержання

передбачених законом документів:

•

рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення суб'єкта

господарювання,

•

статуту (якщо цього вимагає організаційна форма),

•

свідоцтва про державну реєстрацію. За необхідності виділення для новостворюваного

суб'єкта господарювання земельної ділянки сюди входять також документи на

землекористування (землеволодіння). Дозвіл на користування утворюваним суб'єктом

господарювання земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за

рішенням місцевої ради за місцезнаходженням суб'єкта господарювання в порядку,

встановленому Земельним кодексом України;

Page 14

б) у випадках, спеціально передбачених законодавством — за рішенням інших органів, організацій

і громадян (спеціальний порядок). Так, в окремих випадках (наприклад, щодо підприємств

будівельного комплексу) функції і повноваження щодо утворення державних унітарних

підприємств Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям,

концернам тощо.

Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб'єкта господарювання:

- шляхом заснування нового суб'єкта господарювання;

- шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, по ділу, перетворення) діючого (діючих)

суб'єкта господарювання;

Стаття 56 ГК визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в т. ч. правові підстави, форми

створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.

Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника (власників) майна або

уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також

рішення інших органів, організацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні форми -

заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта

(суб'єктів) господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу

(виділення) діючого суб'єктагосподарюваннязарозпорядженнямантимонопольнихорганів відповідно до

антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України

«Про захист економічної конкуренції»).

Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог

господарського законодавства, включаючиантимонопольно-конкурентне, щодо запобігання економічній

концентрації.

Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів (документа), які мають

відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 ГК,

а спеціальні - в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з

виключними видами діяльності: «Про банки і банківську діяльність»; «Про цінні папери і фондовий

ринок»; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», «Про

страхування» та ін.

Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються:

• видів установчих документів: рішення про утворення суб'єкта господарювання

(приймається при створенні господарської організації унітарного типу), засновницький договір

(укладається у разі заснування суб'єкта господарювання двома і більше особа


ми), статут (приймається в передбачених законом випадках – при створенні підприємства;

господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів; виробничого кооперативу),

положення (філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій зі

статусом юридичної особи);

• змісту установчих документів (мають бути зазначені найменування та місцезнаходження

суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його

органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу

прибутків та збитків, умови його реор


ганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом);

• спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення. У засновницькому договорі

засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності

щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків,

управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та

Page 15

входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені

законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону; статут суб'єкта

господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і

предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу

прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та

ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями

організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством); положенням

визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування,

відокремлених підрозділів господарської організації зі статусом юридичної особи.

17. Порядок державної реєстрації суб’єктів господарювання.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання — це засвідчення факту створення або

припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця

фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом

внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Регулюється ЗУ «Про державну

реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», загальні положення- ст. 57-58 ГК.

Згідно з Законом порядок проведення державної реєстрації суб'єктів господарювання

(юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців) включає, зокрема:

1. перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору,

та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав

для відмови у проведенні державної реєстрації;

2. внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу -

підприємця до Єдиного державного реєстру;

3. оформлення і видачу виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться державним реєстратором

виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній,

районній у містах Києві та Севастополі державній

Для проведення державної реєстрації засновник (засновники) юридичної особи або особа,

що має намір стати ФОП, або уповноважена ними особа повинні особисто подати

державному реєстратору такі документи:

1.заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації;

2.для ЮО - примірник оригіналу(ксерокопію, нотаріально засвідчену копію)

рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної

особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів (у

разі подання електронних документів - один примірник); інформацію з

документами, що підтверджують структуру власності засновників - юридичних

осіб, яка дає змогу встановити фізичних осіб - власників істотної участі цих

юридичних осіб.

3.Для ФОП - копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі

фізичних осіб - платників податків; нотаріально посвідчену письмову згоду батьків

(усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником

є ФО, яка досягла 16 років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.

4.документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення

державної реєстрації юридичної особи.

Page 16

Державний реєстратор зобов'язаний залишити без розгляду документи, якщо:

1.документи подані за неналежним місцем проведення державної 


реєстрації;

2.документи не відповідають вимогам Закону;

3.документи подані не в повному обсязі;

4.для ЮО - документи подано особою, яка не має на це повноважень, або до

державного реєстратора надійшло рішення суду щодо заборони у проведенні

реєстраційних дій;

Залишення документів без розгляду не перешкоджає повторному зверненню до

державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для

залишення цих документів без розгляду.

За реєстрацію сплачується збір. Документом, що підтверджує внесення реєстраційного

збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення

державної реєстрації, якщо вони не передбачені законодавством.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів без розгляду

зобов'язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні

державної реєстрації. Перевірка здійснюється з використанням відомостей Єдиного

державного реєстру.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи

державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної

реєстрації ЮО ідентифікаційний код відповідно до вимог ЄДРПОУ та внести до Єдиного

державного реєстру запис про проведення державної реєстрації ЮО на підставі відомостей

цієї реєстраційної картки; ФОП - державний реєстратор повинен внести до Єдиного

державного реєстру запис про проведення державної реєстрації ФОП на підставі відомостей

реєстраційної картки.

Не пізніше наступного робочого дня з дати державним реєстратором видається

(надсилається поштовим відправленням) для ЮО - один примірник оригіналу установчих

документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації ЮО

та виписка з Єдиного державного 


реєстру; для ФОП - виписка з Єдиного державного реєстру.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати 3 робочих дні –

для ЮО, 2 робочих дні – для ФОП, з дати надходження документів.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена

ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з

описом вкладення) такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Реєстраційна

картка — це документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення

відповідних записів до Єдиного державного реєстру;

- копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у

випадках, передбачених за коном;

- два примірники установчих документів. ГК визначає зміст засновницького договору, у якому

засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності

щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків,

Page 17

управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та

входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені

законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

-

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про:

- його найменування і місцезнаходження;

- мету і предмет діяльності;

- розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;

- порядок розподілу прибутків і збитків;

- про органи управління і контролю, їх компетенцію;

- про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарю вання;

- інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання,

передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству;

- документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації

юридичної особи.

Кошти, одержані як реєстраційний збір, зараховуються до місцевого бюджету за місцезнаходженням

юридичної особи або місцем проживання фізичної особи—підприємця.

Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або

копія платіжного доручення з відміткою банку.

У випадках, що передбачені законом, додатково подається (надсилається) копія рішення органів

Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на

узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання.

У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування

статутного фонду (статутного або складеного капіталу), додатково подається документ, що

підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного

або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.

У разі державної реєстрації відкритих акціонерних, додатково подається звіт про проведення підписки

на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.

У разі державної реєстрації селянського (фермерського) господарства, додатково подається копія

Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на

право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про

право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.

У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична

особа, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її

місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної

реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені законодавством.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваженою

ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт та документ, що

засвідчує його (її) повноваження.

Page 18

Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за

описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом)

засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи вноситься до

журналу обліку реєстраційних дій.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний

реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної

особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств

та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної

реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації

юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати

надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлене і видане (надіслане

рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним

реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи. Разом

із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику або уповноваженій ним особі

видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з

відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну

реєстрацію фізичних осіб — підприємців є документами суворої звітності, мають облікову серію і

номер.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи зазначаються:

- найменування юридичної особи;

- ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;

- місцезнаходження юридичної особи;

- місце проведення державної реєстрації;

- дата проведення державної реєстрації;

- прізвище та ініціали державного реєстратора.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем повинна подати

особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем

проживання такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця;

- копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб—платників податків та

інших обов'язкових платежів;

Page 19

- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації

фізичної особи—підприємця.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної

реєстрації фізичної особи—підприємця, якщо вони не передбачені законом.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному

реєстратору додатково пред'являється паспорт.

Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця,

приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається

рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця

вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення

державної реєстрації фізичної особи—підприємця, якщо:

- документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи—

підприємця;

- документи не відповідають вимогам Закону;

- документи подані не у повному обсязі. Про залишення документів, які подавалися для проведення

державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду заявнику в день надходження

документів державним реєстратором видаються (надсилаються рекомендованим листом з описом

вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для

проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду та документи, що

подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, відповідно до опису.

Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—

підприємця, без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора

в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без

розгляду. Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для

проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду зобов'язаний перевірити

ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи—

підприємця. Перевірка на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації

здійснюється з використанням відомостей Єдиного державного реєстру. За відсутності підстав для

відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи—підприємця державний реєстратор

повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної

особи—підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації

фізичної особи—підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення

державної реєстрації фізичної особи—підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи—

підприємця. Строк державної реєстрації фізичної особи—підприємця не повинен перевищувати двох

робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної осо-би—

підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи – підприємця повинно бути оформлене

державним реєстратором і видане (надіслане рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного

робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи—підприємця зазначаються:

- ім'я фізичної особи—підприємця;

Page 20

- ідентифікаційний номер фізичної особи—платника по датків та інших обов'язкових платежів з

Державного реєстру фізичних осіб—платників податків та інших обов'язкових платежів (далі —

ідентифікаційний номер фізичної особи—платника податків);

- місце проживання фізичної особи—підприємця;

- дата проведення державної реєстрації;

- місце проведення державної реєстрації;

- прізвище та ініціали державного реєстратора. Свідоцтво про державну реєстрацію підписується

держав ним реєстратором та засвідчується його печаткою.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи

—підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби,

Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної

реєстрації фізичної особи—підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису

до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної

реєстрації фізичної особи—підприємця для взяття фізичної особи—підприємця на облік.

Відомості про юридичну особу або фізичну особу—підприємця включаються до Єдиного державного

реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.

Державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників

цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців з

Єдиного державного реєстру.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

- повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;

- ідентифікаційний код юридичної особи;

- форма власності;

- організаційно-правова форма;

- центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери управління якого належить юридична

особа державної форми власності чи юридична особа, в статутному фонді якої частка держави

становить не менше 25 відсотків;

- місцезнаходження юридичної особи;

- перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім'я, місце проживання,

- ідентифікаційний номер фізичної особи—платника податків, якщо засновник — фізична особа;

- найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник — юридична особа;

- основні види діяльності;

- прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи

без довіреності, у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери фізичних осіб—

платників податків;

- дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи;

- дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного

із засновників (учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (статутного або складеного

капіталу) на дату проведення державної реєстрації та дата закінчення його формування;

- дата та номер запису про проведення державної реєстрації юридичної особи, дати та номери записів

про внесення змін до нього; - підстави для відмови у проведенні державної реєстрації; - серія та номер

свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію; - дані

про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них; - підстави для відмови у

проведенні державної реєстрації змін до установчих документів; - дата та номер запису про

скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; - дані про дату

постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби,

Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування

- дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

Page 21

- дані про перебування юридичної особи в процесі припинення, зокрема дата реєстрації рішення

засновників (учасників) або уповноважених ними органів про припинення юридичної особи,

відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);

- дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстава для його

внесення;

- дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи, підстава для

його внесення;

- місце проведення державної реєстрації, а також місце про ведення інших реєстраційних дій,

передбачених Законом;

- місцезнаходження реєстраційної справи;

- дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного державного реєстру;

- прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про

державну реєстрацію юридичної особи, внесла зміни до цього запису або запис про державну

реєстрацію припинення юридичної особи;

- дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження (ч. 2 ст. 17

Закону).

В Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі відомості щодо фізичної особи—підприємця:

- ім'я фізичної особи;

- ідентифікаційний номер фізичної особи—платника по датків;

- місце проживання;

- основні види діяльності;

- дата та номер запису про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, дати та

номери записів про внесення змін до нього;

- підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

- серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну

реєстрацію;

- підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу—

підприємця;

- дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової

служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

- дані про перебування фізичної особи—підприємця в процесі припинення підприємницької

діяльності

- дата та номер запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною

особою—підприємцем, а також підстава для його внесення;

- дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення підприємницької діяльності

фізичною особою — підприємцем, а також підстава для його внесення;

Page 22

- місце проведення державної реєстрації, а також місце про ведення інших реєстраційних дій,

передбачених Законом;

- місцезнаходження реєстраційної справи;

- прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про

державну реєстрацію фізичної особи—підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про

державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою—підприємцем;

- дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її

. В Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її

місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а також

відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб. Згідно з ч. 10 ст. 58 ГК відомості щодо

державної реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню

реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному

друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за

місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної

реєстрації суб'єкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку,

встановленому Кабінетом Міністрів України. Порушення встановленого законом порядку створення

суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів,

що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта

господарювання. Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в

судовому порядку. Перереєстрація суб'єкта господарювання здійснюється в порядку, встановленому

для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійснюється за його

особистою заявою (добровільне), а також на підставі рішення суду (примусове) у випадках:

а) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

б) здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам;

в) в інших випадках, передбачених законом (наприклад, у разі несвоєчасного повідомлення суб'єктом

господарювання про зміну свого місцезнаходження; визнання суб'єкта підприємництва банкрутом;

неподання протягом року до органів держаної податкової служби податкових декларацій, документів

бухгалтерської звітності згідно із законодавством).

Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення

заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

18. Загальні засади припинення діяльності суб’єктів господарювання.

Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом

України (статті 59-61), а спеціальні - законами, що визначають особливості правового статусу суб'єктів

господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:

• форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідація);

• підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: добровільне припинення -

ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого

Page 23

органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів,

членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у

разі досягнення мети, заради якої його було створено) та примусове припинення (за рішенням

антимонопольних органів чи суду у передбачених законом випадках, в т. ч. у разі визнання суб'єкта

господарювання в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом; у разі

скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках);

• принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб 'єкта господарювання

(оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності

індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку

до газети «Урядовий кур'єр» та/або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або

органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом

десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання — ч. 8 ст. 59 ГК);

• форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації — визначення правонаступників суб'єкта

господарювання, який при пиняє свою діяльність в результаті реорганізації; щодо ліквідації —

встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з

майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повернення майна, що залишилося після задоволення

претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що ліквідується). Стаття 112

ЦК більш ґрунтовно регулює питання задоволення вимог кредиторів, встановлюючи черговість (чотири

черги). Спеціальні порядки черговості встановлюютьсязаконами: «Провідновленняплатоспроможності

боржникаабовизнанняйогобанкрутом» (ст. 31); «Проінститутиспільногоінвестування(пайовіта

корпоративніінвестиційніфонди)».

Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 59-61 Господарського

кодексу, регулюються Цивільним кодексом (стосовно юридичних осіб - статті 104-112), а також низкою

законів: «Про банки і банківську діяльність» (статті 26, 28, 87-98); «Про цінні папери і фондову

біржу» (ст. 36); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні

фонди)» (статті 20-21); «Про страхування» (ст. 43); «Про відновлення платоспроможності боржника

або визнання його банкрутом» (статті 22-34) та ін.

Діяльність суб'єкта господарювання припиняється за:

1.

рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів;

2.

за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників;

3.

за рішенням суду.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника

підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Це можуть бути:

зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо. Види юридичних підстав примусового

припинення суб'єкта господарювання визначені в законодавстві у вигляді примірного переліку.

Примусово діяльність суб'єкта господарювання припиняється:

-

на підставі рішень суду (господарського суду) про визнання недійсними установчих

документів суб'єкта господарювання (або невідповідність їх чинному законодавству) та акта

(рішення засновника) про створення суб'єкта господарювання;

-

на підставі рішення суду (господарського суду) за поданням органів, що контролюють його

діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;

-

на підставі рішення суду (господарського суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про

зміну свого місце знаходження (при зміні місцезнаходження суб'єкт господарювання

повинен в семиденний термін повідомити про це реєструючим орган);

-

на підставі рішення господарського суду про визнання суб'єкта господарювання банкрутом.

ГК передбачає дві правові форми припинення суб'єкта господарювання:

-

реорганізацію Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб’єкта

господарювання одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі

реорганізації суб'єкта господарювання усі його права та обов'язки переходять до

Page 24

правонаступника і правонаступників.

-

ліквідацію. У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без

правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб'єкт господарювання ліквідується:

- за ініціативою осіб, зазначених у ч. 1 ст. 59 ГК;

- у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої

його було створено;

- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

- у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

19. Поняття та ознаки суб’єктів господарського права.

Згідно із ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання,

споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською

компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів

господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин

власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин

(господарського права). Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким

притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

1. безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання

послуг) або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна

Page 25

підприємств, господарським об'єднанням, промислово-фінансовим групам, а також господарським

міністерствам та відомствам;

2. створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом

порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний - залежно від

виду, організаційно-правової форми, виду діяльності; набуття статусу суб'єкта господарських

відносин (що зазвичай є завершальною стадією процесу створення господарської організації), як

правило, пов'язується з їх державною реєстрацією;

3. наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської

діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами

господарського права на різних правових титулах: праві власності, праві повного господарського

відання, праві оперативного управління, праві користування, праві оперативно-господарського

використання;

4. наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом

господарювання можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати права та обов'язки, право на

захист інтересів, відповідальність за порушення); обсяг правосуб'єктності фіксується в законі та в їх

установчих документах.

Таким чином, суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських

відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені

у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють

господарськоюправосуб'єктністю.

20. Поняття та ознаки підприємства як організаційної форми господарювання

Відповідно до ст. 191 ЦК «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується

для здійснення підприємницької діяльності», і як таке є сукупністю нерухомих і рухомих речей,

майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави,

оренди та інших правочинів.

Ст. 62 ГК: Підприємство – самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним

органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для

задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,

науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності

в порядку, передбаченому цим

Кодексом та іншими законами.

Притаманні такі риси:

• належність до основної ланки економіки;

• безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої

господарської діяльності – як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

• можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній, комунальній,

колективній, приватній;

• установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (засновницький

договір, положення);

• функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить


вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це


майно може бути закріплено за підприємством на різних правових титулах.;

• наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи;

• індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання - власне найменування

(фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; підприємство повинно мати

ідентифікаційний код платника податку;

• порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління

одноособовим керівником) чи корпоративного типу (управління за допомогою створених

органів);

Page 26

• ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від

правового режиму майна підприємства (підприємства-власники, підприємства – невласники).

21. Організаційна структура та управління підприємством

Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом ОДВ

або ОМС, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом

систематичного здійснення виробничої, науково-дослідницької, торгівельної, іншої госп. діяльності в

порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Організаційна структура підприємства - внутрішня структурна організація підприємства, його

побудову чи склад підрозділів (ланок), більшою чи меншою мірою відособлених усередині даного

підприємства, що складається з виробничих структурних підрозділів ( виробництв, цехів, відділень,

бригад, бюро, лабораторій тощо) і функціональних структурних підрозділів апарату управління

(управлінь, відділів, бюро, служб тощо), які утворюють організаційну єдність підприємства як

цілісного суб'єкта господарювання, очолюваного єдиним органом управління. Організаційна

структура підприємства визначається насамперед цілями і задачами діяльності, його виробничими

функціями і залежить від багатьох умов: типу виробництва, характеру продукції, що випускається, або

робіт, які виконуються, масштабу підприємства, організації виробничих процесів, їх особливостей

тощо.

Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про

них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими

документами. Структурним підрозділом підприємства є така його ланка, яка має відособлені, чітко

визначені функції у виробничому процесі, відмінні від функцій інших ланок, і в силу цього входить у

ціле як організаційно відособлена від інших підрозділів частина підприємства.

Внутрішньогосподарський статус структурних підрозділів підприємства, їх функції, права й обов'язки

визначаються локальними нормативно-правовими актами підприємства - положеннями про них, що

зазвичай затверджуються органами управління самого підприємства в порядку, передбаченому

установчими документами, статутом.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність

працівників і штатний розпис.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені

підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними

органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені

підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого

підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що

знаходяться за її межами, регулюється ГК (ст.116) та іншими законами.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі

поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні

трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або

через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений

ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним

Page 27

укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність

керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму

за погодженням сторін.

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в

органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з

юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання

діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Порядок управління підприємством залежить від типу підприємства:

1)унітарного типу – управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником

майна підприємства;

2)корпоративного типу – управління та контроль здійснюється за допомогою створених учасниками

органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим

ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися

колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового

колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних

договорів визначаються законодавством про колективні договори. Трудовий колектив підприємства

становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового

договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з

підприємством.

22. Види та організаційно-правові форми підприємств

1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство – діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання

(юридичної особи);

- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності;

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм

власності).

2. За критерієм наявності у статутному фонді підприємства іноземних інвестицій та їх розміру:

- підприємства з іноземними інвестиціями – в статутному фонді іноз. інвестиція має становити не

менше 10 %;

- іноземні підприємства – в статутному фонді п. іноз. інвестиція становить 100%.

Page 28

3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, складу майна та

порядку управління в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні:

- унітарне підприємство - створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно,

формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут,

розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і

формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та

ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на

власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

- корпоративне підприємство – утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх

спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової

діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав,

у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів

та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що

створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на

приватній власності двох або більше осіб.

4. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік:

- малі (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова

чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від

реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 млн. грн..

- великі підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за

звітний (фінансовий) рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт,

послуг) за рік перевищує суму 100 млн. грн...

- середні (усі інші підприємства).

5. За критерієм залежності від іншого суб’єкта господарювання або можливості впливу на інше

підприємство розрізняють асоційовані підприємства 2-х видів:

- залежне п. – контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних

зборах якого володіє інший суб’єкт господарювання;

- контролююче п. – здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним

пакетом акцій чи відповідною часткою у майні залежного підприємства, або на підставі володіння

більшістю голосів у загальних зборах чи інших органах упр. залежного підприємства. У випадках

існування залежності від іншого підприємства підприємство визнається дочірнім.

У ГК не згадуються такі види підприємств : підприємство художніх промислів та інноваційне

підприємство.

23. Правове становище державних комерційних підприємств

Підприємство державної ф-ми власності – це статутна господарська організація унітарного чи

корпоративного типу, що функціонує на базі державного майна , створюється та/або контролюється

державою і безпосередньо здійснює господарську діяльність, володіючи необхідним обсягом

правосуб’єктності – залежно від виду(комерційне чи некомерційне – казенне п.) та форми ( унітарне

чи корпоративне) підприємство. Державне унітарне п. поділ.: 1)державні комерційні п.( мета

Page 29

діяльності – отримання прибутку; 2)казенні підприємства ( мета – задоволення певних державних або

соціальних потреб, мета отримання прибутку відсутня або має другорядне значення).є

Державне комерційне підприємство – це підприємство унітарного типу, яке діє з метою

отримання прибутку на базі відокремленої частини державного майна ( без поділу його на частки),

закріпленого за підприємством на праві господарського відання, створюється в розпорядчому порядку

компетентним ОДВ, входить до сфери управління зазначеного органу і несе відповідальність за

власними зобов’язаннями усім закріпленим за ним майном.

Ознаки (74-75 ГК):

1) є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва (ст..44

ГК), і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського

відання майном ;

2) майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського

відання.

3) статутний капітал державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до

сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання.

Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється

законом.

4) необхідність підтримання майнового стану підприємства не нижче встановленого мінімального

розміру статутного фонду;

5) держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть

відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених ГК та іншими законами.

6) збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів

державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або

недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

7) державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку,

передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство).

8)найменування повинно містити слова «державне підприємство» та вказівку на орган влади, до сфери

управління якого входить дане підприємство;

9) затвердження фінансового плану п. до 1 вересня року, що передує плановому, компетентними

органами держави ( КМУта органами до сфери управління яких входять підприємства) та ін.

24. Правове становище казенних підприємств

Казенне підприємство – це таке державне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої

частини державної власності, що не підлягає приватизації, створюється за рішенням КМУ і входить до

сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

Ознаки (ст.. 76-77 ГК):

1) Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

Page 30

- законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

- основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

- за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

- переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за

своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути

рентабельним;

- приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

2) Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про

створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а

також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і

ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до

компетенції якого належить створення даного підприємства.

3) Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі,

зазначеному в статуті підприємства.

4) Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку,

печатку із своїм найменуванням.

5) Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства,

призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності,

визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений

дозвіл.

6) Найменування казенного підприємства повинно містити слова «казенне підприємство».

Джерелами формування майна казенного підприємства є:

- державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;

- кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;

- цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

- кредити банків;

- частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена

статутом;

- інші джерела, не заборонені законом.

25. Правове становище комунального унітарного підприємства

Комунальне унітарне підприємство – це таке унітарне підприємство, яке діє на базі

відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням

ОМС в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти

відповідним комунальним майном.

Page 31

Ознаки:

1) Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування

в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його

управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є

представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах,

визначених ГК та іншими законодавчими актами.

2) Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється

за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або

на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

3) Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери

управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір

статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою

радою.

4) Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне

підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить

дане підприємство.

5) Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу

місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

6) Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до

сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

7) Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів

державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними

органами добровільно або за рішенням суду.

8) Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються

відповідно до вимог, встановлених ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних

підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

26. Правовий статус громадянина-підприємця

Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької

діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно

до статті 58 ГК.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно

до закону може бути звернено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

- безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

- із залученням або без залучення найманої праці;

- самостійно або спільно з іншими особами.

Page 32

Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або

через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності

спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки

відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права

і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення

юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та

відповідно до принципів, передбачених у статті 44 ГК.

Громадянин-підприємець зобов'язаний:

- у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів

господарської діяльності;

- повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних

документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що

підлягають відображенню у реєстраційних документах;

- додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт,

послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції,

встановлених законодавством;

- не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного

законодавства;

- вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

- своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для

нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі

в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених статтями 46 і 49 ГК, а

також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за

завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог ГК та інших

законів.

27. Правове становище приватного підприємства

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного

або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої

праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта

господарювання - юридичної особи ( дочірнє підприємство іншого приватного підприємства).

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається ГК ( ст..62-72) та іншими

законами.

Приватні підприємства можуть бути двох типів:

Page 33

1) унітарний – майно може закріплюватись на будь-якому з основних правових титулів праві

власності, праві господарського відання та праві оперативного управління;

2) майно зазвичай закріплюється на праві спільної часткової приватної власності, але і не

виключається застосування таких правових титулів, як право господарського відання чи оперативного

управління.

Установчий документ – статут, що затверджується засновником(засновниками). У разі створення ПП

двома і більше особами має бути укладений договір.

28. Правове становище виробничого кооперативу

Виробничий кооператив - господарська організація корпоративного типу, яка утворюється на

добровільних засадах, шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої

господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку.

Ознаки:

1)підприємство корпоративного типу колективної форми власності;

2)мета діяльності – отримання доходу від здійснення господарської діяльності ( виробництво

продукції/товарів, виконання робіт, надання послуг);

3)створення на добровільних засадах;

4)наявність статусу юридичної особи;

5)наявність статуту як обов’язкового установчого документу, який повинен містити відомості,

визначені ст.8 ЗУ «Про кооперацію»;

6)здійснення виробничо-господарської діяльності на засадах самофінансування;

7)мінімальна кількість засновників (членів) – 3.

8)наявність власного майна, яке формується за рахунок таких джерел: паї членів

кооперативу(основний та додатковий); внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові);

кошти, що надходять від ГД кооперативу; грошові та майнові пожертвування та ін..

29. Особливості правового статусу кредитних спілок у сфері господарювання

Кредитною спілка – це неприбуткова організація, заснована громадянами – фізичними особами у

встановленому законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з метою

задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитна

спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

Громадяни, які постійно проживають на території України, можуть об'єднуватися у кредитні

спілки.

Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної

спілки.

Page 34

Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та

іншого майна.

Кредитна спілка не може бути засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності.

Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спілки визначаються

ГК, законом про кредитні спілки та іншими законами.

КС є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг

членам КС.

Основними принципами діяльності КС є добровільність вступу та свобода виходу з КС,

рівноправність членів КС.

Основний правовий титул майна – право власності. Учасники КС несуть відповідальність лише

майном, що належить їм на праві власності, відсутня субсидіарна відповідальність членів КС, які

несуть лише ризик збитків у межах своїх пайових внесків.

Органи управління і контролю КС:

1.загальні збори членів КС – вищий орган;

2.спостережна рада – обирається загальними зборами КС та підзвітна їм;

3.правління КС – виконавчий орган;

4.кредитний комітет – спеціальний орган, відповідальний за організацію кредитної діяльності КС;

5.ревізійна комісія КС – здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю КС.

30. Поняття та класифікація господарських товариств

Господарські товариства – це господарські організації, які створюються фізичними або

юридичними особами на договірних засадах шляхом обєднання майна та підприємницької діяльності

з метою отримання прибутку ( як загальне правило).

Ознаки:

1.у випадках, передбачених ГК, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Товариством однієї особи може бути лише господарське товариство, що належить до об'єднань

капіталів, оскільки в персональних товариствах розмір частки учасника зазвичай не впливає на його

можливості щодо управління справами товариства.

2.Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники

господарських відносин, зазначені у статті 2 ГК, а також громадяни, які не є суб'єктами

господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів

господарювання або інших осіб встановлюються ГК, іншими законами.

3.Господарські товариства є юридичними особами.

4.Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського

товариства, зберігають статус юридичної особи.

5.Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не

передбачено законом.

Види ГТ за критерієм домінування персональних чи майнових елементів:

1) персональні товариства(домінують персональні елементи) : повне товариство – персональна

участь всіх учасників; командитне товариство – персональна участь частини учасників;

Page 35

2) обєднання капіталів( домінують майнові елементи, персональна участь є необов’язковою чи

незначною): акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з

додатковою відповідальністю.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою

відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні

товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на

визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями

тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в

межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал,

поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за

своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади,

несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого

поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за

своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть

додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному

розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між

ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову

солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників

здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову

солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні

учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише

особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

31.Органи управління господарським товариством, їх компетенція.

32.Права і обов’язки учасників господарського товариства.

33.Правове становище акціонерних товариств

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд , поділений на

визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями

тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в

межах вартості належних їм акцій.

Особливості акціонерного товариства:

1.

Статутний фонд акціонерного товариства формується шляхом емісії та продажу акцій

фізичним та/або юридичним особам. Мінімальний розмір статутного фонду AT встановлено у

розмірі, не менше суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки

мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

Page 36

2.

Акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій).

3.

Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і

зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом

випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують

їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного

продажу на умовах, визначених Законом України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і

фондову біржу»1, іншими актами про фондовий ринок.

4.

Фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі

власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів, обов'язки акціонерів

визначені статтями 116, 117 ЦК, ст. 88 ГК, статтями 10, 11 Закону «Про господарські

товариства», статтями 4, 5, 8, 9 Закону «Про цінні папери і фондову біржу».

5.

Особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За

ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з

обмеженою відповідальністю.

6.

Товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань. Акціонерне

товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить

товариству, призначати керівника та реалізувати інші права власника дочірнього підприємства.

7.

Акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак.

За способом функціонування акцій розрізняє:

Види: публчні та приватні АТ

34.Правове становище товариства з обмеженою відповідальністю.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд,

поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за

своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.

Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з

діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Називаючи цей вид товариства товариством «з обмеженою відповідальністю», законодавець не має на

увазі обмеження відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи)

якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного

фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик

збитків у межах своїх вкладів до статутного фонду (у разі фінансового краху товариства його

учасники лише понесуть збитки у розмірі їх вкладів до статутного фонду товариства). Установчими

документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не

повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної

частини вкладу. До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники

зобов'язані сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів, що підтверджується документами,

виданими банківською установою. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою,

підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Учасник товариства з обмеженою

відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у

статутному фонді одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства

з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не

встановлено статутом товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі

частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, якщо

статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення

цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з

дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку

встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина)

Page 37

учасника може бути відчужена третій особі (ч. 2 ст. 147 ЦК). У разі передачі частки (її частини) третій

особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який

відступив її повністю або частково. Частка учасника товариства може бути придбана самим

товариством, яке протягом одного року зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам

у порядку, встановленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал. Будь-який з

учасників товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства із сплатою йому

вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. За домовленістю

між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена

переданням майна в натурі.

35.Правове становище товариства з додатковою відповідальністю.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого

поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за

своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть

додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному

розмірі до вкладу кожного з учасників. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається

в установчих документах. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення

ЦК про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і

законом.

36.Правове становище командитного товариства.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників

здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову

солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні

учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних учасників, вони несуть

солідарну відповідальність щодо боргів товариства. Командитне товариство створюється і діє на

підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний

учасник, засновницький договір переоформляється на одноособову заяву, підписану повним

учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим

документом є одноособова заява {меморандум), яка містить усі відомості, встановлені законом для

командитного товариства. Правовий статус командитного товариства визначається нормами статей 133

—139 ЦК, статей 67—74 Закону «Про господарські товариства» (ці статті закону стосуються

правового статусу повних товариств) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних

статтях (статті 78—83) Закону «Про господарські товариства», безпосередньо присвячених

командитним товариствам. Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення

грошових або матеріальних вкладів. Згідно зі ст. 137 ЦК вкладник командитного товариства має

право:

1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі

товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;

3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі

товариства відповідно до положень ст. 147 ЦК. Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили

Page 38

декілька вкладників, зазначена частка роз поділяється між ними відповідно до їхніх часток у

складеному капіталі товариства;

4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;

5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;

6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку,

встановленому засновницьким договором (меморандумом);

7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі,

повідомивши про це товариство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному

товаристві. Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі,

способами й порядком, передбаченими засновницьким договором, проте сукупний розмір їхніх часток

не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в засновницькому договорі. На

момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25

відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами,

розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством

вони не беруть. Управління справами командитного товариства здійснюється тільки повними

учасниками. Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами здійснюється ним

самостійно. Вкладники не мають права перешкоджати діям повних учасників з управління справами

товариства. Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідальність вкладника обмежується

вкладом у майні товариства, в окремих випадках, передбачених законом, він також несе повну

відповідальність. Приміром, якщо вкладник вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без

відповідних повноважень, і схвалення його дій командитним товариством не буде отримано, він

відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно

до законодавства може бути звернено стягнення. Крім загальних підстав припинення діяльності

господарських товариств, командитне товариство припиняється також у разі вибуття усіх вкладників.

Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників замість ліквідації командитного

товариства перетворити його на повне товариство.

37.Правове становище повного товариства.

Повним товариством визнається таке товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між

ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову

солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Повне товариство

створюється і діє на підставі засновницького договору (статуту цей вид товариства не має).

Засновницький договір повного товариства, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, має

визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і

порядок внесення ними вкладів.

Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким

договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено

окремим учасникам.

Page 39

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною

згода всіх учасників товариства.

Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти

правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено

ведення справ товариства.

У відносинах з третіми особами повне товариство не може посилатися на положення засновницького

договору, які обмежують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені

товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи

могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.

Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у

разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування

здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло

майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв'язку з:

- виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;

- виключенням зі складу учасників;

- вибуттям зі складу учасників з причин, що не залежать від учасника. Порядок і особливості виходу,

виключення та вибуття учасників зі складу повного товариства визначаються відповідно статтями 126,

128 та 129 ЦК, іншим законом та засновницьким договором. Як уже зазначалося, учасники повного

товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке

може бути звернене стягнення. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 124 ЦК.

Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того, чи виникли

вони після або до його вступу до товариства. Якщо борги товариства повністю сплатить один з

учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників,

які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

38.Поняття об’єднання підприємств, їх класифікація.

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств

з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних

та соціальних завдань.

Ознаки:

1.

Підприємства консолідуються в групи — об'єднання на основі певних матеріальних

(економічних) інтересів (спільність інтересів): це об'єднання виробничої, наукової та іншої

діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Матеріальні інтереси

як основа об'єднання визначаються засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та

функції об'єднання. Установчий договір укладають між собою підприємства — засновники

об'єднання. Засновники об'єднання затверджують і його статут. Єдність матеріальних інтересів

членів як основа об'єднання — це його економічна ознака.

2.

Об'єднання як суб'єкт господарювання і суб'єкт господарського права має майно, юридично

відособлене від майна членів об'єднання. Майном об'єднання є:

а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об'єднання на його баланс згідно з договором чи

статутом;

Page 40

б) майно, набуте об'єднанням у результаті господарської діяльності;

в) майно створених об'єднанням підприємств. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на

умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські,

цільові тощо). Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в

оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання.

Вартість майна об'єднання відображається у його балансі. Господарське об'єднання має право

утворювати за рішенням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва,

а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням

підприємства діють відповідно до положень ГК, інших законів та статуту підприємства, затвердженого

об'єднанням. Майно учасників об'єднання не входить до складу майна об'єднання. З урахуванням

цього розмежовується відповідальність об'єднання і його учасників як суб'єктів права: об'єднання

підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не

відповідають за зобов'язаннями об'єднання. Установчим договором або статутом об'єднання можуть

бути передбачені винятки з цього правила. Після припинення діяльності об'єднання майно, яке

залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми учасниками.

Порядок розподілу (як правило, відповідно до часткової участі) визначається договором або статутом.

Цю ознаку об'єднання можна вважати економіко-юридичною ознакою.

3.

Централізація в руках об'єднання як суб'єкта права функцій і повноважень його учасників. Це

організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує об'єднання, визначають його

засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, науково-технічні,

комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх

централізації є делегування учасниками об'єднанню у відповідних частинах належних їм

повноважень з метою централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку органів

об'єднання. Правовою формою делегування таких повноважень є договір або статут

об'єднання;

4.

Особлива (складна) правосуб'єктність, її особливість обумовлена організаційною структурою

об'єднання. Учасниками об'єднання можуть бути лише підприємства (організації) — юридичні

особи, кожне з яких при входженні до об'єднання зберігає статус юридичної особи незалежно

від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення ГК та інших

законів щодо регулювання діяльності підприємств. Цим об'єднання відрізняється від

підприємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як

учасники об'єднання залишаються самостійними суб'єктами господарського права.

5.

Разом з тим об'єднання підприємств також є самостійним суб'єктом права. Об'єднання

створюється і реєструється як суб'єкт права;

6.

Діє на основі договору та/ або статуту; володіє майном, яке юридично відособлене від майна

учасників об'єднання;

7.

Має самостійний (власний) і зведений (спільний для членів) баланси, поточний та інші

рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридичною особою. Згідно з ч. 2 ст.

121 ГК підприємство — учасник господарського об'єднання має право:

- добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його

утворення чи статутом господарського об'єднання;

- бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом

господарського об'єднання не встановлено інше;

- одержувати від господарського об'єднання в установлено у порядку інформацію, пов'язану з

інтересами підприємства;

- одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту.

Page 41

Дещо вужчі права мають підприємства, які входять до складу державного або комунального

господарського об'єднання. Такі підприємства не мають права без згоди об'єднання виходити з його

складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами

господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

Отже, з точки зору правосуб'єктності, об'єднання становить собою сукупність самостійних суб'єктів

права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об'єднання.

Класифікація:

1.

Залежно від порядку заснування об'єднання:

-

господарські об'єднання( господарське об'єднання — це об'єднання підприємств, утворене за

ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою

господарську діяльність, господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або

статуту, який затверджується їх засновниками, господарські об'єднання — це договірні

об'єднання;

-

державні господарські об'єднання;

-

комунальні господарські об'єднання.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — це об'єднання підприємств, утворене

державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у

визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких

входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого

самоврядування. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його

утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Державні (комунальні) об'єднання — це статутні об'єднання.

Особливості правового становища державних (комунальних) господарських об'єднань полягають у

тому, що:

- засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не самі підприємства.

Склад учасників і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства і держкомітети

(безпосередньо або за погодженням з Антимонопольним комітетом, Мінекономіки, Мінфіном

України). Комунальні господарські об'єднання створюються, реорганізуються і ліквідуються

відповідними радами чи держадміністраціями;

- державні (комунальні) господарські об'єднання діють на підставі затверджених засновниками

статутів, тобто не мають установчих (засновницьких) договорів. Отже, предмет і цілі їхньої діяльності

визначають власники (уповноважені органи), а не самі учасники об'єднань;

- особливістю правового становища державних (комунальних) господарських об'єднань є обмежене

право виходу підприємств з них. Частина 1 ст. 120 ГК встановлює такі організаційно-правові форми

об'єднань підприємств:

- асоціації( це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності

підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських

функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі

об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно

господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є

господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств

— учасників асоціації , за рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх

інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями);

Page 42

- корпорації( це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і

комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень

централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації);

- консорціуми(це тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками

певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних

проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані

ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших

джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум

припиняє свою діяльність);

- концерни(це статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової

залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і

виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх

інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники

концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну);

- інші форми об'єднання інтересів підприємств, передбачені законом (союзи, спілки, асоціації

підприємців тощо).

39.Функції та компетенція об’єднання підприємств.

Функції:

- виконання завдань, визначених договором, статутом, актом про створення об'єднання (промислова

діяльність, будівництво, транспортна діяльність тощо);

- вирішення спільних для групи підприємств питань, зокрема, питань соціально-економічного

розвитку; - проведення спільної для галузі науково-технічної політики (поліпшення якості продукції,

підвищення технічного рівня виробництва, ефективне використання потужностей,

зовнішньоекономічна діяльність тощо);

- виконання за необхідності планових функцій, якщо це передбачено статутом або засновницьким

договором;

- координаційні;

- захист прав та інтересів підприємств об'єднання тощо.

Повноваження:

- приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств і організацій;

- затверджують статути цих суб'єктів;

- контролюють дотримання підприємствами статутів;

- вживають заходів до керівників підприємств у випадках порушення статутів;

- здійснюють контроль за ефективним використанням і збереженням майна, закріпленого за

підприємствами;

- укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

Page 43

- дають згоду Фонду державного майна України на створення спільних підприємств, до статутних

фондів яких передається майно, що є державною власністю, тощо.

Корпораціям як центральним органам державного управління заборонено безпосереднє втручання в

господарську діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких вони є. Основні положення

щодо управління об'єднанням підприємств встановлені ст. 122 ГК, згідно з якою господарські

об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи,

передбачені статутом господарського об'єднання.

Вищий орган господарського об'єднання:

- затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни до нього;

- вирішує питання про прийняття до господарського об'єднання нових учасників та виключення

учасників з його складу;

- утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору;

- вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господарського об'єднання..

Певні особливості встановлені ГК щодо управління державним (комунальним) господарським

об'єднанням:

-

Управління цими суб'єктами здійснюють правління об'єднання і генеральний директор

об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв

рішення про утворення об'єднання.

-

Склад правління визначається статутом об'єднання.

-

Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається

статутом об'єднання відповідно до закону.

-

Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено

адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах,

передбачених установчими документами відповідного об'єднання.

40.Управління об’єднанням підприємств.

41.Правове становище господарських об’єднань.

42.Правове становище холдингових компаній.

Холдинговою компанією визнається суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій

дочірнього підприємства (підприємств). Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами

встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ст. 126 ГК та інших

законів. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено)

невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані

дочірньому підприємству збитки. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства

опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відпо

43.Правовий режим майна суб’єктів господарювання.

Правовий режим майна суб’єктів господарювання - встановлені чинним законодавством структура майна,

порядок і умови його набуття, використання і вибуття, здійснення суб’єктом права володіння, користування,

розпорядження ним, реалізація функцій управління майном, а також його правова охорона і порядок звернення

на нього стягнення кредиторів.

Суб’єкт господарювання може вносити зміни до правового режиму майна.

Page 44

Під правовим режимом майна суб'єктів господарювання в теорії господарського права розуміють

встановлені правовими нормами:

а) структуру цього майна;

б) порядок його придбання (формування), використання і вибуття;

в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська

діяльність є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками, — право господарського

відання, право оперативного управління і право оперативного використання майна.

Право володіння чужим майном виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно

було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших

природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб

суб'єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право

користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості

проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі,

зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).

44.Види майна та джерела формування майна суб’єктів господарювання.

Види майна в сфері господарювання:

-

Майно в речовій формі:

•

Об’єкти нерухомого майна (земля, об’єкти, розташовані на землі, переміщення яких є

неможливим, оскільки при цьому вони втрачають свою цінність та цільове призначення; вони

є незамінними, індивідуалізовані, право власності на нерухоме майно підлягає державній

реєстрації).

•

Об’єкти рухомого майна (річ, яка може вільно переміщуватися в просторі, правовий режим

якої спрощений, право власності на неї не підлягає державній реєстрації, як правило всі рухомі

речі є товарами).

-

Нематеріальні активи (в цивільному праві - безтілесне майно) – об’єкти інтелектуальної, в

тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визначені у встановленому

законом порядку об’єктом права власності суб’єкта господарювання (Положення

стандартного бухгалтерського обліку «Нематеріальні активи» № 8 від 18.10.1999 р. зі

змінами і доповненнями).

Нематеріальний актив – це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, але може бути

ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше 1

року або операційного циклу

 

(якщо він більше 1 року) для виробництва, торгівлі, в адміністративних

1

цілях або з метою надання в оренду (права інтелектуальної власності, незавершені об’єкти

капітального будівництва, право користування земельною ділянкою тощо).

До монетарних активів належать:

Операційний цикл - період виробництва продукції.

1

Page 45

-

Грошові кошти та їх еквіваленти;

-

Інші активи, які мають бути отримані у фіксованій сумі грошей.

Решта активів є немонетарними (будівлі, споруди, обладнання, устаткування тощо).

-

Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається в статутному капіталі

господарської організації, вони включають в себе правомочності на участь такої особи в

управлінні господарською організацією, на отримання певної частки прибутку даної

організації, на отримання частини активів у разі ліквідації, а також мають інші правомочності,

визначені статутом організації.

-

Цінні папери( цінний папір) - документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що

посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб’єктом

господарювання, який його придбав або випустив (емітент) і безпосереднім власником цінного

паперу паперів, що передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також

можливість передачі прав, що випливають з цього документу інших особам.

Джерела формування майна суб’єктів господарювання:

1.

Грошові та матеріальні внески засновників, учасників майно суб’єкта господарювання. Вони

можуть бути двох видів:

•

Передача у власність господарської організації.

•

Передання майна в користування.

2.

Доходи від реалізації продукції робіт послуг. ПСБО № 15 «Дохід».

•

До покупця мають перейти всі вигоди і ризики, пов’язані з правом власності на майно.

•

Підприємство має втратити право на управління і контроль над реалізованою продукцією.

•

Сума доходу або виручки має бути достовірно визначена (ціна мінус собівартість).

3.

Доходи від цінних паперів:

•

Дивіденди – доходи від пайових цінних паперів; дивіденд – платіж, який здійснюється

юридичною особою – емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь

власника таких корпоративних прав (засновника чи учасника господарської організації), що

засвідчують право власності інвестора на частку в майні, в активах емітента у зв’язку з

розподілом частини його прибутку.

•

Проценти – доходи від боргових цінних паперів; процент – дохід, який сплачується або

нараховується позичальником на користь кредитора у вигляді плати за користування

залученими коштами та майном протягом визначеного періоду.

4.

Капітальні вкладення та дотації з бюджетів.

•

Капітальні вкладення (капітальна інвестиція) – господарська операція, яка передбачає

придбання будівель, споруд, інших об’єктів нерухомого майна, а також нематеріальних

активів, які підлягають амортизації.

•

Дотації з бюджетів – кошти, які надаються суб’єктом господарювання за реалізовані ним

товари, виконані роботи або надані послуги, фінансування яких відбувається з відповідного

бюджету для покриття витрат такого суб’єкта господарювання.

5.

Надходження від продажу або здачі в оренду майнових об’єктів, які належать суб’єктам

господарювання:

Page 46

•

Виручка від продажу;

•

Дохід від оренди або здачі в користування таких об’єктів;

•

Дохід від придбання майна у інших суб’єктів господарювання.

6.

Кредит – кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у

користування суб’єкта користування на певний строк та під проценти:

•

Фінансовий кредит;

•

Товарний кредит;

•

Кредит під цінні папери, які засвідчують відносини позики.

7.

Фінансова допомога:

•

Поворотна;

•

Безповоротна п.14.1.257 Податкового кодексу.

8.

Благодійні безоплатні внески і пожертвування організацій та громадян.

45.Склад майна, що використовується у сфері господарювання.

Майно підприємства складається:

-Основні фонди (основні засоби) – матеріальні активи, вартість яких перевищує 2500 грн. і поступово

зменшується у зв’язку з фізичним та моральним зносом, а очікуваний строк експлуатації такого майна

з моменту введення його в експлуатацію становить понад 1 рік; основні фонди використовуються

поступово, а перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою

амортизаційних відрахувань;

-Обігові кошти (оборотні засоби) – сировина, паливо, матеріалу, малоцінні та швидкозношувані

предмети та інше майна, яке споживається суб’єктом господарювання протягом одного операційного

циклу, але в будь-якому разі до спливу строку в 1 рік і вартість яких переноситься на собівартість

виконаних робіт, наданих послуг, виробленої продукції;

-Нематеріальні активи;

-Спеціальні фонди та резерви.

-Операційний цикл – проміжок часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отриманням

коштів від реалізації вироблених з них товарів, робіт, послуг.

-Кошти – гроші в обороті:

1.В готівковій формі

2.В безготівковій формі ст. 5 ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».

Нематеріальні активи

П.4.1.20 Податкового кодексу України – визначення нематеріальних активів в аспекті

податкового законодавства.

Вартість нематеріальних активів визначається сумою витрат на їх придбання або доведення

відповідних об’єктів до стану, придатного для їх використання.

На нематеріальні активи також може нараховуватися амортизація, якщо вони зношуються (але

терміном не більше ніж на 10 років).

Спеціальні фонди і резерви

Спеціальні фонди і резерви – грошові кошти підприємства, які не беруть безпосередньої участі

у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням, що визначаються законом

або установчими документами. Такі фонди прийнято поділяти на 2 групи:

1.Обов’язкові, створення яких вимагається законом незалежно від волі суб’єкта підприємницької

діяльності (статутний фонд, резервний фонд, амортизаційний фонд). Статутний капітал створюється

ще до моменту реєстрації таких суб’єктів.

Page 47

2.Спеціальні фонди факультативного характеру – створюються на розсуд суб’єкта підприємницької

діяльності (інноваційний фонд, фонд соціального забезпечення працівників).

Всі разом в сукупності фонди підприємства становлять цілісний майновий комплекс

підприємства – господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції, робіт, послуг із

наданою йому земельною ділянкою, на якій такий об’єкт знаходиться, автономними інженерними

комунікаціями і системою енергозабезпечення.

46.Похідні від права власності правові титули майна суб’єктів господарювання.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація)

здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці

засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну

частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі

останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називаться похідними від

традиційного права вланості. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного

господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д)

право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від

власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник,

залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним

суб'єктом.

Право довірчої власності Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності

визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління

майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі

відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного

майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може

бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону «Про іпотечне

кредитування...», ст. 1 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»); управитель як довірчий

власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом та договором межах

(ст. 26 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 8 Закону «Про фінансово-кредитні

механізми...»), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном)

відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої

власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного

власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються

законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на

договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне

майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш

обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на

цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і

затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за

своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі,

і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за:

державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними

підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними

підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та

релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але

ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління

може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його

цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні

установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права

оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право

розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то суб-сидіарну

відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна

(щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних

підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78

ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються

Page 48

господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями,

громадянами.

47.Право оперативного управління.

Право оперативного управління – речове право суб’єкта господарювання юридичної особи, який

володіє, користується розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, але лише за його

цільовим призначенням і для здійснення некомерційної господарської діяльності. Такий суб’єкт може

самостійно розпоряджатися лише закріпленими за ним коштами (це характерно для державних

установ), в окремих випадках – також майном, яке не належить до основних засобів (що характерно

для казенних підприємств).

Власник майна несе субсидіарну відповідальність по боргам суб’єкта, якому він надав майно

на праві оперативного управління.

48.Право господарського відання.

Право повного господарського відання – це речове право суб’єкта підприємництва, який володіє,

користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, з обмеженням правомочності

розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника.

-Використовується для здійснення комерційної діяльності (підприємництва);

-Обмежується право розпорядження основними фондами (потрібна згода власника майна або

уповноваженого ним органу);

-Власник такого майна не має права втручатися в оперативну господарську діяльність суб’єкта, якому

надав майно на такому титулі, лише може здійснювати контроль за використанням і збереженням

належного йому майна. Для цього власник виконує такі дії:

1.Затверджує фінансовий план підприємства;

2.Надає попередню згоду на відчуження основних фондів;

3.Надає згоду на списання з балансу неповністю амортизованих основних фондів і згоду на

прискорену амортизацію;

4.Слідкує за своєчасністю сплати, перерахування, надходження частини доходу від діяльності такого

підприємства;

5.Періодично, на рідше 1 разу на рік, призначає ревізію фінансово-господарської діяльності

підприємства, як правило за підсумками фінансового року, така ревізія також призначається у разі

зміни керівника. Це право користується таким само захистом від порушень як і право власності.

49.Право державної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації.

В об’єктивному розумінні державна власність – сукупність правових норм, які регулюють відносини

державної власності щодо майна.

В суб’єктивному розумінні державна власність – юридично визначена і забезпечена можливість

суб’єкта господарювання використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою і в

інтересах народу України.

-Суб’єкт права власності сам встановлює правові норми, які регулюють відносини державної

власності.

-Реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств:

державні комерційні і казенні підприємства.

-Специфічність форм реалізації прав власника.

Форми реалізації права державної власності – врегульовані правом різні за призначенням і змістом,

способами здійснення, види діяльності державних органів і організацій, пов’язані з використанням

державного майна:

1.Господарське управління фондом державної власності – здійснюється вищими органами державної

влади - ВРУ, ПУ, КМУ.

2.Корпоративні права і управління корпоративними правами держави – створення державних

підприємств, управління корпоративними правами через уповноважених осіб, участь держави у

господарських організаціях, корпоратизація (спосіб роздержавлення).

3.Господарське відання, оперативне управління.

4.Користування державним майном на підставі окремих господарських договорів.

Page 49

В об’єктивному розумінні державна власність – сукупність правових норм, які регулюють відносини

державної власності щодо майна.

В суб’єктивному розумінні державна власність – юридично визначена і забезпечена можливість

суб’єкта господарювання використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою і в

інтересах народу України.

Ознаки:

-

Суб’єкт права власності сам встановлює правові норми, які регулюють відносини державної

власності.

-

Реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою

підприємств: державні комерційні і казенні підприємства.

-

Специфічність форм реалізації прав власника.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

-

Функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва утому числі)

здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом

України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення

складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-

правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин

єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів

виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;

-

Суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини

державної власності;

-

Реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою

підприємств та організацій, які діють у певних правових формах.

Правові форми реалізації права державної власності -це врегульовані правом, різні за

призначенням та способами здійснення види діяльності державних органів і державних господарських

організацій, пов'язані з використанням державного майна.

Можна виділити кілька таких форм:

•

Загальне управління фондом державної власності, що здійснюється вищими органами

державної влади - Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів України і

реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку

єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної

власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в

господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення

порядку управління вказаними частинами.

•

Господарське управління окремими частинами фонду державної власності стосовно засобів

виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими

міністерствами та відомствами, Фондом державного майна України, державними

господарськими об'єднаннями та державними холдинговими компаніями - в частині

делегованих їм функцій відповідними господарськими міністерствами через такі

повноваження: створення, реорганізація та ліквідація державних підприємств та організацій,

визначення мети та предмета їх діяльності (затвердження статутів і положень), здійснення

контролю за ефективністю використання ними державною майна, встановлення підвідомчим

підприємствам економічних лімітів і нормативів, розміщення державних замовлень тощо.

Page 50

•

Корпоративні права: створення державних (національних) акціонерних товариств

(холдингових компаній) та участі а господарських організаціях корпоративного типу за участю

інших осіб.

•

Господарське відання державними засобами виробництва здійснюється державними

комерційними підприємствами - суб'єктами цього права. Зміст права повного господарського

відання державного підприємства складають повноваження щодо володіння, користування та

розпорядження закріпленим за підприємством майном з дотриманням вимог закону і статуту

підприємства.

•

Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та

казенними підприємствами - суб'єктами цього права. Воно передбачає цільове володіння,

користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом,

статутом і вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить

дане підприємство.

50.Правові засади приватизації державного та комунального майна.

Майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його

окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні

підприємства, а також об’єкти незавершеного будівництва та акції (частини, паї), що належать державі

у майні інших суб’єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь громадян чи недержавних

юридичних осіб і приватизовані цими особами відповідно до закону.Приватизація державних

(комунальних) підприємств здійснюється не інакше як на виконання державної програми приватизації,

що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, і в порядку, встановленому законом.

Приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх майна здійснюється шляхом:

-купівлі-продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що

передбачають конкуренцію покупців;

-викупу цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у

випадках та порядку, передбачених законом;

-викупу майна державного (комунального) підприємства в інших випадках, передбачених законом.

Кожний громадянин України має право на придбання державного майна в процесі приватизації в

порядку, встановленому законом. Загальні умови та порядок здійснення приватизації державних

(комунальних) підприємств або їх майна визначаються законом.В окремих галузях народного

господарства законом можуть бути визначені особливості приватизації майна державних підприємств.

У процесі приватизації державного (комунального)

підприємства права працівників підприємства, що приватизується, гарантуються законом. Об’єкти

приватизації – це майно підприємств, яке перебуває в державні власності, а також майно, що належить

АР Крим.

ЗУ «Про приватизацію державного майна» виділяє такі групи об’єктів приватизації:

1.Майно підприємств, цехів, виробництв, інших підрозділів, які є цілісними майновими комплексами,

і якщо їх виділити зі складу підприємства, не порушиться технологічний процес виробництва.

2.Об’єкти незавершеного будівництва, законсервовані об’єкти.

3.Акції, частки, паї, які належать державі в майні господарських товариств та їх об’єднань.

ЗУ «Про державну програму приватизації» від 18.05.2000р.

А) Цілісні майнові комплекси державних підприємств і їх структурні підрозділи, які можуть бути

виділені в самостійні підприємства, з середньообліковою чисельністю осіб до 100 осіб включно, або

понад 100 осіб, але в разі якщо вартість основних фондів недостатня для формування статутного

фонду публічного акціонерного товариства.

В) Цілісні майнові комплекси підприємств з середньообліковою чисельністю працюючих понад 100

осіб, вартість основних фондів достатня для формування статутного фонду публічного акціонерного

товариства.

Г) Цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій публічних акціонерних товариств, які на

момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне домінуюче становище на

загальнодержавному ринку товарів, робіт, послуг і мають стратегічне значення для економіки країни.

Page 51

Д) Об’єкти незавершеного будівництва і законсервовані об’єкти.

Е) Акції, частки, паї, які належать державі в статутних капіталах господарських товариств,

розташованих як на території України, так і за кордоном.

Ж) Незалежно від вартості це об’єкти охорони здоровця, освіти, культури, спорту, мистецтва,

санаторно-курортних закладів та профілакторії, табори відпочинку, об’єкти соціально-побутового

призначення, в тому числі такі, що перебувають на балансах державних підприємств, у разі якщо

вони не були включені до майна, яке передавалося в комунальну власність.

Приватизації не підлягають об’єкти, які мають загальнодержавне значення, а також казенні

підприємства.

Об’єктами загальнодержавного значення визнаються майнові комплекси підприємств і їх структурних

підрозділів, де основний вид господарської діяльності – виконання робіт, надання послуг,

виробництво продукції загальнодержавного значення.

Субєкти приватизації

1. Державні органи приватизації у ролі продавця.

2. Покупці і їх представники.

3. Посередники.

Приватизаційний процес

Стадії:

1. Опублікування списку об’єктів у виданнях державних органів приватизації чи у місцевій пресі.

2. Прийняття рішення про приватизацію об’єкта на підставі заяви або на підставі державної

програми приватизації (її завдань).

3. Опублікування інформації про прийняття рішення щодо приватизації об’єкта.

4. Факультативна стадія – проведення аудиторської перевірки фінансової звітності

підприємства за винятком об’єктів малої приватизації.

5. Затвердження плану приватизації або плану розміщення акції акціонерних товариств,

створених в процесі приватизації.

-

Заява подається до Фонду Держмайна або регіональних відділень за місцем знаходження

майна. Якщо приватизується цілісний майновий комплекс або мова йде про придбання

контрольного пакету акції, потенційний покупець має додати до заяви бізнес-план або

техніко-економічне обґрунтування післяприватизаційного розвитку об’єкта.

-

Строк розгляду заяви – 1 місяць.

Відмова у приватизації:

1. Потенційний покупець не може бути покупцем за законом (ст. 8 ЗУ «Про приватизації

державного майна»).

2. Якщо законом встановлено обмеження щодо приватизації об’єкту.

3. Якщо майно включено до переліку об’єктів, які не підлягають приватизації. – Порядок

подання та розгляду заяв про приватизацію, Наказ Фонду Держмайна від 1.07.1997р.

Державний орган приватизації від дня прийняття рішення про приватизації має місяць для

затвердження складу комісії з приватизації і визначити строк подання комісією проекту плану

приватизації.

До складу комісії входять за принципом рівного представництва представники представницького

органу трудового колективу, органів місцевого самоврядування, антимонопольного комітету,

державного органу приватизації, фінансових органів. Ці органи мають 5 днів для прийняття рішення

про делегування членів до складу комісії від дня отримання повідомлення. Положення про комісію з

приватизації, наказ Фонду Держмайна 15.07.1997.

Завдання комісії:

1. Проведення інвентаризації майна.

2. Розробка проекту плану приватизації:

-

Строки приватизації

-

Початкова ціна об’єкта

-

Рекомендовані форми платежу

-

Умови щодо забезпечення єдності підприємства

-

Додаткові умови (…)

Комісія має право залучати до участі в приватизації експертів, радників, юристів тощо, має

Page 52

право давати обов’язкові до виконання вказівки адміністрації підприємства.

Додатком до проекту плану приватизації є акт оцінки.

Цей акт подається до Фонду Держамайна на розгляд, він повинен бути розглянутий протягом

10 днів, затверджується і доводиться до відома заінтересованих осіб.

Способи приватизації

Спосіб приватизації – встановлені законом для кожної кваліфікаційної групи об’єктів

приватизації, юридична підстава і договірна угода щодо відчуження майна державного підприємства,

суб’єктом приватизації – продавцем іншому суб’єкту – покупцеві.

Конкурентні способи: конкурс та аукціон

Неконкурентний спосіб – викуп

Комерційний конкурс – ціна пропонується кожним із покупців.

Угода приватизації –майнова угода між суб’єктами приватизації, змістом якої є оплатне або частково

оплатне відчуження державного майна.

Приватизація – це майнова угода між суб’єктами приватизації, змістом якої є оплатне,

частково оплатне та безоплатне відчуження державного майна.

Об’єкти приватизації – це майно підприємств, що перебувають в державній власності та

майно, що належить АРК.

-

Майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними

майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не

порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства,

з структури якого вони виділяються;

-

Об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти;

-

Акції(частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об

єднань.

Суб’єкти приватизації:

-

Державні органи приватизації(Фонд державного майна, його регіональні відділення

та представництва у районах і містах. Органи приватизації в АРК, що становлять

єдину систему державних органів приватизації їв Україні);

-

Покупці(їх представники). Це:

•

громадяни України, іноземці, особи без громадянства,

•

юридичні особи зареєстровані на територіях України,

•

юридичні особи інших держав.

-

Посередники.

•

Дочірні товариства(господарське товариство з додатковою відповідальністю, яке

здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з

довірителями майна щодо реалізації їх прав власників(однією стороною є довіритель-

юридична особа або громадянин, які передають товариству повноваження власника

належного їм майна, другою стороною є товариство як юридична особа);

•

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії(ІФ – це юридична особи, заснована у

формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі

спільного інвестування,ІК – це торговець цінними паперами, який крім провадження

інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування

шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення);

•

Інші фінансові посередники.

Приватизаційний процес включає наступні стадії:

-

Опублікування списку об’єктів, які підлягають приватизації у виданнях державних

органів приватизації, місцевій пресі;

Page 53

-

Прийняття рішення про приватизацію об’єкта на підставі поданої заяви або виходячи

із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації;

-

Опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об’єкта;

-

Проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що

приватизується;

-

Затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних

товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації та їх реалізацію.

-

51.Поняття, ознаки корпоративних прав та загальні засади здійснення.

Корпоративні права – система правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у

зв’язку з набуттям, здійсненням, захистом та припиненням корпоративних прав у суб’єктивному

розумінні.

Ознаки:

1. Корпоративні права належать лише особам, частка яких визначається в статутному капіталі

господарської організації.

2. Корпоративні права виникають лише в підприємницькій господарській організації.

3. Корпоративні права мають складну структуру, включають в себе права особистого

немайнового та майнового характеру.

4. Корпоративні права можуть бути передбачені законом і статутними документами

корпоративної господарської організації.

Законом можуть бути встановлені межі для певних категорій осіб щодо меж належності або

здійснення ними корпоративних прав.

Корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої

влади та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.Центральні

органи виконавчої влади та уповноважені особи:

-

здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією

відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації;

-

ведуть реєстр державних корпоративних прав;

-

проводять оцінку державних корпоративних прав;

-

здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині

реалізації належних державі корпоративних прав.

Корпоративні права – це встановлені законом або локальними правовими актами особисті

немайнові та майнові права осіб, частки яких визначаються в статутному капіталі

корпоративної господарської організації і здійснення яких пов’язана з майновою участю у

ньому (статутний капітал).

Ознаки:

-

Корпоративні права належать лише особам, частка яких визначена в статутному

капіталі господарської організації. Відносини між учасниками унітарного типу мають

речовий характер, між учасниками корпоративного типу зобов’язальний характер;

-

Корпоративні права виникають лише в підприємницькій господарській організації.

Обов’язковою правомочністю є отримання певної частки прибутку – дивідендів;

-

Корпоративні права мають складну структуру, включають в себе права особистого

немайнового( право на управління, ознайомлення зі звітом, інформацією) та

майнового характеру( право на отримання прибутку, отримання активів у разі

ліквідації);

Page 54

-

Корпоративні права можуть бути передбачені законом і статутними документами

корпоративної господарської організації;

-

Законом можуть бути встановлені межі для певних категорій осіб щодо належності

або здійснення ними корпоративних прав.

Не всі права є корпоративними , корпоративними є права, які належать особі, частка яких

визначається в статутному капіталі поділяються на 2 види:

1.

Права, здійснення яких пов’язане з майновою участю в статутному капіталі.

2.

Права, здійснення яких не пов’язане напряму з майновою участю в статутному

капіталі.

-

Здійснення корпоративних прав пов’язане з майновою участю в статутному капіталі

господарської корпоративної організації.

Загальні засади здійснення корпоративними правами – це реалізація їх суб’єктивних

можливостей, які входять до змісту цих прав.

Зміст корпоративних прав включає в себе різні можливості, які в загальному вигляді можна

виразити за допомогою 2х видів поведінки:

-

Можливість суб’єкта корпоративних прав самому вчиняти певні дії або ж утриматися

від них(право на свої дії);

-

Можливість суб’єкта корпоративних прав вимагати від зобов’язаних осіб вчинення

певних дій або утримання від них право на дії зобов’язаної особи).

52.Управління корпоративними правами.

Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо

відповідними органами виконавчої влади у разі якщо:

-

держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді господарської організації;

-

суб’єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні права держави, бере

участь у державних та регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету

України;

-

не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність претендентів,

або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;

-

в інших випадках, передбачених законом.

У решті випадків управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням

уповноваженої особи.Умови передачі повноважень та завдання з управління корпоративними правами

держави, у тому числі щодо юридичної відповідальності уповноважених осіб, є обов’язковою

частиною відповідного рішення Кабінету Міністрів України та договору з уповноваженою особою.

Управління корпоративними правами територіальних громад здійснюється відповідно до положень

цієї статті, якщо інше не встановлено законом. Уповноваженою особою з управління корпоративними

правами держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за результатами конкурсу,

з якою відповідний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління

корпоративними правами держави. Порядок проведення конкурсу з визначення уповноваженої особи

на виконання функцій з управління корпоративними правами держави встановлюється Кабінетом

Міністрів України.

Корпоративні права держави – це право держави частка якої визначена в статутному

капіталі господарського товариства, що включає в себе право на управління цим

товариством, отримання певної частки його прибутку(дивідендів), активів у разі ліквідації

Page 55

відповідно до закону, а також інші права передбачені законом або іншим установчим

документом.

Для обліку корпоративних прав держави Фонд державного майна веде єдиний державний

реєстр корпоративних прав держави, який по суті є складовою частиною реєстру об’єктів

державної власності. Корпоративні права держави класифікують на 2 види залежно від

ступеня корпоративного контролю держави за прийнятим рішенням щодо діяльності

товариств де є частка держави :

-

Такі, що забезпечують контроль держави над прийняттям рішень щодо діяльності

таких товариств, де держава володіє контрольним пакетом (50+1) голосів акції,

частки або паїв;

-

Ті, які не повною мірою забезпечують здійснення зазначеного контролю.

Суб’єкти управління державними корпоративними правами:

-

КМУ визначає систему і механізм корпоративними правами держави.

-

Органи виконавчої влади, які уповноважені КМУ відповідно до галузевої належності

суб’єктів господарювання здійснювати

-

Громадяни або юридичні особи, визначені на конкурсних засадах, з якими орган

виконавчої влади уклав договір доручення з управління корпоративними правами держави.

Такі особи обираються за конкурсом, підставою для проголошення якого є рішення

відповідного центрального органу виконавчої влади, у формі наказу про провадження

конкурсу.

53.Поняття та види цінних папе

рів за законодавством України.

Цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або

інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та

передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що

випливають із цих документів, іншим особам.

Види цінних: акції, облігації, Облігації місцевих позик, Державні облігації України, Казначейські

зобов'язання,Іпотечні, приватизаційні, похідні та товаророзпорядчі цінні папери ,вексель.

1) Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються

акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у

вигляді дивідендів та право на отримання частини 


майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а

також немайнові права.Акції існують виключно в бездокументарній формі. Акція має номінальну вартість,

установлену в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж одна

копійка Акція має номінальну вартість, установлену в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість

акції не може бути меншою, ніж одна копійка

2) Облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики

між власником облігації та емітентом, підтверджуєзобов'язання емітента повернути власникові облігації

її

номінальну

вартість

у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за

облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення. Облігації

розміщуються

у

документарній

або бездокументарній формі.

Емітент, у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, може

розміщувати відсоткові, цільові та дисконтні облігації.

Відсоткові облігації - облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.

Цільові облігації - облігації, виконання зобов'язань за якими дозволяється

товарами та/або послугами

відповідно до вимог, встановлених умовами розміщення таких облігацій.

Page 56

Дисконтні облігації - облігації, що розміщуються за ціною, нижчою ніж їх номінальна вартість. Різниця між

ціною придбання та номінальною вартістю облігації виплачується власнику облігації під час її погашення і

становить доход (дисконт) за облігацією. 


3)Державні облігації України можуть бути:

довгострокові - понад п'ять років;

середньострокові - від одного до п'яти років; 


короткострокові - до одного року. 


Державні облігації України поділяються на облігації внутрішніх державних позик

України, облігації зовнішніх державних позик України та цільові облігації внутрішніх державних позик

України.

4) Казначейське

зобов'язання України - державний цінний папір, що розміщується виключно на

добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України

перед власником казначейського зобов'язання України, дає 


власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення

казначейських зобов'язань України. Казначейські зобов'язання України можуть бути іменними або на

пред'явника. Казначейські зобов'язання

України

розміщуються

у документарній або бездокументарній

формі. У разі розміщення казначейських зобов'язань України у документарній формі видається сертифікат.

5) Інвестиційний сертифікат - цінний папір, який розміщується інвестиційним

фондом,

інвестиційною

компанією, компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та посвідчує право власності

інвестора на частку в інвестиційному фонді, 


взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді. Емітентом

інвестиційних

сертифікатів

виступає інвестиційний фонд, інвестиційна компанія або компанія з управління активами

пайового інвестиційного фонду.

6)Ощадний (депозитний) сертифікат - цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і

права вкладника (власника сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та

процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

7) Вексель - цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ

третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Векселі можуть бути прості або переказні та існують виключно у документарній формі.




2. Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні. 


Емісійні цінні папери - цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску

стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент). До емісійних цінних паперів належать: акції;

облігації підприємств; облігації місцевих позик; державні облігації України; іпотечні сертифікати; іпотечні

облігації; сертифікати фондів операцій з нерухомістю (далі - сертифікати ФОН);

інвестиційні

сертифікати;казначейські зобов'язання України.

Цінні папери, що не належать згідно із цим Законом до емісійних цінних паперів, можуть бути визнані

такими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, якщо це не суперечить спеціальним

законам про ці групи та/або види цінних паперів. 


3. Цінні папери за формою існування поділяються на документарні та бездокументарні.

Емісійні цінні папери одного випуску можуть існувати лише в одній формі

Неемісійні цінні папери можуть існувати виключно в документарній формі.

4. Цінні папери за формою випуску можуть бути на пред'явника, іменні або ордерні. 


Права, посвідчені цінним папером, належать:

пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);

особі, зазначеній у цінному папері (іменний цінний папір);

особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм

розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).

Цінні папери – це документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує

грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який

його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами

його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим

особам.

В господарському обороті можуть бути передбачені наступні групи ЦП:

Page 57

1) пайові цінні папери - цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі,

надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у

вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів

відносяться:

а) акції;

б) інвестиційні сертифікати;

2) боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання

емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів

відносяться:

а) облігації підприємств;

б) державні облігації України;

в) облігації місцевих позик;

г) казначейські зобов'язання України;

ґ) ощадні (депозитні) сертифікати;

д) векселі;

3) іпотечні цінні папери - цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним

пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До

іпотечних цінних паперів відносяться:

а) іпотечні облігації;

б) іпотечні сертифікати;

в) заставні;

4) приватизаційні цінні папери - цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне

одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового

фонду, земельного фонду;

5) похідні цінні папери - цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на

придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових

та/або товарних ресурсів;

6) товаророзпорядчі цінні папери - цінні папери, які надають їхньому держателю право

розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

54. Державне регулювання ринку цінних паперів

Державне регулювання ринку цінних паперів — це здійснення державою комплексних заходів щодо

упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання

зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України «Про держане регулювання ринку

цінних паперів»).

Воно здійснюється у формах, передбачених ст. 3 зазначеного Закону:

•прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

•регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних

паперів;

•видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку

цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

•заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку

цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та

Page 58

притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним

законодавством;

•реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних

паперів;

•контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та

інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів,

передбачених такою інформацією;

•створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами

цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

•контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють

професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам;

•проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом

цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та

фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контролюють діяльність учасників ринку

цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. З метою

координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів

створюється Координаційна рада.

За порушення законодавства, що регулює ринок цінних паперів, Державна комісія з цінних

паперів та фондового ринку, відповідно до ст. 11 Закону України "Про державне регулювання

ринку цінних паперів в Україні", накладає на юридичних осіб штрафи.

Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення штрафу

може бути оскаржено в суді.

55.

Поняття та соціально-економічне призначення банкрутства. Ознаки

банкрутства.

Банкрутство — процес, у якому індивід чи організація, нездатна розрахуватися із

кредиторами, позбавляється майна за рішенням суду і після цього розподіляється між

кредиторами відповідно до встановленої законом черговості виплати боргів кредиторам. ,

таких як податки і заробітна плата працівникам організації-банкрута. Процес може бути

ініційований або особою-боржником (добровільне банкрутство), або будь-ким з кредиторів,

якому боржник не може виплатити борг (вимушене банкрутство). Доти, доки банкрут не

розрахується з боргами, його фінансова діяльність жорстко обмежена.

Page 59

При банкрутстві існують такі пріоритети погашення боргів:

•Невиплачена заробітна плата звільнених працівників

•Невиплачена заробітна плата працівників

•Борги перед державним бюджетом (податки) та державними фондами (пенсійний, соцстрах,

зайнятості, «нещасні випадки»)

•Борги перед кредиторами, які про себе заявили в установлені строки

Залишок активів розподіляється між власниками юридичної особи (засновниками чи

акціонерами).

Підстава для порушення справи про банкрутство — письмова заява будь-кого з кредиторів чи

боржника до господарського суду.

Поняття "банкрутство" чинне законодавство визначає як визнану судом неспроможність

боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги

кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Таким чином, економічним аспектом банкрутства є неспроможність суб’єкта підприємницької

діяльності (а також підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають

приватизації, в частині санації чи ліквідації після виключення їх з переліку таких об’єктів (п.4

ст.5) задовольнити в повному обсязі визнані судом вимоги кредиторів. 


Юридичним аспектом, який є необхідною складовою банкрутства, є визнання факту

неспроможності боржника господарським судом.

Ознаки банкрутства:

1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності

(тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з

метою отримання прибутку); 


2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки

(тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);


3. Зміст встановленого господарським судом факту банкрутства — неспроможність суб'єкта

підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах

(неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань

боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);


4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попри

здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта.

Page 60

56.Учасники провадження у справі про банкрутство.

Участь у справі про банкрутство беруть:

А) сторони в справі про банкрутство — боржник (банкрут) і кредитори;

Б) інші учасники провадження у справі про банкрутство: арбітражний керуючий

(розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений

управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які

беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України,

державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування,

представник працівників боржника.

Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові

зобов'язання перед кредиторами, які сукупно складають не менш як 300 мінімальних розмірів

заробітної плати, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена

господарським судом, іменується банкрутом або суб'єктом банкрутства. Суб'єктами

банкрутства не можуть бути:

- відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення

тощо);

- казенні підприємства;

- комунальні підприємства, майно за якими закріплене на праві оперативного управління

згідно з прийнятим на пленарному засіданні органу місцевого самоврядування відповідним

рішенням;

- в частині санації та ліквідації - державні підприємства, майно яких не підлягає

приватизації.

Законом (ч. 6 ст. 5) встановлені деякі особливості щодо окремих категорій підприємств. Так,

справи про банкрутство гірничих підприємств (шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи,

збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), створених у процесі приватизації та

корпоратизації, яким надається державна підтримка, у статутних фондах яких частка держави

становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не

раніше, ніж через один рік від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій).

Законом також передбачені особливості банкрутства містоутворюючих підприємств (ст. 42),

особливо небезпечних підприємств (ст. 43), сільськогосподарських підприємств (ст. 44),

страховиків (ст. 45), професійних учасників ринку цінних паперів (ст. 46), індивідуальних

Page 61

підприємців (статті 47-49), селянського (фермерського) господарства (ст. 50), боржника, що

ліквідується власником (ст. 51), відсутнього боржника (ст. 52).

Кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені

документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості

по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та

інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння

податків і зборів (обов'язкових платежів). Проте не можуть бути стороною у справі про

банкрутство:

- кредитори, вимоги яких повністю забезпечені заставою;

- кредитори, вимоги яких задоволені; вимоги, щодо яких досягнуто згоди про їх

припинення, у тому числі заміну або припинення зобов'язання, відповідно до Закону

вважаються погашеними.

За ознакою часу виникнення вимог до боржника і відповідно за особливостями правового

становища розрізняють конкурсних кредиторів (це кредитори за вимогами до боржника, які

виникли до порушення провадження у справі про банкрутство або визнані конкурсними

відповідно до вимог Закону та зобов'язання яких не забезпечені заставою) і поточні кредитори

(тобто кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у

справі про банкрутство). Вимоги, що подаються першою категорією кредиторів (конкурсними

кредиторами) господарському суду повинні, як правило, бути безспірними: визнані

боржником, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за

якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

Поточні кредитори вступають у процес після публікації оголошення про порушення справи

про банкрутство (їхні вимоги подаються як господарському суду, так і боржникові, мають

бути обґрунтованими, але не обов'язково безспірними).

Органи кредиторів: збори кредиторів та комітет кредиторів.

Крім сторін, учасниками провадження у справі про банкрутство є:

- арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - фізична

особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі

ухвали господарського суду, власник майна (орган, уповноважений управляти майном)

боржника;

- Фонд державного майна України і державний орган з питань банкрутства - у разі

порушення провадження щодо державних підприємств-боржників, або підприємств, частка

державного майна в статутному фонді яких перевищує 50 відсотків;

Page 62

- представник органу місцевого самоврядування - щодо комунальних підприємств-

боржників;

- представник працівників боржника.

57.

Підстави порушення провадження у справах про банкрутство.

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підприємництва є економічний фактор

— неспроможність виконати грошові зобов'язання. Справу про банкрутство порушує

господарський суд, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно

становлять не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені

боржником протягом 3-х місяців після встановленого для їх погашення терміну, якщо інше не

передбачено законом.

Грошове зобов'язання — зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму.

Склад і розмір грошових зобов'язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари

(виконані роботи, надані послуги), сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов'язаний

сплатити боржник, визначаються на день подання в господарський суд заяви про порушення

провадження у справі про банкрутство.

Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути лише письмова

заява до господарського суду — «Заява про порушення справи про банкрутство». З такою

заявою до господарського суду може звернутися:

будь-хто з кредиторів. Кредитори мають право об'єднати свої вимоги до боржника і

звернутися до суду з однією заявою, що підписується всіма кредиторами, які об'єднали свої

вимоги;

боржник із власної ініціативи (за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат).

Разом з тим, боржник зобов'язаний звернутися в місячний термін до господарського суду із

заявою про порушення справи про банкрутство у разі, якщо:

а) задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості

виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами;

б) орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або

законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення

до господарського суду із заявою боржника про порушення справи про банкрутство;

в) при ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлено

неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі;

Page 63

г) в інших випадках, передбачених законом.

58.Стадії провадження у справах про банкрутство.

Провадження у справі про банкрутство складається з таких стадій:

1. Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом п'яти днів з дня

надходження відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя

господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство,

яка направляється заінтересованим особам (сторонам, державному органу з питань

банкрутства). Наслідки порушення провадження у справі про банкрутство: вводиться

процедура розпорядження майном боржника; призначається розпорядник майна боржника,

якщо це можливо на даній стадії процесу; вживаються заходи щодо забезпечення грошових

вимог кредиторів, у т. ч. вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів;

призначається дата проведення підготовчого засідання суду (але не пізніше тридцятого дня

від дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство); боржник зобов'язується

подати відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

2. Підготовче засідання арбітражного суду у справі про банкрутство провадиться за участю

сторін і має на меті визначення обґрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника

(якщо такі будуть) на підставі оцінки поданих документів та пояснень сторін. За результатами

цього засідання виноситься ухвала, якою:

- на заявника покладається обов'язок подати до офіційних друкованих органів (газет “Голос

України” або “Урядовий кур'єр”) оголошення про порушення справи про банкрутство;

- зупиняється процес приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство

(якщо боржник - державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію).

Крім того, ухвалою визначаються:

- розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство;

- дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше двох місяців та

десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду);

- дата попереднього засідання суду (не пізніше трьох місяців після дати проведення

підготовчого засідання суду);

- дата скликання перших загальних зборів кредиторів (не пізніше трьох місяців і десяти днів

після дати проведення підготовчого засідання суду);

Page 64

- дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання

боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи про припинення провадження у

справі про банкрутство (не пізніше шести місяців після дати проведення підготовчого

засідання суду).

У тих випадках, коли при порушенні провадження у справі про банкрутство не було введено

процедуру розпорядження майном боржника, це робиться у підготовчому засіданні і

зазначається у відповідній ухвалі.

3. Виявлення кредиторів та осіб, що мають намір взяти участь у санації боржника,

відбувається протягом одного місяця після опублікування в офіційних друкованих виданнях

оголошення про порушення справи про банкрутство.

4. Попереднє засідання проводиться у строк, визначений ухвалою підготовчого засідання;

на ньому розглядається реєстр вимог кредиторів, складений розпорядником майна, і вимоги,

не включені до цього реєстру; за результатами засідання виноситься ухвала, в якій

зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів.

5. Визнання боржника банкрутом. Якщо внаслідок проведення спеціальних судових

процедур банкрутства не була відновлена платоспроможність боржника і не проведені

розрахунки по його боргах, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває

ліквідаційну процедуру.

Внаслідок такого визнання з дати прийняття відповідної постанови господарського суду:

- завершується підприємницька діяльність банкрута;

- вважається таким, що настав, строк виконання усіх грошових зобов'язань банкрута;

- припиняється нарахування неустойки (пені, штрафу), процентів по всіх видах

заборгованості банкрута;

- укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім

особам, допускається лише в порядку ліквідаційної процедури;

- припиняються повноваження органів управління та власника (власників) майна банкрута,

якщо цього не було зроблено раніше;

- в офіційних друкованих виданнях публікуються відомості про визнання боржника

банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- призначається ліквідатор і формується ліквідаційна комісія, на яку покладається

безпосереднє здійснення ліквідаційної процедури.

Page 65

6. Проведення ліквідаційної процедури (див. у наступній темі). На підставі відповідної

ухвали господарського суду може мати місце припинення провадження у справі про

банкрутство, якщо:

- боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій

України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

- подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації

у формі перетворення) юридичної особи;

- у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника;

- у встановленому порядку затверджено звіт керуючого санацією;

- затверджено мирову угоду;

- у встановленому порядку затверджено звіт ліквідатора;

- боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;

- кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про

банкрутство за заявою боржника.

59.Розпорядження майном боржника як судова процедура у справі про банкрутство

Розпорядження майном боржника — перша судова процедура, яка застосовується до

боржника. Вона не проводиться лише у випадках спрощеного порядку банкрутства, а також

стосовно громадян-підприємців.

Задачі процедури розпорядження майном боржника полягають у:

•збереженні майнових активів боржника;

•виявленні кредиторів;

•складанні та затвердженні реєстру грошових вимог кредиторів;

•проведенні перших загальних зборів кредиторів;

•прийнятті рішення про перехід на наступну стадію процедури банкрутства.

Page 66

Термін цієї процедури становить 6 місяців і може бути продовжений чи скорочений судом за

клопотанням комітету кредиторів, розпорядника майна чи власника. З моменту порушення

справи про банкрутство господарський суд уводить мораторій на задоволення майнових

вимог кредиторів, термін виконання яких настав до дня введення мораторію.

Мораторій — це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо

сплати податків і зборів, термін виконання яких настав до дня уведення мораторію, і

припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань, застосо-

ванихдо прийняття рішення про уведення мораторію.

Уведення процедури розпорядження майном боржника хоч і не тягне за собою усунення

керівника боржника та його органів управління, однак його повноваження суттєво

скорочуються.

На підготовчому засіданні суду, яке має відбутися не пізніше ЗО днів з моменту порушення

справи про банкрутство, вирішується: за загальною чи спрощеною процедурою буде вестися

справа; з'ясовуються обставини, що можуть перешкоджати переходу до наступного етапу

процедури банкрутства — публікації в офіційному друкованому органі повідомлення про

порушення справи про банкрутство. Такими обставинами можуть бути: погашення вимог

борж-ни-ком, відкликання заяви про порушення справи про банкрутство тощо. Якщо

перешкоджаючих обставин немає, то господарський суд виносить ухвалу, в якій визначається:

1.розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство;

2.дата складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, який має бути складений та

поданий до господарського суду на затвердження не пізніше 2-х місяців та 10 днів після дати

проведення підготовчого засідання суду;

3.дата попереднього засідання господарського суду, яке має відбутися не пізніше 3-х місяців

після дати проведення підготовчого засідання суду;

4.дата скликання перших загальних зборів кредиторів, які мають відбутися не пізніше 3-х

місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду;

5.дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника, чи про визнання

боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи припинення провадження у

справі про банкрутство, яке має відбутися не пізніше 6 місяців після дати проведення

підготовчого засідання суду.

60.Мирова угода як судова процедура у справі про банкрутство.

Page 67

Мирова угода (як судова процедура у справі про банкрутство) - це домовленість між

боржником і кредиторами щодо відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання)

кредиторами боргів боржника, що оформляється як письмова угода сторін; набирає чинності

у разі затвердження її господарським судом, про що виноситься відповідна ухвала; може бути

укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення

мирової угоди приймається: від імені кредиторів - комітетом кредиторів більшістю голосів за

умови наявності письмової згоди на це всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою; від

імені боржника — керівником боржника або арбітражним керуючим, які виконують

повноваження органів управління боржника.

Органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за справлянням

податків і зборів, зобов'язані при укладенні мирової угоди погодитись на:

- списання податкового торгу (всієї заборгованості по сплаті податків і зборів), який виник у

строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення

справи про банкрутство;

- прощення (списання) частини заборгованості, що виникла протягом трьох останніх років

перед поданням заяви про порушення справи про банкрутство, або на розстрочку (відстрочку)

цієї заборгованості.

Зміст мирової угоди:

- обов'язкові положення: про розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника;

про відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини;

- факультативні положення: про виконання зобов'язань боржника третіми особами; про

обмін вимог кредиторів на активи боржника бо його корпоративні права боржника; про

задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою

для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та

наступних черг. З дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог

кредиторів відповідно до умов мирової угоди. Винесення господарським судом ухвали про

затвердження мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про

банкрутство і відповідно - припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника

майна, керуючого санацією, ліквідатора).

У разі незатвердження господарським судом мирової угоди (якщо було порушено порядок

укладення мирової угоди або мирова угода містить умови, що суперечать закону) така угода

вважається неукладеною.

Page 68

За заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським

судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені

цивільним законодавством України.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання

боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів.

У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в

обсязі, передбаченому мировою угодою.

61.Санація боржника як судова процедура у справі про банкрутство.

Санація боржника - це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про

банкрутство, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та

задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Вона може включати:

кредитування, реорганізацію, в тому числі зміну організаційно-правової форми боржника,

зміну форми власності, системи управління боржника і т. ін.

Процедура санації вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету

кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, терміном

до 12 місяців, який може бути продовжений ще до шести місяців або скорочений за

клопотанням комітету кредиторів, керуючого санацією або інвесторів (осіб, що беруть участь

у санації, приймаючи зобов'язання про погашення (повністю чи частково) боргу, боржника на

певних умовах, в тому числі — набуття права власності на його майно).

Одночасно господарський суд за погодженням комітету кредиторів призначає керуючого

санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або стороння особа, яка

має ліцензію арбітражного керуючого.

З дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління

боржника і управління боржником переходить до керуючого санацією, який має низку прав

(розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених Законом;

укладати від імені боржника угоди, в т. ч. мирову угоду; подавати заяви про визнання угод,

укладених боржником, недійсними) та обов'язків (прийняти в господарське відання майно

боржника та організувати проведення його інвентаризації; відкрити спеціальний рахунок для

проведення санації та розрахунків з кредиторами; розробити та подати на затвердження

комітету кредиторів план санації; на укладення угод (у т. ч. мирової угоди) від імені

боржника; організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової

звітності; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником;

розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, що виникли після порушення

справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації, а також

заявляти в установленому порядку заперечення щодо зазначених вимог кредиторів; звітувати

Page 69

перед комітетом кредиторів щодо реалізації плану санації; своєчасно повідомляти державний

орган з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, закінчення

виконання плану санації, звільнення від обов'язків; інші повноваження, передбачені Законом).

62.Ліквідаційна процедура у справах про банкрутство.

Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство - це така судова процедура, основним

призначенням якої є ліквідація визнаної судом заборгованості банкрута шляхом продажу

майна банкрута та проведення розрахунків по його боргах. Тривалість ліквідаційної

процедури - дванадцять місяців, яка може бути продовжена арбітражним судом ще на шість

місяців.

Ліквідатор - фізична особа, яка організовує здійснення ліквідаційної процедури та

забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів. Порядок його призначення та

вимоги до кандидата ті ж самі, що передбачені щодо керуючого санацією.

Ліквідаційна комісія (її склад) призначається господарським судом за клопотанням

ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів.

Ліквідатор виконує такі повноваження:

- здійснює функції органів управління (керівника) банкрута;

- приймає до свого відання майно банкрута, управляє та розпоряджається ним;

- здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута;

- вживає заходів щодо виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх

осіб (включаючи дебіторську заборгованість);

- очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу (усі види майнових активів

банкрута, які належать йому на праві повного господарського відання на дату відкриття

ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури);

- звільняє працівників банкрута згідно з трудовим законодавством;

- заявляє в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог

поточних кредиторів за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про

банкрутство і є неоплаченими;

- подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника, укладених

до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю чи частково, за

наявності передбачених Законом підстав (якщо: виконання договору завдає збитків

Page 70

боржникові; договір є довгостроковим (понад рік); виконання договору створює умови, що

перешкоджають відновленню платоспроможності боржника);

- вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що

знаходиться у третіх осіб;

- реалізує майно банкрута в установленому порядку (оповіщення через засоби масової

інформації про погоджений з комітетом кредиторів порядок продажу майна банкрута, склад,

умови та строки придбання майна; застосування, як правило, конкурентних способів продажу

майна; акумуляція коштів, отриманих від продажу майна банкрута, на основному рахунку

боржника) та здійснює інші повноваження.

Наявні та отримані від продажу майна та інші кошти банкрута спрямовуються на

задоволення вимог кредиторів відповідно до черговості.

63.Черговість задоволення вимог кредиторів при банкрутстві.

В першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі

відшкодування кредиту, отриманого для цієї мети;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав

кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді та

роботою ліквідаційної комісії.

У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із:

а) зобов'язань банкрута перед своїми працівниками (за винятком повернення внесків членів

трудового колективу до статутного фонду підприємства);

б) зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян,

шляхом капіталізації відповідних платежів у встановленому законом порядку;

в) вимоги громадян-довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів

підприємницької діяльності, які залучають майно (кошти) довірителів (вкладників).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків та інших обов'язкових

платежів, а також вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління

державним резервом.

Page 71

У четверту чергу задовольняються всі включені до реєстру вимоги кредиторів, не

забезпечені заставою, у т. ч. і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі

розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.

У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу

до статутного фонду підприємства.

У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Юридичне значення черговості задоволення вимог кредиторів: вимоги кожної наступної

черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої черги; у разі

недостатності коштів банкрута для задоволення всіх вимог кредиторів однієї черги вимоги

задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

64.Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність - це економічні за змістом і юридичні за формою

методи впливу на економічні інтереси суб'єкта господарювання — правопорушника.

Перша черга:

вимоги, забезпечені заставою;

виплата вихідної допомоги звільненим працівника банкрута, в

тому числу відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в

арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії (державне

мито, публікація інформації, витрати арбітражного керуючого,

проведення аудиту, оплата праці арбітражних керуючих тощо).

Друга черга:

зобов'язання перед працівниками банкрута (крім внесків до

статутного фонду);

зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю

та здоров'ю громадян;

вимоги громадян - довірителів (вкладників) довірчих

товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які

залучали майно (кошти) довірителів (вкладників).

Третя черга:

вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Четверта черга:

вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

П'ята черга:

повернення внесків членів трудового колективу до статутного

фонду підприємства.

Шоста черга:

інші вимоги.

Page 72

Господарсько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання

господарських та інших зобов'язань. Отже, її головною метою є забезпечення правопорядку в

сфері економіки (у господарських відносинах).

Відповідно до ст. 216 Господарського кодексу України принципами господарсько-правової

відповідальності є:

•потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження

про це в договорі;

•передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції

застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

•сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не

звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у

натурі;

•у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження

відповідальності виробника (продавця) продукції.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-

якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові) риси.

• До родових ознак слід віднести:

• юридична підстава - закон (проте не в усіх випадках);

• фактична підстава застосування господарсько-правової відповідальності - правопорушення;

• зміст - негативні наслідки, що зазнає порушник (застосовуються до порушника);

• можливість застосування державного примусу для покладення на порушника господарсько-

правової відповідальності.

Водночас зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах

проявляються специфічно.

Так, юридичною підставою господарсько-правової відповідальності може бути не лише

закон (нормативно-правовий акт уповноважених органів держави), а й укладений з

дотриманням вимог закону договір (ч. 1 ст. 216 ГК України), в т. ч. засновницький - як

установчий документ.

Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності є:

-сфера застосування - господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або

господарсько-організаційні);

-юридична підстава - акти господарського законодавства та господарські договори;

-фактичні підстави - господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми)

господарсько-правової відповідальності;

-презумпція вини порушника та особливість визначення вини (про що мова йтиме далі);

Page 73

-суб'єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господарських правовідносин

(суб'єкти господарювання, суб'єкти господарсько-організаційних повноважень, засновники та

учасники господарських організацій, власники майна суб'єктів господарювання; контрагенти

суб'єктів господарювання за господарськими договорами);

-спрямованість господарсько-правової відповідальності переважно на майнову базу

порушника і лише в окремих випадках - на особу порушника (примусова реорганізація та

примусова ліквідація);

-змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санкції) - майнової

(відшкодування збитків, штрафні санкції, конфіскація) та/або організаційної (призупинення

дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації, примусова

реорганізація та ін.) спрямованості, що відбиваються на економічних інтересах порушника;

-порядок застосування - залежно від виду та форми господарсько-правової відповідальності:

а) судовий або претензійно-позовний (статті 222-223 ГК України), б) безпосередньо

кредитором в оперативному порядку (статті 235-237 ГК України), в) спеціальний -

уповноваженими органами - ст. 238 ГК України).

65.Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності.

Метою досудового порядку реалізації господарсько-правової відповідальності є безпосереднє

врегулювання спору з порушником, яке передує зверненню потерпілої сторони до суду.

ЧИТАТИ СТ.222ГКУ!!!!!!!!

66.Функції та підстави господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність – це майново-організаційні за змістом і юридичні за формою

заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними

господарського правопорушення.

Функції господарсько-правової відповідальності – це напрями її дії, той господарський результат, що

настає у результаті застосування господарсько-правової відповідальності:

Загальні:

o

Попереджуючо-стимулююча( проявляється в тому, що не лише застосування ГПВ, але й сама

загроза її застосування примушує учасників господарських відносин діяти правомірно)

o

Штрафна( сплата штрафної неустойки, яка передбачає сплату суми неустойки і повне

відшкодування збитків)

Спеціальні:

o

Компенсаційно-відновлювальна( полягає у відновленні порушеного правопорядку і усунення

наслідків неправомірної поведінки суб’єктів господарських відносин(відшкодування збитків,

штрафні санкції));

Page 74

o

Інформаційна(інформування учасників господарського життя про негаразди в діяльності їх

партнерів, а відтак у доцільності корегування своїх відносин з ними.

o

Сигналізаційна(проявляється в тому, що застосування ГПВ є сигналом для нього про

необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від

застосування такої відповідальності).

Юридичні підстави відповідальності – той нормативний документ, який характеризує поведінку

суб’єкта господарювання як протиправну.

o

Наявність у суб’єкта реальної можливості діяти правомірно і попередити настання негативних

наслідків.

o

Невжиття ним всіх необхідних заходів щодо недопущення протиправної поведінки і

попередження настання збитків.

Фактичні підстави відповідальності – це ті життєві ситуації, що характеризуються законом або

договором як неправомірні(протиправна поведінка, наявність збитків, причинний зв’язок).

67.Поняття та класифікація господарських санкцій.

Господарські санкції – це заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті

застосування яких для нього настають несприятливі економічна та(або) правові наслідки.

Види:

За змістом впливу:

•

Грошові ( штрафні санкції, неустойка),

•

Натуральні

За безпосередньою спрямованістю

•

Горизонтальні відносини

•

Вертикальні відносини

•

Універсальні

Залежно від виду відносин

•

Оперативно-господарські, штрафні

•

Відшкодування збитків

Залежно від інституту, норми якого передбачаються застосування відповідальності

•

На ринку цінних паперів

•

Зовнішньоекономічній діяльності

68.Підстави та порядок застосування господарсько-правових санкцій.

Підстави:

Page 75

• Нормативні підстави(сукупність норм права про відповідальність суб’єктів господарських

відносин);

• Господарська правосуб’єктність правопорушника (боржника) і потерпілого (кредитора). Сторонами

правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути підприємства, установи,

організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організаційно-правових

форм, тобто особи, які мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених

або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів.

• Юридико-фактична(це протиправні дії або бездіяльність особи – господарського правопорушника,

що порушують права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації).

Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсько-

правової відповідальності:

• факт господарського правопорушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного

контракту тощо, внаслідок чого задаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам

потерпілого (кредитора);

• протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському

праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму,

планове завдання, умови договору тощо;

• причинний зв’язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками.

Йдеться про так званий причинно-необхідний зв’язок, коли протиправна дія чи бездіяльність є

об’єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому

(кредиторові). Цей зв’язок необхідно доводити відповідними доказами;

• вина господарського правопорушника. Це негативне суб’єктивне ставлення правопорушника до прав

і законних інтересів потерпілого.

Штрафні санкції. Підставою застосування штрафних санкцій є:

- порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності (на нашу

думку, законо давець не врахував тут ту обставину, що порушення правил здійснення господарської

діяльності — це самостійний вид гос подарського правопорушення, за який згідно з ч. 1 ст. 238 ГК до

порушника застосовуються адміністративно-господарські санкції. Тим більше, що в подальших

статтях, присвячених штрафним санкціям, про порушення правил здійснення гос подарської

діяльності як підставу застосування штрафних санкцій мова не йде);

- невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання;

Оперативно-господарські санкції .Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій

є:

- факт порушення господарського зобов'язання другою стороною.

69.Оперативно-господарські санкції: види, порядок застосування.

Оперативно-господарські санкції — заходи оперативного впливу на правопорушника з метою

припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими

сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

Види оперативно-господарських санкцій:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управленою стороною, із звільненням її від

відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання другою стороною. Це може бути:

Page 76

- відмова від оплати за зобов'язанням, що виконане неналежним чином або достроково виконане

боржником без згоди другої сторони;

- відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення

акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управленої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання,

порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за

зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну

продукцію, тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання

зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг),

переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх

якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує

зобов'язання.

70.Відшкодування збитків у сфері господарювання.




Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її

майна, а також не одержані нею доходи, які управлена сторона одержала б у разі належного виконання

зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. 


До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське

правопорушення, включаються:

-

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог

законодавства;

-

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт,

додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок

порушення зобов'язання другою стороною;

-

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право

розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

-

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються

ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у

добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у

добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. 


Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити

погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді

відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення

зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження

їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений

законом. 


Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити

необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників

господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим

суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в

повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в

Page 77

іншому обсязі. 


Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку

виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця

сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання

збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. 


Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо

вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і

могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо

законом або договором не передбачено інше. 


Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від

подальшого виконання зобов'язання. 


У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених

родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у

зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків. 


У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має

право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам,

якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих

невиконанням зобов'язання. 


Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану

сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій статті 193

цього Кодексу. 


У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин кожний з них

зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відповідно до вимог статті 196

цього Кодексу. 


Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути збитки з третіх

осіб у порядку регресу. Державні (комунальні) підприємства за наявності підстав зобов'язані вжити

заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з інших суб'єктів господарювання або стягнути

збитки з винних працівників підприємства відповідно до вимог законодавства про працю. 


Учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від

відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані

невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених

цим Кодексом та іншими законами. 


Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені

розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом. 


У разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитором повинен бути

зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом Національного банку

України на день висунення вимог.

71.Адміністративно-господарські санкції: види, підстави застосування.

Підставою їх застосування є порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення

господарської діяльності.

Види адміністративно-господарські санкції:

1) вилучення прибутку (доходу).;

2) адміністративно-господарський штраф(адміністративно-господарський штраф — це грошова сума,

що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним

встановлених правил здійснення господарської діяльності);

3) стягнення зборів (обов'язкових платежів).

4) зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання:

Page 78

- у разі відмови органів управління або посадових осіб суб'єкта господарювання у проведенні

документальної перевірки чи у допуску працівників податкових органів для обстеження приміщень,

що використовуються для здійснення господарської діяльності;

- у разі ненадання податковим та іншим органам чи їх посадовим особам встановленої законом

звітності, розрахунків, декларацій чи інших документів, пов'язаних з обчисленням та сплатою

податків, зборів (обов'язкових платежів);

5) застосування антидемпінгових, компенсаційних чи спеціальних заходів може мати місце у разі

здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності,

пов'язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту,

субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція),

що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди;

6) припинення експортно-імпортних операцій як санкція застосовується у випадках недобросовісної

конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством порядку на

рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників

зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України;

7) застосування індивідуального режиму ліцензування — це санкція, що застосовується за порушення

суб'єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності щодо

антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, якими

встановлюються певні обмеження чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

8) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів

господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання

окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта

господарювання.

9) скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання може мати місце у разі

здійснення суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам.

72.Поняття економічної конкуренції та монополізму.

Економічна конкуренція – це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки

власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі,

суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а

окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Закон визначає

групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Монополізм – це стан економіки, за якого окремі суб’єкти господарювання можуть нав’язувати власні

інтереси іншім суб’єктам господарювання та суспільству, ігноруючи при цьому їх потреби. Відносини,

що виникають між монополістами та іншими учасниками ринку свідчать про нерівноправність цих

суб’єктів у здійснюваній ними виробничій, комерційній та іншій діяльності, про зловживання своїм

монопольним становищем з боку суб’єктів, що є економічно сильнішими, та складність здійснення

діяльності на ринку на конкурентних засадах.

73.Правові засади діяльності Антимонопольного комітету України.

Закон України «Про Антимонопольний комітет України»

Page 79

74.Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку: поняття та прояви.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем та ринку (індивідуальні монополістичні

зловживання) проявляються в таких діях чи бездіяльності суб'єкта господарювання, який займає

монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення,

усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів

господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були

б неможливими за умов існування значної конкуренції та ринку. До таких порушень (зловживання

монопольним/домінуючим становищем на ринку), зокрема, належить:

•

встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б

встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

•

застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами

господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

•

обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань,

які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у

підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

•

обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди

іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

•

часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних

джерел реалізації чи придбання;

•

суттєве обмеження конкурентоспроможності піших суб'єктів господарювання на ринку без

об'єктивно виправданих на те причин;

•

створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців,

покупців, інших суб'єктів господарювання.

75.Недобросовісна конкуренція: поняття, види, відповідальність. 


Недобросовісна конкуренція - це будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та

іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.


Види :


- неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання;


- створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення

неправомірних переваг у конкуренції;


- неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.

Відповідальність:

ЗУ «про недобросовісну конкуренцію»!!!!!

76.Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування та органів

адміністративно-господарського управління та контролю: поняття, прояви.

Антиконкурентними діями органів влади, органів .місцевого самоврядування, органів

адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

•

заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійсненню підприємництва в

інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на

здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів

товарів;

•

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації,

концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів

господарювання в інших формах;

Page 80

•

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення

договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх

придбання у певних продавців;

•

будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між

суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх

реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

•

встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або

надання дозволу та реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання

певних умов;

•

надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи

інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить

або може призвести до недопущення, усунення, обмежений чи спотворення конкуренції;

•

дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання

створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

•

дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження

самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення,

формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Крім того, всім зазначеним органам (влади, самоврядування, адміністративно-господарського

управління та контролю) забороняється шляхом дії або бездіяльності схиляти суб'єктів

господарювання або будь-які із згаданих категорій органів до порушень антимонопольно-

конкурентного законодавства, створення умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації, а

органам влади та органам місцевого самоврядування - делегувати окремі владні повноваження

об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може

призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

77.Антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Антиконкурентними узгодженими діями визнається укладення суб'єктами господарювання в будь-

якій формі угод, прийняття об'єднаннями в будь-якій формі рішень, створення нового суб'єкта

господарювання з метою координації його конкурентної поведінки з інтересами засновника

(засновників) на ринку певного товару або будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка

(діяльність, бездіяльність), що призвела чи може призвести до недопущення, усунення чи

обмеження конкуренції. Проявами антиконкурентних узгоджених дій може бути:

•

встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

•

обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або

встановлення контролю над ними;

•

розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом

товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи

за іншими ознаками;

•

спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

•

усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів

господарювання, покупців, продавців;

•

застосовування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що

ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

•

укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових

зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в

підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

Page 81

•

• суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку

без об'єктивно виправданих на те причин.

78.Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.

З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживанню монопольним (домінуючим)

становищем, обмеженню конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють

державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання. Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону

«Про захист економічної конкуренції» концентрацією визнається:

1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;

2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами

господарювання над одним або декількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів

господарювання, зокрема, шляхом:

-

а) безпосереднього або опосередкованого придбання, на буття у власність іншим способом

активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта

господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший

спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або

структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта

господарювання, що ліквідується;

-

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради,

правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка

вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або

створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління,

інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання

обіймають одні й ті самі особи;

-

в) створення двома і більше суб'єктами господарювання суб'єкта господарювання, який

тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому

зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами

господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним

суб'єктом господарювання;

3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність чи одержання в управління

часток і акцій, паїв, що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у

вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання

Відповідно до ст. 26 Закону «Про захист економічної конкуренції» учасники узгоджених дій,

учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-

господарського управління та контролю у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом

України, звертаються:

-

із заявою про надання дозволу на узгоджені дії - до Антимонопольного комітету України чи

його територіальних відділень;

-

із заявою про надання дозволу на концентрацію — до Антимонопольного комітету України.

За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії або концентрацію справляється плата в

розмірах, передбачених ч. 2 ст. 34 Закону «Про захист економічної конкуренції». Заява вважається

прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу державний

уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не

повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають

встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам і це перешкоджає її розгляду. Якщо

дозвіл на узгоджені дії було надано органами Антимонопольного комітету України на конкретно

визначений строк, суб'єкти господарювання мають право звернутися до органів Антимонопольного

Page 82

комітету України із заявою про продовження дії дозволу. Така заява подається за три місяці до

закінчення строку дії дозволу. Органи Антимонопольного комітету України розглядають заяву про

надання дозволу на узгоджені дії протягом трьох місяців, а заяву про надання дозволу на

концентрацію — протягом тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом

Антимонопольного комітету України. Якщо протягом строку розгляду заяви органи

Антимонопольного комітету України не розпочали розгляду справи про узгоджені дії чи

концентрацію, рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи концентрацію вважається

прийнятим. У разі виявлення підстав для заборони узгоджених дій, концентрації, а також у разі

необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи

Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про узгоджені дії чи

концентрацію, про що приймається розпорядження та письмово повідомляється особа, яка подала

заяву. Разом із повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік інформації, яку

заявник повинен надати для прийняття органами Антимонопольного комітету України рішення у

справі. Строк розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію не повинен перевищувати трьох

місяців. Якщо протягом строку розгляду справи рішення не прийнято, вважається, що на узгоджені

дії чи концентрацію надано дозвіл. Рішення органів Антимонопольного комітету України про

надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію може бути обумовлено виконанням учасниками

узгоджених дій, концентрації певних вимог і зобов'язань, які усувають або пом'якшують

негативний вплив узгоджених дій, концентрації на конкуренцію. Такі умови і зобов'язання можуть

стосуватися, зокрема, обмеження стосовно управління, користування чи розпорядження майном, а

також зобов'язання суб'єкта господарювання здійснити відчуження майна. Рішення про надання

дозволу на узгоджені дії може бути надано на невизначений або конкретно визначений строк, який,

як правило, не повинен перевищувати п'яти років. Інформація про прийняті рішення за

результатами розгляду заяв, справ про узгоджені дії, концентрацію може бути опублікована в

«Офіційному віснику України», інших друкованих чи електронних засобах масової інформації або

оприлюднена в інший спосіб. У тридцятиденний строк від дня прийняття рішення

Антимонопольним комітетом України про заборону узгоджених дій чи концентрації учасники

узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи

адміністративно-господарського управління та контролю можуть звернутися до Кабінету Міністрів

України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію. Кабінет

Міністрів України приймає мотивоване рішення про надання дозволу на узгоджені дії,

концентрацію або про відмову у наданні такого дозволу.

79.Поняття та види порушень у сфері економічної конкуренції.

Під економічною конкуренцією розуміють змагання між суб'єктами господарювання з метою

здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок

чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями,

покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції:

1) антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання. Антиконкурентними узгодженими

діями, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

-

встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

-

обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно- логічного розвитку, інвестицій або

встановлення контролю над ними;

2) розподілу ринків чи джерел постачання за територіаль ним принципом, асортиментом товарів,

обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими

ознаками;

Page 83

3) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тен дерів;

4) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів

господарювання, покупців, продавців;

5) застосування різних умов до рівнозначних угод з інши ми суб'єктами господарювання, що

ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

6) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань,

які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в під приємницькій

діяльності не стосуються предмета цих угод;

7) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без

об'єктивно виправда них на те причин.

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно

з законом. Разом з тим, зазначені вище узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами

Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

- удосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

- техніко-технологічному, економічному розвитку;

- розвитку малих або середніх підприємців;

- оптимізації експорту чи імпорту товарів;

- розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;

- раціоналізації виробництва. Проте зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами

Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція суттєво обмежується на всьому ринку чи в

значній його частині.

80.Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

За порушення законодавства про захист економічної конкуренції до суб'єктів господарювання

застосовуються такі види санкцій:

1. Штрафи

2. Примусовий поділ як вид господарсько-організаційних санкцій за порушення законодавства про

захист економічної конкуренції застосовується Антимонопольним комітетом у випадках, коли

суб'єкт господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, зловживає ним.

Примусовий поділ не застосовується у таких випадках:

- за неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних

підрозділів чи струк турних одиниць;

- за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних

одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять

відсотків валового обсягу продукції підприєм ства, структурного підрозділу чи структурної

одиниці). Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта

Page 84

господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести

місяців.

3. Відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про

захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її

відшкодування.

4. Вилучення товарів.

81.Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов’язань.

Господарське зобов'язання — це зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим

учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Кодексом, в силу

якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію

господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати

роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а

інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони

виконання її обов'язку.

Ознаки господарського зобов'язання:

а) особливий суб'єктний склад учасників господарського зо бов'язання;

б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов'язання — сфера

господарювання;

в) особливі підстави виникнення господарських зобов'язань;

г) особливий характер дій, що їх зобов'язаний вчинити (або утриматися від певних дій) один суб'єкт на

користь іншого.

Господарські зобов'язання поділяються на два види:

- майново-господарські зобов'язання;

- організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарські зобов'язання — це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між

учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана

сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від

певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання — це господарські зобов'язання, що виникають у процесі

управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-

господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої

сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а

управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Підстави виникнення:

а) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську

діяльність;

Page 85

б) з акта управління господарською діяльністю;

в) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених

законом, але таких, які йому не суперечать;

г) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження

майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

ґ) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності;

д) у результаті інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових

наслідків у сфері гос подарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

82.Виконання господарських зобов’язань. Поняття та критерії належного виконання

господарських зобов’язань.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські

зобов'язання належним чином і в натурі.

Виконання зобов'язання належним чином полягає у такому його виконанні, що відповідає вимогам

закону, інших актів законодавства, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних

вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно

ставляться .Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості)

розстрочення виконання.

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським

договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

-

за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на нерухоме майно (будівлю, земельну ділянку,

інше нерухоме майно) - за місцезнаходженням нерухомості;

-

за грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) управленої сторони на

момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за

умови, що управлена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

-

за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони,

якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управленої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення

нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші

або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це

управне-ну сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається

виконанням зобов'язання.

Виконання грошових зобов'язань має певну специфіку. Платежі за грошовими зобов'язаннями, що

виникають у господарських відносинах, (а) здійснюються у безготівковій формі або готівкою через

установи банків (якщо інше не встановлено законом); (б) повинні бути виражені й підлягають оплаті у

гривнях (в іноземній валюті - лише у випадках, передбачених актами законодавства, та відповідно до

Page 86

встановленого порядку); (в) нарахування відсотків за такими зобов'язаннями застосовуються у

випадках, розмірах і порядку, визначених законом або договором.

Господарське зобов'язання має виконуватися зазвичай зобов'язаною особою. Проте, відповідно до ст.

194 ГК, господарське зобов'язання може бути виконане в цілому або в частині третьою особою, що не

є стороною в зобов'язанні. При цьому управлена сторона зобов'язана прийняти виконання,

запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору

або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Ст. 195 ГК передбачається можливість делегування прав у господарських зобов'язаннях. Управлений

суб'єкт господарського зобов'язання вправі (якщо інше не передбачено законом) передати другій

стороні за її згодою належні йому за законом, статутом чи договором права (з обумовленням певним

строком або без такого) на одержання манна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо

управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень.

Передача прав має бути документально оформлена - актом передачі, що вважається чинним з дня

одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-

управлінських повноважень іншому суб'єкту - з дня офіційного опублікування цього акта. Передача

(делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі

(делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло

господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

У господарському зобов'язані можуть брати участь кілька управлених або кілька зобов'язаних

суб'єктів (ст. 196 ГК). У такому випадку кожний з управлених суб'єктів має право вимагати виконання,

а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта,

визначеної зобов'язанням. Виконання за участю кількох зобов'язаних осіб має бути солідарним (ч. 2 ст.

196 ГК). При такому виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення

Цивільного кодексу України (статті 541-544), якщо інше не передбачено законом.

Вимога закону щодо виконання господарського зобов'язання в натурі підкріплюється положенням ч. 2

ст. 194 ГК України, відповідно до якого неналежне виконання зобов'язання третьою особою не

звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натуральній формі, крім випадків,

передбачених ч. З ст. 193 ГК: 1) якщо інше передбачено законом або договором; 2) якщо управлена

сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Кожна сторона господарського зобов'язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного

виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення

загальногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування

господарських санкцій, передбачених ГК, іншими законами або договором. Проте застосування

господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє його (суб'єкта) від

обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або

договором, або управлена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Зобов'язання має бути виконане також:

в повному обсязі (управлена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо

інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає

зі змісту зобов'язання);

вчасно, тобто у встановлені законом та/або договором строки; зобов'язана сторона має право виконати

зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або

договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.

Page 87

Одностороння відмова від виконання господарського зобов'язання зазвичай вважається порушенням.

Проте вона допускається в певних випадках:

-передбачених законом;

-у разі неналежного виконання іншою стороною (згідно з ч. 6 ст. 193 ГК, зобов'язана сторона має

право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною

обов'язків, що є необхідною умовою виконання);

-у разі відмови від виконання або відстрочки виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за

іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК).

Управлена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної

сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Прийняття виконання за договірним зобов'язанням зазвичай оформляється актом прийому-передачі

виконання, підписаного уповноваженими представниками сторін договору.

Основним принципом виконання господарського зобов'язання є принцип належного виконання. Він

закріплений у ч. 1 ст. 193 ГК, згідно з якою суб'єкти господарювання та інші учасники господарських

відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших

правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання —

відповідно до вимог, що за певних умов звичайно ставляться.

83.Забезпечення належного виконання господарських зобов’язань.

Одним з елементів належного виконання зобов'язання є виконання його належною особою.

Наступним елементом належного виконання господарсько-го зобов'язання є місце його виконання.

84.Припинення господарських зобов’язань.

Загальні умови припинення господарських зобов'язань встановлені частинами 1, 2 ст. 202 ГК, згідно з

якою господарське зобов'язання припиняється:

- виконанням, проведеним належним чином;

- зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;

- у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі;

- за згодою сторін;

- через неможливість виконання

- в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

Page 88

Найпоширенішою підставою припинення господарського зобов'язання є його виконання, проведене

належним чином (здійснене належним суб'єктом, належному суб'єкту, належним способом, в

належному місці, належним предметом і в належний строк). Господарське зобов'язання припиняється

виконанням і в тому випадку, коли зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або

кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання).

Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої

настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування

достатньо заяви однієї сторони. Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням

страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового

зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній

особі (наприклад, у разі реорганізації суб'єкта господарювання—юридичної особи у вигляді злиття

або приєднання). Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Неможливість виконання як підстава припинення господарського зобов'язання регулюється ст. 205 ГК,

згідно з якою господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення

обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом. У разі

неможливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання

невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену

сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення

не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог

зако-ну (ч. 2 ст. 205 ГК).

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта

господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням. Так само підставою

припинення зобов'язання суб'єкта господарювання — банкрута є його ліквідація.

85.Поняття та ознаки, функції господарського договору.

Господарський договір – це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди

зобов’язання учасників господарських відносин – сторін договору, спрямовані на забезпечення їх

господарської діяльності, господарських потреб, що ґрунтуються на оптимальному врахуванні як

інтересів сторін, так і загально господарського інтересу (публічний аспект).

Господарський договір – як угода (правочин), що порушує права та обов’язки учасників

господарських відносин.

Ознаки:

-

Особливий суб’єктний склад

-

Субєкти господарювання

-

Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин.

-

Тісний зв'язок з плановим процесом.

-

Поєднання майнових та організаційних елементів

-

Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів

-

Можливість відступлення від принципу рівності сторін

Функції господарського договору — це передбачені або санкціоновані законом регулятивні

властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські

відносини.

Page 89

Функції:

- ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини);

- програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських

відносин і засіб узго дження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів);

- інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про

правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, а у відповідних випадках —

юрисдикційним органам, третім особам);

- гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних

зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);

- правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується

примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів

оперативного впливу).

86.Класифікація господарських договорів.

Класифікація:

За підставами виникнення:

-Плановані договори (укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли

таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних підприємств, підприємств-

мопополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності чи

контролюються державою);

-Регульовані договори (укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин).

За ознакою взаємного становища сторін:

-вертикальні (укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом господарського керівництва та

підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є

обов'язковим для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової

процедури (судового порядку розгляду переддоговірного спору));

-горизонтальні (укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору сторони

погоджують між собою, а у разі виникнення спору можуть звернутися до суду).

За строками дії:

-довгострокові договори (укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори,

договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні

елементи переважають майнові);

-середньострокові договори ( строком дії від 1 до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне

будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими);

-короткострокові договори (строком дії до 1 року; в цих договорах переважають майнові елементи);

-разові договори (укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові

елементи).

За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками):

-договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації

сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);

-договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном, оренда, лізинг);

-підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних,

дослідно-конструкторських та інших робіт);

Page 90

-транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання

вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.);

-договори на надання послуг (фінансових, консалтингових, щодо охорони об'єктів, зберігання майна

та ін.);

-договори про спільну діяльність - договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність,

про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту (акціонерне

товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю,

статутне господарське об'єднання) та ін.;

-засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської

організації корпоративного типу - повного товариства, командитного товариства, договірних

господарських об'єднань - асоціації, корпорації).

За тривалістю застосування у сфері господарювання:

-традиційні договори, що застосовуються протягом багатьох століть (договори купівлі-продажу,

підряду, про спільну діяльність, перевезення);

-новітні договори, поява яких протягом останніх двох століть викликана ускладненням

господарського життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).

За ступенем складності:

-прості договори, що містять ознаки договору одного виду (відповідно до класифікації IV); до них

належить більшість традиційних договорів, у тому числі купівлі-продажу, перевезення, підряду,

млинового найму;

-комплексні {складні) договори передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів

(договір факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).

За ознакою можливості чи неможливості корегування умов договору:

-некореговані договори - одна чи дві сторони договірних відносин позбавлені можливості корегування

заздалегідь визначених умов договору;;

-кореговані договори - умови договору визначаються шляхом вільного волевиявлення сторін, які

мають право на власний розсуд погодити будь-які умови договору, якщо це не суперечить

законодавству.

За ознакою використання при встановленні господарського зв'язку:

-попереднього договору, в якому фіксуються намір сторін укласти в майбутньому (не пізніше року з

моменту укладення попереднього договору;

-основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім договором (проте

зобов'язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до закінчення встановленого

терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору - ч. 4 ст. 182 ГК).

Залежно від домінування в господарському договорі майнових чи організаційних елементів

розрізняють:

-майнові договори: до них належать договори, в яких домінують майнові елементи (за можливої

наявності організаційних елементів, проте без переваги останніх). Переважно майновими є більшість

господарських договорів, у тому числі поставки, міни/бартеру, підрядні, банківського обслуговування,

значна частина транспортних та ін.;

-організаційні договори (ст. 186 ГК) спрямовані на забезпечення організації господарської діяльності

двох і більше учасників господарських відносин (суб'єктів господарювання), хоча і можуть містити

майнові елементи (без переваги останніх над організаційними). До таких договорів належать

засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність та ін.

87.

Зміст господарського договору.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спря-

мованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань. При цьому закон

розрізняє два види умов:

Page 91

а) умови, погоджені сторонами,

б) умови, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом

порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані

такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу

однієї з сторін повинна бути досягнута згода:

•

предмет

•

ціна

•

строк дії договору.

За згодою сторін у господарському договорі можуть бути передбачені доплати до встановленої

ціни на продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки

порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що

порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право

вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору визнається час, упродовж якого існують господарські

зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не

поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення

строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що

мало місце під час дії договору.

88.Форма господарського договору.

Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України,

ст. 208 ЦК України), що зумовлено низкою чинників і, насамперед, необхідністю ведення

бухгалтерського обліку та звітності суб'єктами господарських правовідносин, захистом

інтересів сторін договору.

Усна форма застосовується як виняток щодо договорів (двосторонніх та багатосторонніх

правочинів), що по вністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), крім

правочинів, що підлягають державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню, а також

правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у

такому випадку організації-юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов'язково

іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму

одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України).

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні

господарських договорів:

• повна письмова форма господарського договору — єдиний документ, підписаний

сторонами (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 2 ст. 207 ЦК), до якого додаються супроводжуючі процес

його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками,

протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо

Page 92

розбіжності узгоджувалися і між сторонами було досягнуто компромісу щодо спірних

умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);

• скорочена письмова форма - як комплект листів, телеграм, факсограм та інших

документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку

(ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 1 ст. 207 ЦК), якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін

встановити договірний зв'язок та істотні умови договору; застосування такої форми

забороняється при укладанні організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК).

• типова форма - сторони договору не можуть відступати від типового договору,

затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом

держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України,

ст. 630 ЦК України);

• стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок заповнення якого

визначені правилами, встановленими актами законодавства чи на їх підставі суб'єктом

господарських відносин; застосовується у договорах приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК,

ст. 634 ЦК), якщо умови договору є заздалегідь визначеними і не підлягають

коригуванню (наприклад, договори перевезення вантажу, придбання акцій

новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);

• нотаріальна форма: застосовується у передбачених законом випадках (наприклад, у

разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх

структурних підрозділів ч. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна») або

за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

Використання сучасних технологій (мереж електрозв'язку, в т. ч. Интернету) при встановленні

договірних відносин зумовило появу господарських договорів у формі електронного

документа, особливості використання яких регулюються двома законами, прийнятими

22.05.2003 р.- «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про

електронний цифровий підпис». Відсутність між сторонами домовленості про використання

електронних документів та відповідного виду електронного підпису при укладенні договору

через мережу електронного зв'язку може призвести до визнання такого договору

неукладеним.

Для деяких видів господарських договорів запроваджена державна реєстрація, з якою

пов'язується або момент дійсності договору (договори концесії, наприклад,- ст. 14 Закону

«Про концесії»), або набуття особливого (зазвичай пільгового) режиму для його сторін чи

однієї з них (договори про спільну підприємницьку діяльність за участю іноземного інвестора

- ст. 24 Закону «Про режим іноземного інвестування»).

У письмовій формі належить, зокрема, вчиняти:

а) правочини між юридичними особами;

Page 93

б) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю

виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають

нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких

недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських

договорів:

• повна письмова форма;

• скорочена письмова форма;

• типова форма;

• стандартний договір;

• нотаріальна форма.

89.Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.

Єдиного порядку укладення господарського договору не існує. Це пов'язано зі складністю

господарського життя, а саме:

• багатоманітністю господарських договорів;

• різноманітністю підстав їх укладення (вільне волевиявлення сторін чи обов'язковість

укладення договору - відповідно до державного замовлення, державного завдання, завдання

власника майна підприємства або попередніх зобов'язань сторін, зафіксованих в їх

установчих документах, рамочних контрактах);

• складність визначення оптимального виконавця чи покупця;

• вимоги застосування певних процедур укладення договору, передбачених законом

(наприклад, щодо: договорів концесії; договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації;

договорів, виконання робіт за якими фінансується за рахунок державних коштів) або

міжнародними договорами України (в т. ч. на отримання кредитів від міжнародних установ та

організацій) та ін.

Проте розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських

договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

• торги (аукціони, тендери); застосування таких процедур передбачається: ГК України

(ст. 185), законами «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16),

«Про приватизацію майна невеликих державних підпри ємств (малу

приватизацію)» (статті 3, 13-16), «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні

кошти» (статті 13, 18-29) та ін.;

Page 94

• конкурси: застосовуються відповідно до законів: «Про приватизацію державного

майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), «Про приватизацію майна невеликих державних

підприємств (малу приватизацію)» - ст. 17-21, «Про архітектурну діяльність» (ст. 6),

«Про концесії» (статті 6-8) та ін.;

• конкурентні переговори (двоступеневі торги); застосування таких процедур

передбачається: «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти» (статті

30-31);

• процедура запиту цінових пропозицій (котирувань) - ст. 32 Закону «Про закупівлю

товарів, робіт, послуг за державні кошти».

Серед неконкурентных способів укладення господарських договорів розрізняють два

основних види:

загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського

договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при

цьому кожна подальша настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не

було укладено): 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному

контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у

потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне

складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором авторові

проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); 3 - стадія розгляду і

узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на

розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного

договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження розбіжностей не відбулося; 4 - стадія

судового рішення, якщо розбіжності йе були врегульовані і одна із сторін передала спір на

розгляд господарського суду). Наслідки непередання переддоговірного спору на розгляд

господарського суду залежать від підстав укладення Договору: (а) якщо договір грунтується

на державному замовленні або державному завданні (тобто укладення його є обов'язковим),

то він вважається укладеним у редакції протоколу розбіжностей; (б) у разі укладення

договору за волевиявленням сторін неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність

згоди сторін на його укладення у відповідній редакції;

шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що може

завершитися: а) підписанням попереднього договору (протоколу про наміри або

передконтрактної угоди) з фіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного

договору в майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій або (б) підписанням

основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої підготовки і сторони

дійшли згоди щодо всіх умов договору (такий спосіб зазвичай застосовується при укладенні

Page 95

договорів на ярмарках); різновидом процедури укладення господарського договору шляхом

переговорів є передбачена ст. 33 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг для

державних потреб» процедура закупівлі в одного виконавця.

Зміна та розірвання договору здійснюється, як правило, за згодою сторін (якщо інше не

передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за

позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК

України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної

пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом та відповідь на неї протягом 20-

денного строку з моменту отримання; передання спору на розгляд суду протягом 20-денного

строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання

договору чи закінчення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без

відповіді).

Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

•

торги.;

•

конкурси;

•

двоступеневі торги (конкурентні переговори);

•

процедура запиту цінових пропозицій (котирувань).

Торги (аукціони, тендери) можуть бути кількох видів.

•на реалізацію майна, робіт, послуг (договір укладається з тим із учасників торгів/

претендентів, який запропонував найвищу ціну за майно, що продається, або роботи,

послуги, що пропонуються)

•торги на придбання майна, визначення виконавця робіт або послуг (договір укладається з

тим із учасників торгів, який запропонував найнижчу ціну за майно, яке необхідно придбати,

або за виконання необхідних для замовника робіт).

При застосуванні конкурсу договір укладається з тим із виконавців, який запропонував

найкращий (найефективніший) спосіб виконання. Своєю чергою конкурси можуть бути

комерційними (при визначенні переможця враховується запропонована ним ціна виконання

за рівних фіксованих умов виконання) і некомерційними (переможцем конкурсу визнається

претендент, який запропонував найкращі умови виконання).

За критерієм кола осіб розрізняють торги і конкурси таких видів:

•

відкриті (до участі в торгах чи конкурсі запрошуються всі виконавці, що відповідають

встановленим вимогам),

•

закриті або з обмеженою участю (лише спеціально запрошені претенденти можуть

брати участь у торгах чи конкурсі),

•

з попередньою атестацією виконавців (подавати тендерні чи конкурсні пропозиції для

визначення переможця можуть лише претенденти, що пройшли попередню

кваліфікацію).

Page 96

Ознаки конкурентних способів мають також конкурентні переговори або двоступеневі

торги, до участі в яких запрошуються кілька виконавців; переможець визначається шляхом

проведення спеціальної процедури, що складається з двох етапів (на першому виконавці

подаються свої тендерні пропозиції без зазначення ціни; після оцінки попередніх пропозицій

замовник проводить переговори з будь-ким з виконавців щодо уточнення вимог до

виконання; на другому етапі виконавці, пропозиції яких не було відхилено на першому етапі,

подають остаточні тендерні пропозиції з урахуванням уточнених вимог до виконання та із

зазначенням ціни; на підставі оцінки та співставлення поданих пропозицій замовник

визначає переможця).

Порядок застосування процедури запиту цінових пропозицій (котирувань) застосовується

щодо закупівель товарів, робіт і послуг, для яких існує постійно діючий ринок, та за умови,

що вартість предмета закупівлі не перевищує 50 тисяч гривень (у разі закупівлі товарів і

послуг) та 200 тисяч гривень (у разі закупівлі робіт). Для отримання цінових пропозиції

замовник публікує оголошення щодо залиту цінових пропозиції/ (котирувань) відповідно до

встановлених вимог та одночасно надсилає запит щодо цінових пропозицій (котирувань) не

менше ніж трьом учасникам та розміщує його в інформаційних системах у мережі Інтернет.

Кожен учасник має право подати тільки одну цінову пропозицію, проте замовник надає

можливість присутнім представникам учасників зменшити запропоновану ціну пропозиції і

укладає договір з учасником, який подав найнижчу кінцеву ціну.

Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізняють два

основні види:

•

Загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення

господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України)

•

шляхом проведення прямих переговорів

Загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення

господарського договору цим способом складається з кількох стадій (при цьому кожна

наступна настає лише втому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено);

•1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту;

•2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного

контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне складання

протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором автору проекту

(протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору);

•3 - стадія розгляду й узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі

переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з

моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження

розбіжностей не відбулося;

•4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані й одна зі сторін

передала спір на розгляд господарського суду). Наслідки непередання переддоговірного

спору на розгляд господарського суду залежать від підстав укладення договору:

1. а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному завданні

(тобто укладення його є обов'язковим), то він вважається укладеним у редакції

протоколу розбіжностей;

Page 97

2. б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін неузгодження

розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у

відповідній редакції;

Шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що може

завершитися:

•

а) підписанням попереднього договору (протоколу про наміри або передконтрактної

угоди) афіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного договору в

майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій

•

б) підписанням основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої

підготовки і сторони дійшли зголи щодо всіх умов договору (такий спосіб зазвичай

застосовується при укладенні договорів на ярмарках); різновидом процедури укладення

господарського договору шляхом переговорів є передбачена ст. 33 Закону України "Про

закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб" процедура закупівлі у одного

виконавця.

Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не

передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за

позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК

України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної

пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом і відповідь на неї протягом 20-

дсиного строку з моменту отримання; передання спору та розгляд суду протягом 20-денного

строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання

договору або завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без

відповіді).

90.Правове регулювання оренди у сфері господарювання.

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за

плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У

користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-

технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі

використання своєї споживчої якості (не споживна річ).

Об'єктом оренди можуть бути:

1. державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові

комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції

(робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та

автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;

2. нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

Page 98

3. інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що

належить суб'єктам господарювання.

Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна

порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність цього підприємства.

Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні

майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з

урахуванням особливостей, передбачених ст. 283 ГКУ.

У ст. 284 ГКУ закріплюються умови договору оренди. Так, до істотних умов договору оренди

належать:

• об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації);

• строк, на який укладається договір оренди;

• орендна плата з урахуванням її індексації;

• порядок використання амортизаційних відрахувань;

• відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю.

Умови договору оренди діють упродовж усього строку дії договору, а також якщо після його

укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря.

Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди.

Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі

сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після

закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на таких

самих умовах, які були передбачені договором.

Основні права і обов'язки орендаря

Орендар має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження

строку дії договору оренди. Він може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за

цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно

якого передано в оренду.

Орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи

його псуванню або пошкодженню, і своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату.

Page 99

Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого майна в разі відчуження цього

майна або його знищення чи псування з вини орендаря (ст. 285 ГКУ).

У ст. 286 ГКУ наводиться визначення поняття орендної плати. Орендна плата — це

фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї

господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а

також в інших передбачених законодавством випадках.

Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які

він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно

погіршився стан об'єкта оренди.

Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої

діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або

грошово-натуральній формі.

Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Окремою статтею ГКУ регулюються питання, що виникають з відносин оренди державного

та комунального майна. Так, у ст. 287 ГКУ зазначається, що до орендодавців щодо

державного та комунального майна належать:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення — щодо цілісних майнових

комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною

власністю, а також іншого майна в передбачених законом випадках;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами

управляти майном, — відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або

перебуває в комунальній власності;

державні (комунальні) підприємства — щодо окремого індивідуально визначеного майна, а з

дозволу орендодавців — також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних

підрозділів та нерухомого майна.

Організаційні та майнові відносини, пов'язані з переданням в оренду цілісних майнових

комплексів державного сектора економіки, а також цілісних майнових комплексів, що

становлять комунальну власність, регулюються законодавством відповідно до ГКУ.

Утворення орендного підприємства здійснюється відповідно до ст. 115 ГКУ. Статут суб'єкта

господарювання, утвореного на базі орендованого майна, не може суперечити умовам

договору оренди.

Page 100

91.Правове регулювання лізингу у сфері господарювання.

Відповідно до ст. 292 ГКУ лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування

власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією

стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на

визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність

(господарське відання) за дорученням чи погодженням лізинго-одержувача у відповідного

постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних

лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів —

фінансовий та оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим,

міжнародним тощо.

Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як

основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає

обмежень про передання його в лізинг. Майно, яке становить державну (комунальну)

власність, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює

управління цим майном, відповідно до закону.

Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні

майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання

договору лізингу.

Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до ГКУ та законів України.

Лізинг — особливий вид договору майнового наймання.

Відносини з використання машинно-технічних виробів у національному і міжнародному

господарському обороті дедалі ширше ґрунтуються на специфічній договірній формі

майнового наймання, що називається договором про лізинг (сопЬгасЬ оі Іеазіпд). Виник цей

договір у США в середині XX ст., а з кінця 50-х років дістав великого поширення в діловій

практиці фірм Західної Європи і Японії, а нині використовується практично в усіх країнах

світу.

Лізинг визнаний у судовій практиці багатьох країн, що не мають спеціального законодавчого

регулювання (США, ФРН, Японія та ін.), але в окремих країнах видано спеціальні нормативні

акти з лізингових відносин (у Франції — закон від 2 липня 1966 р., в Англії — закон про

оренду-продаж 1965 року). Значне поширення цього виду договору спричинилося до

розробки Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг, яку було підписано в Оттаві 28

травня 1988 р., основна її мета — усунути правові бар'єри на шляху міжнародного лізингу.

Page 101

Практика і доктрина вирізняють дві форми лізингу: фінансовий (Гіпапсіаі Іеазе), який

називають іноді справжнім, і операційний, чи експлуатаційний (орегаііоп Іеазе).

На відміну від звичайного договору майнової оренди, фінансовий лізинг характеризується

тим, що охоплює складніший комплекс господарсько-економічних відносин, учасниками яких

є не дві, а три сторони: фірма — виготовлювач машин, устаткування, лізингова фірма

(орендодавець) і фірма-користувач (лізинго-тримач).

Орендодавцями є спеціалізовані лізингові промислові та фінансові фірми. Промислові

товариства чи компанії, що займаються лізингом, є або філіями великих фірм — продуцентів

техніки, або незалежними фірмами, створеними кількома фірмами-продуцентами.

У широких масштабах лізингові операції здійснюють фінансові товариства чи компанії, що є

філіями банків чи їх функціональними підрозділами (відділеннями), або кредитні, страхові й

інші організації.

Лізинг охоплює складний комплекс договірних відносин і здійснюється на базі двох чи

більше договорів, насамперед купівлі-продажу і майнового наймання. За договором купівлі-

продажу між фірмою — продуцентом технічного об'єкта і лізинговою фірмою остання

здобуває машину чи устаткування у власність спеціально з метою подальшого здавання їх в

оренду. За договором майнового найму, чи власне лізингу, між лізинговою фірмою-власником

і промисловою фірмою-користувачем технічний об'єкт здається в найм. Цей неподільний

зв'язок двох операцій — ку-півлі-продажу майна й передавання його в користування (чи

оренду) — відображується в часто застосовуваному визначенні договору про лізинг як

договору оренди-продажу.

92.Біржова торгівля: засади правового регулювання, види бірж, основи їх правового

статусу.

Згідно з ч. 1. ст. 279 ГК України товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання, який

надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних

цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.

Таким чином, товарна біржа є інфраструктурою ринкової економіки і їй притаманні функції

самого ринку, такі як посередницька, ціноутворююча, регулююча, сануюча та інформаційна.

Свою діяльність товарна біржа здійснює за принципами рівноправності учасників біржових

торгів, публічного проведення біржових торгів, а також застосування вільних (ринкових) цін.

Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання

прибутку.

Щодо правового статусу товарної біржі - це юридична особа, яка має

Page 102

відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку і діє на засадах

самоврядування і господарської самостійності на підставі статуту, який затверджується

засновниками біржі.

Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає

порядок її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових,

вступних та періодичних внесків.

Стаття 280 ГК України визначає права та обов’язки товарної біржі.

Товарна біржа має право:

1) встановлювати відповідно до законодавства власні обов’язкові для всіх учасників торгів

правила біржової торгівлі та біржового арбітражу;

2) встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, розмір плати за послуги, що

надаються біржею;

3) встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, а

також санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

4) створювати підрозділи біржі й затверджувати положення про них;

5) розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

6) укладати угоди з іншими біржами;

7) видавати біржові бюлетені;

8) вирішувати інші питання, передбачені законом.

Поряд з правами на товарну біржу покладаються певні обов’язки, а саме:

1) створення умов для проведення біржової торгівлі;

2) регулювання біржові операції;

3) регулювання цін на товари, що допускаються до обігу на біржі;

4) надання членам і відвідувачам біржі організаційних, інформаційних та інших послуг;

5) забезпечення збору, обробки і поширення інформації, що стосується кон'юнктури ринку.

Особливістю правового становища біржі є те що в самій біржовій торгівлі біржа участі не

бере, вона тільки її організує. Ніяких угод під час торгів вона не укладає. В торгівлі беруть

участь члени біржі або брокери, які діють від свого імені і за свій рахунок. Членами товарної

Page 103

біржі є засновники, а також прийняті до її складу вітчизняні та іноземні підприємства і

підприємці.

Біржовою операцією визнається угода, яка являє собою купівлю-продаж, поставку чи обмін

товарів, допущених до обігу на товарній біржі, між учасниками (членами або брокерами)

біржі і яка подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за

здійсненням угоди дня.

Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Прикладом біржових угод є форвардні та ф'ючерсні угоди. По суті, це договори поставки

біржового товару, строки виконання яких визначаються на майбутнє. Торгівля форвардними

контрактами проводиться при поставці стандартного товару в майбутньому з оплатою

протягом двох днів після укладення угоди.

В Україні практика біржової торгівлі виділяє такі їх види:

* товарні і товарно-сировинні;

* валютні;

* фондові;

* біржі праці.

93.Правове становище товарної біржі.

Товарна біржа створюється на засадах добровільного об'єднання заінтересованих

юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством. Так,

засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та

управління, а також державні установи (організації), що перебувають на державному

бюджеті.

Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка

визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов'язки, розмір і строки

сплати пайових, вступних та періодичних внесків.

Кожний із засновників сплачує пайовий внесок, розмір якого визначається в укладеній між

ними угоді.

Державна реєстрація товарної біржі здійснюється в загальному порядку, встановленому для

підприємств (юридичних осіб). З моменту державної реєстрації товарна біржа набуває

Page 104

статусу юридичної особи і відповідно - право здійснювати свою діяльність згідно із

спеціальною правосуб'єктністю.

Крім вищезгаданих функцій, товарна біржа також розробляє товарні стандарти, встановлює

сорти товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової торгівлі; виконує арбітражні

функції, тобто розглядає спори між членами біржі, а також між членами біржі та їх

контрагентами. Рішення арбітражної комісії біржі є обов'язковими і мають силу виконавчого

документа.

Відповідно до визначених функцій товарні біржі наділяються сукупністю прав та несуть

встановлені законом обов'язки.

Товарна біржа має право:

- встановлювати відповідно до чинного законодавства власні правила біржової торгівлі та

біржового арбітражу, які є обов'язковими для всіх учасників торгів;

- створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

- розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

- зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня

відхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;

- встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що

надаються біржею;

- встановлювати інші грошові збори;

- встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі,

штрафи та інші санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

- засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;

- укладати міжбіржові угоди з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому

числі на біржах, розташованих за кордоном України;

- вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосуються біржової діяльності;

- видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні та рекламні видання;

- здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.

Основні обов'язки товарної біржі полягають у забезпеченні створення необхідних умов для

біржової торгівлі, регулювання біржових операцій, регулювання цін на підставі

співвідношення попиту та пропозиції на товари, що обертаються на біржі. Біржа також

Page 105

зобов'язана надавати організаційні та інші послуги членам і відвідувачам біржі, здійснювати

збирання, обробку і поширення інформації, пов'язаної з кон'юнктурою ринку.

Управлінні товарної біржею здійснюється за допомогою системи органів: загальні збори

членів біржі як вищий її орган, що обирає інші органи - біржовий комітет (рада біржі), що діє

у перерві між зборами, контрольну (ревізійну) комісію. Крім того, для управління біржею

формується (в т. ч. з числа найманих працівників) виконавча дирекція та спеціальні

підрозділи (розрахункова палата, біржовий арбітраж, котирувальна комісія, інші допоміжні

служби, що діють на підставі положень, затверджених загальними зборами чи

уповноваженим ними органом).

Майно товарної біржі, що належить їй на праві власності, формується за рахунок:

- пайових, вступних та періодичних внесків;

- надходжень від біржових операцій та надання послуг підрозділами біржі;

- штрафів за порушення статуту товарної біржі та правил біржової торгівлі;

- інших грошових надходжень, що не суперечать чинному законодавству.

Використання майна товарної біржі здійснюється відповідно до порядку, визначеного

загальними зборами її членів.

Члени товарної біржі мають особливий правовий статус, який може набуватися різними

шляхами: через участь у заснуванні товарної біржі і сплати пайового внеску; шляхом вступу

згідно з встановленим статутом порядком до складу членів біржі та сплати вступного внеску,

що має дорівнювати вартості “біржового місця” (ця величина визначається виходячи з попиту

і пропозиції на “біржове місце”). Членство товарної біржі забезпечує управнення власника

щодо “біржового місця”, які можуть реалізовуватися безпосередньо членом біржі чи

продаватися ним за встановленими біржею правилами.

94.Правове становище фондової біржі.

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому

здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно продаватися і купуватися. Саме

фондова біржа зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх

біржового курсу та виконує інші функції, пов'язані з обігом цінних паперів.

Фондова біржа створюється у формі акціонерного товариства (закритого або відкритого) не

менш як 20 засновниками - торговцями цінними паперами (банками, акціонерними

товариствами, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та

іншими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом їхньої

діяльності). Засновники мусять мати дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності

Page 106

з цінними паперами. Частка статутного фонду, що належить одному акціонерові - торговцеві

цінними паперами, не може перевищувати 5 відсотків.

Фондова біржа набуває прав юридичної особи з моменту її реєстрації. Підставою здійснення

діяльності фондовою біржею є Свідоцтво про реєстрацію фондової біржі.

Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом - зборами акціонерів.

У статуті фондової біржі визначаються:

1) її найменування і місцезнаходження;

2) найменування і місцезнаходження засновників;

3) розмір статутного фонду;

4) умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів фондової біржі;

5) права і обов'язки членів фондової біржі;

6) організаційна структура;

7) компетенція і порядок створення керівних органів;

8) порядок і умови відвідування фондової біржі;

9) порядок і умови застосування санкцій, встановлених фондовою біржею;

10) порядок припинення діяльності.

У статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються створення і діяльності

фондової біржі.

Правила фондової біржі є локальним нормативним актом, що регламентує її діяльність,

пов'язану з торгівлею цінними паперами.

Особливості припинення діяльності фондової біржі. Законодавство передбачає особливі

умови припинення діяльності фондової біржі. її діяльність припиняється у тому разі, коли

число членів біржі стає меншим за 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її

діяльність припиняється у випадку неприйняття нових членів протягом шести місяців.

Оскільки фондова біржа є акціонерним товариством, її діяльність припиняється відповідно

до законодавства України про господарські товариства.

95.Поняття та види професійної діяльності з торгівлі цінними паперами.

Page 107

Ефективне функціонування ринку цінних паперів пов’язане з наявністю цілісної

інфраструктури та професійних учасників фондового ринку. Професійні учасники

здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів на підставі відповідної ліцензії. В

українському законодавстві професійна діяльність на ринку цінних паперів визначається як

підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів

та організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску та обігу

цінних паперів, що є, як правило, єдиним або переважним видом діяльності. До видів

професійної діяльності на ринку цінних паперів належать:

• торгівля цінними паперами (брокерська, дилерська діяльність);

• депозитарна діяльність;

• розрахунково-клірингова діяльність;

• діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

• діяльність з управління цінними паперами;

• діяльність з управління активами;

• діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів.

Дилерська діяльність — здійснення цивільно-правових угод щодо купівлі-продажу цінних

паперів від свого імені й за власний рахунок шляхом публічного оголошення цін купівлі та/

або продажу із зобов’язанням виконання угод за цими цінними паперами за оголошеними

цінами.

Діяльність з управління цінними паперами — діяльність, що здійснюється від свого імені за

винагороду впродовж визначеного терміну на підставі відповідного договору щодо

управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності

іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

Діяльність з управління активами — діяльність, здійснювана за винагороду компанією з

управління активами на підставі відповідного договору про управління активами, які

належать інвесторам на правах власності.

Депозитарна діяльність — надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від

форм їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на

цих рахунках (включно із клірингом та розрахунками за угодами щодо цінних паперів) і

обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.

Page 108

Депозитарієм цінних паперів може бути юридична особа, що здійснює суто депозитарну

діяльність і може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Розрахунково-клірингова діяльність — діяльність із визначення взаємних зобов’язань щодо

угод із цінними паперами та розрахунків за ними.

Клірингова діяльність передбачає: збирання та звіряння інформації щодо угод купівлі-

продажу; перевірку наявності на рахунках відповідної кількості цінних паперів та грошових

коштів відповідно у продавця і покупця; у разі збігу даних щодо виду, кількості та ціни

цінних паперів — підтвердження угоди; повідомлення учасників угоди про її підтвердження.

Розрахункова функція полягає у проведенні в розрахунковий день списання грошових коштів

з рахунка покупця та зарахування їх на рахунок продавця, здійснення переказу цінних паперів

з рахунка продавця на рахунок покупця, надання виписок з рахунків.

Діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів — надання послуг, які

безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод щодо цінних паперів на

біржовому й організаційно оформленому позабіржовому ринку. Біржові торговельні

майданчики виступають ціноутворювальним інструментом фондового ринку. Це зумовлено

відкритістю й доступністю інформації про угоди, які виконуються на біржах.

96.Зовнішньоекономічна діяльність: поняття, види, суб’єкти.

Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно із ст. 1 цього Закону, визначається як

діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської

діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України,

так і за її межами.

У Господарському кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 p., міститься дещо відмінне

визначення цього поняття. Так, згідно із ч. 1 ст. 377 ГК, зовнішньоекономічною діяльністю

суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує

перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 цього

Кодексу, та/або робочою силою.

Проте ні перше, ні друге (вдосконалене та відповідно - більш ґрунтовне) визначення не

віддзеркалюють всіх ознак зовнішньоекономічної діяльності, які можна виявити шляхом

аналізу відповідних положень ГК (в т. ч. статей 377-389) та Закону “Про ЗЕД”. Характерними

рисами ЗЕД є:

Page 109

- належність ЗЕД до господарської діяльності, основним спрямуванням якої є виготовлення

та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають

цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК України);

- обов'язкова наявність такої складової господарської діяльності, як перетин митного

кордону України робочою силою та/або майном, що характеризується як сукупність речей та

інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення,

виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються

в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих

суб'єктів;

- особливий суб'єктний склад (ст. 378 ГК України): здійснення ЗЕД вітчизняними суб'єктами

господарювання, які мають статус індивідуального підприємця чи господарської організації з

правами юридичної особи, та підрозділами/структурними одиницями (без прав юридичної

особи) іноземних господарських організацій, що мають постійне місцезнаходження на

території України і зареєстровані у встановленому законом порядку;

- спеціальний режим господарської діяльності, пов'язаний із спеціальним правовим

регулюванням та відповідно: а) встановленням низки заборон, обмежень щодо кола суб'єктів

ЗЕД, видів господарської діяльності, порядку її здійснення з метою забезпечення інтересів

національної економіки та національного товаровиробника; б) створенням системи

спеціальних органів, що здійснюють державне регулювання у сфері ЗЕД (Державна митна

служба, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі), та покладенням певних функцій щодо

регулювання ЗЕД на Міністерство економіки та з питань економічної інтеграції України,

Антимонопольний комітет України, Національний банк України та інші органи; в)

застосуванням специфічних засобів державного регулювання, в т. ч.: ліцензування і

квотування зовнішньоекономічних операцій, державної реєстрації зовнішньоекономічних

договорів (контрактів), контролю за здісненням ЗЕД, можливістю застосування специфічних

санкцій за порушення правил здійснення ЗЕД (припинення експортно-імпортних операцій,

застосування антидемпінгових заходів, застосування індивідуального режиму ліцензування).

Зовнішньоекономічною діяльністю є господарська діяльність за участю вітчизняних та

іноземних суб'єктів господарювання, складовою якої є перетин митного кордону України

майном та/або робочою силою, і яка здійснюється в спеціальному правовому режимі.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, згідно із ч. 1 ст. 379, можуть здійснювати будь-

які види ЗЕД і зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом.

Відкритий перелік видів ЗЕД, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, міститься в

ст. 4 Закону “Про ЗЕД”. До видів зовнішньоекономічної діяльності належать:

- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

Page 110

- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам

господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових,

консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських,

консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших,

що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг

іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності

України;

- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з

іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на

комерційній основі;

- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених

законами України;

- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та

іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної

діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення

іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у

випадках, передбачених законами України;

- спільна підприємницька діяльність між вітчизняними суб'єктами зовнішньоекономічної

діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення

спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та

спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

- підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів,

ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних

суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної

діяльності за межами України;

- організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів,

конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на

комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та

здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну

валюту у передбачених законами України випадках;

- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної

торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами

господарської діяльності;

- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності

та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

Page 111

- операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних

біржах та на міжбанківському валютному ринку;

- роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами

господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних

фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності

як на території України, так і за її межами;

- інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі

законами України.

Учасниками ЗЕД є різні категорії осіб, які за їх рольовими функціями та повноваженнями

можна поділити на такі групи:

- суб'єкти ЗЕД (особи, які безпосередньо здійснюють зовнішньоекономічну діяльність);

- особи, що забезпечують функції (в комплексі чи окремо визначені) щодо управління ЗЕД;

- споживачі в широкому розумінні (громадяни, суб'єкти господарювання, негосподарські

організації);

- посередники (особи, які надають суб'єктам ЗЕД послуги організаційного,

консультаційного та іншого характеру щодо сприяння в здійсненні зовнішньоекономічної

діяльності).

Зовнішньоекономічна діяльність - діяльність суб'єктів господарської діяльності України та

іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що

має місце як на території України, так і за її межами.

Види:

%L.експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

%L.надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам

господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних,

страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських,

агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних,

туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання

вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам

зовнішньоекономічної діяльності України;

%L.наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша

кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка

спеціалістів на комерційній основі;

%L.міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених

законами України;

%L.кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та

іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами

Page 112

зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами

України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на

території України у випадках, передбачених законами України;

%L.спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та

іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних

підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне

володіння майном як на території України, так і за її межами;

%L.підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів,

ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних

суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної

діяльності за межами України;

%L. інші види зовнішньоекономічної діяльності, передбачені вищеназваним законом та не

заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності.

•

юридичні особи, що зареєстровані як такі в Україні і мають постійне місце

знаходження на території України;

•

об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними

особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на

території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено

здійснювати господарську діяльність;

•

фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства,

які мають цивільну правоздатність та дієздатність згідно з законами України та постійно

проживають на території України..

97.Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності.

Інвестиційне законодавство— це сукупність нормативно-правових актів, що регулюють

відносини, які виникають і функціонують при здійсненні інвестиційної діяльності.

Інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних видів

майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об'єкти господарської діяльності з

метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:

- інвестування, здійснюваного громадянами, недержавни ми підприємствами,

господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними

організа ціями, іншими юридичними особами, заснованими на колек тивній власності;

- державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України,

Автономної Республіки Крим, місцевих Рад за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних

фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок

власних і позичкових коштів;

- іноземного інвестування, здійснюваного іноземними гро мадянами, юридичними особами

та державами; - спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними

особами України, іноземних держав.

Page 113

Однією із форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень

науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, є інноваційна діяльність.

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і

юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори — це суб'єкти

інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і

залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть

виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого

учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України,

інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на

підставі доручення інвестора.

Всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання

мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено

законодавчими актами України.

Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх

реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі

шляхом організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння, користування

і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані

іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом.

Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.

Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в

установленому законодавством порядку цінних паперів і позик. Майно інвестора може бути

використано ним для забезпечення його зобов'язань. У заставу приймається тільки таке

майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного

господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізовано відповідно

до чинного законодавства.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами

інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно

до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за

межами України та яким відкрито іпотечний кредит, вста-новлюється гарантія по цих

інвестиціях з боку держави. Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у

громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що

визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без

обмеження за обсягом і номенклатурою.

Обов'язки суб'єктів:

- подати фінансовим органам декларацію про обсяги і дже рела здійснюваних ним

інвестицій;

Page 114

- одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та

спеціальних служб на капітальне будівництво;

- одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в

інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного і

епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної

безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітек

турних вимог;

- додержувати державних норм і стандартів, порядок вста новлення яких визначається

законодавством України;

- виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх

компетенції;

- подавати в установленому порядку бухгалтерську і стати стичну звітність;

- не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист

економічної конкуренції;

- сплачувати податки, збори (обов'язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначених

законами України.

97.Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності.

Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в

об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання

прибутку (п. 2 ст. 1 Закону).

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

- іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

- валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші

об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на

прибуток (доходи), б) при первинному інвестуванні, якщо валюту України придбано за

іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України, в) при вкладенні коштів в

об'єкти приватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про

джерела надходження таких коштів;

- будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

Page 115

- цінних паперів, ціна яких виражена у конвертованій валюті;

- корпоративних прав щодо юридичної особи, створеної відповідно до законодавства

України або законодавства інших країн, виражених у конвертованій валюті;

- грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані

першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із

законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті

підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними

торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи

легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі,

промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

- прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами

та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів,

вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни

інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- інших цінностей відповідно до законодавства України.

Проте деякі види майна, згідно із законодавством України, не можуть належати іноземним

інвесторам на праві власності і відповідно - використовуватися ними під час інвестування на

території нашої держави.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних формах. Закон “Про режим

іноземного інвестування” (ст. 3) розрізняв численні шляхи (називаючи їх формами)

інвестування, а саме:

- часткової участі у підприємствах чи інших організаціях корпоративного типу, що

створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання

частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі організаційно-правові

форми господарських організацій корпоративного типу (господарські товариства, кооператив,

господарське об'єднання, промислово-фінансова група);

- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, у порядку,

передбаченому Законом України “Про підприємства в Україні”;

- створення філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб;

представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні,

повинні реєструватися згідно із ст. 5 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”;

порядок реєстрації визначається Інструкцією про порядок реєстрації представництв

Page 116

іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом Міністерства

зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. №30;

- придбання у власність діючих підприємств повністю;

- не заборонене законами України придбання нерухомого чи рухомого майна, включаючи

будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності,

шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та

інших цінних паперів;

- придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на

користування землею та використання природних ресурсів на території України;

- придбання інших майнових прав;

- в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення

юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

98.Правове становище підприємства з іноземними інвестиціями.

Характерними ознаками підприємства з іноземними інвестиціями (ПП) є:

- підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання

(резидентів) та іноземних інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без

громадянства, що не мають постійного місцепроживання в Україні, юридичні особи, створені

відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави);

- наявність у статутному фонді підприємства іноземної інвестиції у визначених законом

формах (види та форми таких інвестицій визначаються ст. 2, 16 Закону “Про режим

іноземного інвестування”, ст. 391, 392 ГК) та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду);

- створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому

принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор), а також у разі внесення його

учасником - іноземним інвестором іноземної інвестиції; набуття підприємством статусу ПП

пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а від дня зарахування іноземної

інвестиції на його баланс;

- до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні

вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних

організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про

державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про

розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та національній валюті України за

домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ;

Page 117

- майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду

підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного

споживання), звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на

територію України визначається ст. 18 Закону України “Про режим іноземного інвестування”

та Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.96 р. “Про порядок видачі, обліку і

погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного

інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за

договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі

відчуження цього майна”;

- продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх

сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом

Міністрів України;

- на підприємство з іноземними інвестиціями розповсюджується національний режим

господарювання, якщо інше не передбачено законами та міжнародними договорами України,

ратифікованими ВР України;

- з метою залучення іноземних інвестицій держава закріплює гарантії захисту прав

іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті 8-12 Закону “Про режим іноземного інвестування”);

- з метою захисту інтересів національної економіки законом можуть встановлюватися

обмеження щодо здійснення певних видів господарської діяльності підприємствами з

іноземними інвестиціями (види господарської діяльності, що належать до монополії

держави).

Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями,

визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише

іноземні інвестори) та майна (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити

100%). За організаційно-правовою формою таке підприємство може бути унітарним чи

корпоративним. Виникнення такого підприємства пов'язується із заснуванням іноземними

інвесторами (інвестором) нового підприємства чи набуття такими особами у власність

майнового комплексу діючого унітарного підприємства чи 100% акцій (часток) підприємства

корпоративного типу. З метою захисту інтересів національної економіки та національної

безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення іноземних підприємств

забороняється.

Особливості правового статусу іноземних підприємств визначаються ст. 117 ГК України.

99.Спеціальні (вільні) економічні зони.

Спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина території України, на якій

встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок

Page 118

застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної

зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови

підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються з метою залучення інвестицій та

ефективного їх використання, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької

діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної

продукції і послуг, впровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку,

поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення

соціально-економічного розвитку України.

Територія і статус спеціальної (вільної) економічної зони, в тому числі строк, на який вона

створюється, визначаються окремим законом для кожної спеціальної (вільної) економічної

зони.

Типи спеціальних (вільних) економічних зон

На території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних

функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади,

технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні,

страхові, банківські тощо. Окремі економічні зони можуть поєднувати в собі функції, властиві

різним типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у цій статті.

На всіх суб'єктів господарювання, що здійснюють інвестиції у спеціальній (вільній)

економічній зоні, поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена

законодавством про інвестиційну діяльність та про іноземні інвестиції. Держава гарантує

суб'єктам господарювання спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення

прибутків та інвестицій за межі даної зони і межі України відповідно до закону.




1. Позиковий капітал у системі товарних відносин
2. Первый додинастический период первая половина IV тысячелетия до н
3. Сохранить в себе человека Подвиг народа
4. Введение 4 Термины и определения 6
5. Правда у нас уже было 15 человек и мы в основном занимались разработкой нормативной базы
6. Договор простого товарищества
7. 11234567 Адрес электронной почты pocht@pocht
8. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук Київ 2000 р
9. Защита владения от изъятия в административном порядке
10. Статья- Кампанелла

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе