Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
1. Суспільні функції історичної свідомості, історичного знання та історичної науки в суспільстві. Історична свідомість - сукупність уявлень суспільства в цілому і його соціальних груп зокрема, про своє минуле і минуле всього людства. Значення формування історичної свідомості велике. Перш за все, вона забезпечує усвідомлення певною спільністю людей того факту, що вони складають єдиний народ, який би об’єднувався спільністю історичної долі, традицій, культури, мови, спільністю психологічних особливостей. Багатовікова історія людства й історія XX ст, зокрема, свідчать, що національно-історична свідомість - фактор оборонний, що забезпечує самозбереження народу. Якщо її зруйнувати, то цей народ залишиться не тільки без минулого, без своїх історичних коренів, але і без майбутнього. Історичне знання - перевірений практикою і обґрунтований логікою результат процесу історичного пізнання дійсності, адекватне її відображення в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій. Серед основних функцій історичного знання виділяють: гносеологічну (пізнавальну), онтологічну (вчення про буття - інтерпретаційна - сутність тих чи інших історичних явищ), евристичну (евристика-мистецтво знаходження істини, виявлення закономірностей), прогностичну (визначення тенденцій розвитку суспільства) і виховну. Історія - це особлива галузь знання, наука, що вивчає розвиток людського суспільства в минулому. Головна її мета - за допомогою знань про минуле сприяти розумінню сьогодення і прогнозувати майбутнє. |
2. Історична свідомість, історичні знання та історичні уявлення з історії України в контексті сучасного українського політичного життя. Укр. суспільство на порозі ХХІ століття є поляризованим. Воно не має внутрішньої єдності. Це, як правило, пояснюється довгим періодом відсутності державності в української нації, насиллям над нею чужої волі – через існування в минулому у складі поліетнічних імперій. В умовах незалежного розвитку до цього додалася низка “векторів розділення” української спільноти за різними ознаками: соціальними, політичними, ідеологічними тощо. Відсутній консенсус відносно фундаментальних цінностей, ідеалів і цілей суспільства. Це зумовлює відсутність єдності в історичній свідомості, історичних знаннях та історичних уявленнях з історії Укр. у суч. укр. сусп-ві. У суч. укр. науці немає єдності щодо істор. свідомості, історичного знання та історичної науки. Між тим істор. свідомість забезпечить самозбереження народу; історичні знання повинні відбивати правдиво укр. історію; історія Укр. трактується як по-проукраїнському, так і по проросійському. Кожна історіографія формує своє коло героїв історії, своє ставлення до тих чи тих подій минулого. Коли існує дві діаметрально протилежні перспективи бачення, з’являються дві протилежні групи героїв. Ті постаті, які в російській історіографії трактуються позитивно, в українській мають негативне забарвлення і навпаки. Виробляється стійка парна опозиція в трактуванні деяких ключових постатей у російсько-українських стосунках. Приміром Олексій Михайлович – І. Виговський, Петро І – І. Мазепа, В. Ленін – М. Грушевський, Й. Сталін – Є. Коновалець. |
|
3. Історія Укр. у геоісторичному та геополітит. контекстах. Вивчаючи, осмислюючи історію Укр, необхідно враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір, даний природою. Геополітика – політична концепція, яка вбачає у політиці держави засадничу роль географ. факторів: просторове розташування; розмір території; наявність чи відсутність природних ресурсів; клімат; кількість населення тощо. Найважливіші для України геополітичні фактори в просторі Європи і світу: Територія України – 604 тис. км2 (Київська Русь≈800 тис. км2). Це найбільша в Європі держава. Сприятливий клімат, всі природні зони (ліс, лісостеп, степ), земля найбагатша на чорноземи, а також містить понад 200 видів корисних копалин і хімічних елементів, у тому числі 940 млн. т нафти (добуваємо лише 5%). Вчені світу доводять, що укр. земля і селянин можуть прогодувати понад 200 млн. населення, на що не здатна жодна держава світу. Укр. – межа між азіатським Сходом (втіленням занепаду, нищення, насильства) ієвропейським Заходом (цивілізованим світом, втіленням гуманізму, домін. приватної власності і т. д.). Схід і Захід неодноразово претендували на укр. землі, що часто приводило до нищення України або створювало небезпеку бути втягнутій у чужий конфлікт. У відносинах між Сходом і Заходом Україна змушена балансувати, не віддаючи абсолютної переваги одному з цих суперників. Водночас історія свідчить, що минуле і майбутнє України – європейський вибір. Українська територія - шлях “із варяг у греки” – сполучна ланка між північними і південними територіями, вихід на інші континенти через Чорне море. Із давніх часів центр розбудови Укр. держави – її південний простір, на відміну від північного сходу, де домінує монополія російської держави. М. Грушевського можна вважати справжнім засновником української геополітики. Осмислюючи політику українських державців, він безпосередньо і постійно пов'язує її специфіку з географічними чинниками: положенням земель, напрямами колонізації, природними ресурсами. Отже, Укр. має великий історичний, дух., прир. потенціал. Її народ має свої корені, свою історію, не претендує на чужі землі і народи. Необхідно осмислити наші позитиви та негативи і утвердити свою державу. |
4. Формування головних історичних регіонів України. Існує кілька вар-тів етнограф. районування території України. Напр, Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина. Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює 6—10 ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населенняранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами,тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичі, руські люди)». Другий етап – 11-14 ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному ґрунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина,Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Переми-янщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь,Поділля, Надбужжя. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — 15—19 ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною,Туреччиною, Румунією, Росією, а згодом, у 16—18 ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу. Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель. |
|
5. Сутність схеми історії України М. С. Грушевського та його періодизація українського історичного процесу. Його концепція про наукову періодизацію історії України була викладена у статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" (1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва "українсько-руську народність", яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію "кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині". Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної "Історії України-Руси". Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим "про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи". Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне "політичне тіло" та прийняття християнства. Другий - перехідний період - відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат - загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами. Третій період - це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною та національною - своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття "доходить до небувалого напруження", та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація - Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого. Отже, М.Груш-й виділяє декілька періодів історії Укр, поєдну-ючи їх у 2 доби - стару (старі часи, княжий та литовсько-полсь-кий періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і анти-тезою, що доходять до синтези укр.відродження початку XIX ст. |
6. Археологічні стоянки первісних людей на території України: типовість чи специфічність? Територія сучасної України, що тягнеться від Карпат на заході до Дону на сході та від Прип'яті на півночі до Чорного моря на півдні, була заселена людьми з незапам'ятних часів. Найдавніші археологічні пам'ятки на території України датуються приблизно в 150 тис. років тому. Це окремі стоянки людей епох палеоліту і неоліту, розташовані в основному за течією річок Дніпро і Дністер, а також у Криму і на південному сході країни. В Україні відомо близько 1 тис. пам'ятників палеоліту (150 - 40 тис. років тому), коли сформувався сучасний вигляд людини, і люди навчилися здобувати вогонь, виготовляти перші знаряддя праці, одяг, будувати примітивне житло. В епоху неоліту (6 - 5 тис. років тому), що завершує кам'яний вік, давні жителі України почали займатися землеробством і скотарством, навчилися шліфувати і свердлити знаряддя праці з каменя, виготовляти глиняний посуд. Пам'ятників епохи неоліту в країні налічується близько 500. Епоха неоліту пов'язана з Великим зледенінням, кордон якого в Україні проходив по широті сучасних міст: Луцька, Рівного, Житомира, Чорнобиля, Чернігова і Сум. Таким чином, велика частина території країни була вільна від льодовиків і на ній жили люди впродовж усього кам'яного віку. Отже, археологічні стоянки первісних людей на території України - типовість, бо клімат та ін. умови сприятливі для життя. |
|
7. Трипільська культура: сукупність племінних союзів чи цивілізація? Говорячи "трипільці", ми маємо на увазі не націю, не якийсь особливий народ, а сукупність різних племен, що створили на території України свою цивілізацію. Мешканці цієї цивілізації не були представниками якогось певного етносу, однак були носіями спільного, більш-менш єдиного менталітету. Населення пізнього Трипілля було вкрай неоднорідним. Це був конгломерат різних народів, племен і субетносів, які протягом понад двохтисячолітньої історії привнесли в трипільську культуру свої звичаї, мову, знання, технології, вірування. Але все-таки середземноморський і протоєвропеоїдний типи черепів зустрічаються частіше від інших. Країну трипільців іноді також називають Українська Аратта. Автором концепції т. зв. «Українською Аратти» є Ю. О. Шилов, який у 1990-их роках висловив ідею про нібито найдавнішу державу світу — «праслов'янську Аратту». Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура, передусім кераміка, є безсумнівним світовим феноменом. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Поліссядо Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн. |
8. Культури доби бронзи на території України. На теренах України перші бронзові вироби з‘явились на початку II тис. до н.е. і походили з Балкан і Кавказу, де на той час існували потужні металургійні центри, звідти ж походила і сировина - мідна руда. Місцеве бронзоливарне виробництво виникло за доби середньої та пізньої бронзи (XV-IX ст, до н.е.). У цей час існувало кілька металургійних осередків: на Закарпатті та Прикарпатті, у Північному Причорномор‘ї. Проте, витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила повністю кам‘яних і крем‘яних виробів. Якраз за доби бронзи техніка виготовлення кам‘яних знарядь досягає найвищого рівня розвитку. Люди продовжують широко користуватись цим доступним, дешевим і простим в обробці матеріалом. У північній частині України, зокрема на Західній Волині, виявлено стародавні копальні дуже якісного кременю, а неподалік - сліди майстерень, де цей кремінь обробляли. На території теперішньої України за доби бронзи існували три "світи" - три етнічно-культурні зони, що відрізнялись походженням населення, господарством, віруванням - це Полісся, Степ та Лісостеп. У північно-східній частині України та на Поліссі жили нащадки давніх місцевих ще мезолітичних палеоєвропейських племен, а також племена, які належали до південної групи величезного праугро-фінського етнічного масиву. У північно-східній частині України та на Поліссі жили нащадки давніх місцевих ще мезолітичних палеоєвропейських племен, а також племена, які належали до південної групи величезного праугро-фінського етнічного масиву. Культурний розвиток у цих лісистих краях відбувався повільніше, вони зазнали менше культурних та етнічних впливів. У степах від Дону і до Дунаю жили кочові та напівкочові племена, їхнє походження пов‘язують із індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами та частиною населення, що прийшло сюди зі східних степів та Кавказу. З цих племен між Дніпром та Південною Волгою сформувався великий інде-іранський етнос, до якого належали арійці та іранські племена, скіфи та сармати. І нарешті, на правобережній лісостеповій частині України - в Наддністрянщині, на Волині та Поділлі - жили індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробської культури, предки праслов‘ян. |
|
9. Кімерійський, скіфський та сарматський світи: господарсько-культурний тип, історія та уявлення про світобудову. Нова сторінка давньої історії України пов'язана з племенами кімерійців - першого народу, власне ім'я якого дійшло до наших днів. Уперше про кіммерійців згадується в поемі безсмертного грецького поета Гомера "Одісеї". Гомер вважав, що кіммерійці жили "на краю землі", де ніколи не з'являлося сонце, але вічно панували морок і туман. Достовірніші відомості ми знаходимо у грецького історика V ст. до н.е. Геродота. Згадки про кіммерійців є й у джерелах Ассірії, причому слово Ассірія "кімміраї" означає "велетні". Існує три версії походження кіммерійців. Перша вважає їх давньоіранським кочовим народом, що прийшов до України через Кавказ. Друга називає батьківщиною кіммерійців Нижнє Поволжя. Третя відносить їх до корінного населення півдня України. Кіммерійці з'явилися в Причорноморських степах близько 1500 р. до н.е. Це були кочові іраномовні племена, об'єднані в племінні союзи. Незабаром кіммерійці заселили всю степову частину України від Дону до Дністра. Основним заняттям кіммерійців було скотарство і вони першими в Україні опанували мистецтво верхової їзди. Саме кіммерійці відкрили в Україні "залізний вік": вони майстерно обробляли залізо, виготовляючи з нього прекрасні мечі й кинджали. Кіммерійці були відмінними воїнами, здійснювали грабіжницькі походи на міста в Малій Азії та вели війни з царями Урарту й Ассирії. У них існувала розвинена військова аристократія, про що говорять багаті поховання у великих курганах. У VII ст. до н.е. кіммерійців витіснив з території України інший кочовий народ - скіфи. Частина кіммерійців була підкорена та асимільована скіфами, інша частина відступила до Південного Причорномор'я. На початку VII ст. до н.е. в степи українського Причорномор'я вдерлися кочові племена скіфів. Ці іраномовні племена вийшли з глибин Азії, спустошливим маршем пройшли по країнах Близького Сходу й осіли у південних областях України. До кінця VII ст. скіфи створили своє державне об'єднання - Скіфію. Геродот залишив опис давньої Скіфії, про скіфів стало багато відомо після розкопок скіфських поховань - курганів. Панівне положення було у царських скіфів, що займалися переважно військовими походами. Скіфи здійснювали часті й небезуспішні грабіжницькі походи до Малої Азії та придунайських земель. У 512 р. до н.е. їм вдалося завдати поразки і вигнати зі своїх володінь перську армію Дарія І, яка необачно вторглася до Скіфії. Скіфи-кочовики, які займалися скотарством, скіфи-землероби і скіфи-орачі, що займалися землеробством, платили данину царським скіфам і знаходилися в політичній залежності від них. Безумовно, у скіфському суспільстві існувала соціальна і майнова нерівність, про що, крім усього іншого, говорить і наявність у скіфів рабів. У скіфів були розвинені різні ремесла і промисли. Вони досягли помітних успіхів в обробці чорних і кольорових металів, а також бронзи. Скіфи виготовляли посуд на гончарному крузі, обробляли шкіри, шили одяг. Ювелірні вироби скіфських майстрів стоять в одному ряду з кращими світовими зразками і до теперішнього часу приголомшують своєю витонченістю й оригінальним стилем. Усе мистецтво скіфів пронизане так званим "звіриним" стилем. Найчастіше скіфи змальовували оленів, коней, баранів, кішок, левів і фантастичних грифонів. У IV ст. до н.е. скіфи розширили свою експансію в задунайських областях. Здійснивши спробу завоювання Фракії, вони зіткнулися тут з македонцями. Вирішальна битва сталася в 339 р. до н.е., коли армія македонського царя Філіппа (батька Олександра Македонського) ущент розбила скіфські війська. У цій битві загинув 90-річний скіфський цар Атей. Після цього розгрому Скіфія почала поступово занепадати. На рубежі ПІ і П ст. до н.е. останнього удару по Скіфії завдали сармати. Вони більш ніж на 500 років стали повновладними господарями. Сармати прийшли з областей Нижнього Поволжя і були іраномовними племенами. їх назва походить від іранського слова "са-оромант", що означає "опоясаний мечем". Дійсно, відповідаючи своїй назві, сармати були народом воїнів-вершників, що чудово володіють зброєю, агресивними і войовничими. Військову могутність сарматів послаблювала лише та обставина, що вони не були єдиним народом, а були конфедерацією споріднених племен, які часто ворогували між собою. Проте, у І ст. до н.е. сармати почали все частіше вдиратися у володіння Римської імперії, а грецькі міста Північного Причорномор'я вимушені були платити їм величезну данину. На початку III ст. сармати зазнали нищівного удару з боку бага-точисельного кочового народу - гунів, у результаті чого сармати зникли з історичної сцени. Вважається, що частина їх згодом влилася до слов'янського середовища. |
10. Значення античних держав Північного Причорномор'я в історії України. Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусоваеміграція частини вільного населення з рабовласницьких полісів самоїГреції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та іншихмалоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'явабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвиткуторгівлі була зацікавлена також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, розписну кераміку та інше. Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, ай активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємицігрецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії |
|
11. Східні слов'яни V-VII ст. у геополітичному контексті: природне середовище і політичне оточення. У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північноїБрянщини й південної Смоленщини, у VI столітті на півночі, біля Псковського озера і в басейні річки Великої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII столітті у басейні озера Ільмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з вісло-одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська таНовгородська землі. Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, укривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґороди, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі«Гардарікі», що значить «країна укріплень». |
12. Виникнення Київської Русі у геополітичному контексті: давньоруська держава у с-мі міжнародних відносин IХ-Х ст. За свідченням арабських авторів, уже в VIII-IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Iснування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі. У V-VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належали племінним зборам, а не концентрувалася в руках старійшин та князів. Проте з часом глибокі зміни у суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку: 1) еволюція родоплемінної організації, збільшення територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — наслідкова); 2) зростаюча зовнішньо політ. активність перших осередків державності. Посилення соц..-політ. ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію профес. воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетво-рилася на своєрідний самостійний орган публічної влади; 3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу. |
|
13. Арабські письменники про три основні центри державності східних слов'ян у IX ст.: проблема локалізації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Більшість істориків вважають Куявію політичним об'єднанням східних слов'ян у Середньому Придніпров'ї з центром у Києві та ототожнюють з назвою Київ. Під назвою Куяба Київ з давніх-давен був відомий у багатьох арабських, а також візантійських і західноєвропейських джерелах. Славію локалізують на Півночі Русі, ототожнюючи з ільменськими слов'янами. Місто Славу ототожнюють із попередником Новгорода (це може бутиСтара Ладога, існування якої в той час підтверджене археологічно). Також є гіпотеза, за якою Славія — вживана східними купцями назва одного з центрів початкової Наддніпрянської РусіПереяслава. Славута - стара назва річки Дніпро. За свідченням Аль-Істахрі , Артанія торгувала з країнами Арабського Сходу. З неї вивозили чорних соболів і свинець. Деякі дослідники ототожнювали Артанію з територією антів, зТмутараканню, інші — з Черніговом, Рязанню. В уяві ідеологів псевдослідницького "Волинського Дослідницького Центру «Рівне-Суренж», Артанія є центральною провінцією вигаданої ними Дулібської держави, власне Рось, з великим оборонним колом міст (Русколань) периметром майже 800 км навколо міста Суренж — столиці Росі. З Артанії починалась міфічна держава дулібів у III ст. н.е. |
14. Норманський чинник у виникнення та існуванні Київської Русі. Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, данців, у слов'янських літописах ототожнюються зварягами. У VII—IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з'явилися у верхів'яхВолги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують, руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та ін. Нормани відіграли ключову роль у формуванні і становленні давньоруської держави. Схожий на ці західноєвропейські події є процес становлення держави в землі словенів. Літопис оповідає, що варяги у 859 роціприйшли із-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». У 862 році ці племена вигнали варягів «в морс», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус іТрувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегуі доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.[17] У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбившиАскольда та Діра, захопив Київ. |
|
15. Візантія і Київська Русь: імперський зразок і «варварське» наслідування. За політичним устроєм Візантія була самодержавної монархією. Владу імператора (василевса) не обмежували жодні умови або громадські договори. Він був вищим суддею, направляв зовнішню політику і командував армією; його влада вважалася божественною. Теоретично безмежну владу візантійського імператора певною мірою повинні були стримувати сенат, державна рада (консисторій) і організація вільних громадян (демос). Влада василевса не успадковувалася, що робило престол хитким. Часто самодержавные імператори фактично були ляльками в руках соціальних угрупувань в їх боротьбі між собою. Спадкоємницею віз ант. традицій є Росія, ці традиції вона нав’язує всім підкореним країнам, у тому числі й Україні. Політичне життя України, незважаючи на тривалі періоди бездержавності й тоталітарного пригнічення, зберегло глибокі демократичні традиції. Починаючи з народного віча Київської Русі і до виборчих методів формування державної влади в козацько-гетьманській республіці, а потім і в УНР, спостерігаємо незмінну прихильністьукраїнського суспільства до принципів демократії, що обумовлюють формування тих чи інших елементів політичного ринку та певних політичних технологій. Європеїзація Укр. вже відбувалася в Галичині. Саме в цьому регіоні на відміну від, наприклад, Луганської, Донецької і Запорізької областей, українська національна ідентичність у сфері мови, культури, звичаїв та традицій, національної самосвідомості зберіглася найкраще. |
16. Київська Русь та Хазарський каганат: непримиренні друзі чи нерозлучні вороги? Хазарія була першою могутньою країною, з якої Древня Русь зіштовхнулася на початку своєї історії; і, як вважають багато вчених, новоспечені давньоруські кагани будували свою країну, у значній мірі, по образу й за прикладом Хазарського каганату. Але майже із самого початку відносини між К.Руссю і Хазарією були далекі від відносин між учителем й учнем; і хоча історичні відомості про слов'яно-хазарські відносини украй убогі, колективна пам'ять виявилася тривалішою літописів. Билини розповідають про війну, яку вели Добриня Микитич й Ілля Муромець із велетнем по імені Михайло Козарин або Жидовина; і в останньому важко не розпізнати єврейський Хазарський каганат. Відносини між К.Руссю і Хазарією остаточно загострилися, коли після варязько-слов'янського розбійницького походу 914 р. на ісламське Закавказзя, каган дозволив своїм підданим перебити київських дружин і закрив Волгу для слов'янських армій. Протистояння закінчилося війною К. Русі проти Хазарського Каганату в 30-х роках Х століття. Слов'янські війська під керівництвом Хельгу напали на хазарське місто Самкерц на місці нинішньої Тамані; у відповідь хазари захопили кілька міст у кримських володіннях Візантії (активної спільниці Київської Русі на той момент), а потім завдали поразки військам самого Хельгу. Після цієї поразки, а, можливо в її результаті, Київська Русь перейшла на сторону Хазарії, і в 941 році Ігор виступив походом на Константинополь. Його похід закінчився провалом, що був, втім, на руку Хазарії: війна між Візантією й Руссю значно послабила обох головних ворогів Хазарського каганату. Здавалося, доля знову повернулася обличчям до хазарів, і в хазарській історії наступив час відносного спокою. Але тиша виявилася оманною. В 965 році київський князь Святослав зненацька проривається у внутрішні області Хазарії. Судячи з тактики випаленої землі, яку Святослав проводив, і по тому, що він не подбав закріпити за Київською Руссю свої хазарські завоювання, його метою було не захоплення земель, а знищення хазарської державності. |
|
17. Київська Русь і кочові народи степу у ХІ-ХЇЇ ст.: між війною та співпрацею. Відповідно до першої т. зору лицарська Русь та хвилюючий недобрий степ були споконвічними антагоністами. Прихильники цієї точки зору вважали, що кочівники лягли важким тягарем на економіку Давньої Русі, гальмуючи її розвиток (Костомаров). Прихильники протилежної т. зору підкресл, що взаємовідносини Русі й кочівників складалися не лише з військових сутичок, але між ними існував інтенсивний товарообмін (Якубовський). Аналіз Іпатіївського літопису за період з 1055 по 1237 р. (182 роки) свідчить, що половці здійснили 35 нападів, тобто у середньому один напад у вісім років. Причому пограбуванню піддавалася не вся територія держави, а лише її степові околиці. Зазначимо, що за такої інтенсивності нападів кочівників на Русь важко говорити про серйозну загрозу економіці держави з їхнього боку. Якщо проаналізувати військові дії, то виявиться, що вони пов'язані здебільшого з міжусобними війнами на Русі, де половці виступали як союзники тих чи інших князів. Між половцями й русичами було укладено 14 мирних угод. З вини половців мирні угоди порушувались двічі й обидва рази тягнули за собою серію нищівних для половців ударів русичів. Останні ж дозволили собі шість разів порушити мирні угоди, тобто необхідно визнати, що не половці завойовували Русь, а навпаки, Русь завойовувала половців. У XIII ст. половці відігравали значну роль у внутрішньополіт. житті К. Русі. Показовими є відносини галиц. князя Данила Романовича і хана Котяна, якого Данило, прохаючи про допомо-гу в боротьбі за Галицьке князівство. Багато київ.князів завдяки династич. шлюбам були у родинних стосунках з полов.князями. Навіть у випадку кровної помсти, яка є для всіх народів найжорстокішою ворожнечею, половці не чіпали купців, які йшли через їх землі торгувати до русичів. |
18. Феодальна роздробленість Київської Русі: фатальна випадковість чи історична закономірність? Перший розділ земель відбувся при Володимирі Святославичі, з його правління починають розгоратися княжі розбрати, пік яких довівся на 1015-1024рр, коли з 12-ти синів Володимира в живих залишилися тільки троє. Розділи земель між князями, уособиці лише супроводили розвитку Русі, але не визначали ту або іншу політичну форму державної орг-ції. Вони не створювали нового явища в політичному житті Русі. Економіч. основою і головною причиною феод. роздробл. часто вважають натуральне госп-во, наслідком якого була відсутність екон. зв'язків. Посилання на натуральне господарство - лише вірна констатація факту, що мав місце. Проте його панування, що для феодалізму характерний, ще не пояснює причин розпаду Русі, оскільки натуральне господарство панувало і в єдиній Русі, і в ХІУ-ХУ століттях, коли в російських землях йшов процес утворення єдиної держави на базі політичної централізації. Суть феод. роздробл. полягає в тому, що вона була новою формою держ-політ. організації суспільства. Саме така форма відповідала комплексу порівняно невеликих феод. маленьких світів не пов'язаних один з одним і державно-політичному сепаратизму місцевих боярських союзів. Феодальна роздробленість - прогресивне явище в розвитку феодальних відносин. Розпад ранньофеод. імперій на самостійні князівства-королівства був неминучим етапом в розвитку феодального суспільства, чи торкалося це Русі в Східній Європі, Франції в Західній Європі або Золотої Орди на Сході. Феод. роздробленість прогресивна була тому, що вона була наслідком розвитку феод. відносин, поглиблення суспільного розподілу праці, результатом чого був підйом землеробства, розквіт ремесла, зростання міст. Для розвитку феодалізму потрібні були вже інші масштаби і структура держави, пристосована до потреб і сподівань феодалів, раніше всього боярства. ЦЕ ЗАКОНОМІРНІСТЬ. |
|
19. Давньоруська народність: проблема існування в історії та історіографії крізь призму основних визначень поняття етнічності Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об'єднані 14 слов'янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов'янською. До неї входило багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності. Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов'янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов'янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись V—VII ст., не був породжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів — предків білорусів. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність. Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з'являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці XII ст. тут сформувалося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська. Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності було далеко. Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва "Україна", якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Насправді назва "Україна", яка вперше зафіксована у Київському літописі від 1187 p., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна — це і Середнє Подніпров'я, і Галичина, і землі над Західним Бугом та ін. З'явившись у давньоруських літописах XII—XIII ст. на означення окремих південно-західних руських земель — Переяславщини, Побужжя, Пониззя, назва "Україна" в наступні століття вживалася переважно щодо території Середнього Подніпров'я. Згодом вона поширилася на всі землі, в тому числі Північну Буковину, Закарпаття, на яких формувався український народ. Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське — через нескінченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а пізніше — монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє значення. Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу. |
20. Соціально-економічний розвиток Київської Русі у європейському та світовому контекстах: унікальність чи типовість З точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку — значило б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв'язок між володарями й підвладними, насамперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосунки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. механізмів, через які здійснювалася влада. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Маючи, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тис. кв. км (майже половина її — в межах сучасної України), Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи. До того ж ця формація швидко розвивалася. Попри поступове зростання відмінностей між простим людом і новосформованою племінною знаттю землеробське суспільство східних слов'ян ЇХ ст. залишалося порівняно однорідним в етнічному та соціальному відношенні, але внаслідок швидкої розбудови Києва до слов'янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. З піднесенням міст стали процвітати купці та ремісники. Нарешті, прийняття християнства спричинилося до появи нового класу — духовенства. Київська Русь була раннефеодальным державою, тобто державою, де неостато склалися феодальні відносини, але з певними специфічними особливостями, що відрізняли її від класичних феодальних держав Західної Європи того часу: - велика роль торгівлі та міст у життєдіяльності Київської Русі, а також наявність переважно незакабаленого селянства свідчать про те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від становища на заході. - велика кількість пережитків родових відносин, що знайшло яскраве відображення в законодавстві; Тому західні історики схильні розглядати Київську Русь скоріше як унікальну й самобутню соціальну систему, а не підводити її під загальну категорію феодальних суспільств. |
|
21. Значення і наслідки прийняття Київською Руссю ортодоксального християнства візантійського зразка. Основні етапи християнізації Русі. Після утвердження на київському столі князь Володимир прагнув узяти під свій контроль і духовне життя. Він спробував реформувати тодішню віру і дати своїм підданим спільних богів. Проте успіху це не дало, ідею тоталітарної імперії легше легалізувати в рамках християнства візантійського зразка. У цьому й полягав знаменитий вибір віри! Князь-самодержець вибрав ту релігію, в якій вищий духовний ієрарх підкорявся світському володареві. А от незалежність римського первосвященика, вочевидь, мало імпонувала київському князеві. Звісно, в таких умовах у нас аж ніяк не міг виникнути власний потужний духовний потік, який формує відповідну атмосферу в суспільстві і змінює її, коли Історія кидає свій новий Виклик. Немає незалежного від світської влади подвижництва — немає повноцінного духовн Василь Стус писав: «Гадаю, що перша помилка — візантійський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися із цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу — призвів до жіночності духу як атрибута нашої духовності. ого життя. Проте необхідно застерегти, що криза православного суспільства — це просто неминучий наслідок придушення духовного життя державною владою; вона аж ніяк не пов’язана із браком творчих сил у православно-християнській системі. Православ’я має ту ж християнську основу, що й західний католицизм або протестантизм, у ньому так само закладено великий духовний потенціал. Коли репресії влади послаблюються, спостерігається сплеск духовного розвитку. Варто зауважити ще одну визначальну тезу православ’я, яка сягає корінням до Візантії: єдина віра — єдина держава. Цією ідеєю, неприйнятною на Заході, неминуче заражалися і новохрещені варвари: спершу болгарський князь Симеон, який мріяв про об’єднання Болгарії і Візантії (звісно, бачачи єдину Православну Ойкумену під власною рукою); а відтак уже російські царі уподобали ідею «Третього Риму» — звичайно, православного. Таким чином, прийняття християнства у формі православ’я фактично означало, що духовне начало підпало під чобіт світської влади. Образно кажучи, брамін підкорився кшатрієві, і останній став диктувати своє бачення духовного життя. Цим було підготовлено, чи, точніше, зміцнено, добрий грунт для тоталітарного суспільства. |
22. Тисячоліття Софії Київської: новітні гіпотези та старі переконання Н. Нікітенко та В. Корнієнко епатували наукову громадськість «відкриттям», згідно з яким Софію Київську спорудив не Ярослав Мудрий, а Володимир Святославич, і не у 1017-1037 рр., а у 1011-1018 рр. П.П.Толочко не погоджується. Треба сказати, що за всю історію вивчення цього питання настільки шокуючого абсурдного висновку ніхто не робив. І не міг зробити, оскільки історики спиралися на свідчення літописних джерел, а також – свідчення «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, які не лишають місця й для найменших сумнівів у тому, що будівничим Софії Київської, як і усього нового міста, був Ярослав Мудрий. Дослідники сперечалися лише щодо того, коли саме за Ярослава відбулася ця подія. У 1017 чи у 1037 р.? І розділилися в тому, якій з двох дат надати перевагу. Ранню дату обстоювали митрополит Євгеній (Болховітінов), Д. Айналов, М. Брунов, М. Воронін, М. Ільїн; пізню – М. Максимович, П. Лебединцев, М. Каргер. Пізніше лави прихильників ранньої дати поповнилися вашим покірним слугою, С. Висоцьким, Г. Логвиним, пізньої – Ю. Асєєвим, А. Поппе. На жаль, сьогодні ми змушені обговорювати ще одну дату – «ультраранню» (1011 рік), якої немає в жодному із джерел. Ця безвідповідальна пропозиція належить Н. Нікітенко. Надто буквально сприйнявши слова митрополита Іларіона – «Иже недоконьчанная твоя доконьча, акы Соломонъ Давыдова» – вона висловилася на користь того, що Софію Київську побудував Володимир Святославич, а на долю його сина випав лише ремонт собору після пожежі 1017 р. та благоустрій садиби. При цьому їй довелося звинуватити літописців у фальсифікаті: вони, начебто, на догоду Ярославу приписали йому те, що звершив ще його батько. Силуючись бодай чимось підкріпити настільки епатажне твердження, Н. Нікітенко звернулася до «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, при цьому, безпідставно подревнивши його вік й спотворивши істинний смисл сказаного сучасником і сподвижником Ярослава. Надійним аргументом на користь свого припущення Н. Нікітенко вважає свідчення «Еймундової саги», згідно з яким перед битвою із печенігами Еймунд наказав поставити на стінах міста зрубані дерева, а також викопати глибокий рів та заповнити його водою. На цій підставі авторка дійшла ще одного «відкриття»: ще до 1017 р. вал довкола майбутнього «міста Ярослава» уже було споруджено. Підтримавши напівказкове повідомлення саги ще більш сумнівним свідченням польського хроніста початку ХІІ ст. Галла Аноніма, який переніс подробиці походу на Київ Болеслава Сміливого (1069) на Болеслава Хороброго (1018 р.), вона остаточно повірила в істинність свого вимислу. Це означає, що Н. Нікітенко цілковито не уявляє, чим були скандинавські саги. Повз неї пройшла вся спеціальна література останніх півстоліття, і вона наївно-буквалістично тлумачить повідомлення саг, так, як це робили, скажімо, у ХІХ ст. Сьогодні наука досягла консенсусу в тому, що саги – не історичне джерело, принаймні не в традиційному значенні. Твердження Н. Нікітенко про те, що закладення Софії відбулося 4 листопада й зовсім не піддається раціональному поясненню. Історія храмового будівництва в Давній Русі не знає прикладів, коли б церкви закладалися на зиму. В літописах точні дати закладань відсутні, але їх орієнтації вказують на те, що відбувалося це, як правило, у весняно-літній час. Не більшою обгрунтованістю відзначається й ще одна повна дата – 11 травня 1018 р., коли, нібито, відбулося освячення собору Ярославом. Жодних джерел для цього немає. Та й не може бути. Адже більш невдалого часу для урочистостей з приводу освячення Софії годі й уявити. По суті, увесь 1018 р. був зайнятий у Ярослава іншими турботами. Спершу він збирав сили, щоб відбити похід Святополка й Болеслава, потім програв битву на Бузі, змушений був полишити Київ та тікати до Новгорода. Повернувся він лише 1019 р. |
|
23. Основні напрямки політичної діяльності Яр. Мудрого: творення імперії чи вдала реалізація особистих амбіцій? Творення імперії. Великий князь київський, син Володимира Святославича, святителя Київської Русі. Народився близько 978 року. У 988-му батько посадив його намісником у Ростові. По смерті у Новгороді брата, князя Вишеслава, став новгородським князем. 1014 року, прагнучи утвердити незалежність Новгорода від Києва, відмовився виплачувати батькові, щорічну данину, за що Володимир зібрався йти походом на Новгород, але перед цим помер 15 липня 1015 року. На престол у Києві сів Ярославів старший син Святополк, який, перебуваючи у Вишгороді, дізнавшись першим про смерть батька, вбив своїх братів Бориса, Гліба та Святослава і захопив владу. Після смерті батька Ярослав тривалий час веде боротьбу за київський стіл. 1019 року він переміг головного суперника, Святополка, прозваного в народі Окаянним, і став великим князем київським. Вів також боротьбу проти Мстислава Володимировича, внаслідок якої змушений був поступитися йому Чернігівщиною та деякими землями на схід від Дніпра. По смерті Мстислава 1036 року Ярослав зробився одноосібним володарем Руської землі. За час свого майже сорокарічного князювання доклав багато зусиль для централізації князівської влади навколо Києва та зміцнення держави. Здійснив ряд блискучих походів проти печенігів і назавжди відкинув їх від кордонів руських земель. На початку 1030-х років відвоював у Польщі червенські, тобто галицькі, міста і Белзьку волость, провів успішні походи проти ятвягів та литовців. Розбудував Київ, заклав величний храм святої Софії, а в ньому заснував бібліотеку та книгописню, розширив центр столиці, так зване місто Ярослава, де поставив величний князівський палац та потужні укріплення із Золотими воротами і церквою над ними. Значних зусиль докладав у поширенні і зміцненні християнства, 1039 року було засновано Київську митрополію. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років, коли намітився конфлікт Ярослава з Візантією, що завершився морським походом руських дружин 1043 року на Царгород, Ярослав ставить у Києві першого руського митрополита негрецького походження — Іларіона, чим зміцнює незалежність Київської митрополії. З ім’ям Ярослава пов’язане створення найдавнішого літописного зведення 1037 року, збірника правових актів «Руська правда», спеціального Церковного статуту. У Софійському соборі в його часи виник гурток вчених книжників, що став своєрідною академією. Ярослав розбудував також Новгород та Полоцьк, де звів Софійські собори. У Чернігові спорудив Спасо-Преображенський собор. Під час конфлікту з візантійським імператором, намагаючись заручитися підтримкою західних та скандинавських країн, київський князь влаштував ряд династичних шлюбів з найбільшими королівськими домами Європи. Реалізація амбіцій. Він у своєму війську багато використовував найманців за гроші, а не якусь ідеологічну регулярну армію. Він не боявся використовувати ніякі методи (наприклад, посадити свого брата в тюрму, щоб не було конкурентів). Вся його діяльність була націлена на власне збагачення, на гроші і владу. І не мав він якихось вічтуттів патріотизму чи любові до батьківщини, до чогось, що можна було назвати Україною. Кажуть, що він зробив дуже важливу річ - об'єднав Київську Русь. Але ціллю було не об'єднання як таке, а об'єднання саме під його керівництвом. Це він робив для власного збагачення, і для блага своїх нащадків, а не для країни. І що він потім зробив? - Роздав всі землі своїм синам, розчленував все. Він забезпечив благами на майбутнє не країну, а забезпечив особистими благами всіх своїх синів. Після смерті Ярослава повернулося все так, як воно було до нього - купа території, розчленована на шматки, і шматками керують брати, і всі хочуть посаду повище - київський престол. |
24. Галицько-Волинське князівство: єдиний прямий спадкоємець Київської Русі чи один з багатьох уламків величної державності? Галицько-Волинське князівство або Королівство Русі (1199-1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання Галицького і Волинськогокнязівств Романом Мстиславичем. Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до складу Київської держави після того, як рядом походів Володимир приєднав Перемишль та інші міста. К. Русь залишалась об'єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Найстійкішими виявилися ті князівства, в яких утвердилися свої окремі династії - відгалуження роду Рюриковичів. У Галицькому князівстві правили Ростиславичі, пізніше об'єднане Галицько-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі. Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на рубежі 12-13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняв занепадаючий шлях «із варягів - у греки». З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені. Галицько-Волинський князь запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, що могло зупинити, на думку Романа, процес роздрібленності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями. Проте галицько-волин. князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він загинув під час сутички з воляками краківського князя Лешка Білого. |
|
25. Особливості соціально-економічного розвитку та станової структури Галицько-волинського князівства. Галицько-Волинське князывство або Королывство Русі (1199—1349) — південно-західне руське князівство династіїРюриковичів, утворене внаслідок об'єднання Галицького і Волинськогокнязівств Романом Мстиславичем. Економіка. Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли — бортництво, мисливство і рибалка. Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа іливарництво. Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Суспільство. Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення. Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцевуаристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі),Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низкамонастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит. Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або«містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр. Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни —«смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральнуданину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я. |
26. Монголо-татарська навала: причина споконвічного відставання східних слов'ян від Європи чи зустріч Сходу і Заходу? Підсумками"монголо-тат. навали для руських земель були руйнування і занепад. Апологети цієї точки зору підкреслюють, що "ярмо" відкинуло руські князівства назад у своєму розвитку і стало головною причиною відставання Русі від країн Заходу. Навала з'явилася гальмом для зростання продуктивних сил Русі, що перебували на більш високому соц.-екон.рівні порівняно з продуктивними силами монголо-татар, законсервувало на довгий час натуральний характер господарства. Так, Б. А. Рибаков відзначає на Русі в період ярма занепад будівництва з каменю і зникнення складних ремесел, таких як виробництво скляних прикрас, перебірчастої емалі, черні, зерни, поліхромної поливної кераміки. «Русь була відкинута назад на декілька сторіч, і в ті століття, коли цехова промисловість Заходу переходила до епохи первинного накопичення, руська реміснича промисловість повинна була повторно проходити частину того історичного шляху, який був виконаний до Батия. Інші дослідники, Н. М. Карамзін, вважають, що татаро-монгольська навала зіграла важливу роль в еволюції російської державності. Крім цього він також вказав на Орду як на очевидну причину підвищення Московського князівства. Слідом за ним інший видатний російський вчений-історик, академік, професор МГУ. О. Ключевский також вважав, що Орда запобігла виснажливим, братовбивчим міжусобним війнам в Русі. «Монгольська навала для російського народу була суворою школою, в якій виковувалися Московська державність і російське самодержавство: школою, в якій російська нація розуміла себе як така і набула рис характеру, що полегшили їй подальшу боротьбу за існування». Прихильники ідеології євразійства (Р. В. Вернадський, П. Н. Савицький та ін.), не заперечуючи жорстокість монгольського панування, переосмислили його наслідки в позитивному ключі. Вони високо цінували релігійну терпимість монголів, протиставляючи її католицької агресії Заходу. Монгольську імперію вони розглядали як геополітичну попередницю Російської імперії. |
|
27. Галицько-Волинське князівство у геополітичному контексті: сусіди як друзі і вороги. Велику роль у захисті від зовн. ворогів відігр. дипломатія. Договори між Руссю та Литвою й, особливо, між Руссю та ятвягами залишалися недовговічними й трималися на військовій перевазі Данила та інших князів. А ослаблення галицьких і волинських земель робило литовців та ятвягів сміливішими й агресивнішими. Андрій та Лев Юрійовичі перебували в тісному союзі з Тевтонським орденом, можливо, також і з глоговськими князями у Сілезії. З допомогою цих союзів вони стримували активність Польщі. Головним їх противником залишалася Золота Орда, яка не хотіла миритися з втратою такого васала, як Галицько-Волинська держава. Саме через те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогли втручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстання закарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння у Закарпатті. Близькі договірні стосунки встановились у 20-х pp. XIII ст. між Волинню й одним із польських князівств — Мазовецьким, що межувало із землями Романовичів. Мазовецькі князі прагнули спертися на них у змаганні з володарями інших земель роздробленої Польщі, насамперед із краківськими. Добрі відносини базувалися на династичних шлюбах. Мабуть, зневірившись у дійовості мазовецько-волинського союзу, Конрад І змінив політичні орієнтири й віддав перевагу ворогові Романовичів, чернігівському князеві Михайлові Всеволодовичу, котрий зазіхав на Галицьке князівство (1236). Однак мазовецький князь швидко зрозумів, що чернігівський володар є ненадійним союзником, і відновив приязнь із Романовичами. А 1237 р. стосунки між Конрадом І і Данилом знову ненадовго зіпсувались — і знову з ініціативи мазовецького князя. Він самовладно віддав добжиньським рицарям-хрестоносцям волинське місто Дорогичин, яке йому не належало. Та в березні наступного року Данило вибив добжиньців із Дорогичина й полонив їхнього магістра Бруно. Через кілька місяців добрі стосунки поміж ним і Конрадом мазовецьким відновились. І все ж таки в 20-і -50-і pp. XIII ст. на перше місце в дипломатії Данила й Василька виходить Угорщина. Вона до 1245 р. робила спроби загарбати Галицьку землю. Королеві всіляко сприяла ворожа Романовичам боярська партія в Галичі. Вона керувала нерішучим Мстиславом Удатним і провокувала його на династичний союз з Угорщиною Підім'ятий боярами Мстислав покірно уклав ганебну угоду з Угорщиною: "Віддав Галич королевичу Андрію, а собі взяв Пониззя. Звідти він пішов до Торчеська. Завдяки цьому з кінця 20-х-протягом більшої частини 30-х pp. у Галичі сидів із залогою угорський королевич, влада якого була обмежена тією частиною боярства, що орієнтувалось на Угорщину. Тими роками дипломатичні переговори з Угорщиною чергувалися з воєнними діями. |
28. Данило Галицький як історична постать: видатний політик чи безпринципний кон'юнктурник? Данило - це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах i від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир i підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної i культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа i поклав основи під її дальший розвиток. З Данилом зійшов з історичного кону один iз найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав ycі землі, що ними володів Роман, створив iз них з допомогою Василька могутню державу, з якого рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємниці традицій Київської держави, i уможливив майже на сто років її існування. Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію i творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими. Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави i Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв'язок з Європою, Олександр, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два piзні світи. Звичайно, іноді Д. Галицький змушений був вживати жорстоких заходів для досягнення цілей розбудов держави, тому деякі дослідники вваж. його безпринципним кон'юнктурником . |
|
29. Західна політика Галицько-Волинської держави. Вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у1250—1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до папи Іннокентiя IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької iсторiї, а саме - питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля. Невдачі антимонгольської політики не призвели до послаблення великого впливу Данила Галицького на західних сусiдiв. Великим авторитетом Галичина користувалася у Польщі, особливо в Мазовецькому князiвствi. Тому литовський князь Міндаугас (Мiндовг), країна якого щойно починала підноситися, був змушений піти на територiальнi поступки Данилові в Мазовiї. До того ж на знак доброї волі Мiндаугасу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином i донькою князя Данила. Активніше, ніж будь-який інший галицький правитель, Данило брав участь у політ. житті Центр. Європи. Використовуючи шлюб як засіб досягнення зовнiшньополiт. цілей, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою i зробив спробу, хоч i невдалу, посадити його на австрійський герцогський трон. Честолюбний i невгамовний Лев (син Данила) був постійно втягнутий у полiтичнi конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадiв, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на захiднi схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в мiжусобнi війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкiнцi ХIII на початку ХIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені. Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій i Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князiвствi. Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. |
30. Унія між православною та католицькою церквою в середині XIII ст.: легенда та дійсність. Територій, на яких православні християни проживали під владою латинян, ставало все менше, і це знову і знову спонукало Католицьку Церкву шукати нові шляхи сполучення східних християн з Римом. В нових політичних умовах Рим починає формувати нову стратегію залучення православних в лоно Католицької Церкви. Поступово оформляються контури нової моделі - власне уніатської, яка передбачає підпорядкування влади Римського папи окремих Помісних Церков in corpore на чолі з власної ієрархією, яка безпосередньо визнавала б над собою юрисдикцію понтифіка, вже не стикаючись з латинської ієрархією. При цьому для всіх спроб укладення унії Риму з тієї або іншої помісною Церквою в XIII характерна одна і та ж закономірність: основою для кожної з цих уній всякий раз виявляються політичні інтереси монарха, з яким (а не з церковної ієрархії) Святий престол домовляється про підпорядкування Риму. |
|
31. Змагання руських князівств за політичне лідерство у ХІІ-ХІІІ ст.: причини і наслідки. Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054), він розділив заповітом гради між своїми п’ятьма синами. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об’єкту владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. можемо відзначити нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності. Наростаюче множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у міжкнязівські відносини поняття отчини – землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду. Тож зібравшись у 1097 р. на свій перший з’їзд (снем),Ярославлі онуки прийняли власний ряд [угоду], за яким спільна доти отчинарозпадалася на три відокремлених отчини старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: Кождо да держить отчину свою. Рішення Любецького з’їзду 1097 р. утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. Процес “приватизації” колективної спадщини Рюриковичів після смертіЯрослава Мудрого протікав вельми інтенсивно: до середини ХІІ ст. на територіїРусі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинствовеликого київського князя. Однак парадоксом було те, що, чим далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше пропагувалася ідея “загальнородового володіння”, єдності і братерства усіх князів. Завдяки цьому так звана “феодальна роздробленість” (як звично називають період ХІІ-ХІІІ ст. в історіографії) не сприймалася людьми тих часів за остаточний розпад Київської держави Володимира і Ярослава. У перипетіях боротьби за київське княжіння стара ідея колективного владарювання Рюриковичів над Руссю звужується до території великокняжого уділу, що обіймав історичне ядро Русі, тобто Руську землю в стислому значенні (Київщину та Переяславщину). Оскільки ж на причастя (частку) в ній претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши київським престолом, роздавав у Руській земліволості* своїм прибічникам. |
32. Загибель Галицько-Волинського князівства: смерть української незалежної державності чи трансформація середньовічних політичних об'єднань? Після смерті Юрія Галицько-Волинським князівством правили його сини -- Лев II у Галичині, а Андрій -- на Волині (1315--1323 pp.). Обидва проводили незалежну міжнародну політику. Спираючись на підтримку Тевтонського ордену, вони протистояли натискові Золотої Орди. Спільно боронили свої землі й від експансії Литви. Обидва вони загинули в боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.У 1323 р. галицьке боярство обрало на стіл польського кузена Романовичів -- Болеслава Мазовецького (1323-- 1340 pp.). На вимогу бояр він прийняв православну віру, змінивши ім'я на Юрія II. Новий князь продовжував політику попередників, відвойовував землі, захоплені поляками, відновив союз із тевтонцями проти литовців. У 1340 р. його отруїли галицькі бояри за симпатії до чужинців. Так власна знать позбавила Галичину і Волинь останнього князя. Ситуацією скористалися польські феодали. Заручившись підтримкою Папи Римського, польський король Казимир напав на Галичину в 1344 р. і заволодів Сяноцькою землею. Новий похід на Галицько-Волинську Русь польські феодали здійснили в 1349 р., в результаті якого Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедиминовича, родича Романовичів. З того часу західноукраїнські землі потрапили під правління чужоземців, а Галицько-Волинська держава занепала остаточно.Проте роль і значення Галицько-Волинської держави були й надалі дуже великі. Вона оберігала Україну від передчасного поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той час зупинила процес творення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинська держава виконала свою високу місію -- бути містком єднання між Україною і Європою. Вона відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи кращі традиції української культури.Ця держава гідно презентувала себе в західноєвропейському світі як справжня пряма спадкоємиця Київської Русі й на сто років продовжила її традиції, щоб передати їх козацькому національно-визвольному рухові, вершиною якого стало творення держави Богдана Хмельницького.Отже, зі смертю князя між Польщею, Угорщиною та Литвою розгорілася запекла боротьба за галицько-волинську спадщину. Зрештою Галичину загарбала Польща, а Волинь — Литва. Однак території його і далі розвивалися у європейському напрямку, у західному векторі, входячи до складу цих двох держав. З цієї т. зору розпад можна вважати трансформація середньовічного політичного об'єднання. |
|
33. Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського: старе вино у нових міхах? Виникнення козацтва відбувається на південних кордонах В. к. Л. з кінця 15 ст. Правлячі кола, магнати В. к. Л. в 1-й пол. 16 ст. в основному прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей нижчих прошарків; тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів В. к. Л. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено систему оборони, бо така система вимагала постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і привести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Знать В. к. Л., що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків як союзників та як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків. Але вже в 1-й пол. 16 ст. козацтво починає формуватись як самостійна сила у В. к. Л., що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду стосовно Кримського ханства, Османської імперії, Московської держави. У 1550-х рр. діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від В.к. Л. організацію, що вела власну міжнародну політику, утворенню військово-політичного центру козацтва — Запорозької Січі. У 1560-х рр. козаки брали активну участь у війні В. к. Л. та Московії. Уряд В. к. Л. і гетьман Г.Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки, охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. В 1568 р. створюється перший реєстр козаків у В. к. Л. — 300 чол., які служили князеві за плату. Як особливі частини литовської армії вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва в Україні визначала Польща. Як частина Речі Посполитої Литва в кінці 16 — 1-й пол. 17 ст. вела війни з Московською державою, Швецією, Туреччиною. Литовські магнати і шляхта були активними учасниками польської інтервенції в Московію на початку 17 ст. Під час Визвольної війни українського народу середини 17 ст. війська В. к. Л. брали участь у боротьбі проти Української держави Литовський гетьман Януш Радзивілл (1612–1655) керував каральними походами в Україну, розправою над населенням у захопленому 1651 року Києві. 1654 року його війська були розгромлені українськими козаками в Білорусі Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, — поступового витіснення руських впливів польськими |
34. Кревська унія у геополітичному контексті Центрально-Східної Європи кінця XIV ст.: позитив чи негатив? Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь). Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії Андегавенов) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі. Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену,яка вилилася у війну 1409-1411 року.Тевтонський орден на чолі з Ульріхом фон Юнінгеном після Грюнвальдської битви помітно занепав. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви. Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальною зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію. Для Польщі унія давала неоціненні можливості не лише для реалізації своїх претензій щодо українських земель, а й «відкривала такі перспективи імперіальної потуги та експансії на схід. Литовська держава могла вижити у важкій боротьбі з Тевтонським Орденом лише завдяки приєднан ню її до західного католицького світу. |
|
35. Основні риси та особливості економічного розвитку українських земель у складі Великого Кн. Литовського. На економічний розвиток України XVI— першої половини XVII ст. визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI століття стало багато товарів, пануванням якої були ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на укр. землях. Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемишльщині та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри по виготовленню тих чи інших товарів. Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII ст. з'явилися Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському воєводстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою міських укріплень. Найбільшими містами стали Львів (15—18 тис.жителів), Київ (15), Меджибіж (12), Біла Церква (10,7). В більшості ж міст і містечок проживало по 2-3 тис. чол. За своїм юридичним статусом вони поділялися на королівські, приватновласницькі і а церковні. Але дедалі більше міст виборювали самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалеж ними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію власників і в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни «юридик» не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачували податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників. Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV—на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Галичини, а пізніше й на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києвідіяло по 15-30 цехів у кожному. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції. Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб. Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней. До Європи вивозилося багато ванчосу — дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. |
36. Українські міські православні братства: консервативні відсталі нетерпимі об'єднання чи прообраз громадянського суспільства? Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст. Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Так, 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині, Могильові та Красноставі, 1591 р. у Бересті та Городку, 1592 р. у Комарні та Мінську. 1594 р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію . З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів. Отже, одним з найяскравіших проявів громадянського суспільства в історії Православної Церкви є братства, які виникли в XVI ст. для захисту православної віри. Братства - це мирянський рух, це ініціатива знизу. |
|
37. Польсько-литовська боротьба за українські землі у XV ст. Період між початком XIV ст. і початком XVII ст. був досить драматичним для України, що пояснюється наслідками монголо-татарської навали. Після занепаду Києва економічне й культурне життя України переміщується до Галицько-Волинського князівства, але з утратою і ним могутності відбуваються зміни в економічному і політичному житті українських земель. Починаючи з XIV ст. почали підноситись сусіди — Литва, Польща, Росія. Після смерті останнього князя Галицько-Волинської династії Юрія II Болеслава в 1340 р. західноукраїнські землі опинились без свого правителя, ставши легкою поживою для сусідів і ворогів. Скориставшись таким становищем українських земель, на країну рушили литовці. У 30-ті роки XVI на українські землі зазіхала і Польща. Під час загострення конфлікту між Юрієм II Болеславом та боярами сусіди — Людвіг Угорський та Казимир Великий Польський — уклали угоду, на підставі якої Казимир діставав Галичину "доживотно", а в разі його смерті "без сина" Галичина мала перейти до Людвіга. Зразу після смерті Юрія II Болеслава обидва королі рушили на Галичину, але суттєвих завоювань тоді здійснити не вдалося. 1349 р. Казимир знову пішов на Галичину, зруйнував Львів і почав іменувати себе "паном Руської землі". У боротьбу з Казимиром Великим Литва не втручалась, бо вона була зайнята експансією інших українських земель. Зазнавши поразки в боротьбі з Казимиром, Галичина, а також Холмщина та Белзщина, Західна Волинь та Кременеччина опинились під владою Польщі. Унаслідок походів 1350—1360 pp. Казимир уклав з Литовськими князями — Юрієм Наримунтановичем, Олександром Коріятовичем, Ольгердом, окремо з Любертом договори, якими було визначено кордони польських володінь у Литві. У 1370 p., після смерті Казимира Великого, литовські князі розірвали ці договори, знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви. Галичина ж згідно з договором Казимира з Людвігом перейшла під владу Угорщини. Внаслідок Люблінської унії Україна знову була розірвана — значна частина відійшла до Речі Посполитої. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Молдавії, і коли Молдавія в 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею під турецьку зверхність перейшла і Буковина. Закарпаття після недовгого правління Коріятовичів перейшло під владу Угорщини. Після поразки Угорщини в 1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом Закарпаття теж було поділено — Пряшівщина та Ужгород відійшли до Австрії, а східна частина—до Семигорода. Значна частина українських земель від стоку Десни і Сейму до Остера і Гомеля над Сожею опинилися під владою Москви. У 1513 р. московське військо взяло Смоленськ, а в 1563 р. — Полоцьк. Десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом зі своїми землями перейшли до Москви, де поклали початок родам — Одоєвських, Масальських, Воротинських, Трубецьких. |
38. Полемічна література кінця XVI - початку XVII ст. як пам'ятник політичної думки в Україні. Полемічна література — підбірка текстів різних авторів, у яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною церквами з метою їх об'єднання. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» . Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки укр. духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і нац.-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим. Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху. |
|
39. Люблінська унія між українськими магнатами і українською шляхтою: що обумовило позицію різних соціальних груп щодо договору? Аристократія України на той час налічувала 20 князівських родів. Доступ до цієї верстви був суворо обмеженим. Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на чолі власних озброєних розділів. Осередком княжих родів булаВолинь. Тут сиділи князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі та інші нащадки удільних князів. Другу ієрархічну сходинку за князями займали пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя. Їхні вотчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком. Нижчу сходинку у привілейованому стані займали представники військовиків, які перебували на службі у князів — дрібна та середня шляхта. Втягуючись у торгово-грошові відносини, шляхта здобула право безмитного провозу продукції власного господарства. Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавством XIV-XVI століть, їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості й окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій (лицарського кола), що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (вальний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі і промислах. Якщо хтось і виграв від унії, то лише місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сейму в правах із шляхтоюпольською. «Внутрішнє полонофільство» було притаманне частині української шляхти. Середня й дрібна шляхта князівства, на відміну від князів-магнатів, була не проти приєднатися до Польського королівства. Погодившись на персональну Кревську унію заради спільної боротьби з Тевтонським орденом, литовські політики ревно відстоювали суверенітет власної держави. І тепер, приукладенні Любл. Унії,литовські, білоруські та українські магнати висловилися проти такого об'єднання, оскільки шались втратити своє провідне положення. У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з князями. Проте таке зрівняння істотно відрізнялось у Литві та Польщі. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв. У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких, Костянтин Острозький та його молодший син Василь залишалися символом самобутності Русі-України. |
40. Причини і наслідки Люблінської унії у геополітичному контексті, її значення в історії України. Укладення Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти. Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зреченнярідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності. Позитивне. Унія створила можливість для «зустрічі Русі з Руссю». Мається на увазі те, що галицькі й подільські інтелектуали отримали змогу працювати при дворах волинських магнатів, а це інтенсифікувало культурне життя й призвело до творення цікавих явищ культури, зокрема, до виникнення Острозької академії. Очевидно, треба враховувати, що Люблінська унія, незважаючи на всі за і проти, мала велике значення для України. Вона врятувала Велике князівство Литовське від експансії Московського царства. Незважаючи на католицьку експансію, про яку в нас часто говорять історики і яку, власне, немає сенсу заперечувати, саме після Люблінської унії в Україні спостерігалося культурне піднесення. М.Грушевський іменував його першим українським національним відродженням. Саме тоді з’являються Острозька Біблія, Острозька академія, братські школи, зрештою, Києво-Могилянська академія, з’явилися друкарні, які випускали різноманітну літературу, та й, власне, виникла і розвинулася оригінальна полемічна література. Чомусь саме в той час починаєтьсяосвоєння Подніпров’я, яке зазнавало постійних набігів татар і лежало пусткою. Батурин був заснований незадовго після Люблінської унії польським королем Стефаном Баторієм як форпост на східних землях Речі Посполитої. Інтенсивний розвиток запорізького козацтва, яким ми так гордимося, відбувся саме після Люблінської унії. Звісно, не можна перелічені явища української історії кінця ХYІ – початку ХYІІ ст. безпосередньо пов’язувати з Люблінською унією. Але над цим варто задуматись. Була створена держава, яка відігравала значну роль на світовій арені протягом подальших 200 років. |
|
41. Фільваркове господарство між феодалізмом і капіталізмом: тупиковий хід чи перспективний проект. Становище українського селянства у ХУІ-ХУІІ ст. У XVI ст. в Польщі відбувався перехід від середньовічної оброчної системи до фільварково-панщинного господарства. Фільварок — багатопрофільне господарство, в якому вся земля належала панові і в якому працювали селяни, котрі відробляли панщину. Причин цього було декілька. По-перше, зростали міста, збільшувалася чисельність міського населення й підвищувався попит на сільськогосподарську продукцію. По-друге, в результаті напливу до Європи після великих географічних відкриттів золота почався інтенсивний розвиток ринкових відносин, що вело до зростання попиту на хліб, сільськогосподарську продукцію та сировину для мануфактур. Землевласники перетворювали свої господарства у фільварки з метою збільшення виробництва товарної продукції, тобто продукції, розрахованої для продажу на ринку. Якщо в Західній Європі на той час кріпацтва вже фактично не існувало, то в Польщі у XVI ст. воно зберігалося, але форма визиску селян змінилася. Так, згідно з польськими законами, 1518р. польські селяни втратили право захищати свої права в суді та опинилися під судом своїх панів. У 1543 р. було заборонено перехід селян від одного пана до іншого. У фільварках панщина сягала шести днів на тиждень. Окрім вирощування хліба, у фільварках будували й власні переробні підприємства — млини, винокурні тощо. Особливо тяжке становище склалося після запровадження фільварків на українських землях. У 1557 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август прийняв «Уставу на волоки», згідно з якою громадські землі поділялися на волоки— 19,5 га. Нормою наділу стала одна волока на дворище. Надлишки землі передавалися шляхті під фільварки |
42. Брестська унія 1596 р.: зрада православ'я чи втрачений шанс єднання християнських церков? Ідея об'єднання двох християнських церков, католицької та православної, виникла ще в XI ст., одразу після розколу християнства в 1054 р. Упродовж століть робилися більш менш активні спроби об'єднання християн в рамках єдиної церкви. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. У роботі собору брали участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Посип П, київський митрополит Ісидор і багато ієрархів римської церкви. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об'єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об'єднати християнство. У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників. У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу. Собор у Бресті фактично розпався на 2 соботи. Обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію. Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. |
|
43. Цеховий устрій в українських містах: ремісники між вибором вільної ринкової економіки і кайданковими обмеженнями перевиробництва. За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та будучи власником господарства по виробленню ремісничих виробів. Становище май стра посвідчувалось свідоцтвом цехової управи. Майстри мали до сить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, оби рати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху. Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користували ся привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників. Усі ремісники міста складали ремісничий сход. Він обирав на три роки ремісницьку управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Діючи спершу лише як професійно-суспільні організації ремісників, цехи згодом оформилися як речник ремісничого стану. Вони поставали з метою захисту інтересів рємісників-виробників, для здобуття й утримання певних виключних прав, встановлення внутрішньої дисципліни серед членів, контролю над виробничими відносинами, цінами, збутом товарів тощо. Цехи монополізували певні ремесла для закритих груп осіб — своїх членів («братів»}, усували конкуренцію, дбали за професійну етику і всіляко боронили привілеї своїх членів. Використовувалася тільки ручна праця. Заборонялося майстрам та їх помічникам застосовувати будь-які вдосконалення, винаходи. Такі суворі заходи вживалися для того, щоб не збагачувались одні й не біднішали інші. зусилля цехів зберегти дрібне виробництво, поставити всіх у рівні умови загальмували розвиток продуктивних сил. До винахідників застосовувалась смертна кара, що призвело до застою науки і техніки.Це було своєрідними кайданами. |
44. Роль Дикого Поля в історії України: значення виникнення та існування, шляхи і наслідки освоєння геоісторичного регіону У 16-17 ст. уряд Польсько-Литовської держави Диким Полем вважав українські землі, що розташовувалися на схід і південь від Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення. Завдяки своєму розташуванню цей регіон здавна належав до числа залюднених. Однак від початку I тисячоліття до н. е. до середини II тисячоліття н. е. він став ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед них останніми були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими степами на тривалий час закріпилася назва «Дике поле». Степи Дикого Поля (Великого Лугу)були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари,печеніги, половці, монголо-татари та ін.). Особливо сприятливими для заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів крим. татар тут у 15 ст. сформувалося укр. козацтво. На території Дикого Поля зараз знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська,Харківська та Херсонська області України. Дике Поле було не лише небезпечною і малозаселеною територією, а й ласим шматком для татар і польської шляхти: перші намагалися утримувати під своїм контролем степи і ріки для вирощування коней та худоби, а другі керувалися ідеями колонізації та використання земель для рослинництва і тваринництва, будівництва укріплень та контролю торгівельних шляхів. Проте козацькі інтереси не співпадали з інтересами ворогів. Рятуючись від покріпачення, на Дике поле втікали тисячі селян, де вони заводили власні госп-ва й оголошували себе віль-ними людьми — козаками. Колонізація Великого Лугу відбува-лася шляхом орг-ції паланково-хутірного господарювання. |
|
45. Роль і значення козацтва у формуванні українського народу: між історичним фактом та історичним мітом. Не маючи своєї держави, укр. народ створив потужні збройні сили, що є однією з найважливіших ознак держави. Виконання їхніх функцій покладалося на ту частину українського населення, яка мала напівгосподарський, напіввійськовий характер і в середовищі якої склалися військові традиції, тобто на козацтво. Щоб протистояти могутнім збройним силам тодішньої великої держави – султанської Туреччини, з її як тоді вважали непереможною армією, а також військам Речі Посполитої, склалося Запорізьке Військо. Це була струнка, своєрідна й досить досконала військова організація з раціонально продуманими, оформленими структурами, з самобутньою системою управління, командування і забезпечення. Козацьке військо мало свій флот, артилерію, піхоту, кінноту. Козацтво своєю військовою діяльністю, майже постійною, безперервною збройною боротьбою у війнах, битвах, оборонно-захисною прикордонною службою не допустило, щоб Україна зникла з карти світу. Виникнення гетьманату – козацької держави – сприяло поширенню на всі укр. землі тих політичних, ідеологічних, культурних ідеалів, які виробило в собі запор.козацтво. Укр. козацтво було від самого початку спрямовано на відродж. колишньої могутньої слов'янської держави та збереженні своєї віри, яка в свій час поставила Київську Русь в один ряд з могутніми європ. державами Середньовіччя. Однак відсутність єдності в рядах коз. старшини, підбурювання ними простого люду до рішучих дій призвели до остаточної втрати незалежності. Тому вирішального впливу на формув. укр. народу коз. не справило, і зараз ті героїчні події ми сприймаємо як у деякому ступені міф. |
46. Лицарі з великої дороги: передумови і причини виникнення, соціальний склад і світогляд українського козацтва як поєднання героїзму і бандитизму. Важко погодитися з тим, що формування козацтва було справою окремих, хай навіть і видатних осіб. То був історично об'єктивний процес, пов'язаний і з посиленням феодальної експлуатації селянства, і з господарським освоєнням нових земель, і з необхідністю захисту від татарських і турецьких агресорів. Перші відомості в джерелах про українських козаків відносяться до кінця XV століття. Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни, представники місь-ких низів, а також декласовані елементи земян і шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських зе-мель, а й з Білорусії, Росії, Молдавії. Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального і національного гніту, хто боровся за волю. Однак національна свідомість була розвинена слабко. Сюди приймали людей, не зважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плескалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство. До лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди — адже на них чекали військові походи й битви. Разом з тим на Січ йшли також і люди, що не знайшли себе в мирному житті, прагнули збагатитися під час військових походів. |
|
47. Чому Запорізька Січ не спромоглася стати повноцінною державою: основні ознаки державності та їхня наявність у козацькій «Християнській Республіці». Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність. Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада. Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін. Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої. При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося. Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції. |
48. Козацько-селякські постання кінця XVI - першої третини XVII ст.: стихійні бунти без чітко визначеної мети чи прообрази національно-визвольної війни? Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво. Перше велике козацьке повстання 1591-1693 pp., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем " заслуженого козака ", дрібного шляхтича з Підляшшя Криштофа Косинського. Першу половину життя Криштоф Косинський служив князям Острозьким. 1586 року через втрату родового маєтку він подався на Запорожжя козакувати, був полковником Війська Запорозького реєстрового і одержав від Уряду землі в пустині Рокитній і Ольшанці Київського воєводства. Проте наступного року ці землі силоміць захопив білоцерківський староста Януш Острозький, що отримав на володіння ними королівський привілей. Це обурило Косинського, тому він зібрав 5000 реєстрових та нереєстрових козаків, які обрали його своїм старшим, і 29 грудня 1591штурмом взяв Білу Церкву. Вилучивши привілей, а також захопивши зброю тa харчі месники відступили дo Трипілля, дe готувалився оборонятися. Поки Косинський перебував у Трипіллі, заворушення, спричинене майновою суперечкою між ним і Острозькими, переросло у козацьке повстання, що отримало назву повстання Косинського. Протягом 1592 року нереєстрові козаки захопилиПереяслав, Київ, а також заходилися пустошити шляхетські садиби на Брацлавщині та Волині. При дворі короля Речі Посполитої повстання Косинського вважали приватною справою Острозькиx, тому на його придушення на початку 1593 року вирушили особисті війська руських князів Янушa Острозькогo i черкаськогo старости Олександрa Вишневецькогo. Навесні 1593 року Косинський споробував поновити повстання, скерувавши свої сили проти князя Олександра Вишневецького. Підступивши у травнi під Черкаси, 2000 козаків готувалися штурмувати місто, а в одній із сутичок Косинський загинув і козаки відійшли Северин Наливайко походив із дрібної української православної шляхти. Наливайко очолив повстання проти польської шляхти, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом та іншими містами. Водночас на Вкраїні діяв загін повсталих запорожців під керівницивом Григорія Лободи і Матвія Шаули. Об'єднанню загонів перешкоджала недовіра, з якою запорожці ставилися до Наливайка після повстання К.Косинського. У кінці 1595 року польський уряд доручив гетьманові Станіславу Жолкевському приборкати повстання. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя. Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання і 28 травня (7 червня) 1596 року видала їх Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський вирізав більшість козаків. Наливайка було страчено у Варшаві. У петиції Наливайка польському королю Сигізмунду Наливайко пише, що народ руський по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених просить підтвердження своїх прав і вибору. Разом з тим у Прикарпатті розгорнулася специфічна форма боротьби західноукраїнського селянства — опришківство (назва «опришок» означає винищувач шляхти).
|
|
49. Річ Посполита "Трьох Народів": характеристика політичної концепції. Річ Посполита Трьох Народів — політичний проект перетворення конфедерації Польського Королівства іВеликого князівства Литовського (тобто Речі Посполитої Обох Народів) в триєдину державу (Річ Посполиту Трьох Народів), в результаті створення на українських землях Великого князівства Руського. У 1658 році в Гадячі гетьман України Іван Виговський і представники Речі Посполитої підписали Гадяцький договір. Згідно зі статтями цього договору Велике князівство Руське в складі Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств Королівства Польського мало стати третім учасником унії, складовою Річчі Посполитої на рівних умовах з Польською короною й Великим князівством Литовським. Це рішення, однак, розділило запорізьке козацтво на проросійську й пропольську партії й призвело до Руїни. Під впливом польської шляхти й Папи Римського сейм Речі Посполитої прийняв Гадяцький договір в більш ніж урізаному вигляді. Ідея Великого князівства Руського відкинуто. Рішення сейму призвело до краху гетьманства І. Виговського. По закінченню російсько-польської війни 1654—1667 Україну поділено на Правобережну, що залишалася в складі Речі Посполитої до її Другого поділу 1793 року, і Лівобережну, ща разом з розташованим на правому березі Києвом, увійшла до складу Росії. |
50. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького: причини, характер, рушійні сили. Після придушення козацько-селянських повстань (кін. ХVI — перша пол. XVII ст.) польській владі здалося, що вона остаточно підкорила українців, оскільки збройні виступи на деякий час припинилися. Навіть роки від 1638 до 1648 року отримали назву «десятиріччя золотого спокою». Проте в сер. XVII ст. становище українського народу під владою Речі Посполитої стало особливо важким. В Україні не було жодної соціальної верстви населення, яка б не зазнавала утисків у правах. Тому спокій, що запанував після повстань не був довготривалим, адже існуючі протиріччя залишалися не вирішеними.Національно-визвольна боротьба українців проти польського панування була обумовлена об'єктивними передумовами і причинами. Передумови:• Формування української ранньоновітньої нації, яка у межах Речі Посполитої фактично не мала шансів на повноцінний розвиток.• Перетворення українського козацтва на провідну політичну силу,що виражала ідеї народу і внаслідок загострення протиріч між Україною і великодержавними амбіціями Польщі відігравала роль суспільного детонатора.• Поширення ідей боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини, які набули поширення на той час у Європі.Причини:• Козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, змушували платити податки. За будь-яку непокору козаків кидали до в'язниць, де їх катували. Більш того - багатьох з них перетворювали на кріпаків.Посилюється гноблення селянства, яке дедалі більше ототожнюється з польським пануванням. Панщина на Наддніпрянщинідосягла чотирьох днів на тиждень, у західних районах - шести. Крім панщини, селяни мусили виконувати й інші різноманітні натуральні та грошові повинності, а також працювати в маєтку феодала: стерегти панське майно, білити полотно, лагодити греблі, возити дрова тощо.• Міщан українського походження усували від участі в міському самоврядуванні, натомість на посади брали іноземців.• Чинилися перешкоди вступу українців до цехів, заняття ними ремеслом чи торгівлею.• Збільшився тиск на православну церкву, звичайним людям насаджували уніатство або католицизм.• Застосовувалися обмеження щодо освіти та вживання української мови.Боротьба, що точилася протягом 1648-1657 р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво. Серед повстанців було багато селян та міщан, а також вихідців з дрібної української православної шляхти. Підтримувало повстання й православне духівництво. |
|
51. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького: проблема визначення хронологічних меж і періодизації. Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди: I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини. II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну. III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. |
52. Зборівський договір: основні умови. Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі ПосполитоїЯном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого. Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому якГетьманщина. За умовами цього договору: • Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. • На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі. • У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади. • Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. • Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил. • Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму. |
|
53. Білоцерківський договір. Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви. Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі. Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах; територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством; реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік; Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством. гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони. гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами. Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою. Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким. |
54. Проблема вибору геополітичного союзника під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. До союзу з Московією Б. Хмельницького спонукали важкі обставини, в яких опинилась Україна. Погіршення геополітич. становища козацької України співпало з посиленням деструктивних тенденцій у її внутрішньому розвитку: 1. Вкрай негативно на становищі економіки позначилось страхітливе спустошення Правобережжя внаслідок воєнних дій (було знищено понад 100 міст і містечок). 2. Значне обезлюднення в результаті воєнних дій та епідемій чуми і холери в 1650–52 рр. 3. Розорення козацтва унеможливлювало виконання ним військової повинності, що підривало боєздатність армії. 4. Довготривалість і виснажливість боротьби породжувала в населення розчарування і зневіру в можливості досягти перемоги власними силами. Не можна не погодитися з думкою історика Я. Дашкевича про те, що трагедія України полягала якраз у тому, що в тодішніх несприятливих геополітичних умовах вона могла виникнути і зміцніти як соборна держава лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. При виборі протектора (нагадаємо: протектор у техніці відіграє роль захисника основного механізму від пошкоджень – Авт.) з ймовірних варіантів перевагу віддали московському цареві. Чому? Це зумовлювалося дією кількох чинників: 1. Приналежністю до одного й того ж православного віросповідання. 2. Відсутністю в тодішній етнопсихології українців антимосковських настроїв. 3. Близькістю мови і культури. 4. Відносною військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною свого державного статусу. 5. Врешті, Росія мала територіальні суперечки з Польщею, адже за Деулинським (1619 р.) і Поляновським (1634 р.) миром до Речі Посполитої відійшли значні території Росії (Смоленськ та інші) і об’єктивно це робило Московську державу союзником в боротьбі з Польщею. За слушним зауваженням історика П. Феденка, “орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державності навіть на обмеженій козацькій території просто пхали Б. Хмельницького шукати протекції московського царя”.Згодом навіть російський історик Покровський скаже: “ Богдан Хмельницький згнітивши серце, пішов під Москву.” |
|
55. Переяславська рада і Березневі статті: проблема визначення характеру угоди і трактування її умов. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладеноБерезневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець. Оцінка самої Переяславської ради, була і є предметом частих суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. За істориком Україна продовжувала існувати як незалежна держава після її приєднання до Москви. Проти теорії персональної унії виступив проф. Микола Коркунов. Його аргументи полягали в тому, що найголовнішою умовою персональній унії є абсолютне функціонування єдиного правителя на території об’єднаної держави. У випадку ж з Україною ми маємо приклад, коли влада й надалі здійснюється гетьманською адміністрацією. Як і В. Сергеєвич, М. Коркунов наголошував на тому, що Богдан Хмельницький, навіть після приєднання до Москви, мав право вести закордонні взаємини з державами. Це – васальна залежність, а не персональна унія. Думки М. Коркунова про васальну залежність України від Росії після Переяславської ради підтримав видатний історик Венедикт Мякотин. У 1894 р. автор виступив проти аргументації прихильників теорії персональної унії, зазначаючи, що васальна держава – це правильніше означення України стосовно Москви після 1654 р. Інкорпоративність як основу політики Московської держави, а пізніше Російської імперії визнавав інший історик права А. Алексеєв.Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Моск. царством, і тому ця угода була «реальною унією». Михайло Грушевський, вважав, що Переясл. угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною. |
56. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького: етапи творення козацької державності. Чи постала гетьманська держава внаслідок Визвольної війни? Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жов тими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором. В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склала ся, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право укра їнського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі. Під Збаражем хан Іслам, підкуплений поля ками, зрадив Хмельницького і змусив його піти на переговори з польським королем. Умови Зборівського договору влаштовували не всі верстви населення. На Запорожжі навіть відбувся виступ проти гетьманської адміністрації, що його придушив сам Хмельницький. Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмель ницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тим під час війни формується українська державність - пере важно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи вла ди, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ. |
|
57. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького і Слобожанщина: наслідки миттєві та відтерміновані. Переселенський рух активізувався в період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і після неї, в час так званої „Руїни”, коли Україна палала у вогні братовбивчої боротьби, в яку охоче втручалися поляки, татари, турки і росіяни. Рятуючись від всіляких насильств, козаки, селяни, міщани Правобережжя і Лівобережжя з сім’ями і майном залишали свої домівки і вирушали на схід. В басейнах рік Псла, Ворскли, Сейму, Сіверського Дінця та їх приток вони ставили міста, засновували села, хутори. Так виникли Острогожськ, Суми, Лебедин, Вовчанськ, Ізюм, Суджа та багато інших міст. А навколо них розташовувалися численні села. Підтримуючи залюднення краю, царський уряд надавав переселенцям певні пільги – „слободи”, а тому поселення, які вони засновували, стали називатися „слободами”. Оскільки переважну більшість прибулих складали українці, то і весь край дістав назву слобідська Україна, Слобожанщина. Царський уряд відводив українцям землі для компактного поселення.Слобожани, порівняно з іншими мешканцями Московської держави, перебували у більш сприятливих умовах. Вони будували і заселяли міста, мали свій козацький територіально-адміністративний і військовий устрій, землю, користувалися рядом пільг: тримали шинки і продавали горілку, торгували різним товаром безмитно, не платили оброків і т.п. Слобожани вважали своє таке становище заслуженим і законним. Приказні московські чини, білгородський і місцеві воєводи косо дивилися на слобожан, заздрили їх пільгам і намагалися їх обмежити. Останнім доводилось захищати свої права, але зберегти їх в самодержавній Росії було неможливо. У 1708 – 1709 рр. Петро І провів в Росії територіально-адміністративну реформу, за якою Слобідська Україна була включена до Азовської губернії. Це посилило нагляд і контроль над життям краю з боку російської адміністрації. На клопотання слобідської старшини і козацтва цариця Єлизавета Петрівна відмінила реформу. Але час автономії Слобожанщини наближався до кінця. Остаточного удару їй завдала Катерина ІІ. 28 липня 1765 р. з’явився Царський маніфест, за яким на території Слобожанщини утворювалася слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові. Вся влада зосередж. в руках губернатора, а виконавчим органом стало губернське правлін-ня. Губернія ділилася на провінції, а провінції на комісарства. Одночасно з територіально-адміністративною проводилася і військова реформа. Козацькі полки були перетворені на регу-лярні: Харківський – в уланський, Острогозький, Ізюмський, Охтирський і Сумський – в гусарські. Полкова і сотенна старшина відправлялася у відставку з правом продовж. службу в регулярних полках. При цьому вона одержувала армійські чини. Рядові козаки перетворилися в так званих „військових обивателів” і обкладались подушним податком. Селяни теж були оподатковані. Переходити від одного поміщика до іншого їм заборонялось, що означало закріпачення. У 1781 р. Слобідсько – Українська губернія була перетворена на Харківське намісництво, яке ділилося на повіти. Через 15 років намісництво було ліквідоване і знову з’явилась Слобідсько – Українська губернія, перейменована пізніше на Харківську. В результаті всіх цих перетворень Слобожанщина перетворилась в типову російську губернію, а її мешканці, втративши свої колишні права і привілеї, - у звичайних царських підданих. Переселення українців на Дике поле в XVI – XVII ст. було одним із проявів масової міграції населення на території Східної Європи. Історичне значення його полягало в тому, що воно розсувало межі слов’янської цивілізації, утверджувало її в нових регіонах. Українці принесли на Слобожанщину свою мову, культуру і вікові навички господарювання. Їх руками майже незаселена протягом кількох століть земля перетворилася на квітучий край. |
58. Державна програма І. Виговського. Зовнішня та внутрішня політика. Іва́н Виговський (? —1664) — голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (1657–1659). В квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові, та після смерті Хмельницького, став регентом при його малолітньому синові — гетьмані Юрії. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні. Ідучи слідами Б. Хмельницького, Виговський основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. На цьому шляху було укладено союз зі Швецією, відновлено відносини з Кримом, розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та невтручання у внутрішні справи України. Крім того, він сподівався, що Москва допоможе йому в боротьбі проти опозиції. Проблема полягала в тому, що гетьман Виговський, не усвідомивши необоротності соціально-економічних та політичних здобутків народу в процесі революції, став на шлях фактичного відновлення дореволюційної моделі розвитку. Зокрема, він потурав прагненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. Це призвело до зростання соціального напруження, політичної дестабілізації. На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом і опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя і Полтавський полк. Спроби Виговського порозумітися з їх провідниками — Я. Барабашем і М. Пушкарем нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликавши на допомогу татар, під Полтавою погромив війська опозиції. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військово, так і політично. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму. Підтримуючи опозицію, вона намагалася позбутися "самостійника" Виговського, а відповідно й обмежити незалежність України. Така антиурядова спрямованість московської політики поставила гетьмана перед дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави на провінцію, або боронити її суверенітет. Він вибрав друге й розірвав союз із Москвою. Невдовзі до українських кордонів рушило велике московське військо, знову активізувалася опозиція. У пошуках союзників гетьман Виговський 16 вересня 1658 р. уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, який передбачав: 1) Україна у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Великого князівства Руського об'єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією; 2) законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх українських земель; 3) виконавчу владу очолював гетьман; 4) Україна мала свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо; 5) передбачалася загальна свобода віри, слова, Друку тощо. Укладаючи Гадяцький договір, І. Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб'єкт федерації. Однак Польща у принципових питаннях виявила непоступливість Звістка про укладення Гадяцького договору призвела до початку відвертої українсько-московської війни. Понад 100-тисячне московське військо рушило на Україну. Вирішальні події відбулися 7—9 липня 1659 р., коли в Конотопській битві московську армію було вщент розбито. Здобувши блискучу перемогу, І. Виговський, однак, не лише не зумів скористатися з неї, щоб успішно завершити війну з Московією та припинити внутрішні усобиці, а й змушений був зректися влади. До цього призвели невдала соціальна політика гетьмана, його орієнтація на Річ Посполиту, яка не мала підтримки в суспільстві, активізація діяльності опозиції тощо. |
|
59. Руїна: причини, ознаки, наслідки. Руї́на — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Причини:
Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1657—1687. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко. |
60. П. Тетеря та І. Брюховецький: основні напрямки політики двох гетьманів. Скликана в Чигирині після зречення Юрія Хмельницького козацька рада правобережних полків у січні 1663 р. обрала гетьманом Павла Тетерю. Як і люди його кола, новий гетьман пов’язував майбутнє Козацької держави не з Москвою (яку зблизька знав, неодноразово відвідавши в ролі посла), а з Варшавою, і немає нічого дивного, що сакраментальну дилему орієнтацій пробував розв’язати звичним правом шаблі, підкріпленої допомогою союзників – поляків і татар. Брав активну участь разом із Юрієм Немиричем уГадяцьких переговорах 1658 про унію України з Польщею й Литвою. Згодом Тетеря став відвертим прихильником польської орієнтації й виступав як агент Польщі: спільно з поляком Станіславом Бенєвським намагався окреслити з Гадяцького договору основну концепцію Великого князівства Руського; противник Івана Виговського, був причетний до його страти поляками. Іван Брюховецький(1623-1668), будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. У червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під тиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Івана Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів нагетьманську булаву (Яким Сомко, Василь Золотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено. Три роки Іван Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманомПавлом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. У 1663—1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян II Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Іван Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро. У грудні 1665 р. Іван Брюховецький підписав Московські статті 1665, які значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства. Дуже скоро промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад збирання податків в царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування. Все це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією і особливо гетьманом, який призвів до її появи в Україні. |
|
61. Гетьманство П. Дорошенка. Головні реформи гетьмана. Петро Дорощшенко- голова козацької держави на Правобережній Україні (1665—1676). Представник козацького роду Дорошенків. Козацький полковник, учасник Хмельниччини (1648—1657), козацько-московської війни (1658—1659). Гетьман Правобережної України з 1665 року, воював проти Речі Посполитої. У 1667 року завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. 1668 року був проголошений гетьманом Війська Запорозького по обидва боки Дніпра. Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків. Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання міжМосковською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині. Однак, за умовами Підгаєцької угоди, П.Дорошенко вимушений був таки визнати владу польського короля і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана. 63. Україна в кінці XVII - на початку XVIII ст. Іван Мазепа: внутрішня та зовнішня політика. Після того як І. Самойловича було заарештовано і позбавлено гетьманства, новим гетьманом обрали генерального осавула Івана Мазепу (Ї687—1709). Присягнувши цареві на вірність, він підписав нові, т.зв. Коломацькі статті, які значно обмежували автономію України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій — стежити і сприяти виконанню численних царських заборон; 2) заборонялися міждержавні відносини України; 3) українське військо мусило брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі; 5) законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби, тощо. Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Тому він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права й привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стале помилкою фундаментального характеру. Великою мірою планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурні просвітницька діяльність Мазепи. Однією з головних засад політики Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Він увійшов у довір'я до Петра І,був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар. Не втрачаючи надії на об'єднання під своєю булавою всіх українських земель, гетьман Мазепа серйозну увагу звертав на Правобережжя, де в 1702 р. вибухнуло антипольське повстання під проводом полковника Семена Палія. Це повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700—1721), яка велася між Московією і Швецією за вихід до Балтійського моря. У1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові — польському королеві, наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя. Гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб об'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною. Вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під його владою. Однак мрії про возз'єднання українських земель не збулися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь союзника Швеції Станіслава Ліщинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами "Вічного миру". На відміну від І. Мазепи, який хотів утримати визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та домогтися виходу до Балтики. Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні, де населення змушене було утримувати московську армію. Події розвивалися так, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла ХІІ українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Ліщинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України. Тому гетьман мусив діяти, вступивши в таємні переговори зі Швецією. Головною вимогою була незалежність Української держави. Петро І проголосив гетьмана зрадником та розпочав жорстокий терор проти українського населення, щоб відлякати його від союзу зі шведами. Зокрема, в Батурині було вирізано усе населення міста разом з немовлятами. Так само московити спустошили багато інших міст і сіл, знищили Запорізьку Січ. 8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII й І. Мазепи було розбито. Отже, спроба І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царату зазнала невдачі. |
62. Гетьманство І. Самойловича та Д. Многогрішного. Гетьманщина як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України, їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний 1668-1672. У грудні його було обрано лівобережним гетьманом. Присягнувши на вірність цареві, він підписав т.зв. Глухівські статті, умови яких були значно прийнятніше, ніж Московського договору 1665 р.: 1) московські воєводи залишалися в 5 українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. осіб; 4) створювалися т.зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялося мати зносини з іноземними державами. Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишився у складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини. Відновив зв'язки з П. Дорошенком. Така політика викликала невдоволення частини старшинської верхівки, московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, порозумівшись із московітами, сприяла засланню Многогрішного до Сибіру. В червні новим гетьманом старшина обрала генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Москва поновила з ним договір — т.зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами; 2) гетьман не мав права на власний розсуд карати старшину або позбавляти її посад; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в боротьбі проти Польщі; 4) скасовувалися компанійські полки тощо. Новий володар у своїй політиці спирався на старшину, вирішував з нею всі питання, щедро роздаровував їй землі, формуючи аристократичний характер держави. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. У політичній діяльності гетьман приділяв велику увагу возз'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, виступав за порозуміння з Туреччиною та Кримом. Не хотів ділитися владою з П. Дорошенком. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Правда, через 2 роки його разом з московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. Новим ударом по надіях І. Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир" 1686 р. між Польщею і Московією. Гетьман рішуче виступив насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович змушений був вирушити в похід проти Криму разом із московським військом. Але татари і підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування. Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І. Самойловича,його разом із родиною заслано до Сибіру. Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові. 64.Характеристика Конституції П. Орлика. Після поразки в Полтавській битві та смерті І. Мазепи рештки козацького війська, що перебували тоді у володіннях Туреччини, на загальній раді під головуванням кошового отамана K. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) генерального писаря Пилипа Орлика. Рада також прийняла своєрідні статті — "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика", які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ, що складався з преамбули й 16 параграфів, ніколи не був утілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників, які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви за формального підпорядкування константинопольському патріархові тощо. |
|
65.Гайдамаки та опришки: історичне значення. Причинами посилення антифеодальної боротьби народних мас у першій половині ХVIII ст. було: посилення польсько-шляхетського гноблення, що супроводжувалося збільшення панщини, розмірів натуральної та грошової ренти скорочення селянського землеволодіння; посилення жорстокості у становленні поміщиків до селян; національно-релігійний гніт, утиски прав українства Правобережжя. За своїм характером селянсько-козацькі рухи були: національно-визвольними, антифеодальними. Повсталі боролися за відновлення козацьких вольностей,визволення від шляхетсько-магнатської залежності, за права православної церкви. Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні та західноукраїнських землях набрав форм гайдамацького та опришківського рухів. Гайдáмаки — (від тур. haydamak - бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти польського гніту на правобережній Україні наприкінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення! Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-хроків, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвоюКоліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк. Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. У першій половині XVIII ст. на Прикарпатті діяли повстанські загони під назвою "опришків". В 1738-1745рр. їх очолював Олекса Довбуш. Загін Довбуша налічував 30-50 чоловік. Опорним пунктом загону була Чорногора Карпатах. Захоплене у панів, лихварів, купців майно Довбуш роздавав бідним. Всі спроби шляхти знищити загін Довбуша протягом семи років не мали успіху. Загинув він від руки зрадника. Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував ґрунт для подальших визвольних змагань. |
66.Ліквідація Запорізької Січі та гетьманства: причини та наслідки. Коли до влади в Російській імперії прийшла Катерина II, К. Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини та встановити спадковість гетьманства. Однак прохання відхилили. Натомість 10 листопада 1764 р. Катерина II видала Маніфест про ліквідацію гетьманства. У тому ж році було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786), яка спрямувала свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Наступним кроком царату стало зруйнування Запорізької Січі. По-перше, в імперії не виникло сумнівів, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів. По-друге, не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя, а головне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовували демократичні, республіканські традиції, які явно суперечили загальноімперським порядкам. Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат приступив до скасування решток автономних прав України. У 1781' р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей самий час втрачає значення Малоросійська колегія, яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У1783 р. скасовано давній військовий устрій; козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину, але такі дії були поодинокими й істотно не впливали на загальну ситуацію. |
|
67.Українське національне відродження кінця XVIII - початку XІX ст.: причини, етапи, наслідки. У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що раніше, із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство з остраху бути записаними до селян й потрапити у кріпаки. Для вирішення цього питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів серед представників провідної верстви українського суспільства на межі ХVIIІ—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу. Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р. "Енеїди" І. Котляревського, написаної народною українською мовою. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що Україна має всі права на відновлення державності. Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Одним із виявів волелюбних прагнень стало виникнення в Україні таємних політичних товариств, їх різновидом було масонство — заснований на поч. ХVІІІ ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний державним структурам і державній ідеології. Найбільша масонська ложа діяла в Полтаві під назвою "Любов до істини". Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити панівний лад. У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів . щодо їх національної мови, культури, освіти тощо. |
68.Україна наприкінці XVIII ст.: головні територіальні зміни внаслідок політики Російської та Австрійської імперій У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії наприкін. ХVІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнене царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого і третього поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових. Самодержавство керувалося у національній політиці загальним принципом матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Втілювалася у життя т.зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С. Уварова, яка ґрунтувалася на тріаді "православ'я, самодержавство, народність", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика |
|
69.Закріпачення селян Катериною П та основні ознаки кріпосницької системи в Україні у першій половині XIX ст. Царат усіляко зміцнював в Україні кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Українські селяни поділялися на кілька груп, які різнилися ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила 3 дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків на власний розсуд. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми. На Київщині, Брацлавщині й Поділлі, особливо з кінця 18 ст., феодали скорочували слободянам «вільні роки», переводили селян з чиншу на панщину. 12.XII.1796 р. Павло І видав указ "О прекращении самовольного перехода поселян с места на место в губерниях: Екатеринославской, Вознесенской, Кавказкой и области Таврической, равно как и переселение из других губерний в оные, о способах удовлетворения владельцев, потерпевших от сих переходов и о штрафах за прием и держание беглых людей", яким К.П. поширювалось ще на 25% території сучасної України. Разом з тим 05.IV.1797 р. Павло І видав маніфест, яким заборонив примушувати селян працювати в неділю та обмежив барщину не більш ніж трьома днями на тиждень. Це було перше занодавче обмеження К.П. у Росії. За Олександра І було видано указ про вільних хліборобів, що полегшував звільнення селян шляхом самовикупу та ліквідовано К.П. у Прибалтиці. Микола І розривався між бажанням щоб усі мовчали та благоденствували та розумінням, що в державі щось треба міняти. Було звільнено посесійних селян (приписано до заводів), але було видано указ про залежних селян, що погіршував становище основної маси кріпаків. У 2-й пол. 18 — 1-й пол. 19 ст. Кріпаччина в Російській імперії набрала найбрутальніших форм. |
70.Декабристи в Україні: причини виникнення, основні організації, програмні вимоги, причини поразки. Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організаційдекабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства іТовариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку. Метою Союзу благоденства було скасування кріпацтва й абсолютизму, перетворення Російської імперії або на конституційну монархію, або (з 1820) на республіку (на засадах централізації). Їхня програма мала назву «Руська правда»(авт.Пестель Павло Іванович), що проповідувала те, що Росія буде респіблікою, але українці не матимуть права на самовизначення Південне товариство: прихильники республіки у формі єдиного держави, ліквідації кріпосного права і безоплатного відчуження значної частини поміщицької землі на користь селян, скасування станових порядків, введення цивільних свобод і виборчого права для чоловіків. Головна мета Півд. Тов-ва декабристів - створення сильної законспірованої організації, яка шляхом військової революції на Півдні і в Петербурзі має скинути самодержавство, винищити царську прізвище і передати владу «Тимчасовому верховному правлінню» з «директорів» суспільства, яке як орган революційної диктатури введе протягом ряду років новий держ. устрій. Товариство об'єднаних слов'ян — таємна революційна організація, заснована на поч. 1823 у Звягелі (Новограді-Волинському) офіцерами братами П. і А. Борисовими і польським революціонером Люблінським Юліаном Казимировичем. Основним завданням Товариства об'єднаних слов'ян було визволення слов'ян з-під чужої влади, ліквідація монархічного устрою, примирення між словʼянськими народами і створення федеративного союзу словʼянських республік з дем. ладом, кожна з яких мала самостійно організувати свою законодавчу й виконавчу владу. До цього союзу мали входити росіяни (до них зараховувано також українців і білорусів), поляки, угорці (слов'яни на Угорщині), богемці, хорвати, дальматинці, серби і моравці. Соціальна програма Товариства об'єднаних слов'ян передбачала звільнення селян з кріпацтва, рівність усіх громадян, зменшення класових різниць тощо. Товариство об'єднаних слов'ян вважало за потрібне підготувати до революції весь народ, а не лише військо. Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності Товариства об'єднаних слов'ян, в його панславістських ідеях.. Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві. Внутрішньополітичною ситуацією, пов’язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня1825 року воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мети повстання з боку солдат і населення – все це призвело до його поразки |
|
71.Розвиток українського національного та революційно-демократичного руху в середині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство. Т.Г.Шевченко. У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на перебіг і розвиток українського відродження. Тут були історик М. Костомаров, письменник і громадський діяч П. Куліш, професор М. Гулак, видатні етнографи 0. Маркевич і В. Білозерський — усього майже 100 братчиків. Окрасою товариства був Геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзі перший збірник його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й справив надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості. Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів . щодо їх національної мови, культури, освіти тощо. Кирило-Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані й суворо покарані. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження. |
72.Український національний рух у Російській імперії в середині - другій половині XIX ст. У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група у 1861 р. започаткувала перший у Рос. імперії український часопис "Основа". Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися у громади — самодіяльні напів чи цілком нелегальні організації. Громади проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою, популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. Серед найактивніших діячів громадівського руху були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, М. Старицький та ін. Їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. "Височайше" затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — "під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї". У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагог. публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, - хто за це брався, звинувачувалися у сепаратистських задумах, ворожих Росії". Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії. З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадійцями, знову відновлює діяльність. У цей час В. Антонович зі своїми однодумцями таємно створюють у Києві "Стару громаду". Для координації громадівського руху було обрано Раду - центральний керівний орган федеративного об'єднання громад України. "Стара громада" також прагнула поширити вплив на своїх молодших колег. Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (РГТ). Його члени глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю. Відділ став серйозною науковою організацією у справах українознав-тва, розширивши можливості також напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо нього, заснувала газету "Київський телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки. Наукова, просвітительська, культурницька діяльність укр. інтелігенції непокоїла чиновників. У 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію, видано Емський указ. З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив М. Драгоманов. За політичну неблагонадійність царська влада ще у вересні 1875 р. звільнила його з посади доцента Київського університету, а на початку наступного року змусила назавжди виїхати за кордон. Із трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., він інформував європейську і світову громадськість про чергову заборону української мови, а згодом видав французькою та італійською мовами брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка набула широкого розголосу. |
|
73.Реформи 1860-1870-х років та їх наслідки в Україні. З 1862 р. в Російській імперії розпочалася військова реформа, спрямована на модернізацію армії. Здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано систему підготовки солдат та офіцерів, постачання та управління збройними силами. З І січня 1874 р. було запроваджено новий військовий статут, згідно з яким колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для чоловіків, які досягли 20 років. Строк дійсної військової служби становив у сухопутних військах 6, на флоті - 7 років. Для осіб, які мали певний освітній ценз, дозволялося проходження військової служби строком від 6 місяців до 4 років. Реформи в соціально-культурній сфері сприяли вивільненню особистості, підвищенню рівня освіти, правової культури суспільства. До цієї групи можна зарахувати шкільну, цензурну, судову реформи. Шкільна реформа була спрямована на розвиток системи початкової освіти. Згідно з Положенням про початкові народні училища (1864), дозволялося створювати початкові школи державним, громадським установам та приватним особам. Статут 1864 р. передбачав реформування середньої освіти: створювалися класичні та реальні, чоловічі та жіночі гімназії. В галузі вищої освіти університетським статутом 1863 р. відновлювалася автономія університетів. У 1865 р. проведена реформа цензури, яка передбачала передачу цензурних установ від Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ і створення Головного управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Попередній цензурі підлягала лише друкована продукція для масового читача, а періодичні видання звільнялися від неї за умов грошової застави від 2,5 до 5 тис крб. У 1864 р. урядом була ініційована судова реформа. Замість закритих станових судів вводилися суди присяжних, де незалежні від адміністративних органів присяжні, дібрані з заможних верств населення, разом з суддею виносили вирок. Завдяки реформі був започаткований новий судоустрій: створювалися окружні суди (відповідно у кожній губернії), що становили першу судову інстанцію. Кілька окружних судів утворювали окружну палату, де можна було оскаржити вирок, винесений без участі присяжних. В Україні було три судові палати - Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції покладалися на сенат, в компетенцію якого входило повернення справ на повторний розгляд. У 1864 р. розпочата земська реформа, що передбачала створення органів місцевого (земського) самоврядування повітового і губернського рівнів. У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність. У компетенції земств знаходилося економічне та культурне життя в регіонах. В Україні земська реформа була проведена на Лівобережжі та Півдні, де було утворено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі земську реформу провели лише у 1911 р., оскільки уряд побоювався, щоб земства не підпали під вплив польського визвольного руху. Міська реформа 1870 р. була спрямована на реорганізацію та удосконалення самоврядування міських общин. Створювалися міські думи, в обранні членів яких брали участь усі верстви міського населення, що були власниками нерухомого майна, сплачували податки. Нова система міського самоврядування була демократичнішою за міське законодавство часів Катерини II. Не завжди послідовні демократичні реформи 1860-1870-х рр. творили в своїй сукупності епоху "великих реформ". Саме ці реформи сприяли розгортанню модернізаційних процесів в суспільстві. В екон. сфері вони створили підґрунтя для індустріалізації, розвитку ринкових відносин на засадах приватної власності та вільної конкуренції. В соціальній сфері сприяли модернізації системи регіонального самоврядування, судової системи, освіти. Парадокс модернізаційного проекту "великих реформ" полягав у тому, що ініційований "зверху" урядом він не торкався політичних засад суспільства, зберігаючи самодержавство як форму правління та бюрократичний державний апарат без змін. |
74.Народницький рух в Україні. Народництво — ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х роках 19 ст. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості» Численні організації різних напрямів (чайківці, лавристи,бакуністи та інші) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр.В Україні у 1875–1876 найбільшу активність виявив гурток південних бунтарів (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовська та ін.), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх з погляду інтересів революції вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф. Волховського Правдиве слово хлібороба до своїх земляків, 1875). Поруч з російським народницьким рухом існувала окрема народницька українська течія. Українські народники-хлопомани, радикальніукраїнофіли наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства. Коли російські народники намагались показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурницької роботи у 80-х рр., що було вже показником пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками як національна. Народники мали вплив на українських письменників другої половини 19 ст. — Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, П. Грабовського, І. Манжуру та інших. Видатні представники галицького суспільного руху — О.Терлецький, М.Павлик, І. Франко сприяли розповсюдженню творів народників. Під впливом ідей народництва перебували історики — О. Єфименко, О. Левицький та інші. Українські народники здійснили спробу організуватись у радикально політичній площині, як от Братство Тарасівців. З'явились твори, де звучав національно-революційний клич (Українська марсельєза В. Мальований). Українські народники, на відміну від російських вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівували її в поезії (Великдень І. Манжури). З українським народниками був пов'язаний артільний рух, теоретичні засади якого розробив Ф. Щербина в роботі Южнорусские артели и артельные формы хозяйства. У 1890-х рр. М. Левицький ставив своїм завданням утворення артілей. Національні ідеї у народницько-демократичних рухах в Україні у 1880-90-х рр. відстоювали М. Левицький, Б. Грінченко, Т. Осадчий. Радянська історіографія критикувала їх забуржуазний лібералізм, оскільки вважали, що народники були у 80-90-х рр. 19 ст. головною перешкодою поширення марксизму в Росії. |
|
75.Національно-визвольний рух в Західній Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст. 1)тут активізувалися діяльність полі тичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організацій ної діяльності партій Наддніпрянської Укра їни. Так, у Львові знаходилася партійна дру карня Революційної української партії, було видано роботу М. Махновського "Само стійна Україна; 2)діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство "Просвіта" мало 78 філій, 2944 чи/палень, курси для неписьменних. Кращі твори украї нської літератури друкувалися па сто рінках редагованого М.Грушевським та ].Франком журналу "Літературно-науковий вісник". Упродовж 1899-1917рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу; 3)зростала кількість українських пред ставників у центральному парламенті та в крайових сеймах; 4)розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ", які роз тали в української молоді почуття патрі отизму, схильність до дисципліни, знань; 5)широкого розмаху набув кооператив ний рух, спрямований па економічне відро дження селянства, на виховання його націо нальної самосвідомості. Розвитку коопе ративного руху сприяли "Просвіта" та уніатська церква. |
76.Революційно-демократичний рух в Україні у другій половині ХІХ ст. Громади. "Просвіти". М.Драгоманов, І. Франко. У цей період з’явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме: --посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів; --створення українських національних партій. Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (РГТ). Його члени глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю. Відділ став серйозною науковою організацією у справах українознав-тва, розширивши можливості також напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо нього, заснувала газету "Київський телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки. Наукова, просвітительська, культурницька діяльність укр. інтелігенції непокоїла чиновників. У 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію, видано Емський указ. 1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 р. за підтримки М. ДрагомановаФранко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890–1895 ). |
|
77. Розвиток капіталізму в Україні на межі ХІХ-ХХ ст. Українські землі в цей час залишалися у складі двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу першої і були в ній одним з найбільш розвинутих районів. Галичина, Буковина, Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини. Рівень їхньої економіки був вкрай низьким. Наприкінці XIX століття Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни: в 1900 році підприємства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже 65% кам’яного вугілля, 58% – сталі, 77% – поташу, 55% – виробництва сільськогосподарських машин. Тут склалися такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Але в цілому економіка України залишалася аграрною. 81,7% населення України мешкало на селі, а 51,8% становила продукція сільського господарства. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Використання машин, соціальна диференціація населення, збільшення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталізму в аграрному секторі. Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв’язки з різними регіонами країни. До особливостей розвитку капіталізму в Україні в період імперіалізму слід віднести високу концентрацію виробництва, велику роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінансового капіталу. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку XX століття одне з перших місць в світі. На підприємствах з кількістю робітників понад 500 чоловік працювало близько 50% їх загальної кількості. 30,9% робітників було зосереджено на заводах і фабриках, підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 чоловік. Найбільшого рівня концентрація виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Юзівка, Одеса. В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. На початку XX століття в економіці України активно діяли монополістичні об’єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони монополізували від 70 до 90–100% виробництва і збуту промислової продукції. Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, виникав фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму. Незважаючи на те, що Україна була одним з найбільш розвинутих регіонів Російської імперії, в цілому її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Не кращим, а де в чому ще більш залежним було становище західноукраїнських земель під гнітом Австро-Угорщини на початку ХХ ст. Тут проживало 4600 тис. українців, у Галичині – 3850 тис. на Буковині – 305,1 тис., на Закарпатті – 503,3 тис. чоловік. Приблизно 80–90% населення займалося сільським господарством, яке давало 70% національного доходу. В аграрних відносинах зберігалося багато кріпосницьких пережитків. Кінець XIX – початок XX століття позначився подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість. Політичний устрій обох імперій був надто архаїчним, щоправда з деякими відмінностями. Необмеженим було самовладдя російського царя, не було жодної сили чи представницького органу, здатних хоч якоюсь мірою стримати чи обмежити свавілля правлячої верхівки, не могло бути й мови про громадянські права та свободи. |
78.Зародження та становлення в Україні політичних партій наприкінці XIX - на початку XX ст. В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух (масонські ложі, декабристський рух, революційні демократи 60-х рр.). В Україні: гурток “Чайківців” (1872-1874 рр., Київ), “Київська комуна” (1873-1874 рр.), гуртки в Одесі, Чернігові та Полтаві. поміркована течія (“Чорний переділ”, мирне вростання Росії в соціалізм); радикальна течія (“Народна воля”, зосереджується на політичному терорі. 1 березня 1881 р. народовольці вбивають імператора Олександра II) У відповідь уряд посилив репресії і розгромив народницькі групи та гуртки, стративши їх керівників та активістів (Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов). Соціал-демократичний рух базувався на марксистській ідеології. Саме марксизм в Росії користувався більшою популярністю, ніж на Заході. Перші українські пропагандисти – М. Зібер, С. Подолинський. У 80-90-х рр. в Україні марксистські гуртки діяли в Одесі, Києві, Харкові. В основному їх діяльність зводилась до пропаганди та агітації. На рубежі 70-80-х рр. на основі земської ліберальної опозиції сформувався ліберальний рух. Ліберали відстоювали ідею конституційної монархії та побудови економіки за законами вільного ринку, виступали проти революційних форм і методів боротьби, за пошук компромісу з царизмом. Опорою лібералів були земства. Ліберали видавали опозиційні газети, проводили з'їзди земських службовців, подавали петиції. Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку їх єднала антисамодержавна направленість. Але, з другого, загальноросійські революційні організації відштовхували учасників українського визвольного руху нехтуванням інтересами українського народу. |
|
79.Україна в Російській революції 1905-1907 рр. У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну ре волюцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь. червень- збройне повстання на броненосці "Потьомкін"; грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не перерос ли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад. В Укр.революція носила і нац.-визвольний хар-р, оскільки націо нальне питання було на передньому плані боротьби. Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії). |
80.Столипінська аграрна реформа, її здійснення та наслідки в Україні. З 1907 по 1910рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційно го та українського руху. Головним при хильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уря ду Росії П. СтолипІн. У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна рефор ма, яка передбачала: знищення общинного землекористуван ня і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів; ліквідація аграрної перенаселеності євро пейської частини країни шляхом пере селення селян у східні райони Росії. В її основі лежали головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну "власність (хутір чи відруб)," переселення селян у малозаселені ра йони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рів ності у бідності. У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх(з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість пере селенців до Сибіру (біля І млн.). Зросли посівні площі, валовий збір зер нових, товарність сільського господарства. |
|
81.Україна в роки Першої світової війни. Лютнева революція 1917 р. і Україна. Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух. У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.Партії Західної України активно під тримували уряд Австро-Угорщини і Німеч чини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці до поможуть українцям створити само стійну де рукаву. |
82.Утворення і діяльність Української Центральної Ради (березень 1917 -квітень1918 р. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим. |
|
83.1-й Всеукраїнський з'їзд рад. Проголошення в Україні радянської влади. Після подій Української революції 1917—1920 рр. більша частина українських етнічних територій увійшла до складу формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки. |
84.Німецько—австрійська окупація України. Гетьманування Павла Скоропадського (1918 р.). Німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції УНР, державний переворот. |
|
85.Директорія УНР (1918-1920 рр.). В.Винниченко, С.Петлюра. Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою ( за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад. встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад; встановлення військової диктатури . Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу. |
86.Західноукраїнська народна республіка: виникнення, історична доля Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. |
|
87.Причини, характер та особливості селянського руху в Україні в 1918-1921 рр. Основні положення політичної програми Н. Махна. Головними причинами виникнення повстанського антиком. руху були, з одного боку, прямі і безпосередні спроби більшовиків докорінно змінити соціально – економ. засади суспільного життя згідно з комуністи. доктриною, а з іншого - найбільша відповідність повстанських форм опору організаційних можливостей селянського середовища. Повстанський рух на Україні 1918-22 і пізніших р-р. - масовий збройний рух укр. селянства і частково робітництва, спрямований на захист соц. здобутків революції, зокрема права на вільне володіння землею й засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і чужих окупаційних режимів на Україні, за нар. владу і далі за нац. і соц. самовизначення укр. народу. Спершу обмежений своїм соц. спрямуванням й анархістський своїм характером, П. р. на У. набирав поступово все більше нац. змісту й оформився у виразну політ. визвольну боротьбу укр. народу. Стихійний у своїй основі П. р. на У. не був об'єднаний в ініціятиві й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного пляну дій. Неустійнені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежности укр. нації. Ідеологія і мета П. р. на У. з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих пов. чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й ін. повстанських груп. Однією з характеристичних ознак П. р. на У. була його нескоординованість, недостатній зв'язок окремих повстанських з'єднань і загонів з тодішніми укр. політ. і військ, центрами та поміж собою, особисті амбіції й дії на власну руку окремих отаманів, що дістало назву т. зв. отаманії (отаманщини) і виявлялося інколи у творенні місц. (волосних або сільс.) «республік», які боролися проти кожної влади і не визнавали нікого й нічого. Дії окремих повстанських загонів супроводилися деколи виявами бандитизму, погромництва тощо. Базою П. р. на У. було село, яке підтримувало П. морально, постачало їх харчами, частково одягом, взуттям і приміщеннями. Одну з найбільших повстанських груп тоді й пізніше до 1921 р. очолював Н. Махно, керівник анархістського П. р., .відомого п. н. махнівщина. Тереном його дій була гол. Катеринославщина. Об'єднуючися з ін. повстанськими групами, то з більшовиками, то з УҐА, Махно вів бої й проти німців та гетьмана, і проти Директорії, і проти Денікіна, а, порвавши з большевиками, також і проти них. Цей рух визначався безоглядністю і спеціальною партизанською тактикою та технікою бойових операцій. Подекуди він виливався в погроми, грабіжництво й ін. вияви бандитизму. Н.Махно дійшов висновку, що реальним продовж. революції буде її розвиток у державницькій формі. Вихід із ситуації він вбачав у збереженні тенденцій "соціальної" (анархістської) революції в межах територіально значного й суверенного району, який і належало створити. До того ж ідея "вільного району" не суперечила вченню П.Кропоткіна про реальну федерацію держав колишньої Рос. імперії і про дрібні держави як політичну форму, що передує анархічному устрою.Іншим принципом політичної стратегії махновського руху стала платформа "єдиного револ. фронту", союз "радянських" партій. Проте співробітництво з іншими соціалістами повинно було бути рівноправним.Політичним ідеалом руху, затвердженим у Декларації РПАУ(м), виступало суспільство, де на зміну примусовій державній владі приходила система суспільної влади, яка мала зупинити побудову нової бюрократичної системи з притаманною їй ієрархією влад. Анархо-махновці намагалися подібними заходами побороти соціальний утопізм загальної анархічної доктрини. Влада, що базується на місцевому самоврядуванні і виростає з нього знизу вгору через з'їзди Рад, -- головний принцип концепції махновського "вільного рад. ладу» |
88.Перемога в Україні більшовиків і встановлення радянської влади (1919-1920 рр.). Політика „воєнного комунізму". Радянська історіографія веде історію УРСР з 25 грудня 1917 року, коли більшовики скликали в Харкові свій Всеукраїнський з'їзд рад, на якому створили уряд, альтернативний до Генерального Секретаріату УНР. 28 листопада 1918 року у Курську було створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» та його «збройними формуваннями», після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. окупували Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше була затверджена назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УСРР (до січня 1919 р. використовувала назву «Українська Народна Республіка») була формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з'їзді рад 6-10 березня 1919 р., коли ухвалено першу конституцію УСРР. Остаточно Конституція УСРР була затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. |
|
89.Україна в умовах НЕПу. Під час військових дій особливо постраждали Донбас, було зруйновано багато шахт і копальні. Із-за браку палива і сировини зупинялися заводи. Робітники були вимушені покидати міста і виїжджати в село. Загальний обсяг промислового виробництва скоротився в 5 разів . Устаткування давно не оновлювалося. Обсяг сільськогосподарського виробництва скоротився на 40% у зв'язку із знеціненням грошей і дефіцитом промислових товарів. Суспільство деградувало, його інтелектуальний потенціал значно ослаб. Велика частина інтелігенції була знищена або покинула країну. Таким чином, головне завдання внутрішньої політики РКП(б) і Радянської держави полягало у відновленні зруйнованого господарства, створенні матеріально-технічної і соціально-культурної основи для побудови соціалізму, обіцяного більшовиками народові. Політичний та економічний крах змусив Леніна у 1921р. перейти до “нової економічної політики”, що означало часткове повернення до капіталізму, але військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави. Суть НЕПу: запровадження ринкової системи та допущення елементів держкапіталізму; розвиток усіх форм кооперації; госпрозрахунок; денаціоналізація; матеріальна зацікавленість; заміна продрозверстки (насильне відбирання продовольства) продподатком, плановість народного господарства та ін. НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927р. оброблялося уже на 10% землі більше, ніж у 1913р. Водночас закріплюється централізоване правління радянськими республіками. |
90.Національна політика радянської влади. Українізація. Входження України до складу СРСР. 30 грудня 1922р. утворюється СРСР, який згодом переростає у більшовицьку імперію. У 1923р. РКП(б) приймає програму коренізації. Більшовики шукають опори серед національних меншин. Формуються віддані кадри будівників соціалізму. В УСРР ця політика отримала назву “українізації”. “Українізація” у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед в освіті, культурі, науці. Переводиться на українську мову діловодство. Виходять книжки (50%), газети (90%) українською мовою. 80% загальноосвітніх шкіл стають україномовними. З 24% до 57% зростає рівень писемності за 10 років. Діють 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших шкіл. Створюється “Вільна академія пролетарської літератури” (1925р.), функціонує Українська Академія Наук, відроджується Українська автокефальна православна церква (1921р.). Повертається значна частина емігрантів (М.Грушевський). Політика “українізації” посилює позиції прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв). Москва кваліфікує їх, як ворожі “ухили”, починає боротьбу з метою їх “нейтралізації”. У 1929 році ОДПУ заарештовує 45 членів вигаданої “Спілки визволення України” і репресує їх у 1930р. Розпочинається згортання “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських театрів та введення у 1938 р. обов’язкового вивчення російської мови в усіх школах). Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об’єктивних чинників. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці Входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. I етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). |
|
91.Індустріалізація в Україні: труднощі, позитивні та негативні наслідки. Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на „прискорене соціалістичне будівництво”, і саме політика „соціалістичної індустріалізації” мала принести успіх сталінському курсу „великого перелому”. „Ми відстали від передових країн на 50–100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть”, – наголошував Сталін у своїй промові 1931 р. Курс на індустріалізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), затвердивши директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 – 1932/33 роки. XI з’їзд більшовиків України, що проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив оптимальний варіант п’ятирічного плану для України. Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР, адже її успіх залежав в основному від кількості та якості українського вугілля і металу. Тому Україна отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п’ятирічці. Щоб добитися цього, правляча партія і уряд закликали народ напружити усі сили задля великої мети. Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Поряд з цим „пролетарська” держава експлуатувала робітничий клас не лише методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у „світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними. У досягненні високої продуктивності праці використовувались й методи: соціаліст. змагання,вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість, машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. п. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення. Разом з тим держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35–45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих „ворогів народу”. Нещадно експлуатувалося і село. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху. Поряд з цим , індустріалізація мала і позитивні наслідки: – у 1940 р. рівень промислового виробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів; – за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини ); – Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилися тисячі нових робочих місць. Так проходила форсована соціалістична індустріалізація – складова частина сталінської політики „наступу соціалізму по всьому фронту”. |
92.Колективізація сільського господарства в Україні, методи її здійснення. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за 3-4 роки. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. За роки колективізації – було насильницьки колективізовано 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1,2–1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. Отже, в результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення. У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно. |
|
93. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, його причини та наслідки. У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося. У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини. У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5–5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу. Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно. |
94.Процес формування тоталітарного режиму в СРСР і Україна. Доля української інтелігенції. У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками” СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир’єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники. Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема. |
|
95.Західноукраїнські землі між двома світовими війнами. Пацифікацією були названі масові репресії восени 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН. |
96.Початок Другої світової війни. Приєднання західноукраїнських земель до Української РСР. Протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву Молотова—Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які підписали документ. Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по “лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР. Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її території у Карелії. Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись на деякі позитивні моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників, вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву. Результатом політики радянізації стало, з одного боку покращення рівня життя найбідніших прошарків населення, розвиток економіки краю, а з іншого — зростання незадоволення репресивними методами влади, підтримка серед населення ідеї створення самостійної Укр. держави, вступ до загонів оунівців. |
|
97.Початок Великої Вітчизняної війни. Гітлерівський окупаційний режим в Україні З більшої частини України, яку окупували німці, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат України. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запорожжя. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив Еріха Коха, штаб-квартира якого була в Рівному. (Галичину ще 1 серпня приєднано до Генеральної губернії). Гітлерівці впровадили в Україні, особливо в Рейхс-комісаріаті, жорстокий окупаційний режим. З економічного боку Україну було перетворено в німецьку колонію, яка мала бути джерелом продовольства й робочої сили. Великих репресій зазнали культура й освіта. З лютого 1942 р. німецькі окупанти почали, примусово вивозити українців на роботу до Німеччини (протягом 1942—1944 рр. з України вивезено близько 2 млн осіб). Каральні загони СС руйнували непокірні села, нещадно мордували цивільне населення. Уже в 1941 р. українському селянству було встановлено примусову здачу хліба, що призвело в ряді районів до голоду. За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку. |
98. Опір українського народу фашистським загарбникам. Партизанська та підпільна боротьба На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисельними і неорганізованими. Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені до роботи в тилу. 30 травня 1942р було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — укр. штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкарем. Наприкінці 1942р німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні і керовані з Центру рейкові з’єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М .Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 р: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності. Підпільний рух (діяльність в Укр. в роки війни 23 обкомів КПБУ та 9 підпільних обкомів комсомолу, усього діяло понад 3,5 тис підпільних орг-й і груп.) Основним гаслом працівників тилу було «Все для фронту! Все для перемоги!». —Організація роботи евакуйованих підприємств у тилу.;— Збільшення випуску воєнної продукції; — Організація соціалістичних змагань (боротьба бригад за звання фронтових тощо); — Самовіддана праця жінок, підлітків, старих людей.; — Героїчна праця трудівників села, які забезпечували Червону армію продовольством. |
|
99. ОУН-УПА в роки другої світової війни і в повоєнні роки (1941-1952 рр.). З початком війни в ОУН виникли гострі суперечності. (ОУН була створена 1929р, лідери: Є. Коновалець і С. Бандера) В результаті цих суперечностей виникли дві орг-ї : ОУН(М) і ОУН(Б). Після нападу німців на СРСР укр. націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну укр. державу. Німці ж хотіли використати нац рух у власних цілях для підриву могутності СРСР. В результаті співпраці між ОУН та німцями було створено два батальйони «Нахтігаль» і «Роланд».30 червня 1941 р ОУН(Б) проголосили у Львові становлення укр. держави. Проте через кілька днів С.Бандеру та його прибічників німці заарештували. 14 жовтня 1942 р створено УПА, яка вела боротьбу як проти німців , так і проти радянськ влади. З листопада 1943 р головнокомандувачем УПА був член ОУН(б) Р. Шухевич. Форми боротьби:— створення органів місцевого самоврядування;—- участь у створенні й діяльності української преси, культурно-освітніх закладів, через які поширювалися самостійницькі настрої;— створення підпільних, партизанських і регулярних військових структур. У результаті національна течія зберегла ідею незалежності України й зробила свій внесок у розгром німецько-фашистських загарбників. У повоєнні роки сподіватися на початок нової війни між союзними державами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити встановленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народної підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого – тим, що радянських військ на західній Україні було обмаль. Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. ситуація різко змінилась. Радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У цих акціях використовувалися переважно війська МВС та НКВС. На прикінцевій стадії боротьби загони УПА зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Також партизани влаштовували провокації – лже-енкаведистські групи. Зрозуміло, що така нерівна боротьба з імперією не могла тривати довго – попри всю патріотичність та героїзм, УПА була приречена на поразку. Боротьба ОУН УПА з СРСР була жорстока й кровопролитна, і за свободу своєї держави поліг не один українець. З боку ОУН УПА така боротьба була справедлива, бо повстанці зі зброєю в руках відстоювали свою країну, власність і релігію, право жити так, як завжди, а не працювати на чужу державу. |
100. Соціально-економічне і суспільно-політичне становище України у другій половині 40-х - першій пол. 50-х рр. XX ст. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками таку високу ціну, народи СРСР сподівалися на поліпшення матеріального й духовного життя, ліквідацію колгоспів, які ніколи не могли забезпечити населення продовольчими товарами. Однак усе повернулося до старого. Відповідно до планів комуністичної партії, СРСР (в тому числі й Україна) за 1946— 1950 рр. повинен був, пройшовши відбудовчий період, досягнути в економічному розвитку довоєнного рівня. Навіть за фальшивою радянською статистикою цього не сталося. Промисловість, враховуючи й роздуту військову, перевищила рівень 1940 р., але сільське господарство, як завжди, хронічно відставало. Причин було немало — на селі залишилися переважно жінки, інваліди, старі й діти. Катастрофічно скоротилося поголів'я худоби, сільськогосподарської техніки. Головами колгоспів, радгоспів ставали, зазвичай, некваліфіковані партійні чиновники або демобілізовані воїни. Скрізь по містах і селах відновлювали терористичну адміністративно-командну систему. Практично повернулася політика "воєнного комунізму". Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, що знищила врожай у південних областях республіки та Молдови. Почався голод, який охопив населення України. Голодні ринули в Галичину та Волинь. З 1944 р. процес колективізації у західних областях радянській владі довелось розпочинати практично заново. Організовані формально, насильницькими методами, організаційно та економічно слабкі колгоспи західних областей свою діяльність після війни відновити не могли. На відміну від довоєнного часу, цей процес відбувався не тільки у важких умовах відбудови зруйнованого війною господарства, а й за наявності гострої суспільно-політичної та збройної боротьби в регіоні. Негативний досвід колгоспного будівництва в 1940—1941 рр. посилював недовіру селянства до колективізації. Найпростіші форми кооперування мали на собі відбиток усієї авторитарно-бюрократичної системи, що призводило до формалізму в їхній діяльності, відступів від статутних норм, підкорення місцевим органам влади — сільрадам тощо. У важкому становищі залишалося сільське господарство. Виснажене війною, зубожіле від сталінської феодальної системи керівництва, українське село тяжко перенесло голод 1946—1947 рр. До ЦК КП(б)У надходило багато листів із проханням надати допомогу, продовольчу позику. Розвиток ініціативи колгоспників, зростання продуктивних сил на селі гальмували постійні та повсюдні порушення принципу матеріальної зацікавленості, слабка трудова дисципліна, надмірна централізація керівництва сільським господарством. Інакше й бути не могло. Командно-адміністративна система вбила в селянинові господаря. Його негласно оголошено громадянином другого сорту: майже неоплачувана праця (так звані трудодні насправді переважно нічого не давали); позбавлення змоги виїхати з села й жити в місті, адже паспортів селянам не видавали, а під час перебування в місті не дозволяли селитися в готелях, а тільки в спеціальних гуртожитках для колгоспників. Для них не існувало відпусток, державних пенсій, гарантованої грошової зарплати. |
|
101. Економіка України в період повоєнної відбудови (1945-1955 рр.). У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план (1946-1950) відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєнного рівня. |
102. Соціально-політичне та культурне життя в Україні в період Хрущовської відлиги (1945-1955 рр.). Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952 р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення: Відновилися елементи українізації. Місцевих мешканців масово приймали до лав партії, призначали на відповідальні посади, віддавали належне укр. мові. Збільшилася частка українців у центральних державних і партійних установах УРСР. Вперше в історії УРСР посаду першого секретаря ЦК КПУ обійняв українець О. Кириченко. Розпочалися процеси, спрямовані на лібералізацію суспільно-політичного життя. Вони започаткували період, який увійшов в історію під назвою відлига. Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. В Україні процес десталінізації суспільного життя розгортався дещо повільніше, ніж у центрі. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни стосувалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру. З початком десталінізації було зроблено спробу переглянути й деякі аспекти економічної політики, щоправда, не зачіпаючи основ тоталітарної системи. Передусім М. Хрущов почав реформувати сільське господарство у яке перебувало у стані хронічної кризи. В 1953 р. він домігся для колгоспів підвищення закупівельних цін на м'ясо, молоко, зерно; списання боргів; зниження податків; зменшення обсягів обов'язкових поставок державі сільськогосподарської продукції. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підвищили прибутки колгоспників. Негативні наслідки мали й ліквідація машинно-транспортних станцій (МТС) та передача їх техніки колгоспам, боротьба з присадибними господарствами, створення "рукотворних морів" тощо. Вважаючи над централізовані галузеві міністерства неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва, М. Хрущов замість них утворив територіальні управління — ради народного господарства (раднаргоспи). Це дало деякий ефект. Поменшало абсурдних зустрічних перевезень вантажів, було закрито сотні підприємств, які дублювали одне одного, ліквідовано окремі міністерства, скорочено адміністративно-управлінський апарат. Тисячі заводів і фабрик, позбувшись опіки центру, збільшили випуск теле- і радіоприймачів, пральних машин, пилососів, холодильників, фотоапаратів, мотоциклів, інших дефіцитних товарів. Темпи приросту промислової продукції у 1950-х — першій пол. 1960-х років майже вдвічі перевищували показники 1965—1985 рр. У цьому розумінні період правління Хрущова був най-динамічнішим для розвитку української промисловості .Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи мали половинчастий характер. Ні М. Хрущов, ні тим більше його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи. Подією українського суспільно-політичного життя періоду "відлиги" стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву "шістдесятників". Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували творчістю проти задушливої атмосфери, вимагали припинити втручання партії в справи л-ри й мистецтва, боролися за справжні культур- ні цінності, провідну роль української мови, націон. свободу, людську гідність. Це Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, художники П. Заливаха, А. Горська, кінематографісти Ю. Ільєнко, Л. Осика, журналіст В. Чорновіл та ін. Гоніння на шістдесятників свідчило про заверш. відлиги. В СРСР вийшов закон про реформу освіти, який відкрито надавав пріоритет у мовному питанні російс.мові. Посилювалася антиреліг. кампанія, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половину наявних парафій, монастирів, семінарій. |
|
103. Соціально-економічний розвиток України в другій половині 60-х - першій половині 80-х рр. XX ст. З 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвит ку народного господарства СРСР. - оцінку діяльності підприємств не по валовій, а по реалізованій продукції; -створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.п. Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзне-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві. партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою. З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією із ключових причин спаду економічного розвитку. Продуктивність праці була нижчою, ніж на Заході: у промисловості - у 2 р., у сільському господарстві - у 5 разів! Низькою була якість вітчизняних то варів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли витої категорії якості. Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Лише у 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних Міні стерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%. З'являється "культ сірості" в управлінні державою. Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і "тіньова" економіка. Таким чином, у 70-80-і рр. народне господарство вступило у смугу кризи. В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей україн ської промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% більше). Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6% території СРСР одержувала більше чверті всіх забруднень |
104. Суспільно-політичне життя в Україні у другій половині 60-х - першій половині 80-х рр. XX ст. Дисидентський рух. Рух опору в Україні – це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та національні права УРСР в СРСР. Головною опозицією 2 пол. 60 – 80 рр. виступали дисиденти. Їхньою формою вияву руху опору були протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидав на література. Одним із перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови в Київському Університеті у лютому 1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншости українцям в РСФСР. У 1962–1963 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у1964 — анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есе під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація? На початку 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцьку та інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих. Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо. Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її п |
|
105. Сусп.-політичні процеси в Україні після квітня 1985 р. У першій половині 80-х років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди. Партійно-радянське керівництво знало про кризові явища, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності щодо шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати в "застої" ще багато років; третя схилялася до необхідності проведення реформ. З обранням у березні 1985 р. Генеральним секретарем партії М. Горбачова перемогли прибічники реформ. Розпочинаючи реформування країни, Горбачов та його однодумці в партійно-радянському керівництві не мали на меті докорінну зміну соціально-економічних відносин. Йшлося про вдосконалення, зміцнення існуючої системи, поліпшення управління господарським механізмом. Термін "перебудова" з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було "прискорення". Курс на прискорення був закріплений в "Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—1990 pp. і на період до 2000 року", прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість "прискорення" розпочався спад промислового виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки. Економічні підсумки 1985—1991 pp. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АБС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів США. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8,2 % території республіки). Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи в Україні, яка породила байдужість, некомпетентність, халатність. Український народ був поставлений на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни у суспільно-політичному житті країни. |
106. Пошуки шляхів реорганізації управління економікою України в ході "перебудови" (друга половина 80-х рр. XX ст.). Стан економіки та добробуту народу України в другій половині 80-х рр. XX ст. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося, панував дефіцит. У березні 1985 р. новим генеральним секре тарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася пере будова суспільства. -технічна переозброєння машинобудування, -активізацію "людського фактора ". ПРОВЕДЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ реформа була непослідов ною, половинчатою, проводилася невпев нено і зазнала провалу. у 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення об сягів суспільного виробництва. Націон.дохід Укр.скоротився на 1,5%. непродумана фінан. політика при звела до сплеску інфляції стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи. Червень 1990 р. - Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до ре гульованої ринкової економіки, яка з са мого початку виявилася нежиттєздатною. Інфл-я, розбаланс-ть економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу нар. гос подарства. Тривожні тенденції склалися в галузях, що визначали соціально-економічний розвиток республіки. Неефективність “соціалістичних методів господарювання” виразно виявилась у таких важливих галузях промисловості, як металургія, металообробна і машинобудування. Виробництво товарів народного споживання і надання платних послуг в Україні були значно нижчими від потреб населення і забезпечення умов для збалансованого розвитку народного господарства. Добробут народу |
|
107. Політичні зміни в українському суспільстві наприкінці 80-х рр. XX ст. Становлення багатопартійної системи. Суспільно-політичний рух, що від бувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національна-визвольний характер. Із забуття почали повертатися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка та інших, У 1988 р. населення України перехо дить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. У вересні 1989р. з ініціативи Спілки пись менників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація "Народний рух Укра їни за перебудову" (Рух) на чолі з І. Драчем. Важли вими чин никами суспільно-політичного життя стали страйки, демонстрації, мітинги, збори, політич ні диску сії. Після виникн. Неформальних орг.-цій почалося створення багатьох партій, їхній поділ на центристські та радикальні; поява парламентської опозиції. Першою була створена Українська респуб ліканська партія - УРП (на базі Українсь кої Гельсінської Спілки). |
108. Події серпня 1991 р. в Москві і в Україні. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Становлення Укр. державності. Референдум 1 грудня 1991 р. та вибори першого Президента незалежної України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прий няла Декларацію про державний суверені тет України. Декларація проголосила не від'ємне право українського народу на са мовизначення, верховенство, самостій ність, повноту і неподільність влади респуб ліки в межах її території. Історичне значення декларації поляга ло в тому, що вона поклала початок мир ному процесу відродження незалежності України. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ Спроби кремлівської верхівки врятувати радянську Імперію. Демократизація суспільного життя, на міри реформувати Радянський Союз (йшла робота над розробкою нового союзного до говору) викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991 р.здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комітет з надзви чайного стану на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. Своєю головною метою зако лотники проголосили "врятування єдиної держави". Із усіх політичних сил України лише ке рівництво КПУ стало на бік заколотників. Вже 19 серпня ЦК КПУ розіслав на місця директиву про необхідність активної підтримки заколоту. Провал перевороту обернувся поразкою сил реакції, які прагнули зберегти імпер ський характер СРСР і тоталітарний полі тичний режим у ньому. У цих умовах Верховна Рада УРСР ^ 24 серпня 1991 р. прийняла історичним до кумент - "Акт проголошення незалежності України". Таким чином припинилося існування УРСР і з'явилася незалежна держава - Україна. ЗО серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прий няла Декларацію про державний суверені тет України.Історичне значення декларації поляга ло в тому, що вона поклала початок мир ному процесу відродження незалежності України. Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України. |
|
109. Політичні партії та рухи в Україні на сучасному етапі (1991 -2012). Політична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається в признанні права громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України “Про об’єднання громадян”, а також у виборчому законодавстві. Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на травень 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 180 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Основними є: Українська республіканська партія «Собор» (заснована 5 листопада1990) Комуністична партія України (5 жовтня 1993); Партія захисників вітчизни (7 липня 1997); Партія регіонів (6 листопада 1997); Українська соціал-демократична партія (12 грудня 1998); Народний союз «Наша Україна» (22 березня 2005); Громадянська партія «ПОРА» (23 березня 2005). Партії об’єднуються у блоки:Блок Юлії Тимошенко (Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія,Партія «Реформи і порядок»); «Наша Україна — Народна самооборона» (Народний союз «Наша Україна»,Народний рух України, Українська республіканська партія «Собор», Партія «Християнсько-демократичний союз», Партія захисників вітчизни, Політична партія «Вперед, Україно!», Українська народна партія,Громадянська партія «ПОРА», Політична партія «Європейська партія України»); Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія України). Питання взаємин інститутів влади і громадянського суспільства – це одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична облаштованість і стабільність. Це пов'язано з тим, що громадянське суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади, у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує єдиної й універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства і інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як уособлення влади і представника громадянського суспільства. Взаємодія між інститутами влади і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян. Хоча основною функцією громадянського суспільства є захист індивідів від надмірного втручання держави в їхні справи, його власний розвиток та сприятливі умови великою мірою залежать від основних характеристик держави. Таким чином, громадянське суспільство й держава в її владно-інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної |
110. Релігійне життя в Україні в умовах незалежності (1991-2012). Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту. Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою. Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов’язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин. |
|
111. Національне питання і національні відносини в сучасній Україні (1991-2012). Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін. Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями. Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності. На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства. |
112. Міжнародне становище та зовнішня політика Української держави на сучасному етапі (1991-2012). Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році. Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнішньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України. Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України: 1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин; 2. європейська iнтеграцiя; 3. багатостороння дипломатiя. У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя для України - це подальше політичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки. В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi: 1. забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй; налагодження ефективного регiонального та субрегіонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях; 2. активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах. Головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та завдань є: 1. Забезпечення національної безпеки. 2. Створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки. 3.. Сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури і освіти. 4. Участь у вирішенні глобальних проблем сучасності. 5. Контакти з українською діаспорою. 6. Інформаційна функція. |
|
113. Сучасний стан економіки України (1991 -2012). Важливе значення для формування майбутньої моделі економіки України має активна та цілеспрямована структурна політика. Глибокі диспропорції народногосподарської структури, які склалися в СРСР протягом тривалого періоду, справили значний вплив на українську економіку. У міру зміцнення координуючих функцій ринкових механізмів, існуючі нині диспропорції галузевої та територіальної структури, не само ліквідовуються. Деякий час їх руйнівний характер може навіть посилюватися. Ця тенденція спричиняється такими чинниками: > існуючою нині нерівномірністю технологічних рівнів виробництва: > недостатньою готовністю української економіки до відкритості, що вимагає від кожного окремого підприємства повніше враховувати тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат; Ці проблеми, які породжуються диспропорціями в економіці, висувають на передній план проведення державою активної структурної політики. Основне завдання структурної перебудови економіки України полягає у формуванні сучасної, ефективної, раціональної, екологічно безпечної структури економіки та створенні конкурентноздатного вітчизняного виробництва на основі реалізації абсолютних та відносних переваг країни. Для цього необхідними є: o модернізація виробництва, його технічне та технологічне оновлення; o зниження ресурсомісткості (фондо-, матеріало-, енергомісткості) виробництва; o зміна співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання на користь останнього; o створення умов для інвестування; o посилення технологічної цілісності підприємств та галузей, забезпечення замкненого циклу виробництва. Оптимальний розвиток структури економіки України потребує системного підходу, що включає певні напрями вдосконалення структурної перебудови. |
114. Політична ситуація в Україні на початку XXI століття. 1)Розширення президентських повноважень Віктора Януковича. Поновлення Конституційним Судом України 1 жовтня 2010 року президентських повноважень, передбачених Конституцією 1996 року. 5)Податкова реформа звелась до зростання повноважень податківців та збільшення податкового тиску на малий та середній бізнес. Широкомасштабні протестні акції довели здатність суспільства відстоювати власні права. Щоправда, підприємці демонстративно відмовились від політичних гасел, вимагаючи лише заветувати Податковий кодекс. |
|
115. Наука і освіта України на етапі незалежності (1991 -2012). Культурний процес доби незалежності характеризувався суперечливими тенденціями. Найбільшим його здобутком можна вважати ліквідацію відкритих чи прихованих перешкод на шляху розвитку національної культури. Розпочалися позитивні зрушення передусім у галузі відродження історичної пам'яті, повернення забутої або забороненої культурної та мистецької спадщини, вивільнення творчої ініціативи, розгортання широкого спектра стилістичних напрямів, активізації культурного життя в регіонах, піднесення народної творчості тощо. Водночас зменшення обсягу державних асигнувань на розвиток сфери культури та відсутність у вітчизняній культурній спадщині традицій меценатства призвели до істотного скорочення мережі спеціалізованих установ, відпливу із цієї сфери талановитої молоді. В найскрутнішому становищі опинилися великі творчі колективи - оркестри, хори, ансамблі. Вони й у країнах із ринковою економікою можуть функціонувати лише за державної підтримки. Все ж таки нагромаджений за десятиліття культурний потенціал в основному вдалося зберегти, а саме: унікальні музейні зібрання та бібліотечні фонди, самобутні творчі колективи й дитячі мистецькі школи та студії, безцінні твори народних майстрів. Труднощі з фінансуванням не спричинили закриття жодного театру, концертної зали чи філармонії. Навпаки, у вересні 1999 р. в Полтаві було урочисто відкрито нову виставкову залу - галерею сучасного українського мистецтва. Отримали нові приміщення Київський дитячий музичний театр, Київський театр ляльок. Було надано державний статус львівському театру "Воскресіння", Молодіжному театру ім. Леся Курбаса. Створено муніципальний театр "Хортиця" в Запоріжжі. Здобули світове визнання міжнародні конкурси імені М. Лисенка, С. Ли-фаря, В. Горовиця, молодих виконавців імені В. Крайнева. Також було здійснено перші спроби організації недержавних театрів та концертних груп. Так виникли, зокрема, театри "Бенефіс" та "Театр зірок" у Києві, "Люди і ляльки" у Львові тощо. За рахунок бюджетного фінансування новостворених аматорських студій почала розширюватися мережа державних театрів. Поступово виходять з кризи, викликаної переходом до ринкових відносин, такі види мистецтва, як живопис, графіка, скульптура. В цьому контексті слід насамперед звернути увагу на творчість художників Любо-мира Медвідя (живопис), Романа Романишина (графіка), Уляни Ярошевич (кераміка), Ігоря Стеф'юка (дерево), Андрія Бокотея (скло). Від 9 лютого 20П р. почав діяти закон про укр. кіно, в якому передбач. звільнити кіновиробництво від податку на прибуток і додану вартість. Популярними в Україні стали літературно-мистецькі свята, передусім такі з них, як міжнародне Шевченківське свято "В сім'ї вольній, новій...", "Лесині джерела", міжнародний фестиваль сучасної поезії ім. Б. Чичибабіна та інші заходи. Від часу затвердження в 1992 р. "Основ законодавства України про культуру" було ухвалено низку законів, які стосувалися регулювання розвитку окремих секторів культури та мистецтва. Набули чинності закони "Про музеї та музейну справу в Україні" й "Про бібліотеки та бібліотечну діяльність в Україні". 1996 р. було створено Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. Він збирає і спрямовує на відродження пам'яток доброчинні кошти та пожертви від юридичних і фізичних осіб. Нині в Україні відбувається легалізація української культури, її соціальна реабілітація, демократизація й утвердження плюралізму в творчому процесі. Перехід до ринкових умов, відмова від ідеологічного диктату тоталітарної держави вимагають істотної реорганізації галузей загальної та професійної освіти. Економічна криза змусила державу різко обмежити бюджетне фінансування науки, але водночас робилися певні спроби забезпечити збереження її унікального потенціалу. |
116. Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, її значення. Конституційна реформа 2004 р. і ставлення до неї різних політичних сил. 28 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).28 червня став Днем Конституції України. Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян. З'явилась можливість на конституційному фундаменті за допомогою передбачених Основним Законом засобів і на основі його принципів завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і суверенної, демократичної, правової, соціальної держави. Саме в цьому і полягає історичне значення нової Конституції. Протягом 1996-2006 pp. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р. Події Помаранчевої революції викликали необхїідінсть вдосконалення Конституції України шляхом проведення конституційної реформи. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів - Закон ”Про внесення змін до Конституції України”, закон “Про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 p”., та “Про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування”. Закон на основі проекту Симоненка—Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Ідеологом і “натхненником” змін до Основного Закону був Олександр Мороз. Реформа була потрібна противникам Ющенка, передусім проросійським силам. Прийняття Закону “Про внесення змін до Конституції України” здійснювалося з порушенням вимог статті 159 Конституції України: “Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 даної конституції”. Ще одним видом порушення процедури прийняття законопроекту №4180 є так зване “пакетне голосування” за “звичайний закон” (Закон України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року”) та одночасно за Закон України “Про внесення змін до Конституції України”. |
|
117. Українці за кордоном Сучасна українська діаспора. Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовний зв'язок з Україною. Під українською діаспорою розуміють усіх українців поза політичними кордонами України, які відчувають духовний зв'язок з Україною. Станом на 2004 рік за межами України проживає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Станом на 2010 рік за межами України мешкало від 10 до 15 млн. українців, тобто близько чверті нації. Відповідно до статті 12 Конституції України держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців. Серед найбільших організацій української діаспори - Конгрес українців Канади, Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Ліга українців і Ліга українок Канади, українсько-американська організація «Воля». Політичною організацією, що має тісні зв'язки з українською діаспорою на Заході, є КУН (Конгрес українських націоналістів). З діаспорою також пов'язані ще кілька менш впливових правонаціоналістичних партій. Зв'язок української діаспори з історичною Батьківщиною здійснює через товариство «Україна», «Конгрес вільних українців», громадські та культурні організації. Відчутну роль у зміцненні цих зв'язків грає журнал «Українська діаспора», що видається Національною Академією наук України. За умов тісної взаємної співпраці українське зарубіжжя має стати для України вагомим фактором реалізації зовнішньої політики забезпечення позитивного міжнародного іміджу, економічної, культурної та інформаційної присутності в геополітично важливих регіонах розвитку економічних, культурних та інших зв'язків із зарубіжними країнами сприяння розв'язанню внутрішніх проблем за рахунок залучення потенціалу українського зарубіжжя |
118. Культурне життя в Україні на сучасному етапі. Сучаснв ук. К-ра розвивається переважно на ентузіазмі, бо умови розвитку її несприятливі. Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують теоретичним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладижинського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко). Розвивається українська естрада. Хоча в ній більш яскравих постатей, ніж у російській, але вона переважно російськомовна. Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. художніх фільмів і телесеріалів українською мовою внаслідок недостатньої державної підтримки. За відсутності належного державного фінансування в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об'єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти. Українська культура і мова мають утверджуватися серед обставин глибокої моральної деградації суспільства. Механізми суспільної підтримки їх не сформовані; натомість серед значної частини людності панують байдужість або неприйняття, що нерідко переходять в агресивну ворожість і зарозумілий цинізм. Ми говоримо про духовний геноцид більшовицьких часів, але недобачаємо той, що діється на наших очах: інакшого характеру, але з можливими не менш драматичними наслідками. З побуту народу вимивається книга. В масштабах усієї країни експропрійовано книгарні. Руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження освіти. Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі Надійною альтернативою нинішньому нігілістичному тискові на українську культуру може бути лише той стан суспільства, коли воно ідентифікує себе з нею, коли усвідомить її як узагальнене вираження творчих зусиль українського народу Багато талановитих митців виїжджають за кордон у пошуках достойного заробітку. Ще одна проблема української сучасної культурної сфери - переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі. |
|
119. Помаранчева революція 2004 р.: реальність чи політико-ідеологічна фікція? На початок 2000-х років в укр. суспільстві сформувався такий елемент громадянського суспільства, як фінансово-промислові групи. В Україні з'явилися й досить численні засоби масової інформації, а також культурні, просвітницькі й наукові недержавні організації, які існували на зарубіжні гранти або на кошти вітчизняних фінансово-промислових груп. їм судилося відіграти істотну роль у розгортанні соціального катаклізму, який одержав назву Помаранчевої революції. В суспільстві немає одностайної думки щодо того, як класифікувати події осені-зими 2004 р. Трохи більше половини громадян стверджують, що це була революція. Решта переконана в тому, то помаранчевий виступ називати революцією не слід. Такий поділ думок відповідає результатам повторного голосування в другому турі 26 грудня 2004 р., завдяки якому В. Ющенко став президентом. Іншими словами, відповідь в обох випадках прив'язується до певної особистості, що неправомірно. Коректною може бути тільки відповідь, пов'язана з так званим ефектом Майдану. Масовість була неочікуваною як для влади, так і для організаторів акцій протесту. Більше того, вона виявилася неочікуваною і для самих учасників. Попередні опитування показували, що мало хто збирався протестувати проти фальсифікації президентських виборів у таких формах. Спалах народного гніву був неочікуваним для самого народу. Він змінив народ. Показово, що відразу ж після обрання В. Ющенка Президентом України понад половина опитаних громадян не відчувала внутрішнього дискомфорту. Проте в наступні три роки суспільство розчарувалося в тій команді, яка прийшла до влади. "Помаранчеві" лідери залишилися при владі після чергових (2007 р.) виборів до парламенту, але не скористалися цим для здійснення системних реформ. |
120. Перспективи подальшої історії українського народу: прогностичне бачення з позицій історичної науки. Національна самосвідомість в Україні нерозвинута, своє громадянство населення сприймає лише як необхідність сплатити налоги, бути законослухняними, розраховуати на захист з боку держави (передумсім пенсію). Реформи не проводяться. Тому перспективи скоріше негативні. Аспекти членства України в Євросоюзі залишаються невизначеними. Із приходом в Україні нової влади після президентських виборів Євросоюз вернувся до обнадійливої риторики. ЄС зауважив, що в Україні є свобода ЗМІ (відносна), виразне громадянське суспільство, спектр політичних партій, бажання електорату бачити нові обличчя в політиці і навіть те, що українське суспільство не так заполітизоване, як раніше. Але гарна риторика закінчується там, де закінчується довіра. Щоб цього не сталося, слід виконувати умови співпраці. Чи Україна може їх виконувати? Усе це виглядає не простішим, ніж верблюдові пролізти у вушко голки. В цьому, власне, й полягають головні українські перспективи. |