Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
53.Поняття сукупності злочинів та її види
Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33 КК).
Ознаки сукупності злочинів:
1) вчинення особою двох чи більше злочинів, причому кожен із них має характер окремого, самостійного, одиничного злочину; 2) кожен із злочинів, які утворюють сукупність, передбачений самостійною статтею КК, тобто кваліфікується за однією, окремою статтею кримінального закону або за різними частинами однієї й тієї ж статті КК. Сукупність не утворюється лише за вчинення двох чи більше тотожних злочинів, коли йдеться про повторність; 3) за жодний злочин, який входить до сукупності, особа не була ще засуджена. Це означає, що всі злочини особа вчинила до винесення вироку хоча б за один із них. Якщо ж новий злочин вчинений особою після винесення вироку, має місце рецидив.
Види сукупності злочинів: сукупність ідеальна і сукупність реальна.
Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два чи більше злочини. Так, прикладами ідеальної сукупності може бути умисне вбивство особи через підпалу будинку, де перебував потерпілий, тощо. У цьому випадку своєю однією дією особа вчиняє два злочини, передбачені різними статтями КК.
Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два чи більше злочини. Отже, за реальної сукупності є дві чи більше дії, кожна з яких являє собою самостійний злочин (наприклад, крадіжка і хуліганство).
Ідеальна сукупність відрізняється від конкуренції норм: а) за ідеальної сукупності вчиняється не один, а два чи більше злочини, кожен із яких підпадає під ознаки окремої статті КК. При конкуренції норм вчиняється один злочин, охоплюваний ознаками різних статей КК; б) при конкуренції норм підлягає застосуванню лише одна норма, що найбільш повно відображає специфіку, особливості вчиненого. За ідеальної сукупності у кваліфікації фігурують обов'язково дві або навіть більше статті КК, залежно від того, скільки злочинів містяться в діянні винного.
54. Поняття сукупності злочинів та відмежування її від конкуренції кримінально-правових норм.
Заслуговує на увагу визначення співвідношення понять “сукупність злочинів” та “конкуренція кримінально-правових норм”, запропоноване С.Ф. Сауляк. По-перше, вона пропонує розглядати в межах цієї проблеми не тільки співвідношення конкуренції та ідеальної сукупності, а й конкуренції з реальною сукупністю злочинів. Авторка, зокрема, зазначає, що, порівнюючи конкуренцію кримінально-правових норм із реальною сукупністю, можна виділити такі спільні ознаки: 1) як при конкуренції, так і при реальній сукупності існує кілька норм, під ознаки яких підпадають ознаки вчинених злочинів; 2) наявність і в конкуруючих нормах, і в нормах, які знаходяться у сукупності (але в цьому випадку не завжди) загальних ознак; 3) і при конкуренції, і при сукупності злочинів норми можуть містити один склад злочину. Водночас авторка виділяє такі відмінності між цими поняттями: 1) при конкуренції має місце лише одне злочинне діяння, а при сукупності два і більше; 2) у відповідності з кількістю вчинених діянь є різна для конкуренції і сукупності кількість злочинів; 3) кількість норм, які застосовуються при кваліфікації: при конкуренції – одна, при сукупності – дві та більше; 4) щоб уникнути перетворення реальної сукупності в конкуренцію кримінально-правових норм необхідна неодночасність вчинення злочинних діянь.
При відмежуванні конкуренції від ідеальної сукупності С.Ф. Сауляк виділяє такі спільні ознаки: 1) наявність як при конкуренції, так і при сукупності злочинів одного злочинного діяння; 2) наявність в обох випадках кількох норм, під ознаки яких підпадає злочинне діяння; 3) обов’язкова наявність як у конкуруючих нормах, так і в нормах, що утворюють ідеальну сукупність, загальних ознак.
Серед відмежувальних ознак конкуренції кримінально-правових норм та ідеальної сукупності злочинів можна виділити наступні : 1) при конкуренції норм наявний лише один злочин, а при сукупності кілька; 2) у процесі кваліфікації при конкуренції застосовується тільки одна з конкуруючих норм, а при сукупності застосовується така кількість норм, яка відповідає кількості вчинених злочинів; 3) у конкуруючих нормах, на відміну від норм, які перебувають в ідеальній сукупності, може міститися один склад злочину [139, с. 81-83][53].
55. Поняття, ознаки та види рецидиву злочинів. Правові наслідки рецидиву злочинів
Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34 КК).
Основні ознаки рецидиву злочинів:
1) рецидив має місце там, де особою вчинено два чи більше самостійних і тільки умисних злочинів; 2) за рецидиву кожен із вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види); 3) злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (рецидив, віддалений у часі); 4) судимість особи за попередній злочин. Факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив у законну силу із призначенням винному певного покарання. Протягом строку покарання, а в ряді випадків і протягом певного проміжку часу після відбуття покарання, існує судимість як певний правовий стан.
Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види: загальний і спеціальний рецидиви.
Загальний рецидив - це такий рецидив, до якого входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим чи безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ч. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання.
Спеціальним називається рецидив, до якого входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені за однієї й тієї ж форми вини.
Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний.
Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і ін.
Складний рецидив - це рецидив злочинів, за якого особа має три та більше судимості.
За ступенем суспільної небезпечності вирізняють пенітенціарний рецидив, рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.
Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за якого знову засуджується до позбавлення волі.
Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів - це рецидив, за якого особа, маючи судимість за один із таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин.
Практичне значення рецидиву злочинів полягає в тому, що він враховується у кваліфікації злочинів, звільненні від кримінальної відповідальності і призначенні покарання.
Це насамперед стосується спеціального рецидиву. У багатьох статтях Особливої частини КК попередня судимість прямо вказана як кваліфікуюча ознака. Тож, якщо ця ознака встановлена в справі, вона має відобразитися у кваліфікації злочину. Так, хуліганство, вчинене особою, що вже має судимість за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296 КК.
Рецидив, якщо він не передбачений у статті Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака, відповідно до п. 1 ст. 67 КК визнається обставиною, що обтяжує покарання.
Згідно зі статтями 45-48, частиною першою статті 97 КК однією з умов передбачених ними різновидів звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення особою злочину відповідного ступеня тяжкості вперше. Тому особу, в діях якої вбачається рецидив злочинів або яка має непогашену чи незняту судимість за попередній, у тому числі і необережний злочин, звільняти від кримінальної відповідальності на підставі цих статей не можна (п. 18 постанови ПВС України від 4 червня 2010 р. № 7 "Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки").
56.Характеристика обставин, що виключають злочинність діяння
За деяких обставин діяння за своїми зовнішніми рисами, особливо за заподіяною шкодою, схожі на злочинні, проте насправді не є суспільно небезпечними та протиправними, а навіть - суспільно корисними
Такі діяння передбачені розділом VIII КК України як обставини, що виключають злочинність діяння. Виділення таких обставин в окремий розділ чинного КК зумовлене тим, що діяння, вчинені за таких обставин, не тільки не представляють суспільної небезпеки, а й являються суспільно корисними.
Тому діяння, які позбавлені суспільної небезпеки, які хоч і заподіюють шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, не визнаються злочинними. Крім того, ці діяння виступають ефективним засобом попередження суспільно небезпечної поведінки і, особливо, її злочинних проявів, оскільки вони попереджувальне діють на тих осіб, які здатні порушити закон.
В теорії кримінального права виникають суперечки щодо видів обставин, що виключають злочинність діяння. КК України 1960 року невиправдано обмежував їх коло, включаючи лише необхідну оборону, крайню необхідність та затримання злочинця, яке за своїми правовими наслідками прирівнювалось до необхідної оборони.
У чинному КК України окрім вищевказаних обставин, передбачені також уявна оборона (ст. 37), фізичний або психічний примус (ст.40), виконання наказу чи розпорядження (ст.41), діяння, пов'язане з ризиком (ст.42), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43).
В теорії кримінального права до обставин, що виключають злочинність діяння, відносять непереборну силу, випадок (казус), помилку суб'єкта, неправомірну поведінку потерпілого, здійснення свого права, згоду потерпiлого. На думку Ю. В. Баулiна, в цих випадках відсутня об’єктивна або суб’єктивна сторона злочину, а оскiльки один з елементiв складу элочину відсутній, то виключається кримiнальна вiдповiдальнiсть особи. Вiн вважає, що при видiленнi кола обставин, що виключають злочиннiсть дiяння "…слiд керуватися не лише вiдсутнiстю одного iз структурних елементiв складу злочину, але й тим, що це такi вольовi i свiдомi вчинки людини, якi за своїм соцiально-полiтичним змiстом i юридичною характеристикою свiдчили б про вiдсутнiсть злочину в цiлому".
Як вiдомо, злочини як i iншi правопорушення, характеризуються тiсним зв’язком суспiльної небезпеки i протиправностi дiяння. Злочином є передбачене КК України суспiльно небезпечне, винне дiяння (дiя або бездiяльнiсть), вчинене суб’єктом злочину.
Суспiльна небезпека є соцiально-полiтичною характеристикою злочину, а протиправнiсть - юридичне вираження цiєї властивостi. Тому, вiдношення мiж суспiльною небезпекою i його протиправнiстю можна охарактеризувати як спiввiдношення мiж соцiально полiтичним змiстом злочину i його правовою формою.
Тому, в якостi пiдстав, якi виключають злочиннiсть дiяння, можуть виступати такi вчинки людини, якi характеризуються iншим (по вiдношенню до злочину) соцiально-полiтичним змiстом при такiй юридичнiй формi, чи при iншiй, але з одним i тим же змiстом. Такi вчинки можуть вiдрiзнятися вiд злочинiв як змiстом самого дiяння, так i юридичною формою одночасно. Ю.В. Баулiн вважає, що обставини, якi виключають злочиннiсть дiяння, можуть свiдчити про вiдсутнiсть або соцiально-полiтичного змiсту злочину (ступiнь суспiльної небезпеки ) або його юридичної форми (кримiнальна протиправнiсть), або про вiдсутнiсть i одного i другого.
На думку iнших авторiв, фiзичний примус, непереборна сила, виконання законного наказу, заподiяння шкоди неосудним не виключають суспiльно небезпеки дiяння, оскiльки вони втрачають ознаки злочину не в зв’язку з вiдсутнiстю його матерiальної ознаки, а внаслiдок того, що в них не виражасться негативне вiдношення особи до iнтересiв суспiльства.
Так, Г.В. Бушуєв дотримусться тiс точки зору, що такi дiяння хоча i не перестають бути суспiльно небезпечними, проте виключають кримiнальну вiдпоВiдальнiсть особи, яка вчинила таке дiяння, в зв’язку з вiдсутнiстю в ньому одного iз суб’сктивних ознак складу злочину. М.Й. Коржанський обгрунтовує невизнання iнших обставин такими, що виключають злочиннiсть дiяння тим, що вони не передбаченi чинним законодавством, мають iншу юридичну природу i не мають зовнiшньої подiбностi iз злочином.
Роздiл VIII КК України дає вичерпний перелiк обставин, якi виключають злочиннiсть дiяння, а, отже, є правомiрними. До них вiдносяться: необхiдна оборона, уявна оборона, крайня необхiднiсть, затримання особи, яка вчинила злочин, дiяння, пов’язане з ризиком, фiзичний або психiчний примус, виконання наказу або розпорядження, виконання спецiального завдання з попередження чи розкриття злочинної дiяльностi органiзованої групи чи злочинної органiзацiї.
Г.В. Бушуєв вважає, що лише необхiдна оборона, крайня необхiднiсть i дiяння, вчиненi з метою затримання злочинця за своєю правовою природою вiдрiзняються вiд iнших обставин, якi виключають злочиннiсть дiяння, тим, що вони не тiльки формально не є протиправними (не мiстять складу злочину), але й не представляють суспiльної небезпеки (не мiстять матеріальної ознаки злочину). Бiльше того, вони за своєю соцiальною суттю суспiльно кориснi, оскiльки усувають небезпеку, яка загрожус правоохоронюваним iнтересам громадян, iнтересам суспiльства або держави. Цiєї ознаки позбавленi iншi обставини, з наявнiстю яких особа звiльнясться вiд кримiнальної вiдповiдальностi i покарання.
В такому випадку у вчиненому завжди повиннi бути встановленi ознаки вiдповiдного злочину, а потiм, при наявностi, передбачених в законi умов, що характеризують вчинене дiяння чи особу, компетентнi державнi органи вправi, а в випадках, передбачених законнодавством, повиннi звiльнити особу вiд кримiнальної вiдповiдальностi. Таке звiльнення може бути факультативним чи обов’язковим (наприклад, коли минули строки давностi).
Вiднесення до обставин, що виключають злочиннiсть дiяння, буде правомiрним лише тодi, коли всi цi обставини мають якийсь загальний, притаманний лише їм критерiй. Цей критерiй виявлясться в тому, що вчинене особою за цих умов дiяння, зовнiшньо подiбне до злочину, не тiльки не може бути визнано суспiльно небезпечним i протиправним, але, навпаки, є суспiльно корисним i правомiрним, оскiльки сприяє охоронi правопорядку чи правильному здiйсненню функцiй державних органiв, суспiльно корисної дiяльностi. Тому суспільна кориснiсть i правомiрнiсть вчиненого -- це ознака, яка дозволяє вiднести те чи iнше дiяння в групу обставин, що виключають злочиннiсть дiяння.
Обставини, що виключають злочиннiсть дiяння, характеризуються спiльними ознаками. Перша з цих ознак полягає в тому, що дiяння являють собою свідомі і вольовi вчинки людини у формi дії або бездiяльностi Так, однi дiяння можуть вчинятися лише шляхом активної поведiнки. Це необхiдна оборона, уявна оборона, крайня необхiднiсть, затримання особи, яка вчинила злочин. Iншi дiяння можуть бути вчиненi як шляхом дiй, так i бездiяльностi.
Подiбнi дiяння можуть бути виправданi лише в тому разi, якщо вони викликаються винятковими подiями, процесами або дiями людей, тобто певними пiдставами, якi i обгрунтовують необхiднiсть здiйснення вчинку, пов’язаного iз заподiянням шкоди. Так, iз вказiвки закону на те, що необхiдна оборона можлива проти суспiльно небезпечного дiяння, випливає, що вона недопустима проти дiй осiб, якi не є суспiльно небезпечними.
Крайня необхiднiсть виражається в заподiяннi шкоди рiзним правоохоронюваним iнтересам, тому її пiдставою виступас небезпека, що загрожує, яку неможливо усунути за допомогою iнших засобiв.
Друга ознака обставин, що виключають злочиннiсть дiяння - це зовнiшня схожiсть фактичних, видимих ознак здiйсненого вчинку i вiдповiдного злочину. Так, позбавлення життя при необхiднiй оборонi зовнiшньо подiбне до вбивства, застосування зброї працiвником мiлiцiї при затриманнi злочинця як перевищення влади.
Суть крайньої необхідності, на думку С.А. Домахiна, заключається в такий діяльності громадянина, яка спрямована на охорону прав та інтересів особи, суспільства, держави, хоч i шляхом порушення інших охоронюваних законом інтересів, проте менш важливих. При затриманні особи, яка вчинила злочин, шкода заподіюється з метою затримати злочинця, щоб не дати йому можливості ухилитися від слідства i суду.
Шкода, заподіяна злочинцю при затриманні, виступає як засіб відвернення небезпеки, яка загрожує об’єкту, який підлягає захисту, i питання про шкідливість чи корисність дій, якi використовуються з метою затримання злочинця, може бути вирішене тільки виходячи iз співвідношення цінностей інтересів, що захищаються та інтересів, що порушуються.
Про те, що діяння підпадає пiд ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, можна говорити, якщо: дiя чи бездіяльність особи спрямована проти об’єкта кримінальної охорони; вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам об’єктивної сторони того чи іншого складу злочину; це дiяння вчинила особа, яка здатна бути суб’єктом цього злочину. І тільки в тому випадку, коли вчинене діяння зовнішньо збігається з тим чи iншим злочином, можна говорити про обставини, що виключають злочинність діяння.
Третя ознака обставин, що виключають злочинність діяння, полягає в тому, що вони носять незлочинний характер, їм властива правомірність
заподiяння шкоди. Така правомірність ґрунтується на вiдповiдностi здійсненого вчинку, насамперед, приписам КК України а також нормам іншого законодавства - адмiнiстративного, трудового, цивiльного.
Дiяння, пов’язанi з ризиком також є суспiльно корисними, оскiльки вони спрямованi на досягнення значної суспiльно корисної мети навiть при усвiдомленнi особою допустимостi настання небезпечних наслiдкiв у процесi їх професiйної дiяльностi. Виконання наказу чи розпорядження також може бути суспiльно корисним, але лише в таких випадках, коли такий наказ або розпорядження с законними, тобто такими, що входять до повноважень осiб, що їх видають, виданi в належному порядку, виданi вiдповiдною особою.
На думку iнших авторiв, характерними ознаками обставин, що виключають злочиннiсть дiяння, є:
те, що дiї за наявностi таких обставин вчиняються з метою вiдвернути небезпеку заподiяння тяжкої шкоди правоохоронюваним об’сктам;
те, що таке вiдвернення вчиняється в одному випадку шляхом заподiяння шкоди тому, хто умисно вчиняс злочин, в iншому шляхом спричинення шкоди одним цiнностям, що охороняються законом, для вiдвернення небезпечної шкоди, що загрожус iншим, бiльш важливим суспiльним цiнностям;
те, що дiї, вчиненi за вищевказаних обставин, мають зовнiшню схожiсть з дiями та їх наслiдками, зазначеними в нормах кримiнального закону, як такi, що входять до певного складу злочину;
те, що такi дiї за наявностi обставин, що виключають злочиннiсть дiяння, визнаються правомiрними.
Немає в теорiї кримiнального права i єдностi щодо поняття обставин, що виключають злочиннiсть дiяння. Однi автори вважають, що це передбаченi кримiнальним, а також iншим законодавством i ззовнi схожi зi злочинами суспiльно кориснi (соцiально прийнятнi) i правомiрнi вчинки, якi здiйсненi за наявностi певних пiдстав i виключають суспiльну небезпечнiсть i протиправнiсть дiяння, а тим самим i кримiнальну вiдповiдальнiсть особи за заподiяну шкоду.
Iншi автори пiд обставинами, що виключають злочиннiсть дiяння, розумiють дiяння, якi за своїми зовнiшнiми ознаками мають схожiсть з дiяннями, передбаченими кримiнальним законом як злочин, i якi за певних умов вважаються правомiрними.
Обставини, що виключають злочиннiсть дiяння, можуть бути класифiкованi за рiзними пiдставами, насамперед, в залежностi вiд юридичної форми тих правомiрних вчинкiв, що тiльки iз зовнiшнього боку пiдпадають пiд ознаки злочинiв. Вiдповiдно до цього обставини, що виключають злочинннiсть дiяння, подiляються на три групи:
здiйснення свого права (необхiдна оборона, крайня необхiднiсть, затримання злочинця, виправданий ризик та iншi види здiйснення суб’єктивного права);
виконання юридичного обов’язку (виконання закону, виконання наказу, виконання професiйних функцiй та iншi види виконання юридичного обов’язку);
використання владних повноважень (застосування сили, спецiальних засобiв та зброї, iнших заходiв примушування).
Така класифiкацiя дозволяс зрозумiти юридичну природу тiєї чи iншої обставини, що виключас злочиннiсть дiяння, а так само вирiшувати питання про суб’єктiв вiдповiдних правомiрних вчинкiв. Крiм того, вона дає можливiсть з’ясувати кримiнально-правовi наслiдки при вiдмовi вiд їх здiйснення, а також виявити, чи порушенi умови здiйснення цих вчинкiв, передбаченi законом.
Ю.В. Баулiн пропонує подiлити обставини, що виключають злочиннiсть дiяння на три групи. Перша група об’єднус ситуацiї вчинення особою дiяння з великим ступенем суспiльної небезпеки, яке, однак з якихось причин (в силу прогалини в кримiнальному законi чи вiдмови держави боротися з подiбними дiяннями за допомогою заходiв кримiнальної вiдповiдальностi) не передбачене кримiнальним законом в якостi злочину.
Такi дiяння характеризуються необхiдним з точки зору злочину соцiально-полiтичним змiстом при одночаснiй вiдсутностi належної юридичної форми (кримiнальної протиправностi). Вони можуть бути передбаченi державою в якості іншого, оскільки одного високого ступеня суспiльно небезпеки дiяння ще недостатньо для визнання його злочином - тут потрiбно враховувати весь комплекс пiдстав і принципiв криміналізації дiяння.
Оскiльки розглянута група суспiльно небезпечної поведiнки виключає кримiнальну вiдповiдальнiсть, кримiнально-правову заборону, то такi дiяння, на думку Ю.В. Баулiна, є обставинами, що виключають кримiнальну проти-правнiсть. Друга група обставин охоплюс випадки вчинення особою дiяння, яке формально вiдповiдас ознакам вiдповiдної кримiнально-правової заборони, проте за своїм змiстом або зовсiм позбавлене суспiльнї небезпеки, або, яке досягло лише такого її ступеня, який характерний не для элочину, а для iншого правопорушення, наприклад, адміністративного проступку. В якостi такого кримiнальний закон називас малозначнiсть дiяння, яке містить об’єктивні i суб’єктивнi ознаки вiдповiдного элочину, але в силу малозначностi не являє собою необхiдного ступеню суспiльно небезпеки. В цих випадках вчинене відповідає ознакам вiдповiдної юридичної форми, проте характеризується iншим (в порiвняннi iз злочином) соцiально-полiтичним змiстом - вiдсутнiстю чи невисоким ступенем суспiльно небезпеки.
Такi обставини, на його думку, виключають суспiльну небезнеку злочинного дiяння. До третьої групи обставин, що виключають кримiнальну вiдповiдальнiсть, потрiбно включати такi суспiльно значимi вчинки, якi, зовнiшньо схожi на злочин, характеризуються позитивним соцiально-полiтичним змiстом i вiдповiдають ознакам юридично форми правомiрної поведiнки. Це суспiльно кориснi i правомiрнi вчинки людини, такi як, зокрема, необхiдна оборона, крайня необхiднiсть, виконання службового обов’язку.
Такi вчинки виключають соцiально-полiтичний змiст i юридичну форму не лише злочину, а й будь-якого iншого правопорушення. Тому третя група - це обставини, що виключають i суспiльну небезпеку, i протиправнiсть дiяння.
57-58. Необхідна оборона. Перевищення меж необхідної оборони.
Стаття 19. Необхідна оборона
Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані необхідної оборони, тобто при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. [У частину першу статті 19 внесено зміни згідно із Законом України № 2342411 від 05.04.2001 р.] Перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання.
1.Конституція України у ч. 2 ст. 27 проголошує, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Отже, право на оборону визнано Основним Законом одним із фундаментальних прав людини. Положення ст. 19 КпАП є розвитком та конкретизацією конституційних приписів.
2.Стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. У випадку з'ясування наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання. При вирішення питання про віднесення певних дій до необхідної оборони потрібно з'ясувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній ситуації для негайного відвернення чи припинення посягання.
3. Суспільно небезпечне посягання на законні права, інтереси, життя і здоров'я людини, суспільні інтереси чи інтереси держави може викликати в особи, яка захищається, сильне душевне хвилювання. Якщо в такому стані вона не могла оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, її дії слід розцінювати як необхідну оборону.
4.Правомірним слід вважати застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.
5. Якщо у разі необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіяння шкоди через необережність.
6.Згідно з ч. 2 коментованої статті перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання. Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, слід враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.
7.Потрібно мати на увазі, що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну під час виконання службових обов'язків щодо запобігання суспільно небезпечним посяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця.
59. Крайня необхідність.
Стаття 18. Крайня необхідність
Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку
управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.
[У статтю 18 внесено зміни згідно із Законом України № 2342-111 від 05.04.2001 р.]
1.Відповідно до положень коментованої статі у разі вчинення особою діяння у стані крайньої необхідності така особа не лише звільняється від адміністративної відповідальності, а такі дії взагалі не розглядаються як адміністративне правопорушення, оскільки в діянні немає ознаки вини. Схожа норма міститься у Кримінальному кодексі України, відповідно до ч. 1 ст. 39 якого не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в цій обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Так саме і в адміністративному праві не є адміністративним правопорушенням заподіяння шкоди охоронюваним законом про адміністративні правопорушення інтересам у стані крайньої необхідності.
2.Інститут крайньої необхідності покликаний сприяти підвищенню соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.
3.Об'єктами захисту від небезпеки є державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, установлений порядок управління.
4.У коментованій статті розкривається зміст крайньої необхідності й визначаються умови, за яких дії особи в цьому стані не є адміністративним правопорушенням. У разі крайньої необхідності відбувається зіткнення двох інтересів: загроза заподіяння шкоди одним охоронюваним законом інтересам усувається шляхом заподіяння шкоди, хоча й меншої, іншим.
5.Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам. Якщо загроза зазначеним охоронюваним інтересам може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті «для усунення небезпеки, яка загрожує». Джерелами загрозливої небезпеки у разі крайньої необхідності, зокрема можуть бути стихійні явища - повені, пожежі, землетруси тощо, дикі або домашні тварини, наприклад під час їхнього нападу на людину; джерела підвищеної небезпеки, наприклад несправна автомашина; людина, що заподіює або загрожує завдати шкоди охоронюваним законом інтересам.
6.Коментована стаття передбачає, що небезпека за таких обставин не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам. Це - одне з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності. Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов'язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається (у цьому, до речі, проявляється одне з істотних відмінностей крайньої необхідності від необхідної оборони). Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об'єктивний, так і суб'єктивний критерії, проте визначальним має бути об'єктивний критерій. У законі немає вказівки на те, щоб заподіювана шкода була найменшою з усіх можливих, ця шкода лише повинна бути менш значною порівняно із відверненою.
7. Дії особи, що усуває загрозу зазначеним охоронюваним законом інтересам, формально утворюють склад одного або декількох правопорушень, передбачених відповідними статтями КпАП або іншого закону, що встановлює адміністративну відповідальність за адміністративні правопорушення. Наприклад, розбивання віконного скла автобусу для забезпечення евакуації пасажирів під час пожежі формально утворює склад правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КпАП, яка встановлює відповідальність за пошкодження внутрішнього обладнання та стекол автобусів, маршрутних таксі, тролейбусів або трамваїв. Проїзд на заборонний сигнал світлофора, який здійснено з метою уникнути зіткнення з пішоходом, що порушує правила дорожнього руху, формально утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122 КпАП. Для ліквідації пожежі може виникнути необхідність у псуванні або забрудненні сільськогосподарських та інших земель (ст. 52 КпАП), порушення правил водокористування (ст. 60 КпАП), незаконній порубці, пошкодженні та знищенні лісових культур та молодняка (ст. 65КпАП) тощо. Оскільки зазначені дії вчиненні для усунення небезпеки, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, ця небезпека не може бути усунута іншими засобами, а заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена, ці дії не можуть вважатися адміністративними правопорушеннями.
60. Фізичний або психічний примус як обставина, що виключає злочинність діяння.
Стаття 40. Фізичний або психічний примус
1.Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.
2.Питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 40 КК, вчинення дії або бездіяльності, що заподіюють шкоду правоохоронюваним інтересам, під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками, не визнається злочином. Разом з тим, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями, а також заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під безпосереднім впливом психічного примусу, вирішується залежно від наявності або відсутності стану крайньої необхідності (див. пункти 2-7 коментарю до ст. 39 КК).
2. Стаття 40 КК 2001 р. визначає фактично дві самостійні обставини, які за певних умов виключають злочинність діяння, на відміну від КК 1960 р., який не виділяв фізичний та психічний примус як самостійну обставину, що виключає злочинність діяння. При цьому, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка під час вчинення діяння знаходилася під впливом непереборного фізичного примусу, внаслідок якого не могла керувати своїми вчинками, тобто повністю була позбавлена можливості вільно приймати рішення, визнається самостійною обставиною, що виключає злочинність такого діяння. Тому неможливість особи внаслідок застосування до неї фізичного примусу керувати своїми діями, у разі заподіяння нею шкоди, є безумовною підставою невизнання такого діяння злочинним. Так, наприклад, відсутній склад службового злочину в поведінці правоохоронця, до якого застосовувалися насильницькі дії з метою вимоги його відмови від перешкоджання здійсненню злочину, внаслідок чого особа не змогла попередити його вчинення або повідомити про його вчинення.
3. Фізичним примусом визнається такий вплив на тілесну недоторканність та свободу особи, коли вона позбавляється можливості діяти за своїм розсудом, примушується до вчинення суспільне небезпечного діяння, яке завдає шкоди правоохоронюваним інтересам або створює небезпеку заподіяння такої шкоди шляхом застосування фізичного впливу.
4. Правоохоронюваними інтересами, яким завдається шкода особою, щодо якої застосовано примус, визнаються: 1) передбачені Конституцією та законами України, а також іншими нормативно-правовими актами права людини та громадянина; 2) охоронювані законом права та інтереси іншої особи;
3) суспільні інтереси; 4) державні інтереси (див. п. 5 коментарю до ст. 36 КК)
5. Підставою фізичного примусу є протиправна поведінка суб'єкта, який застосовує певне насильство. Фізичний примус може полягати у заподіянні тілесних ушкоджень, завданні ударів, нанесенні побоїв іншій особі, застосуванні до неї інших насильницьких дій, що завдають фізичного болю або призводять до втрати можливості керувати своїми вчинками (катування, обмеження можливості дихати, введення наркотичних препаратів, незаконне позбавлення волі тощо).
6. Ознакою підстави фізичного примусу є обстановка, яка свідчить про вимушеність поведінки особи, щодо якої застосовується насильство, наявність такого стану, коли внаслідок застосування насильства, особа не здатна керувати своїми вчинками, тому вимушена підкоритися вимогам того, хто застосовує насильство, у зв'язку з цим виключається можливість самостійної, вольової поведінки такої особи. Тому заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під впливом фізичного примусу має вимушений характер.
Крім того, другою ознакою підстави фізичного примусу визнається наявність та дійсність непереборного примусу, спрямованого на обмеження фізичних функцій особи, щодо якої застосовується фізичне насильство, коли вона взагалі не здатна керувати своїми вчинками, вимушена підкоритися тому, хто застосовує насильство, оскільки обмежена вимогою певної поведінки.
7. Метою застосування фізичного насильства може визнаватися намагання позбавити особу можливості діяти за своїм розсудом, вимагання певної поведінки, примушування до вчинення певного суспільне небезпечного діяння (діянь). Так, представник охорони, якого зв'язали та ізолювали в певному приміщенні, не може нести кримінальну відповідальність за бездіяльність щодо пошкодження чи знищення майна особами, які застосували до нього таке насильство. Визнання фізичного примусу обставиною, що виключає злочинність діяння, не виключає відповідальності особи, 'яка застосувала такий примус. Дії такої особи можуть бути кваліфіковані за ознаками посереднього виконавства у вчиненні злочину. Застосування фізичного або психічного примусу в деяких випадках розглядається законодавцем як самостійний злочин. Наприклад, примушування давати показання (ст. 373 КК).
При виключенні кримінальної відповідальностіна підставі ч. 1 ст. 40 КК необхідно встановлювати характер та ступінь фізичного примусу, індивідуальні фізичні можливості особи, психічний стан, у якому вона опинилася внаслідок впливу такого примусу.
82.Призначення покарання при вчиненні кількох злочинів (сукупність злочинів)
При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини Кримінального Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині Кримінального Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.
За зазначеними вище правилами, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 Кримінального Кодексу.
83. Призначення покарання при сукупності вироків.
Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків
1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанніпокарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
5. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.
1. Згідно з ч. 1 ст. 71 КК сукупність вироків припускає, що: а) судом постановлений обвинувальний вирок, за яким особі призначене певне (основне і додаткове) покарання; б) після ухвалення цього вироку особа вчиняє новий злочин; в) новий злочин вчиняється особою до повного відбуття того покарання, що було призначене попереднім вироком.
2. Постановлення вироку завершується його публічним проголошенням (ст. 341 КПК), тому правила ст. 71 КК використовуються у випадках вчинення особою нового злочину не тільки після, а й до набрання вироком чинності.
3. Стаття 71 КК застосовується, якщо новий злочин було вчинено особою до відбуття покарання, призначеного попереднім вироком, а саме у випадках його вчинення: 1) до відбуття основного чи додаткового покарання, що підлягає реальному відбуванню; 2) до закінчення іспитового строку при засудженні із застосуванням статей 75, 79 чи 104 КК; 3) до закінчення невідбутої частини покарання при умовно-достроковому звільненні (статті 81 та 107 КК) або звільненні від його відбування на підставі ст. 83 КК; 4) до відбуття більш м'якого покарання, застосованого на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83 КК, закону про амністію (ч. З ст. 86 КК) або акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК); 5) до закінчення строку покарання чи невідбутої його частини при звільненні від покарання за хворобою (ч. 4 ст. 84 КК).
4. Призначення покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 КК здійснюється в два етапи. На першому з них суд призначає покарання (основне і додаткове) за знову вчинений злочин, керуючись статтями 65—67 КК, а при необхідності — і статтями 68—70 КК. На другому етапі до покарання, яке призначене за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком і визначає остаточне покарання за сукупністю вироків у тих максимально припустимих межах, що передбачені в ч. 2 ст. 71 КК.
5. Приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком до . покарання, що призначене за новим вироком, означає складання покарань, що здійснюється судом з урахуванням таких вимог.
По-перше, складанню із знову призначеним покаранням підлягає тільки те покарання або та його частина, що не були відбуті засудженим за попереднім вироком. Отже, та частина покарання, яка була відбута до вчинення нового злочину, у розрахунок судом не приймається.По-друге, визначення (обчислення) невідбутої частини покарання здійснюється судом виходячи з того, чи відбувала особа призначене їй покарання реально, була повністю чи достроково звільнена від його відбування або невідбуту його частину було замінено більш м'яким покаранням (див. п. З коментарю до ст. 71 КК). Тому невідбутою частиною покарання за попереднім вироком належить вважати: 1) увесь строк покарання, що було призначене вироком суду до реального відбування, але на час вчинення нового злочину ще не відбувалося засудженим; 2) частину строку покарання, що реально відбувається засудженим, але не є відбутим на час вчинення нового злочину; 3) увесь строк покарання, від відбування якого особу було звільнено (статті 75, 79, 84, 104 КК); 4) частину строку покарання, від відбування якої засудженого було достроково або умовно-достроково звільнено (статті 81, 83, 84, 107 КК); 5) невідбуту на час вчинення нового злочину частину того більш м'якого покарання, яке було застосоване до засудженого у порядку заміни (ст. 82, ч. 4 ст. 83, статті 86, 87 КК). На обчислення невідбутої частини покарання може вплинути і запобіжний захід, обраний щодо особи у зв'язку із вчиненням нового злочину, оскільки з моменту взяття її під варту за знову вчинений злочин вона вже не вважається такою, що відбуває покарання за попереднім вироком, а час перебування під вартою зараховується в строк відбування покарання, призначеного за новим вироком.
По-третє, складання покарань на підставі ч. 1 ст. 71 КК може бути як повним, так і частковим, а питання про те, яку частину невідбутого покарання приєднати до знову призначеного, суд вирішує на свій розсуд з урахуванням конкретних обставин справи і виходячи з тих меж складання, що встановлені у ч. 2 ст. 71 КК.
6. Остаточне покарання за сукупністю вироків призначається в тих межах, що встановлені в частинах 2 і 4 ст. 71 КК і визначається судом з урахуванням таких вимог. По-перше, згідно з ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання у всіх випадках обов'язково повинне бути більшим як від того покарання, що призначене за новим вироком, так і від невідбутої частини того покарання, що призначене за попереднім вироком. По-друге, хоч складання здійснюється шляхом приєднання до знову призначеного покарання невідбутої частини покарання за попереднім вироком, однак межі такого складання визначаються за більш суворим видом покарання. Ця вимога закріплена у ч. 1 ст. 72 КК, згідно з якою при складанні різних видів покарань за сукупністю злочинів чи вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий. Тому, якщо особа, відбуваючи, наприклад, позбавлення волі, призначене за ч. 1 ст. 185 КК, вчиняє новий злочин і засуджується за ст. 118 КК до виправних робіт, то хоча саме до останніх відповідно до ч. 1 ст. 71 КК буде приєднано невідбутий строк позбавлення волі, однак остаточне покарання за сукупністю вироків буде призначене у виді позбавлення волі.
7. Межі складання, а отже, і остаточне покарання за сукупністю вироків залежать: а) від виду покарання, який особа фактично відбуває або повинна відбувати за попереднім вироком; б) від виду покарання, який призначений за новим вироком; в) від розміру як невідбутого покарання, так і того, що призначене за новим вироком; г) від ступеня тяжкості того злочину, за вчинення якого особу засуджено як за попереднім, так і за новим вироками.
8. Якщо за новим і попереднім вироками призначені покарання одного виду (наприклад, обмеження волі) або ті з них, що перелічені в ч. 1 ст. 72 КК (наприклад, громадські роботи й арешт), то відповідно до ч. 2 ст. 71 КК остаточне покарання визначається в межах, установлених для більш суворого з цих видів покарань у Загальній частині КК. Отже, остаточне покарання за сукупністю вироків визначається в цих випадках у тих максимально припустимих межах, що встановлені в ч. 2 ст. 53, ч. 1 ст. 55, ч. 2 ст. 56, ч. 1 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 60, ч. 2 ст. 61 та ч. 1 ст. 62 КК для відповідних видів покарань, а для позбавлення волі такою межею (як це випливає з ч. 2 ст. 63 КК і встановлено в ч. 2 ст. 71 КК) завжди є 15-річний строк.
9. Остаточне покарання за сукупністю вироків може бути призначене судом і на строк понад п'ятнадцять років позбавлення волі, але не більше двадцяти п'яти років за умови, якщо: а) хоча б один із злочинів, за який особу засуджено за новим чи попереднім вироками, є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК); б) за особливо тяжкий злочин судом призначене позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), а не довічне позбавлення волі (ст. 64 КК);
в)загальний строк позбавлення волі при складанні тих видів покарань, що призначені судом за окремими вироками, у своїй сумі перевищує 15 років.10. У частині 2 ст. 71 КК вказується лише на єдиний випадок призначення остаточного покарання за сукупністю вироків на строк понад п'ятнадцять років позбавлення волі. Однак за межі цього строку суд може вийти і тоді, коли новий злочин вчинений під час відбування покарання особою, якій на підставі ч. 2 ст. 87 КК довічне позбавлення волі замінене позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років. Такий порядок призначення покарання не суперечить приписам ч. 2 ст. 71 КК, по-перше, тому, що і в цьому випадку хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, оскільки згідно з ч. 1 ст. 64 КК довічне позбавлення волі може бути призначене тільки за такий злочин. По-друге, призначити у такій ситуації покарання за сукупністю в межах 15-річного строку позбавлення волі суд не має права ще й тому, що це призвело б до порушення вимог ч. 4 ст. 71 КК, оскільки розмір остаточного покарання за сукупністю вироків виявився б набагато меншим, ніж невідбута частина покарання за попереднім вироком.
11. Згідно з ч. 2 ст. 71 КК призначення остаточного покарання за сукупністю вироків у межах понад п'ятнадцять, але не більше двадцяти п'яти років позбавлення волі є правом, а не обов'язком суду. Тому при визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків суд може і не виходити за межі 15-річного строку позбавлення волі, навіть якщо за одним з вироків особу засуджено за особливо тяжкий злочин. Однак призначення остаточного покарання в межах 15-річного строку позбавлення волі неможливе, якщо за кожним із вироків це покарання призначене в максимальних межах — 15 років. Оскільки поглинення покарань на підставі ч. 1 ст. 71 КК у таких випадках виключається, суд зобов'язаний застосувати тут принцип часткового складання і визначити остаточне покарання за сукупністю вироків на строк понад п'ятнадцять, але не більше двадцяти п'яти років позбавлення волі.
12. Якщо хоча б за одним із вироків призначене довічне позбавлення волі, то відповідно до ч. 2 ст. 71 КК при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю будь-які менш суворі види покарань, призначені за іншим вироком, підлягають поглиненню. До застосування принципу поглинення суд «змушений» удатися і у тих випадках, коли покарання за одним із вироків:
по-перше,є саме тим його більш суворим видом, у межах якого повинне визначатися остаточне покарання за сукупністю вироків; по-друге, призначене в межах того максимального строку, що встановлений для даного виду покарання в Загальній частині КК. Так, якщо особа, відбуваючи покарання у виді 2-х років виправних робіт за ч. 1 ст. 122 КК, засуджується за ч. 2 ст. 185 КК до 5-ти років обмеження волі, то покаранням за останнім вироком суд змушений поглинути невідбутий строк виправних робіт.
13. Якщо хоча б за одним із вироків призначене основне покарання у виді штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то остаточне покарання за сукупністю вироків не може бути визначене в цих випадках ані шляхом поглинення, ані шляхом складання і призначені за окремими вироками покарання згідно з ч. З ст. 72 КК виконуються самостійно (див. коментар до ст. 72 КК).
14. Призначення за сукупністю вироків додаткових покарань здійснюється відповідно до ч. З ст. 71 та ч. 4 ст. 72 КК. При цьому одне або кілька додаткових покарань можуть бути призначені судом за одним чи обома вироками. У зв'язку з цим необхідно враховувати такі положення:
1) якщо одне або кілька додаткових покарань були призначені тільки за попереднім вироком, то вирішення питання про призначення їх за сукупністю вироків залежить: а) від виду додаткового покарання — є воно строковим чи одноактним; б) від виду того основного покарання, до якого приєднане додаткове — зв'язане або не зв'язане воно з обмеженням чи позбавленням волі (див. коментар до ч. З ст. 55 КК). З урахуванням зазначених особливостей до моменту винесення нового вироку додаткове покарання, призначене за попереднім вироком, може або ще не відбуватися засудженим, або бути вже відбутим ним повністю чи частково. Одне або кілька додаткових покарань, які ще невідбуті за попереднім вироком, приєднуються до основного покарання, що остаточно призначене за сукупністю вироків;
2) якщо одне або кілька додаткових покарань призначені тільки за новим вироком, то вони також (без складання між собою) приєднуються до покарання, що остаточно призначене за сукупністю вироків;
3) якщо додаткові покарання призначені як за попереднім, так і за знову винесеним вироком, то порядок їхнього призначення за сукупністю вироків залежить від того, який саме вид додаткового покарання і в якому розмірі був призначений.
Додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає повному чи частковому складанню з додатковим покаранням того ж виду, призначеним за новим вироком, у межах максимального строку (розміру), встановленого для даного виду додаткового покарання в Загальній частині КК. Отримана за результатом такого складання загальна міра додаткового покарання приєднується до основного, що остаточно призначене за сукупністю вироків.
Якщо хоча б за одним з вироків додаткове покарання призначене в максимальних межах, установлених для нього в Загальній частині КК, то додаткове покарання того ж виду, що призначене за іншим вироком, підлягаєпоглиненню.Якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання різних видів, то до основного покарання, що остаточно призначене за сукупністю вироків, вони приєднуються без складання і відповідно до ч. 4 ст. 72 КК кожне з нихвиконується самостійно.
15. У частині 5 ст. 71 КК наведена ситуація, коли після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, що ним призначене, особа вчиняє не один, а кілька злочинів. У таких випадках у поведінці особи одночасно вбачаються ознаки як сукупності злочинів, так і сукупності вироків, тому при призначенні покарання суд спочатку повинен призначити покарання за правилами ст. 70 КК, а потім визначити остаточне покарання відповідно до приписів ст. 71 КК. На практиці трапляються і більш складні ситуації, коли після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, що ним призначене, встановлюється, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинені до, а інші — після постановлення першого вироку. У таких випадках покарання за останнім вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК у такому порядку: а) спочатку — за правилами частин 1—3 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до винесення першого вироку; б) після цього — за правилами ч. 4 ст. 70 КК; в) потім. — за сукупністю злочинів (частин 1—3 ст. 70 КК), вчинених після постановлення першого вироку; г) і остаточно — за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК.
16. Призначення покарання за сукупністю вироків щодо неповнолітнього здійснюється за правилами ст. 71 КК з урахуванням вимог статей 98-103 КК.
84. Див. 82-83