Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Доступність економічної освіти
Розділ: Економічні теми
Доступність економічної освіти
1. Вища освіта в Україні. Структура вищої освіти. Документи про вищу освіту
Економічна освіта – це підготовка фахівців для економічних служб, підприємств і спеціальних економічних організацій (фінансових, банківських, статистичних, аудиторських, маркетингових та ін.), а також формування необхідного мінімуму професійних економічних знань у спеціалістів різних галузей економіки і широкого кола працівників підприємницьких структур.
Вища освіта в Україна має таку структуру:
1. До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:
· Освітні рівні: неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта;
· Освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст; бакалавр; спеціаліст, магістр.
2. У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності. Освітні рівні вищої освіти:
1. Неповна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.
2. Базова вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.
3. Повна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.
4. Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали відповідний документ про вищу освіту державного зразка.
Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комісією. Положення про державну екзаменаційну комісію затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.
Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти
1. Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.
2. Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах другого-четвертого рівнів акредитації припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за однією із спеціальностей, відповідних напряму підготовки бакалавра, у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.
3. Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
4. Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста. Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за такою ж або спорідненою спеціальністю у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.
5. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань може здійснюватися на основі повної загальної середньої освіти.
Встановлюються такі види документів, які засвідчують здобуття особою вищої освіти та кваліфікації за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями: - диплом молодшого спеціаліста; - диплом бакалавра; - диплом спеціаліста; - диплом магістра.
Зразки документів про вищу освіту затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вищий навчальний заклад має право видавати документ про вищу освіту державного зразка тільки з акредитованого напряму (спеціальності). Для осіб, які навчалися за кошти державного бюджету, документи про вищу освіту виготовляються та видаються за рахунок коштів Державного бюджету України.
Особи, відраховані із вищого навчального закладу до завершення навчання за освітньо-професійними програмами, отримують академічні довідки встановленого спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки зразка.
Післядипломна освіта - спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розширення і оновлення її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.
Післядипломна освіта створює умови для безперервності та наступності освіти і включає:
o перепідготовку - отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду;
o спеціалізацію - набуття особою здатностей виконувати окремі завдання та обов'язки, які мають особливості, в межах спеціальності;
o розширення профілю (підвищення кваліфікації) - набуття особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов'язки в межах спеціальності;
o стажування - набуття особою досвіду виконання завдань та обов'язків певної спеціальності.
Особа, яка пройшла перепідготовку і успішно пройшла державну атестацію, отримує відповідний документ про вищу освіту. Особа, яка успішно пройшла стажування або спеціалізацію чи розширила профіль (підвищила кваліфікацію), отримує відповідний документ про післядипломну освіту. Зразки документів про післядипломну освіту затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.
Післядипломна освіта здійснюється вищими навчальними закладами післядипломної освіти або структурними підрозділами вищих навчальних закладів відповідного рівня акредитації, в тому числі на підставі укладених договорів.
2. Навчання, підвищення кваліфікації.
Постійна потреба підприємства в підвищенні продуктивності праці, для цього в першу чергу необхідна якісна робоча сила. Тому найважливішим фактором ефективної роботи підприємства є безперервна перепідготовка персоналу. Між кваліфікацією працівника й ефективністю його праці існує пряма залежність: чим вище його розряд, тим вище продуктивність його праці. На виконання однієї й тієї ж роботи у кваліфікованих працівників іде значно менше часу, чим у менш кваліфікованих. Більше кваліфіковані працівники швидше й ефективніше освоюють нову техніку, технологію, методи організації праці. Завдяки своїй вищій освітній і професійній підготовці, такі працівники одержують можливість технологічно «бачити» значно більше своїх безпосередні обов'язки в процесі виробництва. Саме це багато в чому визначає більше високий ступінь задоволення своєю працею.
Підготовка персоналу являє собою процес придбання працівниками теоретичних знань і практичних навичок в обсязі требо ванної кваліфікаційної характеристики початкового рівня кваліфікації.
Перепідготовка персоналу - означає навчання кваліфікаційних працівників з метою зміни їхнього професійного профілю для досягнення відповідності кваліфікації кадрів вимогам.
Підвищення кваліфікації персоналу - це процес удосконалювання теоретичних знань і практичних навичок з метою підвищення професійної майстерності працівників, освоєння передової техніки й технології, орієнтації праці, виробництва й керування.
У сучасних підприємствах практикується безперервна система професійного навчання працівників, а кількість щаблів навчання залежить від складності професії й спеціальності. Така безперервна підготовка необхідна тому, що у світовому господарстві налічується понад 400 тис. види діяльності, об'єднаних по 48 тис. професій і ця обставина вимагає безперервного вдосконалювання системи навчання.
Перепідготовка кадрів у багатьох випадках носила формальний характер, тому що підвищувати кваліфікацію працівники посилали часто тому, що за планом треба було побувати на курсах один раз в 5 років.
Значення навчання й перепідготовки кадрів на підприємстві широко визнано в усім діловому світі. Існує цілий ряд причин, що викликають необхідність навчання, перепідготовки. Головними з них є:
-збільшення вартості робочої сили як виробничого ресурсу;
-тиск конкурентів вимагає скорочення витрат, а отже більшого ефективного використання трудових ресурсів;
-технічні зміни, що вимагають оволодіння новітніми знаннями;
-недостача досить кваліфікованих працівників на національному рівні;
-підготовка працівників до заняття більше високої посади;
-розвиток потенціалу працівників, задоволення потреб вищих рівнів;
-соціальна відповідальність підприємства за своїх працівників;
-поява нових виробничих працівників.
Навчання також потрібно й корисно в наступних трьох основних випадках:
- коли працівник надходить на підприємство;
- коли працівника призначають на нову посаду або одержують нову роботу;
- коли перевіркою встановлено, що в працівника не вистачає певних навичок для ефективного виконання своєї роботи.
По вищому утворенню розроблена програма «Вища школа», основними моментами якої є:
· демократизація вищого утворення;
· розширення можливостей для одержання бажаного утворення кожним членом суспільства;
· формування надійного економічного механізму й функціонування вищої школи в умовах ринку;
· перехід на багаторівневу систему підготовки кадрів
· підвищення соціального статусу інтелігенції в суспільно-політичному й економічному житті країни.
Підготовка кадрів усередині підприємства обумовлено наступними причинами:
1) недостатнім розвитком мережі стаціонарних навчальних закладів;
2) порівняно короткими строками навчання, що дозволяє підприємству без відчутних витрат заповнити недолік у робітників;
3) можливості використання для навчання робітників сучасного встаткування, наявного на підприємстві й не наявного в стаціонарному навчальному закладі.
Розрізняють три форми підготовки робітників на підприємстві: індивідуальна, групова й курсова.
При індивідуальній формі кожному що навчається прикріплюється висококваліфікований робітник або майстер, які й ведуть його навчання.
Групова форма застосовується на великих підприємствах. Теоретичні знання ця група одержує або самостійним вивченням, або за допомогою інженерів відділу виробничого навчання. Із цією метою створюються спеціальні навчальні кабінети.
Курсова форма також застосовується на більших підприємствах і навчання проходить в 2 етапи:
- у навчальних групах на спеціально створеній для цього учбово-виробничій базі;
- на робочих місцях у діючих цехах.
Підвищення кваліфікації робітників може здійснюватися:
- на виробничо-технічних курсах;
- у школах по вивченню передових методів праці;
- на курсах цільового призначення.
Підвищення кваліфікації керівників і фахівців здійснюється:
- в інститутах підвищення кваліфікації;
- на факультетах підвищення кваліфікації при Вузах.
Час навчання керівників і фахівців зараховується їм у загальний стаж, за цей час ним виплачується середній заробіток, інші винагороди. Будь-яка форма навчання, перепідготовки й підвищення кваліфікації повинні у своїй основі мати які-небудь мотивуючі фактори й тільки в цьому випадку буде ефективно.
Постійна потреба підприємства в підвищенні продуктивності праці, у підвищенні теоретичних знань змушує планомірно вести підготовку кадрів і підвищувати їхню кваліфікацію. Між кваліфікацією працівника й ефективністю його праці існує пряма залежність.
Навчання:
Для придбання початкового рівня кваліфікації проводиться навчання працівників. Найчастіше це індивідуальні заняття. Кожен новий працівник комбінату має наставника, що навчає його теоретично й практично. Крім цього майстер один раз в 2 місяці проводить заняття із бригадою для підвищення кваліфікації працівників.
3. Якість вищої освіти як фактор конкурентоспроможності у глобалізованому світі
У сучасній конкурентній економіці є три базових ресурси: інвестиційні ресурси, люди та інформація, яка також є мобільним ресурсом. У минулому столітті вирвалися вперед не ті, у кого Були газ, нафта, бензин, а ті, хто першим зрозумів важливість людського фактора і поставив на висококваліфіковану робочу силу, – це Японія, Південна Корея, Німеччина. 26 вересня 2006 року Всесвітній економічний форум оприлюднив «Звіт про глобальну конкурентоспроможність 2006–2007», в якому наведено рейтинг конкурентоспроможності 125 країн світу. Україна за загальним рейтингом посіла 78-ме місце, за окремими факторами: базові показники (перша група) – державні та громадські інститути – 104-те; інфраструктура – 69-те; макроекономіка – 74-те; охорона здоров’я і шкільна освіта – 94-те. Друга група характеризує ефективність економіки: вища освіта і професійна підготовка – 48-ме; ефективність ринків – 80-те; технологічний розвиток – 90-те. Третя група показників – інноваційні: розвиненість бізнес-процесів – 76-те; власне інновації – 73-тє. Як бачимо, сама вища освіта України ще здатна підтримувати рейтинг держави хоча б не серед останніх, але не спроможна достатньою мірою забезпечити інтелектуальну складову щодо інших акторів конкурентоспроможності, як-то інноваційний і технологічний розвиток. Стратегією розвитку Харківського регіону до 2011 року кластер «науковий вузол і освітні послуги ВНЗ» визначено одним із шести базових регіональних пріоритетів, який може стати самодостатньою галуззю регіональної економіки та рушійною силою, здатною подолати занепад регіональної економічної системи.
Головним критерієм розвитку вищої школи може бути тільки якість освіти. Основні підходи до формулювання поняття якості освіти визначено конвенцією, прийнятою в ході підготовки празької зустрічі міністрів вищої освіти держав-учасниць Болонського процесу (Саламанка, 30 березня 2001 року). Оцінка якості, згідно з положеннями конвенції, повинна враховувати цілі та місію навчальних закладів і програм, бути збалансованою між новаціями і традиціями, академічними цінностями та соціально-економічною необхідністю, послідовністю програм і свободою вибору студентів.
Таким чином, поняття якості освіти охоплює викладання та наукові дослідження, управління і адміністрування, увагу до потреб студентів та надання їм поза навчальних послуг.
Європейські стандарти і рекомендації щодо внутрішнього забезпечення якості у вищих навчальних закладах наголошують перш за все на необхідності визначення політики та пов’язаних з нею процедур, які б забезпечували відповідну якість створення та виконання навчальних програм, орієнтовану на стратегію її постійного підвищення. При цьому у кожному вищому навчальному закладі стратегія, політика і процедура підвищення якості повинні мати офіційний статус та передбачати участь усіх сторін, а в першу чергу – студентів. Практика української вищої школи показала, що необхідні результати досягаються при збереженні кращих традицій освіти на основі її фундаменталізації, з одного боку, та створення умов випускникам для їх якнайшвидшої адаптації за рахунок наближення навчання до практики. Варто погодитися з президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» В. С. Брюховецьким, що освіта – це не тільки передача певної суми знань. Це процес інтелектуального виховання. Як і будь який виробничий процес (а процес навчання і виховання – це вироблення нової якості інтелекту), потребує забезпечення ресурсами робочої
сили, засобів та предметів праці. Однак освітня галузь потребує змін адекватних глобалізаційним процесам, які здатні вивести її на рівень сучасної світової або регіональної конкурентоспроможності.
Проблема перша – стосовно робочої сили: кого в навчальному закладі слід вважати робочою силою? Традиційно вважається, що до персоналу входять: адміністрація, викладачі та наукові співробітники, інший персонал. А студенти? З нашої точки зору, якість освіти багато в чому залежить від того, ким себе вважають студенти: перше – лише споживачами освітніх послуг, чи друге – рівноправними партнерами організації навчального процесу. На жаль, багато з них згодні на неякісну освіту, аби був диплом. Якщо ж друге, то студент повинен свідомо бути відповідальним за кількість, продуктивність і якість своєї праці, а отже, і повною мірою бути співучасником організації навчального процесу по принципу «суб’єкт-суб’єкт». У будь-якому разі для забезпечення якості освіти в навчальному закладі, який ставить собі це за мету, має бути сформовано систему інтелектуального виховання. Проблема друга – якість викладацького складу. Чи в змозі викладацький персонал навіть при високій «остепененности» виконувати свої прямі обов’язки? 20–30-ті, а потім 60–70-ті роки минулого століття ознаменувалися великою кількістю наукових робіт за результатами вивчення умов праці та побуту працівників ВНЗ, зокрема їх бюджету часу. Звичайно, матеріали цих досліджень застаріли, але сам факт уваги до них вчених та керівних органів держави, регіонів і окремих навчальних закладів говорить про те, що проблема існує і досі.
Основне питання, на яке було потрібно відповісти у згаданих роботах, чи може викладач або науковець відтворювати свою робочу силу в певних умовах існування. Відповідати на ці питання, на наш погляд, настав час і в Україні, яка великий проміжок часу знаходиться у трансформаційних перетвореннях.