Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
17
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
УС ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА
УДК 343.237
КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПІДБУРЮВАННЯ ДО ЗЛОЧИНУ
Спеціальність 12.00.08 –кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Харків –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі кримінального права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник:
кандидат юридичних наук, доцент Тютюгін Володимир Ілліч, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, доцент кафедри кримінального права.
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор Мельник Микола Іванович, Центральна виборча комісія, заступник Голови, Заслужений юрист України;
кандидат юридичних наук, професор Орлов Павло Іванович, Національний університет внутрішніх справ, перший проректор з навчальної та методичної роботи.
Провідна установа:
І
Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, м. Київ.
Захист відбудеться 6 травня 2005 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.
Автореферат розісланий 5 квітня 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради В.Ю. Шепітько
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Боротьба з організованою злочинністю є одним із пріоритетних завдань правоохоронних органів. Значна роль у цьому процесі належить кримінальному законодавству України, яке містить положення, що регулюють відповідальність спільно діючих осіб, в тому числі, і підбурювачів до злочину.
Слід відзначити, що у структурі групової злочинності підбурювання займає відносно невелику питому вагу. Проведене дослідження матеріалів кримінальних справ про групові злочини проти власності, розглянутих судами м. Харкова за 2003 рік, показало, що такий співучасник як підбурювач фігурує в 1,27% кримінальних справ. Почасти це викликано складністю виявлення й доказування наявності цього співучасника у спільному злочині, почасти тим, що в багатьох випадках підбурювач виконує також і роль виконавця (співвиконавця) злочину.
В теорії кримінального права проблема підбурювання, як втім і все вчення про співучасть, є однією з найбільш складних і водночас важливих проблем. Тому не дивно, що протягом багатьох років окремі її аспекти викликали інтерес науковців. Ще в дореволюційному кримінальному праві деякі питання цієї теми розглядалися в роботах Л.С. Бєлогриць-Котляревського, О.П. Жиряєва, О.Ф. Кістяківського, Г.Є. Колоколова, С.В. Познишева, М.Д. Сергієвського, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева й ін. У радянські часи значну увагу в своїх працях їй приділяли М.І. Бажанов, Ф.Г. Бурчак, Р.Р. Галіакбаров, П.І. Гришаєв, А.Ф. Зелінський, Н.Г. Іванов, М.І. Ковальов, Г.А. Кригер, І.П. Малахов, А.А. Піонтковський, В.С. Прохоров, П.П. Тельнов, А.Н. Трайнін, Б.С. Утєвський, М.Д. Шаргородський, М.О. Шнейдер і багато інших учених-правознавців. В Україні окремим аспектам вчення про співучасть присвячені роботи Д.П. Альошина, Ю.В. Гродецького, Н.О. Гуторової, Г.П. Жаровської, О.О. Кваші, О.Ф. Ковітіді, О.М. Лемешка, П.С. Матишевського, М.І. Мельника, Г.В. Новицького, Р.С. Орловського, М.І. Панова та інших криміналістів. Комплексному дослідженню підбурювання до злочину було піддане у кандидатській дисертації Ф.Г. Бурчака на тему “Подстрекательство как вид соучастия по советскому уголовному праву” (1965 р.).
Віддаючи належне роботам цих та інших вчених, слід визнати, що рівень наукового дослідження об'єктивних і суб'єктивних ознак підбурювання, спеціальних питань відповідальності за підбурювання (невдале підбурювання, ексцес співучасника, підбурювання до злочину зі спеціальним суб’єктом тощо), встановлення критеріїв відмежування ролі підбурювача від діяльності інших співучасників є недостатнім, що викликає на практиці цілий ряд питань при вирішенні конкретних кримінальних справ. Крім того, в Особливій частині КК України низка норм передбачає відповідальність за діяння, які за своїми змістом і формою мають певну схожість з діяльністю підбурювача. У зв'язку з цим у правозастосовчій практиці виникають проблеми, пов'язані з кваліфікацією дій особи, яка вчинила таке злочинне діяння.
Усе це, а також відсутність комплексних досліджень з проблеми за часів чинності КК України 2001 р. визначило вибір теми дисертації й обумовило її значимість.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до цільової комплексної програми “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-виконавчого права і системи попередження злочинності” (номер державної реєстрації 0186.0.070883). Тема роботи затверджена рішенням вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого 21 грудня 2001 року (протокол № 7).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо сутності діяльності підбурювача, вирішення питань його відповідальності, а також вироблення на цій підставі пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства і практики його застосування.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі задачі: 1) дослідити об'єктивні та суб'єктивні ознаки підбурювання, визначити поняття підбурювача; 2) встановити критерії відмежування діяльності підбурювача від діяльності інших співучасників; 3) піддати аналізу питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю підбурювача, кваліфікацією його дій, звільненням від відповідальності і призначенням покарання; 4) розглянути так звані спеціальні питання відповідальності за підбурювання (невдале підбурювання, ексцес тощо); 5) виявити і дослідити склади злочинів, передбачені в Особливій частині КК, які за своїми об'єктивними й суб'єктивними ознаками мають певну схожість з підбурюванням до злочину; 6) вивчити й узагальнити судову практику у справах про злочини, вчинені у співучасті, на предмет виявлення і дослідження в них ролі підбурювача.
Об'єктом дослідження є кримінальна відповідальність за співучасть у злочині. Предмет дослідження становить кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину.
Методи дослідження. Для досягнення наукової об'єктивності результатів дослідження використовувався комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Зокрема, діалектичний метод пізнання використовувався при дослідженні сутності підбурювання; історико-правовий метод –при вивченні генезису вчення про співучасть, який знайшов відображення у кримінальному законодавстві; догматичний метод –при аналізі змісту законодавчих положень про відповідальність підбурювача; формально-логічний –для встановлення ознак підбурювання, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення КК і практики його застосування; метод системно-структурного аналізу –для з’ясування сутності зв'язків між співучасниками, конкретного внеску підбурювача у спільну злочинну діяльність, встановлення критеріїв відмежування підбурювання від інших видів співучасті; порівняльно-правовий метод –для виявлення різних підходів правового регулювання спільної злочинної діяльності у кримінальному законодавстві зарубіжних держав і КК України; статистичний метод –при аналізі статистичних даних, а конкретно-соціологічний –при вивченні матеріалів кримінальних справ про злочини, вчинені у співучасті (матеріали архівних кримінальних справ про групові злочини проти власності, розглянуті судами м. Харкова (1.01.2003 –.12.2003 р.); матеріали опублікованої практики у справах про групові злочини, розглянуті вищими судовими інстанціями УРСР, України, СРСР, РСФСР, РФ (1960-2004 роки).
Наукова новизна одержаних результатів. На думку автора, з досягнутих ним результатів дослідження новими для науки кримінального права є такі:
. Вперше досліджуються кримінально-правові проблеми підбурювання до злочину на базі Кримінального кодексу України 2001 року.
. Вперше наводяться аргументи на користь того, що хоча підбурювач і схиляє співучасника до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину, але підбурювання не виключається й тоді, коли фактичні та юридичні ознаки цього злочину навіть не конкретизовані підбурювачем.
. Вперше звертається увага на те, що виконавця підбурювач схиляє саме до вчинення злочину, а інших співучасників –лише до участі у його вчиненні. Спираючись на ці положення, пропонується внести відповідні уточнення до КК.
4. Пропонується ввести в науковий обіг поняття посереднє підбурювання, оскільки схиляння до злочину групи осіб можливо не лише шляхом впливу на всіх її учасників, а й на одного з її членів за умови, якщо підбурювач усвідомлює, що впливаючи на одного з членів цієї групи, він схиляє до вчинення злочину всіх її учасників.
5. На відміну від висловлених в літературі позицій щодо закріплення в КК способів підбурювання вичерпним чином або перерахування лише деяких з них, наведені додаткові аргументи на користь поділу всіх способів підбурювання на способи переконання і примусу і запропоновано закріпити це положення безпосередньо в КК.
6. Вперше пропонується виділити поряд зі способами підбурювання у власному сенсі, ще й такі прийоми впливу на співучасника, які лише забезпечують його схиляння до вчинення або до участі у вчиненні злочину, тобто сприяють реалізації способу підбурювання у власному сенсі.
7. Висловлюються додаткові аргументи на користь того, що діяльність підбурювача не обмежується лише схилянням до злочину (власні дії підбурювача), а й охоплює собою той злочин, який був вчинений співучасником завдяки цьому схилянню. На підставі цього обґрунтовується положення щодо можливості різного психічного ставлення підбурювача до наслідків свого власного діяння (прямий умисел), і до наслідків вчиненого у співучасті злочину (як прямий, так і непрямий умисел).
. Вперше запропоновано під характером участі підбурювача у злочині розуміти юридичну оцінку його ролі, а під ступенем участі –фактичний внесок у спільний злочин. У зв’язку з цим доводиться, що юридична оцінка ролі підбурювача є лише певним орієнтиром для визначення покарання, а конкретна його міра обирається на підставі врахування фактичного внеску підбурювача у спільний злочин.
. Наводяться додаткові аргументи на користь того, що визнання особи посереднім виконавцем злочину повинно бути обмежено лише випадками використання для вчинення злочину особи, в діях якої відсутні ознаки складу злочину.
. Розвинуто положення про те, що невдалим підбурюванням до злочину можуть визнаватися лише такі спроби схиляння до злочину, коли підбурювачу не вдалося викликати у особи намір (рішучість) на вчинення злочину. На підставі цього пропонується дії “невдалого підбурювача”кваліфікувати лише як готування до злочину.
11. Уперше висловлюється позиція, що вид ексцесу співучасника (кількісний або якісний) не має значення для вирішення питання про кваліфікацію дій підбурювача, а його відповідальність залежить від моменту припинення (стадії) того злочину, до вчинення якого схилив співучасника підбурювач.
. Одержало подальший розвиток положення про форми добровільної відмови підбурювача від доведення злочину до кінця і сформульовані сутттєві ознаки кожної із форм такої відмови.
Аналізуючи таку форму добровільної відмови підбурювача, як повідомлення про злочин, що готується або вчиняється, пропонується закріпити в законі вимогу про те, що таке повідомлення має бути спрямоване лише на певну адресу –до правоохоронних органів.
Вперше висловлюється позиція щодо можливості добровільної відмови підбурювача і шляхом бездіяльності, але лише у тих випадках, коли підбурювач за своєю волею не надає схиленому ним до злочину співучаснику такої інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за відсутності якої злочин не може бути доведений до кінця.
. Вперше виділені, проаналізовані та класифіковані склади злочинів, що передбачені в Особливій частині КК, які за своїми змістом і формою мають певну схожість з підбурюванням до злочину. Висловлені рекомендації щодо кваліфікації дій осіб, які вчинили такі злочині.
. Сформульоване авторське поняття підбурювача і наведені пропозиції щодо удосконалення положень КК, які стосуються визначення в законі підбурювання до злочину, невдалого підбурювання, посереднього виконання, добровільної відмови підбурювача, відповідальності співучасника при здійсненні ним декількох ролей у спільному злочині (ч. 2, 4 ст. 27, ст. 29, ч. 2 ст. 31 КК).
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють більш глибокій науковій розробці проблем підбурювання до злочину і можуть бути використані для: 1) наступних наукових досліджень як загальних питань вчення про співучасть, так і окремих проблем відповідальності за підбурювання до злочину; 2) подальшого удосконалення КК України; 3) поліпшення практики застосування кримінально-правових норм інституту співучасті; 4) підготовки навчальної літератури, викладання курсу кримінального права та відповідних спецкурсів у вищих юридичних навчальних закладах.
Апробація результатів дисертації. Основні положення, теоретичні висновки і практичні рекомендації, що сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Окремі положення дослідження доповідалися на наукових конференціях, серед яких: “Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті (До міжнародного дня науки за мир і розвиток)”(2002 р., м. Харків), “Нове законодавство України та питання його застосування” (2003 р., м. Харків), “Юридичні читання молодих вчених”(2004 р., м. Київ), “Актуальні проблеми правознавства”(2004 р., м. Харків). Деякі зі сформульованих у дисертації положень використовуються автором при проведенні практичних занять зі студентами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (2003-2005 р.).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження автором опубліковано 6 наукових статей, 5 з яких –у виданнях, що визнаніВищою атестаційною комісією України фаховими для юридичних наук, а також тези 4 наукових доповідей і повідомлень.
Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які містять 10 підрозділів, висновків (до кожного розділу і до всієї роботи) і списку використаних джерел (415 найменувань). Загальний обсяг дисертації –7 сторінок, з них основного тексту –1 сторінка.
Література та законодавство використані станом на 1 грудня 2004 року.
У Вступі міститься інформація, яка наведена вище при загальній характеристиці роботи.
Розділ I “Поняття і ознаки підбурювання до злочину”складається з трьох підрозділів, які містять п'ять пунктів, і висновків. При визначенні понять “підбурювач” і “підбурювання” дисертант виходить з того, що підбурювач –вид співучасника злочину, якому притаманні як ознаки суб'єкта злочину, так і ознаки, що характеризують його участь (роль) у спільному злочині. Підбурювання –вид діяльності (участі) співучасника у злочині, яка характеризується певними об’єктивними та суб’єктивними ознаками.
Підрозділ 1.1. “Об'єктивні ознаки підбурювання до злочину” присвячений дослідженню діяння і способів підбурювання.
Автор дійшов висновку, що підбурювання –це діяльність співучасника, яка характеризується впливом однієї особи на свідомість і волю іншої з метою збудження в неї наміру (прагнення, бажання, рішучості) вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні. Дисертант поділяє позицію, згідно з якою діяльність підбурювача завжди характеризується активною формою поведінки, а дії підбурювача обов’язково передувають виникненню наміру на вчинення злочину у схиленої ним особи.
Підбурювання пов'язане зі схилянням особи до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину, однак проведене дослідження свідчить, що підбурювання не виключається й тоді коли фактичні та юридичні ознаки цього злочину не конкретизовані підбурювачем. Крім того, підбурювач може схилити як до виконання певної ролі у спільному злочині, так і без зазначення такої.
У низці випадків схиляння до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину припускає надання підбурювачем співучаснику певної інформації, без якої вчинення злочину неможливо (наприклад, підбурювач схиляє співучасника до вбивства і надає йому адресу, за якою мешкає потерпілий). Але надання такої інформації може визнаватися підбурюванням лише за умови, якщо доведення її до відома співучасника не виходить за межі його схиляння до вчинення цього злочину.
У роботі відстоюється позиція про те, що діяльність підбурювача завжди звернена або до конкретної особи, або до групи осіб, кожна з яких обов'язково має відповідати встановленим у законі ознакам суб'єкта злочину. Підбурювач може схилити до злочину кожного зі співучасників, які беруть участь у спільному його вчиненні: виконавця (співвиконавця), організатора, пособника. Такою особою може бути й інший підбурювач, якщо у спільному злочині їх декілька. Оскільки лише виконавець (співвиконавець) безпосередньо (повністю або частково) здійснює об'єктивну сторону злочину, його схиляння до злочину необхідно розглядати як підбурювання до вчинення злочину, а збудження рішучості взяти участь у злочинному діянні інших співучасників –як підбурювання до участі у вчиненні злочину.
В дисертації стверджується, що схиляння до злочину групи осіб можливе як шляхом впливу на всіх членів групи в цілому, так і лише на одного з її учасників. Але в останньому випадку обов'язковою умовою визнання такої діяльності підбурюванням є усвідомлення підбурювачем тієї обставини, що, впливаючи на одного із членів групи, він схиляє до злочину всіх її учасників. Такі ситуації пропонується розглядати як посереднє підбурювання.
У роботі докладно досліджується питання про способи підбурювання. Незважаючи на те, що вони носять досить різноманітний характер, ідея закріпити безпосередньо в законі (ч. 4 ст. 27 КК), на думку дисертанта, може бути оцінена позитивно, бо свідчить про прагнення на законодавчому рівні відмежувати діяльність підбурювача від суміжних діянь. Водночас автор обґрунтовує позицію, згідно з якою вказівка лише на деякі з усіх можливих способів підбурювання не виправдовує ідею конкретизації діяльності підбурювача і не характеризує повною мірою механізм його впливу на співучасника. Крім того, використаний законодавчий прийом закріплення способів підбурювання проведено з порушенням правил класифікації. Дисертантом відстоюється позиція про доцільність поділу всієї сукупності способів підбурювання на способи переконання і примусу, а також стверджується, що прийоми, які може використовувати підбурювач для здійснення своєї злочинної ролі, є значно ширшими, ніж безпосередньо способи підбурювання. У зв'язку з цим пропонується виділити поряд зі способами підбурювання у власному сенсі (способи схиляння, які породжують у суб'єкта намір вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні), ще й такі прийоми впливу на співучасника, які лише забезпечують його схиляння до злочину, тобто сприяють реалізації способу підбурювання у власному сенсі.
У дисертації досліджується й питання про об'єктивні межі діяльності підбурювача і обґрунтовується думка, що початковим моментом підбурювання є дія, спрямована на схиляння співучасника до вчинення злочину. Проте діяльність підбурювача не обмежуються лише власне підбурювальницькими діями, які свідчать про виникнення у схиленого співучасника наміру (бажання, рішучості) вчинити злочин (взяти участь у його вчиненні), а й характеризується тим злочином, до якого схилив співучасника підбурювач. Перший момент дає підставу визнати особу підбурювачем, а другий –визначає стадію вчинення злочину у співучасті.
Підрозділ 1.2. “Суб'єктивні ознаки підбурювання до злочину”містить три пункти. Поділяючи точку зору про можливість тільки умисного підбурювання до злочину, дисертант аналізує допустимість підбурювання з непрямим умислом. Оскільки закон (ст. 26 КК) вказує на умисну участь у вчиненні умисного злочину, а діяльність підбурювача полягає не лише у схилянні іншого співучасника до злочину, а й має результатом вчинення цього злочину, дисертант обґрунтовує, що вина підбурювача може встановлюватися як до самого факту його участі у спільному злочині, так і до наслідків цього злочину. Такий підхід дає підстави для висновку, що схиляння до злочину можливе лише з прямим умислом, а психічне ставлення підбурювача до наслідків спільно вчиненого злочину може полягати як у прямому, так і в непрямому умислі. Підбурювання до злочинів з формальним складом здійснюється лише з прямим умислом.
Аналіз суб'єктивних ознак діяльності підбурювача зумовлює й постановку питання про характер суб'єктивного зв'язку, що виникає між підбурювачем та іншими співучасниками. Автор стверджує, що вирішення цієї проблеми залежить, насамперед, не від виду суб’єктивного звязку між співучасниками (односторонній, двосторонній, багатосторонній), а від установлення такої мінімальної взаємної поінформованості підбурювача й інших співучасників, яка полягає в усвідомленні: 1) підбурювачем суспільно небезпечного характеру як власних дій, так і діяння виконавця; 2) іншим співучасником того, що рішучість на вчинення злочину (участь у ньому) в нього виникла завдяки діям підбурювача.
В роботі відзначається, що хоча мотив і мета не мають принципового значення для визнання особи підбурювачем, однак їх точне встановлення визначає механізм схиляння співучасника до злочину і впливає на кваліфікацію вчиненого та індивідуалізацію покарання. При цьому дисертант відстоює думку, що якщо мотив чи мета виступають як ознаки, що впливають на кваліфікацію діяння виконавця, то вони ставляться в вину лише тим співучасникам злочину, які усвідомлювали їх наявність. У зв'язку з цим доводиться необґрунтованість ставлення у вину підбурювачу такої кваліфікуючої ознаки складу злочину, яка відсутня в діянні виконавця.
У підрозділі 1.3. “Відмежування підбурювання до злочину від діяльності інших співучасників” автор доводить, що критерієм такого відмежування виступає та роль (функція), яку виконує кожен з учасників у спільному злочині. У дисертації робиться висновок, що встановлення факту схиляння є необхідною й водночас достатньою підставою для визнання особи підбурювачем. Тому наявність у діях співучасника будь-яких інших ознак, які не властиві функціям підбурювача, не охоплюється підбурюванням і свідчить або про виконання особою ролі організатора, або про здійснення нею поряд із роллю підбурювача ще й іншої ролі –співвиконавця і/або пособника. Якщо підбурювач у спільно вчиненому злочині одночасно виконує декілька ролей, це, на думку автора, повинно знайти відображення у кваліфікації його діяння шляхом вказівки на всі відповідні частини ст. 27 КК.
На підставі проведеного дослідження дисертант пропонує дати таке визначення підбурювача в КК: “Підбурювачем є особа, яка шляхом переконання або/і примусу схилила іншого співучасника до вчинення злочину або участі у його вчиненні”.
Другий розділ “Спеціальні питання відповідальності за підбурювання до злочину”складається із семи підрозділів і висновків до розділу.
У підрозділі 2.1. “Підбурювання до злочину і посереднє виконання” з урахуванням аналізу законодавства і теоретичних положень робиться висновок, що посереднім виконанням злочину слід визнавати використання для його вчинення лише такої особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне, внаслідок відсутності у цьому діянні ознак складу злочину. Аналіз можливих ситуацій, за наявності яких особа не підлягає кримінальній відповідальності, свідчить, що посереднім виконанням слід визнавати лише такі випадки, коли для вчинення злочину використовується особа, яка: а) не відповідає ознакам суб'єкта злочину; б) діє невинувато; в) діє за наявності обставин, що виключають злочинність діяння. У таких ситуаціях особа, яка фактично виконувала роль підбурювача, підлягає відповідальності за вчинення злочину як виконавець (співвиконавець) за умови, що вона відповідає ознакам суб'єкта (спеціального суб'єкта) цього злочину.
Відзначається, що в науці кримінального права тривалий час дискусійним залишається питання про кваліфікацію дій підбурювача, який схилив до вчинення злочину особу, помилково вважаючи при цьому, що остання відповідає ознакам суб'єкта злочину. Проаналізувавши існуючі підходи, дисертант аргументує свою незгоду із запропонованими рішеннями цього питання й обґрунтовує можливість встановлення юридичної фікції, відповідно до якої посереднім виконанням слід визнавати і ситуації, коли підбурювач схиляє до злочину особу, лише помилково вважаючи, що вона відповідає ознакам суб'єкта злочину. У цьому зв'язку піддається критиці позиція криміналістів, які вважають можливим вирішувати питання про відповідальність таких осіб за правилами про співучасть у злочині.
У підрозділі 2.2. “Невдале підбурювання до злочину”автор аналізує позиції щодо питання визнання підбурювання невдалим і приходить до висновку, що в науці кримінального права невдале підбурювання розглядається у двох аспектах: 1) у вузькому сенсі –коли підбурювачу не вдалося викликати рішучість на вчинення злочину в іншої особи; 2) в широкому сенсі –коли злочин, до вчинення якого схилив підбурювач іншого співучасника, не було доведено до кінця. В роботі аргументується позиція, відповідно до якої підбурювання слід визнавати невдалим лише за умови, якщо діяльність підбурювача, яка була спрямована на схиляння особи до злочину, не вдалася у зв'язку з відхиленням потенційним співучасником пропозиції підбурювача вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні.
Дисертант поділяє точку зору криміналістів, які пропонують розглядати дії невдалого підбурювача як готування до злочину й аргументує незгоду з іншими пропозиціями щодо кваліфікації дій такого співучасника як замах на підбурювання, готування до співучасті, замах на співучасть тощо. При цьому відзначається, що у тих випадках, коли співучасть є основною (кваліфікуючою) ознакою складу злочину, ця обставина підлягає врахуванню при кваліфікації дій невдалого підбурювача. Вказівка ж у формулі кваліфікації ще й на ч. 4 ст. 27 КК тут не потрібна, оскільки роль підбурювачем у цьому випадку виконана не була.
У підрозділі 2.3. “Підбурювання до злочину зі спеціальним суб'єктом”автор звертає увагу на те, що підбурювач може не відповідати ознакам такого суб'єкта. Водночас схилити до вчинення такого злочину (виконання його об'єктивної сторони) він може лише особу, яка відповідає ознакам спеціального суб'єкта (за винятком деяких випадків співвиконавства), а збудити рішучість взяти участь у вчиненні злочину, тобто схилити до спільної участі в ньому, може й особу, яка не характеризується ознаками такого суб'єкта.
Розглядаючи питання про відповідальність підбурювача до злочину зі спеціальним суб'єктом, дисертант наводить додаткові аргументи на підтримку положення, згідно з яким ознаки спеціального суб'єкта, що характеризують особу співучасника, враховуються при кваліфікації дій лише цього співучасника. Ознаки ж, що характеризують тяжкість спільно вчиненого злочину, враховуються при кваліфікації дій лише того співучасника, який усвідомлював їх наявність.
Підрозділ 2.4. “Підбурювання до злочину й ексцес співучасника”. Спираючись на загальновизнане поняття ексцесу, автор вважає, що він може бути пов’язаний з виходом співучасника за межі: 1) тієї ролі, яка була узгоджена з підбурювачем (виконання поряд із обумовленою ще й ролі іншого співучасника чи виконання іншої ролі замість тієї, до здійснення якої схилив його підбурювач); 2) злочинного діяння, узгодженого з підбурювачем; 3) як ролі, так і діяння, узгоджених з підбурювачем (так званий “змішаний”ексцес).
Ґрунтуючись на тому, що відповідальність підбурювача при ексцесі співучасника визначається за принципом суб'єктивного ставлення в вину, тобто відповідно до спрямованості та змісту його умислу, висловлюється думка, згідно з якою кваліфікація дій підбурювача залежить не від виду ексцесу (кількісний або якісний), а визначається моментом припинення (стадією) того злочину, до якого схилив підбурювач будь-кого зі співучасників і об'єктивну сторону якого (повністю або частково) здійснив виконавець.
Розвиваючи ці положення, автор приходить до висновку, що стосовно діяльності підбурювача доцільно виділяти такі види ексцесу: 1) вчинення діяння, яке виходить за межі змісту домовленості та містить хоча б одну ознаку, яка має кримінально-правове значення (наприклад, підбурювач схилив до крадіжки у значних розмірах, а виконавець вчинив крадіжку в особливо великих розмірах); 2) вчинення діяння, яке не містить принаймні однієї з ознак складу злочину, до якого схилив підбурювач (підбурювач схилив до вчиненння грабежу, а виконавець вчинив крадіжку).
Підрозділ 2.5. “Особливості добровільної відмови підбурювача до злочину”. Спираючись на положення ст. 31 КК, автор доходить висновку, що добровільна відмова підбурювача може полягати у двох формах: а) відвернення вчинення злочину; б) своєчасне повідомлення відповідним органам про злочин, що готується або вчиняється.
Відвернути вчинення злочину підбурювач може шляхом як безпосереднього впливу на співучасників, так і вчиненням діяння, яке виключає можливість доведення злочину до кінця іншими співучасниками. За такої форми добровільної відмови дії підбурювача, як правило, мають бути активними. Водночас, аргументується положення згідно з яким, якщо вирішальною умовою вчинення злочину є надання такої інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за відсутності якої злочин не може бути вчинено, то добровільна відмова підбурювача може полягати й у пасивній поведінці –бездіяльності.
Обґрунтовується положення про те, що така форма добровільної відмови підбурювача, як своєчасне повідомлення ним про злочин, що готується або вчиняється, повинна характеризуватися певними ознаками: 1) вона здійснюється лише шляхом активної поведінки –дії; 2) ці дії носять інформаційний (а не фізичний) характер і вчиняються у вигляді повідомлення; 3) це повідомлення може бути здійснено як власне підбурювачем, так й іншими особами на його прохання та від його імені; 4) за своїм змістом воно має бути повним, тобто таким, яке містить інформацію необхідну і достатню для припинення злочину, що готується або вчиняється; 5) повідомлення спрямовується на певну адресу –до правоохоронних органів; 6) воно має бути зроблено у певний час –своєчасно.
Автор приходить до висновку, що якщо зроблене підбурювачем повідомлення відповідало зазначеним ознакам, але, не зважаючи на це, злочин не було відвернуто, тому що правоохоронний орган не прийняв достатніх і своєчасних заходів для його припинення, визнання відмови підбурювача добровільною не виключається.
У дисертації аналізується також можливість добровільної відмови при провокації злочину.
В підрозділі 2.6. “Індивідуалізація покарання за підбурювання до злочину” зазначається, що при призначенні покарання підбурювачу суд має керуватися не лише загальними засадами призначення покарання (статті 65, 66 і 67 КК), а й спеціальними положеннями щодо його індивідуалізації, до яких, перш за все, належать вимоги ст. 68 КК про необхідність врахування характеру та ступеня участі співучасника у спільному злочині. Автор висловлює думку, що врахування характеру участі визначає юридичну оцінку дій співучасника у спільному злочині, а ступеня участі –оцінку фактичного внеску підбурювача у спільне вчинення злочину. У зв'язку з цим відстоюється позиція, що характер участі підбурювача у злочині в усіх випадках однаковий, тоді як ступінь участі в кожному конкретному випадку є різною. На підставі цього формулюється висновок, що характер участі підбурювача у злочині виступає лише певним орієнтиром для призначення покарання, а конкретна його міра має визначатися на підставі врахування ступеня участі у злочині, який характеризується обсягом та інтенсивністю діяльності співучасника при здійсненні своєї ролі (спосіб, кількість схилених співучасників, ініціатива тощо).
Підрозділ 2.7. “Спеціальні види підбурювання до злочину в Особливій частині КК”. В ньому доводиться, що в деяких нормах Особливої частини КК встановлена відповідальність за діяння, які за своїми змістом і формою (об'єктивними та суб'єктивними ознаками) мають певну схожість з діяльністю підбурювача до злочину. До них належать: а) так звані спеціальні види підбурювання (підбурювання до злочину, яке криміналізоване як самостійний склад злочину, наприклад, статті 300, 301, 303 КК); б) діяння, що мають лише зовнішню подібність з підбурюванням, але не є таким внаслідок відсутності хоча б однієї з ознак, властивих підбурюванню (наприклад, статті 120, 323, 436 КК); в) склади злочинів, які за своїм змістом є ширшими, ніж підбурювання до конкретного злочину (п. 11 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121 КК, ст. 370, ст. 304 КК.
Як результат дослідження формулюються рекомендації щодо кваліфікації зазначених діянь, а також висловлюються пропозиції з удосконалення відповідних норм КК та практики їх застосування.
ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання –формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо сутності діяльності підбурювача та питань його відповідальності, які мають теоретичне та прикладне значення:
1. Підбурюванням є діяльність співучасника, яка характеризується впливом однієї особи на свідомість і волю іншої з метою збудження у неї наміру (прагнення, бажання, рішучості) вчинити злочин або взяти участь у спільному його вчиненні. Діяльність підбурювача характеризується активною формою поведінки і передує виникненню наміру на вчинення злочину у схиленої ним особи.
. Підбурювання до злочину полягає у схилянні співучасника до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину, але воно не виключається й тоді, коли фактичні та юридичні ознаки цього злочину навіть не конкретизовані підбурювачем.
. Підбурювач схиляє виконавця до вчинення злочину, а інших –співучасників до участі у його вчиненні. При схилянні до злочину групи осіб підбурювання можливе як шляхом впливу на всіх її учасників, так і на одного з її членів. В останньому випадку підбурювач повинен усвідомлювати, що схиляє до злочину саме групу осіб.
4. Для розкриття змісту підбурювальницької діяльності у законі найбільш обґрунтованим є поділ усієї сукупності способів підбурювання на способи переконання і примусу.
5. Діяльність підбурювача не обмежується лише схилянням до злочину (власні дії підбурювача), а й охоплює собою той злочин, який вчинений завдяки цьому схилянню. Установлення факту схиляння необхідно й водночас достатньо для визнання особи підбурювачем.
6. Вина підбурювача може характеризуватися різним його психічним ставленням до власних дій (лише прямий умисел), і до наслідків злочину, вчиненого у співучасті (як прямий, так і непрямий умисел).
7. Спільність умислу при співучасті визначається не стільки наявністю одностороннього, двостороннього або багатостороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками, скільки встановленням мінімальної взаємної поінформованості співучасників.
8. Визнання особи посереднім виконавцем має бути обмежено лише випадками використання для вчинення злочину особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок відсутності в її діянні ознак складу злочину.
9. Підбурювання треба визнавати невдалим, якщо діяльність, спрямована на схиляння до злочину, не вдалася у зв'язку з відхиленням потенційним співучасником пропозиції підбурювача вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні.
10. Схилити до вчинення злочину зі спеціальним суб’єктом можна лише особу, яка відповідає ознакам такого суб'єкта (за винятком деяких випадків співвиконавства), а збудити рішучість взяти участь у вчиненні злочину можна й у особи, якій не притаманні ознаки спеціального суб'єкта.
. Питання про відповідальність підбурювача вирішується залежно від моменту припинення реалізації умислу, який виник внаслідок схиляння, тобто від тієї стадії на якій злочин було припинено. У зв’язку з цим вид ексцесу (кількісний або якісний) не має значення для кваліфікації дій підбурювача.
12. Відвернення вчинення злочину як форма добровільної відмови підбурювача, може здійснюватися як шляхом безпосереднього впливу на співучасників, так і вчиненням діяння, яке виключає можливість доведення злочину до кінця іншими співучасниками.
Така форма добровільної відмови підбурювача, як своєчасне повідомлення ним про злочин, що готується або вчиняється, має характеризуватися певними ознаками: 1) вона здійснюється лише шляхом активної поведінки –дії; 2) ці дії носять інформаційний (а не фізичний) характер і вчиняються у вигляді повідомлення; 3) це повідомлення може бути здійснено як власне підбурювачем, так й іншими особами на його прохання та від його імені; 4) за своїм змістом воно має бути повним, тобто таким, яке містить інформацію необхідну і достатню для припинення злочину, що готується або вчиняється; 5) повідомлення спрямовується на певну адресу –до правоохоронних органів; 6) воно має бути зроблено у певний час –своєчасно.
Якщо вирішальною умовою вчинення злочину є надання такої інформації, яка не виходить за межі підбурювання, але за відсутності якої злочин не може бути вчинено, то добровільна відмова підбурювача може полягати й у пасивній поведінці –бездіяльності.
13. Характер участі підбурювача в злочині (юридична оцінка його ролі) виступає лише певним орієнтиром для визначення покарання, а конкретна його міра повинна обиратися на підставі врахування ступеня участі у злочині –фактичного внеску у спільний злочин.
. У тексті дисертації висловлені пропозиції щодо удосконалення положень КК України в частині регламентації питань відповідальності підбурювача. Зокрема пропонується:
а) визначити поняття підбурювач у такий спосіб: “Підбурювачем є особа, яка шляхом переконання або/і примусу схилила іншого співучасника до вчинення злочину або участі у його вчиненні”;
б) доповнити ст. 29 КК положенням про те, що: “при здійсненні співучасником декількох ролей, передбачених відповідними частинами статті 27 цього Кодексу, його дії підлягають кваліфікації за відповідними частинами статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає відповідальність за злочин, вчинений виконавцем”;
в) уточнити положення ч. 2 ст. 27 КК про те, що посереднє заподіяння має місце не просто при використанні для вчинення злочину особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене діяння, а саме за відсутності в цьому діянні ознак складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК;
г) закріпити в КК положення про відповідальність невдалого підбурювача: “Особа, якій з незалежних від неї причин не вдалося схилити іншу особу до вчинення злочину або участі у його вчиненні, підлягає кримінальній відповідальності за готування до цього злочину”;
ґ) викласти ч. 2 ст. 31 КК у такій редакції: “Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні правоохоронні органи про злочин, що готується або вчиняється, якщо таке повідомлення створювало реальну можливість його припинення”.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
1. Ус О.В. Інститут співучасті в кримінальному законодавстві України: порівняльно-правовий аспект // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. –Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. –Вип. 59. –С. 115–.
2. Ус О.В. Некоторые вопросы ответственности за подстрекательство // Право і безпека. –. –№ 2’. –С. 148–.
. Ус О.В. Проблемы вины при подстрекательстве к преступлению // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. –Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. –Вип. 64. –С. 121–.
. Ус О.В. Объективные признаки подстрекательства // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. –Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. –Вип. 69. –С. 141–.
. Ус О.В. Підбурювання до злочину та ексцес співучасника // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. –Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. –Вип. 71. –С. 125–.
. Ус О.В. Удосконалення законодавства про відповідальність за корупцію в контексті міжнародних зобов’язань України // Юрист України. –. –№ 2 (4). –С. 50–.
. Ус О.В. Деякі питання відповідальності за підбурювання до злочину зі спеціальним суб'єктом // Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті (До міжнародного дня науки за мир і розвиток): Тези наук. доп. та повідом. учасників наук. конф. молодих учених / За ред. М.І. Панова. –Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. –C. 140–.
. Ус О.В. Особливості добровільної відмови підбурювача // Нове законодавство України та питання його застосування: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів / За ред. М.І. Панова. –Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. –C. 119–.
. Ус О.В. Подстрекательство и провокация взятки // Юридичні читання молодих вчених: Збірник матеріалів всеукраїнської наукової конференції 23–квітня 2004. –К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. –С. 289–.
. Ус О.В. Індивідуалізація покарання підбурювача до злочину // Актуальні проблеми правознавства: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів / За ред. М.І. Панова. –Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. –С. 132–.
АНОТАЦІЇ
Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 –кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. –Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. –Харків, 2005.
Дисертація присвячена кримінально-правовим проблемам підбурювання до злочину. Досліджуються об'єктивні та суб'єктивні ознаки підбурювання до злочину, питання, пов'язані з відмежуванням підбурювання від діяльності інших співучасників. Піддані теоретичному аналізу проблеми кримінальної відповідальності підбурювача до злочину, кваліфікації його дій, звільнення від кримінальної відповідальності й індивідуалізації покарання. Встановлено і досліджено склади злочинів, що передбачені в Особливій частині КК, які за змістом і формою мають певну схожість з діяльністю підбурювача, сформульовані пропозиції щодо кваліфікації таких діянь. Запропоновано нове визначення поняття “підбурювач”, а також низка положень щодо вдосконалення кримінально-правових норм інституту співучасті й практики їх застосування.
Ключові слова: співучасть, співучасник, підбурювання, підбурювач, схиляння.
Ус О.В. Уголовная ответственность за подстрекательство к преступлению. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 –уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. –Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. –Харьков, 2005.
Диссертация посвящена уголовно-правовым проблемам подстрекательства к преступлению. В ней исследуются объективные и субъективные признаки подстрекательства, вопросы его отграничения от иных видов соучастия, проблемы уголовной ответственности подстрекателя, квалификации его действий, освобождения от уголовной ответственности и назначения наказания.
Работа основывается на том, что сущностью подстрекательства является воздействие одного лица на сознание и волю другого с целью возбуждения в нем намерения совершить преступление или участвовать в совместном его совершении. Подстрекательство связано со склонением лица к совершению или к участию в совершении конкретного преступления, однако проведенное исследование свидетельствует, что подстрекательство не исключается и тогда, когда фактические и юридические признаки этого преступления не конкретизированы подстрекателем. Обосновывается целесообразность деления всей совокупности способов склонения на принуждающие и убеждающие. Объективные и субъективные признаки подстрекательства характеризуются с двух позиций –оценки собственно подстрекательских действий и того преступления, которое совершено под влиянием подстрекателя. Обосновывается возможность различного психического отношения подстрекателя к последствиям своего собственного деяния (прямой умысел) и последствиям преступления, совершенного в соучастии (как прямой, так и косвенный умысел). Приводятся аргументы в пользу того, что совместность умысла определяется не столько возможностью односторонней, двусторонней или многосторонней субъективной связи при соучастии, сколько установлением минимальной взаимной осведомленности соучастников.
Исследованию подвергнуты специальные вопросы ответственности за подстрекательство, такие как эксцесс, неудавшееся подстрекательство и др. Выявлены и изучены составы преступлений, предусмотренные в Особенной части УК, которые по содержанию и форме имеют определенное сходство с подстрекательством к преступлению. Сформулированы предложения по квалификации таких деяний. Предложено новое определение понятия подстрекатель и высказаны рекомендации по совершенствованию норм института соучастия.
Ключевые слова: соучастие, соучастник, подстрекательство, подстрекатель, склонение.
Us. O.V. Criminal liability for instigation to a crime. –Manuscript.
Thesis for a candidate’s of law degree in the field 12.00.08 –Сriminal law and Criminology, Сriminal and law of execution. – National Law Academy of Ukraine, named after Yaroslav Mudry. –Kharkiv, 2005.
The Thesis is dedicated to criminal and legal problems of instigation to a crime. The objective and subjective indications of instigation and the matters of delimination of instigation from other types of complicity have been researched in this work. The author has made a theoretical analysis of the problems of criminal liability of the instigator, qualification of his actions, release from criminal liability and individualization of the punishment.
Key words: complicity, accomplices, instigation, instigator, declension.
Відповідальний за випуск
доктор юрид. наук, професор Баулін Ю.В.
Підписано до друку 31.03.2005р. Формат 60х90/16
Папір офсетний. Віддруковано на ризографі.
Ум. друк. арк. 0,7. Обл.-вид. арк. 0,9.
Тираж 100 прим. Зам. № 2248.
Друкарня
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого
, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.