Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
53
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
СРСР В УКРАЇНІ (кінець 1920-х –-ті рр.).
Спеціальність 07.00.01 –історія України
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Донецьк - 2003
Дисертацією є монографія
Робота виконана на кафедрі історії України в Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України
Науковий консультант: доктор історичних наук, професор
Кульчицький Станіслав Владиславович,
Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділом історії України 20-30-х років ХХ століття;
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України
Даниленко Віктор Михайлович,
Інститут історії України НАН України, завідувач відділом історії України другої половини ХХ століття;
доктор історичних наук, професор
Бут Олександр Микитович,
Донецький національний університет, професор кафедри історії слов`ян;
доктор історичних наук
Ченцов Віктор Васильович,
Академія митної служби України (Дніпропетровськ), начальник факультету післядипломної освіти, начальник кафедри державного права та митної політики
Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна
Міністерства освіти і науки України, кафедра історії України.
Захист відбудеться 27.06.2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32.
З монографією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24 та у наукових бібліотеках за списком, затвердженим ВАК України.
Автореферат розісланий 25.05.2003 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Державні органи, уповноважені захищати політичний лад, що існує, є у будь-якій країні. Їхній діяльності притаманні специфічні функції, за допомогою яких забезпечується виконання покладених завдань.
Складовою частиною радянської тоталітарної держави були органи державної безпеки. Вони створювалися з волі більшовицької партії, яка їх опікувала та наставляла. При цьому державна безпека була поставлена на рейки надзвичайщини. Якщо це було певною мірою виправданим в обставинах громадянської війни, то у мирний час потреби в застосуванні екстремальних методів та засобів не було. Проте радянські “чекісти”продовжували енергійно дотримуватися традицій буреломних років, використовуючи, з точки зору гуманності та загальноприйнятих морально-етичних та правових норм, незаконні методи та прийоми.
Упродовж радянської історії органи безпеки держави відзначалися наявністю двох облич: одного - повернутого до населення, яке відверто залякувало, щоб утримувати у вудилах; та іншого –таємного –прихованого подалі від людських очей. Держава та її керівна партія робили все, аби народ уявляв ці органи такими, що ведуть тяжку та героїчно звитяжну битву з хитрим та підступним ворогом.
Пересічний громадянин мало знав про органи держбезпеки, але він постійно відчував їх існування та “турботу”. Нагадували вони про себе по-різному: одні з громадян були їх “очима та вухами”, інші –спостерігали з-за ґрат. Структури державної безпеки ретельно берегли свої таємниці. Вони, як і влада, яку захищали, розвивалися, удосконалювали форми і засоби своєї діяльності. Упродовж багатьох років покоління радянських громадян відчули на собі тиск тоталітаризму; в різні роки тиск був неоднаковим.
ЧК-ГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ завжди були закритими від людського ока. Навіть сучасні дослідники мало що додали до створення реального уявлення про ці структури: у свідомості населення ці органи мають лише два кольори –білий та чорний. Одні вважають їх зосередженням зла, інші –захисниками Батьківщини. Будь-які відтінки, зазвичай, відсутні. Якщо запитати того ж пересічного громадянина, чим саме займалися “чекісти”, він відразу відповість –репресіями. А ось відповідь на наступне питання щодо жертв тих репресій буде усталено-типовою: письменники, військові, партійні керівники…
Навіть, якщо більш обізнана людина скаже, що жертвами сталінського свавілля були робітники та колгоспники, інтелігенція, представники всіх верств та прошарків населення, то на наступні запитання дійсно правильної відповіді не почуємо. Зокрема, стосовно таких питань: “Скільки все ж таки робітників, колгоспників, вчителів, студентів, військових… було закатовано?”, “Яким було співвідношення різних категорій населення серед репресованих?”, “Якою мірою відчували на собі дію репресивного механізму певні національні групи?”, “Яким був розподіл обвинувачень щодо різних категорій заарештованих?”, “Чим відрізнялися масштаби та кількісні характеристики репресій у різні періоди радянської історії?”, “У чому полягали відмінності у вироках судів та постановах позасудових органів щодо різних груп репресованих?” На ці та інші питання донедавна відповідей не було.
Дванадцять років тому з політичних карт зникла велика імперія –Союз Радянських Соціалістичних Республік. Розпалася держава, яка базувалася на трьох чинниках –партія, військо, органи державної безпеки. Україна волею історичної долі на протязі десятиліть була невід`ємною складовою частиною СРСР. Її представники були серед тих, хто створював Радянський Союз, а їх наступники - серед тих, хто його ліквідував.
За радянських часів теренами України невпинно прокочувалися жорстокі хвилі гонінь та переслідувань, що знищували все на своєму шляху. Державні репресії тут мали свої особливості, обумовлені так званою “місцевою специфікою”. Згідно тодішнього законодавства, Україна мала зовнішні атрибути незалежної влади, зокрема й стосовно органів держбезпеки. Але, насправді, це були каральні органи московського центру, які виконували тільки його волю.
Сьогодні Україна, як суверенна й незалежна держава, за складних внутрішніх та зовнішніх умов обирає своє майбутнє. Багато в ньому залежить від того, якими будуть її органи безпеки, на які покладено функції захисту держави.
Щоб не повторювати гірких сторінок минулого, його необхідно добре знати. Треба, зокрема, детально та грунтовно вивчати історію органів державної безпеки.
Актуальність теми визначається потребою дослідити кількісні характеристики в репресивній діяльності органів державної безпеки, що досі не було предметом окремої наукової праці.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Запропоноване дослідження здійснено у межах державної програми з підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, визначеної постановами Президії Верховної Ради України №2256-ХІІ від 6 квітня 1992 р. і Кабінету Міністрів України №530 від 11 вересня 1992 р. Автор на протязі десяти років є членом Донецької обласної редколегії та науково-редакційної групи з підготовки та видання вказаної серії книг.
Об`єктом дослідження є репресивна діяльність органів державної безпеки України з кінця 1920-х –протягом 1950-х рр. як багатовекторне ціле. Традиційним уже стало спрямування зусиль переважної більшості дослідників цієї проблематики на вивчення політичних репресій радянських часів. Однак, то був лише один із напрямів у репресивній діяльності органів державної безпеки. У реаліях нещодавнього історичного минулого ці структури значну частку своїх зусиль спрямовували й проти інших дійсних або удаваних злочинів: економічних, службово-посадових, військових, проти бандитизму у різних його проявах.
Предметом дослідження є форми, засоби, методи і реальні наслідки репресій, здійснюваних органами державної безпеки СРСР в Україні у визначені роки.
Хронологічні межі дослідження: кінець 1920-х - 1950-ті рр. Йдеться про відрізок часу від скасування непу до смерті Й.Сталіна, доповіді М.Хрущова на ХХ з`їзді КПРС “Про культ особи та його наслідки”, що стало поштовхом для переходу органів державної безпеки на нові щаблі. Ці зміни не були миттєвими, а охоплювали певний часовий проміжок. У монографії виділено шість періодів, обумовлених загальноприйнятою періодизацією радянської історії та особливостями діяльності органів державної безпеки з їх специфічною внутрішньою динамікою.
Географічні рамки дослідження охоплюють територію України (до 1937р. –УСРР, далі –УРСР) з урахуванням тогочасного адміністративно-територіального поділу.
Мета роботи полягає у визначенні реальної спрямованості в діяльності репресивного апарату радянської держави на Україні та з`ясуванні й оцінці її складових та наслідків.
До комплексу завдань дослідження входить розробка наступних проблем:
Наукова новизна дисертаційної роботи, теоретичне й практичне значення проведеного дослідження визначаються тим, що уперше в історіографії на широкому документальному матеріалі, який не знаходився до цього у науковому обігу, було вивчено діяльність органів державної безпеки Радянського Союзу в Україні упродовж тридцятирічного періоду.
Наукова новизна роботи полягає в:
Особистий внесок здобувача полягає у постановці наукової проблеми й самостійному комплексному її вирішенні, що дозволяє більш глибоко та всебічно з`ясувати реальну спрямованість діяльності репресивних структур радянських часів в Україні та її результати.
Практичне значення дисертації, на думку автора, грунтується на тому, що запроваджений у ній до наукового обігу конкретно-історичний матеріал може бути використаний іншими дослідниками під час підготовки узагальнюючих праць з історії України, монографій, навчально-методичних посібників, розробки загальних та спеціальних курсів з вітчизняної історії.
Апробація результатів дисертації. Результати, одержані при підготовці дисертації, заслуховувалися на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету, а також на науково-практичних та науково-методологічних конференціях цього вищого навчального закладу на протязі 1993-2003 рр. Узагальнені результати дослідження доповідалися на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях (див. перелік публікацій дисертанта, в яких відображені результати дисертаційного дослідження). Основні положення роботи та авторські висновки викладені у двох монографіях та 65 публікаціях (з них 39 - у виданнях, затверджених ВАК України).
Монографія (дисертація) у завершеному вигляді обговорена та схвалена на засіданні кафедри історії України Донецького національного університету 27 лютого 2003 р.
Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Монографія складається зі вступу, шести розділів, висновків, переліку посилань та додатків. Останні вміщують 39 таблиць та 108 текстово-цифрових матеріалів. Загальний обсяг монографії становить 624 сторінки (40 авт.арк.).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі монографії обґрунтовано вибір теми, її актуальність, зв`язок з науковими програмами, визначено хронологічні та територіальні межі, мету, завдання, об`єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, апробацію одержаних результатів та особистий внесок дисертанта.
У першому розділі-“Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” –розкриваються відповідні аспекти проблеми. Автор монографії, враховуючи доробки попередніх дослідників, і погоджуючись в основному з історіографічними підходами Ю.Шаповала 2, В.Ченцова 3 та М.Шитюка 4, обґрунтовує свою історіографічну концепцію, виходячи з хронологічного та проблемно-тематичного підходу. Розглянемо публікації періоду з середини 1980-х рр. і далі згідно запропонованої класифікаційної схеми 5. Усі відповідні роботи можна віднести до дванадцяти груп.
Перша група - дослідження загального характеру - включає праці, що демонструють еволюцію поглядів учених на сутність тоталітарного режиму та його інституцій, у тому числі й карально-політичних структур. Це роботи, в яких досліджуються сталінізм та сталінщина. До них треба віднести монографії В.М.Даниленка, Г.В.Касьянова, С.В.Кульчицького, Ю.І.Шаповала 6. У цих працях закладено підвалини методологічних підходів до розгляду специфічних проявів імперських амбіцій щодо України; репресивного змісту радянського режиму. У роботах не тільки були досліджені визначені проблеми, але й накреслені головні напрямки подальшого вивчення політичних репресій в Україні.
До другої групи (історіографічні та джерелознавчі роботи) слід віднести порівняно невелику кількість наукових розвідок. Постановкою проблеми історіографії політичних репресій можна вважати виступ Ю.І.Шаповала на V Всеукраїнській конференції з історичного краєзнавства 7. Окремі складові історіографії розглядаються в статтях О.Бажана та С.Литвина 8. Але у найбільш узагальненому вигляді сучасну історіографію репресивної діяльності органів держбезпеки викладено в названих вище монографіях Ю.І.Шаповала, В.В.Ченцова та М.М.Шитюка. Єдиною комплексною роботою джерелознавчого характеру є праця С.Білоконя 9. Об`єктом його вивчення стали основні групи джерел, проте з-поміж документів Державного архіву Служби безпеки України автор обмежився аналізом виключно архівно-слідчих справ. Окремі питання документальної бази проблематики розглядаються в статтях В.Дніпровця, В.Войналовича, Г.Капустяна, О.Гранкіної, О.Лошицького, М.Делегана, Д.Архірейського і В.Ченцова 10, в яких накреслено нові напрямки досліджень та залучено до наукового обігу відповідні архівні матеріали.
Вивченню процесів еволюції радянської каральної системи присвячені роботи третьої групи. Це - монографія З.Г.Лихолобової, публікації В.І.Пристайка, О.М.Пшеннікова, Ю.І.Шаповала та В.Жезицького 11. У цьому напрямку, на наш погляд, є певні перспективи подальших розробок –на основі новітніх джерельних відкриттів.
Праці четвертої групи присвячені вивченню певних напрямків у репресивній діяльності органів держбезпеки. До них належать монографії О.М.Бута і П.В.Доброва, А.М.Русначенка, Ю.З.Данилюка і О.Г.Бажана, статті В.В.Калініченка, Д.Архірейського і В.В.Ченцова, С.Гнітько, В.Бутенка, Р.Маньковської, В.Прилуцького та ін. 12. Функціонуванню механізму органів держбезпеки в Україні присвячені статті В.Ченцова, В.Барана, О.Божка, В.Очеретянка, Р.Подкура 13. Необхідно виділити дослідження Б.Чирка, О.Рубльова і В.Репринцева, Г.Стронського, Ю.Луцького, Ж.Тростановського, у яких висвітлюються національні аспекти репресій 14. Осібно також слід відзначити публікації щодо релігійних переслідувань з боку органів держбезпеки, здійснені М.Шкаровським, В.Войналовичем, В.Пащенком, Н.Рубльовою15. На разі, цей напрямок дослідження розробляється достатньо інтенсивно, насамперед, силами вчених, як із центральних, так і периферійних наукових і навчальних установ.
Територіальні особливості репресій висвітлено у збірнику “Вінниця: злочин без кари ...”, наукових розвідках М.М.Шитюка, З.Г.Лихолобової, Т.Бикової 16, що становлять п`яту групу нашої класифікації. Специфічність цих робіт полягає у тому, що їх автори на загальному тлі репресій в СРСР та в Україні намагаються з`ясувати місцеві особливості, певні закономірності та притаманні цим конкретним територіям характерні риси, які залежали від багатьох чинників та визначали загальні обсяги та наслідки репресій, їх динаміку та спрямованість.
Серед найбільш фактологічно повних та глибоких за змістом робіт, що охоплюють основні аспекти репресивної діяльності каральних органів в окремі періоди радянської історії, необхідно виділити монографії Ю.І.Шаповала та В.В.Ченцова 17. Однак, маємо відзначити, що цей напрямок досліджень залишається у сьогоденні одним із найменш розроблених.
Аналіз окремих архівно-слідчих справ та їх комплексів становлять найбільшу за обсягом групу робіт. Це дослідження В.І.Пристайка і Ю.І.Шаповала, Г.В.Касьянова, А.Балабольченка, С.А.Кокіна і О.М.Пшеннікова, В.І.Марочка 18. Цей напрямок має певні перспективи вивчення, тому що дослідники розглядають у своїх розвідках найбільш відомі процеси, а відповідні архіви зберігають ще багато недосліджених справ.
Близькими до сьомої групи, хоча й зі своїми особливостями, є роботи, в яких висвітлюються долі жертв державного свавілля. Останнім часом такі публікації набули найбільшого розповсюдження. Це –окремі збірники, а також статті О.Старовойтової, В.Петрова, І Іллєнка, Р.Пирога, В.Ченцова, В.Даниленка, А.Санцевича, О.Бута і Є.Зозулі, В.Василенка, Г.Швидько, А.Лисенка 19. Важливою особливістю вказаних праць є їх спрямованість –перш за все, відновити в людській пам`яті імена незаконно засуджених з метою попередження нащадків про можливі загрозу і наслідки тоталітарного режиму. Водночас наукове підґрунтя цієї історіографічної групи публікацій потребує подальшого теоретичного вдосконалення.
Дослідження, що стосуються “фігурантів з іншого боку” –тих, хто катував (керівників органів держбезпеки, слідчих, прокурорів тощо), належать до дев`ятої групи. Йдеться про праці Н.Петрова і К.Скоркіна, Ю.Шаповала, В.Пристайка і В Золотарьова, В Чисникова, Ю.Лиснюка 20.
Доречно також виділити аналітичні розробки історичних аспектів юридичного забезпечення репресивної діяльності органів державної безпеки в працях І.Біласа, І.Усенка, В.Окіпнюка 21. У цій групі є достатньо “білих плям”; особливо це стосується комплексного дослідження підзаконних актів та відомчих наказів, розпоряджень тощо.
З огляду на мету нашого дослідження маємо особливо виділити роботи статистичного та соціологічного напрямку, в яких пропонуються кількісні аналізи, містяться узагальнення щодо діяльності каральних органів та з`ясовується реальна спрямованість їхніх дій. На разі серед вказаної групи можна назвати монографію О.Сувенірова, статті В.Цапліна, О.Дугіна, О.Лебедева, В.Земскова, Д.Табачника 22. Треба зазначити, що ці праці, здебільшого, обмежуються спробами визначити загальну кількість репресованих чи їх окремих категорій. Загалом, історико-статистичні та соціологічні дослідження діяльності органів державної безпеки, порівняно з іншими групами запропонованої історіографічної класифікації, залишаються у стані найменшої розробки. Саме тому цей напрямок обрано як провідний у пропонованій нами праці.
Важливо також виділити окремою групою наукові розвідки з питань реабілітації репресованих і діяльності різних органів та установ у цьому напрямку. До них відносяться публікації Б.Вікторова, Є.Скляренка, О.Бойка, І.Вернидубова, О.Мусієнка, Є.Цокура 23.
Здійснений аналіз історіографії свідчить, що, здебільшого, автори наведених робіт не обмежуються вузькофаховим підходом при вирішенні визначених завдань та намагаються охопити якомога ширше коло об`єктів та предметів вивчення вказаної проблеми. Саме тому обраний нами принцип класифікації передбачає наявність домінуючої ознаки, що зумовила запропонований розподіл результатів досліджень.
Узагальнення та аналіз літератури з проблем репресивної діяльності органів державної безпеки радянських часів дозволяє зробити такі висновки.
По-перше, праці загального характеру накреслили напрямки подальшої розробки проблеми у цілому та особливостей її проявів безпосередньо в Україні. При тому феномен сталінізму, на наш погляд, до кінця ще не досліджений, бо поки що залишаються нез`ясованими питання щодо причин появи цього явища саме на теренах Радянського Союзу, його закономірностей та випадковостей. Остаточно не визначені психологічні та мотиваційні чинники виникнення сталінізму.
По-друге, можливість розширення джерельної бази (насамперед, за рахунок розтаємничених архівів спецслужб та закритих фондів колишніх партійних архівів) на початковому етапі надихнула багатьох учених на вивчення окремих архівно-слідчих справ та так званих персоналій репресованих. На сьогодні ця історіографічна група є найбільшою за обсягом публікацій. Цей напрямок, незважаючи на його соціальне значення, не можна вважати провідним, так як праці мають схожі риси, структуру та не відрізняються наявністю оригінальних висновків.
По-третє, вивчення ролі керівної партії, держави у створенні каральних органів та спрямуванні їхньої діяльності загалом є одним із найбільш розроблених науковцями напрямків, у якому найближчим часом немає сенсу чекати принципово нових підходів та оцінок.
Нарешті, розробка окремих напрямків репресивної діяльності органів державної безпеки, їх територіальних та часових особливостей тільки-но набирає необхідних “обертів”; тут ще багато залишається нез`ясованого.
Майже недослідженими є реальна спрямованість репресій та їх наслідки в аспекті статистико-соціологічних показників. Запропонована монографія є першою спробою комплексного вирішення цих питань.
Джерельну основу монографії складають, перш за все, архівні документи органів державної безпеки. Базовим є фонд 42 “Оперативно-статистична звітність” Державного архіву Служби безпеки України (ДА СБУ), що обумовлено специфікою дослідження. Опрацьовано 107 справ, які охоплюють період з 1927 р. до 1960 р. Документи можна об`єднати у такі групи: 1)статистичні книги обліку, 2)зведені статистичні таблиці, 3)таблиці обліку слідчих справ, 4)короткі статистичні аналізи, 5)цифрові відомості щодо притягнутих по окремих видах злочинів, 6)різного роду довідки, 7)відомості руху слідчих справ, 8)підсумки оперативно-слідчої роботи, 9)результати завершених справ.
Структурно вони складаються з: а) комплексних за змістом статистичних документів (за певні періоди) загалом по Україні, б)таких само –у межах округів, областей, регіонів, в)окремих відомостей відносно різних показників оперативно-слідчої роботи та її результатів.
Ці документи не були розраховані на ознайомлення з ними дослідників, тому й відрізняються наявністю таких деталей, що дають сьогодні змогу розкрити механізми реальної діяльності каральних органів. Їх особливість полягає ще й у тому, що зазвичай специфічно cтатистичний їх характер доповнювався, хоча й не завжди, певним аналізом, здійсненим для керівництва органів держбезпеки. Документи засвідчують не тільки наслідки каральної практики у різні часи, на різних територіях, різними структурними підрозділами ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, а й її дійсну спрямованість щодо певних національних та соціальних груп населення з їх внутрішніми ознаками та рисами. Ці документи упродовж років створювалися за різноманітними формами, які значно відрізнялися між собою, тобто –фактом є відсутність загальної схеми викладу, що значно ускладнює роботу дослідника. Значним недоліком цієї джерельної групи також є неповнота даних щодо певних термінів часу. Окрему джерельну групу становлять різного роду матеріали, що супроводжували статистичні: листування, протоколи, вказівки, текстові звіти тощо. Необхідно відзначити, що документи фонду “Оперативно-статистична звітність”, як джерельний комплекс, вводяться до наукового обігу вперше.
Документальну базу дослідження складають також документи фонду “Колекція друкованих видань” (КДВ) того ж Державного архіву Служби безпеки України. Ми використали обвинувальні висновки у справах, які бралися за взірець під час підготовки “тиражування” подібних територіальними підрозділами органів держбезпеки. Вагомість цих матеріалів полягає у тому, що вони дозволяють простежити еволюцію діяльності відповідних органів та спрямованості їх інтересів.
У роботі використано документи фондів обліково-архівних підрозділів УСБУ в Донецькій та Луганській областях –Архівів тимчасового зберігання документів. Це, перш за все, архівно-слідчі справи, яких автором було опрацьовано понад 10 тисяч. Окрім того, було узагальнено та проаналізовано дані з журналів обліку архівно-слідчих справ, журналів протоколів особливої трійки НКВД та рішень НКВД і Прокурора СРСР, книги, в яких фіксувалися виконання смертних вироків, а також картотеки обліку реабілітованих та нереабілітованих громадян.
Серед матеріалів Центрального державного архіву громадських об`єднань України (ЦДАГО України) важливе значення для дослідження мають документи “Окремої папки”: протоколи з виписками та матеріали до них, довідки, постанови політбюро ЦК КП(б)У. Їх аналіз дозволяє з`ясувати механізм, форми і методи дії репресивного апарату, тобто –сприяє вирішенню поставлених у нашій роботі завдань.
Другий комплекс документів “Окремої папки” складають матеріали “Комісії з політсправ при ЦК КП(б)У”, яка здійснювала попередній розгляд кримінальних справ політичного характеру. До цієї комісії надходили: 1)найбільш резонансні справи; та 2)справи, які передбачали вироки з застосуванням вищого заходу соціального захисту.
Загальне уявлення про події, що відбувалися, можна скласти за документами оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У. Вони дозволяють зорієнтуватися у самій “анатомії” партійного керівництва. Важливе місце у цій сукупності матеріалу належить документам стосовно кадрових питань в органах держбезпеки, прокуратури, суду. За ними чітко простежується роль вищого партійного керівництва в організації та здійсненні політичних репресій.
У фондах Державного архіву Донецької області знайдено та вивчено матеріали “Окремої папки” обкому партії щодо діяльності апарату УНКВД та його керівництва, а також документи первісних партійних організацій обласних управлінь НКВД-МГБ-КГБ, міських та районних відділів та відділків держбезпеки. Саме вони дозволяють відновити внутрішню обстановку в цих структурах, стосунки між керівництвом, партійними осередками, рядовими працівниками.
У роботі широко використано також матеріали центральної та місцевої преси. Тогочасні публікації сприяють відновленню атмосфери, що існувала в радянському суспільстві у цей час, та виявити найбільш специфічні риси в діяльності органів держбезпеки.
Частину документів (у копіях) отримано з Московського музею та громадського фонду імені А.Сахарова. Зокрема, протоколи засідань політбюро ЦК ВКП(б) та матеріали до них, накази й оперативне листування НКВД СРСР.
Окрему групу складають документи, що вийшли друком у Російській Федерації. Йдеться про збірники “Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне”24. Надруковані там матеріали дають можливість більш широко розглянути питання, що стосуються проблеми дослідження.
Таким чином, використання широкого комплексу джерел створило необхідні умови для реалізації поставлених завдань.
Теоретико-методологічні засади дослідження ґрунтуються на двох фундаментальних принципах –історизму та об`єктивності. Принцип історизму передбачає реалізацію прагнень автора через усвідомлення сутності періоду, що вивчається, висвітлення процесів, подій та їх фігурантів з погляду сучасників, а також оцінку їх з точки зору законів та традицій того часу. Принцип об`єктивності вимагає відтворення минулого неупереджено, без кон`юнктурних перекручень, без “виправлень” колишніх подій задля доказу власних суб`єктивних наукових позицій.
Автором використано такі спеціально-історичні методи дослідження: історико-порівняльний, діалектичний, проблемно-хронологічний, системного та комплексного підходу, класифікаційний.
Застосування діалектичного методу полягає у висвітленні подій, явищ та їх наслідків і результатів у русі, протиріччях, взаємовпливах, взаємозалежностях та причинно-наслідкових зв`язках, з урахуванням обставин того часу. Проблемно-хронологічний метод обумовив не тільки технологічні аспекти дослідження, але і його структуру.
Зважаючи на необхідність та можливість отримання об`єктивного знання щодо минулого, маємо зазначити, що його рівень залежить від застосування до історії методів інших наук.
Відпрацьовані сьогодні квантифікаційні методи, що дозволяють здобути потрібні результати, неможливі при залученні тільки традиційної методики. У підвалинах використання кількісних методів акумулюються проблеми, викликані до життя безпосередньо історичною наукою та зумовлені логікою її розвитку. Математизація історії ставить за мету підвищення точності історичного дослідження, доказовості його головних положень та висновків, тобто збільшення можливостей науки у відтворенні минулого, його об`єктивного змісту.
Специфіка джерельного підгрунтя дослідження обумовила необхідність використання, поряд із спеціально-історичними, кількісно-статистичних методів, а саме: інтегрального, створення динамічних рядів, багатофакторного та індексного аналізу. Відсутність певної інформації вимагала також застосування екстраполяції наявних даних.
Водночас дослідження не є саме статистичним, бо у ньому статистичний аспект представлено на рівні фактологічної основи, а відповідні методологічні підходи та методи виконують тут лише допоміжні функції. Тому й змістовно роботу визначено як історико-статистичну.
Одним із необхідних елементів дослідження було встановлення аутентичності змісту статистичної звітності органів держбезпеки. Шляхом зіставлення виявлено багато фактів фальсифікації даних, метою якої було “досягнення” результатів, декларованих у завданнях керівництва більшовицької партії. Завдяки порівняльному аналізу різнопланових документів, автором відновлено реальні показники, які в узагальненому вигляді стали матеріалом для подальшого вивчення.
Багатоплановість вихідної статистичної бази викликала необхідність її ступеневого використання. Спочатку було зроблено тематичну диференціацію показників із складанням 39 таблиць та 108 текстових матеріалів, розміщених у додатках. На їх основі оформлено 172 проміжних таблиці та 68 діаграм. Вони використані безпосередньо для аналізу та висновків у відповідних розділах роботи.
Застосовані теоретико-методологічні принципи та використані методи дозволили висвітлити певні аспекти проблеми та всю її загалом у взаємозв`язку з процесами та подіями, що відбувалися в Україні та СРСР у визначений період.
У другому розділі монографії –“Технологія репресій” –розглядаються основні форми діяльності органів державної безпеки. Виділено такі з них: 1)поточна робота, 2)створення механізму дій за принципом “роби ТАК само”, 3)підготовка “резонансних справ” та проведення показових процесів , 4)”масові операції”.
Перший напрямок передбачав декілька складових: а)так званий облік “неблагонадійного” елементу (контрреволюційного, антирадянського –за професійною термінологією органів держбезпеки); б)постійний нагляд за цією категорією населення; в)арешти та провадження слідства стосовно особливо “ненадійних”; тут маємо виділити дві підгрупи: а)”визначні справи” та б)інші.
Другий напрямок поточної діяльності органів державної безпеки полягав у “реалізації” оперативної інформації щодо “політично неблагонадійного елементу”, а також осіб, на яких мався відповідний компромат. Це передбачало порушення справ та провадження слідства з подальшим розглядом на судових засіданнях або надзвичайними позасудовими органами.
До “визначних” треба віднести справи “Українського національного центру” (УНЦ), “Української військової організації” (УВО), “Антирадянської військової організації “Весна”, “Всеукраїнського троцькістського центру”, “Троцькістсько-терористичної організації”. Цим процесам надавалося значної уваги під час обговорень на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У та ретельної розробки окремих елементів. У справах фігурували відомі особи –колишній голова Центральної Ради академік М.С.Грушевський, колишній заступник Голови Раднаркому та голова Держплану УСРР Ю.М.Коцюбинський, колишній нарком освіти України О.Я.Шумський, колишні члени ЦК Компартії Західної України Ф.В.Бей-Орловський, К.А.Максимович, Р.В.Турянський, велика група з командного складу РСЧА.
Так звані “інші” справи були підсумками повсякденної рутинної діяльності різних структурних підрозділів органів держбезпеки, на яких базувалася звітна “статистика”.
Керівними органами ГПУ-НКВД, з метою координації діяльності своїх місцевих підрозділів, активно використовувалося видання друкарським засобом обвинувальних висновків, які відповідали, як-то кажуть, “потребі часу”. Ці брошури, деякі з них на десятки сторінок, розсилалися на місця не тільки як зразки оформлення подібних документів, але й як керівні директиви. Тобто, серед працівників органів держбезпеки активно пропагувався та всіляко підтримувався широко відомий й, на перший погляд, безвинний принцип “Роби ТАК само”.
Найбільш розробленими були справи “Контрреволюційної повстанської організації “Українська Демократична Народна Партія” (1929 р.), “Українського хімічного центру” (1930 р.), “Шкідницької диверсійної організації на Єнакіївському заводі ім. Рикова об`єднання “Сталь” (1931 р.), “Шкідницької та диверсійної організації на Сталінському азотному заводі” (1931 р.), “Контрреволюційної організації в коксобензольній промисловості СРСР” (1931 р.), Загалом за період 1928-1934 рр. по Україні було завершено 134 подібних кримінальних справи.
У наступні роки такий спосіб керівництва та координації репресивної діяльності органів державної безпеки широко не застосовувався. Можливо, причини цього полягали у набутті на місцях “практичного досвіду”. Хоча доцільніше припускати, що у період 1937-1938 рр. головними стають не скільки якісні, як кількісні показники репресій.
Для каральних органів було замалим “нести свій тяжкий таємний хрест”, бо їх існування та самоутвердження багато у чому залежали від потреби постійно підкреслювати свою суспільну необхідність, доводити її гучними результатами “непомітної діяльності”. Партії та державі репресії були конче необхідні, перш за все, як важелі утримання влади, важелі панування.
Практичне втілення цього виявлялося у влаштуванні та проведенні показових процесів, і гучній реалізації резонансних справ. До них належали справи: “Про економічну контрреволюцію у Донбасі” (“Шахтинська справа”), “Контрреволюційної шкідницької організації у сільському господарстві України” та “Промпартії”. Хоча перші дві справи слухалися в Москві у Колонній залі Будинку спілок, вони мали широкий розголос в Україні –на місцях робилися спроби їх копіювання, з метою довести факт існування регіональних осередків. Особливість цих справ полягала у тому, що слухання проводилися відкрито; навколо них розгорталися широкі пропагандистські кампанії. Метою процесів було створення відповідної атмосфери в країні - настороженості, постійного очікування ворожих проявів та пошуку винуватців.
У 1937 р. директива ЦК ВКП(б) вимагала проведення у двох-трьох районах кожної області відкритих процесів над шкідниками у сільському господарстві з широким розголосом у пресі.
Підготовці “резонансних справ” та облаштуванню показових процесів у діяльності органів держбезпеки належало вагоме місце. На підмостки судової сцени виходили дві групи діючих осіб: 1)активних - судові та прокурорські працівники, що “захищали” державно-народні інтереси, та 2)пасивних –обвинувачені, яких необхідно було “викрити”, примусити до каяття та покарати. Була ще й третя група в цьому “ –глядачі, які свідомо чи ні, але, жили думкою, якби самому не потрапити на цей “акторський п`єдестал”.
Найбільш виразно всі суттєві моменти масових операцій виявилися в період “великої чистки” 1937-1938 рр. Це була не короткотермінова операція, а ціла низка послідовних дій, об`єднаних спільним завданням –“вичищенням країни” згідно директиви НКВД СРСР №00447, що визначала так звані “ліміти” для місцевих підрозділів. Керівники УНКВД неодноразово зверталися до центру з клопотанням щодо їх збільшення.
“Велика чистка” не обмежувалася “куркульсько-кримінальною” операцією. Вона включала так звані “національні” операції (див. Розділ 5) та репресування родичів заарештованих ворогів народу.
Отже, відбувалася ретельно спланована кампанія “вичищення” країни, внаслідок якої повинна була утворитися соціально-класова структура не “засмічена” стороннім брудом.
У цьому розділі роботи окремо розглядається правове підґрунтя репресій. Радянська держава, яка організовувала та реалізовувала репресії, спиралася на визначену юридичну основу, яку становили “Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління)”, затверджене 25 лютого 1927 р., та “Особлива частина” “Кримінального кодексу Української СРР 1927 року”. В екстремальні роки, наприклад, під час Великої Вітчизняної війни, динамічність легітимної бази не відповідала вимогам. Це призводило до повсякчасного та повсюдного порушення різного роду уточнень, роз`яснень щодо застосування чинного законодавства. Звідси –незаконні репресії, що ґрунтувалися на відповідних негараздах у правовому полі. У післявоєнні часи загалом продовжувалися “традиції”, закладені як у правничо-нормативну базу, так і у її правоохоронну та судову систему.
Згадані документи були керівними засадами, формальним орієнтиром для керівництва та рядових працівників органів держбезпеки в їх повсякденній роботі. Вони визначали напрямки діяльності, її акценти та можливі наслідки.
Третій розділ “Арешти та формули обвинувачень”присвячений дослідженню кількісних змін у цих ознаках репресій у певних часових вимірах.
Арешт особи, що була під підозрою, або на яку мали компрометуючий матеріал, був способом ізолювання з метою створення умов для ведення слідства. Окрім того, попереднє ув`язнення було одним із засобів покарання.
Загальна картина арештів має такий вигляд.
У 1927 р. –-х рр. органами державної безпеки в Україні було заарештовано 970301 особу 25
.
Розподіл арештів по періодах був таким:
перший період (1927 - 1929 рр.) –осіб,
другий -“- (1930 - 1936 рр.) –ос.,
третій -“- (“велика чистка” 1937-1938 рр.) –ос.,
четвертий -“- (1939-1940 рр.) –ос.,
п`ятий -“- (1941, 1943-1945 рр.) –ос.,
шостий - “ - (1946-1960 рр.) –ос.
Мінімальна кількість арештів припадала на два передвоєнних роки (шістнадцята частина за всі роки), а максимальна –на другий період (третина).
Загальна динаміка репресій була такою.
У другому періоді відбулося найбільше зростання арештів (у 5,4 раза); третій період характеризується їх зменшенням на 13%; у передвоєнні роки кількість заарештованих максимально скорочується (у 4,5 раза), із наступним збільшенням у воєнний роки (у 1,8 раза), та незначним зростанням (на 10%) –в останньому періоді.
У 1927-1933 р. кількість заарештованих органами держбезпеки постійно зростала. У 1934-1936 р. відбувалося поступове зменшення арештів. Потім, у 1937 р., - катастрофічне збільшення числа репресованих (понад десятиразове), із зменшенням наступного року (у півтора раза). У 1939 р. кількість заарештованих зменшилася в 9 разів. Наступного року знов відбувся “стрибок” репресій –збільшення у 4 рази. Роки Великої Вітчизняної війни у статистиці арештів мали достатньо стабільну динаміку зі схожими показниками в 1941- 1943 рр. та в 1944 –рр. Три післявоєнні роки характеризуються близькими даними по арештах, із поступовим їх зменшенням до 1960 р. Тільки у 1957 р. було порушено загальну тенденцію - кількість заарештованих зростає щодо попереднього року втричі.
Найбільше людей було заарештовано у 1937 р. –кожного шостого від загалу за всі роки; на другому місці був 1933 р. –заарештували кожного восьмого, а у 1938 р. –майже кожного десятого; порівняно великими були показники арештів 1931 р., 1932 р. та 1940 р. А 1934 р. –рр., 1952 р., 1954-1956 рр. характеризуються відносно незначними показниками арештів.
Таким чином, в репресивній діяльності органів держбезпеки можна констатувати значну мінливість у застосуванні арештів як за роками так і за періодами. Збільшення, зменшення чи певна стабілізація арештів були специфічною реакцією цих структур на зміни у внутрішній та зовнішній політиці.
Розподіл кількісних показників обвинувачень у 1927-1929 рр. характеризується поступовим удосконаленням їх змісту, що проявилося у переході від загальної фіксації обвинувачень (контрреволюційні, кримінальні, економічні, службово-посадові та інші) до їх деталізації, згідно відомчого поділу, на дві групи (“політичне забарвлення” та “характер злочинів”). При тому, віднесення до груп точно не регламентувалося, що призводило до значних розходжень в тлумаченні ознак. Як місцеві підрозділи держбезпеки так і в центральному керівництві достатньо вільно вирішували питання щодо “приналежності” заарештованих до тої чи іншої групи.
Особливість цього періоду в цілому полягала у тому, що органи ГПУ УСРР пристосовувалися до діяльності в нових умовах та відповідно корегували як власні форми обліку “контингенту”, який було віддано під їх “опіку”, так і переорієнтовували вектори у спрямуванні своїх репресивних дій.
1930-1936 рр. характеризуються значними політичними та соціальними потрясіннями, що не могло не позначитися на діяльності органів державної безпеки.
Уже на початку періоду показник обвинувачень у контрреволюційних злочинах перевищив три чверті від загалу. З`являється нова категорія –військові злочини. В роки голодомору відносна частка заарештованих за контрреволюційні злочини зменшилася до третини, але значно зростає показник кримінальних злочинів –більш ніж у чотири рази. Найбільшу кількість серед заарештованих за кримінальні злочини складали обвинувачені у розкраданні соціалістичної власності, що було реальним проявом дії закону від 7 серпня 1932 р. “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”.
У наступні роки, поряд із зменшенням кількості заарештованих, відбувався перерозподіл відносних часток обвинувачень: у 1935 р. обвинувачення у КР злочинах становили половину від загалу, а наступного року –майже три чверті.
Обвинувачення періоду “великої чистки” 1937-1938 рр. характеризувалися значним ступенем немотивованості та необґрунтованості, як стосовно “забарвлення”, так і характеру злочинів. Головним був факт арешту та засудження людини, а статистичні показники “підганялися” у звітах згідно уявлень місцевого керівництва УНКВД. Абсолютна частина обвинувачень була з групи контрреволюційних.
Співвідношення “політичного забарвлення”цього періоду мало такі характеристики: за національними “лініями”–близько третини від заарештованих; майже кожного шостого віднесли або до колишніх куркулів, або –до учасників КР буржуазних націоналістичних організацій, або –до інших контрреволюційних елементів; одного з двадцяти зафіксували як причетного до антирадянських політичних партій; стільки же рахували як кримінальних злочинців. Тільки один із тридцяти був визнаний фашистом. До колишніх білогвардійців віднесли одного з тридцяти семи заарештованих, а до контрреволюційних церковників і сектантів –одного із сорока двох .
Розподіл репресованих за характером інкримінованих злочинів був таким: близько половини обвинувачували у контрреволюційній повстанській діяльності, кожного п`ятого –у шпигунстві, восьмого –у контрреволюційній (антирадянській) агітації, чотирнадцятого –у диверсіях, дев`ятнадцятого –у шкідництві, тридцять восьмого –у терористичній діяльності.
Кількісні показники, що характеризують обвинувачення заарештованих у 1939-1940 рр. значно відрізнялися від подібних у роки “великої чистки”. Було здійснено зміну поняття “політичне забарвлення” на більш прагматичне –“забарвлення антирадянської діяльності”. Значно зменшився перелік обвинувачень. Простежується відсутність жорсткого планування обвинувачень згори та необхідність виконувати ці плани-ліміти.
Паралельно відбувався процес пристосування каральних органів до нових умов, що призвело до створення нового балансу у співвідношенні відсоткових показників обвинувачень.
Напад фашистської Німеччини на СРСР вніс суттєві корективи в діяльність органів НКВД і НКГБ. Архівні матеріали НКВД УРСР за 1941 р. мають фрагментарний характер три чверті осіб було репресовано у превентивному порядку; кожного п`ятого було притягнуто за антирадянську агітацію, а кожного десятого –за спекуляцію.
Новий етап у діяльності органів держбезпеки розпочався з поступовим звільненням Червоною Армією окупованої території.
З числа заарештованих у 1943-1945 рр. понад половину було обвинувачено у зрадництві та пособництві окупантам, майже чверть –у повстанській діяльності, понад десяту частину –у шпигунстві. Антирадянська агітація інкримінувалася щодо 4,0% заарештованих. П`яте місце “займали” репресовані за перехід на бік ворога –,3% від загалу. За дезертирство, посадові й інші злочини було притягнуто 2,3%, за участь в антирадянських організаціях –,0%.
Поняття “післявоєнний” період у діяльності органів держбезпеки є достатньо умовним. Воєнні дії Великої Вітчизняної війни завершилися Днем перемоги. Формально це означало початок діяльності НКВД у мирні часи, тобто –повернення до “традиційної клієнтури” –антирадянщиків, саботажників, шкідників тощо. Водночас, продовжувалася діяльність по виявленню та “знешкодженню” воєнних злочинців і осіб, заплямованих співробітництвом з окупаційною владою та фашистськими спецслужбами. Третім напрямком була боротьба проти ОУН у західних регіонах.
Як правило, при визначенні обвинувачень домінували охоронницькі тенденції, спрямовані на збереження та зміцнення державно-соціального ладу, що існував.
У четвертому розділі “Соціальний склад жертв органів держбезпеки” аналізуються кількісні дані щодо змін у спрямованості репресій відносно певних груп населення. Поняття “соціальна належність” було далеким від наукової термінології, більш широким ніж термін “клас” та спиралося на фахову належність або “внутрішні для органів держбезпеки ознаки”. У структурах каральних органів соціальна належність межувала з іншим поняттям –“соціальне походження”. У разі потреби ці поняття підміняли одно одне.
Радянська влада здійснювала політику диференціації населення за “соціально близькими” та “соціально ворожими” групами, із відповідним ставленням до них.
Зміни в соціальній структурі суспільства наприкінці періоду нової економічної політики викликали певні корективи в соціальній спрямованості діяльності карального апарату.
Підвищена увага до соціальної належності репресованих в органах ГПУ реалізувалася шляхом її більш широкої диференціації. Якщо у 1927 р. органи держбезпеки ототожнювали заарештованих за десятьма категоріями, то наступного –за двадцятьма п`ятьма.
Змінювалися й “акценти” у спрямованості репресій. Так, в 1927 р. найбільшу частку серед заарештованих становили службовці, на другому місці були селяни, до яких “наближалася” група осіб без визначених занять; робітники займали лише четверте місце. Наступного року співвідношення заарештованих за соціальними групами змінилося: майже вдвічі зменшилася кількість заарештованих службовців, робітників, військовослужбовців та осіб без визначених занять, але збільшилися арешти серед селян, приватних власників, спеціалістів та кустарів. Серед селян-одноосібників за рік значно зросла кількість заарештованих куркулів та середняків.
Отже, на протязі двох останніх років реалізації непу відбулися принципово важливі зміни у соціальній спрямованості в діяльності органів державної безпеки –вони зосередили свою увагу на тих групах та прошарках, які були прихильниками цієї політики та чинили опір її “згортанню”.
Особливість наступного періоду полягає у тому, що внаслідок проведення примусової колективізації, розкуркулення та індустріалізації соціальний склад населення України, безумовно, змінився. Це обумовлювало появу нових напрямів у реальній соціальній спрямованості політичних репресій.
У 1931 р. селяни-одноосібники складали майже половину від загалу репресованих, службовці –п`яту частину; кожен восьмий був без визначених занять, а колгоспником –кожен двадцятий; показники інших категорій були на рівні 1-2%. Одночасно кількість репресованих куркулів збільшилася, порівняно з даними 1928 р., у 11 разів, середняків - у 5 разів, а незаможників –у 2 рази.
Основне вістря так званого “оперативного удару” на селі у 1932 р. було спрямовано на середняків-одноосібників, колгоспників та куркулів, а в містах серед репресованих переважали службовці та робітники. Третину заарештованих колгоспників складали рядові члени артілей; кожен сьомий був бухгалтером, рахівником; завгоспом або комірником; кожен восьмий –головою колгоспу; кожен десятий - членом правління, двадцятий –бригадиром, а тридцятий - головою сільради.
У 1933 р. значно збільшується кількість заарештованих приватних власників, колгоспників, військових, кустарів та службовців із збільшеним питомої ваги цих груп.
У наступні роки відбувалася певна “соціальна переорієнтація” репресій. Це позначилося у збільшенні серед заарештованих відсоткових показників службовців, “колишніх людей” та куркулів, і у зменшенні –робітників та колгоспників.
У період “великої чистки” її організатори та виконавці достатньо своєрідно трактували поняття “соціальна належність”. Але обходити його вони не могли, з огляду на соціально-політичну спрямованість карально-політичних дій. Адже метою репресії була саме соціальна чистка.
В Оперативному наказі НКВД СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р. виділялися групи населення, на які безпосередньо було зорієнтовано каральні дії: 1)репресовані у минулому колишні куркулі, 2)колишні церковники й сектанти, 3)кадри антирадянських політичних партій, 4)колишні активні учасники бандитських повстань, білі карателі, репатріанти тощо, 5)кримінальні злочинці. Віднести їх до “соціальних груп” можна лише умовно. Пізніше ці групи узагальнили: колишні куркулі, активні антирадянські елементи та кримінальні злочинці.
У центральному апараті НКВД УРСР у 1937-1938 рр. шляхом перерозподілу здійснювали “корегування” отриманих з обласних управлінь звітних даних щодо соціальної належності репресованих. Найбільше це торкнулося групи “колишніх людей” (збільшили на три чверті) та декласованих (збільшили майже на чверть). Водночас було зменшено звітні дані по групах кустарів, непрацюючих, службовців, одноосібників, колгоспників, робітників, працівників НКВД та осіб без визначених занять.
Отже, відбувалася елементарна підтасовка даних за категоріями репресованих для імітації спрямованості репресій на соціально ворожі групи. Водночас, майже не були “зачеплені” такі “соціально ворожі” групи, як колишні куркулі та служителі релігійних культів. Можна лише припускати, що плани-ліміти по цих групах було виконано.
“Корегування” робилися також із метою довести необхідність самих репресій та обґрунтувати їх спрямованість. Автори та виконавці фальсифікацій виходили з реальних сумарних даних у конкретних регіонах та проводили довільні зміни абсолютних показників відповідних груп. Збільшення або зменшення даних здійснювалося у досить значних діапазонах.
Таким чином, інспіровані згори репресії, що нібито мали за мету “вичищення” країни від ворожого, соціально-небезпечного елементу, перетворилися у низку масових каральних операцій, жертвами яких стали невинні люди –робітники, службовці, колгоспники…
У вересні 1939 р. до СРСР було приєднано західноукраїнські землі, що обумовило не тільки підвищену “увагу” органів держбезпеки до населення нових територій, а й перенесення репресивних “наголосів” на відповідні соціальні групи колишніх громадян “панської Польщі”.
Якщо у 1939 р. на загальному тлі переходу від тотальної чистки до повсякденної роботи органи НКВД зменшили соціальний тиск, то на протязі 1940 р., у зв`язку з новими завданнями, пов`язаними з “воз`єднанням” західних земель, цей аспект було зміщено на другий план.
Основним завданням на території Західної України постала чистка політична. Тому й у звітності виникає нова категорія “інші”, яка у обох частинах України стає домінуючою. Соціально ворожі групи - “колишні люди”, куркулі, декласовані елементи - поступаються перед нею.
Масштаби арештів майже у всіх соціальних групах Східної України в 1940 р., також зросли.
Велика Вітчизняна війна внесла суттєві зміни в діяльність органів держбезпеки. А це позначилося у “перерозподілі” спрямування обвинувачень по соціальних групах. Період характеризується тим, що серед репресованих значну частку складали особи, які дійсно вчинили злочини - зрадники, карателі, пособники, шпигуни тощо.
Загалом, оцінюючи кількісні показники, що характеризують реальну спрямованість репресій за соціальними групами у період війни, слід зазначити, що йшлося про намагання вирішувати ці завдання у значних масштабах та з певними результатами.
Період 1946 –кінця 1950-х рр. своїм змістом у діяльності органів держбезпеки мав два основних напрямки: 1)організацію пошуків, проведення слідства та покарання воєнних злочинців, 2)“традиційну” репресивну діяльність щодо дійсних та уявних ворогів влади.
Основними соціальними групами, які були об`єктами пильної уваги органів НКГБ-МГБ-КГБ у післявоєнні роки, стали службовці, робітники та колгоспники.
Аналізуючи загалом кількісні показники, що характеризують зміни соціального складу репресованих в Україні періоду кінця 1920-1950-х рр., слід зазначити такі моменти.
Репресії органів державної безпеки в ці роки мали безперечний соціальний зміст. На кожному з етапів “перманентної соціалістичної революції” ці органи вістря своєї спрямованості налаштовували щодо тих соціальних груп, які дійсно або уявно “не вписувалися” у загальну схему чергових перетворень.
Пік репресій припадав на 1937-1938 рр., коли було зроблено спробу саме соціальної чистки, із метою створення соціально однорідного суспільства. Відсутність масового опору представників “нерадянських соціальних груп” (“колишніх людей”, приватників, куркулів, селян-одноосібників, служителів релігійних культів, декласованих) “революційним перетворенням” радянської влади змушувала органи держбезпеки маніпулювати у звітах щодо соціальної належності репресованих.
У два передвоєнні роки основні зусилля каральних органів було спрямовано на проведення соціально-політичної чистки в західних областях України.
У роки війни репресивна діяльність органів держбезпеки значно менше виявляла соціальну спрямованість, оскільки в цей період значна частина їх зусиль була спрямована проти реальних злочинців, основною ознакою яких була не соціальна належність, а дійсно скоєні протиправні дії. Але й у цей період, поряд із боротьбою проти дійсних державних злочинців, органи держбезпеки продовжували проводити незаконні політичні репресії.
У післявоєнні роки, поряд із продовженням пошуку воєнних злочинців, структури МГБ-КГБ повертаються на традиційні рейки боротьби з “невдоволеними”, але –без певних соціальних акцентів.
Наявність двох, на перший погляд, достатньо схожих термінів –“соціальна належність” та “соціальне походження” (“соціальне минуле”) давала змогу органам держбезпеки вільно маніпулювати ними. Це, зокрема, проявлялося у практиці заміни форм звітності, які не дозволяли реально виявляти категорії, що дійсно підпадали під репресивні жорна.
Органи державної безпеки у своїй діяльності намагалися постійно доводити партійно-державній владі потребу у своїх функціональних “послугах”, які реалізувалися у розгортанні політичних репресій. Цей фактор вносив певні “суб`єктивні” корективи в соціальну спрямованість репресій.
Аналіз статистичних даних дозволив зробити такі узагальнення.
Наприкінці 1920-х рр. серед репресованих зафіксовано шість національностей. Найбільшою була група українців - більше половини від загалу; євреї складали третину, а росіянином був кожен восьмий із сотні заарештованих. Показники арештів поляків, німців та молдаван були незначними.
Українці “передували” з обвинуваченнями у злочинах контрреволюційних, службово-посадових, економічних та за забарвленням “церковники й сектанти”, росіяни –у злочинах військових, а євреї –у кримінальних. Аналіз кількісних характеристик національних компонентів у репресіях цього періоду свідчить, що вони не мали принципового характеру.
У період суцільної примусової колективізації та розкуркулення різко збільшилися абсолютні та відносні показники арештів серед українців, що, на наш погляд, було свідченням акцентування переслідувань саме у цій національній групі.
Зміни у національному складі репресованих у 1936 р. (порівняно з даними попередніх років) не дозволяють робити будь-які припущення щодо ознак майбутніх національних чисток.
Масові репресії 1937-1938 рр. були ініційовані лютнево-березневим пленумом ЦК ВКП(б). Але його матеріали свідчать, що національні відтінки майбутньої “великої чистки”там не декретувалися. Вони фіксуються лише в окремих виступах навколо ворожої діяльності “японо-німецько-троцькістських елементів”. У заключному слові 5 березня Й.Сталін ані словом не обмовився з питання національних аспектів у репресіях. Але, це не означає, що в плануванні та організації діяльності органів державної безпеки тих років національні компоненти були відсутні. Вони ззовні були прихованими та чекали свого часу.
Проведення наступних національних чисток регламентувалося настановами керівництва органів держбезпеки СРСР.
Оперативний наказ НКВД СРСР №00485 від 11 серпня 1937 р. визначав проведення з 20 серпня до 20 листопада 1937 р. “польської операції”. “Німецьку операцію”було розпочато згідно наказу НКВД СРСР №00439 від 25 липня 1937 р., за яким органи держбезпеки повинні були репресувати німецьких підданих, тобто - іноземців. Фактично ж заарештовано було значну кількість німців, що були громадянами СРСР. 11 грудня 1937 р. було підписано директиву НКВД СРСР №50215 щодо репресування греків, обвинувачених у шпигунській на націоналістичній антирадянській діяльності”. У грудні 1937 р., згідно телеграми НКВД СРСР № 50499, в Україні було розпочато “латиську операцію”. Відповідно до телеграми НКВД УРСР від 29 грудня 1937 р. за №83921 було розгорнуто операцію щодо сіоністів, спрямовану проти єврейських активістів. За наказом НКВД СРСР № 00593 - 1937 р. проводилася “харбінська операція”, спрямована проти китайців, корейців, японців та громадян інших національностей - колишніх працівників Китайсько-Східної залізниці (КВЖД).
Можна простежити певні наголоси в цій кампанії, якщо порівняти відносні показники національних груп у загалі населення України та відсотки арештів у цих групах.. Так, загальна кількість поляків становила лише 1,5% від населення України, а частка репресованих серед них дорівнювалася 18,9%; німці становили 1,4% населення, а частка репресованих - 10,2%; греки, відповідно, 0,4% та 2,3%.. Отже, репресії щодо поляків, німців та греків були значно жорстокішими, ніж в інших національних групах.
Безперечно, у 1937 р. репресії мали певні національні компоненти. При цьому, загальна чисельність репресованих українців була на 10198 осіб більше сумарної кількості репресованих усіх інших національностей.
У 1938 р. “національна чистка”продовжувалася, але вона була лише “підчищенням”, завершальним етапом цієї репресивної кампанії.
У 1939-1940 рр. основну свою діяльність органи держбезпеки зосередили на Західній Україні, включеній до складу СРСР. Це позначилося на зміні пріоритетів у національній спрямованості репресій. Понад сорок відсотків заарештованих у 1939 р. були поляками; частка українців становила третину; а євреїв –близько сьомої від загалу. Відносний показник росіян був меншим п`яти відсотків. В інших національних групах арешти були незначними. Наступного року відносні показники арештів поляків та українців наблизилися до третини від загалу, а у всіх інших національних групах залишилися на попередньому рівні. Тобто, це був період “вичищення”новоприєднаної території загалом, із певними національними наголосами, обумовленими складом місцевого населення.
Дані щодо національного складу репресованих у 1941 р. відсутні. У 1943-1945 рр. органи держбезпеки заарештували на території України 82199 осіб, з яких 85% були українцями, 7%- росіянами, 5% - німцями, 0,4% - євреями… Особливість національного складу репресованих в роки війни обумовлюється обставинами того періоду. По-перше, велику частку чоловічого населення призвали до армії. Значна частина населення була евакуйована в східні регіони СРСР. Реально жертвами переслідування з боку органів держбезпеки могли бути ті, хто лишався на окупованій території, або –військовослужбовці. Найбільшу частку становила перша категорія, тому що йдеться про обвинувачення, в основному, у співробітництві з окупантами. Ці обставини й обумовили відповідне співвідношення арештів у національних групах. Окрім того, слід враховувати такі моменти: 1)німецьке населення на початку війни було депортоване з України, 2)греки зазнали великих втрат у період “великої чистки”. Водночас, сам характер обвинувачень періоду війни свідчить про відсутність чітко окресленої національної спрямованості в репресіях.
За період 1946-1957 рр. органами держбезпеки в Україні було заарештовано 115938 осіб . Вони належали до 41-ї національної групи. Майже 90% були українцями, 5% - росіянами, 1,1% - поляками та 1,0% - євреями. По всіх інших групах відсотковий показник був менше одного процента. При тому, територіально розподіл арештів по національних групах не мав будь-яких специфічних моментів.
Отже, одним із компонентів репресивної діяльності органів держбезпеки в Україні кінця 1920-х –-х рр. був національний. У різні періоди він проявлявся з різними нюансами. Безпосередньо у проявах національної спрямованості репресій існували як “спокійні” так і “екстремальні” періоди. Останні характеризуються різкими “скачками” абсолютних кількісних даних, надзвичайними відносними показниками Документальним підтвердженням національної спрямованості репресій є наявність у статистично-звітній документації органів держбезпеки показників по так званих “національних лініях”.
Шостий розділ –“Вироки та рішення” - фіксує зміни у кількісних характеристиках, що остаточно визначали долю репресованих.
Долю заарештованого органами держбезпеки вирішували не тільки суди. Радянська каральна система із самого початку свого існування запровадила та широко використовувала так звані позасудові органи.
За період 1927-1928 рр. статистичні дані щодо винесених вироків та рішень по справах, слідство у яких проводили органи ГПУ УСРР, відсутні. Тогочасна схема статистичної звітності передбачала лише дані по так званому “спрямуванню” справ на розгляд. Тобто, органи держбезпеки відповідали тільки за підготовку кримінальних справ, а їх результати не враховувалися у статистиці.
У 1930-1936 рр. проявляються три основні тенденції: 1)зменшення процентних показників розстрілів, заслань і висилань, 2)зростання відносних часток ув`язнення, 3)стійке збільшення виправдань та звільнень, з швидким їх падінням у останні два роки.
Загалом за весь період “великої чистки” на території УРСР було засуджено 198918 осіб. Близько двох третин репресованих було засуджено до розстрілу, а решту, в основному, було відправлено у в`язниці та виправно-трудові табори. Усі інші заходи покарання охоплювали менше одного відсотка, а було звільнено тільки 0,3%. Ми можемо констатувати загальну тенденцію того періоду –основний акцент було зроблено на фізичне знищення засуджених.
Найбільша кількість вироків у ці роки припадала на Особливі трійки при УНКВД та рішення НКВД і Прокурора СРСР, що є свідченням нелегітимності самої “чистки”
У 1939 р. “велика чистка” поступово відступила, передаючи “естафету” звичайній каральній практиці органів держбезпеки, спрямованій, перш за все, на забезпечення існування режиму. Близько п`яти шостих справ, підготовлених органами держбезпеки, було розглянуто легітимними судовими органами, а одну шосту –надзвичайним органом –Особливою нарадою НКВД СРСР.
Аналізуючи загалом вироки та рішення щодо репресованих у 1939-1940 рр., перш за все, слід звернути увагу на намагання шляхом певної маніпуляції із статистикою зробити вигляд щодо посилення активності органів державної безпеки. Загальна статистика вироків стала включати паралельні показники по загалу засуджених у цьому році, та –щодо заарештованих цього ж року. Окрім того, результати діяльності органів НКВД тепер акцентувалися не тільки на кількості винесених вироків та рішень, а й на кількості заарештованих.
Можна припускати, що органи НКВД таким шляхом вирішували дві задачі: 1)імітація власної активності, 2)перекладання відповідальності за низький коефіцієнт “продуктивності праці”на судові органи.
Оцінюючи загалом становище у 1941, 1943-1945 рр. необхідно виділити наступне:
)Сам характер діяльності органів держбезпеки в умовах війни вніс значні зміни у зміст вироків та рішень. У цей період значну частину репресованих притягли до відповідальності за дійсно скоєні злочини.
)Водночас, за нашими підрахунками, тільки в Донецькій обл. було реабілітовано 9737 ос., засуджених у 1941-1945 рр. Але значну частину з них становили ті, хто знаходився в лавах Червоної армії. Отже, і в ці роки органи держбезпеки продовжували свою репресивну діяльність, спрямовану щодо невинних людей.
)Закритість інформації щодо співвідношення законно репресованих та необґрунтовано не дозволяє поглибити аналіз усіх аспектів цієї проблеми.
)Недоступність документів органів “СМЕРШ” також обмежує можливості дослідника.
Засудження до виправно-трудових таборів домінувало у цей період, майже досягнувши дев`яноста відсотків від загалу. Каторжні роботи застосовували лише у 1946-1947 рр., коли вони мали достатньо значні показники: У заслання відправлені та вислані з країни кожен сорок п`ятий. У 1947 р., 1954 р. та 1956 р., цей вид покарання не використовувався. Було виправдано судами одного із шістдесяти трьох притягнутих, при цьому дані за 1950 р., 1953-1957 рр. відсутні. Вищий захід покарання застосовували щодо одного із сотні, слідство у справах на яких вели органи держбезпеки.
Загалом, аналізуючи наявні матеріали по цьому періоду, ми можемо констатувати такі моменти:
Характер вироків та рішень, їх змін як по кількісних показниках, так і у зіставленні обумовлює необхідність виділення двох етапів: а)1946-1953 рр., б)1954-1957 рр. Вони характеризуються не тільки різними порядками у кількості засуджених, а й різними пропорціями між категоріями вироків та рішень. На другому етапі вироки були значно м`якшими. Більш детальна оцінка вироків та рішень за цей період потребує, перш за все, доступність необхідних документів, як загалом по Україні, так і по окремих областях.
Загалом кількісні показники вироків та рішень за період кінця 1920-х –-х рр. мають такий вигляд:
Згідно підрахунків, за весь період, що досліджується, органами державної безпеки було завершено слідство по справах, які потім були розглянуті судами та позасудовими установами, загальною кількістю на 757975 осіб. Цифра ця неточна, тому, що відсутні повні дані за 1927-1929 рр., 1930-р, 1932 р., 1934 р. та за червень-грудень 1941 р. (останні - по Західних областях України та центральному апарату НКВД). Тобто, їх уточнення може бути тільки в бік збільшення.
Розподіл по періодах був таким:
-1929 рр. –,3% від загалу за весь період,
-1936 рр. –,7%,
-1938 рр. –,2%,
-1940 рр. –,0%,
1941 р., 1943-1945 рр. –,0%,
-1957 рр. –,8%.
Тобто, найбільш екстремальним був період “великої чистки”, найбільш спокійними період 1939-1940 рр., та етап 1954-1957 рр.
Було засуджено до смертної кари (розстріл та повішання) не менше 132981 ос. (17,6%). Засудили до ув`язнення у концтабори, виправно-трудові табори, ДОПРи, в`язниці та відправлено на каторгу не менше 320009 ос. (42,3%). Було відправлено у заслання та вислано за межі країни 47673 ос. (6,3%).Звільнено судами та припинено прокуратурою справи на 132469 ос. (17,5%).
Отже, засудили на смертну кару майже кожного шостого, на ув`язнення –дещо менше половини, у заслання та вислали –майже кожного шістнадцятого, виправдали –маже кожного шостого. Тобто, кількість засуджених на смерть та виправданих майже однакова.
Проведений аналіз кількісних показників вироків та рішень щодо обвинувачених, слідство по справах яких вели органи державної безпеки, дозволяє зробити такі висновки:
)Значна їх частина мала нелегітимний характер, бо виносилася несудовими органами. Це призводило до відомчого свавілля органів держбезпеки.
)Різкі зміни так званої “партійної лінії” були визначальними факторами при вирішенні долі репресованих.
)Жорсткість, характер співвідношення між різними категоріями вироків та рішень були у прямій залежності від внутрішнього та міжнародного становища держави.
1.Введення до наукового обігу та комплексне вивчення статистичної звітності органів державної безпеки дозволяє більш об`єктивно та докладно висвітлити загальну картину та основні аспекти в діяльності цих структур. Застосування квантифікаційних за змістом документів, поряд з іншими ексклюзивними (офіційними та внутрішньовідомчими) матеріалами ГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ, сприяє створенню наукового уявлення щодо рівня їх втаємничення та рельєфного висвітлення діяльності.
.Кількісна документальна база, через свою специфічність, вимагає попереднього уважного джерелознавчого вивчення, з метою уникнути помилок в оцінці певних аспектів репресивної діяльності каральних структур. Проведене дослідження дозволило виявити факти фальсифікацій, перекручень, неповноти даних, регулярної зміни форм звітності, що було спрямовано, на наш погляд, на створення необхідних рівнів сприйняття “зверху” їх активності, ретельності та запопадливості. Кліометричні оцінки статистичних показників обвинувачень, соціального та національного складу репресованих, винесених вироків та відповідних постанов, разом із комплексом архівних документальних матеріалів іншого спрямування, дозволили визначити їх певні закономірності.
3.У своїй діяльності ГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ, як складова частина державного апарату, керувалися, перш за все, відповідними рішеннями та настановами партійно-радянського керівництва, які в узагальненому вигляді трактувалися як “лінія партії, спрямована на побудову соціалістичного суспільства”. Згідно офіційної версії, це зустрічало опір з боку різного роду внутрішніх та зовнішніх ворогів, а досягнення у соціалістичному будівництві, з точки зору Й.Сталіна, викликали посилення класової боротьби. Каральні структури, які функціонально були зобов`язані захищати “робітничо-селянську владу” від ворожих зазіхань, реагували на це посиленням так званого “оперативного тиску”.
4.Органи державної безпеки, часто, безпосередньо не виконували притаманних їм прямих “титульних” функцій захисту політичного ладу, що існував. Їх реальні дії змістовно включали таки складові: а)стеження та “облік”; б)перманентне залякування; в)покарання як самоціль. Тому “захист” цей був лише імітаційним. В основі діяльності каральних органів були: по-перше, рішення, вказівки, настанови та інструкції влади (керівної партії); по-друге, постійне прагнення до самовиживання, самовідтворення та намагання довести власну необхідність. Як частина державного механізму ці структури виконували функції його “гвинтиків”, але місце у цьому механізмі, специфіка функціональних обов`язків, атрибутика втаємничення міфологізували уявлення щодо них.
.До 1937 р. ГПУ-НКВД, поряд із головним завданням щодо викриття, нейтралізації та ліквідації ворожих намірів, які оцінювалися як політичні злочини, значної уваги надавали таким негативним соціальним явищам, як злочини економічні, службово-посадові, військові та бандитизм. Проте, поступово відносні частки неполітичних злочинів у діяльності органів держбезпеки зменшувалися.
6.Кульмінацією в репресивній діяльності карально-політичної структури стала так звана “велика чистка”, яка була покликана створити необхідний соціально-політичний фон для подальшого розвитку “держави соціалізму, що переміг”. Її проводили шляхом попереднього встановлення так званих “лімітів”. Розпочалося, ініційоване та роздмухуване згори, змагання між територіальними органами держбезпеки та безпосередньо в їх структурних підрозділах за проведення більш ретельної санації суспільства, що вилилося у вимоги нових “лімітів”. Уже перші підсумки “великої чистки”, яка спочатку була спрямована лише проти трьох соціально небезпечних груп (колишніх куркулів, “колишніх людей” та “іншого контрреволюційного елементу”), засвідчили, що сам об`єкт спрямування значно менший за масштабами. Тобто, були відсутні ті численні соціально-політичні групи населення, які становили собою дійсну загрозу суспільству. За цих обставин органи НКВД стали на шлях фальсифікації звітних даних щодо соціальної належності репресованих, шляхом переведення “соціально близьких” у категорію “соціально ворожих”. Це призвело до втягування до участі у відверто незаконних діях не тільки керівництва підрозділів та структур державної безпеки, а й практично всього оперативно-слідчого апарату. Для винесення вироків та ухвалення постанов, зазвичай, використовувалися нелегітимні позасудові структури, причому, поряд із тими, що існували у попередні роки, створювали нові –центральна “двійка” (для розгляду альбомних справ) та обласні “трійки”. Надмірно активізованими були Військова колегія Верховного суду СРСР, військові трибунали. Для перманентного залякування населення, створення необхідної для влади атмосфери “ворогоманії” застосовувалися показові процеси з поширенням ажіотажних кампаній всенародної підтримки діяльності “караючого меча пролетаріату”. Метою так званих “чисток” було створення соціалістичної держави, без “колишніх” та “непотрібних” новому ладу соціальних прошарків.
.Невід`ємною складовою “великої чистки” були репресії національного спрямування. Ці аспекти наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. ще не мали принципового значення. Органи держбезпеки лише фіксували різноманітні національні “прояви" антирадянської або контрреволюційної спрямованості у межах національних колоній. Але вже у 1935-1936 рр. національна належність репресованих стає у звітах обов`язковим показником. У 1937-1938 рр. НКВД СРСР спрямовує у свої територіальні підрозділи особливі директиви стосовно певних національностей, які стали поштовхом для проведення національних чисток. За кількісними даними, репресії найбільше охопили українців та росіян. Серед постраждалих під час цих акцій виділяються поляки, німці, греки, відносні показники арештів яких до загальної їх кількості, як і відсотки смертних вироків, були значно вище пересічних.
.Наступні після “великої чистки” два роки характеризуються появою двох тенденцій у діяльності органів НКВД: по-перше, згортанням масових репресій та певним переглядом орієнтирів щодо їх об`єктів, та по-друге, розгортанням “чистки” на території Західної України, яка була приєднана до СРСР згідно радянсько-німецьких угод. Чистка на цій території була подвійною за спрямуванням: а)соціальною, так як новими громадянами держави стали, зокрема, соціально-ворожі верстви та прошарки населення колишньої Польщі, б)політичною, тому що радянська влада зустрілася з опором із боку ОУН та колишніх членів нерадянських партій, що мешкали на цій території.
9.Велика Вітчизняна війна внесла суттєві корективи в діяльність органів НКВД-НКГБ, так як поряд з імовірним або вигаданим ворогом реальністю став дезертир, зрадник, колабораціоніст, шпигун, диверсант, саботажник та шкідник. Але, на загальному тлі боротьби проти дійсних злочинців спостерігалися “традиції” попередніх років –органи держбезпеки переслідували та карали невинних, злочини яких виникали лише в уяві надмірно пильних та активних “чекістів”.
10.У перші післявоєнні роки репресивний апарат органів держбезпеки продовжував діяльність за двома напрямками: 1) продовження та завершення репресій щодо злочинців періоду війни, 2) відновлення, розгортання та активізація переслідувань у “традиційних” для цих органів річищах –проти різного роду “антирадянщиків”, ідейних та політичних супротивників влади тощо.
Відповідаючи на основне питання цієї праці, щодо реальної спрямованості репресивної діяльності органів державної безпеки в Україні у визначені роки, можна виділити такі моменти:
а)основну масу репресованих у будь-який з періодів, складали, переважно, ті кого вважали дійсними чи потенційними супротивниками влади;
б)найбільш поширеним було обвинувачення у контрреволюційній (антирадянській) агітації;
в)за соціально-фаховою належністю репресованими, здебільшого, були робітники та селяни, чисельність яких переважала серед інших категорій населення;
г)окрему групу становили люди освічені, за якими було встановлено більш щільну опіку;
д)спеціальні служби карали також за певні протиправні дії, які дійсно фіксувалися в тих чи інших умовах; але кількість належних до цієї категорії була незначною.
У роботі, що захищається, не розкрито деякі аспекти, зокрема, кількісні характеристики партійного та комсомольського прошарку серед репресованих, їх розподіл за галузями народного господарства тощо. Причини цього полягають, перш за все, у відсутності необхідного документального підґрунтя. Окрім того, деякі з недосліджених аспектів становлять собою самостійну наукову проблему та вимагають окремого вивчення.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ, ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ
ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:
Індивідуальні монографії:
1. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х –-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. - Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2003.- 624 с.
2. Підпілля ОУН (б) у Донбасі. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001.- 178 с.
Публікації в наукових фахових виданнях, затверджених переліками
ВАК України:
1. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Український історичний журнал.- 2001.- №2 (437).- С.74-89.
. Репресивна діяльність органів ГПУ під час голодомору в УСРР (1932-1933 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2001. - №2. - С.477-495.
. Статистика політичних репресій 1937 р. в Українській РСР // З архівів ВУЧК- ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - №2/4. - С.103-112.
. Кадри держбезпеки 20-х років // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 7.- Київ.: Інститут історії України НАН України, 2003.- С.94-108.
. “Резонансні справи”Державного політичного управління УСРР (1921-1934 рр.) // Нові сторінки історії Донбасу. Статті. Книга 8. –Донецьк, 2000.- С.153-16165.
. Боротьба органів держбезпеки на Україні проти альтернативних політичних партій та течій у 1937 р. // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія “Історія та географія”. -Харків, 2000.- С.181-184.
. Політичні репресії 1941-1945 рр. в Україні: постановка проблеми, джерельна база та методи дослідження // Наукові праці Національного університету “Києво-Могилянська Академія”Миколаївська філія. Том УІІІ. Історичні науки. - Миколаїв, 2000.- С.125-130.
. Джерела до вивчення політичних репресій радянських часів // Вісник Харківської державної академії культури. - Харків, 2001.- С.71-78.
. Правове обгрунтування політичних репресій 1941-1980-х рр. в Україні (історичні аспекти) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). Випуск 13.- Київ, 2001.- С.166-179.
. 1936 рік у загальному контексті політичних репресій на Україні 1930-х років // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 1999.- №2.- С.32-41.
. Репресії органів державної безпеки щодо німців України у 1937 році: кількісні показники // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки.- 2001.- №2.- С.205-213
. Динаміка репресивної діяльності органів державної безпеки на Україні в 1943-1957 рр. // Історичні і політологічні дослідження. - 2002.- №1 (9).- С.136-144.
. Діяльність особливих трійок НКВД на Україні в період “великої чистки”-1938 рр. // Історичні і політологічні дослідження. - 2002.- №2 (10)- С.118-131.
. Деякі міркування щодо використання кількісних методів у історико-статистичних дослідженнях // Історичні і політологічні дослідження. - 2002.- №3/4 (11/12).- С.39-43.
16. Соціально-фаховий склад репресованих на Україні у 1938 р. // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 2002.- №1.- С.157-171.
. Масові репресії 1937 р. на Миколаївщині: порівняльний аналіз звітності НКВС // Наукові праці Національного університету “Києво-Могилянська Академія”Миколаївська філія. Том У. Історичні науки. - Миколаїв, 2000.- С.94-98.
. Статистика політичних репресій 1918-1980-х років у Донбасі // Проблеми історії України. Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 6. К.: Інститут історії України, 2002.- С.46-60.
. 1943 рік в політичних репресіях на Донеччині та Луганщині: кількісні характеристики // Вісник Східноукраїнського національного університету. Науковий журнал. - 2001.- №4(38).- С.22-30.
. Кадри держбезпеки Донеччини на початку 1970-х рр. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). Випуск 12.- Київ, 2001.- С.166-147.
. Географія політичних репресій 1937-1938 рр. на Донеччині // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). Випуск 18.- Київ-Донецьк, 2001.- С.214-220.
. Кількісні характеристики працівників сільського господарства на Донеччині, репресованих за політичними мотивами в 1937-1938 рр. // Нові сторінки історії Донбасу. Статті. Книга 6. Донецьк, 1998.- С. 165-175.
. Реалізація директиви НКВС №00447 в Донбасі (1937-1938 рр.) // Нові сторінки історії Донбасу. Статті. Книга 7.- Донецьк, 1999.- С.65-78.
24. Безробіття в Донбасі часів непу // Український історичний журнал. - 1992.- №3.- С.50-57.
25. Політрепресовані за партійною ознакою на Донеччині в 1937 р.: соціологічний аналіз // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 1998.- №1.- С.30-36.
. Політичні репресії щодо працівників промисловості Донбасу в 1937-1938 рр. // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 1998.- №2.- С.292-295
. Політичні репресії 1946-1980 рр. в Донбасі // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 1999.- №1.- С.76-82
. Донбас в матеріалах лютнево-березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП (б) // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 2000.- №1.- С.200-209
. Історіографія репресивної діяльності органів держбезпеки на Донеччині радянського часу // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 2000.- №2.- С.268-273.
. Національні моменти в політичних репресіях 1930-1936 рр. на Донеччині // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 2001.- №1.- С.189-198.
. Політичні репресії 1918-1929 рр. в Донбасі // Історичні і політологічні дослідження. - 2001.- №1 (5).- С.96-108.
. Політичні репресії щодо іноземців та осіб без громадянства на Донеччині у 1937-1938 рр. // Історичні і політологічні дослідження. - 2001.- №2 (6).- С.96-102.
. Репресії органів держбезпеки на Донеччині щодо євреїв у 1919-1936 рр. // Історичні і політологічні дослідження. - 2001.- №4 (8).- С.79-88.
. Органи місцевої влади Донеччини в умовах масових політичних репресій 1937-1938 рр. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Випуск УІІІ.- 1999.- С.103-107.
. Політичні репресії 1937-1938 рр. на залізницях Донбасу // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). Випуск 7. К.: Рідний край, 1999.- С.349-353.
36. Національний склад репресованих на Україні у 1928 р. // Історичні і політологічні дослідження. - 2003.- № 2 (14).- С.136-141.
. Вироки та рішення судів та позасудових органів щодо репресованих в Україні з політичних мотивів в кінці 1920-х –-х рр.: кількісні характеристики // Історичні і політологічні дослідження. - 2003.- № 3/4 (15/16).- С.124-128.
38. Органи державної безпеки на Донеччині в роки Великої Вітчизняної війни: статистика дій // Історичні і політологічні дослідження. - 2000.- №1 (3).- С.156-158.
. Аналіз кадрового складу КДБ Донецької області часів застою (початковий період) // Історичні і політологічні дослідження. - 2000.- №2 (4).- С.83-95.
Публікації, в яких додатково відображені результати дисертаційного дослідження:
40. Обвинувачення репресованих з політичних мотивів в Україні в 1937-1938 рр. // Правда через годы… Статьи, воспоминания, документы. Выпуск шестой.- Донецк, 2002.- С.96-153.
. Жертви 1939 року на Донеччині // Новые страницы в истории Донбасса. Статьи. Книга 5. Донецк, 1997.- С.120-129.
. “Особлива папка політбюро ЦК КПУ”: документи надзвичайної секретності //Схід. Аналітично-інформаційний журнал. - 1997.-№4 (11).- С.38-41; №6 (13).- С.48-51.
. До питання щодо розшуку місць поховання жертв політичних репресій // УІІІ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство і культура”(Наукові доповіді та повідомлення). Частина ІІ.- Харків, 1997.- С.155-161.
. Діяльність комісії по політсправах політбюро ЦК КП (б) У в 1920-х роках (за матеріалами “Особливої папки”) // Матеріали вузівської конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: історичні науки, політологія. Книга 1.(Донецьк, квітень 1997).- Донецьк: ДонДУ, 1997.- С. 122-125.
. Соціальна характеристика репресованих у 1920-1930 роки. Постановка та шляхи дослідження проблеми. // Тезисы докладов научной конференции професорско-преподавательского состава Донецкого государственного университета.- Донецк, 1995.- С.35-36.
. Соціальні “прорахунки непівського періоду в Україні –досвід на майбутнє // Український час. Незалежний політологічний журнал. - Львів, 1992.- №2 (10).- С.20-22.
. Свидетельствует ГПУ // Советский шахтер (Москва) .- 1990.- №12.- С.12-13.
43. Саме той документ // Україна. Національний ілюстрований часопис. - 1992, 1 січня.- С.12.
. До питання щодо кількості репресованих в Україні з політичних мотивів 1937-1938 рр.: постановка проблеми та джерельна база дослідження // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Луганськ, 8-9 лютого 2001 р.- Луганськ: Східноукраїнський національний університет. - 2001.- С.166-168
49. К вопросу об использовании математических методов при изучении социальной политики советского государства в 20-е годы // Тезисы докладов Всесоюзного совещания по проблеме “Комплексные методы в исторических исследованиях”- Москва, 13-19 февраля, 1990 г. –Москва, 1991.- С.217-219.
. Забастовки в Донбассе периода нэпа // Россия нэповская: политика, экономика, культура //Тезисы Всесоюзной научной конференции (25-27 июня 1991 г.),- Новосибирск, 1991.- С.180-183.
. Діяльність органів ДПУ на Донеччині у дзеркалі статистики кримінальних справ // Українська державність. Історія і сучасність. Матеріали наукової конференції. Січень 1993 р. –К., 1993.- С.288-190.
. Репрессивная деятельность органов ВУЧК-ГПУ в Донбассе 20-х гг. // Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20-80 годы ХХ века. Материалы международной научной конференции. Харьков, 21-23 сентября 1993 г. Том первый. –Харьков, 1994.- С.269-277.
. Некоторые аспекты политической культуры в период массовых репрессий в Донбассе (1937-1938 гг.) // Региональная научная конференция “Политическая культура: теория и практика. Тезисы докладов и выступлений”.- Донецк, 1994.- С.53-56.
. Четыре эпизода в 1927 г. // Н.С.Хрущев: Сталинизм и оттепель (к 100-летию со дня рождения Н.С.Хрущева).- Тезисы докладов и сообщений региональной научной конференции (14 апреля 1994 г.).- Донецк, 1994.- С.12-14.
55. Репрессии против работников просвещения Донбасса в 1937-1938 гг. (Историко-социологический аспект проблемы) // Донбасс: прошлое, настоящее, будущее. К 160-летию известного педагога и просветителя Н.А.Корфа. Тезисы докладов и сообщений ІІІ региональной научно-практической конференции (22 декабря 1994 года).- Донецк, 1995.- С.105-108.
56. Дело “Промпартии”в Донбассе // Изучение истории Украины в учебных заведениях. Тезисы докладов и сообщений регіональной научно-практической конференции. Донецк, 1995.- Донецк, 1995.- С.110-111.
. Директива НКВД №50215 (Репрессии 30-х гг. как средство ликвидации общинных традиций греков) // Украина - Греция. Історія та сучасність. Тези ІІ Міжнародної наукової конференції. 22-24 лютого 1995.- К., 1995.- С.92-93.
58. Репресії проти профспілкових працівників Донбасу (1937-1938 рр.) // 90 років виникнення масового профспілкового руху в Україні. Матеріали наукової конференції “Профспілковий рух в Україні: актуальні проблеми теорії, історії і сучасність”, присв`яченої 90-річчю виникнення масового профспілкового руху в Україні.- К., 1996.- С.136-137.
. Граждане Греции, репрессированные в Донбассе в 1937-1938 гг. // Україна –Греція: досвід дружніх зв`язків та перспективи співробітництва. Тези міжнародної науково-практичної конференції.- Маріуполь, 1996.- С.71-73.
. Українці Донеччини, репресовані в 1937-1938 рр.: соціологічний аналіз статистики // Схід. Аналітично-інформаційний журнал. - 1995.- №3.- С.37-45.
. “Греческая операция”// Греки и славяне: 1000 лет. Международный литературно-художественный, историко-просветительский и историко-религиозный журнал. - Донецк. - 1997.- №1.- С.134-139.
. Национальные проблемы 20-х годов и их решение // Новые страницы в истории Донбасса. Статьи. Книга 2. –Донецк, 1992.- С.51-70.
63. Репресії ДПУ проти релігійних діячів Донбасу в 20-ті роки (за документами Управління Служби безпеки України по Донецькій області) // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства.- Луцьк, 1993.- С.311-312.
64. Перше групова політична справа ДГЧК на Донеччині // Праці наукової конференції Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 1999-2000- оо. (історичні науки, політологія, міжнародні відносини і філософія) (18-20 квітня 2001 р.).- Донецьк, 2001.- С.7-10.
65. Статистика релігійних переслідувань на Донеччині в 1937-1938 рр. // УІІ Всеукраїнська конференція з історичного краєзнавства. Тези доповідей та повідомлень. - Черкаси, 1995.- С.324-326.
АНОТАЦІЯ
Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х –-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. - Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2003.- 624 с. - Монографія.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 –історія України. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2003.
В монографії вперше у вітчизняній історії проведено комплексне дослідження репресивної діяльності ГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ в Україні за період із кінця 1920-х –-рр., яке ґрунтується на документах статистичної звітності цих структур, що зберігаються в Державному архіві Служби безпеки України. Систематизовано наукові праці попередників та розроблено оригінальну історіографічну схему досліджень визначеної проблеми в її широкому розумінні. Відновлено проведення репресій у технологічному розумінні та розкрито спрямування та сутність окремих елементів. Узагальнено та проаналізовано кількісні показники арештів та обвинувачень, та їх зміни у різні періоди. Уперше зроблено спробу з`ясувати масштаби таємної мережі органів держбезпеки. Досліджено, згідно прийнятої хронологічної концепції, соціальну та національну спрямованість репресивної діяльності каральних органів в Україні та її реальні результати. Доведено суто бюрократичний характер структур держбезпеки та форми й методи фальсифікації ними результатів своєї діяльності.
Ключові слова: репресії, органи державної безпеки, Україна, статистика, реальна спрямованість, результати.
SUMMARY
Nikolsky V.M. Retaliatory activity of the USSR State Security Services in Ukraine (the end of 1920s –s). Historical and statistic analysis. – Donetsk: Donetsk National University, 2003. –pages. –Manuscript.
The Dissertation for winning the academic degree of a doctor of history in the specialty 07.00.01 –The History of Ukraine. –Donetsk National University, Donetsk, 2003.
For the first time in the native history the author realized the complicated study of the retaliatory activity of DPU-NKVS-NKDB-MDB-KDB in Ukraine in the end of 1920s-1950s. This study is based on the documents of the statistic reports of the above structures. The documents are kept in the State Archives of the State Security Services in Ukraine. The author methodized the scientific works of the predecessors and developed the original historical scheme of the stated problem analysis in its wider sense. The technology of the retaliatory actions in the technological conception is refreshed. The orientation and the nature of some elements are determined. The quantitative indexes of the arrests and the accusations, their changes in different periods are generalized and analyzed. For the first time the author tried to find out the size of the secret limits of the State Security Services. The social and national orientation of the activity of the retaliatory authorities in Ukraine and its actual results are analyzed in accordance with the accepted chronological conception. The bureaucratic nature of the State Security Services and the forms and the methods of the falsification of the results of their activity by the above services are determined.
Key words: the retaliatory actions, the State Security Services, Ukraine, statistics, actual orientation, the results.
АННОТАЦИЯ
Никольский В.Н. Репрессивная деятельность органов государственной безопасности СССР в Украине (конец 1920-х –-е гг.). Историко-статистическое исследование. - Донецк: Издательство Донецкого национального университета, 2003. –с. - Монография.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –история Украины. - Донецкий национальный университет, Донецк, 2003.
В монографии впервые в отечественной истории проведено комплексное исследование репрессивной деятельности ГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ на Украине с конца 1920-х –в 1950-е годы, основанное на документах статистической отчетности этих структур, которая сохранена в фондах Государственного архива Службы безопасности Украины.
На основе систематизации научных работ предшественников разработана оригинальная историографическая схема исследований проблемы в ее широком понимании. Восстановлен механизм осуществления репрессий, с особенностями, присущими разным историческим периодам и раскрыта их сущность. Определенное внимание уделено вопросам правового “обеспечения”карательных функций и его приспособления к меняющимся условиям. Это позволило по-новому осмыслить причины и результаты деятельности карательных органов.
Кроме политических репрессий, которые, как правило, воспринимаются исследователями в качестве единственной сферы “приложения усилий”органов государственной безопасности, специально рассматриваются такие направления, как экономические, воинские, служебно-должностные преступления. При этом выясняется их соотношение в общем объеме деятельности соответствующих служб.
Обобщены и проанализированы количественные показатели арестов и обвинений, их изменения в различные периоды. Эти данные детализируются с учетом особенностей в деятельности территориальных и функциональных подразделений органов госбезопасности.
Впервые сделана попытка выяснить масштабы тайной сети осведомителей, агентуры и резидентов.
В соответствии с принятой хронологической концепцией, подробно исследованы социально-профессиональные и национальные аспекты репрессий, с выделением их территориальной специфики. Особое внимание уделено анализу сложившейся в годы “большой чистки”практики фальсификации количественных показателей, прежде всего –о социальном составе привлеченных к ответственности. Это является бесспорным свидетельством раздуваемого в обществе, с подачи правившей партии, мифа о засилии враждебных элементов. Отдельно рассматриваются количественные показатели проведенных социальных и национальных чисток в разные периоды.
В своей деятельности ГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ, как составная часть государственного аппарата, руководствовались, прежде всего, решениями партийно-советского руководства. Карательные органы, которые функционально должны были защищать “рабоче-крестьянскую власть”от вражеских покушений, реагировали на это усилением “оперативного натиска”.
Органы государственной безопасности, часто непосредственно не выполняли свои “титульные”функции защиты политического строя. Их реальная деятельность включала такие составляющие, как “слежка и учет”, перманентное запугивание и наказание, как самоцель. Поэтому защита с их стороны была, нередко, имитационной.
До 1937 г. ГПУ-НКВД, наряду с главной задачей по “вскрытию”, нейтрализации и ликвидации вражеских намерений, значительное внимание уделяли преступлениям экономическим, служебно-должностным, воинским и бандитизму. Но, постепенно, относительные показатели неполитических преступлений в деятельности органов госбезопасности уменьшались.
Кульминацией в репрессивной деятельности карательных структур стала “большая чистка”, которая должна была создать необходимый социально-политический фон для дальнейшего развития “государства победившего социализма”.
Уже первые результаты этой чистки, которая определенно была направлена против трех социально опасных групп (бывших кулаков, “бывших людей” та “прочего контрреволюционного элемента”), показали, что сам объект является гораздо меньшим по масштабам.
Отвечая на основной вопрос исследования, относительно реальной направленности репрессивной деятельности органов госбезопасности в Украине в указанный период, не обходимо выделить такие моменты:
а)основную массу репрессированных составляли, как правило, те кто считался реальными или потенциальными противниками власти;
б) наиболее распространенным было обвинение в контрреволюционной (антисоветской) агитации;
в) по социальной принадлежности репрессировали, чаще всего, рабочих и крестьян, которые в населении преобладали численно;
г) отдельную группу составляли люди образованные, за которыми было установлено более плотную опеку;
д) специальные службы преследовали также за конкретно противоправные действия, которые действительно фиксировались, но количество лиц этой категории было незначительным.
Ключевые слова: репрессии, органы государственной безопасности, Украина, статистика, реальная направленность, результаты.
2 Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії.- К., 1993.
3 Ченцов В.В. Політичні репресії в радянській Україні в 20-ті роки.- Тернопіль, 2000.
4 Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки ХХ століття.- К., 2000.
5 Роботи попередніх років детально розглянуті авторами названими вище.
6 Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. - К., 1991; Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”. - К., 1991; Він же. Комунізм в Україні: перше десятиріччня (1919 - 1928 рр.).- К., 1998; Він же. Україна між двома війнами (1921 - 1939 рр.). - К., 1999; Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993; Він же. Сталінізм і Україна // Український історичний журнал. - 1990. - №12; 1991. - №2, 4 - 8, 10 - 12; 1992. - №1 - 6; Він же. Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). - К., 1994.
7 У Всеукраїнська конференція “Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України (жовтень 1991). Тези доповідей та повідомлень. - Київ – Кам`янець-Подільський, 1991. - С.268.
8 Бажан О. Дослідження проблем дисидентського руху в Україні в сучасній зарубіжній та вітчизняній історіографії // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2001. - №2. - С.509-529; Литвин С. Вбивство С.Петлюри і ГПУ. До історіографії проблеми // Там само. – 2000. - №2/4. - С.390 - 397 та ін.
9 Білоконь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.) Джерелознавче дослідження. - К., 1999.
10 Дніпровець В. Катеринослав. ГубЧК. Суспільно-політичне та економічне життя краю в документах органів держбезпеки // З архівів… -1994. - №1. - С.43-50; Войналович В. “Що насправді коїлося в патріарших палатах”. Маловідомі документи про опозиційний рух у Руській Православній церкві // Там само. - С.152-157; Капустян Г. Інформаційні матеріали ВЧК-ГПУ як історичне джерело з вивчення суспільно-політичного життя українського села 20-х рр. // Там само.- 2001. - №2. - С.465-476; Гранкіна О. Архівно-слідчі справи другої половини 1937 року щодо представників національних меншин України. Джерелознавчий аналіз документів // Там само. - 1998. - №1/2. - С.174 - 182; Лошицький О. Лабораторія. Нові документи й свідчення про масові репресії 1937-1938 років на Вінничині // Там само. - С.183-227; Він же.- Лабораторія-2. Полтава. Документальні матеріали про масові репресії в Полтавській області у 1937-1938 рр. // Там само. - 2000. - №2/4. - С.129-178; Делеган М. Документи Державного архіву Закарпатської області про переслідування сектантів-єговистів у 1947-1953 рр. // Там само. - 1999. - №1/2. - С.419-427; Архірейський Д., Ченцов В.. Антирадянська національна опозиція в УСРР в 20-ті рр.: погляд на проблему крізь архівні джерела // Там само. - 2000. - №2/4. - С.16-54 та ін.
11 Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні (переважно на матеріалах Донбасу). - Донецьк, 1996; Пристайко В., Пшенніков О., Шаповал Ю. “Шлях на Соловки” (Виповнилося 60 років розстрілів соловецьких в`язнів) // З архівів …-1997. - №1/2. - С.45-79; 1998. - №1/2. - С.105-134; Жезицький В. Політичні репресії у першій половині 20-х рр., як засіб формування однопартійності в Україні // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). Випуск 7.- К., 1999.- С.259-263 та ін.
12 Бут О.М., Добров П.В. “Економічна контрреволюція” в Україні в 20-30-і роки ХХ століття: від нових джерел до нового осмислення. - Донецьк, 2002; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. - К., 1998; Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. ХХ ст.). - К., 2000; Калініченко В.В. Тоталітарна система і сільське господарство України в роки НЕПу. // Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20-80-е годы ХХ века). Материалы Международной научной конференции.- Том первый. – Харьков, 1994. - С. 231-234; Архірейський Д., Ченцов В. Влада і селянсьво України у 20-ті роки // З архівів …1999.- №1/2. - С.87-127; Гнітько С. “Кадри вирішують все”. До 70-річчя судових процесів над технічною інтелігенцією // З архівів… - 1998. - №1/2. - С.80-95; Бутенко В. Сільськогосподарська кооперація України в 20-ті роки та її нищення тоталітарною системою // Тоталітарні режими.. - С.202-207; Маньковська Р. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30 рр. // З архівів … - 1997. - №1/2.- С.263-271; Прилуцький В. Опір молоді політиці більшовицького режиму та репресивні заходи проти неї в УСРР (1928 – 1936 рр.) та ін.
13 Ченцов В. Аналогии в истории. Деятельность экономических подразделений ЧК-ГПУ в условиях новой экономической политики // Тоталитаризм и антитоталитарные … - С.261-268; Баран В. Ідеологічний контроль на Україні в умовах тоталітаризму (40-50-і рр.) // Там само. – С. 278-281; Божко О. Особливі відділи в системі органів державної безпеки (1918-1946 рр.) // З архівів…- 2000. - №2/4. - С.337-361; 2001. - №2. - С.281.315; Очеретянко В. Політична цензура в системі контролю за особистістю та суспільством. До 80-річчя створення радянської цензури // Там само. - 1998. - №1/2. - С.70-79; Подкур Р. Інформаційно-аналітична робота як один з напрямків діяльності спецслужб в 20-30-х роках // Там само. - 1998. - №1/2. - С. 342-356 та ін.
14 Чирко Б. “Нацмен? Значить ворог” // З архівів … -1995. - №1/2. - С.112-115; Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки // Там само. - С.116-156; Луцький Ю. “Чеські справи” (1930-1937 рр.) // З архівів … - 1999. - №1/2. - С. 156-168; Стронський Г. Репресії сталінізму проти польського населення України у 30-ті роки: причини, розмах, наслідки // Тоталітаризм и антитоталитарные движения … - С.282-289; Тростановський Ж. К проблеме преследования еврейской интеллигенции в СССР // Там само.- С.303-308 та ін.
15 Шкаровський М. Иосифлянськое движение и борьба с тоталитарным режимом в СССР в 1927-1943 гг. // Тоталитаризм и антитоталитарные движения … - С.243-251; Войналович В. Чорні дні “чорного духовенства”. Ліквідація православних монастирів в Україні в ході антирелігійної кампанії другої половини 50-х – першої половини 60-х рр. // З архівів …- 1995. - №1/2. - С.209-217; Пащенко В. “Дітище ДПУ”. До витоків обновленського руху в Україні // Там само. - 1994. - №1. - С. 51-58; Рубльова Н. Ліквідація в Україні ієрархії Римо-католицької церкви (кінець 1917-1937 рр.) // Там само. - 2000. - №2/4. - С.311-330 та ін.
16 “Вінниця: злочин без кари” (Документи, свідчення,матеріали про більшовицькі розстріли у Вінниці в 1937-1938 рр. - К., 1994; Шитюк М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки ХХ століття. - К., 2001; Лихолобова З.Г. Найбільша чистка в Донбасі // З архівів … - 1995. - №1/2. - С.177-189; Бикова Т. Масовий терор у період утвердження радянської влади в Криму (1918-1921 рр.) // Там само. - 2001. - №2. - С. 437-464 та ін.
17 Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993; Ченцов В. Політичні репресії в радянській Україні в 20-ті роки. - Тернопіль, 2000.
18 Пристайко В., Шаповал Ю. Справа “Спілки визволення України”: невідомі документи і факти. - К., 1995; Вони же. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934. - К., 1996; Вони же. Михайло Грушевський: Справа “УНЦ” і останні роки (1931 – 1934). - К., 1999; Касьянов Г. Проба штыка // Донбасс. - 1990. - №5. - С.146-162; Балабольченко А. “СВУ” – суд над переконаннями // Вітчизна. - 1989. - №11; Кокін С., Пшенніков О. Без строку давності. До 60-річчя “викритття” органами НКВС так званої “Військово-фашистської змови в Червоній Армії // З архівів … - 1997. - №1/2. - С.135-168; 1998. - №1/2 .- С.135-173; 1999. - №1/2. - С.169-207; 2000. - №2/4. - С.113-128; Марочко В. Справа “Контрреволюційної шкідницької організації в сільському господарстві УСРР” // Там само. -1998. - №1/2. - С.96-104 та ін.
19 Репресоване краєзнавство.- К., 1991; З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій. - К., 1991; Репресоване “відродження”. - К., 1993; Старовойтова О. Несправедливо забуті імена: діячі української творчої інтелігенції в роки культу особи Сталіна. - К., 1991; Петров В. Діячі культури – жертви більшовицького терору (1920-1940). - К., 1992; Іллєнко І. У жорнах репресій: Оповіді про українських письменників (За архівами ДПУ-НКВД). - К., 1995; Пиріг Р. Рідний брат Михайла Грушевського // З архівів .. – 1994. - № 1.- С.89-93; Ченцов В. Штрихи до портрета одного в`язня // Там само. - 1997.- №1/2. - С.227-239; Даниленко В. Один з 45-ти. В.Дурдуківський // Там само. – 1998. - №1/2. - С. 253-263; Санцевич А. Українські видатні історики під репресивним пресом сталінщини // Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20-80-ті роки.- К., 1998. - С. 44-57; Бут О., Зозуля Є. Недосліджена доля – І.О.Фесенко // Історія України. Маловідомі імена, події факти … - К., 1999. - С.306-312; Василенко В. “Я прошу пожаліти мою старість …” До 110-ї річниці письменниці Зинаїди Тулуб // З архівів…- 2000. - №2/4. - С. 280-296; Швидько Г. Композитор і диригент В.Кашницький: невідомі сторінки життя // Там само.- С.265-279; Лисенко А. На чолі повстанських мас: отаман Никифор Григор`єв // З архівів … - 1999.- №1/2. - С.61-86 та ін.
20 Петров Н., Скоркін К. Кто руководил НКВД. 1934-1941. Справочник. – М., 1999; Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи.- К., 1997; Шаповал Ю., Золотарьов В. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. - К., 2002; Золотарьов В. Чекісти 20-30-х: матеріали для біографічного словника // З архівів…- 1994.- №1. - С.168-176; 1995. - №1/2. - С.334-340; Його ж. Начальницький склад НКВС УСРР у середині 30-х рр. // Там само. - 2001. - №2. - С.326-342; Його ж. Комісар держбезпеки 3-го рангу: сторінки біографії Василя Іванова // Там само. - 1999. - № 1. - С.367-387; Чисников В. Керівники органів державної безпеки Радянської України (1918-1953 рр.) // Там само. - 2000. - №2/4. - С.362-373; Лиснюк Ю., Чисников В. Керівники органів дежавної безпеки України (1953-1991 рр.). Матеріали для біографічного словника // Там само. – 2001.- №2.- С.429-436 та ін.
21 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. - К., 1994; Його ж. Правова система кратократії та державний механізм репресій проти національно-визвольного руху в Україні: історико-правовий аналіз // Шоста Всеукраїнська конференція з історичного краєзнавства …- Луцьк, 1993. - С.299-300; Усенко І. Покарання без вини (історико-юридичний аспект проблеми позасудових репресій // У Всеукраїнська конференція “Розвиток історичного краєзнавства… К.-Подільський, 1991. - С. 273-275; Окіпнюк В. Правові основи забезпечення режиму таємності органами ДПУ УСРР // З архівів …- 2001. - №2. - С.316-325 та ін.
22 Сувеніров О.Ф. Трагедія РККА 1937-1938. - М., 1998; Цаплин В. Статистика жертв сталинизхма в 30-е годы // Вопросы истории. - 1989.- №4. - С.75-81; 1991. - №4-5. - С.157-163; Дугин А. Говорят архивы: неизвестные страницы ГУЛАГа // Социально-политические науки.- 1990. - №7. - С.90-101; Він же.- Архивные материалы о числе заключенных в конце 30-х годов // Вопросы истории.- 1991. - №5. - С.157-163; Лебедев О. Перечеркнутая Россия // Век ХХ и мир. - 1990. - №2. - С.5-7; Земсков В. Заключенные, спецпоселенцы, ссыльные и высланные. Статистико-географический аспект // История СССР. - 1991. - №5. - С.151-165; Табачник Д. За стандартними звинуваченнями: терор проти військових кадрів на Україні наприкінці 30-х // Минуле України: відновлені сторінки.- К., 1991.- С.191-220.
23 Викторов Б. Без грифа “секретно”: Записки военного прокурора. - М., 1990; Скляренко Є. Реалізація державної програми підготовки серії книг “Реабілітовані історією” // Історія України. Маловідомі імена, події, факти …- К., 1997. - С.253-259; Бойко О. Розгортання процесу реабілітації в УРСР у добу перебудови: характерні риси, особливості // З архівів …- 2001. - №2. - С. 530-534; Вернідубов І. В ім`я справедливості. Про роботу органів прокуратури України по виконанню Закону України від 17 квітня 1991 року “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні // Там само. - 1998. - №1/2. - С.9-12; Мусієнко О. Фундація “Мартиролог України” // Там само.- С.13-23; Цокур Є. Реабілітація жертв політичних репресій в Україні у 1953-1964 роках.- Автореферат дис… канд. Істор. наук.- Запоріжжя, 2000 та ін.
24 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Том 1. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г.). - М., 1995; Книга вторая (1 января – 21 июня 1941 г.). - М., 1995; Том второй. Книга 1. Начало. 22 июня – 31 августа 1941года.- М., 2000; Книга вторая. Начало. 1 сентября – 31 декабря 1941 года. – М., 2000.
25 Треба відзначити, що ці дані є приблизними, оскільки, через відсутність повних звітів за 1927 р., 1929 р., 1930 р. та 1932 р., було зроблено екстраполяцію наявних показників. Окрім того, по арештах у повоєнні роки ми маємо певні розбіжності. Причиною цього є різні трактування у звітах понять “заарештований” або “репресований”. У документах, поряд з загальною кількістю заарештованих у конкретному році, є примітки, що не враховано звільнених без суду, або – заарештованих за “інші” злочини. Окрім того, у деякі роки дані щодо кількості заарештованих не збігаються з даними по певних характеристиках – національна належність, соціальний склад тощо.