Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
«Предмет охорони праці»
План
1
Людина значну частину свого життя витрачає на працю, яка є основним видом діяльності, оскільки пов’язана з виробництвом суспільно корисних продуктів — матеріальних та ідеальних.
Праця як процес являє собою єдність трьох складників:
самої праці як доцільної діяльності;
предмета праці (те, на що спрямована праця);
знарядь праці.
Зміст праці зумовлюється рівнем розвитку продуктивних сил суспільства: технікою, технологією, організацією виробництва і виробничим середовищем.
Слід знати, що виробниче середовище – це середовище, де людина здійснює свою трудову діяльність. В свою чергу роботи відрізняються величиною і структурою навантажень, умовами виробничого середовища, що викликає певне трудове напруження організму працівника. Відмінності в напруженості певних фізіологічних систем зумовлені різними факторами та їх комбінаціями. При цьому виділяють чинники важкості праці, фактори процесу і фактори умов праці.
Фактори важкості праці обумовлюються:
— особливостями трудового процесу;
— умовами виробничого середовища.
Чинники трудового процесу визначають навантаження на м’язову і нервову системи; співвідношення між динамічними і статичними навантаженнями; ритм і темп; кількість інформації, що надходить та перероблюється; монотонність; робочу позу і змінність роботи. Фактори умов праці включають певну сукупність санітарно-гігієнічних, психологічних та естетичних елементів виробничого середовища, які діють на працівника під час роботи. Відповідно до рекомендацій МОП визначають такі основні чинники виробничого середовища, що впливають на працездатність людини в процесі виробництва*2:
*2: {Рекомендации о защите трудящихся от профессионального риска, вызываемого загрязнением воздуха, шумом и вибрацией на рабочих местах. МБТ. — Женева, 1991.}
фізичне зусилля (переміщення вантажів певної ваги в робочій зоні, зусилля, пов’язані з утриманням вантажів, натисканням на предмет праці або важіль управління механізмом протягом певного часу);
нервове напруження (складність розрахунків, особливості вимоги до якості продукції, складність управління механізмом, апаратом, приладдям, небезпека для життя і здоров’я людей під час виконання робіт, особлива точність виконання);
робоча поза (положення тіла людини і його органів відповідно до засобів виробництва);
монотонність роботи (багаторазове повторення одноманітних, короткочасних варіацій, дій, циклів);
температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні;
забруднення повітря;
виробничий шум;
вібрація, обертання, поштовхи;
освітленість у робочій зоні.
Оскільки вказані чинники впливають на здоров’я і працездатність людини, то необхідна комплексна оцінка факторів виробничого середовища та характеру праці. Для оцінки працездатності застосовуються три групи показників: виробничі, фізіологічні і психологічні, які характеризують результати виробничої діяльності, фізіологічні зрушення і зміни у психічних функціях людини в процесі праці. (Див. Крушельницька Я.В. «Фізіологія і психологія праці». — К., 2000. Розділ 5.3).
2
Вивчення факторів виробничого середовища, організаційно-технічних і санітарно-гігієнічних умов, у яких відбувається трудова діяльність людини, а також системи правових заходів з виконання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та охорони праці – є предметом курсу «Основи охорони праці».
Методологічною основою курсу є аналіз умов праці, технологічних процесів, виробничого обладнання, робочих місць, трудових операцій, організації виробництва з метою виявлення шкідливих і небезпечних факторів, виникнення можливих аварійних ситуацій та визначення заходів з поліпшення умов праці.
Головна мета курсу – надати майбутнім фахівцям знання основ охорони праці, реалізація яких на практиці сприятиме поліпшенню умов праці, підвищенню її продуктивності, запобіганню професійним захворюванням, виробничому травматизму тощо.
Основним завданням охорони праці є гуманізація праці. Під гуманізацією праці розуміють профілактику перевтоми, професійних захворювань, запобігання виробничому травматизму, підвищення змістовності праці, створення умов для всебічного розвитку особистості, яка включає:
– встановлення оптимальних співвідношень між різними факторами виробничого середовища;
– запровадження норм гранично допустимих рівнів шкідливих виробничих факторів та визначення ступеня шкідливості і небезпечності праці;
– розробку та планування заходів з поліпшення умов праці;
– забезпечення безпеки виконання робіт працівником;
– впровадження технічних засобів і заходів з боротьби з травматизмом і профзахворюваннями;
– розробку методів оцінки соціальної та економічної ефективності заходів з удосконалення умов та охорони праці.
3
Розглядаючи «Основи охорони праці» як наукову дисципліну, слід визначити, що вона виникла і сформувалася на стику наук про працю і наук про людину. Наука про охорону праці тісно пов’язана з іншими науками, вона і широко використовує найновіші досягнення науки і техніки, базується на теоретичних розробках з фізики, хімії, математики, електроніки, медицини, психології і фізіології праці людини, економіки та інших наук. Важливе місце в розробці питань охорони праці займають такі наукові дисципліни, як ергономіка, інженерна психологія і фізіологія праці, технічна естетика. Ергономіка вивчає проблеми оптимального розподілу й узгодження функцій між людиною і машиною, обумовлює оптимальні вимоги до засобів і умов діяльності, розробляє методи їх урахування при створенні і експлуатації техніки. Раціональне поєднання можливостей людини і характеристик машини та відповідний розподіл функцій усередині системи є її предметом. Дотримання ергономічних вимог організації праці істотно підвищують її ефективність і обумовлюють оптимальне використання людиною технічних засобів у відповідності з їх призначенням.
Знання з інженерної психології і фізіології праці використовують для визначення методів і шляхів поліпшення й оздоровлення умов праці на виробництві, забезпечення правильного ритму і режиму праці (вивчення працездатності людини, пов’язаної з втомою, нервовою напругою, монотонністю праці та ін.) та відпочинку.
Технічна естетика вивчає закономірності художнього проектування виробничих приміщень і обладнання.
Слід наголосити, що умови праці як система елементів та факторів вивчаються, аналізуються і оцінюються в різних галузях науки. Це, передусім, такі наукові дисципліни, як техніка безпеки, технологія виробництва, виробнича санітарія, фізіологія праці, ергономіка, охорона праці, технічна естетика, культура виробництва, організація виробництва та праці, гігієна праці, економіка праці, соціоекологія, управління виробництвом, безпека життєдіяльності та ін.
В конкретних дослідженнях охорона праці як наука базується на таких загальнонаукових підходах: комплексності, системності, особистісному гуманізмі, єдності наукового дослідження і практики організації трудової діяльності з урахуванням людського фактора.
Комплексний підхід до охорони праці передбачає врахування організаційних, економічних, соціальних, психологічних, технічних, правових та інших аспектів управління в їх сукупності і взаємозв’язку.
Системний підхід відображає взаємозв’язки між окремими аспектами охорони праці і виражається в розробці кінцевої мети, визначенні шляхів її досягнення, створенні відповідного механізму управління, який забезпечує комплексне планування, організацію та стимулювання роботи з охорони праці. Системний підхід до вивчення основ охорони праці передбачає застосування різних методів дослідження і, зокрема, фізіологічних, психологічних, статистичних, математичних, соціологічних тощо.
1
1.1. Конституція України щодо питань охорони праці
Конституція України, яка була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає у статтях 43, 45 та 46 право на працю, її фізичних умов та відшкодування збитків у разі нещасного випадку. Так, стаття 43 визначає, що «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом». Стаття 45 Конституції України обумовлює не тільки умови праці, а й право на відпочинок: «кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом». Стаття 46 Конституції України затверджує право людини щодо соціального захисту в разі нещасного випадку. «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».
КзппУ затверджений 10 грудня 1971 року Законом N 322-VIII. Сьогодні він існує з рядом змін та внесень, які приймалися протягом 1973 – 2007 рр. Цей кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно статті 141 глави X власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту. Глава XI присвячена безпосередньо охороні праці. Стаття 153 «Створення безпечних і нешкідливих умов праці». На всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників. Власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або людей, які його оточують, і навколишнього середовища. У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я умов праці власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці, який може дати тимчасову згоду на роботу в таких умовах. На власника або уповноважений ним орган покладається систематичне проведення інструктажу (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони. Трудові колективи обговорюють і схвалюють комплексні плани поліпшення умов, охорони праці та санітарно-оздоровчих заходів і контролюють виконання цих планів. (Стаття 153 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 8474-10 від 27.02.85; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 154. Додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні) та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва. Проектування виробничих об'єктів, розробка нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих повинні провадитися з урахуванням вимог щодо охорони праці. Виробничі будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, що вводяться в дію після будівництва або реконструкції, технологічні процеси повинні відповідати нормативним актам про охорону праці. (Стаття 154 із змінами, внесеними згідно Закону N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 155. Заборона введення в експлуатацію підприємств, які не відповідають вимогам охорони праці. Жодне підприємство, цех, дільниця, виробництво не можуть бути прийняті і введені в експлуатацію, якщо на них не створено безпечних і нешкідливих умов праці. Введення в експлуатацію нових і реконструйованих об'єктів виробничого та соціально-культурного призначення без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється. Власник, який створив нове підприємство, зобов'язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на початок його роботи. (Стаття 155 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 156. Заборона передачі у виробництво зразків нових машин та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій, що не відповідають вимогам охорони праці. Виготовлення і передача у виробництво зразків нових машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, а також впровадження нових технологій без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється. (Стаття 156 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 157. Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці. Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці – це правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов'язкових для виконання. Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці проводяться органами державного нагляду за охороною праці за участю інших державних органів і професійних спілок у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Стандарти, технічні умови та інші нормативно-технічні документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. У разі відсутності в нормативних актах про охорону праці вимог, які необхідно виконати для забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на певних роботах, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вжити погоджених з органами державного нагляду за охороною праці заходів, що забезпечать безпеку працівників. (Стаття 157 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N 2240-10 від 29.07.81, N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 158. Обов'язок власника або уповноваженого ним органу щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вживати заходів щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників шляхом впровадження прогресивних технологій, досягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва, вимог ергономіки, позитивного досвіду з охорони праці, зниження та усунення запиленості та загазованості повітря у виробничих приміщеннях, зниження інтенсивності шуму, вібрації, випромінювань тощо. (Стаття 158 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 159. Обов'язок працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці. Працівник зобов'язаний: знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту; додержувати зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації; проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди; співробітничати з власником або уповноваженим ним органом у справі організації безпечних та нешкідливих умов праці, особисто вживати посильних заходів щодо усунення будь-якої виробничої ситуації, яка створює загрозу його життю чи здоров'ю або людей, які його оточують, і навколишньому природному середовищу, повідомляти про небезпеку свого безпосереднього керівника або іншу посадову особу. (Стаття 159 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N 2240-10 від 29.07.81, N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 160. Контроль за додержанням вимог нормативних актів про охорону праці. Постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Трудові колективи через обраних ними уповноважених, професійні спілки в особі своїх виборних органів і представників контролюють додержання всіма працівниками нормативних актів про охорону праці на підприємствах, в установах, організаціях. (Стаття 160 із змінами, внесеними згідно Указу ПВР N 8474-10 від 27.02.85; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 161. Заходи щодо охорони праці. Власник або уповноважений ним орган розробляє за участю професійних спілок і реалізує комплексні заходи щодо охорони праці відповідно до Закону України "Про охорону праці" (2694-12 ). План заходів щодо охорони праці включається до колективного договору. (Стаття 161 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83). Стаття 162. Кошти на заходи по охороні праці. Для проведення заходів по охороні праці виділяються у встановленому порядку кошти і необхідні матеріали. Витрачати ці кошти і матеріали на інші цілі забороняється. Порядок використання зазначених коштів і матеріалів визначається в колективних договорах. Трудові колективи контролюють використання коштів, призначених на охорону праці. (Стаття 162 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83). Стаття 163. Видача спеціального одягу та інших засобів індивідуального захисту. На роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний організувати комплектування та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативних актів про охорону праці. (Стаття 163 із змінами, внесеними згідно Закону N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 164. Компенсаційні виплати за невиданий спеціальний одяг і спеціальне взуття. Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття матеріалів для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. Власник або уповноважений ним орган повинен компенсувати працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний замінити їх за свій рахунок. (Стаття 164 із змінами, внесеними згідно Закону N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 165. Видача мила та знешкоджуючих засобів. На роботах, зв'язаних з забрудненням, видається безплатно за встановленими нормами мило. На роботах, де можливий вплив на шкіру шкідливо діючих речовин, видаються безплатно за встановленими нормами змиваючі та знешкоджуючі засоби. Стаття 166. Видача молока і лікувально-профілактичного харчування. На роботах з шкідливими умовами праці працівникам видаються безплатно за встановленими нормами молоко або інші рівноцінні харчові продукти. На роботах з особливо шкідливими умовами праці надається безплатно за встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування. Стаття 167. Забезпечення працівників гарячих цехів газованою солоною водою. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний безплатно постачати працівників гарячих цехів і виробничих ділянок газованою солоною водою. Цехи і виробничі ділянки, де організовується постачання газованою солоною водою, визначаються органами санітарного нагляду за погодженням з власником або уповноваженим ним органом. Стаття 168. Перерви в роботі для обігрівання і відпочинку Працівникам, що працюють в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам та деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Власник або уповноважений ним орган, зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників. (Стаття 168 із змінами, внесеними згідно із Законом N 871-12 від 20.03.91). Стаття 169. Обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. (Стаття 169 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 5938-11 від 27.05.88; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 170. Переведення на легшу роботу. Працівників, які потребують за станом здоров'я надання легшої роботи, власник або уповноважений ним орган повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу у відповідності з медичним висновком тимчасово або без обмеження строку. При переведенні за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу за працівниками зберігається попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, а у випадках, передбачених законодавством України, попередній середній заробіток зберігається на весь час виконання нижчеоплачуваної роботи або надається матеріальне забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. (Стаття 170 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3694-12 від 15.12.93, N 429-IV (429-15) від 16.01.2003). Стаття 171. Обов'язки власника або уповноваженого ним органу щодо розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві. Власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. (Стаття 171 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 172. Застосування праці інвалідів. У випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним орган покладається обов'язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці. Залучення інвалідів до надурочних робіт та робіт у нічний час без їх згоди не допускається (статті 55, 63). (Стаття 172 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 173. Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я працівників. Шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. (Стаття 173 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93, в редакції Закону N 429-IV від 11.02.2003). (Статтю 173-1 виключено на підставі Закону N 1356-XIV від 24.12.99).
1.3 Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності"
Цей Закон відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві (далі - страхування від нещасного випадку). Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності. Закон складається з 11 розділів. 1-й Розділ – «Загальні положення» – включає статті 1-14. Стаття 2. Сфера дії Закону. Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання (далі – підприємства), у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян – суб'єктів підприємницької діяльності. Особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних з виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону. (Статтю 2 доповнено частиною другою згідно із Законом N 2272-III від 22.02.2001). Стаття 4. Законодавство про страхування від нещасного випадку. Законодавство про страхування від нещасного випадку складається із Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про охорону праці" та інших нормативно-правових актів. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством про страхування від нещасного випадку, то застосовуються норми міжнародного договору. Стаття 6. Суб'єкти та об'єкти страхування від нещасного випадку. Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках - члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик. Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування (далі – працівник). Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках – застраховані особи. Страховик – Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд соціального страхування від нещасних випадків). Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність. Стаття 12. Свідоцтво про страхування від нещасного випадку. Особам, які підлягають страхуванню від нещасного випадку, видається свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів страхування та є документом суворої звітності. Порядок видачі та зразок свідоцтва про соціальне страхування затверджуються Кабінетом Міністрів України. Стаття 13. Страховий ризик і страховий випадок. Страховий ризик – обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення в період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів. Нещасний випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком. Порушення правил охорони праці застрахованим, яке спричинило нещасний випадок або професійне захворювання, не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим. Факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України "Про охорону праці". Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) за встановленими формами.
Стаття 14. Нещасний випадок на виробництві та професійне захворювання. Нещасний випадок – це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть. Перелік обставин, за яких настає страховий випадок, визначається Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади. В окремих випадках, за наявності підстав, Фонд соціального страхування від нещасних випадків може визнати страховим нещасний випадок, що стався за обставин, не визначених передбаченим частиною другою цієї статті переліком. До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою. Перелік професійних захворювань за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках Фонд соціального страхування від нещасних випадків може визнати страховим випадком захворювання, не внесене до переліку професійних захворювань, передбаченого частиною п'ятою цієї статті, якщо на момент прийняття рішення медична наука має нові відомості, які дають підстави вважати це захворювання професійним.
ІІ-й Розділ – «Управління страхуванням від нещасного випадку» – включає статті 15-20, які регламентують діяльність Фонду соціального страхування, його матеріально-технічне і майнове забезпечення.
ІІІ-й Розділ – «Обов'язки фонду соціального страхування від нещасних випадків» – включає статті 21-25, що описують встановлені законом можливості і механізми виплат за страховими випадками.
ІV-й Розділ – «Нагляд у сфері страхування від нещасного випадку» – вклю-чає статті 26 і 27, які регламентують діяльність наглядової ради і Державного нагляду у сфері страхування від нещасного випадку.
V-й Розділ – «Відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкод-женням його здоров'я» – класифікує можливі страхові виплати (стаття 28), які згідно із статтею 21 цього Закону Фонд соціального страхування від нещасних випадків виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку; регламентує перерахування розміру страхових виплат (стаття 29); визначає ступінь втрати працездатності потерпілим (стаття 30) та можливості тимчасового переведення потерпілого на легшу роботу (стаття 31); надання щомісячних страхових виплат та інших виртат на відшкодування шкоди (стаття 34), страхових виплат потерпілому під час його професійної реабілітації (стаття 32) або права на страхові виплати у разі смерті потерпілого (стаття 33).
VІ-й Розділ – «Порядок розгляду справ про страхові виплати» – включає перелік документів для розгляду справ про страхові виплати (статті 35 і 36), обгрунтовує їх відмову (стаття 37) або припинення (стаття 38). Стаття 39 регламентує оподаткування страхових виплат.
VІІ-й Розділ – «Порядок і строки проведення страхових виплат» – статті 40-42 обумовлює строки страхових виплат залежно від соціального статусу потерпілого.
VІІІ-й Розділ – «Права та обов'язки застрахованого та роботодавця як страхувальника» – описує права та обов'язки застрахованого (статті 43 і 44) і роботодавця як страхувальника (стаття 45).
ІХ-й Розділ – «Фінансування страхування від нещасного випадку» включає статті 46-49, які регламентують фінансову діяльність органів і Фонду соціального страхування.
Х-й Розділ – статті 50-55 – висвітлюють відповідальність фонду соціального страхування від нещасних випадків, страхувальників, застрахованих, а також осіб, які надають соціальні послуги, за невиконання своїх обов'язків або вирішення спорів.
1.4 Закон України «Про відпустки»
Закон України «Про відпустки» прийнято 15 листопада 1996 року і складається з 8 розділів, які включають 29 статей. У розділі І (статті 1-5) – Загальні положення – статею 1 виписуються державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою, що регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України та іншими законами та нормативно-правовими актами України. Згідно статті 2 даного Закону право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України. Право на відпустки забезпечується:
– гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
– забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Стаття 3 гарантує право на одержання відпустки в разі звільнення, а статті 5 і 4 регламентують визначення тривалості відпусток та їх види відповідно.
Розділ ІІ – Щорічні відпустки – описує процедуру надання щорічної основної відпустки та її тривалості (стаття 6), тривалість та можливість надання додаткової відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами (стаття 7) або за особливий характер (стаття 8) праці. Пояснюються механізми обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку (стаття 9), порядок надання (стаття 10), перенесення (стаття 11), поділу щорічних відпусток на частини та відкликання з неї (стаття 12).
У ІІІ розділі вказуються умови для надання додаткових відпусток у зв'язку з навчанням у середніх (стаття 13), професійно-технічних (стаття 14), вищих навчальних закладах, навчальних закладах післядипломної освіти або аспірантурі (стаття 15) та можливості надання творчої відпустки (стаття 16).
Розділ ІV – Соціальні відпустки – регламентує можливості надання такої у зв′язку з вагітністю та пологами (стаття 17), з доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18), додаткових відпусток працівникам, які мають дітей (стаття 19), та описує порядок надання соціальних відпусток (стаття 20).
Розділ V тлумачить порядок оплати (стаття 21), надходження коштів на оплату (стаття 23) та виплати грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки (стаття 24). Відрахування із заробітної плати за час відпустки регламентується статтею 22.
Розділ VI вказує умови надання працівникові в обов'язковому порядку відпустки без збереження заробітної плати (стаття 25) та відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін (стаття 26).
У розділі VII містяться дані про органи Державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про відпустки (стаття 27) та відповідальність посадових осіб за його порушення (стаття 28).
Розділ VIII – Заключні положення – містить статтю 29, яка регулює розгляд спорів щодо відпусток.
Нагляд за додержанням законодавства про відпустки здійснюють спеціально уповноважені на те державні органи та інспекції, які є незалежними у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу. Контроль за додержанням законодавства про відпустки здійснюють у межах своєї компетенції центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та профспілкові органи. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про відпустки здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.
1.5 Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»
Цей Закон регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. Він містить 51 статтю, які розміщуються в 6 розділах.
Розділ I – ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ – містить визначення основних термінів і понять (стаття 1), законодавчу (стаття 2) і фінансову (стаття 3) бази забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.
Розділ II – ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН, ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ І ОРГАНІЗАЦІЙ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ – містить статті 4–8.
Зокрема статтею 4 окреслюються права громадян на:
– безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;
– участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;
– відшкодування збитків, завданих їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;
– достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.
Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.
Стаття 5 Обов'язки громадян.
Громадяни зобов'язані:
– піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;
– брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;
– проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;
– виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;
– виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.
Статті 6-8 описують права і обов′язки підприємств, установ і організацій та захист їх прав і прав громадян перед третіми особами
У Розділі III – ВИМОГИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ НАСЕЛЕННЯ – сформовано вимоги до:
гігієнічної регламентації і державної реєстрації небезпечних факторів (стаття 9); сутності (стаття 10), проведення (стаття 12) та об′єктів (стаття 11) Державної санітарно-гігієнічної експертизи; вимог до ліцензування видів діяльності, пов'язаних з потенційною небезпекою для здоров'я людей (стаття 13); вимог безпеки для здоров'я і життя населення у державних стандартах та інших нормативно-технічних документах (стаття 14) та до проектування, будівництва, розробки, виготовлення і використання нових засобів виробництва і технологій (стаття 15); умов ввезення продукції з-за кордону, її реалізації та використання (стаття 16); продовольчої сировини і продуктів харчування, умов їх транспортування, зберігання та реалізації (стаття 17); господарсько-питного водопостачання і місць водокористування (стаття 18) та атмосферного повітря в населених пунктах, виробничих та інших приміщеннях (статя 19); гігієнічного виховання відповідних груп населення (стаття 20) та окремих громадян (стаття 21) і вивчення ними основ гігієни; жилих та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій (стаття 22); забезпечення радіаційної безпеки (стаття 23); захисту населення від шкідливого впливу неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів (стаття 24); застосування, знешкодження хімічних речовин і матеріалів та біологічних засобів (стаття 25); обов'язкових медичних оглядах (стаття 26), профілактичних щепленнях (стаття 27) та госпіталізацію і лікування інфекційних хворих і носіїв збудників інфекційних хвороб (стаття 28); санітарної охорони території України від занесення інфекційних хвороб (стаття 29) та запобігання особливо небезпечним, небезпечним інфекційним хворобам, масовим отруєнням та радіаційним ураженням населення (стаття 30).
Розділ IV містить відомості про систему (ст. 31), управління (ст. 32), основні напрями діяльності (ст.33) і взаємодію державної санітарно-епідеміологічної служби з іншими організаціями (ст. 34) та питання її фінансового (ст. 35), кадрового, наукового (ст.36) і інформаційного забезпечення (ст.37) а також перелік заходів правового і соціального захисту, матеріального та соціального забезпечення працівників державної санітарно-епідеміологічної служби (ст. 38)
У п′ятому розділі подано основні поняття та завдання державного санітарно-епідеміологічного нагляду (ст. 39), повноваження головного державного санітарного лікаря України (ст. 40), головних державних санітарних лікарів та інших посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд (ст. 41); характеристику заходів щодо припинення порушення санітарного законодавства (ст.42) та порядок оскарження рішень і дій посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд (ст. 43) і їх відповідальність (ст. 44).
Розділ VI – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ САНІТАРНОГО ЗАКОНОДАВСТВА – прописує дисциплінарну відповідальність за порушення санітарного законодавства працівниками підприємств, установ, організацій, дії яких призвели до порушення санітарного законодавства, невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби (ст. 45).
Стаття 46. Адміністративна відповідальність та фінансові санкції за порушення санітарного законодавства
За порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби на осіб, винних у вчиненні таких правопорушень, може бути накладено штраф у таких розмірах:
на посадових осіб - від шести до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (абзац 2 частини 1 статті 46 змінено згідно із Законом N 607/96-ВР від 17.12.96 р.);
на громадян - від одного до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (абзац 3 частини 1 статті 46 змінено згідно із Законом N 607/96-ВР від 17.12.96 р.);
до підприємств, підприємців, установ, організацій, які порушили санітарне законодавство, застосовуються такі фінансові санкції:
а) за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості розробки;
б) за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації посадовими особами органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;
в) за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, санітарних норм є небезпечною для життя і здоров'я людей, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної або реалізованої продукції;
г) за реалізацію на території України імпортної продукції, яка не відповідає вимогам стандартів щодо безпеки для життя і здоров'я людей, санітарних норм, що діють в Україні, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;
д) за ухилення від пред'явлення посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби продукції, яка підлягає контролю, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості продукції, що випущена з моменту ухилення.
Вартість зазначених у частині другій цієї статті документації та продукції обчислюється за цінами їх реалізації.
Стаття 47. Порядок накладення і стягнення штрафів та застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства
Постанови про накладення штрафу та застосування фінансової санкції за порушення санітарного законодавства виносяться на підставі протоколу про порушення санітарних норм, оформленого у встановленому порядку, і є обов'язковими для виконання.
Такі постанови можуть видавати: 1) головний державний санітарний лікар України, його заступники, головні державні санітарні лікарі Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя, головні державні санітарні лікарі водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України та їх заступники - за порушення, передбачені статтею 46 цього Закону; 2) інші головні державні санітарні лікарі та їх заступники за порушення, передбачені частиною першою статті 46 та пунктами "б", "в", "г", "д" частини другої статті 46 цього Закону; 3) інші посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби - за порушення, передбачені частиною першою статті 46 цього Закону.
Розгляд справ про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 46 цього Закону, та виконання постанов у цих справах провадяться в порядку, встановленому Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Один примірник постанови про застосування фінансової санкції, передбаченої частиною другою статті 46 цього Закону, надсилається державній податковій інспекції за місцезнаходженням підприємства, підприємця, установи, організації для контролю за її виконанням.
У разі невиконання порушником постанови протягом 15 днів з дня її видання сума санкції стягується у судовому порядку (частину 5 статті 47 змінено згідно із Законом N 642/97-ВР від 18.11.97 р.).
Сплата штрафів і фінансових санкцій, передбачених статтею 46 цього Закону, не звільняє порушників від обов'язку відшкодування збитків підприємствам, установам, організаціям і громадянам, яких вони зазнали внаслідок порушення санітарного законодавства. Суми штрафів чи фінансових санкцій у розмірі у розмірі 60 відсотків зараховуються до місцевого бюджету і 30 відсотків - до позабюджетних фондів для забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, 10 відсотків відраховується відповідним установам і закладам державної санітарно-епідеміологічної служби. Повернення необгрунтовано зарахованої до бюджету суми штрафу або фінансової санкції здійснюється фінансовими органами на підставі рішення органу, який скасував застосування штрафу чи санкції. Особливості застосування заходів адміністративного стягнення за порушення санітарного законодавства посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України,Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України визначаються законодавством.
Стаття 48. Цивільно-правова відповідальність за порушення санітарного законодавства.
Підприємства, установи, організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки громадянам, підприємствам, установам і організаціям, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і витрати лікувально-профілактичних закладів на надання медичної допомоги потерпілим. У разі відмови від добровільної компенсації витрат або відшкодування збитків спір розглядається у судовому порядку.
Стаття 49. Кримінальна відповідальність за порушення санітарного законодавства. Діяння проти здоров'я населення, вчинені внаслідок порушення санітарного законодавства, тягнуть за собою кримінальну відповідальність згідно з законом.
Розділ VII – МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ – складається із статей 50 і 51, які обумовлюють верховенство міжнародних принципів і норм, якщо такі присутні, перед нормами даного закону.
Таким чином, органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи та організації зобов'язані забезпечувати своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезинфекційних, дезинсекційних, дератизаційних, інших протиепідемічних, а також дезактиваційних заходів.
У разі загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, масових отруєнь та радіаційних уражень відповідними посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби можуть запроваджуватись позачергові профілактичні щеплення, інші заходи профілактики.
Працівники підприємств, установ, організацій, дії яких призвели до порушення санітарного законодавства, невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, підлягають дисциплінарній відповідальності згідно з законодавством. (Стаття 48. Цивільно-правова відповідальність за порушення санітарного законодавства)
Підприємства, установи, організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки громадянам, підприємствам, установам і організаціям, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і витрати лікувально-профілактичних закладів на подання медичної допомоги потерпілим. У разі відмови від добровільної компенсації витрат або відшкодування збитків спір розглядається у судовому порядку.
1.6 Закон України «Про пожежну безпеку»
Забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності. Забезпечення пожежної безпеки є складовою частиною виробничої та іншої діяльності посадових осіб, працівників підприємств, установ, організацій та підприємців. Це повинно бути відображено у трудових договорах (контрактах) та статутах підприємств, установ та організацій. Забезпечення пожежної безпеки підприємств, установ та організацій покладається на їх керівників і уповноважених ними осіб, якщо інше не передбачено відповідним договором. Забезпечення пожежної безпеки при проектуванні та забудові населених пунктів, будівництві, розширенні, реконструкції та технічному переоснащенні підприємств, будівель і споруд покладається на органи архітектури, замовників, забудовників, проектні та будівельні організації.
На базі цього закону окремо розроблені ПРАВИЛА ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ ДЛЯ ЗАКЛАДІВ, УСТАНОВ І ОРГАНІЗАЦІЙ СИСТЕМИ ОСВІТИ УКРАЇНИ від 30.09.98 за № 348/70, пункт 7.10 яких стосується складів хімічних речовин:
1.7 Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року
Відповідно до Конституції України цей Закон визначає організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій. Стаття 24. (Повноваження в галузі зайнятості населення, праці та заробітної плати) визначає, що місцева державна адміністрація:
– забезпечує реалізацію державних гарантій у сфері праці, в тому числі і на право своєчасного одержання винагороди за працю;
– розробляє та організовує виконання перспективних та поточних територіальних програм зайнятості та заходи щодо соціальної захищеності різних груп населення;
– забезпечує соціальний захист працюючих, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, якісне проведення атестації робочих місць;
– бере участь у веденні колективних переговорів та укладанні територіальних тарифних угод, вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).
1.8 Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»
Цей Закон є основоположним у ядерному законодавстві України. Він встановлює пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права і обов'язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулює діяльність, пов'язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, встановлює також правові основи міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.
Стаття 1 цього Закону визначає основні поняття радіаційної безпеки – дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки;
радіаційного захисту – сукупність радіаційно-гігієнічних, проектно-конструкторських, технічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення радіаційної безпеки.
2.1 Основні вимоги, принципи, поняття та терміни Закону України «Про охорону праці»
Даний документ був прийнятий 14 жовтня 1992 року, але досі не втратив своєї актуальності тому, що цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.
Дія цього Закону поширюється на юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих. Згідно зі статтею 3 законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору.
Стаття перша визначає основні поняття і терміни: Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.
Роботодавець – власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізична особа, яка використовує найману працю.
Працівник – особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов'язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).
Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.
Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:
– пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
– підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;
– комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;
– соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
– встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
– адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;
– використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;
– інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
– забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;
– використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.
2.2 Права на охорону праці під час укладання трудового договору та під час роботи
Згідно зі статтею 5 (Права на охорону праці під час укладання трудового договору), умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці.
Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору. Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.
Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.
Стаття 6 стосується прав працівників на охорону праці під час роботи:
Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов'язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася, а також страхового експерта з охорони праці.
За період простою з причин, передбачених частиною другою цієї статті, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.
Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.
На час зупинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду за охороною праці чи службою охорони праці за працівником зберігаються місце роботи, а також середній заробіток.
Стаття 7 передбачає право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці: працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством. У разі роз'їзного характеру роботи працівникові виплачується грошова компенсація на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором.
Роботодавець може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) працівникові пільги і компенсації, не передбачені законодавством.
Протягом дії укладеного з працівником трудового договору роботодавець повинен, не пізніш як за 2 місяці, письмово інформувати працівника про зміни виробничих умов та розмірів пільг і компенсацій, з урахуванням тих, що надаються йому додатково.
2.3 Управління охороною праці та обов'язки роботодавця і працівника
Дуже цікавою є стаття 13 щодо управління охороною праці та обов'язки роботодавця.
Роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.
З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме:
– створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;
– розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;
– забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;
– впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;
– забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;
– забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;
– організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці в порядку і строки, що визначаються законодавством, та за їх підсумками вживає заходів до усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я виробничих факторів;
– розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці, що діють у межах підприємства, та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці, забезпечує безоплатно працівників нормативно-правовими актами та актами підприємства з охорони праці;
– здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;
– організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;
– вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків.
Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
Стаття 14 стосується обов'язків працівника щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці. В ній зазначено, що працівник зобов'язаний:
– дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;
– знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;
– проходити у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди.
Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
2.4 Навчання з питань охорони праці
Важливою в цьому контексті є стаття 18 щодо навчання з питань охорони праці.
Працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж, навчання з питань охорони праці, з надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків і правил поведінки у разі виникнення аварії.
Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному доборі, повинні щороку проходити за рахунок роботодавця спеціальне навчання і перевірку знань відповідних нормативно-правових актів з охорони праці. Перелік робіт з підвищеною небезпекою затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці.
Посадові особи, діяльність яких пов'язана з організацією безпечного ведення робіт, під час прийняття на роботу і періодично, один раз на три роки, проходять навчання, а також перевірку знань з питань охорони праці за участю профспілок. Порядок проведення навчання та перевірки знань посадових осіб з питань охорони праці визначається типовим положенням, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці. Не допускаються до роботи працівники, у тому числі посадові особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці. У разі виявлення у працівників, у тому числі посадових осіб, незадовільних знань з питань охорони праці, вони повинні у місячний строк пройти повторне навчання і перевірку знань.
Вивчення основ охорони праці, а також підготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці з урахуванням особливостей виробництва відповідних об'єктів економіки забезпечуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти та науки в усіх навчальних закладах за програмами, погодженими із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці.
У статті 20 йдеться про регулювання охорони праці у колективному договорі (угоді). У колективному договорі, угоді сторони передбачають забезпечення працівникам соціальних гарантій у галузі охорони праці на рівні, не нижчому за передбачений законодавством, їх обов'язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, професійного захворювання, аваріям і пожежам, визначають обсяги та джерела фінансування зазначених заходів.
2.5 Органи державного нагляду за охороною праці
Стаття 38 визначає органи державного нагляду за охороною праці.
Державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють:
– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;
– спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки;
– спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки;
– спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.
Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.
Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється цим Законом, законами України "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку", "Про пожежну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", іншими нормативно-правовими актами та положеннями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.
2.6 Громадський контроль
Стаття 41 стосується громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці, який здійснюють за додержанням законодавства про охорону праці професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників.
Професійні спілки здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі загрози життю або здоров'ю працівників професійні спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємствах чи виробництвах фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, в цілому на період, необхідний для усунення загрози життю або здоров'ю працівників.
Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь. У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.
Стаття 42 визначає права уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці. Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці мають право безперешкодно перевіряти на підприємствах виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду роботодавцем пропозиції про усунення виявлених порушень нормативно-правових актів з безпеки і гігієни праці. Для виконання цих обов'язків роботодавець за свій рахунок організовує навчання, забезпечує необхідними засобами і звільняє уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці від роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ними середнього заробітку.
Не можуть бути ущемлені будь-які законні інтереси працівників у зв'язку з виконанням ними обов'язків уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці, їх звільнення або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності здійснюється лише за згодою найманих працівників у порядку, визначеному колективним договором.
Якщо уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці вважають, що профілактичні заходи, вжиті роботодавцем, є недостатніми, вони можуть звернутися за допомогою до органу державного нагляду за охороною праці. Вони також мають право брати участь і вносити відповідні пропозиції під час інспекційних перевірок підприємств чи виробництв фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, цими органами.
Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці діють відповідно до типового положення, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики.
Контроль за станом охорони праці забезпечує дійове управління нею. Будь-яка система управління може надійно функціонувати лише при наявності повної, своєчасної і достовірної інформації про стан об‘єкта управління. Одержати таку інформацію про стан охорони праці, виявити можливі відхилення від норм безпеки, а також перевірити виконання планів та управлінських рішень можна тільки на підставі регулярного та об'єктивного контролю. Тому контроль стану охорони праці є найбільш відповідальною та трудомісткою функцією процесу управління.
До основних форм контролю за станом охорони праці в рамках СУОП підприємства відносяться: оперативний контроль; відомчий контроль, що проводиться службою охорони праці підприємства; адміністративно-громадський багатоступеневий контроль. Крім цих видів контролю, існує відомчий контроль вищих господарських органів, державний нагляд та громадський контроль за охороною праці, які будуть розглянуті окремо.
Оперативний контроль з боку керівників робіт і підрозділів підприємства проводиться згідно із затвердженими посадовими обов'язками. При цьому служба охорони праці контролює виконання вимог безпеки праці у всіх структурних підрозділах та службах підприємства.
Адміністративно-громадський багатоступеневий контроль є однією з найкращих форм контролю за станом охорони праці, але можливість його ефективного функціонування обумовлена наявністю співробітництва та взаєморозуміння між роботодавцем та профспілками підприємства. Цей контроль проводиться на кількох (як правило – трьох) рівнях. На першій ступені контролю начальник виробничої дільниці (майстер) спільно з громадським інспектором профгрупи щоденно перевіряють стан охорони праці на виробничій дільниці. На другій ступені — начальник цеху спільно з громадським інспектором та спеціалістами відповідних служб цеху (механік, електрик, технолог) два - чотири рази в місяць перевіряють стан охорони праці згідно з затвердженим графіком. На третій ступені контролю щомісячно (згідно із затвердженим графіком) комісія підприємства під головуванням керівника (головного інженера) перевіряє стан охорони праці на підприємстві. До складу комісії входять: керівник служби охорони праці, голова комісії з охорони праці профкому, керівник медичної служби, працівник пожежної охорони та головні спеціалісти підприємства (технолог, механік, енергетик). Результати роботи комісії фіксуються в журналі третьої ступені контролю і розглядаються на нараді. За результатами наради видається наказ по підприємству.
2.7 Відповідальності за порушення вимог законодавства щодо охорони праці
Закон України “Про охорону праці” статтею 44 передбачає, що за порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об'єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність полягає в тому, що на винного працівника накладається дисциплінарне стягнення. Ст. 147 КЗпПУ встановлює два види дисциплінарного стягнення: догана та звільнення з роботи. Законами, уставами та положеннями про дисципліну, які діють в деяких галузях (транспорт, гірничодобувна промисловість тощо), можуть бути передбачені для окремих категорій працівників інші дисциплінарні стягнення.
Адміністративна відповідальність настає за будь-які посягання на загальні умови пpaцi. Відповідно до ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення порушення вимог законів та нормативно-правових актів з охорони пpaцi тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді накладання штрафу на працівників та, зокрема, посадових ociб підприємств, установ, організацій, а також громадян – власників підприємств чи уповноважених ними ociб.
Матеріальна відповідальність робітників i службовців регламентується КЗпПУ та іншими нормативними актами, які торкаються цієї відповідальності у трудових відносинах.
Загальними підставами накладення матеріальної відповідальності на працівника є
- наявність прямої дійсної шкоди,
- провина працівника (у формі наміру чи необережності),
- пpoтипpaвнi дії (бездіяльність) працівника,
- наявність причинного зв'язку мiж винуватим та протиправними діями (бездіяльністю) працівника та заподіяною шкодою.
На працівника може бути накладена відповідальність лише при наявності вcix перелічених умов; відсутність хоча б однієї з них виключає матеріальну відповідальність працівника.
Притягнення працівника до кримінальної, адміністративної i дисциплінарної відповідальності за дії, якими нанесена шкода, не звільнює його від матеріальної відповідальності.
При наявності в діях працівника, яким порушені правила охорони пpaцi, ознак кримінального злочину, на нього може бути покладена повна матеріальна відповідальність, а при відсутності таких ознак на нього покладається вiдnoвiдaльнicmь в межах його середнього місячного заробітку.
Кримінальна відповідальність за порушення правил охорони пpaцi передбачена ст.ст. 271 – 275 КК України, що об‘єднані в розділ Х “Злочини проти безпеки виробництва”.
Кримінальна відповідальність настає не за будь-яке порушення, а за порушення вимог законів та інших нормативно-правових актів про охорону пpaцi, якщо це порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого чи спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.
Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів, передбачених вищезазначеними статтями КК України, карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п‘яти років, або позбавленням волі на строк до дванадцяти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3. Нормативно-правові акти з охорони праці
Конкретні вимоги охорони праці до виробничого середовища, обладнання, устаткування, порядку ведення робіт, засобів захисту працюючих, порядку навчання працюючих тощо регламентуються відповідними нормативно-правовими актами, які розробляються у відповідності з законодавством про охорону праці і становлять нормативно-технічну базу охорони праці.
Нормативно-правовий акт – це офіційний документ компетентного органу державної влади, яким встановлюються загальнообов‘язкові правила (норми). Законом України “Про охорону праці” визначено, що нормативно-правові акти з охорони праці - це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання.
Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці.
У Реєстрі ДНАОП кожному нормативному акту присвоєно відповідний код – для можливості машинного обліку і зручності користування ними. Кодування міжгалузевих ДНАОП здійснюється відповідно до приведеної нижче схеми
ДНАОП Х.ХХ-Х.ХХ-ХХ,
в якій:
ДНАОП – абревіатура назви «державний нормативний акт про охорону праці»;
перше трицифрове число (Х.ХХ) – код групи, до якої належить нормативний акт, залежно від державного органу, який затверджує даний акт: 0.00 - нормативні акти Держнаглядохоронпраці, 0.01 і 0.02 – Міністерства внутрішніх справ (0.01 – з пожежної безпеки і 0.02 – з безпеки руху), 0.03 Міністерства охорони здоров'я, 0.04 – Держатомнагляду, 0.05 – Міністерства праці та соціальної політики України, 0.06 – Держстандарту, 0.07 – Мінбудархітектури (Держбуду);
друге трицифрове число (Х.ХХ) - перша цифра означає вид нормативного акту (1 – правила, 2 – ОСТи, 3 – норми, 4 – положення і статути, 5 – інструкції, 6 – керівництва, вказівки, рекомендації, вимоги, 7 – технічні умови безпеки, 8 – переліки та інші документи), дві наступні – порядковий номер нормативного акту у межах даного виду в порядку реєстрації;
останнє двозначне число (ХХ) – рік затвердження нормативного акту.
Схема кодування галузевих нормативних актів про охорону праці відрізняється тим, що на місці першого трицифрового числа ставиться чотирьохцифрове (ДНАОП Х.ХХХ-Х.ХХ-ХХ), яке означає галузь поширення даного нормативного акту відповідно до «Загального класифікатора галузей народного господарства Мінстату України». Інші цифрові позначення коду галузевого нормативного акту означають те ж саме, що і міжгалузевого.
Після коду в Державному реєстрі нормативних актів про охорону праці дається повна назва нормативного акту, наказ (постанова) органу про його затвердження та дата затвердження.
Серед нормативно-правових актів з охорони праці важливе місце посідають державні стандарти України (ДСТУ) та відповідні нормативні акти (правила, норми, інструкції тощо) колишнього Радянського Союзу, які є чинними в Україні на даний час.
Починаючи з 1972 р. в СРСР була розроблена і впроваджена в дію Система стандартів безпеки праці, а її стандарти складали окрему – 12-у групу Єдиної Державної Системи стандартів СРСР, яка мала назву “Система стандартов безопасности труда” (ССБТ). Відповідно до Угоди про співробітництво в галузі охорони праці, укладеної керівниками урядів держав СНД у грудні 1994 року, ця система продовжує розвиватись та удосконалюватись на міждержавному рівні, а її стандарти надалі визнаються Україною як міждержавні стандарти за узгодженим переліком. Ці стандарти внесені до Державного реєстру окремою групою під рубрикою «Міждержавні стандарти системи стандартів безпеки праці».
В Державному реєстрі нормативи цієї групи приводяться в такому вигляді:
ГОСТ 12.Х.ХХХ-ХХ. ССБТ (далі повна назва нормативного акту).
В приведеному вище цифра 12 означає, що норматив відноситься до ССБТ.
Перша цифра після 12. визначає групу даного нормативу в системі. Система передбачає 10 груп нормативів – від 0 до 9. Чинними на даний час є групи 0–5. Групи 6–9 – резервні.
Стандарти групи 0 – основоположні. Вони встановлюють організаційно-методичні основи ССБТ, термінологію в галузі охорони праці, класифікацію безпечних та шкідливих виробничих факторів, вимоги до організації трудових процесів, навчання, атестації тощо.
Стандарти групи 1 регламентують загальні вимоги безпеки до окремих видів небезпечних і шкідливих виробничих факторів, гранично допустимих значень їх параметрів і характеристик, методів контролю та захисту працюючих.
Стандарти групи 2 встановлюють загальні вимоги безпеки до виробничого устаткування, до окремих його видів, до методів контролю за дотриманням вимог безпеки.
Стандарти групи 3 регламентують вимоги безпеки до технологічних процесів, робочих місць, режимів праці, систем управління тощо.
Стандарти групи 4 - це стандарти вимог до засобів колективного та індивідуального захисту, їх конструктивних, експлуатаційних та гігієнічних якостей, а також до методів їх випробування та оцінки.
Стандарти групи 5 визначають загальні вимоги безпеки до виробничих будівель, приміщень і споруд.
Подальші три цифри (ХХХ) визначають порядковий номер даного ГОСТ в групі за реєстрацією, а дві останні (ХХ) – рік видання.
Нормативно-правові акти з охорони праці потрібно відрізняти від відомчих документів, що можуть розроблятися на їх основі і затверджуватися міністерствами, відомствами України або асоціаціями, корпораціями та іншими об’єднаннями підприємств з метою конкретизації вимог нормативно-правових актів залежно від специфіки галузі.
Власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи розробляють на основі нормативно-правових актів і затверджують власні нормативні акти з охорони праці, що діють в межах даного підприємства, установи, організації. Нормативні акти підприємства конкретизують вимоги нормативно-правових актів і не можуть містити вимоги з охорони праці менші або слабкіші ніж ті, що містяться в державних нормах.
«Державне управління охороною праці та організація охорони праці на виробництві».
«Організація охорони праці на виробництві».
План.
1. Основні положення організації охорони праці на виробництві.
Закон “Про охорону праці” зобов‘язує роботодавця створити на кожному робочому місці, в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.
З цією метою роботодавець повинен створити і забезпечити функціонування системи управління охороною праці, для чого він:
– створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;
– розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;
– забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;
– впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;
– забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;
– забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;
– організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць та за їх підсумками вживає заходів до усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я виробничих факторів;
– розробляє і затверджує нормативні акти з охорони праці, що діють у межах підприємства, забезпечує безоплатно працівників нормативно-правовими актами та актами підприємства з охорони праці;
– здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;
– організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;
– вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків.
За порушення зазначених вимог роботодавець несе безпосередню відповідальність.
Виробничі будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування, транспортні засоби, що вводяться в дію після будівництва (виготовлення) або реконструкції, капітального ремонту тощо, та технологічні процеси повинні відповідати вимогам нормативно-правових актів з охорони праці.
Проектування виробничих об'єктів, розроблення нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих повинні провадитися з урахуванням вимог щодо охорони праці. Не допускається будівництво, реконструкція, технічне переоснащення тощо виробничих об'єктів, інженерних інфраструктур об'єктів соціально-культурного призначення, виготовлення і впровадження нових для даного підприємства технологій і зазначених засобів без попередньої експертизи робочого проекту або робочої документації на їх відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці. Фінансування цих робіт може провадитися лише після одержання позитивних результатів експертизи.
Роботодавець повинен одержати дозвіл на початок роботи та види робіт підприємства, діяльність якого пов'язана з виконанням робіт та експлуатацією об'єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Перелік видів робіт, об'єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки визначається Кабінетом Міністрів України.
Експертиза проектів, реєстрація, огляди, випробування тощо виробничих об'єктів, інженерних інфраструктур об'єктів соціально-культурного призначення, прийняття їх в експлуатацію провадяться у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
У разі коли роботодавець не одержав зазначеного дозволу, місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, за поданням Держнаглядохоронпраці, вживає заходів до скасування державної реєстрації цього підприємства за умови, якщо протягом місяця від часу виявлення вказаних недоліків роботодавець не провів належних заходів з їх усунення.
Технологічні процеси, машини, механізми, устаткування, транспортні засоби, хімічні речовини і їх сполуки та інша небезпечна продукція, придбані за кордоном, допускаються в експлуатацію (до застосування) лише за умови проведення експертизи на відповідність їх нормативно-правовим актам з охорони праці, що чинні на території України.
Прийняття в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих об'єктів проводиться за участю представників професійних спілок.
Не допускається застосування у виробництві шкідливих речовин у разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації.
2. Служба охорони праці підприємства.
На підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше осіб роботодавець створює службу охорони праці відповідно до типового положення, що затверджується Держнаглядохоронпраці. На підприємстві з кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку. На підприємстві з кількістю працюючих менше 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні спеціалісти на договірних засадах, які мають відповідну підготовку.
Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю. Керівники та спеціалісти служби охорони праці за своєю посадою і заробітною платою прирівнюються до керівників і спеціалістів основних виробничо-технічних служб.
Спеціалісти служби охорони праці мають право представляти підприємство в державних та громадських установах при розгляді питань охорони праці, безперешкодно в будь-який час відвідувати виробничі об'єкти, структурні підрозділи підприємства, порушувати клопотання про заохочення працівників, котрі беруть активну участь у підвищенні безпеки та покращенні умов праці, а у разі виявлення порушень охорони праці:
– видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків, одержувати від них необхідні відомості, документацію і пояснення з питань охорони праці;
– вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли передбачених законодавством медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або не виконують вимог нормативно-правових актів з охорони праці;
– зупиняти роботу виробництва, дільниці, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва у разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих;
– надсилати роботодавцю подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці.
Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише роботодавець.
Комісія з питань охорони праці підприємства
З метою забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за рішенням трудового колективу на підприємстві відповідно до статті 16 Закону “Про охорону праці” може створюватися комісія з питань охорони праці.
Комісія складається з представників роботодавця та професійної спілки, а також уповноваженої найманими працівниками особи, спеціалістів з безпеки, гігієни праці та інших служб підприємства відповідно до типового положення, що затверджується Держнаглядохоронпраці.
Рішення про доцільність створення комісії, її кількісний та персональний склад, строк повноважень приймається трудовим колективом на загальних зборах (конференції) за поданням роботодавця, органу трудового колективу та профспілкового комітету. Загальні збори (конференція) затверджують Положення про комісію з питань охорони праці підприємства, яке розробляється за участю сторін на основі Типового положення. Комісія формується на засадах рівного представництва осіб від роботодавця та трудового колективу. До складу Комісії від роботодавця включаються спеціалісти з безпеки і гігієни праці, виробничої, юридичної та інших служб підприємства, від трудового колективу — рекомендуються працівники усіх професій, уповноважені трудових колективів з питань охорони праці, представники профспілки (профспілок).
3. Обов‘язки працівників щодо виконання вимог охорони праці.
Забезпечення безпечних і здорових умов праці на виробництві неможливе без знання і виконання працівниками всіх вимог нормативних актів про охорону праці, що стосуються їхньої роботи, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням, використання засобів індивідуального та колективного захисту, додержання правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, співробітництва з роботодавцем у справі охорони праці.
Обов’язком працівника насамперед є старанне ставлення до усіх видів навчання (інструктажу), які проводить роботодавець по вивченню вимог нормативних актів з охорони праці, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва. Кожен працівник повинен знати, що Закон “Про охорону праці” забороняє допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж та перевірку знань з питань охорони праці. Якщо роботодавець не дотримується строків проведення чергового навчання (інструктажу), то працівник вправі про це нагадати відповідному керівникові, а на прохання працівника проводиться додатковий інструктаж з питань охорони праці. Після навчання (інструктажу) працівник повинен отримати інструкцію з охорони праці за його професією.
До Кодексу України про адміністративні правопорушення внесені доповнення про накладення штрафу на працівників за порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці або невиконання законних вимог службових ociб органів Держнаглядохоронпраці щодо усунення порушень законодавства про охорону праці.
Під час роботи працівники повинні користуватися відповідним спецодягом. спецвзуттям i запобіжними пристосуваннями. Роботодавець зобов'язаний не допускати до роботи працівників, які відмовляються користуватися необхідними засобами індивідуального чи колективного захисту.
Уci працюючі, а також щойно прийняті на підприємство працівники повинні бути ознайомлені з колективним договором. У колективному договорі, як правило, містяться зобов'язання працівників ретельно вивчати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, виконувати встановлений порядок безпечного виконання робіт відповідно до конкретних обов'язків та професій, а також правила поведінки на території підприємства у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках i робочих місцях; брати активну участь i проявляти ініціативу у здiйcнeннi заходів щодо підвищення рівня охорони праці, вносити раціоналізаторські та інші пропозиції з цих питань тощо.
4. Навчання та перевірка знань з питань охорони праці на виробництві
Працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж, навчання з питань охорони праці, з надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків і правил поведінки у разі виникнення аварії.
Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному доборі, повинні щороку проходити за рахунок роботодавця спеціальне навчання і перевірку знань відповідних нормативно-правових актів з охорони праці. Підготовка працівників для виконання робіт з підвищеною небезпекою здійснюється тільки в закладах освіти (професійно-технічні училища, навчально-курсові комбінати, центри підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, в тому числі створені на підприємствах, тощо), які одержали ліцензію Міносвіти та дозвіл Держнаглядохоронпраці на провадження такого навчання. Для решти робіт підготовка, перепідготовка працівників за професіями можуть здійснюватися як в закладах освіти, так і на підприємстві.
Організація навчання та перевірки знань з питань охорони праці працівників при підготовці, перепідготовці, підвищенні кваліфікації на підприємстві здійснюється працівниками служби кадрів або іншими спеціалістами, яким керівником підприємства доручена організація цієї роботи.
Посадові особи і спеціалісти, в службові обов'язки яких входить безпосереднє виконання робіт підвищеної небезпеки (ДНАОП 0.00-8.02-93) та робіт, що потребують професійного добору (ДНАОП 0.03-8.06-94), при прийнятті на роботу проходять на підприємстві попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці стосовно конкретних виробничих умов, а надалі - періодичні перевірки знань у строки, встановлені відповідними нормативними актами про охорону праці, але не рідше одного разу на рік.
Програми попереднього спеціального навчання розроблюються відповідними службами підприємства з урахуванням конкретних виробничих умов і відповідних їм чинних нормативних актів про охорону праці та затверджуються його керівником.
Усі працівники, які приймаються на постійну чи тимчасову роботу, і при подальшій роботі, повинні проходити на підприємстві навчання в формі інструктажів з питань охорони праці, надання першої допомоги потерпілим від нещасних випадків, а також з правил поведінки та дій при виникненні аварійних ситуацій, пожеж і стихійних лих.
За характером і часом проведення інструктажі з питань охорони праці поділяються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий.
Вступний інструктаж проводиться:
– з усіма працівниками, які приймаються на постійну або тимчасову роботу, незалежно від їх освіти, стажу роботи та посади;
– з працівниками інших організацій, які прибули на підприємство і беруть безпосередню участь у виробничому процесі або виконують інші роботи для підприємства;
– з учнями та студентами, які прибули на підприємство для проходження виробничої практики;
– у разі екскурсії на підприємство;
Первинний інструктаж проводиться до початку роботи безпосередньо на робочому місці з працівником:
– новоприйнятим (постійно чи тимчасово) на підприємство;
– який переводиться з одного цеху виробництва до іншого;
– який буде виконувати нову для нього роботу;
– відрядженим працівником, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві.
Повторний інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці в терміни, визначені відповідними чинними галузевими нормативними актами або керівником підприємства з урахуванням конкретних умов праці, але не рідше:
– на роботах з підвищеною небезпекою - 1 раз на 3 місяці;
– для решти робіт - 1 раз на 6 місяців.
Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці:
– при введенні в дію нових або переглянутих нормативних актів про охорону праці, а також при внесенні змін та доповнень до них;
– при зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування, приладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів та інших факторів, що впливають на стан охорони праці;
– при порушеннях працівниками вимог нормативних актів про охорону праці, що можуть призвести або призвели до травм, аварій, пожеж тощо;
– при виявленні особами, які здійснюють державний нагляд і контроль за охороною праці, незнання вимог безпеки стосовно робіт, що виконуються працівником;
– при перерві в роботі виконавця робіт більш ніж на 30 календарних днів - для робіт з підвищеною небезпекою, а для решти робіт - понад 60 днів.
Цільовий інструктаж проводиться з працівниками:
– при виконанні разових робіт, не передбачених трудовою угодою;
– при ліквідації аварії, стихійного лиха;
– при проведенні робіт, на які оформлюються наряд-допуск, розпорядження або інші документи.
Новоприйняті на підприємство працівники після первинного інструктажу на робочому місці до початку самостійної роботи повинні під керівництвом досвідчених, кваліфікованих фахівців пройти стажування протягом 2 - 15 змін або дублювання протягом не менше шести змін.
Працівники, функціональні обов'язки яких пов'язані із забезпеченням безаварійної роботи важливих і складних господарчих потенційно небезпечних об'єктів або з виконанням окремих потенційно небезпечних робіт (теплові та атомні електричні станції, гірничодобувні підприємства, інші подібні об'єкти, порушення технологічних режимів яких являє загрозу для працівників та навколишнього середовища), до початку самостійної роботи повинні проходити дублювання з обов'язковим суміщенням з протиаварійними і протипожежними тренуваннями відповідно до плану ліквідації аварій.
Допуск до стажування (дублювання) оформлюється наказом (розпорядженням) по підприємству (структурному підрозділу), в якому визначаються тривалість стажування (дублювання) та прізвище відповідального працівника. Перелік посад і професій працівників, які повинні проходити стажування (дублювання), а також тривалість стажування (дублювання) визначаються керівником підприємства. Тривалість стажування (дублювання) залежить від стажу і характеру роботи, а також від кваліфікації працівника. Керівнику підприємства надається право своїм наказом (розпорядженням) звільняти від проходження стажування (дублювання) працівника, який має стаж роботи за відповідною професією не менше 3 років або переводиться з одного цеху до іншого, де характер його роботи та тип обладнання, на якому він працюватиме, не змінюються.
Стажування (дублювання) проводиться за програмами для конкретної професії, посади, робочого місця, які розробляються на підприємстві і затверджуються керівником підприємства (структурного підрозділу) на робочих місцях свого або іншого подібного за технологією підприємства. У процесі стажування працівники повинні виконувати роботи, які за складністю, характером, вимогами безпеки відповідають роботам, що передбачаються функціональними обов'язками цих працівників.
6. Державний нагляд, відомчий i громадський контроль за охороною праці на виробнмцтві
З метою забезпечення виконання вимог законів та нормативно-правових актів з охорони праці в Україні створена система державного нагляду, відомчого і громадського контролю з цих питань.
Державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці відповідно до Закону «Про охорону праці» здійснюють:
– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;
– спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки;
– спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки;
– спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.
Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.
Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється законами України «Про охорону праці», "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку", "Про пожежну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", іншими нормативно-правовими актами та положеннями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.
Відомчий контроль покладається на адміністрацію підприємства та на господарські організації вищого рівня. Цей контроль здійснюється відповідними службами охорони праці, що детально розглянуто в підручнику окремо.
Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників.
Професійні спілки здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі загрози життю або здоров'ю працівників професійні спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємствах чи виробництвах в цілому на період, необхідний для усунення загрози життю або здоров'ю працівників.
Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.
|
|
|
Постанова. Методичні рекомендації.
Видавник: Міністерство праці України
Назва: Методичні рекомендації для проведення атестації робочих місць за умовами праці
Номер: 41
Дата прийняття: 1992.09.01
МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ УКРАЇНИ
|
|
Затверджено |
Методичні рекомендації
для проведення атестації робочих місць за умовами праці
Із змінами і доповненнями, внесеними
роз'ясненням Міністерства праці України,
Міністерства охорони здоров'я України
від 22 березня 1993 року N 06-960
Методичні рекомендації розроблено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 серпня 1992 р. N 442. Вони визначають організацію роботи по проведенню атестації робочих місць, оцінку умов праці та реалізацію прав трудящих на пільги і компенсації залежно від шкідливих та небезпечних виробничих факторів.
Результати атестації за умовами праці (надалі — атестація) є основою для вирішення питань надання пенсій за віком на пільгових умовах відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», інших пільг та компенсацій, а також розроблення і реалізації організаційних, технічних, економічних та соціальних заходів колективного договору щодо поліпшення умов трудової діяльності.
Атестація проводиться на підприємствах, в організаціях, установах (надалі — підприємства) незалежно від форм власності й господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали є потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що можуть несприятливо впливати на стан здоров'я працівників, а також на їхніх нащадків як тепер, так і в майбутньому.
Основні терміни і визначення, що вживаються в методичних рекомендаціях, наведено в додатку 1.
1. Загальні положення
1.1. Основна мета атестації полягає у регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах.
1.2. Правовою основою для проведення атестації є чинні законодавчі й нормативні акти з питань охорони і гігієни праці, списки виробництв, робіт, професій і посад, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення та інші пільги і компенсації залежно від умов праці.
1.3. Атестації підлягають робочі місця, на яких технологічний процес, обладнання, використовувані сировина і матеріали можуть бути потенційними джерелами шкідливих і небезпечних факторів. Для виробництв, робіт, професій та посад, для яких у списках N 1 і N 2 передбачено показники умов праці, атестацію проводять тільки за цими показниками.
1.4. Атестація робочих місць передбачає:
виявлення на робочому місці шкідливих і небезпечних виробничих факторів та причин їх виникнення;
дослідження санітарно-гігієнічних факторів виробничого середовища, важкості й напруженості трудового процесу на робочому місці;
комплексну оцінку факторів виробничого середовища і характеру праці щодо відповідності їх вимогам стандартів, санітарних норм і правил;
обгрунтування віднесення робочого місця до відповідної категорії за шкідливими умовами праці;
підтвердження (встановлення) права працівників на пільгове пенсійне забезпечення, додаткову відпустку, скорочений робочий день, інші пільги і компенсації залежно від умов праці;
перевірку правильності застосування списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення;
розв'язання спорів, які можуть виникнути між юридичними особами і громадянами (працівниками) стосовно умов праці, пільг і компенсацій;
розроблення комплексу заходів по оптимізації рівня гігієни і безпеки, характеру праці і оздоровлення трудящих;
вивчення відповідності умов праці рівневі розвитку техніки і технології, удосконалення порядку та умов установлення і призначення пільг і компенсацій.
1.5. Періодичність атестації встановлюється підприємством у колективному договорі, але не рідше одного разу на 5 років.
Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника (власника) підприємства, організації.
1.6. Санітарно-гігієнічні дослідження факторів виробничого середовища і трудового процесу проводять санітарні лабораторії підприємств і організацій, науково-дослідних і спеціалізованих організацій, атестованих органами Держстандарту і Міністерства охорони здоров'я за списками, узгодженими з органами Державної експертизи умов праці, а також на договірній основі лабораторії територіальних санітарно-епідеміологічних станцій.
2. Організація роботи по атестації
2.1. Для організації і проведення атестації керівник підприємства видає наказ, в якому:
визначає основу і завдання атестації;
затверджує склад, голову і секретаря постійно діючої атестаційної комісії, визначає її повноваження, у разі потреби — склад цехових (структурних) атестаційних комісій;
установлює терміни і графіки проведення підготовчих робіт у структурних підрозділах підприємства;
визначає взаємодію із зацікавленими державними органами і громадськими організаціями (експертизою умов праці, санітарно-епідеміологічною службою);
визначає проектні, науково-дослідні установи для науково-технічної оцінки умов праці і участі в розробленні заходів по усуненню шкідливих виробничих факторів.
2.2. До складу атестаційної комісії рекомендується вводити головних спеціалістів, працівників відділу кадрів, праці і заробітної плати, охорони праці, органів охорони здоров'я підприємства, представників громадських організацій.
2.3. Атестаційна комісія:
здійснює організаційне, методичне керівництво і контроль за проведенням роботи на всіх етапах;
формує всю потрібну правову і нормативно-довідкову базу і організує її вивчення;
визначає і залучає у встановленому порядку потрібні організації до виконання спеціальних робіт;
організує виготовлення планів розташування обладнання по кожному підрозділу з урахуванням його експлікації, визначає межу робочих місць (робочих зон) та надає їм відповідний номер;
складає перелік робочих місць, що підлягають атестації;
порівнює застосовуваний технологічний процес, склад обладнання, використовувані сировину і матеріали із передбаченими в проектах;
визначає обсяг досліджень шкідливих і небезпечних факторів виробничого середовища та організує ці дослідження;
прогнозує та виявляє утворення шкідливих і небезпечних факторів на робочих місцях;
встановлює на основі Єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника (ЄТКД) відповідність найменування професій і посад, зайнятих на цих робочих місцях, характеру фактично виконуваних робіт. У разі відхилень назва професії (посади) приводиться у відповідність до ЄТКД по фактично виконуваній роботі;
складає «Карту умов праці» (надалі — Карта) на кожне враховане робоче місце або групу аналогічних місць (додаток 2);
проводить атестацію і складає перелік робочих місць, виробництв, професій та посад з несприятливими умовами праці;
уточнює діючі і вносить пропозиції на встановлення пільг і компенсацій залежно від умов праці, визначає витрати на дані цілі;
розробляє заходи до поліпшення умов праці і оздоровлення працівників;
виконує свої функції до призначення нового складу комісії при позачерговій атестації.
3. Вивчення факторів виробничого середовища і трудового процесу
3.1. У ході вивчення треба визначити:
характерні для конкретного робочого місця виробничі фактори, які підлягають лабораторним дослідженням (гр. 2 Карти);
нормативне значення (ГДК, ГДР) параметрів, факторів виробничого середовища і трудового процесу, використовуючи систему стандартів безпеки праці, санітарні норми і правила, інші регламенти (гр. 4 Карти);
фактичне значення факторів виробничого середовища і трудового процесу шляхом лабораторних досліджень або розрахунків (гр. 5 Карти).
3.2. Лабораторні та інструментальні дослідження проводяться відповідно до положень ГОСТ 1.25–76 «ГСС Метрологическое обеспечение. Основные положения», ГОСТ 12.0.005–84 «ССБТ Метрологическое обеспечение в области безопасности труда. Основные положения», стандартів Державної системи забезпечення єдності вимірів (ГСИ), системи стандартів безпеки праці (ССБТ), методичних вказівок, затверджених Міністерством охорони здоров'я.
3.3. Прилади і обладнання для вимірів повинні відповідати метрологічним вимогам і підлягати перевірці у встановлені строки.
3.4. Лабораторно-інструментальні дослідження фізичних, хімічних, біологічних, визначення психофізіологічних факторів проводяться в процесі роботи у характерних (типових) виробничих умовах, при справних і ефективно діючих засобах колективного і індивідуального захисту.
3.5. Результати замірів (визначень) показників шкідливих і небезпечних виробничих факторів оформлюють протоколами за формами, передбаченими у ГОСТ або затвердженими Міністерством охорони здоров'я України, і заносяться в Карту (гр. 5).
3.6. Визначається тривалість (процент від тривалості зміни) дії виробничого фактора (гр. 9 Карти).
4. Гігієнічна оцінка умов праці
4.1. Оцінка результатів лабораторних досліджень, інструментальних вимірів проводиться шляхом порівняння фактично визначеного значення з нормативним (регламентованим).
При цьому шум і вібрація оцінюються за еквівалентним рівнем.
4.2. Ступінь шкідливості і небезпечності кожного фактора виробничого середовища і трудового процесу (гр. 6, 7, 8 Карти) тільки III класу визначається за критеріями, встановленими гігієнічною класифікацією праці N 4137–86 (додаток 3).
4.3. При наявності в повітрі робочої зони двох і більше шкідливих речовин різнонаправленої дії кожну з них враховувати самостійним фактором, що підлягає кількісній оцінці.
При наявності в повітрі робочої зони двох і більше шкідливих речовин однонаправленої дії відношення фактичних концентрацій кожної з них до встановлених для них ГДК підсумовуються. Якщо сума відношень перевищує одиницю, то ступінь шкідливості даної групи речовин визначається, виходячи з величини цього перевищення з урахуванням класу небезпечності найтоксичнішої речовини групи, а вся група оцінюється як одна речовина.
Концентрація шкідливих речовин однонаправленої дії визначається за ГОСТ 12.1.005–88.
4.4. Оцінка умов праці при наявності двох і більше шкідливих і небезпечних виробничих факторів здійснюється за найвищим класом і ступенем.
5. Оцінка технічного та організаційного рівня робочого місця
5.1. Оцінка технічного рівня робочого місця проводиться шляхом аналізу:
відповідності технологічного процесу, будівель і споруд — проектам, обладнання — нормативно-технічній документації, а також характеру та обсягу виконаних робіт, оптимальності технологічних режимів;
технологічної оснащеності робочого місця (наявності технологічного оснащення та інструменту, контрольно-вимірювальних приладів і їхнього технічного стану, забезпеченості робочого місця підіймально-транспортними засобами);
відповідності технологічного процесу, обладнання, оснащення інструменту і засобів контролю вимогам стандартів безпеки та нормам охорони праці;
впливу технологічного процесу, що відбувається на інших робочих місцях.
5.2. При оцінці організаційного рівня робочого місця аналізується:
раціональність планування (відповідність площі робочого місця нормам технологічного проектування та раціонального розміщення обладнання і оснащення), а також відповідність його стандартам безпеки, санітарним нормам та правилам;
забезпеченість працівників спецодягом і спецвзуттям, засобами індивідуального і колективного захисту та відповідність їх стандартам безпеки праці і встановленим нормам;
організація роботи захисних споруд, пристроїв, контрольних приладів.
6. Атестація робочих місць
6.1. Робоче місце за умовами праці оцінюється з урахуванням впливу на працівників всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу, передбачених гігієнічною класифікацією праці (розділ I Карти), сукупних факторів технічного і організаційного рівня умов праці (розділ II Карти), ступеня ризику пошкодження здоров'я.
6.2. На основі комплексної оцінки робочі місця відносять до одного з видів умов праці:
з особливо шкідливими та особливо важкими умовами праці;
зі шкідливими і важкими умовами праці;
зі шкідливими умовами праці та заносять до розділу III Карти.
6.3. Право на пенсію на пільгових умовах визначається за показниками, наведеними в додатку 4, інші пільги і компенсації, залежно від умов праці,— за діючими нині законодавчими актами.
6.4. За оцінку умов праці керівників та спеціалістів береться оцінка умов праці керованих ними працівників, якщо вони зайняті виконанням робіт в умовах, передбачених у списках N 1 і N 2 для їхніх підлеглих протягом повного робочого дня.
Під повним робочим днем слід розуміти виконання робіт, передбачених списками, протягом не менше 80 процентів робочого часу, що має підтверджуватись відповідними документами.
6.5. За результатами атестації визначаються невідкладні заходи на поліпшення умов і безпеки праці, для розроблення і впровадження яких не треба залучати сторонні організації і фахівців (розділ IV Карти).
6.6. З результатами атестації ознайомлюють працівників, зайнятих на робочому місці, що атестується. Карту підписують голова і члени комісії.
6.7. За результатами атестації складається перелік:
робочих місць, виробництв, робіт, професій і посад, працівникам яких потверджено право на пільги і компенсації, передбачені законодавством;
робочих місць, виробництв, робіт, професій і посад, працівникам яких пропонується встановити пільги і компенсації за рахунок коштів підприємства згідно з ст. 26 Закону України «Про підприємства», і ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення»;
робочих місць з несприятливими умовами праці, на яких необхідно здійснити першочергові заходи по їх поліпшенню.
6.8. Перелік робочих місць, виробництв, робіт, професій і посад, працівникам яких потверджено право на пільги і компенсації, зокрема на пільгове пенсійне забезпечення, передбачене законодавством, підписує голова комісії за погодженням з профспілковим комітетом. Він затверджується наказом по підприємству, організації та зберігається протягом 50 років. Витяги з наказу додаються до трудової книжки працівників, професії і посади яких внесено до переліку.
6.9. Матеріали атестації робочих місць є документами суворої звітності і зберігаються на підприємстві протягом часу, обумовленого пунктом 6.8.
|
Затверджено |
Затверджено |
|
|
|
Додаток 1 |
Основні терміни та визначення
|
Атестація робочих місць за умовами праці |
— комплексна оцінка всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу, супутніх соціально-економічних факторів, що впливають на здоров'я і працездатність працівників в процесі трудової діяльності. |
|
Безпека праці |
— стан умов праці, при якому виключено дію на працівників небезпечних і шкідливих виробничих факторів. ГОСТ 12.0.002–80. |
|
Важкість праці |
— характеристика трудового процесу, що показує переважне навантаження на опорно-рухальний апарат і функціональні системи (серцево-судинну, дихальну та інші), які забезпечують його діяльність. Гігієнічна класифікація праці N 4137–86. |
|
Гранично допустимий рівень виробничого фактора (ГДР) |
— рівень виробничого фактора, дія якого при роботі встановленої тривалості за час всього трудового стажу не призводить до травми, захворювання чи відхилення у стані здоров'я в процесі роботи або в віддалені періоди життя теперішнього і наступних поколінь. ГОСТ 12.1.002–88. |
|
Гранично допустима концентрація (ГДК) |
— концентрація, яка при щоденній (крім вихідних днів) роботі протягом 8 год. або іншій тривалості, але не більше 41 год. на тиждень, за час всього робочого стажу не може викликати захворювань або відхилень у стані здоров'я, що виявляються сучасними методами досліджень у процесі роботи або у віддалені періоди життя теперішнього і наступних поколінь. ГОСТ 12.1.005–88. |
|
Допустимий рівень виробничого фактора |
— рівень виробничого фактора, дія якого при роботі встановленої тривалості за час усього трудового стажу не призводить до травми або захворювання, але може викликати періодичні і швидкоплинні суб'єктивні неприємні відчуття, зміну функціонального стану організму, що не виходять за межі фізіологічної пристосувальної можливості. ГОСТ 12.4.113–82. |
|
Допустимі умови і характер праці |
— умови і характер праці, при яких рівень небезпечних і шкідливих виробничих факторів не перевищує встановлених гігієнічних нормативів на робочих місцях, а можливі функціональні зміни, викликані трудовим процесом, зникають за час регламентованого відпочинку протягом робочого дня або домашнього відпочинку до початку наступної зміни і не справляють несприятливого впливу в близькому і віддаленому періоді на стан здоров'я працівників та на їхнє потомство. Гігієнічна класифікація праці N 4137–86. |
|
Карта праці |
— документ, в якому вміщуються кількісні і якісні характеристики факторів виробничого середовища і трудового процесу, гігієнічна оцінка умов праці, рекомендації щодо їх поліпшення, запропоновані пільги і компенсації. |
|
Мікроклімат виробничих приміщень |
— метеорологічні умови внутрішнього середовища цих приміщень, які визначаються діючими на організм людини поєднаннями температури, вологості, швидкості руху повітря і теплового випромінення. ГОСТ 12.1.005–88. |
|
Напруженість праці |
— характеристика трудового процесу, яка відображає переважне навантаження на центральну нервову систему. Гігієнічна класифікація праці N 4137–86. |
|
Непостійне робоче місце |
— місце, на якому працівник перебуває меншу частину (менше 50% або менше 2 год. безперервно) свого робочого часу. ГОСТ 12.1.005–88. |
|
Небезпечний виробничий фактор |
— виробничий фактор, дія якого на працівника при певних умовах призводить до травми або раптового різкого погіршення здоров'я. ГОСТ 12.0.002–80. |
|
Оптимальні умови і характер праці |
— умови і характер праці, при яких виключено несприятливий вплив на здоров'я працівників небезпечних і шкідливих виробничих факторів (відсутність або відповідність рівням, які прийняті як безпечні для населення), утворюються передумови для збереження високого рівня працездатності. Гігієнічна класифікація праці N 4137–86. |
|
Охорона праці |
— це діюча на підставі відповідних законодавчих та інших нормативних актів система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що забезпечують збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці. |
|
Постійне робоче місце |
— місце, на якому працівник перебуває більшу частину робочого часу (більше 50% або більше 2 год. безперервно). Якщо при цьому робота здійснюється в різних пунктах робочої зони, постійним робочим місцем вважається вся робоча зона. ГОСТ 12.1.005–88. |
|
Працездатність |
— здатність людини до активної діяльності, що характеризується можливістю виконання роботи і функціональним станом організму в процесі роботи («фізіологічною ціною» роботи). ГОСТ 12.4.061–88. |
|
Робоче місце |
— місце постійного або тимчасового перебування працівника в процесі трудової діяльності. ГОСТ 12.1.005–88. |
|
Робоча зона |
— простір, обмежений по висоті до 2 м над рівнем підлоги або майданчика, на якому знаходиться місце постійного або непостійного (тимчасового) перебування працівників. ГОСТ 12.1.005–88. |
|
Засіб індивідуального захисту |
— засіб, призначений для захисту одного працівника. ГОСТ 12.0.002–80. |
|
Засіб колективного захисту |
— засіб, призначений для одночасного захисту двох і більше працівників. ГОСТ 12.0.002–80. |
|
Умови праці |
— сукупність факторів виробничого середовища, що впливають на здоров'я і працездатність людини в процесі праці. ГОСТ 605.74. |
|
Шкідлива речовина |
— речовина, яка при контакті з організмом людини в разі порушення вимог безпеки може викликати виробничі травми, професійні захворювання або відхилення у стані здоров'я, що виявляються сучасними методами як у процесі роботи, так і в віддалені періоди життя теперішнього і наступних поколінь. ГОСТ 12.1.007–76. |
|
Шкідливий виробничий фактор |
— виробничий фактор, вплив якого на працівника за певних умов призводить до захворювання або зниження працездатності. Примітка: залежно від рівня і тривалості дії шкідливий виробничий фактор може стати небезпечним. ГОСТ 12.0.002–80. |
|
Шкідливі і небезпечні умови і характер праці |
— умови і характер праці, при яких внаслідок порушення санітарних норм і правил можливий вплив небезпечних і шкідливих факторів виробничого середовища у вимірах, що перевищують гігієнічні нормативи, і психофізіологічні фактори трудової діяльності, що викликають функціональні зміни в організмі і можуть призвести до стійкого зниження працездатності або порушення здоров'я працівників. Гігієнічна класифікація праці N 4137–86. |
Додаток 4
Показники
факторів виробничого середовища, важкості і напруженості трудового процесу для потвердження права на пільгове пенсійне забезпечення
1. Право на пенсію за віком на пільгових умовах потверджується при наявності на робочому місці шкідливих і небезпечних виробничих факторів III класу умов і характеру праці
За списком N 1:
1) Не менше двох факторів III ступеня відхилення від норм;
або
2) одного фактора III ступеня і трьох факторів I чи II ступеня відхилення від норм;
або
3) чотирьох факторів II ступеня відхилення від норм;
або
4) наявності в повітрі робочої зони хімічних речовин гостронаправленої дії 1 чи 2 класу небезпеки.
За списком N 2:
1) Одного фактора III ступеня відхилення від норм;
або
2) трьох факторів I, II ступеня відхилення від норм;
або
3) чотирьох факторів I ступеня відхилення від норм.
2. Орієнтовні показники може бути використано при встановленні дострокових пенсій за рахунок коштів підприємств.
Примітка. Ці показники розроблено на підставі «Гігієнічної класифікації праці», апробовано на підприємствах різних галузей народного господарства.
Вверх
АТЕСТАЦІЯ РОБОЧИХ МІСЦЬ ЗА УМОВАМИ ПРАЦІ
Методичний посібник
для системи навчання з охорони праці
Схвалено:
Вченою радою Національного
науково-дослідного ініституту
охорони праці
(протокол від “19 ……… 1998р ) №
УДК 614.825 (083.9)
АТЕСТАЦІЯ РОБОЧИХ МІСЦЬ ЗА УМОВАМИ ПРАЦІ
/Д.П.Іванчук, Г.Є.Дегтяренко, В.I.Левченко, О.Г.Нестріляй, С.В.Муравицький: - Київ: ННДІОП, 1998. – с.: з іл.О.В.Петров, О.О. Кошик.
В методичному посібнику описані порядок та організація роботи по атестаціі робочих місць, за умовами праці. Наведені принципи та основи гігієнічної класіфікації праці, гігієнічна очінка умов праці, оцінка технологічного та організаційного рівня робочих місць з урахуванням впливу всіх факторів виробничого і трудового процесу.
Посібник підготовлений в лабораторії Організації нагляду та стану охорони праці ННДІОП і призначається для викладачів з питань охорони праці, слухачів курсів, студентів.
Рецензенти:
Ковтун Іван Миколайович, НТУУ “КПІ”, к.т.н., доцент
Марцук Віктор Володимирович, НТУУ “КПІ”, к.т.н., доцент
Атестація робочих місць за умовами працi проводиться на підприємствах i в організаціях незалежно від форми власності й господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, установки, прилади та апарати, сировина та матеріали є потенційними шкідливими та небезпечними виробничими факторами, що можуть несприятливо впливати на стан здоров'я працюючих, а також їхніх нащадків як зараз, так i в майбутньому.
Основна мета атестації полягає в регулюванні відносин між власником або повно важенним органом i працюючим у сфері реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення ,пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах.
Атестацiя робочих мiсць передбачає:
- виявлення шкідливих та небезпечних факторів i причин формування несприятливих умов працi;
- санітарно-гігієнічне дослідження факторiв виробничого ередовища, важкості й напруженостi трудового процесу на робочому місці;
- комплексну оцінку факторiв виробничого середовища i характеру працi на відповідність їх характеристик стандартам безпеки працi, будівельним та санітарним нормам i правилам;
- визначення ступеню шкідливості і небезпечності працi та її характеру за гігієнічною класифікацією;
- обгрунтування віднесення робочого місця до категорії зі шкідливими (особливо шкiдливими), важкими (особливо важкими) умовами праці;
- визначення права працівників на пільгове пенсійне забезпечення за роботу у несприятливих умовах;
- визначення i реалізацію технічних i організаційних заходів, спрямованих на оптимізацію умов та характеру працi.
Період переатестації визначається самим підприємством у колективному договорі ,але не повинен перебільшувати 5 років. Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на власника підприємства.
Для організації та проведення атестацiї керівник пiдприємства видає наказ, в якому:
- зазнаються основа та завдання атестацiї;
- затверджуються склад, голова i секретар постійно діючої атестаційної комісії, визначаються її повноваження;
- визначаються терміни i графіки проведення підготовчих робіт у структурних підрозділах пiдприємства ;
- визначаються взаємодія із зацікавленими державними органами i громадськими організаціями (експертизою умов праці, санітарно-епідеміологічною службою - СЕС);
- визначаються проектні чи науково-дослідні установи для науково-технічної оцінки умов працi i участі в розробці заходів що до усунення шкідливих виробничих факторів.
До складу атестацiйної комiсiї рекомендується включити головних спеціалістів, працівників відділу кадрів, працi i заробітної плати, охорони працi, членів громадських організацій та інших.
Атестаційна комісія:
- здійснює організаційне i методичне керівництво та контроль за ходом проведення роботи на всіх етапах;
- формує правову i нормативно-довiдкову базу i організує її вивчення;
- визначає i залучає необхідні організації для виконання спеціальних робіт;
- органiзує виготовлення планів розташування обладнання по кожному підрозділу з їх експлуатацією, визначає межу робочих місць (робочих зон) та надає їм відповідний номер;
- складає перелік робочих мiсць, що підлягають атестації;
- порівнює застосовуваний технологічний процес, склад обладнання, використовувані сировину i матеріали із передбаченими у проекті;
- визначає обсяг необхідних досліджень шкідливих i небезпечних факторів виробничого середовища та органiзує їх дослідження;
- прогнозує та виявляє наявність шкiдливих i небезпечних факторiв на робочих місцях ;
- встановлює згідно з Єдиним тарифно-кваліфікаційним довiдком (ЄТКД) відповідність найменування професій i посад працівників, зайнятих на цих робочих мiсцях, характеру фактично виконуваних робiт ;
- складає Карту умов праці на кожне враховане робоче місце або групу аналогічних робочих мiсць (додаток 1);
- проводить атестацію i складає перелiк робочих мiсць, виробництв, професiй та посад з несприятливими умовами працi;
- уточнює діючі i вносить пропозиції на встановлення нових пільг i компенсацій залежно від умов працi, визначає втрати на ці цілі;
- організує розробку заходів щодо покращання умов працi i оздоровлення працiвникiв.
У ході вивчення факторів виробничого середовища i трудового процесу необхідно визначити:
- характерні для конкретного робочого місця виробничі фактори, які підлягають дослідженням (гр.2 Карти);
- нормативне значення (ГДК,ГДР) параметрів виробничого середовища i трудового процесу, використовуючи Державні міжгалузеві i галузеві нормативні акти про охорону праці (ДНАОП) та міждержавні стандарти України (ДСТУ) - стандарти (системи стандартів безпеки працi), правила, норми, положення i статути, інструкції, керівництва або вказівки, вимоги, рекомендації, технічні умови безпеки, переліки та інші нормативнi акти (гр.4 Карти).
У разі обмеження можливості проведення таких досліджень або розрахунків факторiв виробничого середовища дозволяється, як виняток, застосування методу експрес-оцiнки стану умов працi за критеріями, якi приведені в додатку 2.
В основу гігієнічної класифікації працi покладені наявність та вираженiсть шкідливих факторів виробничого середовища, рівні важкості й напруженості трудового процесу.
Принцип диференціації умов та характеру праці передбачає визначення ступеню відхилення параметрів виробничого середовища i трудового процесу від діючих гігієнічних нормативів та вплив їх на здоров'я працівників. За цими показниками виділяються три класи умов та характеру працi:
I клас - оптимальні - умови та характер працi, за яких виключені несприятливий вплив на здоров’я працiвникiв небезпечних та шкiдливих виробничих факторiв, створюються передумови для збереження високого рівня працездатності (відсутність або відповідність рівням, прийнятим як безпечні для населення);
II клас - допустимі - умови та характер працi, за яких рівень небезпечних та шкiдливих виробничих факторiв не перебільшує встановлених гігієнічними нормативами на робочих місцях, а можливі функціональні зрушення, викликані трудовим процесом, відновлюються під час регламентованого відпочинку на протязі робочого дня або домашнього вiдпочинку до початку робочої зміни i не справляють несприятливого впливу у найближчому та віддаленому періоді на стан здоров'я працiвникiв та їх нащадків;
III клас - шкідливі та небезпечні - умови та характер праці, за яких внаслідок порушення санітарних норм та правил можливий вплив небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища із рівнями, що перевищують гігієнічні норми та психофізіологічні фактори виробничої діяльності, що викликають функцiональнi змiни організму, які можуть призвести до стійкого зниження працездатності або порушення здоров'я працівників.
Виділяється три ступеня шкiдливих та небезпечних умов та характеру працi :
1 ступінь - умови та характер працi ,що викликають функцiональнi зрушення, якi при ранньому виявленні i після припинення впливу мають оборотний характер ;
2 ступiнь - умови та характер працi ,що викликають стійкі функціональні зрушення, що сприяють зросту показників захворюваності з тим часовою втратою працездатностi i, в окремих випадках, з'явленню прикмет або легких форм професійних захворювань;
3 ступiнь - умови та характер працi з підвищеною небезпекою розвитку професiйних захворювань та пiдвищеною захворюваністю з тимчасовою втратою працездатностi.
При наявності двох або більше шкiдливих та небезпечних виробничих факторiв трудової дiяльностi умови праці оцінюються за їх сукупним впливом.
Класифікація не включає робіт ,що виконуються в екстремальних умовах, за яких умови та характер працi створюють високий ризик виникнення тяжких форм гострих професiйних уражень, каліцтв, загрозу для життя .
Оцінка результатів лабораторних досліджень (інструментальних вимірів) проводиться шляхом порівняння фактично визначеного значення параметру з нормативним (по окремих факторах).
Ступінь шкідливості i небезпечності кожного фактора виробничого середовища i трудового процесу (гр. 6...8 Карти) тільки третього класу визначається за критеріями, встановленими гігієнічною класифікацією працi N 4137-86 (додаток 3).
Визначається тривалість (відсоток від тривалості робочої зміни) діє виробничого фактора (гр. 9 Карти).
Бали встановлені по ступеню шкiдливостi факторів i важкості робiт, коректуються за формулою :
Хф = хТ,
де х - ступінь (бал) шкiдливостi фактора чи тяжкості робіт по результатах вимiрiв та інших оцінок (гр. 6,7,8 Карти);
Т - частина змiни, на протязі якої дiє фактор, що розглядається (гр. 9 Карти).
Розмір доплати в залежності вiд фактичного стану умов праці встановлюється керівником підприємства (установи, організації) за погодженням з профспілками у відповідності з додатком 4.
При наявності в повітрі робочої зони двох i більше шкідливих речовин рiзнонаправленої дії кожну з них потрібно врахувати самостійним фактором, який підлягає кількісній оцінці.
При наявностi в повiтрi робочої зони двох i бiльше шкiдливих речовин рiзнонаправленої дiї відношення фактичних концентрацій кожної з них до встановлених для них ГДК підсумовуються. Якщо сума відношень перевищує одиницю, то ступінь шкідливості даної групи речовин визначається виходячи з величини цього перевищення з урахуванням класу небезпечності найбільш токсичної речовини групи, а вся група оцінюється як одна речовина.
Концентрація шкiдливих речовин однонаправленої дiї визначається за ГОСТ 12.1.005-88.
Оцінка умов працi при наявностi двох i бiльше шкiдливих i небезпечних виробничих факторів здійснюється за найбільшим високим класом i ступенем.
Оцiнка технічного рівня робочого місця проводиться шляхом аналізу - відповідність технологічного процесу, будівель i споруд проектам обладнання, нормативно-технiчний документації, а також характеру та обсягу виконуваних робіт, оптимальності технологічних режимів;
- технологічної оснащеності робочого мiсця (наявності технологiчної оснастки та інструменту, контрольно-вимірювальних приладів та їх технологiчного стану, забезпеченості робочого мiсця пiдйомно-транспортними засобами);
- відповідності технологiчного процесу або обладнання, оснастки, iнструменту i засобів контролю вимогам стандартів безпеки та нормам охорони праці;
- впливу технологiчного процесу, що відбувається на інших робочих місцях.
При оцінці організаційного рiвня робочого рiвня аналізується:
- раціональність планування (вiдповiднiсть площі, яка зайнята робочим місцем, нормами технологiчного проектування та раціонального розміщення обладнання та оснастки), а також вiдповiднiсть його стандартам безпеки, санітарним нормам i правилам;
- забезпеченість працівників спецодягом i спецвзуттям, засобами колективного i індивідуального захисту та їх відповідність стандартам безпеки працi i встановленим нормам;
- організація роботи захисних споруд, пристроїв, контрольних приладiв.
Робоче місце з умов працi оцінюється з урахуванням впливу всіх факторів виробничого середовища i трудового процесу на працiвникiв, передбачених гігієнічною класифікацією працi (розділ I Карти), сукупних технічного i органiзацiйного рівня умов працi (роздiл II Карти), ступеня ризику пошкодження здоров'я.
На основі комплексної оцінки робочі місця відносяться до трьох видів умов праці:
- з особливо шкідливими та особливо важкими умовами працi,
- зі шкiдливими та важкими умовами працi,
- зі шкiдливими умовами працi та заносяться до розділу III Карти.
Право на пенсію на пільгових умовах визначається за показниками, що наведені в додатку 5, інші пільги i компенсації залежно від умов працi визначаються за діючими нині законодавчими актами.
За оцінку умов працi керівників та спеціалістів приймається оцінка умов працi керівних працівників, якщо вони зайняті виконанням робіт в умовах, передбачених Списками № 1 i 2 їх підлеглих протягом робочого дня. Під повним робочим днем слід розуміти виконання робiт , передбачених Списками , не менше 80% робочого часу , що має підтверджуватись відповідними документами.
За документами атестації визначаються невідкладні заходи щодо покращання умов i безпеки праці, які не потребують для їх розробки i впровадження залучення сторонніх організацій i фахівців (розділ IV Карти).
За результатами атестацiї складається перелік:
- робочих місць, виробництв, робiт, професій i посад, працівникам яких підтверджене право на пільги i компенсації, передбачені законодавством, а також за рахунок коштів підприємства згідно зі статтею 26 Закону України "Про пiдприємства" i статтею із Закону України "Про пенсійне забезпечення ";
- робочих мiсць з несприятливими умовами працi, на яких необхідно здійснити першочергові заходи щодо їх покращання.
Витяги з наказу додаються до трудової книжки працівників, професії i посади яких внесені до переліку.
Матеріали атестації робочих мiсць є документами суворої звітності i зберігаються на підприємстві протягом 50 років.
|
Оглавление |
|
Атестація робочих місць за умовами праці |
|
Карта умов праці |
|
Критерії для оцінки умов праці |
|
Розмір доплати в залежності від фактичного стану умов праці |
|
Фактори для підтвердження права на пільгове пенсійне забезпечення |
Карта умов праці - Атестація робочих місць за умовами праці |
|
Страница 2 из 5 Додаток 1 Підприємство № робочого місця________________ Оцінка факторів виробничого середовища і трудового процесу.
1. Гігієнічна оцінка умов праці 2. Оцінка технічного та організаційного рівня 3.Атестація робочого місця 4.Рекомендації щодо покращення умов праці, 5.Пільги і компенсації
Голова експертно-технічної комісії________________ {mospagebreak title=Критерії для експрес-оцінки умов праці Додаток 2 Критерії для експрес-оцінки умов праці
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Критерії для оцінки умов праці - Атестація робочих місць за умовами праці |
|
Страница 3 из 5 Додаток 3 КРИТЕРІЇ ДЛЯ ОЦІНКИ УМОВ ПРАЦІ
* Використана “Гигиеническая классификация труда” №4137-86 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Розмір доплати в залежності від фактичного стану умов праці - Атестація робочих місць за умовами праці |
|
Страница 4 из 5 Додаток 4 Розмір доплати
|
|||||||||
Фактори для підтвердження права на пільгове пенсійне забезпечення - Атестація робочих місць за умовами праці |
|
Страница 5 из 5 Додаток 5 1. Право на пенсію по старості на пільгових умовах підтверджується при наявності на робочому місці шкідливих і небезпечних виробничих факторів ІІІ класу умов і характеру праці: За списком №2
2. Орієнтовані показники можуть бути використані при встановленні дострокових пенсій за рахунок коштів підприємств. Примітка. Ці показники роз розроблені на підставі “ Гігієнічної класифікації праці”, опробованих на підприємствах різних галузей господорства. Література1. проведення атестації робочих місць за умовами праці. Затверджений постановою Кабінету Міністрів від 1 серпня 1992 року №442 |
«Основи фізіології, гігієни праці та виробничої санітарії».
«Законодавча база з питань гігієни праці».
План.
1. Санітарно-гігієнічні вимоги та їх реалізація в технологічному процесі.
2. Санітарно-гігієнічне нормування забруднення повітряного середовища на виробництві.
3. Нормування та вимірювання шумів.
4. Нормування ультра - та інфразвуку.
5. Методи гігієнічної оцінки та нормативні параметри виробничої вібрації.
7. Нормування ІЧ випромінювань.
8. Нормування УФ випромінювання.
9. Нормування лазерного випромінювання.
10. Вимоги безпеки при роботі з ОКГ.
11. Нормування іонізуючих випромінювань.
1. Санітарно-гігієнічні вимоги та їх реалізація в технологічному процесі.
Нормування параметрів мікроклімату робочої зони.
Санітарно-гігієнічне нормування умов мікроклімату здійснюється за ДСН 3.3.6.042-99, які встановлюють оптимальні і допустимі параметри мікроклімату залежно від загальних енерговитрат організму при виконанні робіт і періоду року.
За загальними затратами організму на виконання робіт відповідно нормативу виділяють три категорії робіт відповідно до таблиці 1
Таблиця 1.
Категорії робіт за ступенем важкості
|
Характер роботи |
Категорія роботи |
Загальні енерговитрати організму, Вт (ккал/год) |
Характеристика робіт |
|
Легкі |
Іа |
105-140 (90-120) |
Роботи, що виконуються |
|
Іб |
141-175 ( 121-150) |
Роботи, що виконуються |
|
|
Роботи |
ІІа |
176-232 |
Роботи, пов’язані з ходінням, переміщенням дрібних (до 1 кг) виробів або предметів в положенні стоячи або сидячи, і потребують певного фізичного напруження. |
|
ІІб |
232-290 (201-250) |
Роботи, що виконуються стоячи, пов’язані з ходінням, переміщенням невеликих (до 10 кг) вантажів, та супроводжуються помірним фізичним напруженням. |
|
|
Важкі |
ІІІ |
291-349 (251-300) |
Роботи, пов’язані з постійним переміщенням, перенесенням значних дрібних (понад 10 кг) вантажів, які потребують великих фізичних зусиль. |
Оптимальні величини температури, відносної вологості та швидкості руху повітря в робочої зони виробничих приміщень згідно з ДСН 3.3.6.042-99 приведені в таблиці 2.
Таблиця 2.
Оптимальні величини температури, відносної вологості та швидкості руху повітря в робочої зони виробничих приміщень
|
Період року |
Категорія робіт |
Температура повітря, 0С |
Відносна вологість,% |
Швидкість руху, м/с |
|
Холодний період року |
Легка 1а |
22-24 |
60-40 |
0,1 |
|
Легка 1б |
21-23 |
60-40 |
0,1 |
|
|
Середньої важкості ІІа |
19-21 |
60-40 |
0,2 |
|
|
Середньої важкості ІІб |
17-19 |
60-40 |
0,2 |
|
|
Важка ІІІ |
16-18 |
60-40 |
0,3 |
|
|
Теплий року |
Легка 1а |
23-25 |
60-40 |
0,1 |
|
Легка 1б |
22-24 |
60-40 |
0,2 |
|
|
Середньої важкості ІІа |
21-23 |
60-40 |
0,3 |
|
|
Середньої важкості ІІб |
20-22 |
60-40 |
0,3 |
|
|
Важка ІІІ |
18-20 |
60-40 |
0,4 |
Температура внутрішніх поверхонь робочої зони (стіни, підлога, стеля) технологічного обладнання (екрани і т. ін.) зовнішніх поверхонь технологічного устаткування, огороджуючих конструкцій не повинна виходити більш ніж на 20С за межі оптимальних температур повітря для даної категорії робіт вказаних в табл. 2.
При виконанні робіт операторського типу, пов’язаних з нервово емоційним напруженням в кабінетах, пультах і постах керування технологічними процесами, в кімнатах з обчислювальної технікою та інших приміщеннях повинні дотримуватися оптимальні умови мікроклімату (температура повітря 22-24 оС, відносна вологість 60-40 %, швидкість руху повітря не більш 0,1 м/с).
Допустимі мікрокліматичні умови — поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину можуть викликати зміни теплового стану організму, що швидко минають і нормалізуються та супроводжуються напруженням механізмів терморегуляції в межах фізіологічної адаптації. При цьому не виникає ушкоджень або порушень стану здоров’я, але можуть спостерігатися дискомфортні тепло відчуття, погіршення самопочуття та зниження працездатності.
Допустимі параметри мікрокліматичних умов встановлюються у випадках, коли на робочих місцях не можна забезпечити оптимальні величини мікроклімату за технологічними вимогами виробництва, технічною недосяжністю та економічно обґрунтованою недоцільністю.
Величини показників допустимих мікрокліматичних умов встановлюються для постійних і непостійних робочих місць. Допустимі величини температури, відносної вологості та швидкості руху повітря в робочій зоні виробничих приміщень, відповідно до ДСН 3.3.6.942-99, не повинні виходити за межі показників, приведених в табл.
Перепад температури повітря по висоті робочої зони при забезпеченні допустимих умов мікроклімату не повинен бути більше 30С для всіх категорій робіт, а по горизонталі робочої зони та протягом робочої зміни — виходити за межі допустимих температур для даної категорії роботи, вказаних в табл. 3.
Температура внутрішніх поверхонь приміщень (стіни, підлога, стеля), а також температура зовнішніх поверхонь технологічного устаткування або його захисних оболонок (екранів і т. ін.) не повинні виходити за межі допустимих величин температури повітря для даної категорії робіт, вказаних в табл. 3.
Інтенсивність теплового опромінювання працюючих від нагрітих поверхонь технологічного устаткування, освітлювальних приладів, інсоляція від засклених огороджень не повинна перевищувати 35,0 Вт/м2 — при опромінюванні 50% та більше поверхні тіла, 70 Вт/м2 — при величині опромінюваної поверхні від 25 до 50 % та 100 Вт/м2 —при опроміненні не більше 25% поверхні тіла працюючого.
При наявності джерел з інтенсивністю 35,0 Вт/м2 і більше температура повітря на постійних робочих місцях не повинна перевищувати верхніх меж оптимальних значень для теплого періоду року; на непостійних — верхніх меж допустимих значень для постійних робочих місць.
Таблиця 3.
Допустимі величини температури, відносної вологості та швидкості руху повітря в робочій зоні виробничих приміщень
|
Період року |
Категорія робіт |
Температура, ° C |
Відносна воло- |
Швидкість руху (м/сек.) на |
|||
|
Верхня межа |
Нижня межа |
||||||
|
На постійних робочих місцях |
На непостійних робочих місцях |
На постійних робочих місцях |
На непостійних робочих місцях |
||||
|
Холодний період руху |
Легка Iа |
25 |
26 |
21 |
18 |
75 |
не більше 0,1 |
|
Легка Iб |
24 |
25 |
20 |
17 |
75 |
не більше 0,2 |
|
|
Середньої важкості IIа |
23 |
24 |
17 |
15 |
75 |
не більше 0,3 |
|
|
Середньої важкості IIб |
21 |
23 |
15 |
13 |
75 |
не більше 0,4 |
|
|
Важка III |
19 |
20 |
13 |
12 |
75 |
не більше 0,5 |
|
|
Теплий |
Легка Iа |
28 |
30 |
22 |
20 |
55 - при 28° C |
0,2 - 0,1 |
|
Легка Iб |
28 |
30 |
21 |
19 |
60 - при 27° C |
0,3 - 0,1 |
|
|
Середньої важкості IIа |
27 |
29 |
18 |
17 |
65 - при 26° C |
0,4 - 0,2 |
|
|
Середньої важкості IIб |
27 |
29 |
15 |
15 |
70 - при 25° C |
0,5 - 0,2 |
|
|
Важка III |
26 |
28 |
15 |
13 |
75 - при 24° C і нижче |
0,6 - 0,5 |
При наявності відкритих джерел випромінювання (нагрітий метал, скло, відкрите полум’я) допускається інтенсивність опромінення до 140,0 Вт/м2. Величина опромінюваної площі не повинна перевищувати 25% поверхні тіла працюючого при обов’язковому використанні індивідуальних засобів захисту ( спецодяг, окуляри, щитки).
У виробничих приміщеннях, які розташовані в районах з середньою максимальною температурою найбільш жаркого місяця вище 25 оС згідно БНіП “Будівельна кліматологія” допускаються відхилення від величин показників мікроклімату, вказаних в табл.3., для даної категорії робіт, але не більше, ніж на 30С. При цьому швидкість руху повітря повинна бути збільшена на 1,1 м/с, а відносна вологість повітря знижена на 5% при підвищенні температури на кожний градус вище верхньої межі допустимих температур повітря, вказаних в табл.3.
У виробничих приміщеннях, в яких не можна встановити допустимі величини мікроклімату через технологічні вимоги до виробничого процесу, технічну недосяжність або економічно обґрунтовану недоцільність передбачаються заходи щодо захисту від можливого перегрівання та охолодження.
2. Санітарно-гігієнічне нормування забруднення повітряного середовища на виробництві.
Гігієнічне нормування шкідливих речовин проводять по гранично допустимих концентраціях (ГДК, мг/м3) у відповідності з нормативними документами: для робочих місць визначається гранично допустима концентрація в робочій зоні - ГДКрз (ГОСТ 12.1.005-88, СН 245-71); в атмосфері повітря населеного пункту - максимально разові ГДКмр (найбільш висока, зареєстрована за 30 хв спостереження), середньодобові – ГДКсд (середня за 24 год при безупинному вимірі) і орієнтовно-безпечні рівні впливу – УЗУВШИ (список ГДК забруднюючих речовин №3086-84 з доповненнями, ДСП 201-97). Гігієнічне нормування вимагає, щоб фактична концентрація забруднюючої речовини не перевищувала ГДК (Сфакт ≤1).
ГДКрз – це концентрація, що при щоденній (крім вихідних днів) роботі упродовження 8 год чи при іншій тривалості, але не більш 41 год у тиждень, протягом усього стажу (25 років) не може викликати захворювань чи відхилень стану здоров'я, що виявляються сучасними методами досліджень у процесі роботи чи у віддалений період життя сучасного і наступних поколінь.
По ступеню впливу на організм шкідливі речовини підрозділяються на чотири класи небезпеки:
У таблиці 4 приведені значення гранично допустимих концентрацій для деяких інгредієнтів, що знаходяться у виробничому повітряному середовищі й в атмосфері населених пунктів.
Таблиця 4.
Гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин
|
Речовина Назва (формула) |
ГДКрз , мг/м3 |
ГДКмр, мг/м3 |
ГДКсд, мг/м3 |
Клас небез-пеки |
Дія на людину |
|
Карбон(ІІ) оксид |
20,0 |
3,0 |
1,0 |
4 |
Задушлива дія, порушення центральної нервової системи |
|
Нітроген(ІV) оксид |
2,0 |
0,085 |
0,085 |
3 |
Порушення дихальних шляхів, набряк легенів, серцева слабість. |
|
Сульфур(ІV) оксид |
10,0 |
0,5 |
0,05 |
3 |
Дратівна дія слизистих, верхніх дихальних шляхів, імунна система, гастрит. |
|
Зважені речовини (неорганічний пил) |
0,15 |
0,05 |
Захворювання дихальної системи |
||
|
Кадмій (Сd) |
0,05 |
1 |
Канцероген* |
||
|
Свинець (Pb) |
0,01 |
0,003 |
1 |
Уражається шлунково-кишковий тракт, печінка, нирки; змінюється склад крові і кісткового мозку; уражається головний мозок; викликає м'язову кволість |
|
|
Бензин |
100,0 |
5,0 |
1,5 |
4 |
Наркотична дія (ураження центральної нервової системи) |
|
Бензпірен |
0,00015 |
0,1мкг/100 м3 |
1 |
Канцероген |
|
|
Марганець |
0,05 |
1 |
Уражає центральну нервову систему, печінку, шлунок |
||
|
Фенол |
0,3 |
0,01 |
0,01 |
2 |
Потрібний захист шкіри, очей; алергійні дії |
* Канцероген – речовина, що сприяє появі злоякісних новоутворень у різних органах.
У виробничих умовах часто має місце комбінована дія шкідливих речовин. У більшості випадків дія шкідливих речовин сумується (адитивна дія). Однак, можливо, коли дія однієї речовини підсилюється дією іншої (потенцююча дія), або можливий ефект комбінованої дії менше очікуваного (антагоністична дія).
Якщо в повітрі присутні кілька речовин, що мають ефект сумації (однонапрямленої дії), то якість повітря буде відповідати встановленим нормативам за умови, що:
С1/ГДК1 + С2 /ГДК2 +С3 /ГДК3 + …+ Сn /ГДКn n ≤1
Ефектом сумації володіють сірчистий газ і двооксид азоту, фенол і сірчистий газ і ін. Донедавна ГДК хімічних речовин оцінювали як максимально разові. Перевищення їх навіть протягом короткого часу заборонялося. Останнім часом для речовин (мідь, ртуть, свинець і ін.), що мають кумулятивні властивості (здатність накопичуватися в організмі), для гігієнічного контролю введена друга величина – середньозмінна концентрація. Наприклад, допустима середньозмінна концентрація свинцю складає 0,005 мг/м3 .
Ступінь впливу пилу (аерозолю з розміром твердих часточок 0,1-200 мкм) на організм людини залежить не тільки від хімічного складу, але й розмірів часток (дисперсного складу), форми порошин і їхніх електричних властивостей. Найбільшу небезпеку являють частки розміром 1-2 мкм, тому що ці фракції в значній мірі осідають у легенях при диханні. Дослідження так само показують, що електрозаряджений пил у 2-3 рази інтенсивніше осідає в організмі в порівнянні з нейтральним по заряду пилом.
Гігієністи за характером дії на організм виділяють специфічну групу пилу – пил фіброгенних речовин. Особливість дії такого пилу на організм полягає в тому, що при попаданні у легені такий абразивний нерозчинний пил спричинює утворення в легеневій тканині фіброзних вузлів – ділянок затверділої легеневой тканини, в результаті чого легені втрачають можливість виконувати свої функції. Такі захворювання практично не піддаються лікуванню і при своєчасному їх виявленню можливо припинити розвиток хвороби за рахунок зміни умов праці. Подібні захворювання об’єднуються гігієністами під загальною назвою пневмоконіози. Назви окремих захворювань цієї групи є похідною від назви речовин, що їх спричинила (сілікоз – пил з вмістом SiО2 , антрокоз – пил вугілля, азбестоз – пил азбесту тощо). Гігієністи ідентифікують біля 50 речовин, пил яких може сприячиняти пневмоконіози (є фіброгенним). Ряд видів пилу (каніфолі, борошна, шкіри, бавовни, вовни, хрому і т.д.) можуть викликати алергічні реакції і захворювання легень - бронхіальну астму.
3. Нормування та вимірювання шумів.
Шкідливість шуму як фактора виробничого середовища і середовища життєдіяльності людини приводить до необхідності обмежувати його рівні. Санітарно-гігієнічне нормування шумів здійснюється, в основному, двома способами – методом граничних спектрів (ГС) і методом рівня звуку.
Метод граничних спектрів, який застосовують для нормування постійного шуму, передбачає обмеження рівнів звукового тиску в октавних смугах із середніми геометричними частотами 31,5; 63; 125; 250; 500; 1000; 2000; 4000 і 8000 Гц. Сукупність цих граничних октавних рівнів називають граничним спектром. Позначають той чи інший граничний спектр рівнем його звукового тиску на частоті 1000 Гц. Наприклад, “ГС-75” означає, що даний граничний спектр має на частоті 1000 Гц рівень звукового тиску 75 дБ.
Метод рівнів звуку застосовують для орієнтовній гігієнічний оцінки постійного шуму та визначення непостійного шуму, наприклад, зовнішнього шуму транспортних засобів, міського шуму. При цьому методі вимірюють коректований по частотам у відповідності з чутливістю вуха загальний рівень звукового тиску у всьому діапазоні частот, що відповідає перерахованим вище октавним смугам. Виміряний таким чином рівень звуку дає змогу характеризувати величину шуму не дев’ятьма цифрами рівнів звукового тиску, як у методі граничних спектрів, а однією. Вимірюють рівень звуку в децибелах А (дБ А) шумоміром із стандартною коректованою частотною характеристикою, в якому за допомогою відповідних фільтрів знижена чутливість на низьких та високих частотах.
Непостійний шум характеризують також еквівалентним (за енергією) рівнем звуку, тобто рівнем звуку постійного широкосмугового не імпульсного шуму, що має такий самий вплив на людину, як і даний непостійний шум. Еквівалентний рівень - це рівень постійного шуму, дія якого відповідає дії фактичного шуму із змінними рівнями за той же час, виміряного по шкалі “А”. Для непостійного та імпульсного шуму нормованим параметром є еквівалент-ний рівень шуму у дБАекв. Для імпульсного шуму нормується також максимальний рівень шуму - у дБА.
Порядок вимірювання рівнів звуку шумомірами та розрахунок еквівалентного рівня регламентовано ДСН 3.36.037-99. Звичайний шумомір складається з мікрофону, підсилювача, фільтрів (корегуючих, октавних) та приладу, що показує . Існують прилади – акустичні дозиметри, за допомогою яких безпосередньо вимірюють еквівалентний рівень звуку. Вимірювання шуму можна також здійснювати за допомогою сучасних компьютерів.
Вимірювання шуму проводиться на постійних робочих місцях у приміщеннях, на території підприємств, на промислових спорудах та машинах (в кабінах, на пультах управління і т. п.).Результати вимірювань повинні характеризувати шумовий вплив за час робочої зміни (робочого дня).
При проведенні вимірювань мікрофон слід розташовувати на висоті 1,5 м над рівнем підлоги чи робочого майданчика (якщо робота виконується стоячи) чи на висоті і відстані 15 см від вуха людини, на яку діє шум (якщо робота виконується сидячи чи лежачи). Мікрофон повинен бути зорієнтований у напрямку максимального рівня шуму та віддалений не менш ніж на 0,5 м від оператора, який проводить вимірювання.
Тривалість вимірювання непостійного шуму:
4. Нормування ультра - та інфразвуку.
Ультразвук широко застосовують в техніці для диспергування рідин, очищення частин, зварювання пластмас, дефектоскопії металів, очищення газів від шкідливих домішок тощо.
У техніці застосовують звукові хвилі частотою вище 11,2 кГц, тобто захоплюється частина діапазону відчутних для людини звуків. На організм людини ультразвук впливає, головним чином, при безпосередньому контакті, а також через повітря. При дотриманні заходів безпеки робота з ультразвуком на стані здоров’я не позначається. Допустимі рівні звукового тиску ультразвуку нормовані ДСН 3.3.6.037-99 і складають при восьмигодинному робочому дні:
|
Середньогеометрична частота октавних смуг, кГц |
16 |
31,5 |
63 та вище |
|
Допустимі рівні тиску, дБ |
88 |
106 |
110 |
5. Методи гігієнічної оцінки та нормативні параметри виробничої вібрації.
Гігієнічна оцінка вібрації (ДСН 3.3.6.039-99), яка діє на людину у виробничих умовах, здійснюється за допомогою таких методів:
– частотного (спектрального) аналізу її параметрів;
– інтегральної оцінки за спектром частот параметрів, що нормуються;
– дози вібрації.
При дії постійної локальної та загальної вібрації параметром, що нормується, є середньоквадратичне значення віброшвидкості (νсер кв) та віброприскорення (a) або їх логарифмічні рівні Lν, La у дБ в діапазоні октавних смуг із середньогеометричними частотами fсер г: 8,0; 16,0; 31,5; 63,0; 125,0; 250,0; 500,0; 1000,0 Гц - для локальної вібрації; 1,0; 2,0; 4,0; 8,0; 16,0; 31,5; 63,0 Гц або в діапазоні 1/3 октавних смуг 0,8; 1,0; 1,25; 1,6; 2,0; 2,5; 3,15; 4,0; 5,0; 6,3; 8,0; 10,0; 12,5; 16,0; 20,0; 25,0; 31,5; 40,0; 50,0; 63,0; 80,0 Гц - для загальної вібрації. Середньоквадратичне значення віброшвидкості (νсер кв) за періоду Т визначається за формулою:
.
Середньогеометрична частота визначається за формулою:
fсер г=,
де fв, fн – верхня та нижня межі частотної смуги.
У таблицях 5 і 6 приведені нормативні значення для локальної та загальної вібрацій відповідно.
Таблиця 5.
Гранично допустимі рівні локальної вібрації
|
Середньогеометричні частоти октавних смуг, Гц |
Гранично допустимі рівні по осях Xл, Yл, Zл |
|||
|
віброшвидкість |
віброприскорення |
|||
|
ν, м/с х 10-2 |
Lν,дБ |
a, м/с2 |
La ,дБ |
|
|
8 |
2.,8 |
115 |
1,4 |
73 |
|
16 |
1,4 |
109 |
1,4 |
73 |
|
31,5 |
1,4 |
109 |
2,7 |
79 |
|
63 |
1,4 |
109 |
5,4 |
85 |
|
125 |
1,4 |
109 |
10,7 |
91 |
|
250 |
1,4 |
109 |
21,3 |
97 |
|
500 |
1,4 |
109 |
42,5 |
103 |
|
1000 |
1,4 |
109 |
85,0 |
109 |
|
Коректований, еквівалентний коректований рівень |
2,0 |
112 |
2,0 |
76 |
|
Середньогеометричні частоти смуг, Гц |
Гранично допустимі рівні по осях X3, Y3, Z3 |
|||||||
|
віброприскорення |
віброшвидкості |
|||||||
|
a, м/с2 |
La ,дБ |
ν, м/с х 10-2 |
Lν,дБ |
|||||
|
1/3 окт. |
1/1 окт. |
1/3 окт. |
1/1 окт. |
1/3 окт. |
1/1 окт. |
1/3 окт. |
1/1 окт. |
|
|
1,6 |
0,0125 |
32 |
0,13 |
88 |
||||
|
2,0 |
0,0112 |
0,02 |
31 |
36 |
0,089 |
0,18 |
85 |
91 |
|
2,5 |
0,01 |
30 |
0,063 |
82 |
||||
|
3,15 |
0,009 |
29 |
0,0445 |
79 |
||||
|
4,0 |
0,008 |
0,014 |
28 |
33 |
0,032 |
0,063 |
76 |
82 |
|
5,0 |
0,008 |
28 |
0,025 |
74 |
||||
|
6,3 |
0,008 |
28 |
0,02 |
72 |
||||
|
8,0 |
0,008 |
0,014 |
28 |
33 |
0,016 |
0,032 |
70 |
76 |
|
10,0 |
0,01 |
30 |
0,016 |
70 |
||||
|
12,5 |
0,0125 |
32 |
0,016 |
70 |
||||
|
16,0 |
0,016 |
0,028 |
34 |
39 |
0,016 |
0,028 |
70 |
75 |
|
20,0 |
0,0196 |
36 |
0,016 |
70 |
||||
|
25,0 |
0,025 |
38 |
0,016 |
70 |
||||
|
31,5 |
0,0315 |
0,056 |
40 |
45 |
0,016 |
0,028 |
70 |
75 |
|
40,0 |
0,04 |
42 |
0,016 |
70 |
||||
|
50,0 |
0,05 |
44 |
0,016 |
70 |
||||
|
63,0 |
0,063 |
0,112 |
46 |
51 |
0,016 |
0,028 |
70 |
75 |
|
80,0 |
0,08 |
48 |
0,016 |
70 |
||||
|
Коректовані еквівалентні коректовані рівні |
0,014 |
33 |
0,028 |
75 |
Параметром, що нормується, при інтегральній оцінці за спектром частот є коректоване значення віброшвидкості або віброприскорення (V), або їх логарифмічні рівні (L), які вимірюються за допомогою коректуючих фільтрів або обчислюються.
Коректоване значення віброшвидкості або віброприскорення визначається за формулою:
,
де Vi - середнє квадратичне значення віброшвидкості або віброприскорення в i-й частотній смузі;
n - кількість частотних смуг (1/3 або 1/1 октавних) у частотному діапазоні, що нормується;
Ki - ваговий коефіцієнт для i-ї частотної смуги відповідно до абсолютних значень віброшвидкості та віброприскорення локальної та загальної вібрації.
Таблиця 7.
Значення вагових коефіцієнтів (Ki, Lki, дБ) для локальної вібрації
|
Середньогеометричні частоти смуг, Гц |
Зазначення вагових коефіцієнтів |
|||
|
для віброприскорення |
для віброшвидкості |
|||
|
Zл, Xл, Yл |
||||
|
Ki |
Lki |
Ki |
Lki |
|
|
8 |
1,0 |
0 |
0,5 |
-6 |
|
16 |
1,0 |
0 |
1,0 |
0 |
|
31,5 |
0,5 |
-6 |
1,0 |
0 |
|
63 |
0,25 |
-12 |
1,0 |
0 |
|
125 |
0,125 |
-18 |
1,0 |
0 |
|
250 |
0,063 |
-24 |
1,0 |
0 |
|
500 |
0,0315 |
-30 |
1,0 |
0 |
|
1000 |
0,016 |
-36 |
1,0 |
0 |
При дії непостійної вібрації (крім імпульсної) параметром, що нормується, є вібраційне навантаження (еквівалентний коректований рівень, доза вібрації,D), одержане робітником протягом зміни та зафіксоване спеціальним приладом або обчислене для кожного напрямку дії вібрації (X, Y, Z) за формулою:
або
Lкор.екв. = Lкор + 10 Lg (t/tзм)
де V(t) - коректоване по частоті значення вібраційного параметра у момент часу t, мс-2 або мс-1;
t - час дії вібрації, година;
tзм - тривалість зміни, годин.
Еквівалентний коректований рівень віброшвидкості або віброприскорення розраховується шляхом енергетичного додавання рівнів з урахуванням тривалості дії кожного з них.
При дії імпульсної вібрації з піковим рівнем віброприскорення від 120 до 160 дБ, параметром, що нормується, є кількість вібраційних імпульсів за зміну (годину), в залежності від тривалості імпульсу.
Нормативні значення вібрації встановлені згідно з ДСН 3.3.6.039-99 при її дії на протязі робочого часу 480 хвилин (8 год). При впливі вібрації, яка перевищує встановлені нормативи, тривалість її дії на людину потягом робочої зміни зменшують згідно даних, які приведені в таблиці 8.
Таблиця 8.
Допустимий сумарний час дії локальної вібрації в залежності від перевищення її гранично допустимого рівня
|
Перевищення гранично допустимого рівня вібрації, дБ |
Допустимий сумарний час дії вібрації за зміну, хв. |
Перевищення гранично допустимого рівня вібрації, дБ |
Допустимий сумарний час дії вібрації за зміну, хв. |
|
1 |
384 |
7 |
95 |
|
2 |
302 |
8 |
76 |
|
3 |
240 |
9 |
60 |
|
4 |
191 |
10 |
48 |
|
5 |
151 |
11 |
38 |
|
6 |
120 |
12 |
30 |
Електромагнітне поле представляє особливу форму матерії. Будь-яка електрична заряджена частка оточена електромагнітним полем, що складає з нею єдине ціле. Але електромагнітне поле може існувати й у відділеному від заряджених часток вигляді, як випромінювання фотонів , що рухаються зі швидкістю, близької до 3*108 м/с, або випромінювання у вигляді електромагнітного поля (електромагнітних хвиль).
Електромагнітне поле (електромагнітне випромінювання) характеризується векторами напруженості електричного Е (В/м) і магнітного Н(А/м) полів, що характеризують силові властивості ЕМП. При поширенні в провідному середовищі вони зв'язані співвідношенням:
Е=Н е-kr, В/м,
де ω – кругова частота електромагнітних коливань, с-1 ;
μ - магнітна проникність середовища, Г/м;
σ - електрична провідність середовища, (Ом .м)-1 ;
k - коефіцієнт загасання;
r – відстань до розглянутої точки, м.
В електромагнітній хвилі вектори Е и Н завжди взаємно перпендикулярні. У вакуумі і повітрі Е = 377 Н. Довжина хвилі , частота коливань f і швидкість поширення електромагнітних хвиль у повітрі с зв'язані співвідношенням . Наприклад, для промислової частоти f = 50 Гц довжина хвилі = 3*108/50 = 6000 км, а для ультракоротких частот f = 3*108 Гц довжина хвилі дорівнює 1 м.
Спектр електромагнітних випромінювань відповідно до прийнятї на практиці назви хвиль, діапазону частот і довжин хвиль представлений у таблиці 9.
Таблиця 9.
Характеристика спектру електромагнітних випромінювань
|
Назва діапазону частот |
Номер діапазону |
Діапазон частот |
Діапазон довжин хвиль |
Назва діапазону довжин хвилі |
|
Дуже низькі частоти, ДНЧ |
1 2 3 4 |
0,003...0,3 Гц 0,3...3,0 Гц 3...300 Гц 300 Гц...30 кГц |
107...106 км 106...104 км 104...102 км 102...10 км |
Інфра низькі Дуже низькі Промислові Звукові |
|
Низькі частоти, НЧ |
5 |
30...300 кГц |
10...1 км |
Довгі |
|
Середні частоти, СЧ |
6 |
300кгц…3МГц |
1 км...100 м |
Середні |
|
Високі частоти, ВЧ |
7 |
3...30 МГц |
100...10 м |
Короткі |
|
Дуже високі частоти, ДВЧ |
8 |
30...300 МГц |
10...1 м |
Метрові |
|
Ультрависокі частоти, УВЧ |
9 |
300Мгц...3ГГц |
100...10 см |
Дециметрові |
|
Надвисокі частоти, НВЧ |
10 |
3...30 ГГц |
10...1 см |
Сантиметрові |
|
Надзвичайно високі частоти, НЗВЧ |
11 |
30...300 ГГц |
10...1 мм |
Міліметрові |
Біля джерела ЕМВ виділяють ближню зону, чи зону індукції, що знаходиться на відстані , і далеку зону, чи зону випромінювання, для якої . У діапазоні від низьких частот до короткохвильових випромінювань частотою <100 МГц біля генератора варто розглядати поле індукції, а робоче місце, - що знаходиться в зоні індукції. У зоні індукції електричне і магнітне поле можна вважати незалежними одно від одного. Тому нормування в цій зоні ведеться як по електричній, так і по магнітній складовій. У зоні випромінювання (хвильовій зоні), де вже сформувалася електромагнітна хвиля, що біжить, більш важливим параметром є інтенсивність, що у загальному виді визначається векторним добутком Е и Н, і для сферичних хвиль при поширенні в повітрі може бути виражена як
, Вт/м2 ,
де I – інтенсивність електромагнітного випромінювання, Вт/м2;
Рдж - потужність джерела випромінювання, Вт;
r – відстань від джерела, м.
Енергетичним показником параметрів для хвильової зони електромагнітного поля є щільність потоку енергії (ЩПЕ), Вт/м2.
Вплив електромагнітного поля на людину оцінюєтося величиною поглинутої її тілом електромагнітної енергії W,
W = ЩПЕ*Sеф,
де Sеф – ефективна поглинаюча поверхня тіла людини, м2.
Крім вищезгаданих зон (ближньої та дальньої), існує так звана ”мертва зона”, в якій поле відсутнє, але ії межі визначаються тільки експериментально.
Методика розрахунку інтенсивності опромінювання залежить від типу випромінювача і зони (ближня, дальня) в якій знаходиться робоче місце. Спочатку визначають межі зон. Далі визначають, в якій зоні знаходиться робоче місце, і для даного робочого місця розраховують параметри неспотвореного електромагнітного поля.
Напруженість неспотворених електричного (Е, В/м) і магнітного (Н, А/м) полів розраховують за формулами:
– для ближньої зони:
Ебл=І·/(2πωεr³);
Hбл= І·L/(4πr2);
де І – сила струму в провіднику (антені), А;
L – довжина провідника (антени), м;
ω – кругова частота поля, ω =2πf, f – частота поля,Гц;
ε – діелектрична проникність середовища, Ф/м;
r – відстань від джерела випромінювання до робочого місця, м;
– для дальньої зони:
Ед=/r;
Нд=/4πr;
де Р – потужність випромінювання, Вт;
σ – коефіцієнт підсилення антени.
При напрямленому випромінюванні щільність електромагнітного поля
- у ближній зоні по осі діаграми напрямленості випромінювання:
ЩПЕбл=3Рсер/S;
- у дальній зоні:
ЩПЕд=Рсерσ/(4πr2);
де Рсер - середня потужність випромінювання, Вт, Рсер=Рімпτ/Т;
Рімп - потужність випромінювання у імпульсі, Вт; - тривалість імпульсу, с; Т - період проходження імпульсів, с;
S - площа випромінювання антени, м2.
Ці формули дійсні для розрахунку параметрів ЕМВ при розповсюдженні радіохвиль у вільному просторі, тобто неспотвореного електромагнітного поля.
В реальних умовах і, особливо, у виробничому приміщенні електромагнітне поле від джерела спотворюється так званим “полем вторинного випромінювання”, тобто електромагнітним полем, відбитим від поверхонь металевих предметів (обладнання), і недосконалих діелектриків (у т.ч. і людей). Це поле вторинного випромінювання накладається на основне поле і змінює (збільшує чи зменшує) параметри основного поля. Розрахувати параметри поля вторинного випромінювання і, тим більше, результативного поля неможливо. Наявність у приміщенні кількох джерел електромагнітного випромінювання (наприклад, комп’ютерів) також ускладнює розподіл електромагнітного полю, який може бути визначений за допомогою тільки прямих вимірювань.
Нормування електромагнітних випромінювань радіочастотного діапазону здійснюється згідно ГОСТ 12.1.006-84 “Електромагнітні поля радіочастот. Припустимі рівні на робочих місцях і вимоги до впровадженню контролю” та ДСН 239-96“Державних санітарних норм і правил захисту населення від впливу електромагнітних випромінювань”.
Згідно з ГОСТ 12.1.006-84 нормування електромагнітних випромінювань здійснюється в діапазоні частот 60кГц – 300 ГГц. Причому у діапазоні 60 Гц – 300 МГц нормованими параметрами є напруженість електричної Е, В/м, та магнітної Н, А/м, складових поля, а у діапазоні 300 МГц – 300 ГГц нормативним параметром є щільність потоку енергії ЩПЕ,Вт/м2. Нормативною величиною є також гранично допустиме енергетичне навантаження ЕН Е, (В/м)2*год та ЕНН,(А/м)2*год:
ЕНН = (Ен )2*Т;
ЕНЕ = (Нн)2*Т;
де Ен , Нн– нормативне значення напруженості, В/м та А/м;
Т - тривалість дії на протязі робочого дня, год.
Наприклад, для діапазону 0,06 – 3,0 МГц, на робочих місцях Ен = 500 В/м, а ЕНЕ = 20000 (В/м)2*год.
Згідно з ГОСТ 12.1.006-84 на робочих місцях у діапазоні частот 60 кГц- 300МГц (частково 5- й , 6-8 -й діапазонах частот ) нормується напруженості електричної Е та магнітної Н, складових електромагнітного поля, а в діапазонах частот 300 МГц-300ГГц (діапазони 9-11) поверхнева щільність потоку енергії
Гранично допустимі значення ЕГД та НГД на робочих місцях визначають за допустимим енергетичним навантаженням та тривалістю дії.
Таблиця 10
Гранично допустимі значення ЕГД та НГД на робочих місцях
|
Параметр |
Діапазон частот, МГц |
||
|
Від 0,06 до 3 |
Більше3 до 30 |
Більше30 до 300 |
|
|
ЕГД, В/м |
500 |
300 |
80 |
|
НГД, А/м |
50 |
- |
- |
|
ЕНЕгд,(В/м)2*год |
20000 |
7000 |
800 |
|
ЕННад,(А/м)2*год |
200 |
- |
- |
Одночасна дія електричного і магнітного полів вважається допустимим, якщо :
ЕНЕ/ЕНЕгд + ЕНН/ЕННад ≤ 1,
де ЕНЕ і ЕНН енергетичне навантаження, що характеризують фактичну дію електричного і магнітного полів.
Гранично допустимі значення ЩПЕ на робочих місцях працівників визначаються в залежності від допустимого енергетичного навантаження ЕНЩПЕгд та тривалості дії Т за формулою:
ЩПЕгд = К*ЕНЩПЕгд/Т
де ЩПЕгд - граничне значення потоку енергії , Вт/м2 ;
ЕНЩПЕгд- граничне допустиме енергетичне навантаження на організм людини на протязі дня , що дорівнює 2 Вт*год/м2 і є добуток щільності потоку енергії поля
(ЩПЕ) на тривалості його дії ЕНЩПЕ= ЩПЕ*Т ;
К – коефіцієнт ослаблення біологічної ефективності, що дорівнює 1 – для всіх випадків дії, включаючи опромінювання від обертових та скануючих антен; 10 – для випадів опромінювання від обертових та скануючих антен з частотою обертання чи сканування не більш 1 Гц та шпаруватістю не менше 50;
Т – тривалість перебування у зоні опромінювання за робочу зміну, год.
У всіх випадках максимальне значення ЩПЕГД не повинно перевищувати 10 В/м2.
При одночасній дії на працівників ЕМВ декількох джерел енергетичне навантаження не повинне перевищувати гранично допустимих значень:
∑ ЕНЕі ≤ ЕНЕгд; ∑ ЕННі ≤ ЕННгд; ∑ ЕНЩПЕі ≤ ЕНЩПЕгд .
Для населення електромагнітне поле в 5- 8 діапазонах частот згідно ДСН239-96 оцінюється електричною складовою напруженості поля, а у 9...11 діапазонах – поверхневою щільністю потоку енергії.
Таблиця 11
Гранично допустимі рівні електромагнітних полів для населення (крім телебачення згідно ДСН 239-96)
|
№ діа-пазону |
Діапазон частот |
Довжина хвиль |
ГДР(Егдр) |
|
5 |
30 …300 кГц |
10 …1км |
25 В/м |
|
6 |
0,3 …3 МГц |
1…0,1 км |
15 В/м |
|
7 |
3 … 30 МГц |
100 …10 м |
3lgλ, В/м* |
|
8 |
30 … 300 МГц |
10 …1 м |
3 В/м |
* λ – довжина хвилі, м; ГДР = 7,43-3lgf, де f – частота, МГц.
Гранично допустимі рівні електромагнітних полів (Е гдр ,В/м), які створюють телевізійні радіостанції в діапазоні частот від 48 до 1000 МГц, визначається за формулою:
Е гдр =21f-0,37;
де f – несуча частота каналу зображення або звукового супроводу, МГц.
Гранично допустимі рівні електромагнітних полів , що створюються радіолокаційними станціями (імпульсне випромінювання) у діапазонах 9 – 11, оцінюються ЩПЕ в залежності від режимів їх роботи знаходяться у діапазоні 2,5 …140 мкВт/см2.
Для електромагнітних полів промислової частоти (50 Гц) нормативи встановлюються згідно ГОСТ12.1.002-84 та ДСН 239-96. Нормативною є напруженість електричної складової поля. Гранично допустимий рівень на робочому місці становить 5 кВ/м. Припустимий час дії електромагнітного поля становить: при напруженості 5кВ/м – 8 год; при напруженості більше 5 і 20 кВ/м включно визначається за формулою Т = 50 Е – 2 год (де Е – фактична напруженість; при напруженості більше 20 до 25 кВ/м – 10 хв. У населеній місцевості ГДР – 5 кВ/м, всередині житлових будинків – 0,5 кВ/м.
Санітарними нормативами також встановлюється захисні зони поблизу ліній електропередачі в залежності від їх напруги: 20 м для лінії з напругою 300 кВ, 30 м з напругою 500 кВ і 55 м для лінії з напругою1150 кВ.
Вимірювання параметрів ЕМВ слід виконувати не рідше одного разу на рік, а також при введенні в дію нових установок, внесенні змін у конструкцію, розміщення чи режим роботи установок, при організації нових робочих місць та внесенні змін у засоби захисту від дії ЕМВ. Для вимірювання інтенсивності ЕМВ застосовуються прилади – вимірювачі напруженні та вимірювачі малої напруженості електромагнітних полів.
7. Нормування ІЧ випромінювань
Інтенсивність ІЧ радіації необхідно вимірювати на робочих місцях чи у робочій зоні поблизу джерела випромінювання. Нормування ІЧ випромінювань здійснюється згідно санітарних норм ДСН 3.3.6.042-99, ГОСТ - 12.4.123-83. Припустима тривалість дії ІЧ на людину наведено у таблиці 12.
Таблиця 12.
Припустима тривалість дії на людину теплової радіації
|
Теплова радіація, Вт/м2 |
Тривалість дії радіації, с |
|
280 - 560 (слабка) |
Довготривало |
|
560 - 1050(помірна) |
180 – 300 |
|
1050 - 1600(середня) |
40 – 60 |
|
Більше 3500(дуже сильна) |
2 –5 |
Теплова радіація 560-1050 Вт/м2 є межею, яка переноситися людиною. Згідно діючим санітарним нормам допустима щільність потоку ІЧ випромінювань не повинна перевищувати 350 Вт/м2. Інтенсивність теплового опромінення працюючих від нагрітих поверхонь технологічного устаткування, освітлювальних приладів та інсоляція від засклених огороджень не повинна перевищувати 35,0 Вт/м2 - при опроміненні 50 % та більше поверхні тіла, 70 Вт/м2 - при величині опромінюваної поверхні від 25 до 50 %, та 100 Вт/м2 - при опроміненні не більше 25 % поверхні тіла працюючого.
При наявності джерел з інтенсивністю 35,0 Вт/м2 і більше температура повітря на постійних робочих місцях не повинна перевищувати верхніх меж оптимальних значень для теплого періоду року, на непостійних - верхніх меж допустимих значень для постійних робочих місць.
При наявності відкритих джерел випромінювання (нагрітий метал, скло, відкрите полум'я) допускається інтенсивність опромінення до 140,0 Вт/м2. Величина опромінюваної площі не повинна перевищувати 25 % поверхні тіла працюючого при обов'язковому використанні індивідуальних засобів захисту (спецодяг, окуляри, щитки).
Для виміру щільності потоку випромінювання на робочому місці застосовують актинометр (алюмінієва пластина, що має в шаховому порядку почорніння; термопари, приєднані до гальванометра). Для визначення спектральної інтенсивності випромінювань застосовують інфрачервоні спектрометри (ІЧС-10).
8. Нормування УФ випромінювання.
Нормування ультрафіолетового випромінювання у виробничих приміщеннях здійснюють згідно з санітарними нормами СН 4557-88 (ДНАОП 0.03-3.17-88).
Допустимі значення щільності ультрафіолетового випромінювання наведені у таблиці 13.
Таблиця 13.
Допустимі значення для УВФ
|
Діапазон ультрафіолетового випромінювання, нм |
Допустимі значення щільності УФ випромінювання, Вт/м2 |
|
220 - 280 (УФ-С) |
0,01 |
|
280 - 320 (УФ-В) |
0,01 |
|
320 - 400 (УФ-А) |
10,0 |
9. Нормування лазерного випромінювання.
Нормування лазерного випромінювання здійснюється згідно санітарних норм і правила СНиП 5804-91. За нормативами при проектуванні лазерної техніки має бути діючим принцип відсутності впливу на людину прямого, дзеркального та дифузного випромінювання.
При визначенні класу небезпеки лазерного випромінювання враховуються три спектральних діапазони (нм) : I - 180380, II - 3801400,III - 1400105.
Нормованими параметрами ЛВ з погляду небезпеки є енергія W (Дж) і потужність P(Вт) випромінювання, що пройшло обмежуючу апертуру діаметрами dа=1.1 мм (у спектральних діапазонах I і II) і dа=7 мм (у діапазоні II); енергетична експозиція H і опромінення E, усереднені по обмежуючій апертурі:
H=W/Sa; E=P/Sa
де Sa — площа обмежуючої апертури.
Як вже згадувалось раніше, згідно нормативам лазерне устаткування за ступенем небезпеки розділяється на 4 класи:
1 клас - повністю безпечні лазери, які не мають шкідливої дії на очі та шкіру;
2 клас – мають небезпеку для очей та шкіри при дії колімірованим (прямим) , тобто замкнутим у малому куті розповсюдження пучком; однак, дзеркальне або дифузне випромінювання таких лазерів безпечне для людини;
3 клас - це лазери, які діють у видимій межі спектру і являють небезпеку як для очей (прямим і дзеркальним випромінюванням на відстані 10 см від відбиввючої поверхні), так і шкіри (тільки прямий пучок);
4 клас – найбільш потужні лазери, які небезпечні при дифузному випромінюванні для очей і шкіри на відстані 10 см від дифузно відбиваючої поверхні.
Згідно СНиП 5804-91 регламентуються гранично допустимі рівні (ГДР) для кожного режиму роботи лазера і його спектрального діапазону і встановлюється для двох умов – одночасного та хронічного (того, що систематично повторюється) опромінювання. Граничні значення щільність потоку нормується на шкірі, сітківці, рогівці. Наприклад, відповідно до санітарних норм, при роботі з ОКГ ГДР випромінювання для очей є енергія W (Дж), яка додано в залежності від довжини хвилі і тривалості впливу.
Таблиця 14.
Гранично допустимі дози при однократному впливі на очі колімірованого (прямого) лазерного випромінювання
|
Довжина хвилі , нм |
Тривалість впливу t, с |
WГДР, Дж |
|
380600 |
t2.310-11 |
|
|
2.310-11t510-5 |
810-8 |
|
|
510-5t1 |
||
|
600750 |
t6.510-11 |
|
|
6.510-11t510-5 |
1.610-7 |
|
|
510-5t1 |
||
|
7501000 |
t2.510-10 |
|
|
2.510-10t510-5 |
410-7 |
|
|
510-5t1 |
||
|
10001400 |
t10-9 |
|
|
10-9t510-5 |
10-6 |
|
|
510-5t1 |
Примітки: 1. Тривалість впливу менше 1 с.
2. Діаметр обмежуючої апертура 710-3 м.
Таблиця 15.
Граничні дози при однократному впливі на очі і шкіру прямого чи розсіяного лазерного випромінювання
|
Довжина хвилі , нм |
Тривалість опромінення t, с |
HГДР, Джм-2; |
|
14001800 |
10-10t1 |
HГДР= |
|
1t102 |
EГДР= |
|
|
t>102 |
EГДР=5102 |
|
|
18002500 |
10-10t3 |
HГДР= |
|
3t102 |
EГДР= |
|
|
t>102 |
EГДР=5102 |
|
|
250105 |
10-10t10-1 |
HГДР= |
|
10-1t1 |
HГДР= |
|
|
1t102 |
EГДР= |
|
|
t>102 |
EГДР=5102 |
Примітка. Діаметр обмежуючої апертури 1,110-3 м.
10. Вимоги безпеки при роботі з ОКГ.
Крім дії лазерного променю (прямого, дзеркально та дифузно відбитого) експлуатація ОКГ супроводжується комплексом інших шкідливих та небезпечних факторів:
1 - висока напруга зарядних пристроїв, що живлять батарею конденсаторів великої ємності;
2 - забруднення повітряного середовища хімічними речовинами, що утворюються при накачуванні (озон, оксид азоту) та при випаровуванні матеріалу мішені (оксид вуглецю, оксиди металів, і ін.);
3 - УФ випромінювання імпульсних ламп і газорозрядних трубок (супутнє випромінювання);
4 - світлове випромінювання при роботі ламп накачування;
5 - рентгенівське випромінювання (супутнє вторинне);
6 - утворення часток високих енергій при опроміненні мішені ЛВ;
7 - іонізуюче випромінювання, використовуване для накачування;
8 - ЭМП, що утворюються при роботі генераторів ВЧ, УВЧ;
9 - шуми при роботі механічних затворів, насосів, шум ударних хвиль;
10 - токсичні рідини (робоче тіло в рідинних ОКГ), наприклад, оксиди хлору, фосфору та ін.
Таким чином експлуатація лазерів потребує впровадження комплексу різноманітних захисних заходів.
Діюче ОКГ слід розміщати в окремих, спеціально виділених приміщеннях, які не повинні мати дзеркальних поверхонь. Поверхні приміщень повинні мати коефіцієнт відбивання не більш 0,4. Стіни, стеля і підлога повинні мати матову поверхню. У приміщенні повинна бути висока освітленість (КЕО 1.5%, Езаг150 лк). Приміщення повинне обладнуватись загальнообмінною вентиляцією і місцевими відсмоктувачами. Забороняється проводити орієнтацію променю на вікна та двері. Строго обмежується доступ осіб до ОКГ. Установлюються попереджувальні знаки і система сигналізації про роботу ОКГ. По можливості доцільно екранувати промінь (поміщувати у світлонепроникному екрані). Застосовують різні типи екранів для запобігання виходу променя (металеві, пластмасові). Вивішують знаки безпечної (небезпечної) зони (ГОСТ 12.4.026-76) . Для запобігання ураження органів зору застосовують спеціальні окуляри зі світлофільтрами. Як матеріали для протилазерних окулярів використовують:
1 - поглинаючі стекла і пластмаси;
2- відбиваючі діелектричні тонкоплівочні, що відбивають 90-95% падаючої світлової енергії (оксиди титану та ін.);
3- комбіновані, що складаються з поглинаючих і відбиваючих матеріалів.
Важливі характеристики фільтрів: висока вибірковість положення і відбивання, а також значна термостійкість. У цьому плані найкращі показники у багатошарових фільтрів. Для багатошарових фільтрів граничне значення пробою може досягати 1015 Вт/м2. Для кожної довжини хвилі підбираються окуляри з відповідними характеристиками. Наприклад, окуляри типу C3С-22 (максимальна ефективність у діапазоні =0.69-1.6 нм). Поряд із захисними окулярами в лабораторіях з використання ОКГ необхідно виключити попадання лазерного випромінювання на відкриті ділянки шкіри. При щільності 50 Дж/см2 у людини спостерігаються значні необоротні ушкодження відкритої шкіри. Для захисту шкіри застосовують фетровий одяг, шкіряні рукавички.
Для зменшення щільності відбитої (дифузійної) енергії необхідно підбирати колір фарбування стін. Так, темносиня олійна фарба відбиває тільки 16% хвиль довжиною 1,06 мкм і 12% хвиль 0,69 мкм. Низьке відбиття для хвиль довжиною 0,69 мкм має темно-зелене фарбування (15%). Для створення екрануючих штор рекомендують чорні щільні тканини.
11. Нормування іонізуючих випромінювань.
Допустимі рівні іонізуючого випромінювання регламентуються „Нормами радіаційної безпеки України НРБУ- 97”, якій є основним документом, що встановлює радіаційно-гігієнічних регламентів для забезпечення прийнятих рівнів опромінення як для окремої людини, так і суспільства взагалі. НРБУ-97 поширюються на ситуації опромінення людини джерелами іонізуючого випромінювання в умовах:
нормальної експлуатації індустріальних джерел іонізуючого випромінювання ;
медичної практики;
радіаційних аварій;
опромінення техногенно-підсиленими джерелами природного походження.
Згідно з цими нормативними документами опромінюванні особи поділяються на наступні категорії:
А — персонал — особи, котрі постійно або тимчасово працюють з джерелами іонізуючого випромінювання;
Б — обмежена частина населення — особи, що не працюють безпосередньо з джерелами випромінювань, але за умовами проживання або розташування робочих місць можуть підлягати опроміненню;
В — населення області, країни.
НРБУ-97 включають деякі регламентовані величини: ліміт дози, похідні рівні, контрольні рівні, рекомендовані рівні та ін. Для контролю за практичною діяльністю, а також підтримання радіаційного стану навколишнього середовища найбільш значимої є ліміт ефективної дози опромінення за рік (мЗв*рік-1). Також встановлюють ліміт річної еквівалентної дози зовнішнього опромінювання окремих органів і тканин.
З метою зниження рівнів опромінювання населення Міністерство охорони здоров’я України запроваджує рекомендовані рівні медичного опромінювання. При проведенні профілактичного обстеження населення річна ефективна доза не повинна перевищувати 1 мЗв. НРБУ-97 також регламентує ефективну питому активність природних радіонуклідів у будівельних матеріалах (по зваженої сумі активності радію-226, торію-232 і калію-40). Наприклад, коли активність в будівельних матеріалах та мінеральної сировині нижче або дорівнює 370 Бк·кг-1, то вони могуть використовуватися для усіх видів будівництва без обмежень . У всередині приміщень з постійним перебуванням людей потужність поглиненої в повітрі дози (ППД) гамма-випромінювання не повинна перевищувати 30 мкР·год-1 див табл. 16.
Таблиця 16
Ліміти дози опромінювання(мЗв*рік-1)
|
Категорія осіб, які зазнають опромінювання |
|||
|
А |
Б |
В |
|
|
ЛДЕ (ліміт ефективної дози) |
20 * |
2 |
1 |
|
Ліміти еквівалентної дози зовнішнього опромінювання: |
|||
|
- ЛДlens (для кришталика ока) |
150 |
15 |
15 |
|
- ЛДskin (для шкіри) |
500 |
50 |
50 |
|
- ЛДextrim (для кистей та стоп) |
500 |
50 |
- |
*- в середньому за будь-які послідовні 5 років, але не більше 50 мЗв за окремий рік.
«Забруднення повітря виробничих приміщень. Системи опалення».
План.
1. Засоби індивідуального захисту.
2. Вентиляція виробничих приміщень. Види вентиляції.
3. Природна вентиляція.
4. Механічна вентиляція.
1. Засоби індивідуального захисту.
Засіб індивідуального захисту (ЗІЗ) — це засіб захисту, що надягається на тіло працівника або його частину, або використовується під час праці. 3І3 застосовують тоді, коли безпека робіт не може бути забезпечена конструкцією та розміщенням устаткування, організацією виробничих процесів, архітектурно-планувальними рішеннями та іншими засобами колективного захисту.
Відповідно до Закону України «Про охорону праці» на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, в особливих температурних умовах, у забрудненому середовищі робітникам та службовцям безплатно видається спецодяг, спецвзуття та інші засоби індивідуального захисту. Перелік робіт та професій, що дають право на одержання ЗІЗ, складається на основі галузевих норм адміністрацією підприємства та погоджується з місцевими органами Держнаглядохоронпраці. Порядок видачі, зберігання та використання ЗІЗ визначається «Положенням про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту». Наказом Держстандарту України від 14.06.1999 р. № 322 3І3 внесені до Переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні.
ЗІЗ поділяються на: засоби захисту органів дихання, спецодяг, спецвзуття, засоби захисту рук, голови, обличчя, очей, органів слуху, засоби захисту від падіння з висоти та ін.
Захист органів дихання здійснюється за допомогою протигазів та респіраторів. За принципом дії протигази поділяються на фільтрувальні та ізолювальні. Фільтрувальні протигази подають у зону дихання очищене повітря із робочої зони, а ізолювальні — повітря із спеціальних ємкостей або чистого середовища, що знаходиться поза робочою зоною. Принцип захисної дії фільтрувальних протигазів заснований на очищені забрудненого повітря з робочої зони за допомогою фільтрувально-поглинальної коробки. Працювати у такому протигазі більше 3 годин протягом робочого дня не допускається. У випадку наявності в повітрі невідомих речовин (більше 0,5% за об'ємом), а також при зменшеному вмісті кисню (менше 18% при нормі 21%) застосовувати фільтрувальні протигази не можна. В таких випадках, а також при роботі у колодязях та ємкостях застосовують лише ізолювальні протигази: шлангові, у яких подача повітря для дихання здійснюються з чистої зони шлангом, або автономні, які підрозділяються на резервуарні та регенераційні.
У резервуарних автономних протигазах увесь запас повітря для дихання зберігається у резервуарі або балоні, а його видихання здійснюється в атмосферу. В регенераційних протигазах повітря, що видихається після очищення від діоксиду вуглецю і добавлення кисню із запасу, що зберігається в апараті повторно використовується для дихання. Тому час використання регенераційного протигаза дещо більший ніж резервуарного.
Респіратор — полегшений засіб захисту органів дихання від шкідливих газів, парів, аерозолів, пилу. Він, як правило, складається з двох елементів: півмаски, що ізолює органи дихання від забрудненої атмосфери, та фільтрувальної частини. За призначенням респіратори поділяються на протигазові, протипилові та універсальні.
Найбільш часто в різних галузях промисловості застосовуються: протипилові респіратори ШБ-1 «Лепесток» (вітчизняний аналог «Росток»), У-2к, Ф-62Ш; протигазовий — РПГ-67; універсальний — РУ-60МУ (вітчизняний аналог «Тополя»).
До спецодягу належать: костюми, куртки, комбінезони, халати, плащі, фартухи тощо. Основні вимоги, яким повинен відповідати спецодяг зводяться до наступного: забезпечувати необхідний захист від дії несприятливих чинників, бути зручним, не обмежувати рухових можливостей працівника. Відповідно до ГОСТ 12.4.103-80 спеціальний одяг залежно від захисних властивостей поділяється на групи (підгрупи), які мають наступні позначення: М — для захисту від механічних пошкоджень; З — від загальних виробничих забруднень; Т — від підвищеної чи пониженої температури; Р — від радіоактивних речовин; Э — від електричного струму, електричних і електромагнітних полів; П — від пилу; Я — від токсичних речовин; В — від води; К — від розчинів кислот; Щ — від лугів; О — від органічних розчинників; Н — від нафти, нафтопродуктів, мастил та жирів; Б — від шкідливих біологічних чинників.
Виходячи із необхідних захисних властивостей, вибираються матеріали для виготовлення спецодягу.
Спеціальне взуття класифікується в залежності від захисних властивостей аналогічного спецодягу. До спецвзуття належать: чоботи, півчоботи, черевики, півчеревики, валянки, бахіли, калоші, боти і т. п. Працівників необхідно забезпечити спецвзуттям при виконанні будівельних, ливарних, сталеплавильних, ковальських робіт, коли існує небезпека падіння предметів, а також у приміщеннях, де підлога залита водою, мастилами і т. п. Деякі види спецвзуття мають посилену підошву для захисту стопи від гострих предметів (наприклад цвяхів, що можуть стирчати на будівельному майданчику). Взуття із спеціальними підметками призначене для таких умов праці, при яких існує ризик падіння на слизькій підлозі. Знаходить застосування на виробництві й спеціальне віброзахисне взуття.
Засоби захисту рук — це різні види рукавиць та рукавичок, які використовуються для захисту від механічних впливів, підвищених та знижених температур, кислот і лугів, нафти і нафтопродуктів, вібрації, електричної напруги (діелектричні). Рукавиці та рукавички виготовляють із бавовни, льону, шкіри, шкірозамінника, гуми, азбесту, полімерів та ін. ЗІЗ рук за захисними властивостями класифікуються відповідно до єдиної класифікації (ГОСТ 1.4.103-80) аналогічно спецодягу та спецвзуттю.
Засоби захисту голови запобігають травмуванню голови при виконанні монтажних, будівельних, навантажувально-розвантажувальних робіт, при видобутку корисних копалин.
Найбільш розповсюджені засоби захисту голови — каски, які поділяються на каски захисні загального призначення (каска будівельна склопластикова, текстолітова), каски шахтарські, каски спеціального призначення (для електрозварювальників).
До засобів захисту обличчя належать ручні, наголовні та універсальні щитки. Найбільш часто на виробництві використовуються: щиток електрозаврювальника універсальний ЩЭУ-1, щиток захисний ЩЗ, захисна маска С-40, захисна сітчаста маска С-39.
Для захисту очей від твердих часточок, бризок кислот, лугів та інших хімічних речовин, а також випромінювань застосовують такі засоби індивідуального захисту, як окуляри. Тип окулярів добирається за ГОСТ 12.4.013-85 залежно від виду роботи.
Засоби захисту органів слуху застосовуються тоді, коли рівень шуму на робочому місці перевищує допустимі значення. До засобів захисту органів слуху належать протишумові вкладки, навушники, шумозаглушувальні шоломи. Навушники складаються з двох чашечок (з пористими чи рідинними наповнювачами), що з'єднані між собою дужкою. Протишумові вкладки виготовляють різних видів з різноманітних шумопоглинальних матеріалів. Найрозповсюдженішим видом протишумових вкладок є «Беруші» одноразового (з тонковолокнистого матеріалу) та багаторазового (з еластичного матеріалу типу гуми) використання.
Правильне та постійне застосування ЗІЗ органів слуху дозволяє суттєво знизити шумове навантаження, а відтак — запобігти появі професійних захворювань у працівників шумних виробництв.
Дерматологічні засоби захисту застосовуються в тих випадках, коли при виконанні технологічних процесів має місце контакт з речовинами та матеріалами, які негативно впливають на шкіру. Для захисту шкіри, зазвичай, використовують пасти та мазі, які поділяються на гідрофільні та гідрофобні. Гідрофільні — легко розчиняються у воді. Вони захищають шкіру від жирів, мастил, нафтопродуктів. Гідрофобні пасти нерозчиняються у воді. Їх використовують для захисту шкіри від розчинів солей, кислот та лугів низької концентрації. На чисту та здорову шкіру рук, а при необхідності й лиця, перед початком роботи наносять спеціальну пасту чи мазь, яку пізніше змивають. Вибір засобів захисту шкіри залежить від характеру роботи та шкідливої речовини, з якою працівник контактує.
Останнім часом намітилась тенденція до створення комплексних ЗІЗ номенклатура яких постійно розширюється. Вони забезпечують комплексний захист працівника від небезпечних та шкідливих чинників, здійснюючи одночасно захист органів зору, слуху, дихання, а також окремих частин тіла людини.
Комплексні 3І3.
Застосування ЗІЗ призводить до деяких незручностей: обмежує зону огляду; утруднює дихання; створює певні незручності при пересуванні. В тих випадках, коли робоче місце є постійним, уникнути таких незручностей вдається шляхом застосування захисних кабін, які оснащені системами кондиціонування повітря, вібро- та шумоізоляції, захисту від випромінювання та електричних полів. Такі кабіни застосовуються на транспортних засобах, в гарячих цехах, машинних залах ТЕС та ін.
Безпека виконання робіт забезпечується також шляхом застосування індивідуальних захисних пристосувань. Так, при роботі на висоті, в колодязях та інших обмежених об'ємах необхідно використовувати крім ЗІЗ ще й запобіжні пояси, страхувальні канати та деякі інші захисні пристосувань.
2. Вентиляція виробничих приміщень. Види вентиляції.
Завданням вентиляції є забезпечення чистоти повітря і заданих метеорологічних умов у виробничих приміщеннях. Вентиляцією називають організований і регульований повітрообмін, що забезпечує видалення з приміщення забрудненого повітря і подачу на його місце свіжого. За способом переміщення повітря розрізняють системи природної і механічної вентиляції.
Якщо система механічної вентиляції призначена для подачі повітря, то вона називається припливною, якщо ж вона призначена для видалення повітря – витяжною. Можлива організація повітрообміну з одночасною подачею і видаленням повітря – припливно-витяжна вентиляція. В окремих випадках для скорочення експлуатаційних витрат на нагрівання повітря застосовують системи вентиляції з частковою рециркуляцією (до свіжого повітря підмішується повітря, вилучене із приміщення).
По місцю дії вентиляція буває загальнообмінною і місцевою. При загальнообмінній вентиляції необхідні параметри повітря підтримуються у всьому об’ємі приміщення. Таку систему доцільно застосовувати, коли шкідливі речовини виділяються рівномірно по всьому приміщенню. Якщо робочі місця мають фіксоване розташування, то з економічних міркувань можна організувати оздоровлення повітряного середовища тільки в місцях перебування людей (наприклад, душировання робочих місць у гарячих цехах). Витрати на повітрообмін значно скорочуються, якщо уловлювати шкідливі речовини в місцях їхнього виділення, не допускаючи поширення по приміщенню. З цієї метою поруч із зоною утворення шкідливості встановлюють пристрої забору повітря (витяжки, панелі, що всмоктують, всмоктувачі). Така вентиляція називається місцевою.
У виробничих приміщеннях, у яких можливо раптове надходження великої кількості шкідливих речовин, передбачається влаштування аварійної вентиляції.
При проектуванні вентиляції необхідно дотримувати ряду вимог:
Визначення необхідного повітрообміну при загальнообмінній вентиляції. Відповідно до санітарних норм усі виробничі і допоміжні приміщення повинні вентилюватися. Необхідний повітрообмін (кількість повітря, що подається чи видаляється з приміщення) в одиницю часу (L, м3/год) може бути визначений різними методами в залежності від конкретних умов.
L = n*L' ,
де n – число працюючих;
L' – витрата повітря на одного працюючого, прийнята у залежності від об’єму приміщення, що приходиться на одного працюючого V', м3 (при V' <20 м3 L' = 30 м3/год; при V' =20...40 м3 L'= 20 м3/год; при L' > 40 м3 і при наявності природної вентиляції повітрообмін не розраховують); при відсутності природної вентиляції (герметичні кабіни) L' = 60 м3 /год).
L = Gшр/( Свид – Спр),
де Gшр – маса шкідливих речовин, що виділяються у приміщенні за одиницю часу, мг/год;
Свид і Спр – концентрація шкідливих речовин, у повітрі що видаляються, і у припливному повітрі (Свид≤Сгдк , Спр≤0,3Сгдк).
L = Qнад /(ρпр * cп*(tвид – tпр));
де Qнад – надлишкові тепловиділення, ккал/год, (Qнад = Qсум – Qвид , де Qсум – сумарне надходження тепла, Qвид – кількість тепла, що видаляється за рахунок тепловтрат);
ρпр - щільність припливного повітря, кг/м3 ;
cп - теплоємність повітря, ккал/(кг*град), (теплоємність сухого повітря 0,24ккал/(кг*град);
tвид і tпр – температура повітря, що видаляється, і припливного повітря ,ºC.
L=К*V ,
де К – коефіцієнт кратності повітрообміну (К=1...10).
3. Природна вентиляція
Система вентиляції, переміщення повітря при якій здійснюється завдяки виникаючій різниці тисків усередині і зовні приміщення, називається природною вентиляцією. Різниця тисків обумовлена різницею щільності зовнішнього і внутрішнього повітря (гравітаційний тиск чи тепловий напір ∆Рт) і вітровим напором (∆Рв), що діє на будову. Розрахунок теплового напору можна провести по формулі:
∆Рт = gh(ρз – ρв), (Па),
де g – прискорення вільного падіння, м/с2;
h – вертикальна відстань між центрами припливного і витяжного отворів, м;
ρз і ρв - щільність зовнішнього і внутрішнього повітря, кг/м3 .
При дії вітру на поверхнях будинку з навітряної сторони утвориться надлишковий тиск, на підвітряній стороні – розрядження. Вітровий напір може бути розрахований за формулою:
∆Рв = kn (vв2 ρз)/2, (Па),
де kn – коефіцієнт аеродинамічного опору будинку (визначається емпіричним шляхом);
vв – швидкість вітрового потоку, м/с.
Неорганізована природна вентиляція – інфільтрація (природне провітрювання) – здійснюється зміною повітря в приміщеннях через нещільності в елементах будівельних конструкцій завдяки різниці тиску зовні й усередині приміщення. Такий повітрообмін залежить від ряду випадкових факторів (сили і напрямку вітру, різниці температур зовнішнього і внутрішнього повітря, площі, через яку відбувається інфільтрація). Для житлових будинків інфільтрація досягає 0,5- 0,75 , а в промислових будинках 1-1,5 обсягу приміщень у годину.
Для постійного повітрообміну необхідна організована вентиляція. Організована природна вентиляція може бути витяжна без організованого припливу повітря (канальна) і припливна - витяжна з організованим припливом повітря (канальна і безканальна аерація). Канальна природна витяжна вентиляція без організованого припливу повітря широко застосовується в житлових і адміністративних будинках. Розрахунковий гравітаційний тиск таких систем вентиляції визначають при температурі зовнішнього повітря +50С, вважаючи, що весь тиск падає в тракті витяжного каналу, при цьому опір входу повітря в будинок не враховується. При розрахунку мережі повітроводів насамперед роблять орієнтований підбор їхніх площ, виходячи з допустимих швидкостей руху повітря в каналах верхнього поверху 0,5 – 0,8 м/с, у каналах нижнього поверху і збірних каналів верхнього поверху 1,0 м/с і у витяжній шахті 1- 1,5 м/с.
Для збільшення тиску в системах природної вентиляції на устя витяжної шахти встановлюють насадки-дефлектори, які розташовують у зоні ефективної дії вітру.
Посилення тяги відбувається завдяки розрідженню, яке виникає при обтіканні дефлектора потоком повітря, що набігає. Орієнтовно продуктивність дефлектора може бути розрахована по формулі:
Lд = 1131,73*D2*vв , (м3/ч),
де D – діаметр підвідного патрубка, (м);
vв - швидкість вітру, (м/с).
Аерацією називається організована природна загальнообмінна вентиляція приміщень в результаті надходження і видалення повітря через фрамуги вікон, що відкриваються, і ліхтарів.
Повітрообмін регулюють різним ступенем відкривання фрамуг (у залежності від температури зовнішнього повітря чи швидкості і напрямку вітру). Цей спосіб вентиляції знайшов застосування в промислових будинках, що характеризуються технологічними процесами з великими тепловідділеннями (прокатні, ливарні, ковальські цехи). Надходження зовнішнього повітря в приміщення в холодний період року організують так, щоб холодне повітря не попадало в робочу зону. Для цього зовнішнє повітря подають у приміщення через прорізи, розташовані не нижче 4,5 м від підлоги, у теплий період року приплив зовнішнього повітря орієнтують через нижній ярус віконних прорізів (1,5-2м).
Основним достоїнством аерації є можливість здійснювати великі повітрообміни без витрат механічної енергії. До недоліку аерації слід віднести те, що в теплий період року її ефективність може істотно знижуватись через зниження перепаду температур зовнішнього і внутрішнього повітря. Крім того, повітря, що надходить у приміщення, не очищається і не охолоджується, а повітря, що видаляється, забруднює повітряну атмосферу.
4. Механічна вентиляція
Вентиляція, за допомогою якої повітря подається в приміщення чи видаляється з них з використанням механічних побудників руху повітря, називається механічною вентиляцією.
У системах механічної вентиляції рух повітря здійснюється в основному вентиляторами – повітродувними машинами (осьового чи відцентрового типу) і, в деяких випадках, ежекторами. Осьовий вентилятор являє собою розташоване в циліндричному кожусі лопаткове колесо, при обертанні якого повітря, що надходить у вентилятор, під дією лопаток переміщається в осьовому напрямку. До переваг осьових вентиляторів відноситься простота конструкції, велика продуктивність, можливість економічного регулювання продуктивності, можливість реверсування потоку повітря. До їхніх недоліків відноситься мала величина тиску (30-300 Па) і підвищений шум. Відцентровий вентилятор складається зі спірального корпуса з розміщеним усередині лопатковим колесом, при обертанні якого повітря, що припливає через вхідний отвір, попадає в канали між лопатками колеса і під дією відцентрової сили переміщається по цих каналах, збирається корпусом і викидається через випускний отвір. Тиск вентиляторів такого типу може досягати більш 10000 Па. У залежності від складу переміщуваного повітря вентилятори можуть виготовлятися з різних матеріалів і різної конструкції (звичайного, пилового, антикорозійного, вибухобезпечного виконання). При підборі вентиляторів потрібно знати необхідну продуктивність, створюваний тиск і, в окремих випадках, конструктивне виконання. Повний тиск, що розвиває вентилятор, витрачається на подолання опорів на всмоктувальному і нагнітальному повітроводі при переміщенні повітря.
Установка вентиляційної системи (припливна, витяжна, припливно-витяжна) складається з повітрозабірних і пристроїв для викиду повітря (розташованих зовні будинку), пристроїв для очищення повітря від пилу і газів, калориферів для підігріву повітря в холодний період, повітроводів, вентилятора, пристроїв подачі і видалення повітря в приміщенні, дроселів і засувок. Розрахунок вентиляційної мережі полягає у визначенні втрат тиску при рухові повітря, що складаються з втрат на тертя повітря (Ртр) (за рахунок шорсткості повітроводу) і в місцевих опорах (Рмо) (повороти, зміни площ, перетини, фільтри, калорифери й ін.). Повні втрати тиску РΣ (Па) визначають підсумовуванням втрат тиску на окремих розрахункових ділянках:
РΣ = Ртр + Рмо = Σ( l*λ/d + Σ ξ)*ρ* vп 2,
де: l – довжина ділянки повітровода, характеризується сталістю витрати і швидкості повітря, м;
λ - коефіцієнт опору тертя (орієнтовно λ =0, 02);
ξ - коефіцієнт місцевого опору (довідкові дані в залежності від фасонних
змін повітроводів і устаткування, ξ= 0…1000);
ρ – щільність повітря, кг/м3;
vп - швидкість повітря , м/с;
n – число ділянок магістралі.
Порядок розрахунку вентиляційної мережі такий:
Якщо опір мережі виявилося занадто великим, розміри повітроводів збільшують і роблять перерахунок мережі.
На підставі даних про необхідну продуктивність і тиск, роблять вибір вентилятора за його аеродинамічною характеристикою, що графічно виражає зв'язок між тиском, продуктивністю і к. к. д. при визначених швидкостях обертання (Р-L характеристика). При виборі вентилятора враховують, що його продуктивність пропорційна швидкості обертання робочого колеса, повний тиск – квадрату швидкості обертання, а споживана потужність - кубу швидкості обертання. Установочна потужність електродвигуна (N, кВт) для вентилятора розраховується за формулою:
N = k*L*P/(1000*ηу*ηп ),
де k - коефіцієнт запасу (1,05 –1,15);
L - продуктивність вентилятора, м3/год;
P - повний тиск вентилятора, Па;
ηу – к.к.д. вентилятора;
ηп – к.к.д. передачі від вентилятора до двигуна ( для клиновидних пасів ηп =0,9- 0,95, для плоских пасів 0,85-0,9).
«Освітлення виробничих приміщень. Вібрація. Шум. Ультразвук та інфразвук.
План.
1.Освітлення виробничих приміщень.
2. Види виробничого освітлення.
3. Вібрації.
4. Виробничий шум.
5. Залежність рівня звукового тиску, що сприяється людиною від частоти звуку
6. Ультра- та інфразвук.
1. Освітлення виробничих приміщень
Світло – один із суттєвих чинників виробничого середовища, завдяки якому забезпечується зоровий зв’язок працівника з його оточенням. Відомо, що біля 80 % всієї інформації про навколишнє середовище надходить до людини через очі – наш зоровий апарат. Правильно організоване освітлення позитивно впливає на діяльність центральної нервової системи, знижує енерговитрати організму на виконання певної роботи, що сприяє підвищенню працездатності людини, продуктивності праці і якості продукції, зниженню виробничого травматизму тощо. Так, наприклад, збільшення освітленості від 100 до 1000 люкс при напруженій зоровій роботі приводить до підвищення продуктивності праці на 10-20 %, зменшення браку на 20 %, зниження кількості нещасних випадків на 30 %. Вважають, що 5 % травм можуть спричинюватись такою професійною хворобою як робоча міокопія (короткозорість).
Слід відмітити особливо важливу роль в життєдіяльності людини природного освітлення, його ультрафіолетової частини спектру. Природне освітлення стимулює біохімічні процеси в організмі, поліпшує обмін речовин, загартовує організм, йому властива протибактерицидна дія тощо. У зв’язку з цим при недостатньому природному освітленні в умовах виробництва санітарно-гігієнічні нормативи вимагають у системі штучного освітлення застосовувати джерела штучного світла з підвищеною складовою ультрафіолетового випромінювання – еритемні джерела світла.
Під час здійснення будь-якої трудової діяльності втомлюваність очей, в основному, залежить від напруженості процесів, що супроводжують зорове сприйняття. До таких процесів відносяться адаптація, акомодація, конвергенція.
Адаптація – здатність ока пристосовуватися до різної освітленості звуженням і розширенням зіниці в діапазоні 2 - 8 мм .
Акомодація – пристосування ока до зрозумілого бачення предметів, що знаходяться від нього на різній відстані, за рахунок зміни кривизни кришталика.
Конвергенція – здатність ока при розгляданні близьких предметів займати положення, при якому зорові осі обох очей перетинаються на предметі.
Для створення оптимальних умов зорової роботи слід враховувати не лише кількість та якість освітлення, а й кольорове оточення. Діючи на око, випромінювання, що мають різну довжину хвилі, викликають відчуття того або іншого кольору. Межі колірних смуг наступні:
Колір |
Довжина хвилі, нм |
|
Фіолетовий |
380-450 |
|
Синій |
450-480 |
Зелений |
510-550 |
|
Жовтий |
575-585 |
|
Оранжевий |
585-620 |
|
Червоний |
620-780 |
Для ока людини найбільш відчутним є жовто-зелене випромінювання із довжиною хвилі 555 нм. Спектральний склад світла впливає на продуктивність праці та психічний стан людини. Так, якщо продуктивність людини при природному освітленні прийняти за 100 %, то при червоному та оранжевому освітленні (довжина хвилі 600 …780нм ) вона становить лише 76 %. При надмірний яскравості джерел світла та оточуючих предметів може відбутись засліплення робітника. Нерівномірність освітлення та неоднакова яскравість оточуючих предметів призводять до частої переадаптації очей під час виконання роботи і, як наслідок цього, – до швидкого вломлення органів зору. Тому поверхні, що добре освітлюються, краще фарбувати в кольори з коефіцієнтом відбивання 0,4 – 0,6, і, бажано, щоб вони мали матову або напівматову поверхню .
2. Види виробничого освітлення
Залежно від джерел світла освітлення може бути природним, що створюється прямими сонячними променями та розсіяним світлом небосхилу; штучним, що створюється електричними джерелами світла, та суміщеним, при якому недостатнє за нормами природне освітлення доповнюється штучним.
Природне освітлення поділяється на: бокове (одно- або двобічне), що здійснюється через світлові отвори (вікна) в зовнішніх стінах; верхнє, здійснюється через отвори (ліхтарі) в дахах і перекриттях; комбіноване – поєднання верхнього та бокового освітлення.
Штучне освітлення може бути загальнім та комбінованим. Загальне освітлення передбачає розміщення світильників у верхній зоні приміщення (не нижче 2,5 м над підлогою) для здійснювання загальне рівномірного або загального локалізованого освітлення (з урахуванням розтушування обладнання та робочих місць). Місцеве освітлення створюється світильниками, що концентрують світловий потік безпосереднього на робочих місцях. Комбіноване освітлення складається із загального та місцевого. Його доцільно застосувати при роботах високої точності, а також, якщо необхідно створити певний або змінний, в процесі роботи, напрямок світла. Одне місцеве освітлення у виробничих приміщеннях заборонене.
За функціональним призначенням штучне освітлення поділяється на робоче, чергове, аварійне, евакуаційне, охоронне .
Робоче освітлення створює необхідні умови для нормальної трудової діяльності людини.
Чергове освітлення – зніжений рівень освітлення, що передбачається у неробочий час, при цьому використовують частину світильників інших видів освітлення.
Аварійне освітлення вмикається при вимиканні робочого освітлення. Світильники аварійного освітлення живляться від автономного джерела і повинні забезпечувати освітленість не менше 5 % величини робочого освітлення, але не менше 2 лк на робочих поверхнях виробничих приміщень і не менше 1 лк на території підприємства.
Евакуаційне освітлення вмикається для евакуації людей з приміщення під час виникнення небезпеки. Воно встановлюється у виробничих приміщеннях з кількістю працюючих більше 50, а також у приміщеннях громадських та допоміжних будівель промислових підприємств, якщо в них одночасно можуть знаходитися більше 100 чоловік. Евакуаційна освітленність у приміщеннях має бути 0,5 лк, поза приміщенням 0,2 лк.
Охоронне освітлення передбачається вздовж границь територій, що охороняються, і має забезпечувати освітленість 0,5 лк.
3. Вібрації
Вібрація – механічні коливання пружних тіл або коливальні рухи механічних систем. Для людини вібрація є видом механічного впливу, якій має негативні наслідки для організму.
Причиною появи вібрації є неврівноважені сили та ударні процеси в діючих механізмах. Створення високопродуктивних потужних машин і швидкісних транспортних засобів при одночасному зниженні їх матеріалоємності неминуче призводить до збільшення інтенсивності і розширення спектру вібраційних та віброакустичних полів. Цьому сприяє також широке використання в промисловості і будівництві високоефективних механізмів вібраційної та віброударної дії . Дія вібрації може приводити до трансформування внутрішньої структури і поверхневих шарів матеріалів, зміни умов тертя і зносу на контактних поверхнях деталей машин, нагрівання конструкцій. Через вібрацію збільшуються динамічні навантаження в елементах конструкцій, стиках і сполученнях, знижується несуча здатність деталей, ініціюються тріщини, виникає руйнування обладнання. Усе це приводить до зниження строку служби устаткування, зростання імовірності аварійних ситуацій і зростання економічних витрат. Вважають, що 80% аварії в машинах і механізмах здійснюється в наслідок вібрації. Крім того, коливання конструкцій часто є джерелом небажаного шуму. Захист від вібрації є складною і багатоплановою в науково-технічному та важливою у соціально-економічному відношеннях проблемою нашого суспільства.
Дія вібрації визначається інтенсивністю коливань, їх спектральним складом, тривалістю впливу та напрямком дії. Показниками інтенсивності є середньоквадратичні або амплітудні значення віброприскорення (а), віброшвидкості(v), вібро зміщення (x). Параметри x,v, a – взаємозалежні, і для синусоїдальних вібрацій величина кожного з них може бути обчислена за значеннями іншого зі співвідношення:
a = v(2πf)= x(2πf)2
де 2πf – кругова частота вібрації, с-1.
Для оцінки рівнів вібрації використовується логарифмічна шкала децибел .
Логарифмічні рівні віброшвидкості (Lv) в дБ визначають за формулою:
де v - середньоквадратичне значення віброшвидкості, м/с, (v=, де vi – миттєві значення віброшвидкості за період осереднення Т );
vo - опорне значення віброшвидкості, що дорівнює 5 х 10-8 м/с (для локальної та загальної вібрацій).
Логарифмічні рівні віброприскорення (La) в дБ визначають за формулою:
де a - середнє квадратичне значення віброприскорення, м/с2;
aо - опорне значення віброприскорення, що дорівнює 3 х 10-4 м/с2 .
За способом передачі на тіло людини розрізняють загальну та локальну (місцеву) вібрацію. Загальна вібрація та, що викликає коливання всього організму, а місцева (локальна) - втягує в коливальні рухи лише окремі частини тіла (руки, ноги).
Локальна вібрація, що діє на руки людини, утворюється багатьма ручними машинами та механізованим інструментом, при керуванні засобами транспорту та машинами, при будівельних та монтажних роботах.
Загальну вібрацію за джерелом виникнення поділяють на такі категорії:
Категорія 1 - транспортна вібрація, яка діє на людину на робочих місцях самохідних та причіпних машин, транспортних засобів під час руху по місцевості, агрофонах і дорогах (в тому числі при їх будівництві). До джерел транспортної вібрації відносять, наприклад, трактори сільськогосподарські та промислові, самохідні сільськогосподарські машини; автомобілі вантажні (в тому числі тягачі, скрепери, грейдери, котки та ін.); снігоприбирачі, самохідний гірничошахтний рейковий транспорт.
Категорія 2 - транспортно-технологічна вібрація, яка діє на людину на робочих місцях машин з обмеженою рухливістю та таких, що рухаються тільки по спеціально підготовленим поверхням виробничих приміщень, промислових майданчиків та гірничих виробок. До джерел транспортно-технологічної вібрації відносять, наприклад, екскаватори (в тому числі роторні), крани промислові та будівельні, машини для завантаження мартенівських печей (завалочні), гірничі комбайни, самохідні бурильні каретки, шляхові машини, бетоноукладачі, транспорт виробничих приміщень.
Категорія 3 - технологічна вібрація, яка діє на людину на робочих місцях стаціонарних машин чи передається на робочі місця, які не мають джерел вібрації. До джерел технологічної вібрації відносяться, наприклад, верстати та метало-деревообробне, пресувально-ковальське обладнання, ливарні машини, електричні машини, окремі стаціонарні електричні установки, насосні агрегати та вентилятори, обладнання для буріння свердловин, бурові верстати, машини для тваринництва, очищення та сортування зерна (у тому числі сушарні), обладнання промисловості будматеріалів (крім бетоноукладачів), установки хімічної та нафтохімічної промисловості і т. ін.
Загальну технологічну вібрацію за місцем дії поділяють на такі типи:
а) на постійних робочих місцях виробничих приміщень підприємств;
б) на робочих місцях складів, їдалень, побутових, чергових та інших виробничих приміщень, де немає джерел вібрації;
в) на робочих місцях заводоуправлінь, конструкторських бюро, лабораторій, учбових пунктів, обчислювальних центрів, медпунктів, конторських приміщень, робочих кімнат та інших приміщень для працівників розумової праці.
За джерелом виникнення локальну вібрацію поділяють на таку, що передається від:
- ручних машин або ручного механізованого інструменту, органів керування машинами та устаткуванням;
- ручних інструментів без двигунів (наприклад, рихтувальні молотки) та деталей, які оброблюються.
За часовими характеристиками загальні та локальні вібрації поділяють на:
- постійні, для яких величина віброприскорення або віброшвидкості змінюється менше ніж у 2 рази (менше 6 дБ) за робочу зміну;
- непостійні, для яких величина віброприскорення або віброшвидкості змінюється не менше ніж у 2 рази (6 дБ і більше) за робочу зміну.
За напрямком дії загальну та локальну вібрації характеризують з урахуванням осей ортогональної системи координат X, Y, Z .
Напрями координатних осей при дії загальної (а) та локальної(б) вібрації представлений у таблиці 1.
Таблиця 1.
Характер вібрації, діючої на людину від машин і об’єктів
|
Характер вібрації, збуджуваної машинами |
|
|
Машини (об'єкти) |
Характер вібрації |
|
Автомобілі, літаки, судна |
Випадкова широкосмугова |
|
Будівельні машини, трактори, комбайни, трамваї, залізничний транспорт |
Випадкова вузькосмугова |
|
Металообробні верстати, компресори, текстильні машини, двигуни внутрішнього згоряння, електродвигуни |
Детермінована полігармонійна |
|
Бурові машини, підіймальні крани, відбійні молотки, землерийні машини |
Випадкова і детермінована полі- гармонійна |
Шум це будь-який небажаний звук, якій наносить шкоду здоров’ю людини, знижує його працездатність, а також може сприяти отриманню травми в наслідок зниження сприйняття попереджувальних сигналів. З фізичної точки зору - це хвильові коливання пружного середовища , що поширюються з певної швидкістю в газоподібній, рідкій або твердій фазі.
Звукові хвилі виникають при порушенні стаціонарного стану середовища в наслідок впливу на них сили збудження и поширюючись у ньому утворюють звукове поле. Джерелами цих порушень бути механічні коливання конструкцій або їх частин, нестаціонарні явища в газоподібних або рідких середовищах
Основними характеристиками таких коливань служить амплітуда звукового тиску(р,Па), частота (f,Гц). Звуковий тиск – це різниця між миттєвим значенням повного тиску у середовищі при наявності звуку та середнім тиском в цьому середовищі при відсутності звуку. Поширення звукового полю супроводжується переносом енергії, яка може бути визначена інтенсивністю звуку J(Вт/м2 ).У вільному звуковому полі інтенсивність звуку і звуковий тиск зв’язати між собою співвідношенням
J =p2 /ρ·C,
де J –інтенсивність звуку , Вт/м2
p- звуковий тиск, Па,
ρ- щільність середовища,кг/м3
С – швидкість звукової хвилі в даному середовищі, м/с.
За частотою звукові коливання поділяються на три діапазони: інфразвукові з частотою коливань менше 20 Гц, звукові (ті, що ми чуємо) від 20 Гц до 20 кГц та ультразвукові більше 20 кГц . Швидкість поширення звукової хвилі C ( м/с) залежить від властивостей середовища і насамперед від його щільності. Так, в повітрі при нормальних атмосферних умовах C~344 м/с; швидкість звукової хвилі в воді ~1500 м/с , у металах ~ 3000-6000 м/с.
Людина сприймає звуки в широкому діапазоні інтенсивності (від нижнього порога чутності до верхнього –больового порога ) . Але звуки різних частот сприймаються неоднаково. Найбільша чутність звуку людиною відбувається у діапазоні 800-4000 Гц. Найменша – в діапазоні 20-100 Гц.
5. Залежність рівня звукового тиску, що сприяється людиною від частоти звуку (криві рівної гучності)
В зв’язку з тим, що слухове сприйняття пропорційне логарифму кількості звукової енергії були використані логарифмічні значення – рівні звукової інтенсивності (Li) та звукового тиску(Lp), які виражаються у децибелах (дБ). Рівень інтенсивності та рівень тиску звука виражаються формулами:
Li = 101g J /J0 , дБ;
Lр = 201g р /р0 , дБ;
де J0,- значення інтенсивності на нижньому порозі чутності його людиною при
частоті 1000 Гц, J0 = 10-12 Вт/м2 ;
р0 - порогові значення на нижнього порозі чутності звукового тиску людиною на частоті
1000 Гц, р0 =2*10-5 Па.
На порозі больового відчуття (верхнього порога) на частоті 1000 гц значення інтенсивності Jп =102Вт/м2, а звукового тиску рп=2·10 Па.
Спектр шуму залежність рівнів інтенсивності від частоти. Розрізняють спектри суцільні (широкосмугові), у яких спектральні складові розташовані по шкалі частот безперервно, і дискретні (тональні), коли спектральні складові розділені ділянками нульової інтенсивності. На практиці спектральну характеристику шуму звичайно визначають як сукупність рівнів звукового тиску (інтенсивності) у частотних октавних смугах. Ширина таких смуг відповідає співвідношенню fв /fн =2, де fв- верхня частота смуги, fн – нижня частота смуги . Кожну смугу визначають за ії середньо геометричної частоті fср=fв *fн .Оскільки сприйняття звуку людиною різниця за частотою, для вимірів шуму, що відповідає його суб’єктивному сприйняттю вводять поняття коректованого рівня звукового тиску. Корекція здійснюється за допомогою поправок, які додаються у частотних смугах. Стандартні значення корекції в частотних смугах наведені у таблиці. Значення загального рівня шуму з урахуванням вказаної корекції по частотним смугам називають рівнем звука ( дБА)
Таблиця 2.
Стандартні значення корекції рівнів звукового тиску у частотних смугах.
|
Середньо геометричні частоти октавних смуг, Гц |
31,5 |
63 |
125 |
250 |
500 |
1000 |
2000 |
4000 |
8000 |
|
Корекція, дБ |
-42 |
-26,3 |
-16,1 |
-8,6 |
-3,2 |
0 |
1,2 |
1,0 |
-1,1 |
За часовими характеристиками шуми поділяють на постійні і непостійні. Постійними вважають шуми, у яких рівень звуку протягом робочого дня змінюється не більше ніж на 5 дБА. Непостійні шуми поділяються на переривчасті, з коливанням у часі, та імпульсні. При переривчастому шумі рівень звуку може різко падати до фонового рівня, а довжина інтервалів, коли рівень залишається постійним і перевищує фоновий рівень, досягає 1 с та більше. При шумі з коливаннями у часі рівень звуку безперервно змінюється у часі. До імпульсних відносять шуми у вигляді окремих звукових сигналів тривалістю менше 1 с кожний, що сприймаються людським вухом як окремі удари.
Джерело шуму характеризують звуковою потужністю W(Вт), під якою розуміють кількість енергії у ватах, яка випромінюється цим джерелом у вигляді звуку в одиницю часу.
Рівень звукової потужності(дБ) джерела визначають за формулою:
Lw = 10 lg W/W0 ,
де W0 порогові значення звукової потужності, яке дорівнює 10-12 Вт.
У випадку, коли джерело випромінює звукову енергію в усі сторони рівномірно, середня інтенсивність звуку в будь-якій точці простору буде дорівнювати:
Jср = W/4r2 ,
де r відстань від центра джерела до поверхні сфери, що віддалена на таку достатньо велику відстань, щоб джерело можна було вважати точковим.
Якщо випромінювання відбувається не в сферу, а в обмежений простір, вводиться кут випромінювання , який вимірюється в стерадіанах. Тоді
Jср = W/r2
Якщо джерело шуму являє собою пристрой, розташований на поверхні землі, то =2, у двогранному куті =, у тригранному =/2.
Фактором направленості джерела називають відношення інтенсивності звуку, який випромінюється в даному напрямі, до середньої інтенсивності
Ф = J/Jср
Шумові характеристики обов’язково встановлюють в стандартах або технічних умовах на машини і вказують у їх паспортах. Значення шумових характеристик встановлюють, виходячи з вимог забезпечення на робочих місцях, житловій території і в будинках допустимих рівнів шуму.
Розрахунок очікуваної шумової характеристики є необхідною складовою частиною конструювання машини або транспортного засобу.
6. Ультра- та інфразвук
Ультразвук широко застосовують в техніці для диспергування рідин, очищення частин, зварювання пластмас, дефектоскопії металів, очищення газів від шкідливих домішок тощо.
У техніці застосовують звукові хвилі частотою вище 11,2 кГц, тобто захоплюється частина діапазону відчутних для людини звуків. На організм людини ультразвук впливає, головним чином, при безпосередньому контакті, а також через повітря. При дотриманні заходів безпеки робота з ультразвуком на стані здоров’я не позначається.
Коливання та звук інфразвукових частот широко розповсюджені в сучасному виробництві й на транспорті. Вони утворюються під час роботи компресорів, двигунів внутрішнього згоряння, великих вентиляторів, руху локомотивів та автомобілів. Інфразвук є одним з несприятливих факторів виробничого середовища, і при високих рівнях звукового тиску (більше 110-120 дБ) спостерігається шкідливий вплив його на організм людини.
«Безпечність виробничого устаткування та виробничих процесів».
«Електробезпека».
План.
1. Електробезпека
Електробезпека — це система організаційних та технічних заходів і засобів, що забезпечують захист людей від шкідливого та небезпечного впливу електричного струму, електричної дуги, електромагнітного поля і статичної електрики.
Аналіз виробничого травматизму показує, що кількість травм, які спричинені дією електричного струму є незначною і складає близько 1%, однак із загальної кількості смертельних нещасних випадків частка електротравм вже складає 20—40% і займає одне з перших місць. Найбільша кількість випадків електротравматизму, в тому числі із смертельними наслідками, стається при експлуатації електроустановок напругою до 1000 В, що пов'язано з їх поширенням і відносною доступністю практично для кожного, хто працює на виробництві. Випадки електротравматизму, під час експлуатації електроустановок напругою понад 1000 В нечасті, що обумовлено незначним поширенням таких електроустановок і обслуговуванням їх висококваліфікованим персоналом.
Основними причинами електротравматизму на виробництві є: випадкове доторкання до неізольованих струмопровідних частин електроустаткування; використання несправних ручних електроінструментів; застосування нестандартних або несправних переносних світильників напругою 220 чи 127 В; робота без надійних захисних засобів та запобіжних пристосувань; доторкання до незаземлених корпусів електроустаткування, що опинилися під напругою внаслідок пошкодження ізоляції; недотримання правил улаштування, технічної експлуатації та правил техніки безпеки при експлуатації електроустановок та ін.
2. Особливості електротравматизму. Дія електричного струму на організм людини.
Електроустаткування, з яким доводиться мати справу практично всім працівникам на виробництві, становить значну потенційну небезпеку ще й тому, що органи чуття людини не здатні на відстані виявляти наявність електричної напруги. В зв'язку з цим захисна реакція організму проявляється лише після того, як людина потрапила під дію електричної напруги. Проходячи через організм людини електричний струм справляє на нього термічну, електролітичну, механічну та біологічну дію.
Термічна дія струму проявляється опіками окремих ділянок тіла, нагріванням кровоносних судин, серця, мозку та інших органів, через які проходить струм, що призводить до виникнення в них функціональних розладів.
Електролітична дія струму характеризується розкладом крові та інших органічних рідин, що викликає суттєві порушення їх фізико-хімічного складу.
Механічна дія струму проявляється ушкодженнями (розриви, розшарування тощо) різноманітних тканин організму внаслідок електродинамічного ефекту.
Біологічна дія струму на живу тканину проявляється небезпечним збудженням клітин та тканин організму, що супроводжується мимовільним судомним скороченням м'язів. Таке збудження може призвести до суттєвих порушень і навіть повного припинення діяльності органів дихання та кровообігу.
Подразнення тканин організму внаслідок дії електричного струму може бути прямим, коли струм проходить безпосередньо через ці тканини, та рефлекторним (через центральну нервову систему), коли тканини не знаходяться на шляху проходження струму.
3. Види електричних травм.
Електротравма — це травма, яка спричинена дією електричного струму чи електричної дуги. За наслідками електротравми умовно підрозділяють на два види: місцеві електротравми, коли виникає місцеве ушкодження організму, та загальні електротравми (електричні удари), коли уражається весь організм внаслідок порушення нормальної діяльності життєво важливих органів і систем. Приблизний розподіл електротравм за їх видами має такий вигляд: місцеві електротравми — 20 %; електричні удари — 25 %; змішані травми (сукупність місцевих електротравм та електричних ударів) — 55 %.
Характерними місцевими електричними травмами є електричні опіки, електричні знаки, металізація шкіри, механічні ушкодження та електроофтальмія.
Електричний опік — найбільш поширена місцева електротравма (близько 60 %), яка, в основному, спостерігається у працівників, що обслуговують діючі електроустановки.
Електричні опіки залежно від умов їх виникнення бувають двох видів: струмові (контактні), коли внаслідок проходження струму електрична енергія перетворюється в теплову, та дугові, які виникають внаслідок дії на тіло людини електричної дуги. Залежно від кількості виділеної теплоти та температури, а також і розмірів дуги електричні опіки можуть уражати не лише шкіру, але й м'язи, нерви і навіть кістки. Такі опіки називаються глибинними і заживають досить довго.
Електричні знаки (електричні позначки) являють собою плями сірого чи блідо-жовтого кольору у вигляді мозоля на поверхні шкіри в місці її контакту із струмопровідними частинами.
Металізація шкіри — це проникнення у верхні шари шкіри найдрібніших часточок металу, що розплавляється внаслідок дії електричної дуги. Такого ушкодження, зазвичай, зазнають відкриті частини тіла — руки та лице. Ушкоджена ділянка шкіри стає твердою та шорсткою, однак за відносно короткий час вона знову набуває попереднього вигляду та еластичності.
Механічні ушкодження — це ушкодження, які виникають внаслідок судомних скорочень м'язів під дією електричного струму, що проходить через тіло людини. Механічні ушкодження проявляються у вигляді розривів шкіри, кровоносних судин, нервових тканин, а також вивихів суглобів і навіть переломів кісток.
Електроофтальмія — це ураження очей внаслідок дії ультрафіолетових випромінювань електричної дуги.
Найбільш небезпечним видом електротравм є електричний удар, який у більшості випадків (близько 80 %, включаючи й змішані травми) призводить до смерті потерпілого.
Електричний удар — це збудження живих тканин організму електричним струмом, що супроводжується судомним скороченням м'язів. Залежно від наслідків ураження електричні удари можна умовно підрозділити на чотири ступеня:
Клінічна смерть — це перехідний період від життя до смерті, що настає з моменту зупинки серцевої діяльності та легенів і триває б—8 хвилин, доки не загинули клітини головного мозку. Після цього настає біологічна смерть, внаслідок якої припиняються біологічні процеси у клітинах і тканинах організму і відбувається розпадання білкових структур.
Якщо при клінічній смерті негайно звільнити потерпілого від дії електричного струму та терміново розпочати надання необхідної допомоги (штучне дихання, масаж серця), то існує висока імовірність щодо збереження йому життя.
Причинами летальних наслідків від дії електричного струму можуть бути: зупинка серця чи його фібриляція (хаотичне скорочення волокон серцевого м'яза); припинення дихання внаслідок судомного скорочення м'язів грудної клітки, що беруть участь у процесі дихання; електричний шок (своєрідна нервово-рефлекторна реакція організму у відповідь на подразнення електричним струмом, що супроводжується розладами кровообігу, дихання, обміну речовин і т. п.). Можлива також одночасна дія двох або навіть усіх трьох вищеназваних причин. Слід зазначити, що шоковий стан може тривати від кількох десятків хвилин до діб. При тривалому шоковому стані, зазвичай, настає смерть.
4. Чинники, що впливають на наслідки ураження електричним струмом.
Характер впливу електричного струму на організм людини, а відтак і наслідки ураження, залежать від цілої низки чинників, які умовно можна підрозділити на чинники електричного (сила струму, напруга, опір тіла людини, вид та частота струму) та неелектричного характеру (тривалість дії струму, шлях проходження струму через тіло людини, індивідуальні особливості людини, умови навколишнього середовища тощо).
Сила струму, що проходить через тіло людини є основним чинником, який обумовлює наслідки ураження. Різні за величиною струми справляють і різний вплив на організм людини. Розрізняють три основні порогові значення сили струму:
– пороговий відчутний струм — найменше значення електричного струму, що викликає при проходженні через організм людини відчутні подразнення;
– пороговий невідпускаючий струм — найменше значення електричного струму, яке викликає судомні скорочення м'язів руки, в котрій затиснутий провідник, що унеможливлює самостійне звільнення людини від дії струму;
– пороговий фібриляційний (смертельно небезпечний) струм – найменше значення електричного струму, що викликає при проходженні через тіло людини фібриляцію серця.
Нижче наведені порогові значення сили струму при його проходженні через тіло людини по шляху «рука–рука» або «рука–ноги».
Таблиця 1.
Порогові значення змінного та постійного струму
|
Вид струму |
Пороговий відчутний струм, мА |
Пороговий невідпускаючий струм, мА |
Пороговий фібриляційний струм, мА |
|
Змінний струм частотою 50 Гц Постійний струм |
0,5—1,5 5,0—7,0 |
6—10 50—80 |
80—100 300 |
Струм (змінний та постійний) більше 5 А викликає миттєву зупинку серця, минаючи стан фібриляції.
Таким чином, чим більший струм проходить через тіло людини, тим більшою є небезпека ураження. Однак необхідно зазначити, що це твердження не є безумовним, оскільки небезпека ураження залежить також і від інших чинників, наприклад від індивідуальних особливостей людини.
Значення прикладеної напруги Uп впливає на наслідки ураження, оскільки згідно закону Ома визначає силу струму Іл, що проходить через тіло людини, та його опір Rл:
.
Чим вище значення напруги, тим більша небезпека ураження електричним струмом. Умовно безпечною для життя людини прийнято вважати напругу, що не перевищує 42 В (в Україні така стандартна напруга становить 36 та 12 В), при якій не повинен статися пробій шкіри людини, що призводить до різкого зменшення загального опору її тіла.
Електричний опір тіла людини залежить, в основному, від стану шкіри та центральної нервової системи. Загальний електричний опір тіла людини можна представити як суму двох опорів шкіри та опору внутрішніх тканин тіла. Найбільший опір проходженню струму чинить шкіра, особливо її зовнішній ороговілий шар (епідерміс), товщина якого становить близько 0,2 мм. Опір внутрішніх тканин тіла незначний і становить 300—500 Ом, В цьому можна переконатися, коли до язика прикласти контакти батарейки, при цьому відчувається легке пощіпування. Коли ці ж контакти прикласти до шкіри тіла, то відчутних подразнень не виникає, оскільки опір сухої шкіри (епідермісу) значно більший.
Загальний опір тіла людини змінюється в широких межах — від 1 до 100 кОм, а іноді й більше. Для розрахунків опір тіла людини умовно приймають рівним Rл = 1 кОм. При зволоженні, забрудненні та пошкодженні шкіри (потовиділення, порізи, подряпини тощо), збільшенні прикладеної напруги, площі контакту, частоти струму та часу його дії опір тіла людини зменшується до певного мінімального значення (0,5—0,7 кОм).
Опір тіла людини зменшується також при захворюваннях шкіри, центральної нервової та серцевосудинної систем, проявах алергічної реакції тощо. Тому нормативні акти про охорону праці передбачають обов'язкові попередній та періодичні медичні огляди працівників (кандидатів у працівники) для встановлення їх придатності щодо обслуговування діючих електроустановок за станом здоров'я.
Вид та частота струму, що проходить через тіло людини, також впливають на наслідки ураження. Постійний струм приблизно в 4—5 разів безпечніший за змінний. Це пов'язано з тим, що постійний струм у порівнянні зі змінним промислової частоти такого ж значення викликає більш слабші скорочення м'язів та менш неприємні відчуття. Його дія, в основному, теплова. Однак, слід зауважити, що вищезазначене стосовно порівняльної небезпеки постійного та змінного струму є справедливим лише для напруги до 500 В. При більш високих напругах постійний струм стає небезпечнішим ніж змінний.
Частота змінного струму також відіграє важливе значення стосовно питань електробезпеки. Так найбільш небезпечним вважається змінний струм частотою 20—100 Гц. При частоті меншій ніж 20 або більшій за 100 Гц небезпека ураження струмом помітно зменшується. Струм частотою понад 500 кГц не може смертельно уразити людину, однак дуже часто викликає опіки.
Тривалість дії струму на організм людини істотно впливає на наслідки ураження: чим більший час проходження струму, тим швидше виснажуються захисні сили організму, при цьому опір тіла людини різко знижується і важкість наслідків зростає. Наприклад, для змінного струму частотою 50 Гц гранично допустимий струм при тривалості дії 0,1 с становить 500 мА, а при дії протягом 1 с — вже 50 мА).
Шлях проходження струму через тіло людини є важливим чинником. Небезпека ураження особливо велика тоді, коли на шляху струму знаходяться життєво важливі органи — серце, легені, головний мозок. Існує багато можливих шляхів проходження струму через тіло людини (петель струму), найбільш поширені серед них наведені нижче.
Таблиця 2.
Характеристика найбільш поширених шляхів проходження струму через тіло людини
|
Шлях струму |
Частота виникнення даного шляху струму, % |
Частка потерпілих, які втрачали свідомість протягом дії струму, % |
Значення струму, що проходить через серце, % від загального струму, що проходить через тіло |
|
Рука—рука Права рука—ноги Ліва рука—ноги Нога—нога Голова—ноги Голова—руки Інші |
40 20 17 6 5 4 8 |
83 87 80 15 88 92 65 |
3,3 6,7 3,7 0,4 6,8 7,0 — |
Індивідуальні особливості людини значною мірою впливають на наслідки ураження електричним струмом. Струм, ледь відчутний для одних людей може бути невідпускаючим для інших. Для жінок порогові значення струму приблизно в півтора рази є нижчими, ніж для мужчин. Ступінь впливу струму істотно залежить від стану нервової системи та всього організму в цілому. Так, у стані нервового збудження, депресії, сп'яніння, захворювання (особливо при захворюваннях шкіри, серцево-судинної та центральної нервової систем) люди значно чутливіші до дії на них струму. Важливе значення має також уважність та психічна готовність людини до можливої небезпеки ураження струмом. В переважній більшості випадків несподіваний електричний удар призводить до важчих наслідків, ніж при усвідомленні людиною існуючої небезпеки ураження.
Умови навколишнього середовища можуть підвищувати небезпеку ураження людини електричним струмом. Так у приміщеннях з високою температурою та відносною вологістю повітря наслідки ураження можуть бути важчими, оскільки значне потовиділення для підтримання теплобалансу між організмом та навколишнім середовищем, призводить до зменшення опору тіла людини.
6. Електрозахисні засоби та запобіжні пристосування
Електрозахисними засобами називаються вироби, що переносяться та перевозяться і слугують для захисту людей, які працюють з електроустановками, від ураження електричним струмом, від дії електричної дуги та електромагнітного поля.
Залежно від призначення електрозахисні засоби підрозділяються на ізолюльвані, огороджувальні та запобіжні.
Ізолювальні електрозахисні засоби призначені для ізоляції людини від частин електроустановок, що знаходяться під напругою та від землі, якщо людина одночасно доторкається до землі чи заземлених частин електроустановок та струмопровідних частин чи металевих конструктивних елементів (корпусів), які опинилися під напругою.
Розрізняють основні та додаткові електрозахисні засоби. До основних належать такі електрозахисні засоби, ізоляція яких протягом тривалого часу витримує робочу напругу електроустановки, і тому ними дозволяється доторкатись до струмопровідних частин, що знаходяться під напругою:
– при роботах у електроустановках з напругою до 1000 В – діелектричні рукавички, ізолювальні штанги, інструменти з ізольованими ручками, струмовимірювальні кліщі;
– при роботах в електроустановках з напругою вище 1000 В – ізолювальні штанги, струмовимірювальні та ізолювальні кліщі, покажчики напруги.
Додаткові ізолювальні захисні засоби мають недостатні ізолювальні властивості, тому призначені лише для підсилення захисної дії основних засобів, разом з якими вони і застосовуються. До них належать:
– при роботах у електроустановках з напругою до 1000 В – діелектричні калоші, килимки, ізолювальні підставки;
– при роботах в електроустановках з напругою вище 1000 В – діелектричні рукавички, боти, килимки, ізолювальні підставки.
Огороджувальні електрозахисні засоби призначені для тимчасового огороджування струмопровідних частин (щити, бар’єри, переносні огорожі), а також для заземлення вимкнутих струмопровідних частин з метою запобігання ураження струмом при випадковій появі напруги (тимчасове заземлення).
Запобіжні електрозахисні засоби та пристосування призначені для захисту персоналу від випадкового падіння з висоти (запобіжні пояси); для забезпечення безпечного піднімання на висоту (драбини, „кігті”), для захисту від світлової, теплової, механічної дії електричної дуги (захисні окуляри, щитки, спецодяг, рукавички тощо).
7. Організаційні та технічні заходи електробезпеки
До роботи на електроустановках допускаються особи не молодші 18 років, які пройшли інструктаж та навчання з безпечних методів праці, перевірку знань правил безпеки та інструкцій відповідно до займаної посади та кваліфікаційної групи з електробезпеки, і які не мають проти показів, визначених Міністерством охорони здоров’я України.
Для забезпечення безпеки робіт у діючих електроустановках належить виконувати наступні організаційні заходи:
– призначення осіб, які відповідають за організацію та проведення робіт;
– оформлення наряду чи розпорядження на проведення робіт;
– організація нагляду за проведенням робіт;
– оформлення закінчення робіт, перерв у роботі, переведення на інші робочі місця.
До технічних заходів, які необхідно виконувати в діючих електроустановках для забезпечення безпеки робіт належать:
1. при проведенні робіт зі зняттям напруги в діючих електроустановках чи поблизу них:
– вимкнення установки (частини установки) від джерела живлення електроенергії;
– механічне блокування приводів апаратів, які здійснюють вимкнення, зняття запобіжників, від’єднання кінців лінії, яка здійснює електропостачання та інші заходи, що унеможливлюють випадкову подачу напруги до місця проведення робіт;
– встановлення знаків безпеки та захисних огорож біля струмопровідних частин, що залишаються під напругою і до яких в процесів роботи можливе доторкання або наближення на недопустиму відстань;
– встановлення заземлення (ввімкнення заземлювальних ножів чи встановлення переносних заземлень);
– огородження робочого місця та вивішування плакатів безпеки;
2. при проведенні робіт на струмопровідних частинах, які знаходяться під напругою та поблизу них:
– виконання робіт за нарядом не менш ніж двома працівниками зі застосуванням електрозахисних засобів, під постійним наглядом, із забезпеченням безпечного розташування працівників, використовуваних механізмів та пристосувань.
8. Захист від статичної електрики
Статична електрика – це сукупність явищ, що пов’язані з виникненням, накопиченням та релаксацією вільного електричного заряду на поверхні або в об’ємі діелектричних та напівпровідникових речовин, матеріалів та виробів. Виникнення зарядів статичної електрики є результатом складних процесів перерозподілу електронів чи іонів при стиканні двох різнорідних тіл (речовин).
Порушення поверхневого контакту при терті тіл призводить до електризації - виникнення електричних зарядів, які можуть утримуватись на поверхні цих тіл протягом тривалого часу. Такі заряди, на відміну від рухомих зарядів динамічної електрики (електричний струм) знаходяться у статичному стані.
Електричні заряди виникають:
– при терті діелектричних тіл один об одного або об метал (наприклад, пасові передачі);
– при переливанні, перекачуванні, перевезенні в ємностях горючих та легкозаймистих рідин;
– при транспортуванні горючих газів трубопроводом;
– при подрібненні діелектриків;
– при переміщенні сухого запиленого повітря зі швидкістю понад 15 – 20 м/с і т.п.
За сприятливих умов, наприклад, при низькій вологості повітря статичні заряди не лише утворюються, а й накопичуються. Коли в результаті такого накопичення вони набудуть високого потенціалу, то може виникнути швидкий іскровий розряд між частинами устаткування або розряд на землю. Такий іскровий розряд при наявності горючих сумішей може спричинити вибух чи пожежу. В цьому і полягає основна небезпека статичної електрики.
Заряди статичної електрики можуть утворюватись чи передаватись (контактним або індукційним шляхом) тілу людини. Якщо виникнуть іскрові розряди, то вони викликають фізіологічну дію у вигляді уколу чи незначного поштовху, які самі по собі не являють небезпеки для людини (сила струму розряду дуже мала). Однак, враховуючи неочікуваність такого розряду, у людини може виникнути переляк, внаслідок якого може відбутись рефлекторний рух, що в низці випадків призводить до травмування (робота на висоті, біля рухомих незахищених частин устаткування тощо).
Систематичний вплив електростатичного поля підвищеної напруженості негативно впливає на організм людини, викликаючи, в першу чергу, функціональні розлади центральної нервової та серце-судинної систем. Відповідно до ГОСТ 12.1.045-84 гранично допустима напруженість електричного поля Едоп на робочих місцях не повинна перевищувати 60 кВ/м, якщо час впливу tв не перевищує 1 год; при 1 год < tв < 9 год – .
Захист від статичної електрики та її небезпечних проявів досягається трьома основними способами:
Запобігти виникненню статичної електрики чи зменшити її величину можна заміною небезпечної технології, зменшенням швидкості руху речовини по трубопроводу, виготовленням поверхонь, що труться, з однорідних матеріалів.
Прискоренню стікання зарядів сприяє заземлення устаткування, збільшення електропровідності матеріалів шляхом нанесення на їх поверхню антистатичних добавок чи присадок, підвищення відносної вологості повітря.
Нейтралізація зарядів статичної електрики здійснюється внаслідок іонізації повітря індукційними, високовольтними, радіоактивними та комбінованими нейтралізаторами.
9. Блискавкозахист.
Блискавкозахист — це система захисних пристроїв та заходів, що призначені для забезпечення безпеки людей, збереження будівель та споруд, устаткування та матеріалів від можливих вибухів, займань та руйнувань, спричинених блискавкою.
Блискавка — особливий вид проходження електричного струму через величезні повітряні прошарки, джерелом якого є атмосферний заряд, накопичений грозовою хмарою. Умови утворення таких хмар — велика вологість та швидка зміна температури повітря. За таких умов у атмосфері Землі проходять складні фізичні процеси, які призводять до утворення та накопичення електричних зарядів. При підвищенні напруженості електричного поля до критичних значень виникає розряд, який супроводжується яскравим свіченням (блискавкою) та звуком (громом). Довжина каналу блискавки може досягати кількох кілометрів, сила струму — 200 000 А, напруга— 150 000 кВ, а температура — 10000 °С і більше. Час існування блискавки 0,1 — 1 с Щосекунди земну кулю уражають в середньому більше 100 блискавок.
Розрізняють первинні (прямий удар) і вторинні прояви блискавки.
Прямий удар блискавки (ураження блискавкою) — безпосередній контакт каналу блискавки з будівлею чи спорудою, що супроводжується протіканням через неї струму блискавки. Прямий удар блискавки здійснює на уражений об'єкт наступні дії: електричну, що пов'язана з ураженням людей і тварин електричним струмом та виникненням перенапруг на елементах, по яких струм відводиться в землю; теплову, що зумовлена значним виділенням теплоти на шляхах проходження струму блискавки через об'єкт; механічну, що спричинена ударною хвилею, яка поширюється від каналу блискавки, а також електродинамічними силами, що виникають у конструкціях, через які проходить струм блискавки.
Під вторинними проявами блискавки розуміють явища під час близьких розрядів блискавки, що супроводжуються появою потенціалів на конструкціях, трубопроводах, електропроводах всередині будівель і споруд, які не зазнали прямого удару блискавки. Вони виникають внаслідок електростатичної та електромагнітної індукції.
Електростатична індукція проявляється у наведені потенціалів на металевих елементах конструкції, в незамкнутих металевих контурах, що може викликати іскріння всередині будівель та споруд і тим самим ініціювати пожежу чи вибух.
Електромагнітна індукція супроводжуються появою в просторі змінного магнітного поля, яке індукує в металевих контурах, що утворені із різних протяжних комунікацій (трубопроводів, електропроводів і т. п.) електрорушійну силу (ЕРС).
У замкнутих контурах ЕРС призводить до появи наведених струмів. У контурах, в яких контакти недостатньо надійні в місцях з'єднання, такі струми можуть викликати іскріння або сильне нагрівання, що дуже небезпечно для приміщень, де утворюються вибухо- та (або) пожежонебезпечні концентрації.
Ще однією особливістю вторинного прояву блискавки є занесення високих потенціалів у будівлю по металоконструкціях, які підведені в цю будівлю (трубопроводах, рейкових шляхах, естакадах, проводах ліній електропередач і т. п.). Такі занесення супроводжуються електричними розрядами, які можуть стати джерелом вибуху чи пожежі.
Захист об'єктів від прямих ударів блискавки забезпечується шляхом встановлення блискавковідводів. Захист від електростатичної індукції (вторинний прояв блискавки) здійснюється приєднанням устаткування до заземлювача для відведення електростатичних зарядів, індукованих блискавкою, в землю. Захист від електромагнітної індукції полягає у встановленні методом зварювання перемичок між протяжними металоконструкціями в місцях їхнього зближення менше ніж на 10 см.. Інтервал між перемичками повинен становити не більше 20 м. Це дає змогу наведеному струму блискавки переходити з одного контуру в інший без утворення електричних розрядів. Захист від занесення високих потенціалів у будівлю здійснюється шляхом приєднання до заземлювача металоконструкцій перед їх введенням у будівлю.
«Безпечність виробничого устаткування та виробничих процесів».
«Пожежобезпека».
План.
1. Основні поняття та значення пожежної безпеки.
Вогонь, що вийшов із під контролю здатний викликати значні руйнівні та смертоносні наслідки. До таких проявів вогняної стихії належать пожежі.
Пожежа – неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, що розповсюджується у часі і просторі.
Залежно від розмірів матеріальних збитків пожежі поділяються на особливо великі (коли збитки становлять від 10000 і більше розмірів мінімальної заробітної плати ) і великі (збитки сягають від 1000 до 10000 розмірів мінімальної заробітної плати ) та інші.
Пожежна безпека об’єкта – стан об’єкта, за якого з регламентованою імовірністю виключається можливість виникнення і розвитку пожежі та впливу на людей її небезпечних факторів, а також забезпечується захист матеріальних цінностей.
Системи пожежної безпеки – це комплекс організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання пожежі та збитків від неї.
Відповідно до ГОСТ 12.1.004.-91 пожежна безпека об'єкта повинна забезпечуватися системою запобігання пожежі, системою протипожежного захисту і системою організаційно-технічних заходів.
Системи пожежної безпеки мають запобігти виникненню пожежі і впливу на людей небезпечних факторів пожежі на необхідному рівні. Потрібний рівень пожежної безпеки людей за допомогою вказаних систем згідно ГОСТ 12.1.004-91 не повинен бути меншим за 0,999999 відвернення впливу на кожну людину, а допустимий рівень пожежної небезпеки для людей не може перевищувати 10-6 впливу небезпечних факторів пожежі, що перевищують гранично допустимі значення на рік в розрахунку на кожну людину.
Рівень забезпечення пожежної безпеки також являє собою кількісну оцінку запобігання збиткам при можливій пожежі.
Об'єкти, пожежі на яких можуть привести до загибелі або масового ураження людей небезпечними факторами пожежі та їх вторинними проявами, а також до значного пошкодження матеріальних цінностей, повинні мати системи пожежної безпеки, що забезпечують мінімальну можливу імовірність виникнення пожежі. Конкретні значення такої імовірності визначаються проектувальниками та технологами.
Шляхи забезпечення пожежної безпеки об'єкта
Метою пожежної безпеки об’єкта є попередження виникнення пожежі на визначеному чинними нормативами рівні, а у випадку виникнення пожежі – обмеження її розповсюдження, своєчасне виявлення, гасіння пожежі, захист людей і матеріальних цінностей.
2. Законодавча і нормативно-правова база пожежної безпеки
Забезпечення пожежної безпеки – невід'ємна частина державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Правовою основою діяльності в галузі пожежної безпеки є Конституція, Закон України "Про пожежну безпеку" та інші закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; рішення органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування, прийняті в межах їх компетенції.
Відповідно до Державної програми забезпечення пожежної безпеки на 1995 – 2000 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.95 №238, та згідно з Положенням про порядок розроблення, затвердження, перегляду, скасування та реєстрації нормативних актів з питань пожежної безпеки, затвердженим наказом МВС України 04.12.96 №833, створено Державний реєстр нормативних актів з питань пожежної безпеки, до якого включено біля 360 найменувань документів різних рівнів та видів. За рівнем прийняття і дії реєстр виділяє 8 груп таких актів:
Серед них:
– НАПБ В.01.033–86/140 "Правила пожежної безпеки для підприємств електронної промисловості";
– НАПБ В.01–034–99/111 "Правила пожежної безпеки в компаніях, на підприємствах та в організаціях енергетичної галузі України";
– НАПБ В.01.047–95/930 "Правила пожежної безпеки для закладів, підприємств та організацій культури".
– ГОСТ 12.004 – 91 ССБТ "Пожарная безопасность. Общие требования";
– ГОСТ 12.1.010 – 76 ССБТ "Взрывобезопасность. Общие требования";
– ГОСТ 12.4.009 – 83 ССБТ "Пожарная техника для защиты объектов. Основные виды. Размещение и обслуживание";
– ГОСТ 12.1.044–89 "Пожаровзрывоопасность веществ и материалов. Номенклатура показателей и методы их определения", положення якого безпосередньо використовується при аналізі рівня пожежної небезпеки об'єкта ( див. блок 2 мал.4.1).
– СТСЭВ 5062 – 85 “Пожарная безопасность в строительстве. Предел огнестойкости конструкций. Технические требования к печам” і т. ін.
Окрім документів, що увійшли до вище згаданого реєcтру нормативних актів з питань пожежної безпеки і безпосередньо стосуються тільки цих питань, існує ряд нормативних актів спеціального призначення, окремі розділи яких регламентують вимоги пожежної безпеки. Серед таких документів слід особливо відзначити ДНАОП 0.00-1.32-01 “Правила будови електроустановок. Електрообладнання спеціальних установок”, які визначають класи пожежонебезпечних і вибухонебезпечних зон (див. блок 4, мал.4.1) та вимоги до типу виконання електрообладнання, що має використовуватись у відповідних умовах.
3. Небезпечні та шкідливі фактори, що пов'язані з пожежами.
Основними напрямками забезпечення пожежної безпеки є усунення умов виникнення пожежі та мінімізація її наслідків. Об’єкти повинні мати системи пожежної безпеки, спрямовані на запобігання пожежі дії на людей та матеріальні цінності небезпечних факторів пожежі, в тому числі їх вторинних проявів. До таких факторів, згідно ГОСТ 12.1.004-91, належать:
– полум'я та іскри;
– підвищена температура навколишнього середовища;
– токсичні продукти горіння й термічного розкладу;
– дим;
– знижена концентрація кисню.
Вторинними проявами небезпечних факторів пожежі вважаються:
– уламки, частини зруйнованих апаратів, агрегатів, установок, конструкцій;
– радіоактивні та токсичні речовини і матеріали, викинуті із зруйнованих апаратів та установок;
– електричний струм, що виник внаслідок переходу напруги на струмопровідні елементи будівельних конструкцій, апаратів, агрегатів під дією високих температур;
– небезпечні фактори вибухів, згідно ГОСТ 12.1.010, пов’язаних з пожежами;
– вогнегасні речовини.
4. Пожежовибухонебезпечні властивості речовин і матеріалів. Сутність та види горіння.
Горіння - екзотермічна реакція окислення речовини, яка супроводжується виділенням диму та виникненням полум’я або світінням.
Для виникнення горіння необхідна одночасна наявність трьох чинників - горючої речовини, окислювача та джерела запалювання. При цьому, горюча речовина та окисник повинні знаходитися в необхідному співвідношенні один до одного і утворювати таким чином горючу суміш, а джерело запалювання повинно мати певну енергію та температуру, достатню для початку реакції. Горючу суміш визначають терміном “горюче середовище”. Це – середовище, що здатне самостійно горіти після видалення джерела запалювання. Горючі суміші, залежно від співвідношення горючої речовини та окисника, поділяються на бідні і багаті. В бідних мають місце надлишок окисника, у багатих – горючої речовини. Для повного згорання необхідна присутність достатньої кількості кисню, щоб забезпечити повне перетворення речовини в його насичені оксиди. При недостатній кількості повітря окислюється тільки частина горючої речовини. Залишок розкладається з виділенням великої кількості диму. При цьому також утворюються токсичні речовини, серед яких найбільш розповсюджений продукт неповного згорання – оксид вуглецю (СО) , який може привести до отруєння людей. На пожежах, як правило, горіння відбувається за браком окисника, що серйозно ускладнює пожежогасіння внаслідок погіршення видимості або наявності токсичних речовин у повітряному середовищі.
Слід відмітити, що горіння деяких речовин (ацетилену, оксиду етилену тощо), які здатні при розкладанні виділяти велику кількість тепла, можливе й за відсутності окисника.
Горіння може бути гомогенним та гетерогенним.
При гомогенному горінні речовини, що вступають в реакцію окислення, мають однаковий агрегатний стан – газо- чи пароподібний.
Якщо початкові речовини знаходяться в різних агрегатних станах і наявна межа поділу фаз в горючій системі, то таке горіння називається гетерогенним.
Пожежі, переважно, характеризуються гетерогенним горінням.
У всіх випадках для горіння характерні три стадії: виникнення, поширення та згасання полум’я. Найбільш загальними властивостями горіння є здатність осередку полум’я пересуватися по всій горючій суміші шляхом передачі тепла або дифузії активних частинок із зони горіння в свіжу суміш. Звідси виникає й механізм поширення полум’я, відповідно тепловий та дифузійний. Горіння, як правило, проходить за комбінованим тепло – дифузійним механізмом.
Згідно ГОСТ 12.1.004-91 (1999) ССБТ. «Пожарная безопасность. Общие требования»: «Пожежовибухонебезпека речовин та матеріалів – сукупність властивостей, які характеризують їх здатність до виникнення й розповсюдження горіння. Наслідком горіння, у залежності від його швидкості та умов протікання, можуть бути пожежа (дифузійне горіння) або вибух (дефлаграційне горіння попередньо перемішаної суміші горючого та окисника)».
За походженням та деякими зовнішніми особливостями розрізняють такі форми горіння: спалах –швидке загоряння горючої суміші без утворення стиснутих газів, яке не переходить у стійке горіння; займання – горіння, яке виникає під впливом джерела запалювання; спалахування – займання, що супроводжується появою полум’я; самозаймання – горіння, яке починається без впливу джерела запалювання; самоспалахування – самозаймання, що супроводжується появою полум’я; тління – горіння без випромінювання світла, що , як правило, розпізнається за появою диму.
Залежно від агрегатного стану й особливостей горіння різних горючих речовин і матеріалів, пожежі за ГОСТ 27331-87 поділяються на відповідні класи та підкласи:
клас А - горіння твердих речовин, що супроводжується (підклас А1) або не супроводжується (підклас А2) тлінням;
клас В – горіння рідких речовин, що не розчиняються (підклас В2) у воді;
клас С –горіння газів;
клас Д – горіння металів легких, за винятком лужних (підклас Д1), лужних (підклас Д2), а також металовмісних сполук (підклас Д3);
клас Е – горіння електроустановок під напругою.
5. Способи і засоби гасіння пожеж.
Комплекс заходів, спрямованих на ліквідацію пожежі, що виникла, називається пожежогасінням. Основою пожежогасіння є примусове припинення процесу горіння. На практиці використовують декілька способів припинення горіння, суть яких полягає у приведеному нижче.
Спосіб охолодження ґрунтується на тому, що горіння речовини можливе тільки тоді, коли температура її верхнього шару вища за температуру його запалювання. Якщо з поверхні горючої речовини відвести тепло, тобто охолодити її нижче температури запалювання, горіння припиняється.
Спосіб розведення базується на здатності речовини горіти при вмісті кисню у атмосфері більше 14-16% за об’ємом. Зі зменшенням кисню в повітрі нижче вказаної величини полуменеве горіння припиняється, а потім припиняється і тління внаслідок зменшення швидкості окислення. Зменшення концентрації кисню досягається введенням у повітря інертних газів та пари із зовні або розведенням кисню продуктами горіння (у ізольованих приміщеннях).
Спосіб ізоляції ґрунтується на припиненні надходження кисню повітря до речовини, що горить. Для цього застосовують різні ізолюючі вогнегасні речовини (хімічна піна, порошок та інше ).
Спосіб хімічного гальмування реакцій горіння полягає у введенні в зону горіння галоїдно-похідних речовин (бромисті метил та етал, фреон та інше), які при попаданні у полум’я розпадаються і з’єднуються з активними центрами, припиняючи екзотермічну реакцію, тобто виділення тепла. У результаті цього процес горіння припиняється.
Спосіб механічного зриву полум’я сильним струменем води, порошку чи газу.
Спосіб вогнеперешкоди, заснований на створенні умов, за яких полум’я не поширюється через вузькі канали, переріз яких менше критичного.
Реалізація способів припинення горіння досягається використанням вогнегасних речовин та технічних засобів. До вогнегасних належать речовини, що мають фізико-хімічні властивості, які дозволяють створювати умови для припинення горіння. Серед них найпоширенішими є вода, водяна пара, піна, газові вогнегасні склади, порошки, пісок, пожежостійкі тканини тощо. Кожному способу припинення горіння відповідає конкретний вид вогнегасних засобів. Наприклад, для охолоджування використовують воду, водні розчини, снігоподібну вуглекислоту; для розведення горючого середовища - діоксид вуглецю, інертні гази, водяну пару; для ізоляції вогнища - піну, пісок; хімічне гальмування горіння здійснюється за допомогою брометілу, хладону, спеціальних порошків.
Коротку характеристику основних вогнегасних речовин почнемо з води, яка є найбільш розповсюдженим засобом припинення горіння. Вона має порівняно малу в’язкість, легко просочується в щілини та шпарини горючої речовини. При цьому вода поглинає велику кількість тепла завдяки випаровуванню (для випаровування 1 кг води витрачається 2258,5 кДж тепла) і утворює парову хмару, що в свою чергу перешкоджає доступу кисню до речовини, що горить. Крім того, перетворюючись на пару, вода збільшується в об’ємі приблизно у 1700 разів. Змішуючись із горючими газами, що виділяються при горінні, пара розводить їх, утворюючи суміш, не здатну до горіння. У вигляді потужних струменів, воду можна також застосовувати для механічного збиття полум’я. Завдяки високій технологічній стійкості води (розкладення на кисень та водень відбувається при температурі 1700С) її можна використовувати для гасіння більшості горючих матеріалів та рідин. Застосування розчинів змочувачів, які зменшують поверхневий натяг води, дає можливість зменшити її витрати на гасіння деяких матеріалів на 30-50%. Воду для гасіння використовують як у компактному так і у розпиленому стані. Компактні струмені води звичайно застосовують у випадках, коли неможливо близько підійти до осередку горіння, наприклад, при пожежі на великій висоті, на складах лісових матеріалів і т.ін. Дальність, на яку б’є компактний струмінь, досягає 70-80 м. Для отримання компактного струменю використовують ручні та лафетні стволи.
Значно більший вогнегасний ефект спостерігається при застосуванні води у дрібно розпиленому стані. У такому вигляді її можна використовувати навіть для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, оскільки туманоподібна хмара дрібнорозпиленої води ізолює поверхні рідин від проникнення кисню. І хоча вода у компактному стані є добрим електропровідником, що створює певну небезпеку під час гасіння пожеж електроустаткування під напругою, в тонко розпиленому стані вода може використовуватись для гасіння електроустановок, тому що в такому стані електричний опір води різко зростає.
Не рекомендується гасити водою цінні речі, обладнання, книги, документи та інші предмети, що приходять під впливом води до непридатного стану.
Інколи для гасіння вогню застосовують пару. Сутність гасіння пожежі полягає у зменшенні вмісту кисню у повітрі. Концентрація пари у повітрі 30-35 % по об’єму приміщення викликає припинення горіння. Крім того, пара частково охолоджує предмети, що погано вентилюються.
Піна - це колоїдна дисперсна система, яка складається із дрібних бульбашок, заповнених газом. Стінки бульбашок утворюються із розчинів поверхневоактивних речовин і стабілізаторів, склад яких обумовлює стійкість піни. За способом створення і складом газової фази піни поділяють на хімічні та повітряно-механічні. Хімічна піна отримується в результаті взаємодії кислотного та лужного розчинів у ручних вогнегасниках або хімічних піногенераторах. Повітряно-механічна піна утворюється за допомогою спеціальних піногенераторів із водних розчинів піноутворювачів.
Піна має досить низьку теплопровідність. Вона здатна перешкоджати випаровуванню горючих речовин, а також проникненню парів, газів, теплового випромінювання. Оскільки основою піни є вода, вона також мас охолоджувальні властивості. Важливими характеристиками піни є її стійкість і кратність. Низькократними пінами вогонь гасять, головним чином, на поверхнях . Для гасіння рідин застосовують піни середньої кратності (до 100). Для об’ємного гасіння, витиснення диму, ізоляції технологічних установок від впливу теплових потоків використовують високократну піну (100-150 та більше).
Вуглекислий газ (СО2) безбарвний, не горить, при стисканні під тиском 3,5 МПа (35 кг/см2 ) перетворюється у рідину, що називається вуглекислотою, яка зберігається і транспортується у стальних балонах під тиском. За нормальних умов вуглекислота випаровується, при цьому з 1 кг кислоти отримується 509 л газу.
Для гасіння пожеж вуглекислоту застосовують у двох станах: у газоподібному та у вигляді снігу. Сніжинки вуглекислоти мають температуру -79С. При надходженні у зону горіння вуглекислота випаровується, сильно охолоджує зону горіння та предмет, що горить, і зменшує процентний вміст кисню. В результаті цього горіння припиняється.
Вуглекислота не електропровідна. Застосовують її для гасіння електроустановок, що знаходяться під напругою, а також для гасіння цінних речей.
Інертні гази (азот, аргон, гелій) та димові гази мають здатність зменшувати концентрацію кисню в осередку горіння. Вогнегасна концентрація цих газів при гасінні пожеж у закритих приміщеннях складає 30-36 % за об’ємом.
Галоїдовані вуглеводні (чотирихлористий вуглець, бромистий етил та ін.) є високоефективними вогнегасними засобами. Їх вогнегасна дія заснована на гальмуванні хімічних реакцій горіння. Галоїдовані вуглеводні застосовують для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, найчастіше при пожежах у замкнених об’ємах. Вогнегасна концентрація цих речовин значно нижча, вогнегасної концентрації інертних газів, наприклад, для бромистого етилу вона складає 4,5 %, чотирихлористого вуглецю 10,5 % по об’єму. У той же час слід зазначити, що більшість цих речовин є вкрай шкідливими, тому можуть застосовуватися за умови відсутності людей у приміщенні. Відносно помірну токсичність має хладон 114В2, який забезпечує гасіння при концентраціях всього біля 2 %. Але за вимогами техніки безпеки евакуація людей повинна бути завершена до його використання. Особи, що беруть участь у ліквідації пожежі, можуть заходити у приміщення, де використовують будь-які галоїдовані вуглеводні, тільки у спеціальних засобах захисту органів дихання.
Вогнегасні порошки використовують для ліквідації горіння твердих, рідких та газоподібних речовин. Вогнегасний ефект застосування порошків складається з хімічного гальмування реакції горіння, утворення на поверхні речовини, що горить, ізолювальної плівки, утворення хмари порошку, яка має властивості екрану, механічного збивання полум’я твердими частинками порошку та виштовхування кисню із зони горіння за рахунок виділення СО2. Найчастіше порошки застосовують при горінні лужних та лужно-земельних металів та інших речовин (калію, магнію, натрію), які не можна гасити водою та водяними розчинами.
Стиснуте повітря використовують для горючих рідин із температурою спалаху пари 60°С методом перемішування рідини, що горить. Стиснуте повітря, яке подається знизу, переміщує нижні, більш холодні шари рідини наверх, зменшуючи температуру верхнього шару. Коли температура верхнього шару стає меншою за температуру запалювання, горіння припиняється. Стиснуте повітря використовують при гасінні пожеж у резервуарах нафтопродуктів великої місткості.
Гасіння невеликих осередків пожежі може здійснюватись піском, покривалом з повстини, азбесту, брезенту та інших матеріалів. Метод полягає в ізолюванні зони горіння від повітря і механічному збиванні полум'я.
Вибір вогнегасної речовини залежить від характеру пожежі, властивостей і агрегатного стану речовин, що горять, параметрів пожежі (площі, інтенсивності, температури горіння тощо), виду пожежі (у закритому або відкритому повітрі), вогнегасної здатності щодо гасіння конкретних речовин та матеріалів, ефективності способу гасіння пожежі.
6. Первинні засоби пожежогасіння.
Для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об'єктів застосовуються первинні засоби пожежогасіння. До них відносяться: вогнегасники, пожежний інвентар (покривала з негорючого теплоізоляційного полотна або повсті, ящики з піском, бочки з водою, пожежні відра, совкові лопати), пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Їх застосовують для ліквідації невеликих загорянь до приведення в дію стаціонарних та пересувних засобів гасіння пожежі або до прибуття пожежної команди. Кожне приміщення, відділення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у відповідності з нормами. Фарбування первинних засобів гасіння пожежі та їх розташування виконуються згідно вимогам ГОСТ 12.4.026-76. Як правило, первинні засоби пожежогасіння розміщуються на пожежних щитах або стендах, які встановлюються на території об'єкта з розрахунку один щит (стенд) на площу 5000 м2.
7. Вогнегасники.
Серед первинних засобів пожежогасіння особливе місце займають вогнегасники. Залежно від вогнегасних речовин, що використовуються, вогнегасники ділять на пінні, газові та порошкові.
Вибір типу і розрахунок необхідної кількості вогнегасників проводиться на підставі рекомендацій, наведених в таблицях (див. ОНТП 24-86) в залежності від їх вогнегасної здатності, граничної площі, класу пожежі у приміщенні чи об'єкта, що потребує захисту.
Громадські будівлі та споруди промислових підприємств повинні мати на кожному поверсі не менше двох ручних вогнегасників. При захисті приміщень, в яких знаходяться електронно-обчислювальні машини, копіювальна та інша оргтехніка, а також телефонних станцій, архівів тощо, необхідно враховувати специфіку вогнегасних речовин у вогнегасниках, що можуть призвести під час гасіння пожежі до псування обладнання. Такі приміщення рекомендується забезпечувати вуглекислотними вогнегасниками з урахуванням граничне допустимої концентрації вогнегасної речовини.
Максимально допустима відстань від можливого осередку пожежі до місця розташування вогнегасника має бути: 20 м - для громадських будівель та споруд, 30 м - для приміщень категорії А, Б, В (горючі гази та рідини); 40 м - для приміщень категорії В і Г, 70 м - для приміщень категорії Д