Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Семінар 9.
ПРАГМАТИКА
ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ПРАГМАТИКИ. СУТЬ І МЕТА КОМУНІКАЦІЇ
Прагма́тика (від грец. справа, дія) – область досліджень у семіотиці й мовознавстві, що вивчає функціонування мовних знаків у мовленні. Термін "прагматика" був уведений наприкінці 30‑х р. 20 ст. Ч. У. Моррісом як назва одного з розділів семіотики, яку він розділив на семантику (що вивчає відношення знаків до об'єктів), синтактику (розділ про міжзнакові відношення), і прагматику (що досліджує відношення мовців до знаків). Виділення й формування прагматики як окремої сфери лінгвістичних досліджень (під впливом ідей Ч. С. Пірса) почалося в 60‑х – початку 70‑х р. під впливом логіко-філософських теорій мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Р. Серля, З. Вендлера, прагматичних теорій значення тощо. Лінгвістична прагматика є розділом комунікативної лінгвістики і не має чітких контурів, вона розглядає комплекс питань, пов'язаних з мовцем-суб'єктом, адресатом, їх взаємодією в комунікації та ситуацією спілкування.
Прагматика вивчає мову в дії, оскільки однією з головних функцій мови і метою комунікації є регуляція поведінки мовного колективу. Тобто прагматика вивчає взаємодію мовців у процесі спілкування, ситуативні чинники, що впливають на цей процес, мотиви мовців, стратегії та засоби (вербальні й невербальні) для досягнення мовцями своєї мети.
Отже, прагматика охопила багато проблем, які рані ше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативно му синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії ко мунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін.
КОМУНІКАТИВНИЙ АКТ. ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ. ІЛЛОКУЦІЯ, ЛОКУЦІЯ, ПЕРЛОКУЦІЯ, ІНТЕНЦІЯ.
Основною одиницею спілкування є комунікативний акт. Комунікативний акт здійснюється з метою регуляції поведінки членів мовного колективу. Регуляція відбувається завдяки передачі інформації під час спілкування. Інформація, що передається, поділяється загалом на вербальну (мовну (одиниці мови) та невербальну (позамовну (жести, міміка, запах, смак, дотик, оточуючі звуки). Відповідно, комунікативні акти поділяються на мовленнєві та немовленєві акти. У процесі спілкуванні вербальні та невербальні компоненти об’єднані однією метою та взаємодіють (мовлення супроводжується мімікою, жестами тощо). У чистому вигляді вербальні та невербальні акти зустрічаються рідко.
Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мов леннєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).
Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістич ній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про багатоаспектність (поліфункціональність) мови і її нерозрив ність з формами життя: взаємодія мови і життя оформ ляється у вигляді регламентованих суспільних «мовних ігор». Основи теорії мовленнєвих актів закладені англій ським філософом Дж. Остіном (1911–1960).
У мовленнєвих актах беруть участь мовець і ад ресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнє вих актів належать обставини мовлення – той фраг мент дійсності, якого стосується його зміст. Здійсни ти мовленнєвий акт означає вимовити членорозділь ні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллоку цію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, ство рити нову ситуацію.
Мовленнєвий акт (МА) – цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється згідно з принципами і правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві; мінімальна одиниця нормативної соціомовленнєвої поведінки, що розглядається в межах прагматичної ситуації. Оскільки мовленнєвий акт – це вид дії, то при його аналізі використовуються по суті ті ж категорії, які необхідні для характеристики і оцінки будь-якої дії: суб'єкт, мета, спосіб, інструмент, засіб, результат, умови, успішність і т.п. Залежно від обставин або від умов, в яких здійснюється мовленнєвий акт, він може або досягти поставленої мети і тим самим виявитися успішним, або не досягти її. Щоб бути успішним, мовленнєвий акт як мінімум повинен бути доречним, інакше його супроводжує комунікативна невдача.
Основними рисами МА є інтенціональність, цілеспрямованість і конвенціальність.
МА завжди співвіднесені з особою мовця і є складовою комунікативного акту поряд з актом адитивним (тобто комунікативною дією слухача) і комунікативною ситуацією.
Відкриття мовних актів перевертало класичну позитивістську картину співвідношення мови і реальності, відповідно до якої мова лише описувала реальність, констатувала положення справ.
Основи теорії МА було закладено Дж. Остіним у 1955 році. У 1962 р. його погляди знайшли своє втілення в посмертно виданій книзі “How to do things with words” (“Слово як дія”). Ідеї Остіна розвивали філософи-аналітики, логіки та прагматики Дж. Серль, П. Строссон, Г.-П. Грайс, Дж. Ліч, Д. Шпербер, лінгвісти Анна Вєжбіцька, М. Нікітін та ін.
Пропозиція. Мовленнєві акти пов'язані з поняттям пропозиції. Пропозиція – семантичний інваріант висловлення (тобто загальний зміст висловлення незалежно від модальності, часу тощо). Концепція пропозиції відповідала давній тенденції до розчленовування частин речення (висловлення, мовленнєвого акту) на певну об'єктивну семантичну константу (постійний, незмінний зміст речення незалежно від часу, способу тощо) і суб'єктивну змінну.
Константа повинна передавати граматично абстрактний зміст речення; змінна повинна бути здатної оформлювати:
1) відношення положення справ, виражене константою, до актуальної дійсності (тобто модальність);
2) комунікативне завдання висловлення;
3) оцінку достовірності повідомлення;
4) эмотивне відношення мовця до повідомлюваного.
У висловленнях "я стверджую (сумніваюся, вважаю, знаю, думаю, заперечую), що в місті почалися заворушення", "я боюся, як би в місті не почалися заворушення", "я запитую, чи не почалися в місті заворушення" тощо є присутнім об'єктивна семантична константа (стабільне семантичне ядро) "у-місті-починатися-заворушення", що позначає дійсний або можливий стан речей. Суб'єктивна змінна, що пов'язана із цією константою та позначає установки мовця, виражена пропозиційними предикатами "стверджувати, що…", "боятися, як би не…", "запитувати, чи не…" тощо. Пропозиція "у-місті-починатися-заворушення" реалізується у мовлені та набуває модальності, спрямованості, співвіднесення з часом тощо у конкретному висловленні (мовленнєвому акті): Я знаю, що в місті почалися заворушення", "Як би в місті не почалися заворушення", "Чи не почалися в місті заворушення?".
Складові мовленнєвого акту
До структури мовленнєвого акту відносять локуцію, іллокуцію та перлокуцію.
Локуція (локутивний акт) (анг. locution – мовний зворот) – побудова фонетично і граматично правильного висловлювання певної мови з певним смислом і референцією. Іншими словами, це акт «говоріння», вимовляння або озвучення.
Іллокуція (іллокутивний акт) ( il – префікс, який має посилювальне значення, і анг. locution – мовний зворот) – втілення у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості.
Перлокуція (перлокутивний акт) (лат. pеr префікс, який має посилювальне значення, і анг. locution – мовний зворот) – наслідки впливу іллокутивного акту на конкретного адресата чи аудиторію.
Таким чином, головним нововведенням охарактеризованої вище трирівневої схеми аналізу мовної дії, запропонованої англійським філософом і логіком Дж.Остіном, є поняття іллокутивного акту і відповідне йому семантичне поняття іллокутивної функції (сили), оскільки вони відображають такі аспекти акту мови і змісту висловлювання, які не отримали адекватного опису ні в традиційній лінгвістиці, ні в класичній риториці. Природно, що саме цьому аспекту мовленнєвого акту в теорії мовних актів приділяється основна увага.
Термін «інтенція» запозичений американським логіком Дж. Сьорлем із пізньої схоластики й феноменологічної філософії Ф. Брентано, Е. Гуссерля. У психолінгвістиці інтенція кваліфікується як керівна сила у сфері свідомості й мислення людини, що впливає на пропозиційний компонент внутрішньої програми мовлення, вибір стилю, способу здійснення програми шляхом переведення її у вербальну форму. Дослідники процесів породження мовлення вважають, що кожна мовленнєва дія має власну проміжну мету, яка підпорядкована загальній меті й мотиву акту діяльності. Структура інтенції, на думку лінгвістів, містить такі складники:
1) сформоване на підставі мотиву осмислене бажання домогтися певного немовленнєвого ефекту;
2) усвідомлення необхідності здійснити відповідні мовні дії для досягнення цього наміру;
3) конкретну мотивацію мовленнєвої дії як поштовх до здійснення комунікативного акту.
Комунікативна взаємодія усного спілкування передбачає взаємний вплив інтенцій його учасників, що зумовлює коригування намірів, а нерідко і їхню зміну. Тому інтенція є величиною динамічною, змінною, чинниками корекції якої є комунікативна ситуація в цілому та всі її складники. У письмовій чи друкованій комунікації мотив й інтенція автора фіксовані у тексті повідомлення, який репрезентує власні наміри у взаємодії з читачем зважаючи на стратегічну програму інтерпретації, вбудовану до тексту автором. Інтенції
читача суттєво впливають на сприйняття цієї програми, тому відносна стабільність інтенційності тексту обертається динамікою інтенційності його сприйняття. Навіть за умови комунікативного співробітництва інтенції не є тотожними, адже кожен з учасників спілкування переслідує власні цілі, а кооперація досягається їхнім збалансуванням. Ф. Бацевич серед чинників, що сприяють реалізації мовленнєвих інтенцій, розглядає мову, її структуру, особливості універсального та неуніверсального, ідіоетнічного компонентів; рівень володіння мовою; функціонально-стилістичний чинник тобто добір типів мовлення, форм мовлення; соціолінгвістичний чинник (добір мовцем засобів з урахуванням їхніх соціальних ролей), афективний чинник (забезпечує варіативність висловлення у зв'язку з його різним експресивним навантаженням); індивідуальні відмінності в мовленнєвому досвіді та мовленнєвий контекст і ситуацію. Реконструкція інтенції комуніканта здійснюється в лінгвопрагматиці на підставі його мовлення шляхом інтент-аналізу, який ґрунтується на положенні - «все, що є в мовленні, підкорене інтересам мовця й модифіковане ними». Сутність цього метода полягає у вияві інтенційного шару дискурсу, інтенційних маркерів у мовленні, однак обмеженість таких процедур визначається труднощами реконструкції імпліцитних цілей і намірів мовця.
Мотиви й інтенції учасників спілкування формують їхні стратегічні програми. Комунікативна стратегія є складником евристичної інтенційної програми планування дискурсу, його проведення й керування ним із метою досягнення кооперативного результату, ефективності інформаційного обміну та впливу. Дослідники представляють стратегію у вигляді деякої комбінаторики проміжних цілей, а безпосередню реалізацію такої комбінаторики називають тактикою. Наявність комунікативних стратегій у мовленнєвій діяльності зумовлена загальним принципом стратегічності будь-якої діяльності. К. Келлерман уважає стратегічність головною ознакою спілкування, однак неусвідомленою й автоматичною. Дослідниця вбачає в комунікативній стратегії відбір мовних ресурсів й адаптацію їх до умов комунікації. Комунікативні стратегії ґрунтуються на глобальному намірі комунікації, конкретній інтенції комунікативної дії, комунікативному смислі й інтерактивному режимі (виборі манери, стилю, жанру тощо). Як зазначає О. Іссерс, «прогноз відносно майбутньої вербальної комунікації будується на підставі уявлень про мовленнєвий акт (або серію мовленнєвих актів), комунікативну взаємодію (з урахуванням мотивів і цілей мовця й адресата, їхніх вербальних і невербальних дій) і всієї ситуації в цілому». Сама ж стратегія, натомість, визначає вибір мовних засобів, смислів, стилістичних прийомів і прагматичних маркерів.
КЛАСИФІКАЦІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ. НЕПРЯМІ МОВЛЕННЄВІ АКТИ.
Дж.Серль започаткував універсальну класифікацію, в основу якої покладено іллокутивну мету. У своїй статті “Класифікація іллокутивних актів” він визначив найважливіші лінгвістично значущі параметри, за якими розрізняються іллокутивні акти, а значить і МА. Дж. Серль виокремлює п’ять типів МА:
Репрезентативи, або асертиви (Я стверджую). Зобов’язують мовця нести відповідальність за істинність висловлювання.
Директиви (Я наказую). Змушують адресата зробити дещо.
Комісиви (Я обіцяю). Зобов’язують виконати певні дії у майбутньому або дотримуватися певної лінії поведінки.
Експресиви. Виражають психологічний стан мовця, характеризують міру його відвертості.
Декларативи (Я звільняю). Встановлюють відповідність між пропозиційним змістом висловлювання та реальністю.
В рамках п'яти основних іллокутивних класів мовні акти розрізняються рядом додаткових параметрів:
Незважаючи на те, що типологія Дж.Серля відрізняється послідовністю й логічністю, її недолік полягає у відсутності подальшого членування на підкласи за додатковими ознаками.
Майже всі типи мовленнєвих актів, обіцянки, поради, прохання та ін. можна віднести до одного з трьох класів, виокремлених на основі очікуваної реакції адресата мовлення: запитань, спонукань і декларацій або повідомлень. Крім того, всередині кожного класу існують різновиди висловлювань, що розрізняються установкою мовця. Наприклад, серед спонукань виділяють прохання, поради, рекомендації, розпорядження, дозволи та ін.
Мовленнєві акти чи іллокутивні типи висловлювань Г.Г.Почепцов називає прагматичними типами речень. В цій теорії вирішальним для віднесення висловлювання до того чи іншого прагматичного типу є характер прагматичного компонента, який дозволяє встановити типологію не тільки з урахуванням іллокутивної мети, а й способу її досягнення. До класифікації включаються:
Класифікація мовленнєвих актів, запропонована В.І.Карасиком, побудована на принципі статусних відносин комунікантів. Мовленнєві акти поділяються на два класи: статусно-марковані й статусно-нейтральні. До останніх автор відносить констативи, наративи і дескриптиви. До статусно-маркованих мовленнєвих актів належать ін’юктиви (накази), реквестиви (прохання), інструктиви (інструкції).
Статусно-марковані мовленнєві акти поділяються на статусно-фіксовані й статусно-лабільні. До першої групи належать мовленнєві акти з заданою позицією адресата: ін’юктиви, реквестиви, пермісиви; до другої – мовленнєві акти з перемінним статусним вектором, тобто ті, в яких статусний вектор залежить від ситуації спілкування: комісиви, локативи, експресиви. Статусно-фіксовані мовленнєві акти, залежно від статусного вектору, поділяються на мовленнєві акти зі спадним і висхідним статусним вектором мовця, а саме ін’юктиви й реквестиви. На наш погляд, подана класифікація доповнює класифікацію Г.Г.Почепцова й дозволяє виявити, як статусні характеристики впливають на вибір типу мовленнєвого акту. Таким чином, вибір певного мовленнєвого акту залежить не лише від інтенції мовця, а й від відносин між комунікантами.
НЕПРЯ́МИЙ МОВЛЕННЄ́ВИЙ АКТ
Непря́мий мовленнє́вий акт – стиль мовлення, усне висловлювання, вираз, речення, мовленнєва дія, мовленнєвий акт адресанта (автора), смисл якого виводиться не буквально, а з опорою на підтекст, прихований зміст, імплікатури дискурсу.
У непрямих мовленнєвих актах іллокутивна сила не збігається з мовним значенням. За визначенням Г.Г.Почепцова, існування непрямих чи транспонованих мовленнєвих актів можливе завдяки рухливому характеру відносин між формою й змістом, властивому мові в цілому.
Нежорсткий характер відносин між формою та змістом дозволяє використовувати декілька різних мовленнєвих актів для досягнення однієї мети. Наприклад, і реквистив (прохання), і ін’юктив (наказ) направлені на те, щоб побудити адресата виконати певну дію. Таку ж мету переслідує використання непрямих прохань. В той же час використання одного й того ж мовленнєвого акту в різних умовах може призвести до різних реакцій співбесідника. Наприклад, людина може прореагувати як на пряме, так і непряме значення транспонованого мовленнєвого акту. Таким чином, коли індивід вступає у спілкування, він має певний вибір засобів, що можуть призвести до реалізації його мотивів та цілей.
Типові приклади непрямих мовленнєвих актів:
"Ви не змогли б зачинити двері?" – комунікативний смисл "зачинять двері"
"Чи можу попросити вас передати мені сіль?" – комунікативний смисл "прошу передати мені сіль"
"Ти не даси мені свій конспект?" – комунікативний смисл "дай мені свій конспект"
Отже, комунікативний смисл непрямих мовленнєвих актів виводиться не із змісту (значення) пропозиції, а із засобів мовленнєвого коду, вжитих у конкретній конституції, з конкретними мовцями, конкретною тематикою спілкування.
Ефективність комунікативного акту залежить від осіб адресата і адресанта. Саме мовець визначає, яким буде мовленнєвий акт: перформативним чи констативним, прямим чи непрямим. Від адресата, у свою чергу, залежить те, чи зможе він інтерпретувати цей мовленнєвий акт як перформативний чи констативний, прямий чи непрямий і відповідно відреагувати реплікою в діалозі або конкретним не мовленнєвим вчинком.
Ззвертаючись до сусіда за столом, адресант каже: “Ви не змогли б передати мені сіль?” Цей мовленнєвий акт є непрямим тому, що у формі запитання мовець сформулював прохання “передайте, будь ласка, сіль”. Але адресат, якщо він є носієм конкретної мови і культури, володіє достатнім рівнем комунікативної компетенції, правильно проінтерпретує це повідомлення і передасть сіль. Неправильна інтерпретація можлива у разі орієнтації лише на структуру пропозиції.
Відповідь: "Так, можу", але відсутність відповідної дії (передача солі тому, хто просить). У випадках правильної інтерпретації мовець орієнтується не на конвенції мови, де домінують логічні імплікації, а на конвенції спілкування, де домінують імплікатури дискурсу. Тобто адресат "висновує" потрібний зміст, спираючись на комунікативну, а не на мовну компетенцію.
Імплікація стосовно комунікативних аспектів мови спрацьовує не строго; йдеться про “висловлювання” адресатом іллокутивного змісту повідомлень у їх “прямому” вживанні, у межах прямих мовленнєвих актів.
Однак часто спостерігаються випадки непрямого вживання повідомлень мовленнєвих актів, де такі імплікації не чинні або "не спрацьовують". Адресат спирається на якісь інші закономірності вияву іллокутивного змісту мовленевого акту. Саме Г.-П. Грайс назвав імплікатурами мовленнєвого спілкування, або імплікатурами дискурсу.
Імплікатури мовленнєвого спілкування – прагматичні компоненти змісту повідомлень, мовленнєвих жанрів, дискурсів, які виводяться адресатом з контексту спілкування завдяки знанню комунікативних принципів, максим, постулатів та конвенцій спілкування. Іншими словами, імплікатури дискурсу породжуються не структурою мовного коду, а виникають із загальних умов успішності комунікації.
Значна кількість МА може бути інтерпретована адресатом лише на основі імплікатур дискурсу. Наприклад, висловлювання Життя є життя чи Закон є закон порушують максиму Г.-П. Грайса “будь інформативним”, оскільки вони формально тавтологічні. Спираючись на принцип кооперативного спілкування, адресат сприймає їх не як тавтологічні, а інформативні, “вичитавши” в цих висловлюваннях імплікатури “життя завжди складне і його треба сприймати таким, яким воно є” та “закон потрібно виконувати”. Йдеться про непрямий мовленнєвий акт.
Однак, як зазначає Дж. Серль, орієнтація адресата лише на пропозиційний зміст МА не завжди дає змогу пізнати адекватний намірам адресанта комунікативний смисл. Так, висловлювання Я не можу зачинити двері може бути носієм мовленнєвих актів з різним пропорційним змістом: повідомлення, попередження, докору, прохання, заперечення та ін.
І навпаки, висловлювання Ви мені заважаєте не може бути носієм мовленнєвих актів з пропозиційним змістом доручення, питаня, дозволу, передбачення, вибачення, благословення та ін. Тобто пропозиційний зміст лише задає висловлюванню комунікативний напрям; “вичитування” ж адресатом справжнього комунікативного наміру адресанта відбувається з опертям на імплікатури дискурсу конкретного повідомлення.
Імплікатурам дискуру властиві такі особливості:
Загалом непрямий мовленнєвий акт “розпізнається” у межах конкретного комунікативного акту з урахуванням усіх без винятку його складових. Особливе значення при цьому має рівень комунікативної компетенції учасників спілкування, контекст і ситуація, у межах яких це спілкування відбувається.
МОВЛЕННЄВИЙ ВПЛИВ
Мовленнєвий вплив, у широкому сенсі – вплив на індивідуальну та/або колективну свідомість і поведінку, що здійснюється різноманітними мовленнєвими засобами, іншими словами – за допомогою повідомлень природною мовою. Іноді під поняття мовленнєвого впливу підводять також використання повідомлень, побудованих засобами так званих паралингвистических (тобто "навкололінгвістичних") семіотичних систем, до яких належать, насамперед, жести, міміка і пози (так звана кінесика, що утворює ядро паралінгвістики у традиційному розумінні останньої); естетичні коди словесної творчості (наприклад, стилістичні коди та систему інтертекстуальних посилань); а також, у випадку письмової комунікації, засобу графічного оформлення тексту (метаграфеміка).
У вузькому сенсі, що на практиці зустрічається набагато частіше, під мовленнєвим впливом розуміють використання особливостей будови та функціонування перерахованих знакових систем, і насамперед природної мови, з метою побудови повідомлень, що володіють підвищеною здатністю впливу на свідомість і поведінку адресата або адресатів повідомлення.
ПРИРОДА МОВЛЕННЄВОГО ВПЛИВУ
Щоб пояснити співвідношення широкого та вузького розумінь мовленнєвого впливу, необхідно зазначити, що потреба у мовному спілкуванні між людьми виникає в тому випадку, якщо вони мають надалі якимось чином взаємодіяти один з одним. Наприклад, один зі співрозмовників має виконати наказ або прохання іншого; або відповісти на його питання; або піддатися на його вмовляння; або співрозмовники мають десь зустрітися, і вони обмінюються із цього приводу обіцянками бути у домовлений час у домовленому місці; або один зі співрозмовників повідомляє про щось іншому та розраховує на те, що інший буде надалі поводитися відповідно до отриманих ним знань; тощо. У світі, у якому нікому ні від кого нічого не треба, ніякої необхідності ні в спілкуванні, ні в передачі інформації не виникає; відповідно, такому світу мова не потрібна. Врешті-решт, мова виступає як інструмент координації спільної діяльності людей. Будь-який мовленнєвий акт, тим самим, є особливою формою здійснення впливу на його адресата, – впливу, здійснюваного шляхом передачі останньому деякої інформації, істотної для того, щоб він надалі зайняв певне місце у діяльності мовця.
Настільки широке розуміння мовного впливу, однак, виявляється малозмістовним. Для обґрунтування вузького розуміння необхідно вказати на те, о слухач має свої інтереси і не завжди готовий зайняти те місце, що заплановано мовцем. Мало хто готовий без роздумів виконати наказ стрибнути з п'ятнадцятого поверху; далеко не кожна людина завжди відреагує на заклик голосувати за "Блок Жириновського" або погодиться вважати колготки "Omsa" кращими від Москви до Нью-Йорка; і навіть просто прослухати випуск новин або добре запам'ятати та надалі відрізняти назву певної фірми схильний не кожен. Людина звичайно оточує свою свідомість захисним бар'єром, здатним протистояти сторонньому впливу максимально забезпечувати саме узгодження діяльності, а не звичайне включення себе до планів інших людей; і сама ж людина є вартовим, що охороняє цей захисний бар'єр і контролює прохід через нього. Ефективне подолання захисного бар'єра – це саме те, що розуміється під мовним впливом у вузькому сенсі та що вивчається спеціальною дисципліною, яка має назву теорія по мовленнєвого впливу.
Розвиваючи метафору "захисного бар'єра", слід зазначити, що результат взаємодії комунікантів, залежить від надійності цього бар'єра та стійкості вартового, з одного боку, і від ефективності інструмента, що впливає на захисний бар'єр, – з іншого. Існує декілька основних способів подолання захисту. По-перше, бар'єр можна проломити, використовуючи грубу силу, а вартового при необхідності вивести з ладу – хоча б залякавши або усунувши його. По-друге, у бар'єрі можна знайти певні вразливі місця, скористатися помилкою вартового тощо. По-третє, через бар'єр, повз вартового можна непомітно "просочитися". По-четверте, можна проникнути через бар'єр відкрито, без насилля, наприклад, сказати пароль, показати пропуск, переконати вартового, що захищати бар'єр не варто, або прикинутися "своїм". Нарешті, вартового можна підкупити, запропонувавши йому якусь компенсацію за невиконання його обов’язків.
Всі ці основні випадки легко інтерпретуються у термінах ситуації мовленнєвого впливу та визначають підходи, що описують його механізми. Зокрема, перший випадок описує використання масованого повторення та емоційного тиску, що практикується у пропаганді, а також у рамках особливо інтенсивних рекламних кампаній. На виявлення вразливих місць спрямовані різні психологічні прийоми впливу на людей, сугестивні техніки, логічні пастки тощо. Офіційне подолання вразливих зон – це предмет дослідження риторики та теорії аргументації. Підкуп у рамках розглянутої метафори – це насамперед оформлення повідомлення у привабливу упаковку: естетичне задоволення служить компенсацією за готовність погодитися із запропонованими поглядами, оцінками, трактуваннями тощо. Стосовно "просочування", – саме воно традиційно становить основний інтерес для теорії мовленнєвого впливу, хоча, звичайно, границі між перерахованими підходами та відповідними дисциплінами досить відносні. Зокрема , так звані "прийоми керування людьми", що перераховуються в численних практичних посібниках, звичайно написаних психологами, по'єднують у собі різні принципи ефективного подолання захисних бар'єрів свідомості.
Той факт, що предметом теорії мовленнєвого впливу є насамперед ситуації, у яких об'єкт впливу не усвідомлює, що є таким, обумовив більшу популярність такої категорії, як мовне маніпулювання. У більшості випадків вона описує саме таку ситуацію, і не просто в цьому терміну використовується визначення "мовне", що явно вказує на вузьке розуміння, однак термін "маніпулювання" володіє однією неприємною властивістю: він сам по собі є маніпулятивним. Типова ситуація маніпуляції припускає, що маніпульовувана особа не лише не усвідомлює вплив, але до того ж завдає собі шкоду у результаті маніпуляції (а маніпулятор переслідує переважно непорядні цілі). Такий розвиток значення є зрозумілим та виправданим: якщо я не розумію, що роблю, мною можуть скористатися з метою, що зовсім не відповідають моїм власним. Однак якщо термін "маніпулювання" починає вживатися як родовий, то прихована оцінка, що ним нав'язується, призводить до свідомо негативної інтерпретації таких ситуацій, які, її не вимагають або не заслуговують. Називаючи когось умілим маніпулятором, ви не лише робите твердження про ефективність мовленнєвого впливу, здійснюваного особою, але й при цьому негативно оцінюєте його: у такому випадку слововживання, нічим не краще, за хрестоматійні приклади значеннєвих пар типу шпигун/розвідник або спізнюватися/затримуватися, які різняться лише оцінним значенням.
У захисного бар'єра є межа міцності та слабкі місця, і тому інструменти мовленнєвого (ширше, семіотичного) впливу можуть мати більшу або меншу ефективність. Результат впливу визначається більш точним знанням, по-перше, про пристрій "оборонних рубежів", що обмежують можливості впливу на особистість, а по-друге – знанням семіотичних засобів подолання захисних бар'єрів і вмінням ними користуватися. У випадку мовленнєвого впливу семіотичні засоби деталізуються як особливості будови та функціонування мови.
ОСНОВНІ СФЕРИ МОВЛЕННЄВОГО ВПЛИВУ
Існують деякі сфери життя, у яких мовленнєвий вплив, і навіть справжнє мовне маніпулювання практикуються особливо часто і відіграють дуже важливу роль.
Насамперед , варто назвати дві великих сфери, що завжди привертали до себе підвищену увагу суспільства та є детально вивченими з позицій теорії мовленнєвого впливу. Це, з одного боку, політична, а з іншого боку – рекламна комунікація. Вони, до речі, досить близькі, а в деяких своїх формах майже збігаються (у випадку політичної реклами, що багато в чому будується як комерційна; існує також і така специфічна сфера, як соціальна реклама).
Елементи мовленнєвого впливу, звичайно ж, присутні у навчанні та вихованні – що гостро переживається поборниками необмеженого розвитку людської особистості. Незрозуміло, однак, чи можна тут у принципі обійтися без впливу і навіть маніпулювання, оскільки його визначення майже збігається з уявленням про освіту та соціалізацію дитини.
Наступні дві сфери, у яких значна роль як мовленнєвого впливу, так і прикладного аналізу мовних форм, що використовуються під час спілкування, розвинені в сучасних західних суспільствах. Це, по-перше, процесуальна та судова практика конкурентного типу. Неодноразово оспіваний у літературі та у кіно зразок – це судочинство в США з його ретельно виробленою мовою та увагою до "кожного вашого слова, що [з певного моменту] може бути використане проти вас", однак подібна увага природно виникає в будь-якій судовій системі, заснованій на подібних принципах. На рубежі 19 і 20 ст. російські суди були влаштовані схожим чином – і не дивно, що у 1910 р. у Росії з'явилася та двічі перевидавалася у радянські часи книга П.С.Пороховщикова (П. Сергеича) Мистецтво мови на суді, приклади з якої можна розглядати як перлини мовного маніпулювання – наприклад, позначення грабіжників у судовій мові як лиц, нарушающих преграды и запоры, коими граждане стремятся охранить свое имущество (таке позначення непорядної дійсності безневинними словами називається евфемізмом), рани як нарушения телесной неприкосновенности або побиття як випадку, під час якого кулаку предоставлена свобода разбития физиономий.
Інша сфера інтенсивного мовленнєвого впливу з використанням особливостей мовних форм – це психотерапія, а також такий її вид, як нейролінгвістичне програмування.
Поряд з лікарською психотерапією існують її різні позалікарські форми. З одного боку, до них належить спілкування зі сповідником. З іншого боку, – великий світ народної психотерапії (магія, змови, чаклунство) У всіх формах психотерапії є досить багато загального, що відображається у спробі побудувати загальну теорію для опису всіх цих форм, що отримала назву (втім, далеко не загальноприйняте) сугестивної лінгвістики.
Очевидно також, що підвищений за ефективністю вплив на свідомість шляхом вибору мовних форм здійснюють і всі види словесних мистецтв, насамперед література. Всі вони користуються найрізноманітнішими методами мовленнєвого впливу, але володіють і власними специфічними можливостями.
Нарешті – і це дуже важливо – елементи маніпулювання властиві і нашому повсякденному спілкуванню.
ПЕРЕДУМОВИ МОВЛЕННЄВОГО ВПЛИВУ
До числа передумов мовленнєвого впливу належать наступні:
Психологічні. Людська свідомість багато в чому є вразливою для зовнішнього впливу: слабких місць у захисному бар'єрі є чимало. Свідомість є інертною, і тому можна повідомити співрозмовнику у великій кількості відомих речей щось таке, із чим він міг би і не погодитися, якби відокремив це нове від відомого. Свідомість схильна до спрощень і не любить протиріч, а тому охоче піддається на стрункий і гарний обман. Вона схильна перебільшувати роль людських намірів та дій і недооцінювати об'єктивні фактори і випадки, особливо під час оцінки тих діячів, яким людина себе протиставляє (відношення до себе зазнає зворотного викривлення – це відома із соціальної психології "фундаментальна помилка атрибуції").
Когнітивні. У людини є певна модель світу, особливості будови якої можуть використовуватися маніпулятором. Наприклад, рекламні кампанії можуть будуватися на експлуатації образа товару, послуги тощо. або ж на його свідомому зламі; у будь-якому випадку образ враховується. Прикладом тут можуть слугувати рекламні компанії турів в Іспанію (Bravo, España) і в Туреччину (Ритм життя відчуй у Туреччині) відповідно.
Логічні. Розуміння мовних висловлень пов'язане зі здійсненням логічних висновків, які можуть бути навмисно спрямовані у помилкове русло. Наприклад, добре відомі багато пророцтв Дельфійского оракула, що за легендою підштовхували до помилкових висновків. Наприклад, у вірші К.Кавафіса Строк Нерона розповідається, як оракул порадив 30-річному Нерону "страшитися сімдесятьох трьох років". Зраділий Нерон продовжив свої навіженства, а меж тим на окраїні імперії, в Іспанії, 73-річний Гальба у глибокій таємниці збирав військо, що лише через кілька місяців змусило Нерона утекти з Риму та покінчити із собою.
Соціологічні. За деяким даними, близько 85% людей – конформісти (причому ця цифра є константою соціальної вселеної, визначальна стійкість людських співтовариств; понад 15% конфліктних особин здатні підірвати суспільство, а при меншому відсотку наступає застій, що робить його вразливим для зовнішніх погроз), які просто схильні піддаватися маніпулюванню.
Комунікаційно-семіотичні. Щоб спілкування відбувалося досить гладко і не перетворювалося в боротьбу та суперечку про способи опису дійсності, на ці розходження – у тому випадку, якщо вони представляються несуттєвими для цілей спілкування – доводиться закривати очі, як це зробив капітан Врунгель із повісті А.Некрасова, коли його яхту " Беда" у пісні назвали корветом. (Вот только насчет корвета он, конечно, несколько преувеличил. Какой там корвет!.. А впрочем, это своего рода украшение речи. В песне это допускается. В рапорте, в рейсовом донесении, в грузовом акте, конечно, такая неточность неуместна, а в песне – почему же? Хоть дредноутом назови, только солиднее звучать будет.) Розходження між мовними формами мають значення лише тоді, коли це важливо для учасників діалогу, і несуттєві (варіативні), коли учасники діалогу схильні цими розходженнями нехтувати. Практично будь-яке наявне в мові формальне розходження можна зробити значущим, – і одночасно, у певних умовах, можуть ігноруватися (розглядатися як варіанти опису однієї й тої ж дійсності) навіть дуже значні розходження, наприклад, між значеннями іменників яхта та дредноут.
Структурно-семіотичні. Будь-яка семіотична система не просто позначає дійсність – вона інтерпретує її, пропонує якесь своє специфічне бачення реальності, причому та сама ситуація дійсності може бути проінтерпретована по-різному, і мовець завжди, навіть не бажаючи цього, у певній мірі нав'язує слухачеві власне тлумачення дійсності. Оскільки мова є основною семіотичною системою у цьому процесі, структурно-семіотичні передумови мовленнєвого впливу трансформуються у лінгвістичні.
Інструменти мовного впливу
Звернемося тепер до питання про те, які саме особливості структури мови можуть бути використані для ефективного подолання захисних бар'єрів свідомості при мовленнєвому впливі. Інакше кажучи, які мовні інструменти використовуються для цілей мовленнєвого впливу?
Відповідь виглядає дещо парадоксальною. З одного боку, з метою мовленнєвого впливу можуть бути утилізовані майже будь-які сторони мовної структури. З іншого боку – існує лише один інструмент мовленнєвого впливу – це використання значущого варіювання мовних структур, при якому розходження між ними (іноді дуже тонкі, а іноді досить значні) ігноруються адресатом повідомлення в рамках "комунікативного компромісу", внаслідок чого йому нав'язується одна з декількох можливих інтерпретацій навколишньої дійсності. В ідеалі – з погляду цілей мовного впливу – ця дійсність є вигідною для мовця.
РИТОРИКА. НЕЙРОЛІНГВІСТИЧНЕ ПРОГРАМУВАННЯ.
НЕЙРОЛІНГВІСТИЧНЕ ПРОГРАМУВАННЯ (НЛП, англ. Neuro-linguistic programming) – це галузь знань, що вивчає структуру суб'єктивного досвіду людей, що займається розробкою мови його опису, розкриттям механізмів і способів моделювання досвіду з метою вдосконалення і передачі виявлених моделей іншим людям. Найпершою назвою НЛП було "Метазнання ", тобто наука про те, як влаштовані наші знання і досвід. Засновниками НЛП вважають Р. Бендлера та його учня Д.Грюндера, далі наведемо їх визначення предмету НЛП та області його застосування.
Згідно Бендлера та Грюндера, НЛП – це ясна та ефективна модель людського внутрішнього досвіду та комунікації. Використовуючи принципи НЛП можливо: Описати будь-яку людську активність детальним способом, що дозволяє виконувати легко та швидко стійкі зміни цієї активності. Річард Бендлер та Джон Грюндер наводять як приклад використання НЛП такі можливості:
РИТО́РИКА – теорія красномовства; наука про ораторське мистецтво; майстерність вживання мови для передачі інформації і для інтелектуального та емоційного переконання.
Засвоєння риторики ораторами вважалося необхідною підготовкою в стародавній Греції та Римі. Найвидатніші теоретики риторики були в Греції, а практики - у Римі.
Інтелектуальні посібники, написані Арістотелем, Квінтіліаном і Цицероном, як і вся літературна критика базувалась на риторичних правилах. Арістотель розрізняв три способи переконання:
Арістотель кодифікував правила риторичного змісту під категоріями винахідливості, пристосування, і стилю.
Разом з діалектикою і граматикою, риторика складала тривіум, базову частину навчального плану у середньовічній освіті. ЇЇ правила були пристосовані до середньовічних форм, таких як проповіді і правові документи.
Риторика з напівсхоластичної науки про пишне мовлення (так її витлумачували в середньовіччі) стає наукою про ефективне спілкування у всіх можливих життєвих комунікаціях. Сприйняття риторики в такому ключі визначає необхідність риторичної освіти на всіх рівнях її здобуття. Шведський професор Хосе Луїс Рамірес, вважає риторику основою не лише освіти, а й громадянського суспільства.
Основні розділи класичної риторики
ТЕОРІЯ АРГУМЕНТАЦІЇ
Аргументація як діяльність. Аргументація – це приведення доводів з метою зміни позиції або переконань іншої сторони (аудиторії). Довід, або аргумент, одного або декількох зв'язаних між собою тверджень. Доводи призначені для підтримки тези аргументації – твердження за допомогою якого, адресант намагається переконати аудиторію, зробити її (тезу аргументації) складовою частиною переконань людей. Теорія аргументації досліджує різноманітні способи переконання аудиторії за допомогою мовленнєвого впливу. Теорія аргументації аналізує й пояснює приховані механізми "непомітного мистецтва" мовленнєвого впливу в рамках самих різних комунікативних систем – від наукових доказів до політичної пропаганди, художньої мови й торговельної реклами. Аргументація являє собою мовленнєву дію, що включає систему тверджень, призначених для виправдання або спростування якоїсь думки. Вона спрямована в першу чергу на розум людини, яка здатна, розсудивши, прийняти або відкинути цю думку. Таким чином, для аргументації характерні наступні риси:
Переконання як предмет теорії аргументації. Теорія аргументації вивчає ті різноманітні дискурсивні (розумові) прийоми, які дозволяють підсилювати або змінювати переконання аудиторії. Переконання – одна із центральних категорій людського життя й діяльності, і в той же час це складна, суперечлива, із труднощами, що піддається аналізу категорія.
Велику групу людей можна переконати в тому, що кожен з них безсмертний, і вони з радістю приймуть колективне самоспалення. Переконання вивчається багатьма науками: психологією, логікою, лінгвістикою, філософією, риторикою, теорією соціальної комунікації й ін. Особливе місце серед них займає теорія аргументації, що систематизує й узагальнююча те, що говорять про переконання інші дисципліни. Ця теорія відповідає на такі питання, як: способи обґрунтування й спростування переконань, залежність цих способів від аудиторії й обговорюваної проблеми, своєрідність обґрунтування в різних областях мислення й діяльності – від природніх і гуманітарних наук і до ідеології, пропаганди й мистецтва. Аргументи можуть приводитися не тільки в підтримку тез, що представляються дійсними, але й у підтримку свідомо неправильних або невизначених тез. Аргументовано відстоюватися можуть не тільки добро та справедливість але й те, що видасться або згодом виявиться злом.
У числі таких добре відомих прийомів – посилання на емпіричні дані, на існуючі логічні докази, на певні методологічні міркування, на традицію, що виправдала себе часом, на особливо проникливу інтуїцію або щиру віру, на здоровий глузд або на смак, на причинний зв'язок або зв'язок мети й засобу і т.д.
PAGE 1