Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Політична культура, як і культура взагалі, – явище динамічне. Новий політичний досвід, поява нових, сучасних політичних ідей, норм і моделей поведінки зумовлює постійну модифікацію політичної культури, зміну її типів.
Головною тенденцією культурного розвитку, що трансформувала світові соціальні (у тому числі культурны й політичні) цінності, є модернізація.
Модернізація (фр. modernе – новітній, сучасний) – це процес трансформації суспільства, пов'язаний зі зміною, відновленням його інститутів, а також характеру суспільних відносин. Поняття «політична модернізація» вживається стосовно країн, що здійснюють перехід від традиційного до індустріального суспільства. Теорія політичної модернізації формується в 50-х рр. ХХ ст. (основний внесок у її розвиток внесли Г. Алмонд, Дж. Пауелл,
Л. Пай, С. Хантінгтон). Тенденція до здійснення культурної й політичної модернізації впливає на суспільство, стимулюючи громадянську участь, легітимацію політичної влади, прагнення до поліпшення життєвих умов та ін. Разом з тим модернізація завжди відбивається на стабільності суспільства, його культурній та політичній систем, підриваючи традиційні основи легітимності й політичного порядку, змінюючи звичні життєві уклади, цінності й норми поведінки.
Однією з різновидів модернізації є демократизація (гр. demos – народ і kratos – влада), під якою розуміється форма зміни політичної системи, що характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного й ідеологічного плюралізму, збільшенням форм участі населення в політичному житті, децентралізацією державної влади, реалізацією принципу розподілу влади, розбудовою громадянського суспільства.
Внаслідок соціокультурної модернізації сучасні держави Західної Європи й Північної Америки стали набувати рис постіндустріального суспільства, в умовах якого всезростаюче значення набувають постматеріальні цінності: соціальна рівність, захист навколишнього середовища, культурний плюралізм. Г. Алмонд та Дж. Пауелл відзначали, що постматеріальні цінності стали джерелом виникнення нових соціальних груп (таких, як екологічні й феміністські рухи, різні асоціації із захисту суспільних інтересів).
Відродження, особливо в посттоталітарних державах, етнічності (етнічної ідентичності), розвиток місцевих, регіональних культур, безумовно, збагачує все світове співтовариство, сприяє формуванню толерантного ставлення до представників інших культур, до носіїв інших цінностей і культурних норм. Однак, з іншого боку, зіткнення з нормами і цінностями інших культур (та субкультур) може стати причиною виникнення політичних конфліктів і криз, призводити до посилення зворотних тенденцій – зростанню фундаменталізму та екстремізму.
В останні десятиліття у світі спостерігається різке зростання релігійного фундаменталізму. Назва даної течії походить від напрямку в протестантизмі, який виник перед першою світовою війною в США і відкидав будь-яку критику Біблії, був спрямований на захист «фундаментальних принципів» релігійних догм від ліберального протестантського раціоналізму. Пізніше в Європі, на Близькому Сході та в США з'являються інші фундаменталістські – іудейські та мусульманські – об'єднання, які протистоять релігійній модернізації.
У політичній сфері сьогодні найбільш радикальним є ісламський фундаменталізм – через відсутність в ісламській історії та культурі традиції відокремлення церкви від держави – ісламські фундаменталісти ставлять своїм головним завданням створення релігійних (теократичних) держав, виступаючи потужним фактором поляризації та дезінтеграції міжнародних відносин.
Національні, етнічні, мовні, релігійні розходження можуть по-різному проявлятися в різних політичних культурах. Субкультурні розходження, що систематично впливають на політичні відносини, отримали назву культурних розломів.
Згідно з теорією Г. Алмонда і Дж. Пауелла, існують поперечні та кумулятивні культурні розломи. Розломи кумулятивного характеру характеризують зіткнення людей або соціальних груп одночасно з цілої низки питань, тоді як поперечні розломи визначають протистояння груп з подібними культурними показниками тільки з одного питання. Якщо лінії розломів у країні мають кумулятивний характер (об’єднуючи, наприклад, мову, расову або етнічну приналежність, релігію та історію), особливо, при співпадінні з економічною нерівністю, то вони утворюють підґрунтя для насильства та безкомпромісної політичної боротьби. В ситуації, коли окремі соціально-культурні розходження посилюють інші, політичне напруження різко зростає, що може призводити до розгортання політичних конфронтацій.
У роки "холодної війни", глобального протистояння двох економічних і політичних систем, здавалося, що політичні конфлікти і розходження, засновані на мові, етнічності або релігії, мають відійти на другий план, або взагалі зникнути на фоні більш сучасних конфліктів між класами та ідеологіями. Та все ж, у світі після "холодної війни", особливо там, де політичні субкультури підсилюються національними і релігійними розходженнями, дані конфлікти носять усталений та загрозливий характер.
Закінчення періоду «холодної війни» означало початок принципово нову стадію розвитку міжнародних відносин. Геополітичний статус всіх територій, регіонів, держав і союзів різко змінився. У зв'язку з цим сформувалися дві принципово різні теоретичні моделі майбутнього політичного розвитку.
Перша, так звана концепція кінця історії, прогнозуючи розвиток політичних відносин і характер взаємозв'язку культури й політики в сучасному світі, стверджує, що всі форми геополітичної диференціації – культурні, національні, релігійні та інші – у найближчому майбутньому будуть остаточно переборені, настане ера єдиної загальнолюдської цивілізації, заснованої на принципах ліберальної демократії. Виникнення цієї теорії пов'язується з роботою американського вченого Ф. Фукуями "Кінець історії". Історія, на думку Фукуями, скінчиться разом з політичним протистоянням, яке надавало головний імпульс розвитку цивілізації.
Сутність іншої теоретичної моделі, навпроти, зводиться до розгляду політичної картини світу в ракурсі виділення нових геополітичних зон, здатних протистояти Заходу. Найбільш яскравим представником такого підходу є американський політолог С. Хантінгтон. За Хантінгтоном, відмова від ідеології комунізму та модернізація традиційних держав не означає автоматичне засвоєння всім людством універсальної системи західних ліберальних цінностей, а, навпроти, знову робить актуальними більш глибокі культурні шари. У сучасному світі саме культура та різні види культурної ідентифікації будуть визначати моделі згуртованості, дезінтеграції й конфлікту.
У роботі «Зіткнення цивілізацій» Хантингтон відзначає, що філософські погляди, традиції, звичаї, цінності й соціальні відносини значною мірою відрізняються в різних цивілізаціях. Процес відродження релігії в більшій частині світу підсилює ці культурні розходження. Культури змінюються, при цьому сутність їхнього впливу на політику та економічний розвиток є різною у різні історичні періоди. Але головні розходження у політичному й економічному розвитку цивілізацій полягає саме в розходженні культур.
На думку С. Хантингтона, у новому світовому порядку джерелом конфліктів стануть вже не ідеологія й не економіка, а найважливіші границі, які розділяють людство – лінії культурних розломів. Адже під впливом модернізації глобальна політика сьогодні вибудовується по-новому, відповідно до напрямку розвитку культури. Народи й країни з родинними культурами поєднуються, тоді як народи й країни з різними культурами розпадаються на частини. Об'єднання країн із спільними ідеологічними настановами й об'єднання навколо наддержав сходять зі сцени, поступаючись місцем новим союзам, які поєднуються навколо загальної культури. Культурні співтовариства змінюють блоки часів «холодної війни», а лінії розлому між цивілізаціями стають центральними лініями конфліктів у світі.
PAGE 68