Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Образ Марусі Чурай
Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, письменниця використала ті скупі історичні, а по суті, на-півлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, шо з плином часу дійшли до нас. Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Костенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю…» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала…» Ліна Костенко по-новаторськи осмислила образ легендарної народної співачки. В чому ж суть новаторського трактування образу Марусі Чурай? Насамперед у тому, що поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя й боротьби рідного народу за волю,
Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце її сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні. Маруся допомагає козакам воювати:
Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до всіх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні. А життя полюбляє демонструвати дисгармонії в оркестрі життя - зауважує Ліна Костенко - гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонансів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує замислитися над цієї істиною.
Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Це драма «нерівні душ» - поетично-максималістської (Марусі) та буденно-прозаїчної (Гриця), в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, бо «Нерівня душ - це гірше, ніж майна». Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:
Подружнє життя героїня трактує як спільність однодумців, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей у громаді. Отже, почуття обов’язку і особиста добропорядність для неї - нерозривне ціле. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. 1 це тому, що талановита дівчина виросла серед людей, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадливі’ любов до вітчизни, уболівання за щастя й процвітання народу. Добра пам’ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю.
Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Всі свої найсвітліші почуг тя вона висловлює в піснях, у яких - і про козаченьків, які за світ встали, збираючись у похід, і про свого коханого Гриця, і про того, котрий поїхав за Десну… Отже, пісня для неї - такий самий священний олтар, як і любов. Це велим стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. Але при цьому цілісність Марусі зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Вона жінка. А значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною - і з випаленою душею. І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.
(ЗА ОДНОЙМЕННИМ РОМАНОМ ЛIНИ КОСТЕНКО)
У романi Лiни Костенко змальовано трагiчну долю легендарноï народноï
спiвач ки, життєвий шлях якоï тiсно пов'язаний з всенародною драмою
- кривавою боротьбою уярмленого народу з поневолювачами. Давня легенда доносить до
нас об раз Марусi Чурай. Мелодiйнi Марусинi пiснi переконують, що ця дiвчина була
надз вичайно талановитою, а вiдома iсторiя отруєння ïï коханого говорить
про сильний характер i палкi почуття. Лiна Костенко дала нове життя цьому
легендарному образовi, i це тлумачення переконливе i привабливе.
Маруся успадкувала вiд своïх батькiв благородство, гiднiсть, чеснiсть та
душевну красу. А ще ïй дiстався спiвучий мамин голос. Вперше вона звернулася
до пiснi ма ленькою дiвчинкою, коли загинув вiд ворожоï руки ïï
батько. Маруся побачила виста влену на острах його вiдсiчену голову, i це
незглибиме горе вилилося у спiвi: "А смерть кружляє, кружляє, кружляє навколо
палi. Наносить бiлого снiгу у очi його запалi..." А остаточно дiвчина вiдкрила
душу пiснi, коли почула, як батькову славу донесла до них кобзарева дума:
Усе ввижалось: "Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же вiн рiднесенький мiй тато,
а от тепер вiн
- орлик, вiн Чурай.
Особиста драма Марусi Чурай була тiсно пов'язана iз всенародною драмою.
Во на звернулася до пiснi, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха,
яке спiткало ïï Батькiвщину. Загальнонародне болiло у ïï душi
як особисте. Їï пiснi дивува ли багатьох мiщанок, тому що, на ïхню
думку, складати ïх повиннi лише кобзарi:
Та й не сказати, - що вона спiває:
Сама собi видумує слова.
Таких дiвок на свiтi не буває.
Та й те сказати,
- що вона спiває?
Хiба для того дiвцi голова?
Героï роману по-рiзному ставляться до ïï пiсень. Однi
- захоплюються ними, iн шi
- не люблять, тому що часто вiдчувають засудження своïх вчинкiв з боку
Марусi. Таких персонажiв немало у творi. Це насамперед Райцi, Бобренчиха, Горбань
i, зви чайно ж, Вишняк та його рiдня. Чураïвнi, яка вболiває за долю
своєï землi, прикро ус вiдомлювати, що
у всiх оцих скорботах i печалях,
у всiх оцих одвiчних колотнечах
- i чураïвськi голови на палях,
i вишнякiвськi голови на плечах...
Трагедiя ïï особистостi полягала найперше у невiдповiдностi мiж
Марусиними уявленнями про честь, гiднiсть, совiсть, самопожертву в iм'я народу i
тим, що вона ба чила у своïх краянах. I тому боляче вразило дiвчину те, що
ïï коханий виявився такою ж дрiб'язковою i нешляхетною людиною: "Нерiвня
душ
- це гiрше, нiж майна". В розпачi вона приготувала для себе отруту, але
ïï випадково випив Гриць. Безневинно вона потрапила пiд суд, але не
сказала й слова на свiй захист. Вона була ошукана у своïй любовi i випалена
нею дотла.
Вiд смертi ïï врятував Iван Остряниця, який привiз унiверсал вiд Богдана
Хмель ницького про скасування вироку. Слова унiверсалу про значення народного
спiвця звучать уже не так для Марусi, як для людей, щоб вони зрозумiли, що саме
спiвець да рує ïхнiм дiянням безсмертя.
Маруся, несучи в серцi свiй бiль, вирушає на прощу до Києва. Ми бачимо очима
Чураïвни та мандрiвного дяка руйнацiю Украïни. Перед подорожуючими
сторiнка за сторiнкою гортається велика книга бiд украïнського народу. Перед
ïхнiми очима уяв но постають мученицькi смертi його ватажкiв, "подвиги" ката
Яреми Вишневецького, удовинi села, голод на Волинi та ще багато такого, про що
у селах ридма плачуть кобзарi, або такi, як ти оце, дiвчата в сумних пiснях
виспiвують життя. Ще Украïна в словi не зачата. Дай, Боже, ïй родити це
дитя!
Маруся болiсно переживала смерть коханого, причиною якоï вона вважала себе.
Проте особиста драма не закрила ïй очi на страждання народу. Їï талант
продовжував служити людям
- пiснi Марусi спiває полтавський полк, виходячи в похiд. У них ви являється
нескорений дух та моральна краса дiвчини, яка болiсно переживає за долю рiдного
краю. Тому все сказане нею за ïï непросте життя належить уже не ïй,
а народо вi, iсторiï.
|
♥ Лайк ♥ |
1 |
У своєму романі в віршах «Маруся Чурай» письменниця Ліна Костенко піднімає важливі життєві питання, серед яких збереження кращих людських якостей, добро заради інших та розуміння поганого та хорошого у оточуючому нас світі. Людина на протязі усього свого життя постійно зустрічається з різноманітними труднощами, іноді навіть з жорстокістю та підлістю не тільки сторонніх, але й досить близьких людей. І все-таки, не зважаючи на будь-які труднощі, людина повинна знову і знову підійматися, закликаючи на допомогу небачені резерви сили і стійкості. Один раз витримати випробування – це замало, а ось витримувати випробування все життя, коли треба берегти гідність та честь – такого гідна лише справжня людина.
Для того, щоб простежити, як жили герої історичного роману Л. Костенко у божевільному світі того часу, для того, щоб зрозуміти, хто з них не зрадив, не схибив собі, своєму високому призначенню бути справжньою людиною, треба перекинути своєрідний місток від сучасного до минулого.
На мій погляд, основним критерієм оцінювання людини у творі є ставлення до головної героїні твору Марусі людей під час судового процесу над дівчиною. Марусю звинувачує мити Гриця, Галя Вишняківна та Семен Горбань – люди, які ставляться до життя як до процесу збагачення. Під час суду мати Гриця спочатку навіть визиває співчуття, бо що може бути найгіршим, ніж загибель сина. Але надалі, дізнаючись зміст буття Бобренків, ми бачимо, що єдиною метою їхнього життя залишилося збагачення. Хоча її чоловік і намагається стримати жінку у зажерливості і егоїстичності, згодом він і сам стає таким же самим.
Ще один свідок, який виступає на суді проти Марусі – це Галя Вишняківна. Ця особа пихата, обмежена і самовпевнена. Вона не вміє любити, усі людські почуття для неї заміняє нестримне бажання вийти заміж. Разом з нею жорстокість до Марусі виявляє Семен Горбань, бо дуже хоче догодити своєму багатому родичеві Вишняку. Він і сам злодій, він ниций духом і обмежений, він не може зрозуміти красу та глибину душі Марусі.
Усіх цих людей поєднує ницість душ, убогість та дрібність існування. Для цих персонажів немає нічого святого, бо в житті їхньому одна єдина мета – це збагачення, збагачення будь-якою ціною. Розмірковуючи про них, досить важко назвати цих персонажів людьми, скоріш це нелюди, які втратили усе людське і забули про одвічні суспільні цінності.
А ось захищають Марусю представники козацтва, бо козацтво – це зовсім інший світ, в якому вже в той час був демократичний устрій з законами та звичаями, в основу яких покладені кращі моральні надбання народу та справжні людські взаємовідносини. Відверто і красномовно виступив на суді Іван Іскра, який щиро та без відповідно кохав Марусю. Саме він привіз документ про помилування Марусі, підписаний самим Богданом Хмельницьким. Іван добре розумів, що, стративши Марусю, кати знищать справжню красу мистецтва. А що ж буде далі? «А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?» У відповідальний момент Іскра здатний на лицарський і благородний вчинок. Він, гонець до гетьмана, боїться на своєму шляху ворожої кулі або пастки, бо йому треба довести цю справу до кінця. «Якщо я впаду, – не врятована пісня, задушена пісня в петлі захрипить». Козаку притаманне благородство, не суєтне, не силуване, не демонстроване напоказ, але неодмінне. Іван характеризується поєднанням чоловічої сили і вразливої душі. І саме в постаті Івана козаки у цьому творі виступають як справжні люди, гідні цього високого звання, саме вони протистоять нелюдам, для яких у житті немає нічого святого, окрім власного збагачення.
Звільнена Маруся після смерті матері відправляється на прощу до київської Лаври. Її подорож розореною країною і суцільне народне горе духовно відроджують дівчину. Раніше Марусі здавалося, що «нікому немає гірше в світі, як мені», але проходячи воістину пекельними колами, дівчина усвідомлює, що її особиста біда лише крапля у всенародній трагедії: «Комусь на світі гірше, як тобі». І від доторку до помноженого на мільйони горя співвітчизників душа дівчини оживає:
«Чи серце знову плакати навчилось
На цій дорозі в Київ із Лубен?»
Саме таке осмислення образу головної героїні роману надає нам у своєму творі Л. Костенко. Письменниця відображує особисту трагедію Марусі в злитті з долею всього народу і країни, та підносить її образ до висот узагальнення:
«Звитяги наші, муки і руїни
Безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
Що клекотів у наших корогвах!»
Пройшовши емоційним мостом, прокладеним письменницею, можна визначити ту межу, яка відділяє людей і нелюдів. Це:
- глибока душа.
- поняття людської моралі – чесність, добро, благородство.
- гідність людини, яка вимірюється ступенем участі її в долі страждаючого світу.
- справжня людина має своє обличчя – однакове і вночі, і вдень, у будь-яких обставинах і навіть у смерті.
Отже, історичний роман Ліни Костенко сприймається як сучасний, бо він примушує нас ще раз замислитись, якою насправді повинна бути людина, щоб земля «віддала нам своє найдорожче – сіль». Сьогодні ми самі вчились жити, завтра нашим вчителем стане саме життя, іноді важке, нестерпне. Л. Костенко стверджує, що внутрішні можливості людини безмежні, і про це треба пам’ятати, треба завжди боротися за людину в собі, за своє незаплямоване сумління, за те, щоб бути людиною, а не нелюдом.