Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Записки українського самашедшого — перший прозовий роман Ліни Костенко.
Вперше вийшов у світ у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га» в грудні 2010 року. Роман практично зразу ж став українським бестселером. Перший тираж становив 10 тисяч і вже за пів місяць був розкуплений, що встановило своєрідний рекорд для українських видань. Недостача книг на ринку призвело до появи піратських передруків книги. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч.Зміст [сховати]
1 Короткий опис
2 Сюжет
3 Анотація
4 Видання
5 Відгуки
6 Цитати з роману
7 Примітки
8 Посилання
[ред.]
Короткий опис
Перша нова книга Ліни Костенко за останні 20 років. Поетеса писала свої «записки» майже 10 років.
Видання оформлював художник Владислав Єрко. На обкладинці використано картину польського художника-неосюрреаліста Рафала Ольбінського (Manon Pelleas et Melisande).
З 17 грудня 2010 перший 10-тисячний наклад книжки почав поширюватися по Україні.[1]
За даними видавництва новий тираж з'явився в книгарнях з 18 січня 2011 року. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч. За оцінкою Івана Малковича ще десь 20 тис. було видано піратами. [2].
25 січня 2011 року у Рівному почався Всеукраїнський тур[3], в рамках якого заплановано 7 презентацій роману у деяких містах України за участю Ліни Костенко (окрім Рівного у Львові, Києві, Харкові, Кривому Розі, Острозі).
31 січня поспілкуватися з поетесою змогли читачі у Києві — у театрі ім. Івана Франка.
7 лютого відбулася зустріч та автограф-сесія у Харкові[4] — в Оперному театрі (відео).
10 лютого планувалося проведення зустрічі в Кривому Розі у Палаці молоді та студентів. 14 і 15 лютого — у Львові в Університеті ім. Івана Франка та театрі ім. М. Заньковецької, 16 лютого в Острозі — в Острозькій академії.[5]
Тур було перервано через публікацій низкою ЗМІ переказу розмови львівських письменників Віктора Неборака, Ігоря Котика та Юрія Кучерявого[6] з негативними відгуками про роман.[7]
[ред.]
Сюжет
У романі описується період президентства Кучми та Помаранчева революція. Головний герой роману, 35-річний програміст за освітою, який проте займається обслуговуванням комп'ютерів, а не програмування. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною ще під час Революції на граніті. Його батько - відомий перекладач, шістдесятник, що має нову молоду дружину та дуже інтровертованого сина, який фігурує під прізвиськом Тінейджер. Дружина головного героя - філолог, дослідник Гоголя. Син навчається в школі й товаришує з сусідом Борькою, сином «нового українця». Головний герой веде так звані «Записки», занотовуючи всі катастрофи, замахи, вбивства (наприклад, цинічне вбивство польською поліцією українця Сергія Кудрі) і скандали, про які дізнається з новин. Таким чином він намагається дати вихід своїм емоціями у скорумпованій атмосфері режиму Кучми і не скотитися до повного цинізму. Паралельно в записках знаходять своє відображення часом проблематичні стосунки головного героя зі своєю дружиною. Загальний іронічний, песимістичний, скептичний, часом знущальний тон записок під кінець кардинально міняється, коли герой переживає емоційно напружені події Помаранчевої революції.
Починаючи від назви, книга насичена ремінісценціями і прямими цитатами з Гоголя, а також з «Майстра і Маргарити» Булгакова.
[ред.]
Анотація
У видавничій анотації сказано:« Роман написано від імені 35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу.
У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. »
[ред.]
Видання
Ліна Костенко, Записки українського самашедшого. — Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010. — ISBN 978-966-7047-88-7 (Серія: Перлини сучасної літератури[8]).
Ілюстрації: Владислав Єрко (заставки)
Тип видання: тверда палітурка
Формат: 130x200 мм
Кількість сторінок: 416
[ред.]
Відгуки
Іван Малкович:« Я сподівався на подію, а з'ясувалося, що це - вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали. Сподіваюся, що це буде несподіванка для всіх »
Іван Дзюба:« "Записки українського самашедшого" – вражаюча хроніка душі інтелігента в світі абсурдів – українського і планетарного. Стаючи індивідуально пережитими, вони створюють високий емоціональний та інтелектуальний градус твору. Дуже бажано й важливо, щоб цей роман було перекладено іншими мовами, це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима »
Дмитро Дроздовський, Дзеркало Тижня:« «Записки самашедшого» — книжка сміху, яка повертає людину до життя, показуючи, що ми ще таки не мертві. »
Дмитро Дроздовський щодо назви роману:« ...у Ліни Костенко герой не божевільний. Він просто — «сАмашедший». Не «с ума сшедший», а той, що сам собі йде. Такий собі грайливо-іронічний афронт щодо тотальної суржикізації. Бо писати «божевільний» — прямо перекидати містки до Гоголя. Тим більше що витоки слова «самашедший» варто шукати не в суржику, а в народній стихії, бо слово це вживалося ще на початку ХХ століття… »
[ред.]
Цитати з роману« Коли починається смерть культури, настає культура смерті »
« Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути. (с. 197) »
« ...Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілась, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата. Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути (с. 156) »
« Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити. (с. 129) »
« Деінде журналістів стріляють, переслідують, кидають до в'язниць, а в нас тенденція більше до повішення, до шантажу, до убивства в темну, бейсбольними битами. У випадку Ґонґадзе - до відрубання голови. Так що якби який сучасний Бенвенуто Челліні, то тепер він мав би створити не Персея з мечем і головою Медузи, а бравого правоохоронця з сокирою у правій руці і головою журналіста у лівій. (с. 324) »
« Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі »
« Нашого цвіту по всіх борделях світу. (с. 120) »
« Пристрасть - це натхнення тіла, а кохання - це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей. (с. 317) »
« Схоже, що трагедії стають буднями людства. (с. 324) »
« Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.
Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан. »
« Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів. »
« Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко. »
Життя іде, як відомо, і все без коректур. Але от в Україні трапилася гучна подія, пов´язана з літературою.
Мені особисто приємно, що надбестселер в укрсучліті створено жінкою-письменницею. Сподіваюся, мені пробачать таку примітивно-гендерну радість на тлі — не чоловіків, а Старшої Сестри, що поступово, але вірно занурюється в домостроєвський іслам.
Спочатку хочу наголосити на усім відомому факті: на сьогодні роман Ліни Костенко додруковується щотижнево. На зустрічах (до їх непередбаченого припинення) сотням прихильників не вистачало місця. Отже, ця книга потрібна людям зараз.
Почнемо з назви, мабуть. Незважаючи на трохи топорну роботу, маємо поєднання двох кричущих образів: з одного боку, одразу ж згадуються «Записки сумасшедшего» Гоголя (і це начебто про божевільного героя; пригадаймо, в «Записках сумасшедшего» хворий датує один із записів «год 2000 апреля 43 числа»— це рік початку роману пані Костенко), з другого — назва наштовхує на думку про героя, який торує свій шлях самостійно. Отже, наділений певним рівнем самоусвідомлення.
(Дозволю собі невеликий ліричний відступ: що б робили митці, коли б не було Тих-Хто-Знає-Про-Що-Твір-Насправді! Отже, зараз на мені той самий блазенський білий ковпак, як у Поплавського в його кухарський програмі. І зараз я показуватиму, як готувати роман, аби було смачніше його перетравлювати.)
Як написав у «Фейсбуці» один шановний колега, на презентацію роману в Харкові прийшли не просто читачі, а «спраглі сенсу». Можна їх зрозуміти: 80-річна пані Костенко (це такий вік, яким можна стовідсотково пишатися), мастодонт української літератури, хто ж, коли не вона пояснить чому? Ну а що саме «чому» — то, мабуть, чергове питання до Найвищих Сил, у яке кожен вкладає щось своє.
Чи відповідає на нього Ліна Костенко? Чи може письменник відповідати на вічні космологічні питання, питання про сенс буття? Адже література, як слушно зауважив Селінджер, — то явище меншого світлового порядку у порівнянні з духовними текстами та одкровеннями просвітлених осіб.
Стоп.Знову мене кудись зносить. Так от, чи дає якусь нову відповідь українцеві соціальний роман Ліни Костенко? I don´t think so. Внутрішня проблематика твору — гендерна. І початок тому — перевтілення письменниці у 35-річного програмера. Соціально-політичне тут як останне фігове листячко на зніяковілому Адамі. І тоді виникає питання: рефлексії у творі — то прагнення осмислити долю нації чи страх подивитися всередину себе? Що окрім очевидного знаходиться під цими роздумами про бойовитих жінок та альфа-бета-гама-самців?
У романі, як і в усьому, що з ним пов´язане, міститься подвійне послання, свого роду даблбайнд. З одногу боку, твір Ліни Костенко неправдивий. У тому сенсі, що зображене у творі не є правдою, окрім, звичайно, фактів чотирирічної вітчизняної та світової історії. (Одне їх ретельне наведення вже віддає чимось божевільно-досконалим.) І мислення у героя зовсім не чоловіче, і зовсім не 35-річного, і зовсім не програмера. (Наприклад:«Сподіваюсь, мій син, мій хлопчик, дитя моєї любові, переросте цю фєню і виросте інтелігентною людиною. Але ж поки він виросте, України може вже й не бути. Вся розчиниться у хамстві». ?!) На жінку він звертає забагато уваги як для молодого чоловіка, на новини забагато для інтроверта, а от про свої програмерські справи думає замало. Навіть коли трапляється щось слушне у творі, то в семи випадків з восьми розумієш, що просто письменниця — мудра людина, а головний герой тут ні до чого.
Але, незважаючи на перелічене, твір дуже привабливий (це другий бік). Досконала образність — основний меседж твору — демонструє нам результат правильно дібраного слова. «Записки українського самашедшего» мають певний лікувальний шарм, який народжується, можливо, з того, що мудра письменниця називає усе своїми іменами. Саме ця прямість навертає нас до відчуття того, що ми усі маємо рацію: у цього світу щось не в нормі. Принаймні, ось і пані Костенко здається так само. Ну і по тому.
І ще важливий момент. Письменниці знадобилося практично 6 років, аби відомі події набули ознак двозначної історії та відпустилися назовні. Літературний процес як не крути нешвидкий. (А я ледь не кожного дня запитую літературопростір: де «післясмертні» твори Селінджера та переклад російською Харукі Муракамі «1Q84»?..) Цікаво, на якому етапі Ліна Костенко отримала пропозицію від видавництва?
Чи дає твір розраду? Чи дає надію, завершуючись на незабутньому місці — столичному Майдані 2004-го? На мій погляд, так. Бо «Записки сумасшедшего» у Гоголя ви пам´ятаєте чим завершуються: литтям холодної води на голову. (Щоправда, у нашому випадку це зробило життя.)
Моя старша колега якось висловила думку, що психотерапевтами мають бути найстарші у родині люди. Вони бачили життя, знають, як воно буває у яких ситуаціях, можуть дати мудру пораду. Допомагає сама їх присутність. Як Ліни Костенко в Україні серед нас.
Про роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»
Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» викликав чимало публікацій. Обминемо критику на кшталт: «роман отмечен совершенно советским по духу неумением фильтровать базар» (Юрій Володарський); також випади деяких завзятих захисників мату; авторка, мовляв, не готова «к восприятию открытого информационного пространства» – звикли хлопці хлюпати помиї з корита, от тільки навіщо ж за стіл лізти?; обійдемо і породжених бузиняччям «борців» з кумирами, котрі задля власного піару ладні облити брудом всякого, хто зажив собі слави.
Серед тих же, хто щиро захотів розібратися в романі, є виважені і розумні рецензії (наприклад, Олега Коцарева, який без зайвого пафосу аналізує психологію героя, висловлює слушні зауваження про особливості та мову твору). Однак цього не скажеш про більшість критичних відгуків – вони, на мою думку, дуже поверхові і показують скоріше не огріхи чи здобутки роману, а нерозуміння предмету критики. Причому це стосується і тих, хто гудить роман, і тих, хто його хвалить.
Які ж основні претензії критиків до роману? Ось вони: герой не програміст; герой мислить по-жіночому; герой мислить не по своєму віку, а як шістдесятник; герой картонний, а не живий.
Бачимо – практично всі претензії стосуються зображення героя, на основі чого випливає твердження, буцімто цей роман не є художньою літературою. Так говорить Юрій Кучерявий, зазначивши, що «Записки…» – це літературний провал; схоже підходить до питання і Віктор Неборак: «Але ми ж не хочемо, щоб у нас література була підміною журналістики, памфлетів чи пропаганди. Невже в Україні можлива тільки така література?» – каже він.
Очевидно, слід погодитися з тим, що для художнього твору головним таки є харизматичний герой. Але критики не завважують, що «Записки…» Ліни Костенко – це дещо інша література. Вона існує, починаючи з Івана Вишенського, афонського монаха, і до сучасних творів, як то «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Назвемо її полемічною, чи есеєм, чи ще якось – суть не зміниться. Герой для цього різновиду літератури не головне; героєм часто виступає сам автор; іноді, як це маємо в Ліни Костенко, автор – всередині свого героя. Головна особливість такої літератури – в емоційній авторській реакції на оточуючу дійсність. Тому критика «Записок…» як художньої літератури в традиційному розумінні видається не зовсім правильною. Тут треба говорити про викладену письменником суть речей, як глибоко він цю суть бачить і наскільки майстерно передає.
Ризикну використати сумнівне порівняння, але роман Ліни Костенко, як і хороший напій, має свою процедуру вживання. Щоб відчути аромат божевілля в її творі, треба перед цим перечитати «Записки сумасшедшего» Гоголя. Ці два твори мають точки дотику не лише в назві. Ліна Костенко бере за межу відліку свого роману згадуваний у Гоголя як марення божевільного 2000-й рік. Щоб передати абсурдність розгону і арешту опозиції біля пам’ятника Шевченку, вона позначає цей день гоголівським «9 мартобря». Подекуди Гоголь присутній навіть в інтонаціях («Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори»).
Знакова обставина, яка водночас об’єднує і протиставляє ці твори – низький соціальний статус героя. «Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником?», – розмірковує гоголівський Поприщін. «Я не належу до господарів життя»; «Я справді нуль, я зведений до нуля» – так каже про себе герой Ліни Костенко.
От тільки причини такого становища різні.
Поприщін, хоч скільки б прагнув, ніколи не стане генералом, тому що за рівнем розвитку, здібностями, оточенням, вихованням він приречений бути титулярним радником. Неможливість досягнути вищого, аніж тобі визначив Бог, це і є трагедія «руської душі», яку геніально вловив і так іронічно втілив у своєму творі Гоголь. Стати іспанським королем – єдиний для його героя шлях спасіння.
Ліна Костенко не чіпає підсвідомого. Її герой «зведений до нуля» не через свою природну недолугість, а навпаки: бо наділений біблейськими чеснотами – терплячістю, скромністю, чесністю, добротою і любов’ю. Такі риси, за здоровим глуздом, мали б цінуватися у суспільстві понад усе, а виходить якраз на протилежне. І коли гоголівський персонаж викликає сміх, бо вартий своєї участі, то у Ліни Костенко трагедія героя стає трагедією нації, суспільства, в якому панують божевільні моральні закони.
Чи є надія ці закони змінити? Тут доречно згадати віщу фразу письменниці: «Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна». Спробуємо таки увімкнути «дальнє» світло, як не вперед, то хоча б назад.
І. Вишенський, 16 століття: «Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки; на святих місцях лежачи, гроші збирають, із тих прибутків, що подані для Христових богомольців, дівкам своїм віна готують, синів одягають, жінок прикрашають, слуг множать, барвисті одежі справляють, приятелів збагачують, карети купують, заводять ситих і стрійно одягнених візників, – заживають розкіш поганську!»; «О земле запустіла й заросла терням безвір’я та безбожності!»; «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем’я лихеє, синове беззаконнії! …Чому далі вражаєтесь, прикладаючи беззаконня до беззаконня? Від голови і до ніг острупіли ви!»; «Чому такі нечутливі стали, одебеліли й окам’яніли серцем та помислом? Хіба не вірите, що помрете?»
М. Гоголь, 19 століття: «А вот эти все…, что юлят во все стороны и лезут ко двору и говорят, что они патриоты и то, и се: аренды, аренды хотят эти патриоты! Мать, отца, Бога продадут за деньги, честолюбцы, христопродавцы!»
Ліна Костенко, 21 століття: «Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, VIP-персони і поп-зірки – ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші – це маса, це посполите тло. …Їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них?».
То що ж попереду, якщо прислухатися до голосу історії? Безнадія: людство завжди було таким, а отже, таким і буде. І ця безнадія, якої всіма силами намагається уникнути Ліна Костенко, просочується між рядків роману. «Диктат приматів. Куди подітись людині?».
Куди подітись людині? – від цього божеволіють герої геніїв; самі ж генії шукають виходу, шукають точки опори і знаходять – кожен свою.
З тенет безнадії рветься герой «Щоденного жезлу» Євгена Пашковського. Як і Ліна Костенко, Пашковський вміє заглянути в суть речей і пришпилити цю суть, як метелика в колекції, влучним словом до свідомості читача. Їхній потік свідомості, як лава з вулкану, пливе і палить довколишнє. «Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо», – пише Ліна Костенко. Так само намагається докричатися до людей і автор «Щоденного жезлу». Врешті Є. Пашковський знаходить для себе вихід із соціальної безнадії. З такою ж несамовитістю, з якою він бичував пороки людського суспільства, письменник починає насаджувати Бога в людські душі. Однак це шлях для вибраних. Для героя Ліни Костенко він не може бути прийнятний. Герой її занадто інертний, такий собі український Манілов; можна було б його осудити за це, от тільки ловиш себе на думці: чи не моє зображення проступає зі сторінок роману? І Ліна Костенко, взявши в персонажі одного з нас, продовжує крутитися в безпросвітному вирі природних катаклізмів і соціальних маразмів.
Тематично роман зачіпає все, чим живе наше суспільство. Тут і про екологію («Бо що ж рефлектувати, що ми п’ємо, чи що ми їмо, яким повітрям дихаємо – все одно іншого в нас немає»); про молодь («П’яна компанія варнякає на балконі, порожні пляшки брязкають об асфальт», або «…ідуть зовсім ще діти, роти позатикані сигаретами, мат-перемат»); про літературу; про любов, яка холоне «в Льодовитому океані простирадл»; про бомжів – скрізь точна і пізнавана картинка для будь-якого місця України. Та це ж усім відомо! – вигукує не один критик. Як на мене, це перевага роману. Думки Ліни Костенко відображають думки і погляди цілого пласту населення, і то не найгіршого пласту. Так, як думає і відчуває авторка, думають сотні і тисячі. Іноді навіть тими ж словами. Тому справедливо буде сказати, що роман, до всього, є ще й правдивим зрізом психології покоління. А якщо визнати, що сила твору в тому, щоб увійти в резонанс з душами якомога більшої кількості людей, то треба визнати, що Ліна Костенко завдання це успішно виконала.
Та все описуване, позбавлене оптимістичного виходу («І ми, і мій батько, і всі оті борці за свободу, що життя своє віддали, – за таку Незалежність? За таку демократію?! Я відчуваю банкрутство своєї долі»), починає перетворюватися на в’язку масу, яка засмоктує, на коливання океану свідомості, яке нікуди не веде.
Все злішим стає її сарказм: «Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима. Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж»; «Градус національного пафосу вказує на гарячку»; «Пошту й телеграф не треба захоплювати – телебачення захопило все»; «Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх». «До виборів 111 днів. Красива цифра – як три гвіздки» – а ти додумуєш: у гроб Україні ті гвіздки.
Десь посередині роману Ліна Костенко робить спробу прилаштувати свого неприкаяного героя хоч в якусь гавань. Після невдалого самогубства до нього повертається любов дружини. Невловимо змінюється атмосфера самого роману. Тепер і суспільні проблеми тиснуть не так трагічно: «У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск чашок і терпкий аромат цейлонського чаю – може, це й маленьке щастя, але воно наше. Набираєшся тепла на цілий день». Може, це і є порятунок? З амбразури відбиватися легше, аніж оголеному серед поля.
Але Людина Соціальна – а саме таким постає перед нами герой «Записок…», – не може знайти притулку в особистому. «Просто у мене більше сигнальних лампочок у голові», – ставить собі діагноз герой. Все починається спочатку: «В Європі нечувані повені. В Китаї снігові бурі. …В Арктиці розколовся айсберг. Кіліманджаро тане. Співає якась пташка. Сподіваюся, це ще не соловей».
Вершина чорного від безвиході сарказму – цитування з булгаківського «Майстра і Маргарити» балу Сатани на кадри святкування річниці Незалежності – з головою Ґонґадзе в якості основного реквізиту.
Це ще один геній зі своїми божевільними виходить на сцену.
Конфлікт героїв «Майстра та Маргарити» з суспільством теж торкається не лише формальних законів, а й усієї стадної, лицемірної, показово-пуританської моралі. Булгаков не приймає ні тупого натовпу, ні тупих чиновників, які керують ним. Розуміючи безнадійність боротьби, письменник дає в покровителі своїм героям силу, хай навіть не зовсім чисту, але сильнішу за того ж таки чиновника. Якщо герої не подужають, то це легко і весело зробить Воланд. Шукаючи спасіння від «диктату приматів», письменник веде своїх героїв у божевілля як порятунок.
Вишенський тікає в монастир, Булгаков до Воланда.
Утекти з України Ліна Костенко не може. Тому мусить шукати іншого виходу. І цим виходом для героя стає пробудження нації, стає Майдан і Помаранчева революція.
Розум 2010-го року підказує, що завершити роман по справедливості слід було б так, як це зробив Гоголь, – великою гулею під носом в алжирського дея. Але Ліна Костенко не залишає лінію оборони. Вона настільки талановито передає дух Майдану, що натомість повертається віра, повертається його великий смисл, розуміння того, що він був таки недаремно. Цей фінал – реабілітація Майдану для зневірених. «Все одно, – пише Л. Костенко, – за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде». І ще: «Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. …Сторінку можна видерти. Історію – ні».
Помаранчевою революцією закінчується роман. Все по канонах: розв’язка має бути і в житті, і в літературі. Але здається мені, що поза сюжетом Ліна Костенко дає нам значно вагоміше послання. Звернемося до одної з ключових фраз роману: «А їх уже там багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла Горська і Симоненко. …І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони».
Справді, життя іде собі далі, божевілля людства продовжується – досить включити телевізор, щоб поринути в ту ж атмосферу, в яку допіру занурювала тебе з головою письменниця. Однак і в цьому божевільному світі можна не втрачати людського в собі. Дуже просто, але далеко не кожному під силу. Я не люблю, коли возвеличують тих, хто в свій час славив Леніна-Сталіна і комуністичну партію, а сьогодні з таким же ентузіазмом і натхненням гудить минуле і восхваляє неньку-Україну. Не люблю письменника, який іде на зговір із українофобською владою, хоч якими б патріотичними вивертами цей зговір обставлявся. Такі «патріоти» гірші за ворога, бо вони віднімають надію. Але коли мені кажуть, що інакше не можна, що митець мусить шукати компромісу, аби мати можливість творити свої шедеври, я згадую Ліну Костенко і відповідаю: ІНАКШЕ МОЖНА.