Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
7 клас
3.Тепер звернемося до зовнішньої діяльності Володимира. До його князюваннявідноситься перше зіткнення Русі з західними слов'янськими державами іостаточне підпорядкування російському князеві племен, що жили на схід відвеликого водного шляху. Олег наклав данину на радимичів, Святослав - нав'ятичів, але чи не всі галузі цих племен прийшли в залежність від російськогокнязя, або, що всього ймовірніше, ці більше віддалені від Дніпра племенаскористалися відходом Святослава в Болгарію, малоліттям, а потімусобиці синів його й перестали платити данину в Київ. Як би там небуло, під 981 роком зустрічаємо у літописця звістка про похід на в'ятичів,які були переможені й обкладені такою же даниною, яку раніше платили Святославу, - ясна указаяіе, що після Святослава вони перестали платитиданину. На наступний рік в'ятичі Зарате знову і знову були переможені. Таж доля спіткала і радимичів у 986 році: літописець говорить, що в цьомуроку Володимир пішов на радимичів, а перед собою послав воєводу прозвання Вовчий Хвіст; цей воєвода зустрів радимичів на річці Піщаний і переміг їх;отчого, додає літописець, русь сміється над радимичами, кажучи: «Піщанцивовча хвоста бігають ». Крім зазначених походів на найближчі слов'янськіплемена, згадуються ще війни із чужими народами: з ятвягами; літописецьговорить, що Володимир ходив на ятвягів, переміг і взяв землю їх, алеостанні слова зовсім не означають скорення країни: ятвягів важко булопідкорити за один раз, і нащадки Володимира повинні були вести постійну,завзяту, багатовікову боротьбу з цими дикунами. У скандинавських сагахзустрічаємо звістку, що один з норманських вихідців, що перебував у дружині Володимира, приходив від імені цього князя збирати данина з жителів Естонії;незважаючи на те що сага змішує обличчя й роки, звістку про естонської данини,як анітрошки не суперечить обставинам, може бути прийнято, алене можна вирішити, коли росіяни з Новгорода вперше наклали цю данину, при Володимира чи, тобто при Добрині, або раніше. Зустрічаємо в літописах звісткипро війни Володимира з болгарами, з якими - дунайськими або волзькими --на це різні списки літописів дають суперечливі відповіді; ймовірно, булипоходи і до тих і до іншим і після перемішані по однаковості народногоімені. Під 987 роком знаходимо звістку про перший похід Володимира на болгар;у найдавніших списках літопису не згадано, на яких саме, в іншихдодано, що на низових, або волзьких, у зводі ж Татіщева йдеться продунайських і сербів. Як би там не було, для нас важливі подробиці переказупро цей похід, занесені в літопис. Володимир пішов на болгар з дядеюсвоїм Добринею у човнах, а торки йшли на конях берегом; з цього видно, щорусь воліла човна коням і що кінноту в князівському війську становилиприкордонні степові народом, про які тепер в перший раз зустрічаємозвістку і які потім постійно є в залежності абонапівзалежного від руських князів. Болгари були переможені, але Добриня,оглянувши бранців, сказав Володимирові: «Такі не будуть нам давати данини: вонивсі в чоботях, прийдіть, шукати лапотніков ». У цих словах переказу виразивсястолітній досвід. Російські князі встигли накласти данина, привести в залежністьтільки ті племена слов'янські й фінські, які жили в простотіпервісного побуту, розрізнені, бідні, що виражається назвоюлапотніков; з народів ж більш освічених, що складали більш міцнігромадські тіла, багатих промисловості, не вдалося скорити жодного:у свіжій пам'яті був невдалий похід Святослава в Болгарію. У переказі бачимознову важливе значення Добрині, який дає пораду про припинення війни, і Володимир слухається; обидва народи дали клятву: "Тоді тільки ми порушимо мир,коли камінь почне плавати, а хміль тонути ». Під 994 і 997 рокамизгадуються вдалі походи на болгар: у перший раз не сказано на яких, подругий означена саме волзькі. Ми не будемо відкидати звісток про новийпохід на болгар дунайських, якщо приймемо в міркування звістки візантійцівпро допомогу проти болгар, яку зробив Володимир родинному дворуконстантинопольському. Важливо також звістка про торговельний договір з болгарамиволзькими в 1006 році. Володимир на їхнє прохання дозволив їм торгувати по Оціі Волзі, давши їм для цього печатки, російські купці з печатками від посадниківсвоїх також могли вільно їздити в болгарські міста; але болгарським купцямдозволено було торгувати тільки з купцями по містах, а не їздити по селахі не торгувати з тіунами, вірники, огнищани і смердів.
При Мечислава починаються перші ворожі зіткнення Русі з Польшею:під 981 роком літописець наш говорить, що Володимир ходив до ляхів і зайнявміста їх - Перемишль, Червен та інші. Але завоюванням Червенських містсправа не скінчилася на заході; літописець згадує в 992 році ще про похід Володимира на хорватів, а по деяких списках у цей час Володимир воював з Мечиславом (польським королем) «за багато противності його» і отримав над нимблискучу перемогу за Віслою;При сина Мечислава Болеславі Хороброму було укладено мир, скріпленийдодатково родинним союзом: дочка Болеслава була видана заміж за Святополка.При князі київському Володимира (978-1015) відбувається подіявидатногозначення, що визначило подальший шлях розвитку Русі - прийняттяхристиянства. Релігійна реформа, круто змінила життя багатьох людей,була підготовлена предшедствующім розвитком руських земель і викликана дожиття політичними причинами. Однак твердження, що Володимиркерувався виключно розумінням державної користіхристиянства невірно. Очевидно, що без глибокого переосмисленнявласного життя, без щирої звернення до православ'я Володимир не змігб діяти так послідовно і рішуче, спонукаючи, примушуючи дохрещенню жителів величезної язичницької держави.
8 клас
1. . Слово “козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі - Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 - 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.
Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:
─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;
─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод та ін;
─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.
Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.
До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої
соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.
9 клас
1. Москвофільство оформилося в течію суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині 60-х років XIX ст., коли його ідеї сприйняло вище греко-католицьке духівництво. Відтоді воно опанувало більшістю священиків Галичини, до яких приєдналися деякі українські чиновники й частина інтелігенції. Москвофіли орієнтувалися на московський царизм, отримували за це значну підтримку від російських державних установ, у тому числі й грошову.
У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду, яку називали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. та єдиним представником усіх західноукраїнців.
Опираючись на щедру матеріальну підтримку, москвофіли створили потужну видавничу базу, яка складалася з кількох газет і журналів, науково-літературних збірників. У поглядах на український народ вони стали на позиції великодержавного російського шовінізму, стверджуючи, що окремого українського народу не було й немає. Є лише українське відгалуження «руського» народу.
Цей же «єдиний руський», або «панруський», народ з єдиною «панруською» мовою і культурою живе на неозорих просторах від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру.
У своєму москвофільстві галицькі діячі заходили значно далі, аніж чехи, серби, болгари. Якщо лідери останніх розглядали свої народи окремими слов'янськими народами, спорідненими як із росіянами, так і з іншими слов'янськими народами, то москвофіли ладні були навіть відмовитися від власної самобутності й насправді втопити український народ, його культуру в морі російського шовінізму.
У таємно фінансованій російським урядом газеті «Слово» москвофіли в 1866 р. відмовляли своєму народові в можливості самостійного існування: «Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».
Відмовляючи українському народу в праві на самостійне існування, вони заперечували й необхідність розвитку української літературної мови. Москвофіли затято відмовлялися від визначеного «Руською трійцею» шляху розвитку до високого літературного рівня місцевого діалекту. Вони називали його «мовою чабанів та свинопасів». Натомість намагалися витворити так зване «язичіє» — суміш церковнослов'янської мови з домішками польської, російської та української мов.
Історичний факт. Москвофіли були такими затятими противниками української мови, що навіть вітали в 1876 р. горезвісний Емський указ про заборону будь-яких публікацій нею.
Послуговуючись штучним «язичієм», москвофіли започаткували видання серії дешевих популярних книжок для селян. Вони розгорнули активну боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості. Це, звичайно, мало важливе значення для підвищення культурного й освітнього рівня простого люду. Однак разом із загальнокультурними цінностями вони закладали у свідомість українців ідеї, які спотворювали їхню національну свідомість і шкодили їхнім інтересам. Зрештою, москвофільство в руках російського уряду перетворилося на засіб боротьби проти українського національного руху.
2. Подібно до «старих русинів», що стали москвофілами, багато молодих західних українців теж звертали свої погляди на схід, але не в бік могутньої Російської імперії. їх насамперед цікавили постаті Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Це були молоді інтелігенти — учителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Найпомітнішими серед них стали Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич та ін. Вони продовжували традиції «Руської трійці» і наполягали на тому, що українці — окремий самобутній слов'янський народ (звідси й пішла їхня назва 226 «народовці»), який проживає на просторах від Кавказу до Карпат. Найкращим засобом його самовираження є народна мова. Тому головним національним питанням для народовців були українська мова та література.
Таке вузьке розуміння національного життя не привертало уваги народовців о інших важливих проблем українського народу, залишало їх осторонь політичного життя. За своїм спрямуванням та засобами захисту національної справи, народовці уподібнювалися українофілам-громадівцям, які діяли в підросійській Україні. Спільність із ними проявилася і в ставленні до народного одягу. Щоб відрізнятися від поляків, які носили конфедератки, народовці одягалися : народний або козацький одяг, носили високі шапки.
Народовці, на відміну від москвофілів, не мали фінансової підтримки від російської влади. Майже всі українські культурно-освітні заклади та преса перебували в руках москвофілів. Тому народовцям доводилося розпочинати свою діяльність з нуля. Вони заснували кілька таємних громад на зразок Київської, втаємничувати свою діяльність народовцям доводилося насамперед через москвофілів, які забороняли семінаристам та іншим підконтрольним групам молоді вступати до народовських громад.
Протягом 60-х років XIX ст. у Львові народовці видавали часописи «Вечорниці» (популяризував твори Т. Шевченка), «Мета» (поширював знання серед світської інтелігенції), «Нива» та «Русалка» (публікували новілітературні вори). Через нестачу коштів ці видання існували всього 1-3 роки.
Чотирнадцять років, за матеріальної підтримки наддніпрянців, виходив у світ часопис «Правда». У ньому часто публікували свої твори автори зі Східної України, тому це видання перетворилося на всеукраїнську трибуну для українських діячів.
Згодом народовці розширили коло культурницьких питань. Вони збирали бібліотеки, передплачували газети, робили огляди художньої та історичної літератури, публікували їх у своїх газетах, засновували хори, організовували вечірки та концерти.
Водночас народовці розробляли українську граматику й словники. Яскравим різновидом їхньої діяльності став український театр, заснований у Львові в 1864 р. Він швидко запозичив наддніпрянський репертуар і став дійовим засобом поглиблення національної самосвідомості українців.
Створення товариств народовців. Запровадження в 1860 р. в Австрійській імперії ряду конституційних прав і свобод дало змогу народовцям створювали й офіційні товариства. У 1861 р. у Львові розпочало роботу товариство клуб «Руська бесіда». Воно відкрило свої філії в усіх великих містах Галичині. Клуби товариства влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, сонцерти, святкування роковин Т. Шевченка, зустрічі з гостями з Наддніпрянщини.