Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 5. Політична свідомість і політична культура
1. Політична свідомість як суспільне явище
Однією з важливих характеристик політичного життя суспільства є таке складне і неоднозначне поняття як політична свідомість.
Політична свідомість — форма суспільної свідомості, яка відтворює політичне буття суспільно неоднорідного суспільства, важлива складова частина суспільно-державного життя.
Вона виникла у відповідь на реальну соціальну потребу — обґрунтування природи держави і державної влади.
Отже, політична свідомість є сукупність поглядів і настанов, які характеризують ставлення людей до держави, партій, громадських організацій, об'єднань, товариств, політичних цінностей і цілей розвитку. Вона є відображенням реалій буття і рівня розвитку продуктивних сил, особливостей політичної структури, системи суспільних відносин, рівня освіти і культури.
Основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, розумові операції, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів.
Але слід чітко розуміти, що політична свідомість не є пасивним відображенням політичного буття. Вона здатна:
а) бути попереду практики, прогнозувати й моделювати політичні процеси;
б) впливати на політичне життя суспільства, а через нього — на його економічні, духовні, соціальні, конфесійні, культурні відносини;
в) визначати напрям політичної діяльності політичних партій, громадських організацій, об'єднань, соціальних груп, політичних лідерів і особистостей.
Політична свідомість — явище суперечливе, бо вона, відображаючи політичне буття, може випереджати його, відставати від нього, відповідати йому. Лише аналіз суперечностей політичної свідомості дозволяє виявити вади суспільного організму, тобто в управлінні суспільством важливо проводити не тільки економічний, статистичний аналіз суспільного життя, а й вивчати, глибоко, об'єктивно досліджувати стан політичної свідомості.
Політологія розглядає політичну свідомість як багато структурне і багаторівневе явище. Залежно від її суб'єкта розрізняють:
— політичну свідомість суспільства;
- політичну свідомість соціальної групи (класу, прошарку, нації, конфесії тощо);
— політичну свідомість особистості.
При гносеологічному підході політична свідомість виступає на емпіричному, буденному, теоретичному, науковому й ідеологічному рівнях.
Емпірична політична свідомість безпосередньо фіксує практичний досвід політичного суб'єкта. її часто ототожнюють з буденною свідомістю. Але це різні поняття. Буденна свідомість не є емпіричною, бо в її зміст входять окремі ідеологічні й теоретичні елементи. Буденна політична свідомість відтворює сукупність ідей, уявлень, які виникають безпосередньо з буденної практики тієї чи іншої соціальної групи (без глибокого теоретичного узагальнення).
Емпірична і буденна свідомість відображає поверхневі процеси, без глибокого їх аналізу. Вона характеризується такими рисами, як почуття, настрій, емоція.
В культурі дістають відображення спосіб людського буття, набутий досвід, традиції, цінності та механізм їх реалізації.
Явище культури вивчають такі науки, як історія, археологія, етнографія, соціологія, естетика, етика, політологія. Про культуру дізнаємося, вивчаючи економіку, право, релігію, мораль, побут людей. Звичайно, ці науки розкривають різні аспекти культури.
Вважається, що вперше термін культура ввів у обіг римський мислитель, політичний діяч Цицерон (106—43 pp. до н.е.). В ній він вбачав, з одного боку, діяльність з перетворення природи на благо людини, з іншого — засіб удосконалення духовних сил людини і її розвиток.
Г. Гегель у праці "Феноменологія духу" вказував, що культура — це "царство духу"; людина від народження до зрілості формується шляхом діяльності перетворення даної їй суспільством культури в її внутрішній світ. Отже, багатство духовного світу людини визначається рівнем освоєння нею культури. А відсутність культури, моральних законів — це відсутність толерантності, терпимості, заперечення плюралізму, претензії на істину в останній інстанції.
Поняття "культура" включає в себе сукупність матеріальних і духовних цінностей, процес їх виробництва, способи діяльності людини з виробництва цих цінностей тощо.
Духовна культура несе в собі досвід минулих поколінь, орієнтує особистість у системі історичних координат світової цивілізації, допомагає людині виробити свою позицію, робить її інтелектуально збагаченою. Використовуючи набуті знання як загальнолюдські цінності, люди в процесі практичної діяльності відкривали все нові і нові закони, крок за кроком йдучи до істини, розумного освоєння природи, регулюючи суспільне життя.
Польський соціолог Ян Щепанський вказує на такі аспекти впливу духовної культури на суспільно-політичне життя суспільства:
а) соціалізація (політична) і формування індивіда;
б) створення системи цінностей;
в) еталони дій, поведінки, вчинків;
г) створення моделей інститутів і соціальних систем.
Ми будуємо демократичне суспільство, а демократія — це особлива культура ставлення до суспільного життя, яка грунтується на визнанні фундаментальної гідності людської особи. Відсутність демократичних передумов у нашій країні не могла не відбитися на рівні культури. Як зауважив свого часу І. Кант, це не тільки відсутність традицій, політичної культури, але і послаблення "морального закону всередині нас".
Термін "політична культура" було введено в науковий обіг в процесі історичного розвитку суспільства, у зв'язку із виділенням політики в самостійну сферу людського життя. Він вживався давно, але не прямо.
У науковий обіг термін "політична культура " ввів видатний німецький мислитель епохи Відродження Йоганн Гердер (1744—1803), а відповідне поняття в політологію — американські політологи Г. Алмонд і С. Верба, Вони у праці "Культура громадянина" вказують на три рівні політичної культури — пізнавальний, орієнтаційний і оціночної орієнтації.
Які ж за змістом і обсягом необхідні знання для формування політичної культури? Це, насамперед, знання про внутрішню і зовнішню політику держави, знання існуючих політичних відносин, подій і явищ у політичному житті суспільства, знання Конституції, законів, норм, принципів, ідей, що лежать в основі управління всіма сферами суспільного життя тощо.
Політична культура має свої ознаки. Серед них:
— відображення класових, соціально-групових, національних інтересів на основі пріоритету політичних інтересів;
— інформаційний аспект (сукупність знань, поглядів);
— ціннісний аспект (перетворення політичних знань в переконання);
— поведінково-правовий аспект (участь громадян у суспільно-політичному житті згідно з відповідними нормами);
— нормативний аспект (матеріалізація політичних ідей в нормах, традиціях, інститутах).
Серед елементів політичної культури особистості виділяють: політичні погляди, інтереси, принципи, ідеали, цінності, орієнтації, активність, почуття, переконання тощо.
Отже, політична культура — це система об'єктивних знань про суспільство; поглядів, переконань і духовних цінностей; принципів і засобів політичної діяльності з врахуванням історичного досвіду.
Політична культура для своєї реалізації наділена певними функціями. Саме з їх допомогою вона стає реально відчутною, зрозумілою і практично значущою.
Найважливішими функціями політичної культури є:
1. Політичне забезпечення реалізації суспільних, соціально-групових, національних інтересів.
2. Засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах держави, соціальних груп, націй.
3. Нормативно-регулююча.
4. Виховна. Формування і прищеплення політичної свідомості, вміння осмислювати одержані знання.
5. Комунікативна. Передача політичної культури через політичні традиції, стереотипи свідомості і поведінки.
6. Пізнавальна. Озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності в сфері політики.
7. Прогностична.
Типи політичної культури:
1. Патріархальний тип (парохіальна чи місцева культура), для якого характерні: відсутність інтересу громадян до політичного життя і" власне, інформації про політику; сліпе підпорядкування населення владі; у таких суспільствах відсутні спеціалізовані політичні ролі, основні актори (вожді, шамани тощо) реалізують одночасно політичні, економічні і релігійні функції; не відокремлюються одна від одної політичні, економічні, релігійні орієнтації населення та інші.
2. Підданський тип, для якого характерні: наявність у громадян інформації про політичне життя, але відсутність у них прагнення до активної участі; визнання особливого авторитету влади, шанобливе чи негативне ставлення до неї; орієнтація на пануючі офіційні цінності та норми, відсутність самостійного осмислення цих цінностей.
3. Партисипаторний тип (активістська культура, культура участі), для якого характерні: інтерес громадян до політики й активна участь індивідів у політичному житті; участь у політиці висока незалежно від позитивного чи негативного ставлення громадян до політичної системи; високий ступінь функціональної диференціації — різні сфери суспільного життя відносно автономні, а підсистеми досить розвинені і розгалужені (зокрема політична підсистема).
Формування, відтворення і розвиток політичної культури здійснюються через засвоєння і підтримку людьми її норм, взірців і стандартів поведінки, традицій. Засвоєння людиною вимог статутної і ролевої поведінки, культурних цінностей і орієнтирів, які сприяють формуванню у неї (людини) певних якостей і властивостей та дозволяють адаптуватися у даній політичній системі, називають політичною соціалізацією.
Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.
Проблемі політичної адаптації людини — сприйняття нею традицій і цінностей — приділяли підвищену увагу ще у 20-х роках минулого століття (особливо адаптації етнічних груп у великих містах). Класична теорія політичної соціалізації була розроблена чиказькими вченими під керівництвом Д. Істона, вона трактувала соціалізацію як процес навчання людини спеціальним ролям, що їх необхідно виконувати у сфері політики. Більшість вчених, які підтримували цю теорію (Л. Коен, Р. Ліптон,Т. Парсонс), природно, акценту вали увагу на взаємозв'язку людини із політичною системою та її інститутами.
Інший авторитетний напрям у політичній науці (Ю. IV бермас, Н. Луман) розглядав політичну соціалізацію як акультурацію (тобто засвоєння людиною нових для себе цінностей), висуваючи, таким чином, на перший план внутрішньо особистісні, психологічні механізми формування політичної свідомості і поведінки людини. Вчені, які працювали у напрямку психоаналізу (Е. Еріксои, Е. Фромм, Г. Тард), головну увагу приділяли дослідженню несвідомої мотивації політичної діяльності (формам політичного протесту, контр-культурної поведінки), пояснюючи політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень.
Сучасна теорія політичної соціалізації пройшла в своєму розвитку три основних етапи:
Перший етап (1950—60-ті pp.) У рамках біхевіористської парадигми, що переважала в політичній науці в 50—60-х pp., процес політичної соціалізації інтерпретувався як вплив політичного середовища на особистість шляхом передачі визначених моделей поведінки через систему організованих суспільних інститутів і цінностей.
В цей період розробляється концепція "стійкості дитячих і юнацьких уявлень про політику", в рамках якої були сформульовані такі головні теоретичні припущення: по-перше, уявлення про політику, засвоєні в дитячий період, згодом залишаються незмінними, і, по-друге, уявлення, настанови, засвоєні у дитячому віці, мають більш істотний вплив у порівнянні з більш пізніми орієнтаціями. Саме ці положення згодом піддавалися найбільш серйозній критиці.
Другий етап (1970 — початок 80-х pp.). У цей період процес політичної соціалізації розглядається як "вертикальна" передача системи цінностей і моделей сприйняття політичної реальності від політичного режиму до особистості. А гіпотеза про визначальну роль сім'ї в процесі соціалізації була піддана критиці і переосмисленню (зокрема, вчені Р. Найемі і Б. Собешек у 1977 р. у порівняльному дослідженні впливу на соціалізацію родини, школи, однолітків, медіа і політичних подій з'ясували, що вплив родини є не настільки вирішальним, а зв'язок між політичними орієнтаціями батьків і дітей дуже слабкий).
Третій етап (з середини 1980-х pp.)- Пов'язується з процесами політико-економічної та соціокультурної трансформації в країнах колишнього соціалістичного табору, громадяни яких із середини 80-х років намагаються з тим чи іншим ступенем успішності впровадити зовсім нову для них, ліберально-демократичну систему цінностей. Це змусило дослідників переглянути тезу про незмінність і стійкість дитячих і юнацьких уявлень про політику. Тому в останні десятиріччя XX ст. у теорії політичної соціалізації також відбулися зміни і перегляд багатьох положень, що стосуються пояснення механізмів, агентів і результатів процесу політичної соціалізації.
У 1990-і роки частково "реабілітували" гіпотезу про вирішальний вплив сім'ї на формування політичних установок. Учені встановили, що тверда дисципліна в дитинстві впливає на формування агресивності в дорослому віці і на перекручування в процесах сприйняття соціальної інформації; а високий рівень покарань у дитинстві пов'язуватиметься у дорослому віці з деякими соціальними й політичними установками, зокрема з підтриманням у судочинстві такої міри покарання, як страта, мілітаризмом і політичним консерватизмом.
Розробляється концепція "відкритості до змін протягом всього життя", яка протиставляється концепції "стійкості дитячих і юнацьких уявлень про політику". Відповідно до цієї концепції, політичні позиції можуть з рівною часткою імовірності змінюватися протягом усього життя і політичні орієнтації людей відбивають той період соціалізації, що переживає людина в даний момент, займаючи визначену позицію в соціумі і політичній системі, членом якої є.
Незважаючи на різні підходи, більшість вчених все ж таки сходяться на тому, що важливішими функціями політичної соціалізації є досягнення особою вміння орієнтуватися у політичному просторі і виконувати там відповідні владні функції. У цьому розумінні політична соціалізація подається ніби двоєдиним процесом: з одного боку, вона фіксує засвоєння особою певних норм, цінностей, ролей тощо, а з іншого — демонструє, як особа вибірково засвоює ці традиції і уявлення, закріплюючи їх у тих чи інших формах політичної поведінки і впливу на владу. Із цього, у свою чергу, випливає, що контроль за ходом політичної соціалізації вирішальною мірою обмежується внутрішніми переконаннями і віруваннями людини.
Політичні цінності, традиції, взірці поведінки та інші елементи політичної культури засвоюються людиною безперервно, і процес цей може бути обмежений тільки тривалістю її життя.
Набір політичних знань, вмінь і навичок людини, насамперед, залежить від її суб'єктивного стану і виконуваних ролей в політиці (лідер чи звичайний виборець), а також від діяльності основних агентів політичної соціалізації: сім'ї, системи освіти, політичних інститутів, релігійних і громадських об'єднань, засобів масової інформації. Дії цих факторів і визначають різні етапи політичної соціалізації — первинний і вторинний етап.
Первинна політична соціалізація характеризує первинне (зазвичай із трьох—п'яти років) сприйняття людиною політичних категорій, які поступово формують у неї вибірково-індивідуальне ставлення до явищ політичного життя. На думку американських вчених Д. Істона і І. Дениса, тут необхідно розрізняти чотири аспекти процесу соціалізації: безпосереднє "сприйняття" дитиною політичного життя, інформацію про яке вона черпає в оцінках батьків; "персоналізацію" політики, в ході якої виокремлюються ті чи інші постаті, котрі належать до сфери влади (наприклад, президент, поліцейський, вчитель тощо); "ідеалізацію" цих політичних образів, тобто утворення на їх основі певного емоційного ставлення до політики; "інституціалізацію" утримання властивостей, які свідчать про ускладнення політичної картинки світу дитини. Тобто на первинному етапі людині доводиться адаптуватися до політичної системи і норм культури.
Вторинна (продовжена) політична соціалізація характеризує той етап діяльності людини, коли вона засвоїла прийоми переробки інформації і здійснення ролей, здатна протистояти груповому тиску і виразити свою здатність до індивідуального перегляду ідеологічних позицій, переоцінки культурних норм і традицій. Таким чином, головну роль тут відіграє так звана зворотна соціалізація, само корекція людиною своїх цінностей, ідеологічних вартостей.
Політологи виділяють типи політичної соціалізації. До них відносять:
— гармонічний тип політичної соціалізації, який відображає нормальні психологічні взаємодії людини та інститутів влади, раціональне і з повагою ставлення індивіда до правопорядку, держави;
— гегемоністський тип, який характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім "своєї";
— плюралістичний тип, який засвідчує визнання людиною рівноправності з іншими громадянами;
— конфліктний тип, який формується на основі міжнародної боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів.
Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Значний безпосередній вплив на політичну соціалізацію особи справляють політичні інститути та засоби масової інформації.
В сучасній Україні відбувається процес переходу від одного типу і виду політичної культури до іншого. Цей процес хвилеподібний, точиться боротьба традицій, звичаїв, норм. При цьому слід розуміти, що рух до демократичної правової держави не передбачає відразу і становлення нової демократичної культури. Це суперечливий процес.
Особливо актуальне питання сьогодення в Україні — проблеми політичного діалогу та політичних дискусій. Трагедія в тому, що тривалий час у нас прищеплювали класово-нігілістичне ставлення до культури. Те, що називалося соціалістичною культурою, насправді нею не було. Це був пропагандистський механізм, утворений на базі спотвореної, вульгарної ідеології. Джерелом політичної культури вважалася пролетарська культура, а оскільки чистої безпосередньої такої культури не було і не могло бути, то це виявилося певним чином узаконеним безкультур'ям.
Необхідно пам'ятати, що нетерпимість і культура — явища не сумісні. Культура виражається насамперед у терпимості. Культура — це розуміння неабсолютності своїх знань. Чим людина культурніша в широкому розумінні, тим менше вона переконана у своїх знаннях, тим чутливіша до чужої думки, філософії, поглядів. Важливе місце має політичний діалог представників суспільно-політичних течій з різною ідеологією. Розглядаючи проблеми формування політичної культури в Україні на сучасному етапі, треба мати на увазі, що тоталітарна культура сама по собі не розпадеться. Вона має своїх носіїв серед політичних діячів (хоча би представників колишньої партійної державної номенклатури), свою базу в існуючих старих економічних структурах, свою опору в догматичних політичних стереотипах. Тому потрібна творча робота, спрямована на створення і утвердження демократичної політичної культури, яка б передбачала:
— визначення змісту і шляхів та способів державотворення;
— утвердження в суспільстві, у політичній діяльності орієнтацій на повагу до людини як найвищої цінності, підвищення дієвості інститутів, що забезпечують реалізацію цієї цінності;
— орієнтацію не тільки на державу, а й на громадянське суспільство, створення передумов для верховенства права й закону;
— утвердження у політичних відносинах толерантності, політичного плюралізму;
— широке використання зарубіжного досвіду у формуванні політичної культури, зокрема у справі досягнення громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, способів розв'язання різних конфліктів, організації електорального процесу, функціонування урядових і неурядових організацій.
Сучасні процеси формування демократичної політичної культури є складовою частиною національного відродження України. Існує взаємозв'язок між зростанням національної та історичної свідомості і політичної культури народу.
Отже, політична культура відображає досягнутий рівень впровадження культури в політичну діяльність і політичну свідомість, в культуру суспільства і особи. Рівень політичної культури має важливе значення на кожному історичному етапі розвитку будь-якого суспільства.