Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 2. Політична система
1. Політика як індивідуальна діяльність і як суспільна система.
2. Політика відкрита і закрита.
3. Структура політичної системи західного типу.
4. Структура політичної системи східного типу.
5. Внесок Конфуція і Макіавеллі у політичну науку.
Питання для самостійного вивчення: Влада та вплив. Політична влада. Державна влада, її ефективність та легітимність. Владні засоби та види панування.
Проблемні питання теми №2 (на вибір):
1. (а)Наскільки політика як індивідуальна діяльність є моральною (чесною і справедливою) в Україні і (б)наскільки важливо, щоби вона була моральною? (в)Яка боротьба за владу не є політикою?
2. (а)Які основні методи досягнення влади існують у закритій політиці? (б)Назвіть приклади, в яких країнах і в які часи існувала закрита політика. (в)Поясніть, чи наявні в Україні три основні ознаки відкритої політики і наведіть приклади наявності чи відсутності у нас цих ознак.
3. (а)Із чого видно, що політика є системою і в чому виявляється криза системи? (б)В чому переваги та недоліки західної політичної системи? (в)Чим західна свобода вибору відрізняється від можливостей і поведінки людей на Сході?
4. (а)Дайте приклади творчої самостійності, колективізму і сили традицій у наших студентів? (б)В чому виявляється патерналізм у наших студентів? (в)Чим боротьба в нашій політиці відрізняється від конкуренції і які ви знаєте приклади такої боротьби?
5. (а)Завдяки чому віками існує і не розвалюється централізована політична структура, в якій влада центру необмежена і хибні розпорядження мали би призвести до катастрофи? (б)Чи наявні в сучасній Україні якісь із трьох основних рис даної структури? (в)В чому переваги такої структури?
6. (а)Чим створена Конфуцієм система бюрократичної регламентації відрізняється від інструкцій для службовців у нашій країні? (б)Як і чому конфуцієві правила зменшують можливості для зловживання владою? (в)Які вигоди не отримує управління нашою країною, не використовуючи ідеологію?
7. (а)Яку вигоду дає країні протистояння політичних сил і яка умова потрібна для отримання цієї вигоди, за ідеєю Н.Макіавеллі? (б)Якими методами має користуватись державний діяч і чому? (в)Чого слід добиватись державному діячу, щоби бути видатним?
Політологія вивчає політику, це її предмет і це зрозуміло із самої назви даної науки. А політика, як багатьом відомо, - це «брудна», нерідко жорстока і завжди прибуткова справа, якою займаються люди, охочі до почестей та влади. Звичайно, це твердження не є визначенням політики, але із нього потрібно виходити, щоб вивчати її науково, а отже, без ілюзій. Порядна людина здебільшого не хоче займатись політикою, але це не означає, що вона не повинна займатись політологією. Політика буває огидною лише тому, що люди дозволяють керувати собою методами найпростішого обману і дивляться на владу по-дитячому, знизу вгору. Вивчення політології корисне саме тому, що розвіює ілюзії, котрих багато як у байдужих до політики людей, так і у палких прибічників якоїсь партії або навіть у державних діячів.
Але що ж таке політика? Існує безліч визначень і, мабуть, кожне з них певною мірою справедливе. Тому виберемо якесь одне і спробуємо зрозуміти. Політика – це (1) сфера суспільного життя, пов’язана з індивідуальною та колективною боротьбою за владу, її утриманням та використанням. Тобто це одна із рівнозначних, в цілому, систем суспільного організму, поряд із економікою, соціальною, культурною сферою, сферою особистого життя тощо. І ті, хто вважає її злом, привносять зайві емоції в дане питання. Влада – це не вигадка гнобителів. Без лідерства і керівництва не зрушить з місця жодна справа, а вести за собою та ще й досягати результату може далеко не кожен. Отже, питання лише в тому, щоб «нагору» піднімались справді найефективніші лідери. А це означає, що боротьба за владу має відбуватись не як завгодно, а в рамках сталої системи правил, що забезпечить чесне змагання і відбір претендентів.
Однак за якою ознакою їх відбирати? Над цим питанням люблять замислюватись філософи та інші «мирні жителі» у вільний від основної роботи час. Адже відомо, що у питаннях лікування, управління та виховання геть усі вважають себе знавцями. А дарма. Правда у тому, що над цим питанням узагалі не варто замислюватись. Будь-яка політична система сама «знає», якого роду люди мають в ній підніматись. І таку систему неможливо збудувати за якимось планом або перебудувати на свій смак, адже незмінним завжди залишається її матеріал – люди з їх національним характером, ставленням до влади та манерою поведінки. Систему можна хіба що зруйнувати у надмірних спробах її покращити, - і тоді вона стане більш примітивною та жорстокою. Натомість її можна й потрібно «зрозуміти» і використовувати таким способом, для якого вона найбільше придатна. Отже, немає політичних систем, які були б від природи «добрими» чи «поганими», але є такі, що використовуються не повністю, не належним чином, – і тому викликають незадоволення.
Робимо висновок, що зрозуміти, пізнати політичну систему - і є основним завданням політології. А також висновок, що політика – це (2) соціальна система, яка надає певний спосіб, механізм реалізації інтересів вагомих суспільних сил у процесі прийняття загальнодержавних рішень. І складається політика саме із сталої системи правил, - усвідомлюваних і записаних або й неусвідомлюваних і існуючих у вигляді традицій та навичок, – а ці правила (завдяки їх загальновизнаності у стабільній політичній системі) категорично визначають, яким способом, в яку чергу і в якому обсязі кожна суспільна сила може добитись прийняття потрібних їй політичних рішень. Сьогодні в нашій країні подібна система правил політичної гри вочевидь дещо понівечена, спрощена і вульгаризована, навіть у порівнянні із попереднім історичним етапом. Але це не означає, що її немає і що наша політика – безсистемна.
Таким чином, ми бачимо, що для визначення політики недостатньо віднести до неї ту частину життя, яка бодай частково зачіпає функціонування державної влади (як це було сформульовано в першому варіанті визначення). Тим більше, що в багатьох політично нерозвинутих країнах практично всі сфери життя – і економіка, і спорт, і освіта, і інші – тісно пов’язані із владою, тобто, з одного боку вона їх прискіпливо контролює і регламентує, а з іншого – і вони без її допомоги існувати не здатні, бо в умовах відсутності твердого порядку жодного серйозного питання неможливо вирішити без офіційного втручання та зв’язків «нагорі». Інакше кажучи, «політикою» тут є все, навіть спортивні матчі або естрадні концерти, – тоді як в демократичних країнах політика – це значно більш вузька сфера життя, яка жодною мірою не стосується всіх інших сфер, за винятком якихось надзвичайних ситуацій, коли без прийняття політичного рішення неможливо розв’язати суперечку в економіці або, скажімо, у спорті.
Також недостатньо сказати, що політика – це боротьба за владу, оскільки війна на знищення в політичних «джунглях» не є політикою, це – дополітичний стан, анархія. Політика – це гра за правилами в рамках сталої системи традицій і процедур, партій і організацій, яка надає кожному її учаснику можливість реалізувати свої інтереси без руйнівних для суспільства акцій і в тому обсязі, що відповідає його суспільній вазі, або досягати більшого соціального статусу і владних можливостей. Власне, це і є зміст другого визначення політики, що має вважатись основним у поясненні даного явища.
Отже, політика виникає всюди, де є управління великими, багатоскладовими спільнотами, якщо в цьому управлінні довший час зберігається стабільний, всіма визнаний порядок, - тобто складається система політичної гри, або «політична система». Проте політика буває різною, зокрема, можна виділити два, принципово відмінні види. Історично перший вид називається «закритою політикою». Ця назва склалася в політичному вжитку на Заході по відношенню до політики недемократичних країн і є скоріше виразом дещо зверхньої оцінки, аніж науковим терміном. Але ми цілком можемо нею користуватись, оскільки важливіше наповнити її конкретним змістом, ніж сперечатись щодо термінів.
«Закрита політика» – це явище переважно феодального суспільства, яке на Заході точно вкладається в рамки Середньовіччя, а в інших регіонах (зокрема і у нас) триває – в модифікованому, звичайно, вигляді – набагато довше. Видатний державний діяч, прем’єр-міністр Англії У.Черчилль свого часу вельми влучно зауважив: «Політична боротьба в СРСР нагадує бійку бульдогів під килимом – ззовні нічого не помітно, але раз по раз виносять трупи». Це і є закрита політика – коли правляча кліка не дозволяє нікому «виносити сміття з хати», тобто оприлюднювати щонайменші її недоліки і прорахунки і, взагалі, відкрито боротись за неї, створюючи вигляд показної єдності. А з іншого боку, потай ця боротьба не лише має місце, але й точиться безперервно, жорстоко і підло, у вигляді особистих інтриг та «підсиджувань» проти усіх можливих суперників або міжкланових «придворних воєн», про що, власне, і згадував Черчилль.
Закриту політику не слід вважати породженням радянської номенклатурної еліти, а тим більше – проявом тоталітаризму, як це роблять політологи Заходу; вона притаманна всім феодальним, а сьогодні – так званим «східним» суспільствам, себто тим, що не належать до європейсько-американської, «атлантичної» цивілізації. У цій політиці і справді виграє той, хто найкраще обдурить, ошукає всіх інших (зуміє всіх «кинути», як сьогодні кажуть), а програє той, хто хоч раз комусь повірить. Тут у ціні мистецтво «надувати щоки» і створювати враження, уміння здаватись «крутим» для підлеглих і водночас безпечним для своїх керівників і використовувати як тих, так і інших.
І не треба думати, що так могло бути лише у нас. Наприклад, майбутній папа римський Сікст V тринадцять років прикидався хворим, і не дарма: обрали його на цю посаду лише тому, що головні претенденти були впевнені у його близькій кончині, до настання якої вони встигли б визначитись між собою. Однак уже на другий день після обрання він вийшов на люди здоровий і червонощокий і правив іще довго й безжалісно, переживши багатьох своїх конкурентів. З останніми, до речі, інший його колега – Олександр VI – справлявся ще простіше: він легко дряпав їх перснем, в якому містився знаменитий винахід його родини – «отрута Борджіа», – і більше не мав клопоту.
Так буває завжди там, де вся влада сконцентрована в руках однієї людини, від якої залежать усі і без дозволу якої нічого зробити неможливо. Це називається автократією, або самодержавством, якщо таке правління існує багато століть і вже перетворилось на усталену політичну систему. Якщо ж воно стало результатом індивідуальних зусиль окремого володаря, а тому існує доти, поки він утримує свою безроздільну владу, то це називається авторитарним режимом і є своєрідним рецидивом автократії в суспільних умовах, що вже достатньо змінились.
При автократії, як і за авторитарного режиму, боротьба «у верхах» фактично йде не за владу, а за прихильність володаря. Це, так би мовити, «кишенькова», придворна боротьба, котру Олександр Македонський з висоти своїх військових звершень називав «мишачою вознею» і яка, проте, є не тільки брутальним вираженням найгірших людських якостей, але й необхідним, функціональним проявом відповідної політичної системи, що приносить користь усьому суспільству, – так само, як будь-яка безжалісність у природі сприяє зміцненню екологічного балансу у цій системі, хоча й здається негуманною.
Проте і відкрита політика не є більш моральною або благородною, – вона просто більш регламентована, тобто базується на свідомо сформульованих, писаних правилах-законах, і це якраз тому, що відбувається прилюдно, з широким оповіщенням про її хід. Саме на цю гласність і розраховані демонстративні заяви і дії політиків, які й пальцем не поворухнуть, якщо про це не стане відомо публіці. Отже, ознаками відкритої політики є: (1) публічність політиків і їх дій (тобто вміння справляти враження на публіку); (2) прозорість політичних рішень (тобто зрозумілість, хто, як і для чого прийняв конкретне рішення, що є результатом не тільки доступу мас до інформації, але й розповсюдження пояснень і коментарів); (3) структурованість політичних сил (тобто чітке, послідовне і «несором’язливе» розмежування партій та політиків за ідеологією, політичною програмою та економічною стратегією).
Власне, і закрита політика ведеться за правилами, але ці правила – неписані. Проте вони всім очевидні, тому що визначені сталою суспільною традицією. Скажімо, в Україні є традиція керівників ставити на підпорядковані посади «своїх» людей і «не видавати» їх, навіть якщо вони в чомусь завинили. Є традиція підлеглих не боротись із своїм керівником, навіть якщо він не правий, а натомість допомагати йому, коли він попросить, – без будь-яких умов чи вимог, у розрахунку лише на його прихильність. І ці правила-традиції виконуються не через страх перед законами, а тому що люди «не зрозуміють» порушника і всі, не зговорюючись, будуть проти нього.
Звичайно, традиції існують і в країнах із відкритою політикою (наприклад, у США, Англії, Німеччині), але це традиції безумовного виконання законів або певної поведінки у рамках закону. Тобто закон (писані правила) відіграє тут вирішальну роль, а тому ця система може обійтись і без традицій. Тоді як в країнах із закритою політикою закон хоч і існує, але часто ігнорується, бо він і пишеться непродумано, і виконувати його ніхто не вміє, а от без традицій тут обійтись неможливо, адже ця система базується саме на них. Таким чином, і відкрита, і закрита політика – це суспільні системи, зі своїми недоліками і перевагами, жодна з яких не є, безумовно, кращою.
Відтак варто розібратись, що таке політична система. Як можна зрозуміти із сказаного вище, політична система – це такий стан організації суспільства і держави, коли їх функціонування не залежить від моральних або інтелектуальних якостей керівників, оскільки ні окремо, ні разом вони не здатні змінити цю систему. Політики можуть бути поганими чи добрими, щирими чи підлими, а система залишається тією ж самою, попри всі їх бажання: ті самі методи управління (бо лише вони дають ефект), те саме ставлення до влади тощо. Взагалі, система – як у природі, так і в суспільстві – це те, що неможливо змінити насильно, тому що будь-яка система має здатність до автоматичного відновлення зламаних механізмів і до відтворення себе у нових формах, пристосованих до наявних обставин.
Автократична система Росії (а разом з нею і України) існувала багато століть у князівський, царський та імператорський періоди; потім, адаптувавшись до революційних гасел, вона цілком відтворилась у СРСР, а тепер процвітає у «демократичних» пострадянських країнах. Як кажуть французи, чим більше все змінюється, тим більше все залишається таким самим. Але це аж ніяк не привід для песимізму. Стабільність системи – це, так би мовити, механізм «fool-proof», тобто захисту від людської дурості, котрий підтримує досягнутий рівень розумності влади незалежно від того, які люди до неї приходять.
Система може змінитись лише за власними законами і лише тоді, коли ніхто з нею не бореться, не намагається її зламати і змінити, адже це відразу вмикає в ній механізм самозахисту і пригнічує механізм саморозвитку (напруження сил відсічі подавляє її творчі сили та схильності). Реформувати будь-яку систему потрібно плавно й терпляче, без радикалізму та насильства. Тобто справжні зміни, прогрес у системі завжди відбувається шляхом еволюції і ніколи – шляхом революції: для розвитку системи її потрібно доповнювати, а не ламати. А тому ознакою розвитку системи є все більша її диференціація, розгалуження – при збереженні рівня її стабільності.
Постає питання: завдяки чому система є такою відпорною до змін? Відповідь проста: завдяки будові. Будові, в якій елементи так добре прилаштовані і підтримують одне одного, що система в цілому виявляється набагато міцнішою та стійкішою, ніж сума цих якостей у всіх її елементів. Розглянемо це на такому прикладі: якщо ставити цегли стовпчиком, зміщуючи кожну нову в один бік, то на якійсь із них ця крива будівля почне хилитись. Але якщо тепер цю нестійку конструкцію підперти точно такою ж, яка, проте, хилиться в протилежний бік, і скріпити між собою їх верхні цегли, то виникне нова система – арка, міцність якої буде не тільки більшою, ніж у двох її описаних частин, але й не меншою, ніж у суцільної стіни подібного до неї масштабу. І це при тому, що на стіну знадобилось би набагато більше цегли, а отже, арка як система більш високого рівня організації отримала додаткову міцність завдяки своїй будові.
Будова системи називається її структурою, яка складається із необхідного числа елементів (тобто функціональних частин – таких, що не тільки підтримують одне одного, але й допомагають здійснювати основну функцію системи) і відповідного їх розташування та взаємозв’язаності. Ця замкнута, цілісна схема зв’язків, що забезпечує найбільш корисну дію всіх елементів і визначає висоту організованості системи і називають її структурою.
Політична система складається із чотирьох основних елементів: держави, політичних партій, громадських організацій та народу. Зазначимо, що в підручниках з політології може бути й більш довгий перелік елементів, а крім того, і так званих підсистем: організаційну (що складається із названих елементів), інституційну (закони і традиції, що визначають, як ведуть себе ці елементи), культурну (політичну свідомість та ментальність народу) та комунікаційну (взаємовідносини між усіма залученими до політики суб’єктами). Однак цей перелік здебілбшого описує одну і ту ж систему з різних боків, а не виявляє її структуру. А от щоб пояснити структуру системи, потрібно ще визначити, як названі чотири елементи зв’язані між собою і підтримують одне одного в реалізації основної функції системи, якою є політичне забезпечення існування і розвитку суспільства.
Структура політичної системи буває двох основних типів: централізована і децентралізована. Перша характерна для політичної системи східного типу, в якій переважає закрита політика, а друга – для політичної системи західного типу, в якій переважає політика відкрита. Остання система виникла в історії порівняно недавно й остаточно сформувалась приблизно у XIX столітті на території Західної Європи та Північної Америки під назвою демократії та ринкового суспільства. У той же час перша система має декількатисячолітню історію і поширена серед усіх інших країн світу (які географічно належать не лише до Сходу, але й мають однаковий тип політичної системи). Ця східна система набула здебільшого негативних назв – самодержавство, деспотія, імперія, але тільки тому, що сприймалась очима західних спостерігачів, які з подивом бачили ігнорування законів та особисту несвободу і не помічали переваг цієї системи, а тому нагороджували її лише негативними епітетами. Це осудження було виразно емоційним і ненауковим, але воно стало домінуючим стереотипом сприйняття навіть у політичній науці і досі заважає правильно зрозуміти особливості східної політичної системи.
Почнемо із західної політичної системи, яка є дещо простішою для розуміння. ЇЇ структура, як було сказано, децентралізована, тобто політичні рішення в ній приймаються не тільки на вершині владної піраміди (як у східній системі), а кожним керівником самостійно. Причому його рішення цілком повноважне, оскільки забезпечене правом розпоряджатись усіма необхідними для нього фінансовими та кадровими ресурсами, а крім того, жодні вищі посадовці не можуть скасувати його рішення, навіть якщо вважають його хибним. Натомість вони можуть його звільнити і, напевне, це зроблять, якщо він невдало розпорядиться своїми безроздільними повноваженнями. Тобто він відповідає кінцевим результатом своєї діяльності і лише цим обмежене своєрідне «самодержавство» кожного, навіть найменшого керівника.
Проте самодержавством це все-таки назвати не можна, адже і його право приймати рішення, і право інших на його звільнення, і взагалі будь-яке повноваження будь-якої влади обмежене в цій системі правом, тобто системою законів, що неухильно виконуються, а виконуються, власне, тому, що встановлюють досить рівні для всіх «правила гри», конкретно формулюють межі дозволеного та приписують реальні санкції за їх порушення. Таким чином, кожен керівник, як і кожен підлеглий, у будь-якій ситуації – хоч у суспільному житті, хоч у особистому – має свободу вибору і прийняття рішень, в яку ніхто не втручається, але яка обмежена писаним правом (законами та правилами), що не дозволяє їй перетворитись на сваволю.
Крім того, людина сама себе обмежує розрахунком можливих наслідків своїх дій, за які вона неминуче буде відповідати за тими самими правилами. Причому жодних поступок або поблажливості в застосуванні покарань вона в цій системі не дочекається і ніколи не очікує. Ось чому їй доводиться розраховувати лише на власні сили та здібності. Це з точки зору наших, слов’янських, традицій трохи безжалісно, але справедливо, і саме це називається індивідуалізмом. Індивідуалізм у стосунках і поведінці (зокрема і щодо влади) є першою системною якістю Західної цивілізації. Причому в суспільному житті цей індивідуалізм має такий важливий вияв, як змагальність, бажання випередити всіх, досягти особистого успіху, тобто свого роду спортивний азарт, що застосовується і в економічній сфері, і в політичній, і в усіх інших.
Цей азарт і енергія змагальності додають структурі західної політичної системи такий важливий компонент, як конкуренція, тобто боротьба за правилами і між рівними суперниками (власне, правила і роблять суперництво рівним). Саме конкуренція створює рушійну силу цієї системи, яка призводить до прогресу в економіці, в політиці, в спорті, і навіть в особистому житті. Підсумовуючи, можна сказати, що дана структура має вигляд розгалужуваної донизу сукупності зв’язків, у кожному вузлі якої зосереджена цілком самостійна влада щодо ресурсів і завдань свого рівня, але немає влади над ресурсами своїх підлеглих, тобто у жодного керівника не зосереджується надмірна, всезагальна влада, що і називається децентралізацією (а також – розподілом влад).
Але це тільки опис схеми зв’язків. Слід також сказати про якість цих зв’язків: вони двосторонні, тобто не тільки керівник може нав’язувати свою волю підлеглим, але й вони можуть вимагати від нього виконання його обов’язків (відповідно до закону) і невтручання в їх права (тобто в їх частку влади). Варто також додати про якість самих елементів системи, кожен із яких не лише має право на автономність рішень, але має і потрібний для цього індивідуалістичний характер, і навички самостійної розумової роботи тощо. Нарешті, рушійною силою розвитку описаної системи є конкуренція, яка почасти є проявом тієї ж індивідуалістичної якості її елементів, але в першу чергу це прояв головної якості системи в цілому, якості, що робить цей набір елементів системою.
Таким чином, західна система (і не тільки політична), крім того, що має децентралізовану структуру, базується на таких системних якостях як індивідуалізм, право (система законів і правил) та конкуренція. В історії Західної цивілізації винахід закону приписують спартанцю Лікургу та афінянину Драконту, причому суворість їх приписів навіть ввійшла до прислів’я («драконівські закони» – по імені другого з них, у якого майже за всі злочини передбачалась одна кара – смерть). Але суворість цих законів була, як це завжди буває, ознакою їх неефективності. Адже закони потрібно не лише вигадати, а й добитись їх виконання. А для цього закони потрібно не вигадувати, а формулювати в них реально існуючі та визнані більшістю правила і традиції. Тоді їх буде неважко виконувати, порушників буде небагато, і жорсткі покарання не знадобляться.
Саме таким чином писані правила були сформульовані в VI столітті до н.е. китайським мудрецем Кун-цзи, більш відомим на прізвище Конфуцій, якого і варто вважати першим творцем правової системи. Найбільша його заслуга в тому, що він (і його послідовники) скрупульозно обміркував та записав правила для чиновників, які передбачали всі можливі ситуації в їх управлінській роботі і визначали, що треба робити в кожному конкретному випадку. Ця детальність прописування інструкцій і водночас всеохопність системи бюрократичної регламентації не залишала ніяких можливостей для прийняття довільних, а тим більше свавільних рішень для зловживань владою і для корупції.
Проте він розумів, що одних законів недостатньо для чесної роботи тих, у кого в руках влада і гроші. Тому він розробив, говорячи сучасною мовою, ідеологію, що вселяла в людей віру у святість названих правил і презирство до тих, хто їх порушує. Ця ідеологія перетворилась на справжню релігію, яка існує й досі. За минулі з того часу дві з половиною тисячі років Китай пережив чимало складних моментів, але чесність та дисциплінованість його чиновників завжди були вищими, ніж в інших країнах, у тому числі – європейських. І це досягнення ще більше вражає, якщо врахувати факт існування в Китаї політичної системи східного типу, для якої корупція та свавілля чиновників є майже органічною властивістю, як смужки для зебри.
Мабуть, нам важко уявити, що чиновники можуть бути чесними і що «виною» цьому будуть якісь прозаїчні правила. Річ у тім, що відомі нам правила написані так розпливчасто й абстрактно, що їх завжди можна обійти або навпаки, пристосувати до чого захочеш («прав той, у кого більше прав», «закон – що дишло: куди повернув, туди і вийшло»). Але це якраз протилежність тому, що можна називати законом, і тому, що написав Конфуцій. Наприклад, якщо в інструкції щодо приймання іспитів зазначені такі критерії, як «глибокі знання», «самостійність висвітлення» та «повнота відповіді», то оцінка повністю залежить від бажання екзаменатора. А це відкриває простір для хабарів, «блату» і т.д.
Метод створення правил Конфуцієм полягав у формулюванні точних і конкретних критеріїв. Наприклад, у тій самій інструкції має бути записано, що для повної відповіді на питання про внесок Конфуція у політологію студент повинен сказати про (1)писані правила для чиновників, що регламентують всі можливі ситуації в їх роботі; (2)ідеологію, що висвячує ці правила в суспільній свідомості; (3)значення цієї морально-правової системи для зниження корупції та підвищення дисципліни управлінців; (4)особливості його методу створення правил; а також на прикладі пояснити, (5)як і чому ці правила зменшують можливості для зловживання владою.
І в цьому прикладі пояснити, що якби наші інструкції щодо приймання іспитів писались для кожної навчальної дисципліни окремо та містили точний перелік питань із повним планом потрібної відповіді, пункти якого обов’язково формулювали конкретні тези (а не абстрактно-глобальні побажання типу «політичні погляди Конфуція», під якими можна розуміти все, що забажається екзаменатору), то студент принаймні міг би доводити – перед комісією чи навіть у суді – що оцінку йому занизили, адже він виклав чотири із п’яти пунктів, а отримав лише «задовільно». Відтак, неможливість для викладача занизити оцінку (адже відповіді студента фіксувались би на папері або іншими засобами) виключала б вимагання хабарів, а щоб записані в правилах вимоги не були свідомо завищеними й абсурдно-недосяжними, за цим слідкувала б відповідна комісія ректорату та студентського самоврядування.
Звичайно, і після цього залишалась би можливість небезкорисливо завищити студенту оцінку «на його прохання», адже сам він із цим боротись не буде. Однак із цим уже мали б боротись інші студенти, для чого, по-перше, слід продумати у цих же правилах процедуру, що передбачає неприпустимість приймання іспитів віч-на-віч із студентом. А по-друге, потрібно стимулювати конкуренцію між студентами, наприклад, тим, що вони ранжирувались би за результатами складання іспитів і відповідно до свого рангу отримували певні пільги при поселенні у гуртожиток, розподілі путівок та відряджень і, звичайно, при нарахуванні премій чи переведенні із платного навчання на бюджетне.
Очевидно, що для впровадження в життя такої системи правил остання мала б охоплювати всі рівні управління та служби навчального закладу, а це означало б тисячі і тисячі інструкцій. Для такої копіткої та старанної роботи знадобились би справді китайська працелюбність та наполегливість, і це ще раз показує вагомість заслуг Конфуція – як перед теорією (а ця ідея через дві з половиною тисячі років була винайдена знову в Німеччині під назвою «правової держави»), так і практикою державного будівництва. Принаймні в нашій країні ми про це й досі можемо лише мріяти, адже наші закони не систематизовані, суперечать один одному, не доповнені чітко прописаними інструкціями, не дають рівних «правил гри» і ніяк не узгоджуються із реальністю, а тому часто змінюються і не поважаються, а отже, не є справді правом.
Що ж стосується конкуренції, то механізми даної системної якості західного суспільства першим і цілком вдало змалював італійський політичний діяч та мислитель XV століття Нікколо Макіавеллі. Йому належить насправді важлива думка про необхідність протиборства політичних сил і особливо про те, що це має бути не боротьба на знищення або придушення однієї сили іншою, а взаємне протистояння – непоступливе, але конструктивне. Це якраз те, чого бракує політичній боротьбі в Україні: у нас якщо борються, то не жаліють нічого, в тому числі і національних інтересів, аби зашкодити ворогу, а якщо миряться, то для «своїх» знов-таки нічого не шкода. Тому конкурувати у нас якось не виходить.
Однак Макіавеллі пояснив і те, як добитися описаного ним ідеального стану: в цій боротьбі потрібно досягти балансу сил, їх динамічної рівноваги, при якій жодна сила не може домінувати (і тому повинна знаходити компроміс), але може і буде контролювати дії іншої, не дозволяючи їй зловживати владою або навіть добросовісно помилятись. Цей стан і був згодом названий терміном «конкуренція» і саме в цьому стані – ні самовідданої дружби, ні нещадної боротьби, а лише послідовне відстоювання своїх інтересів – і полягає справжня конкуренція (яку у нас на практиці не вміють відрізнити від війни).
А досягнута рівність сил, у свою чергу, якщо вона тримається певний проміжок часу, змушує конкуруючі сторони шукати компромісу і домовлятись щодо правил співіснування і боротьби за владу. Так і з’являється «боротьба за правилами» та схильність діяти правовими методами, а отже, – і потреба у законі. Додамо, що Макіавеллі писав про необхідність протистояння «низів» та «верхів», народу та влади, і це дійсно найголовніша, вузлова точка прикладання сил у політичній системі. Більше того, він вивів закономірність політичної динаміки у цій точці: якщо в даному протистоянні зберігається рівновага, то в країні можлива й необхідна демократія, а якщо цей баланс порушений на користь однієї із сторін, то потрібна і неминуча диктатура, завдання якої – відновити порушену рівновагу та порядок, що грунтуються на справедливості та дієвості правил.
Дійсно, якщо в політиці переважають «верхи», тобто вони монополізують владу і роблять усе, що хочуть, не лишаючи «низам» можливості добитися справедливості легальним шляхом, то рано чи пізно вони будуть зметені якоюсь революцією (на зразок «помаранчевої» в Україні 2004 року), – звісно, якщо до її вибуху кінець свавіллю не покладе диктатура, що примусить «верхи» рахуватися із законом. Проте якщо революція відбудеться і вся необмеженість влади перейде до неорганізованої стихії «низів», то їх свавілля буде нічим не краще, аніж зажерливість еліти, а тому рано чи пізно всі хором будуть волати про «тверду руку» диктатора, що наведе порядок. Як бачимо, обидві крайнощі згубні і мусять завершитись диктатурою, яка і повинна зупинити розхитування політичного балансу.
Цей висновок доволі сумний і прикрий, особливо для тих, хто вважає головною ознакою диктатури – ріки крові. Однак останнє зовсім не є обов’язковим: звичайно, влада в цій ситуації має вводити драконівські закони та неухильно карати їх порушників, інакше дисципліну не відновити; але якщо закони сформульовані розумно і точно (згадаймо Конфуція), то покаранню не потрібно бути жорстоким, – важливіше, щоб винуватий не міг його уникнути. Інакше кажучи, важливіше, щоб влада ефективно досягала поставленої мети, а методи цього їй буде диктувати практика. І жодним із методів неприпустимо нехтувати чи відкидати з ідеологічних або моральних міркувань, адже єдине, чого ніколи не вибачають владі, це – неефективності, а за методи «переможців не судять».
Власне, це і є суть макіавеллівського підходу до політики, який ще називають «макіавеллізмом»: володар не повинен обмежувати себе в засобах, відмовляючись, наприклад, від жорстокості та обману через їх аморальність і негуманність, але використовувати будь-які засоби він має з однією метою – зміцнення та розвитку держави. Іншими словами, володар має бути ефективним управлінцем, а тому тільки державна користь може бути для нього критерієм вибору його методів. Сьогодні цар Петро I в Росії є незаперечним героєм і взірцем, і ніхто вже не згадує, що за його правління населення країни поменшало на 20%! Згодом аналогічно покращаться й оцінки ролі І.Сталіна.
Проте навіть і нині, якщо спитати, якого саме володаря воліють маси: чесного, котрий в підсумку нічого не доб’ється, чи підлого, але ефективного в управлінні, – то відповідь більшості буде на користь останнього. А мрії про чесного та ефективного політика треба залишити відірваним від життя філософам та ідеологічно засліпленим бабусям. Нікколо Макіавеллі можна вважати засновником наукового підходу до політики, оскільки він перший зважився прийняти політику такою, як вона є, і визнати, що є вона «брудною справою», в якій перемагають найбільш підступні та цинічні, – адже їх ніщо не стримує. А тому політику не можна вершити «чистими руками», такі вже умови цієї гри, і хто не хоче їм підкорятись, той просто програє.
Слово «макіавеллізм» стало синонімом політики цинічної та аморальної, а самого мислителя вважають теоретиком і натхненником такої політики, не помічаючи, що виникла вона за кілька тисячоліть до нього і надихати на неї будь-кого зайве. А ось що такими брудними методами можна і слід досягати блага для держави та народу, і в цьому поєднанні жодного протиріччя немає, адже брудною є сама природа влади і використовувати її потрібно такою, як вона є, – це дійсно було його відкриттям, яке, на жаль, так сповна і не оцінили. От і панують досі ілюзії в поглядах на політику, причому навіть у тих, хто нею займається. А мати ілюзії та робити через це помилки – неприпустима розкіш для політиків: вони можуть творити будь-які злочини, поки забезпечують успіх держави, але поразки не будуть для них виправдані жодними цнотами. Як казав Наполеону великий Талейран: «Це гірше, ніж злочин, це – помилка!»
Завершуючи розгляд політичної системи західного типу, наголосимо, що подібно до того, як право – це не лише закон і законослухняність, а цілісна система ефективної регуляції поведінки, так і конкуренція – це всеохоплююча система взаємодії усіх і в усіх сферах. Стосовно політики це означає, що тут ніхто нікому нічого не пробачає, а при найменшій нагоді намагається випередити й посісти місце іншого, яким би другом він йому не був. Щоправда, робиться це в межах правил, писаних і неписаних. Ось чому американські чи німецькі політики за будь-якої конкуренції не поставлять під сумнів необхідність демократії та національні інтереси, не захочуть зганьбити себе діями чи обіцянками, яких не соромляться політики в Україні, і не стануть добивати суперника, що програв і відступив (адже колись і вони опиняться в такому ж стані).
І все це тому, що конкуренція – це ще й система традицій (неписаних правил), нехтування якими викличе загальну ворожість до порушника. А відтак у цій політичній системі конкурують між собою органи трьох влад, що в сумі складають перший її елемент – державу. Тим самим вони роблять неможливим як зосередження влади, так і грубі помилки вищих осіб. Аналогічно конкурують між собою партії – опозиційні та провладні, що не дозволяє останнім «почивати на лаврах». Нарешті, партії, відстоюючи інтереси держави, конкурують із громадськими організаціями, що піклуються про інтереси народу, і в цій боротьбі обидві сторони знаходять розумне поєднання цих, неминуче протилежних інтересів. Звичайно, і громадські організації суперничають між собою за те, хто краще захистить права й інтереси своїх членів.
Так от, коли всі ці конкуруючі сили збалансовані між собою (попри активні намагання учасників порушити баланс на свою користь) і вся ця нібито хитка система достатньо довго тримається та набуває певної стабільності за рахунок традицій і управлінських «ноу-хау», то все це називається демократією. Цією назвою підкреслюється, що народ як елемент системи набирає достатньо великої ваги, і не тільки під час парламентських або президентських виборів, але і в прийнятті повсякденних управлінських рішень. Утім, це набуток лише останніх ста років, тоді як західна політична система існує вже щонайменше п’ятнадцять століть. У більш ранні її часи народ мав набагато менше прав, однак завжди в ній існували головні системоутворюючі якості – право (навіть кріпосні селяни укладали договір із своїм феодалом) та конкуренція.
Що ж до політичної системи східного типу, то її не тільки важче зрозуміти (вона менш відкрита й раціональна), але й дізнатися про неї щось істотне практично неможливо: вона майже не досліджувалася і взагалі панує доволі зверхня думка, що такої системи не існує, а є лише якась незрозуміла дикість, убогість та покірність «низів» і пихата зажерливість та підступність «верхів». Проте «незрозуміла» – не означає «відстала», а означає, що треба докласти зусиль, аби її зрозуміти, адже те, що вона існує в більшості країн світу протягом трьох – п’яти тисячоліть, свідчить якраз про її розумність та дієвість. Отже, спробуємо це зробити, відкинувши готові стереотипи сприйняття та зневажливі оцінки.
Політична система східного типу складена із тих самих чотирьох елементів, що і західна. Проте жодної конкуренції тут нема. І справа не тільки в тому, що конкуренція – це боротьба за правилами, і насамперед – писаними правилами, а тут фактично писані правила – це або пусті декларації, або знаряддя нахабного домінування. Річ у тім, що у східній системі ніхто ні з ким не хоче боротись по-справжньому (а якщо вже доходить до боротьби, то вона стає особистою війною на знищення, в якій на задній план відходять і владні цілі, і державні інтереси). І в цьому найбільша загадка для західних політологів при вивченні східних «деспотій»: як може існувати країна, в якій ніхто не наважується суперечити володарю, а отже, будь-яке його хибне розпорядження буде виконане без роздумів і тим самим ця помилка буде збільшена в мільйони разів, що безперечно має закінчитись національною катастрофою?
«А однак не кінчається!» – можемо ми сказати із гордістю за нашу систему. Влада І.Сталіна або китайських імператорів була і справді необмеженою, кожна їх примха виконувалась негайно, і якби хтось із них зажадав чогось, що за об’єктивними законами мало би призвести до економічної чи соціальної катастрофи, то і це розпорядження підлеглі взялися б виконувати ревно і без вагань. З точки зору західних людей це, по-перше, надмірна покірність, а по-друге, прямий шлях до загибелі держави та народу, адже багато таких наказів жодна країна не витримає, а примхливість володаря тут нічим не обмежена.
То чому ж не гинуть такі деспотії? Може, на їх чолі стоять генії, що не роблять помилок? Звичайно, ні. Може люди відмовляються виконувати хибні, а тим більше злочинні розпорядження? На жаль, і це не так, – інакше не було б жахливих репресій 1937 року або знищення трьох із восьми мільйонів кампучійців «червоними кхмерами» у сімдесятих роках минулого століття, а також багатьох інших злочинів упродовж тисяч років історії Сходу. Парадокс у тому, що ці накази виконуються, але всупереч логіці країна продовжує існувати і навіть непогано розвиватись. Відгадка в тому, що і є суттю, або, інакше, системними якостями східного суспільства.
Розкриємо цю загадку: східні люди і справді виконують всі розпорядження володарів і навіть вважають це честю для себе, а тому виконують ревно і старанно. Проте, на відміну від західних людей, старанність тут означає не буквальне виконання наказів, а творче, тобто люди працюють осмислено, вони намагаються зрозуміти, яка із цього доручення може бути користь загальній справі, і роблять так, щоби користь була максимальною. Якщо наказ абсурдний, вони ніколи не поставлять під сумнів його святість (і не почнуть сперечатись, критикувати і взагалі – «піднімати галас», як це зробили би західні люди), але намагатимуться його переосмислити, виконати по-своєму. Скажімо, коли І.Сталін наказав створити возвеличувальний фільм про маніакального тирана Івана Грозного, він дав суворі вказівки, хто, що і як має грати, і якби режисер їх дотримався, то безумовно вийшла би тупа, пропагандистська кінострічка; С.Ейзенштейн, натомість, як і вся знімальна група, ризикнув власним життям, бо працював не для заробітку, а для цілей, що вважав набагато вищими – для народу і для мистецтва, – і створив шедевр.
Ця виконавська самостійність і старанність (тобто – творча робота) своїм зворотним боком має загальновідому недисциплінованість, непунктуальність та необов’язковість східних людей. Цю ваду помічають усі, і ми самі вже звикли вважати її своєю природною недолугістю, тоді як насправді - це прояв нашої переваги і нашого таланту. Як кажуть французи, наші вади – це продовження наших достоїнств. Якщо ми в чомусь одному поступаємось іншим, це означає лише те, що в чомусь протилежному ми їх напевно переважаємо. Так є і в цьому випадку: дисципліна і творчість – якості психологічно несумісні. І якістю східних людей є творче ставлення до праці, тоді як західних – дисциплінованість.
Пригадується анекдот, який розповідали естрадні гумористи в часи «перестройкі» та «гласності»: начебто, на суботнику журналісти бачать незвичайну процесію – одні люди викопують ями, а інші слідом – закопують. Коли ж їх спитали, що це за дивна робота, ті відповіли: нічого дивного, просто треті, хто в ями мав уставляти дерева, не прийшли. Це дійсно смішно, але – не про нас. Саме так, дисципліновано, не озираючись на інших (індивідуалістично), працюють західні люди, і це там нікого не дивує. Навпаки, це називається професіоналізмом – виконувати своє завдання точно за наказом і в строк, не ставлячи зайвих запитань і не задумуючись, для чого. А якщо наказ хибний, покарають того, хто його видав, а не того, хто виконав.
Натомість у країнах Сходу, – хоч у давні часи, хоч тепер – таке трапитись не могло: наші люди принесли би власні саджанці або викопали у сусідів, але подібного неподобства не допустили б, адже працювати як роботи, не думаючи, нам не властиво. Радянську владу звинувачували в тому, що вона перетворила людей на гвинтики державної машини, і таке перетворення дійсно було ціллю тоталітаризму, але воно не відбулося: ми так і не стали механічно дисциплінованими виконавцями. Насправді, якщо відкинути ідеологічні штампи, дана ціль Радянської влади була нічим іншим, як насадженням у нас західного «професіоналізму», і воно не вийшло тому, що насаджувати його треба було в комплексі із індивідуалізмом, правом і конкуренцією, знищивши усі наші системні якості, – а це навряд чи можливо. Це намагання дещо нагадує спробу Петра І провести «промислову революцію» в умовах феодалізму, наслідком якої був так званий «кріпосний капіталізм».
Взагалі, жодна планомірна система роботи на Сході і, зокрема, в нашій країні себе не виправдовує, хоча Радянська влада, видаючи бажане за дійсне, називала своє господарство плановим. Більш вдалий приклад у цьому відношенні показує Японія: план тут спускається «зверху», накреслений в найбільш загальних рисах, а потім він усіма «внизу» осмислюється й уточнюється і ще раз подається «наверх»; і таке узгодження може повторюватись не раз, поки не знайдуть консенсус між усіма. А найголовніше те, що ці плани передбачають та заохочують ініціативу й винахідництво виконавців.
Власне, творчість та винахідництво і є основною рушійною силою розвитку Японії, а також і усіх східних країн. Що ж до конкуренції в точному смислі цього слова, то її в Японії немає, попри те, що це розвинута ринкова країна. Відомо чимало випадків, коли конкуруючі японські фірми допомагали «піднятись» тій із них, яка вже начебто програла в цій боротьбі і її можна було купити задарма. Адже мотивація цієї боротьби для них (всередині Японії, тобто відносно «своїх») – не так прибутки, як вихваляння перед іншими, що нового вони зуміли вигадати. Творча оригінальність цінується на Сході явно більше за матеріальні статки.
І це показує нам другу системну якість східного суспільства: колективізм, тобто схильність цінувати загальну справу більше за власні інтереси та вважати загальноприйняті оцінки беззаперечними орієнтирами. Замислимося, чому східні люди не вимагають достойної платні та зручних умов праці, чому ми такі терплячі до порушення наших прав? Тому, що у роботі нас більше цікавить творчий процес, а не тільки заробіток. Крім того, ми, як колективісти, готові піти на поступки керівництву і «зрозуміти», що у нього на разі нема грошей (хоча західні люди сказали б: яке нам діло до ваших проблем, ми вимагатимемо своє, хоч би ви і розорились. Неефективні власники мають звільняти місце ефективним). Натомість ми чекаємо поступок та піклування про нас з боку нашого керівництва, і ці очікування справджуються, навіть якщо і не в тій повноті, на яку ми потай розраховували.
Очевидно, що ми не індивідуалісти і не розраховуємо лише на власні сили, навпаки, ми впевнені, що завжди зуміємо домовитись та допомогти один одному, і саме тому ми такі легковажні та недисципліновані, але водночас – такі розкуті в нашій творчій уяві. Саме тому жодні закони у нас не працюють: творчу уяву важко втиснути в рамки правил, писати їх нам лінь, а от обходити подобається, і взагалі – владу ми шануємо, але контролю з її боку не любимо. І ця наша риса відображає принципову особливість зв’язків між елементами політичної системи східного типу: влада тут править, але не керує.
Структура цієї системи жорстко централізована, тобто владні повноваження закріплені виключно за вищим керівництвом, здебільшого навіть за однією особою. Навіть у найдрібніших питаннях потрібно просити дозволу у «центра»: скажімо, в СРСР, щоби передати друкувальну машинку із однієї кафедри на іншу, цю операцію слід було узгоджувати – нехай і формально – в міністерстві. Звичайно, такі дозволи не є справжнім прийняттям рішень в «центрі», оскільки останній не в змозі реально оцінити, яке рішення буде правильним в кожному випадку. Зате «центр» вимагає від підлеглих відданості і своїми дозволами заохочує до цього або карає неслухняних. Тому «центр» може сприяти кар’єрі будь-якої людини або знищити їй всі можливості для нормальної праці.
Це означає, що верхівка даної, централізованої структури: (1) повністю монополізує політичну владу, не залишаючи навіть підлеглим їй керівникам високого рангу жодного права приймати самостійні рішення (такі, що не міг би відмінити «центр»), особливо в питаннях кадрового призначення та розпорядження матеріальними ресурсами; (2) фактично нічим не керує в точному смислі цього слова, тобто не розробляє прорахованих планів роботи керованої структури, не приймає важких і відповідальних рішень, звідки взяти та на що, передусім, направити отримані гроші, – покладаючись на кмітливість та самовідданість підлеглих; (3) заохочує відданість та творчу самостійність посадовців їх просуванням по кар’єрних сходах, а рядових виконавців – ідеологічними методами (за допомогою релігійної або політичної ідеологій).
На відміну від децентралізованої структури, яка нагадує розгалужену донизу сітку, ця структура має вигляд безлічі окремих мотузок, що збираються в одному центрі і майже не пов’язані між собою. У централізованій структурі всі керівники, крім вищого, є, по суті, виконавцями: у них немає легальної можливості реально покарати або заохотити підлеглих, – вони не розпоряджаються грошима або кар’єрним ростом і можуть хіба що «клопотати» про це «наверху», однак не можуть бути впевнені, що їх підтримують, а тим більше – обіцяти це і використовувати як стимул, особливо знаючи неодмінну практику «центру» схвалювати подібні пропозиції через раз або й рідше, аби підлеглі відчували, що від них нічого не залежить.
Саме тому проміжні керівники, щоб мати хоч якийсь вплив на власних підлеглих, намагаються поставити на ключові посади «своїх» людей або налагодити із тими, що є, неформальні, товариські стосунки (те, що називається «блат» та «кумівство»), тоді як рядових підлеглих почасти залякати («бояться – значить поважають»), а почасти заохочувати неправомірними привілеями (наприклад, закордонними відрядженнями) та «закриванням очей» на їх порушення, – як на ті, що викликані непродуманістю наказів («розрахованих» на кмітливість виконавців), так і просто корисливі (викликані недосконалістю системи оплати праці). Тому корупція та крадійство в цій системі є неминучими та функціонально необхідними, і з ними вимушені миритись. Із цього приводу згадуються слова російської імператриці Катерини ІІ, яка на прохання замінити губернатора, що прокрався, відмовила: «Цей уже нахапав і для себе, і для родини, а новий поки що нічого не має, отже, буде красти вдвічі більше».
Усе це здається доволі похмурим та песимістичним, але тільки якщо вважати, що закони та дисципліна – це найвище досягнення людства і єдина умова щасливого життя. Насправді функцію права у нас виконують традиції, тобто неписані правила поведінки, які виходять за рамки так званого звичаєвого права, тому що охоплюють всі сфери життя та всі типові ситуації і карають порушників не через судові установи, а одностайним і тривалим, «злопам’ятним» презирством усієї громади. Відтак, перевага традицій у тому, що вони практично не порушуються і нікому цього не хочеться, адже порушувати їх - соромно.
І як сказано вище, традиції регламентують усе, включно із корупцією та крадійством, і роблять це набагато краще за закони: вони не забороняють ці явища й навіть не осуджують їх категорично (адже ці протизаконні дії компенсують тут нераціональність управління і вони так само необхідні, як кульгавому – ціпок). Традиції лише ставлять обмеження зажерливості тих, хто цим займається: якщо людина краде не більше, ніж усі, її вважають порядною і сама вона цього не соромиться, і в усьому іншому веде себе пристойно. Але як тільки вона наважиться вийти за зазначену межу, то викличе таке обурення, що це просто скінчиться для неї трагічно, – і ще її онуків будуть дражнити за ці гріхи.
Традиції, власне, і є третьою системною якістю Східної цивілізації. Очевидно, що зв’язки в описуваній структурі односторонні, тобто підлеглі не мають жодного легального засобу для впливу на владу, крім «блату» та хабарів. Цими засобами підлеглі намагаються «потоваришувати» із володарями, стати для них «своїми», адже в цій колективістській системі взагалі все робиться через «своїх», через взаємодопомогу. І коли ці традиції не зруйновані невмілими спробами нав’язати суспільству західну дисципліну, то влада і підлеглі живуть у типово «сімейних» стосунках (наприклад, у тих самих японських фірмах): накази «батька» не ставляться під сумнів і виконуються якнайкраще, без зустрічних вимог якоїсь винагороди та й узагалі – без будь-яких розрахунків. Натомість від «батька» - керівника очікують піклування про потреби та проблеми «дітей» (у політології це називається патерналізмом), і він дійсно це робить, не чекаючи їх прохань, адже про «своїх» він справді турбується.
Утім, якщо традиції дають збій або поки ще не усталені, то в дію вступає допоміжний, аварійний механізм самовідновлення, котрий є у будь-якої справжньої системи, в даному випадку – ідеологія. Саме таку ідеологію створювали Конфуцій або Ленін та Сталін і багато інших видатних лідерів Сходу, – всі, кому довелося долати суспільну кризу. Ідеологія висвячує наново занедбані традиції та запроваджує нові, а головне – дає зневіреному від лих народу стійку, фанатичну віру в правильність його способу життя, в розумність влади та в обґрунтованість терплячої роботи на світле майбутнє.
Політична ж система отримує від ідеології необхідну якість зв’язків у ній – самопожертвенну відданість народу своїй владі та її цілям, відданість, що потрібна як для творчої роботи виконавців, так і для щирого колективізму, не кажучи вже про утвердження традицій, на яких тримається вся східна система. Народ як елемент політичної системи східного типу і, безумовно, базовий елемент, є в ній саме ініціативним, творчим діячем (якого навіть важко назвати виконавцем, адже він усе робить по-своєму, хоча й підлаштовується під примхи володарів). І творчим він є тому, що кожен старається ради інтересів колективу, з яким він зріднився, та тієї справи, в яку вірить. А всі ці віри окремих людей спираються, зрештою, на їх впевненість у принципову правильність наявного політичного курсу і політичної влади (тобто її легітимність). Ця впевненість живить їх віру, що всі їх індивідуальні зусилля недаремні і що в країни є майбутнє, ради якого варто постаратись. Адже мотивація їх відданої, творчої праці – то не гроші (інакше люди б були меркантильними та дисциплінованими), а якась вища ідея, котру їм дає й уособлює влада.
Ось чому головний ризик для цієї системи пов’язаний із можливим падінням відданості народу владі, а це, як правило, стає наслідком порушення владою традицій сімейно-патерналістського ставлення до підлеглих. Взагалі, будь-яка криза східної системи – це криза відданості, тоді як криза західної системи спричиняється завжди порушенням свободи вибору у низових елементів системи (тобто у народу) внаслідок примусового зосередження влади в одному центрі. Природа східної системи вимагає розуму і таланту від виконавців, а зовсім не від керівників, для яких важливо лише одне – підтримувати відданість та віру в загальну справу.
Натомість, західна політична система вимагає інтелектуальної роботи від керівників, адже помилки вони собі дозволити не можуть: конкуренти за них неодмінно покарають, а дисципліновані виконавці навіть не намагатимуться виправити. Цей природний відбір кращих керівників забезпечується тут наявністю багатьох, конкуруючих центрів влади, тобто на її розподілі між усіма елементами управлінської піраміди, кожен із яких у разі необхідності здатен лідирувати у вирішенні конкретних проблем. Сітьова структура якраз і означає, що постійного центру, якому забезпечене лідерство тут немає. Наприклад, уявімо сіть, що лежить на горизонтальній поверхні: якщо ми піднімемо її за один вузол, то саме він і стане вершиною, слідом за якою шикується решта елементів, але якщо ми відпустимо цей вузол та піднімемо сіть за інший, то вже останній стане тимчасовим центром і вся структура перебудується під нього. Із централізованою структурою такі трансформації неможливі.
Тому і головний ризик для західної системи полягає в тому, що якийсь елемент може намагатись силою закріпити за собою владу, руйнуючи тим життєво необхідну для неї гнучкість структури. Тобто і ефективна робота, і криза тут пов’язані із функціонуванням влади, зокрема, широко розподіленим функціонуванням влади. Тоді як у східній системі і ефективна робота, і криза пов’язані із діяльністю народу, із ініціативною та творчою діяльністю, яка мотивується його відданістю справі та владі. Західна політична система більш залежна від особистих якостей її лідерів, і коли вона «здорова», тобто функціонує без збоїв, вона вміє знаходити й піднімати найкращих. Натомість східна система не потребує «зірок», бо залежить від морального стану народу в цілому.
На перший погляд здається, що західну систему простіше побудувати, – так само просто, як пояснити її роботу. Але згадайте, що для цього потрібно досягти багаторівневої збалансованості у протиборстві всіх сил, задіяних у політиці, і ви зрозумієте, чому так мало країн належить до цього типу систем, а розвинули її до рівня демократії ще менше. З іншого боку, східна система здається більш стабільною, проте навіть недостатня щирість у ставленні влади до підлеглих порушує традиційну «сімейну» атмосферу цих стосунків і швидко приводить до небажання народу старатись для суспільства в цілому та зосередження «творчих зусиль» кожного на винаході способів обману влади, а також – підтримання колективізму на рівні «блату» та «кумівства».
Західна система більш ефективно приймає політичні рішення, й ці рішення завжди раціональні та послідовні, а крім того, ці рішення виконуються дисципліновано і намічена ціль досягається (або із невдачі робляться зважені висновки, і ціль досягається наступного разу). Відтак, у східній системі будь-які політичні рішення – це примхи володарів, і про їх раціональність годі й говорити, а те, яким буде результат їх виконання, передбачити не може ніхто, – однак колективний розум народу, його винахідливість та старанність дають на ділі такий результат, котрий своєю талановитістю значно перевершує будь-які блискучі ідеї західних політиків.
Таким чином, питання, яка із цих систем є більш досконалою, позбавлена наукового сенсу: кожна має свої достоїнства, і перемога однієї з них визначається не більшою кількістю переваг, а лише вмінням використати їх краще за суперника. Крім того, кожна система найліпше підходить для політичної культури (тобто ментальності) свого народу, а тому для нього на практиці немає розумнішого виходу, як вдосконалювати свою систему, – не гаючи час на дискусії, яка краща. Останній висновок, який треба зробити при розгляді двох систем – той, що у випадку кожної конкретної країни політична система будь-якого типу може виявитись більш або менш розвинутою, тобто краще або гірше реалізовувати притаманні їй властивості.
Зокрема, в Україні, як уже зазначалося, політична система східного типу, тобто вкрай централізована, нераціональна в управлінні і фактично розрахована на творчу самостійність виконавців. Це загальні характеристики її типу, але на сьогодні розвиток української політичної системи знаходиться нижче перелічених базових характеристик, тому що: (а) у модернізаційних руйнуваннях системи (за тридцять років «перебудови» та утвердження незалежності) була майже знищена творча ініціативність, адже люди заплутались, якій справі та владі варто бути відданим (комуністична відданість була осміяна, а нинішні політики так часто ганьбили інших і самі себе, що вірити в них неможливо); (б) народ виявляє винахідливість скоріше у протистоянні владі, а до роботи ставиться здебільшого байдуже й егоїстично; (в) система тримається лише завдяки ентузіазму проміжних керівників, які «пожежними» зусиллями намагаються втримати свої організації «на плаву».
Отже, в нашій системі залишаються незмінними централізація та нераціональність (а куди вони дінуться?), а творче ставлення народу до праці замінили посилення контролю та покарань і самовідданість окремих керівників, що підганяють нестаранних виконавців, а іноді й роблять за них. Фактично ця залишкова самовідданість є результатом посиленої експлуатації проміжних керівників вищими, які діловитої раціональності ще не набули, а патерналістські почуття уже втратили. А загалом це приводить до надмірного напруження у системі: «центр» не має минулої монополії на владу і не відчуває впевненості у своєму становищі, а тому часто діє егоїстично й антисистемно; управлінська піраміда посилено експлуатується, до чого вона не звикла і за що винагороджує себе за рахунок «низів»; останні ж відповідають владі апатією та небажанням старатись.
Це напруження означає системну кризу, яка, за логікою, має завершитися вмиканням «аварійного» механізму ідеології, про який ми вже говорили, а також – приходом до влади диктатури, про яку писав Макіавеллі і яка має відновити певний порядок та справедливість. Утім, подібна ж криза спіткала нині й західні країни, зокрема США, в яких, з одного боку, все менше справжнього, ділового індивідуалізму і все більше антисистемної сімейщини (клановості), котра не тільки допомагає обходити закон, але й знищує чесну конкуренцію. А вкупі це приводить до концентрації влади та власності в небагатьох руках і до все більшої потреби у тих же диктаторсько-ідеологічних тенденціях, що й у нас. І взагалі, людство розвивається спільно, проходячи одночасно ті ж самі етапи розвитку, – всупереч дуже поширеним і так само хибним уявленням про нездоланне відставання якихось країн.
Розглянувши політику як систему, що забезпечує реалізацію влади в суспільстві, ми, зрештою, повинні розібратись із тим, що таке влада. Влада – це здатність примусити людей зробити те, що вони не стали би робити за власною волею (Р.Даль). Ця формула передбачає принаймні три істотні ознаки влади: 1) примус володарів (адже при добровільній згоді з ними влада не потрібна); 2) опір підлеглих (тобто наявність у них певної самостійності та відчуження від влади, що і долається більш чи менш відвертим примусом); 3) узасадненість цього примусу правом (тобто розвинутою системою загальновизнаних правил та законів, здебільшого – писаних, та головне – фіксованих, стабільних).
Але примус тут аж ніяк не означає, що влада спирається лише на силу, адже примушувати людей можна не тільки силою. Більше того, пряме і грубе насильство взагалі не належить до влади, бо використовувати його можна лише в окремих ситуаціях тимчасової переваги сил. Коли ж перевага сил стає стабільною, то вона забезпечується якимось суспільним порядком, якимись традиціями та правилами, що своїм існуванням обмежують брутальну сваволю володаря, – і тоді це уже влада. Влада сили, що спирається на покарання або загрозу покарання. Втім, ефективність її низька: страх діє недовго (до нього звикають і він втрачає спонукальний ефект), а досягти ним можна лише виконання найпростішої, передусім – фізичної роботи. Натомість інтелектуальну, творчу роботу страхом взагалі не стимулюєш.
Однак, скажімо, грошова винагорода теж є примусом, але, безумовно, більш приємним для підлеглих, а головне – більш ефективним для керівників. Із шести типів влади (Дж.Френч і Б.Рейвен) тільки один є владою сили, а інші – це влада винагороди, влада статусу (коли підлеглі свідомо приймають та виконують соціальну або посадову роль, що передбачає владу над ними), експертна влада (тобто влада визнаної компетентності спеціаліста), влада слів (це майже гіпнотична влада деяких вождів і промовців, яка, втім, діє лише на безпосередніх слухачів) та референтна влада (що використовує прагнення бути схожим на свого кумира).
Ці шість типів влади, як бачимо, відрізняються засобами нав’язування своєї волі і перелічені тут в порядку зростання їх здатності до примусу. І справедливість саме такого їх розподілу не потребує особливих доказів; достатньо згадати, яку недосяжну для всіх інших владу над власними фанами мають численні естрадні та кінозірки, навіть ненайбільшої «зоряної» величини, – жодними грошима або страхом не домогтись такої відданості і покори. Проте і кумири мають долати опір, адже прихильники не налаштовані поклонятися їм, якщо ті не підтверджують свою «зоряність».
А от якщо люди від початку і без жодних умов чи вагань згодні виконувати чиюсь волю, тоді це не влада, – тут немає перших двох її ознак. Наприклад, справжні друзі, як правило, виявляють бажання піти один одному назустріч, а малі діти, проявляючи слухняність, і об’єктивно не є самостійними, і суб’єктивно не відокремлюють себе від батьків. В обох цих випадках добровільна готовність підпорядковуватися волі близької людини є впливом, який завжди існує в неформальних, сімейно-дружніх відносинах. Очевидно, що саме цей тип відносин характерний для східної політичної системи: коли вона має свій оптимальний вигляд, все в ній вирішується «по-хорошому», тобто засобами впливу, а не влади. Однак коли ці, дуже чутливі до нещирості відносини стають більш егоїстичними та прорахованими, то їм на зміну приходять примус і влада.
А ще владу слід відрізняти від неправового примусу, тобто свавільного, нічим не обмеженого насильства, яким користуються злочинці і який не є владою через відсутність її третьої ознаки (про нього було сказано вище). Цієї самої ознаки бракує і впливу, який в нашій країні нерідко виявляється у спробах формального керівника «попросити» людей попрацювати, а не примусити їх. Спитаєте, що ж в цьому поганого? Річ у тому, що примушуючи їх, він мав би застосувати якісь регламентовані та дієві стимули, тобто або пригрозити покаранням, або пообіцяти винагороду. В обох випадках у підлеглих залишалась би можливість оспорити правомірність його вимог (чи зобов’язані вони це робити і де це написано) та їх дієвість (наприклад, «ми цього не боїмось» або «цієї платні замало»).
А коли він «просить», то звертається до глибоко вкорінених звичок (тобто нашої політичної культури) допомагати один одному і тому майже ніколи не чує відмови. Звичайно, усіма припускається, що він теж колись зробить їм послугу у відповідь, але допомогти всім він і не може, і не хоче, і взагалі – патерналістські традиції тепер майже не діють на керівників (чуйність яких знищена посиленою експлуатацією). Тобто він фактично спекулює на поступливості підлеглих, економлячи на винагороді та на необхідності сформулювати підтверджені законами правила, – вимоги яких, до того ж, не порушували б права виконавців, але дозволяли їм знати, що зобов’язані робити вони і що – керівник, і добиватись покращання умов праці та стимулів.
Як бачимо, можна мати владу, а використовувати вплив. Це тому, що в політиці термін «влада» вживається у двох різних сенсах: (1) як посада і посадові повноваження (державна влада) та (2) як здатність і уміння добиватись виконання своїх рішень (політична влада). Державна влада – це законні повноваження державного апарату, тобто офіційних органів управління, котрі розподіляються на так звані «три влади»: законодавчу (парламент), виконавчу (кабінет міністрів та підпорядковані йому місцеві виконавчі органи, у нас – держадміністрації) та судову. Натомість політична влада – це практична здатність лідера, використовуючи будь-які засоби, включно із впливом і насильством, примусити людей виконувати свою волю, а також – здатність людей добиватись від керівників реалізації своїх інтересів.
Загалом, політична влада – це здатність ефективно впливати на прийняття державних рішень, а тому на практиці вона частково є і у вищих керівників, і у їхніх друзів або підлеглих, і у «простого народу», якщо він може – законними чи незаконними засобами – змусити рахуватися із своєю волею. Політичної влади на ділі тим більше, чим більш умілою та кваліфікованою у цих справах, а отже, ефективною є людина, що бере участь у політичній діяльності. При демократії (в західній політичній системі) державна влада великою мірою розподілена між усіма ланками управління, і це не тільки не зменшує обсяг політичної влади центру, а навпаки, робить його ефективнішим, а отже, сильнішим. У недемократичних країнах намагаються зосередити державну владу, не розуміючи, що неслухняність виконавців обумовлена не обсягом повноважень керівника, а його неумілістю.
Зрештою, ці два терміни відрізняються так само, як поняття «керівник» і «лідер»: державна влада надається офіційним рішенням про призначення на посаду, але лідером керівник стає тоді, коли завоює авторитет (шанобливий чи наляканий) та зуміє домогтись виконання його рішень. Якщо, маючи державну владу, людина не спромоглась здобути достатньої політичної влади для максимальної реалізації своїх цілей, її вважають слабким лідером. Для реалізації державних цілей вона може застосовувати будь-які методи (згадаймо Макіавеллі), але історія свідчить, що більш гуманні й менш насильницькі методи на практиці виявляються й більш ефективними, принаймні для вирішення дійсно складних завдань.
Отже, влада – то особливий рід стосунків між людьми, пов’язаний із відчуттям своєї автономності і в той же час підпорядкованості іншому у певній сфері та на певних засадах. На відповідному рівні розвитку індивіда та суспільства влада стає неминучим атрибутом життя. І це відбувається зовсім не водночас із виникненням людства або появою у нього вождів. Як бачимо, в Україні й досі керівники частіше звертаються до засобів впливу, а не влади. Більше того, у нас, як і в усіх додемократичних суспільствах, владу звикли розуміти як можливість обмежувати волю і вчинки підлеглих, зокрема, щось забороняти, а тому керівник відчуває тим більше влади і сили, чим більше він може заборонити. Тобто владу розуміють лише як можливість чимось «вдарити», чимось покарати або пригрозити цим, а отже, як владу сили. Це і є ознакою нерозвинутості владних засобів і взагалі – влади.
У демократичних країнах, навпаки, давно стало аксіомою (зокрема, у менеджменті і політиці), що чим більше повноважень керівник делегує своїм підлеглим (дозволить їм приймати рішення, виходячи із самостійного аналізу ситуації), тим більше реальної влади він отримує, оскільки його результати стають більш плідними, а можливості для справді управлінської, інтелектуальної роботи – ширшими. Однак таке ліберальне розуміння влади породжене особливою політичною культурою і ефект воно дає лише в застосуванні до західної політичної системи й «західного» типу людей – цілком самостійних та нетерпимих до обмежень їх особистої свободи, раціональних та організованих.
А отже, і справді, кожен народ заслуговує на те правління, яке він має, бо даремно вживати демократичні методи до авторитарних людей, таких, що звикли до покарань та залякувань, і нічим іншим їх стимулювати не вдається: гроші вони, звичайно, беруть охоче, але це не спонукає їх старатись. Навіть навпаки, чим більше вони отримують, тим менше стараються, але якщо пригрозити їм, то починають «ворушитися». Звичайно, політична культура кожного народу передбачає певну амплітуду методів, якими він дозволяє собою керувати, і не буває суто авторитарних культур, але укоріненість в ній переважно репресивних навичок виховання й управління робить демократію як систему неможливою. Втім, це означає лише те, що наша система повинна базуватись на впливові та патерналізмі.
Таким чином, засоби і методи, якими влада керує людьми, то не примха «верхів», а результат мовчазної взаємної згоди обох сторін. Саме ця сумісність «верхів» і «низів», фактична терпимість підлеглих до методів поводження з ними (котра виявляється і в тому, що люди обурюються подумки, а не діяльно та масово) називається легітимністю влади, тобто її законністю з точки зору народу. Легітимність потрібно відрізняти від легальності, тобто юридичної законності, адже довіра і визнання влади «своєю», «правильною» або принаймні терпимою може не збігатися з її юридичною законністю.
Майже очевидно, що легітимність буває більшою або меншою, а вимірюють її за допомогою: (а)соціологічних опитувань (найпопулярніший, але ненадійний метод); (б)підрахунку голосів на виборах або (в)результативністю спроб влади домогтися від народу загальної та дієвої підтримки своїх починань (цей метод найнадійніший). За мірками західної політології, стійке падіння легітимності нижче 30% вважається початком революції; у нас цей критичний поріг явно нижчий, але вирахувати його ще не вдалося. Водночас і легітимність усіх наших правителів – будь-яких епох – істотно вища, ніж у їх західних «колег»: ми – люди не дріб’язкові й легко вибачаємо владі свою матеріальну скруту, якщо вона обіцяє піклуватися нами по-батьківськи.
Легітимація влади – тобто поглиблення довіри до неї – може бути досягнута двома основними способами: (1) збільшенням ефективності керівництва або (2) посиленням ідеологічного впливу на підлеглих. Ступінь ефективності влади визначається співвідношенням задекларованих та реалізованих нею цілей. Зауважимо, що в даній формулі задекларованими цілями вважаються не всі (тим паче передвиборні) обіцянки влади, а лише ті, на досягненні яких лідери роблять основний наголос і у своїй пропаганді, й у своїй діяльності, визначаючи їх як програму своїх дій і широко оповіщаючи про це.
Проте нерідко керівники, в побоюванні поразок, уникають публічного і широкомовного визначення своїх цілей, розраховуючи оприлюднити їх тільки у разі успіху (мовляв, ми цього і прагнули). Але це означає, що їх ефективність в будь-якому випадку буде нульовою, адже якщо розділити їх досягнення, навіть вагомі, на відсутність обіцянок, то в підсумку все одно вийде нуль. І це не пуста арифметика: лідери, схильні до перестрахування, сприймаються підлеглими як «слабкі». А закономірність політичного життя така, що «суб’єктивна» думка мас завжди стає об’єктивною і точною оцінкою ефективності політика, зокрема й тому, що у випадку, коли його сприймають як неефективного керівника, ніхто не бажає йому підкорятись, а отже, він нічого і не зможе зробити без застосування сили (про обмежену ефективність якої уже було сказано). Так що цей висновок лише підтверджує давній афоризм: хто не вміє управляти, завжди стає тираном.
Інші політики довго не можуть визначитись із пріоритетністю і черговістю своїх цілей, і ці вагання теж є проявом їх слабкості. Причому іронія історії полягає у тому, що цілковито байдуже, які саме цілі лідер визначить як першочергові, адже будь-яка ціль, якщо її домагатися послідовно й наполегливо, дає в підсумку позитивні результати в усіх сферах суспільного та державного життя. Секрет цього дива у тому, що кожна система, зокрема політична, – це замкнутий ланцюг: можна потягти за будь-яке кільце, і за ним потягнуться всі інші. Тут потрібна сама лише наполегливість, і тому всі люди, що відомі як великі історичні діячі, відзначались і досягали свого, насамперед, упертістю (котра насправді нечасто поєднується із справжньою мудрістю), тоді як всі їх піддані були свято впевнені, що наявні успіхи сталися виключно завдяки далекоглядному вибору цілей.
А втім, однієї лише ефективності влади недостатньо для визнання її народом, адже і сама ефективність – це явище, повною мірою залежне від оцінки мас (а не тільки від об’єктивних цифр). Отже, щоб влада вважалась ефективною і через це мала сприятливі умови для отримання результатів, такі, як кредит довіри (готовність почекати) та слухняність щодо її наказів, її політика має бути достатньо публічною, а успішність діяльності – ефектно поданою масам. Все це забезпечує владі ідеологічно-пропагандистська робота, яка, таким чином, є не просто другим способом легітимації, але обов’язковою умовою успіху в політиці. І хоча ідеологія – це неодмінно прикрашування реалій, а значить – обман, нав’язування думок і «казки для дорослих», однак закони політичного життя вимагають її використання навіть від самих чесних і щирих політиків. У політиці, якщо влада не застосує ідеологію для привернення народу на свій бік, то опоненти не втратять можливості відвернути маси від неї тим же, «нечесним» способом.
Автор теорії легітимації Д.Істон, крім цих двох способів, описав іще один, який він назвав структурною легітимацією: влада може базувати довіру до себе на запозиченні політичних інститутів і структур із країн, що мають загальновизнані та жадані для даної країни успіхи у певних сферах. Фактично це означає проведення політичної модернізації – розвитку країни за чужим зразком, – про яку мова ще йтиме. Проте цей спосіб легітимації спрацьовує лише на перших порах, і фактично є спробою влади відтягнути вирішення для себе питання, яким чином вона збирається досягти легітимності: зосередившись насамперед на своїй ефективності чи на ідеологічній обробці мас.
У політиці, як уже пояснювалося, влада може застосовувати будь-які методи, але найбільш ефективною, а отже, і найбільш сильною вона стає, коли і вона, і методи її – легітимні. Така влада – і ефективна, і легітимна водночас – називається пануванням. Існує, за М.Вебером, три основні види панування: (1)традиційне, коли люди підкоряються даній владі без роздумів, тому що так було завжди і їм і на думку не спадає, що цій владі можна не підкорятись, принаймні поки вона не порушує традицій, а отже, освячена ними (характерне для до індустріального або феодального суспільства); (2)харизматичне, коли люди із засліпленою переконаністю підкоряються саме цьому лідеру, бо вірять, що лише його «тверда рука» спасе їх від криз та роздорів, що замучили суспільство (яке переживає перехідний період); (3)раціональне, коли люди підкоряються тій владі, яку вони свідомо обирали, а тому знають, що від неї чекати (характерне для демократичного ринкового суспільства).
Якщо ж підсумувати огляд владних засобів, які ми неодноразово згадували, то можна виділити три їх види: (1)наказ (основний засіб для влади сили), (2)стимул (основний для винагороджуючої влади) та (3)правило (основний для влади статусу). Перші два, особливо в політиці, можуть і не засновуватись на правилах (тобто не бути владою в точному смислі слова, а бути насильством або впливом). Та головне – це те, що кожен із них має свої переваги, але повинен застосовуватись для певного виду роботи. Так, наказ (і загроза покарання) найбільш ефективний для виконання простої фізичної роботи; стимул (тобто – заохочення, причому уміло застосоване моральне заохочення виявляється на ділі ефективнішим за матеріальне) для розумової роботи; а правило (тобто погоджений із підлеглими, стабільний порядок роботи, який завжди залишає і керівникам, і виконавцям свободу вибору їх дій) – для скоординованої колективної роботи.
Наприклад, якщо футболісту під час тренування необхідно виконати великий обсяг важкої фізичної праці, то немає кращого засобу добитись від нього максимальних старань, як загроза покарання (жодними заохоченнями тих самих зусиль не доб’єшся). Якщо ж навчати його теорії та примушувати його думати самого, то тут потрібне лише заохочення, оскільки будь-яка критика чи насмішки «відіб’ють» у нього охоту мислити. Нарешті, якщо треба досягти єдиної роботи усієї команди, коли ніхто не економить зусиль заради спільної цілі і водночас кожен підлаштовує свою гру під партнерів (тобто це і фізична робота, і інтелектуальна, а головне – колективна), то найкращий результат дає правило, що забезпечує, з одного боку, постійність умов тренування, а з іншого – стимулювання самостійності у прийнятті рішень.
Крім того, і покарання, і несистематичне, довільне винагородження (тобто перші два владні засоби) роз’єднують колектив і спонукають до індивідуальної праці, а правило – згуртовує. Інша річ, що його треба встановлювати не свавільно, а шляхом обговорення та компромісів із усіма підлеглими, що зовсім не легко. Однак саме воно і є найбільш гуманним і тонким владним засобом, що надає управлінню максимального ефекту. Таким чином, ми повернулись до того, з чого почали: політика і влада – це діяльність за правилами, саме вони роблять цю «брудну справу» суспільно корисною та ефективною.