Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Основні завдання курсу укр..мова за проф..спрямуванням
Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.
Завдання курсу - сформувати:
^ мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;
^ навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;
^ вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;
^ стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;
^ навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.
Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоретичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомості про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.
Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.
основні тенденції розвитку сучасної української літературної мови
Після проголошення незалежності України українська мова в державі розширила свої функції.
1. Вона стала мовою державною, Українська мова набуває функції міжнаціонального спілкування в Україні. Активізувалося вивчення української мови у різних країнах світу, де готуються дипломатичні, торгові, наукові кадри, які мають працювати в Україні. Так, наприклад, вивчення української мови розпочалося в Китаї, Японії, де раніше цього не було. Урізноманітнилися навчання та видавнича діяльність українською мовою і в колишніх республіках Радянського Союзу, що стали незалежними державами. Українську мову вивчають зараз у Росії, Казахстані, Молдові, Прибалтійських республіках.
2. Лексична система, граматика і правопис звільняються від нашарувань умисної русифікації.
3. Інтенсивно збагачується за рахунок запозичень українська термінологія: а) суспільно-політична — брифінг, д) теологічна – автокефалія, автокефальний, конфесія, конфесійний, хітон та ін.
Словник поповнюється переважно термінами на базі англійської, німецької, французької мов та латинізмами. Запозичені в останні роки терміни відомі у всіх розвинених мовах світу.
Морфологічні діалектні риси легко вирізнити, і, отже, легше позбутися їх у мовленні. Неважко відчути, що форми руту, долонеу, вулиц ‘іу, пісн ‘іу є діалектними, і треба говорити рукою, головою, вулиць, пісень.
Літературна мова також вбирає елементи народних говорів, які з бігом часу стають літературною нормою. Наприклад, слова кептар, бринза, трембіта, смерека у XIX ст. були тільки в гуцульських говірках, а тепер вони стали літературними через твори Юрія Федькович
Нова українська мова не поступається своїми функціональними можливостями жодній із найбагатших і найрозвиненіших мов світу. В її лексичному запасі близько чотирьох мільйонів слів. І на сучасному етапі українська мова має тісні зв’язки – традиційні й нові – з різними мовами світу.
Державотворча роль мови
Мова – це «характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією»
Мова – найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.
^ Українська мова – єдина національна мова українського народу. Нею послуговуються також українці, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».
^ Державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадянських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики».
Основні функції мови:
мислеоформлююча функція (за допомогою мови людина виражає своє мислення, свідомість, думки);
емоційна (мовою виражаємо свої почуття, емоції);
пізнавальна (через мову та з її допомогою пізнаємо світ, самих себе);
художня, естетична (своєрідне і водночас досконале користування мовою здатне викликати захоплення, почуття краси, насолоди, втіхи);
самовиражальна функція (задовольняє потреби нашого «я», наприклад, коли співаємо чи декламуємо тільки для себе, тощо).
Стилі типи і форми мовлення
Стилі і жанри мовлення
|
|
|
|
|||
|
|
|
|
|
||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
^ Типи мовлення
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
6.Офіційно-діловий стиль (ОДС)
— функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.
Ознаки офіційно-ділового мовного стилю
1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.
2. Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).
3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конструкцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий порядок слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; додаток — після керуючого слова; обставинні слова — якомога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).
4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.
Підстилі
Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
Дипломатичний — використовується в сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.
Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.
Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.
Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його підстилі мають власну сферу застосування, межі якої визначаються метою й умовами ділового спілкування. Вони виступають засобом функціонування взаємозв'язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).
Літературна мова.Мовна норма.Види норм
Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творівукраїнською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.
Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис».
Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма.
Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.
Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.
Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми… Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.
Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.
Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:
орфоепічні норми (вимова);
Наприклад: (молод'ба)
акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
Наприклад: вихо!дити- ви!ходити
лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);
словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);
морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);
синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);
стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);
орфографічні норми (написання слів);
пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).
Культура мови.Культура мови під час дискусії
Культу́ра мо́ви — рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ.
Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, лінгвостилістика (функціональна та експресивна оцінка мовних засобів). Головне завдання культури мови — виховання навичок літературного спілкування, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.
Культура мови безпосередньо пов'язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної і писемної мови.
Культура усної мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кілсуспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуро мовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб'єктивних, заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури.
Важливе місце після логіки та організації дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т.п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.
Важливе місце також слід приділити часу виступів сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.
Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення дискусії. Сила голосу – це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.
Не можна у жодному разі під час дискусій використовувати недозволені методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань.
|
Мова |
|
Без мови нашої, юначе, Й народу нашого нема. (В. Сосюра)
Мова нації — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні — розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин. Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери. У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій — знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією. Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови. У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою. Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися. Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах. |
Види підготовки до виступу
Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов'язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов'язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.
Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал.
Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:
— ті, що написані і читаються за конспектом;
— ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;
— ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;
— імпровізовані (експромти).
У певних випадках «пописаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.
Мова і думка
1) Роль мови у формуванні особистості: а) мова і мислення; б) плекаймо слово;
в)” Мова рідна, слово рідне”
2) Підсумки і висновки: а) краса і багатство рідної мови;
б) моя особиста позиція про роль мови в житті людини і суспільства.
В тлумачному словнику української мови подається словникова стаття:
Мова,и, ж, 1. Здатність людини говорити, висловлювати свої думки.
2.Сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих в межах даного
суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять а
також загальноприйнятих правил, правил їх комбінування у процесі
вираження думок.3. Система словесного вираження думок, яка має звукову
і граматичну будову і яка є засобом в людському суспільстві ...
Так, наші предки від найдавніших часів залишили в мові історію свого
народу, національні звичаї побут, спогади про минуле, думки про
майбутнє.
Отже, мова унікальне (від лат. unicus- єдине в своєму роді),- виключне
явище в житті людини і суспільства.
Вчений –мовознавець Іван Срезневський обґрунтував це так:
1.Мова- найцінніше надбання людства.
2.Головні функції мови :комунікативна, мислеоформлююча, пізнавальна,
естетична.
3.Зміни в мові пов’язані з розвитком суспільства.
За допомогою комунікативної функції - головної функції - люди
спілкуються між собою, виражають свої думки, почуття, зберігають їх і
передають нащадкам.
Мова і думка виникли одночасно і невіддільні одна від одної протягом
усієї історії людства-це мислеоформлююча функція. Мові властива і
пізнавальна функція, яка нерозривно пов’язана з двома попередніми; адже
через мову, її вивчення людина пізнає все нові і нові явища дійсності,
знайомиться з різноманітними галузями науки, надбаннями світової
культури, з досвітом попередніх поколінь. Вищою формою пізнавальної
діяльності людини є мислення.
Розвиток мови тісно пов’язаний з розвитком суспільства. Як живий
організм, вона з часом зазнає змін під впливом історичних, економічних
та політичних умов. Одні слова відмирають, а замість них виникають нові;
старіють морфологічні та синтаксичні конструкції, поступаючи перед
новими, що більше відповідають вимогам часу.
Естетична функція мови найповніше виявляється в художній літературі, де
слово є засобом художнього зображення навколишнього світу. Воно
покликане хвилювати людей, виховувати у них почуття прекрасного. Отже, у
становленні людської особистості мові надається одне з основних значень.
Понад тисячі мов є у світі, але для кожного народу, кожної нації
найдорожчою є його рідна мова. Моя рідна мова-українська мова.
^ 13 Види, форми, прийоми розумової діяльності
Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення. Мислення - це найвища форма відображення реальності та свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори.
Мислення спрямовується на вирішення певних завдань - від най-простіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Вся розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація.
Навіть розумова діяльність, як і фізична, має свої небезпеки, які слід вкраховувати і уникати.
1. Мислення - як основа розумової діяльності людини
Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.
Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до розуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично оволодіває ними.
Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності.
Мислення, якщо воно правильне, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання.
Критерій його істинності - суспільна практика.
Мислення людини відбувається з допомогою понять, кожне з яких відображене одним або декількома словами. Процес мислення являє собою перехід суб'єкта від наявних до нових знань.
2. Складові операції розумової діяльності людини
Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):
o аналіз;
o синтез;
o абстрагування;
o узагальнення;
o класифікацію.
+ Аналіз - це мислений поділ предмета, явища на складові частини, ознаки, властивості та виділення цих компонентів.
+ Синтез - мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак, властивостей предметів, явищ або понять.
+ Узагальнення - виділення на підставі порівняння головного, за-гального, особливого або часткового, що є характерним для певного явища, предмета, об'єкта.
+ Абстракція - виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ, або понять.
+ Конкретизація - перехід від загального до часткового, зв'язок теорії з практикою, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду.
Без асоціацій мислення не буває. Розрізняють три типи асоціацій:
o за суміжністю;
o за подібністю;
o за контрастом.
Асоціаціями називаються елементарні зв'язки уявлень і понять між собою, завдяки яким одне з'явлене уявлення або поняття викликає інші.
Судження - найпростіший акт мислення, що відображає зв'язки предметів і явищ або певних ознак.
Судження відповідає на запитання, яке виникло в процесі діяльності. Судження - основа розуміння.
Умовиводи - це утворення з декількох суджень нового судження.
Умовивід, який знімає невизначеність і дає відповідь на запитання, усвідомлюється як розуміння.
Розуміння - це пізнання зв'язків між предметами і явищами, що переживається як задоволення пізнавальної потреби.
Індуктивними умовиводами (або індукцією) називається процес переходу одиничних, часткових суджень до загального судження.
Дедуктивними умовиводами (або дедукцією) називається процес переходу від судження, що висловлює якесь загальне положення, до судження, що висловлює вужчі положення або частковий випадок.
Уява як вища форма розумової діяльності
У складній структурі людської психіки є така якість, як уява, або фантазія.
Уява - це психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин через приведення наявних у людини знань у нову комбінацію.
Розрізняють два види уяви - відтворювальну і творчу.
Відтворення залежить від:
o вихідної інформації;
o суми та якості знань людини;
o наявності психологічної установки.
14. Основні закони риторики
Коротко зупинимося на характеристиці риторичних законів.
Перший закон (концептуальний) формує й розвиває уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).
^ Другий закон (моделювання аудиторії) формує і розвиває уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають психологічний портрет будь-якої аудиторії:
соціально-демографічні;
соціально-психологічні;
індивідуально-особистісні.
Третій закон (стратегічний) формує й розвиває уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:
визначення цільової установки діяльності (н а-в і щ о?);
виявлення й розв'язання суперечностей у досліджуваних проблемах;
— формулювання тези (основної думки, власної позиції).
Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.
П'ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває вміння володіти мовленням («одягати» свою думку в дієву словесну форму).
Система п'яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння відповідним законом риторики, й становить зміст того поняття, яке ми назвали «організацією мисленнєво-мовленнєвої діяльності».
Шостий закон (ефективної комунікації) формує й розвиває вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) та оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також — як навчитися збагачувати себе цінним досвідом іншого.
Аналізована риторична формула становить собою певну цілісну систему, в якій кожний компонент зумовлює й доповнює інший, причому всі компоненти побудовані у логічній послідовності
Поняття Етика ділового спілкування
Об'єкт дисципліни — ділове спілкування, а її предмет — його моральний та психологічний аспекти, етичні та психологічні механізми.
Етика ділового спілкування — це нова навчальна дисципліна, становленню і розвитку якої сприяли різні галузі науки (етика, психологія, філософія, соціологія) та практики (управління, менеджмент, маркетинг тощо). Проте найсуттєвіший вплив на неї, звичайно, справили етика і психологія — науки, що займаються людинознавством і вивчають одну і ту ж природу людської поведінки (але під різними кутами зору) і чинники, що впливають на життєдіяльність людей та їхню взаємодію.
Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми і роль у суспільстві, іншими словами про правильне (і неправильне) у поведінці. Отже, треба розрізняти етику як науку, а мораль як реальне явище, яке вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя.
Слід розрізняти поняття "мораль" і "моральність", хоч певною мірою вони розглядаються як синоніми. Мораль передусім є певною формою свідомості, сукупністю усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки, а моральність здебільшого розуміють як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі. Основні види ділового спілкування
Ділове спілкування - це складний багатоплановий процес розвитку контактів між людьми в службовій сфері. Його учасники виступають в офіційних статуси і орієнтовані на досягнення мети, конкретних завдань. Специфічною особливістю названого процесу є регламентованість, тобто підпорядкування встановленим обмеженням, що визначаються національними і культурними традиціями, професійними етичними принципами.
Відомі "писані" і "неписані" норми поведінки в тій чи іншій ситуації офіційного контакту . Прийнятий порядок і форма поведінки на службі називається діловим етикетом. Його основна функція - формування правил, що сприяють взаєморозумінню людей. Другою за значенням є функція зручності, тобто доцільність і практичність.
Види ділового спілкування.
За способом обміну інформацією розрізняють усне і письмове ділове спілкування.
Усні види ділового спілкування, у свою чергу, поділяються на монологічні і діалогічні.
На монологічним видів відносяться:
. Вітальна промова;
. Торгова мова (реклама);
. Інформаційна мова;
. Доповідь (на засіданні, зборах).
Діалогічні види:
. Ділова розмова - короткочасний контакт, переважно на одну тему.
. Ділова бесіда - тривалий обмін інформацією, точками зору, що часто супроводжується прийняттям рішень.
. Переговори - обговорення з метою досягнення угоди з будь - якого питання.
. Інтерв'ю - розмова з журналістом, призначений для друку, радіо, телебачення.
. Дискусія;
. Нарада (збори);
. Пресс-конференция.
. Контактний ділову розмову - безпосередній, "живий" діалог.
. Телефонна розмова (дистантних), що виключає невербальну комунікацію. Основні правила ділового спілкування
Діловий етикет — це результат довгого відбору правил поведінки, що сприяють успіху в ділових стосунках. Ці правила допомагають зближенню інтересів між співрозмовниками.
Перш за все слід пам’ятати, що ділове спілкування неможливе без дотримання загальних правил культури поведінки, що передбачають повагу до особистості співрозмовника. У спілкуванні ділових людей велике значення мають манери, словниковий запас, стиль мовлення. У діловій розмові найважливішим є уміння дати відповідь на будь-яке запитання.
Ділове спілкування може відбуватися за такими основними напрямками:
• розмова по телефону;
• ділове листування;
• ділова розмова.
Основою успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко і ефективно вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення. Важливо, щоб службова телефонна розмова велася у спокійному тоні й викликала позитивні емоції.
Правила ділової розмови
1. Під час розмови намагайся бути ввічливим.
2. Поважай співрозмовника, будь уважним, доброзичливим.
3. Уважно слухай того, з ким говориш, не перебивай його без вибачення.
4. Спілкуючись з іншими намагайся не виявляти свого поганого настрою.
5. Не розмовляй без потреби голосно, не вживай грубих слів.
6. Під час розмови не викрикуй, не розмахуй руками.
Мовленнєвий етикет
Зростаюча увага до питань соціолінгвістики, зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови в усіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливостей сучасного і зарубіжного мовознавства. У колі цієї загальної проблематики досить важливим є також вивчення мовленнєвого етикету — правил мовленнєвої поведінки. Ці правила закріплені в системі стійких висловів, прийнятих даним колективом носіїв цієї мови на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування.
Головна особливість спілкування як процесу — взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства — їх спільну діяльність, інтсрукцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, індивіди повинні рахуватися із соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві. Така необхідність нормативного регулювання спілкування, на думку Л. М. Архангельського, продиктована потребою "забезпечення цілісності суспільства як системи, стійкості взаємопов´язаних видів соціальної діяльності".
Життя будь-якого суспільства неможливе без дотримання соціальних норм і звичаїв, які регулюють суспільну діяльність і якнайтісніше пов´язані з процесом формування особистості, її соціалізацією.
Соціальні норми взаємин у суспільстві складалися поступово й природним шляхом. Корені їх у будь-якому етносі сягають сивої давнини, беруть початок з того часу, коли людина вперше вступила в суспільні відносини.
Жодна суспільна формація не обходилася без норм людської поведінки і спілкування. На певному етапі історичного розвитку, приблизно за часів Людовика XIV (XVII століття) норми зовнішньої культури поведінки — правила пристойності, гарного тону — отримали загальну назву "етикет". За визначенням авторів "Словника з етики", етикет — це "сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні прояви людських взаємин (поводження з оточуючими, форми звертань і привітань, поведінка в громадських місцях, манери і одяг)".
Етикет функціонує в суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої.
Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців — це і показник культури суспільства.
Культура мовлення — це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).
Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.
Головним завдання культури мови є:
- виховання навичок літературного спілкування;
- пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;
- у вимові та наголошуванні;
- неприйняття спотвореної мови, або суржику.
Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.
Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.
Етика і деонтологія медичного працівника
1. Актуальність проблеми
Своєрідність медичної етики полягає в тому, що в ній, всі норми, принципи та оцінки орієнтовані на здоров'я людини, його поліпшення та збереження. Своє вираження ці норми спочатку були закріплені у Клятві Гіппократа, яка стала відправною точкою для створення інших професійно-моральних медичних кодексів. Етичний фактор має в медицині традиційно велике значення. Понад вісімдесят років тому за аналогією з лікарською Клятвою Гіппократа була створена сестринська Клятва Флоренс Найтінгейл.
2. Етичні норми і явища
Поняття моралі
У етичних явищах присутні два моменти:
1) особистий момент (автономія індивіда і самосвідома мотивація ним правил моральної поведінки та моральних оцінок);
2) об'єктивний, внеособовий момент (що склалися в даній культурі, соціальній групі, спільності моральніпогляди, цінності, звичаї, форми і норми людських відносин).
Перший із зазначених моментів відноситься до характеристики моралі, другий - моральності.
Відмітна особливість моралі полягає в тому, що вона висловлює автономну позицію індивідів, їх вільне і самосознательной вирішення того, що є добро і зло, обов'язок і совість у людських вчинках, взаєминах і справах. Коли говорять про мораль соціальних груп, спільнот і суспільства в цілому, мова по суті йде проморальність (про груповий і загальносоціальних моралі, цінностях, поглядах, відносинах, нормах і установленнях).
Етика - наука про мораль
Етика як філософська теорія моралі виникає не стихійно, як мораль, а на основі свідомої, теоретичної діяльності з дослідження моралі. Реальні моральні явища іморальна діяльність людей виникли значно раніше етики як науки, формування якої пов'язано з виникненням системи наукових знань про мораль. Прийнято вважати етику однією з філософських наук. В історії розвитку етичних поглядів етика визначалася як практична філософія, яка обгрунтовує цілі практичної діяльності на основі ідей про належне і сущому, про добро і зло, про щастя і сенс життя. Етика розглядає мораль як сферу суспільного життя на основі певних норм і цінностей, що етика регулює відносини між людьми на основі моральних вимог і понять. Етика бачить свої завдання не тільки в тому, щоб пояснювати мораль, але і в тому, щоб запропонувати суспільству більш досконалу нормативність і модель поведінки. Етика і описує мораль, і пояснює її, і вчить моралі, роз'яснює те, як слід виконувати моральні нормативи поведінки, виділяючи специфіку змісту і форми цих нормативів. Етика включає як вчення про морально-сущому, про реально виявляється нормативності в поведінці людей, так і вчення про морально-належному, про те, як кожна людина повинна вести себе в суспільстві, як повинен визначати свої моральні цілі, потреби та інтереси. Етика вивчає мораль з позицій принципу історизму, так як кожне суспільство має свої особливості реалізації моральних норм і вимог, свої звичаї і принципи поведінки. Мораль в історії суспільства еволюціонує, вдосконалюється, прогресує, по-різному проявляються особливості розвитку та нормативності різних типів моралі.
Професійна етика
Професійна етика - це сукупність моральних норм, які визначають ставлення людини до свого професійного обов'язку. Змістом професійної етики є кодекси поведінки, розпорядчі певний тип моральних взаємин між людьми і способи обгрунтування даних кодексів.
Незважаючи на загальний характер моральних вимог і наявність єдиної трудової моралі класу або товариств, існують ще й специфічні норми поведінки тільки для деяких видів професійної діяльності. Виникнення і розвиток таких кодексів являє собою одну з ліній морального прогресу людства, оскільки вони відображають зростання цінності особистості і стверджують гуманність в міжособистісних відносинах. Отже, основне призначення професійної етики у тому, що вона забезпечує реалізацію общеморальних принципів в умовах професійної діяльності людей, сприяє успішному здійсненню професійних обов'язків.Професійна етика допомагає фахівцю уникати помилок, вибирати найбільш правильну, високоморальну лінію поведінки в різних ситуаціях трудової діяльності. Завдання професійної етики не дати готові рецепти на всі випадки життя, але навчити культурі морального мислення, дати надійні орієнтири для вирішення конкретних ситуацій, впливати на формування моральних установок у фахівця у відповідності зі специфічними вимогами професії, пояснення і оцінку вироблених адвокатською практикою стереотипів поведінки в областях , не врегульованих правом.
Етичний кодекс медичних сестер
Етичний кодекс медичної сестри Росії розроблений на замовлення Асоціації медсестер Росії в 1997р. Він складений з урахуванням нових ідей, що визначили протягом останніх двох - трьох десятиліть зміст медичної етики взагалі та професійної етики медичної сестри зокрема. Перш за все, Кодекс в розгорнутому вигляді відобразив сучасні уявлення про права пацієнта, які як би диктують зміст конкретних обов'язків, визначають формули морального боргу медичної сестри.
Кодекс так само відбив що почалася в Росії реформу сестринської справи (зокрема, вимагає залучення медичних сестер у самостійну науково-дослідну діяльність, без чого неможливо перетворення сестринської справи в самостійну науку). У Кодексі знайшли відображення ті особливості сьогоднішньої медицини, які пов'язані з сучасним науково-технічним прогресом, - наприклад, проблеми ризику, ятрогенних ефектів при багатьох вживаних в даний час медичних втручань.
Гуманність сестринської професії.
Медична сестра повинна понад усе ставити співчуття і повага до життя пацієнта. Медична сестра зобов'язана поважати право пацієнта на полегшення страждань у тій мірі, в якій це дозволяє існуючий рівень медичних знань. Медична сестра не має права брати участь в тортурах, стратах та інших формах жорстокого і нелюдського поводження з людьми. Медична сестра не має права сприяти самогубства хворого. Медична сестра відповідальна, в межах своєї компетенції, за забезпечення прав пацієнта, проголошених Всесвітньої медичної асоціацією, Всесвітньою організацією охорони здоров'я та закріплених у законодавстві Російської Федерації.
Медична сестра і вмираючий хворий
Медична сестра повинна з повагою ставитися до права вмираючого на гуманне ставлення і гідну смерть. Медична сестра зобов'язана володіти необхіднимизнаннями та вміннями в області паліативної медичної допомоги, що дає вмираючому можливість закінчити життя з максимально можливим фізичним, емоційним і духовним комфортом. Найперші моральні і професійні обов'язки медичної сестри: запобігання і полегшення страждань, як правило, пов'язаних зпроцесом вмирання, надання вмираючому і його сім'ї психологічної підтримки. Евтаназія, тобто навмисні дії медичної сестри з метою припинення життя вмираючого пацієнта, навіть на його прохання, неетична і неприпустима. Медична сестра повинна ставитися шанобливо до померлого пацієнта. При обробці тіла слід враховувати релігійні та культурні традиції. Медична сестра зобов'язана поважати закріплені в законодавстві РФ права громадян щодо патологоанатомічних розтинів.
Професійна компетентність медичної сестри
Медична сестра повинна завжди дотримуватися і підтримувати професійні стандарти діяльності, які видаються Міністерством охорони здоров'я Російської Федерації. Безперервне вдосконалення спеціальних знань і умінь, підвищення свого культурного рівня - найперший професійний обов'язок медичної сестри. Медична сестра повинна бути компетентною у відношенні моральних і юридичних прав пацієнта. Медична сестра повинна бути постійно готовою надати компетентну допомогу пацієнтам незалежно від їхнього віку чи статі, характеру захворювання, расової чи національної приналежності, релігійних або політичних переконань, соціального чи матеріального становища чи інших відмінностей.
Терміноло́гія — це:
Сукупність термінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю семантичних меж.
Розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.
Галузеві термінології (тобто сукупності термінів конкретних галузей) називають терміносистемами, або термінологічними системами. Системність термінології зумовлена двома типами зв'язків, які надають множинам термінів системного характеру:
Логічними зв'язками (якщо між поняттями певної науки існують системні логічні зв'язки - а вони є в кожній науці, - то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов'язаними);
Мовними зв'язками (хоча терміни позначають наукові поняття, вони залишаються одиницями природної людської мови, а, відповідно, їм властиві всі ті зв'язки, які характерні для загальновживаних слів - синонімічні, антонімічні, словотвірні, граматичні тощо)
Основні способи творення термінів:
зміна значення слова звичайної мови;
творення неологізмів шляхом словотвору з коренів та інших морфологічних елементів звичайної мови, що часто набирає форми кальок з іноземних мов;
запозичення з іноземних мов (етранжизми).
Переважання перших двох способів пов'язане з тенденцією до пуризму. Для практичних цілей термінологія укладається в галузевих термінологічних словниках.
Те́рмін (від лат. terminus — межа, кордон) — слово або словосполучення, застосоване для позначення деякого поняття.[1]
Поняття, назване словом, виражає суть явища, відображає об'єктивну істину; слово в системі – логос, термін; слово як позначення предмета — лексис, номен.[2] Таким чином, слово є матеріальною мовною оболонкою, з якою нерозривно пов'язане поняття (існують у тандемі). Термінологічна номінація(іменування) — це цілеспрямований творчий процес, зумовлений взаємодією зовнішніх та внутрішніх мовних чинників.
Науковий термін точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери. Він, на відміну від номенів загальномовних, які часто є багатозначними, невпорядкованими, в межах сфери застосування є однозначним.
Для термінологізації певного поняття необхідно вичленувати денотат із реальної дійсності, співвіднести у свідомості з певним об'єктом, тобто приписати йому дефініцію. Є два різновиди термінологізації понять. Перший стосується термінологізації загальновживаних слів, за якого до наукового обігу залучають уже пізнані людиною денотати, у яких виникла потреба його уточнити, конкретизувати. При цьому частина семантики слова нівелюється або свідомо відкидається. Звідси різна семантична насиченість терміна та загальновживаного слова. Загальновживане слово, як правило, буває багатозначним, а термін утворюється на основі одного із цих значень.
Лексика за сферами вживанння
Лексика-це словниковий склад мови
За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання.
Загальновживану лексику називають ще загальнонародною. До її складу належать слова, використовувані всіма носіями літературної мови. Це слова, що позначають:
предмети побуту (двері, човен, молоток, вікно, чоботи, сорочка, стіл, відро)
процеси трудової діяльності (нести, різати, пекти, читати)
явища природи (дощ, сніг, мороз, вітер)
назви тварин, людей (дочка, мати, діти, голуб, ластівка, окунь, щука, калина, верба)
назви кольорів, смаків, почуттів (зелений, солодкий, радість, жаль)
назви розміру, ваги (великий, важкий)
військові поняття (військо, куля, зброя)
поняття культури (пісня, книга, мелодія)
суспільно-політичні поняття (держава, народ)
числа (два, шістдесят) тощо
Використання цих слів нічим не обмежене, вони складають активний словник української мови і використовуються у всіх стилях, тому називаються стилістично нейтральними.
Крім основного лексичного складу української мови, є слова, користування якими обмежене або територією, або тією чи іншою групою суспільства - представниками науки, техніки, мистецтва, виробництва. Такі слова використовуються лише в певних стилях і тому називаються стилістично маркованими. Це:
Діалектизми
Терміни
Професіоналізми
Жаргонізми
Арготизми
Близькими до жаргонізмів є арготизми (від франц. argot - замкнутий) - слова, які зазнали навмисних змін вставленням складів, додаванням звуків тощо з метою утаємничити, зробити незрозумілим для інших їхній смисл. Наприклад: дулясник - вогонь, ботень - борщ, зивро - відро, хаза - хата, морзуля - цибуля.
До пасивної лексики належать:
Застарілі слова (архаїзми та історизми)
Неологізми
Термінологічна та професійна лексика, її роль і місце
у текстах ділової української мови
Термін (від латинського terminus – рубіж, межа) – слово або словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки, техніки тощо. Основними ознаками терміна є: системність, наявність дефініції, тенденція до однозначності в межах свого термінологічного поля, тобто термінології певної галузі (операція – в медицині, військовій та банківській справах); стилістична нейтральність; точність семантики, висока інформативність. Ці ознаки реалізуються лише в межах терміносистем, за їх межами термін втрачає свої дефінітивні та системні характеристики – детерміно-логізується, тобто переходить у загальновживану лексику [30].
Терміни виникають у професійному середовищі і вживаються у строго термінологічній функції. Вони утворюються: шляхом переосмислення (термінологізації) загальновживаних слів для позначення певного наукового поняття; перенесення готового терміна з однієї галузі в іншу (ретермінологізація); запозичення та калькування; використання існуючих у мові словотворчих моделей або іншомовних компонентів для творення нових назв; використання словосполучень для найменування нових понять (у різних терміносистемах вони становлять 70% від загальної кількості термінів).
Структурно-семантичні особливості термінів яскраво виявляються у сфері словотворення, де відбувається спеціалізація окремих формантів, характерних для власне термінологічних моделей: -оз(а) – для хімічної термінології (ксидоза, глюкоза); -оз, -ом(а), -ит(-іт) – медичної (полікістоз, тромбоз, глаукома, отит, риніт, гайморит) та ін.
Терміни мають конкретне точне значення, зафіксоване у словниках. Вони є об’єктом дослідження самостійної лінгвістичної науки – термінознавства.
Термінологія (від латинського terminus – рубіж, межа) – сукупність термінів, що обслуговують певну сферу знань, пов’язаних із системою понять: мистецтво, техніка, виробництво тощо. Це особливий пласт лексики, який піддається свідомому регулюванню та упорядкуванню. На думку вчених, слово “термін”уперше з’явилося у Німеччині 1876 року. Синонімом термінології у цьому значенні є терміносистема [30].
Основою української термінології є народна термінологія, а також міжнародна, що сформувалася у європейських мовах на базі грецької та латинської мов. Її розвиток тривалий час гальмувався нерівноправним становищем в імперських державах української науки, культури, освіти, мови.
Становлення української наукової термінології почалося з другої половини ХIХ ст. і пов’язано з іменами І. Верхратського, М. Драгоманова, В. Левицького, І. Гавришкевича та інших, діяльністю наукових товариств: імені Т. Шевченка (у Львові), “Просвіта” (у Києві), імені Г. Квітки-Основ’яненка (у Харкові) та різних термінологічних комісій, завданням яких було збирання та упорядкування народної термінології з різних галузей знань. На кінець ХIХ – початок ХХ ст. українська мова мала свою наукову термінологію з філософії, політичної економії, мистецтва, юриспруденції, природничих наук, фінансової справи тощо.
Відновлення української державності 1917 року, розширення суспільних функцій мови активізували процес збирання, творення та нормалізації українськоїтермінології. Якісно новий етап у її розбудові починається з 1921 року після об’єднання всіх термінологічних комісій в Інституті української наукової мови(ІУНМ), на який покладалося завдання спрямувати процес розвитку української наукової мови на вироблення лінгвістами наукових засад, розробку різногалузевої термінології. До 1930 року ІУНМ видав 16 термінологічних словників (переважно російсько-українських: “Словник природничої термінології”, 1928; “Словник ботанічної номенклатури”, проект, 1928; “Практичний словник виробничої термінології” І. Шелудька, 1931, та ін.). У зв’язку із згортанням політики українізації ця робота припинилася. Відродження української термінології припадає на 50 – 60-і рр. 1957 року Президія АН УРСР створила Словникову комісію, яка виробляла основні засади укладання галузевих словників, формувала авторські колективи. Відтоді до 80-х рр. видано серію термінологічних (як перекладних, так і тлумачно-довідкових) та енциклопедичних словників: “Російсько-український технічний словник” (1961), “Російсько-український сільськогосподарський словник” (1963), “Енциклопедію кібернетики” (т. 1 – 2, 1973) та ін.
Із становленням України як суверенної держави проблема національної термінології набуває державної ваги. Термінологічна робота ведеться в таких напрямах: створення термінологічних словників (здебільшого перекладних, у тому числі три книги академічного “Російсько-українського словника наукової термінології” (“Суспільні науки”, “Біологія. Хімія. Медицина”, “Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос”)); розробка державних стандартів на терміни та визначення, які охопили всі основні науково-технічні сфери, дослідження формування окремих терміносистем та вироблення теоретичних засад кодифікації української термінології.
У розв’язанні проблеми національної термінології беруть участь Інститут української мови та Комітет наукової термінології НАН України, Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології Держстандарту та Міносвіти України.
Науково-технічний прогрес, що охопив усі сторони нашого життя, наповнив мову новими поняттями, які характеризують різні професії. Мова представників різних галузей виробництва дедалі збагачується, і цей процес відбувається завдяки формуванню мови представника будь-якої професії, усуненню мовних примітизмів, збагаченню науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією, появою нових понять.
Що ж означає лінгвістичний термін “професіоналізм”?
Професіоналізм (від латинського professio (professionis) – офіційно зазначене заняття, спеціальність) – слово або вислів, притаманні мові певної професійної групи. Звичайно професіоналізмами називають емоційно забарвлені елементи, що виступають як розмовні синоніми-еквіваленти до стилістично індивідуальної професійної номенклатури чи слів-термінів і часто виходять за межі літературної норми: у водіїв легкова машина підвищеної прохідності має назву бобик, руль – бублик, автопокришка – гума, легковий автомобіль – кінь; у друкарів і журналістів помилка називається ляп, нижній кінець сторінки, книжки – хвіст; у льотчиків літак “Іл-2” – горбатий, а слід, що його залишає реактивний літак, – ковбаса-зебра і т. ін. Такі професіоналізми є метафоризованими словами загального вжитку. Деякі з них з часом входять у нормативне вживання: двірник – пристрій для очищення вітрового скла (склоочисник) – у водіїв; ліхтар, боковик – підзаголовок, винесений за поля тексту, – у друкарів і т. ін. [30].
Але частіше до професіоналізмів відносять слова і вислови, уживані в певному професійному середовищі з метою детальнішого членування дійсності в сфері спеціальних інтересів. Так, у минулому в лексиці українських хліборобів і чумаків поряд із загальновживаним словом “віл” використовувалися численні спеціальні назви цієї тварини залежно від зовнішніх ознак, робочих якостей тощо: багрій – віл чорнобурої масті; галій – чорний; гостяк – худий; гулий – однорогий; козій – віл із загнутими назад рогами; швейнога – віл, у якого під час ходи задні ноги зачіпаються одна об одну; шмалько – той, що швидко ходить, тощо. У словнику рибалок є значна кількість спеціальних назв човнів та їх частин, неводів, найменувань вітрів залежно від їхньої сили, напряму тощо. Часом професіоналізми мають локальний характер і накладаються на територіально-діалектні відмінності в лексиці. Так, в окремих південно-західних говорахверстат (ткацький) має назву кросна, а його деталі – колесо, перечниця – триб (або сучка), шайда. У традиційних народних професіях (столярів, мулярів, шевців, гончарів і т. ін) спеціальний професійний словник охоплює близько 300 назв.
З професійною лексикою тісно пов’язана спеціальна термінологія окремих галузей науки, техніки, мистецтва тощо. Вони мають певну кількість спільних елементів. Проте між ними є істотні відмінності: у професійній лексиці при детальній диференційованості назв окремих предметів, їх частин та видових понять немає назв для широких категорій однакових чи подібних реалій, а кожна назва за своїм походженням і структурою звичайно ізольована від інших, тоді як у термінології слова, що означають близькі поняття, становлять утворення від однакових коренів. Професіоналізми виникають стихійно на власній мовній основі, а галузеві терміни переважно творяться свідомо, часто з використанням іншомовних слів та словотворчих засобів. Професіоналізми вживаються у художній літературі для відтворення особливостей життя і побуту певного професійного середовища. Друга група професіоналізмів – це загальнозрозумілі слова, які, проте, не є літературними. Знати мову професії – означає знати лексику, логіку висловленнь, структуру формулювань. Професіоналізми наявні в повсякденному мовленні працівників багатьох підприємств, установ.
До професіоналізмів належать слова загальнонародної мови, але вжиті в особливому значенні, специфічному для певної професійної сфери. Наприклад, літературна норма не допускає вживання абстрактних іменників у множині, а в мові професійній такі випадки трапляються.
У межах одного колективу, однієї спеціальності може народжуватися безліч нових професіоналізмів. Ці нові слова виникають за рахунок словоскладання, нових префіксів та суфіксів. Найпоширенішими є префікси до- (доукомплектувати, дообладнати), недо- (недопромисел, недовнесок), за- (задебетувати, запроцентувати), над-, серед- та суфікси --ість, -ат, -ація.
Чим вищою буде мовна культура і організованішим колектив, тим менше з’являтиметься професіоналізмів, особливо в діловому мовленні. Такі професіоналізми вживаються здебільшого в усному мовленні. У писемному спілкуванні, зокрема в діловому, вживання таких слів небажане. Важливою частиною лексики літературної мови є лексика виробничо-професійна, що служить на означення трудових процесів, матеріалів, знарядь, обстановки праці і діяльності людини. Люди працюють у найрізноманітніших сферах життя, і в процесі виробничого трудового спілкування у них створюється специфічна, пов’язана з їхньою діяльністю, виробничо-професійна лексика. Вироблення такої лексики пов’язане із спеціалізацією самої трудової діяльності людей. Так, рибалки або моряки мають специфічні назви вітрів за їх напрямком, за місцем, звідки вони дують, і т. ін. Мисливці мають слова-назви для різних видів співу птахів, свої особливі назви частин тіла різних тварин і тому подібне. Хлібороби вживають спеціальні назви для різних процесів обробки землі (оранка, пар, підняття пару, зяблювання; боронування, скородіння і тому подібне); для обробки і збирання різних культур (підгортання (картоплі), брання (льону); жнива, возовиця, молотьба; косовиця, гребовиця, волочіння, вершіння і тому подібне). Виробничо-професійну лексику літературна мова застосовує в художніх творах при змалюванні трудової діяльності людей різних професій, що виводяться в певному творі, а також для типізації дійових осіб.
Зразком використання професійно-виробничої лексики в плані художньої типізації може бути, наприклад, мова капітана Чумаченка з “Прапороносців” О. Гончара, пересипана словами-термінами його професії (до вступу в армію він був інженером-електриком). Це такі слова в його мові, як виключення струму, високовольтна дуга, електрик, йонізоване повітря, металеві щогли, напруга (електрична), обрив (дрота), рубильник та інші, або навіть цілі словесні ряди чи речення, що складаються з таких професійних лексичних елементів. Наприклад, у розмові з Кармазіним останню фразу свого співбесідника (Кармазіна) “Воїн постійно, вдень і вночі, живе, так би мовити, ідейним, громадським життям” Чумаченко доповнює від себе такими словами (словосполученнями) своєї професії: “Наелектризований струмом високої прекрасної напруги” (О. Гончар).
У дожовтневій українській літературній мові вживалася і розвивалася переважно лексика, позв’язана з сільськогосподарським виробництвом (близька до загальновживаної і побутової лексики села): лущіння, громадіння; черезполосиця та інші; також – назви різних сільськогосподарських рослин (коноплі, плоскінь, матірка...) і процесів обробки різних сільськогосподарських продуктів.
Виробничо-промислову лексику, пов’язану з добуванням нафти, широко подає І. Франко в численних своїх творах (“Борислав сміється”, “Boa constrictor”, “Бориславські оповідання”). Багату професійну робітничу лексику, лексику праці маємо, наприклад, у такому уривку: “А всі муляри, зайняті кругом на широкій площі: хто тесанням каміння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під підвалини, теслі, що позаду, мов жовни, цюкали, обтісуючи здоровенні ялиці та дубове делиння, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цегляри, що складали в стоси свіжо привезену цеглу, ... – усі зупинилися і перестали робити, мов величезна страшенна машина” (І. Франко, “Борислав сміється”).
Виробничо-професійна лексика (як і термінологія) та фразеологія може бути використана для створення гумористичного ефекту, коли вона навмисно вводиться в невластиве їй середовище.
Зразок такого застосування цієї лексики дає уривок:
“ Соня. – Годі вам про діла балакать. Ходім до нас.
З о л о т н и ц ь к и й. – Дорога Софіє Терентіївна, я тут обстрілював позицію: і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю – не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь” (І. Карпенко-Карий, “Хазяїн”).
Термінологічні словники
- різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д. І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А. П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994)" "Російсько - українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).
Складні випадки слововживання
Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання. Тому основна вимога до тексту з омонімом - чіткість, виразність, повнота інформації, точність контексту.
Існує також явище міжмовної омонімії – продукт взаємодії близькоспоріднених мов, сплутування однакових за звучанням слів, що позначають різні поняття у різних мовах. Це дало змогу називати міжмовні омоніми "фальшивими друзями перекладача", "підводними рифами у мовленні", "ключами, що відмикають зовсім різну дійсність".
Провокаційна близькість слів – однаковість (чи приблизна однаковість) звучання - створює проблему в міжкультурній комунікації, є причиною двозначних ситуацій або словесною пасткою під час перекладу.
Наведемо приклади з різних слов'янських мов, напр.: польської: pogrzeb (похорон) - погріб (укр.);
Пароніми
непорозуміння у результаті неправильного вживання слів-паронімів Неправильне вживання слів-паронімів у повсякденному мовленні призводить до непорозуміння, іноді створює комічний ефект (сплутування слів уява/уявлення, компанія/кампанія, плутати / путати; поява незрозумілих слів, замість фотогенічний — фотогігієнічний та ін.).
Ось деякі приклади неправильного слововживання: Стан хворого задоволений (замість задовільний)
Омоніми та пароніми в діловому мовленні
Омоніми - це слова, однокові або подібні за звучанням, але різні за лексичним значенням.
Наприклад, балка - яр з положистими схилами і балка -дерев'яний чи металевий брус для перекриття стелі; порох - пил і порох - вибухова речовина; чайка - птах і чайка - човен.
Отже, омоніми мають однаковий звуковий склад, але зовсім різні за значенням, це різні слова, а не різні значення одного й того ж слова: стан - талія, стан - ситуація, обставини, стан - у техніці.
Омоніми сучасної української літературної мови переділяються на дві групи: повні (прості) і неповні (часткові).
Повні омоніми - це такі слова, які зберігають однакове звучання в усіх граматичних формах: деркач - птах і деркач - стертий віник
(пор. деркача, деркачем, на деркачі). Такі омоніми завжди належать до однієї частини мови.
Серед неповних омонімів вирізняють декілька груп.
Омоформи - різні за значенням слова, однакове звучання яких зберігається лише в окремих граматичних формах: ранком (іменник в орудному відмінку однини і прислівник); мати, поле(іменники) і мати, поле (дієслова); світи (іменник у формі множини) і світи (дієслово наказного способу:Світи, сонечко, яскравіше).
Омофони - слова різні за значенням і написання, але однакові за звучанням: сонце і сон це, лежу (від лежати) і лижу (від лизати), мене (до я) і мине (від минати), проте і про те.
Омографи - слова, однакові за написанням, але різні за значенням і звучанням. Вони розрізняються наголосом: обід і обід (у колесі), мала (прикметник) і мала (дієслово), дорога (прикметник) і дорога(іменник).
Омоніми здебільшого вживаються в художній літературі, народній творчості, в розмовно - побутовому мовленні: Погана та мати, що не хоче дитя мати (Народна творчість). Ними послуговуються для створення дотепних висловів, каламбурів.
§ 4. ПАРОНІМИ
Пароніми - це слова, що мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням: уява (здатність уявляти - плід уяви) -уявлення (знання, розуміння чогось - помилкове уявлення); гривня (грошова одиниця) - гривна (металева шийна прикраса у вигляді обруча); кампанія (сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання) - компанія (група осіб, пов'язаних певними інтересами або торговельне чи промислове товариство).
Пароніми близькі до омонімів, але не тотожні з ними.
Між паронімами можуть встановлюватися синонімічні(блискучий - лискучий, блукати - блудити, повноваження - уповноваження, особистий - особовий), антонімічні(прогресивний -регресивний, густо - пусто, іммігрант - емігрант)відношення.
Як і омоніми, пароніми є широко вживаними в різних стилях, а також вживаються у мовленні для створення каламбурів.
СИНОНІМИ в діловому мовленні
Синоніми - це слова тотожні або близькі за значенням, але різні за звучанням: аргумент, доказ, підстава, обґрунтування; конче, доконче, неминуче; будувати, споруджувати, зводити, (хату) ставити, (з каменю) мурувати; (машини) складати, виготовляти; (суспільство) створювати, організовувати; (світогляд) формувати, ґрунтувати.
Синоніми переважно належать до однієї частини мови і відрізняються відтінками значень або стилістичними забарвленням, чи обома ознаками одночасно. Наприклад, дієслова із загальним значенням говорити розрізняються і відтінками значень, і емоційним забарвленням: базікати - говорити про щось не варте уваги, шептати - говорити тихо, варнякати - говорити дурниці, воркотати - ніжно і стиха розмовляти, бурчати - говорити нерозбірливо, з незадоволенням тощо.
Синоніми групуються в синонімічні ряди (синонімічні гнізда).
Синонімічній ряд - це група слів, що мають однакове чи подібне значення: бідність, нестатки, убогість, убозтво, незабезпеченість, злиденність; істотний, посутній, сутній, суттєвий, дуже важливий, значний, вагомий, поважний; шкодувати, жалкувати; (за чим) уболівати; (кого) жаліти, співчувати (кому); (гроші) економити, заощаджувати.
У синонімічному ряді всі слова об'єднуються навколо опорного, стрижневого слова або домінанти. Це слово найуживаніше серед інших, стилістично нейтральне і найповніше виражає значення, властиве всім членам ряду. Наприклад, на означення особи, яка дотримується правил пристойності нейтральним словом виступає прикметник ввічливий. Саме навколо нього групуються всі інші синоніми: чемний, ґречний, вихований, тактовний, обхідливий, коректний, делікатний, галантний, люб'язний, ласкавий, уважний.
Синоніми одного синонімічного ряду функціонують у мовленні неоднаково: одні вживаються в усіх стилях, інші - в якомусь одному стилі.
Виокремлюють такі різновиди синонімів: лексичні і контекстуальні.
Лексичні синоніми - це слова, що належать до однієї частини мови і мають відмінності у значенні.
Серед лексичних розрізняють семантичні, стилістичні, семантико-стилістичні й абсолютні.
Семантичні (поняттєві, ідеографічні) синоніми - це стилістично нейтральні слова, що відрізняються відтінками у значенні: схвалювати, підтримувати, затверджувати; взаємини, стосунки, відносини.
Стилістичні синоніми - це слова, що різняться експресивно-емоційним забарвленням, належністю до мовних стилів: біографія (офіційно-діловий стиль) і життєпис (публіцистичний стиль).
Семантико-стилістичні синоніми - слова, що різняться і відтінками значень, і емоційним забарвленням: бити, ударяти, гатити, гамселити, садити.
Абсолютні синоніми - це слова тотожні за значенням і різняться лише звучанням: алфавіт, азбука, абетка; дієслово, інфінітив, неозначена форма дієслова; безплатний, безкоштовний. Ці синоніми позбавлені експресивно-емоційних відтінків: мовознавець, лінгвіст, баритися, гаятися.
Контекстуальні синоніми - це слова, що мають близьке значення тільки в контексті. Поза контекстом ці слова вживаються з абсолютно різним значенням. Так дієслова провалитися і не скласти не є синонімами, але в певному контексті вони можуть вживатися як синоніми (провалитися на екзамені - не скласти екзамену).
Специфічними синонімами є евфемізми - слова, що вживаються для непрямого, прихованого, ввічливого позначення певного предмета, явища, дії замість прямої їх назви: нерозумний замість дурний; допускати неточність замість збрехати; знешкодження, нейтралізація замість убивство. Джерела евфемізмів - у прагненні уникнути з тих чи інших міркувань прямої назви предмета шляхом заміни її позитивним еквівалентом.
Наявність багатої системи синонімів у сучасній українській літературній мові створює неабиякі можливості для вибору їх у мовленні. Щоб збагатити свій активний запас слів, радимо частіше звертатися до "Словника синонімів української мови" у двох томах (2001 р.).
ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ЗВОРОТИ
Фразеологія (від грец. Phrasis ─ вислів) ─ це а) наука, що вивчає фразеологізми, тобто стійкі словосполучення слів; б) сукупність усіх фразеологізмів у мові
Абревіатура
Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочень значень метричних мір: м — метр, мм —
міліметр, см — сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та малих літер, дефісів, наприклад: півн.-сх. (північно-східний), Півн.-Крим. канал (Північно-Кримський канал).
Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не початкова в слові, і та ь. Наприклад: український може бути скорочене укр., україн., українськ.
При збігу двох однакових приголосних скорочення робимо після першого приголосного: щін. робота; відмін, навчання.
За збігом двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід., мідн. (мідний); висот., висоти, (висотни
(лат. abbrevio — скорочую) — складноскорочені слова, похідне слово, що виникає внаслідок абревіації — утворення з перших літер або з інших частин слів, що входять до складу назви чи поняття. Вживаються в усній та писемній мові.
Абревіатури називають також акронімами (від дав.-гр. ἄκρος — «найвищий, крайній» та ὁ ὤνυμος та τό ὄνομα, ὄνυμα а ще οὔνομα, — «ім'я»). Щодо застосування терміну «акронім» існують різні думки: за однією, акронімами називають будь-які слова, складені з перших літер чи частин слів у скорочуваному словосполученні, за іншою — тільки такі, що вимовляються як цілісні слова, а не як послідовність назв літер.[1]
Окрім утворення із власне українських слів, абревіатури активно поповнюються запозиченнями (алгол, кобол). Багато з них є термінами: байт, варикап, вариконд.
Орфрграфічні норми
|
Орфографічні |
написання слів |
пів'яблука, пів-Європи, бриньчати, деренчати |
ІМЕНА ПО БАТЬКОВІ
При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси -ович, -йович. Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович.
При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс -івн(а), після голосних -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук'янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславівна, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна.
Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил. їх слід пам'ятати.
Григорій — Григорович, Григорівна
Сава — Савич (-ович), Савівна
Ілля—Ілліч, Іллівна
Микита —Микитович, Микитівна
Яків — Якович (-левич), Яківна (-лівна)
Лука —Лукич, Луківна.
У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише
закінчення -івн(и), -ївн(и), у давальному - -івн(і), -ївн(і).
Наприклад:
Р. в. Людмили Тимофіївни (неправильно: Тимофі-ївної)
Вікторії Володимирівни (неправильно: Володи-мирівної)
Д. в. Людмилі Тимофіївні (неправильно: Тимофі-ївній)
Вікторії Володимирівні (неправильно: Володими-рівній).
Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:
Після літер, що позначають губні тверді приголосні звуки б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає іншого приголосного (крім р), який належав би до кореня: солов'їний, сім'я, м'ята, п'ятниця, зв'язати, п'ю, б'ється, в'яз, м'язи, ім'я, В'ячеслав, Стеф'юк; верб'я, верф'ю, торф'яний, черв'як. Але: свято, морквяний, мавпячий, цвях. Якщо приголосний, що стоїть перед губним, належить до префікса, то апостроф теж ставиться: зв'язок, підв'ялити, обм'яклий, розв'ючувати.
Після твердого р у кінці складу: подвір'я, сузір'я, на узгір'ї, з матір'ю, кур'єр, пір'їна. Якщо ря, рю, рє позначають сполучення м'якого [р'] із голосними а, у, е ([р'а], [р'у], [р'е]), то апостроф не пишеться: рясний, Рябко, буря, рюмсати, Рєпін.
Після будь-якого твердого приголосного, яким закінчується префікс або перша частина складних слів: без'язикий, від'єднати, з'ясувати, над'їдений, над'ярусний, роз'ятрити, роз'юшений; дит'ясла, пан'європейський, пів'юрти, пів'ящика, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи.
Після к у словах Лук'ян, і похідних від нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янчик, Лук'янівка тощо.
У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох'ярусний, чотирьох'ярусний, дит'ясла.
Апостроф не ставиться:
Після б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: торф'яний, черв'як, верб'я).
Після букви р, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.
У словах іншомовного походження у злитній вимові: резюме, бюджет, бюро.
Інші випадки[ред. • ред. код]
Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного позначається апострофом.
Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:
Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б'ю, п'ять, п'є, в'язи, у здоров'ї, м'ясо, рум'яний, тім'я, мереф'янський, В'ячеслав, Стеф'юк. Примітка. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпячий, свято, тьмяний, цвях, але: верб'я, торф'яний, черв'як. Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв'язок, зв'ялити, підв'язати, розм'якшити.
Після р: бур'ян, міжгір'я, пір'я, матір'ю, кур'єр, на подвір'ї. Примітка. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м'якого р із наступними а, у, е: буряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін.
Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без'язикий, від'їзд, з'єднаний, з'їхати, з'явитися, об'єм, під'їхати, роз'юшити, роз'яснити; дит'ясла, пан'європейський, пів'яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо. Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.
В українських словах м'який знак вживається:
Після букв д, т, з, с, ц, л, н, які позначають м'які приголосні:
в кінці слова: нехіть, мазь, паморозь, увесь, ґедзь, мовець, обмаль, сутінь тощо слів перед буквами, що позначають тверді приголосні: молотьба, спільний, тинькувати,Гринько, Федько, Вільно, Луцьк тощо;
у дієсловах наказового способу та на -ться: стань, сядь, робиться, коситься тощо.
В дієсловах перед часткою -ся (-сь): стань — станься, сядь — всядься.
На позначення м'яких приголосних усередині складу перед о: дзьоб, дьоготь, льон, сьомий, третьокласник, утрьох тощо.
У суфіксах -зьк-, -ськ-, -цьк-: запорізький, козацький, київський, близькість, людськість, вузько, хвацько, військо, хлопчисько, пасовисько тощо.
У суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: батенько, рибонька, старесенький, білісінький, малюсінький тощо.
М'який знак зберігається:
В утворених присвійних прикметниках: Танька — Таньчин, Зінька — Зіньчин, ненька — неньчин;
При відмінюванні: призьба — на призьбі, ненька — неньці, вишенька — вишеньці, але: землянка — землянці, маска — масці.
ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ
1. З- (ІЗ-, ЗІ-). Префікс з- перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с-: сказа́ти, спалахну́ти, стовкти́, сфотографува́ти, схил. Перед усіма иншими приголосними пишемо з- (иноді із-): зба́вити, звести́, зжи́тися, ззирну́тися, зсади́ти, зці́пити, зчепи́ти, зши́ток, ізно́в.
Префікс з- виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зеконо́мити, зігнорува́ти, зорієнтува́тися, зумо́вити; зга́слий, з’є́днувати, з’їзд, зма́зати, знадли́вий і под.
У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, пишемо здебільшого префікс зі-: зібга́ти, зігну́ти, зідра́ти, зізна́тися, зіпсува́тися, зіста́вити, зі́ткнення, зіщу́литися тощо. Префікс зі- вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить звукосполучення губний + й: зів’я́лий, зімкну́ти, зім’я́ти, зіп’я́стися (і сп’ясти́ся) тощо. У деяких словах префікс зі- чергується із зо-: зігріва́ти йзогріва́ти, зімліва́ти й зомліва́ти, зіпріва́ти й зопріва́ти, зітлі́ти й зотлі́ти.
2. БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ин. У префіксах без-, від- (од), між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, пред-, роз-, через- кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраї́й, безкори́сливий, відкриття́, ві́дстань, міжконтинента́льний, міжплане́тний, надпоту́жний, обпали́ти, обтруси́ти, передпла́та, передча́сний, підтри́мка, понадпла́новий, представни́к, розтягну́ти, ро́зчин, розхита́ти, черезплі́чник.
3. ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-. Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре- вживаємо переважно в якісних прикметниках і числівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прега́рний, презавзя́тий, прекра́сний, прему́дрий, прекра́сно, препога́но; префікс при- вживаємо здебільшого в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибі́гти, прибудува́ти, прикрути́ти, прибо́ркати, пришви́дшити; прибуття́, приту́лок, при́браний, прива́бливо. Пор. прикметники на означення неповноти ознаки з префіксом при-: приста́ркуватий і под.
Крім того, префікс пре- виступає у словах прези́рливий, прези́рство й у словах старослов’янського походження: преосвяще́нний, преподо́бний, престо́л; префікс при- вживаємо в іменниках та прикметниках, утворених внаслідок поєднання іменників із прийменниками: при́гірок, при́ярок; прибере́жний, прикордо́нний.
Префікс прі- вживаємо тільки в словах прі́звисько, прі́звище, прі́рва.
4. АРХІ-. У всіх іменниках і прикметниках вживаємо префікс архі-: архідия́кон, архієпи́скоп, архієре́й, архімільйоне́р, архіреакціоне́р, архіважли́вий, архіскладни́й та ин.
Зміни приголосних при словотворенні та словозміні
|
Приголосні або група приголосних |
Суфікс |
Зміна |
Приклади |
|
1. Г, Ж, 3 |
-ськ(ий), -ств(о) |
-зьк(ий), -зтв(о) |
Лейпциг - лейпцизький, Париж - паризький, Кавказ - кавказький, убогий - убозтво |
|
2. к, ц, ч |
-ськ(ий) -ств(о) |
-цьк(ий), -цтв(о) |
юнак - юнацький, юнацтво, німець - німецький, ткач - ткацький, ткацтво |
|
3. х, ш, с |
-ськ(ий) -ств(о) |
-ськ(ий), -ств(о) |
чех - чеський, птах - птаство, чуваш - чуваський, Одеса - одеський |
|
4. -цьк- |
-ин(а) |
-чч(ина) |
німецький - Німеччина, вінницький - Вінниччина, турецький - Туреччина, але: галицький - Галичина |
|
5. -ськ-, -ск- |
-ин(а) |
-щ(ина) |
Київський - Київщина, віск - вош^ина |
|
6. -СК-, -шк- |
-ан- |
-щ(аний) |
пісок - піщаний, дошка - дощаний |
|
7. -ск- |
-а- |
-щ- в усіх формах дієслів |
тріск - тріщати, тріщу, тріщиш, тріщать |
|
8. -ст- |
-а- |
-щ- не перед и і не у 3-й особі множини |
пригостити - пригощати, пригощаю, але: пригостиш, пригостять |
|
9. -зк- |
-а- |
-жч- |
брязк - бряжчати, бряжчу, бряжчиш |
|
10. -ськ(ск) |
-енк(о) -ук- |
-щ(енко) -щ(ук) |
Васько - Ващенко, Ващук, Терещко - Терещенко |
|
11. -зьк- |
-енк(о) -ук- |
-жч(енко) -жч(ук) |
Кузько - Кужченко, Кужчук |
|
12. г, ж, з |
-ш(ий, е, ати) |
-жч(ий, е, ати, ання) |
вузький - вужчий, вужче, вужчати, але: легкий - легший, легше, легшати, полегшення |
|
13. с |
-ш(ий, е, йти) |
-щ(ий, е, йти) |
красивий - кращий, краще, покращити |
|
14. к, ц |
-н(ик, ий) |
-чн(ик, ий) |
безпека - безпечний, вік - вічний, але: дворушник, мірошник, рушник, рушниця, сердешний, соняшник, торішній |
Культура мовлення
- передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).
Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.
Орфоепічна правильність мовлення
або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:
1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповиĭ], [виешневиĭ].
2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].
3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті], орф. вогко, легко, кігті, нігті, дьогтю.
4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'вір], [комар], [л'ікар], [Харк'іў], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м’яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].
5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н'іч], [н'іж], [товариеш], [д'іўчата], [ручка], [б'іжат'], [криечат'].
6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлиц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].
7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].
8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [г]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзиек], [ґедз'], [дзиґа].
9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.
10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [ў]: [буў], [даўно], [шоўк], [в'іўторок].
Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар тощо.
Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають внаслідок чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: упевнитись – впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесь (і весь), учений – вчений, іти – йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.
Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною)
Точність мовлення — повна відповідність, узгодженість висловлюваного з певними матеріальними та ідеальними реаліями життя; точність мовлення полягає в тому, щоб кожне реалізоване речення, його значеннєва сутність, будь-яке поєднання речень правдиво, реалістично передавало зміст висловленого і особистісне поняттєво-почуттєве сприймання його мовцем. Щоб спілкування з іншими було дієвим, результативним, воно повинно бути завжди точним і логічним. Точність мовлення забезпечується цілковитою відповідністю вживаних слів тим поняттям, уявленням, які закріпились у мовленні за мовними одиницями, найбільше за лексемами, фразеологізмами, реченнями. Мова як суспільне явище і різнорівневий інвентар різнотипних мовних одиниць (фонем, морфем та ін.) придатна для того, щоб мовець у межах будь-якого стилю міг висловитись найточніше. Літературно-художнє мовлення теж повинно бути точним —- навіть у використанні тропеїчних засобів мови: метафори, епітета тощо. Точність мовлення і його нормативність є найважливішими категоріальними ознаками мовленнєвої культури.
Точності мовлення протистоїть його неточність, яка спричиняється неточністю мислення. Мовленнєва неточність пояснюється незнанням подробиць описуваного (говореного), з одного боку, і неглибоким знанням мови — з другого. Щоб за схожих обставин уникнути одних і тих самих мовних форм, а отже, й однотипності, одноманітності у вираженні думки й почуття, треба вміти правильно користуватись мовою, багатствами її лексики і граматики. Відомий французький мовознавець Жо- зеф Вандрієс (1875—1960) зазначав: «Гнучка мова людини: поле — для слів і сюди і туди безмежне», але використання слів підлягає суворій закономірності: щоразу єдино потрібне слово має зайняти єдино потрібне місце. Інакше допускається неточність у змісті думки, що нерідко призводить до стилістичної невправності мовлення.
Багатьом мовцям буває важко точно і вміло розповісти про те, що вони добре уявляють, про що думають, що відчувають. Точність мовлення передбачає чітку відповідність слів тим поняттям, уявленням, предметам, діям тощо, які вони позначають
ЛОГІЧНІСТЬ МОВЛЕННЯ
Одну з визначальних семантико-синтаксичних і стилістичних ознак мовлення становить його логічність.
Логічне мовлення — це мовлення продумане, виважене, семантично й структурно впорядковане. Його сутність найбільшою мірою визначається повною відповідністю сказаного чи написаного певним реаліям життя. Логічність мовлення обов’язково передбачає його правильність, розумність, які втілюються в літературно-нормативних формах слів, у структурах речень, словосполучень тощо. Усе висловлене має відповідати життєвій правді, її логіці, реальному станові речей. Наприклад, речення Вагонні слюсарі… постукують молотками по чавунних колесах вагонів є нелогічним, неправильним, тому що вагонні колеса виготовляють зі сталі.
Логічність мовлення ґрунтується на правдивості мислення. Воно здебільшого істинне, але може становити собою і вияв фантазії як елемент людського буття, сприймання й відтворення дійсності.
Твердження у формі розповідного речення Земля обертається навколо Сонця одночасно і реальне, і логічне, і точне, і правильне, і нормативне за мовною структурою. Але речення Земля вічно обертатиметься навколо Сонця суперечить логіці, істині, правді (думка алогічна, тобто хибна), бо нічого вічного, крім постійно змінюваної матерії, у всесвіті немає.
Різноманітність і багатство мовлення
Джерелами багатства й різноманітності мовлення є: лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови і які збагачуються з розвитком суспільства. І чим рідше в певному тексті (мовленнєвому просторі) повторюються одні й ті ж знаки, комбінації знаків, тим мовлення багатше. Але не можна багатство ототожнювати з кількістю застосованих для передачі певної інформації знаків: головне – інформативна, а не кількіснослівна виповненість тексту (нерідко кількома словами буває сказано більше, аніж довгими деталізованими розповідями). Пригадаймо: лаконічність – сестра таланту; щоб словам було тісно, а думкам просторо; не кількість, а сила слова будує думку; багатство мовленнятвориться не кількістю слів, а кількістю значень і т.д.
Лексичне і фразеологічне багатство мовлення формується не лише за словниками – словники, якими б багатими вони не були, усе ж не цілком охоплюють мову народу, усіх його етнічних, соціальних груп, та й у своєму розвитку мова випереджає словник.
Лексичне і фразеологічне багатство мовлення твориться синонімічними рядами: чим повніший синонімічний ряд, тим більша можливість відбору відповідно до змісту й мети висловлювання. Важливо, щоб мовець володів синонімічними ресурсами мови як у всіх її стильових різновидах (синоніміка побутової, термінологічної, ділової та ін. лексики), так і в усіх її лексико-граматичних класах слів (іменникова, прикметникова, займенникова, дієслівна, прислівникова синоніміка, синоніміка фразеологізмів). Окрім того, треба враховувати внутрішньорівневу синонімію (напр., в літературній мові) і міжрівневу (напр., в літературній мові та діалектах), яка має стилістичне застосування в розмовному, художньому, частково і в публіцистичному стилях (порівн.: насміхатись -кепкувати ~ кпити – кеп чинити – діал. сміха правити; хизуватись -ґоноритись – носа дерти – кирпу гнути).
Як відомо, багатство лексики – це і багатство значень, а не лише лексем. Тому засвоїти всі можливі значення багатозначних слів — головна вимога до мовця. Уміле використання полісемантичних слів є прийомом економії словесних одиниць, збереження інформаційної повноти мінімальними засобами. Чистота мови
Чистота мови нормативного акта тісно пов'язана з правильністю мови, відповідністю нормам літературної мови.
Чистота мови передбачає відсутність позалітературних елементів - просторічних слів, діалектизмів, жаргонізмів, плеоназмів, слів-паразитів, суржику тощо.
Просторічні слова мають знижений (згрубілий, іронічний) колорит, властиві розмовно-побутовому стилю, відзначаються невимушеністю, фамільярністю. У діловому документі такі слова (біганина, брехати, викарабкатись, змахувати (на когось), поцупити, скиглити тощо) є неприпустимими.
Діалектизми - слова з обмеженою сферою вживання (цевот, тута, типіро, в цему тощо), характерні для жителів певної місцевості, у діловому стилі не вживаються.
Жаргонізми - слова, що відображають специфіку людей, об'єднаних спільністю інтересів (насамперед, професійних), та їхнє вживання небажане, оскільки вони надають документу характеру просторіччя(бігунок - обхідний лисі, махнути, сачку вати, кумекати тощо). Іноді жаргонізми адаптуються і набувають загальновживаного характеру, що створює можливість їхнього використання в документах(самогон, притон, виручка, звідництво).
Слова-паразити - зайві, повторювані слова, що не мають змістового навантаження у фразі (реально, mina, от, знаєш, ну, так би мовити тощо). Спостерігаються в усній формі ділової мови, засмічують її.
Архаїзми - застарілі слова, що з різних причин (найчастіше -соціальних) вийшли з ужитку (пристав, присяжні засідателі, податель, подаяніє, сіє прошеніє тощо). їх не слід штучно витісняти з мови права, оскільки тут спостерігається власна традиція наступництва у слововживанні.
Історизми - слова, що передають назви зниклих предметів, явищ (губернатор, волость, соцький, магдебурзьке право, непман, МТС і под.). Вони можуть входити до активного словника як назви відроджених за нових умов реалій (прапорщик, династія, гувернантка тощо).
Суржик - мова, у якій штучно об'єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов (кидатися в очі, не дивлячись на відсутність, дане питання, у відповідності з діючим законодавством, свідком являється особа, згідно статті тощо). Це збіднена мова, позбавлена краси й виразності. Найпоширеніший у побутовому мовленні, звідки він активно потрапляє на сторінки преси, книжок, у ділові документи. Боротьба із суржиком - одне з головних завдань у галузі підвищення культури української мови.
Доречність мовлення
— неодмінна ознака стилістично досконалого, довершеного, бездоганного за своїм змістом і структурою мовлення. Реалізовується вона тоді, коли певні ресурси мови, її фонетичні, лексичні, фразеологічні й граматичні засоби повністю відповідають умовам і меті кожного окремого вияву мовлення, використовуються доцільно й ефективно.
Найочевидніше доречність мовлення виявляється на протиставній основі — в зіставлені з недоречністю: Я його лупцюю, а він нічичирк (Ю. Збанацький), пор.: А професор нараз замість того, щоб розповісти, нічичирк — у цьому реченні слово нічичирк вжито астиліс- тично. Недоречною, навіть безглуздою, здалася б у газеті чи в офіційному виступі фраза: Президент, виступаючи з-за кафедри перед вченими, оцінив цю подію щонайточніше, тютілька в тютільку.
Доречність і недоречність мовлення виявляється в контексті, в конкретній мовленнєвій ситуації.
Мовлення може вважатись доречним тоді, коли мовець щоразу максимально враховує такі чинники:
— конкретні умови висловлювання;
— мету висловлювання;
— адресата мовлення;
— конкретну мовленнєву ситуацію, контекст;
— психологічний стан учасників спілкування, їх загальну і спеціальну підготовку, кругозір, вік, стать тощо.
ВІРаЗНІСТЬ МОВЛЕННЯ
Мову саму по собі не визначають як гарну чи негарну, – таким буває тільки мовлення.
Виразність залежить від дотримання законів, властивих відповідному видові читання:
1) поетичному (читання віршів, зокрема авторське), при якому на перший план висувається форма (метр, ритм, рима, мелодика і т.д.);
2) літературному, коли форма зливається зі змістом і зберігається постійна увага до теми, задуму твору;
3) театралізованому, при якому театральні засоби підпорядковуються владі слова;
4) дуетному, коли двом мовцям треба втілитися в одну форму для відтворення спільного, єдиного змісту;
5) читанню з музикою, коли на музичний супровід переноситься вага підтексту, коли музика випереджає (“настроює”) реалізацію задуму або домовляє (договорює) за неї.
Усе в нашому мовленні залежить від знань. Сьогодні надзвичайно високим став рівень поінформованості кожної людини. Широке розповсюдження засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення), зрослий загальноосвітній рівень усього населення, активізація особистих контактів відчутно знизили “ефект новизни”, що завжди був головним стимулом кожного пізнавального акту. Отже, зменшується розрив між рівнем знань учителя й учнів, лектора й аудиторії, ініціатора обговорення теми й співрозмовника.
Будь-який публічний виступ активно сприймається тоді, коли його виклад постає перед слухачем як жива робота мислі, тобто коли думка оформлюється “на очах” у слухача. Отже, треба домогтися того, щоб промовляння чужого тексту сприймалося як процес говоріння, як акт формування і формулювання власної думки.
Виконання першої “заповіді” усного слова – той, хто говорить, повинен спілкуватися з тими, хто слухає- набуває в процесі виразного читання особливого відтінку: якщо текст читається, спілкування дещо послаблюється, адже в ньому не беруть участі очі; міміка, жести сковані, невиразні (працює голос, інтонація, внутрішнє “бачення” ситуації спілкування); коли ж текст виголошується напам’ять, то ефективність спілкування зростає, бо споглядання аудиторії, точніше, утримування її в полі зору зумовлює зміну окремих параметрів виконання (не пов’язаних з характером твору) залежно від реакції слухачів (напр., читати можна тихіше чи голосніше, більший обсяг тексту чи менший, нагнітати емоційність чи тримати її в межах, які передбачають самовключення слухача
Морфологічні норми сучасної укр. літ
– це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.
За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями -а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим вжін.р., -о, -е, -а(я) в сер.р., категорія числа – закінченнями слів певного роду в однині і закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному відмінку – учителю й учителеві.
Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин мови.
Особливості вживання прикметників
Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються за родами, числами і відмінками.
Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-, напр.:інтенсивний – інтенсивніший, дорогий – дорожчий, а складена форма – шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників, напр.: більш інтенсивний, менш дорогий. Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня (з метою підсилення приєднуються префікси що, як), напр.: найінтенсивніший, найдорожчий, аскладена форма найвищого ступеня – внаслідок сполучення слів найбільш, найменш зі звичайними прикметниками, напр.: найбільш інтенсивний, найменш дорогий.
Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами ультра-, архі-, пре-, напр.: архіважливий, предобрий; що позначають сталі ознаки, напр.:сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з префіксом не-, напр.:неплатіжний, неліквідний; прикметники дієслівного походження, напр.: проданий, куплений; складні слова, напр.: платоспроможний, самофінансований та інші.
Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у (в) або прислівник.
Правопис закінчень родового відмінка однини іменників ІІ відміни
У сучасній українській мові чіткого розмежування щодо вживання закінчень -а, -у, -я, -ю немає. Однак існує певна закономірність у їх використанні. Так, у родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м'якій групі - -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника. Наприклад: папір - папера (документ) - паперу (матеріал): акт - акта (документ) - акту (дія).
Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що означають:
- загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода, Луцька, Тернополя, Севастополя;
- інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -с в, -ськ: Дніпра, Трудежа, Ірпеня; Здвижа, Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева;
- назви речей, предметів: комп 'ютера. ксерокса, стола, автомобічя, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;
- назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);
- назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня, листопада (листопаду - з іншим значенням):
- назви будівель, приміщень, споруд: коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху);
Примітка. Деякі назви цісі групи вживаються лише із закінченням -у: поверху, палацу, залу, склад}: порту, канаяу.магазину. вокзалу, метрополітену та ін.
- наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода, реферата;
- українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисечьника. іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу, роду, виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях).
Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають:
- збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника - з наголосом на кінцевому складі):
- речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу, асфальту, лісу, снігу, агмазу, кисню, водню;
- різні почуття, відчуття: гніву, відчаю, гумору;
o назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, кчубу, штабу, комітету;
- назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса - у значенні монета), маршруту, побуту, експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту;
- явища природи: доиіу, грому, вітру, морозу, вогню;
- місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба);
- назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Херсону, Кавказу, Донбасу, Криму, Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Требужа, Остра, Дінця.
Рід невідмінюваних іменників
1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: прибулий месьє, військовий аташе, люб'язний портьє, мій імпресаріо, справедливий рефері, сміливий тореро, відомий шансоньє, елегантний маестро, несамовитий тифозі, активний япі, заповзятий папарацці, екстравагантний кутюр 'є.
2. Назви осіб жіночої статі кваліфікуються як іменники жіночого роду: усміхнена фрейлейн, літня мадам, серйозна фрау, струнка міс.
3. Родова належність деяких назв осіб визначається конкретним уживанням у мові. Це так звані іменники спільного роду: Ваш протеже виявив себе з найкращого боку. — Милуйтеся-бо вашою протеже! (М. Старицький); Жодного паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві (Ю. Андрухович); — Ох, як усім цікаво, — сказала моя чарівна візаві (В. Шкляр); справжній хіпі — справжня хіпі.
4. Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого роду: крикливий какаду, яскравий ара, галасливий жако, швидкий ему, смішний поні, крихітний колібрі, потішний маго, неповороткий гризлі. Але якщо контекст указує, що йдеться про самку, то слова, які узгоджуються з невідмінюваними назвами тварин, уживаються у формі жіночого роду: Шимпанзе годувала малюка. Поні не відходила ні на крок від дитини. Винятком є іменники цеце (муха), івасі, путасу (риба), ківі (пташка), окапі (тварина родини жирафових), які належать до жіночого роду.
5. Субстантивовані невідмінювані слова відносяться до середнього роду: довгождане "так", гучне "ура", останнє "вибач", суворе "цить", лагідне "добраніч", улесливе "мерсі".
6. Невідмінювані іменники, що називають неістот, належать до середнього роду: вовняне кашне, нове меню, актуальне інтерв 'ю, світлове табло, смачне канапе.
Частина іменників змінила родову належність відповідно до родової ознаки тематичного слова. Так, до чоловічого роду належать такі невідмінювані слова, як: сироко, памперо, майстре, грего та інші назви вітру, сулугуні (сир), шимі (танець), кабукі (театр), кавасакі (бот), бефстроганов (від прізвища Строганов), багі (гоночний автомобіль), бенді (хокей з м'ячем), кантрі (стиль у музиці), жакоб (стиль меблів), карт-бланш (бланк), барбекю (різновид шашлику). Словами жіночого роду є іменники: авеню (вплив синоніма "вулиця"), бере (груша), кольрабі (капуста), салямі (ковбаса), бері-бері (хвороба), страдиварі (скрипка), альма-матер (буквально "мати-годувальни-ця").
7. Деякі невідмінювані назви неістот подаються в словниках з подвійною родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чоловічого і середнього роду визначаються назви деяких грошових одиниць (екю, ескудо), назви танців (па-де-де, па-де-труа, сиртакі),
а також слова; мачете, статус-кво, бренді. У формах жіночого і середнього роду виступають іменники; есперанто (мова), афгані (грошова одиниця). Слово бієнале (б'єнале) подається словниками як іменник чоловічого і жіночого роду.
8. Невідмінювані багатозначні слова можуть мати неоднакову родову характеристику у різних значеннях; альпака — ч. і ж. (тварина) і с. р. (шерсть), каберне — ч. р. (сорт винограду) і с. р. (вино), контральто — с. р. (голос) і ж. р. (співачка), сопрано — с. р. (голос) і ж. р. (співачка).
9. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за родовим поняттям (держава, місто, озеро, річка, гора, острів тощо); гостинне Батумі (місто), стрімка Арагві (річка), висока Ай-Петрі (вершина), зелений Хоккайдо (острів), небезпечний Страмболі (вулкан). Якщо слово співвідноситься з різними родовими поняттями, воно вживається у різних родових формах; Гаїті проголошена незалежною 1804 року (держава). На гористому Гаїті виявлено поклади бокситів (острів).
10. За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо, наприклад; Про це повідомила "Торонто стар" (газета); "Темпо" опублікував цікаві матеріали про футбольний чемпіонат (журнал); "Наполі" перемогла у фінальному матчі з рахунком 3:1 (команда); "Мебіл ойл" заснована 1882року (монополія); "Прадо" відомий колекціями іспанського мистецтва (музей).
11. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова; У районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Наш НДІ уклав кілька перспективних договорів (науково-дослідний інститут); Кілька років тому ЦНБ переїхала у нове приміщення (Центральна наукова бібліотека); При педінституті розпочав роботу ФПК (факультет підвищення кваліфікації). У деяких випадках відзначається родова варіантність абревіатур. Наприклад, слово ВАК (Вища атестацій-на комісія) вживається як невідмінюваний іменник жіночого роду і як відмінюване слово чоловічого роду; 1992 року розпочала роботу ВАК України. Прийнято рішення ВАКу про затвердження дисертації. Відмінювана форма чоловічого роду властива розмовній мові, невідмінювана форма є літературною.
Складні іменники та складні прикметники
, утворені з двох основ зі сполучними голосними о (після твердих приголосних, зокрема шиплячих), е (після м'яких приголосних), є (після основ на йабо на подовжений м'який приголосний):
а) одна з основ дієслівного походження: дощомір, хлібороб, силосонавантажувач;
б) одна з основ прикметникового походження, інша іменникового: чорнозем, чорноклен, чистотіл;
в) обидві основи іменникові: верболіз, лісостеп (але: людино-день, людино-доза).
2. Складні іменники, утворені з двох чи кількох основ без сполучних голосних:
а) іменники, що складаються з числівника у формі родового відмінка та іменника: п 'ятитонка, сімдесятиріччя;
б) іменники з першою дієслівною частиною у формі другої особи однини наказового способу: перекотиполе, Непийвода, Перебийте,
в) іменники з першою частиною nie-, напів-, попу-: півкниги, півогірка, пів'яблука, напівавтомат, полукіпок.
Примітка. Перед іменниками - власними назвами л/е-пишеться через дефіс: пів-Києва, пів-Європи.
Усі складноскорочені слова: колгосп, Нацбанк, профспілка. Сюди належать усі слова з першими частинами авіа-, авто-, агро-, б'ю-, вело-, геліо-, гео-, гідро-, екзо-, екстра-, електро-, зоо-, ізо-, квазі-, кіно-, космо-, макро-, мета-, метео-, мікро-, мілі-, mono-, мото-, мульти-, нео-, палео-, псевдо-, радіо-, рентгено-, соціо-, стерео-, су пер-, теле-, термо-, фоно-, фото--і под.
Через дефіс пишуться:
1. Складні іменники, утворені з двох іменників без сполучних голосних. Сюди належать:
а) іменники, що означають протилежні за змістом понятття: купівля-продаж;
б) іменники, що складаються з назв близьких за змістом понять: хліб-сіль, щастя-доля, батько-мати;
в) іменники, що означають професію, спеціальність, учений ступінь, державну посаду, військове звання: лікар-еколог, член-кореспондент, прем 'єр-міністр, генерал-полковник;
г) іменники на позначення казкових персонажів: Лисичка-Сестрич-ка, Зайчик-Побігайчик;
д) іменники, в яких перше слово підкреслює певну прикмету чи особливість предмета, названого другим словом: вакуум-фільтр, гама-фотон, блок-система, козир-дівка;
е) іменники, що означають складні одиниці виміру: кіловат-година, людино-день, тонно-кілометр;
є) іменники - складні терміни, одне слово в яких є назвою родового поняття, а інше - видового: гриб-паразит, жук-носоріг, заєць-русак;
ж) складні прізвища та географічні назви: Нечуй-Левицький, Івано-Франківськ, Корсунь-Шевченківський.
2. Складні іменники з першою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міді^, міні-, обер-, унтер-: віце-президент, екс-чемпіон, обер-лейтенант, унтер-офіцер.
3. Іншомовні назви проміжних сторін світу: норд-вест, норд-ост.
4. Субстантивовані словосполучення, що означають переважно назви рослин: люби-мене, мати-й-мачуха, чар-зілля.
5. Скорочені іменники, в яких наводяться початок і кінець слова: б-ка - бібліотека, вид-во -видавництво, ін-т - інститут.
§ 15. ПРАВОПИС СКЛАДНИХ ПРИКМЕТНИКІВ
Складні прикметики пишуться разом і через дефіс. Разом пишуться:
1. Складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом: лісостеповий, радіофізичний, самохідний.
2. Складні прикметники, утворені від сполучення слів, залежних одне від одного (підрядний зв'язок між словами):
а) від прикметника з іменником: народногосподарський (народне господарство), східнослов'янський (східні слов яни);
б) від числівника з іменником: двадцятиповерховий, п ятнадцяти-річний (але: 125-річний);
в) від дієслова з іменником: сталетопний, деревообробний, машинобудівний;
г) від прислівника з прикметником чи дієприкметником: тяжкохворий, свіжозрубаний.
Примітка. Такі прикметники слід відрізняти від словосполучень, що складаються з прислівника та прикметника чи дієприкметника: суспільно корисний, суспільно необхідний, чітко виражений, різко окреслений. Прислівник у таких словосполученнях пишеться окремо від прикметника чи дієприкметника тому, що він логічно наголошується, є членом речення.
3. Складні прикметники-терміни: складносурядний, новогрецький, дрібнокаліберний, геологорозвідувальний. Через дефіс пишуться:
1. Складні прикметники, утворені від складних іменників, які пишуться через дефіс: віце-президентський (віце-президент), унтер-офіцерський (унтер-офіцер).
2. Складні прикметники, між частинами яких встановлюється сурядний зв'язок (можна поставити сполучник і): південно-східний, мовно-літературний, навчально-виховний, масово-політичний.
3. Складні прикметники, що означають різні кольори або відтінки кольорів: жовто-зелений, блідо-рожевий (але: жовтогарячий - один колір), а також ті, що виражають якість із додатковим відтінком: кисло-солодкий, гіркувато-солоний.
4. Складні прикметники, перша основа яких закінчується на -ико (-іко): історико-культурний, механіко-математичний.
5. Складні прикметники з першою частиною воєнно-, військово-; військово-морський, воєнно-стратегічний (але: військовозобов 'язаний, військовополонений).
6. Складні прикметники, в яких перша складова частина не має прикметникового суфікса, але за змістом однорідна з другою частиною й приєднується до неї за допомоги сполучного голосного о або е: м'ясо-молочний, крохмаяє-патоковий.
Примітка. Складні прикметники цього типу, що виступають як наукові терміни, пишуться разом: зернобобові, головоногі.
Правопис прислівників
Прислівники, утворені злиттям прийменників з іменниками, що пишуться разом (надворі, нагору, вдень), треба відрізняти від однозвучних сполучень прийменників з іменниками, які пишуться окремо: на дворі, на гору, в день.
Іменник завжди називає якийсь конкретний предмет, а прислівник вказує на місце, напрямок, час: нагорі— на горі, удень — у день, надворі — на дворі, укінці — у кінці, назустріч — на зустріч.Наприклад: Зверху цього не видно — З верху гори видно далеко; Знаю правило напам’ять — Якщо на пам’ять не покладаєшся, запиши.
Окремо пишуться ті прислівники, де іменник зберігає своє значення: до речі, на жаль, до вподоби, без упину.
Найчастіше вживаються в них такі прийменники:
без — без пуття, без угаву, без упину, але безвісти, безперестанку;
в (у) — в міру, в ногу, уві сні, у вічі, але впам’ятку, вгору;
з — з розгону, з переляку, з радості, але зсередини, зверху;
на — на жаль, на щастя, на добраніч, але нарозхват, нанівець;
під — під силу, під вечір, під кінець;
по — по суті, по щирості, по честі, але повік, поночі.
В окремих випадках прислівники й однозвучні з ним відмінювані слова з прийменниками можна розрізняти наголосом: набік — на бік, надворі — на дворі, навіки — на віки.
Разом пишуться:
- Прислівники, утворені від короткої форми прикметника: допізна, замолоду, згарячу, зліва, помалу, сповна.
- Прислівники, утворені сполученням прийменника, крім по, з числівником: учетверо, натроє, вперше, спершу.
- Першою частиною яких є частки: де-, що-, аби-, ані-, чи-, як-, не-, ні-, що стають префіксами: щотижня, абикуди, аніскільки, чимало, несхитно, нізвідки.
Запам’ятайте! У постпозиції частка що пишеться окремо від слова, з яким уживається: дарма що, хіба що, тільки що, поки що.
- Прислівники, утворені злиттям з іменником, який уже не вживається: навпростець, восени, дощенту.
- Прислівники, утворені від кількох основ: мимоволі, привселюдно, стрімголов, чимдуж, нашвидкуруч (на швидку руку).
- Прислівники, утворені сполученням прийменника із займенником: нащо, почому, внічию, втім, але за віщо.
Через дефіс пишуться:
- Прислівники, в яких повторюються основи: видимо-невидимо, ледве-ледве, близько-близько, сполучення синонімів чи антонімів: без кінця-краю, видимо-невидимо, більш-менш, часто-густо, тяжко-важко.
- Прислівники, утворені від прикметників і займенників із префіксом по- і суфіксами -ому (-єму), -и: по-українському, по-українськи, по-батьківському, по-нашому, по-твоєму, по-братерськи, по-літньому, по-доброму та від порядкового числівника на -е: по-перше, по-десяте, по-четверте.
- Складні прислівники з частками -будь, -небудь, казна-, хтозна-, -то: будь-хто, де-небудь, казна-коли, будь-де,де-небудь, так-то, казна-коли.
- Складні прислівники, утворені з двох прислівників: десь-інде, вряди-годи.
Окремо пишуться: прислівникові сполучення, утворені з двох іменників, іноді розділених одним або двома прийменниками: кінець кінцем, одним одна, раз у раз, рік у рік, сам на сам, час від часу, день у день, рука в руку, раз від разу.
Через два дефіси пишуться прислівники: пліч-о-пліч, віч-на-віч, всього-на-всього, будь-що-будь, як-не-як, хоч-не-хоч, де-не-де, коли-не-коли, як-не-як.
Перша частина пишеться окремо, а дві наступні — через дефіс у прислівниках: не сьогодні-завтра, без кінця-краю, з діда-прадіда, з давніх-давен.
Написання и, і в кінці прислівників:
- Після г, к, х пишеться и: навкруги, мовчки, трохи.
- У кінці прислівників з префіксом по- після ж, ч пишеться и: по-вовчи, по-заячи.
- В інших — після ч — і: поночі, тричі.
|
Прийменник по в діловому мовленні |
|
Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками: за: за свідченням; за власним бажанням; за дорученням; за наказом; за вказівкою; менеджер за професією і т. д.; з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи; дослідження з уфології; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось) і т. д.; на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію; на мою адресу; для: курси для вивчення; комісія для складання актів; після: після одержання посвідчення; після повернення; після від'їзду; після розгляду (чогось) і т. д.; у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках; по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі; по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям і т. д.
|
ЧИСЛІВНИКИ В ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ
Так, однозначні числа, що не мають посилань на одиниці виміру, в ділових паперах записуються словами. Наприклад: Акціонерне товариство «Нікос» планує закупити не більше двадцяти автомобілів. Коли ж число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами. Наприклад: До магазину терміново завезли 150 центнерів картоплі, 40 центнерів яблук.
Складні чи складені числівники записуються цифрами. Наприклад: На історичний факультет прийнято 156 студентів.
Порядкові числівники вводяться в документи з відповідним відмінковим закінченням. Наприклад: Сьогодні ми виконали своє перше виробниче завдання.
Складні слова, де перша частина позначається цифрою, можуть бути написані так: 50-процентний і 50 %; 100-кіло-метровий і 100 км.
Складні випадки керування у службових документах
Ділові документи потребують максимальної стислості й точності передавання інформації. Будь-які відступи від правил викладу змісту спричинюють помилки. Особливо уважно треба вживати дієслова, що можуть керувати різними відмінками.
Найчастіше помиляються тоді, коли при дієсловах, які керують різними відмінками, вживають спільний додаток різної форми. Наприклад: повідомляти новини сесії Верховної Ради України, інформувати про новини сесії Верховної Ради України.
Поширеними є помилки у стійких словосполученнях, викликані змінами окремих слів. Наприклад: довести для відома всіх громадян (замість довести до відома всіх громадян).
На особливу увагу заслуговують близькі за значенням слова, що зумовлюють різні відмінкові форми. Наприклад: Наша земля багата на хліб. Наша земля славиться хлібом.
Різних відмінкових форм потребують одні й ті самі дієслова в російській та українській мовах. Наприклад: українською — підготуватися до чого? російською — подготовиться к чему.
При складанні ділових документів треба звертати увагу і на відповідні прийменники, особливо під час використання усталених словосполучень типу покладається на…, схильні до…, відрахування на….
Коли автори документа намагаються під- креслити напрям дії, необхідно використовувати прийменнику^ або до: летіти в літаку; зайти до зали.
Дуже складним € використання прийменників для, на. Щоб уникнути помилок, необхідно використовувати прийменник на, коли йдеться про сферу вживання. Наприклад: Виділити кошти на підручники. Прийменникдля вживається тоді, коли слід підкреслити мету дії. Наприклад: виділити кошти для придбання підручників. Прийменник проти вживається в діловому мовленні при порівнянні. Наприклад: Чисельність населення нашого міста збільшилась удвічі проти 1964 року.
Прийменники завдяки, всупереч потребують давального відмінка. Наприклад: завдяки сумлінній праці, завдяки виконанню планів; всупереч прогнозам плани перевиконані.
Перекладаючи з російської мови українською, треба бути уважним щодо усталених прийменникових конструкцій: ввести в состав — ввести до складу; по учебной роботе — з навчальної роботи, по научной работе — з наукової роботи.
Однорідні члени речення в діловому мовленні.
Однорідні члени речення (ОЧР) – це слова, що відповідають на одне і те ж запитання і відносяться до одного й того ж слова в реченні. Ми чуєм трав зелений крик, дощів задумані рефрени. Чуєм що? – крик, що? – рефрени.
Слова крик, рефрени відповідають на одне і те ж запитання (що?) і відносяться до одного і того слова в реченні (чуєм). Отже, вони однорідні.
ОЧР поєднуються між собою сурядним зв’язком без сполучників і за допомогою одиничних сполучників і, та, а, але, проте, зате, однак, все ж, або, чи (одиничний сполучник вживається тільки один раз між двома ОЧР); за допомогою повторюваних сполучників і… і, та… та, або…або, чи… чи, то… то, ні… ні (повторюваний сполучник повторюється два або більше разів підряд); за допомогою парних сполучників не тільки… а й, як…так і, хоч.. але, якщо не… то.
ОЧР бувають непоширені (виражені одним повнозначним словом) і поширені (виражені групою слів).
Якщо в простому реченні є два або більше підметів, присудків чи однакових додатків, то вони однорідні.
Якщо при означуваному слові є два або більше означень, то вони можуть бути однорідними і неоднорідними (важка, чорна хмара і важка чорна хмара).
^ Означення неоднорідн��, якщо вони в різних планах характеризують предмет (безмежний золотий пшеничний лан); однорідні – якщо характеризують предмет в одному плані (наприклад, у позитивному: холодна, чиста, смачна вода).
Однорідні вони й тоді, коли являють собою перелік ознак (сині, червоні, фіолетові смуги).
Однорідні означення звичайно можна замінити одним словом (важка, чорна хмара – гнітюча). І вимовляються вони, на відміну від неоднорідних, з інтонацією переліку.
^ Два означення однорідн��, якщо першим стоїть непоширене означення, а другим – поширене (літній, залитий сонцем день). Якщо ж вони стоять навпаки – то неоднорідні (залитий сонцем літній день).
Означення, які стоять після означуваного слова, звичайно однорідні.
У діловому мовленні складне речення, як і просте, обслуговує потреби мовного спілкування (як усного, так і письмового). Різні типи синтаксичних структур дають надзвичайно багаті можливості для якнайточнішого вираження змісту ділових паперів та передачі різноманітних логічних відношень.
Складні синтаксичні структури відрізняються від простих речень своєю будовою: членами простого речення є слова або словосполучення, а членами складних конструкцій є кілька моделей речень (прості речення поєднуються і стають частинами складних речень).
Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні є вимога чітко й містко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. Речення має бути цілісним і передавати інформацію в усій складності залежностей і зв'язків. Синтаксичні зв'язки у реченнях називають за функцією залежного члена речення: означальні (між означенням і підметом, додатком, обставиною), обставинні (між присудком і обставинами), додаткові (між присудком і додатком), присудкові (між підметом і присудком).
З метою пов'язання компонентів думки, у діловому мовленні найчастіше серед різних типів синтаксичних одиниць використовують займенникові зв'язки (це займенники цей, такий, той, а також займенникові слова типу даний, відомий та ін.). Для встановлення різних відношень між однорідними членами використовуються сполучники типу: якщо не ... то, не тільки ... а й та ін. Логічний зв'язок між компонентами думки, послідовність Цих компонентів виражаються за допомогою вставних слів по-перше, по-друге, отже, таким чином та ін. З цією ж метою використовуються синтаксичні конструкції типу незважаючи на..., завдяки... та ін.
У діловій документації переважає розповідна форма викладу Присудок ставиться здебільшого у формі теперішнього часу, перевага надається пасивним конструкціям {прибуток — одері жується, система освіти — перебудовується та ін.). Синтаксис ділових паперів характерний вживанням інфінітивних конструкцій (перебудувати, втілити, фінансувати та ін.), дієприслівникових і дієприкметникових зворотів; використанням серед дієслівних форм першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (розглянемо, пропонуємо, звернемося та ін.), розщепленого присудка.
ДОКУМЕНТ ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ДО СКЛАДАННЯ ДОКУМЕНТІВ
- це основний вид писемного ділового мовлення, що є засобом фіксації на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та результати розумової діяльності людини. Він оформлений у встановленому порядку і відповідно до чинного законодавства має юридичну силу.
Як джерело та носій інформації документи широко використовують у повсякденному житті, вони сприяють удосконаленню внутрішньої організації підприємств, установ та закладів різного типу, є підставою для прийняття рішень та проведення довідково-пошукової роботи, є засобом засвідчення, спростування чи доведення окремих фактів. За допомогою документів налагоджуються офіційні, службові, ділові, партнерські контакти між людьми та державами.
У людському суспільстві документи виконують багато функцій, основною з яких є інформаційна. Похідними від основної є функції доказова, облікова та управлінська1.
Документ має відповідати таким основним вимогам:
- видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції;
- не суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам вищих органів влади;
- бути точним, достовірним і переконливим;
- бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чинних стандартів;
- містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції;
- бути придатним для тривалого зберігання.
Дотримання цих вимог у практичній роботі з документами дає змогу скоротити час на їх складання та опрацювання, а також організувати чіткий контроль за проходженням і виконанням, налагодити нові ділові відносини та продемонструвати ступінь володіння навичками професійного спілкування. Правильно складений та оформлений документ є свідченням високого рівня культури його виконавця. Тому важливим і неодмінним складником фаховості майбутнього працівника будь-якого профілю є набуття вмінь та навичок роботи з документами.
|
Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони - писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру. Оформлюють їх на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, дискеті, перфокарті. У практичній діяльності установ, організацій і підприємств найпоширенішим є текстовий документ, зміст якого - мовна інфомація, зафіксована будь-яким типом письма або певною системою звукозаписування. Документи поділяються на види за кількома ознаками. 1.3а найменуванням розрізняють: заяви, листи, телеграми, довідки, службові записки, інструкції, протоколи та ін. 2. За походженням документи поділяють на службові (офіційні) й особисті. Службові документи створюються організаціями, підприємствами та службовими особами, які їх представляють. Вони оформлюються відповідно до єдиних вимог. Особисті документи створюють окремі особи поза сферою їх службової діяльності. До особистих належать також і ті документи, які містяться у приватному зібранні особи. 3.3а місцем виникнення документи поділяють на внутрішні й зовнішні. До внутрішніх належать документи, що мають чинність лише всередині тієї організації, установи чи підприємства, де їх складено; до зовнішніх - документи, які є результатом спілкування установи з іншими установами або організаціями. 4.3а призначенням розрізняють документи організаційні, розпорядчі, обліково-фінансові, господарсько-договірні, щодо особового складу, інформаційні. 5. За напрямком документи поділяють на вхідні й вихідні. Вхідний - це службовий документ, що надійшов до установи. Вихідний - це службовий документ, який надсилають іншій юридичній чи фізичній особі. 6. За формою документи бувають стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні). Стандартні документи мають однакову форму і заповнюються у певній послідовності й відповідно до обов'язкових правил (типові листи, типові інструкції, типові положення). Індивідуальні документи створюються в кожному конкретному випадку для розв'язання окремих ситуацій. їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви). 7. За термінами виконання є документи звичайні безстрокові, термінові й дуже термінові. Звичайні безстрокові документи виконуються в порядку загальної черги. Для термінових установлено строк виконання. До них належать також документи, які є терміновими за способом відправлення (телеграма, телефонограма). До дуже термінових належать документи з позначкою "дуже терміново". 8. За ступенем гласності документи поділяють на загальні, таємні, для службового користування (ДСК). Таємні документи мають угорі праворуч позначку "Таємно". Розголошення змісту такого документа веде до кримінальної відповідальності. Конфіденційним документам надається гриф обмеженого доступу "Для службового користування", який проставляють у правому верхньому куті першої сторінки на відстані 104 мм від межі лівого берега. 9. За стадіями створення розрізняють оригінали, копії та виписки. Оригінал - це основний вид документа, перший і єдиний його примірник. Він має підпис керівника установи й за потреби завірений штампом і печаткою. Оригінал першим набуває юридичної сили. Копія - це точне знакове відтворення змісту оригіналу чи іншого документа. На копії документа вгорі праворуч обов'язково робиться помітка "Копія". Листуючись із підприємствами, організаціями й установами, у справах завжди залишають потрібні для довідок копії. Такі копії називаються відпуском. Коли треба відтворити не весь документ, а лише його частину, робиться витяг з нього. Якщо документ загублено, видається його повторний примірник - дублікат. Юридично оригінал і дублікат рівноцінні. 10. За складністю документи поділяють на прості (односкладові) і складні. 11. За термінами зберігання документи бувають постійного, тривалого (понад 10 років) і тимчасового (до 10 років) зберігання. 12. За технікою відтворення документи можуть бути рукописними й відтвореними механічним способом. Сукупність процесів, що забезпечують документування управлінської інформації та організування роботи зі службовими документами, називається діловодством. Сукупність взаємопов'язаних службових документів, застосовуваних у певній сфері діяльності чи галузі, називається системою документації. |
Види документів та їх класифікація
Документальна фіксація інформації є обов'язковим елементом управлінської діяльності. Матеріальними носіями її є документи.
Інформація, що міститься в документах, необхідна для стабільної діяльності будь - якої організації, підприємства. На її основі приймаються відповідні управлінські рішення.
Документ - матеріальний об'єкт, що містить інформацію у зафіксованому вигляді.
Першими документами на Русі були грамоти. Саме слово документ походить з латинської мови - "спосіб доказу", "зразок". В українську мову воно прийшло з російської: за часів Петра І документами стали називати ділові папери, що мали правове (юридичне) значення, тобто слугували доказом чиїхось прав, підтвердженням законності певних дій.
Згідно з Державним стандартом на термінологію діловодства та архівної справи, документ - це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної діяльності і продукти розумової діяльності людини.
Як носій інформації документ є неодмінним елементом внутрішньої організації кожної установи, підприємства. Документи забезпечують взаємодію всіх підрозділів.
Комунікативна функція документів забезпечує і зовнішні зв'язки установ та підприємств.
Документи використовуються для передачі інформації у часі та просторі, тобто мають координуючу функцію.
В роботі з документами необхідно керуватися нормативними актами України, стандартами (ДСТУ), які передбачають складання документів за певними правилами, ведення номенклатури справ, створення архіву підприємства для забезпечення збереження найбільш цінних документів.
В управлінській діяльності використовують головним чином текстові документи, інформація у яких зафіксована будь-яким письмовим способом - рукописним, машинописним, типографським. Сукупність документів, оформлених згідно з певними правилами, називають управлінською документацією.
Управлінська документація - це система документації, що забезпечує управлінські процеси в суспільстві, на підприємстві, в організації та установі.
Документи створюються для реалізації тієї чи іншої функції. В документі, як правило, переплітається велика кількість функцій - інформаційна, соціальна, комунікативна, управлінська, правова, облікова.
ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ СТОРІНКИ ДОКУМЕНТА.ВИМОГИ ДО ТЕКСТУ ДОКУМЕНТУ
Організаційно-розпорядчі документи оформляють на папері формату А4 (294 х 210) та А5 (146 х 210). Для зручності з обох боків сторінки залишають вільні поля: ліве — 35 мм; праве — не менше 8 мм; верхнє — 20 мм; нижнє (для формату А4) — 19 мм; (для формату А5) — 16 мм.
На бланку друкується тільки перша сторінка документа, а наступні — на чистих аркушах паперу Якщо текст документа займає більше однієї сторінки, то на другу сторінку не можна переносити один підпис, на ній має бути не менше двох рядків тексту.
Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої.
Якщо текст документа друкується з одного боку аркуша, то номери проставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю. Слово «сторінка» не пишеться, а також біля цифр не ставляться ніякі позначення.
Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначаються у правому верхньому кутку, а парні — у лівому верхньому кутку аркуша.
Рубрикація. Це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації та ін. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папера. Ступінь складності рубрикації залежить від обсягу, тематики, призначення документа. Найпростіша рубрикація — поділ на абзаци.
Абзац — це відступ управо у початковому рядку, яким починається виклад нової думки у документі, а також фрагмент тексту між двома такими відступами.
РЕКВІЗИТИ ДОКУМЕНТІВ ТА ВИМОГИ ДО ЇХ НАПИСАННЯ
Формуляр-зразок організаційно-розпорядчих документів. Реквізити документів та їх оформлення. Вимоги до тексту документів
Значна частина управлінських функцій не тільки здійснюється за допомогою документів, а й знаходить тут своє відображення. До кожного з них ставляться певні вимоги: відповідність до свого призначення, достовірність і юридична сила, чітка структура та зручність в обробці.
Важливе завдання нинішнього етапу - спрощення роботи з документами, прискорення їх складання та оформлення. Цій меті служили затверджені стандарти системи організаційно-розподільчої документації: ГОСТ 6.38-72 (Основні положення) та ГОСТ 6.39-72 (Формуляр-зразок). Постановою Держкомітету стандартів СРСР від 27.03. 90 № 622 замість цих ГОСТів введено в дію з 01.01. 91 ГОСТ 6.38-90*. Він являє собою єдині, науково обґрунтовані правила підготовки та оформлення документів. Введення таких правил створює необхідні передумови для більш детальної уніфікації документів, що у свою чергу буде сприяти використанню їх в автоматизованих системах управління.
Стандарти встановлюють найбільш загальні правила складання документів, а також регламентують машинописне оформлення їх окремих реквізитів. Організаційно-розпорядча документація розвивалася півстоліття стихійно, що потягло за собою виникнення безлічі видів і різновидів документів, використання різних варіантів оформлення окремих реквізитів. Тому вона особливо потребувала стандартизації.
Прийнятий стандарт вносить деякі доповнення та зміни у раніше встановлені правила, по-іншому розв'язує де ГОСТ 6.38-90. Унифицированные системы документации, системы организационно-распорядительной документации, требования к оформлению документов. - М.: Изд-во стандартов, 1990.
які питання складання та оформлення документів. ГОСТ 6.39-90 містить ряд нових вимог до оформлення окремих реквізитів, змінені розміри полів та ін.
Реквізитами називають елементи, з яких складаються документи. Сукупність реквізитів і становить формуляр документів. Він залежить від його призначення, конкретного змісту. До елементів документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а також текст.
Організаційно-розпорядчі документи повинні складатися у суворій відповідності до ГОСТу.
Кількість ознак, тобто реквізитів, різна і визначається документом, його видом, змістом. ГОСТ 6.38-90 встановлює максимальний склад реквізитів і порядок їх розташування.
Формуляр-зразок організаційно-розпорядчих документів
Для виготовлення будь-якого з організаційно-розпорядчих документів необхідно засвоїти правила формуляра-зразка.
Формуляр-зразок - це модель побудови форми документа, яка встановлює галузь використання, формати, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та основні реквізити (ДСТУ 2732- 94) (рис. 1- 3).
Реквізити - це сукупність обов'язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.
При оформлянні організаційно-розпорядчих документів використовується такий склад реквізитів:
1 - Державний герб;
2 - емблема організації;
3 - зображення нагород;
4 - код організації;
5 - код документа;
6 - назва міністерства чи відомства;
7 - назва підприємства (установи, організації, фірми);
8 - назва структурного підрозділу;,
9 - індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер Телефону, номер рахунку в банку;
10 - назва виду документа;
11 - дата;
12 - індекс (вихідний номер документа);
13 - посилання на індекс та дату вхідного документа;
14 - місце складання чи видання;
15 - гриф обмеження доступу до документа;
16 - адресат;
17 - гриф затвердження;
18 - резолюція;
19 - заголовок до тексту;
20 - позначка про контроль;
21 - текст;
22 - позначка про наявність додатка;
23 - підпис;
24 - гриф погодження;
25 - візи;
26 - відбиток печатки;
27 - позначка про завірення копії;
28 - прізвище виконавця та номер його телефону;
29 - позначка про виконання документа та направлення його до справи;
30 - позначка про перенесення даних на машинний носій;
31 - позначка про надходження.
Реквізити бувають:
постійні;
змінні.
Постійні реквізити наносять, коли виготовляють уніфіковану форму чи бланк документа, а змінні - під час його складання.
Кожний із реквізитів має свою довжину, визначену у формулярі-зразку. Довжина реквізиту - це кількість графічних знаків та пробілів, потрібна для запису реквізиту на документі.
Робоча площа документа - це площа уніфікованої форми чи бланка документа, призначена для заповнення основними реквізитами.
Береги документа - це площі, призначені для закріплення документа в технічних засобах зберігання, а також для нанесення спеціальних позначок та зображень.
ГОСТ 6.38- 90 (відповідно до ГОСТ 9327- 60 "Бумага и изделия из бумаги. Потребительские форматы") встановлює два формати паперу для виготовлення службових документів: А4 (210 х 297 мм) та А5 (210 х 148 мм).
У ГОСТ 6.38-90 встановлено такі розміри берегів формуляра-зразка:
лівого - 20 мм (8 пробілів);
правого - не менше ніж 8 мм (3-4 пробіли);
верхнього - не менше ніж 10 мм (3-4 інтервали);
нижнього - не менше ніж 8 мм (2-4 інтервали).
Однак на практиці здебільшого дотримуються розмірів берегів відповідно до старого ГОСТ 6.39- 72 "Унифицированные системы документации. Система организационно-распорядительной документации. Формуляр-образец":
лівого - 35 мм (13 пробілів);
правого - не менше ніж 8 мм (3-4 пробіли);
верхнього - 20 мм (4- 5 інтервалів);
нижнього - не менше ніж 19 мм (для формату А4); не менше ніж 16 мм (для формату А5).
Лівий берег призначено для нанесення реквізитів 2, 20, а також для закріплення документа в технічних засобах зберігання; правий берег - це резерв, залишений задля збереження тексту документа; верхній берег призначено для проставляння сторінок, нанесення реквізитів 1, 4, 5; нижній - для нанесення реквізитів 29, 30, 31.
Якщо документ оформляють також і на звороті аркуша (термін зберігання такого документа має становити не більше ніж 3 роки), то лівий і правий береги на звороті відповідно міняються місцями (лівий - 8 мм, правий - 20 мм), а верхній і нижній - залишаються без змін.
У документах, що виготовляються на аркушах формату А4 і змістова частина яких має вигляд табличних форм, допускається розміщення основних реквізитів паралельно довгій стороні аркуша.
Оформляючи конкретний документ, застосовують не всі реквізити, а лише ті, які необхідні при виготовленні документів цього типу і вважаються обов'язковими відповідно до юридичних вимог.
Згідно з ГОСТ 6.38-90 допускається розміщення реквізиту З на площі, що відводиться для реквізиту 6, який, відповідно, розташовують нижче від реквізиту 3.
Реквізит 2 розташовують на рівні реквізиту 7 (на лівому березі).
Якщо обсяг реквізиту 16 або 17 завеликий, то реквізит 18 можна писати на будь-якій вільній площі робочого поля першої сторінки Документа.
У багатосторінкових документах реквізити 22- 28, 30 проставляють на останній сторінці на площі, відведеній формуляром-зразком.
Реквізит 25 оформляють вище за реквізит 24.
Реквізити документів та їх оформлення
Державний герб - розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації.
Емблема організації чи підприємства - розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку.
Зображення державних нагород - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині документа.
Код підприємства, установи, організації - розташовується у верхньому правому кутку.
Код форми документа - розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи.
Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині сторінки.
Повна назва установи, організації або підприємства - автора документа - розташовується у верхньому лівому кутку. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.
Назва структурного підрозділу - розташовується у верхньому лівому кутку. Дозволяється друкувати машинописним способом.
Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпу, номер телефону, факсу, номер рахунку в банку - розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: 252030; м. Київ, вул. Пирогова, 9, т. 22 1-99-33. На бланку для листів вказується номер розрахункового рахунку у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО №321 518.
Назва виду документа - розташовується зліва або посередині сторінки. В усіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу.
Дата - документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складений не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 1996 р.) або цифровим - трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік - 17.06. 96 (тобто 17 червня 1996 року). У документах матеріально-фінансового характеру дата оформляється словесно-цифровим способом.
Індекс - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит дозволяє забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання. Індекс документа включає в себе три пари арабських цифр, де перша пара - індекс структурного підрозділу, друга - номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя - порядковий номер за журналом обліку. Наприклад: № 02-10/36, де 02 - шифр структурного підрозділу; 10 - номер справи, документа; 36 - реєстраційний номер документа за журналом обліку вхідних документів та канцелярії.
Посилання на індекс та дату вхідного документа - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані у документі організацією, яка уклала чи видала документ. Наприклад: на N° 02-10/135 від 01.03. 96, де 02 - індекс структурного підрозділу; 10 - номер справи за номенклатурою; 1 35 - порядковий номер.
Місце укладання чи видання - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ.
Гриф обмеження доступу до документа - розташовується з правого боку під кодом - форми. Записується з середини рядка "для службового користування", "секретно", "цілком секретно".
Адресат - розташовується з правого боку у верхній частині сторінки. Кожний елемент - назва установи, підрозділу, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса - пишеться з середини нового рядка з великої літери. Якщо документ адресовано до установи, то поштова адреса вказується після назви установи, структурного підрозділу й прізвища службової особи; коли приватній особі - тоді перед її прізвищем.
Наприклад:
Друкарня "Преса 252030, м. Київ,
України" вул. Пирогова,
Головному ре- 12, кв. 6
дакторові Никонову М. П.
Романову В. О.
Гриф затвердження - розташовується у верхній правій частині документа. Затвердження - спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб.
Елементи грифу затвердження:
слово ЗАТВЕРДЖУЮ;
назва посади;
особистий підпис;
ініціали та прізвище особи, що затвердила документ,
дата затвердження.
Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ
директор школи
(підпис) JLC. Семенова.
07.10. 96
Резолюція - розміщується у правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів: - прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; - вказівка про порядок у характері виконання документа; - термін виконання документа; - особистий підпис керівника; - дата. Як виконавці у резолюції зазначаються службові особи, а не структурні, підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, наведена в резолюції першою.
Заголовок до тексту - друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею документа і, як правило, починається з прийменника "про", має бути лаконічним і точним, з максимальною повнотою розкривати зміст документа.
Відмітка про контроль - розташовується з лівого боку у верхній частині поля першої сторінки документа, її проставляють за формою "К" або "Контроль".
Текст - складається з таких логічних елементів: - вступу; - доказу; - закінчення. Розташовується по всій ширині сторінки (від поля до поля).
Відмітка про наявність додатка - розташовується ліворуч у верхній половині сторінки. Є два способи оформлення додатків:!) якщо документ має додатки, згадувані в тексті, або ті, що пояснюють його зміст, то відмітку про це оформляють так:
Додаток: на 2 стор. у 3 прим.:
2) якщо документ має додатки, не зазначені в тексті, то їх потрібно перелічити із зазначенням кількості сторінок у кожному додатку й кількість їх примірників:
Додаток: "Проект реконструкції ділянки" на 5 стор. у 2 прим.
Якщо додаток залишається у справі, то зазначається:
Додаток: на 2 стор. лише адресатові.
При великій кількості додатків окремо складається їх список, а в самому документі після тексту зазначається:
Додаток: відповідно до списку на 7 стор.
Підпис - Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять:
зазначення посади (з лівого боку);
підпис (з правого боку);
ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч).
Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються одна під одною у послідовності, що відповідає займаній посаді. Якщо документ підписують кілька осіб, що займають однакову посаду, їх підписи розташовуються на одному рівні:
Директор Директор
с/ш №277 с/ш№282
/підпис/ /підпис/
Л. С. Семенова Ю. Ю. Некрасов
Розшифрування підпису в дужки не береться.
Гриф узгодження - Розрізняють дві форми узгодження документів - внутрішнє (з підрозділами та службовими особами установи) і зовнішнє (з підвідомчими та непідвідомчими організаціями).
Гриф узгодження ставиться на зовнішній формі. Цей реквізит складається із:
слова "УЗГОДЖЕНО";
назви посади службової особи (включаючи назву установи), з якою узгоджується документ;
особистого підпису;
його розшифрування;
дати.
Грифи узгодження розташовуються нижче від реквізиту "ПІДПИС" або на окремій сторінці.
Наприклад:
УЗГОДЖЕНО:
Директор с/ш № 246
/підпис/ К. С. Кущаєва
01.09. 96
Віза - Внутрішнє узгодження проекту документа - це його візування. Віза складається з:
особистого підпису особи, що візує,
дати.
У разі потреби зазначається посада особи, що візує, і розшифровується її підпис (зазначаються ініціали і прізвище):
Завідувач кафедри (підпис) Б. М. Сайко
28.08. 96
Невеликі зауваження (1 - 2 рядки) розташовуються перед візою. При внутрішньому узгодженні візи ставляться на першому примірнику документа, а листи чи інші вихідні документи візуються на примірнику, який лишається в установі.
Печатка - печатка прикладається до документів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитка печатки, та інших. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикутну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів при їх розсиланні, до довідок з місця роботи і т. д.
Відмітка про засвідчення копій - у правому верхньому кутку пишеться слово "копія"; під реквізитом "підпис" слово "правильно"; дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. При потребі підпис завіряється печаткою.
Прізвище виконавця та номер його телефону - цей реквізит обов'язковий на вихідних документах (листах, довідках, висновках). Складається з: - прізвища виконавця; - номера його службового телефону. Вони ставляться в нижньому лівому кутку зворотнього або лицьового боку останньої сторінки документа.
Відмітка про виконання документа й направлення його до справи - цей реквізит розміщується в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа і містить у собі такі дані: - стислу довідку про виконання; - слова "ДО СПРАВИ" та номер справи, до якої має бути підшитий документ, - дату скерування документа до справи; - підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.
Відмітка про перенесення даних на машинний носій - розміщується після тексту в нижній частині документа. Містить:
запис "Інформація перенесена на машинний носій";
підпис особи, відповідальної за перенесення даних;
дату перенесення.
Відмітка про надходження - містить:
скорочену назву організації, що отримала документ,
дату його надходження.
Ця відмітка робиться від руки чи за допомогою гумового штемпеля організації (реєстраційного штампа). Відбиток штампа містить:
назву організації;
дату надходження;
індекс документа.
Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі лівої сторінки документа.
Вимоги до тексту документів
Текст - головний елемент документа. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких - достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість.
Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей.
Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів.
Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.
Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи.
Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі.
Текст складається з таких логічних елементів:
вступу (зазначається привід, що призвів до укладення документа, викладається історія питання та ін.);
доказу (викладається суть питання: докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали);
закінчення (формулюється мета, заради якої складено документ).
Текст документа, що складається з самого закінчення, називається простим, а той, що містить також інші логічні елементи, - складним.
Залежно від змісту документів застосовується прямий (після вступу іде доказ і закінчення) або зворотній (спочатку викладається закінчення, потім доказ, вступ відсутній) порядок розташування логічних елементів.
ДОКУМЕНТИ ЩОДО ОСОБОВОГО СКЛАДУ:АВТОБІОГРАФІЯ,ХАРАКТЕРИСТИКА,НАКАЗИ ЩОДО ОСОБОВОГО СКЛАДУ,РЕЗЮМЕ,ЗАЯВА
Заява
Заява — це офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, в якому викладається певне прохання.
За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні й зовнішні, які бувають від організацій, установ (службові) та особисті. У зовнішній особистій заяві обов'язково зазначається повна домашня адреса, а в службовій — повна поштова та юридична адреса установи, підприємства. У внутрішній заяві не є обов'язковими викладені вище вимоги.
У заяві реквізити рекомендується розташовувати в такій послідовності:
Праворуч вказується назва організації чи установи, куди подається заява.
Нижче у стовпчик — назва професії, місце роботи, прізвище, ім'я, по батькові, адреса того, хто подає заяву (якщо заява адресується до тієї організації, де працює автор, не треба зазначати домашню адресу, а достатньо назвати посаду й місце роботи чи структурний підрозділ).
Ще нижче посередині рядка пишеться слово "заява" з великої літери й не ставиться крапка.
З великої літери й з абзацу починається текст заяви, де чітко викладається прохання з коротким його обґрунтуванням.
Після тексту заяви ліворуч вміщується дата, а праворуч — підпис особи, яка писала заяву.
У складній заяві також подаються відомості про те, які саме документи додані до заяви на підтвердження правомірності виставленого в ній прохання (документи перелічуються після основного тексту перед підписом).
Заява пишеться від руки в одному примірнику.
Характеристика
Характеристика — це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника за підписами представників адміністрації. Це офіційний документ, який видає адміністрація на прохання працівника.
Характеристику пишуть або друкують у двох примірниках, один з яких видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи. Текст викладають від третьої особи.
Основні реквізити характеристики:
Назва документа й прізвище, ім'я, по батькові того, кому видається характеристика.
Рік народження, освіта.
Текст, де зазначено, з якого часу працює чи вчиться особа, як ставиться до виконання своїх службових обов'язків, який має рівень професійної майстерності, авторитет у колективі.
Дата складання.
Підпис відповідальної службової особи й гербова печатка організації, яка видала характеристику.
Зразки характеристик:
Характеристика
Ткаченко Антоніми Андріївни, студентки музично-педагогічного факультету, 1974 року народження, освіта вища незакінчена.
Ткаченко А. А. вчиться на V курсі музично-педагогічного факультету Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. До навчання ставиться сумлінно, постійно підвищує свій професійний рівень. За час навчання в університеті Ткаченко підготувала й провела відкриті уроки, організувала концерти для інвалідів - "афганців". З першого курсу працює над темою дипломної роботи, виступала на звітній науковій конференції студентів.
Ткаченко А. А. виконує громадські доручення, успішно працює старостою 57-ої групи. Вимоглива до себе, вона користується повагою серед товаришів і викладачів факультету.
Характеристика видана для...
Декан музично-педагогічного факультету (підпис) С. А. Коваленко
Автобіографія
Автобіографія — це опис свого життя.
Цей документ характеризується незначним рівнем стандартизації. Головні вимоги під час його написання — вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу. В автобіографіях обов'язково зазначаються:
Назва документа.
Прізвище, ім'я, по батькові.
Дата народження.
Місце народження (місто, село, селище, район, область, країна).
Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися).
Відомості про трудову діяльність (стисло, в хронологічній послідовності назви місць роботи й посад).
Відомості про громадську роботу (всі її види).
Стислі відомості про склад сім'ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти).
Дата написання й підпис автора.
Заголовок ("Автобіографія") пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхнє поле. Кожне нове повідомлення слід починати з абзацу. Дата написання ставиться ліворуч під текстом, підпис автора—праворуч. Автобіографія має дві форми: автобіографія — розповідь з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей і автобіографія — документ з точним поданням фактів.
Автобіографія — обов'язковий документ особової справи.
Зразок автобіографії:
Автобіографія
Я, Шевченко Василь Павлович, народився 3 листопада 1970 року в м. Києві.
У1977 році пішов у перший клас середньої школи № 185 м. Києва. Після закінчення 9 класів у 1985 році вступив до Технічного ліцею м. Києва, який закінчив із золотою медаллю.
У 1987 році вступив на фізико-математичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Під час навчання в університеті був старостою групи.
У 1992 році закінчив повний курс згаданого університету за спеціальністю "Математика та інформатика". Після закінчення університету присвоєно кваліфікацію вчителя математики та інформатики. З вересня 1992 року працюю вчителем у середній школі № 199 м. Києва.
Склад сім’ї:
дружина — Шевченко Ольга Іванівна, вчителька української мови та літератури середньої школи № 106 м. Києва;
дочка — Шевченко Олеся Василівна, 1989 року народження.
18 листопада 1995 р. Підпис
Особовий листок з обліку кадрів
Особовий листок з обліку кадрів — це обов'язковий документ особової справи працівників установ, організацій, в якому фіксуються автобіографічні відомості.
Його заповнюють під час оформлення на роботу, для участі в певному конкурсі.
Реквізити особового листка такі:
Назва виду документа.
Прізвище, ім'я, по батькові.
Дата й місце народження.
Відомості про освіту.
Відомості про наукові ступені, вчені звання.
Якими мовами володіє.
Трудова діяльність.
Державні нагороди.
Зарубіжні та міжнародні наукові відзнаки.
Відомості про родину.
Паспортні дані.
Домашня адреса.
Особистий підпис.
Дата заповнення документа.
Той, хто заповнює особовий листок, обов'язково мусить наклеїти свою фотокартку (місце для фотокартки визначено на бланку документа).
Нині в особовий листок з обліку кадрів не вносять відомостей про партійну, національну належність та про походження.
Особовий листок з обліку кадрів заповнюється особисто працівником чорнилом або кульковою ручкою, розбірливо, без виправлень.
Правильність заповнення особового листка з обліку кадрів (дати, найменування підприємств, установ, організацій, посад, робіт, кваліфікації, населених пунктів) обов'язково звіряється із записом у паспорті, трудовій книжці, документі про освіту військовому квитку та ін.
Послідовність заповнення особового листка з обліку кадрів:
Рядок 1 — зазначається прізвище, ім'я, по батькові (в називному відмінку):
Голубченко Іван Петрович
Рядок 2 — заповнюється: "чол." чи "жін."
Рядок 3 — вказується рік, число (арабськими), місяць (прописом) народження:
1949 28 червня
Рядок 4 — вказується повне найменування населеного пункту (в називному відмінку), району, області (в родовому) відповідно до записів у свідоцтві про народження:
селище Попори Талалаївського району Чернігівської області
Рядок 5 — вказується освіта:
вища (для осіб, які закінчили вищі навчальні заклади або Вищі інженерні курси);
незакінчена вища (для осіб, які закінчили три повні курси вищого навчального закладу);
середня спеціальна (для осіб, які закінчили технікуми, педагогічні, медичні, музичні, культурно-освітні та прирівняні до них навчальні заклади);
середня (для осіб, які отримали атестат зрілості);
незакінчена середня (для осіб, які закінчили 9 класів загальноосвітньої школи).
Найменування навчального закладу та його місце знаходження, найменування факультету чи відділення, спеціальності записується відповідно до запису у документі про освіту:
Київський університет імені Тараса Шевченка; філологічний факультет; 1992/1997; філолог, викладач української мови та літератури; диплом АКІ №97008170
Рядок 6 — указується мова (в орудному відмінку) та рівень володіння нею:
українською, російською — вільно, німецькою — читаю із словником
Рядок 7 — указується вчений ступінь (кандидат наук, доктор наук) з розшифруванням галузі науки та вчене звання (професор, доцент) або робиться запис "немає":
доктор технічних наук, професор; кандидат економічних наук, доцент
Рядок 8 — перелічуються назви опублікованих праць, зареєстрованих в установленому порядку винаходів із зазначенням року їх видання та реєстрації. Якщо таких немає, то робиться запис "не маю".
Рядок 9 — заносяться такі відомості (за записами у трудовій книжці): місяць і рік (арабськими цифрами), посада (в називному відмінку), повне найменування підприємства, установи, організації (в родовому відмінку):
01.1982103. 1993 спеціаліст І категорії відділу перепідготовки кадрів Сумського обласного центру соціальних служб для молоді;
09.1993 / 07.1998 студент Криворізького інженерно-будівельного інституту.
У графі "Місцезнаходження підприємства, установи, організації" вказується повне найменування населеного пункту (в називному відмінку), району, області (у родовому відмінку):
м. Харків, село Киселівка Ковпаківського району Сумської області.
Військова служба записується із зазначенням посади та номера військової частини:
рядовий військової частини №1375; командир роти військової частини №1617.
У графі "Місцезнаходження підприємства, установи, організації" вказується населений пункт, район, область або військовий округ (флот):
м. Кіровоград, Одеський військовий округ.
Рядок 10 — країни вказуються відповідно до назви, яку вони мали під час перебування в них працівника.
У графі "Мета перебування" слід робити запис: туристична поїздка, службове відрядження тощо:
10.1999 /12.1999 — Куба — службове відрядження.
Рядок 11 — записується дата нагородження, назва державної нагороди:
16.05. 1998 р. - Почесна відзнака Президента України.
Рядок 12 — запис повинен відповідати запису у військовому квитку:
військовозобов'язаний, молодший лейтенант, технічні війська ППО.
Рядок 13 — вказується: одружений (неодружений), заміжня (незаміжня), а також прізвища, імена, по батькові, рік народження членів сім'ї, які проживають разом з працівником:
Дружина — Свириденко Оксана Петрівна, 1954 р. Дочка — Свириденко Ольга Іванівна, 1978 р.
Рядок 14 — вказується поштовий індекс, найменування населеного пункту (в називному відмінку), району, області (в родовому), вулиці, № будинку, № квартири, № домашнього телефону:
04020 м. Київ-20, вул. Прорізна, 15, кв. 12, тел. 229-16-03;
селище Самгородок Сквирського району Київської області.
Потім записується серія та № паспорта, дата видачі, найменування органу, який його видав:
МА 5681527 27.11. 1986 р. Шевченківським РУГУМВС України в м. Києві.
Особовий листок підписує працівник, вказуючи дату його заповнення.
Резюме
Резюме – це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.
Як скласти гарне резюме
Саме по собі резюме, навіть найгарніше, нікому роботи не дасть. Але воно дає вам шанс виділитися в потоці інформації, що попадає в компанію або в кадрове агентство. Добре складене резюме збільшує ваші шанси зацікавити роботодавця своєю кандидатурою й одержати запрошення на особисту співбесіду.
Єдиного стандарту для складання резюме (або CV - від латинського "Curriculum Vitae", "шлях життя") у світовій і вітчизняній практиці не існує. Найбільш звичним для кадровиків є коротке (на 1-2 сторінки) резюме, складене за хронологічним принципом.
Гарні, конкретні резюме можуть відрізнятися одне від одного деталями своєї побудови. Але є кілька головних вимог, виконуючи які ви робите своє резюме більш ефективним. До них можуть бути віднесені:
Цілеспрямованість. Добре, якщо з резюме легко зрозуміти, на яку роботу ви претендуєте і чому вас можуть розглядати як гідного кандидата для цієї роботи. Для цього рекомендую вводити в резюме роздягнув "Мета", а при описі досвіду роботи конкретно показувати ваші функції і досягнення.
Зручність сприйняття резюме. У людини, що переглядає пачку резюме, для первинного ознайомлення з кожним з них звичайно є 1-2 хвилини. Після цього резюме буде або відібрано для більш детального вивчення і можливої роботи з вами як з кандидатом, або відправлено в базу даних (у кращому випадку), або викинуто.
Для зручності сприйняття резюме повинне бути добре структурованим, досить крупно і красиво видрукуваним, а також не містити другорядних даних і дрібниць (наприклад, про батьків, віросповідання і т. д.).
Культура складання й оформлення. Граматичні помилки, суржик, помилки, рукописне оформлення й інші подібні вади не роблять честі авторові резюме. За інших рівних умов у першу чергу зацікавляться тим кандидатом, чиє резюме культурно оформлено.
Невдалі резюме звичайно є результатом недотримання зазначених вище основних вимог. Приведемо кілька типових помилок:
Зайво об'ємне резюме. Якщо ви представляєте резюме не за попередньою домовленістю, а у відповідь на оголошення про вакансії, то ідеальним обсягом є одна сторінка. Для фахівця з великим досвідом і довгим послужним списком припустимі дві сторінки. Думаю, що резюме в три-чотири сторінок може бути правильним при відправленні по попередній конкретній домовленості, або при напрямку його в агентство, що займається підбором керівників вищої ланки (Executive Search).
Рукописне резюме. Якщо ви претендуєте на одержання престижної і високооплачуваної роботи, ви зобов'язані знайти можливість красиво віддрукувати ваше резюме. Не пройшовши цього тесту, ви навряд чи будете розглядатися як серйозний кандидат. Грубою помилкою варто вважати представлення в компанію або кадрове агентство заповненого від руки бланка анкети, отриманого зовсім в іншому місці (наприклад, вирізаного з газети).
Резюме з зайвою інформацією. Що тільки не вказують у резюме. Наприклад, дворянське походження, знак зодіаку, дати народження близьких родичів, численні захоплення. І навіть ріст, вага і достоїнства фігури, при цьому претендуючи не на посаду фотомоделі, а зовсім на іншу роботу.
Резюме, що є випискою з трудової книжки. Докладно перелічуються всі підприємства і посади, навіть зведення про занесені в трудову книжку подяках. І нічого про конкретну роботу і досягнення. А саме ці зведення з резюме характеризують кваліфікацію претендента і є дуже важливими для роботодавця.
Недбало і неграмотно складені резюме. Очевидна неохайність резюме мимоволі асоціюється з діловими якостями його автора.
Склавши варіант резюме, спробуйте ввійти в роль потенційного роботодавця і подивитися на ваше резюме його очима. І, можливо, вам стане ясним, як поліпшити резюме і зробити його більш ефективним.
До довідково-інформаційної документації
відносяться такі види документів:
o акти; протоколи;
o довідки;
o службові листи;
o пояснювальні та доповідні записки;
o плани і графіки;
o відгуки та рецензії.
ВиДИ СЛУЖБОВИХ ЛИСТІВ
Службові листи (офіційна кореспонденція). Є два види:
а) офіційне листування міждержавних установ чи іноземних представництв у дипломатичній практиці;
б) ділове (комерційне) листування, яке має напівофіційний характер, для ділових контактів між фірмами, установами, закладами тощо.
Загальноусталений принцип побудови змісту службового листа: вступ, докази, висновки й закінчення. Використання ж усіх цих компонентів зумовлюється характером листа й конкретними обставинами справи.
Головна мета листа - поінформувати, пояснити, упевнити, довести і спонукати до потрібної дії адресата (одержувача). Службовий лист є документом, тому він повинен бути чітким, лаконічним, зрозумілим, не містити нічого зайвого, що б заважало сприйманню основної інформації. Але добирати потрібні слова і тон ви повинні самі залежно від мети листування, ступеня знайомства, віку, статі та необхідності дотримання субординації. Безперечна умова - дотримання міри, доречності й такту.
Проте лишається досить умовностей, додержувати яких конче потрібно. Це передусім стосується структури службового листа: логічних елементів змісту та правил його оформлення.
Cлужбове листування - важлива частина ділового етикету. Це спілкування в мініатюрі. Оволодіння ним - це ціле мистецтво і, деколи, нелегка праця. Тямуще ділове листування здатне збільшити обороти фірми, підприємства, поліпшити взаємозв'язки різних служб, встановити міцні зв'язки із споживачами.
ТЕЛЕГРАМА
Факс — це службовий документ, одержаний за допомогою телефакса телефонними каналами зв'язку. Факс становить ксерокопію переданого документа. Факс оформляють так само, як і службовий лист.
Додаткові дані, що їх автоматично проставляє апарат — це: зазначення відправника (його коду), дата та час передавання документа, номер телефакса, з якого передано інформацію, кількість сторінок.
Відправник факса (адресант) має одержати підтвердження про те, що адресат одержав інформацію. Головною є графа «RESULTS», в якій у разі одержання повідомлення повністю і без помилок проставляється «OK»; якщо були збої, — то «NG».
Якщо одержані факси містять дуже важливу інформацію і призначені для тривалого користування, то їх слід скопіювати, оскільки папір, що використовують для факсів, дуже тонкий.
Здебільшого листування з комерційних питань зберігають 3 роки. Службове листування з інофірмами щодо найважливіших питань зберігають не менше 10 років.
3. Телеграма — це службовий документ, що становить буквенно-цифрове повідомлення, передане за допомогою телеграфного зв'язку (телеграфом).
Тексти телеграм друкують без абзаців. Вони повинні бути стислими і недвозначними. Не рекомендується вживати прийменники, сполучники, займенники, вигуки, частки (крім частки «не»). Не допускається: переносити слова тексту телеграми з одного рядка на інший; робити будь-які виправлення. У разі потреби замість розділових та інших знаків використовують умовні позначення: КРПК, КМ, ЛПК, НР (номер), ДВК (двокрапка). Знаки «-» (мінус), «+» (плюс), % (процент) пишуть словами; однозначні числа — переважно словами, багатозначні — цифрами.
Службові телеграми оформляють на поштових чи фірмових бланках або на чистих аркушах паперу (формат А5) у двох примірниках (перший передають до відділення зв'язку, другий підшивають у справу.
Розрізняють ініціативні телеграми і телеграми-відповіді.
У телеграмах відповідях на початку тексту зазначають номер документа, на який дають відповідь, а в кінці — вихідний номер, після чого зазначають назву підприємства (скорочено), посаду (в разі потреби), прізвище особи, яка підписала телеграму.
Оформляючи службову телеграму, зазначають: назва виду документа, категорія телеграми, вид телеграми, телеграфна адреса одержувача, номер документа, на який дають відповідь, текст, вихідний номер телеграми, скорочена назва підприємства, що надсилає телеграму, посада особи, яка підписала телеграму; поштова адреса та назва підприємства — відправника телеграми, підпис, дата підписання телеграми, відбиток печатки підприємства — відправника.
4. Телефонограма — це службовий документ, що становить оперативне повідомлення, передане телефоном.
Телефонограми складає секретар-референт або інший працівник за дорученням керівника.
Текст телефонограми повинен бути чітким, стислим (до 50 слів), з акцентом на факти, дати, час та місце проведення заходів. Якщо в тексті є слова, які погано сприймаються на слух, то треба кожну літеру передавати словами.
Складену та оформлену телефонограму повинен перевірити та підписати керівник або відповідальний працівник підприємства.
Якщо телефонограму передають кільком адресатам, то складають список їх з номерами телефонів.
Оформляючи вихідну телефонограму, зазначають: назву виду документу, адресата, дату підписання, індекс (вхідний номер), підпис, прізвище і номер телефону особи, яка пережала телефонограму, прізвище і номер телефону особи, яка прийняла телефонограму, дату і час передавання телефонограми.
Передаючи телефонограму, слід дотримуватися таких правил: 1) відрекомендуватися і назвати номер свого службового телефону; 2) назвати вид документа; 3) продиктувати текст телефонограми; 4) назвати посаду та прізвище особи, яка підписала телефонограму; 5) записати назву посади, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка прийняла телефонограму, номер її службового телефону, час передавання-приймання.
Одержавши телефонограму, секретар повинен ознайомити з її змістом керівника чи працівників, яким адресовано телефонограму.
Телефонограми оформляють на загальних, трафаретних чи спеціальних бланках або на чистих аркушах паперу формату А5 в одному примірнику.
Температурный лист
— это медицинский документ, предназначенный для графической регистрации суточных колебаний температуры тела больных.
На вертикальной шкале температурные кривые обозначены показатели температуры тела от 35 до 41°; на горизонтальной — дата и время измерения. Проставляя точками ежедневные показания термометра против соответствующих обозначений и соединяя их, получают ломаную линию, называемую температурной кривой (см.). Заполнение температурных кривых производится средними медработниками ежедневно после измерения больным температуры в утренние и вечерние часы.
Кроме температуры тела, в температурные кривые заносятся результаты некоторых других наблюдений за течением заболевания: частота дыхания и пульса, величина артериального давления, количество выпитой и выделенной жидкости и т. д., а также сведения о проведенных мероприятиях по уходу и лечению больных (гигиеническая ванна, смена белья, специальные процедуры).
На стандартной форме температурного листа (рис.) показатели пульса, дыхания и артериального давления отмечают против соответствующих обозначений на левой вертикальной шкале, остальные показатели — в нижней части температурного листа под температурной кривой.
В некоторых специализированных лечебных учреждениях используют формы температурного листа, отличные от принятых в общих соматических стационарах; в таких температурных листах можно отражать больше показателей.
Температурный лист хранится в истории болезни.