Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Співвідношення міфологічного і філософського способів мислення
Мислення —це процес опосередкованого і узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях.
Філософському способу мислення передував міфологічний спосіб мислення. Головна особливість міф.мислення –синкретичність ( нерозєднаність на ті ел-ти які тепер нам здаються відмінними, це сон і дійсність, реальність і подоба, життя і смерть, дія і ритуал). Також міф. мислення ха-зується антропоморфічністю ( усе є наслідком дії людини).Анімізм-риса міф.мисл. (природні явища або об’єкти є одухотвореними). „Усе є всім, усе в усьому” - принцип міф. способу мислення. В світогляді міф. мислячої людині не стільки світорозуміння, а світовідчування. Отже, міф. спосіб мисл. це найперший спосіб мислення без якого не можлива була б і вся наступна історія останнього.
Історичним поштовхом переходу до філософського способу мислення став розподіл праці на розумову і фізичну. Речі починають розумітися такими які вони є самі по собі, тому що не знаючи властивостей речей не можна ними ефективно керувати. Міф змінюється логосом. Основна фу-ція філософії це стати і бути логікою. Філ. мислення це розумова діяльність, яка ґрунтується на аналізі, синтезі, абстрагуванні, порівнянні, узагальненні.
2. Генеза філософії. Загальне уявлення про філософські категорії, їх зв'язок з практикою
Генеза- виникнення чогось і подальший його розвиток. Філософія виникла в Греції ( Мілет)(мудреці : Анаксімандр,Піфагор,Фалес,Гракліт,Сократ). Етапи ро-тку фі-ї : 1. античний –-6 ст до н.е. –ст. до н.е. , поділяється на : докласичний (до сократичний,натурфілософський(7-5 ст до н.е ) Геракліт,Анаксімандр, Піфагор), класичний(5-4 до н.е, Сократ,Платон, Аристотель, школа софістів), пізньокласичний(4ст.до н.е. –ст. н.е..(кініки, циніки, епікурізм, стоїцизм, скептицизм(невизначеність). 2. середньовічний –-15ст. н.е., філософія являється служницею богослов’я(релігійна філософія). Аврелій Августин, Фома Аквінський. 3. відродження(ренесанс) - 15-16ст., пов’язаний з періодом сикурилізації(відділення всіх сфер суп. життя ід церкви). Копернік, Макіа Веллі, Петрарка, Томас Мор. 4. нового часу (16-17ст. н.е.): реформація –Мартін Лютер, Томас Мюнцег, просвітництво Монтеск’є, Руссо, Вольтер, Дідро, Гуго Грацій, Локк, Гоббс, характеризується розвитком природознавства як філософії так і науки, а також розвитком соціальної філософії. 5. німецька класична філософія - 17-18ст. н.е. Кант, Гегель, Фіхте, Шелінг, Фейєрбах. Характеризується систематизацією філософського знання(систематизується філософський категоріальний апарат, методологія, формуються основні закони філософії) 6. новітній час(постмодерн) –кін. 19 –ст. Основні філософські напрямки цього періоду: ірраціоналізм(Шопенгаур, Ніцше), марксизм, неомарксизм(Маркс, Ленін, Енгельс), позитивізм(неопозитивізм)(О. Конт), структуралізм(пост структуралізм)(Мішель Фуко), психоаналіз(Фройд, Юнг, Фром), кзістеціоналізм(Хайдегер),
феноменологія(Сартр). Категорія - загальні структури або властивості сущого –речей, процесів, живого,мідеальних предметів (всього, що утворює світ, загальні форми мислення). Всі поняття, які ми вживаємо при вивчення філософії і є її категоріями( буття, рух, простір, матерія, субстанція, субстрат, світогляд, пізнання і т.д.)
3.Предмет, структура і функції філософії
Предметом філософії є відношення „людини і світу”. Філософія являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв’язок. Щоб з’ясувати специфіку предмета філософії необхідно з’ясувати під яким кутом зору об’єкт відбивається у свідомості. Предметом і об’єктом філософії є відношення „людина-світ”, то природно що на перший план виходить питання про природу і сутність світу і людини, про загальні граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у світі, а також між людиною і світом. Особливості предмету: предмет –історично змінний, оскільки історично змінними постають самовиявлення і самоусвідомлення людини.(епоха середньовіччя(бог-творець всього сущого, ціль життя люд. –служити богу;-епоха відродження –відбув.сикуляризація, людина –творець всього сущого,людина сама обирає як їй жити) Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, але практично всі концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії. Структура : - онтологія( вчення про першооснову буття, сфери буття і категорії, основне питання : „Що таке світ?” „ Як він влаштований?”) –гносеологія ( теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу пізнання, основне питання –„Що означає пізнати?” „Що таке пізнання?”) –антропологія ( вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури, основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає людина?”) –аксіологія (вчення про цінності, яке досліджує закономірності побудови сфери цінності, осн. питання „У чому цінність і сенс життя?”) –соціальна філософія ( вчення про сутність суспільства і його структуру в цілому, у найбільш загальних законах його розвитку, осн. питання „Що є суспільство?”) –етика ( вивчає морально-цінне відношення до світу , осн. питання „ В чому сутність добра і зла?”) –естетика ( наука про красу, „В чому суть краси і гармонії”) –логіка ( наука про мислення, вивчає форми, закони та норми правильного мислення, осн. питання „ Яка природа людського мислення?”) –історія філософії ( вивчення істор. Досягнень філософської думки від античності до сьогодення , осн. питання „ Як розвивається філософська думка?”). Функції філософії : -світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу) –методологічна ( сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань) –гносеологічна ( розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу) –прогностична ( формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини , суспільства) –критична( у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов) –аксіологічна ( виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності) –гуманістична ( полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).
4.Філософія як теоретична основа світогляду
Світо́гляд —сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча це ширше поняття. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд тобто заснованим на розумі, однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду, вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтується на пізнанні. Для філософії світ завжди є проблемою, вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання свідомого. За визначенням бельгійського філософа Апостеля світогляд включає сім елементів: онтологію (описову модель світу), пояснення світу, футурологію (відповідь на запитання „куди ми йдемо”), цінності (відповідь на етичні питання „що слід робити”), праксеологію або методологію або теорію дії (відповідь на питання „як досягти мети”), епістемологію або теорію знань (відповідь на питання що є правдою, а що ні), етіологію(пояснення походження й структури світогляду). Типи світогляду:міфологічний, релігійний,науковий, мистецький',філософський.
5.Природа філософських проблем. Співвідношення свідомості і буття, матеріального та ідеального як основна проблема філософії
Філософські проблеми породжуються буттям людини, життям, місцем людини у суспільстві.Людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія - зосереджене споглядання людиною її власного життя. Як говорив Сократ:”Пізнай самого себе, і ти пізнаєш увесь світ”. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина (суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії. В різні часи існували різні підходи щодо тлумачення буття людини.
Співвідношення свідомості і буття полягає в тому, що згідно матеріалістичної теорії - матерія –первинна, а дух і свідомість –вторинні, буття і матерія –тотожні поняття, буття визначає свідомість(н-д: під час процесу урбанізації у людей відбувається зміна у свідомості,порівняно з тим як було коли вони жили у селі, оскільки тут відрізняється спосіб життя від попереднього, зокрема і ставлення людей один до одного), а згідно ідеалістичної теорії –первинний –дух, ідея, свідомість, вторинне – матерія, матеріальний світ, дух не лише первинний, але є і творцем і постійним керівником всесвіту, ідеалізм поділяється на об’єктивний(світ існує незалежно від свідомості людини) і суб’єктивний(існує тільки той світ, який існує в свідомості людини, в відчуттях, іншими словами наші відчуття творять світ для нас).(н-д: за гласності в СРСР була можливість обговорювати будь-яку інформацію, раніше заборонені теми, отже люди почали критичніше ставитися до політичної ситуації, таким чином вирішили змінити дійсність, тобто зміна у їх свідомості призвела до зміни буття).
6. Три головні питання філософії по І. Канту. Їх зв'язок з питаннями про співвідношення свідомості і буття і з структурою філософії
В книзі німецького філософа Канта „Критика чистого розуму” він ставить три знамениті запитання: „що я можу знати”, „що я повинен робити?”, „на що я можу сподіватися?”. Ці три питання, по Канту, поєднуються і знаходяться в останньому, четвертому питанні: Що таке людина? Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, наново осмислюючи своє власне положення у світі. Виходячи із сказаного, слід відповісти на ключове для антропологічних досліджень питання: яке місце людини у світі?Перша відповідь була характерна для періоду античності - це відповідь космоцентрична. Вона означавє, що Космос - світовий лад - це живе тілесне ціле, а людина - мікрокосм, маленька модель єдиного одухотвореного всесвіту.Друга відповідь - теоцентрична. Він типовий для середньовіччя. У витоків історії стоїть єдиний Бог-творець, що створив світ ні з чого. Людина створена за образом і подобою божою, він, як і творець, наділений свободою волі. Проте людина гріховна, оскільки чинив опір волі творця. Бог - промыслитель і суддя усіх людських справ.Третя відповідь - антропоцентрична. Він панує у філософії з початку Нового часу і по сьогоднішній день. Антропоцентризм виходить з того, що ми нічого толком не знаємо у світі, окрім самих себе, і на весь світ дивимося тільки через призму власне людських потреб і інтересів. Антропоцентризм прославляє людину, але він багатий суб'єктивізмом, практичною і пізнавальною самозамкнутостью.Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих "природі".
Зв'язок цих питань з структурою філософії полягає в тому, що такі структурні елементи філософії, як онтологія( вчення про першооснову буття, відповідає на пит. „що таке світ і яке місце людини у світі?”), гносеологія(вчення про пізнання відповідає на пит.”що я можу знати, що таке пізнання, що я можу пізнати?”) та антропологія ( вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури) ставить перед собою основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає людина?”)
Для того щоб дати відповідь на всі ці запитання повинен відбуватися процес усвідомлення цих питань(обдумування), а потім ці думки матеріалізуються у наших діях, вчинках і процесах.„Що я можу знати?” –самосвідомість, Аксіологія, „що я повинен робити?” –усвідомлення всесвітом самого себе, дисципліна Праксеологія(наука про ефективність людської діяльності), „на що я можу сподіватися?” –буття, Гносеологія та логіка.
7. Структура логічного вираження дійсності. Розсудок і розум
Логічне мислення –це здатність людини точно і послідовно не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях та вміння викривати логічні помилки. Правильне міркування –це міркування, в якому одні думки, висновки з необхідністю випливають з інших думок –засновків. Закон мислення(чи логічний закон) –це необхідний суттєвий зв'язок думок в процесі міркування. Процес мислення : правильна орг-ція даних, застосування придатного методу аналізу. Структура логічного мислення за Гегелем :
1.Розсудок(базкується на таких принципах незмінність,подібність,спостереження за зовнішніми чинниками) 2.Розум негативний(базується на таких принципах мінливість ,відмінність ,спостер.внутріш.чинники ) 3.Розум позитивний.( об’єднує у собі всі принципи незмінність, тотожність, мінливість, відмінність, це і є діалетика). Розсудок (за Гегелем) –перша форма понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формал. логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання обмежене. Його істина залежна від обставин. Н-д : паралельні прямі не пересікаються втрачає істинність в неЕвклідовій геометрії, а судження дощ іде , як тільки дощ припиниться. Філософія прагне до абсолют знання, до безумовної істини, вона не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку. Розум що прагне до безкінечної, абсолютної істини у концепції Гегеля не заперечує розсудок, а утримує його знання, включає його в себе, розум взагалі не має іншого джерела знання крім розсудку. Але він по своєму інтерпретує істинне розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілу с-му.
8. Проблема методу(стилю) філософствування. Діалектика і догматизм
Діалектика - це вчення про ро-ток і загал зв'язок про найбільш загал закони ро-тку природи, сусп-во і мислення ( теорія ро-тку). Існує об’єктивна( діалектика реального світу,природи та суспільства,вона виражає безперервний ро-ток та зміну, виникнення та зникнення явищ природи та суспільства, визначає діалектику речей) і суб’єктивна діалектика(це є відображення об’єктивної діалектики у свідомості людини ,визначає діалектику ідей) ці 2 види діалектики визначають істинне мислення про світ. Діалектика мислення –неприродженна здатність, досягнення культури що потребує засвоєння. Вміння діалектично пояснити різні явища передбачають не тільки знання теоретичних положень, але й навики тренування. На відміну від діалектичного мислення(вірного) існують форми хибного мислення : догматизм( це хибне мислення, яке виникає коли абсолютизується (перебільшується) розсудок та його принципи), скептицизм ( виникає внаслідок абсолютизації негативного розуму , кредо: не можна віддати перевагу жодному із суперечливих суджень) форми скептицизму : самоскептицизм, агностицизм (головн думка сутність речей не пізнаванна) релятивізм(в пізнанні не має стійкого все у ньому відносне).
. Проблема методу (стилю) філософствування. Діалектика, софістика і еклектика
Діалектика - це вчення про ро-ток і загал зв'язок про найбільш загал закони ро-тку природи, сусп-во і мислення ( теорія ро-тку). Існує об’єктивна( діалектика реального світу,природи та суспільства,вона виражає безперервний ро-ток та зміну, виникнення та зникнення явищ природи та суспільства, визначає діалектику ідей) і суб’єктивна діалектика(це є відображення об’єктивної діалектики у свідомості людини ,визначає діалектику речей) ці 2 види діалектики визначають істинне мислення про світ. Діалектика мислення –неприродженна здатність, досягнення культури що потребує засвоєння. Вміння діалектично пояснити різні явища передбачають не тільки знання теоретичних положень, але й навики тренування. Псевдодіалектика існує у таких формах: еклектика, софістика. Це хибні методи діалектики. Еклектика базується на механічному об’єднанні різних напрямів, поглядів,теорій, уявлень без урахування принципів єдності, цілісності. Еклектика це методологічний прийом, що полягає у безсистемному зборі і поєднанні різних знань. Софістика –це свідоме вживання у суперечці або доказах не вірних аргументів(софізмів). Софізм –це помилковий висновок, який проте здається вірним. За формою вірний, за сутністю хибний. Софізм заснований на навколишньому порушенні правил логіки. Софістика та еклектика виникають тоді коли догматизм та скептицизм ставлять собі мету,своїми односторонніми, логічними засобами зобразити процес ро-тку. Гасло еклектики „З одного боку або з другого боку”. Еклектика не враховує в процесі дослідження об’єкту такий принцип як системність та структурність. Софістика як явище виникає у давній Греції і пов'язаний зі школою софістів : Претагор, Горгій, Фразіма ( їх цікавила суб’єктивна істина). Основа їх світогляду базується на вислові Протагора „ Людина є міра всіх речей”. Н-д : Сократ –людина, усі люди смертні, Сократ –смертний. Крадій бажає придбати щось хороше, придбання хорошого –справа хорошого, крадій бажає хорошого крадучи. НА відміну від діалектики софістика в процесі дослідження об’єкту не базується на принципах об’єктивності, її цікавить суб’єктивна істина.
.Внутрішня діалектичність предмету філософії. Основні принципи діалектики
Принцип –це начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, якими вона користується у своєму житті.. У філософському плані поняття принцип означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії, ідеї. Тобто є фундаментом. Діалектика базується на таких принципах: 1.принцип об’єктивності (здійснює себе через принцип діяльнісного відображення. Це означає, що відображення об’єктивної діалектики в діалектиці суб’єктивній, і взагалі відображення будь-якого предмета у свідомості здійснюється не за допомогою пасивного споглядання, а за допомогою чуттєво-предметної діяльності суспільно-розвиненої людини), 2.принцип розвитку(стадії розвитку будь-якого предмета: зародження та виникнення предмета, висхідна гілка розвитку(с-ма ускладнюється), пік розвитку, низхідна гілка розвитку(с-ма спрощується, спадає), припинення розвитку(смерть), 3.принцип системності у діалектиці(базується на тому, що діалектика розглядає світ, як цілу єдину с-му, а окремий об’єкт дослідження , як окрему с-му з її внутрішніми і зовнішніми зв’язками. 4. принцип конкретності істини полягає у тому що істина завжди конкретна, абстрактної істини не існує , тобто істинне знання це знання про конкретний об’єкт при конкретній обстановці, часі, мірі, дії. Також існують допоміжні принципи діалектики : принцип причинності і принцип історичного та логічного.
11. Філософія в системі культури
Філософія є теоретичним фундаментом культури й у той же самий час - її найвищим усвідомленим вираженням. Філософія, входить до складу культури, виконує в ній роль невід’ємного елементу який робить націю придатною для створення наукових відкриттів, творів мистецтва, моральних кодексів, що служить духовно збагачує людство в цілому. Певним типам філософії відповідають і певні типи культури. Філософія культур різних держав і їхніх народів формувалася цілком самостійно.http://evduluman.narod.ru/Prop03.htm - _ftn1 Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «иеприродою». Вона —надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак.
12. Співвідношення філософії з іншими формами суспільної свідомості
Філософія і наука. Філософія є наукою, тому що: 1.наука –це систематичне знання, що потребує доказів і перевірки, складається з положень, які утворюють систему, реалізується принцип доведеності в науці, висновки науки мають проходити практичну перевірку, філософії притаманні всі ці ознаки. Філософи намагаються перевіряти свої висновки фактами. 2. головна цінність науки –істина, в філософї істині приділяється першочергова увага. 3. будь-яка наука має науковий апарат(методи, теорію і т.д.), філософії він притаманний. Принцип науковості потребує суворого визначення категорій. В філософії категорії мають нечіткі, розмиті краї. За допомогою категорій людина може змінювати своє відношення до світу так як світ вона змінити не може. Філософія –особлива наука –проблеми філософії неможливо вирішити, якщо проблема вирішилась, то це вже вважається проблемою іншої науки, кожне покоління заново вирішує філософські проблеми. Філософія і релігія. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення. Релігія –специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Вони є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства. Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: 1, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; 2, філософія і релігія мають різну структуру. 3, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; 4, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є .5, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції Філософія і право. Право –це норми, розпорядження, юридичні закони, а правосвідомість –це знання і оцінка діючого права у суспільній свідомості. Коли ми розглядаємо зв’язки філософії і права, то мова йде про право не як юридичну норму, закон, а про право як форму суспільної свідомості. Філософія і право є формами суспільної свідомості; філософія і право входять до духовної сфери суспільства як складові надбудови; філософія і право мають спільну виховну функцію. Окрім спільного, філософія і право мають суттєві відмінності. 1) У філософії і права –різні предмети осмислення дійсності. 2) у філософії відображаються об’єктивні закони розвитку світу. Що ж до права, то в ньому знаходять відображення юридичні закони, які встановлюються людьми в інтересах певних соціальних груп, 3) Філософія і право мають різну структуру. Філософія і мистецтво. Філософія і мистецтво є творчістю. Багато філософів належать і до лут-ри і до філософії. Різні вирази творчості людини: в філософії –концепції, с-ми розуміння, понять, а в мистецтві –картини, лут-ні твори, архітектура, в яких творець самовиражається.
13. Роль філософії в науці і практиці. Значення наукових висновків і практичного досвіду для розвитку філософії
Роль філософії у науці полягає в тому, що вона у діалектичному розумінні узагальнює всі наукові досягнення, систематизує їх у глобальному сенсі. Практичне пізнання людиною світу полягає в процесі перетворення дійсності. Це зумовлює вироблення досвіду, і цей досвід є підґрунтям для вироблення наукових (теоретичних) висновків, які породжують філософські пізнання(загальні закони всесвіту, суспільства). Значення цих наукових висновків і практичного досвіду в розвитку філософії полягає в тому, що завдяки цьому філософія узагальнює окремі наукові теорії в єдине їх розуміння. І відкриття в конкретних науках сприяло інтенсивному розвитку філософії. Так як в науці розглядаються тільки конкретні, окремі питання, а філософія розглядає все в загальному, не однобічно, а діалектично, в їх єдності.
14. Філософське значення проблеми буття. Буття, матерія, субстанція
Проблема буття –одн. з перших проблем, які намагається розв’язати філософія. Виходячи з історії філософії - існує 3 основні концепції буття –.матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим; 2. Ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням(ідеальним сущ.) (Н.д одні гинуть «за метал» тобто матеріальне, інші –за честь і коханя(тобто ідеальне)) 3. Некласична, що протеставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому, як усталеному, оформленому, завершеному. Мат. Та ідеал. Концепції тяжіють до об’єктивізму(прагнуть розглядати буття з об’єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична предст. У феноменології та . екзистенціалізмі –суб’єктивізм, визн. Б. через свідомість та існ. Людини Виділяють різні сфери буття(за Груссерлем):матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість(психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістовні поняття, цінності, світ фантастичних утворень. Матерія - це філософська категорія, що означає об’єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія не сотворима, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна і якісно, і кількісно, і має здатність будь-яких форм відображення. Матерія як загальна субстанція –субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість саморуху і форм руху. Субстанція –дещо незмінне, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. Субстанційність матерії виражається у взаємозв’язку суті і явища, різноманітного і єдиного, сутності й існування, єдності, основи і того, що обґрунтовується. Матерія як субстан. Є єдністю багатоманітності. Атрибутами матерії як субстанції є системність, рух, простір і час.
. Об’єктивна реальність з точки зору її сутності, основи. Поняття субстанці, її світоглядне і методологічне значення
Субстанція (лат. сутність) - об'єктивна реальність в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, всього різноманіття явищ природи та історії, включаючи людину та її свідомість, і тому фундаментальна категорія наукового пізнання, теоретичного відображення конкретного (Абстрактне і конкретне). В історії філософії спочатку С. розуміється як речовина, з к-якого складаються всі речі. Надалі, у пошуках підстави всього сущого, С. починають розглядати як особливе позначення бога (схоластика), що веде до дуалізму душі і тіла.Останній - своєрідне вираження несумісності теологічного та наукового мислення. У понятті С. матерія відображена не в аспекті її протилежності свідомості, а з боку внутрішньої єдності всіх форм її руху, усіх відмінностей і протилежностей, включаючи і протилежність буття і свідомості. С. постає як осн. категорія матеріалістичного монізму, як основа і передумова справжнього, змістовного єдності теорії. / Ось чому Ленін вимагав «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) субстанції», вважаючи, що «дійсне пізнання причини є поглиблення пізнання від зовнішності явищ до субстанції». Анти-субстанціалістская позиція у філософії відстоюється позитивізмом, к-рий оголошує С. уявної і потот му шкідливою для науки категорією. Відмова від категорії С., втрата «субстанціальною» т. зр. веде теорію на шлях розкладу, незв'язного еклектизму, формального об'єднання непоєднуваних поглядів і положень, представляє, за висловом Маркса, «могилу науки».
16. Філософія про багатоманітність і єдність світу. Різні течії в філософії. Монізм і дуаліз. Матеріалізм і ідеалізм
Відповідно до різних філософських вчень ( монізм та дуалізм) трактується і різні думки з приводу різноманітності і єдності світу. Так як пошуки начала, буття важкі, але вони конче потрібні, оскільки без онтологічної усталеності неможлива об’єктивна ( а отже і суб’єктивна) логіка. Буття при цьому думкою розподіляється на матеріальну й ідеальну складові. Філософи намагаються зясувати генезис(походження) того і другого, тобто матеріального й ідеального, різні форми їхньої взаємодії, підпорядкованості, взаємопроникненню. І тут традиційні і до тепер актуальні три способи вирішення цієї проблеми: 1. існує напрямок у філософії, що називається ідеалізмом. Його прихильники вважають ідеальне первинною підставою буття, а матеріальний світ, природу – продуктом „абсолютної ідеї”, несвідомої космічної волі й інших видів ідеального. 2. Ідеалізму протистоїть філософське вчення матеріалізму. Матеріалісти вважають первинною матерію, а усі форми ідеального, свідомість, волю, мислення –похідними від матерії, продуктом її розвитку. Зазвичай у філософській літературі перших і других, тобто ідеалістів і матеріалістів , прийнято називати моністами, тому що вони виходять з визнання як першого і основного тільки одного з начал –або матеріального або ідеального. При цьому вони намагаються логічно обґрунтувати походження одного з іншого. 3. Є філософи, які виходять з визнання рівноправності матеріального та ідеального начал, їхньої незвідності одного з другим і неможливості виникнення одне з одного, іменуються дуалістами.
17. Сутність вчення про матерію. Еволюція змісту категорії матерії
Об’єктивний ідеалізм і матеріалізм це споконвічні супротивники, але як не парадоксально у своєму баченні світу який існує сам по собі. Як той так і інший визнають наявність незалежної від людини та її свідомості об’єктивної реальності, хоча і трактують її по різному. У цьому розумінні вони обидва протистоять об’єктивному ідеалізму. Об’єктивна ідеалістична модель уявляє усі форми буття одночасно чи поступово створеними божественною думкою, ідеєю. Матеріалістична ж модель пояснює складність світу розвитку з простіших елементарних до складніших. Приклади: Об. І. бере за зразок схему людської трудової діяльності(соц. форма буття), напр. митець задумує ідею, а потім втілює її в життя витвором архітектури. Друга матеріалістична модель за основу бере процес народження і розвитку живих істот(біологічних форм життя). Приклад теорія Дарвіна. Слабкою ланкою обох цих моделей що протиборствують є виведення матеріального з ідеального чи навпаки. Неможливо логічно уявити факт виникнення матерії з деякої „чистої” нематеріальної ідеї. Але неможливо також уявити собі вічне існування абсолютної матерії яка лише на якийись час з незрозумілої причини робить із себе матерію в якій є якась ідея. Проаналізувавши в історії філософії можна виділити три головні поняття і, відповідно, - етапи, які послідовно змінили зміст цієї категорії це „річ” –„властивість” –„відношення”. Спочатку філософи вважали що існує одна єдина матерія з якої складаються всі речі. З розвитком науки матерію почали наділяти властивостями, такими як: твердість, проникливість, важкість, легкість. Під словом матерія у той час розумілося лише сукупність властивостей притаманних усім тілам, проте станом науки на 18 ст. саме властивість матерії виступає як самостійна матерія, тобто немаючи можливості пояснити сутність найважливіших властивостей тепла, світла, електрики, магнетизму наука надавала їм статусу окремих матерії, тобто теплороду, світлороду, електричної та магнітної матерії. Отже, згідно матеріалістичної моделі як уже зазначалося матерія еволюціонує в такій послідовності „річ” –„властивість” –„відношення”.
18. Матерія як субстрат і матерія як субстанція
Під субстанцією в філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) –монізм, дві субстанції –дуалізм, наприклад дух і матері я одночасно, і , нарешті, множина субстанцій –плюралізм. В історії філософії існували різні підходи до розуміння субстанції: як суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний суб’єкт та ін. В античній філософії називалися різні субстанції(чотири стихії), Аристотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав її як основу, невіддільну від індивідуальності речі. Також деякі філософи під субстанцією розуміли граничну основу буття, що ототожнює її з формою конкретних речей.
У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія –це філософська категорія, що означає об’єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія як загальна субстанція –субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже матерія має властивість саморуху і саморозвитку. Субстанціональність матерії виражається в взаємозв’язку суті і явища, різноманітного і єдиного, сутності й існування, єдності, основи і того, що обґрунтовується. Матерія як субстанція є єдністю багатоманітності. Атрибутами( невідємними властивостями) матерії як субстанції є системність, рух, простір і час.
19.Поняття руху. Рух, зміна, спокій
Рух –це спосіб існування субстанції, що реалізується через зв'язок між речами і явищами, через відношення між ними. Рух –відносне поняття, реалізується тільки у відношенні до деякої іншої речі. Для вивчення руху будь-якого об’єкту потрібно знайти будь-який інший об’єкт, по відношенню до якого і буде відбуватися рух, що нас цікавить. Цей інший об’єкт носить назву системи відліку. Рух може проявлятися у двох формах –зміна, спокій. Зміна(за Гегелем) перехід однієї якості в іншу, проте як би не змінився предмет, поки він існує –він зберігає свою визначеність. (Н.д Річка залишається річкою, не дивлячись на те що тече і вода у ній змінюється) Набути абсолютного спокою означає –перестати існувати.Іншою формою руху є спокій –поки система відносин зберігає свою якість, вона покоїться. Спокій –це відсутність зміни, але ні в якому разі не відсутність руху. «В єдності спокою як фіксованої наявності окремих форм руху та зміни як перетворення форм руху одна в одну і полягає сутність руху». Отже, рух реалізується через зв'язок між речами і явищами, через відношення між ними.
20. Світоглядне і методологічне значення вчення про основні форми руху матерії
Ідея про форми руху матерії та їх взаємозв'язки висунута Енгельсом. В основу класифікації форм руху він поклав наступні принципи: 1) форми руху співвідносимо з певним матеріальним рівнем організації матерії, тобто кожному рівню такої організації повинна відповідати своя форма руху; 2) між формами руху існує генетичний зв'язок, тобто форма руху виникає з нижчих форм; 3) вищі форми руху якісно специфічні і несвідомих до нижчих форм.
Виходячи з цих принципів і спираючись на досягнення науки свого часу, Енгельс виділив 5 форм руху матерії: 1) механічну; 2) фізичну (теплову, електромагнітну, гравітаційну, ядерну, атомну); 3) хімічну 4) біологічну; 5) соціальну.
1. добіологічна (неорганічний рівень матерії, яка має матеріальний ха-р, н-д: кварц 2. біологічна (органічний рівень матерії, що має інформаційний характер, біологічне відображення має місце в живій природі і пов’язано з такими явищами, як подразливість, чутливістьі психіка, н-д:соняшник повертається на сонце; медуза. 3. соціальна (притаманна людині, пов’язана з наявністю в людини свідомості, яка носить ідеальний характер, н-д: Людина пізнає навколишнє середовище і отримує знання У міру відкриття нових форм матерії наука вносить коректування і в класифікацію форм руху матерії. До них відносяться, наприклад, рух мікрочастинок, процеси фізичного вакууму та інші. Діалектичний матеріалізм виходить з принципу єдності матерії і руху: немає матерії без руху і немає руху без матерії.
21. Простір і час як форми сутності матерії. Філософія і наука про абсолютність і відносність простору і часу
Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування –простором і часом.
Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.
Простір –є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини таких об’єктів, що займають різне положення в просторі.
Час –є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик та філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж суб’єкуту, який змінює свої властивості.
Простір і час нерозривно зв’язані між собою. Їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в „Рамаяні”, пам’ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини
22. Відображення як атрибут, невідємна властивість субстанції, світу в цілому. Причина розвитку форм відображення
Пояснюючи сутність свідомості, матеріалізм виходить із фундаментальної властивості матерії –властивості відображення, оскільки ця властивість матерії за своєю природою є основою відчуття і свідомості. Виникає уявлення, що матерія не може існувати без здатності до відображення.
Відображення –це здатність матеріальних явищ , предметів і систем у процесі взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і систем. Це також процес та результат дії однієї системи на іншу. Будь-яка дія залишає в предметі "слід", відповідний відбиток, простий чи складний. В цьому процесі приймають участь дві системи: та, що відображується і та, що відображує.
Взагалі, буття –це нескінченна система взаємних відображень речей, властивостей і процесів. Тому не тільки „ у краплі роси відбивається сонце, але й у кожній окремо взятій речі чи системі речей відбивається увсь світ”. Тому будь-яка річ, подібно до Субстанції, що її породила, містить у собі і матеріальн і ідеальне.
Багато хто з давніх філософів відчував, що у бутті є щось таке, що поєднує живе і неживе, мисляче і не мисляче. Хоча вони при цьому не звертались до поняття відображення, але по суті мали його на увазі.
Як ми вже бачили, за допомогою якоїсь речовини спільність неживого, живого і мислячого пояснити логічно виявилось неможливим. Була, щоправда, спроба стерти грань між цими формами буття, назвавши все існуюче живим чи навіть мислячим. Адже в концепції Тейяра в еволюційній формі свій розвиток отримує стародавня натурфілософська концепція гілозоізму (від гр.. hule –„матерія” і zoe - „життя”), яка відкидає межу між „живим” і „неживим”, вважає „життя” внутрішньою невід’ємною властивістю праматерії. А якщо точніше, то концепція Тейяра, то концепція Тейяра бере свій початок не просто в гілозоїзмі, а в його граничному випадку –гілономізмі ( від гр.. hule –„матерія” і nous –„свідомість, дух, розум”) –вченні про притаманність праматерії свідомості.
Гілозоїзм і гілономізм –це дуже давні точки зору, що виникли саме через складність логічних спроб зв’язати в єдину систему усі форми буття.
23. Відображення та інформація. Внутрішнє противоріччя інформаційного відображення як причина його розвитку
Гілозоїзм –це вчення, яке виникло в Давній Греції, яке стверджувало, що об’єкти живої і неживої природи мають зв'язок, який знаходиться у праматерії, яка в свою чергу містить в собі властивості живого. В процесі розвитку питання про співвідношення живого з неживим вирішується за допомогою виникнення концепції про відображення. А також виникає уявлення, що матері не може існувати без здатності до відображення. Відображення –це здатність матеріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії відтворювати у своїх структурах особливості інших явищ, предметів і систем. Відображення –це процес та результат дії однієї системи на іншу (дві с-ми беруть участь у процесі відображення: та, що відображає(умова) і та, що відображається(предмет)). Кожному рівню існування матерії притаманні форми відображення. Форми руху співпадають з формами відображення. Тобто існують три основні форми відображення: 1. добіологічна (неорганічний рівень матерії, яка має матеріальний ха-р, н-д: кварц за сприятливих умов має форму шестигранника, якщо змінюються умови –змінюється і відображення (розмір, форма); 2. біологічна (органічний рівень матерії, що має інформаційний характер, біологічне відображення має місце в живій природі і пов’язано з такими явищами, як подразливість, чутливістьі психіка, н-д:соняшник повертається на сонце; море змінює середовище під час шторму, при цьому медуза, відчуваючи зміни виробляє інформацію і тікає в море на глибину; високоорганізовані тварини( собаки, ведмеді, леви) з свого природнього середовища поміщаються в середовище людей(приручаються), пристосовуються до нових умов і відображають їх. 3. соціальна (притаманна людині, пов’язана з наявністю в людини свідомості, яка носить ідеальний характер, н-д: Людина пізнає навколишнє середовище і отримує знання (археолог побувавши в певній історичній місцевості, дослідивши її, отримує певні знання, робить відкриття і т.д.)
24. Свідомість, його виникнення та сутність
Свідомість –відображення дійсності у формах, пов’язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне явище, існує на основі мови. З погляду фізіології(тілесності) людська свідомість пов’язана з діяльністю мозку. Мозок є матеріальним органом свідомості. Ушкодження мозку позначається на діяльності мозку, проте мозок стає органом свідомості лише під впливом культури Мозок має навчитися мислити засвоюючи мову, форму мислення, інакше він буде „надлишком” природи. У виникненні та розвитку свідомості важливу роль відіграла мова, оскільки це інформаційно-знакова діяльність із вираження думки, мислення свідомості. Питання про співвідношення матерії і свідомості відноситься до основних питань філософії. Ідеалізм розглядає свідомість як активне начало матерії. У зв’язку з цим свідомість наділяється над матеріальними і над природними характеристиками. Матеріалізм розглядає свідомість як продукт діяльності мозку. Свідомість двозначна по відношенню до матерії.Свідомість:*найвища форма відображення дійсності *властивості мозку(високоорганізована матерія) *продукт суспільного розвитку *суб’єктивна реальність. Найістотнішим у визначеності свідомості є те що вона є відношенням людини до світу, опосередкованою формою культури. Свідомість це сприйняття світу людиною у формах культури (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури).
25.Структура свідомості
Свідомість буває індивідуальна і суспільна. Індивідуальна свідомість має такі рівні:самосвідомість(усвідомлення «Я», самоусвідомлення «Я»), емоції та почуття(інтелектуальні, моральні, естетичні, етичні, афекти), знання(емпіричні, теоретичні), воля(цілепокладання, вибір засобів діяльності), мислення(образне, операціональне, раціональне), пам'ять(моторна, сенсорна, довготривала, короткочасна, словесно-логічна, емоційна, образна) Суспільна свід. поділяється на психологію та ідеологію, що розкриваються у таких формах: правова, політична, моральна, релігійна, філософська, наукова, естетична, економічна, соціальна.
. Свідомість і самосвідомість
Свідомість –відображення дійсності у формах, пов’язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах: 1.усвідомлення людиною самого себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»; 2. Спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння свідомості є взаємодоповнюючими. Самосвідомість –здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших. Дистанціювання від себе забезпечується завдяки комунікації. Людина усвідомлює, постійно звертається до себе, як до внутрішнього співрозмовника, немов би пояснює собі те, що діється, оцінює події, людей, саму себе. Для розвитку самосвідомості важливо розвивати внутрішнє мовлення. Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає і репрезентує в межах свідомості минуле, уможливлює дистанціювання від теперішнього і майбутнього. Функції самосвідомості: самопізнання –охоплює самовідчуття(відчуття власного тіла, свого місця у просторі); самоспостереження і самоаналіз; самооцінки –включає самопочуття(емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній);саморегуляції –передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, само детермінація, самотворення.
27. Свідоме і несвідоме
Свідо́мість —це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини —складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття. Питання про співвідношення свідомого і несвідомого завжди хвилювало людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити, або робить це не по-людськи. Процеси, які починаються у несвідомому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки. Отже, несвідоме –це особлива психічна реальність, котра притаманна кожній людині, існує одночасно з свідомістю та іноді контролює свідомість. За Фрейдом, роль несвідомого у житті людини дуже важлива. Під впливом різноманітних факторів у людини складаються ті чи інші комплекси, які потім витісняються з свідомості у несвідоме і можуть згодом стати причиною психічних захворювань. До несвідомого належать: сновидіння, гіпнотичний стан, лунатизм, інстинкти, за порогові почуття.
28. Матеріальне і ідеальне. Єдність трьох різних розумінь ідеального
Ідеалісти вважають ідеальне первинною підставою буття, а матеріальний світ, природу –продуктом „абсолютної ідеї”, не свідомої космічної волі й інших видів ідеального. Ідеалізму протистоїть матеріалізм, прихильники якої вважають первинною вважають матерію, а всі форми ідеального (свідомість, волю, мислення) похідними від матерії, продуктом її розвитку. Ідеалістів і матеріалістів слід називати моністами, тому що вони виходять з визначення тільки одного з начал, і при цьому намагаються логічно визначити походження одного з іншого, а дуалісти - з визначення рівноправності матеріальності і ідеальності обох начал.
Найбільш загальним абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському аспекті є також уявлення про матеріальне та ідеальне, про „світ речей” та „світ ідей”. По суті мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та ідеального, про те, що є первинним, а що похідним, вторинним. Матеріальне –це філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об’єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності( природа, космос, речовина, закони розвитку тощо). Ідеальне –це філософська категорія для позначення суб’єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Деальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об’єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об’єкта сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Н-д: вишня, вона має смак, колір, форму, однак образ вишні, що ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, не має тілесності.
Для розуміння ідеального як специфічно людської форми відображення важливо врахувати таку обставину: воно є не тільки відображенням наявного, даного, а й виявленням тих можливостей, які криються в цьому наявному, передбаченням того, що має з'явитися в результаті цілеспрямованої людської діяльності. Тобто у формі ідеального —образів, понять, задумів, планів, ідей —відображується не тільки суще, а й належне, дійсність —не тільки такою, якою вона є, а й такою, якою вона може і повинна стати.
29. Співвідношення свідомості і мозку, свідомості і мови. Філософське значення даних сучасних наук –фізіології вищої нервової ді-сті, психології і педагогіки
Свідомість є функція мозку. Образи свідомості як ідеальні не існують і не можуть існувати самі по собі, вони можуть існувати лише на базі матеріальних процесів мозку. Ідеальний продукт свідомості проглядається, нарешті, і в тому, що на відміну від фізіологічних процесів вони не досліджуються за допомогою приладів безпосередньо і не можуть бути передані іншим людям без матеріальних посередників у вигляді слів, мови, різних інших знаків і т.д. Виникнення свідомості, як соціально-культурного явища безпосередньо пов’язано з працею і з зародженням мови. Етапи: 1. логіка чуттєво-предметної ді-сті фіксувалась у голові(у мозку) і перетворювалась на логіку мислення; 2. поступове формування логічного образу предмета; 3. виникає праця, яка набуває усвідомлений ха-р; 4. виникає мова, як засіб спілкування. А отже, поза мовою свідомості не існує. Функції мови: 1. позначає, називає предмет, явище або дію; 2. мова є засобом мислення, засобом виразу змусту знання ; 3. мова є засобом спілкування між людьми, обміну досвідом, переживаннями, почуттями; 4. мова зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь.
30. Творча сутність свідомості. Соціальні і духовні передумови розвитку творчої активності свідомості
„Креативними силами людської душі” виступають інтуїція, уява, інтелект, вищі емоції й афекти, моральне почуття і воля. Однак серед усіх цих структурних елементів свідомості є один –вихідний, тобто такий, що породжує собою всі інші. Це –творче, продуктивне уявлення, чи інакше кажучи, - сила фантазії. У практичному значенні ця чисто людська властивість формується на основі колективної сутності людини, формується в суб’єктивному прагненні, кожного представника роду людського до можливо найбільш повного і глибокого злиття із суб’єктивністю інших людей. Тому підґрунтям продуктивної уяви виступає моральна основа людських відносин. Вою силу творчої уяви будь-яка людина прагне опредметнити (у словах, фарбах, звуках, розумних і корисних речах, ефективних методах освоєння світу) у вигляді загального і значимого для інших людей результату.
. Предмет, структура і задачі гносеології. Гносеологія і онтологія
Гносеологія –це теорія пізнання, що вивчає загальні підстави процесу пізнання і самого знання (пізнавального результату), причому обов’язково в єдності того й іншого. Тобто істина і шлях до неї, - от що знаходиться в центрі уваги теорії пізнання. Таким чином предметом теорії пізнання виступає сама природа процесу пізнання, його можливості, гносеологічна сторона основної проблеми філософії, тобто співвідношення знання і об’єктивної реальності, умови адекватності, істинності такого співвідношення. Завданням гносеології є відповідь на головне її питання: „що означає пізнати?” і „що таке пізнання?” . Якщо порівняти „будівництво знання з будівництвом будинку, то принципи –це фундамент, форми –будівельний матеріал, а методи –технологія цього будівництва. Філософію цікавить, якою повинна бути логіка устрою і розвитку світу, щоб таке явище як свідомість було взагалі можливе. Це так звана онтологічна сторона основної проблеми філософії. Також філософію цікавить як повинна бути створена свідомість, щоб вона могла відображати цей світ, тобто реальну дійсність, це гносеологічна сторона основної проблеми філософії. Відповідно філософія розподіляється на онтологію –вчення про буття, і гносеологію –вчення про знання і пізнання.
32. Гносеологія і аксіологія. Суть і необхідність екзистенціального моменту в змісті філософських дисциплін
Філософствувати будь-яка людина починає, відштовхуючись від своїх власних інтересів і цінностей. У центрі уваги людей, що дивляться на буття „зсередини”, у першу чергу виявляються головні людські цінності: щастя, сенс життя, надія, віра, любов, добро, істина, краса –все те, без чого людське життя цілком утратило б смисл. Насправді цінність –це деяка сутнісна характеристика сенсу життя як окремої особи, так і кожної з людських спільнот. Цінність обумовлює собою вихідну і головну життєву позицію людини чи сус-ва. Філософ, виходячи зі своєї принципової життєвої позиції, на основі своєї самосвідомості намагається скласти уявлення про буття як таке. Оскільки таке ж „особисте” бачення є у кожній філософській системі і на будь-якій стадії розвитку фі-ї, оскільки за своєю формою фі-я приречена бути екзистенціальної та аксіологічною. Цим фі-я принципово відрізняється від науки , яка завжди прагне усувати з предмету своїх досліджень особистісний момент. Філософ для висловлення „побачених” ним універсальних ціннісних принципів буття повинен знайти і розробити деякі такі ж універсальні форми, оскільки будь-яку філософську позицію можна висловити і передати тільки за допомогою с-ми філософських категорій то від царини аксіології ми переходимо до царини гносеології та змістовної логіки. У вченні про пізнання у центрі уваги опиняється вже не точка зору окремого індивіду(„Я”) а точку зора будь-якого індивіда, оскільки він належить до роду („Людина”). Основне питання отримує більш розвинену форм, вже не існує свідомість „Я” –буття, а з’являється свідомість роду –людина буття. Від психологічного суб’єкта ми переходимо до суб’єкта соціального, від чуттєво-конкретного погляду на світ ми переходимо до абстрактного погляду. І з усіх загальнолюдських цінностей, на перше місце тут виходить 1 цінність –істина.
33. Об’єктивна і суб’єктивна діалектика, їх співвідношення. Діалектика в функції теорії пізнання, основні принципи, форми, методи пізнання
Діалектика –це вчення про ро-ток і загал. зв'язок , про найбільш загальні закони ро-тку природи, сусп-ва, мислення(теорія ро-тку). Об’єктивна діал. це діал. реального світу, природи та сусп-ва. Вона виражає безперервний ро-ток та зміну, виникнення та зникнення явищ природи і сусп-ва. Суб’єктивна діал. це відображ. об’єктивної діал. у свідомості людини. Між ними існує рівноправний взаємозв’язок. Тобто, діал. речей(об’єктивна) визначає діал. ідей(суб’єктивна). І навпаки. Разом, вони утворюють істинне мислення про світ. Якщо порівняти будівництво пізнання з будівництвом будинку, то принципи –фундамент( принцип об’єктивності, ро-тку, конкретності або системності істини), форми –це будівельні матеріали ( суб’єктивне і об’єктивне, чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне(факт,ідея,гіпотеза,теорія), змістовне і формальне, історичне і логічне, абстрактне і конкретне, а методи це технологія цього будівництва. Існують методи : спостереження, експеримент, моделювання, аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичний і логічний і метод сходження від абстрактного і конкретного.
. Аргументи агностицизму і принцип діяльнісного відображення
У філософії агностицизм не є самостійною і цілісною концепцією, а являє собою лише критичну позицію в пізнанні - як відносно явищ, так і щодо методів. Тобто агностик може належати до будь-якої філософської школи, яка не наполягає на можливості пізнання абсолютної істини. Найбільш органічно агностицизм пов'язаний з позитивізмом у всіх його проявах. Агностицизм повністю несумісний з будь-якими ідеалістичними і метафізичними течіями філософії, тому що заперечує їх головну теза - чільну роль свідомості.
Філософи ідеалісти стверджували, що набутий досвід ознайомлює нас тільки з відчуттями, тому ми не можемо знати, наскільки суб'єктивна оцінка відповідає об'єктивній реальності навколо нас, але навіть і те, чи існує вона взагалі поза наших відчуттів. І. Кант допускав також існування речей поза нашою свідомістю, неусвідомлених - «які існують самі в собі», і вважав, що наше пізнання не поширюється далі явищ і феноменів. Діалектичний матеріалізм вважав, що гносеологічною підставою «А.», є абсолютизація відносності, то що історично зумовлено людським пізнанням на кожному етапі його розвитку. Соціальні ж причини сучасного «А.», мабуть криються в конфлікті ідей - спробі внутрішнього примирення релігійного та наукового світогляду, або у скруті вибору ідей.
У той же час, деякі філософські школи, що позиціонують себе як матеріалістичні, заперечують принципи агностицизму.Наприклад, діалектичний матеріалізм прямо заперечує основне положення агностицизму - неможливість пізнання об'єктивної реальності, через суб'єктивний досвід.
. суб’єкт і об’єкт пізнання. Різні розуміння їх змісту і співвідношення в історії філософії
Вихідний момент пізнання –це зустріч суб’єкту пізнання з його об’єктом. Суб’єкт –це активна сторона взаємодії, носій діяльності, спрямованої на об’єкт, і носій пізнання, яке супроводжується його суб’єктивною оцінкою. Суб’єкт може бути індивідуальним і колективним. Відповідно об’єкт –це те що протистоїть суб’єкту, що спрямована багатопланово(предметно-практична, пізнавальна, оцінювальна) діяльність суб’єкта. При цьому об’єктом може бути і матеріальне і духовне явище. Суб’єкт об’єктне пізнавальне відношення взяте, як безпосереднє данне знаходить своє вираження в історії філософії у вигляді двох принципово різних моделей: перша модель, що трактує пізнання, як взаємодію двох природних систем,(н.д.ключ –об’єкт, віск –суб’єкт, відбиток –образ у свідомості субєкта , реальна місцевість на мапі)2. модель трактує пізнання, як те що визначається структурою індивідуальної свід.(розуміння суб’єктом самого себе) 1 мод. Можна назвати моделлю пізнання, розглянутого ззовні, а другу з середини об’єкта.
36. Причини єдності діалектики, логіки і теорії пізнання
Єдність логіки, діалектики і теорії пізнання виражає єдність законів розвитку, тотальність процесів розвитку, що захоплюють і природу, і людське мислення і суспільство. Цей принцип приводив у зніяковілість марксистських діалектиків. В Гегелівській діалектиці принцип єдності, логіки, діалектики і теорії пізнання втілився з усією можливою послідовністю як принцип тотожності мислення і буття. Матеріалістичній діалектиці(Маркситській) виникли труднощі з його застосуванням. Інше формулювання єдності логіки діалектики і теорії пізнання –єдність діалектики об’єктивної, діалектики природи та діалектики суб’єктивної(діалектики мислення). В такому формулюванні відмінність різних форм діалектики визначається але не розкривається. Коли ж з’являється назва трьох різних теоретичних дисциплін –діалектики, логіки, теорії пізнання, стає очевидним і принциповим існуванням розвитку в різних формах. Отже, головна з причин єдності логіки діалектики і теорії пізнання полягає в наступному: діалектика вивчає прояви розвитку у природі(діалектика об’єктивного), логіка вивчає особливості розвитку в людському мисленні, а теорія пізнання намагається пов’язати діалектику об’єктивну та суб’єктивну за допомогою принципу відображення.
37. Чуттєве і раціональне. Роль інтуїції в процесі пізнання
В процесі розвитку філософії склалося 2 основні напрямки щодо співвідношення чуттєвого та раціонального пізнання: 1. сенсуалізм (предст. Джон Локк, Дідро, суть: „у мисленні нема нічого, що раніше не було у відчуттях”, тому справжнє пізнання –це емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді, тобто єдиним джерелом знань є відчуття. 2. раціоналізм (предст. Рене де Карт, Лейбніц, суть: справжнє достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом за допомогою досвіду, знання мають лише одне джерело і це наш розум. Діалектика об’єднує їх, каже що це 2 форми одного і того ж процесу. Ця дискусія між сенсуалістами і раціоналістами була вирішена у діалектичній філософії, яка стверджує, що не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і навпаки. Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності та взаємодії. Структура чуттєвого пізнання: 1. відчуття (фіксують певні властивості речей, н-д: яблуко –кисле, кругле, тверде, червоне, ароматне), 2. сприйняття(дають можливість поєднати відчуття та створити певний образ речі, присутнє раціональне мислення), 3. уявлення(відтворення образу речі без безпосереднього контакту з річчю). Структура раціонального пізнання: 1.поняття(це логічна форма, в якій відображаються загальні риси, властивості, ознаки певних речей, явищ, предметів); 2. судження(це раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Існує у формі речення. (Н.д. Україна –це європейська демократична держава); 3. умовивід(це форма раціонального мислення, за доп. Якої отримують нове знання на основі висновку з двох або більше суджень(н.д В усіх вузах України вивчають філософію. Ну.”ОНЮА” –вищий навчальний заклад. Висновок: у всіх вузах України вивчається філософія)
Інтуїція - це здатність людини осягнути істину, передбачити істину, передбачити ситуацію втручання. Це здатність суб’єкта робити в процесі пізнання висновок, що є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Етапи інтуїтивного пізнання: 1.Визначення проблеми; 2. пошуки рішення(підготовчий етап(відбувається на рівні свідомості) 3. підсвідомий(незрозумілий нам, ми його пояснити не можемо); 4.здобуття рішення(отримання знання) –це знання є раптовим, неусвідомленим, незрозумілим, потребує перевірки.
. Змістовне і формальне в процесі пізнання
У середині пізнання проводять відмінність між( несправжнім ) формальним або абстрактним пізнанням і ( справжнім ) змістовним або конкретним пізнанням. Змістовна форма пізнання –це відбиток внутрішньої форми самого досліджуваного об’єкта. Ця внутрішня форма - специфічний спосіб організації будь якого визначеного матеріалу, тобто ця форма є об’єктивною, універсальною формою буття, взаємодії і розвитку змісту будь-кого досл. Об’єкту. Без знання цієї форми, що виражається в категоріях і законах діалектики ніякий учений не спроможний взагалі побачити і зрозуміти свій конкретний, специфічний об’єкт. Формальна форма - це форма, що байдуже(формально) ставиться до свого змісту. Формальна форма логіки упредметнює будь-яке знання в мові, перетворюючи його таким чином на інформацію для того щоб знання можна було зберігати, використовувати.
.Емпіричне і теоретичне у пізнанні. Факт, ідея, гіпотеза і теорія
Емпіричний рівень пізнання базується на чуттєвому. Методи емпіричного пізнання: спостереження, експеримент, аналогія. Це знання отримане за допомогою досвіду і має справу з індивідуальними властивостями об’єкту. Основою емпіричного знання є факт(подія, явище, те, що відбулося) Теоретичний рівень пізнання базується на раціональному. Методи теоретичного пізнання: аналіз, синтез, індукція, дедукція, ідеалізація, сходження від абстрактного до конкретного. Це знання отримане за допомогою розуму(логічного мислення) і має справу з загальними, необхідними, закономірними властивостями об’єкту. Теоретичне знання має справу з теорія(теоретичними законами) Теоретичний рівень пізнання включає в себе: ідея, гіпотеза, проблема, теорія. Ідея –логічна форма відображення, певні зв’язки, котрі спрямовані на їх практичне втілення. Поєднує у собі реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея виконує ряд функцій: 1. підсумовує досвід попереднього процесу пізнання; 2. синтезує знання у цілісну систему; 3. виконує роль активних евристичних принципів(дещо нове) 4. спрямовує пошук нових шляхів вирішення проблем. Ідеї можуть бути: істинними, хибними, конкретними, абстрактними. Ідея оформлюється у вигляді проблеми. Перехід від ідеї до гіпотези –здогадання знання важлива форма розвитку науки –є формою розвитку пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного до повного знання. Гіпотеза повинна відповідати ряду вимог: 1. повинна пояснювати коло явищ для аналізу яких вона визивається; 2. повинна бути простою, зрозумілою і логічною; 3. повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Гіпотези можеть бути достовірними і недостовірними. Теорія - змістовна сис-ма знань, котра об’єдную деяку сукупність явищ та процесів на відміну від гіпотези. Теорія завжди є знанням достовірним і перевіреним практикою. Наукова теорія виконує 2 основні функції: 1.систематизація знань; 2. відкриття шляхів до пошуку нових знань.
. Принцип конкретності істини, абсолютне і відносне в істинному знанні
Принцип конкретності істини базується на методі „сходження від абстрактного до конкретного”. Абстрактне і конкретне це форми пізнання. Конкретне –це багатостороннє, складне, складене, суттєве сприйняте багатоманіття речей і явищ. Абстрактне - це сторона, частина цілого однобічча, щось нерозвинене. Істина(з точки зору Аристотеля класичне розуміння істини) –адекватне відображення дійсності. Це адекватне відображення у свідомості людини, в її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності. Істина завжди конкретно. Вона буває об’єктивною(такий зміст знання, який не залежить від людини, її свідомості і думки), абсолютною(повне, точне, вичерпане відображення об’єкта в мисленні людини), відносною(неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання, уточнюється і поглиблюється). На противагу істині існує таке поняття, як заблудження –невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту. Заблудження сприймається, як абсолютна істина, але насправді таким не є.
. Спостереження і експеримент, модель і моделювання
Метод –це спосіб, шлях пізнання: філософський(діалектичний), загальнонауковий. Спостереження –це методи спрямованого відображення рис, хар-к предмета, метод, який дозволяє скласти певне уявлення про явище, що спостерігається. При цьому спостереження передбачає процедуру закріплення спостереженого. Експеримент –метод активного впливу на предмет через створення штучних умов, необхідних для виявлення раніше невідомих властивостей предмета. Експериментатор свідомо змінює хід природних процесів. Експеримент –більш ефективний метод пізнання ніж просте спостереження. Найважливішою його властивістю є можливість вивчення реального об’єкта в широкому діапазоні умов за такими змінами численних обставин, хар-к, що у природних умовах можуть і не виникати. У процесі експерименту часто вдаються до того або іншого замінника реального об’єкта. Такий експеримент називається модельним експериментом. Модель –будь-яка форма матеріальної об’єктивації, упредметнення реального образу об’єкта. (н.д. макет будівлі перед його побудовою) Метод моделювання – це метод замінника реального суб’єкта. Застосування моделей –це одне з відмітних властивостей свідомої, цілеспрямованої діяльності людини, властивість, що відрізняє людську діяльність від інстинктивної діяльності тварини.
. Аналіз і синтез, як методи наукового пізнання
Аналіз –розкладання цілого складного явища на його складові, більш прості елементарні частини і виділення окремих сторін, властивостей, зв’язків. Проте аналіз не є кінцевою метою наукового дослідження. Ця мета досягається таким методом дослідження, який полягає у поєднанні, відтворенні зв’язків окремих елементів, сторін, компонентів складного явища і тим самим у осяганні цілого в його єдності його компонентів. Аналітичний метод –інструмент пильного дослідження особливостей і специфіки внутрішньо-системної взаємодії, і він неодмінно містить у собі результати абстрагування, спрощення, формалізації. Просто все це не самоціль, сутнісне завдання аналітичного методу полягає тому, що він спрямований на виявлення внутрішніх тенденцій і можливостей розвитку об’єкта. Синтез –навпаки з’єднання компонентів складного явища. Синтетичні знання –знання, що розширює попередній досвід, конструює щось нове. Відмітною власт. Синтезу є те, що цей метод реалізує себе виходячи за рамки наявної основи(н.д. людина, аналізуючи пересування риб дельфінів у воді застосовувала отримані висновки для створення спочатку примітивних човнів, потім вітрильників, пароплавів і теплоходів)
43. Індукція і дедукція, як метод наукового пізнання
Індукція може бути визначена, як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального.(аналіз фактів) Дедукція –метод переходу від знання загальних закономірностей до окремого його прояву.(аналіз понять).Зміст індукції полягає в тому що, за підставою кількох окремих випадків, де відоме явище спостерігається, роблять висновок, що це явище повинно відбуватися в усіх подібних випадках. Перелічування окремих фактів практично ніколи не може бути завершено і ми не впевнені, що будь-який виявлений новий факт не буде заперечувати усі попередні(н.д умовивід „усі лебеді білі” виявився хибним, після відкриття Австралії і виявлення там чорних лебедів) Наука повинна користуватися як індукцією, так і дедукцією. Дедуктивний хід мислення постійно переривається індуктивним, а індуктивне розглядання не достатнє для здійснення дедукції ланку. Діалектика індукції і дедукції є дуже важливим моментом процесу руху думки від незнання до знання.
. Принцип єдності історичного і логічного. Історизм абстрактний та історизм конкретний
Вивчаючи історію ми пізнаємо її об’єктивну логіку, вивчаючи ж предмет логічно ми реконструюємо його історію. Не можна говорити про суперечливість цих методів між собою тому що вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, можна говорити лише про перевагу одного з названих методів що залежить від самого предмету дослідження, у перше чергу від того чи збереглися „сторінки історії” останнього чи ні. Для того щоб вивчити етапи історії необхідне терпляче і з позиції вивірених на практиці історичних фактів простежити послідовне вирішення модифікацію вихідного протиріччя системи що історично розвивається. У випадку з і історією людини і суспільства при дотриманні вимог конкретного історичного методу вона розгортається як послідовна зміна СЕФ, цивілізації і культур. Гасло історичного методу є вислів : „ Минуле –ключ до розуміння сучасного” і дедуктивний підхід у ньому домінує над індуктивним. Гаслом логічного методу виступає : „Сучасне –ключ до розуміння минулого” ну і на перше місце в ньому виходить індуктивний метод. Історичний і логічний методи присутні і взаємодіють при вивченні будь-якого об’єкту. Прикладом взаємодії цих двох принципів є кипіння води. Послідовність кипіння це історичний принцип, а чому саме вода кипить то логічний принцип.
45 Поняття системи. Системи статичні, динамічні і ті які розвиваються. Системи механічні органічні і гармонічні
Система –це сукупність певних елементів, явищ, процесів що пов’язані між собою за одною або кількома ознаками. Системи можуть бути статичними і динамічними. Статична система –це система, яка не взаємодіє з іншими системами, а динамічна –це взаємодія системи з іншими системами та розвиток їх завдяки одна одній і у історичному процесі цього розвитку дана система перетворюється на систему, що розвивається. Наприклад : „ Вчений чи студент може вивчати кістяк людини, як цілком статичну систему. На наступній стадії занурення до конкретного знання того ж кістяка не просто як набору кісток, а як опорно-руховий апарат, функціонально-пов'язаний із сухожиллями, нервовою системою. Система зі статичної перетворюється на динамічну і, нарешті, для більш глибокого розуміння цієї системи ми розглядаємо її, як конкретний момент історичного процесу становлення різноманітних типів опорно-рухових систем тварин. На цій стадії дослідження нерухомий кістяк перетворюється на систему, яка розвивається”.
46 Метод сходження від абстрактного до конкретного як системний метод
МСАК –це теоретичний системний метод що полягає в такому ході думки що веде дослідника до все більш повного, всебічного відтворення предмету. У процесі такого руху теоретичної думки необхідно виділити три етапи : 1. Емпіричне дослідження безпосередньо чуттєво-конкретно даного предмета. 2. Етап сходження від чуттєво-конкретного до висхідної абстракції, до пізнання сутності предмета.
. Етап повернення до „ покинутого „ у процесі абстрагування на основі знання його власної сутності, тобто етап сходження від висхідної абстракції до цілісного теоретико-конкретного поняття предмета, іншими словами, це шлях до конкретного сутнісного наукового мислення, здатного втілитися у практику.
Ці етапи –ідеалізована схема руху думки від незнання до знання. МСАК –це тричі системний метод : 1. Тому що він характеризується тільки но відзначеною вище чіткою внутрішньою структурою своєї будови і функціонування. 2. Тому що він є цілісною систематичною системою емпіричних і теоретичних методів. 3. Тому що тільки цей метод адекватний складним системам що розвиваються. Поза застосуванням цього методу такі системи не можуть отримати вірного адекватного відображення в людській свідомості.
. Категорії сфери буття –якість, кількість, міра, становлення
Категоріями сфери буття є якість(це така категорія, яка описує визначеність предмета, яку не можна відділити від існування самої речі), кількість(це філософська категорія, що відображає такі параметри об’єкту, явища чи процесу як число, величина, об’єм, вага, розміри, темп руху тощо), міра(це філософська категорія, яка відображає єдність та взаємозв’язок та залежність якості і кількості. Міра –це ніщо інше, як конкретна точка існування речі чи певної якості) і становлення(це філософська категорія, яка відображає об’єкт у його новій якості яка утворилась або встановилась. Становлення буває відносним або абсолютним).
Ці категорії сфер буття базуються на емпіричному досвіді, тобто на чуттєвому дослідженні предмета. Н-д: для визначення ваги яблука потрібно його зважити(практично), тому що зробити це теоретично або „на око” не можливо.
48. Сутність і явище. Суперечка навколо проблеми сутності
"Якщо б форма прояву і сутність речей конкретно збігалися, то всяка наука була б зайвою "(К. Маркс). Складність завдання проникнення в сутність часто породжує у філософії спокуса відмовитися від неї. "М'який" варіант відмови від сутності показує І. Кант: об'єктивна сутність у речей є, але наша свідомість принципово не в змозі проникнути в цей світ речей самих по собі. "Твердий" варіант відмови від сутності характерний для позитивізму. Так, Б. Рассел вважає, що сутність - це поняття, позбавлене наукового сенсу і значення: "ціна" - це всього лише загальне ім'я для ряду різнорідних явищ, "матерія", "елементарна частинка" і т. д. - просто вдалий метод пов'язувати дії воєдино.
Як вже було сказано, будь-які суперечки з такою скептичною гносеологічної позицією безперспективні без залучення до цієї суперечки людської практики. Знання внутрішньої будови речі, її функції і ролі в конкретній системі явищ дозволяє нам і створювати цю річ і ефективно управляти нею. А це і є критерій того, що ми оволоділи сутністю даної речі. може бути, заперечення сутності деякими філософами викликано тим, що вони просто не розуміють, що це таке. Сутність - це не щось таємниче, що знаходиться десь в недоступній глибині предмета і не якесь абстрактне загальне. Сутність - це метод формування предмета, його внутрішня взаємозв'язок і його місце в складі тієї або іншої системи, що розвивається.
49. Категорія „протиріччя” як всезагальне абсолютне визначення сутності пізнаванного об’єкту
Сутність не можна представити по іншому, якщо як у вигляді тотожності взаємовідштовхуванні і взаємопритягання протилежностей. Особливо велика нагорода у розвитку даної ідеї належить Гегелю, визначав істину як конкретне, а конкретне - як єдність протилежних визначень. Суперечність, за Гегелем, є корінь будь-якої життєвості. Протиріччя є внутрішнє джерело всякого розвитку, а етапи вирішення протиріччя - це головні етапи самого процесу розвитку. Ні в якому разі не можна представляти суть протиріччя лише у вигляді зіштовхування промов і позицій сторін, що сперечаються між собою вчених. Основне - зрозуміти протиріччя як "протівовещіе" (тут нам знову прігождаются розщеплення значення слова "мови" в російській і українській мовах). Вихід-70 ная протилежність речей, їх параметрів і відносин, т. Е. Об'єктивне протиріччя, ось що лежить в базі сутності.
. Зміст і форма. Залежність їх співвідношення від рівня розвитку об’єкта пізнання
Зміст взагалі є єдність матерії і форми, а форма - це організація, метод руху матерії, визначеність, що надає матерії щоразу дане специфічне неповторне зміст. Щоправда, кажучи таким чином, необхідно тримати в голові про те, що поняття матерія не зводиться до поняття "річ". Матерія - це не лише матерія-субстрат, але і матерія-субстанція, що породжує із власних надр всі свої форми. Форма буває внутрішня і зовнішня, причому внутрішня форма - це форма, що збігається зі змістом розвиненої системи. З вимовленого випливає, що характер співвідношення форми і змісту як принциповий аспект визначення сутності залежить від того, в якій стадії - виникнення, становлення або розвиненого стану - ми розглядаємо свій предмет.
51. Необхідність і випадковість. Осмислення висновків синергетики для поглиблення розуміння цих категорій
Ця пара категорій, її функціонування затісно пов'язано з попередньою парою. Так, Гегель писав: "Випадковість ... Є дійсне в значенні чогось тільки можливого". Коли реальність виступає в значенні чогось тільки можливого? Тоді, коли вона береться абстрактно, коли розвивається предмет знаходиться ще на перших стадіях власного виникнення і становлення, коли він - ще тільки неоформлене сутність, річ-в-собі, з якої невідомо що ще вийде надалі (здібності і неможливості його долі різноманітні і рівносильні). така випадковість має зовнішній характер, основа її - поза її самої. На самий серйозний облік конкретно таких станів робить упор нова наука синергетика. Вже на цьому рівні випадкове потрібно, а потрібне випадком, але їх взаємопроникнення ще немає. Іншу картину ми бачимо, коли реальність набуває форму здійсненої здібності. Тут функція підстави переноситься на внутрішню для системи, що розвивається необхідність. Простежуючи різні стадії розвитку необхідності, Гегель називав їх відносної, справжньою і абсолютною необхідністю. Але навіть у самому розвинутому стані необхідність проявляє себе не інакше, як через випадковість.
52. Категорії „можливості” і „дійсності”
Дійсність (реальність) в абстрактному сенсі - це як би "голе" буття, звичайне наявність чогось, що містить у собі ще нереалізовані здібності - формальні і справжні. Реальність в конкретному значенні - це здійсненність. Конкретно про таку реальності каже Гегель у власній відомій фразі: "Все дійсне доречно, все розумне справді". Це - стійка, доречно влаштована, повноцінна конкретність.
53. Категорії цілого і частини
Абстрактно-розумове розуміння даних категорій є як би кількісним, великим: "ціле більше частини", "ціле дорівнює сумі частин" і т. Д. Але дійсне ціле - це далеко не лише сукупність і взаємодія частин, а процес самопорождения і самотворення себе як цілого і всіх форм власного існування і розвитку. Характеризуючи ціле як характеристику сфери суті, Гегель зазначав: "Щире є ціле, але ціле є лише сутність, завершується через свій розвиток". Як це не парадоксально звучить для буденної свідомості, але діалектика цілого і частин полягає в тому, що лише одна з частин цілого складає сутність всіх інших частин, лише вона у власному розвитку виробляє свої інші частини як форми власного власного існування. У останніх вона, ця породжує ціле частина, має себе ж, але в іншій формі.
54. Категорії причини і наслідку
Під причинністю
розуміється внутрішня, потрібна зв'язок двох подій, ставлення заподіяння, потрібного породження одного іншим. Працююча, породжує, активна сторона є причина, сторона визначається і породжувана є наслідок (в іншій термінології - дія). Заподіяння не зводиться до зовнішнього механічної дії завдає речі на сприймаючу цю дію. Для системи, що розвивається принципова причинність як "обумовлює себе", причинність, що переростає у взаємодію. Так, будь-який суспільно-потрібний підсумок (наслідок) трудової реальності потрібно виступає передумовою подальшого розвитку трудового процесу. Прямолінійне дію "причина - наслідок" змінюється циклічним самопрічіненіем, т. Е. Тим, що Спіноза і називав передумовою самої себе, або субстанцією. Ми зустрічалися з даною категорією, кажучи про світі в цілому, про Універсум, але категорія субстанції застосовується і для дослідження кожного конкретного саморозвивається формоутворення. Субстанція в такому випадку розуміється як внутрішня єдність, справжня база взаємодії частин даної системи, як її загальна сутність. Ці два розуміння категорії субстанції затісно взаємопов'язані між собою, оскільки універсальні закони розвитку матерії-субстанції з'являються не десь в абстрактному просторі та часі, а в кожній конкретній формі прояву процесу розвитку.
55. Категорії загального, особливого і одиничного
Одиничне Особлива І Загальне, - філософські категорії, виражающіеоб'ектівние зв'язку світу і характеризують процес його пізнання; одиничне (окреме, індивідуальне) - певний предмет, обмежений впространстве і часу; загальне (загальне) - подібне, абстрактне отедінічних і особливих явищ властивість, ознака, на підставі которогопредмети та явища об'єднуються в той чи інший клас, вид або рід (т. н.абстрактно-загальне); єдність у різноманітті, закон, связующіймногообразіе явищ в систему (т. зв. конкретно-загальне); особливе-єдність одиничного і загального , предмет, узятий у своїй конкретнойцелостності як визначено загальне і як не виключена з взаімосвязіміра одиничне. Одиничне - форма існування загального вдействітельності; особливе - загальне, реалізоване в одиничному.
56. Категорії заперечення. Різні види заперечення, їх співвідношення
Термін "заперечення" у філософію ввів Гегель, але він вкладав у нього ідеалістичний зміст. З його точки зору, в основі заперечення лежить розвиток ідеї, думки. Маркс і Енгельс, зберігши термін "заперечення", витлумачили його матеріалістично. Вони показали, що заперечення являє собою невід'ємний момент розвитку самої матеріальної дійсності. Заперечення притаманне і розвитку пізнання, науки. Кожна нова, більш досконала наукова теорія долає стару, менш досконалу. Заперечення не є щось привнесене в предмет або явище ззовні, воно результат його власного, внутрішнього розвитку. Предмети і явища, як ми вже знаємо, суперечливі і, розвиваючись на основі внутрішніх протилежностей, самі створюють умови для власного знищення, для переходу в новий, вищу якість. Заперечення і є подолання старого на основі внутрішніх протиріч, результат саморозвитку, саморуху предметів і явищ (Губський 1999:180).
На відміну від метафізично тлумачиться "заперечення", що підкреслює розрив, протилежність рис попереднього і наступного етапів змін, діалектичне "заперечення" передбачає зв'язок, перехід від одного етапу до іншого. Діалектичне розуміння заперечення виходить з того, що нове не знищує старе начисто, а зберігає все те найкраще, що в ньому було. І не тільки зберігає, але і переробляє, піднімає на нову, більш високу ступінь. (Губський 1999:183)
Як видно з наведених вище тез заперечення не знищує повністю старе, а переводить на новий щабель, що можна співвіднести і з логікою і з мовою.
57. Поняття розвитку, його співвідношення з поняттями руху і становлення
Розвиток - це, так би мовити, запрограмоване зміна. Становлення - незапрограмованих зміна, хоча, звичайно, воно «має» об'єктивні передумови.
Розвиток - процес руху від нижчого (простого) до вищого (складного), головною характерною рисою якого є зникнення старого і виникнення нового. Р. неорганічних систем, живого світу, людського суспільства, пізнання підпорядковується загальним законам діалектики. Для Р. характерна спіралеподібна форма. Кожен окремий процес Р. має початок і кінець. Причому вже на початку в тенденції міститься кінець Р., а завершення даного циклу Р. кладе початок нового циклу, в якому неминуче повторюються деякі особливості першого. Р. - іманентний процес: переходу від нижчого до вищого виникає тому, що в нижчому в прихованому вигляді містяться тенденції, що ведуть до вищого, а вище є розвинене нижче. При цьому тільки на досить високому щаблі Р. повністю виявляються і вперше стають зрозумілими натяки на вищу, що міститься в нижчому. Наприклад, свідомість є результат Р. матерії, і лише з цієї точки зору можна розкрити лежить у фундаменті матерії загальна властивість відображення. Відтворення Р. в теоретичній формі можливо тільки за допомогою методів і прийомів діалектичної логіки.
Рух - феномен, що відображає зміну.
Рух - це атрибут матерії, пов'язаний з будь-якою зміною моментів об'єктивної реальності.
58. Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін і їх співвідношення з іншими законами діалектики
Розвиток предмета, явища відбувається шляхом нагромадження кількісних змін до певного моменту. Сума цих змін стає настільки значною, що забезпечується перетворення цього об’єкта в інший, тобто набуття об’єктом нової якості, а саме переходу предмета на інший рівень. Н-д: студент в процесі навчання нагромаджує знання, здає сесії, заліки, екзамени, курсові, практику, згодом він отримує диплом і перестає бути студентом, переходить на інший рівень( спеціаліст, бакалавр). Перехід від одної якості в іншу називається стрибком. Стрибок може бути швидким(революційні події 1917-20 років, коли за короткий період часу змінилася влада, а в результаті встановилась влада СРСР) та повільним(розклад родоплемінного устрою і утворення держави, що відбувалось протягом кількох століть).
Взаємодія трьох законів: заперечення заперечення –студент 1го курсу, 2го і т.д., перехід кількісних змін у якісні –накопичення знань при підготовці до екзамену, а якісна зміна –його оцінка, а бо-ба протилежностей –це вагання :вчити йому питання на екзамен(лінь і бажання чогось досягти) чи ні.
59. Закон єдності і боротьби протилежностей і його співвідношення з іншими законами діалектики
Будь-яке явище має два елементи, начала, які є взаємопротилежними та перебувають в стані боротьби. Доки вони співіснують в певному предметі чи явищі, доти й існує це явище або предмет. Якщо один з цих елементів відсутній, то явище або предмет зникають. Н-д: лежить камінь: на нього діє сила тяжіння і сила *відштовхування*, якщо забрати одну з цих сил, то рівновага зникне. Наприклад, якщо помістити камінь в космос, де немає сили тяжіння, то камунь буде літати =)). Ще 1 приклад: капіталістичне суспільство: в ньому є робочий пролетаріат і підприємці. Буржуа мають потужні фабрики, заводи, на яких працюють робітники і створюють продукт, який привласнюють власники засобів виробництва. Це їхня єдність. А їхня боротьба полягає в тому, що в інтересах буржуа є платити менші зарплати, робити так щоб створення якогось продукту мало меншу собівартість. А інтереси робітників –щоб їм платили більшу зарплату, кращі умови праці. Таким чином склалися загальні поняття антагонізму(перемоги чогось одного, тобто в конкретному випадку пролетаріату, якщо брати до уваги ситуацію, що склалася в умовах СРСР) та неантогонізму(тобто примирення інтересів, якщо брати конкретним випадком виникнення в країнах західної Європи капіталістичного устрою).
Взаємодія трьох законів: заперечення заперечення –студент 1го курсу, 2го і т.д., перехід кількісних змін у якісні –накопичення знань при підготовці до екзамену, а якісна зміна –його оцінка, а бо-ба протилежностей –це вагання :вчити йому питання на екзамен(лінь і бажання чогось досягти) чи ні.
. Предмет соціальної філософії. Місце соціальної філософії в структурі філософії
Предметом соціальної філософії є суспільство, взяте у взаємодії всіх його сторін, тобто як цілісна соціальна система, а також закони функціонування і розвитку суспільства. Це означає, що соціальна філософія розглядає і пояснює різні суспільні явища та процеси на макрорівні, тобто на рівні всього суспільства як саморозвивається і самовідтворюється соціальної системи. Її в першу чергу цікавлять не стільки специфічні особливості, скажімо, економічних, політичних або ж духовних явищ - це головним чином предмет інших наук, скільки їх місце в цілісній структурі суспільства та роль, яку вони відіграють у його існування і розвитку.
Соціальна філософія розглядає також взаємодії між собою різних товариств. У поле її зору знаходяться і ті явища і процеси суспільного життя, які характеризують розвиток усього людства. У цьому випадку предметом соціальної філософії виступає історичний процес у його цілому, взаємодія його об'єктивних і суб'єктивних сторін, закономірності його розвитку.
Отже, оскільки предметом соціальної філософії є суспільство, яке складається з окремо взятих індивідів, то її місце в структурі філософії є дуже важливим. Тому що без існування людини було б неможливе існування філософії як такої. Отже соціальна філософія розглядає особливості розвитку і співіснування між собою так би мовити першооснови виникнення філософії взагалі, тобто людини.
.Природні передумови, причини та умови становлення і розвитку соціуму
Карл Поппер: Історична закономірність не існує. Історицизм-це уявлення про існування історичної необхідності. Розвиток суспільства як естественноісторіческій процес. Природний процес - це процес під-чинение об'єктивним законам. Історичний процес-процес, коли передумови-розсилання знімає сама себе в своєму іншому, зберігає себе в ньому як необхідна ус-ловие подальшого розвитку.
Розвиток суспільства - це зміна його структури в часі. Його структура: виробничі, економічні, політичні, соціальні відносини, духів-ва сфера життя суспільства.
Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво, його харак-тер в значній мірі визначає структуру суспільства, і його існування обов'язково. Товариство конфліктно, різнорідно (тривале існування ідеї про єдність всіх людей у суспільстві).
Розвиток суспільства відбувається завдяки його конфліктності, внутрішньої проти-воречівості - це не обов'язково прогрес, може бути і регрес. За існуючої організації суспільного життя багато проблем (еколо-ня, демографічні) не можуть бути дозволені і можуть бути тільки усу-гублю, для їх вирішення потрібен новий порядок, організація суспільного жит-ні. Зміна таких порядків і є суспільний розвиток.
Суспільство (від лат. Societas - соціум, соціальність, соціальне) - у шірокм сенсі: сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в кіт. Виражається їх всебічна залежність один від одного; у вузькому сенсі: генетично та \ або структурно певний тип - рід, вид, підвид і т. п. Загально-ня, постає як історично певна цілісність або як відноси-тельно самостійний елемент подібної цілісності.
. Суспільство як об'єкт філософського пізнання. Соціальна форма руху, її відмінність від процесів живої та неживої природи
філософія мислення світогляд кант
Спільність визначається як форма спільного буття плі взаємодії людей, пов'язаних спільним походженням, мовою, долею і поглядом. Такі сім'я і народ. Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а спільних інтересів н договорі
Поняття "товариством-слід відрізняти від поняття" народ "," нація "і" держава ". Народ-це форма спільності людей, пов'язаних, перш за все, мовою і культурою (звідси давньослов'янське "язици"), а також походженням. Нація-це форма організації життя одного народу (чи кількох близьких), пов'язана з державністю, економічними, політичними н духовними відносинами людей. Держава-засноване на праві і законі, форма організації життя народів і націй.
Сучасна філософія розглядає людське суспільство як сукупність безлічі різних частин та елементів. Вони не ізольовані, а тісно пов'язані, постійно взаємодіють і суспільство існує як єдиний цілісний організм, єдина система. Подання про системність у суспільстві і природі виникло ще в античності (упорядкованість, цілісність буття), далі в 19-20 ст. над цією проблемою працювали Спенсер, Маркс, Вебер, Сорокін. Вони визначили основні положення і категорії:
Елемент, частина-дрібна частка системи або їх сукупність (соціальні об'єкти, відносини, інститути)
Відносини-зв'язок, залежність між суб'єктами суспільства.
Структура-форма стійких зв'язків, відносин.
Суб'єкт-носій активності, спрямованої на інше явище.
Об'єкт-явище, на яке спрямована активність.
«Соціальна система»-сукупність соціальних об'єктів і суб'єктів, їх властивостей і відношень, що утворюють цілісний соціальний організм. Її ознаки:
множинність (елементів, підсистем, функцій)
різноякісність (соціальних елементів)
унікальність основного елемента-людини.
Складність і різноманіття явищ суспільного життя є різновиди спільної діяльності людей і сукупність окремих соціальних груп та їх організацій. Структура соціальних Спільнота: сім'я, рід, плем'я, нація, клас, стани, касти і т.д.
Виділяють 4 типи суспільної діяльності:
матеріальна-створення певних речей для задоволення потреб людей
духовна-створення ідей, образів, наукових і художніх цінностей
регулятивна (управлінська)-підтримка зв'язків між людьми, регулювання їх діяльності
гуманітарна (соціальна)-діяльність з обслуговування людей (єдність і взаємозв'язок)
Основні властивості суспільства як цілого:
самодіяльність
самоорганізації
самодостатність (головна відмінність суспільства від його складових частин)-здатність своєю діяльністю створювати і відтворювати всі необхідні умови сучасного існування.
Суспільні форми руху матерії включають в себе різноманітні прояви свідомої діяльності людей, всі вищі форми відображення і цілеспрямованого перетворення дійсності. Вищі форми руху матерії історично виникають на основі щодо нижчих і включають їх у себе в перетвореному вигляді відповідно до структури і законами розвитку більш складної системи. Між ними існує єдність і взаємний вплив. Але вищі форми руху матерії якісно відмінні від нижчих і несвідомих до них.
. Діяльність як специфічний спосіб існування соціального. Аналіз суспільно-історичної практики, її матеріальних та духовних аспектів
Як суб'єкт людина має насамперед мисли ти й діяти, діяти й мислити. Теологія вважає, що спочатку було слово. Наука віддає перевагу ділу. Соціальна філософія виходить з одвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального. За межами цього принципу соціальної філософії не існує. Його "долають" лише міфологія, релігія та ідеологія. Але це вже дещо інші форми духовного освоєння світу, ніж соціальна філософія, про яку йдеться в нашому курсі.Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Отже, діяльність є джерелом формування соціальності. Без діяльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Соціальне живе лише в діяльності й завдяки їй.
65. Людина як суб'єкт предметно-практичної діяльності. Роль праці в процесі антропосоціогенезу
Найважливіша умова і разом з тим слідство розвитку праці складалося, далі, в поступовій зміні характеру об'єднання окремих індивідів. Праця навіть у своїх щодо простих формах являє собою спільну, колективну діяльність людей; тому одночасно з формуванням трудових дій відбувалося все більше згуртування навколо трудової діяльності її учасників. Завдяки цьому природне співтовариство, в якому спочатку жили предки людини, початок перебудовуватися на абсолютно новій основі. Якщо раніше об'єднання в сім'ю і стадо грунтувалося на вроджених інстинктах спільного добування їжі, спільного вирощування потомства, захисту від хижаків і т. п., то тепер основою зв'язку людей все більше стає працю. Формувалося людське, засноване на праці суспільство. А це вело і до корінної зміни форми спілкування людей між собою. Необхідність координувати зусилля учасників спільної трудової діяльності, спрямовуючи їх на загальне завдання, розподіляти між ними окремі дії, передавати досвід виконання цих дій і т. д. - все це створювало потреба в мові, в спілкуванні за допомогою мови. Саме розвиток мови і мови, що виникли в процесі праці, і стало найближчим, безпосередньою умовою розвитку людської свідомості.
. Філософія про сутність людини. Потреби та інтереси. Найважливіші умови формування сутності людини
Людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини –це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі. субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності. природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу.
Потреби відображають об’єктивну залежність людини від зовнішнього світу, від соц. Середовища. Є два види потреб: природні(нестатки людини як біологічної істоти, потреби одягу, життя, їжі тощо), соціальні(створені сус-вом)(продукти сусп.життя і рівня розвитку, потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми тощо). Залежно від можливостей індивід діє цілеспрямовано з метою задоволення тієї чи іншої потреби в конкретній соц.с-мі. Тут же появляється інтерес обоби, його зміст. В понятті інтерес фіксується по-перше становище люд.в сус-ві, змістовна ха-ка її в залежності від діяльності інших людей, спроби використати соціальні відносини, соц-і інститути, що складаються в сус-ві для задоволення виникаючих потреб. Усвідомлення потреб та інтересів особою ніколи не буває абсолютно адекватним їх об’єктивному змісту.
67. Людина як целостноое освіту. Діалектика біологічного і соціального в людині
Людина як цілісне утворення - носій складної внутрішньої структури (індивід, особистість, суб'єкт діяльності), що володіє внутрішньою активністю. Людина як цілісне утворення характеризується інтегрованістю, самодостатністю і автономністю.
Людина як цілісний освіта - це прояв функціонального щодо структурного цілого; цілісність є результат внутрішньої єдності та узгодженості у взаємодії всіх структурних компонентів цілого.
З одного боку, людина - жива істота і повинен підкорятися загальним законам розвитку живої природи, або біосфери. З іншого боку, він - соціальна істота, яка провадить певні знаряддя і з їх допомогою створює необхідні йому предмети, продукти харчування і особливу штучне середовище проживання. Біосфера підпорядковується законам біологічного розвитку. Людина ж живе за законами суспільного розвитку. Отже, в самій людині з'єднані як би два начала - природне і суспільне, біологічне та соціальне.
Формування характеру, здібностей, форм поведінки людини, її інтересів і схильностей визначається суспільним середовищем, в якій він живе. У відомій повісті Кіплінга "Мауглі" розповідається про хлопчика, який виріс серед вовків і повернулася до нормального людського життя. Берроуз в романі «Тарзан - приймак мавпи» розповідає щось подібне про людину, вирощеному мавпою та добівшемся згодом великих успіхів у світі капіталістичного бізнесу. У дійсності ж, як це строго доведено, подібні факти просто неможливі. У тих випадках, коли діти дійсно потрапляли до диких тварин і виживали, вони вже ніколи потім не могли повернутися до нормального людського життя. Людина виховується і виростає повноцінною людиною тільки в суспільному середовищі. Лише з її допомогою він оволодіває мовою, свідомістю, культурою, навичками громадської поведінки, здатністю трудитися і перетворювати світ. Звісно, певні біологічні задатки і спадкові біологічні ознаки притаманні людині як будь-якій живій істоті, але й вони є не тільки результатом біологічної еволюції, а й наслідком декількох мільйонів років соціального розвитку. Саме тому, не заперечуючи біологічну основу життєдіяльності людини, філософія марксизму-ленінізму шукає ключ до вирішення всіх проблем сучасного суспільства не в біологічній, а в соціальній природі людини.
. Співвідношення понять "людина", "індивід", "особистість"
Поряд з поняттям "особистість" вживаються терміни "людина", "індивід", "індивідуальність". Змістовно ці поняття переплетені між собою.
Людина - це родове поняття, яке вказує на віднесення істоти до вищого ступеня розвитку живої природи - до людського роду. У понятті "людина" стверджується генетична зумовленість розвитку власне людських ознак і якостей.
Індивід - це одиничний представник виду "homo sapiens". Як індивіди люди відрізняються один від одного не тільки морфологічними особливостями (такими, як зростання, тілесна конституція і колір очей), але і психологічними властивостями (здібностями, темпераментом, емоційністю).
Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Ця своєрідність його психофізіологічної структури (тип темпераменту, фізичні та психічні особливості, інтелект, світогляд, життєвий досвід).
Співвідношення індивідуальності й особистості визначається тим, що це два способи буття людини, два його різні визначення. Розбіжність ж цих понять проявляється, зокрема, в тому, що існують два відмінних процесу становлення особистості та індивідуальності.
Становлення особистості є процес соціалізації людини, який полягає в освоєнні їм родової, суспільної сутності. Це освоєння завжди здійснюється в конкретно-історичних обставинах життя людини. Становлення особистості пов'язане з прийняттям індивідом вироблених у суспільстві соціальних функцій і ролей, соціальних норм і правил поведінки, з формуванням умінь будувати відносини з іншими людьми. Сформована особистість є суб'єкт вільного, самостійного і відповідального поводження в соціумі.
Становлення індивідуальності є процес індивідуалізації об'єкта.
Індивідуалізація - це процес самовизначення і відокремлення особистості, її виділення зі спільноти, оформлення її окремо, унікальності та неповторності. Що стала індивідуальністю особистість - це самобутній, активно і творчо виявив себе в житті людей.
У поняттях "особистість" і "індивідуальність" зафіксовані різні сторони, різні виміри духовної сутності людини. Суть цієї відмінності добре виражена в мові. Зі словом "особистість" зазвичай вживаються такі епітети, як "сильна", "енергійна", "незалежна", підкреслюючи тим самим її діяльнісну представленість в очах інших. Про індивідуальності кажуть "яскрава", "неповторна", "творча", маючи на увазі якості самостійної сутності.
69. Гуманізм як явище і як філософське поняття
Гуманíзм —визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.Гуманізм це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії, тощо. Гуманізм однозначно є філософським поняттям.Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм. В наш час питання гуманізму є вкрай важливими. Так, багато говорять зараз про гуманізацію економіки, гуманізацію освіти тощо. Без шанобливого ставлення до людини важко побудувати і сьогодні нормальне суспільство, де було б менше воєн, агресії та несправедливості.
70. Поняття суспільно-економічної формації як структурно-змістовний аспект людської дійсності
Суспільно-економічна формація - це історично конкретне суспільство на даному етапі його розвитку. Суспільно-економічна формація - це суспільство, про-ладают своєрідним відмітним «характером». Разом з тим суспільно-економічна формація - це певний ступінь в розвитку історичного процесу по висхідній лінії.
Маркс розбив всю історію на 5 формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна і комуністична. Правда у Маркса є ще й інше деле-ня історії: первинна формація (первісне суспільство), вторинна формація (рабст-во, феодалізм, капіталізм) і третинна формація (комунізм). Причому, згідно Мар-ксу, кожна наступна формація є більш прогресивною в порівнянні з пре-дидущей.
Суспільно-економічна формація включає в себе всі явища, які є в суспільстві (матеріальні, духовні, політичні, тощо). Тобто суспільно-економічна формація - це певний тип соціальної системи, узятий в единст-ве всіх її сторін - способу виробництва, станів науки, мистецтва, багатства духів-іншої сфери і всього способу життя людей. Стрижнем формації є спосіб виробниц-ства матеріального життя в єдності продуктивних сил і виробничих відно-шений.
Категорія суспільно-економічна формація - це категорія філософії, істо-рії, а специфіка філософських категорій полягає в тому, що, будучи абстракціями, вони відображають найбільш загальні, сутнісні риси об'єктивної дійсності. Формація має справу із загальною логікою розвитку людського суспільства, абстрагуючись від приватних явищ і випадковостей. Вона адекватно відображає реальну дійсність, але адек-ватность слід розуміти як відображення сутності, а не явища.
Категорія суспільно-економічної формації дає об'єктивний критерій для від-граніченія одному щаблі суспільного розвитку від іншої, для виокремлення конкретних но-історичних типів і форм способів виробництва, а також життя суспільства в цілому. Вона дозволяє дати періодизацію історії людства в рамках об'єктивної тенден-ції його прогресивного історичного розвитку. Таким чином вона покликана показати динаміку людської історії, представити історичний процес у часі.
Категорія суспільно-економічної формації дозволяє виділити два аспекти у вивченні історії суспільства: типологічний та історичний. Розглядаючи життя загально-ства на даному етапі історичного розвитку як щось відносно стійке, як розвивається в рамках саме цієї формації, ми підходимо до його вивчення типо-логічно. Саме типологічний аналіз дозволяє розглядати рівень формації-ційного розвиненого чи іншого суспільства. Розглядаючи самі переходи від однієї суспільно-економічної формації до іншої, ми підходимо до вивчення історично. У цьому випадку процес розвитку суспільства, представлений зміною суспільно-економічних формацій, виступає як розгорнутий у часі. Це дає можливість розглядати історію як єдиний процес, розглядаючи не тільки по окремих стра-нам і регіонах, але і у всесвітньому масштабі.
. "Цивілізація" як категорія соціальної філософії
Слово «цивілізація» вперше з'явилося у Франції в середині 19 століття. Воно походить від латинського civilis - цивільний, Державної і спочатку мала юридичний зміст, що відноситься до судової практики, але потім його значення розширилися. Цивілізація - це суспільство, що знаходиться на своєму рівні розвитку і характеризується рівнем розвитку, способом виробництва (для формації). Криза прогресивних ілюзій просвятітелей, отриманий в епоху «подорожей» і який знайшов величезну разнообоазіе вдач і культур поза Європи, призвели до того, на початку 19 століття виникла «етнографічна концепція цивілізацій», в основу якої було покладено уявлення про те, що у кожного народу - совя цивілізація (Т. Жуффруа). Поява у 1869р. роботи Данилевського «Росія і Європа», присвяченій проблемам зародження і розвитку Російської цивілізації, було явним дисонансом у ряді аналогічних досліджень. Данилевський заперечував існування «людства» як цілого, як «єдиної цивілізації», визнаючи реальним суб'єктом історичного процесу лише окремі «культурно істріческіе типи», народи з їх самобутніми цивілізаціями, що не підлягають передачі і запозиченню. Загальні форми організації:
1. Політична, 2.естетіческая, 3. Релігійна, 4.правовая, 5. Моральна. Цивілізація як синонім матеріальної культури, як досить високий ступінь оволодіння силами природи, безумовно несе в собі потужний заряд технічного прогресу і сприяє досягненню достатку матеріальних благ. Цивілізація - це перетворений людиною світ матеріальних об'єктів, а культура - це внутреннеедостояніе самої людини, оцінка його духовного розвитку, ступеня свободи від навколишнього соціального світу. Вперше розмежував ці два поняття І. Кант, а на початку 20 століття інший німецький філософ О. Шпенглер остаточно їх протиставив у своїй знаменитій праці «Занепад Європи». Цивілізація постала в нього вищою стадією культури, на якій відбувається її остаточний занепад. Шпенглер сформулював теорію культурно - історичного кругообігу, яка постулировала циклічність розвитку моножества розрізнених, але рівноцінних за рівнем досягнутої зрілості культурних світів.
72. Культура як соціально-діяльнісна форма людської дійсності
Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів їх створення, вміння використовувати їх для подальшого прогресу людства, передавати від покоління до покоління. К. сукупність форм і способів людської діяльності, закріплених у створюваних людьми матеріальних і духовних цінностях і переданих від одного покоління до іншого. Культура є філософське поняття, що характеризує розвиток творчих сил і здібностей людини. Культура - це створений людиною світ.
Оволодіння культурою означає для людини піднесення його індивідуальної діяльності до загальних норм суспільства. Досягнутий суспільством рівень культури виступає як зразок діяльності та поведінки. Тому культура виробляє і самої людини. Він не тільки суб'єкт, але і об'єкт культури. Особистість проявляє свою індивідуальність в освоєнні і розвитку культури. Так як людина освоює культуру в діяльності, він творить її.
Культура є показник панування суспільства над природою, а отже, і показник панування особи над природою. Так як культура приборкує тваринну природу людини, змушуючи його дотримуватися норм штучного середовища, то культура є показник панування людини над своєю власною природою. Цю сторону культури відзначає 3. Фрейд. Він називає культуру механізмом соціального придушення і перетворення несвідомих потягів.
Розглядаючи матеріальну і духовну культуру необхідно вказати, що вони не тільки не протистоять один одному, а перебувають у суперечливій єдності: в матеріальній культурі завжди присутній елемент духовності; продукти ж духовної культури завжди одягнені в матеріальні форми.
Особливе місце в культурі людини займає його духовна культура. Вона виступає найважливішою системою виховання і освіти, тобто формування людини. Духовна культура не може існувати без її опредметнення. Тому духовність виявляється лише як інтелігентність - діяльнісно-практичне прояв духовності. Культура - це міра людського в людині, характеристика його як суспільного существа.Кабанов «навчальний посібник».
Різноманітними способами включається культура в рух історії. Вони висловлюють особистісну сторону діяльності людини в суспільстві, виконують важливу функцію трансляції досвіду, знань, результатів людської діяльності. Нові ідеї, і ті з них, які знаходяться як би в стадії розробки, і ті які вже є результатом людської діяльності, і сама ця діяльність - все це дає результат, який включаються потім в історичний процес, вносячи в нього нові елементи.
Будь-який винахід людини може перетвориться на чинник історичного розвитку і почати чинити на нього вплив. Прикладом тому може бути винахід ядерної зброї, яке з моменту свого винаходу почало впливати на хід науково-технічного прогресу. Для усунення цієї страшної загрози були створені різні комітети у багатьох країнах світу. Так, створення науково-технічної думки увійшло в соціальне життя, роблячи вплив на які відбуваються в суспільстві соціальні, економічні та політичні процеси. Але не все, що було народжене людською думкою увійшло в громадське життя, в культуру, стало моментом історичного процесу. Багато винаходи не були реалізовані з різних причин, наприклад, винахід Ползуновим в 18 столітті парової машини (Росія просто не була до цього готова); роботи в галузі генетики радянських вчених і т.д. У ході громадського історичного процесу з тих "пропозицій", які йдуть з боку культури, даним товариством здійснюється як би "соціальний відбір" цих пропозицій і то яким він буде, залежить від поточного стану розвитку суспільства.
К-ра. - По суті своєї родової матеріалізований досвід духовного освоєння тієї мул іншої сторони життєдіяльності людини. Іс-во. - Родовий досвід освоєння дух. життя чел-ка. Світ ис-ва - світ дух. життя чел-ка. культура є цінністю, тому що їй живе душа людини (а не тіло). Життя чел-ка є цінністю тільки з того моменту, коли був накопичений дост. досвід, щоб зрозуміти, ято це явище неповторне. Чіл-к у родовому значенні вважає, що життя цінна сама по собі. Виробнича, економічна, к-ра сім'ї т. Д. - Є родовий досвід виражений в певних принципах життєдіяльності людини. Ці принципи можуть бути матеріалізовані. Основна функція к-ри - зробити людину людиною. Причому к-ра єдиний засіб за допомогою якого людина робить себе людиною. Людина істота культурна, всі його властивості: здатність мислити і відчувати, формуються завдяки культурі. В. І. Ленін на 3 з'їзді комсомолу: «комуністом можна стати лише тоді, коли ти освоїш все те багатство, що було накопичено людством».
Культура - це своєрідний «генотип» суспільного організму, що визначає його будова і розвиток. Вона представлена в продуктах матеріальної і духовної праці, в соціальних нормах і духовних цінностях, у відношенні людини до природи і між людьми. Людський світ величезний і різноманітний, всі сфери людської діяльності переплетені і впливають один на одного. Наприклад політична культура буде містити в собі найкращі способи політичного вибору і дії, цінності й ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми соціальних взаємин людей. У моральної культури фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро і зло, честі, справедливості, борг і т.д. Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (прекрасне, піднесене, трагічне і т.д.) способи їх створення і споживання. Культура не існує поза свого живого носія - людини. Індивід засвоює її через мову, виховання, живе спілкування. Біологічно людині дається тільки організм, що володіє лише опредпленнимі задатками, потенційними можливостями. Опановуючи існуючими в товариств е нормами, звичаями і способами діяльності, індивід освоює до змінює культуру.Степень його прилучення до культури визначає міру його суспільного розвитку, міру людського в людині. Культура тісно пов'язана з пізнанням людини, з його науковою, художньо - естетичними формами. Культура дозволяє розвивати ці форми пізнання, якщо людина сама прагне до неї долучитися. Освоюючи методи впливу над природою, освоюючи природу і соціум, долучаючись до творів мистецтва, людина краще пізнає себе, суспільство, природу. Це в свою чергу впливає на його діяльність, життя, участь у суспільному виробництві. Розвиток познаватеьних здібностей людини веде до більш продуктивної і якісної матеріального виробництва, до розвитку культури.
. Соціальна структура суспільства. Класи, верстви, нації як історичні спільності людей(філософський аналіз)
Соціальна структура сус-ва –ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об’єднаних стійкими зв’язками і відносинами. До великих соціальних груп відносять суспільні класи, етнічні об’єднання, нації, народності, племена, вікові верстви(молодь, пенсіонери тощо). Їх основним об’єднувальним чинником за відсутності безпосередніх контактних зв’язків є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого буття. Класи –це реальна емпірично-фіксована велика група людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім зв'язком (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) із засобами виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці та за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яка є в їхньому розпорядженні. Верства –це реальна емпірично-фіксована частина суспільного класу, соціальна група, соціальний стан; сукупність індивідів, зайнятих економічно й соціально рівноцінними видами праці, які отримують приблизно рівну матеріальну та моральну винагороду; Нація –духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території. Характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної незалежності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту і звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів, у творенні матеріальних цінностей, території.
. Філософський аналіз понять „держава” і „громадянське сус-во”
Держава —це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. Громадянське суспíльство —система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.
Державу треба розглядати як біологічну с-му, яка еволюціонує не тільки залежно від людини, а й всієї біосфери.
75. Поняття духовного життя суспільства. Структура суспільної свідомості
Духовне життя людини і людства - феномен, який відрізняє їх буття від чисто природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього. Через духовність йде процес пізнання людиною самої себе, свого призначення і життєвого сенсу.
Історія людства показала суперечливість людського духу, його злети і падіння, втрати і набуття, трагізм і величезний потенціал.
Духовність сьогодні - умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку суспільства й особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності, залежить його сьогодення і майбутнє.
Духовність - складне поняття. Воно використовувалося перш за все в релігії, релігійної та ідеалістично орієнтованої філософії. Тут вона виступала у вигляді самостійної духовної субстанції, якій належить функція творіння і визначення долі світу і людини.
Духовність - свідчення певної ієрархії цінностей, цілей та смислів, в ній концентруються проблеми, пов'язані з вищого рівня освоєння світу людиною. Духовне освоєння є сходження по шляху набуття «істини, добра і краси» та інших вищих цінностей. На цьому шляху визначаються творчі здібності людини не тільки мислити і діяти утилітарно, а й співвідносити свої дії з чим-то «вкелічност-ним», складовими «світ людини».
Генетично духовна сторона буття людини виникає на основі його практичної діяльності як особлива форма відображень об'єктивного світу, як засіб орієнтації в світі і взаємодії з ним. Як і предметно-практична, духовна діяльність слід в цілому законам цього світу. Зрозуміло, мова не йде про повну тотожність матеріального та ідеального. Суть полягає в їх принциповому єдності, збігу основних, «вузлових" моментів. При цьому створюваний людиною ідеально-духовний світ (понять, образів, цінностей) має принципової автономністю, розвивається і за своїми власними законами. У результаті він може дуже високо піднятися над матеріальної дійсністю. Однак повністю відірватися від своєї матеріальної основи дух не може, оскільки в кінцевому підсумку це означало б втрату орієнтації людини і суспільства у світі.
Категорії
У суспільній свідомості можна виділити два рівні: буденно-практичне свідомість і науково-теоретичне.
Перше виступає як сукупність уявлень, звичок, думок, соціальних настроїв, які формуються перш за все умовами життя індивідів і соціальних груп. Вони виявляються в повсякденному, повсякденного життя людей, і останні не замислюються над тим, звідки беруться ці погляди і що собою представляє суспільство, їх породило.
Ідеологією називають систему теоретичних поглядів (що стосуються життя суспільства), в якій виражені інтереси великих соціальних групп.Общественной психологією називають сукупність звичних уявлень різних соціальних груп про суспільство, а також соціальні почуття і настрої, що складаються на основі практики повсякденного життя.
76. Буденно-практична та ідеолого-теоретична свідомість
У суспільній свідомості можна виділити два рівні: буденно-практичне свідомість і науково-теоретичне.
Перше виступає як сукупність уявлень, звичок, думок, соціальних настроїв, які формуються перш за все умовами життя індивідів і соціальних груп. Вони виявляються в повсякденному, повсякденного життя людей, і останні не замислюються над тим, звідки беруться ці погляди і що собою представляє суспільство, їх породило.
На ранніх щаблях історії суспільства свідомість людей було безпосередньо вплетене в їх матеріальну діяльність: у знаряддях виробництва, в прийомах їхнього використання, у мові, а також у ритуальних танцях, піснях і т. д. закріплювалися і передавалися знання та навички, накопичені в даному колективі .
Розвиток суспільного виробництва призвело до поділу суспільства на класи і відділення розумової праці від фізичної. Це створило можливість для існування теоретичного мислення, відокремленого від повсякденної практичної діяльності людей.
З появою працівників розумової праці (жерців, філософів, політичних діячів) елементи суспільної свідомості узагальнюються, систематизуються. Поступово складаються й розвиваються теорії, що характеризують різні моменти життя суспільства. Кожна теорія так чи інакше відображає і пояснює ті чи інші форми суспільних відносин, будь то питання про управління державою, або оцінка вчинків людей, або з'ясування законів історії.
Освоєння світу в теоретичній формі являє собою важливий етап у розвитку суспільної свідомості. Спочатку всі теоретичні уявлення концентрувалися в філософії. Але дуже скоро різні галузі знання виділяються в більш-менш самостійні науки, які оформляються у дві великі гілки теоретичного знання: вчення про природу і вчення про суспільство.
Поява класів і держави, а разом з ними політики і права значно змінило і ускладнило суспільне життя, що знайшло своє відображення і в сфері свідомості. Для характеристики особливостей останнього необхідно ввести поняття «ідеологія» і «суспільна психологія».
Ідеологією називають систему теоретичних поглядів (що стосуються життя суспільства), в якій виражені інтереси великих соціальних груп.
Громадської психологією називають сукупність звичних уявлень різних соціальних груп про суспільство, а також соціальні почуття і настрої, що складаються на основі практики повсякденного життя.
Таким чином, розглядаючи суспільну свідомість, ми в кожному з його рівнів, тобто і в теоретичному і в буденно-практичному, виділяємо ту частину, яка відноситься до соціального життя людей, позначаючи її відповідно як ідеологія і суспільна психологія. Зрозуміло, в реальній історичній дійсності ідеологія і суспільна психологія не відокремлені один від одного непереходімой кордоном. Навпаки, у живому, функціонуючому організмі суспільства вони тісно сплітаються і постійно впливають один на одного. Наприклад, стихійний протест пригноблених мас служить основою, на якій виникають соціалістичні теорії, а ці останні, проникаючи в свідомість трудящих, у свою чергу, сприяють зміни перш сформованих поглядів, оцінок, норм поведінки.
Суспільна свідомість відіграє велику роль в житті суспільства, виконуючи ряд функцій, серед яких відзначимо лише основні, найбільш суттєві.
77. Ідеологія і суспільна психологія. Ідеологія і наука
Співвідношення між буденним і теоретичним рівнями свідомості по-особливому трансформується в співвідношенні між суспільною психологією та ідеологією. Суспільна психологія є частковий аналог буденного рівня свідомості, в якому представлені різноманітні наукові та ненаукові погляди й оцінки, естетичні смаки та ідеї, звичаї і традиції, схильності та інтереси, химерні образи фантазії й логіка здорового глузду.
Ідеологія - це неповний ціннісний аналог теоретичного рівня свідомості, в якому з позицій певного класу, партії (в теорії - об'єктивно) дається систематизована оцінка соціальної дійсності і здійснюється її жізнеустроенія.
Ідеологія може бути ілюзорною і брехливою, прогресивної і реакційної, гуманної і людиноненависницькому. Все залежить від її конкретного змісту і соціально-історичного контексту, її породив, яке живить і впроваджує у свідомість народних мас. Але ідеологія - це завжди диктат групи щодо особистості і суспільства, у відношенні його груп і особистостей.
Наведемо такий аналог з наукою: там, де наука будує гіпотези, ідеологія в деяких її проявах може будувати довільні конструкції, видаючи їх за реальне відображення дійсності. Ось чому суспільна психологія і ідеологія можуть одні й ті ж явища дійсності відображати по-різному. Факт протистояння ідеології та суспільної психології призводить до дестабілізації суспільної психології, до її дисгармонії і розхитування.
Наука та ідеологія розрізняються по цілях, по методах і з практичних застосувань. Наука має своєю метою пізнання світу, досягнення знань про нього. Вона прагне до істини. Ідеологія ж має на меті формування свідомості людей і маніпулювання їх поведінкою шляхом впливу на їх свідомість, а не досягнення об'єктивної істини. Вона використовує дані науки як засіб, спирається на науку, приймає наукоподібну форму і навіть сама видобуває якісь істини, якщо це вже не зроблено іншими. Але вона пристосовує істину до своїх цілей, піддає її такій обробці, яка необхідна для більш ефективного впливу на розум і почуття людей і в якій зацікавлені ті чи інші групи людей, організації, класи і навіть цілі народи.
Ідеологія, як і наука, оперує поняттями і судженнями, будує теорії, виробляє узагальнення, систематизує матеріал, класифікує об'єкти, коротше кажучи - здійснює багато розумові операції, які є звичайними в науці. Але між ідеологією і наукою і в цьому є велика різниця. Наука передбачає осмисленість, точність, визначеність і однозначність термінології. Тимошенко, принаймні, до цього прагне. Твердження науки припускають можливість їх підтвердження або спростування.
78. Основні форми суспільної свідомості. З взаємозв'язок і взаємовплив
Зазвичай називають шість форм суспільної свідомості:
Мистецтво (Мистецьке свідомість)
Наука (у т.ч. філософія)
Мораль
Правосвідомість (Право)
Релігія (буддизм, християнство, іудаїзм та іслам) - на ранніх етапах розвитку людства загальна форма суспільної свідомості, що зародилася ок. 40-50 тис. років тому
Ідеологія (Політична свідомість) - найвища форма суспільної свідомості
Форми суспільної свідомості залежать від життя, пристрої соціальних інститутів, організації процесу пізнання і т. д. Тому вони завжди тісно пов'язані з певного типу суспільними відносинами: економічними, політичними, моральними, естетичними, відносинами між членами наукового співтовариства і ін
79. Політична свідомість, його місце в духовній жини суспільства
Політична свідомість являє собою одну з основних форм суспільної свідомості, виникаючи разом з появою політич-ської влади і державності. Це найбільш загальна категорія, що характеризує суб'єктивну сторону політики. За своїм змістом вона охоплює чуттєві й теоретичні, ціннісні та мотиваци-ційні уявлення громадян, що опосередковують їхні зв'язки з владними інститутами.
У найбільш загальному сенсі політична свідомість - це сукупність всіх існуючих в дану епоху теоретичних і стихійно виникають у людей політичних уявлень і установок.
Залежно від суб'єктів політична свідомість може бути:
масовим (виражає громадська думка, настрій і дію мас);
груповим (узагальнює установки і мотиви політичної поведінки конкретних класів, шарів, еліт);
індивідуальним (містить систему інформаційних, мотивацион-них і ціннісних компонентів, що забезпечують пізнання особисто-стю політики та участь в ній).
Політична свідомість (передусім групове і масове) являє собою поєднання установок, сформованих поза цієї свідомості (у сфері ідеологічної і політичної діяльності), і ви-дів, отриманих в результаті самостійного аналізу політич-ської практики. Засвоєні установки виступають як політичні стереотипи, тобто спрощені, емоційно забарвлені універсальні образи політичних об'єктів і явищ.
Найважливішим доданком політичної свідомості виступають полі-тичні орієнтації як нормативні уявлення людей про відповід-повідно їх прагненням цілей політичної практики і прийнятних для них засобів досягнення цих цілей. При цьому різні, що знаходяться в однакових умовах спільності, зважаючи на багатозначності виконуваних ними соціальних ролей і функцій, часто дотримуються протидії положность політичних орієнтацій.
У формуванні масової політичної свідомості тієї чи іншої спільності велику роль відіграє соціальний досвід, як власний, так і досвід попередніх їй соціальних формувань і груп. Цей досвід доходить до кожного покоління через певну систему ідеологічних уявлень, традицій, цінностей. Будь-яка ідеологія, впливаючи на масову свідомість, спирається на елемент соціального досвіду. У той же час суперечать один одному складові цього досвіду роблять різний за силою вплив на окремі елементи і структуру політичної свідомості.
З рольової точки зору, політична свідомість виконує сле-дмуть функції:
регулятивну (дає орієнтири за допомогою ідей, представле-ний, переконань і т.п. щодо політичної участі);
оціночну (сприяє виробленню відносин до політич-ської життя, до конкретних політичних подій);
інтегруючу (сприяє об'єднанню соціальних груп суспільства на основі спільних цінностей ідей, установок).
80. Правосвідомість. Його роль в житті суспільства, у розвитку демократії, формуванні людини
Правосвідомість - це система поглядів, уявлень, почуттів, установок, що виражають ставлення людей до діючого або бажаного права, до інших правових явищ, до поведінки людей як правомірному чи протиправному.
По суті правосвідомість являє собою всяке суб'єктивне ставлення людей до права.
З точки зору змісту в рамках феномену правосвідомості можна виділити декілька компонентів:
Раціональний компонент (погляди, уявлення, ідеї про право);
Психологічний компонент (почуття, емоції, викликані правом і виражають певне ставлення до діючого або бажаного права);
Поведінковий компонент (установка на певну поведінку в правовій сфері, готовність діяти певним чином - у відповідність або всупереч праву).
Традиційно в рамках правосвідомості виділяють два великих комплексу:
правову ідеологію
правову психологію.
Особливу роль відіграє правосвідомість в процесі застосування права. У цьому випадку першорядне значення належить професійному правосвідомості, тобто правосвідомості суддів, прокурорів, слідчих, дізнавачів та інших працівників правозастосовних органів. Особлива роль правосвідомості в цьому випадку визначається тим, що посадові особи вибирають норми права, що підходять до даної ситуації, здійснюють їх тлумачення і виносять рішення у справі на основі норм права, керуючись виключно своїм правосвідомістю. Правозастосовні органи повинні конкретизувати загальні приписи правових норм стосовно конкретної життєвої ситуації, тобто їх діяльність тягне юридичні наслідки. Правосвідомість працівників цих органів впливає на якість виносяться актів застосування права. Будь-які деформації правосвідомості можуть негативно відбитися на істинності та правомірності прийняті юридичних рішень. Тому правосвідомість - це не просто теоретична категорія, воно має велике практичне значення, бо в процесі застосування права правосвідомість посадових осіб по суті впливає на виникаючі юридичні наслідки.
81. Моральна свідомість. Громадські функції моралі. Мораль, право і політика
Моральна свідомість одна з форм суспільної свідомості, що є, як і інші його форми, відображенням суспільного буття. Воно містить у собі історично змінюються моральні відносини, що представляють собою суб'єктивну сторону моралі. В основі моральної свідомості перебуває категорія моральності.
Моральність - це поняття, яке є синонімом моралі, хоча в теорії етики існують і різні трактування цих термінів. Наприклад, мораль розглядається як форма свідомості, а моральність - це сфера моралі, звичаїв, практичних вчинків.
Мораль виникла раніше від інших форм суспільної свідомості, ще в первісному суспільстві, і виступала регулятором поведінки людей у всіх сферах суспільного життя: в побуті, в праці, в особистих відносинах. Вона мала загальне значення, поширювалася на всіх членів колективу і закріплювала в собі все спільне, що становило ціннісні засади суспільства, яких складалися взаємини між людьми. Мораль підтримувала громадські підвалини життя, форми спілкування.
Основною функцією моралі є регулювання взаємовідносин усіх членів суспільства і соціальних груп.
Моральна свідомість пов'язане з іншими формами суспільної свідомості, вона надає на них вплив і перш за все такий зв'язок проглядається з правовим, політичною свідомістю, естетичним і релігією. Найбільш тісно взаємодіють моральну свідомість і правову. І право, і мораль регулюють відносини в суспільстві. Але якщо правові принципи закріплені в законах і виступають як примусовий захід держави, то норми моралі спираються на громадську думку, традиції і звичаї. У законі виражена форма правової організації суспільства, і закон пов'язаний з мораллю.
82. Естетична свідомість і мистецтво. Специфіка відображення дійсності у мистецтво
Мистецтво - це професійна сфера діяльності, в якій естетичне свідомості із супутнього елементу перетворюється в основну мету.
Естетична свідомість - це феномен духовної культури. Ні водної області не можна бути духовно розвиненим, не володіючи естетичним почуттям. Його вища форма - мистецтво.
Античність: краса, гармонія = розумне, вчення про красу = вчення про буття, Істина, Краса і Благо становлять єдність
Відродження: відокремлення естетики як самостійної форми духовної: діяльності> відокремлення Краси, Краса - «досконалість чуттєвого пізнання», місце перебування Краси - мистецтво цієї точки зору дотримувалися: А.І Ф. Шлегель (романтики), К. Фішер (класичний німецький реалізм) , Г. Коген (неокантіанство XIX ст., ХХ ст.) основна думка - краса вище істини і добра
Згідно з І. В. Гете, між істиною і красою немає різкої межі.
Просвітництво: мистецтво не як засіб пізнання світу, але як форма людського самоствердження
Російська культура XIX ст.: = Погляди Гете
Естетичне почуття - просвітлене відчуття насолоди красою світу. Ест. почуття припускають усвідомлену або неусвідомлену здатність керуватися поняттями прекрасного при сприйнятті явищ навколишньої дійсності, творів мистецтва.
За ступенем узагальненості ест. почуття поділяються:
конкретні (до того чи іншого худ. Твору);
абстрактні (почуття трагічного, піднесеного)
Категорії: прекрасне - потворне, комічне - трагічне, піднесене - низьке.
83. Релігія як форма суспільної свідомості, її сутність, специфіка та роль в житті суспільства
Важливе місце в духовному житті людства займає релігія, яка є однією з форм суспільної свідомості. В деякі історичні епохи вона була в повному розумінні слова загальної його формою. Проте з цього не випливає, що релігія існує вічно. Сучасна наука відносить її виникнення до епохи пізнього первісного суспільства, приблизно 50-40 тисяч років тому. У цей період в суспільстві виникає потреба пояснити і зрозуміти явища навколишнього світу і діяльність людини. Не маючи необхідними знаннями і перебуваючи на низькому рівні економічного і соціального розвитку, люди не могли дати наукового пояснення навколишнього світу і стали пояснювати його, так би мовити, за аналогією з собою, наділяючи надприродними властивостями, приписуючи йому таємничі духовні сили. Розкриваючи суть релігії, Ф. Енгельс писав: «... всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили приймають форму неземних» . Будучи слабким і безпорадним у боротьбі з протистоять йому силами природи, стародавня людина обожнював природні явища: дощ, блискавку, грім, річки, струмки, дерева, каміння і т. д. Він поклонявся окремих предметів, намагаючись задобрити їх і заручитися їхньою заступництвом. Поступово виникли уявлення, що приписували явищам природи наявність душі й волі, подібних душі і волі людини, але більш грізних, таємничих і незбагненних. У сучасному суспільстві людині починають протистояти не тільки сили природи, але ще більше чужі і нещадні сили класової експлуатації. Проголошуючи і освячуючи слабкість і безпорадність людини, релігія вимагала смирення й покори цим силам. Вона, таким чином, перетворилася на форму свідомості, що сприяє поширенню, зміцненню та впровадженню ідеології панівних класів.
Найбільшого поширення в умовах классовоантагоністіческіх формацій отримали такі монотеїстичні релігії (від грец. Monos - один, theos - бог), як буддизм, християнство, іудаїзм та іслам. Вимагаючи від трудящих покірності «можновладцям» і обіцяючи за це посмертну нагороду на небесах, християнство та інші релігії виконують особливу соціальну функцію духовного поневолення трудящих.
Організаційною формою релігії, тобто суспільним інститутом, за допомогою якого підтримується релігійний культ, поширюється релігійна віра і об'єднуються прихильники тієї чи іншої релігії, є церква. Протягом історії в різних суспільствах на різних стадіях розвитку і в різних конкретних ситуаціях соціальна роль релігії і церкви постійно змінювалася. Як правило, панівна церква в більшій чи меншій мірі служила інтересам тих класів, в руках яких знаходилася державна і економічна влада.
84. Сенс людського життя і сенс історичного процесу розвитку суспільства
Питання про сенс життя - це дуже людське запитання. Сенсом наділені лише людина і продукти його діяльності. З незапам'ятних часів питання про сенс життя займав людини. "Навіщо я існую? Для чого живу?" - Запитує чоловік. Розмірковуючи про предмети і явища навколишнього світу, він шукає їх причини, а не смисли і питає: "Чому?" Чому Земля обертається навколо Сонця, чому Волга впадає в Каспійське море і т.зв. Коли ж мова заходить про саму людину і його життя, то вже ставиться питання: "Навіщо?"
Різне ставлення людей до питання про сенс життя знайшло відображення в таких поглядах, як оптимізм, песимізм і скепсис.
Оптимісти визнають здійсненність сенсу життя, скептики висловлюють з цього приводу сумнів, а песимісти стверджують, що життя безглузде. Як писав В. Соловйов, між заперечувач життєвого смислу є люди серйозні: це ті, які своє заперечення завершують справою - самогубством, але їсти несерйозні, які заперечують змив життя тільки за допомогою міркувань.
Питання про сенс життя - морально-світоглядна проблема, оскільки це питання зіштовхує між собою різні, а часом діаметрально протилежні ідеали та цінності. Сенс життя усвідомлюється і формується на певній філософської або релігійної світоглядній основі. Мають місце три версії сенсу життя: релігійна, безрелігійних і
У проблематиці сенсу життя центральне місце займає питання про цінність життя. У релігійних концепціях Бог визначає цінність і сенс, людського життя. По суті справи релігія применшує цінність життя, оскільки звертає всі помисли та устремління людини до життя потойбічного. У атеїстичних концепціях склалося два розуміння цінності життя. Згідно з одним цінність життя кожної окремої людини визначається суспільством, тобто тим внеском, який він вносить у суспільне життя. В іншому випадку цінність життя розглядається ні від чого і ні від кого незалежною.
Іншими словами, в уявленнях про цінності життя виділяються два підходи - соціальний та індивідуальний.
З точки зору соціального підходу, оптимальним умовою для набуття людиною сенсу життя є збіг особистих і суспільних інтересів.
За орієнтації на цінності різні варіанти відповідей людей на питання про сенс життя можна віднести або до егоїзму, або до гуманізму.
В основі егоїзму лежить твердження, що людина у своїх діях повинна керуватися тільки особистими інтересами. Егоїзм проголосив любов до себе і право кожного на щастя. Егоїстичне обгрунтування сенсу життя отримало вираження у гедонізм, евдемонізме, прагматизмі, перфекціонізм.
Гедонізм (в перекладі з грецького - насолода) - це етичне вчення, яке сенс людського життя бачить в тому, щоб отримувати насолоду, і яке зводить до насолоди все різноманіття моральних вимог. Різновидом гедонізму є евдемонізм. Евдемонізм - це спеціальне вчення про сутність, шляхи досягнення, критерії щастя. Зазвичай гедонізму протиставляється аскетизм. Аскетизм - це вчення в етиці, яке наказує людям самозречення, відмову від мирських благ і насолод. Аскетизм передбачає обмеження або придушення чуттєвих бажань, добровільне перенесення фізичного болю, самотності і т.п. Прагматизм як напрям у філософії моралі виходить з того, що всі моральні проблеми має вирішувати сама людина лише стосовно до конкретної ситуації, і сенс життя вбачає в досягненні успіху. Перфекціонізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням.
Гуманізм сенс життя бачить у служінні іншим людям. Він визнає насолоду, успіх, досконалість в якості позитивних цінностей, але при цьому підкреслює, що дійсно моральний сенс вони набувають, лише, будучи підлеглими, служіння іншим людям. Основу гуманізму становить альтруїзм, який стверджує співчуття до інших людей і готовність до самозречення в ім'я їхнього блага і щастя.
Прояснення сенсу і цінності людського життя сприяє усвідомлення її кінцівки. Питання про сенс життя - це і питання про смерть і безсмертя людини.
85. Свобода. Внутрішній і зовнішній аспекти її понімаенія. Волюнтаризм та фаталізм
Щоб зрозуміти сутність свободи особистості, важливо розібратися в суперечностях волюнтаризму і фаталізму, визначити межі необхідності, без якої немислима реалізація волі.
Волюнтаризм - це визнання визначального значення волі над проявами духовного життя людини. Воля вважається сліпим, нерозумним або сверхразумним (божественним) першоосновою світу, диктує свої закони людині. Будучи крайнім вираженням етичного релятивізму, волюнтаризм в основному проявляється в соціально-політичній практиці як спроба, не рахуючись з об'єктивними законами, довільно, вирішувати проблеми життя суспільства.
Діяти в дусі волюнтаризму - значить не рахуватися з об'єктивними умовами буття, із законами природи і суспільства, з думками та інтересами інших людей видаючи своє свавілля за вищу мудрість. Таких прикладів чимало, в тому числі і в недавній історії нашого суспільства. Багато революціонери відчували своєрідне нетерпіння, бажання "підштовхнути" хід історії в бажаному для них напрямку нав'язати історії свою (часто дуже сильну) волю. Історія рано чи пізно показувала утопічність таких спроб, за які народи розплачувалися людськими жертвами, злиднями, уповільненням розвитку.
Фаталізм, навпаки, зумовлює спочатку весь хід життя людини і його вчинки, пояснюючи їх або долею, або детермінізмом замкнутої системи, де кожне наступне подія жорстко пов'язано з попередніми. При такому підході не залишається місця для вільного вибору і творчості людини, бо заперечуються всякі альтернативи життя. Жорстка необхідність і випливає звідси повна передбачуваність основних етапів життя людини і головних подій характерна для астрології та інших окультних учень минулого й сьогодення, так само як і для всіляких соціальний утопій.
Але людина в суспільстві вільний, причому не тільки духовно, але і в самій практиці. Свобода - це самостійне розпорядження людиною своїм існуванням, вибір власного життєвого шляху і самовизначення. Свобода є творча розкутість людини, протест проти складних умов існування. Вона означає звільнення людини від диктату зовнішніх сил і обставин - як природних, так і соціальних. Свобода передбачає можливість діяти "на свій розсуд", визначати самого себе і діяти у відповідності зі своїми інтересами і уявленнями. У людини, як відомо, є безліч варіантів для вибору. І свобода - це не тільки можливість зробити вибір свого життєвого шляху, але і сам вибір людини з метою набуття справді людського способу існування - гуманістичного, розумного, творчого і доброго. Поза свободою людина не може розкрити свою творчу сутність. Ось чому творчість потребує свободи, вона є засіб здійснення людиною сенсу свого життя і шлях до щастя як повноті свого існування.
86. Свобода людини і поняття відчуження
Інтерпретація особистості Фроммом починається з аналізу умов існування людини та їх змін з кінця Середньовіччя по наш час. Він стверджує, що самотність, ізоляція і відчуженість властиві всім людям, у тому числі і нашого покоління. Відчуження полягає в порушенні природною, гармонійному зв'язку людини з природою і на цій основі - з іншою людиною і самим собою.
Одночасно для кожного історичного періоду характерним було і прогресивне набуття особистої свободи людини. Небачена свобода від жорстких соціальних, політичних, економічних і релігійних обмежень в сучасних суспільствах зажадала і компенсації у вигляді почуття безпеки і приналежності до соціуму. Фромм думає, що утворилося величезне протиріччя між свободою та безпекою і саме воно стає причиною основних труднощів у житті сучасної людини. Людина намагається подолати свою самотність "втечею від свободи".
Фромм вказує на ряд способів, або стратегій, такої втечі від свободи. Нестерпність тягаря відчуження може переростати в почуття агресії як до оточення (садизм), так і до себе (мазохізм). Відчуження також може виражатися в конформізмі, пристосуванство до інших людей, умов життя.
87. Загальні і особливі риси розвитку людських спільнот. Концепції єдності історії та концепції культурно-історичних типів і етносів
Під прогресом розуміється напрямок розвитку, для якого характерно поступальний рух суспільства від нижчих і простих форм громадської організації до більш високим і складним. Подання про розвиток суспільства як прогресивному процесі з'явилося ще в давнину, але остаточно оформилося в працях французьких просвітників (А. Тюрго, М. Кондорсе і ін) - Критерій прогресу вони бачили у розвитку людського розуму, у поширенні просвітництва.
Деякі мислителі відкидають ідею прогресу в суспільному розвитку, розглядаючи історію як циклічний круговорот з низкою підйомів і спадів (Дж. Віко).
Очевидно, що прогресивний розвиток суспільства не виключає зворотних рухів, регресу, цивілізаційних тупиків і навіть зривів. Та й сам розвиток людства навряд чи має однозначно прямолінійний характер, у ньому можливі і прискорені ривки вперед, і відкати тому. Більше того, прогрес в одній сфері суспільних відносин може супроводжуватися і навіть бути причиною регресу в іншій. Розвиток знарядь праці, технічна і технологічна революції - яскраве свідчення економічного прогресу, але вони поставили світ на грань екологічної катастрофи, виснажили природні ресурси Землі.
У зв'язку з цим актуальним є питання про критерії прогресу. Згоди серед учених немає і тут. Французькі просвітителі бачили критерій у розвитку розуму, в ступені розумності суспільного устрою. Ряд мислителів (наприклад, А. Сен-Сімон) оцінювали рух вперед станом суспільної моральності. Г. Гегель пов'язував прогрес зі ступенем свідомості свободи. Марксизм також запропонував універсальний критерій прогресу - розвиток продуктивних сил. Бачачи сутність руху вперед у все більшій підпорядкуванні сил природи людині, К. Маркс зводив суспільний розвиток до прогресу у виробничій сфері. Прогресивними він вважав лише ті соціальні відносини, які відповідали рівню продуктивних сил, відкривали простір для розвитку людини (як головної продуктивної сили). Застосовність подібного критерію оскаржується в сучасному гро-вознаніі. Стан економічного базису не визначає характер розвитку всіх інших сфер життя суспільства. Метою, а не засобом будь-якого суспільного прогресу є створення умов для всебічного та гармонійного розвитку людини.
Отже, критерієм прогресу, повинна бути міра свободи, яку суспільство в змозі надати особистості для максимального розкриття її потенційних можливостей. Ступінь прогресивності того чи іншого суспільного устрою потрібно оцінювати по створених в ньому умов для задоволення всіх потреб особистості, для вільного розвитку людини (або, як кажуть, за ступенем людяності суспільного устрою).
88. Критерії прогресу суспільства і особистості
Прогрес сус-ва: економічний, соціальний, культурний.
Особистість: духовність, моральні цінності, розум.
89. Глобальні проблеми сучасності та можливі шляхи їх вирішення
Енергетика майбутнього
Демографічні проблеми людства.
Забезпечення харчуванням населення Землі.
Забруднення навколишнього середовища і проблема захисту озонового шару
90. Соціально-філософський сенс понять біосфери і ноосфери
Філософський зміст поняття біосфери отримало у В. Вернадського, який ввів термін «жива речовина», що охоплює сукупність населяють Землю організмів, а біосферою став називати всю ту середу, в якій воно знаходиться. У біосфері існує плівка життя з максимальною концентрацією живої речовини. Між неживими (відсталими) природними тілами і живими речовинами постійно здійснюється енергетичний обмін, що виражається в русі атомів, викликаному живою речовиною. Жива речовина охоплює всю біосферу, створює і змінює її. Неживе речовина домінує в структурі біосфери. Поява людського життя в біосфері привносить зміни в її динаміку: якщо живі організми взаємодіють трофічними (харчовими) ланцюгами і в результаті змінюють живе речовина і енергію біосфери, то людина включається у зв'язку з нею на основі трудової діяльності. Спочатку людина здійснила биосферную «технологію» (знаходження в природі готових життєвих засобів), а потім виробництво призвело до нової форми відносин людини з біосферою - він почав створювати культурну біогеохімічної енергії (землеробство, скотарство). Тому діяльність людини по зміні природного середовища розглядається як закономірний етап еволюції біосфери, який повинен привести до того, що під впливом наукової думки і колективної праці біосфера Землі повинна перейти в новий стан, що називається ноосферою.
Поняття ноосфери (грец. noоs - розум, sphaira - куля) вперше використовував французький математик Е. Леруа 1927 р., але, за його визнанням, воно виникло у нього під впливом лекцій В. Вернадського про біосферу Землі. Цей термін зустрічається і в концепції «християнського еволюціонізму» французького натураліста й містика П. Тейяра де Шардена і позначає частину природи, яка була чисто духовне явище, тобто «мислячий пласт», що розгортається над світом рослин і тварин - поза біосферою й над ній.
У В. Вернадського ноосфера - це якісно новий етап еволюції біосфери, визначається історичним розвитком людства, його працею і розумом. У цьому процесі ноосфера виступає гарантом розумної діяльності людини у Всесвіті, що робить її моделлю абсолютної розумності та світової гармонії.
91. Щастя як найважливіший аспект прояву основної проблеми філософії
Розуміння сутності свідомості щастя заважає не тільки складність, цього явища духовного життя людини, але і те, що саме слово "щастя" вживається в ужитку в різних значеннях. Поняття щастя для кожної людини індивідуально. "Одним щастям здається чеснота, іншим - розсудливість, третім - відома мудрість, а іншим все це разом або що-небудь одне в з'єднанні з задоволенням або не без участі задоволення, є й такі, що включають в поняття щастя і зовнішнє добробут". ( Аристотель. Соч. в 4-х тт. Т. 4. - М., 1984. - С. 66).
Перераховуючи різні думки людей щодо щастя, можна сказати, що для більшості щастя полягає в чомусь наочному і очевидному: в удачі, в задоволенні, в пошані, в багатстві і т.п. "Щастя, говоримо ми, - це те ж саме, що благополуччя і гарне життя". (Арістотель. Соч. В 4-х тт. Т. 4. - М., 1984. - С. 302). Тому "питання про щастя - це не просто питання про те, як бути щасливим, задоволеним або навіть доброчесним, але перш за все в тому, в чому полягає хороша щасливе життя і до чого людині слід прагнути в першу чергу". (Гусейнов А.А., Апресян Р. Г. Етика. - М., 1998. - С. 295).
Існує ще й визначення щастя як "моральної свідомості, що позначає такий стан людини, яке відповідає найбільшій внутрішній задоволеності умовами свого буття, повноті і свідомості життя, здійсненню свого людського призначення. Як і мрія, щастя є чуттєво-емоційною формою ідеалу, але на відміну від неї означає не устремління особистості, а виконання цих устремлінь. Поняття щастя не просто характеризує певне конкретне положення або суб'єктивний стан людини, але і виражає уявлення про те, якою має бути все життя, що саме є для нього блаженством. Залежно від того, як тлумачиться призначення і сенс людського життя, розуміється і зміст щастя. Тому дане поняття носить ще й нормативно-ціннісний характер "
Простеживши етимологію слова "щастя", можна помітити закономірність. Старогрецьке слово "Eudaimonia" (= справжнє щастя) складалося з двох слів - eu (добро) і daimon (божество), тобто дослівно означало, що доля людини знаходиться під заступництвом богів.
У Римі слово "щастя" означало ім'я богині - Фортуна. Саме слово "Fortuna" мало ще два значення - удача і доля. Богиня зображувалася з рогом достатку, колесом і рульовим веслом. Тобто, вона уособлювала божественну милість, яка може бути дана тільки гідному. Тому сприйняття щастя як категорії в Римській імперії було чисто практичним. Це був добробут, можливість виконання бажань і т.д.
Для нижчих верств суспільства часто щастя позначало есктатіческое єднання з богами, які можуть дарувати більш гідне життя. Пізніше подібне ставлення до щастя знайшло відображення у християнському вченні.
У російській мові слово "щастя" також має кілька значень:
1) рок, доля, доля, частка; тобто бути щасливим спочатку розумілося як "знаходитися під милістю вищих сил",
2) випадковість, бажана несподіванка, успіх у справах, тобто бути щасливим, може означати і те, що людина може бути як би з-учасником своєї долі.
Але є ще й третій варіант: щастя - благоденство, благополуччя, спокій і достаток; життя без горя і турбот - це вже більш приземлений варіант, щось схоже на "щастя для бідних".
"Удача" в російській мові має також кілька значень - це успіх, бажаний випадок, несподівано успішний результат справи, а також раптове щастя, хоча раннім значенням цього слова була покірність, поступливість долі. Тобто, в російській мові слова "успіх" і "щастя" з плином часу стали синонімами і означають приблизно те ж, що і раніше - перебування під заступництвом якихось вищих сил. Але, скільки людей, стільки й думок, тому можна виділити кілька найбільш поширених поглядів на щастя.
92. Чотири розуміння щастя, за В. Татаркевичем. Використання діалектичного аналізу і синтезу для цілісного, конкретного розуміння феномену щастя
Поняття "щастя" має багатоаспектне, важко піддається систематизації зміст. Польський дослідник В. Татаркевич, який написав фундаментальну працю "Про щастя", виділив 4 основних значення цього поняття: 1) прихильність долі, удача; 2) стан інтенсивної радості, 3) володіння найвищими благами, позитивний баланс життя; 4) почуття задоволення життям. Татаркевич вказує, що ці чотири значення є найбільш поширеними, але жодне з них окремо, ні всі разом не вичерпують зміст поняття щастя. Крім того, по кожному пункту можна знайти контраргумент, який доводить, що щастя не обов'язково є, наприклад, удача або позитивний баланс життя. Можна навести інші розуміння поняття щастя. Гедонізм розуміє під щастям задоволення. Евдемоністи стверджують, що щастя є володіння вищими благами. Так на запитання Діотіми: "Що буде з людиною, що опанував благом?", Сократ відповідає: "Він буде щасливий". Моралісти говорять, що щастя в доброчесним поведінці. І нарешті психологічно щастя сприймається як почуття задоволення життям.
Мабуть людство весь час було настільки нещасливо, що навіть не зміг з'ясувати, що таке щастя. Шопенгауер, наприклад, вважав щастя поняттям негативним, а саме, щастя, за Шопенгауером, є відсутність страждань. Багатьом відомий вислів: "Щастя, як і здоров'я: коли його не помічаєш, значить воно є." Все той же Шопенгауер, похмуро зауважив: "Є одна для всіх вроджена помилка - це переконання, ніби ми народжені для щастя." Не знаю, чи читав Салтиков-Щедрін Шопенгауера, але як би відповіддю звучить його репліка: "Людина так вже влаштована, що і на щастя-то ніби неохоче і недовірливо дивиться, так що і щастя йому треба нав'язувати." І зовсім вже повним контрастом віддає фраза Людвіга Фейєрбаха: "Де немає прагнення до щастя, там немає і прагнення взагалі. Прагнення до щастя - це прагнення прагнень. "
Найбільш відомим з ходячих визначень є таке: "Щастя це, коли тебе розуміють." Саме слово "щастя" трактується як "співучасть" (у спільній справі, в загальній долі). На мою ж дилетантського думку, слово "щастя" походить від "зараз", тобто воно - "сейчастье". Людина щасливий живе тут і зараз, радісно переживаючи (не пережовуючи, а цілком) даний конкретний момент життя, неважливо чи викликана ця радість подіями, що відбуваються, або якимось спогадом, або ж передчуттям майбутнього. Таким чином, під щастям ми будемо розуміти стійке емоційний стан (короткочасну радість не можна назвати щастям), в якому домінуючою емоцією є радість. Інші емоції аж ніяк не придушуються і не забороняються. Щасливий може дозволити собі будь-які почуття - навіть печаль і смуток подібно до того, як в солодку кашу додають щіпку солі. Саме тим і цінне щастя, що в ньому доступні будь-які почуття, переживання, емоції.
Людина, яка стала щасливим подібний людині, яка глянув на небо після дощу і побачив веселку, але побачив її так, як побачив Ной, вийшовши з ковчегу; побачив не як набір кольорів спектру, а як символ Божественного заповіту і великої надії на тривалий щастя.
. Зв'язок категорій щастя з категоріями істини і свободи
Щастя –це єдність, гармонія зовнішніх сприятливих обставин і максимального прояву душі. Проблема співвідношення буття і свідомості –питання щастя.
Основним критерієм істинності щастя є практика(історична практика). Проблеми щастя в остаточному рахунку розв’язуються не теоретично, не в схоластичних суперечках мудреців, а практично. Історичні не тільки роздуми про те, що ж таке щастя, але передусім шляхи формування, творення людського щастяю
Н-д існує форма анти громадянського щастя: солдат щасливий при виконанні своєї служби, але вона потрібна лише тоді коли іде війна, а це є нещастя для більшості людей.
Размещено на Allbest.ru
Размещено на http://www.allbest.ru/