Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Центральний банк і монетарна політика
Розділ: Банківська справа
Центральний банк і монетарна політика
План
Вступ
Центральний банк.
Монетарна політика.
Висновок
Література
Гроші - важливий елемент ринкової системи господарства, і стабільність грошової системи держави - обов’язкова умова нормального функціювання всієї національної економіки. Розлад грошового обігу визиває значні темпи інфляції, підриває ринкові механізми, економіку в цілому. Тому виникає об’єктивна потреба у створені механізму державного контролю за кількістю грошей.
Банки - основна складаюча частина кредитно-фінансової системи будь-якої держави. Вони створюють, аккумулюють і надають грошові засоби. Кредитні системи развинутих держав мають разноманітну структуру, але є і загальні риси. Так, скрізь кредитна система складається із центрального банку, комерційних банків, спеціализованих банківських установ (інвестиційних, зовнішньоторгових, іпотечних і т.д.), а також кредитно-фінансових установ небанківського типу: страхових, фінансових компаній, пенсійних фондів, ощадних кас.
Дана робота посвячена вивченню повноважень і зобов’язань центральних банків провідних світових держав, способів контролю їми грошово-кредитної системи держави, відносин з кредитними організаціями, організації грошового обігу і ведення монетарної політики.
Не потрібно також ігнорувати великий досвід функціонування в розвинутих зарубіжних державах центральних банків. Недивлячись на те, що центральні банки багатьох країн світу, в силу свого історичного розвитку вельми різноманітні, вони все ж мають багато і спільних рис. Крім того, практика управління і організації центральних банків може бути успішно використана для удосконалення будови і функціонування Банку України.
Центральний банк
Потреба в центральних банках виникла у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин на межі переходу від феодалізму до капіталізму, більш ніж трьохсот років назад.
Так наприклад, Бундесбанк засновано у 1949р., як наступника Райхбанку, що був заснований у 1876р. Найстарішим центральним банком є шведський Ріксбанк, що заснований в 1668р. тоді як дати заснування інших центральних банків: Банк Японії - 1882р.; Банк Італії - 1893р.; Австрійський національний банк -1861р.; Національний банк Швейцарії - 1905р.; Федеральна резервна система США була заснована у 1913р. і є власністю банків-членів, хоча прибутки понад встановлений законом максимум передаються, як убільшості країн, федеральному уряду.
По мірі розвитку кредитної системи проходив процес централізації банкнотної емісії в небагатох великих комерційних банках, в результаті чого монопольне право випуску банкнот закріпилося за одним банком, що користувався загальною довірою комерційних банків, чиї банкноти могли успішно виконувати функції всезагального кредитного засобу обігу. Спочатку такий банк називався емісійним чи національним, а в подальшому - центральним банком, що відповідало його верховному положенню. Центральний банк слугує віссю, центром кредитної системи.
В XX ст. розуміння значення ролі центрального банку для всього господарчого механізму економіки країн, стає всезагальним і Міжнародна фінансова конференція, що відбулася в Брюсселі в 1920р., записала, що «в країнах, де не існує центрального банку, його слід створити».
Більшість країн має один центральний банк, наприклад Англійський банк в Великобританії чи Бундесбанк в Німеччині, в США їх дванадцять федеральних резервних банків . Це відображає географічні масштаби країн, економічне різноманіття і наявність великої кількості комерційних банків. Крім того, це результат політичного компромісу між прихильниками централізації і захисниками децентралізації.
Центральний банк є державною або майже державною установою з чітким правовим статусом. Центральний банк звичайно утворюється у формі акціонерного товариства, наділенного особливими повноваженнями. В більшості випадків його капітал належить державі: але акціонерами можуть бути комерційні банки та інші фінансові заклади.
З точки зору власності на капітал центральні банки поділяються на:
державні, капітал яких належить державі (наприклад, Нацбанк України);
акціонерні;
змішані - акціонерні товариства, частина капіталу, яких належить державі.
ЦБ називають «банком для банків», через який банки можуть врегульовувати вимоги один до одного. Центральний банк може виступати як розрахункова палата для чеків, що виписані вкладниками. За декількома винятками‚ він не приймає вкладів від приватного сектора, але часто функціонує як банк уряду. Центральний банк може також збирати, обробляти та аналізувати інформацію про фінансову та фізичну економіку. Найважливіше, що центральний банк встановлює правила платежів. Він робить це, випускаючи безпосередньо готові гроші готівку.
Центральний банк сполучає в собі риси звичайної (комерційної) банківскої установи і державного відомства, що має відповідні владні функції в області організації грошово-кредитного обігу. Як і будь-яка банківська установа, ЦБ має баланс – активи і пасиви.
|
Активи |
Пасиви |
|
Зарубіжні активи |
Резерви комерційних банків |
|
Позики комерційним банкам |
Банкноти якими володіють не-банки |
|
Вимоги до уряду |
Депозити уряду |
|
Власний капітал |
Більшою мірою ЦБ підзвітний безпосередньо парламенту чи створеній парламентом спеціальній комісії. Керівника центрального банку призначає голова держави чи парламент.
Незалежно від того, належить чи ні капітал центрального банку державі, історично між банком і урядом складаються тісні зв’язки. Уряд зацікавлений у надійності ЦБ в силу особливої ролі останього в проведенні економічної політики уряду.
Однак тісні зв’язки з державою не означають, що уряд може безмежно впливати на політику центрального банку. Незалежно від належності капіталу центральний банк являється юридично самостійним. Значна ступінь незалежності ЦБ являється необхідною умовою ефективності його діяльності, яка нерідко вступає в протиріччя з короткостроковими цілями уряду. В той же час незалежність ЦБ від уряду має відносний характер в тому розумінні, що економічна політика не може бути успішною без чіткого погодження і тісної взаємодії її основних елементів: грошово-кредитної і фінансової політики.
В економічній літературі на протязі багатьох років, функції центрального банку формулюються майже незмінно:
монополія грошової емісії;
функції банка-уряду (зокрема, виконання бюджету і управління державним боргом);
банка-банків (розрахунковий центр, кредитор останьої надії);
провідник офіційної грошово-кредитної і валютної політики;
орган нагляду за банками і фінансовими ринками.
Однак, відмічається зниження значення функцій емісійної монополії і розрахункового центру в зв’язку з модифікацією грошового обігу і застосуванням електронних розрахункових систем.
Монополія емісії грошових знаків належить центральним банкам часто тільки у відношенні банкнот. Чеканка монет і емісія казначейских білетів здійснюється скарбницею. Якогось суворого планування емісії банкнот в країнах Заходу не існує. Банк Англії, наприклад, при емісії переслідує ціль зменшення витрат на виготовлення банкнот шляхом випуску в обіг грошей, шо були у користуванні.
Як особливість, можемо відзначити функцію нагляду ЦБ:
захист мілких вкладників від поганого управління і шахрайства;
захист клієнтів банку від «системного ризику», захист страховим фондом або власним фондом уряду від втрат в тих країнах, які мають національні системи страхування депозитів чи здійснюють інші міри по захисту банківських вкладників;
забезпечення довіри вкладників і населення до фінансово-кредитної системи в цілому і до кредитних інститутів зокрема.
Так в деяких країнах, функція здійснення банківського нагляду покладена на центральні банки (наприклад, Великобританія, Італія, Росія, Україна); в інших прийнята змішана система, при якій центральный банк виконує обов’язки за наглядом спільно з іншими державними органами (наприклад, США, Німеччина). Організація банківського нагляду закріплена відповідними законами, і нагляд має статус публічно-правової діяльності. Ряд аналітиків вважає, що останнє переважніше ніж закріплення функцій нагляду за центральним банком, вважаючи, шо тим самим забезпечується більш високий рівень незалежності наглядаючого органу. В цьому випадку об’єднання зусиль центрального банку та іншого державного органу робить можливим, з одного боку, використання в контролюючій діяльності високої кваліфікації банківських рабітників і, з іншої, придає діяльності за наглядом державно-силовий характер. Контрольна діяльність центрального банку потребує развинутої системи статистики, яка б забезпечувала потрібний облік і аналітичну оцінку роботи самого банку і інших банківських закладів, що ним контролюються.
Прикладом суспільного захисту клієнтів банків - є функція кредитора останьої надії. Відповідно до цієї функції центральний банк забезпечує банки, що банкрутують достатньою грошовою масою, щоб уникнути негайного банкрутства.
Значне місце в державному регулюванні грошового обігу належить центральному банку в силу його ключового положення в національній сиситемі кредитно-грошових відносин. Його можливості контролю за приростом грошової маси дуже великі: непрямий вплив на грошову базу (суму готових грошей, залишки на резервних рахунках комерційних банків в центральному банку) через надання своїх ресурсів, зміну норми проценту, проведення операцій на відкритому ринку, рефінансування, зміна рівня банківської ліквідності - безпосередній шлях до досягнення бажаних результатів.
Покладену на нього функцію контролю за грошовим обігом центральний банк може здійснювати в декількох формах.
По-перше йому підпорядкована грошова емісія. Тут потрібно зауважити, що для ефективного виконання центральним банком своїх задач необхідно виключити можливість будь-якого тиску з боку уряду чи інших державних структур для здійснення своєї політики або ведення інших операцій, так як подібне втручання може викликати безконтрольне збільшення ліквідності банківської системи. У переважної більшості країн є спеціальний закон про Центральний (Національний, Федеральний резервний, та інші - від назви суть не зміниться) банк, що встановлює його незалежність від уряду, голови держави чи парламенту. Але природньо, заходи ЦБ проводяться за згодою з урядом і в межах загальної національної політики.
По-друге, центральний банк здійснює непрямий контроль над грошовою масою через вплив на процентну ставку - норму мінімальних обов’язкових резервів на рахунках в центральному банку для комерційних банків, який здійснюється законодавчо, з диференціацією за видами депозитів і кредитних інститутів.
В цілому можна сказати, що вплив центрального банку значний, але і не має вирішального значення. Проводячи політику по усуненню інфляції в масштабі цілої держави, необхідно пам’ятати, що грошові відносини не відірвані від інших сфер економічного і соціального життя країни. Активні дії, що проводяться виключно в рамках можливостей центрального банку, без інших комплексних заходів можуть не мати потрібної дії, і навіть викликати зворотній ефект. Обмеження емісії, підвищення мінімальних обов’язкових резервів і зменшення попиту на кредити, особливо в умовах олігополістичної структури ринку, може призвести до скорочення інвестицій і об’ємів виробництва.
Підвищення регулюючої ролі центрального банку - важлива передумова успіху. Необхідно надати йому необхідну самостійність у здійснені грошової політики, законодавчо закріплену можливість контролювати канали, за якими виникає збільшення грошового обігу в країні, в той же час забезпечив погодження його заходів із загальною політикою уряду.
В умовах економічної кризи, нерозвинених ринкових відносин, слабкості грошової і кредитно-фінансової системи центральний банк неминуче буде користуватися жорстокими адміністративними методами регулювання, і тільки в перспективі - перехід до непрямого регулювання, в тому числі через встановлення цільових орієнтирів.
Монетарна політика
Центральний банк створює банківські резерви, що є вимогами центрального банку, до комерційних банків. Сума готівки в обігу та резервів комерційних банків відома як грошова маса, яку інколи поіменовують грошима центрального банку.
Банківські резерви приносять невеликий процент або взагалі не приносять процента. Готівка просто припадає пилюкою у сейфах банку. Залишки резервів у центральному банку можуть, але звичайно не приносять процента. Отже, банки стикаються з вартістю втрачених можливостей подібно до фірм і домогосподарств, що нагромаджують гроші. Ця вартість - це доход на інші активи, такі, як надання позики та цінні папери, від якого відмовилися. Коли рахунки в центральному банку не винагороджуються, то нагромадження резервів у формі готівки в касі банку або депозитів не має значення. Коли рахунки в центральному банку приносять процент, то комерційні банки намагатимуться нагромаждувати так мало готівки, наскільки це можливо при даних мінових витратах перетворення депозитів на готівку. Банківські резерви становлять гроші, якими банки торгують між собою.
Комерційні банки нагромаджують резерви з двох причин: розсудливих і правових.
По-перше, банки повинні мати рід рукою достатньо готівки, щоб задовольнити вилучення клієнтами коштів. З цією метою вони використовують готівку в касі або депозити в центральному банку. Далі, банки потребують засобу для здійснення платежів між собою від імені своїх клієнтів. Розрахунки між банками здійснюються через перекази з рахунку одного банку на рахунок іншого через центральний банк.
Друга причина, чому банки нагромаджують резерви - правова. В багатьох країнах банки, що приймають вклади‚ змушені‚ згідно із законом‚ тримати деяку частину отриманих вкладів у формі резервів. Це так звана норма резервів‚- одне з багатьох зобов’язань‚ що накладаються на банки‚ і яку звичайно встановлюють як відсоток депозитів. Резервна норма великою мірою відрізняється в різних країнах, хоча простежується тенденція до її зменшення.
Зв’язок між депозитами і банківськими резервами‚ зумовлений чи то обов’язковими вимогами‚ чи розсудливістю, дозволяє банкам контролювати пропозицію грошей. Коли ж банки створюють депозити, то їм потрібно тримати більше резервів у центральному банку. Щоб керувати пропозицією грошей, центральний банк діє на наявність, кількість та ціну резервів. Зв’язок між депозитами і резервами відомий як мультиплікатор грошей, або грошовий мультиплікатор між грошовою масою та цільовими грошовими агрегатами.
Хоча центральний банк може контролювати грошову масу‚ він не може контролювати банківські резерви безпосередньо. Тільки юридичні та фізичні особи вирішують, скільки грошової маси буде у формі готівки. Крім того, центральний банк зацікавлений у контролі не самих по собі резервів‚ а скоріш сукупної грошової маси чи грошових агрегатів. Ось чому доречнішим мультиплікатором є мультиплікатор грошової маси, що пов’язує грошову масу з грошовим агрегатом.
Мультиплікатор грошової маси зменшується, якщо норма резервування збільшується та якщо населення нагромаджує більше готівки.
Мультиплікатор зменшує те, що перетворення банківських депозитів у готівку працює як дренаж, що осушує резерви комерційних банків. Існують інші напрями витікання, що зумовлюють подібний ефект і пояснюють відносно великі мультиплікатори у деяких держав. Витікання також має місце, коли гроші депонують в небанківських фінансових інститутах, які не можуть створювати грошей або які діють при 100%-х резервних вимогах. Гроші можуть імігрувати за кордон, інколи у значних сумах.
Так наприклад, маса готівки в США дуже вражаюча. В 1989р. нагромаджена готівка становила понад 250 млрд.дол.США, або приблизно 1000 дол.на кожну людину. Але в той же час, в середньому, американська родина тримає приблизно 125 дол. готівкою на людину. Голова Федеральної резервної системи вважає, що половина всієї готівки США перебуває за кордоном.
Деякі країни мають нульові, або символічні норми резервування. У Великобританії, наприклад, норма становить 0,45%. Таку норму офіційно впроваджують для покриття експлутаційних витрат Банку Англії. Коли у 1981р. від вищих резервних вимог відмовилися, то дехто трохи побоювався (досить дивно, але не серед банкірів), що надання позик і створення депозитів зростатиме навіть швидшим темпом. По суті, такі країни як Швейцарія, Бельгія, Ніндерланди та Люксембург, що не мають резервних вимог, розглядаються як досконало безпечні місця для відкриття банківських рахунків.
Резервні вимоги чинять декілька впливів. Початково їх накладали, щоб зменшити ризикованість у банківській системі. Далі вони гарантували центральному банку частку в процесі створення грошей. Нарешті, вони стали знаряддям центрального банку для контролю на пропозицію грошей.
Існує декілька способів, за допомогою яких центральний банк контролює резерви комерційних банків, і тому різні країни використовують різні методи. Проте принцип‚ що лежить в їх основі, однаковий.
Де домогосподарства та фірми знаходять гроші, які їм потрібні для здійснення зростаючого обсягу ділових операції? Вони позичають у банків. Коли банки надають позики, то їх потреба в резервах зростає. Оскільки єдиним виробником резервів є центральний банк , то він чинить вирішальний вплив на їхню наявність та вартість. Щоденна монетарна політика полягає в тому, що центральний банк забезпечує комерційні банками резервами, яких вони потребують для збільшення надавання позик.
Центральні банки‚ як правило‚ володіють портфелем урядових боргових зобов’язань‚ іноземною валютою та іншими зобов’язаннями‚ які вони використовують‚ щоб вступити в ділові операції з комерційними банками. Центральний банк‚ як правило‚ купує цінні папери якогось комерційного банку та кредитує рахунок цього банку. Це збільшує резерви банку і являє собою створення грошей центральним банком. Центральний банк може також здійснювати протилежну операцію: він може продавати цінні папери комерційним банкам. Продаж цінних паперів зменшує резерви банків та банківські депозити.
Отже ми з’ясували‚ що центральний банк може впливати на пропозицію банківських резервів через операції на відкритому ринку. Цьому методу віддають перевагу в поточному регулюванні в США, Японії і все більшою мірою в континентальній Європі. Відкритий ринок можна розглядати як мережу фінансових посередників (комерційні банки, страхові компанії, інколи великі корпорації)‚ що мають справу з цінними паперами‚ які прийнятні для купівлі і продажу центральним банком.
Кожного нормального ділового дня одні комерційні банки нагромаджують резерви в надлишку порівняно з тим‚ що потрібно‚ тоді як інші відчувають їх нестачу. Відкритий ринок дозволяє учаснику торгувати цими резервами‚ надаючи і отримуючи позики на дуже короткі строки (ніч‚ доба‚ тиждень‚ місяць). Процентна ставка‚ за якою відбуваються ці операції, безперервно змінюється‚ щоб врівноважити попит і пропозицію. Це найкраща міра грошових умов‚ бо визначає‚ скільки банки призначають власним клієнтам. Цю ставку називають ставкою грошового ринку.
Центральний банк є одним з активних гравців на відкритому ринку. Оскільки ЦБ - єдиний постачальник «товару»‚ яким торгують‚ то він може постійно орієнтувати чи навіть контролювати ринок. Частіше центральний банк має справу з ринком на віддалі, через ділерів та маклерів. Банк втручається анонімно‚ щоб не впливати на прогнози інших учасників ринку. Це збільшує вплив центрального банку на відкритий ринок. Через свої інвестиції центральний банк може визначати безпосередньо розмір власних зобов’язань і грошову масу. Мультиплікатор тоді змінюється.
У більшості єворпейських країн частіше застосовують інший метод‚ хоч нинішня практика повільно еволюціонує в напрямі до операцій на відкритому ринку. Замість встановлення грошової маси центральний банк визначає процентну ставку‚ за якою він веде операції з комерційними банками. За цією ставкою‚ що може змінитися в будь-який час‚ центральний банк забезпечує фактично будь-яку суму резервів‚ що їх потребують комерційні банки. Ділові відносини можуть відбуватися безпосередньо або через міжбанківський рахунок‚ який нагадує відкритий ринок‚ за винятком того‚ що процентна ставка фіксована. Цей метод називають дисконтним кредитуванням‚ або редисконтуванням. Ця назва походить від того‚ що позики надані центральним банком‚ часто набирають форми векселів або цінних паперів приватного сектору‚ які продають зі знижкою комерційні банки центральному банку‚ що стає новим кредитором цих векселів. Процентна ставка‚ яку застосовують при наданні позики‚ є облікова ставка‚ хоча може бути декілька ставок‚ залежно від типу цінного паперу‚ що використовує комерційний банк як заставу для позики. В деяких країнах‚ наприклад у Франції та Німеччині‚ існує квота на переоблік векселів‚ що можуть пропонувати банки. Навпаки, ФРС США активно застосовує «моральне повчання», щоб уникнути редисконтизації, коли ФРС віддає перевагу постачанню ліквідних ресурсів чи ресурсів через операції на відкритому ринку.
Основна відмінність між операціями на відкритому ринку та переобліком стосується ставки, за якою комерційні банки беруть позику в центрального банку. Центральні банки, як правило‚ використують, у відносинах з комерційними банками і операції на відкритому ринку, і облікову ставку, але зі зміною наголосу на тому або іншому методі. Проте у всіх випадках центральні банки повинні утримувати обидві процентні ставки досить близько одна до одної, щоб уникнути масового переміщення коштів з одного ринку на інший.
Коли центральний банк накладає резервні вимоги, то зміна норм резервування може служити як додатковий інструмент монетарної політики. Якщо норма обов’язкових резервів збільшилася з 10% до 12% при незмінній пропозиції резервів, то вклади повинні зменшитися приблизно на 20%. Цей рішучий захід не тільки утримує комерційні банки від надання позики, але може навіть штовхнути їх до відкликання (вимога негайного погашення) взятих позик. Оскільки цей захід може потягнути дуже великі витрати, то звичайно норму резервування змінюють тільки у малих розмірах.
Центральний банк зрештою може надавати позику безпосередньо уряду. Центральний банк кредитує рахунок уряду за допомогою заново створеної грошової маси. Як тільки уряд застосує ці кошти для купівлі товарів і послуг, то грошова маса вступає у систему комерційного банківництва як отримувач урядових платежів. Ці кошти потрапляють на рахунок комерційних банків. Купівля на відкритому ринку векселів державної скарбниці або редисконтизація досягають цього ж результату опосередковано. Цю сучасну версію впливу і тиску з боку друкарського верстата називають монетизацією державного боргу.
При всій своїй владі над ринком грошей центральний банк часто зустрічається з нелегкими дилемами. У довгостроковому періоді він бажає утримувати зростання кількості грошей на низькому або помірному рівнях‚ щоб контролювати інфляцію.
У короткостроковому періоді ЦБ можуть контролювати або процентну ставку, або пропозицію грошей‚ але не обидві ці змінні.
Це є основне джерело труднощів для проведення монетарної політики. Щоб оприлюднити свою турботу про інфляцію, центральні банки почали з 1970-х років визначати завдання з грошей. Вони оголошують заздалегідь‚ як правило‚ за рік наперед‚ про темпи зростання кількості грошей для вибраного грошового агрегату. Банки повинні передбачити економічні і фінансові умови країни, оскільки і реальний ВВП, і процентна ставка впливають на гроші. У короткостроковому періоді непередбачувані обставини можуть спонукати їх зосередити зусилля швидше на процентну ставку, ніж на заздалегідь повідомлені завдання. Так наприклад, коли Банк Англії помилково намагався утримувати процентну ставку низькою, в той час як економіка почала швидко зростати і дерегулювання фінансової системи глибоко вплинуло збільшенням попиту на гроші у 1986р. Грошова маса зростала щорічно майже на 20%, при незмінній низькій процентній ставці, що розглядають як основну причину високих темпів інфляції у 1989-1990рр.
На монетарну політику також можуть впливати зовнішні валютні ринки. Як ми вже знаємо, центральний банк нагромаджує зарубіжні активи. Що ж відбувається, коли ця стаття його балансу змінюється, і чому центральний банк перетворює свою власність на зарубіжні активи?
Центральні банки часто використовують свої зарубіжні активи, щоб втручатися у функціонування валютних ринків для впливу на валютний курс. Щоб не допустити номінального знецінення, центральний банк купує власну валюту, витрачаючи частину зарубіжних активів. Навпаки, щоб не допустити зростання курсу, центральний банк продає власну валюту і набуває зарубіжні активи. Наприклад, Банк Франції, як члена європейського валютного механізму було зобов’язано продавати франки і купувати німецькі марки, коли валютний курс падав нижче FF 3.279/DM, або купувати франки і продавати німецькі марки, якщо валютний курс зростав понад FF 33.4305/DM. Коли Франція платить за французькі франки німецькими марками, то мають місце дві речі: в підрозділі «активи» величина зарубіжних активів зменшується; в підрозділі «пасиви» грошова маса зменшується, бо національна валюта вилучається з обігу.
Існує значна подібність між валютним ринком та інтервенціями на грошовому ринку. Обидва ринки впливають на грошову масу і на підрозділ «активи» балансу центрального банку. Ця подібність відображає можливість конфлікту між контролем за грошовим обігом і контролем за валютним курсом.
Центральний банк фінансує дефіцит державного бюджету в одних країнах безпосередньо, а інших - опосередковано через втручання на ринках грошей. Пряме фінансування означає, що міністерство фінансів виписує чеки на центральний банк, безпосередньо беручи позику і, отже створюючи грошову масу. Результат не відрізняється від монетизації боргу, коли центральний банк купує векселі державної скарбниці. Обидва методи називають сеньйораж. Ця назва прийшла з середніх віків, коли місцеві феодали, які мали право карбувати гроші в межах своїх володінь, таємно псували золоті монети. Так, сеньйораж був суттєвим джерелом доходів у 1970-і роки, позначені високими темпами інфляції. В останні роки його значення зменшилося.
Фінансування урядових дефіцитів шляхом емісії грошей не треба плутати з інфляційним податком. Інфляційний податок роз’їдає реальну вартість номінальних активів. Номінальні активи, серед яких основний - це гроші, незахищені від інфляції. Реальні ж активи пристосовують свою вартість та доход до інфляції. Вигоди уряду від інфляційного податку полягають у тому, що два з його найбільших зобов’язань звичайно номінальні: грошова маса і державний борг. Якщо інфляція не передбачена, то інфляційний податок перерозподіляє доход в межах приватного сектора, завдаючи збитки власникам номінальних активів і приносячи вигоду позичальникам. Проте, якщо інфляція точно передбачена, то номінальна процентна ставка зростає і захищає борг від інфляційного податку. Тоді інфляційний податок падає тільки на реальні залишки.
Спокуса для урядів втягнутися в інфляційне фінансування (інфляційний податок) значна. Оскільки центральні банки відповідальні за контроль над інфляцією, то відомий їхній інстинкт до відмови від фінансування дефіцитів державного бюджету. Не дивно, що уряди постійно намагаються контролювати центральний банк. В деяких країнах центральні банки мають вищий ступінь незалежності від уряду.
Підводячи підсумок, відмітимо, що основні функції центральних банків провідних світових держав в цілому однакові, однак в силу особливої специфіки реформаційного періоду в Україні функції і повноваження центрального банку нашої країни в області регулювання грошового обігу, проведення грошово-кредитної політики і упорядкування грошово-кредитної системи, стало більш законодавчо деталізоване, та створено спеціальний апарат для їх здійснення.
В умовах побудови ринкової економіки у сфері грошово-кредитної політики НБУ у межах своїх повноважень буде виконувати міри, які будуть‚ спрямовані на створення основ довгострокових перспектив зростання та реального виробництва, високої зайнятості і стабільності цін.
Першочерговою проблемою, яка виникла зараз перед Національним банком і всією банківською системою‚ є подолання високих темпів інфляції. Для досягнення цієї мети НБУ вважає необхідним приняття цілого комплексу заходів.
Відрегулювати принципи емісійної політики в Україні, які будуть базуватися на слідуючих основах: Національний банк повинен бути єдиним емісійним центром‚ емісійна діяльність Уряду (через бюджет) і комерційні банки забороняється‚ поступово скорочуються централізовані кредити Національного банку для покриття дефіциту бюджета і внутрішнього державного боргу (з цією ціллю Уряд повинен здійснити випуск і введення в обіг державних цінних паперів); заборонити емісійну діяльність НБУ, пов’язану з регулюванням взаємної заборгованості підприємств. Комерцційні банки повинні проводити заліки заборгованості між підприємствами в межах одного банку‚ а також між клієнтами різних банків на основі окремих міжбанківських домовленостей.
Національний банк буде здійснювати заходи по обмеженню грошової маси у обігу тільки через виключно ринкові важелі‚ які є в цого розпоряджені‚ а саме - через офіційну ставку рефінансування і резервні вимоги.
З ціллю взяти під контроль‚ державні витрати на інфляційні процеси, уряд повинен створити чітку законодавчу основу заборони проведення витрат держави понад меж державного бюджету з використанням кредитної емісії‚ уникаючи перекладання фінансової і бюджетної незбалансованості на банківську систему, що підриває стабільність національної валюти.
Продаж кредитних ресурсів комерційним банкам повинен здійснюватися Національним банком тільки через аукціони.
Міжбанківска торгівля кредитними ресурсами повинна здійснюватися через міжбанківску біржу.
Необхідно відмовитися від існуючої практики цільового розподілу кредитів через НБУ у відповідності з постановами і рішеннями Верховної Ради України та Уряду.
Забезпечити кредитну підтримку виробництва, яка буде здійснюватися шляхом надавання кредитів комерційним банкам на високоефективні програми і під конкретні забов’язання підприємств по випуску продукції, здешевіння кредитів під пріорітети через компенсаційнні виплати підприємствам із державного бюджету.
Необхідно досягнути позитивної процентної ставки по кредитам шляхом підвишення облікової ставки Національного банку з урахуванням темпів інфляції, що дозволить на ринкових основах здійснити регулювання кредитного ринку, ліквідувати зловживання при надаванні кредитів комерційними банками, забезпечити реальний захист вкладів населення і коштів підприємств від знецінення.
Внести в перелік першоочергових задач з врахуванням необхідності проведення жорткої грошово-кредитної політики развинення альтернативних джерел залучення необхідних фінансових ресурсів в обіг шляхом розвитку ринку цінних паперів підприємств, включаючи оформлення зобов’язань підприємств векселями.
Забезпечити надійність платіжної системи України через застосування елктронного обігу грошей, скорочення термінів здійснення розрахункових операцій і посилення відповідальності за їх порушення.
Проводити роботу по удосконаленню системи міжбанківських розрахунків з іноземними державами, особливо з країнами СНД, маючи за ціль встановлення сроків проведення розрахунків і відповідальності за їх дотримання.
У сфері готівки впроваджувати політику покращення касового обслуговуванния підприємств, стимулювання залучення вільних коштів населення на вклади в банках, развинення безготівкових розрахунків у сфері споживання за допомогою чеків‚ кредитних карток і т.ін.
Здійснювати регулювання діяльності комерційних банків через систему нормативів, які забезпечували б фінансову стабільність і стійку ліквідність, захист інтересів вкладників.
Література:
Майкл Бурда, Чарлз Виплош. Макроекономіка. Європейський контекст. К.: Основи, 1998.
Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. К.: Хагар-Демос, 1993.
Словник термінів ринкової економіки. К.: Глобус, 1996.
УНИАН: Информатика, связь, технологии. №1, 2000.