Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
15.Французький абсолютизм ІІпол 17-початок 18 століття. Людовік 14
Французький абсолютизм — абсолютна монархія, що утвердилась у Франції в останні два століття існування Старого порядку. Абсолютизм прийшов на заміну періоду станової монархії і був ліквідований Великою Французькою революцією.
Починаючи з 1623 р. до середини XVII століття повстання в містах Франції відбувалися майже щодня.Кардинал Мазаріні був украй непопулярним першим міністром країни і мав велику кількість придворних ворогів. Тридцятирічна війна і війна з Іспанією, що вимагала величезних фінансових витрат, створила велику незадоволеність населення.
Парламентська фронда (1648-1649)
Влітку 1648 р. Мазаріні відправив в заслання декілька своїх впливових ворогів. Тоді парламент почав говорити вже про обмеження урядового свавілля Проте королева-регент звеліла (26 серпня 1648) заарештувати лідера парламентської опозиції, П'єра Брусселя, і ще деяких осіб. Наступного дня населення Парижа побудувало близько 1200 барикад. Анна Австрійська опинилася в Пале-Рояльскому палаці замкнутою цілою системою барикад на сусідніх вулицях. Після дводенних переговорів з парламентом королева, побачивши себе у дуже критичному становищі, звільнила Брусселя.
Принц Конде, герой Тридцятирічної війни, завдяки щедрим подарункам королеви, став на сторону уряду, і Анна (у грудні 1648 р.) знову почала боротьбу з парламентом. Конде незабаром взяв в облогу Париж (звідки 5 січня 1649 р. виїхала королева). Паризьке міське населення, в союзі з незадоволеними аристократами (Бофором, Ларошфуко, Гонді та ін.), вирішило усіма заходами чинити опір. У Лангедоці, Гієні, Пуату, а також на півночі (у Нормандії і інших місцях) почалися антиурядові повстання.
15 березня парламент прийшов до мирної угоди з урядом, і на короткий час хвилювання стихло.
Фронда принців (1650-1653)
. На початку 1650 року, за наказом Мазаріні, Конде і деякі його друзі були арештовані і відвезені у Венсенськую в'язницю.
Знову зайнялася міжусобна війна, цього разу вже не під верховенством парламенту, а під прямим керівництвом сестри Конде, герцога Ларошфуко та інших аристократів, які зневажали Мазаріні. Найнебезпечнішим для двору було те, що фрондери встановили відносини з Іспанією (що воювала тоді проти Франції). Мазаріні почав військове утихомирення повсталоїНормандії і швидко його приборкав; ця «Фронда Конде» зовсім не була особливо популярна (парламент її зовсім не підтримував). Таким же вдалим (у першій половині 1650 р.) було утихомирення й інших місцевостей.
Паризькі вороги Мазаріні ускладнили положення уряду тим, що їм вдалося привернути на сторону «Фронди принців» парламентську Фронду, що тоді вже вгамувалася. Мазаріні втік з Парижа; наступного дня парламент зажадав від королеви (очевидно маючи на увазі Мазаріні), щоб надалі іноземці і люди, які присягали кому небудь іншому, окрім французької корони, не могли посідати вищих посад. 8 лютого парламент формально засудив Мазаріні до вигнання за межі Франції. 11 лютого королева наказала це зробити.Мазаріні виїхав з Франції. Але не пройшло й декількох тижнів після його вигнання, як фрондери пересварилися між собою, унаслідок свого дуже різнорідного складу, і принц Конде, підкуплений обіцянками регентки, перейшов на сторону уряду. Ледве він порвав стосунки зі своїми товаришами, як виявилося, що Анна його обдурила; тоді Конде (5 липня 1651 р.) виїхав з Парижа. Іспанці створювали проблеми на південних кордонах; положення Анни знову виявилося критичним. Їй допоміг Мазаріні, що прибув з Німеччини (у листопаді 1651 р.) на чолі доволі численної армії найманців..
Влітку 1652 р. Конде почав насильницькі дії проти прихильників Мазаріні в Парижі; 21 жовтня 1652 р. королівська сім'я з тріумфом в'їхала до Парижа.
Наслідки Фронди
Кардинал Мазаріні переміг і правив Францією ще 10 років після кінця заворушень. Фронда не була означена кривавими стратами, бо уряд довгий час ще боявся її відновлення. Придушення руху мало результатом досконале зміцнення королівської влади і остаточне приниження парламенту і аристократії, тобто двох сил, що мали хоч які-небудь шанси в боротьбі з абсолютизмом.
Людо́вик XIV — французький король, який правив Францією з 1643 по 1715 роки «Держава — це я», Король-сонце. Людовик XIV вступив на престол у травні 1643 року, коли йому ще не було і п'яти років, тому, згідно із заповітом його батька, регентство було передано Анні Австрійській, яка правила в тісному тандемі з першим міністром кардиналом Джуліо Мазаріні. Створив культ монарха, добудовував Версаль з 1661(справу продовжив Л. 15)Існувала лише одна людина, без з'ясування думки якої кополь не приймав жодного важливого рішення, - міністр фінансів Жан Батіст Кольбер (1619—1683). міністр постійно приділяв увагу промисловому розвитку країни, всіляко заохочував французьких підприємців і комерсантів. З Його ініціативи мануфактури отримували кредити і податкові пільги. Вони швидко зайняли пануючі позиції на внутрішньому ринку. Якість національних товарів покращилась, що забезпечило їм вихід на європейські ринки. Повсюди високо цінувалися виготовлені у Франції шовкові тканини, гобелени, мереживо. Водночас, захищаючи французький ринок від іноземної конкуренції, Кольбер увів високі мита на іноземні товари. їх надходження до Франції різко впало. Свою політику - протекціонізм — Кольбер здійснював майстерно та впевнено. Улюбленим дітищем Кольбера був флот, на потреби якого міністр ніколи не шкодував коштів. І зміни на ньому відбулися просто разючі: з трьох кораблів та шести галер французький флот зріс до 270 кораблів і 60 галер.
Війни Людовіка і європейські держави. За правління Людовіка XIV його армія не залишала поле битви впродовж ЗО років. Претендуючи на роль «загальноєвропейського монарха», король проводив політику територіальних загарбань. Ситуація загострилася в 1685 р., коли Лю-довік скасував Нантський едикт. Гугенотів почали переслідувати: їхні храми руйнували, пасторів виганяли, школи закривали. Самих гугенотів силою змушували переходити в католицтво. У такий спосіб Людовік сподівався встановити у своїй державі релігійну єдність, але результат виявився зовсім іншим. Близько 200 тис. гугенотів, переважно досвідчених ремісників та комерсантів, покинули Францію.. Масовий вихід гугенотів завдав відчутного удару французькій економіці. На агресивну політику Людовіка Європа відповіла створенням анти французької коаліції. У 1700 р., не залишивши прямих спадкоємців, помер король Іспанії Карл II. Надмірне посилення Франції викликало загальноєвропейську війну за іспанську спадщину. Вона супроводжувалася важкими поразками Франції, тому мир, підписаний у Версалі після її закінчення, не випадково вважали «рятівним». За ного умовами іспанський престол зберігся за Філіппом V, але йому довелося відмовитися від спадкоємних прав на французьку корону.
16.Занепад і криза фр. Абсолютизму у 2 пол. 18 ст. Причини революції
Після абсолютизмів Людовіка XIV і Людовіка XV, наступив досить короткий період, пов'язаний з владою Людовіка XVI, який власне і виявився останнім представником бурбонів в дореволюційний період. Двома найяскравішими постатями цього періоду були міністри Тюрго і Некер. Тюрго (1774—1776) проводив народні реформи, намагався зрівняти у парвах протестантів і католиків, ввести народну освіту. Некер (1777—1781), будучи ерудованим фінансистом, пропрацював лише на два роки більше. Він намагався ввести в двох областях провінційне самоуправління, однак проект Тюрго було урізано. Він був прихильником того, щоб державний бюджет не приховував величезних видатків королівськго двору. В цей час Франція погіршила своє становище іще й втручанням у боротьбу північноамериканських колоній проти Англії.
Багато подій посилювали прагнення французів до свободи. Уряди не раз поверталися до питань про фінансові та адміністративні реформи. Піднялися і парламенти, які не бажали ніяких реформ, і протестували проти свавілля уряду. Саме в цей час (1787) заговорили про скликання генеральних штатів, на що Людовік XVI змушений був погодитися.
Зібрання 1789 року і поклало початок великої французької революції. 17 червня 1789 року старе станове представництво стало представництвом всенародним. Генеральні штати перетворилися на народне зібрання, яке оголосило себе установчим, потім відмінило всі станові привілеї і феодальні права, а також опрацювало монархічну конституцію 1791 року. Проте 21 вересня 1792 року була проголошена республіка.
Причини революції
Проте ця важлива подія сталася лише 1789 року, хоча певні риси майбутньої революції з'явилися ще на початку 1788 року. Комерційна діяльність, торгівля, промислове виробництво переживали тяжку кризу. Влітку 1788 року врожай був недостатній, а зима цього ж року виявилася несподівано суворою: замерзали річки, пропали виноградники. Через нестачу продуктів харчування, зависокі ціни селяни і міська біднота залишали свої домівки і часто-густо починали жебракувати. У багатьох провінціях королівства вибухали селянські повстання. А у містах бідняки громили продовольчі лавки.
На тлі цих подій деякі ідеї французьких філософів-просвітителів, таких як Вольтер, III. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро та ін., набували нового революційного сенсу. В Парижі, в саду Пале-Рояля відбувалися якісь загадкові збори, у місті поширювали антиурядові листівки. Звичайно, голод селян і злидні міської бідноти не могли нікого здивувати, а тим більше призвести до революції. Всі описані вище явища являти собою лише наслідки глибокої кризи влади, тобто ілюстрували занепад старого світу, його неспрюможність справлятися з проблемами старими методами. У XVIII столітті прискорився розвиток тортівлі та капіталістичних відносин у промисловості. Більшість ремесників потрапили у залежність від купців, що відігравали роль скупщиків і продавців сировини. Напередодні 1789 року розсіяна мануфактура стала найпопшрннішою формою промислового виробництва. до самого початку революції Франція залишалася аграрною державою.
на кінець XVIII століття у Франції майже не залишилося кріпацтва, селяни продовжували виконувати різноманітні феодальні повинності: щорічна грошова платня (чинш), оброк, що дорівнював чверті врожаю (шампар), панщина для дорожніх робіт. Всі ці розрахунки були грошовими, тому що французькі дворяни майже ніколи не мали свого поля. Крім цих повинностей селяни повинні були платити за продаж або віддачу в заставу свого надіту, за користування млином, виноградним пресом або панською кузнею. Великих проблем завдавало селянам монопольне право сеньора на полювання і заборона селянам знищувати кролів і голубів, які з'їдали посіви. Крім плати панові, селяни повинні були платити десятину церкві і величезні податки державі.
Попри всі ці виплати, серед селян посилювалося майнове розшарування і виділявся більш заможний прошарок селянства, який арендував землю свого наділу і нерідко наймав своїх бідніших сусідів для поденної роботи.
Разом з селянами до боротьби піднялася і міська біднота, санкюлоти, як їх нерідко називали. Вони також страждали від голоду; зависоких цін на хліб й інші продукти харчування, а після літа 1788 року ще й від стрімкої девальвації грошей. Якщо до початку явної кризи їм принаймні вистачало грошей на мінімальне задоволення своїх потреб, то тепер вони були позбавлені навіть цього. Тому й не дивно, що протягом другої половини 1788 року—весни 1789 року в багатьох містах Франції, перш за все звичайно в Парижі, пройшли виступи міської бідноти з вимогами знизити ціни на хліб і вугілля, припинити інфляцію і т. ін.
Підсумовуючи все вище наведене, можемо сказати, що найважливішою причиною Великої французької буржуазної революції була криза феодально-абсолютиського режиму у Франції яка виражалася у неспроможності короля і дворянства припинити кризові явища в економіці країни, укріпити престиж Франції на міжнародній арені, у небажанні привілейованих класів узгоджувати реалії державного устрою з потребами часу. Крім того соціальна нерівність і безправність переважної більшості суспільства підштовхнула початок революції.
17.Французьке просвітництво
Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема його “Перські листи” та “Дух законів”, де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.
Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”, ”Філософський словник” та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але на схилві свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.
Ж-Ж.Руссо (1712-1778) написав праці “Про суспільний договір”, ”Еміль, або про виховання” та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Взагалі Руссо помітно схиляється до насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо ,але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних прав.
18. Початок Великої Французької революції.»Декларація прав людини та громадянина»
Скликання Генеральних штатів. Перед скликаними 5 травня 1789 Генеральними штатами стояло завдання вирішення економічних, соціальних і політичних проблем, що стояли перед Францією в кінці 18 ст. Король сподівався досягти згоди за новою системою оподаткування та уникнути фінансового краху. Аристократія прагнула використати Генеральні штати для блокування будь-яких реформ. Третій стан вітало скликання Генеральних штатів, вбачаючи можливість викласти на їх засіданнях свої вимоги реформ.5 травня 1789 у Версалі король офіційно відкрив перше засідання Генеральних штатів.
Перші ознаки революції
Генеральні штати, які не отримали якихось чітких вказівок з боку короля та його міністрів, загрузли в суперечках про процедуру. У період між 10 і 17 червня третій стан(селянство і буржуазія) взяло ініціативу у свої руки і оголосив себе Національними зборами. Тим самим він затвердив своє право представляти всю націю і зажадало повноважень для перегляду конституції. 19 червня духовенство незначною більшістю проголосували за те, щоб приєднатися до третього стану. До них приєдналися також і групи ліберально мислячих дворян.
9 липня Національні збори проголосили себе Установчими зборами. Стягування королівських військ до Парижу викликало заворушення серед населення. У першій половині липня в столиці почалися заворушення і безладдя. Для захисту життя і власності громадян муніципальною владою була створена Національна гвардія.Падіння Бастилії 14 липня стало яскравим свідченням безсилля королівської влади і символом краху деспотизму. 11 липня зі свого поста був зміщений міністр-реформатор банкір Жак Неккер. Після падіння Бастилії король пішов на поступки, повернувши Неккера і відвівши від Парижа війська. Ліберальний аристократ маркіз де Лафайєт, герой війни за незалежність США, був обраний командиром формувалася нової Національної гвардії, що складалася з представників середніх верств. Був прийнятий новий державний триколірний прапор, що поєднував традиційні червоний і блакитний кольори Парижа з білим кольором династії Бурбонів. Муніципалітет Парижа, подібно муніципалітетам багатьох інших міст Франції, був перетворений в Комуну - фактично незалежне революційний уряд, що визнає існування лише влада Національних зборів. Остання взяла на себе відповідальність за формування нового уряду і прийняття нової конституції.
До 26 серпня Національне збори затвердили Декларацію прав людини і громадянина, в якій проголошувалися свобода особистості, совісті, слова, право на власність і опір гнобленню. Підкреслювалося, що суверенітет належить усій нації, а закон повинен бути проявом загальної волі. Усі громадяни повинні бути рівні перед законом, мати однакові правами при занятті громадських посад, а також рівними зобов'язаннями по сплаті податків. Декларація "підписувала" смертний вирок старому режиму.
Людовік XVI тягнув зі схваленням серпневих декретів, отменявших церковну десятину і більшість феодальних зборів. 15 вересня Установчі збори зажадало від короля затвердити декрети. У відповідь він почав стягувати війська до Версалю, де засідав збори. Людовіка XVI змусили санкціонувати серпневі декрети і Декларацію прав людини і громадянина. На наступний день королівське сімейство, що стало фактично заручником злораділи натовпу, під ескортом Національної гвардії переїхало до Парижа. 10 днів потому за ним пішло і Установчі збори.З владою привілейованих станів було покінчено. Значно збільшилася еміграція представників вищої аристократії. Церква - за винятком частини вищого духовенства - пов'язала свою долю з ліберальними перетвореннями. У Установчих зборах переважали ліберальні і конституційні реформатори, які вступили в конфронтацію з королем (тепер вони могли вважати себе голосом нації).
У цей період багато що залежало від осіб, що знаходилися при владі. Людовик XVI, благонамірений, але нерішучий і слабовільний король, втратив ініціативу і вже не володів ситуацією. Королева Марія Антуанетта - "австріячка" - була непопулярна через свою марнотратства та зв'язків з іншими королівськими дворами Європи. Графа де Мірабо - єдиного з помірних, що володів здібностями державного діяча, - Збори підозрювало в підтримці двору. Лафайету вірили куди більше, ніж Мірабо, однак він не мав чіткого уявлення про характер сил, які були залучені до боротьби. Преса, яка звільнилася від цензури і отримала значний вплив, в основному перейшла в руки крайніх радикалів. Деякі з них, наприклад Марат, що видавав газету "Друг народу" ("Ami du Peuple"), надавали енергійне вплив на громадську думку. Вуличні оратори і агітатори на Пале-Рояль своїми промовами порушували натовп. Взяті в сукупності, ці елементи становили гримучу суміш.
Декларація прав людини і громадянина
Декларація прав людини і громадянина 1789 р. - один з видатних документів Французької буржуазної революції XVIII ст. Увійшла в якості введення в конституцію 1791 р . Декларація була прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 р . Декларація відкривалася заявою, що мали історичне значення: "Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах". У дусі ідей Просвітництва в якості "природних і невід'ємних прав людини" називалися: свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Свобода визначалася Декларацією як можливість робити все, що не завдає шкоди іншому. Декларація виділяла свободу особистості, свободу слова і друку, свободу віросповідання. Відсутність у Декларації свободи зібрань і союзів визначалося ворожістю законодавців до масових виступів і загальнонародним організаціям і пояснювалося домінували в теорії природного права негативним ставленням до всякого роду союзів. На думку Руссо, союзи обмежують особисту свободу, спотворюють оформлення загальної волі народу. Всупереч Декларації Установчі збори, через 3місяці після її опублікування, прийняв декрет про введення майнових та інших цензів для виборців. Перша в історії Франції Конституція 1791 р . ще більше поглибила розрив між проголошені Декларацією демократичними правами і введеним державно-правовим ладом.
26 серпня 1789 р. Установчі збори(пініше – Національні) прийняли «Декларацію прав людини і громадянина»
5-6 жовтня відбувся Похід на Версаль до резиденції короля, щоб силою змусити Людовика XVIсанкціонувати декрети і Декларацію, від схвалення яких монарх до цього відмовлявся.
У липні 1790 р . Національні збори завершило церковну реформу: в усі 83 департаменту країни були призначені єпископи; всі служителі церкви стали отримувати платню від держави. Іншими словами, католицизм оголошувався державною релігією. Національні збори зажадало від священнослужителів присягнути на вірність не Папі Римському, а французькій державі. Тільки половина священиків зважилася на цей крок і всього лише 7 єпископів. Папа у відповідь засудив французьку революцію, всі реформи Національних зборів і особливо - «Декларацію прав людини і громадянина».
У 1791 р. Національні збори проголосили першу в історії Європи писану конституцію, затверджену загальнонародним парламентом. По ній пропонувалося скликати Законодавчі збори - однопалатний парламентський орган на основі високого майнового цензу на виборах. «Активних» громадян, які отримали право голосу по конституції, виявилося всього 4,3 млн., а вибірників, обирали депутатів, - всього 50 тис. У новий парламент також не могли бути обрані депутати Національних зборів.
Король тим часом діяв. 20 червня 1791 р . він, правда, намагався втекти з країни, але був пізнаний на кордоні (м. Варенн) поштовим службовцям, повернуто до Парижа, де фактично опинився під вартою у власному палаці (так звана «Варенська криза»).
1 жовтня 1791 р ., згідно з конституцією, відкрилися Законодавчі збори. Вперше на його засіданнях було поставлено питання про розв'язанні війни в Європі, перш за все, як засіб для вирішення внутрішніх проблем. Законодавчі збори підтвердило існування державної церкви в країні. Вересень 1791 - перша Конституція. Преамбулою стала «Декларація». Франція проголошувалася конституційною монархією. Виконавча влада - король, за якими залишаються багато прав, а законодавча влада - однопалатні Законодавчі збори. Виборче право мали 60% чоловічого населення старше 25 років. Вводився новий адміністративний поділ на 83 департаменти, нижчою одиницею ставала Комуна. Конституція не поширювалася на колонії, рабство в них не скасовувалося. Таким чином, Установчі збори затвердили і юридично оформило соціальне і політичне панування імущих.
Внутрішня ситуація в країні різко погіршилася. Вкрай болісно сприймалися поразки французів на фронті, зростали ціни, поширювалася спекуляція товарами першої необхідності і продовольством. Дії уряду були непослідовними. Королівський двір фактично зрадив інтереси країни.Присутні в Парижі прихильники республіки вимагали позбавлення влади короля, але Законодавчі збори боялося народу і не хотіло розриву з Бурбонами. Королівський палац знаходився під охороною швейцарської найманої гвардії і роялістів. Змінити становище могло тільки повстання.
У ніч на 10 серпня 1792 р. сполох сповістив початок нового повстання в столиці. Формувалися збройні загони. Комісари (представники) секцій: столиці утворили революційну Комуну Парижа. Батальйони Національної гвардії з робочих передмість, а також загони прихильників республіки, які прибули з (австрійська війна)департаментів, рушили до Тюильрийский палацу - резиденції короля.Почався штурм палацу, в ході якого повстанці втратили близько 500 чоловік убитими і пораненими. Так була повалена монархія, що існувала у Франції близько тисячі років.
Законодавчі збори оголосили Людовіка XVI тільки тимчасово відстороненим від влади, але, за наполяганням Комуни, король і його родина піддалися арешту. Був виданий декрет про скликання Національного Установчих Конвенту, у виборах якого могли брати участь всі чоловіки, які досягли 21 року, без будь-якого поділу громадян на «активних» і «пасивних».
Законодавче збори призначили новий уряд - Тимчасовий виконавчий рада, що складалася з жирондистів; єдиним членом Ради, який виступав за радикальні перетворення, був Дантон.14 серпня Законодавчі збори прийняв декрет про розподіл общинних земель. Конфісковані землі емігрантів було дозволено здавати дрібними ділянками (від 0,5 до 1 га ) У безстрокове володіння за готову ренту або передавати в повну власність зі сплатою готівкою.
21. Початок революційних війн у Франції(1792-1794)
Революційні війни — серія конфліктів за участю Франції, що відбувались в Європі у період з 1792 року, коли французькийреволюційний уряд оголосив війну Австрії, до 1802 року, а саме до укладення Ам'єнського миру.
Воєнні приготування було розпочато, проте монархи довго не наважувались розпочати ворожі дії. Ініціатива пішла з боку Франції, яка 20 квітня 1792 року оголосила війну Австрії за її неприязні дії проти Франції. Австрія та Пруссія уклали оборонний та наступальний союз, до якого поступово приєднались майже всі інші німецькі держави, а також Іспанія й королі сардинський та неаполітанський.
Влітку 1792 року союзні війська (загальною чисельністю — до 250 тисяч) почали зосереджуватись на кордонах Франції. Французька регулярна армія не перевищувала тоді 125 тисяч, була сильно дезорганізованою і втратила багатьох досвідчених офіцерів та генералів, які емігрували за кордон; війська зазнавали злиднів різного роду, матеріальна частина війська була у повному занепаді. менш ніж за 2 місяці кількість французьких військ перевищила вже 400 тисяч чоловік, погано озброєних.
Наступальний рух союзників було уповільнено поганими дорогами в Арденнах та нестачею продовольства; французький головнокомандувач Дюмур’є встиг підтягнути підкріплення. 20 вересня відбулась малозначна сама по собі, але вкрай важлива за своїми наслідками канонада під Вальмі, що поклала край наступу союзників
1 лютого 1793 року, одразу після страти Людовіка XVI, Французька республіка оголосила війну Нідерландам та Великій Британії. У Нідерландах французи почали зазнавати невдачДії на Середньому та Верхньому Рейні тривали зі змінним успіхом, але в цілому несприятливо для республіканців, які втратили Майнц та інші важливі пункти. Від повного розгрому їх рятувала тільки відсутність згоди у діях супротивників та взаємна недовіра між австрійцями й пруссаками.Дії в Альпах, на кордоні Італії, були вдалими для французівВійна у Піренеях тривала кволо, але скоріше сприятливо для французів. 1793 року Тулон зайняли англійці та іспанці, а потім його обложили й узяли республіканці.
У кампанію 1794 року воєнні дії в Голландії, що розпочались у квітні, спочатку були успішними для союзників. Але вже у червні успіх схилився на бік французів, які відібрали у противника всі захоплені ним міста й фортеці та завдали йому кількох відчутних поразок, а до кінця року змусили Голландію, названу Батавською республікою, укласти з Францією союз.
У діях на Рейні щастя було також на боці французької зброї; до кінця року на лівому березі річки в руках союзників залишався один лише Майнц.
В Італії республіканці, двічі розбивши австро-сардинські війська, вторглись у П’ємонт (у квітні), але розповсюдження повальних хвороб та поява англійського флоту у Генуезькій затоці змусили їх піти. У вересні вони вступили до генуезьких володінь, що вважались нейтральними, і розташувались там на зимових квартирах.
Тоскана уклала з Францією окремий мир, яким зобов'язувалась визнати Французьку республіку та сплатити їй мільйон франків.
22. Боротьба жирондистів і монтаньярів в Конвенті.Якобінський переворот
Склад Конвенту відбивав нову складну розстановку політичних сил, що визначила розвиток французької державності на другому етапі революції. Керівні позиції в ньому посіли жирондисти (Бріссо та ін.) Вони не мали більшості місць у Конвенті, але їх підтримувало "болото" - значна частина депутатів, які становили своєрідний політичний центр. Вони займали проміжне положення між жирондистами і якобінцями, колишню єдність яких з проголошенням республіки все більше змінювалося політичної конфронтацією.
Під натиском якобінців, за якими йшли революційно налаштовані низи Парижа, жирондисти провели ряд радикальних заходів. У кінці вересня був прийнятий декрет Конвенту про введення у Франції нового революційного літочислення, що бере свій початок з встановлення Французької республіки. У зв'язку з небезпекою іноземної інтервенції і монархічних заколотів, що загрожували самому існуванню республіки, жирондистскому Конвент декретував установа комітету громадської безпеки (2 жовтня 1792 р.), Надзвичайного кримінального трибуналу у Парижі (10 березня 1793 р.), Комітету громадського порятунку (6 квітня 1793 р.).
Ще до скликання Конвенту 25 серпня 1792 р. жирондистскому уряд провів через Законодавчі збори новий аграрний закон "Про знищення залишків феодального режиму", який скасував викуп селянами феодальних повинностей. У грудні 1792 р. Конвент під впливом політичних емоцій, ненависті, що нагромадилася до монархічного режиму виніс смертний вирок королю Людовику XVI. У травні 1793 р. на вимогу якобінців він декретував встановлення максимуму (тверді ціни) на зерноПадінню авторитету жирондистів сприяло й та обставина, що вони, скасувавши Конституцію 1791 р., не змогли дати Франції новий республіканський конституційний документ.
Народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний третій етап (2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р.). Державна влада, вже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла в руки вождів якобінців - невеликий політичного угруповання, налаштованої на подальший рішуче і безкомпромісне розвиток революції.
23.Якобінська диктатура 1793-1794. Соціально-економічне законодавство якобінців.
У липні 1793 р. Конвент прийняв декрет про повне та безоплатне знищення феодальних прав. Усі, хто володів документами про стягнення з селян якихось податків чи оброків, мав знищити ці документи протягом трьох місяців. Приховування таких документів або їхніх копій каралося п'ятьма роками каторги. Селяни ставали власниками землі. Одначе замки, парки й ліси залишались у володінні поміщиків. Зрівняльний поділ землі владою рішуче заперечувався. Земельні володіння емігрантів підлягали розпродажу.
Восени з новою силою спалахнула боротьба проти перекупників. Замість економічних запроваджувалися примусові методи вилучення хліба й зерна, вводилося насильне обмеження цін на товари першої необхідності. Паризька біднота вітала такі заходи, але це не вирішило проблеми. Одразу після оголошення твердих цін прилавки крамниць опустіли.
17 вересня Конвент прийняв закон про підозрілих, за яким тих, кого вважали підозрілими, дозволялося арештовувати і тримати у в'язниці. Такими оголосили усіх, хто виявився «прихильником тиранії». У результаті цього сотні людей опинились у в'язницях. Розпочалися масові страти. Першими загинули керівники повсталих у Ліоні та Вандеї. Було страчено королеву Марію-Антуанетту. Її малолітній син Людовік (його називали Людовіком XVII) загинув від жорстокого «перевиховання». Масові чистки розпочалися в армії. У розбурханій революцією країні натовп вимагав негайної розправи над винними. Жирондисти були проти терору, тому діяльність Комітету громадського порятунку та Революційного трибуналу спрямовувалась і проти них. їх вигнали з Конвенту і вони змушені були рятуватися втечею, частину з них стратили.
У Революційному трибуналі суд був недовгим і чинився без дотримання закону. Всіх звинувачених чекала гільйотина, її 1789 р. винайшов лікар Ж. Гільйотен, а удосконалив... «король-слюсар» Людовік XVI, запропонувавши винахідникові замінити прямий ніж скошеним, бо останній ліпше відділяв голову від тулуба. Вираз «на свою голову»! набув несподіваного значення. Жорстокі вироки виконувалися негайно.
Ідеологом та організатором революційної диктатури виступив Робесп'єр. Очолюваний ним Комітет громадського порятунку засуджував усіх, кого Робесп'єр вважав ворогами. Терор і гоніння в країні набули крайніх форм. До суду могли притягатися навіть члени Конвенту. Криваві розправи відштовхнули від якобінців більшість населення. Кожен боявся, що і його стратять за якимось звинуваченням.
Робесп'єр, бачачи, що такі дії спричиняють незадоволення і страх, спробував згуртувати республіку, запровадивши нову релігію — «культ Розуму». Католицька релігія скасовувалася, богослужіння за старими католицькими обрядами було заборонено. Місце християнських свят заступили революційні. Літочислення французам належало вести не від Різдва Христового, а від проголошення республіки. Перший рік починався з 1792 р. застарим календарем. Кількість місяців залишалася попередньою, але їхні назви тепер були іншими та пов'язувалися зі змінами у природі: вандем'єр — то вересень-жовтень, пора збору винограду; брюмер — жовтень-листопад, місяць туманів; фример — листопад-грудень, паморозь. Липень-серпень одержав назву термідор (спека). Одначе новий культ великої популярності не набув, тому через деякий час Конвент схвалив принцип свободи культів, але дехристиянізація при цьому не припинялася. Крах якобінців став очевидним після ліквідації зовнішньої загрози революції. Вони спромоглися організувати сильну та боєздатну армію чисельністю понад 600 тис. вояків. У червні 1794 р. перша антифранцузька коаліція зазнала останньої поразки. Але й диктатура у Франції дійшла до краю у своїй жорстокості, тому повалення її стало неминучим.
Змова проти Робесп'єра виникла в Конвенті. 9 термідора II року республіки, тобто 27 липня 1794 p., стався переворот. Робесп'єр і його прихильники були звинувачені у спробі встановити тиранію та оголошені поза законом, що означало страту без суду. Вже наступного дня 22 якобінці, а серед них Робесп'єр і «скажений пес» Сен-Жюст зійшли на гільйотину. Така ж доля чекала і багатьох членів Комуни Парижа.
24. Термідоріанська реакція і Директорія. Конституція 1795 року
Термідоріанський переворот — державний переворот 27/28 липня 1794 (9 термідора 2-го року за республіканським календарем) у Франції, що призвів до повалення якобінської диктатури і встановлення Директорії (1795-1799 рр.). Переворот був вчинений головнокомандувачемнаціональної гвардії республіки Полем Баррасом. Іншими організаторами заколоту виступили Жозеф Фуше та Тальєн. Причиною перевороту стала криза якобінської диктатури викликана наслідками революційного терору. Початком перевороту вважається рішення Комітету громадського порятунку заарештувати лідерів якобінців Максиміліана Робесп'єра, Сен-Жюста і інших лідерів революції. Наступного дня, 10 термідора (28 липня 1794 р.) Робесп'єр і ще 21 революціонер були страчені на гільотині. Загалом було страчено 117 якобінців. По закінченні перевороту настала Термідоріанська реакція — період від початку перевороту до встановлення Директорії на чолі з Баррасом. Директо́рія — у 1794—1799 керівний орган правління державою (уряд) в останній період Великої французької революції; також устрій та період в історії Франції. Правління Директорії характеризувалось лавіюванням між правими та лівими, що викликало постійні політичні кризи - найбільші у жерміналі та вандем'єрі, коли урядові війська вдавались до збройного придушення спочатку робітничих кварталів, а у вандем'єрі - і центральних, заможних секцій, керованих роялістами.Директорія (Виконавча Директорія) — уряд Французької республіки з листопада 1795 до листопада 1799 р. Результати термідоріанського перевороту 1794 р. були закріплені конституцією III року, виробленою й прийнятою Конвентом восени 1795 р. Сам Конвент розпускався (26 жовтня 1795 p.). Законодавча влада зосереджувалася в двох палатах — Раді п'ятисот та Раді старійшин; виконавча влада передавалася Директорії. Остання складалася з 5 чоловіків і щорічно оновлювалася на одну п'яту свого складу. Найпершими заходами термідоріанців було ліквідація якобінського апарату диктатури. Комітет громадського порятунку було зведено до відомчої установи, що займалась питаннями зовнішньої політики та військовими справами, разом з ним було створено цілий ряд інших рівноправних комітетів. Паризька комуна була ліквідована, а її керівники (які перебували в опозиції до термідоріанців) у більшості своїй були гільйотиновані. Було ліквідовано винагороду незаможним парижанам за участь у засіданні секцій (яке до цього становило 40 су), що фактично означало виведення бідноти з будь-якої політичної діяльності. Також були ліквідовані революційні комітети та народні товариства, оновлено склад Революційного трибуналу, після чого й він став деякою опорою режиму. Невдовзі після падіння якобінської диктатури Робесп'єра, термідоріанський блок почав розпадатись на так званих лівих ("поміркованих якобінців") та правих термідоріанців
|
Конституція року ІІІ (5 фруктидора, рік ІІІ -- 22 серпня 1795) |
Законодавча влада Дві ради: а) Рада П’ятисот, що має право законодавчої ініціативи; б) Рада Старійшин, яка їх ухвалює. Право рішення належить П’ятистам. |
Виконавча влада Колегія у складі 5 членів: Директорія. Директорія призначається законодавчим корпусом. Вона править шляхом встановлення принципових положень, має регламентарну владу, але не опікується повсякденними справами. |
Повернення до принципів 1791 року (Розподіл влад і представницький режим). Проте республіканську форму правління і принцип народного суверенітету збережено. |
4 роки |
25.Переворот 18 брюмера.встановлення військової диктатури у франції
Переворо́т 18 брюме́ра (фр. Coup d'État du 18 brumaire) — державний переворот у Франції, який відбувся 18 брюмера VIII року (9 листопада 1799 року), у результаті котрого був усунений від влади режим Директорії та створений Консулат на чолі з Наполеоном Бонапартом. Переворот 18 брюмера став кінцем Французької революції і початком правління Наполеона.
Після штурму Бастилії та початку Французької революції минуло десять років. Уряд Директорії зіткнувся із значиними економічними та політичними проблемами, що зробило можливим передчасну реставрацію роялістів та повернення Бурбонів до влади. Тим часом, ізєгипетської кампанії повернувся до Франції популярний серед населення генерал Наполеон Бонапарт. Деякі члени директорії, такі як,Сійес вбачали у кандидатурі молодого генерала порятунок для режиму і можливість запобігти поверненню до влади Бурбонів. Сейєс і декілька інших змовників розробили план державного перевороту, згдіно з яким вони мали намір змінити Конституцію і залишитися при владі.
18 брюмера членам директорії вдалося переконати зібрати обидві палати парламенту у замку Сен-Клу у передмісті Парижу і передати повноваження захисника столиці Бонапарту. Співучасники змови, три з п'яти членів Директорії — Сійес, Баррас, і Роже-Дюко пішли у відставку. Двоє інших, Гойє і Мулен, за звинуваченням у симпатіях до якобинців, були арештовані. У день перевороту війська підвласні Наполеону оточили замок Сен-Клу, але парламентарі несподівано відмовилися внести заплановані зміни до Конституцію і передати владу змовникам.
У найкритичніший момент перевороту Наполеон зробив спробу звернутися до парламентарів та переконати їх внести необхідні зміни до Конституції та передати йому владу, однак парламент зустрів його вкрай ворожо. Розлючені парламентарі намагалися навіть фізично розправитися з Наполеоном у залі засідань, однак під захистом гренадерів Наполеону вдалося вийти до вірних йому військ навколо будинку парламенту. Брат Наполеона Люсьєн Бонапарт, який головував на засіданні звернувся із промовою до військ, які оточили замок і звинуватив парламентарів у спробі знищити Наполеона. Командир гренадерів та соратник Наполеона генерал Мюрат наказав військам очистити приміщення та розігнати парламент.
Вночі, близько другої години ранку, рада старійшин і деякі спеціально запрошені члени парламенту одобрили необхідні зміни до Конституції. У результаті змови, таким чином, був сформований новий уряд, на чолі котрого постали три консули: Наполеон Бонапарт, Жозеф Сійес і Роже-Дюко. Відповідно до положень нової Конституції Бонапарт отримав титул першого консула і мав реальні важилі виконавчої влади. Разом із ним два інших консула виконували консультативну роль. Три консули призначалися терміном на десять років.
Законодавча влада була розподілена між чотирма різними установами: Сенатом, Трибуналом, Законодавчими зборами і Державною радою. Члени цих установ обиралися урядом зі списків знаті, повноваження котрих мали бути підтвердженні голосуванням виборців.
26.Франція у період Консульства та Імперії
Французький консула́т (фр. Consulat) — період в історії Франції, під час якого влада в країні де-факто належала Наполеону І Бонапарту, хоч і юридично була обмежена. Період тривав з 9 листопада 1799 року (18 брюмера VIII року Бонапартом було здійснено державний переворот) по 18 травня 1804 року (коли Наполеон був проголошений імператором).
Тимчасове консульство — період державного перевороту 18 брюмера, який тривав з 9 листопада по 24 грудня 1799 року.
Десятирічне консульство — період, який знаменується обранням Наполеона першим консулом з усією повнотою влади. Протягом цього періоду Наполеон Бонапарт, не оголосивши себе главою держави, у якості першого консула зарекомендував себе як консервативний, авторитарний, самодержавний очільник. Тим не менш, відомий історик Роберт Б. Холтман назвав французький консулат «одним з найважливіших періодів всієї французької історії».[1]
Довічне консульство — період в історії Франції, який знаменується подією 2 серпня 1802 року, коли сенат офіційно оголосив підсумки плебісциту щодо надання Наполеону Бонапартудовічного консульства.[2] За надання довічного консула проголосувала 98% людей.[3][4] Уся повнота влади знаходиться в руках Наполеона.
15 липня 1801 укладено з папою Пієм VII конкордат, в силу якого законом 18 жерміналя Χ року (8 квітня1802 р.) відновлено державну церкву у Франції; єпископи повинні були призначатися першим консулом, але отримувати підтвердження у папи; останньої важливою в цьому напрямку мірою, прийнятою вже при імперії, було скасування республіканського календаря і відновлення християнського (1 січня 1806 року).
Католицька церква настільки примирилася з новим порядком речей у Франції, що папа погодився вінчати Наполеона на царство. Згодом відносини їх знову зіпсувалися і папа відлучив Наполеона від церкви.
В 1799 році Наполеон Бонапарт організовує заколот і стає Першим Консулом. Наполеон здобуває значних успіхів : за короткий часФранція стрімко стає лідером Європи у всіх галузях. В той же час, зростає ризик монархічних переворотів. Сенат Франції пропонує Наполеону встановити особисту форму правління з переданням її в спадщину і передає владу в руки Французького Імператора. Плебісцитом 6го листопада 1804 року, французький народ підтверджує рішення Сенату (3 572 000 "за" і тільки 2 572 "проти"). Таким чином, Конституція ХІІ-го року затверджує зміну державного ладу і перехід до Імперії.Наполеон вважає, що країна повинні потрібні сильні і тверді основи, він відтворює жорсткість суспільства Франції Старого режиму. 25 травня 1804 року, Наполеон Бонапарт засновує місто Ла-Рош-сюр-Іон, щоб покласти кінець Вандейській війні, тривалому контрреволюційному повстанню в провінції Вандея.Коронація відбулася 2го грудня 1804 року, в соборі Паризької Богоматері, в присутності папи Пія VII, що справив службу.
27.Війни Наполеона Бонапарта проти другої-пятої анти французьких коаліцій
Друга антифранцузька коаліція
Умовною датою початку наполеонівських воєн вважається встановлення у Франції в ході перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. військової диктатури Наполеона Бонапарта, який став першим консулом. У цей час країна вже знаходилася в стані війни з другою антифранцузькою коаліцією, яку утворили в 1798—1799 pp. Англія, Росія, Австрія, Туреччина і Неаполітанське Королівство (перша антифранцузька коаліція у складі Австрії, Пруссії, Англії і кількох інших європейських держав воювала проти революційної Франції в 1792—1793 рр.). Прийшовши до влади, Бонапарт направив англійському королю й австрійському імператору пропозицію почати мирні переговори, але вони відхилили її. Франція почала формувати на східних кордонах велику армію під командуванням генерала Моро. Одночасно на швейцарському кордоні тайно формувалася так звана «резервна» армія, яка і завдала першого удару по австрійських військах в Італії. Здійснивши важкий перехід через перевал Сен-Бернар в Альпах, 14 червня 1800 р. в битві під Маренго Бонапарт розгромив австрійців, якими командував фельдмаршал Мелас. У грудні 1800 р. рейнська армія Моро розбила австрійців під Гогенлінденом (Баварія). У лютому 1801 р. Австрія була змушена укласти з Францією мир і визнати її загарбання в Бельгії і на лівому березі Рейна. Після цього друга коаліція фактично розпалася, Англія погодилася в жовтні 1801 р. підписати умови прелімінарної (тобто попередньої) угоди, а 27 березня 1802 p. був укладений Амьєнський мирний договір між Англією, з одного боку, і Францією, Іспанією і Батавською республікою — з іншого.
Війна Третьої коаліції (також відома як російсько-австро-французька війна 1805) — війна між Францією, Іспанією, Баварієюта Італією з одного боку та Третьою антифранцузькою коаліцією, до якої входили Австрія, Росія, Велика Британія, Швеція,Неаполітанське королівство та Португалія — з іншого.
1805 року Росією та Великою Британією було укладено Петербурзьку союзну угоду, що заклала основу третьої коаліції. Того ж року Велика Британія, Австрія, Росія, Неаполітанське королівство та Швеція сформували Третю Коаліцію проти Франції та її союзниці Іспанії. У той час як флот коаліції вдало бився на морі, армії діяли без успіху й були розбиті, тому коаліція розпалась доволі швидко — у грудні.
Наполеон планував вторгнення до Англії починаючи з Ам'єнського миру 1802 року, який було укладено Корнуоллісом від Англії таЖозефом Бонапартом від Франції. У цей час (влітку 1805) 180-тисячна армія Наполеона («Велика Армія») стояла на французькому узбережжі Ла-Маншу, в Булоні, готуючись висадитись в Англії. Цих сухопутних сил було цілком достатньо, але воєнного флоту для прикриття десанту Наполеону не вистачало, тому була потреба відтягнути британський флот подалі від Ла-Маншу.
Війна четвертої коаліції (також відома як російсько-пруссько-французька війна) — війна наполеонівської Франції та її сателітів у 1806–1807 роках проти коаліції великих держав (Росія, Пруссія, Англія). Почалась з нападу королівської Пруссії на Францію. Але у двох генеральних битвах під Йєною та Ауерштедтом Наполеон розгромив пруссаків й 12 жовтня 1806 року вступив до Берліну. 1 листопада 1806 року 150,000 французька армія перетнула кордон Великопольщі. У грудні 1806 року до війни вступила імператорська російська армія. Жорстокі бої під Чарновим, Голиміном та Пултуськом у грудні 1806 року не виявили переможців. Генеральна битва зимової кампанії відбулась під Ейлау у січні 1807 року. У кривавій битві між головними силами французької Великої армії Наполеона та російської під керівництвом генерала Л. Л. Беннігсена переможців не виявилось. Оскільки вночі після битви Беннігсен відступив, Наполеон оголосив себе переможцем. Обидві сторони були знекровленими тримісячною безрезультатною боротьбою й зраділи приходу бездоріжжя, яке до травня поклало край бойовим діям. До того часу сили російської армії було задіяні у війні, яка почалась з Османською імперією, а тому Наполеон отримав істотну численну перевагу. До початку весняної кампанії він мав 190 000 солдат проти 100 000 російських. Під Гейльсбергом Беннігсен успішно відбив атаку французької армії, однак під Фрідландом чисельна перевага французів відіграла вирішальну роль. Наполеон з 85 000 солдат завдав тяжкої поразки російській армії з 60 000 чоловік.
Кампанію в Польщі та Східній Пруссії було розпочато Наполеоном з метою нав'язування росіянам вирішальної битви, щоб виграти її та диктувати умови миру. Мети імператора було досягнуто лише майже через півроку. Весь цей час (зима 1806 — літо 1807) йшли більш-менш тяжкі бої. Але найкривавішою стала битва при Прейсіш-Ейлау, у якій вперше за свою дивовижну кар'єру Наполеон не одержав рішучої перемоги.
Війна четвертої коаліції (також відома як російсько-пруссько-французька війна) — війна наполеонівської Франції та її сателітів у 1806–1807 роках проти коаліції великих держав (Росія, Пруссія, Англія). Почалась з нападу королівської Пруссії на Францію. Але у двох генеральних битвах під Йєною та Ауерштедтом Наполеон розгромив пруссаків й 12 жовтня 1806 року вступив до Берліну. 1 листопада 1806 року 150,000 французька армія перетнула кордон Великопольщі. У грудні 1806 року до війни вступила імператорська російська армія. Жорстокі бої під Чарновим, Голиміном та Пултуськом у грудні 1806 року не виявили переможців. Генеральна битва зимової кампанії відбулась під Ейлау у січні 1807 року. У кривавій битві між головними силами французької Великої армії Наполеона та російської під керівництвом генерала Л. Л. Беннігсена переможців не виявилось. Оскільки вночі після битви Беннігсен відступив, Наполеон оголосив себе переможцем. Обидві сторони були знекровленими тримісячною безрезультатною боротьбою й зраділи приходу бездоріжжя, яке до травня поклало край бойовим діям. До того часу сили російської армії було задіяні у війні, яка почалась з Османською імперією, а тому Наполеон отримав істотну численну перевагу. До початку весняної кампанії він мав 190 000 солдат проти 100 000 російських. Під Гейльсбергом Беннігсен успішно відбив атаку французької армії, однак під Фрідландом чисельна перевага французів відіграла вирішальну роль. Наполеон з 85 000 солдат завдав тяжкої поразки російській армії з 60 000 чоловік.
Кампанію в Польщі та Східній Пруссії було розпочато Наполеоном з метою нав'язування росіянам вирішальної битви, щоб виграти її та диктувати умови миру. Мети імператора було досягнуто лише майже через півроку. Весь цей час (зима 1806 — літо 1807) йшли більш-менш тяжкі бої. Але найкривавішою стала битва при Прейсіш-Ейлау, у якій вперше за свою дивовижну кар'єру Наполеон не одержав рішучої перемоги.
28.Криза і розгром Наполеонівської імперії. «100 днів Наполеона»
Навесні 1813р. проти Наполеона оформилася шоста антифранцузька коаліція у складі Росії, Англії, Пруссії, Швеції, Іспанії, Португалії. Згодом до неї приєдналася Австрія. Монархи Європи були готові піти на компроміс із Наполеоном, але він відкидав можливість будь-яких поступок. Боротьба за майбутнє Європи вступила у вирішальну фазу.
Головна битва відбулася в Німеччині під Лейпцигом 16-19 жовтня 1813 р. У цій грандіозній «битві народів» проти 190 тис. французів виступило до 300 тис. союзницьких військ (Росії, Пруссії, Австрії та Швеції) з 1370 гарматами. Втрати з обох сторін сягнули 140 тис. вояків, у тому числі до 60 тис. французів і 38 тис. росіян. Армія Наполеона зазнала нищівної поразки і відступила за Рейн.
На початку 1814р. війська союзників вступили на територію Франції. 31 березня 1814р. вони увійшли до Парижа. Наполеон змушений був зректися престолу та відправитися у заслання. Його зробили правителем маленького о. Ельба біля берегів Італії, навіть залишили йому тисячу гвардійців.Союзники реставрували монархію Бурбонів. Королем було оголошено брата страченого Людовіка XVI — графа Прованського, який зійшов на престол під іменем Людовіка XVIII (1814-1824 pp.).Після зречення престолу Наполеоном і відновлення монархії Бурбонів було укладено Паризький мир 1814 p., за яким Франція поверталася до кордонів 1792 року.
Сто днів — час другого правління імператора Наполеона I у Франції (20 березня — 22 червня 1815 р.) після його втечі з острова Ельба.
29.Віденський конгрес. Утворення Священного та Четвертного союзів
Віденський конгрес — конференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом Венцель Лотар фон Меттерніхом, яка проходила у Відні з 1 листопада 1814 р. до 8 червня 1815 р.
Його мета полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції попередньої весни, яка також відображатиме зміни після розпуску Священної Римської імперії вісім років тому. Обговорення продовжувалося, незважаючи на повернення з вигнання і відновлення влади у Франції екс-імператора Наполеона I у березні 1815 року, завершальний акт Конгресу був підписаний за дев'ять днів до його остаточної поразки при Ватерлоо 18 червня1815 р.
Незвичайною особливістю «Віденського конгресу» є те, що він не був традиційним конгресом — учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбулася протягом неофіційних засідань серед великих держав, без великої кількості делегатів від менших держав.
Конгрес був стурбований з визначенням стану всієї Європи після наполеонівських війн, — та переробка умови миру між Францієюі Шостою коаліцією, які вже були визначені Паризьким договором, підписаним кілька місяців тому.
Священний союз — союз європейських монархів, укладений після краху наполеонівської імперії для боротьби проти революційного і національно-визвольного руху і забезпечення непорушності рішень Віденського конгресу 1814—1815 рр.
Так званий акт Священного союзу було підписано 26 вересня 1815 р. в Парижі російським імператором Олександром I, австрійським імператором Францом II і прусським королем Фрідріхом Вільгельмом III.
19 листопада 1815 до Священного союзу приєднався французький король Людовик XVIII, а потім і більшість монархів Європи. Великобританія, яка не приєдналася до Священного союзу, підтримувала його політику по ряду питань, особливо в перші роки після створення союзу, і брала активну участь у його конгресах. Провідну роль на конгресах відігравали Олександр I і Меттерніх.
На першому Ахенському конгресі 1818 р. було вирішено питання про дострокове виведення союзних окупаційних військ з Франції, вжито заходів по збереженню в Європі державних кордонів, встановлених Віденським конгресом, і абсолютистських режимів. У 1818 р. в м. Ахені відбувся конгрес держав Четверного союзу. На ньому союзники вирішували питання про дострокову евакуацію союзних військ з Франції. На той час Франція вже виплатила велику частку накладеної на неї контрибуції. Вона була на рівних правах допущена до нарад чотирьох союзних держав - переможниць Наполеона. Таким чином, офіційно було визнано наявність в Європі п'яти великих держав, включаючи і Францію. За ці незначні поступки французский двір зобов'язався підтримувати і дотримувати трактати 1815 р., що, звичайно, не могло сприяти популярності Бурбонів серед французької буржуазії, значна частка якої мріяла про повернення до завойовної політики. Четверний союз Австрії, Пруссії, Англії і Росії в 1818 р. був знову відновлений.
У листопаді 1820 на Троппауському конгресі Росія, Австрія та Пруссія підписали протокол, який проголошував право їх збройного втручання у справи інших держав з метою боротьби з революцією. Згідно з рішеннями цього конгресу Австрія придушила Неаполітанську революцію 1820—1821 і революцію 1821 в П'ємонті.
Лайбасський конгрес 1821 р., був продовженням конгресу у Троппау, санкціонував австрійську інтервенцію в Неаполі та П'ємонті. НаВеронському конгресі 1822, останньому конгресі Священного союзу, було прийнято рішення про збройне втручання в іспанські справи. (1823 р. французька армія вторглася в Іспанію, відновивши в ній абсолютизм). Конгрес засудив повстання проти турецького панування у Греції і відмовився прийняти грецьку делегацію, що приїхали за допомогою у Верону.
Загострювались протиріччя між Священним союзом та Великобританією (зокрема, у зв'язку з виявившимися на Веронському конгресі відмінностями їх позицій по відношенню до війни за незалежність іспанських колоній в Латинській Америці).