Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 2.
Поняття національної та літературної мови
1. Поняття національної та літературної мови.
2. Мовна норма, її ознаки і критерії встановлення мовних норм.
3. Склад української лексики. Поняття про спеціальну лексику. Діалекти: соціальні й територіальні.
1. Поняття національної та літературної мови.
Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє переважна частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.
Українська національна мова існує:
а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;
б) у нижчих формах загальнонародної мови – територіальних діалектах.
Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками
– унормованість;
– стандартність;
– наддіалектність;
– поліфункціональність;
– стилістична диференціація;
– наявність усної і писемної форм вираження.
Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
Стандартність. За всієї різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність.
Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів (середньонаддніпрянських говірок), літературна мова поступово втрачає вузькодіалектний характер і набуває над діалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов’язковою для всіх членів суспільства.
Поліфункціональність. Одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції.
Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задовольнити мовні потреби української нації.
Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. Носії мови усвідомлюють їх як певні різновиди, що об’єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відповідні структури – функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний).
2. Мовна норма, її ознаки і критерії встановлення мовних норм.
Культура мови тісно пов’язана з нормами – сукупністю загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими в певний час. Норми – складаються протягом усього періоду розвитку літературної мови і становлять загальновизнані правила вимови, правопису, використання граматичних форм та словникового складу. Ці норми не зовсім однаково проявляються в писемній та усній формах мови. У писемній формі діє більше нормативних правил (додаються правописні норми), вимоги їх дотримання надзвичайно суворі. В усній мові можливість вибору більша, але з’являються вимоги щодо наголосу та вимови слів.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Вони бувають лексичні (розрізнення значень і семантичних значень слів, закономірності лексичної сполучуваності), граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування), орфоепічні (сукупність правил літературної вимови), графічні (сукупність правил позначення звуків на письмі), орфографічні (сукупність правил правопису), морфологічні (розрізнення слів як частин мови), синтаксичні (внутрішня і зовнішня структура речень), пунктуаційні (сукупність правил розстановки розділових знаків).
Норми характеризуються системністю, стабільністю, а історичність та соціальна зумовленість лежать в основі деякої їхньої змінюваності. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти – видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові.
Правильність
– це володіння нормами літературної мови.
Основними шляхами, які сприяють розвитку правильності мовлення, є тренінги, робота з різними словниками, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення.
|
Мовні норми |
Регулюють правильність |
Приклади |
|
Орфоепічні, |
Належної вимови звуків і звукосполучень, наголошування та інтонації |
листопад, флюорографія, феномен, циган, фартух, валовий, читання |
|
Граматичні |
Урахування роду, числа, відмінка |
Собака, лелека, кір, степ, Дніпро, біль – ч.р, путь – ж.р., |
|
Лексичні |
Слововживання у властивих їм значеннях за змістом на сучасному етапі вживання морфем |
захисний імунітет, дисертаційне дослідження |
|
Морфологічні |
Уживання морфем |
Найкращий, а не самий кращий, Протягом, а не на протязі року Міст, а в родовому відмінку моста й мóсту |
|
Синтаксичні |
Керування, узгодження, поєднання і розміщення слів, речень |
Опанувати (що?) українську мову, оволодіти (чим?) мовою, навчати (чого?)мови. |
|
Стилістичні |
Відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування |
У реченні є головні і другорядні члени речення, а не У реченні є головні і не дуже головні, тобто другорядні, члени речення. |
3. Склад української лексики. Поняття про спеціальну лексику. Діалекти: соціальні й територіальні.
Лексика – словниковий склад мови, який описують у лексикографічних працях.
Словниковий склад мови формується протягом тисячоліть, що зумовлене пізнанням людиною світу, розвитком матеріальної культури. У процесі розвитку мови змінюється і її склад. Із часом деякі слова стають застарілими, переходять до розряду пасивної лексики. Результати досліджень свідчать, що протягом 1000 років у лексичній системі мови втрачається приблизно 19 % споконвічних слів.
Схематично лексику УМ можна згрупувати таким чином:
За значенням:
За походженням:
За активністю вживання:
За стилістичними властивостями:
Лексика СУЛМ поділяється на корінну (питому) лексику та запозичену з інших мов.
Корінна лексика – це слова, які успадкувала українська мова з індоєвропейської мовної єдності, праслов’янської мови, а також створені на власному мовному ґрунті.
Розрізняють кілька пластів корінної лексики. Ядро її становлять слова, успадковані від індоєвропейського лексичного фонду (германських, романських, кельтських, індійських, балтійських та ін. мов): мати, брат, сестра, око, дім тощо.
Спільнослов’янська (праслов’янська) лексика – це слова, які виникли в період спільнослов’янської мовної єдності і наявні в українській, білоруській, російській, польській, чеській, словацькій, болгарській, македонській та ін. слов’янських мовах. Сьогодні в українській мові використовується приблизно 2 тис. таких слів: чоловік, свідок, палець, серце, пшениця, душа, пам’ять, правда, пиво, читати, розумний тощо.
Спільносхіднослов’янська лексика – це слова, які виникли в період виділення східнослов’янських діалектів зі спільнослов’янської мовної єдності: батько, племінник, щока, собака, жайворонок, гречка, смородина, спасибі тощо.
Власне українська лексика – це слова, які виникли на українському мовному ґрунті в період формування і розвитку української мови і виражають її специфіку. Це кількісно найбагатший та найбільш різноманітний пласт корінної лексики, який утворюють загальновживані слова різних тематичних груп:
Склад лексики іншомовного походження:
1. Інтернаціоналізми.
2. Запозичення.
3. Власне іншомовні слова.
Дослідження свідчать, що, крім корінної лексики, 10–12 % української лексики становлять запозичення. Для порівняння: в англійській мові це приблизно 60 %, а в японській – 80.
Запозичення потрапляли до УМ двома шляхами: внаслідок безпосередніх контактів з іншими мовами і за посередництва інших мов.
Різновидом запозичень є калька – слово, створене на основі засобів УМ для передавання значення, притаманного іншомовному слову, але відсутнього в українській мові (співробітник під впливом рос. сотрудник, підмет – калька лат. subject).
Вирізняють старі, нові та новітні запозичення.
Старі запозичення
1) старослов’янізми (блаженний, нужда, глас, древо, глашатай, благодать)
2) зі старогрецької мови (баня, огірок, кипарис, мигдаль, парус, вишня)
3) із польської мови (війт, урядник, білизна, кепський, мешкання. шухляда);
4) із німецької ( гетьман, оренда, цех, крам, келих, цегла, ліхтар, міркувати);
5) із тюркських ( сарай, башлик, шапка, каблук, аркан, хан, базар. халва. баран, кавун, гарбуз, байрак);
6) із латинської (апеляція, реєстр, аудиторія, окуляри, аматор. рація, фальш);
7) грецької (граматика, синтаксис, філософія, філологія, школа, планета).
Нові запозичення
1) латинська (адвокат, агрегат, радіус, амоній, префікс, експозиція, ультраправий, універсальний);
2) німецька (грейдер, кран, шифер, обертон, абзац, фельдшер, бакенбарди, штрих);
3) французька (авантюра, сюрреалізм, альбом, екіпаж, делікатес, будуар, фуражка).
Новітні запозичення – із ХХ ст.
1) англійська (спорт, політика, техніка, назви їжі, напоїв, лексика культури – комбайн, джип, танк, волейбол, джемпер, кекс, джаз)
2) російська (барахло – мотлох, горбушка – окраєць, удостоювати – відзначати, ричаг – важіль, болільщик – уболівальник )
3) голландська (морські терміни – боцман, кіль, трап, матрос)
4) італійська (музичне мистецтво – віолончель, фортепіано, соло, сопрано, адажіо, дует).
Функціонально-стилістична диференціація української лексики
Сім груп лексики
1) загальновживана лексика – у будь-якому ФС (берегти, блідий, гніздо, яблуня)
2) лексика розмовного стилю (гульвіса, одоробло, язикатий, зайчик, гадюка, свиня)
3) публіцистичного стилю ( борня – боротьба, прийдешнє – майбутнє, фундатор – засновник)
4) наукового стилю (гіпотенуза, важіль, файл, колектор)
5) офіційно-ділового (акт, анулювати, скарга, витяг, вищезазначений, формуляр)
6) художнього ( віковічний – стародавній, полинути – полетіти, свічадо – дзеркало, легіт – вітер)
7) конфесійного (Син Божий, Великдень, Спаситель, рай, спокута, єресь).
Калька – це слово або вислів, скопійовані засобами української мови з іншої мови, тобто значуща частина оригіналу буквально перекладена і займає в перекладі таке ж місце, як і в оригіналі (сотрудник – співробітник, возрождение – відродження, воплощение – втілення).
Активна лексика – загальнонародні слова або широковживані терміни, в яких відсутні ознаки застарілості чи новизни і які вільно функціонують у різних сферах суспільного життя. Наприклад: людина, майже, мораль, наприклад, одночасно, переказувати, процес, риба, рівняння, спочатку. Активною вважається термінологічна, розмовно-побутова, діалектна і жаргонна лексика.
Частину словникового складу української мови займає пасивна лексика – маловживані слова.
Розрізняють такі різновиди пасивної лексики:
Історизми – це слова, що вийшли з ужитку внаслідок зникнення реалій, які вони позначали. Наприклад: лимар, волость, земство, копа, пуд, сажень.
Архаїзми – це застарілі слова, що вийшли з ужитку внаслідок витіснення їх синонімами. Наприклад: перст – палець, десниця – рука.
Неологізми – це нові слова, що з’явилися в словниковому складі української мови недавно у зв’язку з розвитком науки, техніки, технологій, суспільних відносин. Неологізми – це категорія історично змінна. Наприклад: електронна скринька, смартфон, плеєр, хаб, юзер, мерчендайзер.
Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.
Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.
Основними наріччями української діалектної мови є:
1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти).
2. Південно-східне (середньо наддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).
3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).
Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у самостійну національну українську мову
Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил, тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.
PAGE 6