Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
«Еволюція інтелектуальної власності»
Зміст
Вступ
1. Еволюція інтелектуальної власності
1.1 Основні етапи інтелектуальної власності
1.2 Становлення правової охорони торговельної марки (товарних знаків)
1.3 Патентна система промислової власності
2. Практична частина
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
З переходом від планової до ринкової економіки в умовах України до світової спільноти суттєво зросла роль в економічному і соціальному розвитку суспільства результатів творчої праці людини.
Одна з основних властивостей інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий прибуток, отриманий від використання інтелектуальної власності у сфері матеріального виробництва.
Однак для того щоб отримати користь від права на об’єкт інтелектуальної власності, необхідно створити його, а для цього потрібно затрати на фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо на підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з використанням власного об’єкта інтелектуальної власності, а конкурент почав не законно виготовляти такі вироби, то його вироби виявляться дешевшими, а отже, і більш конкурентоспроможними. Таким чином, творець об’єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному становищі.
Уперше цю обставину звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Уже на початку 14 століття королівською владою там надавалися особливі привілеї особам, що займалися створення нових виробництв.
Початком встановлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закон України «Про власність». Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об’єктами права власності.
Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота щодо її вдосконалення та гармонізації з міжнародним законодавством.
1. Еволюція інтелектуальної власності
1.1 Основні етапи інтелектуальної власності
Історію розвитку науки, літератури, мистецтва, техніки щодо їх охорони можна поділити на етапи, які істотно відрізняються один від одного і послідовно змінюють один одного.
Одним з перших етапів не має правових форм закріплення результатів творчої діяльності, відомих нам. Водночас є підстави вважати наявним факт розуміння права власності на результати творчої діяльності через призму інституту приватної власності як одного з інститутів цивільного права. Зокрема відомо, що у Стародавньому Римі і в Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо каралися, а про застосування і охорону товарних знаків відомо ще раніше. Якщо існували ці об'єкти, то існувала і їх охорона.
Дослідження римських джерел засвідчують, що автори творів науки, літератури і мистецтва уже на той час мали певний зиск від своїх творів. Отже, можна припустити, що авторське право уже існувало в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не дістало відповідного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі норми невідомі. У ті далекі часи ні в кого не було сумніву щодо приналежності створеного людиною — воно визнавалося власністю його творця.
Наступний етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності охоплює приблизно XII—XVIII ст. і характеризується привілеями. Привілей надавався певній особі, як правило, наближеній до першої особи, надавав їй певне виключне право, певну перевагу перед іншими. Разом з тим привілей був монопольним правом. Він засвідчувався певною грамотою, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, імператор, князь та ін.).
Привілей міг полягати у найрізноманітніших перевагах, полегшеннях, звільненнях від зборів і податків, у наданні монополії тощо.
Підставою для надання привілею також могли бути різні причини. Це могло бути винайдення нового способу вироблення певних виробів, виявлення корисних копалин, удосконалення певної системи тощо. За загальним правилом, підставою для надання привілею могла бути будь-яка новизна, що приносила певну вигоду, прибуток особі, яка видає привілей, чи її державі.
Можновладці були заінтересовані в розвитку і процвітанні свого краю, землі, держави, тому сприяли будь-яким діям, що були спрямовані на розвиток виробництва, війська, зброї, пошук та добування корисних копалин тощо. Зазначені можновладці були зацікавлені у заміні привізних товарів власними тощо. Так, мудрий владика завжди підтримував автора такої новизни і передусім наданням йому привілею. Венеціанська Республіка у 1474 р. першою прийняла положення про привілеї «Парте Венеціана».
Разом із наданням привілеїв почали складатися їх правові засади. Основними з них були: корисність, новизна для держави, виключне право (монополія) на його використання особи, яка його створила, покарання порушника наданого привілею.
На той час серед країн, що досягли найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія. В Англії привілеї почали надаватися вже у XII ст. і до XV ст. надавалися королівською владою. Особливими привілеями підтримувалося заснування нових виробництв на імпортній технології. Зазначені привілеї передбачали виключне право на їх використання і, безперечно, на одержані прибутки. Привілеї встановлювали достатній строк для впровадження зазначених технологій у виробництво і, що було головним, сприяли поширенню цих технологій в Англії. Такі привілеї передбачали досить ефективну охорону виключних прав цих промисловців, незалежність і відчутні переваги перед іншими виробниками. Це була своєрідна винагорода за запровадження в Англії нових виробництв. Активізація технічної творчості в Англії зумовила зростання кількості привілеїв. Особливо їх кількість зросла у зв'язку з промисловою революцією. Зростання кількості привілеїв, які на той час набули форми патентних грамот, зумовило зростання кількості зловживань із боку королівської влади. Промисловці висловлювали рішучі протести, і королівська влада змушена була поступитися. Вона дозволила судам розглядати спори з приводу патентних грамот.
Подібні зловживання продовжувалися в Англії аж до 1628 p., коли було прийнято Положення про монополії, яке встановило одну досить принципову засаду охорони патентних прав. У Положенні було проголошено, що всі монополії позбавлялися будь-яких привілеїв, а їх надання оголошувалося недійсним, за винятком «усіх патентних грамот і надання привілеїв строком на чотирнадцять років або менше від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв у цьому королівстві, справжньому і першому винахідникові таких виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на час вчинення таких патентних грамот і надання прав».
Цим Положенням був закладений конкретний принцип патентного права — виключність наданих прав — і чітко визначений строк їх чинності.
Для розвитку засад патентної форми охорони промислової власності важливе значення мав судовий розгляд справ із приводу спорів, що виникали з привілеїв. У судовій справі «Сукновиробників з Іпсвіча» було постановлено: «Та якщо хтось вніс новий винахід і нове виробництво у королівстві з ризиком для свого життя і з затратою свого статку або запасів тощо, або хтось створив яке-небудь нове відкриття, то в таких випадках король за своєю прихильністю і милістю для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що лише він буде мати право користуватися таким виробництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки спочатку люди в королівстві не знають про нього і не мають знань та майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить його дію, король не може видати його знову».
Отже, система привілеїв, що складалася і розвивалася в усьому світі, закладала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. При цьому слід мати на увазі, що системи привілеїв у різних країнах розвивалися по-різному залежно від їх економічного розвитку.
У Росії перший нормативний акт про привілеї був прийнятий у 1723 р. під назвою «Правила выдачи привилегии на заведение фабрик». Цим актом певною мірою було упорядковано видання привілеїв. 17 червня 1812 р. був прийнятий Закон Росії «О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах». Цим законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п'ять і десять років. Строк дії привілеїв за цим законом становив від 3,5 до 10 років. Привілеї надавав без перевірки суті винаходу міністр внутрішніх справ після розгляду питання Державою радою.
Становлення системи правової охорони творів науки, літератури і мистецтва відбувалося разом із виникненням цих видів творчості. Тому не можна погодитися з думкою, що ідея охорони авторського права з'явилася з винайденням друкування. Задовго до часу виникнення друкування наука, література і мистецтво уже досягли високого розвитку. Зазначені об'єкти, безперечно, діставали певну правову охорону. Проте правова охорона зазначених творів у формі привілеїв дійсно почала складатися після виникнення друкування.
У зв'язку з виникненням друкування з'явилися фахівці цієї справи — виробники друкованої продукції та торгівці нею. Друкування книг вимагало вкладення у цю справу великих коштів: треба було закупити устаткування, необхідне для друкування, та папір, які коштували тоді досить дорого. Немало коштувала і наймана робоча сила. Все це разом виливалося в солідні суми, що могли бути компенсовані продажем книг. Але надрукована книга легко діставалася недобросовісному конкурентові, який неправомірно використовував її для відтворення на своєму устаткуванні, не витрачаючи при цьому коштів на впровадження нового виробництва. Тому підприємці у галузі друкування і недобросовісні конкуренти виявлялися в явно нерівному становищі. Були потрібні певні правові засоби проти недобросовісних конкурентів, яким відтворення книг діставалося значно дешевше. За такої ситуації вкладення коштів у первісне друкування стало досить ризикованим. Підприємці-друкарі через неправомірне використання їх книг часто банкрутували.
Усе це зумовило потребу створення правової охорони друкованої продукції, і вона почала складатися у формі привілеїв. Зазначені привілеї в Англії та Франції надавалися королівською владою, у Німеччині — князями. Надані привілеї передбачали охорону виключних прав на друкування і поширення друкованої продукції на певний час. Охорона виключних прав досягалася шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій. Мало місце і відшкодування заподіяних збитків.
Істотний недолік системи привілеїв як форми охорони виключних прав друкарів та розповсюджувачів книг полягав у тому, що зазначені привілеї надавали захист прав лише друкарів. Поза межами цієї охорони залишалися самі творці книг — їх автори. Весь прибуток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну ціну свій твір книговидавцеві. На одержаний ним прибуток від продажу книг автор книги права не мав. Це викликало справедливе обурення авторів творів, і вони стали більш рішуче відстоювати свої права.
У 1709 р. королева Анна змушена була прийняти спеціальне положення про захист прав авторів — Статут королеви Анни. Це був перший нормативний акт, спрямований на захист прав авторів книг. Основним положенням цього Статуту було визнання за автором книги виключного права на друкування й опублікування її протягом 14 років від дати її першої публікації. Визначений Статутом строк охорони міг бути продовжений на наступні 14 років, і таким чином, за життя автора строк охорони фактично надавався на 28 років. Якщо ж на час прийняття Статуту Анни книга вже була надрукована, строк охорони складав 21 рік. Статут Анни проголошував твір власністю його автора.
Безперечно, свої виключні права автор твору міг будь-яким чином відчужувати. Найчастіше мав місце продаж цих прав книговидавцеві, який знову виявився у виграші — всі прибутки від опублікування книги та її продажу діставалися саме йому. Це викликало велику кількість судових спорів між авторами і книговидавцями, що свідчило про істотну недосконалість Статуту Анни. Судові справи виникали головним чином з приводу співвідношення авторського права із загальним правом і авторського права із Статутом Анни. У 1774 р. Палата лордів у справі До-нальдсон проти Беккета визнала, що автор має виключне право на надрукування й опублікування своїх книг. Але як тільки книга була опублікована, права на неї регулювалися виключно Статутом. Лише Закон про авторське право 1911 р. скасував це положення.
Система привілеїв існувала також в інших країнах і за своїм змістом була приблизно такою самою. Велика французька революція скасувала всі привілеї, у тому числі привілеї книговидавців. Конституційна асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання (будь-яке опублікування твору) протягом усього його життя і п'яти років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам.
Декретом 1793 р. автору було надано виключне право на відтворення його творів протягом усього його життя і 10 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам. Цими двома декретами у Франції були закладені засади авторського права. У них уже йшлося про права автора, а не видавців, як це було передбачено Статутом Анни.
Права авторів на твори науки, літератури і мистецтва визнавалися як права власності. Такий підхід у цих країнах зберігся і до цього часу. Німеччина також визнала право власності на літературно-мистецькі твори, на що певним чином вплинула філософія Канта.
Сполучені Штати Америки до 1976 p., коли був прийнятий нині чинний Закон про авторське право, для охорони авторських прав використовували положення Статуту Анни. Закон США 1976 p. надавав охорону прав авторам протягом їх життя та 50 років після їх смерті. Проте у цьому Законі збереглася норма зі Статуту Анни, за якою всі твори для одержання охорони підлягають державній реєстрації і депонуванню. Норма про обов'язкову державну реєстрацію і депонування книг була важливою особливістю Статуту Анни. Опубліковані книги реєструвалися у Центрі книговидань, а їх копії депонувалися для використання університетами та бібліотеками.
1.2 Становлення правової охорони торговельної марки (товарних знаків)
Слід відразу підкреслити, що поняття «товарний знак» у сучасному значенні виникло лише у XIX ст. Проте вирізнення виробниками своїх виробів (товарів) спеціальними позначеннями має давню історію. Спочатку такі позначення використовувалися як зазначення походження, приналежності виробу тому чи іншому виробникові. Потреба в індивідуалізації своїх виробів, робіт чи послуг у людей виникла давно. Історичні джерела наводять багато прикладів стародавнього маркування виробів. Свої вироби маркували виробники цегли, шкіри, книг, зброї, кухонного посуду та інших речей ще у давніх культурах. Такі позначення мали форму окремих букв, як правило, першої букви імені виробника або його ініціалів чи інших символічних позначень. Широко застосовувалося таврування. Але такі позначення ще не виконували функцій сучасного товарного знака.
Для споживачів товарний знак — це візитна картка, символ певного виробника, гільдії, фірми тощо. Товарний знак — це певне позначення, яким виробник чи особа, яка надає послуги, позначає (маркує) свої товари чи послуги з метою вирізнити їх від товарів і послуг такого самого виду, що виробляються або надаються іншими виробниками чи особами, які надають послуги чи виконують певну роботу. Позначення для вирізнення товарів виробників за допомогою певних знаків, якими ці товари позначаться виробниками чи купцями, майже завжди були свідченням високої якості товарів, послуг чи робіт. Ця ідея не нова, вона виникла ще у стародавні часи. Уже стародавні римляни, греки і єгиптяни користувалися ярликами ремісників і художників, що служили зазначеннями походження чи приналежності товарів певній майстерні або міста. Майже за 4 тис. років до н. є. майстри Асірії і Вавилона вирізали на камінні збудованих ними споруд свої фірмові знаки. Ці знаки, знайдені археологами у XX ст., можна вважати попередниками товарних знаків. Прототипи сучасних знаків з'явилися в період рабовласницького ладу.
Ремесло і торгівля зумовлюють швидке зростання ролі і значення клеймування товарів та позначення послуг. Цьому значною мірою сприяла також поява дворянських гербів, що були родовими позначеннями. Такі знаки ставилися на різних предметах — на зброї, меблях, одязі тощо. Такими самими знаками стали користуватися ремісники і купці. Слідом за дворянськими гербами з'явилися цехові позначення. Замість клейма майстра на виробах стали проставляти герб цеху або який-небудь із його елементів. У такий спосіб доход ремісників був поставлений у залежність від збуту виробленої ними продукції, а збут, у свою чергу, зумовлювався її якістю. Був установлений суворий контроль за тим, аби клеймо не було поставлене на неякісному виробі.
Із поширенням виробництва паперу виникла потреба також певним чином позначати папір виробника. У XIII ст. вже з'являються перші позначення паперовиробників — ними стали водяні знаки, які, між іншим, застосовуються й до цього часу. Певна форма водяного знака індивідуалізувала його виробника, що спонукало до підвищення якості паперу.
Стародавні германці цими знаками позначали збудовані ними будинки і двори, а також товари, що вироблялися у цих будинках чи дворах або якими велася торгівля.
У середні віки широкого розвитку набули гільдії, що стали основною формою ремісницького виробництва. Гільдії та окремі майстри користувалися різними позначеннями для вирізнення своїх виробів. Ці позначення часто були у формі печаток, що прикріплювалися до матеріалу, а також пробірних клейм для виробів із дорогоцінних металів. Такі позначення мали своєю функцією не тільки вирізнення виробів одного майстра чи гільдії від виробів інших майстрів чи гільдій. Вони покладали також на виробників сувору відповідальність за якість виробу. Функції товарних знаків таким позначенням були ще мало властиві.
Ці знаки уже чітко зазначали походження товарів, що діставало закріплення у правових нормах. Статути гільдій уже містили приписи, за якими майстри золотих і олов'яних справ зобов'язані були застосовувати особисті клейма, що заносилися до спеціальних реєстрів, проте користуватися такими позначеннями могли лише члени гільдій.
Наприкінці XVIII ст. роль гільдій помітно падає. У Франції вони були ліквідовані законом від 17 березня 1791 р. Привілеї гільдій в Англії були припинені у 1835 р.
Підробка знаків або зловживання ними суворо каралися. Люди, які користувалися чужими позначеннями, піддавалися суворим покаранням. Таким самим покаранням піддавалися і ті, хто своїм тавром позначав чужу худобу. Едиктом короля Карла П'ятого 1544 р. передбачалося виключення з професії чи гільдії, відсікання правої руки, а французький Королівський Едикт 1564 р. встановив смертну кару за підробку маркування.
Отже, порівняно з іншими окремими об'єктами промислової власності (корисними моделями, промисловими зразками тощо) товарні знаки мають найдавнішу історію, їх виникнення можна віднести до часів рабовласницького ладу, а перші привілеї на винаходи історія відносить лише до XII ст.
Проте найкращі умови для маркування товарів були створені ринковою економікою. Бурхливий розвиток промисловості та інших галузей господарювання сприяли появі на ринку великої кількості товарів різних виробників. Покупець (споживач) опинився у складному становищі: як серед маси товарів, що заполонили ринок, вибрати найкращий, той, який йому потрібний. Гостра конкуренція виробників зумовила потребу шукати свого споживача, свого покупця. Для цього треба було підвищити якість свого товару, а тому виникла потреба його позначення певними знаками. Отже, зазначені позначення товару вказували на його виробника, виконували рекламну функцію і, безумовно, свідчили про високу якість товару. Цим почали зловживати недобросовісні виробники, які для позначення своїх не дуже якісних товарів стали використовувати чужі позначення. Виникла гостра потреба у правовій охороні позначень товарів. З'явилися перші закони, метою яких була державна охорона товарних знаків. Спочатку з'явилися закони, що встановлювали сувору кримінальну відповідальність за підробку товарних знаків, а згодом дістала поширення їх цивільно-правова охорона. Перші закони, що встановлювали цивільно-правову охорону товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Франції — в 1857 р., у США — у 1881 p., у Великій Британії — у 1883 p., у Німеччині — у 1884 р.
Проте у царській Росії такий закон був прийнятий ще раніше — у 1830 р. За цим законом власники певних виробництв (суконних, шляпних, паперових та інших фабрик) зобов'язані були мати спеціальні клейма, щоб позначати свої вироби. У 1838 р. у Росії був прийнятий закон про товарні знаки. Цим законом встановлювалася кримінальна відповідальність за підробку товарного знака. Останнім законом царської Росії про товарні знаки був Закон від 26 лютого 1896 р.2. Характерною рисою законодавства країн із розвиненою ринковою економікою минулого століття є те, що воно вирізнило товарні знаки із загального поняття клейм. Товарні знаки були визнані об'єктами промислової власності з виключними правами на них. Клеймам як особливим позначенням було надано більш вузького значення, наприклад, гарантійні, пробірні клейма, клейма якості тощо.
В умовах ринкової економіки товарні знаки виконують багато функцій, спрямованих на певне правове забезпечення ефективності товарного ринку. Вони стали необхідним елементом товарообміну, своєрідним правовим інструментом, який певним способом регулює товарообіг. Уявити собі товарний ринок у сучасних умовах без товарного знака просто неможливо. Це був би хаос, нагромадження товарів, їх знеособлення.
1.3 Патентна система промислової власності
У кінці XVIII ст. система охорони промислової власності у формі привілеїв почала помітно втрачати своє значення і масштаби. Вона ще не відмерла повністю, але в економічно розвинених на той час країнах рішуче вступає у силу патентна система. Перший патентний закон у 1790 р. приймають Сполучені Штати Америки, у 1791 р. такий самий закон приймає Франція. Французький патентний закон заклав принципово важливу засаду. Стаття 1 французького патентного закону від 7 січня 1791 р. проголосила: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора; внаслідок цього закон повинен гарантувати йому всебічне і повне використання ним відповідно до умов і на строк, які будуть встановлені далі».
У вступній частині цього закону підкреслювалося: «Будь-яка нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати промисловий винахід як власність його творця».
Промислова революція, що відбулася у низці країн наприкінці XIX — на початку XX ст., зумовила різке зростання винахідницької активності. Кількість виданих патентів також невпинно збільшується. У період 1815—1820 pp. США, Франція, Британія видавали по 100 патентів на рік, а в період 1850—1854 pp. кожна з названих країн уже видавала більше 1000 патентів на рік.
Патентна система охорони промислової власності все більше поширюється у світі й одночасно удосконалюється. Промисловці, які просто завозили зарубіжну техніку і впроваджували у себе на батьківщині, перестали визнаватися винахідниками. Водночас розробляється і впроваджується принцип новизни винаходу. Все ж патентування одного і того самого винаходу в кількох країнах здійснюється ще досить рідко.
Проте патентування мало і негативні наслідки. Воно певною мірою обмежувало свободу торгівлі, адже запатентовані вироби, в яких було використано запатентований винахід, не можна було ввозити до країни патентування без дозволу патентовласника.
Так поступово виникали і складалися передумови ідеї міжнародної охорони винаходів. Спочатку німецькі країни ще до об'єднання і створення імперії утворили Митний союз німецьких держав. Відповідно до статуту цього союзу патентовласник втрачав право забороняти імпорт товарів, у яких використано його винахід, за умови, що ці товари були виготовлені в одній із країн зазначеного Митного союзу. Ідея міжнародної охорони винаходів вступила у гостру суперечку з принципом свободи міжнародної торгівлі. Здавалося, патентна система охорони промислової власності рухне, не витримавши натиску торговців з Англії та інших країн. Рішучий опір цьому натиску організували промисловці разом із винахідниками, висунувши і стверджуючи ідею міжнародної охорони промислової власності. Зазначена ідея була реалізована 20 березня 1883 р. у формі Паризької конвенції, якою було засновано Союз із промислової власності. Третій етап у розвитку системи правової охорони промислової власності характеризується її інтернаціоналізацією. Початок етапу був покладений названою Паризькою конвенцією. Принциповими засадами Конвенції є національний режим, право пріоритету, загальні правила.
Відповідно до положень про національний режим прирівнення. Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності кожна із країн, що вступила до цього Союзу, зобов'язана надавати громадянам інших країн, які приєдналися чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначене правило поширюється також і на тих осіб, які не є громадянами країни — члена Союзу, але мають постійне місце проживання або дійсне і неефективне промислове чи торговельне підприємство у країні — члені Союзу.
Право пріоритету — принцип, закладений Паризькою конвенцією, полягає у тому, що заявка, подана в одній із країн — членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід протягом 12 місяців від дати подання першої заявки до будь-якої країни — члена Паризького Союзу з пріоритетом за першою заявкою. Це правило стосується також усіх інших об'єктів промислової власності, але строки, протягом яких зберігається право пріоритету, різні — 12 місяців для винаходів, 6 місяців для промислових зразків і товарних знаків.
Загальних правил, встановлених Конвенцією, є кілька. Щодо патентів діє правило, за яким патент, виданий в одній із країн — 47 членів Союзу, має чинність лише у межах цієї країни. Патенти, видані в різних країнах Союзу на один і той самий винахід, незалежні один від одного. Факт видачі патенту в одній країні — члені Союзу не зобов'язує інші країни — члени Союзу видавати патент на цей самий винахід. Так само відмова у видачі патенту в одній із країн Союзу, визнання його недійсним або таким, у якого закінчився строк охорони, не може бути підставою для відмови у видачі патенту в іншій країні — члені Союзу або для визнання його недійсним чи таким, у якого закінчився строк охорони.
Винахідник має право бути названим як такий у патенті. У видачі патенту не може бути відмовлено чи патент визнано недійсним на тій підставі, що продаж запатентованого виробу чи виробу, виготовленого запатентованим способом, підпадає під заборону чи обмеження, що випливають із національного законодавства.
Конвенція передбачає певні обмеження і щодо інших об'єктів промислової власності.
Інтернаціоналізація, безперечно, поширилася і на сферу літературно-мистецької діяльності. У 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, якою був заснований Міжнародний союз про охорону літературних і художніх творів. Слід зауважити, що первинний текст Конвенції неодноразово переглядався (у Берліні у 1908 p., Римі — у 1928 p., Брюсселі — у 1948 p., Стокгольмі — у 1967 p., Парижі — у 1971 р.). Бернська конвенція набула чинності на території України 25 жовтня 1995 р.
У Преамбулі Бернської конвенції сформульована мета її прийняття: охороняти настільки ефективно й однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні та художні твори.
У 1952 р. у Женеві була підписана ще одна конвенція — Всесвітня конвенція про авторське право. У 1971 р. у Парижі на засіданні Міжнародної конференції держав — членів ЮНЕСКО була прийнята нова редакція цієї Конвенції, що набула чинності у 1974 p. Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 р.
Ефективній міжнародній охороні результатів творчої діяльності сприяють багато інших міжнародних угод. Для координації їх діяльності з метою посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної, творчої діяльності в 1967 р. у Стокгольмі була підписана Конвенція про утворення Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), яка набула чинності з 1970 p., а з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи Організації Об'єднаних Націй.
ВОІВ своїми завданнями ставить:
поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до суверенітету і рівності;
заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі;
модернізацію і підвищення ефективності адміністративної діяльності союзів договорів, створених у сфері охорони промислової власності, а також охорони літературних і художніх творів за умови повної поваги до самостійності кожного із союзів.
Конвенція про утворення ВОІВ у поняття «інтелектуальна власність» включає дві основні сфери прав: 1) промислову власність, що охоплює головним чином винаходи і товарні знаки; 2) авторське право, що стосується літературних, музичних, художніх і аудіовізуальних творів.
Діяльність ВОІВ в основному ведеться у трьох напрямках: реєстраційна діяльність, забезпечення міжурядового співробітництва з адміністративних питань інтелектуальної власності і програмна діяльність. Усі ці види діяльності спрямовані на досягнення основних завдань ВОІВ.
Нині членами ВОІВ перебувають 183 держави, у тому числі й Україна.
Інтернаціоналізація правової охорони товарних знаків була започаткована Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, адже товарний знак вважався одним із об'єктів останньої. Трохи пізніше була підписана Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891 p.), якою був утворений спеціальний союз для країн — членів Паризької конвенції.
Зазначена Угода передбачає міжнародну реєстрацію товарних знаків у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. За цією Угодою таку реєстрацію може здійснити лише громадянин країни — члена Паризької конвенції або заявник, який має місце проживання чи дійсне і не фіктивне промислове або торговельне підприємство на території країни — члена Конвенції. Заявник спочатку повинен заявити свій знак у національному чи регіональному (Бенілюкс) відомстві по товарних знаках у країні походження. Лише після цього заявка на міжнародну реєстрацію може бути подана через національне відомство.
Міжнародна реєстрація публікується органом, що її здійснює (Міжнародне бюро ВОІВ), і про це повідомляються країни, в яких заявник бажає одержати охорону свого знака. Протягом року від дати реєстрації кожна з цих країн має право відмовити у наданні такої охорони, відповідним чином обґрунтувавши свою відмову. Якщо протягом року така відмова не буде заявлена Міжнародному бюро ВОІВ, реєстрація набуває чинності національної реєстрації у тих країнах, що були зазначені в заявці.
Міжнародна реєстрація надає власнику знака низку переваг. Замість заявок, які мав би подати заявник у кожну із країн, у яких він бажає одержати охорону свого знака, він подає лише одну заявку (французькою мовою), сплачуючи мито лише за однією заявкою. Міжнародна реєстрація може бути продовжена за таких самих умов на 20 років.
2. Практична частина
Задача 1
Розрахувати числове значення максимальних, середніх і мінімальних ставок роялті для ліцензійних угод з надання права на використання виробничих технологій в галузі електроенергетики за умов відомих з літературних відомостей даних про рентабельність даної галузі промисловості – 43%.
Розв’язання
Відомо, що частка ліцензіара Д у прибутку ліцензіата знаходиться, як правило, в діапазоні від 10 до 50 відсотків. Якщо предмет ліцензії ще не готовий до промислового або комерційного використання, а основну цінність складає право використання, що передається за ліцензійною угодою (не виключна ліцензія), то Д = 10 – 20%. А в разі виключної ліцензії (передавання усіх прав) і готовності винаходу до виробництва частка ліцензіара може становити 35 – 50%
В даному завданні розрахунок буде проводитись для трьох випадків:
а) об'єкт ліцензії не готовий до промислового виробництва, передаються лише права на винахід;
б) об'єкт ліцензії готовий до промислового виробництва, передаються права тільки на використання предмета ліцензії зі збереженням прав на винахід у ліцензіара;
в) об’єкт ліцензії готовий до промислового виробництва, передаються виключні права на винахід.
Ставку роялті будемо розраховувати через рентабельність виробництва за формулою:
; (2.1)
Для випадку а) середнє значення Д становить
; (2.2)
Для випадку б) середнє значення Д становить
; (2.3)
Для випадку в) середнє значення Д становить
. (2.4)
Розрахуємо ставки роялті для галузі виробництва деревини та виробів з деревини (Р=24%):
; (2.5)
; (2.6)
. (2.7)
Таким чином, для випадку, коли об’єкт ліцензії не готовий до промислового виробництва, передаються лише права на винахід ставка роялті буде становити 4,5%; для випадку, коли об’єкт ліцензії готовий до промислового виробництва, передаються права тільки на використання предмета ліцензії зі збереженням прав на винахід у ліцензіара, ставка роялті буде становити 7,5%; для випадку, коли об’єкт ліцензії готовий до промислового виробництва, передаються виключні права на винахід, ставка роялті буде становити 12,78%
Задача 2
Оцінити вартість гудвілу підприємства
Таблиця 2.1 – Вихідні дані для розрахунку вартості гудвілу
|
Період |
Чистий операційний дохід, NOIі, грн |
Вартість продукції для реалізації, Qfi, грн |
Середньогалузе-вий коефіцієнт рентабельності Rq |
Норма дисконту Е, % |
Коефіцієнт капіталізації Rg |
|
1 |
62400 |
310901 |
0,13 |
11 |
0,16 |
|
2 |
49888 |
256712 |
|||
|
3 |
50098 |
256783 |
|||
|
4 |
39569 |
250912 |
|||
|
5 |
44500 |
256456 |
Згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» гудвіл – нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства і його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу, яка виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючого положення на ринку товарів (робіт, послуг), нових технологій тощо. Тобто існує дещо, що приносить підприємству додатковий прибуток понад той, який приносять матеріальні та нематеріальні активи, що стоять на балансі підприємства. Це дещо становить невіддільні від підприємства і персоналу об’єкти інтелектуальної власності.
Будь-яка компанія володіє не лише матеріальними цінностями, такими, як будівлі, споруди, обладнання, запаси сировини і матеріалів, грошові кошти тощо, але і діловою репутацією, колом клієнтів і перевірених постачальників, що склалося, торговими марками і брендами, популярністю на ринку та іншими факторами, які на перший погляд дуже важко оцінити. Однак у разі необхідності продажу бізнесу при купівлі готової фірми, при злиттях і поглинаннях і просто для грамотного управління вартістю компанії необхідно знати, скільки коштують нематеріальні цінності компанії.
Не існує загальновизнаного терміну «гудвіл» (goodwill). Це визначення трактується як репутація, респектабельність, відомість. Це перш за все громадська думка і ставлення до назв, стиля приміщень, торгових знаків, логотипів, проектів, товарів і будь-яких інших предметів, що знаходяться у володіння або під контролем компанії, а також відносини з клієнтами і замовниками.
Згідно зі стандартом BSV-ІІ, що був прийнятий у 1988 р. і доповнений у 1991 р. Американською громадою Оцінників (American Society of Appraisers, ASA), гудвіл визначається як «добре ім’я» фірми і містить нематеріальні активи компанії, які складаються з престижу підприємства, його ділової репутації, взаємовідносин із клієнтами, місцезнаходження, номенклатури продукції, що виробляється, тощо. Ці фактори не виокремлюють і не враховують у звітності підприємства, але вони є реальним джерелом прибутку.
Усю сукупність нематеріальних активів (НМА), що знаходяться у розпорядженні компанії, можна умовно поділити на 3 групи. До першої відносять НМА, що є невіддільними від компанії: наявність навченого персоналу, досягнення в галузі реклами і просування своєї продукції, переваги територіального розміщення, репутація бізнесу. Активи цієї групи, як правило, мають невизначений термін служби і їх оцінюють у сукупності. У зв’язку з тим, що для них неможливо визначити термін служби і норму амортизації, ці активи вважають такими, що не амортизуються. Друга група – це НМА, що є невіддільними від робітника компанії. Серед них особиста репутація і професійні навички конкретного робітника з урахуванням особистих ноу-хау, комерційних здібностей, таланту у сфері фінансових операцій тощо. Як і активи першої групи, ці НМА є такими, що не відділяються від робітника, не мають терміну використання і не амортизуються. Третя група – це НМА, які у загальному випадку можна відділити від підприємства, такі, як торгові марки, фірмові знаки, авторські права, патенти тощо. Ці активи можна оцінити окремо і більшість з них мають певний термін служби. Такі активи вважають тими, що амортизуються, і їх можна поставити на баланс підприємства.
Серед спеціалістів у сфері оцінки гудвілу не існує спільної думки щодо того, які активи слід вносити до складу гудвілу. У подальшому за ці активи будемо вважати нематеріальні активи, що не відділяються від виробництва і які не є поставленими на баланс підприємства. Одним із найбільш поширених методів оцінки гудвілу компанії є метод оцінки за обсягами реалізації. Для цього необхідно знати середньо галузеві коефіцієнти рентабельності. У цьому випадку гудвіл компанії розраховується за формулою
, (2.8)
де GW – гудвіл;
NOIі – чистий операційний дохід від діяльності компанії у періоді і;
Qfi – вартість подукції для реалізації в періоді і;
Rq – середньо галузевий коефіцієнт рентабельності реалізації продукції;
Rg – коефіцієнт капіталізації НМА (відношення прибутку компанії до вартості НМА, що є врахованими у балансі);
E – норма дисконту;
N – кількість років, що відділяють поточний період (рік) від розрахункового.
Для приблизних розрахунків К=0,15 – 0,20. для підвищення точності розрахунків їх здійснюємо за період 5 років.
Головною проблемою у застосуванні даного методу є складність отримання зовнішніх даних, зокрема коефіцієнта середньо галузевої рентабельності.
Розв’язання
Розрахуємо чисельник формули 4.8 як поміжний показник для визначення гудвілу компанії:
(62400 – 310901*0,13)*1,114 + (49888 – 256712*0,13)*1,113 +
+ (50098 – 267835*0,13)*1,112 + (39569 – 250912*0,13)*1,11 + (2.9)
+ (44500 – 256456*0,13) = 95430,21 (грн.)
Тоді з урахуванням коефіцієнта капіталізації величина гудвілу буде становити
(грн.) (2.10)
Задача 3
Останнім часом все чіткіше вимальовуються обриси такого нематеріального активу компанії, як бренд. За суттю своєю його можна ототожнювати з торговою маркою, але він є поняттям дещо більш маркетингового характеру, ніж юридичного, що є притаманним торговій марці. Бренд є торговою маркою, що володіє беззаперечною репутацією і лояльністю споживачів, що відома у широкому географічному просторі, в ідеалі — на глобальному рівні. Бренд є і ім'ям компанії, і її репутацією, і стійким іміджем. Економічна оцінка вартості такого ОІВ, як бренд, становить собою інтерес і для внутрішнього менеджменту компанії, і для зовнішніх цілей (оцінка вартості прав на ТМ-бренд, оцінка вартості ліцензій, розміру роялті-платежів тощо).
Одним із найбільш поширених методів оцінки вартості бренду є так званий метод дисконтованих грошових потоків (ДГП), що зарекомендував себе у практиці відомого в усьому світі лідера з оцінки брендів компанії Interbrand
Для отримання більш точної оцінки віртості бренду необхідно скласти достатньо об'єктивний і точний прогноз додаткових доходів, які очікуються, що приносить компанії бренд, прогноз додаткових витрат, які необхідні для «розкручування» і підтримання бренду, а також дисконтної ставки, що відображає додаткові ризики, пов'язані з управлінням брендом. Як правило, період прогнозування дорівнює 5 рокам.
При розрахунку дисконтної ставки необхідно до звичайної ставки дисконтування додати ставки, що характеризують можливий вплив таких ризиків:
ринкового (поява на ринку більш сильних брендів-конкурентів, різноманітні форс-мажорні обставини);
управлінського (помилки при побудові і реалізації систем маркетингового дослідження, рекламної кампанії);
- юридичного (поява недобросовісної конкуренції, контрафактної продукції).
Розв’язання
Таблиця 2.2 — Загальні дані для оцінки вартості бренду компанії ABC
|
Зростання обсягу продажу завдяки бренду, % |
17 |
|
Зростання додаткових доходів від бренду, % |
16 |
|
Зростання додаткових змінних витрат, % |
12 |
|
Зростання витрат на підтримання бренду, % |
17 |
|
Дата оцінки вартості компанії |
1 січня 2006 року |
Таблиця 2.3 — Розрахунок дисконтної ставки для оцінки вартості бренду
|
Дисконтна ставка для компанії в цілому |
11% |
|
Премія за ринкові ризики |
2% |
|
Премія за ризики управління брендом |
4% |
|
Премія за юридичні ризики |
2,5% |
|
Всього |
19,5% |
На основі даних табл. 2.2, отриманих експертним шляхом менеджерами компанії, складаємо прогнози для розрахунків у табл. 2.4.
Таблиця 2.4 — Прогнози для оцінки бренду, млн $
|
Показник |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
2010 |
|
Обсяги продажу |
89 |
106 |
123 |
140 |
157 |
|
Додаткові доходи від бренду |
25 |
29 |
33 |
37 |
41 |
|
Додаткові змінні витрати |
14 |
15,68 |
17,36 |
19,04 |
20,72 |
|
Витрати на підтримання бренду |
5 |
5,85 |
6,7 |
7,55 |
8,4 |
|
Чистий грошовий потік від бренду |
6 |
7,47 |
8,94 |
10,41 |
11,88 |
|
Приведений чистий грошовий потік |
5,02 |
5,23 |
5,24 |
5,10 |
4,88 |
|
Усього вартість бренду |
25,47 |
Таким чином, вартість бренду компанії ABC на 01.01.06р. становила 25,47 млн/ $.
Задача 4
Фірма БДГ розпочала випуск малої серії кухонних комбайнів з новими елементами зовнішнього дизайну. Зовнішній вигляд даної складної машини не має прототипу. Дані про кількість одиниць об'єкта техніки, що вироблені за періоди, а також дані про чистий прибуток, який отримано з одиничного об'єкта техніки у періодах, наведено у табл. 4.11. Визначити вартість цього промислового зразка на цей час. Ставка дисконту у періодах становить 10%.
Таблиця 2.5 – Вихідні дані для розрахунку
|
Показник |
Період |
||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
|
Кількість одиниць об'єкта техніки, що вироблені за період, V*, шт. |
50 |
60 |
55 |
75 |
80 |
|
Чистий прибуток, який отримано з одиничного об'єкта техніки у періоді. |
55 |
54 |
49 |
63 |
62 |
Розв'язання
Беручи до уваги умови поставленного завдання, розрахуємо коефіцієнт к
К = 0,3*0,7*0,6 = 0,126 (4.14)
Розрахуємо вартість промислового зразка PV
PV = 0,126* (50*55 *1,124 +60*54*1,123 + 55*49*1,122 +75*63*1,12 +80*62= 2836,48 (грн)
Таким чином можна сказати, що вартість цього промислового зразка дорівнює 2836,48 грн.
Висновок
Наука, література і мистецтво як результат духовної творчості людини формують світогляд народу, збагачують його культуру, визнаючи моральні, естетичні позиції суспільства, відображаючи рівень його соціального економічного розвитку.
Система привілеїв, що складалася і розвивалася в усьому світі, закладала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. При цьому слід мати на увазі, що системи привілеїв у різних країнах розвивалися по-різному залежно від їх економічного розвитку.
В практичній частині необхідно було розрахувати числове значення максимальних, середніх і мінімальних ставок роялті для ліцензійних угод з надання права на використання виробничих технологій. Можна зробити такий висновок що, для випадку, коли об’єкт ліцензії не готовий до промислового виробництва, передаються лише права на винахід ставка роялті буде становити 4,5%; для випадку, коли об’єкт ліцензії готовий до промислового виробництва, передаються права тільки на використання предмета ліцензії зі збереженням прав на винахід у ліцензіара, ставка роялті буде становити 7,5%; для випадку, коли об’єкт ліцензії готовий до промислового виробництва, передаються виключні права на винахід, ставка роялті буде становити 12,78%
Список використаної літератури