Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРЇНИ
Національний авіаційний університет
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З дисципліни:
Основи Економічних Теорій
Студента гр.
Циплакова Станіслава
Київ 2013
Варіант 4
Теоритичні питання:
1.Форми товарного виробництва. Ринкова організація суспільного виробництва.
Виникнення та суть товарного виробництва Розвиток суспільного виробництва пов'язаний з існуванням різних його форм. Найпершою формою господарювання було натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання. Для натурального господарства характерні нерозвинутість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків, примітивна техніка, технологія, патріархальність виробництва загалом. Йому відповідає застій, повільність розвитку самого виробництва і суспільного розвитку в цілому. Таке виробництво замикає всі економічні процеси в тісних межах локальних виробничих одиниць, не відкриваючи каналів для зовнішніх зв'язків. Робоча сила, закріплена за локальними виробничими одиницями, позбавлена мобільності. Виробничі відносини тут виступають у своїй "прозорій", неуречевленій, не-матеріалізованій формі як прямі відносини між людьми. Саме така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Вона довела свою життєвість протягом тисячоліть. На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом.
Потребу в обміні результатами праці мають і натуральне, і товарне виробництво, оскільки в них в тій або іншій формі існує поділ праці. Він виступає загальною умовою обміну незалежно від форми виробництва. Але якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає постійне економічне спілкування, економічний взаємозв'язок між людьми, що розпочинається з придбання засобів виробництва й закінчується реалізацією готової продукції, обміном досвідом.
Отже, товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами. З даного визначення випливає:
по-перше, основою виникнення товарного виробництва й обміну, тобто перетворення натурального господарства в товарне, є суспільний поділ праці. Саме він приводить до того, що виробники для задоволення особистих і виробничих потреб повинні обмінювати продукти своєї праці на необхідні для них продукти праці інших виробників. І коли перший суспільний поділ праці (відділення пастуших племен) зробив можливим регулярний обмін між общинами, а другий (відокремлення ремесла від землеробства й скотарства) зумовив зародження товарного виробництва, то третій (відділення торгівлі) сприяв завершенню формування товарного господарства;
по-друге, поділ праці в суспільстві лише тоді стає основою формування товарного виробництва й обміну продуктів через ринок, коли відбувається відокремлення виробників як самостійних власників засобів виробництва. І якщо суспільний поділ праці потребує обміну взагалі, то економічна відособленість виробників вимагає еквівалентного, товарного обміну.
Просте й розвинуте товарне виробництво
Товарне виробництво виникає як просте товарне виробництво. Воно засноване на особистій праці власника засобів виробництва, дрібне за своїми розмірами, йому властиві пряме поєднання виробника із засобами виробництва та відсутність експлуатації людини людиною. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт.
Спрямованість простого товарного господарства на потреби ринку стає основою прискорення процесу розшарування виробників через їхні різні особистісні якості, вміння використати кон'юнктуру ринку тощо. Іноді навіть випадковий збіг обставин дає можливість здобути перемогу одних над іншими в конкурентній боротьбі, що призводить до збагачення меншості й зубожіння більшості, й ніякі сили не змогли зупинити цей закономірний процес розвитку вшир та вглиб.
Водночас відбуваються істотні модифікації в самих товарних відносинах. З одного боку, з'являються власники грошей і засобів виробництва, з іншого - люди, позбавлені їх і вимушені продавати свій єдиний товар - робочу силу. Перші з них стають підприємцями, які можуть наймати робочу силу, інші - найманими робітниками, які не мають засобів виробництва, а тому й засобів для існування.
Таким чином, просте товарне виробництво стало ґрунтом для виникнення капіталістичного господарства, капіталістичних відносин. Цьому процесу значно сприяло й так зване первісне нагромадження капіталу - насильницьке відокремлення виробників від засобів виробництва, а також розвиток купецького та лихварського капіталів. Як наслідок безпосередні виробники, позбавлені засобів існування, стають продавцями своєї робочої сили і покупцями продуктів своєї праці. Це означає, що поряд з ринком засобів праці й предметів споживання виникає новий - ринок праці. Форма господарства, коли товаром стає не лише продукт людської праці, а й сама робоча сила людини, називається капіталістичним товарним виробництвом.
Оскільки за капіталізму всі (або майже всі) продукти праці виготовляються як товари і робоча сила є товаром, товарне виробництво набуває загального характеру і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми. Але й на стадії розвинутого капіталізму існує дрібне товарне виробництво.
У колишньому Радянському Союзі, в тому числі і в Україні, роль товарного виробництва і товарно-грошових відносин недооцінювалася. В економічній теорії робилася спроба довести, що з розвитком соціалістичних відносин роль товарного виробництва зменшуватиметься. Окремі економісти твердили, що соціалізму взагалі властиві безпосередньо суспільні виробництво та зв'язки і що товарно-грошові відносини тут по суті формальні. Це негативно позначилося на всій господарській діяльності країни, наслідком чого є сучасний стан нашого економічного розвитку. Не випадково зараз поставлено завдання: у міру формування різноманітних форм власності відкрити простір для розвитку товарного виробництва, товарно-грошових відносин, здійснити перехід до ринкової економіки. Необхідно сприяти розвитку як простого товарного виробництва, так і інших розвинутих його форм.
Між простою і розвинутою (яка застосовує найману працю) формами товарного виробництва є спільні риси й відмінності.
Спільні риси:
Приватна власність на засоби виробництва
Ринкова форма зв'язку між виробниками
Конкуренція між товаровиробниками
Відмінності:
Просте товарне виробництво
Виробник продукту та власник засобів виробництва - одна особа
Експлуатація, як правило, відсутня
Виробництво товарів спрямоване на задоволення потреб виробника
Виробництво здійснюється на базі індивідуальної, відособленої праці
Виробництво товарів має підпорядковане значення стосовно натурального господарства
Розвинуте товарне виробництво
Виробник продукту - найманий робітник, власник товару - капіталіст
Експлуатація існує
Виробництво товарів здійснюється задля одержання прибутку
Виробництво ведеться на базі спільної, об'єднаної праці найманих робітників
Товарне виробництво набуває загального характеру
Таким чином, в історичному розвитку товарного виробництва слід наголосити на двох важливих моментах:
1) перетворенні натурального господарства в просте товарне;
2) перетворенні простого товарного господарства в розвинуте.
Перше є результатом суспільного поділу праці й економічної відособленості виробників, друге пов'язане з тим, що товаровиробники, виготовляючи товар відособлено на ринок, знаходяться у відношенні конкуренції один до одного, що призводить до їхнього розшарування - збагачення меншості і розорення більшості.
2. Особливості виробництва та ціноутворення на ринку досконалої конкуренції
Для того, щоб отримувати прибутки виробникам потрібно скласти різні плани та методи за якими вони будуть планувати своє виробництво.
Для виходу виробника на ринок, він повинен поставити собі такі питання:
- виробляти чи невиробляти продукцію, чи можна знайти готову і її перепродувати. Коли виробник бачить що виготовлення певного виду товару (який доповнює інший) буде дешевше купити, то виробник на цьому може заробити.
- інше питання - Якщо виробляти? То скільки? Виробник повинен чітко проаналізувати ринок і зробити висновок : яких товарів на ринку є в дефіциті, а які є в надлишку. Ще однією особливістю на яку повинен звернути виробник є кількість виробленої продукції. Якщо виробник виготовить за багато продукції на яку немає попит, то це продукт буде залежуватися на полицях і буде зменшуватися його ціна. Якщо виробник виробить замало товарів, то він у свою чергу втратить значну кількість доходу.
Якщо ці питання вирішувати на мікрорівні, то можна двома способами:
1. Сукупний аналіз
Якщо підприємство виробляє продукцію і воно неприносить йому доходу, а тільки збитки воно може або припинити виробництво або застосовувати модернізацію виробництва.
1. Якщо TR > ТС, то фірма вирішує завдання максимізації прибутку.
2. Якщо ТС > TR, то фірма мінімізує збитки.
Якщо фірма припинить виробництво, то її збитки дорівнюватимуть постійним витратам. Тому якщо збитки від виробництва менші ніж постійні витрати, то таке виробництво потрібно продовжувати. Тоді сукупна виручка буде перевищувати змінні витрати:
ТС— TR<FC,
(FC + VC) — TR<FC,
VC<TR.
Отже, основною характерстикою скільки потрібно виробляти продукції є отримання виробником максимального прибутку аба мінімальних затрат. В загальному щоб виробництво функціонувало, потрібно щоб його рентабельність становила не менше 10 - 15%, а в деяких галузях ( наприклад у сільському господарстві) більше 30 %.
3. Сукупний попит і сукупна пропозиція. Потенціальний дохід національної економіки
Сукупний попит - це сукупна величина обсягу продукції, яку готові купити всі суб'єкти національної економіки за даного рівня цін та за інших однакових умов. Він визначається величиною грошових видатків, які передбачають витратити на придбання товарів та послуг домогосподарства, приватні підприємці, урядові установи, а також витрати на чистий експорт. Сукупний попит містить чотири компоненти (див. схему 13.2).
Споживчі витрати є такими грошовими видатками, які домогосподарства передбачають використати на придбання споживчих товарів та послуг. їх загальна величина передусім залежить від використовуваного доходу, оскільки переважна частина останнього і спрямовується на ці цілі. На обсяг споживчих витрат впливає розподіл одержуваних домогосподарствами доходів на частину, що споживається, і ту, що заощаджується. Розмір споживчих витрат безпосередньо пов'язаний також із рівнем цін.
Другим компонентом сукупного попиту є інвестиції. Це ті витрати, які приватні підприємці (юридичні та фізичні особи) передбачають використовувати для придбання споруд, будівель, устаткування та нагромадження запасів. Розмір цих витрат залежить від обсягу
Схема 13.2. Структура сукупного попиту
Графік 13.1. Крива сукупного попиту
виробництва, витрат на капітал, які зумовлюються рівнем податків і процентних ставок, очікувань на майбутнє. Ця складова сукупного попиту найчутливіша до заходів монетарної політики.
Третій компонент сукупного попиту становлять урядові витрати. До них належать ті, що передбачені державними установами на придбання товарів та послуг для задоволення державних потреб. їх розмір залежить від величини видатків на цілі, визначені державним бюджетом згідно з прийнятими урядовими рішеннями.
Останнім компонентом сукупного попиту є чистий експорт, що становить різницю між вартістю експорту і імпорту товарів та послуг. Найважливішими факторами, що його визначають, є обсяги виробництва і внутрішні доходи країн, які здійснюють торгівлю, обмінні курси національних валют та співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін на обмінювані товари та послуги.
Сукупний попит залежить від цінових та нецінових факторів. Ціновим фактором є рівень цін. Залежність між сукупним попитом і рівнем цін є оберненою і зображається графічно (див. графік 13.1).
На цьому графіку крива АО показує величину реальних видатків (за постійних цін) для кожного рівня цін за інших незмінних умов. Так, якщо рівень цін буде Р,, то обсяг реального ВВП, який купується, буде дорівнювати ВВП,. При зниженні рівня цін до Р2 сукупний попит збільшиться до обсягу ВВП2. Як бачимо, крива сукупного попиту має спадний характер, а це вказує на те, що чим нижчий рівень цін, тим більший обсяг реального ВВП, який буде куплено. Такий нахил кривої сукупного попиту зумовлений трьома факторами.
По-перше, це ефект процентної ставки. Якщо рівень цін зростає, то збільшується і процентна ставка. Це приводить насамперед до зменшення такої складової сукупного попиту, як інвестиції. Зростання процентної ставки негативно позначається і на споживчих витратах, бо значну частину споживчих товарів та послуг домогосподарства купують у кредит. Тому і обсяг реального ВВП, який буде куплено, зменшиться.
По-друге, це ефект багатства. При вищому рівні цін купівельна здатність нагромаджених фінансових активів, таких як строкові рахунки та облігації, що знаходяться у населення, зменшиться. Багатство населення зменшується, воно стає біднішим, адже за рахунок накопичених фінансових активів може менше купити товарів. Тому і витрати населення на придбання товарів та послуг скоротяться, що зменшить реальний обсяг валового національного виробництва, який буде закуплено.
По-третє, це ефект імпортних заміщень. Якщо рівень цін на вітчизняні товари зростає, то населення буде більше купувати імпортних товарів, а іноземці - менше вітчизняних. Збільшення ціни приведе до скорочення експорту і зростання імпорту, що спричинить зменшення чистого експорту, а отже, і величини сукупного попиту.
На сукупний попит впливають і нецінові детермінанти. До них належать доходи населення, його наміри щодо майбутнього придбання товарів та послуг, рівень податків і процентної ставки і інші. Саме вони визначають зміни усіх чотирьох компонентів сукупного попиту. Так, зміни в споживчих витратах обумовлюються загальною величиною доходів населення, очікуванням їх зміни, заборгованістю споживачів, зміною податкового тиску. Зміни в інвестиційних витратах пов'язані з рівнем прибутків та процентних ставок, очікуваними доходами від інвестицій, рівнем використання потужностей. Зміни в урядових видатках визначаються політикою уряду, його політичним курсом. А зміни в чистому експорті є результатом зміни валютних курсів: падіння національної валюти збільшує чистий експорт, бо обсяг експорту зростає, оскільки стає вигіднішим за рахунок зміни ціни. Зростання валютного курсу, навпаки, робить імпорт вигідним, а отже негативно позначається на чистому експорті, зменшуючи його.
Нецінові фактори впливають на криву сукупного попиту, спричиняючи її зсув вправо або вліво. Якщо, наприклад, збільшуються грошові доходи домогосподарств, то це приведе до зростання їх витрат на придбання товарів та послуг. Тому при незмінному рівні цін буде купуватись більше товарів та послуг, а це означає, що сукупний попит зросте і його крива переміститься вправо в положення АЕ>Г А коли збільшаться податкові ставки, то це приведе до зменшення як спо
Графік 13.2. Зміни сукупного попиту
живчих, так і інвестиційних витрат, що зменшить і сукупний попит, крива якого пересунеться вліво в положення АО: (див. графік 13.2).
Розглянемо сукупну пропозицію. Це загальна кількість товарів та послуг, які фірми готові виробляти і продавати протягом року за кожного рівня цін. Тобто, сукупна пропозиція визначається обсягом товарів та послуг, який підприємці країни пропонують на ринку. Характерним є їх прагнення досягти максимально можливого обсягу таких благ, або потенційного чи природного обсягу виробництва. Саме такий обсяг виробництва є одним із найважливіших чинників сукупної пропозиції.
Економіка в кожен момент часу має певний обсяг факторів виробництва у вигляді праці, капіталу та придатної для використання землі. їх поєднання при наявному рівні технологічної оснащеності виробництва дає змогу виробляти максимальний обсяг виробництва товарів і послуг. Потенційний обсяг виробництва є і тим обсягом створюваних товарів та послуг, який можливий за умови повного використання всіх факторів виробництва і технологічних можливостей економки. Тобто, цей обсяг пов'язаний із межею виробничих можливостей економіки, що характеризують можливий вибір суспільства.
Якщо економіка намагається виробити товарів і послуг понад потенційний обсяг виробництва, то реальний обсяг виробництва не збільшується, але підвищується рівень цін, бо ресурси будуть використовувати інтенсивніше. Іншою є ситуація тоді, коли реальний обсяг виробництва менший за потенційно можливий. Це означатиме, що частина факторів виробництва не використана для створення благ, що приводить до безробіття (неповної зайнятості) і недовикористання виробничих потужностей.
Отже, потенційний обсяг виробництва - це такий реальний ВВП, який економіка виробляє, якщо в ній є повна зайнятість, або норма безробіття не перевищує так званого його природного рівня. Такий обсяг виробництва і є одним з факторів, що визначають сукупну пропозицію.
Другим фактором сукупної пропозиції є рівень заробітної плати і цін на інші фактори виробництва. Заробітна плата є важливим елементом витрат виробництва. її зменшення приводить до скорочення витрат і зрештою позначається на збільшенні сукупної пропозиції. Такий самий вплив на сукупну пропозицію здійснює і зміна цін матеріальних факторів виробництва.
Обсяг сукупної пропозиції безпосередньо пов'язаний із цінами на товари та послуги. Високі ціни створюють сприятливі умови для зростання виробництва товарів та послуг, а отже, і для збільшення сукупної пропозиції. Низькі ціни приводять до скорочення реального обсягу виробництва. Тому між сукупною пропозицією і рівнем цін існує пряма залежність. Це означає, що за інших рівних умов обсяг сукупної пропозиції тим більший, чим виший рівень цін, і навпаки. Отже, на сукупну пропозицію впливають дві групи факторів: цінові і нецінові (див. схему 13.3).
Першу групу становлять ціни на товари та послуги, що утворюють ВВП. До нецінових факторів сукупної пропозиції належать зміни цін на ресурси, з яких виготовлені товари та послуги, зміни в рівні ефективності виробництва (їх підвищення означає зменшення затрат ресурсів на одиницю продукції, а отже, супроводжується збільшенням реаль
Схема 13.3. Фактори сукупної пропозиції
Графік 13.3. Крива сукупної пропозиції у короткостроковому періоді
ного виробництва) та зміни правових норм (до останніх передусім належать рівень податків та субсидій).
Сукупна пропозиція зображається графічно. Щодо суті та форми графічного зображення сукупної пропозиції серед представників різних течій економічної теорії немає єдиного підходу. Послідовники теорії класичної школи вважають, що крива сукупної пропозиції є вертикальною, тобто обсяг реального ВВП від зміни рівня цін не залежить, оскільки ціни і заробітна плата гнучкі і зміна рівня цін на обсязі ВВП не позначається. Прихильники кейнсіанства вважають, що крива сукупної пропозиції має горизонтальний характер, бо зміни у сукупному попиті приводять до зростання обсягу національного виробництва при незмінному рівні цін.
Сучасні погляди на характер кривої сукупної пропозиції базуються на об'єднанні названих двох підходів і розрізняють сукупну пропозицію у короткостроковому та довгостроковому періодах. У короткостроковому періоді крива сукупної пропозиції має такий вигляд (див. графік 13.3).
У короткостроковому періоді зміна рівня цін приводить до зміни реального обсягу виробництва. Якщо рівень цін зростає з Р, до Р2, то обсяг реального ВВП збільшується з ВВП, до ВВП2. Це збільшення зумовлене тим, що при підвищенні попиту фірми збільшують обсяг виробництва і одночасно підвищують ціни. Причиною є негнучкість витрат виробництва, зокрема заробітної плати у короткостроковому періоді. Заробітна плата, як правило, встановлюється на контрактній основі і після підписання тарифної угоди не збільшується щонайменше протягом року. Оскільки вона становить значну частину витрат виробництва, то останні в цей період залишаються відносно сталими. За таких умов підвищення рівня цін стимулює фірми до збільшення обсягів виробництва, що приводить до зростання обсягів сукупної пропозиції. На графіку 13.3 видно, що підвищення рівня цін з Р, до Р2привело до збільшення обсягу ВВП з ВВП, до ВВП2 що виражено у піднесенні кривої сукупної пропозиції вгору і вправо. Отже, у короткостроковому періоді між рівнем цін і сукупною пропозицією встановлюється пряма залежність: зміна рівня цін приводить до однонаправленої зміни сукупної пропозиції.
Інша ситуація у довгостроковому періоді. У ньому витрати виробництва втрачають стабільність, стають гнучкими, бо заробітна плата, реагуючи на зростання цін, також підвищуватиметься. За таких умов підвищення цін не приведе до збільшення прибутків фірм, бо буде нейтралізоване зростанням витрат виробництва, передусім заробітної плати. Тому підвищення попиту і відповідне зростання цін не приведе до збільшення обсягів виробництва, а крива сукупної пропозиції у довгостроковому періоді набуває вигляду вертикальної прямої, що відображає реальний ВВП, який дорівнює потенційному обсягу виробництва (див. графік 13.4).
З графіка видно, що крива сукупної пропозиції АБ співпадає з потенційним обсягом виробництва і підвищення рівня цін з Р, до Р,
Графік 13.4. Крива сукупної пропозиції у довгостроковому періоді
не зміщує її вправо, бо реальний ВВП залишається незмінним, збільшується лише номінальний ВВП за рахунок цінового фактора. Зміщення кривої управо може бути здійснене лише під впливом зміни обсягу факторів виробництва - капіталу та праці і рівня технологічної оснащеності. Тоді під дією цих факторів відбувається розширення межі виробничих можливостей, збільшується відповідно потенційний обсяг виробництва, а отже, і сукупна пропозиція. Тоді крива сукупної пропозиції переміщується в положення АБ,.
4. Номінальний та реальний обмінний курс. Паритет купівельної спроможності.
Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни. Через валютний курс долається національна обмеженість грошової одиниці та відбувається перетворення її локальної цінності у цінність інтернаціональну. Валютний курс є також об'єктивним економічним показником, який відображає тенденції внутрішнього економічного розвитку країни та стан і перспективи її зовнішньоекономічних відносин.
На практиці для оцінки макроекономічних параметрів використовують декілька розрахункових різновидів валютного курсу.
Номінальний двосторонній валютний курс — це відносна ціна двох валют, тобто ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти.
Реальний валютний курс — це номінальний валютний курс, помножений на співвідношення внутрішніх цін до цін країни, до валюти якої коту-ється національна валюта.
Номінальний ефективний валютний курс — це індекс валютного курсу, що встановлюється як співвідношення національної валюти до валют інших країн, котування яких визначено відповідно до частки цих країн у валютних операціях даної країни.
Розкрити зміст понять:
Процес управління - це сукупність безперервних, послідовно виконуваних, взаємозв'язаних дій по формуванню і використанню ресурсів організації для досягнення нею своїх цілей. Ці дії є важливими для успіху організації і називаються функціями менеджменту. Таким чином, процес управління є загальною сумою всіх функцій [7, с.52].
Слово функція (від латинського funcitio - виконання, здійснення) означає обов'язок, коло або вид діяльності, призначення, роль.
Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).
Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств.
Моделі і методи прийняття рішень:
Прийняття рішень, як і обмін інформацією, є складовою будь-якої управлінської діяльності. Тому в необхідності прийняття рішень — складних і простих, важливих і другорядних — полягає суть процесу управління.
Що таке управлінське рішення? На це запитання у теорії та практиці менеджменту тепер немає однозначної відповіді. У науковій та навчальній літературі даються визначення різного ступеня повноти: від найкоротшого (рішення — це вибір альтернативи) до більш розгорнутого (управлінське рішення виступає як вольовий акт вибору мети, дій і способів щодо її досягнення, а також результат колективної думки).
Обидва ці визначення правильні. Однак для глибшого розуміння сутності процесу прийняття рішень доцільно використовувати точніше визначення.
Прийняття управлінського рішення — це спрямований на досягнення поставленої мети вольовий вплив суб'єкта управління на його об'єкт.
Управлінські рішення можна класифікувати за різними ознаками: за змістом, мірою складності, формою і т. ін. Приміром, з точки зору впливу на майбутнє фірми рішення поділяють на стратегічні і тактичні. Перші визначають основні шляхи розвитку фірми, другі — конкретні засоби просування по них.
Відповідно до часового періоду і залежно від конкретних термінів реалізації рішення бувають довгостроковими (більше п'яти років), середньостроковими (від одного до п'яти років) та короткостроковими (до одного року). Довгострокові рішення звичайно мають прогнозний характер, оскільки базуються на баченні майбутнього з урахуванням умов і потреб сьогодення, які не залишаються незмінними.
Середньострокові рішення відображаються у детальних планах і програмах, обов'язкових до виконання, згідно з якими здійснюються конкретні заходи їх реалізації.
Короткострокові рішення відображаються не тільки і не стільки у планах, скільки в усних та письмових наказах і розпорядженнях. Отже, чим більший строк, на який приймається рішення, тим імовірніша його реалізація, і навпаки.
У великих фірмах рішення класифікують залежно від рівня ієрархії, на якому їх приймають, на вищий, середній і нижчий. Чим вище рівень ієрархії, тим важливіше для фірми рішення, тим більш стратегічний, довгостроковий характер воно має, і навпаки, на нижчих рівнях управління приймають в основному незначні тактичні рішення, розраховані на порівняно короткий строк реалізації.
За мірою обов'язковості виконання рішення поділяються на директивні, рекомендуючі та орієнтуючі. Директивні звичайно приймають вищі органи управління щодо нижчих за умов стабільної ситуації, з приводу найважливіших проблем. Вони обов'язкові до виконання і розраховані на безумовно очікуваний результат. Рекомендуючі рішення опрацьовуються на різних нарадах — у комітетах або комісіях, їх виконання бажане, але не обов'язкове.
Орієнтуючі рішення, як і директивні, призначаються для нижчих рівней управління, однак діють в умовах свободи від центру.
За змістом рішення можна поділити на технічні, економічні та соціальні. Технічні рішення стосуються використання того чи іншого устаткування, технологій, прийомів роботи. Об'єктом економічних рішень стають витрати, що їх несе фірма, і ті результати, які вона може при цьому одержати.
Соціальні рішення приймаються щодо персоналу фірми, його становища, умов праці, пільг.
Якщо класифікацію рішень зобразити схематично, розмістивши перелік рішень ліворуч як фіксуючих актів, а праворуч — як складного процесу за механізмом їх прийняття, то одержимо дерево рішень.
Опрацювання і прийняття рішень являє собою творчий процес, що має кілька стадій або етапів, основними з яких є підготовка рішень, прийняття рішень та реалізація рішень.
Перший етап — підготовка рішення — це аналіз ситуації, в якій перебуває фірма, включаючи пошук, збирання і опрацювання інформації, а також виявлення і формування проблеми, що потребує вирішення.
На стадії прийняття рішення опрацьовуються та оцінюються альтернативні рішення і напрями дій, що провадяться на основі багатоваріантних розрахунків; виробляються критерії вибору оптимального рішення; обирається і приймається кінцеве найкраще рішення.
На стадії реалізації рішення застосовуються заходи для конкретизації рішення і доведення його до виконавця, здійснюється контроль за ходом його виконання, вносяться необхідні корективи і дається оцінка результату виконання рішення.
Прийняті управлінські рішення повинні відповідати певним вимогам, а саме: науковість, цілеспрямованість, якісна і кількісна відповідність, правомірність, активне використання правових засобів управління, оптимальність, своєчасність, комплексність, посилення стимулюючої та виховної функцій, гнучкість, повнота оформлення. Суть правового аспекту управлінських рішень — у додержанні правових норм при підготовці, прийнятті та реалізації рішень, у наданні управлінському рішенню форми нормативного акта.
Науковий підхід до прийняття рішень передбачає використання науково обгрунтованих моделей і методів.
Модель — це уява про об'єкт, систему або ідею в деякому спрощенні реальної життєвої ситуації, в якій ця модель застосовується при виробленні управлінського рішення. У практиці управління використовуються фізичні, аналогові та математичні або символічні моделі.
Прикладом управлінської моделі може бути модель очікування споживача, яка є прогнозом, що оснований на результатах опитування клієнтів фірми про їхні потреби і нові вимоги. На підставі одержаних даних і виходячи з власного досвіду керівник має можливість з достатньою точністю визначити сукупний попит на перспективу.
Спосіб прийняття і реалізації рішення називається методом. Методи, спрямовані на досягнення накресленої мети, можуть бути різними.
Для прийняття рішень, особливо перспективних, які мають стратегічний характер, необхідні прогнози. Для прогнозування часто користуються методом Дельфі, сутність якого полягає у тому, що експерти незалежно один від одного складають прогнози, які потім підсумовуються, узагальнюються у єдиний варіант, що і є основою в подальшій роботі. Так повторюється кілька разів, поки не буде досягнуто задовільного результату, який відображатиме загальну вивірену позицію. Ті, хто мають особисту думку, яка істотно відрізняється від загальної позиції, викладають свої погляди у письмовій формі, а після їх всебічного обговорення приймається остаточне рішення.
У наш час широко поширився метод "мозкової атаки", за допомогою якого за півтори години можна висунути до 100 оригінальних ідей. Процедура "мозкової атаки" виглядає так: керівник у своєму короткому виступі доводить до присутніх правила роботи, розповідає в загальних рисах про сутність проблеми, її причини і користь, яку може принести знайдене рішення, а потім пропонує висловитися присутнім. Викладені ідеї або передаються потім спеціалістам, або оцінюються самими учасниками.
Можлива і "мозкова атака навпаки", коли відбувається пошук слабких місць і критика запропонованих для обговорення варіантів, і вже на цій основі формулюється власне рішення.
В основі "мозкової атаки" лежить ідея про те, що для активізації роботи мозку людину необхідно поставити в незвичайні умови (в даному разі — ситуація гри, яка нічим не нагадує звичайні наради). Цей метод найбільш гшідний, і його елементи використовують у різних формах у багатьох інших ситуаціях.
Якщо справа не дуже термінова, можна використати метод цільових обговорень, коли керівник проводить відкриту дискусію.
Стимулювання активності учасників забезпечується також використанням методу "вогонь по керівникові", згідно з яким керівник формулює концепцію таким чином, що вона суперечить загальній думці групи, чим і намагається викликати бурхливу дискусію, яка дасть змогу значно прояснити ситуацію.
Ефективність групових рішень багато в чому залежить від керівника. З урахуванням умінь, характеру і настрою керівника, його педагогічних здібностей, уваги до людей та інших якостей психологи виділяють п'ять типів керівників: диктатор, демократ, песиміст, організатор та маніпулятор.
Метод, оснований на науково-практичному підході, вимагає використання сучасних технічних засобів і насамперед електронно-обчислювальної техніки.
У цілому проблема вибору керівником рішення — одна із найважливіших у сучасній науці та практиці управління.
Стратегічне управління – це процес розробки стратегій і управління організацією для успішної її реалізації. Стратегічне управління здійснюється в контексті місії організації, і його фундаментальна задача полягає в тому, щоб забезпечити взаємозв’язок місії з основними цілями організації в умовах мінливого зовнішнього середовища.
Нецінова конкуренція – завоювання конкурентної переваги товаровиробниками завдяки підвищенню якості та надійності їх продукції, вдосконаленню методів збуту, наданню послуг, розширенню сфери післяпродажного обслуговування, подовженню терміну гарант служби виробів, наданню споживачам кредитів на придбання товарів і послуг га інших пільг, використанню реклами тощо. Матеріальна основа нецінової конкуренції – впровадження нової техніки і технологи, використання якісно нових видів сировини і матеріалів, найдосконаліших форм і методів організації виробництва та ін. Значного поширення у процесі реалізації товарів набувають угоди «про маркетинг», про будівництво об'єктів «під ключ», якими передбачено надання консультаційних послуг, сприяння в освоєнні нової техніки й технології, навчання фахівців, продаж пакета ліцензій та ін.
Цінова конкуренція - один з видів конкуренції, пов'язаний з використанням цін як засобу досягнення кращих економічних умов збуту, проникнення і завоювання ринку. Включає швидке маневрування (маніпулювання) цінами, систему поступок для тих чи інших покупців іншими фірмами-збутовиками тощо.
Через цінову конкуренцію продавці впливають на попит головним чином за допомогою зміни в ціні. При ціновій конкуренції продавці рухаються по кривій попиту, підвищуючи або понижуючи свою ціну. Це гнучкий інструмент маркетингу, оскільки ціни можна швидко і легко змінити, з огляду на чинники попиту, витрат або конкуренції. Однак із усіх контрольованих переміних маркетингу конкурентам легше усього дублювати саме цю, що може привести до стратегії копіювання або навіть цінової війни. Більш того, уряд стежить за ціновими стратегіями.
Конкурентне середовище - ринок, на якому незалежні фірми-продавці вільно змагаються за право продавати свій товар незалежному покупцеві.
Конкурентоспроможність товару — це його здатність привертати увагу споживачів з-поміж інших груп аналогічних товарів, які пропонуються на ринку підприємствами-конкурентами.
Конкурентна політика - це складова частина економічної політики будь-якої сучасної держави. Конкурентна державна політика виникла наприкінці XIX ст. в США, а в подальшому -в країнах Західної Європи у зв'язку із запровадженням конкурентного законодавства. В Україні з перших років незалежності конкурентну політику було віднесено до пріоритетних напрямів державотворення.
Світове господарство - це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів.
Міжнаро́дний по́діл пра́ці — вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг. Процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.
Міжнародна спеціалізація – це форма розподілу між країнами, при якій зростання концентрації однорідного виробництва проходить на основі процесу концентрації національного виробництва. З іншої сторони на основі виділення окремих виробництв в самостійні технологічні процеси: окремі галузі та підгалузі.
Міжнаро́дна коопера́ція — взаємодія двох чи більше суб'єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним, при якій здійснюється спільна розробка або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції (деталей, вузлів, матеріалів, а також устаткування, що використовується у комплексних поставках) або спеціалізації на окремих технологічних стадіях (функціях) науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.
Світовий ринок — сукупність національних ринків країн, зв'язаних між собою зовнішньою торгівлею.
Валютний ринок — система фінансово-економічних відносин, пов'язаних із здійсненням операцій купівлі-продажу (обміну) іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах.
Міжнародний кредит — це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб'єкти різних країн. Суб'єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, не фінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.
Вивіз капіталу — експорт капіталу в інші країни державою, фірмами, приватними особами у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності, з метою вигіднішого їх розміщення і використання.
Світова інфраструктура – сукупність структурних елементів національних господарств і світових інституцій, що забезпечують реалізацію, функціонування та розвиток форм міжнародного співробітництва. Процес поглиблення міжнародного поділу праці сприяє розвитку та удосконаленню елементів світової інфраструктури, які є необхідною умовою ефективного функціонування різних форм економічного співробітництва на інтернаціональному рівні.
Тести