Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
6
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Головне управління освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації
Тернопільське територіальне відділення МАН України
САКРАЛЬНІ ПАМ’ЯТКИ
КОПИЧИНЕЧЧИНИ XVII-XVIII СТОЛІТЬ
Роботу виконала:
Луків Марія Михайлівна,
учениця 9 -А класу
загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів №2 м.Копичинці
Гусятинського району, Тернопільської області
Науковий керівник:
Камінська Надія Степанівна
Вчитель історії
загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів №2 м.Копичинці
Тернопіль 2013
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1
САКРАЛЬНІ ДЕРЕВ’ЯНІ ХРАМИ КОПИЧИНЕЧЧИНИ.
1.1 ЦЕРКВА ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ У С.ТУДОРІВ.
1.2 НАЙСТАРІША ДЕРЕВ’ЯНА ЦЕРКВА СВЯТОЇ ПАРАСКОВІЇ-П’ЯТНИЦІ У С.КРОГУЛЬЦІ.
1.3 ЦЕРКВА ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО І ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА У М.КОПИЧИНЦІ.
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Ця робота присвячена 1025-літтю Хрещення Русі-України
“Архітектура — теж літопис світу,
вона говорить тоді, коли мовчать
і пісні, і легенди, і коли вже нічого
не говорить про втрачений народ”
(М. Гоголь)
Тернопільщина — край, наділений Божою благодаттю. Тут збереглося чи не найбільше в Україні пам’яток сакрального мистецтва. Духовні святині області багато років ваблять прочан різних християнських конфесій не лише з України, а із-за кордону.
Тернопільщину часто називають маленьким Єрусалимом. Адже релігійна та історична спадщина нашого краю охоплює духовні центри, древні культові кам’яні та дерев’яні споруди. Численні храми на території області шанобливо зберігають мощі святих і чудотворні ікони, місця перебування відлюдників та пам'ять про видатних церковних діячів — вихідців із Тернопільщини.
Народна архітектура зрослася з природою краю, стала необхідною частиною нашого життя.
Сакральне мистецтво українських храмів є частиною мистецької спадщини нашого народу. Воно зберегло глибоку традиційність і самобутність.
Дерев’яні храми є вершиною народно-художньої діяльності українців. Люди творили це мистецтво з почуттям любові, на свої уподобання, бо насамперед, воно повинно було служити духовним потребам. Дивлячись на витвори сакральної архітектури, диву даєшся, коли дізнаєшся, що шедеври народних культових будівель творилися в дуже скромних умовах та простими інструментами.
Як зберегти неоціненний духовний скарб?
Тему дослідницької роботи “Сакральні пам’ятки Копичинеччини XVII-XVIII ст.” я обрала тому, що історією сакральних пам’яток цікавляться більше археологи, ніж історики. Я мрію бути вчителем історії. Тому ця тема «Сакральні пам’ятки Копичинеччини XVII-XVIII ст. » є дуже актуальною, бо дерев’яні храми — частина культурної спадщини нашого народу.
Ще в 1972 році Генеральна конференція ЮНЕСКО оприлюднила “Конвенцію про охорону всесвітнього культурного і природного надбання”. Реєстри пам’яток архітектури існують в різних країнах, в тому числі в Україні.
Українська секція Міжнародної асоціації арт-критиків під егідою ЮНЕСКО в Парижі глибоко стурбована станом будівель величних пам’яток сакральної архітектури на Україні.
Найуразливішою частиною національно-культурної спадщини є саме пам’ятки дерев’яного зодчества. На початку XX століття їх дивом не знищили пожежі революції і громадянської війни, проте на початку XXI століття сакральні дерев’яні храми зникають на очах, і останніми десятиліттями українці втратили пам’яток архітектури більше, ніж за часів Першої і Другої світових воєн. Тому дуже важливою є проблема збереження та використання пам’яток культурної спадщини.
Потрібно популяризувати духовну і культурну спадщину нашого народу. Взяти на облік усі пам’ятки культурної спадщини, обстежити їх і створити спеціальні паспорти на кожну з них вирішили на Тернопіллі. З такою ініціативою виступила Тернопільська обласна рада. Ця програма розрахована на 2011-2015 роки. На її реалізацію виділили значні кошти.
В Тернопільському краєзнавчому музеї відбулася унікальна виставка макетів дерев’яних храмових споруд М. Яськовича. Більшість його церков є точною копією дерев’яних храмів XVII-XVIII століть, зведених без жодного цвяха.
У скількох замках, фортецях, храмах ми встигли побувати? Скільки пам’яток сакральної архітектури вже побачили? Треба поквапитися. Час руйнує. Щоб привернути увагу до цього питання, в Тернополі проведена фотовиставка “Краса, яка може загинути”. ЇЇ мета — зробити все можливе, щоб архітектурні пам’ятки краю не потрапили в Червону книгу.
Великою допомогою для мене був виданий в Тернополі, чудово ілюстрований альбом “Сакральні пам’ятки Тернопільщини”. Це унікальна книга, одна з перших в Україні. Автори пропонують світові долучитися до витоків духовності нашого народу, через пізнання його найсокровенніших скарбів.
Так як історія сакральних пам’яток XVII-XVIII століть мало досліджена, то я вирішила долучитися до цієї теми. Пишучи дану роботу, я відчувала велику відповідальність. Предметом дослідження у моїй роботі були три дерев’яних храми Копичинеччини XVII-XVIII століть. Одним із основних завдань я ставлю глибше вивчення сакральних пам’яток XVII-XVIII століть з метою привернення уваги всієї громадськості. Адже щоб зберегти ці унікальні архітектурні споруди потрібна праця усіх людей.
Я живу в Копичинцях. У моєму місті є церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста (1630 р.). Тому для мене, як для юного краєзнавця, вона викликає живий інтерес.
Кожної неділі та в релігійні свята бабуся за руку вела мене до старенької церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста на вулиці Кутець. Коли йшла Служба Божа, я роздивлялася стародавні потемнілі ікони на стінах, слухала старий церковний дзвін. Бабуся говорила, що ця церква вимолена, що вона — ровесниця Богдана Хмельницького і зовсім скоро їй буде 400 років. Тепер я стала дорослою і далі ходжу до церкви, але багато питань, пов’язаних з її історією, мене цікавлять. Я б хотіла дізнатися про найперші десятиліття в історії церкви; де знаходиться один із церковних дзвонів, який заховали місцеві жителі від пограбування німцями. Церква на Кутці дерев’яна. У своїй роботі я вирішила дослідити історію такої ж найстарішої церкви в селі Крогульці, церкви Святої Парасковії-П’ятниці. Щоб дослідити термін “блукаюча церква”, я зацікавилася історією дерев’яної церкви, яка 200 років була у селі Тудорів, а потім перенесена у сусідній район.
Чому, коли оглядаємо культові споруди незалежно від релігії, ми переповнюємося якоюсь відповідальністю і особливим почуттям поваги? І немає значення чи це дуже древня архітектурна пам’ятка, як Гусятинська церква Святого Онуфрія (поч. XVII ст.) чи маленька дерев’яна церква Святої Параскеви (XVI ст.) у Крогульцях чи незавершена новобудова. Магія надзвичайної поваги криється у впливі на нашу психіку колективної аури живих і мертвих, що відвідують або колись відвідували цю споруду.
Церква — це єдине місце, де людина знаходить душевний спокій, молитвою єднається з Богом, надіючись на його щедрі ласки і вірить, що Всевишній вислухає її молитви, нагородить життєвою радістю, допоможе пережити земні труднощі.
РОЗДІЛ 1
САКРАЛЬНІ ДЕРЕВ’ЯНІ ХРАМИ КОПИЧИНЕЧЧИНИ
Сьогодні у нашій Тернопільській області нараховують приблизно 85 церков, зроблених з дерева. Ці культові споруди мають велике духовне та історичне значення. Серед них, на території Копичинецького деканату є найстаріші церкви: церква Святої Парасковії - П’ятниці в селі Крогульці, збудована в 1576 р. ? і церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, збудована в 1630 році у Копичинцях, дерев’яна церква в селі Тудорів, збудована у 1732 р.
Для того, щоб написати дану дослідницьку роботу, я їздила в села Тудорів, Сидорів і Крогульці Гусятинського району, село Черкавщину Чортківського району. Зустрічалася зі старожилом села Тудорів Іваном Прокіпчаком, з уст якого я дізналася, як у 1934 році маленьку дерев’яну церкву з села було акуратно розібрано і перенесено в інше село Чортківського району. На його свідчення я посилаюся у своїй роботі. Архівні документи про церкву святої Параскеви в селі Крогульці допомогли частково розкрити, коли ж насправді була побудована дана церква. Але точних відомостей немає (XVI чи початок XVII століття). Тому в майбутньому я хочу продовжити дослідження даної теми, щоб дізнатися де знаходиться найстаріша ікона Крогулецької церкви. Досліджуючи тему сакральних пам’яток, я зустрічалася з місцевими краєзнавцями: Іваном Чайкою; він порекомендував мені скористатися матеріалами його досліджень по історії села Тудорів, із краєзнавцем, журналістом, працівником районної газети “Вісник Надзбруччя” Миколою Кучмієм. У своїй роботі я використала історичні фрагменти із його книги “На зламі віків”. Автор повідомив дуже цікаві матеріали про церкву в Крогульцях. Публікації краєзнавця Горбоватого В. допомогли дізнатися про ту роботу, яку проводить місцева влада по збереженню і охороні архітектурних пам’яток нашого району. Краєзнавець з Копичинець Б.Савка у своїй книзі “Мандрівка через століття” описав храми Копичинець. Відомості про Кутецьку церкву я використовую у своїй роботі. Також допомогли у написанні роботи документи із життя Бучацької єпархії, статті з газети “Христова Скеля”. При написанні роботи я використала матеріали з “Історії України” М. Грушевського, книги В.Білінчука “Стежками духовної та історико-культурної спадщини”, Я.Пастернака “Західне Поділля на заранні історії”.
Гусятинщина здавна славиться своїми унікальними історико-культурними пам’ятками, які приваблювали і приваблюють як українців, так і іноземців, але попри це, ми, жителі Надзбруччя, все ще мало знаємо свій край, його історичні місця.
Найбільш помітною і невід’ємною прикметою майже кожного українського, а тим більше галицького села завжди була будівля церкви, яка свідчила, що на території цього поселення існує і діє релігійна громада. Історія кожного поселення тісно пов’язана з історією церкви на даній території. Вони переплітаються одна з одною, доповнюють одна одну, утворюючи єдиний історичний літопис, що писався століттями. Церква завжди була найбільш сильним об’єднуючим фактором у будь-якому населеному пункті. Вона творила церковні громади, виховувала їх, і вони ставали носіями всього церковного та духовного життя того чи іншого села.
1.1 Церква Покрови Пресвятої Богородиці с.Тудорів Гусятинського району
Невідомо, ким і яким чином у селі Тудорові започатковано християнство, якої величини було у той час поселення і чи одночасно стали його жителі єдиновірцями. Протягом віків могли бути зміни, поки не створилася єдина християнська релігія з її церковною атрибутикою і обрядами, які передавалися з покоління у покоління.
Описуючи історію церкви у селі Тудорові використала архівні документи, спогади священиків, перекази старих людей, витяги з книги І. Чайки «Історія Тудорівської церкви». Я дізналася про те, що жителі села Тудорова у 1682 році збудували першу церкву. Новозбудований храм був невеликий, дерев’яний, покритий соломою. Дерево і солома були найбільш доступними підручними матеріалами, бо село було оточене лісами. Люди в той час були не дуже багаті, і така церква була для них бажаною і дорогою. Прослужила вона недовго — лише півстоліття. У 1730 році церква згоріла. Тудорівські люди тяжко переживали цю втрату і одразу вирішили будувати новий храм.
Для будівництва церкви вибрали місце в центрі села. З навколишніх лісів було завезено дерево, з якого місцеві теслярі — майстри виготовили відповідної товщини бруси, з яких було складено стіни, споруджено дах і баню. Про зовнішній вигляд споруди радилися з місцевим священиком. А можливо і запросили невідомого архітектора, який керував будівництвом. Церква мала корабельну форму, була увінчана залізним хрестом, якого викували місцеві ковалі. Вона була покрита гонтами. Будівництво храму тривало 2 роки. Видовбаний напис на одному із брусів свідчив про те, що церква “була благословенна 30 травня 1732 року”. Божа святиня прослужила людям понад 200 років. Після закінчення будівництва храму Божого у селі Тудорів було збудовано також високу двоярусну дзвіницю. Унікальність у тому, що вона була складена з масивних дубових чотиригранних колон, покрита гонтами. До дзвонів треба було підніматися широкими дерев’яними сходами аж на другий ярус, де висіли дзвони, мелодійний звук яких розносився далеко по околиці. На жаль, в часи радянської влади в 50-х роках дзвіниця була зруйнована. Старожил Іван Прокіпчак згадує: «Зачепили тросом за верх, трактор потягнув, понівечена дзвіниця довго опиралась, але впала. Матеріал десь повозили». [4, С. 2]
Подвір’я церкви було обнесене довкола міцним, широким і досить високим муром, обсаджене кленами, ясенами і липами, що справляло приємне враження затишку, де витав Дух Божий. Деякі дерева дожили до наших днів.
За своїми розмірами церква була невеликою і часто під час богослужіння не могла вмістити всіх парафіян. Про зовнішній та внутрішній вигляд церкви дізнаємося із рукописних спогадів пароха Тудорова отця Соневицького, які мають назву “Перебіг історичний парохії греко-католицької церкви під покровом святого отця Николая Архієпископа М.Л.Чудотворця в Тудорові враз з дочернов церквою святої Трійці в Майдані, почавши от р. 1732 до нинішнього дня т.є. до р. 1937”, де я читаю: “А сама церков була дуже бідненька, зверха з маленькою копулою, але форемно викінченою. Всередині темна з малими оконцями збоку. Хори були з поручема дерев’яними. З образів видніші були св. о. Николая і св. Родини, а на головнім Престолі — образ Спасителя, благословляючого хліба. Вхід до церкви був з правого боку, масивні двері були підвішені на ковальських завісах. Біля вівтаря висіла “вічна лампа, а посеред церкви з купола звисав досить гарний на тридцять свічок, павук. Впадали в очі сірі олов’яні підсвічники.” [4, с.3]
Біля церкви був цвинтар, про що свідчили людські кістки і черепи, які були знайдені під час земляних робіт на церковному подвір’ї. Там же стояв невеликий будинок, який служив трупарнею.
Певних даних про перших священиків Тудорівської парафії є дуже мало. Є згадки, що з 1783 року священиком в Тудорові був Яків Бояновський, який тут же, у 1811 році, помер. Будучи парохом села Тудорова протягом майже тридцяти років, він проявив себе ревним трудівником на ниві Христовій і своєю активною священичою діяльністю сприяв піднесенню духовності серед своїх парафіян. І словом, і ділом намагався полегшити важке життя селян за панщини. Відомо також, що отець Бояновський був досить активним громадським діячем. У 1788 році він заснував у Тудорові дяківську школу, яка існувала досить довго. Діти, заохочені священиком, активно відвідували школу, вчилися читати, писати і співати церковних пісень. Та й не тільки діти. Кожної неділі чи свята до школи вечором сходилися молоді і старші люди, щоб послухати новини, які їм розповідав отець Бояновський. Завдяки його діяльності в селі було багато грамотних людей, які могли читати церковні книжки. Отець Бояновський користувався глибоким авторитетом серед селян. Він був для них духовним наставником і вчителем, лікарем, суддею і добрим порадником. Серед людей в Тудорові існував переказ, що отець Бояновський просив поховати себе при вході до церкви, щоб люди, проходячи повз його гріб, єдналися з ним і по його смерті. Про це знайшовся запис у спогадах отця Соневицького: “Ходять поголоски, що блаженніший Парох Яков Бояновський наказав себе поховати в порозі входа до середини церкви з сердечним смиренням і желанієм”, “щоб люди його пам’ятали і єднались з ним і по його смерті”. [ 4, с. 3]
Тудорівська парафія була малою і досить бідною. Хоч у важкі роки панщини люди знаходили розраду та утіху в молитві та церкві, утримувати священика їм було нелегко. Мабуть тому тут часто мінялися парохи, не встигаючи розгорнути свою діяльність.
Після смерті отця Бояновського у 1811 р. на парафію прийшов отець Дмитро Калинович, який трудився тут аж до 1830 року. З 1830 по 1837 рік парафію очолив отець Андрій Чемеринський. Всього рік на тудорівській парафії був отець Яків Грабович, і два роки по ньому Яків Волянський. Досить довго на парафії в Тудорові був отець Іван Волянський.
Старожили Тудорова згадували, що на вершині одного зі схилів гори, де було невелике джерело, о. Волянський побудував саджівку (місце для купання), залишки якої можна побачити і сьогодні. При ньому селяни пережили радість знесення панщини у 1848 році.
У 1872 році отець Волянський одержав іншу парафію, і церкву очолив отець Габрусевич. Він похований на сільському цвинтарі, де і до сьогодні зберігається надгробний пам’ятник. Пізніше священиком у Тудорові став отець Соневицький, з яким пов’язана майже півстолітня історія греко-католицької місцевої церкви і самого села. Саме він лишив спогади, які являють собою цінний матеріал для історії Тудорова. На той час становище у церкві було складним. Хоч релігійність тудорівських парафіян була досить високою, але через бідність вони не мали можливості більше уваги приділяти церкві. Отець Соневицький закупив три нові фелони. На той час це була велика сума грошей. Люди поважали пароха, а в його записах знаходимо: “Однако треба признати гідність в справі їх глибокої релігійности і то в часі мого побуття, як пароха тутейших парафіян. Іменно зачали тутейші господарі украшати цвинтар камінними надгробками, статуями святих, особливо образами Спасителя Ісуса Хреста і Пречистої Діви Марії, Святої Варвари Великомучениці, святого Апостола Петра. Також годиться признати мешканцями Тудорова — взялися украшати село Тудорів статуями Ісуса Хреста, святої родини і Пречистої Діви Марії в середині села і на полі навколо села”. [ 4, с.5]
У записках також знайшла перелік побудованих пам’ятників на роздоріжжі до Скородинець і до Папірні, до Звиняча над рікою Серет та по дорозі, яка веде з Тудорова до Копичинець і до Майдану. Соневицький згадував про “памятку свободи 1848 року”. Він записав: “Креста побудовано на перехресті дороги в самім селі на дорозі, як ся з’їздить з Копичинець і з Майдану згори надолину, вище старої церкви і школи”. [4, с.6]
Різностороння діяльність отця Соневицького, його активне втручання у церковні і громадські справи з метою їх поправити свідчить про те, що це була на той час досить освічена людина, ревний священик, який дбав про високу релігійність та глибоку моральність своїх парафіян. За його старанням створено грамотою, даною в Бучачі і підписаною отцем Юліаном Дацієм від 20 лютого 1905 року “брацтво Пресвятого Серця Ісусового”, до якого вписувались чоловіки і жінки. Відтоді також батьки вписували своїх дітей, віддаючи їх під опіку Хреста. Усі члени цього братства одержували невеличкі книжечки — пам’ятки, де було відмічено час вступу до братства, а також молитви до Серця Христового. Цими книжечками люди дорожили, зберігали і веліли класти у труну після смерті. Братство об’єднувало людей єдиним поривом глибокої віри, смирення і надії відзискати великі милості від серця Ісусового.
Отець Соневицький був непримиренним до проявів будь-яких антигромадських діянь — злодійства, п’янства. Тому в Тудорові було засноване “Товариство тверезості”. Вступаючи у Товариство, люди приймали присягу не вживати спиртного в житті, а на це відважитись було нелегко. У кожного громадянина було переконання, що порушення клятви є великий гріх, тому боялись присягати, щоб при всяких життєвих ситуаціях її не порушити. Коли почалася Перша світова війна, то отець Соневицький був арештований, і військові жандарми відправили його в концтабір в Талергоф, де загинуло багато невинно ув’язнених, в тому числі і священиків. Два роки парафію очолював отець Николай Івахнюк. Після тяжких поневірянь Соневицький повернувся до Тудорова і заснував “Товариство Апостольства Молитви”, до якого входили найбільш ревні та побожні люди. Багато старань приділяє Соневицький поновленню церковного реквізиту, помагає купити стару церкву в Скородинцях для села Майдан, яке входило до Тудорівської парафії, сприяє утвердженню греко-католицьких обрядів.
В 1925 році в Тудорові визріло питання побудови нової церкви. До села приїхав відомий на той час архітектор Андрій Фалендаш, який уже побудував декілька церков. Він запропонував свій проект, який після ознайомлення і обговорення був прийнятий і затверджений громадою села.
Весною 1927 року, головний архітектор Андрій Фалендаш розпочав будівництво нової кам’яної церкви на узбіччі біля проборства.
Камінь почали лупати у місцевих каменоломнях — буртах. Це довгі, до пів кілометра, штольні (діри), в яких ручним способом, за допомогою клинів, молотів і біґ лупали те каміння і вручну виносили, або тачками вивозили на поверхню. Таких буртів на Долині було багато. Кожен двір повинен був дати на церкву певну кількість каменю, однак не всі могли його добувати. Хто не міг, той мусив його купити за 5 злотих у тих людей, які добували камінь. Добрим помічником у будівництві був загальний ентузіазм людей, які з великим бажанням і не меншим натхненням брали участь у всіх роботах. Крім місцевого будівельного матеріалу, необхідно було спроваджувати спеціальний камінь для аркад. Не вистачало коштів, адже село було небагатим. Для того, щоб зібрати необхідну суму грошей, було дано владою дозвіл збирати пожертви по всіх повітах Тернопільщини. Майже всі люди, навіть поляки, старалися по можливості дати певні кошти на будівництво храму, яке йшло повільно. Проходили роки. Будівництво підходило до завершення. Після покриття церкви бляхою, наступив дуже хвилюючий момент — встановлення хреста на головному куполі. Висота — понад 30 метрів, хрест залізний, важкий. Він був встановлений. Церква радувала душу кожної людини, адже вознісся храм Божий — величний і красивий, і хоча роботи були ще не закінчені, люди вирішили перейти до нової церкви.
Весною 20 травня 1934 року при величезному здвигові людей Тудорова і навколишніх сіл, численних процесій, багатьох священиків відбулося урочисте перенесення Найсвятіших Тайн з старої церкви до нової і освячення її. Під звуки дзвонів, пісень, з численними хоругвами і світлом урочисто прямував велелюдний хід до нового храму. Священики благословили всіх. Люди раділи, хвилювались, плакали, дивлячись на нову святиню; здавалося, вона хрестом піднімалась до неба. Для остаточного оздоблення інтер’єру нової церкви, наповнення її всіма необхідними атрибутами потрібно було ще багато праці, часу і коштів. Зі старої церкви були перенесені деякі речі — павук, вічну лампу, хоругви, лавки, деякі світильники, казальницю.
В Тудорові стара дерев’яна церква, яка служила місцем молитви багатьом поколінням тудорівчан, понад 200 років, здавалась і не тільки здавалась, а практично давно була замалою, щоб умістити всіх парафіян. Жителі села шанували свій храм, але для них він був замалий, адже в селі проживало більше одної тисячі парафіян. Багато з них під час Богослужіння не могли поміститися всередині церкви і змушені були стояти під піддашшям, яке оточувало храм. У такій ситуації і виникла думка продати стару церкву і отримані кошти вкласти у прикрасу нового храму.
У “Віснику Надзбруччя” за 09 вересня 2011 року поміщена цікава публікація “Храми блукаючі, бо душі заблудні?”, в якій зібрано факти “мандрівок” дерев’яних храмів з однієї парафії чи села до інших. Мабуть, це було пов’язано з тим, що не всі релігійні громади мали можливість самостійно побудувати церковну споруду, а тому часто були змушені задовольнятись купівлею чи подарунком старих дерев’яних церков. Їх могли продати чи подарувати більш заможні громади, особливо тоді, коли в них поряд зі старою церквою виростала нова. Тоді стару можна було передати тій громаді, де ніякого храму не було. Такі передачі церков були досить поширені у Західній Україні протягом XX століття. Автори цього матеріалу провели велику пошукову роботу по збору відомостей про блукаючі церкви.
Тому у Тудорові після побудови нової посвяченої у 1934 році церкви, стара дерев’яна, рідна, дорога церковиця була акуратно розібрана і перевезена до села Черкавщина Чортківського району, де стоїть донині, дбайливо доглянута місцевими парафіянами. Про це писав місцевий краєзнавець Михайло Скриник у нарисі “Витоки”. (Додаток А)
А спомином про стару церкву для жителів Тудорова залишився дзвін на старій дзвіниці. Звук його був дещо приглушений і люди говорили, що за багато років він втомився і трохи “оглух”. Проте його звук був приємним, якимось рідним, адже кликав до церкви не одне покоління мешканців села Тудорова.
1.2 Найстаріша дерев’яна церква Святої Парасковії-П’ятниці Гусятинського району
Великий інтерес викликає повідомлення краєзнавця Миколи Кучмія, який провів історичну розвідку “Церква Святої Парасковії у Крогульці: ретроспектива у часі”. Його запросили до цієї дерев’яної споруди місцеві жителі, які наводили лад з богослужебними книгами, що збереглися. Записи були на служебнику літургічному, що був виданий у Львові 1866 року Ставропігійським інститутом при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Краєзнавець Кучмій М. дістав навчальний посібник “Палеографія” і почав розшифровувати записи дат на форзаці книги “Церква Святої Парасковії — П’ятниці у Крогульці збудована 1576 року”. На цю дату посилається також заступник директора Центрального Державного історичного архіву України у Львові І.Сварник, який у довідці зазначає: “За документами архіву в селі Крогульці, зафіксована дерев’яна парохіяльна церква Святої Параскевії, дата будівництва якої невідома”. [8, с.6] У служебнику, надрукованому в Почаєві 1866 року, що зберігається у церкві села Крогульці є запис у псалтирі про те, що церква Святої Параскевії збудована 1576 року, але підтвердити це архівними документами не вдалося, бо село входило до Кам’янецького староства (Подільське воєводство).
З історичної точки зору цілком імовірно, що церква 1576 року, бо в “Описах Королівщини в Руських землях XVI віку”, виданих під редакцією Михайла Грушевського у Люстрації за 1570 рік є повідомлення, що після найжахливіших набігів на Поділля татар у 1567-1568 роках Крогулець “зараз пустинею є”. Напевно, паралельно з відбудовою селянських господарств протягом восьми років аж до 1576, йшло будівництво нового храму, який стоїть і понині. Існують ще версії, що Крогулецька церква Святої Парасковії була збудована у XVII столітті.
В описі майна і володінь церкви вказано, що церква “на фундаментах мурованих, з дерева тертого дубового під дахом гонтовим, дзвіниця дерев’яна з обшиттям гонту дубового, у доброму стані, оцінена у три тисячі флоренів”. [8, с.3] У 1741 й 1759 роках патрони церкви Баворовський і Стшемеський, надаючи підтвердні грамоти парохії, вказували, що підтверджують права й володіння, “котрі з давніх-давен попередники мої надавали”, тобто парохія і церква існували принаймі в XVI столітті, але документи того часу не збереглись”.
В “Описах Королівщини в Руських землях XVI віку” М. Грущевського згадується священик Комарніцький. У першій половині XIX століття у храмі Святої Парасковії служили: отець Хибинський (1811-1813 роки), Гучинський (1813-1844 роки), Січинський (1844-1850). У 1850 році почав службу у церкві дід по матері Богдана Лепкого отець Михайло Глібовицький. Коли отець Глібовицький подався на Бережанщину, його зять Сильвестр Лепкий починає служити у храмі села Крогулець, офіційно з 1873 року. Він обложив храмове подвір’я кам’яним обмурівком, який простояв аж до 70-х років ХХ ст. Коли в селі будували тротуари, то дзвіницю пересунули по ліву сторону від доріжки до церкви. В первісному вигляді дзвіниця стояла справа. Там же було два кам’яні хрести, які трактором потягнули на цвинтар.
З 1882 по 1927 рік парохом у Крогульцях був москвофіл отець Ізидор Кисилевський, а згодом у 1927-1952 рр. — його син Нестор. В книгах записів свідоцтв значаться прізвища отців Геруса, Клима та Павлика. Богослужіння у храмі Святої Парасковії-Пятниці влада припинила у 1961 році.
Десь у середині 70-х років ХХ ст.. храм відкрили і зробили опис речей у ньому, а майстри із Почаєва почали облаштовувати атеїстичний музей. Це була остання хвиля боротьби з релігією у нашому краї. Хоча музей завжди був закритий, але коли до села наближався черговий партійний ревізор, учні старших класів, прибирали у ньому. Ці “майстри”, що облаштовували музей, забрали декілька старих ікон у звитках та на дереві, що були на хорах. Тоді ж зникла і частина богослужебних книг, адже цьому ніхто не надавав особливого значення. Хто знав їм ціну? Люди пам’ятають величезну ікону, написану 1848 року, якої вже нема. Старі іконостасні ікони теж кудись зникли, а на їхньому місці виявився сучасний “іконопис”. Спочатку історичну пам’ятку обклали пластиковою вагонкою, але зрозумівши унікальність даної споруди, оздобили церкву дерев’яними брусами, що надало їй первозданного вигляду. Із часом, сільська громада почала вкладати свої кошти у святиню, адже це місце, куди приїжджають туристи, щоб поклонитися малій батьківщині Богдана Лепкого, іконостасу, де його охрестили. Всі хочуть оглянути пам’ятку дерев’яного зодчества, збудовану нашими предками у далекому 1576 році (або на початку XVII століття).
У довідці обласного державного архіву від 03 серпня 2011 року, яку витребував нинішній настоятель храму Святої Парасковії отець Яворський, говориться, що в документах архівного фонду про зняття з реєстрації релігійних общин Гусятинського району за 1961-1967 рік є відомості, що церква Святої Великомучениці Параскевії, дерев’яна, побудована в 1543 році, площею 90 квадратних метрів. Виходить, що точної дати побудови храму сьогодні ніхто не назве, оскільки первинні документи відсутні, хоча всі схиляються до більш ранньої хронології. Адже старі дерев’яні церкви у Галичині та на Поділлі зводилися саме у 1540-х роках, і нині є пам’ятками архітектури та охороняються державою. Та як би не було, ми маємо поважати, цінувати та всіляко оберігати працю наших предків і дбати, аби вона прийшла у спадок прийдешнім поколінням.
У Крогульцях за свідченням Л. Дубаса відбулися торжества, приурочені 478 річниці освячення церкви Святої Парасковії. Був присутнім Преосвященніший владика Нестор, єпископ Тернопільський і Бучацький. Вони разом зі священниками відслужили Божественну Літургію у древньому храмі, найстарішому у нашому краю.
Жителі Крогульців вкладають кошти у свою святиню, і коли б туристи приїхали б у село, то вони мали б можливість поклонитися малій батьківщині Богдана Лепкого, іконостасу, де хрестили великого письменника, оглянули б пам’ятку дерев’яного зодчества, церкву Святої великомучениці Парасковії-Пятниці, яку збудували наші предки в далекому XVI столітті (або на початку XVII століття). (Додаток Б)
1.3 Церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста м.Копичинці Гусятинського району
Тернопільська область за потенціалом і величиною архітектурної спадщини – один з найбагатших регіонів України. Дерев’яні церкви будувались без жодного цвяха, трималися тільки на зарубках і тиблях. Зовні і всередині їх прикрашали мистецькою різьбою та настінними малюнками. Різьбили перед усім іконостаси. Орнамент нагадував рослини,гілки і грона винограду. Архітектура сакральних дерев’яних храмів характеризується виразністю фактури матеріалу та скромністю фасаду.
В своїй книзі «Мандрівка через століття» краєзнавець Богдан Савка описав дерев’яний храм — церкву Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, яка споруджена у 1630 році. Серед дерев’яних храмів Тернопільської області вона займає визначне місце. Ця знаменита історична пам’ятка знаходиться на околиці Кутець у Копичинцях. Карвовський у своїй книзі “Чотири тижні у Галичині” писав, що фундатором церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста на Кутці в Копичинцях був Мартин Лудецький, якому, певно, в той час належала частина “Гетьманщини” — Кутець. Як довго це було — невідомо. Переказ старожилів доніс до нас відомості про те, що церкву добудовано з дубів, які росли в лісі, який простягався аж до території сьогоднішньої середньої школи-гімназії. Особливість церкви полягає в тому, що вона дерев’яна і прекрасно збереглася до наших часів.
Ще в ХVI столітті жителі присілка Кутець придбали дзвін і коли була зведена церква, то він став окрасою для парафіян. Дзвіниця розташована на захід від церкви, дерев’яна, каркасна, кріпиться тиблями, накрита невисоким чотирискатним дахом.
До 1947 року відправу в Кутецькій церкві здійснював парох церкви Святого Миколая м. Копичинці о. Чорняк. 1 січня 1947 року на парафію прибув священик Павло Куманяк, 1909 року народження. Священик закінчив Перемишлянську духовну семінарію. Єпископ Коціловський висвятив його в 1934 році. Ставши парохом Кутецької церкви, він у 1952 р. почав реставрацію старого церковного дзвону. В 1959-1961 роках за ініціативою священика було поновлено церкву всередині.
7 липня 1961 року в церкві Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста відбулася остання відправа. 12 липня цього ж року люди прийшли на богослужіння, але двері Божого храму були зачинені. Отець Павло Куманяк помер, не почувши дзвонів рідної церкви. Вона була відкрита після його смерті. Свідчення про ті часи дав племінник отця Куманяка – Станіслав Хрущ та його брат Володимир Антонович Куманяк, йому зараз 86 років, жителі села Коцюбинці Гусятинського району .
В часи незалежності України парохом Кутецької церкви був отець Іван Гура. Священичу діяльність, починаючи з 1992 року продовжив на парафії парох, доктор теології о. Василь Погорецький, який до 2010 вів церковну службу. З 2010 року священиком церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста є доктор теології о. Руслан Корнят.
Характеризуючи цей дерев’яний храм, ми бачимо перед входом до церкви зображення двох апостолів: Петра і Павла. Це зовнішні фрески сучасної роботи парафіян.
За даними архіву, Хрестовоздвиженська церква побудована 1836 року, але насправді в цьому році вона була вперше відреставрована після нападу татар на Копичинці і її зруйнування.
В середину храму веде притвор, у якому колись знаходилися нехрещені люди. З нього східці ідуть на хори. Посередині — храм вірних, де відбувають Службу Божу парафіяни. Храм вірних і святилище розділяли царські ворота, на яких зображено чотирьох євангелістів: Матея, Марка, Луку і Йоана.
Над ними іконостас, де розміщені сюжети дванадцяти найбільших свят у літургійному році. У центрі перед Царськими Воротами — тетрапод, на якому хрест і храмова ікона “Воздвиження Чесного Животворного Хреста”.
Над воротами розміщена лампадка. З правого боку у храмі вірних є сповідальниця, де парафіяни каються у своїх гріхах перед Богом. По обидві сторони від Воріт є два бічних престоли справа — Ісуса Хреста, зліва — Матері Божої.
За Царськими Воротами — Святилище, в якому Престол з Кивотом, де Найсвятіші Тайни Христові. За Кивотом — Семисвічник і Хрест.
Купол церкви прикрашений фресками, на яких зображено херувимів, що розправили свої крила. Нижче змальовано сюжети з життя Ісуса Хреста: народження, дитинство, хрещення і розп’яття.
На церковних стінах розміщені стародавні ікони. Зліва — ікона Божої Матері з Ісусом на руках. Христос тримає Святе Письмо у лівій руці, а правою закликає до молитви. Внизу надпис: “Сей образ відновлений коштом цілого братства Року Божого 1889”, який свідчить про те, що ікона відноситься до XIX століття, або ще і до більш раннього періоду.
Зліва розміщена ікона Архангела Гавриїла, на якій він зображений із мечем як захисник і переможець над злом. Внизу надпис: “Сей образ відновлений коштами подружжя Анни і Федора Кузик. Року Божого 1889”.
Церква — одна з найбільш ранніх дерев’яних споруд на Поділлі. Вона відноситься до пам’яток української народної архітектури.
Місцевий краєзнавець М. Тарабій у статті “І здійснилось задумане” описав про те, як в місті Копичинці для парафіян церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста відбулося освячення фігури Пресвятої Богородиці. Про цю фігуру парафіяни мріяли багато років. За сприяння ревного служителя церкви священика Руслана Корнята збулася мрія парафіян церкви Воздвиження Чесного Животворного Хреста, що знаходиться на вулиці Кутець в Копичинцях.
Завдяки глибокій і щирій вірі, згуртованості, палкому бажанню і великій працелюбності людей Кутця, всі облаштунки: побудову купольного накриття, мармурових колон, кованої огорожі, освітлення і благоустрою, закінчено в досить стислі строки. Автор пише, що надзвичайного нічого не зроблено. Це лише стало продовженням того, що робили споконвіків наші пращури християнської віри. Всі роботи виконані руками і талантом прихожан старої церковиці з щоденною щирою молитвою, чим і примножили славу Божу.
І ось заквітчана, святочна, Небесна Мати постала перед віруючими.
На запрошення настоятеля храму отця Руслана Корнята та всіх парафіян отець-мітрат, представник єпархіального управління Іван Сеньків за участю декана отця Василя Квіка та місцевих священиків відправили молебень відкриття і освячення фігури Матері Божої.
Після всіх урочистостей ще багато віруючих щедро і свято молилися перед Богородицею, просячи в неї заступництва. (Додаток В)
Люди приходять і йдуть… а створене ними святе — залишається на роки. На віки!
У 2012 році відбулася повторна реставрація зовнішнього вигляду храму Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста в м. Копичинці.
Раннього осіннього дня 27 вересня 2012 р., сонячне проміння вселяло в людські серця святковість і піднесеність. Адже саме в цей день багатолюдна громада парафіян церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього УГКЦ м.Копичинці святкували храмовий празник.
На утренній службі був присутній ректор Тернопільської духовної семінарії імені патріарха Йосифа Сліпого отець Іван Римар. Під склепінням куполів стародавньої дерев’яної церкви та довкілля, мов орган, звучали хоральні молитви хору братів-семінаристів. Торжество продовжилось приїздом Преосвященного владики Кир Дмитра Григорака, єпарха Бучацького. Високого духовного гостя вітала старенька дерев’яна церква. Настоятель храму отець Руслан Корнят перед початком відправи вручив владиці хрест, яким той поблагословив присутніх.
І радувалась душа у старенькій церковці, збудованій ще у 1630 році, навколо якої рясніли національні вишиванки, блузки і костюми серед молоді і дітей, яких було так багато! А це значить, що підростаюче покоління сприймає віру пращурів, дідів і батьків, як свій священний обов’язок, бо Господь завжди простягає руку чутливим і світлим почуттям сердець.
На храмовому святі були присутні священики Копичинецького деканату. З трепетними почуттями у парафіян і гостей освячено відновлений верхній ярус іконостасу (оригінал) та заново виготовлений нижній. Отець Руслан Корнят подякував усьому духовенству, жертводавцям і всім присутнім за участь у торжеств енній відправі та твердій одностайності у християнських обов’язках і чеснотах, побажав всім миру, любові та віри.
Я народилася і виросла у Копичинцях, мальовничому містечку на Поділлі. Воно розкинулося на семи горбах, розділених малими і більшими струмками, що впадають у річку Нічлаву і її притоку Стрілку.
Якщо ж твій край, шматочок землі твого дитинства уславив себе великими історичними подіями, пам’ятками культури, сакральними пам’ятками, то і я, і ти з великою гордістю і благоговінням повторюємо: “Я звідти родом, де відбулися такі події”. Куди ми не поглянемо, скрізь бачимо, як складав свою культуру талановитий український народ. І саме сакральні пам’ятки відіграють в історії міста велику роль. Вони освячують довкілля, є захистом для кожної людини.
ВИСНОВКИ
Вивчення сакральних пам’яток ХVII – XVIII ст.. Гусятинського району: церкви Пресвятої Богородиці села Тудорів, церкви Святої Парасковії - П’ятниці села Крогульці, церкви Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста міста Копичинці дало зрозуміти багату духовну культуру українського народу.
Архітектори давніх церков розробляли фахові проекти будівель аж до найменших деталей. Нащадки сьогодні нав’язують своє “розуміння” прекрасного. Вони перекривають дахи, обкладають стіни храмів пластиковою вагонкою. Архітектурний стиль, який наші предки плекали тисячу років, який віддзеркалював природу цих земель, руйнується. Тому завданням є – зберегти неоціненний духовний скарб нашого народу.
Я ставила своїм завданням розкрити характерні риси сакральних дерев’яних храмів XVII-XVIII століття, тих проблем, які є на шляху збереження та відновлення сакральних пам’яток.
Сакральна архітектура є вираженням пошани і любові до Бога, ласки до Ближнього, виразом глибокої християнської віри і гордості за свої старослов’янські і стародавні традиції. Вона – невичерпне джерело пізнання та натхнення для нас, сучасних творців навколишнього середовища і культури.
Зберігши церкву, капличку, ми збережемо не тільки пам’ятки архітектурної майстерності, але й свою національну пам'ять.
Я вважаю, що ведення наукових досліджень – це також певна спроба зберегти культуру, донести її до людей. Зберігши зв'язок з минулим, ми будемо мати майбутнє. Це одне із завдань, яке переслідує дану тему.
Можливо, дане дослідження послужить джерелом для подальших науково-дослідницьких робіт на шляху пізнання сакральних пам’яток України і рідного краю.
Одне із основних завдань цієї роботи – привернути увагу місцевих органів влади до питання збереження та охорони сакральних дерев’яних храмів.
Список використаних джерел
Додаток А
Тудорівська “блукаюча” церква, перенесена до
с.Черкавщина Чортківського району
Додаток Б
Церква Святої Парасковії-П’ятниці с.Крогульці
Додаток Б
Церква Святої Парасковії-П’ятниці с.Крогульці
Додаток В
Церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста м.Копичинці
Додаток В
Церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста м.Копичинці
Додаток В
Церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста м.Копичинці
Додаток В
Церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста м.Копичинці
Додаток В
Церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста м.Копичинці