Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
Міністерство фінансів України Дніпропетровська державна фінансова академія |
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО
Опорний конспект лекцій
Дніпропетровськ
2010
Міністерство фінансів України
Дніпропетровська державна фінансова академія
Факультет управління персоналом і економіки праці
Кафедра гуманітарних дисциплін
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО
Опорний конспект лекцій
для студентів денної форми навчання, які навчаються
за галуззю знань
за напрямами підготовки
Дніпропетровськ
2010
ББК
|
К20 |
Капітон О.В., Попад’їна Т.С. Релігієзнавство: - Опорний конспект лекцій. Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2011 – |
Опорний конспект лекцій розроблений згідно з програмою навчальної дисципліни «Релігієзнавство», затвердженої ректором Дніпропетровської державної фінансової академії в 2008 р.
Опорний конспект лекцій повинен допомогти студентам денної форми навчання сформувати необхідні знання з релігієзнавства та оволодіти вмінням застосувати ці знання безпосередньо у практичній діяльності.
|
Автори: |
О.В. Капітон – к.філос.н., доцент кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії Т.С.Попад’їна – асистент кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Рецензенти: |
В.І. Пронякін – доктор філософських наук, професор кафедри філософії Національної металургійної академії України В.О.Гузенко – кандидат філософських наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Відповідальний за випуск: |
В.П.Капітон – доктор філософських наук, завідувач кафедри гуманітаних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії |
Обговорено і схвалено
Вченою радою факультету управління персонало і економіки праці
Протокол № __ від ___________
Розглянуто та схвалено
на засіданні кафедри
гуманітарних дисциплін
Протокол № __ від ________ р.
ЗМІСТ
|
ПЕРЕДМОВА |
5 |
|
Тема 1. Релігія як форма світогляду, її предмет і функції |
7 |
|
Тема 2. Релігійно-філософські системи Стародавнього світу |
18 |
|
Тема 3. Етнонаціональні, світові та новітні релігійні системи. Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні |
35 |
|
Тема 4. Свобода совісті та толерантність |
82 |
|
Список рекомендованої літератури |
89 |
У сучасній Україні релігія і релігійність громадян переживають своєрідний ренесанс. У державі відроджуються конфесії, відбудовуються зруйновані та будуються нові храмові та інші культові споруди; у свідомості людей дедалі глибше утверджується розуміння релігії як феномену загальнолюдської культури й ефективного духовного засобу морального становлення і формування особистості. Право громадян на свободу совісті набуло не тільки конституційного закріплення, а й справжньої реалізації через діючі механізми.
Проте релігійне відродження у державі відбувається не без проблем. Все ще складними залишаються міжконфесійні суперечності, що час від часу загострюються. Важко переборюються стереотипи неприйняття релігії, "подвійних стандартів" у ставленні до неї, коли крім основного призначення її використовують також як засіб досягнення бажаного для влади результату; все ще спостерігаються спроби політизації релігії, спекуляції на її канонічних внутрішніх суперечностях.
Дана дисципліна поєднана міжпредметними зв’язками з дисциплінами «Філософія», «Культурологія», «Соціологія», «Філософія глобальних проблем сучасності», «Соціологія», «Політологія».
Метою вивчення дисципліни є формування системи знань про буття людини, найістотніші взаємовідносини з природою, суспільством і духовним життям у всіх основних формах його існування; про суспільно-історичну природу релігії, закономірності її виникнення і функціонування в сучасному світі.
Завданням вивчення дисципліни є опанування ключових положень релігієзнавства – генезису, становлення і розвитку релігійних систем, специфіки їх функціонування в сучасному світі; розв’язання проблем свободи совісті й толерантності в міжконфесійному діалозі.
Предметом вивчення є історично змінні форми співвідношення буття і духовності, матерії та духу, закони і форми мислення.
В результаті вивчення курсу «Релігієзнавство» студент повинен:
Знати:
Вміти:
План
Знання про релігію виникли разом із самою релігією, і воші фіксувались лише у свідомості людей, а пізніше у вигляді символічних знаків, споруд, обрядів, традицій. А це призводить до появи письмових документів, якими є пергаментні та папірусні сувої, а пізніше книги. Таким чином з´являються книги, збірники святого письма — Біблія, Коран, Талмуд, Авеста тощо.
В священних релігійних книгах зафіксовані релігійні вірування, а тому, щоб знати їх, потрібно вчити священне письмо даної релігії. В процесі розвитку релігії з´являються нові віросповідання, розколи, напрямки. Нові релігійні течії, напрямки, які з´являються, приймаючи святе письмо своєї релігії, дають Йому власне тлумачення. Щоб вірно зрозуміти сутність віросповідання, потрібно знати не лише святе письмо даної релігії, а й як саме тлумачать Його прихильники.
Потрібно відмітити, що з давніх часів робилися спроби вивчити і зрозуміти релігію в цілому, незалежно від напрямків. Древньогрецькі філософи Платон, який намагався дати "чисте" розуміння релігії, Демокріт і Лукрецій Кар — вважали релігію формою заблудження, заперечували існування богів.
Релігієзнавство – порівняно молода і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного знання. Молода тому, що його складові почали складатися в систему знання лише в ХVІІІ-ХІХ століттях, давня, бо ж окремі знання про релігію (переважно у богословській формі) виникають уже в стародавніх країнах. В тоталітарну добу релігієзнавству взагалі було відмовлено в праві на самостійне існування. Воно включалося в контекст т. зв. наукового атеїзму і було зорієнтоване на філософське, історичне та природничонаукове заперечення релігії. Ось лише в демократичній Україні виникла можливість конституювання єдиної академічної науки про релігію.
Будь-яка гуманітарна наука вивчає специфічний аспект відносин людини. Об’єктом вивчення релігієзнавства є такий особистнісний стан людини, який можна назвати станом самовизначення її в світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того, що єднає її з трансцендентним, божественним. Його ще прийнято називати релігійним досвідом індивіда. Проте в своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття, піддається доктринальній і обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, входить в різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх, по-своєму при цьому організаційно оформляючись. Тому релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у своєму об’єкті. Предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, її функціональність в трьох формах – віроповчальній, обрядовій та організаційній.
Категорії – це такі універсальні форми мислення і свідомості, які відображають всезагальну визначеність і сутність релігійного феномену в цілісності його відношень і суспільно-історичних та соціокультурних зв’язків. Предметним полем категорій релігії є основні й загальні схеми природи, сутності і сенсу релігії як специфічного практично-духовного способу входження людини в світ. В розвинутих релігіях категорії відіграють роль граничних визначень, вузлових пунктів, структурних елементів і принципів побудови мислительного процесу.
Оскільки релігієзнавство вивчає власні якості релігії і ті позарелігійні визначеності, що зумовлюють її виникнення відтворення й функціонування, то в ньому виділяються два великі розділи категорій, які можна означити як “самі про себе” та “про умови існування”. Вони, відповідно, можуть бути репрезентовані категоріями “віра релігійна”, “святе”, “благодать Божа”, “надприродне” тощо, а також “буттійна основа релігії”, “суб’єкт-об’єктне релігійне відношення”, “релігійне виповнення” та ін. Осібний розділ релігієзнавства становлять категорії вільнодумного плану — “безрелігійність”, “атеїзм”, “скептицизм щодо релігії”, “секуляризація” тощо.
У дисциплінарному відношенні серед категорій релігієзнавства розрізняються форми філософського, соціологічного, психологічного, історіософського, історичного, етнічного планів. Кожній з груп властиві зв’язки і відношення сурядності, підрядності, антиномізму та ін., як-от (відповідно): “релігійне відображення” – “релігійне виповнення”; “надприродне” – його “історичні типи” (чутєво-надчуттєвий, демоністичний, теїстичний); “сакралізація” – “секуляризація” тощо. Окрему групу відношень становлять категорії “релігійно-релігієзнавчого” різночитання (“святе” — “надприродне”) та категорії особливо широкого змісту – сакрального (“благодать Божа” і т.п.) і релігієзнавчого (“релігійне уособлення” і т.п.). На даний час проблема категорій релігієзнавства, їх визначення і співвідношення ще не є достатньо науково осмисленою, а відтак має багато часто протилежних суджень.
Відмінні світоглядні позиції, слідування різним культурним традиціям, навіть громадські оцінки характеру наукової діяльності зумовлюють різноманіття дослідницьких установок релігієзнавців. Працюючи в одній і тій же предметній сфері, вони можуть користуватися різними нормами пізнання – світськими чи богословськими. Звідси поділ релігієзнавства на академічне і богословське. На відміну від першого, останнє входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Проте світськість академічного релігієзнавства – це не якась ворожість щодо релігії. Характерною особливістю його є дотримання принципу нейтральності, а не заангажованості на релігію, чого немає в богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, ще має конфесійну зорієнтованість. Є православне, католицьке, мусульманське та інше конфесійне релігієзнавство.
Релігієзнавство є єдиною і водночас багатодисциплінарною сферою гуманітарного знання. За основу виділення його дисциплінарних утворень слід брати, по-перше, теоретичну зорієнтованість дослідницьких пошуків, а, по-друге, параметри і сфери функціональності релігії. Дисциплінарними системами релігієзнавства є філософія і феноменологія релігії, соціологія і психологія релігії, історія та історіософія релігії. Останнім часом розвивається географія і політологія релігії, етнологія і культурологія її, герменевтичне, порівняльне і практичне релігієзнавство. Розглянемо коротко деякі з цих дисциплінарних систем.
Філософія релігії – це розділ академічного релігієзнавства, в якому дається раціональне осмислення природи, сутності й сенсу релігійного феномена. Вона має свої дисциплінарні складники – метафізику, епістемологію та праксеологію релігії. Ці останні репрезентовані, відповідно, такими проблемами, як ірраціонально-буттійні витоки віри в надприродне, людина і Бог, вічність і час, “ніщо” і абсолют тощо; гносеологічне релігійне відношення, проблема богопізнання, докази Божого буття, споглядання Бога і т.п.; з’ясування питань діяльнісних аспектів функціонування феномену релігії, провіденції і свободи волі, добра і зла тощо. Головною рисою філософії релігії є її людиномірність, бо найважливішим у системі релігійного світорозуміння і світоставлення, в релігійному комплексі взагалі є відношення “людина — надприродне”. Основи філософії релігії заклав ще голландський філософ Б.Спіноза. Особливий слід в її розвитку залишив німецький філософ Г.В.Ф. Гегель. Філософія релігії щодо інших дисциплін релігієзнавства служить теоретично-методологічною основою їх досліджень та змістовного синтезу їх результатів.
Феноменологія релігії є одним із напрямків у релігієзнавстві, що узагальнено відображає прагнення до вивчення релігійного феномену без якихось світоглядних та ідеологічних упереджень. Керуючись принципом “еnохе” (від грецьк. “зупинка”), феноменологи релігії (Шантепі де ля Соссе, Р.Отто, М.Шелер та ін. в той чи інший спосіб зосереджують увагу на з’ясуванні власних якостей релігійних явищ – рис, ознак, яких безпосередньо не дає процес релігійного відображення і які є продуктом мисленного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії “спасіння”, “спокута”, “священне й профанне” тощо). Феноменологія релігії слугує плідним теоретико-методологічним засобом з’ясування сенсу релігійності, а відтак – і природи та сутності релігії, але за умови, якщо при цьому вона не збиватиметься на суб’єктивістський, споглядальний підхід до власних якостей релігії, не відриватиметься від суспільної історії та відображального відношення суб’єкта віри.
Соціологія релігії є складовою частиною релігієзнавства і водночас специфічною галуззю соціологічного знання. Її предметне поле, як це визначає М.Бабій, охоплює сукупність .проблем, базовими серед яких є релігія, суспільство, людина в їх взаємозв’язку і взаємозумовленості. Соціологія релігії має два рівні осмислення проблем: загальносоціологічний та емпіричний. Загальносоціологічний рівень соціології релігії – теоретичне осмислення проблем природи релігії, її соціальної сутності, детермінованості, генезису, структури релігійного комплексу, взаємодії її елементів; експлікації релігії як суспільно-функціонуючого феномену через рефлексію її функцій, ролі, місця в суспільній системі, зокрема взаємозв’язку релігії і структурних компонентів соціуму; дослідження форм інституалізації, типів релігійних організацій, їхньої функціональності й ролі, релігійних діяльності й відносин, в т.ч. міжконфесійних, внутрішньо-церковних. Емпіричний рівень соціології релігії — це осмислення проблем релігії методом конкретно-соціологічних досліджень через систему операційно інтерпретованих понять та емпіричних узагальнень як на мікрорівні (віруючі, релігійні групи), так і макрорівні (суспільство, певні географічні регіони, конфесії і т.ін.). Соціологія релігії має свою систему категорій і понять, свою методику теоретичних і конкретно-соціологічних досліджень, спеціальний інструментарій.
Як окрема галузь релігієзнавства, соціологія релігії оформилась у кінці ХІХ — на поч. ХХ ст. Її засновниками вважають М.Вебера і Е.Дюркгейма. Вона є однією із найбільш сформованих релігієзнавчих дисциплін. Існують різні напрями (академічний, конфесійно зорієнтований та ін.), школи, розмаїття методологічних підходів в соціологічному осмисленні релігії як суспільного феномена.
Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна об’єктом свого дослідження має емоційний вимір релігії. На відміну від філософії релігії, раціоналізованої за змістом форми осягнення феномену релігії та його проявів, сферою зацікавленості психології релігії, предметами її комплексного вивчення постають релігійні почуття, переживання; релігійний досвід, настрої, вольові мотиви, установки тощо. Найбільш ефективними методами дослідження психології релігії є спостереження, інтроспекція, опис, метод опитування, аналізу біографічного матеріалу, вивчення документів, дослідження установки й диспозиції особистості, соціометрія. Як самостійна сфера знання, психологія релігії виникла в другій половині ХІХ ст. Її обґрунтування як самостійної дисципліни пов’язане з виходом в світ праці Ф.Шлейєрмахера “Психологія” (1862). Розвитку психології релігії сприяли відомі філософи і психологи В.Вундт, Т.Рібо, У.Джемс, Дж.Леуба та інші.
Поняття історія релігії має двозначний зміст. Насамперед воно фіксує реальний розвиток релігійних вірувань, культових дій та релігійних організацій, їх місце і роль в суспільній життєдіяльності, відображає процес формування й становлення специфічного способу практично-духовного входження людини в світ. Але історія релігії це є й специфічна галузь знання, розділ релігієзнавства, що вивчає походження і розвиток релігії у її власних відношеннях і в загальних соціально-історичних та соціально-культурних зв’язках. Збираючи й опрацьовуючи фактичні дані щодо минулого релігії, її станів, форм і конфесій, історія релігії веде систематизацію і типізацію досліджуваного, виявляє причини явищ, робить узагальнення, відтворює минуле релігії. Для становлення історії релігії багато зробили Г.В.Ф.Гегель, Й.Г.Гердер, Є.Є.Голубинський, Шантепі де ля Соссе, Ф.Шлейєрмахер, М.Парнов, І.І.Огієнко та ін.
Порівняльне релігієзнавство - одне з дисциплінарних утворень академічного релігієзнавства, метою якого є з’ясування особливостей різних релігійних комплексів на основі співставлення їх віроповчальних принципів, обрядових дійств, функціонування. Матеріал свій порівняльне релігієзнавство запозичує з історії релігій, історії культури, етнографії, антропології, мовознавства, соціології тощо. Назву цю вперше вжив німецький дослідник Макс Мюллер в 1867 році. Саме йому належить думка, що коли ти знаєш одну релігію, то ти не знаєш жодної.
Саме співставлення різних релігій дає можливість віднайти їх спільну основу, історію розвитку, наступність і взаємовплив. Порівняльне релігієзнавство дає матеріал для класифікацій релігій, з’ясування тенденцій їх розвитку. Зразками таких класифікації є порівняльний аналіз різних конфесій, проведений відомими дослідниками релігій Гегелем, Тіле, Тойнбі та ін.
Багатоманіття типів, форм і функцій релігії, як історичних, так і сучасних, робить практично неможливим коротке і однозначне її визначення. В сучасному релігієзнавстві їх нараховують більше трьохсот. У своїх спробах визначитися в природі релігії дослідники частіше всього звертаються до латинського слова religare (пов’язувати, зв’язувати).Перевага віддається його етимології, а тому релігія постає як засіб зв’язку людини з Богом в служінні йому. Релігія – це духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ.
Витоки релігії знаходять відмінне витлумачення в дослідників різних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів вона є продуктом фантазії, що виник із прагнення людини з’ясувати ті зовнішні сили – природні чи соціальні, які панують над нею в її повсякденному житті. Розвивалася вона від фетишистських й анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. Але при такому ході мислення надприродне виступає не більш як ідея, тобто щось абстраговане від світу. Відтак заперечується реальна наявність в бутті як людей, так і всього Всесвіту якогось Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить за світом явищ, утримує світовий процес, пов’язує всі його ланки й відкривається кожному через якесь внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного. Саме з останнім, а воно виражається в різній містичній сприйманності і відмінних рівнях Богопізнання, пов’язане історичне різноманіття релігій, етапи їх розвитку й форми їх вияву.
Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв’язків з ним. З огляду на це, особливістю релігії (і тут ми ще раз повторимося з думками першої теми) є те, що вона виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Але головна суть релігії не в тому, що вона дає можливість людині усвідомити свою причетність до Всесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не з допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, т.зв. ейдетичне бачення.
В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до свого роду межових основ особистого буття. В ній природні й історичні об’єкти одержують роль знаків людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії якихось незбагненних, реально існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті людини свої функції саме завдяки тій “вісті”, яку вони несуть. Ці символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому Всесвіті якогось Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму, що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і її власне існування. Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадковості буття людини в світі, відходу її від нього, а навпаки – підтвердженням її входження в світ, самоусвідомлення себе як його невід’ємної часточки. Саме тому вона не забирає, а утверджує в людині людське.
Проте у своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття. Вона піддається доктринальній і обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, входить у різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх. Все це засвідчує обмеженість вузького розуміння її як релігійного досвіду особи – безпосереднього переживання людиною Бога, виводить на широке осягнення релігії у всьому обсязі її функціональності.
Найбільш істотним в релігійній свідомості є віра в надприродне і поклоніння йому. Надприродне – це гносеологічна ознака образів богів, духів, душ тощо, а також сакральних зв’язків і властивостей реальних предметів і явищ. В релігії надприродне є увіруваним і явлюваним в культовій практиці, уособлюваним, наділеним рисами субстанційності та розумінням предмета віри як такого, що справляє визначальний вплив на людину і природу. Відомі три основні історичні типи уявлень про надприродне: “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Для першого, найдавнішого типу характерні уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу та притаманність йому орудної функції; для другого — уявлення про безплотність предмета віри – духа, розширення сфер його впливу, можливість його переселення і перевтілення, поява ознак творильності; для третього – уявлення про надприродне як довершену й абсолютну особу з іманентною їй деміургічною функцією розпорядника і творця природних і суспільних явищ. Віра в надприродне виражається в трьох формах – вірі в надприродні істоти (духи, святі, боги тощо), вірі в надприродні властивості якихось реальних предметів (напр., талісман. Хрест, ікона тощо), вірі в надприродні зв’язки ( розсипалася сіль – до нещастя,
Важливою категорією релігійної свідомості є святе. Воно характеризує віру в найвищу визначеність цінностей у їх трансцендентному вимірі як абсолютну довершеність і передвічну благодатність. Поняття святе – порівняно пізній феномен розвитку релігії. Хоча своїми коренями він сягає ранніх релігійних вірувань, але пов’язаний головним чином з монотеїстичними уявленнями про надприродне, з його деміургічною функцією. В ідеї святого знаходить релігійний вираз оцінка соціокультурних цінностей, виповнювальне усвідомлення й переживання індивідом сенсу свого буття, символізація належного як досконалішого й вищого. Віра в святе відіграє роль морального регулятора взаємин особи й суспільства. В академічному релігієзнавстві уявлення про святе характеризуються атрибутивними рисами надприродного, Бога.
Бібліографічний список
Обов’язкова література: 1-7.
Додаткова література: 2,8,13,15,17,21,22,25,26,29,35-38,40-41
Питання для самоконтролю
План
1. Походження релігії, еволюція релігійних вірувань.
Кожний філософ вважав за свій обов’язок висловити своє бачення релігійного феномену. Розглянемо лише коротко ті концепції появи і становлення релігії як духовного явища, які склалися в другій половині ХІХ і в ХХ століттях. Теоретики різних шкіл прагнули з’ясувати процес виникнення релігійних уявлень на основі здобутків певної сфери наукового знання, використання до аналізу релігійного феномену порівняльного, історичного, лінгвістичного та інших методів пізнання. Так, представники міфологічної школи (брати Грімм, М.Мюллер, О.Афанасьєв, О.Потебня та ін.) виводили релігійні вірування із прагнення людини з’ясувати природу небесних явищ, уособлення і обоготворення їх. Анімістична школа (Е.Тейлор, Г.Спенсер та ін.) появу релігії виводить із прагнення людини розкрити особливість таких своїх станів як сон, непритомність, галюцинація і, нарешті, смерть. На основі цього виникає віра в душу-двійника. Прамонотеїстична теорія (Е.Ленг, В.Шмідт та ін.) обстоювали давність віри в Бога-Творця і вторинний щодо неї характер політеїстичних уявлень, які з’явилися пізніше з метою якогось пояснення природних стихій, загадок довкілля. Ідея первинності єдинобожжя фактично знімає питання про еволюцію релігійного феномена, обмежує його виключно іманентними зв’язками й не має історико-культурного вираження.
Послідовники преанімістичної концепції (Дж.Фрезер, Р.Маретт, В.Богораз та ін.) вихідним етапом становлення релігійної віри вважали віру в магічну силу самої людини, всезагальну одухотвореність природи. Аніматична концепція (В.Вундт, Л.Штернберг) віру в душу (анімізм) ставила на третю сходинку. На другій була віра в духів, а на першій – уособлена жива природа всього довкілля, “тілесна душа”. Соціологічне вчення про релігію (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюлль) виходило із поняття колективних уявлень, з’ясовувало релігію законами “дологічного мислення”, зокрема законом співпричетності. Прагматичний напрямок (Д.Дьюї, У.Джемс) виводив релігію із зручності саме такого пояснення світу, корисності його. Феноменологізм як концепція (М.Еліаде, Ван дер Леєр та ін.) виступає за дослідження ахронної сутності “релігії в собі”, утверджує думку про позаісторичний характер релігії, оскільки їй притаманна “сокровенна сутність”.
Прихильники марксистської концепції релігії розглядають її як наслідок теоретичного осмислення боротьби людини за панування над природними і суспільними силами, боротьби трудящих проти економічного і духовного гніту. Основою марксистської концепції релігії вважається розкриття змісту соціальних коренів релігії як вирішальної умови з причин її виникнення і розвитку. Відтак релігія – не результат неосвіченості чи продуманого обману (хоч це абсолютно не виключається), а насамперед продукт рабської залежності людини від природних і суспільних сил, які панують над нею.
Еволюцію релігійних вірувань можна вивчати в різних аспектах. Все залежить від того, який чинник кладеться в основу виділення етапів її змін. Якщо в основу етапізації покласти основну ознаку релігії – віру в надприродне, то при цьому чітко виділяються шість етапів її розвитку. Першим з них буде етап аніматизму (від лат. animatus – живий). Це такий етап, коли відбувається перенесення психічних властивостей людей на природу, ставлення до неї як до живої істоти, оживлення її. Проте аніматизм хоч і є хибним світорозумінням, але ще не є релігією. Світ тут не роздвоюється, а лише уособлюється. Знаючи більше всього саму себе, людина свої властивості переносить на довкілля. При цьому відсутня віра в надприродне.
Наступним етапом у розвитку людського світорозуміння буде фетишизм – така форма найдавніших вірувань, яка виявлялася у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів неживої природи “чуттєво-надчуттєвими” якостями. В ролі фетишів виступали частіше всього такі природні об’єкти, які виявляли в чомусь свою незвичність або були надто значимі в житті первісної людини і приносили їй добро.
Анімізм (від лат. anima – душа) – форма найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленнями про існування в тілі людини її двійника – душі, від якої, ніби, залежить саме життя особи, її фізіологічний і психологічний стани.
Ще зовсім не обізнані з власною природою, зокрема природою сну і сновидінь, непритомності, смерті, відображенням у воді тощо, люди вірили, що від душі залежать їхні стани – життя і смерті, сну і неспання, здоров’я й недуги. Власне з анімізму і починають розвиватися й ускладнюватися релігійні вірування. З’являється анімізм на етапі пізнього неандертальця, цебто десь 40 тис.років тому. На цьому етапі розвитку людського світорозуміння з’являється різноманіття форм первісних вірувань (тотемізм – форма найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленнями про надприродні кровні зв’язки даного роду чи племені з певним видом рослин, тварин, рідше – просто деяких предметів природи; магія – віра здатність людини шляхом використання різних чаклунських дійств впливати через душ-двійників на навколишній світ; шаманство – віра у можливість спілкування людини з духами; аграрні культи – сукупність релігійно-магічних вірувань та обрядів, пов’язаних із землеробством й зорієнтованих на забезпечення і збереження врожаю шляхом звертання за допомогою до духів; культ предків – віра в збереження надприродного зв’язку між людьми та їх померлими предками).
Наступним етапом у розвитку віри в надприродне був етап демонізму або політеїзму, як його ще називають. Перехід до нього зумовлювало розширення пізнання і практичного освоєння людиною свого довкілля. Останнє переконувало її у відсутності якогось двійника-душі у будь-якого предмету і явища. Виникає уява про збірний образ духа-покровителя різних сфер світобудови, споріднених явищ і процесів довкілля (дух лісу, дух звірів тощо).
Дещо пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів – появи політеїзму (багатобожжя). З часом в пантеоні богів один виділився як головний. Так, серед давньогрецьких божеств ним став Зевс, в пантеоні києво-руських – Сварог. Цей бог керував і зумовлював всі сфери і предмети довкілля. Такі вірування прийнято називати генотеїзмом. Від останніх, але це вже при наявності високого рівня абстрактного мислення і при виникненні державних утворень з монархічною формою правління, релігія розвивалася до свого монотеїстичного етапу, тобто появи віри в єдиного Бога.
Бог – верховна надприродна сутність, яка, згідно різних релігійних вчень, будучи наділеною вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і детермінантом всього, що в ньому відбувається. Бог в монотеїстичних релігіях наділяється такими атрибутами, як духовність, самобутність, незбагненність (непізнаваність), святість, всеблагість, вседосконалість, вічність, безмежність, всемогутність, всюдисутність, єдиність.
Вивчаючи релігію за рівнем відображення в ній етноконсолідації, виділяють родо-плем’яні, етнічні (державно-національні) та світові релігії.
2. Релігії народів Малої Азії, Східного Середземномор’я і стародавнього Дворіччя.
На території Малої Азії в II - І тис. до н. е. існували такі значні держави, як Хетське царство, Фрігія, Лідія (тепер це територія Туреччини). На Східному узбережжі Середземного моря існували держави Сирія, Фінікія і Палестина (тепер це територія Сирії, Іраку, Лівану, Ізраїлю та Йорданії). На цих землях у III тис. до н.е. - на початку І тис. н.е. відбулися знаменні події, утворювались впливові національно-державні релігії.
Майже шістсот років Хетське царство було могутньою деспотичною державою, яка в період свого розвитку в XIV-XIII ст. до н.е. в період Новохетського царства поширювала свою владу на північно-східне узбережжя Середземного моря, Кіпр, Сирію, Мітанні у верхів'ях Євфрату і вела боротьбу з такими світовими державами того часу, як Єгипет і Ассирія.
Ієрархічна побудова державної влади у малоазіатів робила владу царя необмеженою, його особу ототожнювали з богом. Цар одночасно був і головним жерцем. Проте хетський пантеон богів був політеїстичним. Історикам відома не більше як десята частина імен цих богів, але вони впевнено кажуть, що серед них є ассирійські, вавилонські, шумерські боги. В Мітанні поклонялись навіть індійським божествам Мітрі, Варуні та Індрі.
Найголовніші з них - бог громовиці з міста Хаттаусас, від імені якого до нас дійшло тільки його закінчення "...усас", його дружина - богиня Сонця, її ім'я зовсім невідоме, його сини - боги громовиці з міст Неріка і Ціппаланда. Отже, ми бачимо цілу родину богів. Відомий також космічний бог Тешуб (Тішуб) і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім'я першої в світі біблійної жінки Єви. Один з хетських богів - Яяс був, очевидно, попередником бога стародавніх ізраїльтян Ягзе.
Об'єднання країни в середині XVII ст. до н.е. царем Хаттусікісом І, із встановленням столиці держави в Хаттусі зробило бога Тешубу з чисто функціонального бога громовиці загальнодержавним богом. Атрибутами Тешуби були двоїчна сокира і двоголовий орел, що через Візантію потрапив аж на Русь. Був у хетів і культ Великої матері - богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса. Цей культ містив оргаїстичні обряди, храмову проституцію і самооскоплення жерців, служителів цих богів.
Коли у хетів виникали економічно і політично більш-менш самостійні територіальнообмежеиі області, то в адміністративному центрі її звичайно зводили храм на честь божества, яке було покровителем і власником усіх земель цієї області. Господарча система набувала вигляду храмового господарства. Храм був також власником рабів, худоби, знарядь праці. Хети приділяли особливу увагу поховальному культу своїх царів, присвячували цьому культу особливі храми, які дістали назву "Кам'яний будинок". Згодом такий будинок ставав культовим центром. У релігії хетів чітко визначалася загальна для всіх релігій лінія на синтезування місцевих племінних культів у єдиний державний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релігії підтримувалось державою, будь-які інші культи переслідувалися. Так, у другій таблиці хетських законів знаходимо положення: якщо вільний уб'є змію і вимовить ім'я "іншого" (йдеться про іншого бога), то він мусить дати 1 міну срібла; якщо це раб, то він мусить померти.
Держава хетів була третьою великою державою стародавнього світу поряд з Єгиптом і Вавилонією. Хети після своєї досить бурхливої історії зникли з історичних анналів, про них навіть не згадують грецькі та римські історики. Але в Біблії є згадки про хетів: цар Давид спокусив жінку хета Урія і прижив з нею сина, що став царем Соломоном. Пише про хетів і 4-та книга Мойсея (13, 18-30), а також 1-ша книга Мойсея при описі поховання Сари.
На початку XII ст. до н.е. ця колосальна держава була підкорена ассирійцями. Хетська культура і хетська релігія були асимільовані ассирійською культурою.
У північно-західній частині Малої Азії ще в II тис. до н.е. оселилися племена фригійців, які в XIII ст. до н.е. нібито брали участь у легендарній Троянській війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської держави в XII ст. до н.е. В X-VIII ст. до н.е. відбулось піднесення Фригійського царства, засновником якого вважають царя Гордія, а розквіт відбувався за царя Мідаса (738-696 рр. до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж народилася легенда про те, що від дотику руки Мідаса все перетворювалося в золото, навіть їжа. Мідас звільнився від цієї, тяжкої для нього властивості, коли викупався в річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса і як невігласа, який узявся судити музичне змагання цапоподібного бога Пана з усебічно обдарованим Аполлоном. Мідас присудив перемогу Панові, за це Аполлон нагородив його віслючими вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком. Саме цей Мідас і стояв біля джерел фригійської релігії.
Це легенда. Але розквіт Фригії дійсно пов'язаний з монополією на виробництво заліза в період настання "залізного віку". Фригія встановила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. значна частина її території була загарбана кіммерійцями, в VI ст. до н.е. вона потрапила під владу Лідії, а потім - Персії, де остаточно втратила свою державність. Деякі вчені вважають фригійську мову споріднену з вірменською, а отже, і фригійську релігію з релігією протовірмен.
Фригійська релігія утворилася на основі місцевих племінних культів, а також релігійних здобутків стародавніх греків, племена яких з Македонії і Фракії утворили основу фригійського народу в кінці II тисячоліття до н.е.
Центром віровчення фригійської релігії є культ Великої матері богів Кібели, яка ще мала ім'я Рея, і молодого вмираючого та воскресаючого бога Аттіса. Ми вже знаємо, що цей культ був і в хетів. Але у фригійців цей культ набрав своєрідного соціально-економічного і політичного забарвлення. Річ у тому, що в ту епоху царська верхівка, остерігаючися зростаючої влади чиновництва, яке намагалось утвердити спадковість своїх посад, чинів і багатств, широко вживала заміщення посад вищих чиновників, писців, воєначальників євнухами. Хлопчики-євнухи, оскоплені ще в дитинстві, мали безумовні переваги в освіті і кар'єрі перед своїми ровесниками. Вищі чиновники і жерці, будучи євнухами, потребували ідеологічного виправдання свого становища. Звідси виникнення міфу про Аттіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері на коханця, піддав себе самооскопленню і помер під своїм священним деревом - сосною. Але богиня, що покохала Аттіса, домоглася воскресіння його. Цим подіям були присвячені особливі весняні свята, які ще у хетів входили в державний культ. У фригійському культі теж були поширені оргаїстичні обряди та самооскоплення жерців, які присвячували себе богові Аттісові і цим звільняли себе від пристрастей, що занапащують людство і знецінюють мораль. Пошуки шляхів морального вдосконалення, хай і таким дивним на наш погляд шляхом, є одним з нових моментів релігійного розвитку навіть періоду глибокої стародавності.
У західній частині Малої Азії, в родючій долині р. Герм, на початку І тис. до н.е. існувала держава Лідія. Вона прославилася золотим піском річки Герм. Географічне положення на торговельних шляхах з Європи до Близького Сходу теж сприяло розквіту цієї держави. Спершу Лідія входила до складу Фригії і там запозичила фригійську культуру і релігію. Із VII ст. до н.е. вона вже незалежна держава із столицею в м. Сарди. Тісний зв'язок із Стародавньою Грецією привів до сприйняття грецького релігійного впливу, грецької міфології. Країна була дуже багата. У Лідії вперше в світі стали карбувати золоту монету. Ім'я останнього лідійського царя Креза (595 - 546 рр. до н.е.) стало уособленням колосального багатства.
Східне Середземномор'я має дуже сприятливі умови для людського життя: теплий клімат, родючі ґрунти, можливість штучного зрошування, багата флора і фауна. Це підштовхнуло розвиток землеробства і тваринництва, а також різних ремесел. Працьовиті народи Східного Середземномор'я домагалися розвитку технології виробництва, спеціалізації, зростання продуктивності праці. У зв'язку з цим змінювалась приватна власність, поглиблювався розвиток суспільної організації. У двох держава, що виникли в цьому регіоні, - Сирії і Фінікії активно йшли духовні процеси, зокрема розвиток культури і релігії.
Релігія сирійців і фінікійців утворилася з їх первісних релігійних вірувань і спочатку була звичайною родоплемінною релігією. З утворенням міст-держав у кожному з них був власний головний бог, який мав своє ім'я: Адоніс - владика, Ел - бог, Мелькурт - цар міста тощо. Кожен з них мав дружину, здебільшого це була богиня Місяця - Астарта (Аштарт), запозичена з Вавилонії, де її називали Іштар. Були також інші другорядні боги. У кожному місті стояв храм, присвячений своєму богові, зображення якого було головним фетишем. У храмі панувала могутня корпорація жерців, що відігравала значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одержували щедрі пожертвування і мали колосальні багатства. Жорстокий спосіб життя породив і жорстокий релігійний культ. Богам приносили криваві жертви. Широко практикувалися і довго трималися, аж до III ст. до н. е., людські жертвоприношення, особливо новонароджених первістків: їх спалювали перед ідолом чи в його металевому череві.
В історичних пам'ятках збереглось ім'я одного з фінікійських богів, якому приносилися особливо жорстокі дитячі жертви. Його ім'я - Молох, що означає "пожиратель дітей". С.А.Токарев зазначає, що, мабуть, ніде культ богів не досягав такої жорстокості, як у фінікійських містах.
Молох фінікіян - це засновник держави. Він - винахідник мореплавства і пурпуру, він - перший цар. Коли фінікійці посилали колоністів освоювати нові землі, вони обов'язково повинні були отримати на це схвалення Молоха, він сам керував цією справою. Молох - це грізний правитель, який не терпить заперечення своєї влади, він - велич і сила держави. Він такий бог, до якого небезпечно наближатися. Він - джерело життя, але він його і руйнує. Жерці Молоха безшлюбні, жриці - незаймані. Незвичайні боги вимагають незвичайних жертв - людських.
Дослідник В.А.Тураєв помітив, що у фінікійському релігійному культі немає нічого, що стосувалося б моря. А вони ж були видатними мореплавцями, вели торгівлю з далекими країнами, уславилися як жорстокі работоргівці. їхні боги були антропоморфні, але більше нагадували тварин, особливо биків. Звідси зроблено висновок, що вони, так би мовити, скотарського походження, а самі фінікіяни вийшли з пустелі.
На завершення цього розділу слід розповісти про релігію народу, який жив на півночі Малої Азії, на території стародавнього Ірану, в II-І ст. до н.е. і був тісно зв'язаний з Дворіччям. Мова йде про уратів, чи халдів.
На початку І тис. до н.е. на просторі між південними частинами Чорного і Каспійського морів, на південь від Кавказького хребта, на Вірменському нагір'ї, існувала могутня стародавня держава Урарту.
Урарти ще з кінця II тис. до н.е. утворювали міста-держави типу номових. Найважливішими серед них були місто Муцацир, центр культу бога Халді, і місто Тушпа (сучасне місто Ван у Туреччині) - центр культу бога сонця Шівіні. Об'єднання їх привело до утворення держави зі столицею в м. Тушпа.
У IX-VI ст. до н.е. царство Урарту займало все Вірменське нагір'я, північну Сирію і північні райони Дворіччя, на півночі - значну частину Закавказзя. Це була типова східна деспотична держава, в якій основною масою виробників були общинники, але застосовувалася і рабська праця. Під час загарбницьких походів, які були для урартів здебільшого успішними, бо були добре озброєні залізною зброєю, здобували величезну здобич у вигляді різного майна і полонених з мирного населення. Більшість полонених чоловіків знищували, залишали тільки хлопчаків і жінок. Частину з них перетворювали на рабів, частина входила в общини.
З об'єднанням дрібних держав і утворенням адміністративної системи держава Урарту зміцнюється. Особливого розвитку вона досягла за часів царювання Менуа (бл. 810-786 і 781 рр. до н.е.) та Аргішті І (786-764 р. до н.е.). Відбувається впорядкування культу богів, примусово утверджується культ бога Халді. Встановлюється загальнодержавна система жертвоприношення. Муцацирський храм бога Халді стає головним державним храмом; у ньому коронували урартських царів, там збереглися царські скарби. Існували і менші храми, а також святилища перед нішею в скелі чи перед кам'яною стелою на честь бога Халді. Таке святилище називали "вратами бога Халді". Храми і святилища обслуговувались корпорацією жерців і мали великі багатства.
У культі бога Халді значне місце посідала магія. Жерці бога Халді - халдейські мудреці уславилися ворожінням та віщуванням, займалися астрологією. Віруючих у бога Халді стали звати халдеями чи халдами, а їхню релігію - халдейською.
На початку VI ст. до н.е. Урарту як і Ассирія, були завойовані мідянами.
Дотримання історико-географічного принципу змушує перейти до історії релігії в Палестині, яка розташована біля Фінікії. Але релігія в Палестині, хоч і має глибоке коріння, яке сягає десь V-IV-гo тисячоліть до н.е., цікава тим періодом, коли вона справила вплив на виникнення християнства та ісламу, а це було вже в нашій ері. Тому ми розглянемо ці матеріали в розділі, присвяченому іудаїзму. А поки що повернемося до історії релігій у північній частині Передньої Азії.
3. Релігія античного світу: Єгипту, Індії, Греції, Риму.
Давньоіндійська релігія – сукупність релігійних поглядів та обрядів, що виникають у ІІ тис. до н.е. в середовищі т.зв. індо-аріїв. У становленні цієї релігії виділяють ведичну та брахманську доби. Перша з них характеризується створенням Вед - священних книг, де описуються пантеон богів, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які діляться на земних, атмосферних та небесних. Важливе місце у цей період займають також різноманітні божества як уособлення абстрактних понять, напівбоги, міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості – жертвоприношення (яджна) як вживання священного напою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця богом Праджапаті чи Брахманом. Всесвіт складається з 5 елементів – води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед – брахманів та аран’як, а також релігійно-брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно вчення цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).
Джерелами вивчення давньоіндійської релігії, зокрема брахманізму, є: 1) чотири збірки Вед (“Рігведа”, “Атхарваведа”, “Самаведа”, “Яджурведа”); 2) Брахмани – тексти-коментарі до відповідних Вед; 3) Аран’яки – тексті, пов’язані з Брахманами; 4) Упанішади – релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Головний принцип світосприйняття брахманізму – обожнювання природи. Більшість богів пантеону Вед втілюють окремі природні явища та стихії. Ці боги поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти – асури, пані, даса та ін. Першоосновою світу і діючих в ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта – безладдя, хаос, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми.
Привілейованим станом в давньоіндійському суспільстві були жреці-брахмани. Спочатку основна їх функція складалась з виконання обрядів та промовляння або співання молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Рігведи, в якому був відсутній центральний, об’єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космічного абсолюту – Брахману.
Поява в VI ст. до н.е. таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм, призвело до ослаблення брахманізму і поставило перед ним завдання реформації. Наслідком цієї реформації була поява наприкінці 1 тис. до н.е. індуїзму.
Індуїзм в його класичному вигляді сформувався в середині І тисячоліття н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичної і брахманістської традицій. В основу його віровчення покладено релігійні і філософські ідеї брахманізму (дхарма, карма, сансара, мокша, реінкарнація). Серед розмаїття богів в індуїзмі найбільш поширеними і шанованими є Брахма, Вішну і Шива. Вони складають “тримурті” – тріаду головних індійських богів і уособлюють три основні функції – творчу, охоронну і руйнівну. Сьогодні самостійний культ Брахми майже відсутній. Перевага віддається богам Вішну і Шиві, які доступні і близькі рядовим віруючим. Шанувальники цих богів – вішнуїти (вайшнави) та шиваїти складають дві основні групи індуїстів. Бог Вішну з’являється в багатьох образах і приймає десятки різних імен. Восьмим втіленням (аватарою) Вішну був Крішна, дев’ятим – Будда, прихід десятої аватари – Калкі лише очікується. Шива поєднує в собі протилежні, але злиті між собою риси: він водночас і носій смерті, і переможець її, він знищує і дарує життя. В індуїзмі популярний культ богинь, які виступають у ролі дружин основних богів. Крім того, кожний індуїст обирає для поклоніння особистого бога серед трьох тисяч існуючих.
Культова практика індуїзму така ж різнорідна, як і саме вчення. Але спільним є визнання трьох шляхів (марги) вшанування Бога, наближення до нього і спасіння: кармамарга (праведне життя у відповідності до релігійних настанов), джнянамарга (правильне пізнання Бога через філософствування і роздуми), бхактімарга (наближення до Бога через безмежну любов до нього). Всі об’єкти пошанування в індуїзмі – священні камені, рослини, тварини, Боги – мають свої храми, часовні, вівтарі, яких в Індії тисячі різних культурних традицій, архітектурних форм.
В індуїзмі відсутня єдина церковна організація. Його функціонування забезпечується інститутом жрецтва, високий авторитет якого зберігається й досі. Храмові жреці відправляють культ в храмах, місцях масових молінь, домашні – наглядають за релігійним життям у родинах. Індуїстів нині у світі біля мільярда. Його сповідує 85 % населення Індії, він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді країн Африки. Є прихильники і серед європейців та американців, які сповідують його найчастіше в реформованих чи модернізованих варіантах. В Україні неоіндуїзм репрезентують громади Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Товариства Всесвітньої Чистої релігії та ін.
Давньоєгипетська релігія як політеїстична система вірувань і культів сформувалась у VI-IV ст. до н.е. У кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони та культи богів, втілених у небесних світилах, камінні, деревах, звірях, птахах, зміях і т.д. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад начолі з богом-деміургом (фіванська тріада – бог сонця Амон, його дружина Мут – богиня неба, їхній син Хонсу – бог місяця; мемфіська – Птах, його дружина Сехмет – богиня війни, їхній син Нефертум – бог рослинності і т.д.). Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найбільш шанованих тварин – втілення різних богів – відносились: бик (Апіс, Мневіс та інші), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т.д. За уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Тут на перше місце бога-деміурга виступає сонце. Традицією давньоєгипетської релігії було обожнювання фараонів, які бачились як “служителі Гора”, що впливало на династійність царювання.
Давньогрецька релігія – система політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції, що з’явилися і оформилися в період виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уособлення й одушевлення явищ природи (анімалізм), пов’язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Все, що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у давніх греків користувалась годувальниця всього – Гея, що відображало вплив матріархату. За панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс – “батько людей і богів”. Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Пантеон давньогрецьких богів описали Гомер (VIII ст. до н.е.) в “Іліаді” й “Одисеї” та Геосид (VII ст. до н.е.) у “Теогонії”, тобто “Родоводі богів”. На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше поступається християнству, яке більше відповідало вимогам часу і духовним потребам людей.
Давньоримська релігія значною мірою відображена у римській міфології, яка зазнала значного впливу грецької. З утворенням Римської держави боги (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Найвищим серед цих богів, що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був встановлений обов’язковий культ т.зв. трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). Перетворення Риму на середньоземноморську державу спричинило помітний вплив тут східних культур з культами їхніх богів, зокрема мітраїзму. Криза ж суспільного ладу в Римі на початку нової ери і особливо в III-V ст. н.е. викликала глибокі соціальні та світоглядні зміни в житті імперії, спричинила перехід величезних мас населення до християнства.
Бібліографічний список
Обов’язкова література: 1-7.
Додаткова література: 6,20,33,35,36,40,41
Питання для самоконтролю
План
Класичним зразком національної релігії є іудаїзм, поширений головним чином серед євреїв. Формування іудаїзму починається в ІІ тис. до н.е. і відзначається, зрештою, розвитком принципово нової релігійної концепції – ідеї єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту. Традиційну космогонічну міфологію давніх вірувань заступає вчення про створення світу творчою волею Бога та історична епопея, у центрі якої – формування народу Ізраїлю і його завіт з Яхве – богом племені іуди, яке відіграло головну роль у формуванні давньоєврейської держави. В ній він перетворюється на загальнодержавний культ, а згодом – і культ єдиного Бога. Ці уявлення відтворені у П’ятикнижжі Мойсея (Торі), що письмово зафіксувало багатовікову еволюцію вірувань євреїв.
Важливий етап у розвитку іудаїзму пов’язаний з коментуванням його священної книги Біблії законовчителями, внаслідок чого було вироблено галаха – частина Талмуду, яка регламентувала життя єврея і стала найповнішим виразом його релігії. Наріжними засадами іудаїзму є: віра в єдиного, живого, всюдисущого, ненародженого, не вмираючого і не воскресаючого Бога; віра в месію, воскресіння мертвих; необхідність дотримуватися 613 заповідей (365 заборон і 248 установлень). Здійснив комплексне формулювання їх Маймонід. Емансипація європейського єврейства у новий час спричинила до різних реформ в іудаїзмі, виникнення реформістської, консервативної, реконструктивістської його течії. Згідно з даними ООН, у сучасному світі нараховується прибл. 14 млн. прибічників іудаїзму.
Даосизм (кит. дао цзя – школа дао) виник у 2-ій пол. 1 тис. до н.е. Згідно з традицією, засновником його вважається Лао-цзи. Даосизм як релігія базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення Всесвіту). В основі практики лежить принцип наслідування дао, який дістав назву у вей (недіяльності). Даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо.
Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та ін. істот. Цей пантеон очолювався спочатку трьома абстрактними містичними символами: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, а за іншою версією – Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (вище єдине). В процесі розвитку даосизму і поглинення ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади були персоніфіковані в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і).
Конфуціанство (власне жу цзя – “школа вчених книжників”) – найбільш впливова релігійно-філософська течій Китаю. Заснована вона філософом Конфуцієм. Це є своєрідне етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідають питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливе місце в своїй системі Конфуцій відвів концепції “Неба” і “небесного веління”. “Небо” – це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована “Небом” певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “благородного чоловіка” (цзюньцзи), який має 5 “шляхетних якостей”: Жень (людяність), І (обов’язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо – любові сина до своїх батьків. Після смерті Конфуція його течія поділилося на 8 шкіл.
Національною релігією японців є синтоїзм (японськ. синто – шлях богів). Вона сформувалася в VI-VII ст. на базі родо-плем’яних анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств й духів (камі), які, згідно їх уявлень, оживляють всю природу і здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало та ін.), що стає об’єктом поклоніння (сінтай – досл. “тіло бога”). Найважливішою серед божеств в синтоїзмі є сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Головне в синтоїзмі – поклоніння численним камі, які спочатку були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків. Згідно синтоїзму, зв’язок між камі і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі – імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою синто є збірник легенд “Кодзікі”.
Складовими частинами державного синтоїзму в Японії стали: тенноїзм – культ імператора (тенно) і його предків; династичний синтоїзм, тобто культ, що особливо вшановується імператорською сім’єю, яка нібито перебуває в родинних зв’язках з богами; храмовий синтоїзм – культ різних богів у храмах; домашній синтоїзм – культ богині Аматерасу з її кнотами в кожній “вірнопідданій” сім’ї.
Метою життя, згідно синтоїзму, є здійснення ідеалів предків. На відміну від буддизму, який одночасно визнають багато японців, що вбачають в ньому гарант свого потойбічного благополуччя, з синтоїзмом вони пов’язують свої надії на краще земне життя. З 1946 року синтоїзм в Японії відокремлено від держави. Формально був відкинутий культ імператора, хоч покійні імператори продовжують вшановуватися як “боги” і на їх честь в країні споруджено багато храмів.
Давньоіранську релігію називають ще зороастризмом (подеколи – парсизмом). Ця дуалістична релігія виникла в X-VII ст.ст. до н.е. й поширилась в Середній Азії та Азербайджані. Її засновником вважають пророка Заратустру (Зороастра), якому приписують створення священної книги Авести і об’єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів. Основна ідея цієї релігії - визнання боротьби двох існуючих сил – Ахурамазди (уособлює світло, добро, істину і життя) і Анхра-Майнью (темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих сил є світ. В ній беруть участь і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибічників Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла і добра. Праведним життям, вартим спасіння, в зороастризмі вважалося примноження матеріальних благ за допомогою землекористування. Культ зороастризму зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця світу, вшанування священного вогню, якому присвячувались храми (вогонь розглядається ними як “очищаюча сила”). В наш час ця релігія збереглась у парсів в м.Бомбеї (Індія) та у вогнепоклонників в Ірані.
Характерні риси світових релігій. Світовими є релігії, які долають етнонаціональні обмеженості й постають доступними для сприйняття будь-якої людини. До них прийнято відносити буддизм, християнства та іслам. Якщо становлення національних релігій відображає процес утворення незалежних держав, яким ці релігії служили ідеологічним підгрунтям, то формування світових релігій відбувається за умов розбудови “світових імперій” як їх ідеологічне доповнення. На їх змісті позначилася специфіка способу життя народів великих географічних регіонів.
Особливістю світових релігій є те, що вони своєю появою нібито супроводжують значні історичні зміни в житті великих мас людей, переважно знаменують появу феодальних відносин. Так, буддизм виник в VІ ст. до н.е. в Індії і країнах Центральної та Південно-Східної Азії, коли вони, відкидаючи кастовий устрій, переходили до класових відносин. Утвердження християнства пов’язане з політичним об’єднанням Середземномор’я під владою Римських імператорів. Іслам також з’явився в роки переходу аравійських племен до феодальних відносин.
Характерною ознакою світових релігій є їх міжетнічний, космополітичний характер, оскільки вони гарантують спасіння незалежно від етнічної (національної) належності їх послідовників. Так, за новозавітними повчаннями християнином міг бути і грек, й іудей, і варвар, і скіф. Своєю п’ятидесятницею – посланництвом апостолів до різних країн і земель – Христос підтвердив можливість сприйняття істин його вчення всіма народами і на їх рідній мові.
Оскільки законсервовані національними релігіями складні обрядові форми заважали спілкуватися з іновірцями, навіть формували щодо них нетерпимість, то світові релігії на перших етапах свого становлення взагалі не прагнули до своєї специфічної обрядовості, а використовували в асимільованому вигляді обряди автохтонних народів. Так, своя обрядовість в християнстві почала формуватися лише з ІV століття.
Особливістю світових релігій є також те, що вони визнають рівність перед Богом всіх людей, незалежно від їхнього соціального стану. Так, буддизм постав як протидія поділу індійського суспільства на касти, який санкціонував до нього індуїзм. Для буття християнином неважливо хто ти є – раб чи вільний. Так повчали новозавітні книги.
Світові релігії також актуалізують вчення про спасіння. І хоч воно в кожній з них має свою специфіку, але їх вчення переносять ідеали кращого життя із Землі на небо, в потойбіччя. Світові релігії характеризує те, що їх засновники приходять до людей як спасителі і як вісники благодаті для всього людства. “Ви світло світу, сіль землі”, – повчало християнство.
Відтак світовість релігії засвідчується не кількістю її послідовників, значною територіальною поширеністю чи прагненням до своєрідного зняття, синкретизування всіх раніше існуючих значних конфесій, а тим, що вони слугують засобом віросповідного зв’язку людей незалежно від їхньої етнічної, мовної, соціальної, політичної самоідентифікації.
Б у д д и з м. Ця світова релігійна система виникла в VI-V ст. до н.е. в Індії і поширилась в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії та на Далекому Сході. Є громади послідовників буддизму в Америці, Європі (в т.ч. і в Україні). Нині в світі близько 400 млн. буддистів (з них біля 1 млн.- ченці).
Засновник буддизму – царевич Сіддхартха Гаутама. Після свого “просвітлення” він став Буддою. Від цього епітету пішла назва релігійної системи. Будду ще називають Шак’ямуні (санскр. досл. “мудрець з племені Шак’я”). З точки зору буддистської міфології Сіддхарха Гаутама був останнім земним буддою, який проповідував дхарму. Шак’ямуні як засновник буддизму — реальна історична особа, яка жила в Північній Індії. Є деякі розбіжності в датах його життя і смерті (560-480, 566-476, 563-473 до н.е.). В тибетській традиції виділяють 12 етапів життя Шак’ямуні: прийняття рішення народитися у світі людей; сходження з неба тушита; входження в лоно матері; народження; накопичення світських знань; життя в розвагах і насолодах; залишення палацу; аскетичні вправи; перемога над Марою; досягнення стану будди; проповідь дхарми; входження в нірвану. В махаяні образ Шак’ямуні має деякі специфічні риси. Так, вважається, що в світі з’явилось лише його нірманакая, в той час як самбхогакая залишилось на небі. Залежно від інтелекту слухачів Шак’ямуні проповідував різні дхарми. Індо-тибетська традиція махаяни вважає, що він зробив три т.зв. “повороти колеса дхарми”. На першому етапі він проповідував хінаяну, потім – праджняпараміту і нарешті — віджнянаваду (останні дві створюють махаяну). Шак’ямуні у віці 80 років пішов у повну нірвану (махапарінірвану).
Буддизм можна вивчати і як релігію, і як філософію, і як культурний комплекс, і як спосіб життя. Буддизм як релігія виникає на основі стародавніх релігійно-філософських вчень Індії. Основна його ідея грунтується на твердженні, що “життя є страждання” і що є “шлях до порятунку”.
Характерною особливістю буддизму є його етико-практична спрямованість. Стрижень змісту цієї релігії становить проповідь Будди “Про чотири благородні істини”. Перша істина: “існує страждання”. Його неодмінно і обов’язково зазнає будь-яка жива істота, а тому все життя є стражданням. Друга істина: “є причина страждання”, а це наше “Его”, у якого є бажання. Останні стимульовані невіглаством і приводять до дій, що створюють карму. Третя істина: “можна припинити страждання”. Повне викорінення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, коли людина перериває процес відродження. Четверта істина стверджує: “є шлях до припинення страждань”. Цим шляхом є т.зв. “благородний восьмирічний шлях”, який складається з вірного розуміння, вірного наміру, вірної мови, вірної поведінки, вірного життя, вірного зусилля, вірного відношення, вірного зосередження. Цей шлях у буддизмі дістав назву “серединного шляху”. Розвиваючи ці істини, буддизм багато уваги приділяє розробці таких специфічних понять, як дгарма, карма, нірвана, дукха, шуньята, віджня та ін.
Буддизм прийнято поділяти на ряд течій, зокрема хінаяну (“мала колісниця”), махаяну (“велика колісниця”), ваджраяну (“алмазна колісниця”). Ці течії не є трьома етапами в розвитку буддизму. Швидше за все вони мали спільні витоки в первісному буддизмі безпосередньо, але потім розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і перші сутри махаяни з’являються майже одночасно (1 ст. до н.е.), а перші відомі тексти ваджраяни у ІІІ ст. н.е. Ці течії, розробляючи різні аспекти первісного буддизму, не відрізняються між собою в загальних принципах.
Хінаяна (санскр. — “мала колісниця”, або “вузький шлях” спасіння), як напрямок буддизму, оформився внаслідок розколу останнього в І ст.н.е. Визначальний акцент у вченні хінаяни робиться на особистому спасінні, на власних зусиллях віруючих для звільнення від уз сансари. Послідовники хінаяни відмовляються від всього мирського, вважають, що досягнути святості та нірвани можна лише через чернецтво, шляхом багатьох перероджень. Хінаяна як самостійна течія була поширена в основному в Східній Індії. З часом в ній з’явилися чужі для раннього буддизму релігійні явища – пишний культ, масове паломництво до “святих місць” тощо. Хінаяністи в традиціях раннього буддизму шанують Будду не як божество, а як людину – великого вчителя, що досягнув моральної самодосконалості шляхом праведного життя і споглядання. Послідовники хінаяни мешкають у Шрі-Ланці, Південно-Східній Азії.
Махаяна (від санскр., досл. “велика колісниця”) — течія в буддизмі, яка дістала поширення в Тибеті, Монголії і країнах Далекого Сходу. Всі основні концепції махаяни вже існували в ранньому буддизмі. Від хінаяни махаяна відрізняється більшою релігійністю. Якщо метою хінаяни є досягнення особистого спасіння, то метою махаяни є досягнення стану ботхисатви, відмова від особистого спасіння заради допомоги всім живим істотам, щоб привести їх до визволення. В махаяні по-новому розглядається концепція Будди. Реальний Шак’ямуні — це тільки втілення вічного світового принципу, знаряддя цього принципу. Кожна жива істота має природу Будди. Відтак кількість будд – безмежна, але існує їх внутрішня єдність – Трікая. В махаяні створено свій пантеон ботхисатв.
Одним із організаційно незалежних різновидів махаяністського напряму буддизму, що склався в Тибеті в VII-XIV ст. внаслідок проникнення сюди махаяни і тантризму, поєднання їх з релігією тибетців бон-по (форма шаманізму) є ламаїзм. Його засновником був тибетський лама Цзон-каба (кін. XIV-поч.XV ст.). В XVI ст. ламаїзм поширюється серед монголів, а в XVII ст. проникає на територію Росії, де знаходить послідовників серед бурятів, тувинців і калмиків. Зберігаючи основні буддистські положення, ламаїзм водночас має специфічні особливості, насамперед в ускладненій обрядовості, в масовому поширенні інституту лам, в підвищеному пошануванні їх, в беззастережній покірності, яка вважається головною чеснотою. Старший син в кожній родині послідовників ламаїзму, як правило, посвячується в лами. Звідси і величезна кількість ламаїстських (тибето-буддистських) монастирів. Особливе місце у ламаїзмі відводиться прийдешньому Будді — Майдарі, який покарає грішників й нагородить за релігійні заслуги гідних, встановить справедливе життя. Розроблено вчення про “10 чорних гріхів” і “10 білих чеснот” як основу моралі. Моляться в ламаїзмі, обертаючи наповнені молитовними текстами і святою літературою барабани, що замінює багаторазове виголошення молитов і заклинань. Сьогодні в тибетському буддизмі існує декілька шкіл, єдиних у своїй основі, але різних у способах повчань. Найвідоміші з них: н’їнма, каг’ю, сак’я, гелуг. Нинішній глава ламаїзму — вищий духовний авторитет всього світового буддизму Далай-Лама ХIV після вигнання із своєї історичної батьківщини Тибету проживає в Індії .
Основним загальнобуддистським священним джерелом є Тіпітака (“Три кошики”) – збірка канонічних текстів мовою палі хінаянської школи тхеравади, зафіксованих письмово в 1 ст. до н.е. на острові Цейлон.
Християнство — найчисленніша нині світова релігія. Вона має понад 2 млрд. своїх послідовників, які належать до великого різноманіття його конфесійних спільнот. З’явилося християнство в І столітті у східних провінціях Римської імперії внаслідок проникнення сюди ідей ряду месіаністських сект іудаїзму. Свідченням того, що християнство як релігія сформувалося в єврейській діаспорі, є факт написання його священних книг – Нового Завіту Біблії давньогрецькою мовою, яка була у вжитку у діаспорних євреїв, відсутність згадки про них в книзі єврейського історика 1 століття Йосифа Флавія “Іудейські війни”, відсутність звернення до християнських громад з іудейських територій в книзі Одкровення Івана Богослова та ін.
Згідно з християнським вченням засновником нової релігії є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Батька-Бога зійшов з небес на Землю, влюднився через народження його Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть з метою спокути першородного гріха, воскрес і вознісся на небо і, як невід’ємна іпостась Святої Трійці, зайняв своє місце справа від Батька і має ще раз прийти у світ для здійснення страшного суду.
За християнським віровченням, засновником цієї світової релігії є Ісус Христос (від грецьк. Christos – помазаник, месія). Більшість християнських церков, окрім монофізитських, вшановують Ісуса Христа як боголюдину. В новозавітній літературі (зокрема в Євангелії від Матвія) говориться, що дружина плотника Йосипа Марія чудово зачала від Духа Святого і, залишившись непорочною, народила у Віфлеємі Ісуса. Щоб зберегти дитя від переслідувань царем Іродом, сім’я за порадою архангела Гавриїла відправилася в Єгипет. Після повернення звідти в Галілею Ісус був хрещений Іваном Хрестителем і почав активну пропаганду свого вчення. Допомагали йому в цьому 12 учнів, названих апостолами.
Зраджений своїм учнем Іудою, Ісус був засуджений синедріоном (іудейським судом) до смерті – розіп’ятий на хресті, а опісля був похований в печері. Після суботи він воскрес. Християни вірять у друге пришестя Ісуса Христа. Проте не всі вони однаково уявляють Спасителя. Так, іудео-християни вважають його сином Йосипа, монофізити не визнають людську природу Ісуса Христа. Цельс і Талмуд дають версію Ісуса Христа, яка не співпадає з офіційною християнською. Ісус, нібито, був незаконним сином пряхи Марії та римського солдата Пантери. Уява про Ісуса Христа в християнській свідомості змінювалася протягом 1-ІІІ ст. Якщо в найраннішій новозавітній книзі Одкровенні св.Івана Богослова (68-69 рр.) Ісус Христос – небесна істота, то вже в Євангеліях знаходимо описання його земного життя.
Окрім богословської, існують інші версії Ісуса Христа. Посилаючись на суперечливість його описання в новозавітній літературі, мовчання відомих діячів 1 ст. в своїх творах про Ісуса Христа, ряд дослідників вважають його міфічною особою. Багато дослідників визнають історичну основу образу. Відома для свого часу особа – “праведна людина”, “вождь заколоту”, проповідник – з часом здобула риси Спасителя, була наділена його шанувальниками надприродними властивостями. Додатково аргументи для історичної школи дали кумранські рукописи. Страчений першосвящеником “наставник праведності” громади, згідно вчення есенів, воскресне і буде судити всі народи. До того ж, в останніх розділах Євангелія від Матвія описується перепоховання тіла Ісуса, чим історична школа з’ясовує появу версії про його воскресіння як просто пущений слух.
З точки зору космічної концепції, Ісус Христос – це реальний пришелець із інших світів, якого земляни наділили надприродними властивостями. Про це свідчить, нібито відсутність описання дитячих і юнацьких років його життя в ранніх Євангеліях Марка та Івана, поява на небі нової зірки – Віфлеємської, з’явлення Ісуса Христа, зокрема в Євангелії від Івана, про достовірність існування на небі його “батька небесного”, зображення на деяких іконах об’єктів, що нагадують своєю формою ракету, й розміщення в них Ісуса Христа, малювання на головах святих німбів-скафандрів тощо. Багато інших космічних елементів утримує Апокаліпсис та Євангеліє від Івана.
Незважаючи на різнобій в розумінні природи Ісуса Христа, всі названі концепції визнають його засновником нової релігії.
Джерела появи християнства. Християнство як світова релігія з’явилося тоді, коли “прийшла повнота часу” і Бог зміг послати на Землю сина свого (Гал. 4:4). Цю повноту часу підготували три народи – римляни, греки і євреї. Внесок римлян є політичний. Завоювавши і об’єднавши в одній державі всі народи, які жили на берегах Середземного моря, вони цим виробили в них почуття єдності, необхідності підпорядковуватися одному Закону. На зміну місцевим релігійним культам прийшло християнство, що об’єднало їх ідеєю єдиного Бога-Спасителя. Давні греки створили духовний грунт для поширення християнства, дали йому універсальну мову, на якій писалися новозавітні книги і на яку було перекладено і Старий Завіт Біблії. Переклад цей називається Септуагінта Грецькі філософи створили вчення, які зруйнували старі політеїстичні вірування, формували неприязнь до земного світу як лише тіні істинного світу, в якому існують вищі ідеали. Але їх філософія не вела до Бога як особистості, взагалі не виявила якусь свою життєздатність. Зруйнувавши політеїстичні світобачення, вона створила той духовний вакуум, який заповнило християнство. Давні євреї релігійно підготували появу християнства. Зародившись в єврейському середовищі, християнство запозичило від іудаїзму весь канон його священних книг – Старий Завіт, його Бога і святих, моральний канон – Десять заповідей Мойсея, багато елементів культу. На формування самобутності ідеології християнства великий вплив мали різні месіаністичні іудейські секти. Найбільшу роль в цьому зіграла громада ессенів або кумранітів
Ессени – члени релігійної громади, яка існувала на березі Мертвого моря в долині Кумран у ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е. Хоч кумраніти й сповідували іудаїзм, проте вони не визнавали першосвящеників, себе називали “синами світла”, вірячи в те, що сутичка із “синами тьми” призведе їх до перемоги над злом. Кумраніти жили замкнутою громадою, яка називалася “Новий завіт”. Вони не підтримували ніяких зв’язків з містами із-за “зіпсованості” їх мешканців. В громаді була сувора дисципліна. Кумраніти засуджували рабство, ввели спільність майна, сумісну працю, обов’язкове вивчення своїх “священних книг”. Режим життя в їх громаді був близьким до монастирського. Засновником громади кумранітів вважався якийсь переслідуваний “нечестивим жрецем” “вчитель праведності”, “наставник мудрості”, в прихід якого на Землю кумраніти глибоко вірили. Сюжетне описання життя цього “вчителя” в кумранських книгах й Ісуса Христа в Новому Завіті значною мірою співпадає. До того ж, кумраніти засновника своєї громади називали Христом, тобто Спасителем.
Вчення кумранізму відіграло велику роль у формуванні ідеології раннього християнства. Характерно, що як кумраніти називали себе “синами світла”, то так само і християни називаються в новозавітних книгах. Їх поєднує також ідея спільності майна, заперечення шлюбу і сім’ї, ряд обрядів і звичаїв, зокрема хрещення.
Проте для раннього християнства не є характерним той дуалізм (боротьба світла й пітьми), який притаманний ідеології Кумрану, та строга регламентація діяльності своїх членів, яка характерна для кумранської громади. У вченні кумранізму відсутні ті догмати (трійці, втілення та ін.), які є основою християнської релігії. Кумранізм – це іудейська секта з яскраво вираженою ідеєю винятковості й обранності єврейського народу. Кумранітство скоріше є перехідною сходинкою від іудаїзму до християнства, ніж ранньохристиянською громадою.
Одним із теоретичних джерел християнства була філософія Філона Александрійського (20 р. до н.е. – 50 р.н.е.), зокрема його вчення про Логоса-Сина Божого як посередника між Богом і людьми. Формування християнської догматики і культу відбувалося протягом декількох століть. Первісне християнство не знало уявлень про Трійцю, першородний гріх, боговтілення, хрещення та ін., не мало строго лімітованих обрядових дійств. Тривалий час різні регіональні християнські об’єднання вели між собою дискусії з приводу витлумачення деяких догматів, зокрема Трійці, ставлення до обрядів, принципів організації християнської церкви.
З ІІ ст. управління об’єднаннями християн переходить до єпископів. З ІІІ ст. вищим органом влади християн стали з’їзди єпископів — собори. Нікейський (325) і Константинопольський (381) собори затвердили Символ віри християнства. В V-VIII століттях ще відбулося п’ять загальнохристиянських соборів, які зіграли помітну роль у формуванні віровчення нової релігії. З ІІ ст. на провідну роль у християнстві стали претендувати єпископи Риму.
При імператорі Константині в 324 року християнство стало державною релігією. Завдяки космополітичному характеру свого вчення, відсутності на ранніх етапах розвитку закріплених форм культу, абстрактності суспільно-політичних і моральних принципів, нівеліюванню соціальної нерівності та ін. християнство з часом стало світовою релігією. Для нього тоді неістотним було те, хто ти є – еллін, іудей чи скиф, раб чи вільний, виконуєш іудейські обряди, а чи ж ні.
Поділи християнства. В організаційному відношенні християнство ніколи не було єдиним. Проте з перших десятиліть свого формування як нової релігії, що засвідчують Послання апостолів, християнство не було однорідним. Так, вже в Одкровенні Івана Богослова згадуються різні групи християн, зокрема николаїти, прибічники Валаама, пророчиці Єзавелі. Однією з ранніх християнських сект були іудео-християни, тобто ті християни, які повністю не порвали з іудаїзмом і дотримувалися ряду іудейських обрядів. Себе вони називалися “ебіонітами” (жебраками), “євреями”, “назореями”. Іудео-християни проповідували цілковите зречення від світу, чекали другого пришестя, засуджували багатство, вшановували Ісуса Христа як праведну людину, на яку при хрещенні зійшов дух Божий.
В ІІ ст. серед християн поширюється гностицизм, секта монтаністів. В ІІІ-ІV ст. кількість християнських сект збільшується, з’являються секти донатистів, агностиків, поширюється аріанство. В боротьбі цих груп відточувалися принципи ортодоксального християнства.
В 1054 році відбувся його поділ на православ’я і католицизм, а в XVI ст. із останнього, внаслідок Реформації, сильного антифеодального і антикатолицького руху в Європі, виділилася протестантська гілка, яка являє собою велику сукупність різних течій. В свою чергу православ’я, поділяючись на ряд автокефальних церков, також породило у своєму середовищі численні секти і напрями.
Поділ Римської імперії на Західну і Східну, який відбувся в 395 році, поклав початок розколу християнства на православ’я і католицизм. Йшла боротьба між владиками Константинополя і Риму за право домінування в християнському світі. Особливої гостроти ця боротьба набрала в ІХ столітті, коли вони не змогли поділити владу над Болгарію. Зрештою в 1054 році відбулося взаємне прокляття, яке майже на тисячоліття виключило будь-які контакти між Патріархом Константинопольським і Папою Римським. Оскільки Східне християнство не вносило ніяких змін ні в догматику, ні в канони чи обряди раннього християнство, то воно перебрало на себе назву православ’я. Західне християнство прагнуло утвердити себе як вселенську (кафолічну) церкву, посилаючись на те, що першим папою в Римі був апостол Петро, на якому Христос збудував свою церкву. Саме тому воно стало називатися католицьким.
Відзначаючи той факт, що і православ’я і католицизм є християнством, бо ж вони грунтуються на одному і тому ж Символі віри і рішеннях перших Семи Вселенських Соборів, визнають Біблію як свою священну книгу, вкажемо тут на ті особливості догматичного, канонічного і обрядового характеру, які їх відрізняють.
А) Відмінності догматичного характеру. Насамперед різнить ці течії християнства розуміння сходження Духу святого (спір про filioque). Якщо православні твердять, що він сходить лише від Бога-Батька, то католики вважають, що він сходить також і від Бога-Сина. Окрім раю і пекла у католиків є вчення про чистилище, куди душа попадає відразу після смерті людини. За земні гріхи можна відкупитися, придбавши необхідну кількість індульгенцій. Такого у вченні православних немає. Окрім цього, католики також прийняли догмат непорочного зачаття Марії (1854 р.) і догмат непогрішимості Папи (1870 р.).
Б) Відмінності канонічного характеру. Католики, на відміну від православних, визнають верховенство Папи і мають Ватикан за свій світовий духовний центр. У православних хоч Патріарх Константинопольський і вважається Вселенським, але він лише перший за рангом серед глав інших православних церков. Православ’я роз’єднане на більше двох десятків автокефальних церков і не має свого вселенського центру. У католиків, окрім трьох історично усталених ступенів священства – диякони, пресвітери (ієреї) та єпископи, є ще й четвертий -кардинали. Якщо в останніх наявна заборона священикам одружуватися (вони мають дотримуватися целібату), то православний не одержить священичий сан без одруження або прийняття монашества. Православні визнають лише перші сім Вселенських соборів. Нові вони не спромоглися провести. То в католиків їх уже понад двадцять. Католики, до того ж, визнають латинську мову як канонічну.
В) Обрядова відмінність. Якщо в православ’ї хрещення має відбуватися через занурення у воду, то в католицизмі – через обливання. Обряд миропомазання православний священик здійснює під час хрещення, а католицький (і то лише єпископ) – під час обряду конфірмації десь у 7-12-річному віці. У православ’ї і клір і миряни причащаються водночас хлібом і вином ( тілом і кров’ю Христа), в католицизмі миряни причащаються під час таїнства євхаристії лише тілом Спасителя, клір – тілом і кров’ю. Католики мають як канонічний чотириконечний хрест, православні – шестиконечний. Православні хрестяться трьома пальцями (на честь святої Трійці), католики – п’ятьма, що символізують рани Христа під час його розп’яття. Якщо католики абсолютизують в своїй обрядовій практиці страсті Ісуса Христа, то православні возвеличують його воскресіння, а відтак поєднання землі з небом.
Основні течії християнської релігії. Розглянемо коротко їх особливості.
Віровчення католицизму грунтується на Святому Письмі, переказі Отців церкви ІІІ-V століть. Право тлумачити Біблію у католицизмі визнається лише за віронавчальною владою Церкви начолі з Римським папою. До джерел віровчення течії належать також ухвали соборів цієї церкви, настанови, повчання, енцикліки римських пап. Найважливішим віросповідним документом є “Сповідання католицької віри”, прийнятий Тридентським собором (1545-1563). Нікео-Константинопольський Символ віри та постанови перших семи Вселенських соборів католицизм доповнив у VI столітті додатком про сходження Святого Духа “і від Сина”.
Особливе місце в католицизмі займає вшанування Богородиці. Тут, окрім догмату про вільність від первородного гріха Діви Марії із-за непорочного її зачаття, важливим є прийнятий католиками догмат про тілесне вознесіння Богородиці на небо (1950 р.). У зв’язку з цим у католицизмі сформувався спеціальний напрям теології — Маріологія.
Центр римо-католицької Церкви – Папська держава Ватикан, що розташована на території Риму і є з 1870 року офіційною резиденцією Пап і Римської курії, має всі державні атрибути, в т.ч. дипломатичні відносини з більш як 140 країнами світу. Главою Католицької Церкви нині є Папа Іван Павло ІІ. При Папі існує уряд (Римська курія), який очолює кардинал – статс-секретар. Для вирішення церковних справ у Ватикані існує ще дорадчий орган – синод, утворений рішенням ІІ Ватиканського Собору (1962-1965). Цей Собор взяв курс на аджорнаменто, тобто оновлення, осучаснення Церкви. Гасло аджорнаменто започаткувало широку програму динамізації її соціального вчення, наближення Церкви до сучасного світу шляхом осучаснення теології, пом’якшення доктрин, модернізації культу. Церква засвідчила свою чуйність до нерівності й несправедливості, виступила за діалог з іншими конфесіями і церквами, стала активно обстоювати мирний розвиток суспільства тощо. Ватикан має широку мережу університетів, академій (в т.ч. Папську академію наук), коледжів і семінарій. Важливу роль в своєму функціонуванні католицька Церква відводить чернецтву. Воно організоване в ордени, які спеціалізуються у місіонерській діяльності, поєднуючи її з різними формами освітянства, виховання, добродійності. Найвпливовішими чернечими орденами є домініканці, францисканці, бернардинці, єзуїти. Католицизм є найчисленнішою за кількістю вірних течією у християнстві. Їх нараховується десь 1200 млн. осіб.
Православ’я має біля двохсот мільйонів своїх послідовників, головним чином у країнах Східної Європи і Близького Сходу. Склалося православ’я на території Візантії, а самостійною течією в християнстві офіційно стало в середині ХІ століття. Воно зазнало на собі впливу особливостей історичного розвитку Візантійської імперії. Одна з характерних рис православ’я – прихильність до традиційного християнського догматичного базису і культу. Віровчення його грунтується на двох головних джерелах – Святому Письмі (Біблія) та Священному переказі (рішення вселенських і помісних соборів IV-VIII ст.ст., праці Отців церкви). Догматика православ’я, як і всього християнства, викладена в Нікео-Константинопольському Символі віри (ІV ст.), який визнає триєдність Бога, боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, потойбічне воздаяння та ін. Велике значення в православ’ї надається обрядності, центральною складовою якої є сім християнських таїнств. Особлива роль тут відводиться культу святих, вшануванню ікон, церковним святам, постам. Православ’я має чоловічі та жіночі монастирі. На відміну від католицизму, православ’я не має свого єдиного світового центру, представлене понад двадцяттю автокефальними і автономними православними церквами.
Незважаючи на проголошуваний принцип вірності історичним традиціям, а відтак право(вірно)–славності, сучасні богослови і церковні діячі цієї християнської течії також оновлюють своє віровчення і культ, намагаються подавати божественні істини, як вони кажуть, “відповідно до вимог часу”. Православні церкви підтримують активні взаємні контакти, беруть участь в миротворчій, благодійницькій, культурно-освітній діяльності, а також в екуменічному русі. Останнім часом кількість православних в світі постійно зменшується. За різною статистикою їх десь 130-250 мільйонів.
Найбільшою у світовому православ’ї є Російська (з 1943 – Руська) православна церква. З’явилася вона в неканонічний спосіб, без попередньої згоди на те Константинопольського Патріархату, на базі російських північних єпархій Київської митрополії, висвяченням у Москві в 1589 році Собором російських ієрархів на патріарха митрополита Московського і всієї Русі Іова. У 1686 шляхом симонії РПЦ неканонічно приєднала до себе Київську митрополію, знищивши з часом більшість прогресивних традицій Українського Православ’я, які склалися протягом ІХ-ХVII століть його автономного існування а структурі Константинопольської Церкви.
Особливістю РПЦ є прийняття і освячення традицій візантійського консерватизму та цезаропапізму. Останні, зокрема, сприяли відміні в Московії патріаршества і запровадженню у 1721 році Правлячого Синоду РПЦ як церковного уряду начолі з обер-прокурором, секуляризації у 1764 церковних володінь та ін. Все це перетворило РПЦ у державну церкву, а православ’я – в офіційну ідеологію російського самодержавства, духовний засіб обгрунтування російського колоніалізму. Вірність владі Церква виявила і в радянські часи. З 1990 року РПЦ очолює патріарх Алексій (Рідігер). Наступив період відродження православ’я в Росії, чому сприяє перетворення РПЦ в фактично державну релігію цієї країни.
Третім напрямком християнства є протестантизм. Назва течії пов’язана з “протестацією” 6 князів-лютеран і представників 14 німецьких міст з приводу посягань католицької партії (Шпейєрський рейхстаг, 1529 рік) на принцип свободи віросповідання. Ранні протестантські течії – лютеранство, кальвінізм, англіканство, що утворилися в XVI столітті, дали поштовх появі анабаптизму, меннонітства, антитриніатаризму, социніанства. Пізній протестантизм (кінець XIX- ХХ ст.) пов’язаний з пієтизмом і виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів, адвентистів, свідків Єгови, п’ятидесятників та інших течій. Наявні загальні віросповідні принципи, які поєднують певною мірою різні течії протестантизму. Всупереч претензіям церкви на посередницьку роль між людиною і Богом, протестантизм особисту віру визнав єдиним шляхом спасіння, Біблію – єдиним джерелом Одкровення, заперечивши водночас необхідність священних переказів. Через ідею Богом даної благодаті обгрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя (автономність громади, виборність і підзвітність священика). Оздоблення молитовних споруд спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Протестантами залишено лише два християнських таїнства (хрещення, причащання). Поклоніння іконам, мощам, святим відкинуто.
Протестантизм не має якогось єдиного світового центру. Ранні і частина пізніх течій беруть участь в екуменізмі, суспільно-політичному і культурному житті. Протестантизм поширений на всіх континентах, особливо в Північній і Латинській Америці та Європі.
Третій етап у розвитку протестантизму пов’язаний з діяльністю тих християнських течій, які нині в сукупності часто називають неохристиянством. Серед них Новоапостольська церква, Церква Христа, велике різноманіття харизматичних спільнот, Сім’я та ін. Характерним для них є не лише зміна форм проведення богослужінь, а й прагнення відродити витокове християнство, без тих змін і доповнень, які внесли в нього Собори, Отці Церкви та ін. З врахуванням послідовників харизматичних церков протестантів нині у світі десь 750-800 мільйонів. Кількість їх постійно зростає.
Однією із світових релігій є іслам (араб. — покірність, віддання себе Богу). Виник він у VII ст. в Аравії і багато в чому визначив історію, ідейне і культурне життя значної частини населення Азії, Африки й частково Європи в середні віки, новий і новітній час.
Засновником ісламу є Мухаммед (бл. 570-632), який постає як “посланець Аллаха”, головний і останній пророк істинної віри. Збереглося дуже мало відомостей про дитячі та юнацькі роки Мухаммеда. Достовірно відомо, що він рано став сиротою і виховував його дядько Абу Таліб, який брав хлопчика в поїздки за торговельними справами у Сирію. В цих поїздках Мухаммед познайомився з новим для нього світом християнських, іудейських та інших релігійних громад. Розповідають, що коли Мухаммед перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з’явився ангел з наказом нести людям істинне слово — слово Аллаха, тобто Коран. В 610 році, коли Мухаммеду було приблизно 40 років, він одержав перше одкровення від Аллаха. В 8-й день священного місяця зу-ль-хаджжа у 632 році Мухаммед разом із сім’єю відбув “велике паломництво” в Мекку, що увійшло в історію як прощальне. Через три місяці після паломництва Мухаммед помер.
Характерною ознакою ісламу є його роль як соціального і культурного регулятора. В мусульманській спільноті всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією. У власне релігійному плані народження ісламу пов’язане як з впливом і розвитком монотеїстичних релігій — іудаїзму і християнства, так і з еволюцією релігійної свідомості жителів Аравії. В цю ж епоху виникають нові форми суспільного і духовного життя, активно йде процес етнічної і культурної консолідації арабів, формується єдина арабська мова.
Переважна увага ранніх мусульман до питань права і зовнішньої обрядовості знайшла відображення у п’яти стовпах віровчення: визнання єдиного Бога – Аллаха і пророчої місії Мухаммеда; п’ятиразова щоденна молитва (салят); дотримання посту Рамадан (саум); обов’язкова пожерства на користь бідних (зак’ят) і паломництво до святинь, насамперед Мекки (хадж).
Ідейні розходження серед мусульман призвели до того, що вже у середині VIII ст. в ісламі утворилось не менше п’яти основних релігійно-політичних угрупувань. Це – харіджити, шиїти, мурджиїти, мутазиліти і суніти. Кожне з угрупувань відстоювало своє вчення як єдино вірне, звинувачуючи своїх супротивників у відході від істинної віри.
Домінуючим напрямком ісламу є сунізм. Його послідовники називають себе ахль ас-суна (люди суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка Мухаммеда. Суніти визнають не лише Коран, а й святість Суни. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. В галузі теології головна різниця сунізму від шиїзму полягає в тому, що він не визнає можливості якогось посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечує ідею про особливу природу Алі і право його нащадків на імамат, управління громадою. Сунізм відрізняється від шиїзму також в принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. В сунізмі утворилися і набули поширення чотири релігігійно-юридичні школи: халіфітська, маліхітська, шафіїтська, ханбалітська. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.
Як релігійний напрям, сунізм не є централізованим. Наприкінці XVIII і в XIX століттях в сунізмі розвинулися різні релігійно-політичні течії (напр. ваххабізм). У ХІХ-ХХ ст. з’явилися реформаційні і модерністські напрями.
Шиїзм (від арабськ. ші’а – угрупування, партія), виникнувши як політична течія у др. пол. VII ст. в Іраці, в VIII ст. поширився переважно в Ірані, сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, митраїзму і буддизму. Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі – двоюрідного брата Мухаммеда, яка домоглася обрання Алі халіфом. Шиїти визнають 12 імамів з числа прямих нащадків Алі. Дванадцятий законний імам, як вчить шиїзм, народився у 873 році, але опісля таємно зник і має ще, згідно волі Аллаха, з’явитися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане вік соціальної рівності й справедливості. Право самостійності з релігійних і правових питань – іджтихад – шиїти зберігають за муджтахидами “таємного імама”. Як і суніти, шиїти визнають Коран “божественним одкровенням”, але вважають, що в османовій його редакції відсутні аяти, які мають відношення до Алі. Тому в шиїзмі Коран доповнюється ахбаром – Святим Переказом. Обряди шиїтів мало чим відрізняються від обрядів сунітів. Поруч з хаджем вони здійснюють також паломництво в місця, що пов’язані з ім’ям шиїтських імамів, відзначають на честь останніх спеціальні свята. Шиїти вірять у можливість переселення душ, вважають, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. “Прихованого імама” шиїзм визнає як верховного правителя всіх шиїтських держав, а царствуючих владик розглядає лише як його представників на землі. В наш час шиїзм поширений переважно в Ірані, Іраці, Йемені.
Проблема правовірності стала однією з центральних проблем мусульманського богослов’я. Теократичний характер вчення Мухаммеда й досі є ідеалом “мусульманського правління”, стверджує неподільність духовної і світської влади в руках глави мусульманської громади.
Ототожнення релігійного і національного у масовій свідомості мусульман, з одного боку, і уявлення про мусульманську єдність, засновану на головній ідеї ісламу про єдинобожжя, з іншого, зумовили формування теорії “ісламського шляху” розвитку. У сучасному світі ці ідеї пропагуються багатьма міжнародними організаціями (Організація ісламської конференції, Всесвітній ісламський конгрес та ін.).
В Україні нині існує біля 1100 громад мусульман. Переважним регіоном поширення ісламу в Україні є Крим (952), що пов’язано історично з 1242 роком, коли Крим був завойований татаро-монголами і увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, то в Криму набув поширення сунізм як одна з течій ісламу. У XV ст. у зв’язку з розпадом Золотої Орди в Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475 року ввійшло до складу Османської імперії. На чолі мусульманського духовенства Кримського ханства був муфтій як вища духовна особа після халіфа – турецького султана. Всім життям релігійної громади керував імам. У XVIII ст. тільки в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися мектеби і медресе. У
60-х роках ХІХ ст. в Криму було 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). У 1774 Кримське ханство після війни Росії з Туреччиною отримало самостійність, але у 1783 році вона була втрачена і Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискувала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. У др. пол. ХІХ століття Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 році татари складали лише 36,6% сільського і 11,3% міського населення. В цей же час розгортається в Криму дискусія між кадимистами (прихильниками догматичного ісламу) і джадідами, які виступали за реформу старої системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, політичні реформи. Зазнавало утисків татарське населення Криму і за часів Радянського Союзу. У травні 1944 року з Криму було виселено 188626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму і відродження мусульманських релігійних громад. Мусульманські громади України діють в структурі чотирьох об’єднань – Духовного управління мусульман України (ДУМУ), Незалежного Духовного Центру МУ, ДУМ Криму, Об’єднання незалежних організацій мусульман.
У сучасних умовах, коли можна твердити про певну взаємозалежність та єдність процесів світового суспільного розвитку, коли людство постало перед необхідністю вирішувати глобальні проблеми та соціально-психологічні колізії, породжені ІІТР, триває процес виникнення релігійних новоутворень. Вони формуються внаслідок взаємодії різноманітних духовних традиції, своєрідних гібридів, що становлять підсумок перетину світської та релігійної думки, "опромінювання" одного культурного ґрунту струмом символів, уявлень та настановлень, породжених іншою культурою. Уряді країн - Індії, Японії та ін. - відбувається процес утворення нових релігійних рухів та організацій (він розпочався ще в XIX ст.): необуддизму, неоіндуїзму тощо, їх зазвичай називають "нові релігії" або "релігійно-реформаторські рухи", причому вони відіграють важливу роль не тільки в країнах, де народилися, а й за їх межами, особливо у США та Західній Європі. Ці "нові релігії" відбивають тенденцію модернізації традиційних релігій Сходу та Заходу, що дозволяє вписати містичну та міфо-магічну традицію в духовне життя складної та суперечливої цивілізації XX ст.
Зараз на Заході спостерігається бум "нових релігій", що викликає прагнення багатьох теоретиків і мислителів Європи та США усвідомити природу цього феномена. Більшість західних науковців (серед найвідоміших можна назвати Арнолда Тойнбі, Д. Медоуза, Т. Розака, Олдоса Гакслі) вбачають у запозиченні сучасною західною цивілізацією східних моделей світосприйняття найважливіший засіб виходу з деяких її глухих кутів (дегуманізації, кризових моментів у взаєминах людини і природи тощо). Висновку про необхідність інтеграції християнських та східних релігійних традицій дійшли й такі видатні християнські теологи та філософи, як Карл Ясперс, котрий вважає, що підґрунтям релігії майбутнього має бути біблійно-східна релігія, що з необхідністю увібрала в себе усе цінне, що міститься в індійських та китайських віруваннях. У літературі існує думка, що настала пора зректися "західного провінціалізму" в царині релігії, збагатитися релігійним досвідом Сходу. Це - не просто абстрактне розумування, такі думки викликані стихійним поширенням на Заході релігійних течій, що сягають своїми джерелами східно-містичних та магічних традицій, поширенням, що набуло у 60-80-ті роки справді масового характеру Навіть неупередженого погляду па "нові релігії" Сходу та Заходу достатньо, щоб виявити надто чіткі паралелі в особливостях світогляду, системі релігійних стосунків та структурі, у культових формах. Більшість "нових релігій - як ті, що виникли у кінці XIX ст., так і ті, що були започатковані у новітній час, незалежно від території, де вони переважно поширилися, чи підґрунтя - містичного або міфо-магічного, на яке вони спираються - так чи інакше несуть у собі ідею єдності буття. Найчастіше їх очолює харизматичний лідер, що претендує на сакральну "осяяність", володіння певною езотеричною таємницею. Усі вони, як правило, обіцяють не "чек з оплатою посмертно" (за словами одного із неоіндуїських ідеологів), а досягнення щастя та визволення від страждань "тут і зараз", у земному житті; нарешті, всі вони так чи інакше тяжіють до синкретизму або універсалізму, що в цілому є наслідком взаємодії культур.
Цілком вірним є твердження про те, що, звичайно, ці особливості в основному суперечать настановленням релігій арамейських традицій та водночас демонструють безсумнівний зв'язок із духовним кодом індійської і японської релігійних традицій. Не можна заперечувати бажання певного прошарку прибічників "нових релігій" на Заході протиставити ці релігії християнським інститутам та вченню як частині чужого істеблішменту. Проте виникає питання: що спричиняє поширення саме таких форм релігійності у сьогоднішньому світі - "негнучкість" християнських церков у процесі Модернізації або певна співзвучність сучасній "відчуженій самосвідомості", або ж суто політичні чинники? Це питання, на думку дослідників, вимагає дуже серйозного вивчення. У всякому разі треба визнати слушність висловлювання Олдоса Гакслі:
У західних релігіях людина прагне пізнати Бога, у східних релігіях людина прагне стати Богом.
Адептам "нових релігій" притаманна віра в можливість вирішити гострі проблеми сучасного світу у відповідності з тими проектами, напрямами, що пропонуються. До них можна віднести проекти "нових світових цивілізації!", "раю на землі", що надають світоглядним системам "нових релігій" хіліастичні та месіанські риси. Найбільш розробленими є концепції Ауробіндо Гхоша, викладені у його працях "Цикл людської історії" та "Ідеал людської єдності". Тут подається ціла система поступального розвитку людства до вищого щабля його буття на рівні "наднаціонального" об'єднання, що знаменує водночас торжество "суперірраціонального" (містичного) типу свідомості і повної соціальної справедливості. Певна типологічне подібна схема характерна і для Місії Рамакришни, Суспільства божого життя, Сока гакай та ін. В усіх випадках торжество соціальної справедливості пов'язується, по-перше, з подоланням протиставлення різноманітних суспільних систем, різних філософій, по-друге, зі змінами людської свідомості, по-третє, з діяльністю "просвітлених" духовних лідерів.
Можна помітити, що проекти майбутньої суспільної гармонії існували в усі часи в усіх релігіях і зовсім не є породженням сьогоднішнього дня. Проте в минулому, навіть у межах релігійних традицій з їхнім плюралістичним та водночас монотеїстичним підходом до світу, хіліастичні мрії, як правило, мали на увазі не примирення, не гармонізацію різних суспільних та філософських систем, а торжество певного одного, заданого принципу. Ці концепції узгоджувалися не з людиною як суб'єктом перетворення світу, а з Божою волею або з над космічним безособовим законом. Мотив, що присутній в усіх проектах "нових релігій" - важливість людської волі та активності. Відштовхуючись від реального, емпірично відчутного на рівні щоденної свідомості психологічного дискомфорту, світоглядні системи цих релігій, по суті, перетворюють те, що в традиційних (передусім монотеїстичних) релігіях було метою - пізнання Бога або закону як необхідної умови спасіння - у спосіб гармонізації взаємин з навколишнім світом та з самим собою, вказують спосіб "жити щасливо", порівняно з яким усе інше - і божество, і світові проблеми - виявляється немовби похідним. Дослідники доводять, що дух "нових релігій" можна характеризувати як релігійно-авантюрний, що вони привносять у релігійну царину ігровий момент, який дозволить адептові повернутися до секуляризованого світу. Створення "новими релігіями" своєрідної "фантастичної дійсності" пов'язане не лише з ігровим аспектом мислення,, але й із переміщенням сфери незрозумілого зі світу зовнішнього у внутрішній світ людини, що дозволяє індивідові досягнути стану нірвани - звільнення від оков емпіричного світу. Цей містицизм та магізм і конструює світ фантазій сучасного світу, задовольняючи духовні потреби людини.
Проблема майбутнього релігії, її місця та ролі в житті людини на вищих ступенях науково-технічної цивілізації цікавить сучасну соціально-гуманістичну та релігійну думку. Ця проблема тісно пов'язана з питанням про темпи, напрям, та перспективи процесів секуляризації у сучасному та майбутньому цивілізованому суспільстві. Тут під секуляризацією мається на увазі соціальний та ментальний процес, внаслідок якого найважливіші сфери суспільного життя, культури та людської свідомості звільнюються від влади інститутів та символів релігії; процес, у якому різноманітні галузі людського життя перестають бути сакральними, а починають сприйматися як самостійні щодо норм та настанов релігії.
У світлі такого розуміння процесу секуляризації стає очевидним, що проблема майбутнього релігії або релігійності розглядається з позиції футурологічної концепції цивілізації та людини, нерозривно пов'язаної з теоретичними та практичними аспектами процесу секуляризації. Теоретичні аспекти першої та другої концепцій являють собою немовби дві сторони однієї медалі, є взаємодоповнювальними. Рефлекси щодо майбутнього релігії найчастіше виявляються в контексті досліджень проблеми секуляризації. Сучасні теорії секуляризації містять найбільше число запитань, присвячених саме майбутньому релігії. Ці теорії у першому наближенні можна поділити на так звані "слабкі" та "сильні" теорії секуляризації. Перша група ("слабкі") знаходить обґрунтування у тих настановах сучасного релігієзнавства (як правило, філософських та психологічних) та напрямах теологічної думки, що намагаються виявити зв'язок між релігійністю та природою людини, її сутністю, показати необхідність релігії в індивідуальному і колективному житті, у процесі самореалізації індивіда та дозрівання особистості (Дж. Олпорт, А. Маслоу, Т. Парсонс та ін.). У процесах секуляризації вони не помічають незворотних змін, які мають місце в релігії. Цілком природно, що прибічники цих теорій не підтримують думку про згасання релігії як неминучого наслідку цивілізаційних змін. Вони наголошують, що сучасні секуляризаційні процеси стосуються лише традиційних форм релігії та її інститутів і аж ніяк не сутності самої релігії, отже, вони зовсім не ведуть до загального стану безрелігійності. Процеси секуляризації заторкують лише застарілі та неадекватні сучасному світові форми релігії і переносять усе істотне в релігії до сфери індивідуальності. Очевидна втрата релігійними інститутами традиційно суспільних функцій, що виконуються ними, не означає істотного обмеження ролі релігії, а лише зміну царини її діяльності - більш повне зосередження на психологічних функціях, значущість яких різко зростає в умовах науково-технічної цивілізації. У майбутньому ж сформуються нові види та форми релігії і релігійності.
Друга група теорій секуляризації ("сильна") ґрунтується на традиціях філософської думки та наукових рефлексіях (Фридрих Ніцше, Жан-Поль Сартр, Вільям Кемпбел та ін.). Автори цих теорій вбачають у процесах секуляризації постійне та необоротне зменшення ролі й значення релігії у сфері людського життя та прогнозують у майбутньому наявність безрелігійної культури, за якої усі основні цінності секуляризовані, а сама людина є арелігійною. Вже на нинішньому етапі цивілізації релігія, на думку провідних представників цих теорій, виконує дедалі меншу роль у житті людини - ледве задовольняє коло її потреб. Усе частіше її замінюють у цьому наука, мистецтво, світські, ідеологічні та етичні системи тощо. Найдовше релігія "затримується" у сфері внутрішнього життя людини, на рівні почувань індивіда. Тут релігія постає як чинник, що пом'якшує граничні ситуації людської екзистенції (тяжка хвороба, смерть близьких, фізичні та моральні страждання тощо). Проте і тут відбуваються зміни, що не підтверджує однозначно гіпотезу про інтегральний зв'язок релігійності з природою людини, про її необхідність у житті індивіда.
Аналіз даних двох груп теорій секуляризації виявляє їхню слабкість та спрощений підхід до майбутнього релігії і перспектив секуляризаційного процесу. Насамперед треба відкинути суто механістичні уявлення про секуляризацію як простий лінійний процес, що прямує до фатальної переконаності у згасанні релігії, до відсутності інтегрального зв'язку релігії з природою людини. По суті, положення про зникнення релігії в майбутньому передбачає надто складний, тривалий, пов'язаний зі змінами нерелігійного типу (в галузі економіки, культури, психології та ін.) процес поступової емансипації людини від релігії. Польський вчений Я. Шмідт вважає плідною гіпотезу, згідно з якою процес секуляризації призведе не стільки до повної елімінації релігійності з життя людини та культури, скільки до втрати релігією монополії в людському бутті; секуляризація - шлях до якісно вищої, плюралістичної за своєю суттю світоглядної культури.
Однією із найвиразніших тенденцій цього напряму релігійно-культурних змій є прискорений цивілізаційними та світоглядними змінами процес своєрідного "вростання" традиційних форм і навіть фундаментальних ідей і концепцій релігії у світську культуру. Цю тенденцію супроводжують також важливі зміни в царині власне релігії, наприклад бурхливий процес формування нових теологічних вчень у християнстві або істотні зміни доктринного характеру в католицизмі. Дедалі сильніше виявляється тенденція, протилежна тій, що панувала в минулому, а саме: протягом сторіч, а то й тисячоліть релігія асимілювала елементи різноманітних галузей позарелігійної культури - моральності, філософії, мистецтва та ін.; нині - навпаки: посилюється акумуляція релігійних форм та концепцій у світській культурі. Це особливо яскраво виявляється у сучасній музиці, архітектурі, в деяких видах пластичного мистецтва, у певних напрямах сучасної філософії, в науці тощо.
Прискорений цивілізаційними та суспільними змінами процес "вростання" традиційних форм релігії у світську культуру, певне немовби "розсіювання" релігії у явищах сучасного життя вимагає теоретичних досліджень релігії, її місця та ролі в культурі, її майбутнього в науково-технічній цивілізації та її зв'язку з існуванням людини. Природно, що необхідно зректися спрощених, успадкованих від епохи Просвітництва умоглядних схем і стереотипів щодо релігії - концепції "кінця" релігії як релікту минулого, "опіуму для народу" та ін. Тому одним із першочергових завдань є створення нової теорії, яка б пояснила і процес секуляризації, і майбутнє релігії, і комплекс питань, пов'язаних із різноманітними аспектами функціонування релігії у людському житті й культурі.
В кінці XX ст. особливого значення набула така глобальна проблема, як загострення екологічної ситуації, що порушує самі основи існування людства. У зв'язку з цим сучасні теологи та західні вчені й методологи (С. Насер, А. Тойнбі, Е. Фром, У.Р Джекобс, Б.А. Ліві та ін.) вбачають ключ до подолання екологічної кризи у суфізмі, даосизмі, буддизмі, синто та ін. Так, С. Насер вважає, що "треба визнати обмеженість західної науки у сфері освоєння природи та звернутися до традиційних учень Сходу, наук про релігії східних цивілізацій, насамперед китайської, японської, індійської та ісламської. Хоча вони й різняться між собою, їх об'єднує метафізичний принцип дослідження природи як сфери буття, пронизаної "розумним вищим світлом". Розвиток науки й техніки у європейській цивілізації зірвав покрив сакральності та духовності зі ставлення людини до природи. Відтак порушилася гармонія між природою та людиною, між людиною та Богом. На думку С. Насера, західна наука не акцентувала уваги на вивченні загального зв'язку в живій та неживій природі через встановлене нею обмеження. Наскільки великим є цей недогляд, зрозуміло з того, що сучасні екологи приходять до уявлення про навколишню природу як про єдиний організм. Але за цим йде висновок, що для подолання екологічної кризи необхідно звертатися до давніх релігійно-містичних вірувань.
Відомий західний мислитель Е. Фром також вбачає вихід із екологічної кризи у зверненні до східних релігійно-містичних учень. Він виходить з того, що причини екологічних проблем кореняться в самій сутності християнської релігії, яка є чужою природі. Християнський спосіб мислення призвів у підсумку до того, що "індустріальному суспільству притаманне презирство до природи як до всіх речей, що не є продуктами машинного виробництва, і до всіх людей, що не займаються виробництвом машин..." Для подолання цього відчуження Е. Фром пропонує використати як духовний засіб "нетеїстичний містицизм" дзен-буддизму.
Дещо ширше до розгляду екологічних проблем підходять японський мислитель Д. Ікеда та колишній директор Римського клубу А. Печеї. З їхнього погляду, "найважливіші нинішні проблеми залишаються духовними та етичними, і вся сукупність наукових і: технічних засобів не в змозі розв'язати їх". Вихід із кризи вони вбачають не стільки у зміні реальної дійсності, стільки у знищенні внутрішніх духовних джерел кризи - в "етичній революції", або "революції в людині".
Д. Ікеда вважає, що "етична революція" пов'язана з буддизмом, здатним пробудити все внутрішнє духовне життя людини. Відповідно до такої точки зору "етична революція" припускає існування двох етапів. На першому з них під впливом буддизму людина перероджується в етичному плані. Люди, що здійснили внутрішню революцію, несуть свої переконання в світ, у практику соціального життя. На другому етапі - через навчання і виховання вони революціонізують інших, а це зрештою зумовлює трансформацію суспільства зсередини. Як підсумок - буде створена основа для вирішення таких серйозних проблем, як забруднення навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів тощо.
На необхідність створення нової етики вказує і філософ-гуманіст, лікар та теолог Альберт Швайцер. У праці "Культура та етика" він проводить ідею, згідно з якою "етика має народитися з містики", причому містика не є самодостатнім явищем. Містика існує лише задля стики "шанобливості перед життям". Швайцер проголошує "стичний містицизм" єдино глибоким світоглядом, шляхом до життєствердження, причому на місце християнського принципу любові до ближнього ставиться моральний імператив "шанобливості перед життям". Сутність "етичного містицизму" полягає в такому: життя - священне; етика - це необмежена відповідальність індивіда. Етика "шанобливості перед життям" націлена на підвищення почуття відповідальності людини. Власність Швайцер розглядає як майно суспільства, що перебуває в суверенному володінні індивіда; така етична позиція особистості може бути лише наслідком "етичного містицизму". Адже містика має своє виправдання лише в етиці та через етику; таким чином і відбувається оселення Бога в людині та його розчинення у її справах і вчинках. Швайцер доповнює свого етику принципом "людина і природа": усі людські дії в ставленні до земної природи, до природи взагалі є об'єктом етичної оцінки. Такий підхід заслуговує на увагу, але його слід доповнити соціальними чинниками.
Уся сучасна культура та життя людини пронизані процесом космізації у зв'язку з виходом людини в Космос та його освоєнням. Зрозумілим є й інтерес до проблеми існування у Всесвіті розумного життя. З цією проблемою нерозривно пов'язане одне з масових захоплень другої половини XX ст. - пошук космічних "братів за розумом", уфологія, що слугує джерелом безлічі гіпотез найнеймовірнішого характеру, в тому числі й щодо відвідання Землі "богами-астронавтами". Такого роду концепції існують здавна, вони зафіксовані в давніх міфах Китаю, Шумеру та інших країн. Відомий американський учений К. Саган у книзі "Розумне життя у Всесвіті" твердить, що давні шумери могли .мати контакт із космічними прибульцями. Шумерські міфи, твори образотворчого мистецтва та глиняні печатки, з його погляду, підтверджують, що в районі Перської затоки, можливо, на місці давнього міста Ериду, в 4 тис. до Р.Х. або й раніше між людськими істотами та неземною цивілізацією відбувся контакт "величезної могутності".
У західній літературі містяться й більш докладні дані про ці та інші неземні контакти, де на основі звернення до археологічних фактів з багатьох давніх культур робляться висновки про те, що "люди мали контакт і одержали інструкцію від тих, хто перебував на більш високому рівні розвитку і був більш великодушним на сходинках еволюції". Ця інструкція містила "секрет безсмертя", що передавався від покоління до покоління за допомогою окультних традицій та містичних вчень і полягав у тому, що людина може збудувати "тіло із світла", вільне від смерті, і не потребувати їжі (згадаймо "етерних істот" Циолковського).
Згідно сучасної науки, гіпотеза космічних палеоконтактів не суперечить фундаментальним законам природознавства, вона випливає з ідеї множинності світів - ідеї існування позаземної цивілізації. Гіпотеза палеоконтактів спирається на ряд моментів, зафіксованих у стародавніх пам'ятках культур Сходу. Йдеться про прибульців, що заснували шумерську цивілізацію, про знання африканського народу догонів щодо будови зоряної системи Сириус, про "синів неба", що стоять біля джерел китайської цивілізації, та ін. Стосовно ж міфу про "богів-астронавтів", то він стає зрозумілим, якщо зважити на концепцію, за якою "боги мали пройти через людську еволюцію (немає бога, який би раніше не був людиною)". Відвідання "богами-астронавтами" в минулому нашої планети можна до деякої міри розглядати як аргумент на користь можливості існування у Всесвіті високорозвинених істот, розумних цивілізацій.
Однією з тенденцій розвитку сучасної науки є інтерес фізиків, які займаються проблемами елементарних часток та космологією, до традицій давніх східних культур, до мудрості Сходу. Якщо раніше вважалися занадто екстравагантними твердження типу "всі основні ідеї сучасної науки вже були висловлені у давній китайській філософії", то нині дехто з американських фізиків намагається "корелювати та доповнювати" сучасну фізику Ведами та поезією Вільяма Блейка, виявляє паралелі між квантовою механікою та вченням тибецького лами У. Трунга, формулює принципи фізичних теорій у світлі трансцендентної медитації індуїзму.
Концепції сучасної фізики можуть здаватися дивними людині, не обізнаній у теорії відносності та квантовій механіці. Так, здаються незвичайними квантові принципи суперпозиції; людський розум жахається перспективи викривленого простору та областей Всесвіту, що лежать поза простором та часом. Коли ж людина починає вчитуватися в сторінки індійських філософських трактатів, зауважує американський дослідник І.Талбот, то вона доходить висновку, що "Тантра може розглядатися як давня гілка квантової теорії". Індійські містики, як не дивно, мають уявлення і про те, що простір і час утворять континуум і що не існує точної причинності, "Чудні" уявлення нової фізики були відомі східним мудрецям уже в VI-VII століттях.
Основне, що є специфічним для східного світогляду і що особливо привертає до себе увагу вчених - це відчуття цілісності світу, його єдності та взаємозв'язку, визнання наявності певної "абсолютної" істини, що має глибоко особистий характер.
Останнім часом в Україні крім традиційних (православ'я, греко-католицизм, протестантизм, юдаїзм, іслам) релігій поширюються нові релігійні течії та створюються організації, серед яких є такі, що історично не успадковані нашим народом від попередніх епох, не притаманні його релігійній духовності, культурно, побутово, ментальне не укорінені, але набувають популярності внаслідок місіонерства. Нетрадиційними для України вважаються релігії переважно східного (індуїського, буддійського та ін.) напряму
До нових релігійних рухів належать і так звані неорелігії, які оформилися порівняно недавно - у другій половині XX ст. Поява їх зумовлена змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливами різний культурних світів. Водночас неорелігії постають як результат релігійної ініціативи окремих осіб, котрі, базуючись на певній віросповідній традиції або синкретизмі декількох, творять нове віровчення, культ, організацію. Остання вважається самодостатньою і незалежною від будь-якого релігійного центру, а її засновник і керівник - обраним Богом. Серед численних неорелігій, які зазвичай є частиною молодіжних рухів, що виникають у середовищі інтелектуалізованих верств населення, виділяються неохристиянські, неоорієнталіські, неоязичницькі та ін. Сьогодні в Україні налічуються майже всі відомі в світі напрями неорелігін.
Вихідним етапом релігійного процесу в Україні було язичництво. Язичництво – це назва давньої релігії, що існувала до прийняття світових релігій у всіх народів. Поняття це охоплює широкий спектр вірувань народу з найдавніших часів: уособлення природи, віра в духів, культ предків, тотемізм, магія, чаклунство, знахарство та ін. Етнічно забарвлене українське язичництво одержало ще назву давньоукраїнської релігії.
Давньоукраїнська релігія — вірування і культи слов’янських племен, які мешкали в основному в межах сучасної України, та політеїстичні вірування формованого українського етносу. Праісторією давньоукраїнської релігії є так зване поганське язичництво (від лат. pagus – село). Воно виводить свої витоки ще з глибин індоєвропейської культури і в східнослов’янській та ранньоукраїнській міфології представлене образами добрих і злих духів – упирів, берегинь, русалок, домових, водяних, лісовиків, рожаниць тощо. Пізніше уявлення про них позначилися на змісті образів богів. Таким був, зокрема, Род, що поєднував у собі орудну і деміургічну функцію, притаманну лише богам. Він поставав заступником урожайності і плідності худоби, а водночас був також і творцем життя.
Давньоукраїнський пантеон богів склався задовго до княжої доби. Головним персонажем у ньому був Сварог – бог неба і вогню, який утримував риси й “культурного героя” і дарував людям ковальське ремесло.. Ім’я його сина Дажбога походить від давньоукраїнського “дажь” – він був богом сонця й подавачем живильних променів, творцем життєвої сили. З часом чільне місце в цьому пантеоні займає Перун – бог вогню і воїнства, хоча в свідомості простолюду не менш поважаними залишаються Велес, Мокоша та ін. боги. Характерною рисою давньоукраїнської релігії є надто розвинуте символічне мислення і форми культової практики.
В релігійній історії України були такі події, які залишили свій слід на всіх сферах суспільного і духовного життя її народу. Всебічний підхід до історії християнства на українських теренах засвідчує те, що ця релігія у долі українства зіграла надто суперечливу роль.
Як свідчить історична наука, християнство з’явилося на наших теренах задовго до хрещення України-Руси князем Володимиром у 988 році. Тут слід згадати прихід в 1-му століття на Київські гори апостола Андрія Первозванного, просвітницьку місію в ІХ столітті Кирила і Мефодія, Аскольдове хрещення 860 року, прийняття християнства княгинею Ольгою, а також поширення християнства у грецьких містах на півдні наших теренів. Оскільки язичництво не відповідало соціальним і духовним запитам нового часу, то з’явилася потреба в релігії, яка б сповідувала ідею Богоданності держави і законопослушання. Одним із мотивів, чому Володимир прийняв християнство візантійського зразка була підлеглість в Константинополі церкви державній владі.
Поширення християнства зустрічало протидію язичництва. Оскільки християнство – це релігія особи в її суспільних відносинах і особистнісних зв’язках, то воно не могло замінити чи витіснити язичництво як релігію природи і господарки людини в ній. Суспільно зумовлений синкретизм цих двох різних релігій призвів до утворення двовір’я.
Запровадження християнства на Русі було зумовлене потребами феодального ладу: сформоване родоплем’яним суспільством язичництво вже не відповідало соціальним і духовним запитам нового часу; князівсько-боярська верхівка бачила в новій релігії, яка проповідувала ідеї богоданності держави, законопослушання, християнської духовності тощо, засіб зміцнення своєї влади, централізації Русьської держави, зміцнення її міжнародного становища. Той факт, що Володимир віддав перевагу православ’ю, пояснюється ще рядом обставин: наявністю давніх торговельних та ін. зв’язків між Київською Руссю і Візантією, укоріненим в ньому принципом підлеглості церкви державній владі (“принцип візантизму”), можливістю використання у даній конфесії слов’янської мови під час богослужіння. Але Київське християнство, запозичуючи зі Сходу обрядові і культові форми, не сприймало візантійської теократії, цезаропапізму, не надавало виключної уваги специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що пізніше знайшли сприятливі умови для розвитку на грунті Московського християнства. Основні філософські та теологічні засади Київського християнства обгрунтовані митрополитом Іларіоном у “Слові про Закон і Благодать”.
Саме християнство в Україні-Русі, прийняття якого князем Володимиром було своєрідною духовною революцією зверху, стало категорією влади і об’єднання, сприяло витворенню правопорядку і громадського ладу, провело докорінну ревізію суспільного добра і зла за євангельським вченням, сприяло формуванню особистості і сім’ї, на новий грунт поставило наші міжнародні відносини й вводило нас в сім’ї культурних народів та ін.
Проте функціональна роль християнства в українській долі не може оцінюватися, скажемо так, лише знаком плюс. Але при цьому слід відрізняти християнство як релігію від діяльності його інституалізованих структур. Негатив останньої в нашій національній історії, як на нас, виявляється в наступному:
А) Християнство прийшло в Україну у готовому вигляді як штучний витвір і не є наслідком природного розвитку на власному грунті. Відтак воно постало у нас як духовна революція зверху. Методи поширення християнства, починаючи ще з Володимирових років ( “Якщо не прийде хто завтра до річки…, то буде мені ворогом”), на відміну, скажімо, від Греції, в Україні-Русі виявилися згубними, оскільки це призвело до винищення її багатої тисячолітньої дохристиянської культурної традиції, зокрема нашої народної міфології, багатьох традицій і звичаїв, зручної для вжитку української абетки тощо. Панування в Україні протягом трьох століть православ’я в його змосковщеному ортодоксальному варіанті призвело до нашої відстороненості від духовних здобутків західного світу з домінуючою в них католицькою і протестантською християнською традицією. Водночас це панування з ХVIII століття призвело до знищення того Українського Східного обряду, який сформувався на наших теренах протягом семи століть автономного існування Київської митрополії в структурі Константинопольського патріархату.
Східний Обряд як історично освячена традицією органічна єдність віровчення і культури українського народу, сформувалася на основі синтезу певних елементів візантійсько-християнського обрядового типу з особливостями національного духу українства, його світобаченням, світовідчуттям, художніми смаками і потребами. Якщо в інших Східних церквах обряд їх є більш практичним, то в Українській Церкві він служить виявом високих естетичних почуттів народу, своєрідно витлумаченим містичним змістом Божого Слова. В українській східній традиції домінує не культ Голгофи, містика Христових страстей, а культ воскреслого Спасителя. В нашому Обряді порівняно із західним особлива увага приділяється богородництву Діви Марії як її причетності до таємниці Боговтілення.
Відмінною рисою Українського Східного Обряду є підкреслення людської природи Богородиці. Якщо в західному обряді домінує христоцентричність, то в східному – богослужба на честь Святого Духа. Український Східний Обряд чітко зорієнтований на символіку, яка пронизує всю його літургію та обрядовість. Саме релігійна система із глибокою за змістом символікою відповідає потребам серця українця. Постійна присутність в Українському Східному Обряді у знятому вигляді всього змісту християнського віровчення робить його найкращою школою життя. Саме в ньому гармонійно поєднані земне з небесним, природне з надприродним, індивідуальне благочестя і колективне віровиявлення.
Б) Якщо прийняття християнства на початку духовно консолідувало український народ, то конфесійний поділ на православ’я і греко-католицизм спричинив до регіоналізації України за конфесійною ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацьки налаштованих щодо неї сусідніх держав Польщі і Росії, часто призводив до ворожих протистоянь “України з Україною”. Наявна й нині церковна строкатість України використовується політичними силами для поляризації країни на східняків і західняків за віросповідним принципом, для утвердження через ідею “руськості православ’я” необхідності утворення на замін колишнього СРСР якоїсь східно-слов’янської держави.
В) Історичні умови існування українства, особливості його національного характеру сприяли розвитку в Україні християнської поліконфесійності, певною мірою виключили релігійний фактор із модусів етноутворення і етноінтеграції, національної індивідуалізації. Доповнений конфесійним гнобленням національний гніт за умов царської Росії і тоталітарного режиму зупинив перетворення Українського Православ’я в національну релігію українства. Відтак християнство стало в руках владних структур Росії і Союзу духовною силою національного поневолення України, зденаціоналізації її народу, нищення його самобутньої культури і її духовних репрезентів, засобом протидії постанню України як незалежної держави.
Значимою подією в релігійній історії України була Берестейська унія 1596 року, коли єпископат Київської митрополії, зігнорувавши свою належність до Константинопольської Церкви, пішов на союз з Ватиканом, визнав верховенство над собою Папи Римського, але зберігши для об’єднаної церкви Східний обряд. Уніатство поділило Україну конфесійно, внесло розкол в націю, чим зробило її легкою здобиччю сусідніх Польщі і Московії. Проте саме завдяки йому вдалося зберегти самобутність Українського Східного обряду і культурність його релігійних форм, українську мову в Богослужінні. Було налагоджено підготовку саме українського духовенства й організацію української освіти шляхом відкриття українських навчальних закладів. Унія постала заборолом і проти полонізації, і проти оросійщення українців. Нині ця церква носить назву Греко-Католицької.
Українська греко-католицька церква – одна з традиційних історичних церков українського народу. Неприйняття Берестейської церковної унії частиною православного населення Київської митрополії призвело до поділу української нації за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що стало однією з причин, яка перешкоджала консолідації народних сил у найвідповідальніші періоди історії. Впродовж XVIII - поч. XIX ст. уніатська церква еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням 1774 року імператриці Марії Терези уніатська церква дістала назву “Греко-католицька церква”, чим підкреслювалося, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенства над собою Апостольської Столиці, а з другого, — збереження східного (грецького ) обряду. Саме УГКЦ ( і в цьому її історична заслуга) сприяла збереженню в Галичині чинників національної ідентичності українців – мови, культури, традицій, а також вихованню української інтелігенції, розвиткові національної економіки. УКГЦ була ліквідована в 1946 році на Львівському соборі, скликаному спецслужбами СРСР. З того часу і до 1989 року вона існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході – легально під назвою Української Католицької Церкви. Від 1991 року керівництво УГКЦ перебуває в Україні. В 2005 році осідок Церкви перенесено зі Львова до Києва. Очолює УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Проте йому не підпорядковані греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікається Апостольський нунцій в Україні) і Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській столиці). Церква і миряни ведуть активну боротьбу за офіційну реабілітацію державою УГКЦ, за визнання її Патріархату Апостольською столицею, канонізацію митрополита Андрея Шептицького, організаційне підпорядкування всіх українських греко-католицьких єпархій Верховному Архієпископові. Церква має велику кількість мирянських організацій. В 2006 році в Україні діяло біля 3600 греко-католицьких організацій.
Але повернемося до Українського православ’я. Відновлена в 1621 році за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного Київська православна митрополія особливого розквіту набула за митрополитства Петра Могили в 1633 –1647 роках. Написаний Могилянським Атенеєм “Православний Катехизис” визнав увесь православний світ. Проте в 1686 році з порушенням канонів Київську митрополію було включено до Московського Патріархату. Це призвело до зникнення Українського Православ’я з такими його характерними рисами як соборноправність, демократизм, національністність, відкритість, софійність, побутовість. Православ’я в Україні набуло московських ортодоксальних форм. Після реформ царя Петра Першого 1721 року, які виявилися зокрема в заміні Патріаршества управлінням Синоду, воно взагалі втратило свою самобутність і постало як елемент державної структури Російської імперії і духовний засіб колоніального поневолення.
Відтак Україна має складну релігійну історію. Лише із здобуттям незалежності вона одержала змогу вирішувати питання відродження своєї релігійної самобутності, формування своїх національних церков. За умов незалежності Українській державі вже вдалося вирішити ряд важливих проблем релігійного життя: забезпечена свобода віросповідань і релігійної діяльності; відновлена діяльність заборонених в минулому конфесій і церков, зокрема Української автокефальної православної і Української греко-католицької церков, які виражали особливості українського прочитання християнства, вільно діють вже раніше заборонені свідки Єгови і п’ятидесятники; релігійні організації одержали можливість вільно і безперешкодно проводити свою канонічну, катехізаційну та проповідницьку діяльність; діють помісні власне українські Церкви – Київський Патріархат, Українська греко-католицька церква, Українська лютеранська церква та ін.; конфесіям повертаються забрані у них в комуністичні роки для світських потреб культові споруди; релігійні організації підтримують вільні зв’язки із своїми закордонними центрами; налагоджено видавничу справу в конфесіях, ними видруковується велика кількість періодичних видань, богослужбової літератури; конфесіями утворена система підготовки кадрів священнослужителів, пасторів, проповідників і місіонерів, налагоджена також система релігійна просвіта з використанням радіо і телебачення, місіонерства; налагоджено будівництво нових культових споруд, ремонт і реставрація старих; налагоджено вільну реєстрацію в державних органах релігійних організацій, що ставить їх у становище правового захисту, хоч сама ця реєстрація в країні не є обов’язковою.
Все це сприяє стабілізації суспільства, підтриманню громадянського миру і злагоди, формуванню у віруючих почуття патріотизму, політичної лояльності і законопослушності.
Але разом з тим такої складної суперечності релігійного життя, його невизначеності, як це має місце нині в Україні, певно що не має жодна країна світу. Небувалу кризу переживає тут православ’я, яке поділене на три самостійні і ворогуючі між собою церкви – Московського Патріархату, Київського Патріархату та Автокефальну. Ця криза має чітко визначений геополітичний, а не внутрішньо-церковний аспект. Вона постає одним із нюансів державних відносин України і Росії та можливих змін в середовищі Вселенського Православ’я.
Бібліографічний список
Обов’язкова література: 1-7.
Додаткова література: 1,3-5,7,11,12,14,16,18,19,23,24,27,30-32,34
Питання для самоконтролю
План
Свобода совісті передбачає можливість вільного, за велінням власної совісті, без якихось зовнішніх спонук вибору світоглядних орієнтацій і насамперед вибору релігійності чи нерелігійності. Свобода релігії передбачає свободу мати релігію, вільно її сповідувати і водночас відправляти релігійні культи, поширювати релігійні переконання, виховувати в них своїх дітей. Проте свобода релігії не тотожна свободі віровизнань. В радянські часи, незважаючи на значні обмеження, свобода релігії все ж була наявною, але при цьому діяльність багатьох конфесій знаходилася поза законом. То ж відсутньою була можливість вільного вибору віровизнань, а відтак і можливість вільної зміни своєї конфесійності, свободи віросповідань. Отже, свобода віровизнань або конфесійної належності – це право людини на безперешкодний, відповідний її власній совісті вибір і сповідування будь-якої релігії і дотримання її обрядів.
Свобода совісті включає право сповідувати будь-яку релігію одноособово чи разом із своїми одновірцями. Останнє передбачає свободу об’єднань віруючих, тобто утворення релігійних організацій свободу церкви. Як вище зазначалося, будь-яка релігійна система включає як складовий елемент релігійну діяльність – культову і позакультову. То ж релігія не матиме повної свободи свого буття без права на свободу релігійної діяльності.
Свобода совісті – це атрибут особистості, а відтак її прийняття суспільством – це визнання цінності і духовного суверенітету останньої. Але якщо у філософському аспекті свобода совісті включає внутрішню здатність особистості вільно самовизначатися в світоглядах, приймати релігію і діяти за її установками і нормами, то в правовому аспекті, як це відзначає дослідник М.Бабій, її характеризує сукупність тих юридичних норм, що визначають межі і можливості практичної реалізації особистістю свого права на свободу совісті. Скажемо дещо по-іншому. Право регулює не процес світоглядного вибору особистості, вибору нею релігії, а лише ті дії, вчинки і поведінку, які з цього вибору витікають, тобто зовнішні форми вияву релігійності.
Релігієзнавчий аспект свободи совісті передбачає право знання особистістю особливостей великого різноманіття релігій і вибору однієї з них як своєї. Якщо для богослова є лише одна істинна релігія – це його, а решта – єресі, то релігієзнавець прагне дати об’єктивні, повні, незаангажовані й неупереджені знання про всі конфесії. Цим самим він ставить їх в один ряд перед вибираючою для себе одну з них особистістю.
Міжнародні стандарти свободи совісті. Свобода совісті має різні свої виміри. Насамперед це залежить від того, які відносини складаються між державою і церквою. Виділяються три основні типи державно-церковних відносин. Два з них – крайні. Якщо перший поєднує державу і церкву, підпорядковує релігійні організації інтересам держави (цезаропапізм) або державні інституції церкві (папоцезаризм), ототожнюючи тією чи іншою мірою світську і духовну влади (теократія), то третій тип відокремлює державу і церкву, забезпечує їх взаємне невтручання і толерантність відносин, вільне існування будь-якої релігійної течії чи організації. Прикладом першого типу можуть бути Ватикан, Іран, ряд інших мусульманських країн, Греція тощо, то типовим прикладом третього типу є США, де свободі відправлення релігій наданий широкий законодавчий захист. Навіть невеличка релігійна течія тут має такі ж права, як і велика церковна спільнота. Близькою до цього типу державно-церковних відносин є нині Україна.
Більшість країн світу в наш час мають проміжну модель державно-церковних відносин. Але якщо в одних країнах відокремлення церкви від держави стосується на рівних всіх конфесій, то в деяких інших характерною є підтримка державою окремих конфесій (церков). Так, в Німеччині нині є десь біля 15 релігій і церков, спеціальний статус яких дозволяє їм одержувати певні державні дотації, звільнення від податків.
Окрім власного законодавства, що регулює в кожній країні держвно-церковні відносини і регламентує свободу релігії й віровизнань, є цілий ряд міжнародних правових документів, зорієнтованих на гарантування свободи релігії. Насамперед це “Загальна Декларація прав людини”, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1948 році. Документ, окрім іншого, урівняв людей у правах незалежно від того, яку релігію вони сповідують, дав їм право свободи совісті, “свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно в ученні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів”. Декларація наголосила на необхідності взаєморозуміння, терпимості і дружби між людьми, незалежно від їх релігійної належності. Свобода людини може бути обмеженою включно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку, загального добробуту. В Міжнародному Пакті ООН про громадянські і політичні права (1976 рік) повторяються положення Декларації, але більш конкретизовано. Тут знову засуджується примус при виборі релігії. До мотивів обмеження сповідання релігії відносить шкоду здоров’ю, порушення суспільної безпеки, виступи на користь релігійної ненависті. Наголошено на праві меншин “сповідувати свою релігію і виконувати її обряди”. Стаття 19 Пакту дає право кожній людині “шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір”.
Особливо важливим міжнародним правовим документом в забезпеченні свободи релігії є “Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії і переконань” Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 року. Виходячи з того, що релігія для її сповідників є “одним з основних елементів розуміння ним життя”, що свобода релігії сприяє досягненню загального миру, соціальної справедливості та дружби між народами і ліквідації ідеологій та практики колоніалізму й расової дискримінації, документ наголошує на необхідності всім країнам – членам ООН найшвидше ліквідувати будь-яку дискримінацію на грунті релігії, бо ж вона є “образою гідності людської особистості”. “Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати релігію чи переконання на свій вибір”. В статті 6 Декларації чітко перераховані ті свободи, які в сукупності розкривають свободу совісті. В 1992 році ООН прийняла також “Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин”.
В унісон з документами ООН звучать основні положення про свободу совісті і віросповідання Ради Європи, інших європейських інституцій та ОБСЄ, зокрема “Європейська Конвенція з прав людини” (1950 р.), “Паризька Хартія для Європи” (1990 рік), Рекомендація Ради Європи 1396 “Релігія та демократія” (1999 рік) та ін.
3. Правові засади релігійного життя в Україні, державно-церковних відносин регламентовані Законом “Про свободу совісті і релігійні організації”, прийнятим Верховною Радою в квітні 1991 року і доповнений деякими змінами в наступні роки. Документ відповідає загалом міжнародним правовим нормам свободи релігії і віровизнань.. Він не лише гарантує свободу совісті у всьому спектрі її складових, але й значно деталізує положення про рівність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Закон наголошує на світськості державної освіти, але надає право релігійним організаціям відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати свої навчальні заклади. Держава бере на себе зобов’язання поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Закон розписує статус різних релігійних організацій (громад, управлінь, монастирів, братств, місій, духовних навчальних закладів) як юридичних осіб і розкриває принципи їх реєстрації державою або припинення їх діяльності. Окрім названих міжнародними документам причин для закриття, український Закон фіксує такою також “систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів”, “спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій” (ст.16). Закон чітко виписує майнове право релігійних спільнот, їх права і обов’язки, що пов’язані із свободою віросповідання, правове забезпечення трудової діяльності в релігійних організаціях та ін.
Окремі положення, пов’язані із свободою релігії і релігійної діяльності, є в інших українських правових документах, зокрема в “Кодексі законів про працю України”, “Cімейному кодексі”, Законі України про альтернативну (невійськову) службу, Законі України про освіту, Кримінальному кодексі України та ін. Узагальнюючою фіксацією свободи буття релігії в Україні є стаття 35 нашої Конституції: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань”.
Україна протягом своєї історії мала шість моделей державно-церковних відносин, у формуванні яких помітну роль відігравали історичні і національні традиції, співвідношення в країні політичних сил, реальний стан самих суб’єктів відносин – церкви і держави, зовнішній фактор. Попередниками нинішньої моделі були києво-руська (Х – XIV ст.ст.), могилянська і козацька (ХVII ст.), синодальна (XVIII-поч. ХХ ст.) і радянська.(1918 – 1990 роки). Ознаками сучасної української моделі державно-церковних відносин є: світський характер і демократизм держави; відокремленість церкви від держави і забезпечення останньою повної свободи буття релігії і церкви, відвернення спроб політизації релігійного життя; світськість державної освіти; закріплення правового статусу релігійних організацій шляхом визнання їх юридичною особою; рівність всіх релігійних організацій, віруючих і невіруючих; утвердження толерантності міжконфесійних і міжцерковних відносин; сприяння держави релігійним організаціям у їх соціально-значимій діяльності, включенню в громадське життя.
Бібліографічний список
Обов’язкова література: 1-7.
Додаткова література: 33, 39, 40, 41
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література