Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ 5
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРІОДУ БАРОКО
(ДРУГА ПОЛОВИНА XVІІ–XVIIІ ст.)
5.1. Українська культура в добу Гетьманщини. «Козацьке бароко»
5.1.1. Києво-Могилянська академія: центр освіти та науки України
5.1.2. Література та музика
5.1.3. Архітектура, скульптура та малярство бароко
5.2. Бароко в культурі західноукраїнських земель та Правобережжя
5.2.1. Стан освіти та науки
5.2.2. Архітектура та образотворче мистецтво
5.1. Українська культура в добу Гетьманщини.
«Козацьке бароко»
В історії української культури, як і загалом у Західній Європі,
на зміну ренесансу приходить бароко
*
. Ця назва стосується як
окремої культурно-історичної доби, так і окремого стилю мистецтва.
Хронологічно в Західній Європі ця доба охоплює ХVІІ – середину
ХVІІІ ст. В Україні бароко починає розвиватися з другої половини
XVII ст. і домінувало як художній стиль до кінця XVIIІ ст.
Попри всі руйнування й пограбування матеріальних і ду-
ховних багатств, Україна зуміла відстояти й зберегти власний потен-
ціал для активного культурного розвитку. Навіть у найскладніші
періоди, нарощення потенціалу культурного життя тривало та ство-
рювались передумови для входження української культури в євро-
пейський простір. Це передусім стосується освіти, науки, видавничої
справи, поширення релігійної та світської літератури, художнього
світосприйняття через архітектуру, малярство, які під впливом духу
Ренесансу набули якісно нового змісту та суспільного значення.
На цьому тлі українська культура в добу бароко попрощалась
зі своєю візантійсько-руською спадщиною, набула виразно інди-
відуальних, а швидше національних рис та зробила черговий внесок
у загальноєвропейську культуру.
*
Бароко – вибагливий, химерний.
Українська культура періоду бароко…
119
Водночас, українська культура розвивалась нерівномірно. Це
пов’язано з тим, що з утворенням держави «Війська Запорізького»
поза її територіальними межами опинились західноукраїнські землі.
У добу Руїни, з поділом козацької держави на Правобережну та
Лівобережну, козацький державний устрій під абсолютним політи-
ко-правовим та військовим контролем Росії зберігався на Лівобе-
режжі. Відповідно саме з цією частиною України, де Київ був
духовним, освітнім, науковим та мистецьким центром, до згортання
Росією автономії Гетьманщини, пов’язані основні здобутки націо-
нальної культури.
5.1.1. Києво-Могилянська академія: центр освіти
та науки України
Українське бароко як сформований стилістичний напрям у
мистецтві та культурі загалом, спираючись на народні традиції,
набуло власних національних рис. Саме тому українські митці,
створюючи національну культуру, використовували із спадщини ми-
нулого те, що найбільше відповідало конкретним історичним
умовам життя народу. Хоча активно освоювали і європейський
досвід. Саме цей період дослідники називають «золотою добою»
української культури.
До основних чинників, які визначили появу «козацького ба-
роко», слід зарахувати хвилю могутнього козацького повстання під
проводом Богдана Хмельницького в 1648–1657 рр. Повстання розпо-
чалось як черговий спалах козацької непокори, а переросло у війну,
на хвилі якої Б. Хмельницькому в 1648–1649 рр. вдалося створити
державу «Війська Запорізького» (Гетьманщину), яка проіснувала
(хоч і втрачаючи з року в рік засади суверенітету) більше ста років.
За життя Б. Хмельницького держава охоплювала територію з
населенням понад 3 млн. осіб і площею близько 200 тис. км
2
(Чер-
нігівське, Київське, Брацлавське воєводства та Запорізька Січ). Ця
подія підштовхнула до зміни геополітичних структур Центрально-
Східної Європи. Особливо це стосується зміни кордонів між Мос-
ковською державою та Річчю Посполитою. У новоутвореній козаць-
кій державі, замість родової князівської та шляхетської еліти до вла-
ди вперше прийшли люди, що здобули її «правом шаблі» – козацька Розділ 5
120
старшина, та на багато десятиліть визначила український націо-
нальний ідеал постать героя-козака, борця «за волю України».
Козацькі старшини виступали меценатами української куль-
тури. Крім того, у вищих колах козацтво становило добре освічену
та культурну верству українського суспільства. Найкраще козацький
дух відображений в усній народній творчості. У цей час створюється
багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним
змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та
католицизму, оспівуються герої війни Б. Хмельницький, Данило Не-
чай, Максим Кривоніс, Іван Богун. До таких дум належать: «Хмель-
ницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію»,
«Смерть Богдана Хмельницького», «Ганджа Андибер». Про
надзвичайну роль бандури й пісні у цей період свідчать численні
зображення зі стилізованим узагальненим образом козака Мамая.
Кобзарство як культурно-національний феномен пояснюється
не лише суто естетичними уявленнями, а й тими драматичними
подіями історії, в ході яких і виникли народні твори. Кобзарство,
будучи значно пов’язаним із способом життя козаків, розвинулось
до високого художньо-громадського звучання. Найбільший знавець
запорізького козацтва Дмитро Яворницький (1855–1940) небезпід-
ставно назвав співців-кобзарів «козацькими рапсодами», адже їхні
музично-пісенні твори відзначаються літературно-поетичною стиліс-
тикою, традиціями давнього епосу, викликають в уяві картини
пережитого: «руїни на власній землі, жертви й полон, розлучення з
рідними в далекому турецькому рабстві, справедливий гнів за втра-
чену незалежність України, а над усім цим – щирість і любов до
всього, що надавало найвищого сенсу життю за звичаями своїх
пращурів».
У козацькій державі розвиток освіти та науки став пріори-
тетним напрямом. За часів гетьманування Івана Мазепи (1639–1709),
Івана Скоропадського (1646–1722), Данила Апостола (1654–1734) та
Кирила Розумовського (1728–1803) Гетьманщина вийшла на рівень
однієї з найосвіченіших країн Європи. Особливо інтенсивно живило
це Російську імперію. Барокові риси притаманні і творам тих, хто
вчився в західноєвропейських університетах і повернувся, щоб
викладати в Києво-Могилянській академії. Найвідомішими з них
були Симон Полоцький (1629–1680), Дмитро Туптало (1651–1709), Українська культура періоду бароко…
121
Стефан Яворський (1658–1722) та Феофан Прокопович (1681–1736).
Між 1700 р. і 1762 р. понад 70 українців та білорусів займали най-
вищі церковні посади імперій, тоді як росіян лише 47.
26 вересня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус
академії. Тривалий час вона була єдиним вищим загальноосвітнім,
всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та
всього православного світу.
*
У Києво-Могилянській академії зародився і став професійним
театр. У народі ж особливо великою популярністю користувалися
вертеп, інтермедія.
**
Студенти самі готували інтермедії, драми, роз-
учували кантати й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. На
ярмарках, у селах – біля церков, у містах на майданах студенти
показували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням
сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи
«тружеників науки».
*
Академія, яку засновано на принципах гуманізму й просвітництва, не
лише навчала молодь, але й поширювала освіту, знання, її вихованці відкривали
школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва,
літератури, музики, театру. Академічні наставники й професори свято вірили в
те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки
людини, долю суспільства. Повний курс навчання в Києво-Могилянській
академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою,
студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового
обмеження. Всього в академії було 8, так званих, ординарних класів, а кількість
предметів сягала до 30 і більше. Серед них: церковнослов’янська, грецька,
руська (українська), латинь і польська мови, арифметика, геометрія, нотний
спів, катехизис та ін.
Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все
більший простір в Академії і суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові,
художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські
універсали, укладали проповіді й повчання. У 1784 р. було суворо заборонено
викладати на українській мові.
Згодом в академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до
навчального курсу додано німецьку, а з 1753 р. – французьку мову. З середини
ХVІІІ ст. студенти вивчають російську мову, а також староєврейську. Остання з
метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.
**
Вертеп – мандрівний театр маріонеток, який був поширений в Україні
в барокову добу. Мав форму двоповерхового дерев’яного ящика. На другому
поверсі показували різдвяну драму; на першому – сатирично-побутову інтер-
медію. Інтермедія – невеличкий розважальний драматичний твір, який
виконують між актами вистави. Розділ 5
122
Києво-Могилянська академія стала центром філософської
думки в Україні. Особливе місце серед філософів в академії нале-
жало професорам І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, С. Яворсь-
кому, Ф. Прокоповичу. До слова, Ф. Прокопович започаткував в
академії (і в усій тодішній Російській імперії) вивчення вищої
математики.
У другій половині XVIII ст. були відкриті навіть спеціальні
класи чистої математики, де викладалась алгебра і геометрія, та
змішаної математики, де викладалась механіка, гідростатика, гід-
равліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія і матема-
тична хронологія, цивільна й військова архітектура.
Що стосується архітектури, то хоча спеціального архітектур-
ного класу не було, студенти отримували добрі знання з цього фаху.
Прикладом може бути діяльність визначного випускника академії
Івана Григоровича-Барського (1713–1791) – киянина, архітектора і
будівничого, якому в Києві належить більше 30 споруд.
В академії започатковуються природничі науки – астрономія,
біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються
від філософії. Формувалась також історична наука. Досить згадати,
що літописці Роман Ракушка-Романовський (1623–1702), Самійло
Величко (1670–1728), Григорій Граб’янка (р. н. невід. – 1738) навча-
лись в академії. Писали вони свідомо для прийдешніх поколінь.
Зі стін академії вийшли такі відомі історики, як автор «Хро-
ніки» Ф. Софонович, П. Симоновський – автор «Краткого описания
о козацком малороссийском народе», В. Рубан – автор «Краткои
летописи Малой России» з додатком «Землеописание Малой Рос-
сии» (1777), М. Бантиш-Каменський – вчений, історіограф, управи-
тель Московського державного архіву, дійсний член Товариства
історії і старожитностей, М. Берлинський – археолог та історіограф
Києва та багато ін.
Студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й
живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та гра-
верних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які нав-
чались в академії, були: І. Митура, І. Мирський, Л. Тарасевич, Г. Ле-
вицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григо-
ровичів-Барських. Українська культура періоду бароко…
123
Неабиякого розвитку в могилянці досягло музичне мистецтво.
Ще з середини XVII ст. тут існувала хорова школа. Хори академії та
братського монастиря нараховували часом до 300 і більше осіб.
Обидва залишалися незмінними, кращими серед усіх київських
хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі
Подолу. Музика органічно впліталась у академічне життя.
Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні
гетьмани: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко,
Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Микола Ханенко, Іван Самой-
лович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоро-
падський, наказний гетьман Павло Полуботок.
Загалом могилянка стала центром, де формувалися кадри про-
відної української верстви – козацької старшини, зокрема – писарі,
обозні, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи,
бунчукові товариші, а також правники, дипломати, переклада-
чі тощо.
Особливо великого розвитку набула діяльність могилянців у
Росії з останньої третини ХVII ст. до першої половини ХVІІІ ст.
Великою подією для російської культури було відкриття в Москві на
основі «Еліно-грецької школи» (1687) Слов’яно-латинської академії*
(1701–1775) – першого вищого навчального закладу Росії. До її
відкриття долучився професор і ректор Київської академії, на той
час, митрополит Рязанський і Муромський, С. Яворський. Завдяки
його ініціативам, у Слов’яно-латинській академії почали вивчати
латинську мову, європейські мови та філософію.
Від 1702 р. до 1762 р. в Києво-Могилянській академії здобули
освіту 21 із 23 ректорів Слов’яно-латинської академії та 95 із 125 її
професорів. Працювали у Росії такі визначні вчені, вихованці моги-
лянки, як Ф. Прокопович, С. Кулябка, Г. Бужинський, Т. Кролик.
Зокрема, Ф. Прокопович, колишній ректор могилянки, а на 1724 р.
один з очільників Російської православної церкви, взяв участь у
створенні академії наук в Петербурзі.
*
Від 1775 р. до 1814 р. «Слов’яно-греко-латинська академія», потім ака-
демію переведено в Троїцько-Сергіївську лавру і реорганізовано в Московську
духовну академію. Розділ 5
124
У 1734 р. в Києво-Могилянській академії навчався російський
вчений-натураліст, геохімік, поет, реформатор російської мови
Михайло Ломоносов (1711–1765).
За І. Мазепи в Києво-Могилянській академії одночасно нав-
чалося до двох тисяч студентів як з України, так і Білорусі, Росії,
Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції (після полтавської
поразки кількість студентів зменшилась до 161, але на 1715 р. вже
становила 1100 осіб). Всестановість давала змогу навчатись дітям як
аристократії, так і простих козаків та селян.
Останній період підйому в культурно-освітній діяльності
Києво-Могилянської академії пов’язаний із діяльністю митрополита
Р. Заборовського (р. н. невід. – 1747). У 1731 р. він зібрав новий
культурний-освітній осередок, до якого входили М. Довгалевський,
С. Ляскоронський, П. Конюскевич, Г. Сломинський, Т. Александ-
рович, Г. Кониський та ін. У цей час оновлено будівлі академії та
реформовано навчальний процес.
У другій половині XVIII ст. академія заходами імператриці
Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий
освітній заклад для дітей духівництва без матеріальної бази. Цент-
ралістична політика Катерини ІІ поклала кінець вищій та середній
освіті на українських землях.
Києво-Могилянська академія підняла затребуваність освітніх
закладів. В останній чверті XVII ст. відкрито школу в Новгород-
Сіверську, на її основі в 1700 р. заснували Чернігівську колегію. У
1734 р. на основі Слов’яно-греко-латинської школи засновано
Харківський колегіум, 1738 р. розпочав роботу Переяславський
колегіум.
*
*
У Чернігівському колегіумі навчання тривало шість років. Викладання
велося слов’янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку.
Завдання Переяславського колегіуму зводилось до підготовки духовенства для
церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав поетику
славетний український мандрівний філософ і поет Г. Сковорода. Однак
складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив міс-
цевий єпископ, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.
Навчальна програма Харківського колегіуму, подібно до програм Московського
університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику,
філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при
Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладались гео-
графія, інженерна й артилерійська справи. Українська культура періоду бароко…
125
У другій половині XVIII ст. зроблено спробу заснувати ук-
раїнський світський університет у Батурині. За зразком західно-
європейських університетів проект такого навчального закладу в
1764 р., за дорученням гетьмана К. Розумовського, розробив його
секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів
у Києві та Чернігові. Однак після зречення К. Розумовського,
створення українського університету вже не було можливим.
5.1.2. Література та музика
Важливою засадою розвитку освіти, науки та літератури було
книгодрукування. Головну роль відігравала друкарня Києво-
Печерської лаври, а з 1674 р. і друкарня в Новгород-Сіверську, яку в
1679 р. її засновник архиєпископ чернігівський та новгород-
сіверський Л. Баранович переніс до Чернігова. Окрім літургійних
книг, вони видають збірки проповідей і посібники з риторики,
теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори,
букварі, підручники. В обох друкарнях книги виходили не лише
церковнослов’янською, але й польською, латинською та розмовною
українською. Античні сюжети використовуються в пишному графіч-
ному оздобленні дорогих видань.
Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в
руках освічених людей чималих книгозбірок. Унікальну бібліотеку
мав гетьман І. Мазепа (згоріла при руйнуванні Батурина в 1708).
Великі книжкові колекції належали Л. Барановичу, І. Галятовському,
Ф. Прокоповичу, С. Величку та ін. У XVIII ст. фонди Києво-Моги-
лянської академії налічували до 12 тис. томів та чимало рукописних
матеріалів. Значну частину книгозбірні становили видання викла-
дачів, а також праці відомих церковних діячів і вчених.
З кінця XVII ст. культурний розвиток на українських землях
ускладнюється мовною політикою російського та польського урядів.
У 1696 р. у Польщі видано закон, який заборонив українську мову в
адміністративному вжитку, зберігши її лише в церковній сфері.
Зміни до мовної політики вніс і царський уряд. У 1720 р. заборонили
книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській акаде-
мії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині Розділ 5
126
всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на
російську мову.
Національно-визвольна боротьба українського народу викликала
інтерес до історичного осмислення подій, що значно позначилось на
розвитку літератури.
Поширеними в ці часи стали історико-літературні твори –
літописи. Першим літописом, у якому узагальнювались історія ко-
зацької революції 1648–1657 рр. і події до 1673 р., була третя час-
тина «Хроніки з літописців стародавніх» (1672–1673) ректора
могилянки (1653–1655), архимандрита Києво-Михайлівського Золо-
товерхого монастиря Ф. Софоновича «Хроніка о землі Польской».
*
У 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря вийшов
перший систематизований підручник з вітчизняної історії «Си-
нопсис», або «Стислий опис від різних літописців про початок
слов’яно-руського народу», автор якого невідомий. Деякі дослідники
вважають, що автором є І. Гізель (1600–1683) – освітній, церковний і
суспільний діяч, вчений-богослов, філософ, історик та ректор Києво-
Могилянської колегії (1646–1650).**
Важливе місце посідають історико-мемуарні твори – літописи
Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка.
***
В них описуються події в
*
Автор використав багато джерел, авторами яких були не тільки
представники духовенства та шляхти, а й козацької старшини, міщанства. Ф.
Софонович зосередив увагу на важливих подіях з давньоруського, литовського і
польського періодів української історії, а це приблизно 60 % тексту. Інформація
про Хмельниччину і Руїну подана як перелік боїв. Ф. Софонович симпатизує
сильній монархічній владі, мало того – висловлює несподівану для українського
літописання похвалу цареві Івану ІІІ. У подіях Руїни він схвалює тих
представників старшини, які підтримували царя.
**
Головна мета «Синопсису» – орієнтація на московську монархічну
концепцію державного устрою. Україну представлено як пасивну жертву по-
ляків. Концепція «Синопсису» була дуже швидко розтиражована через Києво-
Могилянську колегію. Вже у 1678 р. світ побачило друге видання, 1681 р. –
третє, а загалом до кінця ХVIII ст. працю перевидали приблизно 30 разів.
***
Літопис Самовидця є одним з найголовніших творів української істо-
ріографії другої половини XVII ст. Літопис від першої до останньої сторінки
відображає живу атмосферу подій. Так могла писати людина, що була сучас-
ником, очевидцем описаних подій. Дослідники розділяють літопис на дві,
хронологічно майже рівні частини – історичну та літописну. Перша частина має
характер літописних мемуарів й охоплює історичні події, починаючи від 1648 р.
і закінчуючи 1676 р.; друга – охоплює решту подій аж до 1702 р. Твір написаний Українська культура періоду бароко…
127
Україні XVII – початку XVIII ст. Особливу увагу літописці надають
Національно-визвольній війні українського народу під проводом
Б. Хмельницького. Визначальні події в козацьких літописах від-
творено із загальнонародних патріотичних позицій, незважаючи на
те, що автори виражали станові інтереси старшин. Рушійною силою
національної історії виступає козацтво, а українці називаються
окремим «козако-руським» народом. Важливим є те, що козацькі
літописи знаменують перехід від літописання до власне історичної
тогочасною українською літературною мовою з елементами народної мови.
Місце написання і автор літопису невідомі. «Літописом Самовидця» назвав цей
твір у ХІХ ст. П. Куліш. На думку деяких дослідників, зокрема О. Оглоблина,
твір укладений на Лівобережній Україні, найімовірніше, в Стародубі. В істо-
ричній літературі існує версія, за якою, на думку М. Грушевського, В. Мод-
залевського, О. Оглоблина, М. Петровського, автором літопису був генеральний
підскарбій Р. Ракушка-Романовський (1623–1702). Оригінал літопису не
зберігся, а відомий він з копій XVIII ст. та вперше його опублікував О. Бо-
дянський за сприяння П. Куліша у 1846 р.
Літопис Г. Граб’янки (простий козак, сотник, полковий суддя, а з
1730 р. гадяцький полковник) викладає історію України з давніх часів до 1709 р.
Джерелом для написання твору слугували офіційні документи, польські
хроніки, щоденники, розповіді сучасників подій. Головну увагу Г. Граб’янка
приділив історії козацтва та національно-визвольній війні під проводом
Б. Хмельницького. Оригінал твору не зберігся. Відомо близько двадцяти списків
літопису.
Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. був С. Величка
(1670 – після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у
генерального судді В. Кочубея. C. Величко – автор першого систематичного
викладу історії української козацької держави, під час написання якого
використано значну кількість українських, польських та німецьких джерел,
широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Літопис складається
з чотирьох частин. Перша – «Сказание о войне казацкой з поляками через
Зиновія Богдана Хмельницького…» змальовує події 1648–1659 рр., окремими
епізодами сягаючи в 1620 р. Друга і третя частини охоплюють 1660–1686 рр. та
1687–1700 рр. Ці частини містять значну кількість власних спостережень
С. Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертій
частині зібрано додатки з різних документів XVII ст. Літопис написаний
українською літературною мовою XVIIІ ст. з елементами народної мови. На
жаль, повний текст його не зберігся. Цей літопис є одним із найголовніших і
найправдивіших творів української історіографії другої половини XVII – поч.
XVIIІ ст. Вперше його опублікувала частинами з 1848 по 1864 рр. Київська
археографічна комісія під назвою «Летопись событий в юго-западно России в
17 в.». С. Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову
збірника «Космографія» та передмови до нього. Розділ 5
128
науки. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, війсь-
кові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають
літописами лише умовно.
Цінною історичною працею, яка відображає високий рівень
державницької та правової зрілості козацької еліти, є «Пакти і конс-
титуція прав і вольностей Війська Запорозького» (1710)*
. Автором
цього правового документа є П. Орлик (1672–1742), який був і
поетом, видавши дві поетичні книжечки: «Алкід Руський», присвя-
чений І. Мазепі (1695), та «Гіппомен сарматський», присвячений
полковнику І. Обидовському (1698).
Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та
піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов іли
Малой Росії» – найвизначніший історичний твір в Україні кінця
XVIIІ – поч. ХІХ ст. Дата створення та автор залишаються невідо-
мими. ЇЇ віднайдено в одному з родинних архівів у 1828 р., а в
1846 р. опублікував у Москві український історик О. Бодянським.
Автор подає картину історичного розвитку України з найдавніших
часів до 1769 р., зосередивши головну увагу на козаччині, національ-
но-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, Гетьманщині.
**
*
Конституція розпочинається з історичного екскурсу – так званого офі-
ційного представлення української історії з козацького погляду. Після чого
окреслено головні елементи державної правосуб’єктності – територію, фінанси,
судочинство, релігію. Значну увагу приділено формам «корисного устрою»,
який личить «вільній нації». Документ складається з преамбули та 16 статей. У
преамбулі урочисто декларувалося, що «Україна обох боків Дніпра має бути на
вічні часи вільною від чужого панування». Крім конституції, перу П. Орлика
належать трактати «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до європейських
урядів» (1712), великий рукописний «Діаріуш подорожній» («Щоденник»,
1720–1733), написаний польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і
речень латинською мовою. У «Виводі прав України» та «Маніфесті до
європейських урядів» мав на меті довести законність своїх та І. Мазепи дій.
Змалювавши порушення царем прав і вольностей козацької держави, створеної
Б. Хмельницьким, П. Орлик підкреслює, що козаки мають, за собою людське й
природне право протестувати проти гніту і повернути попередні свої права.
**
Основна ідея твору – право кожного народу на самостійний державно-
політичний розвиток. Боротьба українського народу проти іноземних держав
становить основний зміст «Історії Русів». Їх використовували під час написання
своїх історично-літературних творів Т. Шевченко, Є. Гребінка, І. Срезневський,
М. Гоголь, М. Костомаров. Українська культура періоду бароко…
129
Варто наголосити, що в епоху бароко історико-наукове осяг-
нення своєї самобутності стало зовнішнім вираженням єдності.
Культура бароко покликана своїм напруженням нікого не залишати
байдужим саме через поєднання протилежностей – божественного й
світського, трагічного і переможного на рідних просторах.
Розвиток барокової літератури впродовж другої половини
XVII – першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою
Києво-Чернігівського культурного осередку, навколо якого гурту-
вались такі відомі митці і вчені того часу, як Л. Баранович,
О. Бучинський, І. Величковський, А. Заруцький, І. Галятовський,
С. Яворський, І. Орновський, П. Армашенко, П. Терлецький, П. Ор-
лик, Д. Туптало, І. Максимович та ін. Їхня діяльність була тісно
пов’язана з Києво-Могилянською академією, Чернігівською коле-
гією та друкарнями цих міст.
Найбільше праць за життя (близько 20) видав відомий ук-
раїнський письменник, педагог, церковний та громадський діяч
другої половини XVII ст. І. Галятовський (1620–1689), який у 1658–
1668 рр. був ректором могилянки. Крім того, він був відомий ще й
своїм ораторським талантом.
*
Основу філософського світогляду
І. Галятовського становив теїзм
**
, який розвивався на гуманістичних
ідеях доби Відродження. Відповідно гуманістичні ідеї просвітитель
розробляв, спираючись на специфічні риси української ментальності
та з урахуванням соціокультурних особливостей тогочасної ситуації
в Україні. Визнаючи існування Бога, І. Галятовський водночас в дусі
засад гуманізму вірив у наявність у людини свободи волі, тобто
здатності вибору мети й способів її досягнення.
Визначним представником ораторсько-проповідницької прози
у другій половині XVII ст. був Л. Баранович (1616–1693). Він автор
*
І. Галятовський уклав збірку проповідей «Ключ розуміння» з дода-
ванням до неї першого вітчизняного курсу гомілетики, тобто теорії проповіді
під назвою «Наука альбо способ зложення казання». Автор уславився
написанням також таких цінних полеміко-богословських трактатів, як «Розмова
Білоцерківська» (1676), «Стара церква» і «Фундаменти». По-бароковому
І. Галятовський яскраво описує несправедливість і знущання над православними
та подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень.
**
Теїзм є релігійним або філософським переконанням існування найви-
щої, надсвітової істоти – Бога, що створив світ, його підтримує та ним керує. Розділ 5
130
збірок казань «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних»
(1674) та збірки віршів польською мовою «Лютня Аполлона» (1671).
Талановитим письменником та проповідником барокової доби
був А. Радивиловський (р. н. невід. – 1688), який увів у проповіді на-
родні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з
життя народів Заходу і Сходу. Завдяки використанню багатого істо-
ричного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу А. Ради-
виловський намагався наблизити релігійну тематику до реального
повсякденного життя широких мас народу. Найвідоміші його про-
повіді – «Огородок Марії Богородиці» (1676) та «Вінець Христов, з
проповідей недільних, аки з цвітов рожаних сплетений» (1688).
Викладання поетики в школах і колегіях стимулювало роз-
виток барокової поезії. Вміння віршувати вважалось ознакою рито-
ричної освіченості та належності до суспільного прошарку носіїв
культури. Так, у Києво-Могилянській академії студенти вивчали до
30 видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного,
новітнього стилів (комедія, трагедія, драма, ода, елегійна, дидак-
тична, сатирична поезія тощо). Регулярно проводились літературні
диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням кращих
авторів лавровими вінками. Тогочасні поети шукали нові виражальні
засоби в межах риторичної поетичної традиції. Популярністю
користувались вірші із різноманітними вишуканими бароковими
формами курйозного вірша: акростихами (з перших літер рядків
утворювалося ім’я), «раками» (рядки читались однаково як зліва
направо, так і навпаки), «лунами» (другий рядок був коротким
відлунням рими першого), а також різними варіантами фігурно-
візуальної поезії – вірші у формі серця, чаші, геометричного візе-
рунку тощо. Найвідоміші поети курйозних віршів – С. Полоцький та
І. Величковський. Інколи недостатність виражальних засобів
компенсувалась розміром творів, про що свідчить духовний епос
чернігівського архиєпископа І. Максимовича «Богородице Діво,
радуйся» (1707), що містить 23 166 силабічних віршів*
.
«Енциклопедією життя усіх верств і прошарків» тогочасного
українського суспільства називають збірку віршів «мандрівного
*
Силабічне віршування – система віршування, в основу якої покладена
рівна кількість складів (часто – 13, рідше – 11) за невпорядкованого вільного
розташування наголошених та ненаголошених. Українська культура періоду бароко…
131
дяка» кінця XVII – початку XVIII ст. Климентія «сина Зинов’єва». У
його творчості найяскравіше відобразились традиції демократичного
народного віршування.
Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем доби
Бароко був Григорій Сковорода (1722–1794). Його творчість має
глибоке значення, її важко переоцінити в історії української
духовності, європейської ментальності як такої. Він один з перших у
новоєвропейській цивілізації утвердив феномен мудрості, висунув
ідею смислонаповненості самого буття, яке в українській менталь-
ності було ідейним мотивом протистояння хаосові.
*
*
Услід за Сократом Г. Сковорода твердив, що справжня мудрість поля-
гає не стільки в пізнанні істини, скільки в тому, щоб жити в істині. Саме цим
пояснюється той факт, що філософ заборонив видавати свої книги, хоч називав
їх своїми «дітьми». Сковорода вважав істинним філософським результатом
«книгу» свого життя, в якій кожний вчинок будується як рядок життєтворчості,
а рукотворні тексти є лише символізацією цього витвору життя, його знаками.
Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним – ідеальним чи
матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокос-
мосу (величного всесвіту, в якому «живе все народжене»); мікрокосмосу або
людини; символічного світу або «Біблії». Своєю чергою, кожен із трьох світів є
єдністю двох «натур»: «видимої» (зовнішньої) й «невидимої» (внутрішньої). Бог
не є самою природою, а її «джерелом», «світлом», «сонцем». Матерія вічна,
проте вічність ця – лише похідна функція вічності божественного буття,
«тінню» якого є буття матеріальне. «Світ оцей і всі світи…є то тінь Божа» –
писав філософ.
Ворожість церковної верхівки до неортодоксальних поглядів та педа-
гогічних методів змусила Г. Сковороду залишити викладацьку роботу (від
1751 р. до 1769 р. викладав етику в Переяславському та Харківському
колегіумах) і розпочати життя мандрівного філософа. Він пішки обходив
Лівобережжя та Слобожанщину, вступав у гострі філософські суперечки з
найрізноманітнішими людьми. Передусім його цікавило те, як людина може
стати по-справжньому щасливою. Він вважав, що потрібно за будь-яку ціну
забезпечувати особисту незалежність і уникати непотрібного багатства і слави.
На відміну від своїх сучасників, Г. Сковорода вважав, що людину може
ощасливити не розум чи знання, а серце й душа. Прагнучи вказати шлях до
щастя, він розробив теорію «спорідненої праці», в основі якої лежить
сократівська ідея самопізнання, розкриття своїх нахилів і таланту. Г. Сковорода
вірив, що такий шлях приведе не лише до щастя окремої людини, а й до
вдосконалення суспільства загалом. Писав «мандрівний філософ» тогочасною
книжною українською мовою, а також латинською і грецькою. Г. Сковорода –
автор поетичної збірки «Сад божественных песней», збірки байок «Басни
Харковскія», філософських трактатів і діалогів «Разглагол о том: узнай себя»,
«Бесіда наречення двое…», «Розговор п’яти путников о истинном щастія в Розділ 5
132
Певні зміни в XVII – XVIIІ ст. відбулись у музичній культурі
українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. З
середини XVII ст. з’являються барокові світсько-духовні невеликі
музичні твори-псалми і канти, складені здебільшого для хору «a
capella» на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією.
Поширюються романси – специфічний жанр камерної вокальної
музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їхні
сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про
людську долю.
Одним із талановитих народних композиторів початку
XVIII ст. був С. Климовський, найбільше визнання якому принесла
пісня «Їхав козак за Дунай», яка стала народною. На тему цієї пісні
італійський композитор Т. Траєтті створив варіацію. Л. Бетховен
двічі обробляв мелодію пісні, а К. Вебер аранжував. С. Климовський
настільки був популярний у колах любителів музики, що про нього
російський письменник О. Шаховський та композитор К. Ковач
написали оперу-водевіль «Козак-стихотворець».
Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська
музична школа та згадувана Києво-Могилянська академія.
Глухівську музичну школу засновано в 1738 р., у ній й готу-
вали професійні кадри для Санкт-Петербурзької придворної співочої
капели. За музично-педагогічною діяльністю це була школа
мистецтв – перша і єдина на той час у Російській імперії.
У стінах Глухівської музичної школи здобули освіту най-
яскравіші представники українського музичного мистецтва цієї
доби: М. Березовський (1745–1777), Д. Бортнянський (1751–1825) та
А. Ведель (1767–1808).**
жизни», «Кольцо» та інших, а також перекладів творів Цицерона, Плутарха,
Овідія, Горація. Живучи в згоді із власним вченням, Г. Сковорода був
популярним серед простого народу, тому багато його висловлювань увійшло до
народних пісень і дум.
**
У масштабах української культури фігура М. Березовського цілком
співставна із феноменом Моцарта в західноєвропейському мистецтві. У 1758 р.
М. Березовського запросили у придворну капелу в Петербурзі. Існує версія, що
туди його привіз гетьман К. Розумовський. Незабаром М. Березовський став
придворним капельмейстром, однак його становище було дуже хитким і він
зрозумів, що існує єдиний шлях до визнання на батьківщині – стати відомим у
Європі. У 1765 р. М. Березовський виїхав до Італії, де вчився у відомого Українська культура періоду бароко…
133
теоретика музики Джованні Мартіні. У 1771 р. композитора обрано академіком
Болонської філармонічної академії. Найвище звання академії – «академік
композиції» давало право на посаду капельмейстра без додаткових іспитів і це
відкривало шлях для широкого визнання у світі. В цей період життя
М. Березовський написав оперу «Демофонт», яка у 1778 р. була поставлена з
великим успіхом у Ліворно. У 1774 р. композитор повернувся до Петербурга. З
духовних композицій особливо славляться «Вірую», концерт «Не отвержи
меня», деякі «Пречасні стихири» та ін. У концертах композитора помітний
вплив української народнопісенної творчості. Постійні придворні інтриги і
неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели до само-
губства. Велика частина його творів безслідно зникла, частина зберігається в
бібліотеках різних міст світу.
Іншого композитора світової слави Д. Бортнянського поважні енцик-
лопедії атестують як «реформатора церковного співу Східної Церкви». Про
велич композитора свідчить той факт, що скульптура великого українця
знаходиться в Нью-Йорку, в соборі святого Йоанна, у товаристві монументів
найвидатніших європейських композиторів. У 1995 р. у Глухові зведено
пам’ятник обом композиторам-землякам М. Березовському і Д. Бортнянському.
Скульптору І. Коломійцю вдалось знайти тактовне, пластично виразне
вирішення цієї композиції. Пам’ятник став непересічним явищем не тільки в
сучасній українській пластиці, а й у практиці реконструкції центрів історич-
них міст.
Д. Бортнянський за гарний голос був прийнятий до петербурзької
придворної капели. Після навчання у Венеції здобув посаду директора
придворної капели, спів якої підняв до небувалої висоти. Д. Бортнянський автор
опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», які були поставлені на італійській
сцені. Великою популярністю користувались опери «Сокіл», «Син-супутник»,
пасторальна комедія «Свято сеньйора». Композитор створив понад сто творів
хорової церковної музики (зокрема близько 70 концертів і 2 літургії), в яких
значно відобразились мотиви української народної пісенності. Серед хорових
концертів найвідоміші: «Господи, силою твоєю», «Слава во вишніх Богу», «Сей
день», «Услиши, Боже, глас мій» та ін. Хоровий стиль Д. Бортнянського
відзначається урочистістю та ліричністю.
Досить трагічно склалося життя у видатного українського композитора,
хорового диригента, співака А. Веделя. До 1787 р. композитор навчався у
Київській академії, де був співаком-солістом, пізніше регентом хору. Основи
музики А. Ведель вивчав під керівництвом Дж. Сарті. З 1787 р. до 1790 р. він
був регентом і капельмейстром хорової капели московського генерал-
губернатора П. Єропкіна. Після повернення в Україну А. Ведель категорично
відмовлявся їхати до Москви і Петербурга, що робило його неблагонадійним.
Як композитор він вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду,
а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. У 1796 р.
А. Ведель переїхав до Харкова, де керував губернаторським хором і викладав
музику в Харківському колегіумі. Композитора завжди притягувала Києво-
Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У 1798 р. він став
послушником Києво-Печерської лаври, а через рік заарештований російським Розділ 5
134
5.1.3. Архітектура, скульптура та малярство бароко
Очевидним є те, що бароко як стиль найкраще розкриває
мистецтво. Художню культуру України цього періоду прийнято
поділяти на три періоди: ранній – друга половина XVII ст.
(поєднання ренесансних і барокових мотивів); зрілий – кінець XVII –
перша половина XVIII ст.; пізній – друга половина XVIII ст. (поєд-
нання бароко і рококо). Ряд дослідників виводить «козацьке бароко»
від спорудження Іллінської церкви (1653) на хуторі Б. Хмель-
ницького Суботів. Суворість вигляду церкви пом’якшує вибаглива
форма фронтону фасаду.
Культурними осередками «козацького бароко» були Київ,
Чернігів, Ніжин, Полтава, Лубни, Стародуб, Харків, Батурин. До
пам’яток бароко в архітектурі належали родові маєтки Б. Хмель-
ницького в Суботові, І. Мазепи в Батурині, І. Скоропадського в
Глухові, К. Розумовського в Козельці та Батурині, які були зруй-
новані.
Серед трибанних храмів з яскраво вираженою вертикальністю
і стриманим декором найвидатнішим є харківський двоповерховий
Покровський собор (1689). Це справжня перлина української
барокової архітектури другої половини XVII ст. Собор збудований
на території старої харківської фортеці над р. Лопань. Покровський
храм – два в одному: на першому його ярусі розташований теплий,
зимовий храм, а вище – літній, «холодний». Загальна висота всього
собору (від землі до вершечка хреста) – 45 м. Завдяки тому, що
церква має нижній храм, а її вежоподібні об’єми щедро декоровані
напівколонками, карнизами та поясками, святиня здається легкою та
витонченою.
До п’ятибанних храмів раннього бароко належить Свято-
Миколаївський собор у Ніжині (кінець 1650-х – 1660-ті). Могутній,
спрямований вгору центричний об’єм споруди заввишки 55 метрів,
урядом за участь в антиімперських заходах. Був оголошений божевільним і
утримувався у божевільні Кирилівського монастиря. До початку ХХ ст. твори
А. Веделя зберігалися в архіві Київської духовної академії і практично не були
відомі широкому загалу. Його творчість зосереджувалась переважно на релі-
гійній тематиці, якій присвячені більшість з його 30 хорових концертів. Най-
популярнішими були і залишаються «Літургія», «Всеношна», «Херувимська». Українська культура періоду бароко…
135
із щільно стуленими п’ятьма банями, став в українській бароковій
архітектурі прототипом мурованих хрещатих п’ятибанних храмів.
Він повністю відтворює в цеглі звичні прийоми народного
дерев’яного зодчества. Особлива, парадна роль споруди підкреслена
і в інтер’єрі, де обабіч головного входу на підвищенні влаштовано
спеціальні лоджії для полкової старшини.
У містах і селах України XVII ст. багато будували з дерева –
від великих складних фортець та храмів до простих господарських
будинків. Елементи дерев’яної палацової архітектури можна бачити
в дерев’яних трапезах Києво-Печерської лаври та Межигірського
монастиря під Києвом, якщо звернути увагу на їхні дахи з трьома-
чотирма фронтонами та низькими прибудовами.
У Придніпров’ї сформувався новий тип культової архітектури
центрично-вертикальної композиції. Видатна дерев’яна споруда
XVII ст. цього типу – це Успенська церква в Переяславі. Цей
дерев’яний храм з дев’ятьма візантійськими банями було збудовано
в 1760 р. на місці згорілого в 1655 р. однойменного храму, збу-
дованого у 1595 р. К. Острозьким, і де в січні 1654 р. козаки за-
присяглись на вірність царю Росії.
*
Найбільшою дерев’яною будовою XVIII ст. − заввишки
близько 65 метрів, що мала своєрідну просторову композицію з
дев’ятьма банями, був Троїцький собор у місті Новомосковську.
Спорудив його в 1773–1779 рр. народний майстер Я. Погребняк з
Нової Водолаги, який за переказами, перед тим, як будувати церкву,
зробив її модель. Будівля подібна до дев’ятикамерних кам’яних
церков XVIII ст., типу церкви в Сорочинцях. Це єдиний в ук-
раїнському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної
церкви з дев’ятьма банями. У 1888 р. новомосковську церкву було
перекладено, як свідчать документи «по старому образцу» за планом
архітектора Харманського.
Вплив архітектури Києво-Печерської лаври особливо яскраво
виявився в одній з найвидатніших пам’яток українського дере-
*
У 1825 р. храм було перебудовано. Про церкву відомо з описів
П. Аллепського. Ілюстраціями до описаних П. Аллепським дерев’яних церков
можуть бути окремі гравюри XVII ст, де зображено дерев’яні будівлі Києва та
його околиць. Відповідно до цього велику цінність мають малюнки А. Вест-
ерфельда. Розділ 5
136
в’яного зодчества − церкві Покрови в Ромнах (1764). Своєю загаль-
ною композицією й стрункими, вишуканими пропорціями вона
подібна на відомі муровані церкви − церкву над брамою в Києво-
Печерській лаврі та Юріївську у Видубицькому монастирі.
Винятково стильового виразу епохи Бароко досягла мурована
архітектура. З кінця XVII ст. і в першій половині XVIII ст. збагатілі
монастирі та козацьку старшину вже не задовольняли дерев’яні
церкви і вони віддають перевагу мурованим. Хоча значення дерева в
будівництві збереглося.
Складними спорудами другої половини XVII ст. були храми,
хрещаті в плані. Вони виглядають центричними (як монументи),
оскільки споруджувались на честь славетних подій. До таких ба-
рокових храмів належить Благовіщенський собор у Ніжині та
Катерининська церква у Чернігові. Благовіщенський собор (арх.
Г. Устинов) у Ніжині споруджувався в 1702–1716 рр. з ініціативи
С. Яворського.
Подібним за планом до ніжинського Свято-Миколаївського
собору є Троїцький собор Густинського монастиря (1674–1676) та
Преображенський собор в Ізюмі (1684). В останньому збереглися
фрагменти фрескового розпису високого художнього рівня.
У період гетьманування І. Мазепи, крім національних мотивів,
простежуються і західноєвропейські. У мазепинську добу велось і
цивільне будівництво: добудовано другий поверх Києво-Могилянсь-
кої академії, будинок київської ратуші, мур навколо Києво-
Печерської лаври з вежами і брамами.
У 1687–1706 рр. І. Мазепа спрямував значні кошти на
будівництво Миколаївської церкви на Печерську, Троїцької церкви
Лаври, Братської на Подолі, Всіх Святих над Економічною брамою
Лаври, Вознесенської в Переяславі та ін. Крім того, гетьман роз-
будував п’ять інших споруд старокняжої доби, які втратили первісні
стилістичні риси та набули розкішних барокових форм. Так роз-
ширено розміри і зміцнено Софію Київську, примхливе завершення
спорудили в Михайлівському Золотоверхому соборі.
Руйнівні наслідки пожежі 1718 р. спонукали до початку нових
будівельних робіт у Києво-Печерській лаврі. У 1722–1729 рр. Свято-
Успенський собор перебудували і заново прикрасили. Зведені ра-
ніше навколо храму каплиці були об’єднані між собою стінами. Українська культура періоду бароко…
137
Храм, як і решта будівель, отримав новий вигляд і архітектурні риси.
Замість храму скромних розмірів, зведеного за візантійською
традицією, церква перетворилася на величну, розкішно декоровану
споруду. Саме тоді склався той бароковий архітектурний ансамбль
монастиря, що зберігся до нашого часу.
*
У першій половині ХVІІІ ст. споруджено митрополичий
будинок, що мало відрізнявся від звичайних келій. Оригінальною
спорудою лаври є розташований за Успенським собором Ковнірсь-
кий корпус, названий на честь будівничого – С. Ковніра. Поряд з
митрополичим будинком на Софіївському подвір’ї, творячи одну
композиційну цілісність, розташована Брама Заборовського (створив
архітектор Й. Шедель (1680–1752) на кошти митрополита Забо-
ровського). Особливістю цієї споруди є фронтон, оздоблений
рельєфом рослинного мотиву.
За проектом Й. Шеделя в 1731–1745 рр. будувалась дзвіниця
Успенського собору Києво-Печерської лаври. Вежа восьмигранна в
плані, чотириярусна, з тенденцією поступового звуження вгору,
загальною висотою 96,5 м. За красою до неї рівняється дзвіниця
Софіївського собору в Києві, збудована в 1701 р., а добудована
Й. Шеделем у 1744–1748 рр. Ці дзвіниці з їхньою оригінальною
композицією зараховують до кращих пам’ятників українського
бароко середини XVIII ст. В 1751–1761 рр. за проектом І. Шеделя
майстр С. Ковнір побудував Лаврську дзвіницю на Дальних печерах.
У середині ХVІІІ ст. закінчилось формування багатоярусної
дзвіниці, конструктивно важливої для завершення ансамблю храмів.
До таких барокових ансамблів належить собор Різдва Богородиці
(1752–1763) та дзвіниця (1766–1770) в м. Козельцях.
**
Виник цей
*
Урочисте відкриття Успенського собору відбулося 5 серпня 1729 р.
Після відбудови собор мав такі розміри: 32,4 х 21,62 х 32,4 м. Пишним ліпним
орнаментом були оздоблені стіни, особливо при входах і на східному фасаді. Ці
роботи майстерно виконав у 1729–1731 рр. Й. Білинський. На східному боці
звели додаткові фронтони. У 1761–1779 рр. форми фронтонів і фасадне ліплення
замінив С. Ковнір (1695–1786). Храм завершували сім позолочених бань.
**
Серед інших храмів з багатоярусними дзвіницями виділяються: Тро-
їцька церква (1679–1695, арх. І. Баптиста) Троїцького монастиря Чернігова з
дзвіницею (1771–1775) в п’ять ярусів, заввишки 58 м; Спасо-Преображенський
катедральний собор (1692, арх. І. Баптиста, собор побудований на кошти
І. Самойловича та І. Мазепи) Мгарського монастиря з дзвіницею (1785), що на Розділ 5
138
прекрасний витвір архітектурного мистецтва завдяки клопотанням
матері К. Розумовського Наталі Розумовської. Храм, який побудо-
вано за проектом архітекторів І. Григоровича-Барського і А. Ква-
сова, поєднує елементи петербурзького і українського бароко.
Інтер’єр прикрашав розкішний іконостас із 72 ікон, виконаний у
стилях бароко та рококо. Сьогодні сорок дві з них відреставровані і
зберігаються в Чернігівському Національному архітектурно-історич-
ному заповіднику. Про решту ікон нічого невідомо.
У першій третині ХVІІІ ст. переважало будівництво п’яти-
верхого на хрещатій основі, п’яти- або дев’ятидільних храмів. Хоча
в таких пам’ятках архітектури, як церква Катерини в Чернігові
(1715), Преображенський собор у Прилуках (1716), Преображенська
церква у Великих Сорочинцях (1732)**
*
та інших панували форми та
будівельні засади попереднього століття.
У барокових пам’ятках культового будівництва України
середини ХVІІІ ст. більш чітко простежується ордерна система. Їм
властиві прямокутні чи напівкруглі форми бічних відгалужень
хреста, розміщення бічних бань у п’ятибанних спорудах по діа-
гоналі, як у давньоруських храмах. До кращих пам’яток належить:
Андріївська церква в Києві (1747–1753)****
, згаданий вище собор
Полтавщині. Окремої уваги заслуговує Хрестовоздвиженський собор Полтави
однойменного монастиря, будівництво завершено 11 лютого 1756 р., це рідкісна
для України семибанна споруда в стилі бароко. Фінансову підтримку в
будівництві надала родина В. Кочубея. Особливою окрасою собору був
чотириярусний різьблений іконостас, який виконали у середині ХVІІІ ст.
майстри В. Реклінський та С. Шалматов. Дзвіницю збудовано 1786 р. і вона має
форму чотириярусної дзвіниці, виконану у стилі пізнього бароко. Кожну з них
вирізняє особливе художнє вирішення.
***
Преображенська церква у Великих Сорочинцях – резиденції гетьмана
Д. Апостола, яку збудували місцеві майстри за його кошт. Це дев’ятидільна
церква, спочатку мала дев’ять верхів, з-поміж них величиною виділялась
центральна. Пізніше верхи над невеликими камерами були зняті. Преоб-
раженську церкву прикрашає іконостас завширшки в 20 м і заввишки 17 м. Це
найвідоміший бароковий іконостас в Україні. Він семиярусний і складається із
більш ніж ста ікон. Фасади церкви пишно оздоблені декоративними рельєфами.
****
Андріївську церкву в Києві збудовано за проектом архітектора
В. Растреллі. Її будівництво очолив помічник славетного архітектора – І. Мічу-
рін у 1747–1753 рр. У розв’язанні плану Андріївської церкви застосовано
прийом грецького хреста, західна частина якого подовжена для влаштування
притвору. Церква має п’ятибанне вінчання, до того ж бокові бані розташовані Українська культура періоду бароко…
139
Різдва Богородиці в Козельці (1752–1763), церква Антонія і Фео-
досія в Василькові (1756–1758), Покровський собор в Охтирці
(1753–1762) і церква в селищі Вороніж на Чернігівщині (1781).
Єдність церкви з дзвіницею вперше в Україні досягнена зав-
дяки творчій діяльності І. Григорович–Барського під час відбудови в
1748–1760 рр. Кирилівського монастиря в Києві. У межах цієї від-
будови він спорудив надбрамну триярусну Благовіщенську церкву-
дзвіницю, яка стала висотним композиційним акцентом і завершила
формування унікального ансамблю монастиря – перлини українсь-
кого бароко. Архітектор виявив себе і досвідченим конструктором,
про що свідчить склепінчасте перекриття великого нефа Кос-
тянтино-Єленинської трапезної на Подолі в Києві.
Не менш активно розвивалось цивільне будівництво з до-
триманням барокових стильових мотивів. Принцип простої камерної
побудови, який зберігся в житлових і громадських спорудах Києва,
Лівобережжя, Слобожанщини, втілений у магістраті – полкова
канцелярія м. Козельця (арх. І. Григорович–Барський). Складнішою і
більшою спорудою був триповерховий будинок Малоросійської
колегії в Глухові (1768–1782, арх. А. Квасов).*****
У середині ХVІІІ ст. у Києві збудовано два палаци – Царський
або Маріїнський (1750–1755, архітектори М. Васильєв, П. Неєлов,
Ф. Неєлов, М. Сальников та ін.)******
і Кловський (1754–1758, архі-
тектор П. Неєлов і С. Ковнір).
по діагоналі будівлі, що було незвичним для українського культового бу-
дівництва ХVІІ – ХVІІІ ст. Це єдина в Україні збережена робота В. Растреллі.
Висота церкви – 60 м, довжина – 30 м, ширина – 23 м.
*****
Будинок розібрано на початку ХІХ ст. після пожежі.
******
Маріїнський палацовий комплекс має строго симетричну компози-
цію. Головний двоповерховий корпус і одноповерхові бокові флігелі утворюють
широке подвір’я. Архітектура палацу вирішена у стилі бароко: чітке
планування, виразне компонування об’ємів, багата пластика фасадів, що проя-
вилася в пишних формах коринтського ордера, рустуванні стін, розкрепуванні
карнизів, ажурному парапеті і ліпленні наличників вікон. У фарбуванні палацу
використані типові для російського бароко кольори: бірюзовий для стін, світло-
жовтий для колон та карнизів, білий для ліплення і балюстрад. Все це надає
споруді святкового й урочистого вигляду. Упродовж своєї багаторічної історії
палац неодноразово реконструювався. Найзначнішу реконструкцію здійснено в
1868–1870 рр. після великої пожежі, що знищила дерев’яний другий поверх і всі
парадні приміщення. Розділ 5
140
Великого розвитку набула металопластика. До відомих пам’я-
ток належать статуї на фасаді ратуші в Києві та Михайлівського
Золотоверхого монастиря, де зображено архангела Михаїла.
Вищим досягненням окремої групи металопластики є царські
врата іконостаса Софіївського собору в Києві, що їх створили
Київські цехові майстри П. Волох, Ф. Таран, І. Завадський.
Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні в
XVIII ст. пов’язаний із діяльністю майстрів І. Равича та С. Шалма-
това. Серед творів І. Равича заслуговує на увагу монументальна
дарохранительниця (1743) для Фроловського монастиря в Києві, яку
автор оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розпо-
відають про діяльність церкви.
Майстер дерев’яної скульптури С. Шалматов є автором іко-
ностаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу м. Лубни
(1762–1765), який завершувала оригінальна скульптурна група з
чотирьох фігур на тему біблійної легенди про створення світу. Він
виконав чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768–
1773) та іконостас міського собору в Полтаві, де в композицію ввів
круглу скульптуру та барельєф.
Оформлення іконостасів різьбленням набуло великого поши-
рення й на Придніпров’ї. Відомий мандрівник того часу П. Алеппсь-
кий у своїх записах із захопленням описував своєрідні ознаки укра-
їнського іконостаса: багатство скульптурного оформлення, витон-
ченість різьблення, особливо ажурне, реалістичне відтворення
рослинних мотивів, досконалість позолоти.
До цього періоду української культури доби Гетьманщини
належить і особливе піднесення живопису. У широкому значенні
живопис представлений здебільшого анонімними майстрами. Поза
тим, залишилась значна кількість пам’яток, які сповна розкривають
багатство цього виду мистецтва.
Вражають пишністю іконостаси Києво-Михайлівського Золо-
товерхого монастиря і Успенського собору Києво-Печерської лаври
*
,
*
Іконостас Успенського собору Києво-Печерської лаври після перебу-
дови 1722–1729 рр., це новий п’ятиярусний іконостас. Його висота досягала 22
метрів. Ікони для іконостаса малювали художники Я. Глинський та С. Лу-
бенський. Виконаний у стилі рококо іконостас був прикрашений 11 позо-
лоченими колонами коринфського ордера та ажурним орнаментом. З роз-Українська культура періоду бароко…
141
які ймовірно творив чернігівський різьбяр по дереву Григорій. Йому
належить й іконостас Гамаліївського монастиря, побудованого на
кошти гетьмана І. Скоропадського та його дружини Анастасії.
Однією з найкращих пам’яток першої половини XVIII ст. є
іконостас церкви в селі Бездрик (Сумська обл.). На жаль, невідомо
ким і точно де було його виконано. Іконостас відзначається над-
звичайним багатством скульптурного оздоблення, витонченою
роботою майстрів.
В українському живописі XVII–XVIII ст. відбувся подальший
розвиток тенденцій, що намітились ще на зламі XVI–XVII ст.
Традиційні форми церковного живопису набували все більшого
національного характеру. Одночасно з церковним живописом винят-
кового розквіту зазнав портретний жанр. Для українського бароко-
вого живопису визначальним став вплив фламандської аристо-
кратичної школи Рубенса. Цей вплив помітний вже в двох портретах
1625 р. дітей Б. Хмельницького – Тимофія і Розанди. Системно він
виявився за гетьманування І. Мазепи і зокрема в парадному портреті
самого гетьмана, написаного в кінці XVII ст. невідомим худож-
ником. Більшість парадних портретів козацьких полковників місцеві
майстри написали в реалістичній манері. На жаль, до нашого часу
дійшла незначна їх частина.
У другій половині XVII ст. найбільшою школою іконописців і
граверів була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль на-
ставників запрошено італійських майстрів. Найвідомішими зразками
київської школи монументального живопису є розписи Успенського
собору і Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі.
Так, фреска «Трійця» з Троїцької церкви вирізняється м’якою,
пастельною формою письма, чуттєвістю, плавністю ліній. Драма-
тичні ж сюжети, особливо сцени страстей виконані з передачею
відповідного неспокійного напруження.
міщених у ньому 64 ікон, 42 образи нижніх ярусів мали позолочені ризи, 22
були оздоблені срібними вінцями. У 1748 р. київський майстер-золотар
М. Юревич зробив ажурні срібні царські врата для головного іконостаса. Майже
в усіх дванадцяти вівтарях собору престоли були оправлені сріблом, а майс-
терно вирізьблені дерев’яні іконостаси в прибудовах були позолочені. В деяких
іконостасах царські врата викарбувані із срібла. Наприкінці ХІХ ст., у зв’язку із
затвердженням нового проекту живописних робіт у храмі, від головного
іконостаса ХVІІІ ст. залишився лише його нижній ярус. Розділ 5
142
У другій половині XVІІІ ст. в розвитку українського мону-
ментального живопису відбулись ґрунтовні зміни. Особливо вплив
стилю західно-європейського бароко відчутний у живописному
оздобленні Андріївської церкви в Києві, над яким, ймовірно, разом з
О. Антроповим працював український митець Г. Левицький з сином.
Крім іконостаса церкви, живописом було прикрашено й баню,
поверхня якої декорована великими композиціями з зображеннями
архангелів та херувимів. Зображеним постатям притаманна граціоз-
ність рухів, виразність облич.
Якісно нового вигляду набула графіка. Осередком її розвитку
також була Києво-Печерська лавра, де з 1688 р. працював видатний
мідеритник (гравіювання на міді) та офортист О. Тарасевич (1650–
1727).*
Він впровадив у книжкову графіку нову західноєвропейську
техніку гравюри – мідерит і офорт, підніс професійний рівень укра-
їнської графіки, вимагаючи від граверів знання усіх операцій – від
рисунку до друкарських відбитків. У Вільно і Києві виховав плеяду
майстрів: Л. Тарасевич, І. Щирський**
, С. Ялиновський, Д. Галаховсь-
кий, І. Реклинський, І. Стрельбицький, З. Самойлович, М. Семенів та ін.
*
До київського періоду його творчості належать книжкові ілюстрації,
тезові аркуші, барокові композиції, релігійні сюжети. У 1670-х рр. у Глуську
(Білорусь) виконав 40 мідеритів до авґсбурзького літургічного календаря О. По-
лубинського «Rosarium» (1672–1677), портрет віленського єпископа М. Слупсь-
кого (1677). У 1683 p. виконав дві гравюри до краківського видання
Ф. Бартошевського «Philosophia rationalis …». Твори О. Тарасевича виконані у
бароковому стилі західно-європейського зразка (алегоричність, багатство
символів та геральдичних знаків). У Києві виконав ілюстрації до книги «Три
вінці молитовні» (1688), два аркуші до панегіриків на честь Варлаама
Ясинського, портрети князя В. Голіцина (1690), архимандрита В. Вуяховича і
архиєпископа Л. Барановича (1693). На цих гравюрах можна помітити зв’язок з
особливостями української ікони та його обізнаність з виробами народних
різьбярів, ткачів та ювелірів (прикраси одягу).
**
До кращих робіт І. Щирського (1650–1714) зараховують 8 мідеритів до
чернігівського видання панегірика Л. Крщоновича на честь єпископа Л. Бара-
новича («Redivivus phoenix», 1683) і три мідерити до підручника риторики
(«Ilias oratoria», 1698) того ж автора. Найвідоміший його тезис, виконаний у
традиціях іконостаса, присвячений ректору Києво-Могилянської академії
П. Колачинському (1697–1702), у центрі якого, на тлі будинку академії,
зображена група студентів на чолі з ректором. І. Щирський працював переважно
у панегіричній графіці в техніці мідериту, яку вперше застосував у кириличному
виданні твору Л. Барановича «Благодать и истина ...» (1683). Офортом і
дереворитом І. Щирський послуговувався дуже рідко. Українська культура періоду бароко…
143
5.2. Бароко в культурі західноукраїнських земель
та Правобережжя
На західноукраїнських землях та Правобережжі, що після
Національно-визвольної війни під проводом гетьмана Б. Хмель-
ницького залишились у складі Речі Посполитої, розвиток національ-
них культурних процесів не проходив так бурхливо, як на Ліво-
бережжі. Це переважно пов’язано з тим, що мистецтво не мало такої
меценатської підтримки, як на Гетьманщині. Острог і Львів як цент-
ри ренесансної української культури в добу Бароко втратили свої
позиції. Із введенням Брестської унії православна церква на західно-
українських землях значно втратила свій вплив. Уряд Речі Поспо-
литої посилено проводив політику полонізації українського народу.
5.2.1. Стан освіти та науки
До середини ХVІІ ст. після занепаду Острозької академії на
підвладних Речі Посполитій українських землях не було жодного
вищого навчального закладу. Шляхетська Польща чинила опір
створенню української вищої школи, яка могла б стати освітнім,
науковим та культурним центром. Українська молодь змушена була
здобувати вищу освіту в стінах Києво-Могилянської колегії, Кра-
ківського та інших європейських університетів.
Згідно зі статтями Гадяцької угоди (1658) між Україною та
Річчю Посполитою уряд останньої обіцяв у майбутньому відкрити в
Україні дві вищі школи-академії з правами, якими користувався
Краківський університет: одну в Києві, а другу там, де знайдеться
для неї відповідне місце. Впливові кола Речі Посполитої врахову-
вали й те, що під тиском певних політичних обставин в Україні
могли утворитися власні національні університети.
Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Ук-
раїні покладав особливі надії на свою колегію у Львові, яка була
відкрита ще в 1608 р. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але
все ж єзуїти врятували її від закриття. Єзуїти розуміли можливість
створення на основі братської школи у Львові університету, тому
постійно домагались перетворення своєї колегії в академію. Після Розділ 5
144
неодноразових клопотань король Ян ІІ Казимир (1609–1672) 20 січня
1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові
«гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх
тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів
бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після
підписання диплома ініціатори створення академії стикнулись з
рішучою опозицією Краківського університету та окремих впливо-
вих осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на переш-
коди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших
європейських університетів. У 1758 р. польський король Август ІІІ
затвердив диплом від 20 січня 1661 р. Від часу заснування і до
1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем
єзуїтського ордену. Очолював університет ректор. Навчальний
заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку та
найбільшу у Львові друкарню.
*
*
Університет складався з двох відділів (факультетів): філософського і
богословського. Роль середнього навчального закладу при Львівському уні-
верситеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для охочих продов-
жувати навчання.
Історичні джерела засвідчують, що в 1667 р. на філософському і
теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес
забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів
збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15–17. Поляки становили 75 %
студентів, решта були українцями та представниками інших етнічних груп.
Навчальний процес у Львівському університеті проводився за програмою
єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст. Помітні зміни у цю
програму стали вноситись лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії
головно вивчали філософську систему Аристотеля, яка була сукупністю логіки,
фізики й метафізики. У складі фізики розглядали також елементи математики,
астрономії, біології, метеорології, а в складі метафізики – питання психології та
етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову. На відділі
філософії навчання тривало два-три роки. Після закінчення цього відділу можна
було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало
чотири роки. Тут проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт,
догматичне і моральне богослов’я, канонічне право, казуїстику, староєврейську
мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.
У середині ХVІІІ ст. у зв’язку з розвитком наукових знань, сталися зміни
у навчальному процесі університету. У 1744 р. було відкрито кафедру мате-
матики, створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську
астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку
мови, географію та історію, як окремі предмети. Випускниками університету Українська культура періоду бароко…
145
Після розпуску в 1773 р. ордену єзуїтів, Львівський універ-
ситет було закрито. Однак незабаром кілька підрозділів єзуїтської
академії стали підвалинами Йосифінського університету у Львові
після того, як у 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської
імперії, на чолі якої в той час був імператор Йосиф ІІ (1741–1790).
Урочисте відкриття Йосифінського університету у Львові від-
булось 16 листопада 1784 р. у складі чотирьох факультетів: філо-
софського, юридичного, медичного і теологічного.
У найбільших містах Правобережжя та Західної України про-
довжували діяти єзуїтські та уніатські колегії. Інтенсивний наступ
католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та зане-
паду тих, що продовжували існувати.
Після занепаду братських шкіл справу розвитку шкільництва
перейняли ченці-василіяни. Василіяни організували духовні семі-
нарії у Володимир-Волинському, Свержні, Холмі, Радомишлі, Жи-
томирі, Вільно, мали понад 20 своїх колегій і шкіл (в Барі навчалося
800 учнів, в Умані 700 учнів, в Овручі 400, а також у Каневі,
Володимирі-Волинському, Острозі та інших містах). Після заборони
в 1773 р. діяльності єзуїтів, у розпорядження василіян було передано
їх шкільні будинки та майно. Доступ до навчання в таких освітніх
закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дис-
ципліна, надзвичайно велику увагу зосереджували на релігійному
вихованні. Василіянські школи піддавалися сильному полоніза-
ційному впливу. Духовна і освітня робота василіян супроводжу-
валась і розвитком книгодрукування в Уневі та Почаєві.
Втім, після шкільної реформи 1776–1783 рр. на західноук-
раїнських землях організовано початкові та неповні середні школи,
де, як правило, навчали німецькою мовою. Втім більшість дітей
залишалась поза школою.
Навідміну від освітніх процесів, де не відбулось якихось
особливих зрушень, архітектура, скульптура та малярство зазнали
значного піднесення і збережені в багатьох пам’ятках.
були такі відомі люди, як І. Гізель, М. Слотвинський, Я. Богомоловський та
багато інших. Розділ 5
146
5.2.2. Архітектура та образотворче мистецтво
Яскравими бароковими зразками архітектури є пам’ятки ка-
м’яного будівництва українських земель на захід від Дніпра, що
належали до Речі Посполитої. Один з кращих в Україні адмініст-
ративних будинків – ратушу в Бучачі споруджено близько 1750 р.
Над її створенням працювали архітектор Б. Меретин (р. н. невід. –
1759) та скульптор Й. Пінзель (р. н. невід. – 1761). Фасади ратуші
оформлені коринфським орденом і великою кількістю скульптур
(спочатку їх налічувалось 30, збереглось 9). Ратуша вражає
зібраністю, витонченістю пропорцій і закінченістю деталей.
На замовлення і при фінансовій підтримці графа М. По-
тоцького (1712–1782), Б. Меретин та Й. Пінзель звели низку виз-
начних пам’яток пізнього бароко, які сформували образ міста: при-
дорожня фігура св. Іоанна (1750), міська ратуша і придорожня
фігура св. Анни (1751), монастир отців Василіянів (1751–1753),
Парохіяльний костел (1761–1765), церква Покрови Пресвятої
Богородиці (1764).
Архітектурний стиль бароко та рококо знайшов різний вияв у
чотирьох шедеврах Галичини: церкві св. Юра та Домініканському
костелі у Львові, Домініканському костелі у Тернополі й Успенсь-
кому соборі Почаївської лаври.
Спорудження собору св. Юра на місці середньовічної свято-
юрської церкви розпочалось стараннями єпископа львівського
(1715–1746) і митрополита київського (1729–1746) Атанасія Шеп-
тицького. У жовтні 1744 р. завершено встановлення фундаменту для
собору. Головним архітектором і будівничим Святоюрського храму
став Б. Меретин. У Львові архітектор з’явився в 1738 р. і своїм
талантом привернув до себе увагу фундаторів. Продовжити та до-
вершити будівництво катедри А. Шептицький доручив своєму
братові та право-наступникові, єпископові львівському Левові Шеп-
тицькому (1749–1779).*
*
Будівельними роботами на Святоюрській горі у 1762–1764 рр. керував
М. Урбаник, який у цей самий час будував Домініканський костел у Львові.
З 1765 р. будівництво собору продовжив К. Фесінґер. Фактично, будівництво
собору св. Юра було закінчене в 1764 р., але декоративні роботи продов-
жувались до 1780 року. В основі цей собор – це чотиристовпний хресто-Українська культура періоду бароко…
147
З прилеглими приміщеннями собор св. Юра піднімається на
високому пагорбі, створюючи просторову пірамідальну композицію
в стилі пізнього бароко та рококо. За інтер’єрним та екстер’єрним
оздоблення собор належить до найпишніших рококових храмів
Східної Європи.
Митрополичі палати, які знаходяться в центральній частині осі
собору, збудовані в 1760–1762 рр. за проектом К. Фесінґера (син
С. Фесінґера) у стилі, який пов’язують з французьким королем
Людовіком XIV (1643–1715) – поєднання бароко та класицизму.
Водночас у Львові будувався костел Домініканського монас-
тиря (1749–1764) за проектом військового інженера Яна де Вітте.
Спорудження очолював М. Урбаник, фасад закінчував С. Фесінгер.
Костел будувався за європейськими зразками в стилі пізнього бароко
з елементами рококо.
**
Домініканський костел (1749–1779) у Тернополі зведений за
проектом архітектора А. Мощинського. Тернопільський костел три-
нефний, середній неф овальної форми, йому підпорядковані вузькі
бокові нефи, перекриті півциркульними та хрестовими склепіннями.
У стилі пізнього бароко збудовано костел Святих Ігнатія Ло-
йоли і Станіслава Костки в Кременці (1731–1743, арх. П. Ги-
жицьким, П. Фонтана).
Свято-Успенський собор (1771–1782, арх. Г. Гофман) По-
чаївської лаври, що в 25 км від Кременця, – це пам’ятка перехідного
періоду від бароко до класицизму.
***
купольний храм з бічними виступами, що разом творять тринефний пря-
мокутник (25x22 м), до якого примикають видовжені вівтар і бабинець, що
дорівнюють ширині центрального нефа. Чотири стовпи-пілони підтримують
систему склепіння з головним куполом. Високе хрестове склепіння перекриває
повздовжний і поперечний нефи. До входу ведуть двомаршеві сходи, декоровані
скульптурою, якою прикрашений собор в інтер’єрі й екстер’єрі.
**
Домініканський костел у плані витягнутий хрест з овальною серед-
ньою частиною і двома каплицями з боків. Центральному овалу відповідає
великий еліптичний купол з чудовим ліхтарем (перебудований 1895). Спарені
колони підтримують лоджії та галереї, прикрашені дерев’яними скульптурами.
Могутній барабан розчленований колонами, які підтримують купол. Урочисто
величавим виглядає портал з арковим завершенням, збагаченим скульптурою.
За проектом львівського архітектора Ю. Захаревича 1865 р. збудована чоти-
риярусна дзвіниця.
***
Собор побудований на кошти, згадуваного вище, графа М. По-
тоцького та має вигляд тринефної центральнокупольної базиліки з прямокутним Розділ 5
148
Помітною пам’яткою бароко є костел Здвиження та св. Йосипа
(1752–1766, арх. Ц. Романуса), який розташований навпроти Під-
горецького замку (Львівська обл.), а побудований на кошти госпо-
даря замку В. Жевуського. Храм збудований у формі ротонди в стилі
італійського бароко з внутрішнім діаметром 12 м. На головному
фасаді – 14-колонний портик коринфського ордеру.
Яскраву сторінку національного зодчества епохи Бароко ста-
новить дерев’яна архітектура. Якщо дерев’яне світське будівництво
XVII ст. засвідчують лише описи та художні зображення, то храмове
будівництво представлено низкою збережених пам’яток Волині,
Галичини, Закарпаття. Кожна територія використовувала лише певні
засоби будівництва, але найважливіше – у них домінує власне не-
повторне художньо-образне вирішення. Дерев’яні церкви будували
народні майстри. Лише деякі з них залишали свої прізвища у врі-
заних написах над вхідними дверима.
У Галичині поширився тип дерев’яної тризрубної церкви з
трьома верхами. Найвизначнішими спорудами, де найповніше і най-
яскравіше сконцентрувались творчі досягнення народних майстрів
галицького дерев’яного будівництва, є церква св. Юра та Воздви-
женська церква в Дрогобичі. Дзвіниця (1678) церкви св. Юра поєд-
нує традиційні риси дерев’яних оборонних веж з формами храмової
архітектури. Дзвіниця (друга половина XVII ст.) Воздвиженської
церкви квадратна в плані, триярусна, каркасної конструкції, завер-
шена шатром і творить образ суворої величі, нагадуючи оборонні
вежі. Ці храми належать до кращих надбань дерев’яної архітектури.
До рідкісних конструкцій належить кілька церков центричного
зразка, що нагадує ротонду. Прикладом може бути церква св.
Параскеви в Буську (1708) – восьмигранний зруб зі шатровим вось-
мигранним верхом та східним п’ятигранним зрубом.
Особливо ошатна Миколаївська церква та дзвіниця (1762) у
м. Кам’янка-Бузька.
****
вівтарним об’ємом. Нефи перекриті півциркульними склепіннями. Архітек-
тоніка інтер’єру достатньо стримана, ближча до класицизму, на відміну від
екстер’єру, де яскраво виражена декоративна насиченість.
****
Церква складається з квадратного центрального зруба та гранених,
п’ятистінних бабинця й вівтаря. Середній зруб значно вищий від бокових, а всі Українська культура періоду бароко…
149
Дерев’яна архітектура Івано-Франківщини – своєрідний
перехід до архітектури Закарпаття. Тут більше одноверхих і хрес-
тових у плані храмів, з обов’язковим піддашшям та шатровим завер-
шенням: Богородична церква (1736) із дзвіницею в Тисмениці, Ус-
пенська церква (1739) – село Гвозд та інші. Більшість храмів такого
зразка збудовано в ХІХ ст.
Дерев’яні церкви Гуцульщини переважно п’ятизрубні з однією
банею в центрі (Ясиня, Татарів). Вони мають піддашшя на крон-
штейнах з великим виносом. Бойківська церква ХVIIІ ст. ви-
різняється високими верхами.
У Закарпатті в селах Торунь, Висока Бистра, Буковці, Іски,
Горб, Смерекове та інших збереглись невеликі лемківські дерев’яні
церкви XVIII ст.
*****
На Волині в бароковий період будувались тризрубні та п’я-
тизрубні храми. Яскравий зразок волинського типу триверхової,
тризрубної, рівновисоких зрубів із підкресленням вертикального
членіння масивів – церква Різдва Богородиці (1772) у с. Троянівка
Маневичського району.
Храми Поділля мають стильові ознаки, що утвердилися на
Волині та Вінниччині. Класичним зразком є Михайлівська церква
(1752) у с. Вороновиці (Вінницька обл.), тризрубна і триверха.
Розвиток архітектури сприяв піднесенню скульптури. Голов-
ним напрямом розвитку української скульптури в добу Бароко зали-
шалася система оздоблення іконостасів. Її традиції були закладені
ще на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. і суттєвих змін не зазнали, обмежуючись
лише вдосконаленням техніки виконання робіт. Основним мате-
ріалом було дерево та камінь.
Значного поширення в другій половині XVII ст. набуває над-
гробна скульптура. Найцікавішими зразками є надгробок Адамові
три частини завершені високими боковими верхами на восьмериках з
декоративними банями.
*****
В основу композиції покладено тип бойківської тризрубної церкви з
квадратними дво- чи триступеневими наметами над центральним і східним
зрубами. Втім є дерев’яні церкви, які суттєво відрізняються від барокових
зразків галицьких пам’яток. Класичний зразок Михайлівська тризрубна церква
(1777). Яскравою ознакою цієї та їй подібних пам’яток є завершення, різні за
висотою і художнім вирішенням, та дзвіниця, що висотно здіймається над при-
твором. Наростання верхів зі сходу до заходу. Розділ 5
150
Кисілю (1653) у селі Низкиничах (Волинська обл.) та пам’ятник
Іонну Тарнавському у Львові (1670), автором якого був львівський
скульптор О. Прохенкович.
Наприкінці XVII ст. в Галичині не було своїх майстрів і для
виконання скульптурних робіт запрошували митців із-за кордону. На
особливу увагу заслуговує творчість А. Шлютера (1662–1714) –
провідного європейського майстра пізнього бароко, директора Бер-
лінської академії мистецтв у 1702–1704 рр., якого називали «пів-
нічним Мікеланджело». У Жовкві збереглись його роботи –
надгробки Якоба Собеського (батька короля Яна III Собеського) і
С. Даниловича (дядька короля), що належать до найкращих зразків
мистецтва того часу.
Одним з найяскравіших періодів розвитку скульптури в Ук-
раїні, який засвідчує її європейський художній рівень, вважається
рококо (1730–1770-ті). Якщо в скульптурі перехід від бароко до
рококо чітко визначався, то в архітектурі переважали форми бароко.
Декоративні прийоми рококо яскраво виявились лише в греко-
католицьких церквах Галичини.
Змінилось співвідношення між архітектурою і скульптурою.
Скульптура стала невід’ємним елементом архітектурного середо-
вища, його доповненням. Рококова скульптура характеризується
видовженими пропорціями, динамікою, грандіозністю.
У 1730–1740-х рр. у Галичині творили такі відомі німецькі
скульптури, як Т. Гуттер та К. Кученрайтер – автори нового
скульптурного оздоблення костелу Бернардинів у Львові.
Помітним майстром в Україні був французький скульптор
Й. Леблан, який прибув до Галичини в 1740 р. на запрошення князя
М. Радзівіла. Й. Леблан автор скульптур з групи «Розп’яття» – статуї
Марії та Йоанна Богослова (костел м. Жовкви), а також великих
вівтарних статуй (костел єзуїтів у Львові). Й. Леблан та С. Фесінгер
автори восьми скульптур святих на аттику костелу Здвиження та
св. Йосипа в Підгірцях. Тепер скульптур сім, оскільки одну знищено
в роки Другої світової війни. Крім того, Й. Леблан – автор фігур в
парку навколо палацу в Рівне і, ймовірно, деяких ліпних прикрас на
замку в Олеську та шістьох алегоричних фігур із Жовкви. Українська культура періоду бароко…
151
Етап пізнього рококо (1760–1770-ті) уособлюють три скульп-
тори: С. Фесінґер (р. н. невід. – 1769), А. Осинський (1720–1765) та
Й. Пінзель.
*
Окремої уваги заслуговує скульптурне наповнення собору
св. Юра, перед подвір’ям якого монументальні аркоподібні ворота.
**
*
Скульптор та архітектор, німець за походженням С. Фесінґер виконав
кам’яні статуї на фасадах костелів Марії Магдалини і Домініканського у Львові.
Його творчості притаманна витонченість і контрастна збалансованість.
Творчість представника галицької скульптури третьої чверті XVIII ст.
львів’янина А. Осинського помітно еволюціонували – від спокійних фігур у
костелі села Лешнева до динамічних статуй у Збаражі. Виконана ним статуя св.
Ружа – приклад гармонії руху та грації. На особливу увагу заслуговує світська
алегорія «Скульптура» у вигляді розкішно одягненої й модно зачесаної молодої
жінки з долотом у руці.
**
Фігурне обрамлення воріт оздоблене постатями святих, що
символізують церкву «Римську» і церкву «Грецьку». Скульптурну групу
створив у 1770 р. М. Філевич. На третій брамі в металевій огорожі височать дві
скульптурні постаті «Віра» і «Надія». Значно легша за формою, з аржурними
кам’яними вазами декоративна східна брама, з металевою огорожею. Навколо
соборного подвір’я брами з металевими огорожами, які виконали майстри-
ковалі І. Микулевич і С. Коваль у 1770–1771 рр.
До храму ведуть тесані білокам’яні двомаршеві сходи. Композиційну
єдність головного входу собору підтримує балкон, продовжує його високе
вікно, над яким плавно по периметру всієї архітектури розкрепований карниз.
Загальний об’єм церкви сприймається чітко та ясно. Вище над карнизом
головного фасаду розміщений гербовий щит з аттикою, який завершується на
фронтоні кінною статуєю святого Юрія Змієборця (скульптор Й. Пінзель).
Ажурні балюстради й аттики є основними домінантними елементами архітек-
турних прикрас собору. Й. Пінзель для фасаду собору св. Юра виконав дві
великі статуї святих Афанасія і Лева Шептицьких (1759–1761). Під балюст-
радою сходів у штучній печері розташовано скульптуру св. Онуфрія (1771–
1772, скул. С. Стажевський).
У стилі рококо виконаний різьблений чотириярусний іконостас (скул.
К. Фесінґер, І. Оброцький, С. Стажевський, С. Фесінґер, М. Філевич). Ікони на-
писали Ю. Радивиловський (1770–1771) та Л. Долинський (1778–1781). За вівта-
рем велична композиція – «Христос Учитель», яку написав художник Ф. Смуг-
левич (1745–1807). Цей образ подарувала К. Косаковська в час художнього
оформлення собору. До речі, інтер’єр костелу Здвиження та св. Йосипа
розписали в 1765–1766 рр. художники Л. Смуглевич та його син Ф. Смуглевич.
З творчістю Й. Пінзеля пов’язують статуї костелу в містечку Мо-
настирськ (Тернопільська область), над якими він працював у 1761 р. Особливо
привертають увагу фігури двох ангелів та Іоакима й Анни. Вважається, що
Й. Пінзель автор багатьох анонімних, високохудожніх творів. Серед них – група
вівтарних статуй, виконаних на дереві для костелу в Городенці (Івано-Розділ 5
152
Учень Й. Пінзеля М. Полейовський виконав архітектурний
проект і рококове скульптурне оздоблення іконостаса церкви Кре-
хівського монастиря, а також брав участь у переобладнанні катед-
рального костелу у Львові Латинського обряду в 1765–1776 рр.
Кращими творами М. Полейовського є фігури великого вівтаря, у
яких відчувається індивідуальний стиль автора.
Мистецтвознавці стверджують, що після XVIII ст. не було
іншого періоду з такою кількістю декоративної різьби, статурної
кам’яної та дерев’яної пластики, архітектурної екстер’єрної ліпнини.
Єдиною галуззю скульптури, що розвивалася безперервно,
було декоративне оздоблення іконостасів. У Галичині активним
центром іконос-тасного різьблення було місто Жовква, де з кінця
XVII ст. працювали скульптори Ю. Шимонович, С. Путятицький,
О. Кулявський, В. Сакович і Г. Стобенський. Вони виконали іконо-
стаси для церкви св. Трійці в Жовків (бл. 1720), монастирів у Кре-
хові (1740-ві), Межигір’ї, Краснопущі (ІІ-га чверть XVIII ст.), які
дивують ясністю і тектонічністю композицій, пишністю скульп-
турного оздоблення.
На Правобережжі та Галичині в розписі мурованих споруд
домінує живопис костелів і магнатських палаців. Європейський
досвід сюди перенесли вихованці Римської академії св. Луки –
Ю. Шимонович (близько 1660–1711) та А. Альтамонте (1659–1745),
творча діяльність яких у Жовкві та Львові сприяла збагаченню
художнього процесу.
***
Франківська обл.), вівтарні композиції та фігури для інтер’єру костелів у селах
Наварія та Годовиця (на Львівщині) та ін.
***
Ю. Шимонович-Семигоновський навчався в Римі у відомих живопис-
ців-монументалістів Лаззаро Бальді та Карло Маратта. Після закінчення ака-
демії його два малюнки на тему «Будівництво Вавилонської вежі», подані на
конкурс, були високо оцінені і автор отримав не лише першу нагороду, а й звання
академіка. Після повернення додому він став придвірним художником, працюючи
в Жовкві, Варшаві, Кракові, Львові. Залучений до розпису віланувського палацу
короля Яна ІІІ Собеського (1629–1696). Він створив чотири плафони на тему пір
року, де у міфологічних образах прославлялись король Ян ІІІ і королева.
Міфілогічність і театралізованість притаманна і портретам, які створив Ю. Ши-
монович. До кращих з них належать «Портрет Марії Казиміри з дітьми», «Портрет
Яна ІІІ Собеського», «Портрет королевича Якуба Собеського». Українська культура періоду бароко…
153
Величністю та декоративністю відзначаються розписи костелу
єзуїтів у Львові, які виконали у 1740-х роках живописці з Моравії
Ф. Екштейн і його син С. Екштейн.
У Львові на початку XVIIІ ст. виник один із значних осередків
монументального ілюзіоністичного живопису, тісно пов’язаного з
мистецькими течіями Польщі. У 1733–1740 рр. місцеві живописці
Р. Бартницький, Й. Сорочинський та П. Волинський на чолі з досвід-
ченим майстром В. Мазуркевичем працювали над розписом львівсь-
кого костелу бернардинів. Саме завдяки ілюзорним аркам, колонам,
обрамленням порталів художники значно змінили вигляд інтер’єру.
Захоплення ілюзіоністичним живописом досягло апогею в
другій половині XVIIІ ст. Посилення цієї тенденції відчутно в твор-
чості С. Строїнського (розпис центрального нефа домініканського
костелу в Тернополі) – визначного художника-монументаліста, який
фактично очолив львівську школу ілюзіоністичного живопису.
У другій половині XVII–XVIIІ ст. іконопис залишився видом
живопису, провідна роль якого зумовлена релігійною особливістю
української культури. Іконопис поступово еволюціонує, з’являються
елементи нової іконографії, зміцнились реалістичні риси, виразно
визначались впливи тодішніх мистецьких стилів.
Саме з іконописним живописом пов’язана творчість найвідо-
міших українських майстрів того часу. На відміну від попередньої
епохи, коли художники дуже рідко підписували свої твори, з
середини XVII ст. митці почали відступати від старого звичаю.
Однак більшість творів, особливо на Лівобережній Україні, залиши-
лись анонімними і тільки індивідуальна манера письма дає мож-
ливість визначити приналежність певного кола пам’яток якомусь
одному художнику або принаймні майстерні.
Для виконання монументальних робіт залучали й іноземних майстрів.
Так, італійський живописець М. Альтамонте працював над створенням двох
величезних за розміром баталій «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами»,
які доповнювали попередньо намальовані дві битви. Картини розміщувались у
жовківському костелі св. Лаврентія, що став храмом слави роду Жолкевських-
Собеських. Розділ 5
154
Наприкінці XVII ст. значний художній осередок сформувався
в місті Жовква. Найвизначнішими майстрами бароко були Іван
Руткович, Йов Кондзелевич та Василь Петранович.
*
*
І. Руткович (друга половина XVII ст. – початок XVIIІ ст.) – його
першою значною роботою вважається семиярусний іконостас у монастирській
церкві с. Волиці Деревлянської Буського району на Львівщині (1680–1682),
нерівний за виконанням, проте вже з певними рисами, що стануть характерними
для автора згодом. Глибиною психологічної характеристики персонажів,
декоративністю форм і колориту вражають композиції на дияконських вратах,
намісні ікони та сценки цокольного ярусу.
Наступний етап у творчості І. Рутковича – доповнення двох іконостасів у
церкві Михайла в с. Воля Висоцька, що поряд із Жовквою, та св. П’ятниці у
с. Крехів (1688–1689). У першому разі доповнювались верхні ряди – апо-
стольський, пророчий і розп’яття з пристоячими, в другому – дописано
апостолів Петра, Павла і центральну ікону Деїсус.
Шедевром іконостаса із с. Воля Висоцька є група «Пристоячих жон»,
традиційно обрізана по контуру. До Рутковича в українському мистецтві так
зворушливо і трагічно предати людський біль не вдавалось нікому.
Нові художні здобутки відобразив І. Руткович в іконі св. Дмитрія (1693;
церква св. Дмитрія, Львів), образ якого сформувався під впливом портретів
Собеських, батька і сина Якуба, героїв Віденської битви, створених Ю. Шимо-
новичем. Із цих творів запозичені до ікони обладунок, орнаментальні прикраси,
мотив червоної киреї, що спадає з плечей до землі, а також трактування образу
воїна.
Талант І. Рутковича досяг апогею в монументальному восьмиярусному
іконостасі із Скваряви-Нової (нині зберігається у Національному музеї у
Львові), виконаному в 1697–1699 рр. та призначеному першочергово для міської
церкви Різдва Христового в Жовкві. Під час перенесення іконостаса до малої
сільської церкви втрачено послідовність розташування ікон, до того ж частина
ікон загубилась. У композиціях іконостаса привертають увагу впевненість
малюнка, пластичне моделювання форм, вміння оживити традиційні канонічні
схеми деталями, взятими безпосередньо з життя. Серед однофігурних
композицій виділяються монументальні зображення архангелів Михаїла та
Гавриїла на дияконських вратах.
Творчості І. Рутковича притаманне органічне злиття нового зі старим,
традиційним, намагання звести потойбічне з євангельських легенд до земного,
матеріального, відхилення від звичного канону.
Не менш прославленим є художник, життя якого було пов’язане
переважно з Білостоцьким монастирем на Волині, Й. Кондзелевич (1667 – після
1740) родом із Жовкви.
Ранніми творами Й. Кондзелевича вважають фрагменти Білостоцького
монастиря, що складаються із зображень шести апостолів та ікони «Успіння».
В 1695 р. Й. Кондзелевич виконав престол для Загоровського монастиря з зобра-
женням Іоакима та Анни, Трійці, Хрещення, мучениці Варвари, архидиякона
Стефана. Ці твори позначені творчою самобутністю та прагненням до вдоско-
налення художніх засобів. Українська культура періоду бароко…
155
Отже, зважаючи на історичні обставини середини XVII ст.,
розвиток української культури в добу Бароко отримав два регіо-
нальні напрями: «козацьке бароко» на Лівобережжі та Слобо-
жанщині в умовах існування української держави – Гетьманщини;
бароко на західноукраїнських землях та Правобережжі. У першому
разі здебільшого йдеться про самобутнє українське бароко, а в
другому – про розвиток європейських барокових традицій на ук-
раїнському культурно-історичному просторі. Загалом розвиток
культури був одним з чинників, які консолідували український
народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли
формуванню української нації та її самобутньої культури. Українські
митці створили значний доробок у різних культурних сферах,
У 1698–1705 рр. Й. Кондзелевич з групою монастирських живописців
виконав найвідоміший твір свого життя – п’ятиярусний іконостас для
монастирської Воздвиженської цекрви у Скиті Маняковському. Після закриття
монастиря у 1785 р. австрійською адміністрацією, іконостас продали до
м. Богородчан, тому він і названий Богородчанським (з 1924 р. зберігається у
Національному музеї м. Львова). Найцінніше в іконостасі, що належить пензлеві
Й. Кондзелевича, великі образи «Успіння» та «Вознесіння», архангели Михаїл
та Гавриїл на південних та північних дияконських вратах, «Тайна вечеря»,
«Розп’яття», «Христос з самарянкою», «Христос і Никодим». Створені образи
сповнені складного людського внутрішнього життя, тонкої гармонії та в них
відчуваються глибокі життєві спостереження митця.
Творча діяльність В. Петрановича (близько 1680–1759) пов’язана із
містом Жовквою, де він народився і прожив усе життя. Як придворний
художник королевича Константина Собеського опікувався художніми збірками
замків та резиденцій королівської родини, виготовляв копії, декорував ін-
тер’єри, був експертом мистецьких творів. Ікони та іконостаси він писав пе-
реважно для васильянських монастирів Бучача, Краснопуща, Крехова, Віциня,
Жовкви. У них художник хоча і дотримувався традицій, проте простежується
намагання використовувати нові виражальні можливості, узгоджені з
художніми нормами західноєвропейського мистецтва. В. Петранович – автор
складних за змістом портретів, вирішених у традиціях меморіальних зображень
(«Ференц II Ракоці» та «Ілона Зріні перед Богородицею» і «Королевич Якуб
Собеський з патроном»). У зображеннях розкрито суто барокову проблему, що
полягала у зміненому, порівняно з Ренесансом, розумінні людської особистості,
сповненої суперечностей, постійної боротьби з собою і навколишнім світом. У
портреті Якуба Собеського простежується містика та сентиментальний пафос,
що відповідало церемоніальному призначенню картини.
Найкращим портретом В. Петрановича вважається зображення львівсь-
кого архиєпископа Миколи Визицького, де немає залежності від зразків. Автору
вдалося майстерно передати індивідуальну неповторність архиєпископа.
Парадності портретові надають відзнаки – орден Білого орла та хрест на
золотому ланцюгу (нагорода Папи Бенедикта XIV). Розділ 5
156
характерними рисами якого стали урізноманітнення форм культур-
ного життя, методів і засобів художнього самовираження, підви-
щення рівня освіти, перехід до нового етапу розвитку зі світською і
демократичною домінантою. Водночас українська культура, попри
складні історичні реалії, відображала і кращі освітні та художні
зразки європейських культурних тенденцій.
Питання для самоконтролю
1. Етимологія та суть визначення «козацьке бароко».
2. Освітня діяльність Києво-Могилянської академії.
3. Наукова діяльність Києво-Могилянської академії.
4. Літературна спадщина доби Бароко в українській культурі.
5. Театральне та музичне мистецтво.
6. Барокова архітектура на території Гетьманщини.
7. Барокова скульптура та образотворче мистецтво Гетьманщини.
8. Особливості культурно-історичних процесів доби Бароко на
західноукраїнських землях та Правобережжі.
9. Стан освіти на західноукраїнських землях та Правобережжі.
10. Архітектура бароко Львова та інших міст Західної України.
11. Дерев’яна архітектура доби Бароко в Україні.
12. Пам’ятки скульптури на західноукраїнських землях та Право-
бережжі.
13. Барокове образотворче мистецтво.
Найважливіші факти
1636 р. – закриття Острозької академії.
20 січня 1661 р. – король Ян ІІ Казимир підписав диплом, який
надавав єзуїтському колегіуму у Львові «гідність академії і титул універ-
ситету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін.
1674 р. – у друкарні Києво-Печерського монастиря вийшов перший
систематизований підручник з вітчизняної історії «Синопсис».
1689 р. – завершено будівництво Покровського собору в Харкові.
1689 р. – перенесено Новгород-Сіверську колегію до Чернігова.
1620 – 1689 рр. – жив і працював український письменник, педагог,
церковний та громадський діяч другої половини XVII ст. І. Галятовський.
Літопис Самовидця описує події на Україні 1648–1702 рр.
Літопис Г. Граб’янки подає історію України з давніх часів до 1709 р.
Літопис С. Величка описує події на Україні 1648–1700 рр.
26 вересня 1701 р. – Києво-Могилянській колегії надано статус
академії. Українська культура періоду бароко…
157
1710 р. – вийшла праця П. Орлика «Пакти і конституція прав і
вольностей Війська Запорозького».
1720 р.– заборонено книгодрукування українською мовою в Києво-
Могилянській академії.
1734 р. – відкрито Харківський колегіум.
1738 р. – відкрито Переяславську колегію.
1738 р. – відкрито Глухівську музичну школу.
16 листопада 1784 р. – відкрито Львівський університет після
закриття в 1773 р.
Л. Баранович (1616–1693) – визначний представник ораторсько-
проповідницької прози.
Г. Сковорода (1722–1794) – український просвітитель-гуманіст,
філософ, поет, педагог.
Д. Бортнянський (1751–1825), М. Березовський (1745–1777) та
А. Ведель (1767–1808) – українські композитори, диригенти та співаки.
1722–1729 рр. – спорудження Свято-Успенського собору Києво-
Печерської лаври.
1731–1745 рр. – будівництво дзвіниці Успенського собору Києво-
Печерської лаври.
1732 р. – завершилось будівництво Преображенської церкви у
Великих Сорочинцях.
1747–1753 рр. – за проектом В. Растреллі споруджувалась
Андріївська церква в Києві.
1744–1764 рр. – будівництво собору св. Юра у Львові (арх.
Б. Меретин), декоративні роботи продовжувались до 1780 року.
1749–1764 рр. – будівництво Домініканського собору у Львові (арх.
Ян де Вітте).
1749–1779 рр. – будівництво Домініканського костелу в Тернополі
(арх. А. Мо-щинський).
1773–1779 рр. – спорудження Троїцького собору в м. Ново-
московську – найбільший дерев’яний храм цієї доби.
1750–1755 рр. – спорудження Маріїнського собору у Києві.
1771–1782 рр. – будівництво Свято-Успенського собору
Почаївської лаври (арх. Г. Гофман).
Й. Пінзель (р. н. невід. – 1761) – виконав для фасаду собору св. Юра
у Львові дві великі статуї святих Афанасія і Лева Шептицьких (1759–1761).
Ф. Смуглевич (1745–1807) – автор величної композиції – «Христос
Учитель» (Собор св. Юра у Львові).
І. Руткович (друга половина XVII ст. – початок XVIIІ ст.) –
у 1697–1699 рр. виконав восьмиярусний іконостас для храму в
с. Скваряви-Нової (нині збері-гається у Національному музеї у Львові).
Й. Кондзелевич (1667 – після 1740) – виконав п’ятиярусний
іконостас для монастирської Воздвиженської церкви в Скиті Маняковсь-
кому (з 1924 р. зберігається в Національному музеї м. Львова). Розділ 6
158
Розділ 6
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
НАПРИКІНЦІ ХVIII – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
6.1. Розвиток української культури в складі Російської імперії
6.1.1. Освіта та наука
6.1.2. Література, театр і музика
6.1.3. Архітектура, малярство та скульптура: від класицизму до модерну
6.2. Національна культура на західноукраїнських землях
6.2.1. Освіта та наука
6.2.2. Література, театр і музика
6.2.3. Архітектура, малярство та скульптура: від класицизму до модерну
6.1. Розвиток української культури
в складі Російської імперії
Історичні зміни останньої третини ХVIII ст. суттєво позна-
чились на подальших культурно-історичних процесах в Україні.
Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно впливали на роз-
виток подій в Україні. За нових обставин українські землі виступили
у зміненій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі
(1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина,
частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни з Туреч-
чиною, Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські
степи; 1775 р. Австрія приєднала Буковину, яка була частиною
Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російсь-
кої імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь,
Поділля); після третього (1795) – західна смуга Волині й Берестей-
щина. Такий територіальний розподіл українських земель зберігався
до 1914 р.
Політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток
українських земель у складі двох імперій характеризувався супе-
речливими тенденціями. З одного боку, він сприяв територіальній
інтеграції українських земель, які раніше перебували в складі різних
держав, з іншого – поглиблював розмежування між російською та
Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
159
австрійською частинами. Забезпечити національну інтеграцію укра-
їнських етнічних земель за таких обставин міг лише рух, який ставив
собі за головну мету об’єднання всіх українських етнічних земель в
єдину національну державу. Без перебільшення основою для розгор-
тання цього руху стала українська культура.
6.1.1. Освіта та наука
Культура українського народу в складі Російської імперії кінця
XVIII – початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків.
Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі
(1775), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та
Слобожанщині (1783), скасування чинності магдебурзького права
(1831) і Литовського статуту (1840) на Правобережжі Україна фак-
тично перетворилась у безправну колонію Російської імперії –
Малоросію.
*
*
У складі Російської імперії перебувало близько 80 % українських етніч-
них територій. Найвища частка українців наприкінці ХVІІІ ст. була на Ліво-
бережжі (95 %), Правобережжі (88 %) і Слобожанщині (85,9 %). За сто років у
більшості регіонів частка українців зменшилася на 5–10 %, на Півдні України –
на 15 %. Це відбувалося внаслідок асиміляції, масової міграції поза етнічні
українські території, а також внаслідок швидких темпів зростання неукраїнсь-
кого населення.
Українська еліта довго залишалась єдиним європеїзованим й найосві-
ченішим східнохристиянським народом. З часу заснування в 1632 р. й аж до
відкриття Московського університету (1755) Києво-Могилянська академія
залишалась найбільшим і найважливішим освітнім центром у православному
світі. На середину ХІХ ст. з шести університетів Російської імперії в Україні
було два – Харківський та Київський. Вищий рівень освіченості місцевої еліти
відкривав значні можливості для кар’єри.
Український вплив на російську культуру залишався сильним впродовж
ХІХ ст. Із зростанням освіченості росіян посилюється політика обмеження
доступу українців до управління різними сферами життєдіяльності. Навіть в
українських губерніях частина українців серед правлячого апарату впродовж
ХІХ ст. зменшилась з 50 % (1800) до 13 % (1914), натомість зростає частина
росіян – з 33 до 63 %. Відповідно зростала кількість прихильників асиміляції,
які зберігали певні симпатії до «малої батьківщини», навіть могли оплакувати її
долю, але майбутнє бачили в складі Росії. Інша частина, так звані автономісти,
наполягали на відновленню свого правового статусу. Політичні настрої
автономістів найкраще відображені в трактаті «Історія Русів».
Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія – офіційної
народності», сформульована на початку 1830-х рр. міністром освіти Росії Розділ 6
160
Проте накопичена за попередні століття величезна культурна
спадщина сприяла поступовому відродженню української культури.
Стосовно освіти, то, якщо в XVIII ст. її загальний рівень,
особливо на Лівобережжі, був доволі високим, то в першій половині
XIX ст. він різко знизився. До цього спричинилися кріпосне право та
незацікавленість уряду і поміщиків в освіті селян-кріпаків. Шкіл
було дуже мало. На початку ХІХ ст. почали впроваджувати такі типи
навчальних закладів – церковно-парохіяльні, повітові, губернські
(гімназії) та університети.
Початкові школи були переважно церковно-парохіяльними й
утримувалися зубожілим селянством. На 1856 р. у початкових шко-
лах Наддніпрянщини навчалося всього 67 тис. учнів (на 13,5 млн.
населення) і налічувалося лише 19 гімназій.
На Харківщині на сотні сіл у 1813 р. було лише 33 парохіяльні
школи. У Київській губернії таких шкіл було 15, у Волинській – 56,
в Подільській – 29. Середні школи існували лише у великих містах.
У першій половині XIX ст. на українських землях у складі Російсь-
кої імперії існувало всього 10 гімназій, у яких вчилися переважно
діти дворян і чиновників. Надзвичайно мало вихідців з народу було
у вищих навчальних закладах. На першу чверть ХІХ ст. в Україні
було лише два ліцеї – Одеський (1817) і Ніжинський (1820), які були
проміжною ланкою між середньою і вищою школами.
У кінці 1850-х – на початку 1860-х рр. інтелігенція почала
засновувати так звані недільні школи в Харкові, Полтаві, Одесі,
Чернігові. У 1862 р. в Україні діяло вже 67 таких шкіл. Невдовзі їх
функціонувало вже 110. Для недільних шкіл почали видавати бук-
варі і підручники українською мовою, зокрема Т. Шевченко написав
для них «Букварь южнорусскій». Навчання в більшості цих освітніх
закладів проводилося українською мовою. Однак царський уряд у
1892 р. закрив недільні школи.
На початку 1860-х рр. Російська імперія стояла на порозі
кардинальних змін в освітній сфері. З одного боку, самодержавство
розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним
управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату,
С. Уваровим (1786–1855). Основні засади якої – православ’я-самодержавство-
народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й куль-
тури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
161
з іншого – розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру
потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках, піднесенні
загального освітнього та культурного рівня народу. Адже тільки за
таких умов можна було масово запровадити новітню техніку,
передові технології, ефективніші форми організації праці.
Під тиском цих обставин царизм у 1864 р. проводить освітню
реформу, суть якої полягала в створенні єдиної системи освіти.
Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали
за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх
закладів полягала в навчанні учнів Закону Божого, читання, письма
та чотирьох дій арифметики. Викладали російською мовою.
Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні по-
рівняно з 1856 р. зросла приблизно в 13 разів і досягла майже
17 тис., проте навіть таких зрушень було недостатньо, адже поза
школою залишилося понад 70 % дітей. Через це відсоток грамотних
в українському суспільстві, на зламі століть був ще досить низьким і
приблизно становив у різних губерніях України від 15,5 до 27,9 %
(рівень грамотності у Російській імперії загалом становив 21%).
Наступною ланкою відповідно до реформи системи освіти
були гімназії, в яких здобували середню освіту і в яких могли нав-
чатися діти всіх станів з відповідною підготовкою. Навчання в гім-
назіях було платним. Гімназії були двох типів: класичні та реальні.
*
Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та
17 комерційних училищ. Однак такі темпи ледве задовольняли по-
треби суспільства.
Упродовж XIX ст. основними вищими закладами були Хар-
ківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Ріше-
льєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети. Характерно, що у
пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку
вони функціонували на основі демократичного статуту 1863 p., який
надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права
*
У класичних гімназіях велику увагу зосереджували на вивченні грець-
кої та латинської мов, а в реальних ширше викладалися європейські мови і точні
науки. Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до
університету, а реальної – лише до вищих технічних навчальних закладів. На
початку 1870-х рр. відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії
залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Розділ 6
162
університетських рад тощо. Статутні засади від 1884 р. ліквідовували
університетську автономію: було скасовано право виборності викла-
дацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за
благонадійністю професорсько-викладацького складу.
До вищих навчальних закладів належала Київська духовна
академія, яка була відкрита в 1819 р. і працювала до 1919 р. В
академії навчалися випускники дев’яти православних духовних
семінарій, що впродовж ХІХ – початку ХХ ст. діяли в України. У
кожній з дев’яти семінарій навчалось 200–300 учнів. Київська
академія з чотирирічним навчанням готувала викладачів для
семінарій, а також кадри для керівництва Православною Церквою.
Урочисте відкриття Харківського університету під офіційною
назвою «Харківский Імператорський університет» відбулося 29 січня
1805 р.
**
Заслуга відкриття Харківського університету належить В. Ка-
разіну (1773–1842).*
*
Цей університет став третім університетом у Росії.
*
Перший ректор російський літературознавець і філолог І. Рижський
(1759–1811). За підрахунками вітчизняних дослідників, напередодні відкриття
університет налічував 25 викладачів, серед котрих було 9 професорів.
Університет став колискою національного культурного відродження, відіграв
провідну роль у перетворенні Харкова на провідний інтелектуальний,
промисловий і культурний центр та став родоначальником понад 20 вищих
навчальних закладів Харкова та інших міст України.
Упродовж ХІХ – початку ХХ ст. Харківский університет мав 4 факуль-
тети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний.
У 1839 р. при ньому створено ветеринарну школу, що стала згодом самостійним
інститутом (1851). Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерва-
торію, ботанічний сад, бібліотеку. У 1811 р. при ньому було засноване філотех-
нічне товариство, а у другій половині ХІХ ст. – Харківське математичне
товариство, Харківське історично-філологічне товариство, товариства дослід-
ників природи, фізичне, хімічне, юридичне та інші. З ініціативи діячів універси-
тету з’явились перші періодичні видання на Слобожанщині: «Харьковскій
Еженедельникъ» (1812), «Украинскій Вестникъ» (1816–1819), «Украинскій
Журналъ» (1824–1825) й ін. За перший період свого існування університет
(1805–1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 р.
університет видає «Учені записки». У другій половині ХІХ ст. Харківське
історично-філологічне товариство розвинуло дослідження історії і побуту
Слобожанщини та Гетьманщини.
**
В. Каразін видатний учений і просвітитель, належав до активних діячів
харківського культурного осередку, що діяв у другій половині ХVІІІ – першій
третині XIX ст. Був одним з ініціаторів створення першого у Європі Мініс-
терства народної освіти. У 1819–1820 рр В. Каразін був віце-президентом Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
163
У 1834 р. засновано Київський університет св. Володимира,
відкриття якого громадськість домагалася впродовж багатьох деся-
тиліть. Першим ректором університету став учений-природознавець,
філолог та історик, професор М. Максимович (1804–1873). Російське
самодержавство побоювалось, щоб він не став центром національно-
визвольного руху в Україні. І ці побоювання були небезпідставні.
Адже цей університет справді згуртовував передових діячів епохи,
став центром формування національної свідомості українства. Влітку
1834 р. Київський університет прийняв перших 62 студенти на
філософський факультет з двома відділеннями – історико-філоло-
гічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкрито юридичний, а в
1847 р. – медичний факультет. Філософський згодом розділився на
два самостійних факультети. З такою структурою університет працю-
вав до 1917 р. У 1834 р. при університеті організовано бібліотеку.
Основою її фондів стала Кременецька колекція, яка налічувала 34378
томів. Учені й викладачі Київського університету зробили гідний
внесок у розвиток науки та суспільно-політичної думки України.
13 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею відкрито
Одеський університет. Він є одним із найстаріших університетів
України і разом з Львівським, Київським, Харківським універси-
тетами фактично визначав стан і перспективи розвитку освіти, науки
та культури України.
У наступні десятиліття відкрито Ніжинський історико-філо-
логічний інститут (1875, сучасний Ніжинський державний уні-
верситет ім. М. Гоголя), технологічний інститути в Харкові (1885,
сучасний Національний технічний університет «Харківський полі-
технічний інститут»), політехнічний у Києві (1898, сучасний
Національний технічний університет «Київський політехнічний
інститут»), вище гірниче училище в Катеринославі (1899, сучасний
Національний гірничий університет України) та інші.
У 1914 р. на українських землях, що входили до складу Ро-
сійської імперії, функціонувало 27 вищих навчальних закладів, у
Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал
«Соревнователь просвещения и благотворения». Він залишив після себе
ґрунтовні праці в різних галузях знань, але особливо цінними були його
відкриття та винаходи в галузях харчової промисловості, метеорології та хімії. Розділ 6
164
яких навчалося 25 тис. студентів. Однак до 1917 р. не було жодної
школи чи вищого навчального закладу з українською мовою
викладання.
Очевидно, що розвиток вищої освіти сприяв і розвитку науки.
Хоча істотні відмінності між історичним розвитком українських
земель у складі Австро-Угорської, Російської імперій та розвитком
європейських країн призвели до того, що процес становлення науки
в Україні розпочався із запізненням щонайменше на два століття, а
саме лише в XIX ст. Тобто коли в Україні розпочали роботу згадані
університети. Їх професори та викладачі, водночас із викладанням,
роботою на кафедрах, відкривають лабораторії, своєрідні дослід-
ницькі центри, товариства, де розпочинають займатись науковою
роботою, формувати перші наукові школи тощо.
*
*
Центрами розвитку науки були університети та наукові товариства, в
яких працювало багато видатних учених, які здобули світову славу та заснували
наукові школи. У Харківському університеті плідно працювали професори
математики Т. Осиповський (1766–1832) і О. Ляпунов, хімік-органік, один із
основоположників фізичної хімії О. Ходнєв (1818–1883) та М. Бекетов (1827–
1911). Останній проводив широкі термохімічні дослідження, метою яких було
розкрити природу сил хімічної спорідненості. Серед його термохімічних
досліджень основними є визначення теплот утворення окисів лужних металів і
вивчення динаміки хімічних явищ. Праці М. Бекетова і його учнів поклали
початок харківській фізико-хімічній школі.
Заслуговують уваги винаходи М. Кибальчича (1853–1881). У 1881 р. він
розробив проект літального апарату для польоту в космос.
В Одеському університеті плідну діяльність розгорнув І. Мечников –
один з основоположників ембріології, порівняльної патології, імунології і
мікробіології. У 1886 р. разом з українським мікробіологом та епідеміологом
М. Гамалією (1859–1949) створив в Одесі першу українську і другу в світі
бактеріологічну станцію. І. Мечніков установив спільні закономірності в
розвитку хребетних і безхребетних тварин, запропонував теорію походження
багатоклітинних організмів. У 1882 р. відкрив явище фагоцитозу (процес
активного поглинання і внутрішньо-клітинного перетравлювання живих та
неживих частинок одноклітинними організмами або окремими клітинами
(фагоцитами) багатоклітинних тваринних організмів), за що був удостоєний
найвищої світової наукової нагороди – Нобелівської премії (1908). Велику увагу
вчений зосередив на розробленні проблем імунітету, довголіття, вивчення
інфекційних хворіб. До речі, М. Гамалія вперше в Росії здійснив вакцинацію
людей проти сказу.
Розвиток генетики пов’язаний з Л. Симиренком (1855–1920) і М. Ка-
щенком (1855–1935), які досліджували селекцію і гібридизацію рослин. Л. Си-
миренко створив свою систему вирощування садового матеріалу, розробив нові Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
165
агротехнічні прийоми, що їх і тепер з успіхом використовують. Значний внесок
зробив у розвиток помології (галузь науки, що вивчає сорти плодових і ягідних
культур), займався також клоновим відбором. У 1900 р. М. Кащенко видав
перший визначник ссавців Томського краю, описав нові роди, види і кілька
підвидів ссавців Сибіру і Алтаю.
У галузі фізіології успішно працював В. Данилевський (1852–1939), один
із засновників ендокринології, автор підручника «Фізіологія людини». Його
праці присвячені питанням фізіології нервової системи (встановив наявність у
головному мозку центрів, які регулюють діяльність внутрішніх органів), елект-
рофізіології (вперше зареєстрував електричні явища у головному мозку собаки),
вивченню гіпнозу в людини і тварин, ендокринології, протистології тощо.
Великий вплив на розвиток медицини справила діяльність В. Образцова
(1849–1920), Ф. Яновського (1860–1928), М. Стражеска (1876–1952), які ство-
рили київську терапевтичну школу. Ф. Яновський з В. Образцовим у 1909 р.
вперше в світі описали клінічні ознаки тромбозу вінцевих артерій серця, що
зробило діагностику інфаркту міокарда доступною практичним лікарям.
М. Страженко (1876–1952) став одим із засновників київської школи клінічної
медицини, що зробила прогрес у кардіології.
На початку XX ст. розпочав діяльність всесвітньо відомий хірург-
офтальмолог В. Філатов (1875–1956), який 1912 р. зробив першу операцію з
пересадки рогівки ока. Він успішно працював над проблемами офтальмо-
хірургії, лікування глаукоми тощо, запропонував і впровадив оригінальний
метод відновлювальної хірургії, який набув поширення в багатьох країнах світу.
Авіаконструктор та один з піонерів авіації І. Сікорський (1889–1972) під
час навчання в Київському політехнічному інституті спроектував і побудував
(1908–1912) кілька вертольотів, літаків-біпланів. 1911 р. на літаку власної
конструкції С-6 встановив перший світовий рекорд швидкості з екіпажем (три
особи) – 111 км/год. Під його керівництвом побудовано перші в світі
багатомоторні літаки «Руський витязь», «Ілля Муромець» та ін.
У ХІХ – на початку XX ст. значні здобутки мали гуманітарні науки,
зокрема в збиранні, систематизації та публікації історичних джерел. Якщо в
ХVІІІ ст. історичні розвідки писали на дозвіллі переважно аматори: канце-
ляристи, урядовці, військові, шляхта тощо, то на початку ХХ ст. на українських
землях зароджується наукова форма історіописання. В Україні, як і в Європі,
цей процес проходив паралельно зі створенням університетів, що разом з
науковими товариствами стали осередками дослідження історії та підготовки
когорти професійних істориків.
У Київському університеті аналогічну роботу проводили М. Костомаров
(1817–1885), М. Максимович (1804–1873) та ін. Значні заслуги в публікації
історичних джерел належать відомому філологу, історику, письменнику та
перекладачеві О. Бодянському (1808–1877). Він видав багато матеріалів з історії
України, серед яких «Історію Русів» (1846 р.) невідомого автора. За редакцією
О. Бодянського видано «Літопис Самовидця», з його ініціативи вийшли друком
«Народні пісні Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького та ін. Історична
наука збагатилася працями М. Костомарова «Богдан Хмельницький» (1875),
«Руїна» (1879–1880), «Мазепа» (1882) та ін. Розділ 6
166
Історичну школу в Київському університеті створив історик, археолог,
археограф, етнограф, нумізмат та громадсько-політичний діяч В. Антонович
(1834–1908). Його праці присвячені козацтву, гайдамаччині, селянству, містам і
міщанству, церкві. Він високо підносив роль культури в історії народу, всі
нещастя України вбачав у «малій культурності українського суспільства, в
браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Одним із
багатьох учнів В. Антоновича був історик, організатор української науки,
літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадсько-політичний і
державний діяч М. Грушевський (1866–1934). Історик О. Лазаревський (1834–
1902) автор праць переважно з історії Лівобережної України ХVІІ–ХVІІІ ст.,
Дмитро Багалій (1857–1932) – Слобідської, Лівобережної і Південної України
ХІV–ХVІІ ст., а Д. Яворницький (1855–1940) – запорізьких козаків. Останній
увійшов в історію української науки і культури як видатний історик, фольк-
лорист, етнограф, археолог, археограф, лексикограф, краєзнавець, письменник,
громадський діяч, людина різнобічного таланту. Майже все своє життя вчений
провів у мандрівках – пошуках архівного, етнографічного, фольклорного, архео-
логічного матеріалу.
Велике значення для розвитку археології в Україні мали відкриття
В. Хвойка (1850–1914), який досліджував кирилівську палеолітичну стоянку у
Києві, пам’ятки бронзового віку, городища й кургани лісостепових племен
скіфського часу, східних слов’ян VІІ–Х ст., Київської Русі, насамперед Києва
тощо. З його ім’ям пов’язане відкриття і розкопки так званих полів поховань
(стародавніх могильників без будь-яких наземних ознак, тобто курганів).
У 1896 р. В. Хвойка відкрив перші пам’ятки трипільської культури в
Середньому Подніпров’ї.
До визначних українських антропологів, етнографів і археологів другої
половини XIX – початку XX ст. належав Ф. Вовк (1847–1918). Своїми дослід-
женнями він розвінчував вигадки російських імперських істориків, котрі дово-
дили, що Україна – це усього лиш «юг России», її «окраина», й заперечували
існування українського народу, його мови, культури. У працях з археології,
антропології та етнографії («Відмінні риси південноруської орнаментики»
(1873) та ін.) вчений переконливо довів, що українці – окремий, відмінний від
сусідніх слов’янських народів, антропологічний тип, що має цілком оригінальні
етнографічні особливості. Завдяки Ф. Вовку, українська археологія та етно-
графія початку XX ст. піднялася на один щабель з найрозвиненішими
європейськими народознавчими науками того часу.
Розвиток правознавства пов’язаний з іменем професора О. Кістяківського
(1833–1885) – одного з видатних криміналістів і дослідників звичаєвого права.
Він зібрав, систематизував і видав «Права за якими судиться малоросійський
народ» (1879).
Професор Харківського університету О. Потебня (1835–1891) залишив
ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, фонетики, граматики,
семантики, етимології, діалектології української мови, теорії словесності,
фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й
мислиння тощо. Заслуговують на увагу його праці «Думка і мова» (1862), «Мова
і народність» (1895), «Із записок з теорії словесності» (1905) та ін. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
167
Загалом у XIX ст. наука в Україні, була вузівською і розви-
валася лише зусиллями окремих вчених. До того ж професорами
були здебільшого росіяни за походженням, які закінчували Петер-
бурзький, Московський чи Казанський університети або іноземці.
Їхні роботи в університетах України часто відзначалися науковими
досягненнями світового рівня. Варто згадати математика В. Єрма-
кова (1845–1922), механіків О. Ляпунова (1857–1918) та В. Кирпи-
чова (1845–1913), фізиків М. Умова (1846–1915), М. Авенаріуса
(1835–1895), астронома М. Хандрикова (1837–1915), хіміка
М. Бекетова (1827–1911), біолога О. Ковалевського (1840–1901) та ін.
Національні наукові кадри з’явилися в Україні лише в другій
половині XIX ст., серед яких необхідно відзначити фізика М. Пиль-
чикова (1857–1908), хіміка Ф. Шведова (1840–1905), математиків
М. Остроградського (1801–1862), Г. Вороного (1868–1908), М. Ва-
щенка-Захарченка (1825–1912), біолога І. Мечникова (1845–1916). Ці
вчені працювали у руслі європейської науки. Вони провели чимало
досліджень першорядного значення і отримали вагомі результати,
що вписувалися в логіку розвитку світової науки.
6.1.2. Література, театр і музика
Не викликає сумніву, що найкраще потенціал українського
культурного відродження розкрила література. Традиційно визна-
чають, що після бароко нова епоха в історії української культури
починається з появою україномовних творів Івана Котляревського
(1769–1838). Все більше зростає інтерес до власної історії,
фольклору, джерел – літописів, документів, національних символів
тощо. Ще в 1777 р. Г. Калиновський видав «Опис весільних укра-
їнських обрядів».
Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої
народної української мови в літературному процесі закріпив І. Кот-
ляревський. Видана в 1798 р. у Петербурзі поема «Енеїда» стала
Відомим економістом України став М. Туган-Барановський (1865–1919),
автор праць з теоретичних засад кооперативного руху, один із засновників
Всеукраїнської академії наук (1918). Розділ 6
168
першим твором нової української літератури.
*
І. Котляревський все
життя продовжував роботу над «Енеїдою». Він встиг закінчити всі
шість частин твору, але світ вони побачили тільки в 1842 р., після
його смерті. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми
Вергілія, І. Котляревський у традиціях давнього українського бур-
леску
**
створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор від-
творив різні сторони життя українського суспільства другої поло-
вини ХVІІІ ст. Національне забарвлення і співчуття до долі простого
народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників. Життя
І. Котляревського було тісно пов’язане з Полтавою, де він помер і
похований. У цьому місті від 1817 р. до 1821 р. він був директором і
актором Полтавського вільного театру.
Основоположником української прози був Г. Квітка-Осно-
в’яненко (1778–1843), а також театру в Харкові (1812). Комедія
«Сватання на Гончарівці» (1835) відзначається багатством жанрових
сцен, які стали класикою української драматургії. Прозові твори
Г. Квітки-Основ’яненка поділяються на дві основні групи: бур-
лескно-реалістичні («Мертвецький великдень», «От тобі і скарб»,
«Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма»)
та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», 1834; «Козир-
дівка», 1838; «Сердешна Оксана», 1841; «Щира любов»).
З 1820-х і до 1860-х рр. для української літератури характер-
ний романтизм. Одними з перших праць у романтичному стилі вва-
жаються твори: П. Гулака-Артемовського (1790–1865) «Твардовсь-
кий», твір опублікований в «Вестнике Европы» в 1827–1828 рр.;
Л. Боровиковського (1808–1889) «Молодиця» та «Пир Владимира
Великого»; М. Максимовича «Малороссийские песни» (1827).
І. Срезневський (1812–1880) у атмосфері захоплення народною
поезією, переказами про бувальщину, легендами створив у Харківсь-
кому університеті літературний гурток. Членами гуртка були
переважно романтично налаштовані студенти (брати Ф. і О. Євецькі,
І. Розковшенко, О. Шпигоцький та ін.). Однак їхній романтичний
*
У 1798 р. видано три частини поеми, у 1808 р. знову без згоди автора їх
передруковано, а в 1809 р. І. Котляревський сам видав у Петербурзі чотири
частини твору.
**
Бурлеск (жарт) – вид комічної поезії. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
169
ентузіазм, що в 1820–1830-ті роки виявився в нечисленних пое-
тичних творах і записуванні зразків народної словесності, в участі у
підготовці збірників «Запорожская старина», не приніс значних
творчих наслідків. З поетичних творів самого І. Срезневського най-
відоміша балада «Корній Овара».
Розквіт української романтичної поезії припадає на 30–40 рр.
ХІХ ст. (Л. Боровиковський, А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Косто-
маров, Т. Шевченко та ін.)*
.
Не менш яскравою особистістю цієї доби був український
письменник, поет, драматург, перекладач, видавець П. Куліш (1819–
1897). Найбільшим своїм творчим успіхом П. Куліш вважав
двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів
«Записки о Южной Руси». З’явилися вони в Петербурзі в 1856–
*
Письменник, педагог та видавець Є. Гребінка (1812–1848) автор слів
російського романсу «Очи черныя» (уперше було надруковано в «Літературній
газеті» 17 січня 1843 р.). У 1831 р. побачив світ перший друкований твір
Є. Гребінки – вірш «Рогдаев пир». У 1834 р. переїздить до Санкт-Петербурга, де
восени вийшла його збірка байок «Малороссийские приказки». У червні 1835 р.
художник І. Сошенко познайомив Гребінку з Т. Шевченком. Бере участь в
організації викупу Т. Шевченка з кріпацтва, у 1840 р. допоміг у виданні
«Кобзаря». Збирає твори українською мовою й клопочеться про випуск їх у до-
датках до журналу «Отечественные записки». Одержавши відмову, із зібраних
для додатків матеріалів укладає альманах «Ластівка», який вийшов 27 квітня
1841 р.
М. Костомаров історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, у
1833 р. вступив до Харківського університету на історико-філологічний
факультет. Свої поетичні твори М. Костомаров друкує в різних альманахах і
видає у вигляді збірників «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840) під
псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом творчості В. Шекспіра
створює історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч»
(1841). Перша історична наукова праця присвячена Берестейській унії 1596 р.
Основними працями стали «Богдан Хмельницький» (перше видання – 1857 р.,
третє, вже в 3-х томах, – 1876 р.), «Руїна» (1879–1880), присвячена трагічним
подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці»
(1882–1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її
найважливіших діячів» (1874–1876), де подані критичні біографії основних
героїв давньоруської, української та російської історії. У грудні 1845 р. – січні
1846 р. М. Костомаром разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем та
О. Маркевичом став засновником української таємної політичної організації
«Кирило-Мефодіївське товариство», яке проіснувало до березня 1847 р. Особ-
лива роль М. Костомарова полягала в тому, що він став автором програмного
документа товариства «Книга буття українського народу». Розділ 6
170
1857 рр. у двох томах і викликали подив та захоплення. Збірка напи-
сана «кулішівкою», яку придумав П. Куліш як перший український
фонетичний правопис. Творчо багатим і успішним був для П. Ку-
ліша 1857 р. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка –
«Граматика», «Народні оповідання» М. Вовчка, які він відредагував
і опублікував, відкривається власна друкарня. П. Куліш переклав
Біблію, твори У. Шекспіра, Дж. Байрона, А. Міцкевича та ін.
В українській романтичній поезії (це стосується великою
мірою й прози) 1820–1860-х рр. можна виділити такі основні тема-
тично-стильові течії: фольклорну, фольклорно-історичну, грома-
дянську та психологічно-особистісну, в межах яких проявилися різні
ідейні позиції письменників. До того ж явним є те, що фольклорні
витоки в українській романтичній поезії виразно домінують.
Завершують романтизм в українській літературі збірки «Поезія
Іосифа Федьковича» (1862), «Українські оповідання» (1863) О. Сто-
роженка (1806–1874) та романтичні казки М. Вовчка (1833–1907)
1860-х рр.
Втім з середини 1840-х рр. спочатку в поезії, а пізніше і в
художній прозі формується критичний реалізм, який стає основним
художнім напрямом, що визначає провідні закономірності ідейно-
художнього розвитку і приносить найбільші творчі здобутки. Ро-
мантична творчість в Україні розвивалася не тільки синхронно з
критичним реалізмом, а й у багатьох випадках органічно з ним
перепліталася (Т. Шевченко, Марко Вовчок
*
та ін.).
Величезний вплив на розвиток української літератури мала
творчість Тараса Шевченка (1814–1861) – видатного українського
поета і прозаїка, художника, ідеолога та символу українського
націоналізму. Не буде перебільшенням твердження, що Т. Шевченко
є справжньою національною гордістю українців, навіть попри
*
Творча спадщина Марко Вовчок представлена: дві книги «Народних
оповідань» (1857 – перший том, 1862 – другий том); соціальна повість
«Інститутка» (1859–1861) (початкова назва «Панночка»); історичні казки-повісті
«Кармелюк», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка»,
незавершені – «Гайдамаки», «Сава Чалий»; повісті «Три долі», «Павло Чор-
нокрил», «Сестра», «Дяк» та ін. збірка російською мовою «Рассказы из русского
народного быта», повісті «Тюлевая баба», «Записки причетника» та ін. близько
ста перекладів. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
171
сучасні спроби розвинути шевченкофобію і тим же зруйнувати один
із непорушних стовпів української національної культури.
Т. Шевченко навчався в Петербурзькій академії мистецтв
(1838−1845). У березні 1846 р. приєднався до Кирило-Мефоді-
ївського товариства. Політв’язень російських тюрем, концтаборів і
заслання в Оренбурзі, Орській та Новопетровській фортецях (1847–
1857). 1840 р. побачила світ перша збірка поезій «Кобзар» (за життя
«Кобзар» видавався ще двічі – 1844 р. та 1860 р.). Ця збірка стала
епохальним явищем, позаяк у ній українська мова досягла літе-
ратурної досконалості. Т. Шевченко розширив гнучкість, експре-
сивні можливості і ресурси української мови, синтезувавши кілька
українських діалектів, сільську і міську говірки, а також елементи
церковнослов’янської мови. Він автор балад «Причинна» (1837),
«Утоплена» (1841), поем «Катерина» (1838), «Гайдамаки» (1841),
«Сон» (1844), «Кавказ» (1845), послання «І мертвим, і живим...»
(1845), «Заповіту» (1845) та ін. Т. Шевченко надав українській мові
статусу літературної, тим самим заклавши міцну основу модерної
української літератури, а в ширшому значенні – українську націо-
нальну ідентичність.
*
*
Поезія Т. Шевченка не обмежувалася, як в інших українських роман-
тиків, оплакуванням героїчного минулого, пробуджувала національні почуття і
давала бачення майбутнього. Своєю поезією він продемонстрував здатність
української мови неперевершено передавати розмаїття почуттів і думок.
На думку С.Світленка, Т. Шевченко осмислював Україну через призму
історії, знаковими прикметами якої були Дніпро, степ, червона калина, високі
могили тощо. Степ, Дніпро, червона калина символізували історичне безсмертя
української землі, її народу, природну силу й цілісність. Високі могили – це
символ історичної пам’яті, шана до минулого, втраченої волі. У цьому контексті
для нього Україна неповторна і унікальна в світі «Нема на світі України, немає
другого Дніпра».
У своїх творах Т. Шевченко порушив найгостріші питання суспільного
життя, пропагував радикальні методи усунення несправедливості в суспільстві,
формував національну свідомість українців. Значна частина його поетичної
спадщини стосується осмислення історичного шляху України на тлі українсько-
польських і українсько-російських відносин, намагався також з’ясувати при-
чиново-наслідкові зв’язки цього. Винуватцем історичного протистояння ук-
раїнців і поляків вважав ксьондзів, єзуїтів і магнатів, українців і росіян царя.
Поезія Т. Шевченка відкидала конформістську модель «малоросійства», що
ґрунтувалася на ідеї нероздільної Малої і Великої Русі та лояльності до ім-
ператора. Його заклик до одночасного національного та соціального визволення Розділ 6
172
У другій половині XIX ст. українська література, незважаючи
на репресії та перешкоди з боку влади, царського уряду, не лише
вижила, а й розцвіла. До цього спричинилося успішне освоєння
нових літературних стилів, зокрема реалізму. Все ще зберігаючи
елементи романтизму, український реалізм нарешті сягнув за межі
етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психоло-
гічних проблем.
У 1861 р. А. Свидницький (1834–1871) написав перший
український соціальний роман «Люборацькі»
**
, а О. Стороженко
і поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними ідеалами стали ідео-
логічним наріжним каменем модерного українського націоналізму, а слова «Бо-
рітеся – поборете!» – гаслом боротьби за незалежність для майбутніх поколінь.
На його думку, історична вага козацтва – це боротьба за волю і
формування навиків керувати, хоч ці мотиви мають романтичні особливості.
Загибель козацтва – це загибель батьківщини. Ці думки були викладені в таких
поезіях: «Тополя» (1839), «Іван Підкова» (1839), «Тарасова ніч» (1839) та ін.
Тема Переяславського договору з Москвою опосередковано заторкнена в
«Катерині» (1838). Стосунки українки Катерини і росіянина Івана не ґрунтуються
на щирих почуттях кохання і не ведуть до сімейного щастя, а завершуються
зрадою, що переносить паралель на українсько-російські взаємини. В поемі
«Розрита могила» дорікає Б. Хмельницькому: «Ой Богдане! Нерозумний сину».
У творі «Сон» (1844) Т. Шевченко назвав Петра І і Катерину ІІ «катами»
і «людоїдами». Тут він не возвеличує козацьку старшину, а пише, що вона
стоїть поруч з ними, тобто несе відповідальність за долю України.
У творчості Т. Шевченка помітні спроби накреслити перспективи для
України. Зокрема, у вірші «Стоїть в селі Суботові...» (1845) описує Україну
своєї доби в образі домовини, але прогнозує, що «церков-домовина розвалиться
... і з-під неї встане Україна ...». У поемі «Кавказ» пише: «Встане правда! Встане
воля». Викриває і підступних провідників: «Доборолась Україна до самого
краю. Гірше ляха свої діти її розпинають».
У поемі «І мертвим, і живим, і ненародженим» пише про переваги життя
у свобідному або незалежному просторі «В своїй хаті своя й правда і сила, і
воля» та оптимістично заявляє «І оживе добра слава, слава України».
Культурологічна цінність творчості Т. Шевченка полягає і в пропагу-
ванні соціальної справедливості.
З погляду того часу Т. Шевченко точно порушив проблему причин істо-
ричної несамодостатності українства, а саме наголосив на внутрішньому
рабстві, меншовартості, провінційності та яничарстві, тобто на всьому, що
призвело до «паралічу волі».
Загалом спадщина Т. Шевченка є цілком оригінальною, яка стала
результатом синтезу досвіду народної мудрості і власного життя.
**
Роман «Люборацькі» – це хроніка (здебільшого автобіографічна) зане-
паду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
173
(1806–1874) дещо пізніше – повість із селянського життя «Марко
проклятий». У 1865 р. з’являється один з перших творів класика ук-
раїнської літератури – Івана Нечуя-Левицького (1838–1918)***
– «Дві
московки», в 1878 р. повість з народного життя «Микола Джеря», ще
через рік «Кайдашева сім’я». У 1876 р. Панас Мирний (Панас
Рудченко, 1849–1920) з братом завершує роботу над реалістичним
твором «Хіба ревуть воли, як ясла повні».
На зламі століть нова генерація письменників вдавалася
водночас і до реалістичних, і до модерністських (новітніх, сучасних)
прийомів в описі особистих переживань. Український модернізм був
закономірним явищем у розвитку українського письменства. При-
кметною його особливістю було те, що на перший план виступала
національна проблематика. Прихильники модернізму збагатили літе-
ратуру психологізмом, зосередженістю на внутрішніх переживаннях
та суб’єктивних враженнях героя за мінімуму дій та загальної
характеристики тла зображуваних подій. Реальний персонаж часто
перетворювався на символ. Заслуга українських модерністів
полягала в тому, що вони примусили українську літературу вир-
відтвореному тлі панування польських панів на Поділлі, утисків царського
режиму і ворожого українству офіційного православ’я. Широке тематичне
полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його першим реалістичним
романом на побутовому тлі. На тогочасну літературу роман впливу не мав, бо
його опублікував І. Франко в «Зорі» (1886) – 25 pоків після написання роману.
***
І. Нечуй-Левицький увійшов у історію української літератури як ви-
датний майстер художньої прози. Створивши багато високохудожніх соціально-
побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського
народу другої половини XIX ст., показавши життя селянства й заробітчан,
злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли. І. Нечуй-
Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх
яскравими художніми засобами. Свої погляди на народну творчість виклав у
праці «Світогляд українського народу» (1876), яка й нині є корисним дослід-
женням у галузі української міфології. У ній письменник виводив українську
міфологію ще з дохристиянських часів, розглядав українську культуру в її
історичному розвитку серед інших слов’янських і неслов’янських культур від її
найдавніших витоків як питомо національну. Своєрідною рисою стилю в інших
творах І. Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності
описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик,
побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з жи-
вописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це
разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих
тогочасних західноєвропейських письменників. Розділ 6
174
ватись з кола побутописання, відмовитися від шаблонного патріо-
тизму, звернули увагу на психологію вчинків і таким чином підняти
нашу літературу на якісно новий рівень.
Першим в українській літературі під гаслами модернізму ви-
ступив Микола Вороний (1871–1940). У 1901 р. в «Літературно-
науковому віснику» він опублікував відкритий лист програмного
характеру, в якому закликав письменників до участі в альманасі,
«який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових
течій і напрямів сучасних літератур». Перша збірка М. Вороного
«Ліричні поезії» вийшла в 1911 р. у Києві. Вірші сповнені музи-
кальністю, свіжістю образів. У наступній збірці «У сяйві мрій»
(1913) М. Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування
ліричного героя.
*
Для цього часу характерні дві тенденції – збереження націо-
нально-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на
український ґрунт новітніх європейських зразків художнього
самовираження (модернізм). Своєрідним синтезом народництва і
модернізму стала проза М. Коцюбинського (1864–1913), який в
творчості органічно поєднував традиційні для української
літератури розповіді від першої особи з новітніми європейськими
здобутками – символізмом та психоаналізом. У повісті «Фата
Моргана» (1903–1910) використання слова подібне до того, як ху-
дожник-імпресіоніст застосовує фарби, торкаючись найпотаємніших
струн у душі людини, створюючи відчуття тривожного напруженого
чекання, письменник майстерно вдається до глибокого аналізу
психологічного стану своїх героїв, тонко відтворює зміни в наст-
*
Поезія М. Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові
теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він один із перших вводить у
лірику тему міста, переймає багато традиційних мотивів європейської поезії, в
якій протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує
нестримне прагнення людини до краси світла, осягнення космосу («Ікар»,
«Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»).
Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті
щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний»,
«Горами, горами», «Привид», вірші присвячені Т. Шевченку, І. Франку, М. Ли-
сенку). Водночас поет створив поезії, в яких висміяв національну обмеженість,
псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці» та
«Старим патріотам»). Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
175
роях, точно фіксує миттєві враження. Одним із найцікавіших творів
письменника є «Тіні забутих предків» (1911), автор зумів передати
багатий духовний світ гуцульського краю та його мешканців.
Імпресіоністична вишуканість виявилась у надзвичайній тонкості
психологічного проникнення в усі душевні щілини та все те, що
творить силу барв самого зображення.
Характерним для розвитку українського варіанта модернізму в
літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як
традицією, так і ментальністю українського народу, для якого
романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.
Яскраво модернізм проявився і в творчості Лесі Українки
(1871–1913, справжнє ім’я та прізвище Лариса Косач-Квітка). Гли-
бока й витончена поезія Лесі Українки («На крилах пісень» (1893),
«Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902) та ін.) сповнена натхнення,
енергії і оптимізму. У творах вона не обмежується суто українською
проблематикою, а порушує загальнолюдські проблеми – конфлікт
між владою та свободою, взаємини між поетом і народом, між висо-
ким ідеалом і похмурою дійсністю.
*
Вершиною творчості поетеси є
драма «Лісова пісня», в якій утверджує людську мрію, високі
почуття, красу життя.
Серед молодої плеяди майстрів художнього слова виділявся
В. Винниченко (1880–1951), який в оповіданнях і повістях яскраво
змалював життя мешканців провінційних містечок та наймитів у селі,
а також страхіття царських в’язниць, у яких самому довелося по-
бувати. Появу перших його творів вітали І. Франко і Леся Українка.
Упродовж ХІХ ст. з літературою тісно був пов’язаний
український театр, для якого – це час переходу з аматорського до
*
Поезія Лесі Українки великої емоційної напруги, сповнена глибоких
патріотичних почуттів до України. Призначення поета вона вбачала в творчій
праці для духовного і національного визволення свого народу. Звертаючись до
образів і сюжетів, взятих із світової літератури, історії, міфології, розглядала
соціально-політичні та морально-етичні проблеми, які хвилювали тогочасне
українське суспільство. Леся Українка модернізувала поетику української драми
творами «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905),
«Кассандра» (1907), «У пущі» (1897–1909), «Бояриня» (1910), «Адвокат Мар-
тіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913),
«На полі крові» (1910) загостреністю діалогу, багатопроблемністю, пере-
несенням наголосу із зовнішньої дії на внутрішню тощо. Розділ 6
176
високопрофесійного. На початку XIX ст. у великих містах Наддніп-
рянщини почали будувати театральні приміщення, створювати
постійні театральні трупи. Однак на Лівобережжі вони були пере-
важно російськими, на Правобережжі – російськими й польськими, а
в Галичині – австрійськими і польськими.
Становлення класичної української драматургії пов’язане з
іменами І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка. І. Котляревсь-
кий у 1819 р. написав для Полтавського театру п’єсу «Наталка
Полтавка» (надрукована 1838) і водевіль
*
«Москаль-чарівник»
(надрукована 1841). П’єси І. Котляревського стали першими творами
нової української драматургії, що спиралися на традиції так званого
просвітницького реалізму. Вони заклали основи українського театру,
розвиток якого, оминувши класицизм та сентименталізм, одразу
пішов шляхом романтизму і реалізму.
На початку 1840-х рр. до драматургії звертається Т. Шевченко.
Єдина його п’єса українською мовою «Назар Стодоля» (1843) стала
важливим кроком у розвитку української історично-побутової драми.
Видатними акторами першої половини ХІХ ст. були М. Щеп-
кін (1788–1863) та К. Соленик (1811–1851).
Поза тим були створені умови, в рамках яких придушувалась
активність української творчої еліти. Передусім слід згадати про
розгром царським урядом Кирило-Мефодіївського братства (1845–
1847).
Не останню роль відіграли загальновідомі рішення: циркуляр
міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва від 18 липня
1863 р., який призупинив офіційне використання та друк на
українській мові книг; Емський указ імператора Олександра ІІ від
18 травня 1876, в доповнення до циркуляру заборонив ввозити на
територію Російської імперії з-за кордону українські книги, ук-
раїнською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з
іноземних мов, тексти для нот, ставити театральні вистави і про-
водити публічні читання.
На цьому тлі доречно згадати заснування в 1861 р. в Санкт-
Петербурзі журналу «Основа», який видавався українською та
*
Водевіль – різновид легкої комедії з куплетами, які виконуються під
музику. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
177
російською мовами та проіснував до 1862 р. На його сторінках
друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та кри-
тичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова та ін.
У 1860-х рр. своєрідними будителями українського народу
виступили студенти Київського університету В. Антонович, П. Жи-
тецький, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, Ф. Вовк та інші,
які утворили просвітню організацію «Київська громада» (1859–
1863). Навколо громади об’єдналось до 200 осіб. Її структури були
відкриті в Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах. В основі
діяльності була віра в можливість національного самовизначення
українців, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.
Займались збором етнографічного та фольклорного матеріалу,
видавництвом підручників, відкрили мережу недільних шкіл тощо.
Неформальним лідером виступав В. Антонович, який доручив П. Чу-
бинському (1839–1884) написати для «Київської громади» вірш.
Восени 1862 р. П. Чубинський на одному із зібрань громади в Києві,
де були присутні сербські студенти, пише вірш «Ще не вмерла
Україна». Цей текст був створений під впливом сербської націо-
нальної пісні «Серце біе и крев ліе за свою свободу».
У ці роки активізовується рух «хлопоманів» – вихідці з
сполячених поміщицьких родин, які порвали зі своїм аристокра-
тичним оточенням й ідентифікували себе з простими людьми. Вони
перейшли з римо-католицької віри у православну і в побуті свідомо
дотримувалися народних звичаїв. До них належав один із лідерів
київської громади В. Антонович. Діяльність «хлопоманів» дала ро-
сійському уряду підстави вважати, що український рух є польською
інтригою.
На початку 1870-х рр. «Київській громаді» вдалося відновити
свою діяльність. У 1873 р. вона створила в Києві Південно-західну
філію імператорського географічного товариства. Товариство сила-
ми В. Антоновича та М. Драгоманова (1841–1895) видало «Історичні
пісні українського народу» (1874–1875), збірку казок М. Драго-
манова, чумацькі пісні І. Рудченка (1845–1905, псевдонім Іван Білик,
старший брат П. Мирного), працю П. Чубинського з етнографії
Правобережної України. «Київська громада» придбала газету «Ки-
ївський телеграф», яка певний час пропагувала українську націо-Розділ 6
178
нальну ідею. Видання Емського указу суттєво обмежило націо-
нальний культурно-просвітній рух та видавничу справу громади.
У 1881 р. було пом’якшено умови Емського указу, а саме уряд
уповноважив губернаторів забороняти чи дозволяти «малоросійські»
п’єси. Цим досить вдало скористався М. Кропивницький (1840–
1910). У 1882 р. він у Єлисаветграді з учасників аматорських гуртків
створив професійну театральну трупу в складі М. Старицького,
М. Кропивницького, М. Заньковецької (1854–1934), родини Тобіле-
вичів*
та інших. У 1883 р. директором трупи став М. Старицький
(1840–1904), а М. Кропивницький – режисером і актором. Співпраця
корифеїв українського театру сприяла творчому зростанню всього
акторського колективу, до якого належало близько 100 осіб.
**
Му-
зичним керівником вистав був М. Лисенко. Роль цієї трупи у вста-
новленні українського театру відобразив М. Старицький у дра-
матичні п’єсі «Талан».
Театр М. Кропивницького став справжнім джерелом ук-
раїнської культури. То були найкращі українські акторські сили, з
яких М. Кропивницький виплекав зірок сцени. Недарма сучасники
називали його «Батьком» українського театру. За своє довге сце-
нічне життя М. Кропивницький зіграв більше 500 ролей українсь-
кого, російського і західноєвропейського репертуару. Це були
справжні шедеври, в яких актор сягав глибини розкриття і розуміння
сценічного образу. Він прагнув, щоб його побачили і почули в
найвіддаленіших куточках країни.
До розвитку українського театру спричинилася трупа артистів
під керівництвом М. Садовського, яка 1900 р. почала свою ді-
яльність у Полтаві. До її складу увійшли відомі митці – М. Зань-
ковецька, Г. Борисоглібська, І. Мар’яненко, О. Полянська, Л. Лі-
*
Іван Тобілевич (псевдонім – Карпенко-Карий, 1845–1907) – драматург,
режисер, Панас Тобілевич (псевдонім – Саксаганський, 1859–1940), Микола
Тобілевич (псевдонім – Садовський, 1856–1933) та сестра Марія Садовські-
Барілотті (1855–1891).
**
Неповторні та своєрідні характери відтворив на сцені М. Садовський
(Назар у п’єсі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Микола у п’єсі «Наталка
Полтавка» І. Котляревського). Натхненною грою чарувала глядачів М. Занько-
вецька. Вона була першою виконавицею ролей у п’єсах «Безталанна», «Най-
мичка» І. Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького, «Циганка
Аза» М. Старицького, «Лимерівна» П. Мирного. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
179
ницька, Є. Хуторна, С. Стадникова, Г. Маринич та ін. У 1907 р.
М. Садовський взяв у Києві в оренду Троїцький народний будинок
(тепер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний
музично-драматичний театр, який, окрім драматичних творів, ставив
опери і оперети.
*
У тісному зв’язку з театром розвивалася музика. Видатним
оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський
(1813–1873). Він написав вокально-хореографічний дивертисмент
«Українське весілля» (1851), музику до водевілю «Ніч напередодні
Іванового дня» (1852), пісню «Стоїть явір над водою», а в 1862 р.
створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».
Талановитим композитором був П. Сокальський (1832–1887),
якому належить понад 40 творів: опери «Мазепа» (1859), «Майська
ніч» (1876; незакінчена), «Облога Дубна» (1884); фантазії «Вечори в
Україні», «На берегах Дунаю»; фортепіанні твори, солоспіви, серед
них твори на слова Т. Шевченка, обробки народних пісень.
Композитор П. Ніщинський (1832–1896) збирав та опрацьо-
вував українські народні пісні («Байда», «Ой, гук, мати, гук»), писав
музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. У
музичних творах він передав непереборне прагнення українського
народу до свободи. Найкраще це відтворено у «Вечорницях»,
написаних 1875 р. для п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» (її впер-
ше виконав в цьому ж році артистичний гурток М. Кропивницького
у Єлисаветграді).
Засновник української класичної музики, піаніст, диригент,
педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч М. Лисенко
(1842–1912) підніс українську музику на рівень світового мистецтва.
*
Це був, насамперед, загальнодоступний театр. За короткий період часу
український театр став повноправним членом театрального життя Києва. М. Са-
довський сформував постійну трупу. З чоловічого складу, крім нього самого,
слід виділити І. Мар’яненка, І. Загорського, С. Паньківського, І. Коваленка. З
артисток – М. Заньковецьку, Л. Ліницьку, Г. Борисоглібську. В основі реперту-
ару театру були твори І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького,
Л. Українки. М. Садовський перший поставив на українській сцені «Ревізора» і
«Одруження» М. Гоголя, «Тепленьке місце» О. Островського. У такий спосіб
М. Садовський привчав до нового репертуару на національній сцені не тільки
критиків, але й глядачів, які звикли до п’єс із сільського життя. Слід мати на
увазі, що в театрі певний період літературною частиною керував С. Петлюра. Розділ 6
180
Він створив близько тисячі різноманітних творів у всіх музичних
жанрах. Це – 7 випусків народних пісень для голосу у супроводі
фортепіано, 12 збірників пісень для хору з фортепіано, 6 збірників
обрядових пісень, близько 60 романсів і хорових пісень до творів
Є. Гребінки, С. Руданського, І. Франка та інших поетів. Це нарешті
прекрасні опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» за
мотивами М. Гоголя; «Наталка Полтавка» та «Енеїда» за творами
І. Котляревського.
Низку творів високого національного звучання написали учні і
послідовники М. Лисенка. Серед них К. Стеценко (1882–1922), який
до 35-річчя М. Лисенка написав кантату «Слава Лисенкові». У його
творчості простежуються волелюбні мотиви, зокрема, хори «Запо-
віт» (на слова Т. Шевченка), «Содом», «Прометей» (на слова О. Ко-
валенка), опера «Кармелюк» та ін. Він створив музично-вокальні
твори на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П. Грабовсь-
кого та ін. У творчому доробку композитора – 50 опрацювань колядок
і щедрівок, літургійні твори, численні музикознавчі дослідження.
М. Леонтович (1877–1921) – автор класичних опрацювань ук-
раїнських народних пісень (понад 150 хорових опрацювань, 4 хоро-
вих композицій, серед яких «Козака несуть», «Дударик», «Жен-
чичок-бренчичок», «Ой, з-за гори кам’яної», «Щедрик»), хорових
поем «Легенда», «Моя пісня», церковних хорів. У 1904–1908 рр. він
працював у залізничній школі на станції Грушине (тепер м. Красно-
армійськ Донецької обл.), де вперше в Україні організував хор
залізничників.
6.1.3. Архітектура, малярство та скульптура:
від класицизму до модерну
Культурно-історичні зміни по-особливому відтворені в архітек-
турі. Активне впровадження класицизму на українських землях здійс-
нювалось через три великі центри: Санкт-Петербург, Варшаву, Відень.
Вплив Санкт-Петербурга позначився на архітектурі Києва, Лівобе-
режжя, Слобожанщини, де споруджено грандіозні громадські будівлі і
палаци. Варшавський вплив простежується у палацовій архітектурі
Волині та Поділля, а віденський – на західноукраїнських землях. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
181
Класицизмом позначено античне мистецтво як зразкове,
досконале, віртуозне тощо. Для класицизму як художнього стилю в
мистецтві характерний раціоналізм, нормативність, монумен-
тальність, благородність та зрозумілість. Естетика класицизму по-
чала розвиватись ще в добу пізнього Відродження в Італії, але як
цілісна художня система класицизм сформувався і найповніше
розкрився у Франції в другій половині XVII ст. і домінував в Захід-
ній Європі до початку ХІХ ст.
Найяскравіше цей стиль відображено в архітектурі, а саме в
грандіозних палацах та громадських будівлях. До найвідоміших в
Україні палацових комплексів належить палац Ганських у
с. Верхівня, що на Житомирщині. Він збудований на замовлення
графа В. Ганського в стилі пізнього класицизму близько 1780 р. Тут
у грудні 1840 р. перебував Оноре де Бальзак, який був знайомий з
дружиною В. Ганського Евеліною.
На Вінниччині в місті Тульчин окрасою класицизму є палац
Станіслава Потоцького (1753–1805), представника одного з найба-
гатших родів Польщі. Це двоповерховий палац, який збудований у
1782 р. у класичному стилі і повернутий обличчям до міста. Про-
ектував палац французький архітектор Ля Круа, внутрішні роботи
виконував голландець Меркс, парк Міллер. Палац був покритий мід-
ним дахом, складався із головного двоповерхового корпусу з при-
крашеним парадним під’їздом на 10 колонах з 8 пілястрами, а далі
два бокових корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові
споруди з’єднані скляними галереями. Тульчинський палац має роз-
мір 400 м на 250 м і є найбільшим палацовим комплексом в Україні.
Палаци проектувались із обов’язковим високомистецьким пар-
ковим оточенням, що підкреслювало красу класицистичної архітек-
тури. Тут діяв контраст симетрії й асиметрії, порядку та природної
стихії. Оформлення численних парків, зокрема на Волині та Поділлі,
розробляв ірландець за походженням садівник-пейзажист Діоніс
Макклер, відомий ще як Міклер. Він упорядкував близько 45 парків,
зокрема у Млинові, Мізочі, Порицьку, Боремлі, Ботанічний сад у
Кременці, «Софіївку» поблизу Умані (парк заснований у 1796 р.).
У цей період переважає створення садибних палаців, які ви-
різняються гармонійною закінченістю, вишуканою відповідністю
класичним зразкам та обов’язковим узгодженням з природним Розділ 6
182
оточенням. Внаслідок цього зазнають зміни сади-парки. Романтика
парків в Україні підсилювалась мальовничою територією. Тому ху-
дожній вигляд паркового оточення палаців ніколи не повторювався.
Поряд із іноземними майстрами працювали українські парко-
будівники – Заремба, Бондаренко, Герасименко, Діброва та ін. До
найвідоміших паркових ансамблів належить парк «Олександрія»
помістя Браніцьких (закладений 1793 р.) у Білій Церкві. Цей ланд-
шафтний парк збудовано в мальовничому місці на березі р. Рось із
численними містками, альтанками, колонадами, системою штучних
озер і декоративними деревами.
У 1799 р. колишній гетьман України граф К. Розумовський
(1728–1803) у своєму маєтку в Батурині почав будувати палац.
Проект у стилі класицизму належить шотландському архітектору
Ч. Камеронау. Палац будували в 1799–1803 рр. Палаців подібної
мистецької вартості в Україні одиниці.
Серед храмових споруд, побудованих у стилі класицизму,
виділяється церква св. Миколая (1794, арх. М. Львов) в родинному
маєтку Кочубеїв у Диканці. У 1800 р. у Диканьці розпочато будів-
ництво двоповерхового палацу Кочубеїв (за проектом архітекторів
Дж. Кваренгі, Фераре, Таманте). Головною спорудою став муро-
ваний, двоповерховий палац з флігелями. Він налічував понад 100
приміщень, які прикрашали картини, статуї, дорогий фаянс і скло,
вишукані меблі, серед них безцінна бібліотека раритетних книг.
Ікони, портрети та живопис виконували українські художники
Марченко та Петрашів. У 1817 р. садибу Кочубеїв на запрошення її
господаря міністра внутрішніх справ В. Кочубея відвідав цар
Олександр I. На честь перебування царя в 1820 р. недалеко від
маєтку споруджено Тріумфальну браму в стилі класицизму. Палац
був зруйнований у 1917 р.
Довершеним втіленням рис раціональності й виразності пла-
нових та об’ємних рішень класицизму став палац П. Галагана в
Сокиринцях (Чернігівська обл.), збудований у 1824–1830 рр. за
проектом П. Дубровського.
Особливості класицизму відобразилися в архітектурі багатьох
шкільних споруд і міщанських будинків. Яскравий приклад таких
об’єктів класицизму кінця XVIII ст. – житловий будинок у Вінниці;
будинок декабристів, заїзди і магазини в Тульчині (XVIII–XIX ст.); Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
183
гімназія (чоловічий корпус, 1838 р.) і торгові ряди в Немирові;
єпископський будинок (початок XIX ст.) на території замку в
Луцьку; бурса в Шаргороді (кінець XVIII ст.) тощо.
Архітектура класицизму за тривалий час в Україні мала три
етапи розвитку, кожний з яких позначений специфічними рисами: а)
ранній класицизм, 1760–1780-ті рр. – перехід від бароко та форму-
вання нових стилевих норм; б) зрілий або високий класицизм, 1790–
1830-ті рр.; в) пізній класицизм, 1840–1850-ті рр. – занепад стильо-
вих форм і поява архітектурних рис іншого стилю.
Такий розподіл сприяє пізнанню спадщини класицизму на
Слобожанщині та півдні України. Саме тут класицизм виявився в
усій стильовій повноті: вирішення міських ансамблів, реконструкція
старих міст і планування нових, гармонійне поєднання архітектур-
ного об’єкта з природним оточенням.
Спорудження основних пам’яток класицизму в Україні при-
падає на другий етап, коли розбудовували міські ансамблі та нові
міста та, крім того, розробляли генеральні плани реконструкції
старих міст. Містобудівні плани вирізняла більша раціональність,
вводилися геометрично чіткі периметри, прямі та широкі вулиці,
геометричний розподіл районів. Змінились способи будівництва –
класицизм на початку XIX ст. в Україні досяг найповнішого виразу.
У стильовому вирішенні архітектури великого значення набула
творчість російського архітектора, одного із засновників російського
класицизму І. Старова (1744–1808).*
Очевидно, в містобудівних заходах в Україні вольовими
методами впроваджувалася адміністративна політика царського
уряду, особливо після знищення автономії та ліквідації Запорозької
Січі. Адміністративна роль багатьох міст (Київ, Харків, Чернігів,
Полтава, Одеса) стимулювала будівництво різноманітного призна-
чення – від апартаментів владних структур до житла та споруд
цивільного спрямування. В Україні поширювалась творча думка
російських і західноєвропейських архітекторів, які розвивали буді-
*
На рубежі 1790-х рр. І. Старов багато працював в Україні. У 1790 р.
виконав проекти планування Миколаєва, а в 1792 р. за дорученням князя
Г. Потьомкіна Катеринослава (тепер Дніпропетровськ). У Катеринославі за
проектом І. Старова побудував палац Г. Потьомкіна (1787–1789); у Миколаєві
спроектував будівлі магістрату, адміралмейства та ін. Розділ 6
184
вельну культуру. Міський центр переважно забудовували адмініст-
ративними спорудами, які визначали його особливість. Стильові
норми класицизму в цьому разі підпорядковували призначенню спо-
руд, що виражалось у стриманості загальної композиції та обме-
женні декоративних елементів. Однак чимало офіційних споруд ста-
ли відомими творами архітектури, насамперед театри, які тоді з’яви-
лися і були першими будівлями в стилі класицизму (їхньою голов-
ною ознакою є обов’язковий колонний портик головного фасаду).
Прикладом міста, який будувався за цілеспрямованим заду-
мом, стала Одеса, генеральний план якої почали втілювати в 1794–
1814 рр. у період діяльності градоначальника Рішельє.
*
Забудова тих
років визначила архітектурний вигляд міста, що формувався під
впливом Санкт-Петербурга. Серед споруд Одеси слід виділити
Одеський театр (1809, проект Томи де Томона), пам’ятник Рішельє,
встановлений по осі Потьомкінських сходів (скульптор І. Мартос,
1823–1829), cходи на Приморському бульварі (1837–1841 рр., проект
Ф. Боффо) та ін.
Інші міста півдня України формуються і забудовуються також
наприкінці XVIII ст.: Єлисаветград (1765), Херсон (1778), Катерино-
слав (1776), Миколаїв (1787). Розташування міст на берегах Дніпра
поступово збагачувалося будовами з дотриманням ансамблів площ.
Окремі споруди цих міст належать до визначних пам’яток, зокрема
Чорноморський шпиталь у Херсоні (1808–1810, арх. А. Захаров).
Завершує класицизм півдня України архітектура Криму. У
Севастополі та Сімферополі центр заповнював комплекс парадних
споруд: адміністративний палац, кадетський корпус і храм. Міський
собор у Сімферополі збудований за проектом архітектора Л. Шарле-
маня. Проте еллінська класика бездоганно втілена в Петропав-
лівському соборі Севастополя (1843, арх. В. Рульов), нагадуючи до-
ричним ордером і периптером
**
храм Тесея в Афінах. У Севастополі
*
Генеральний план передбачав комбінацію двох прямокутних вуличних
мереж, викликану потребами транспортного сполучення. Більшість вулиць мали
відкриту перспективу до моря, виділялись три головні паралельні магістралі:
одна вела до початку приморського бульвару, друга – до монументу Рішельє,
третя – це бульвар з двома ринковими площами.
**
Периптер – основний тип давньогрецького храму, прямокутний у плані
і оточений зі всіх сторін колонами. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
185
збудовано ще кілька пам’яток, відповідних давньогрецьким: дорична
Графська пристань (1846, арх. С. Уотсон) та Морська бібліотека з
вежею. Вежа нагадує Вежу вітрів у Афінах, яку прикрашають вісім
барельєфів із зображенням на кожному міфічних посланців бога
вітрів Еола у вигляді крилатої людини в польоті.
Нові вимоги до реконструкції міст, прагнення до ансамблю
були застосовані у забудовах Полтави, Чернігова, Харкова, Києва, де
класицизм залишив виняткові ансамблі та чимало різноманітних
споруд, що визначило художній престиж міст. Тут чітко планува-
лися центральні площі, розширювалися та випрямлялися вулиці.
За винятком території фортеці, Полтава зазнала докорінної
перебудови (1803–1811), що суттєво змінило її вигляд. Центром
стала кругла площа (345 м
2
), до якої сходяться вісім вулиць.
Домінанта всієї площі – монумент Слави. Це від нього вісім про-
мінців-вулиць розбігаються на всі сторони світу. Високу мармурову
колону тут встановили на честь 100-річчя перемоги над шведським
військом. Весь ансамбль площі з навколишніми забудовами, що
належить до найкращих ансамблів класицизму, спроектував М. Амв-
росимович. Більшість будинків, що оточують площу і на прилеглих
вулицях побудовані за проектом арх. А. Захарова (1761–1811). Це
будинки генерал-губернатора, губернатора, віце-губернатора, гу-
бернських присутніх місць, дворянського зібрання, а також Мало-
російський поштамп (арх. Е. Соколов, 1809). Кадетський корпус –
одна з найпізніших споруд на площі. Зведена в 1840 р. під керів-
ництвом архітектора-художника Т. Бонч-Бруєвича.
У Харкові реконструкція розпочалася з визначенням головної
площі – Соборної, біля Успенського собору, де сформувався ад-
міністративний центр. Тут зокрема звели будинок генерал-губер-
натора Слобожанщини. Над стильовим вдосконаленням площі пра-
цював харківський архітектор П. Ярославський. Розбудовував місто
професор архітектури Харківського університету Є. Васильєв, кот-
рий проектував державні й приватні замовлення: будинки дво-
рянського зібрання, поштампт, колегіум, головний корпус універ-
ситету та приватні будівлі. Проектована ним дзвіниця Успенського
собору (1820–1844 рр., висота 81 м) стала домінантою міста.
Наймасштабніше за генеральним планом (1787 р.) прово-
дилась реконструкція Києва, провідним виконавцем якої був А. Ме-Розділ 6
186
ленський (1766–1833).*
До пам’яток класицизму цього часу нале-
жить Контрактовий дім (1815–1817, арх. В. Гесте).
Після А. Меленського губернським архітектором став П. Дуб-
ровський, продовжувач класицизму. Він затвердив новий генераль-
ний план розбудови міста (1837), з’явилися площі та вулиці, зокрема
паралельна до Хрещатика – Володимирська, а також нові, масштаб-
ніші споруди – Київський університет (1837–1843, арх. В. Беретті),
Iнститут шляхетних дівчат (1839–1843, арх. В. Беретті).
Буквальний шквал архітектури в стилі класицизму не за-
гальмував традиційного будівництва, яке продовжувалося у дере-
в’яних церквах по всій території України, особливо в другій по-
ловині XVIII ст.
Порівняно з першою половиною XIX ст., коли класицизм
залишався провідним і визначальним стилем, для другої половини
ХІХ – початку ХХ ст. характерне зростання духовних і матеріальних
запитів суспільства, що дієвіше позначилося на масштабах бу-
дівництва.
На думку авторів праці «Українське мистецтво», з бурхливим
розвитком виробництва, торгівлі, промисловості в Україні перед
архітектурою поставали нові масштабні завдання. Загалом змінилося
ставлення до міста, насамперед великих міст. Їх реконструювали,
змінювали мережі вулиць, зносили навіть забудовані квартали й
ансамблі для вирішення економічно доцільних комунікацій.
Приватна власність на землю в містах диктувала задоволення інте-
ресів, смаків і потреб господарів, радше вигідних у функціонально-
му відношенні всупереч художньому. Щоправда, приватний сектор
дещо вносив хаос в архітектуру, а також простежувалась загальна
безпорадність щодо питань будівництва. Під час спорудження буді-
вель звертались до архітектури минулого: від античності, через
Середньовіччя (неоготика, неороманіка) – до ренесансу і бароко,
часто не розуміючи історичних умов виникнення запозичених форм.
*
Як губернський архітектор він упродовж 1799–1829 рр. сміливо втілю-
вав генеральну лінію на перетворення Києва, об’єднавши воєдино три великі
його райони – Старе княже місто, Поділ і Печерськ. Це перетворило Київ на
сучасне європейське місто. А. Меленський визначив головну магістраль Києва –
Хрещатик з прилеглими вулицями, які почав забудовувати, творчо використо-
вуючи складний рельєф території. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
187
Звертались і до візантійських та готичних стильових забарвлень.
Відповідно архітектура цього часу мала складну стилістику, в якій
перепліталися класичні форми історичних епох, що зумовило
безсистемне змішування різних стилів – наслідування художньо-
архітектурних форм із мистецтва минулого, або так званий
еклектизм (вибираючий). Еклектиці властивий був процес «розумно-
го вибору» того або іншого стилю. Такий стильовий підхід позитив-
но вплинув на естетичне піднесення міст, архітектурні художньо-
стильові та образні пошуки. Такі споруди прикрашали міста.
Архітектура минулого вирішувала значно вужче коло завдань.
Проте тепер будування за масштабом було грандіозніше, що не мало
аналогій у минулому. Причому індустріальний і технологічний роз-
виток ставився вище від проблем краси. Будувалися фабрики,
заводи, адміністративні й торгівельні споруди, вокзали, лікарні,
спортивні й розважальні заклади, школи й виставкові зали, розкішні
палаци й фінансові будинки, а також кладовища на периферії міста.
Важливими були зміни в плануванні міст з урахуванням транспорт-
них систем, поліпшення санітарних умов та побутових потреб.
Важливу соціокультурну функцію виконували парки та сади
як місця для відпочинку і прогулянок. За поширеними в Європі
початку XIX ст. проектами таким чином урбаністичний краєвид
поєднували з фрагментами живої природи. В кожному місті та
містечку першочерговим вважалось завдання засадження деревами
пішохідних вулиць, створення садів і парків.
Мода на використання художніх стилів попередніх епох з
дотриманням усіх стильових особливостей чи тільки декоративних
торкнулась і приватних садиб. У селищі Червоне, що на Жито-
мирщині, в середині ХІХ ст. збудовано в неоготичному стилі палац
польського шляхтича А. Грохольського. Дещо пізніше цей палац
перейшов у власність українського підприємця та благодійника
М. Терещенка (1819–1903). У сусідньому з Червоним місті Анд-
рушківка зберігся палац М. Терещенка. Збудований у другій
половині ХІХ ст. у стилі неоренесанс, через перебудови він втратив
свій автентичний вигляд. У 1894–1917 рр. в Немирові на замовлення
М. Щербатової – останньої немирівської поміщиці було побудувано
палац у неокласичному стилі (арх. Г. Гример та Є. Крамарж). Розділ 6
188
У псевдовізантійському стилі в 1862–1882 рр. споруджено
Володимирський собор (арх. І. Шторм і П. Спарро) у Києві. Роз-
писували собор найкращі художники – В. Васнєцов, М. Несторенко,
М. Врубель, М. Пимоненко та ін. Зокрема, пензлю В. Васнєцова
належить центральна композиція храму «Богоматір із немовлям»,
композиція страшний суд та ін.
В ансамблі міст чільне місце посідали споруди театрів і музеїв.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. з-поміж театральних споруд
вирізняється формою архітектура оперних театрів низкою прин-
ципових елементів: склепінчасте покриття над партером, сцена і
просценіум, галерея, фойє. Під впливом паризької «Гранд-Опери» в
стильових нормах ренесансу, за проектом В. Шретера, збудована
споруда Київського оперного театру (1898–1901). На той час сцена
Київського оперного була найбільшою в Росії (ширина 34,3 м;
глибина 17,2 м; висота 22,7 м). Театр мав системи парового опа-
лення, кондиціонування повітря, прекрасне сценічне обладнання.
У 1884–1887 рр. австрійські архітектори Г. Гельмер та
Ф. Фельнер спорудили оперний театр в Одесі, поєднавши в ньому
ренесансні та барокові мотиви.
У тодішній Україні після Києва, Одеса і Харків – належали до
найбільших за кількістю населення та значенням у торгівельному,
промисловому і культурному житті.
*
*
У другій половині ХІХ ст. Одеса швидко розросталась за рахунок чис-
ленних заводів, фабрик (на 1910 р. їх налічувалось 430) та приросту населення.
Все, що будувалося, мало підкреслено репрезентативний характер. А. Бер-
нардацці – автор готелю «Брістоль» (1890) і нової біржі (1899). За проектом
В. Шретера зведено вокзал (1879–1883), будувалося чимало громадських споруд
і житлових будинків, які визначали розвиток міста в північному і західному
напрямах. Тут споруджені цирк (1894), поштамт, критий ринок (1911), міська
бібліотека (1907), розширилася будівля Одеського університету. Будували
переважно в історичному стильовому напрямі архітектури міста, визначальною
була класика.
Швидко зростав Харків, що зумовлювалося історично сформованою
радіальною схемою вулиць з одним центром – Університетською гіркою, де
розташовувались магістрат, Покровський собор, університет. Однак перс-
пективи зростання міста визначав генеральний план 1890–1895 рр., розроблений
групою архітекторів. Нерідко забудова велася всупереч планам.
Вагомий внесок у будівництво Харкова зробив провідний архітектор
О. Бекетов, прибічник класичних стильових норм. Серед його споруд – Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
189
Популярним стає модерн, який дещо протиставлено історизму
й еклектиці. Велика увага приділялась опрацюванню функціональ-
них питань, використанню нового будівельного матеріалу – за-
лізобетону, металу, скла, кераміки. Відбулося створення системи
конструктивних і художніх ознак нового архітектурного стилю,
прагнення загального оновлення мистецтва, відмова від ордерної
системи і будь-яких форм минулого.
Стиль модерн склався в умовах швидкого розвитку індуст-
ріального суспільства і піднесення національної свідомості. Розріз-
няють три різновиди стилю: чистий модерн, стилізаторський, раціо-
налістичний (у раціоналістичному закладені риси майбутнього
функціоналістичного конструктивізму).
У модернізмі відбувалися важливі процеси осмислення нових
художніх ідей, пошуку форм. Копіювалися природні форми, переду-
сім рослинні з підкресленням їхньої динаміки – це в’юнкі лінії, лілеї,
очерет, цикламен, іриси. Орнамент був основним виразним засо-
бом – криволінійний, пронизаний експресивним ритмом, переп-
летення, лінія якого несла духовно-емоційний і символічний зміст.
Декор вільно компонувався на площинах, часто асиметрично.
У конструктивних засадах нової архітектурної системи асиметрія
визначала її виразну сутність.
Модерн набув поширення переважно у середовищі заможних
власників палаців, котеджів, вілл, прибуткових споруд.
Раціоналістичний модерн (стриманий від декору) вирізнявся
бездоганними пропорціями прорізів (вікна, двері), м’якими окрес-
леннями вікон і балконів. У цьому стилі у Києві зведені споруда
міської залізничної каси на Пушкінській вулиці (1912–1914, арх.
О. Вербицький), критий Бессарабський ринок (1909–1912, арх. Г. Гай).
Найвідомішою спорудою Києва виконаною в стилі модерн є
«Будинок з химерами» (1901–1903), який спроектував для себе
геніальний архітектор В. Городецький (1863–1930). Він перетворив
будівництво свого помешкання на авантюрну історію: для початку
обрав кручу, яку всі вважали цілком непридатною для жодного
будівництва; потім використав цілком новітній для тих часів
бібліотека ім. В. Короленка (1901), Медичне товариство (1912), Комерційний
інститут (1914–1916). О. Бекетов визначив архітектурний вигляд Харкова. Розділ 6
190
матеріал – бетон; нарешті, сам будинок перетворив на химерну казку
в камені. Химери на цьому будинку, що дивують нас своєю загадко-
вістю, майстерно виконав з бетону за рисунками В. Городецького
відомий на той час італійський скульптор Е. Саля (Сала). Внут-
рішній інтер’єр відзначався винятковим шиком, адже собі архітектор
залишив десятикімнатну квартиру (площа 380 м
2
), а решту сім (на
шести поверхах будинку) винаймали київські багатії.
За проектами В. Городецького в Києві споруджено: в неокла-
сичному стилі приміщення для міського музею (1897–1899, сьогодні
Національний художній музей України): у неготичному стилі римо-
католицький храм св. Миколая (1899–1909), скульптор Е. Саля та ін.
Значно модерн відобразився у спорудах центру Xаркова: на
Миколаївській і Павлівській площах зводилися банківські й житлові
споруди, будівлі Міської думи, ломбарди (1908), страхові това-
риства, готель «Версаль» (1915); на вулицях Сумській і Пушкінській
багатоповерхові доходні споруди. Центральний район відповідно
розвивався, як фінансовий і культурний центр міста.
У багатьох містах тодішньої України модерн набув національ-
них рис, запозичуючи мотиви з народного дерев’яного будівництва –
форми дахів, віконних і дерев’яних прорізів, майолікові вставки з
національною орнаментикою й інші декоративні елементи народ-
ного мистецтва.
До Першої світової війни з національними рисами будувались
лікарні, школи, деякі споруди в Миргороді, Чернігові й інших
містах. Окрасою Полтави став будинок Полтавського губернського
земства (1905–1909; автор художник-архітектор В. Кричевський).
Згодом В. Кричевський цими засадами керувався у спорудах Києва.
Архітектуру глибоко народну за своєю сутністю реалізовано в
споруді школи імені І. Котляревського в Полтаві (1903–1905; арх.
Є. Сердюк, М. Стасюков). У такому стилі 1913 р. за проектом архі-
тектора К. Жукова споруджено художнє училище в Xаркові, зго-
дом – художню школу в Вовчанську. За ескізами художника О. Слас-
тьона зведено будинок Миргородського курорту з високою вежею
перед входом (1914–1917) та школу в Млинцях (1909–1911). У стилі
національного модерну будували в Катеринославі, Чернігові та ін.
Крім модерну, на початку XX ст. важливим стильовим
керунком був неокласицизм, викликаний прагненням до архітектури Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
191
високої художньої виразності. Неокласицизм заохочувався в спорудах
державних установ, банків, для створення величних будівель. Це яви-
ще було типово російське, воно не мало будь-яких зарубіжних виявів.
Про неокласицизм в Україні засвідчує незначна кількість
споруд: Київ – Педагогічний музей і Ольгінська гімназія (1911; арх.
П. Альошин), Харків – Сільськогосподарський і Мечніковський
інститути (1911–1914; арх. О. Бекетов), Дніпропетровськ – Дитячий
пансіон (1914–1915; арх. О. Красносельський).
У малярстві на межі ХVIII–ХІХ ст. на зміну бароковим
мотивам приходить класицизм. Серед жанрів домінує портрет. До
європейського рівня портретний жанр піднесли українські
художники Д. Левицький (1735–1822) та В. Боровиковський (1757–
1825). Д. Левицький сприймав козацький портрет як образ геро-
їчного минулого і тодішніх прагнень незалежності. У портретах
В. Боровиковський утвердив свідоме ставлення до життя, він зберіг
піднесений погляд на людину і захоплення реальною природою.
Велике значення для розвитку українського живопису, зокрема
портретного, мала творчість російського художника В. Тропініна
(1776–1857). Він створив реалістичні портрети подільських селян-крі-
паків – «Дівчина з Поділля», «Українець», «Хлопчик з сопілкою» та ін.
Органічне поєднання людини з природою прозвучало в
творчості В. Штенберга (1818–1845).*
Вихований у дусі класицизму,
він проникнувся романтичною концепцією природи і став типовим
представником романтизму.
Живописні твори, в яких любовно змальована природа Ук-
раїни, залишив художник, ініціатор визволення Т. Шевченка і його
друг І. Сошенко (1807–1876). Це картини «Продаж сіна на березі
Дніпра», «Біля річки», «Хлопчики-рибалки». Його перу належать
пейзажі та ікони.
На добу Романтизму припадає і становлення як художника
Т. Шевченка, діяльність якого ослабила засилля академізму. У час
творчої діяльності Т. Шевченка і пізніше активно розвивались такі
*
В. Штенберг навчався в Петербурзькій академії мистецтв у класах
К. Брюллова та М. Воробйова. Під час навчання товаришував з Т. Шевченком.
В. Штенберг розкрив красу українського села в картинах «Садиба Г. Тар-
новського в Качанівці» (1837), «Вулиця на селі» (1837–1838) та інших. Розділ 6
192
жанри як портрет, краєвид, побутова картина.
*
Його талант яскраво
виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-
декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів
технікою акварелі, олії, офорта
**
, рисунка олівцем і пером.
На розвиток українського мистецтва помітно вплинула твор-
чість російського художника І. Рєпіна (1844–1930), який народився в
м. Чугуєві (Слобожанщина). Враження дитинства давали йому
творчу наснагу впродовж усього життя. Він написав відомі картини
*
Т. Шевченко одержав ґрунтовну фахову освіту в Санкт-Петербурзькій
академії мистецтв у майстерні К. Брюллова. Т. Шевченко – автор понад 1 тис.
творів образотворчого мистецтва. З них близько 450 творів періоду заслання і це
попри заборону писати і малювати, 350 з яких присвячені природі Казахстану,
життю та побуту казахів. На жаль, не збереглося понад 165 його творів.
Провідним жанром мистецької творчості Т. Шевченка був портрет. У цьому
жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами
К. Брюллова й автопортрети Т. Шевченко удостоєний звання академіка
гравірування.
Перший твір Т. Шевченка, що вирвався із академічних пут був «Авто-
портрет» (1840). За оцінкою авторів праці «Українське мистецтво», цей твір за
складністю змісту, свіжим композиційним рішенням і сміливістю вкладених
ідей не має в українському та російському малярстві аналогів.
Його славетна «Катерина» (1842) намальована подібно до народних
картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини
уособлює Україну; дуб – її силу та непокору. Для утвердження романтизму цей
твір мав велике значення. Т. Шевченко одним із перших правдиво змалював
життя і побут селянства («На пасіці», 1843 p., «Селянська родина», 1843 р.). У
1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку
художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї,
приро-ду, історичні пам’ятки. У 1845 р. аквареллю намальовані картини «Богда-
нова церква в Суботові» та «Будинок І. Котляревського в Полтаві». Центральне
місце посідає офорт «Дари Богданові і українському народові» (1844).
Автопортрети Т. Шевченка 1843 р. і 1845 р. позбавлені романтичного
захоплення і наближені до реалізму. В ескізі «Розп’яття» (1850) трагічна тема
набула іншого змісту і не стільки узалежнювалась від його власних переживань,
скільки розкривала програму романтизму – це свобода духу, свобода творчих
можливостей, вільний розвиток людини, визволення від будь-якого сковування і
поневолення. У неволі Т. Шевченко малював потрети, краєвиди, побутові сцени,
просякнуті поетичністю і тонкою емоційністю.
**
Офорт – різновид гравюри на металі, отриманий методом гравіювання
«аквафорта». На металевій дошці голкою роблять малюнок, а заглиблення
елементів зображення посилюють травленням металу кислотами, витравлені
місця наповнюють фарбою і на спеціальному станку віддруковують на
зволоженому папері. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
193
на українську тематику – «Запорожці пишуть листа турецькому
султанові» (1880), «Вечорниці» (1881), портрет Т. Шевченка (1888),
«Гопак» (1930, незакінчена).
Багатогранною та масштабною була постать С. Василь-
ківського (1854–1917), знаного українського пейзажиста, чудового
майстра історичного, монументального живопису та портрета (понад
3 тис. картин). Однією з найвідоміших є «Козацька левада» –
пейзаж-картина, сповнена оптимістичного настрою.
Провідним художником у національному живописі був М. Пи-
моненко (1862–1912). У 1901 р. він – один з організаторів Київсь-
кого художнього училища. Неперевершено відтворював працю,
побут й звичаї селянства. У 1910 р. за картину «Гопак» одержав
міжнародну премію.
Батальна тема посіла провідне місце в творчості М. Самокиша
(1860–1944). Серед намальованих ним робіт до Першої світової
війни особливо відомі з часів російсько-японської війни: «Після
бою, забутий», «Сутичка роз’їздів».
Над розробленням художніх творів історичної та побутової
тематики активно працював І. Їжакевич (1864–1962). Низку високо-
художніх творів створив видатний художник-колорист О. Мурашко
(1875–1919). Він надавав перевагу неоромантичній історичній
тематиці («Похорон Кошового») та захопленню тогочасної публіки
імпресіонізмом («Портрет Н. Некрасової», «Дівчина в червоному
капелюшку» та ін.).
Видатним художником, творчість якого розвинулась на
початку ХХ ст., був Ф. Кричевський (1879–1947). Він разом з братом
В. Кричевським у 1905 р. організував Всеукраїнську мистецьку вис-
тавку, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і
наддніпрянських митців.
На початку XX ст. діяли видатні художники, які плідно
працювали в галузі модерністського живопису. Серед них К. Ма-
левич (1878–1935), який належав до художників-авангардистів.
Перші картини виконані ним у імпресіоністичній манері, світлій
кольоровій гамі «Жінка з квіткою» (1903). Експресіоністичний
напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські худож-
ники світового рівня О. Богомазов (1880–1930) «Львівська вулиця у Розділ 6
194
Києві» (1914), Г. Нарбут («Алегорія на зруйнування Рейнського
собору», 1914 p.).
Скульптура кінця XVIII – першої половини XIX ст. в Україні
розвивалась під впливом класицизму. Найвидатнішим представ-
ником високого класицизму на схід від р. Збруч був Іван Мартос
(1754–1835). Йому належать надгробки генерал-фельдмаршалу
П. Рум’янцеву-Задунайському (1797–1805), що стоїть в Успенському
соборі Києво-Печерської лаври та К. Розумовському (1803–1805) в
Батурині. Він автор пам’ятника Дюку Рішельє в Одесі (1823–1829).
Для скульптури другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
характерна світоглядна й стильова тенденція переходу з класицизму
в академізм та реалізм.
У Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра за проектом
скульптора В. Демут-Малиновського (1779–1846) й архітектора
К. Тона спорудили пам’ятник князю В. Великому. Завершив спо-
рудження пам’ятника П. Клодт. Це бронзова статуя висотою 4,5 м,
яка встановлена на п’єдесталі висотою 16 метрів.
У дні святкування 900-річчя хрещення Русі (липень, 1888) у
Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника Б. Хмельницькому,
автором якого був російський скульптор М. Микешин (1835–1896).
Помітне місце в українській скульптурі займає Л. Позен
(1849–1921). Особливо широкого громадського резонансу набуло
відкриття пам’ятника І. Котляревському (1903). Портретне погруддя
встановлено на високому постаменті складної форми, який прикра-
шають три горельєфні композиції на теми творів письменника:
«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».
Поширеним було пластичне оздоблення в архітектурі класи-
цизму та модерну. У цій сфері активно працював скульптор Ф. Ба-
лавенський (1864–1943). У його творчому доробку є серія класичних
статуй у Києві: «Милосердя», «Життя», «Любов», «Медицина» – на
порталі іподрому (1915–1916, тепер адміністративний будинок). У
реалістичній манері він виконав понад 20 скульптурних портретів
Т. Шевченка, портрети М. Лисенка, І. Котляревського, надмогильне
бронзове погруддя корифея українського театру М. Кропивницького
(1914, Харків). Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
195
6.2. Національна культура
на західноукраїнських землях
Культура українського народу в складі Австрійської імперії (з
1867 р. – Австро-Угорська) наприкінці XVIII – на початку XX ст.
розвивалась у складних умовах. У Східній Галичині українців на
кінець ХVIII ст. було 74,3 %, на Буковині – 73,7 %, на Закарпатті –
61,9 %. Найпотужніше українська культура себе проявляла на
території Східної Галичини з центром у Львові. Втім її розвиток,
великою мірою залежав від австрійсько-українсько-польських взає-
мин. Оскільки у внутрішній політиці австрійський уряд використо-
вував менш економічно, суспільно та політично організовані нації як
інструмент противаги та стримування громадсько-політичної актив-
ності більш суспільно та політично організованих націй. У цьому
контексті українці об’єктивно поступались суспільно-політичній
організації та економічній потузі поляків. Відповідно все зводилось
до того, що поляки визначали умови розвитку та характер відносин з
українцями, а часто й ігнорували українські інтереси. Загалом у цій
системі австрійсько-українсько-польських координат збереження
українцями власної культурної та релігійної ідентичності було
ціною, за яку віденський уряд купував прихильність українців і
стримував активність поляків.
6.2.1. Освіта та наука
З утвердженням австрійської влади на західноукраїнських зем-
лях «русинська» (українська) спільнота стала предметом особливої
турботи австрійського абсолютизму. У 1770–1780-х рр. імператриця
Марія Терезія (1717–1780) та її син Йосиф ІІ (1741–1790) скасували
низку дискримінаційних положень стосовно некатолицького на-
селення, які діяли за часів Речі Посполитої. Греко-Католицька
Церква була підпорядкована державі, а священики за статусом були
прирівняні до державних службовців. Було вжито спеціальних
заходів щодо піднесення освітнього рівня священиків. У 1774 р. при
церкві св. Варвари у Відні засновано греко-католицьку семінарію
для навчання українського духовенства (Барбареум), а в 1783 р.
переведено до Львова. Розділ 6
196
16 листопада 1784 р. у Львові урочисто відкрито Львівський
університет. У перші десятиліття навчання велось німецькою та
латинською мовами. У 1825 р. було відкрито кафедру польської
мови і літератури. З часом польська мова стала мовою викладання в
університеті. Після того, як 27 квітня 1869 р. польська мова
спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в
усьому краї, розпочалася поступова полонізація Львівського
університету.
*
З 1787 р. до 1809 р. при теологічному факультеті діяв укра-
їнський інститут «Студіум рутенум» з дворічними курсами укра-
їнською мовою. Інститут був призначений для підготовки канди-
датів на посади греко-католицьких священиків і складався з двох
відділів: філософського (термін навчання 2 роки), де вивчали логіку,
етику і метафізику, математику, фізику; богословського (5 років),
мав у своєму складі шість кафедр (церковної історії, єврейської мови
і герменевтики Старого Завіту, грецької мови і герменевтики Нового
Завіту, догматики, морального богослов’я, церковного права).
Реформи М. Терезії та Йосифа ІІ мали незворотну дію при-
наймні щодо формування еліти з новим освітнім і культурним
рівнем.
Слід пам’ятати, що в першій третині ХІХ ст. у Східній Гали-
чині центром національної культури був не Львів, а Перемишль, де в
1816 р. під опікою перемишльського єпископа М. Левицького (1774–
1858) організувався «гурт українських греко-католицьких свя-
щеників для поширення письма, просвіти і культури серед вірних».
Серед них, І. Лаврівський (1773–1846) та І. Могильницький (1778–
1831). До основних надбань і заслуг І. Лаврівського належить
відкриття капітульних бібліотек у Львові і Перемишлі, укладення
«Українсько-польсько-німецького словника». І. Могильницький у
Перемишлі в 1817 р. створив перший у Галичині дяко-вчительський
інститут – своєрідна педагогічна школа-інтернат. У 1823 р. написав
*
У 1870 р. польською мовою викладали 13 предметів, німецькою –
46 латинською – 13 і українською – 7. 4 липня 1871 р. імператор Франц Йосиф І
видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і
українською мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже
в 1906 р. польською мовою читали 185 предметів, німецькою – 5, латинською –
14 і українською – 19. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
197
українською мовою «Граматику язика славено-руського», а в 1829 р.
вступ до цієї роботи «Відомості о руськім язиці», у якій визнає
українську мову самобутньою східнослов’янською мовою. Старан-
нями цих людей відкривались і початкові школи.
На початку 1830-х рр. центром національно-культурного
життя стає Львів. Це пов’язано з виходом на арену молодого поко-
ління творчої еліти, так званих «будителів», вихованців Львівської
семінарії: М. Шашкевича (1811–1844), Я. Головацького (1814–1888)
та І. Вагилевича (1811–1866). Організувавши літературне об’єднання
«Руська трійця» (1833–1837), вони взялись за спасіння українського
фольклору, який на той час був на межі забуття. Для цього орга-
нізовувались експедиції селами Галичини, Буковини та Закарпаття.
На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язане з
церковними традиціями і старослов’янською мовою, вони прагнули
впровадити в тогочасну літературу народну мову.
Після смерті М. Шашкевича національне життя на західно-
українських землях дещо притихло. Оскільки духовенство, яке було
схильне до консерватизму, не наважувалось більш радикально діяти
в розвитку української культури.
Формально в рамках сформованої системи суспільно-політич-
них координат викладання в початкових школах українською мовою
не заборонялося. Однак у Східній Галичині насаджувалися польські,
в Закарпатті – угорські, а в Північній Буковині – румунські школи.
Наприклад, у Східній Галичині 1890 р. працювало 4250 класів з
польською мовою навчання і лише 2250 – з українською. Гіршою
була справа з суто українськими школами. У Львові першу народну
школу з українською мовою викладання відкрили в 1877/1878 н. р.
Це була чотирикласна змішана школа, але в четвертому класі хлопці
та дівчата навчались окремо.
8 липня 1886 р. засновано другу змішану українську чотири-
класну народну школу імені М. Шашкевича (сучасна загально-
освітня середня школа № 34 м. Львова). На прохання керівництва
школи фундаторами шкільної бібліотеки виступили товариства
«Просвіта», Українське педагогічне товариство, «Товариство імені
Шевченка». У 1892/1893 н. р. у Львові при вчительській семінарії
відкрили українську дівочу чотирикласну школу, але за навчання в
цій школі треба було платити. Розділ 6
198
Велике національно-просвітнє та видавниче значення мало
товариство «Просвіта», яке за підтримки українського громадсько-
політичного діяча Ю. Лаврівського (1819–1873) *
відкрито 8 грудня
1868 р. Ініціатором та першим головою «Просвіти» став А. Вах-
нянин. На початку 1870 р. Ю. Лаврівського обрали головою «Про-
світи», цю посаду обіймав до травня 1873 р. До основних заслуг
Ю. Лаврівського зараховують те, що він, будучи в той час віце-
маршалком Галицького Сейму, ініціював ухвалу рішення про пос-
тійне державне фінансування товариства. Одночасно Ю. Лаврівсь-
кий спромігся добитися видання за державні кошти майже всіх
українських гімназійних підручників. Напередодні Першої світової
війни «Просвіта» налічувала 77 філій, близько трьох тисяч читалень
та понад 130 тисяч членів.
Середніми загальноосвітніми школами в регіоні були гімназії та
реальні училища. До 1887 р. існувала одна українська гімназія у Львові.
Пізніше на території Східної Галичини відкрито ще чотири українські
гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі та Станіславі**) і паралельні
українські класи в польських гімназіях у Бережанах та Стрию. Окрім
того, на 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій.
У боротьбі за освіту українці засновують у першій декаді
ХХ ст. чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці,
Рогатині. Зокрема, в Галичині працювало 7 чоловічих і 3 жіночі
учительські семінарії, всі двомовні (польсько-українські). Не було
державних українських професійних шкіл. Тільки в 1908 р. для
організації планового господарського навчання організовано «Гос-
подарську школу» в с. Миловані, біля Станіслава, а в 1911 р.
заходами «Просвіти» у Львові постала «Торговельна школа» з
дворічним курсом навчання.
Здобуття класичної вищої освіти забезпечували два універ-
ситети: Львівський***
і Чернівецький (1875 р.).
*
У енциклопедіях, довідковій літературі вказано, що рік народження
Ю. Лаврівського – 1821 р., на надгоробній плиті (родинна гробниця Лаврівських
на Личаківському кладовищі – п. 56) – 1819 р.
**
Сучасний Івано-Франківськ.
***
У Львівському університеті до кінця ХІХ ст. діяло три факультети:
юридичний, філософський і теологічний. Найбільше українців навчалось на Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
199
Наявність українських наукових інституцій у Львівському
університеті була результатом доволі активної та наполегливої
громадсько-політичної боротьби, що сконцентровувала увагу на
українській мові. Прояви цієї боротьби стали очевиднішими під час
революційних подій 1848 р., відомих як «Весна народів». 2 травня
1848 р. у Львові була створена перша українська політична
організація Головна Руська Рада, яка хоч і стояла на позиції
лояльності до австрійського уряду, оголосила, що галицькі українці
є частиною великого українського народу на схід від р. Збруч. Серед
найбільших здобутків слід назвати з’їзд української інтелігенції
«Собор руських учених» (19 жовтня 1848 р.), відкриття у Львівсь-
кому університеті кафедри української мови та літератури (1848) під
керівництвом Я. Головацького та наукового товариства «Галицько-
руська матиця» (1849).
Кафедра української мови та літератури під керівництвом
Я. Головацького в 1848–1867 рр. фактично стала першим українсь-
ким науковим осередком в університеті. До речі, у 1858–1859 рр.
Я. Головацький займав посаду декана філософського факультету, а в
1862–1864 рр. – ректора університету.
У жовтні 1869 р. згідно з політикою унормування українсько-
польських відносин українські депутати Галицького крайового
сейму внесли законопроект, у якому в разі позитивного голосування
передбачалось вільне використання української чи польської мов у
теологічному факультеті, хоча вдавалось вступати і на інші факультети. Зокрема
випускником юридичного факультету був громадсько-політичний діяч
Ю. Лаврівський (1819–1873), військово-політичний діяч Д. Вітовський (1887–
1919) та десятки інших. Випускниками філософського факультету були Я. Го-
ловацький, І. Франко та ін. Серед науковців у галузі природничо-математичних
наук плідно працював В. Левицький (1872–1956), який у 1893 р. надрукував
першу працю з вищої математики українською мовою.
Юридичний факультет був провідним в університеті як за кількістю
студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р.,
після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І (1830–1916)
видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося
урочисто 9 вересня 1894 р. Упродовж другої половини ХІХ ст. тривала боротьба
за право жінок відвідувати університетські студії. У 1897 р. жінкам було дозво-
лено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. – на медичному фа-
культеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм
навчатися на юридичному факультеті, але уряд не підтримав цього. Розділ 6
200
відносинах з автономною та урядовою владою. До того ж, зберігався
статус польської мови як урядової. В освітній галузі законопроект
передбачав: перетворення Академічної гімназії у Львові на сповна
українську; створення українських паралельних класів у Пере-
мишльській, Станіславській, Самбірській, Бережанській та Терно-
пільській гімназіях; викладання деяких предметів у Львівській
політехніці українською мовою; перетворити Львівський універси-
тет на двомовний (з польською і українською мовою викладання) і
відкрити українські кафедри на правничому та філософському
факультетах; у місцевостях з мішаним населенням встановити обо-
в’язковим вивчення двох крайових мов у всіх середніх навчальних
закладах. Втім цей законопроект через польську більшість у сеймі
таки не прийняли.
У Львівському університеті лише наприкінці ХІХ ст. відкрито
кілька українських кафедр, зокрема в 1894 р. кафедру всесвітньої
історії на чолі з М. Грушевським. Напередодні Першої світової війни
в університеті діяло 10 українських кафедр. Хоча в політичній бороть-
бі українські громадсько-політичні сили доволі активно розвивали
ідею відкриття українського університету в Австро-Угорській імперії.
З 4 листопада 1844 р. важливим науково-освітнім осередком
Галичини стає Цісарсько-королівська технічна академія – сучасний
Національний університет «Львівська політехніка».
*
*
У перші роки діяльності Академії у Львові в її складі функціонували
(з 1847–1848 н. р. – трирічний) технічний відділ, однорічний торговий відділ, а
також реальна школа з дворічним терміном навчання. Працювали кафедри
фізики й природознавства, вищої математики й механіки, технічної хімії.
Навчання здійснювалось німецькою мовою, хоча пізніше перейшли на польську.
З роками академія здобуває визнання як осередок якісної технічної освіти
та науки. У 1851 р. кафедру математики очолив українець Л. Жмурко (1824–
1889), який став одним із перших творців так званої львівської математичної
школи. У 1871 р. академія отримала права вищого навчального закладу. Було
створено три факультети: інженерії, архітектури, технічної хімії, а в 1877 р. –
машинобудівний. 8 жовтня 1877 р. академію перейменували на «Політехнічну
вищу школу». До речі, день перед цим у політехніці відбулася перша на теренах
Австро-Угорської імперії публічна лекція із демонстрацією нового винаходу –
телефону. Серед відомих українських професорів та викладачів, які працювали
в цей час у політехніці слід відзначити: О. Волощака (1835–1918) – завідувача
кафедри зоології, ботаніки й товарознавства; Ю. Гірняка (1881–1970) – дослід-
ника хімічної кінематики, автора українського підручника з хімії для гімназій Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
201
Підготовка науково-педагогічних кадрів у системі класичних
університетів України була важливим напрямом формування вітчиз-
няної педагогічної освіти XIX – початку XX ст. У цей період розроб-
лено та апробовано ефективні форми, методи і шляхи науково-
педагогічної підготовки професорсько-викладацького складу, сфор-
мовано типову структуру педагогічного корпусу вищих навчальних
закладів та відповідну єрархію вчених звань і ступенів. Постійне
зростання чисельності кваліфікованих університетських викладачів,
посилення їхнього науково-педагогічного та світоглядного рівнів
створювало необхідні передумови для розвитку національної
педагогічної думки.
Особливе культурне значення мало заснування в 1873 р. Літе-
ратурно-наукового «Товариства імені Шевченка». Засновниками
товариства були письменник та громадський діяч О. Кониський
(1836–1900), Є. Милорадович (1830–1890) із роду Скоропадських
(поміщиця з Полтавщини), колишній член Кирило-Мефодіївського
братства Д. Пильчиков (1821–1893). Статут товариства, який за
дорученням громади склали Д. Пильчиков та М. Драгоманов, га-
лицьке намісництво затвердило 11 грудня 1873 р. Перші загальні збо-
ри відбулися 4 червня 1874 р. Головою товариства обрали К. Суш-
кевича (1840–1885), видавця першого повного «Шевченкового
Кобзаря» (1867).
У перші 20 років свого існування товариство обмежувалось
завданням передбаченим статутом – літературною та видавничою
діяльністю. Зокрема видано близько 20 книжок, серед них
чотиритомну історію української літератури О. Огоновського, твори
Т. Шевченка в чотирьох томах, твори С. Руданського в семи книгах
та інше. У 1880-х рр. товариство розпочало випуск українських
книжок для гімназій. Засновники товариства прагнули розширити
спектр діяльності, створивши потужний науковий осередок, що міг
би стати предтечею національної академії наук. З ініціативи
(1914), фізика, громадського діяча, викладача у Кам’янець-Подільському
університеті, одного із засновників Українського таємного університету у
Львові; Ю. Медведського (1845–1918) – його тричі обирали ректором
політехніки, він започаткував дослідження в галузі мінералогії й петрографії
Прикарпаття; І. Левинського (1851–1919) – архітектора, творця української течії
львівської сецесії. Розділ 6
202
О. Кониського, О. Барвінського та В. Антоновича цю пропозицію
винесено для обговорення в квітні 1890 р. Заручившись підтримкою
членів товариства, ініціативна група підготувала проект нового
статуту, який схвалили 13 березня 1892 р. З цього часу товариство
стало називатися «Науковим товариством імені Шевченка» (НТШ).
Воно набуло чіткої структури і складалося з трьох секцій: історико-
філософської, філологічної та математично-природничо-лікарської.
З 1892 р. почали виходити «Записки НТШ» – основний дру-
кований орган товариства, редактором якого з 1895 р. став М. Гру-
шевський, котрий за рік до того приїхав з Києва до Львова. Його
зусиллями випуск журналу збільшився з одного до шести разів на
рік. Крім «Записок НТШ», товариство видавало спеціалізовані
збірники секцій, праці комісій та ін. Для інформування наукової
спільноти про роботу організації чотири рази на рік виходили
«Хроніки» українською та німецькою мовами. У 1893 р. О. Конись-
кий заклав бібліотеку, подарувавши близько 400 книжок. Цей прик-
лад наслідувала вся українська культурна громада. У 1895 р. М. Гру-
шевський налагодив обмін книжками з іншими науковими уста-
новами. У результаті цього бібліотека НТШ стала однією з найбіль-
ших українських книгозбірень. З 1893 р. інтенсивно почав поповню-
ватися музей товариства.
*
*
У 1897 р. НТШ очолив М. Грушевський. Прагнучи поставити това-
риство на академічні рейки, він у 1898 р. змінив статут. У новому статуті було
закладено поділ на дійсних членів – осіб високої наукової кваліфікації та
звичайних членів, які не мали особливих заслуг перед наукою, але бажали нею
займатися. Перші 32 дійсні члени НТШ (12 у першій секції, 10 – у другій і 10 –
у третій) були обрані на загальних зборах 1 червня 1899 р., згодом дійсних
членів обирали секції і додавали їхні кандидатури на затвердження. Лише дійсні
члени мали право обіймати керівні посади, що забезпечувало ведення справ на
належному науковому рівні. Членами НТШ обиралися також іноземні вчені.
Першими з них стали відомий хорватський філолог Ватрослав Ягич (1838–1923)
та російський історик літератури Олександр Пипін (1833–1904).
Уведення в дію статуту 1898 р. надало наснаги усім секціям НТШ.
Історико-філософська секція, очолювана М. Грушевським, згуртувала в своїх
лавах відомих українських істориків С. Томашівського, І. Джиджору, І. Кри-
п’якевича, М. Кордубу, В. Герасимчука, І. Кревецького, О. Терлецького. У
1895 р. М. Грушевський очолив створену ним у межах секції археографічну
комісію, яка мала видавати літописи та хроніки, матеріали з історії літератури,
етнографії, юриспруденції, церкви та освіти в Україні. З 1895 р. почали Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
203
виходити серії «Джерела до історії України-Руси» та «Пам’ятки українсько-
руської мови та літератури». Перебравши на себе в 1894 р. випуск «Руської
історичної бібліотеки», НТШ опублікувало цінні монографічні праці В. Анто-
новича, О. Єфименка, М. Костомарова, Я. Шульгіна, І. Линниченка та ін.
У історико-філософській секції працювали археологічна (Я. Пастернак,
Ю. Полянський, І. Раковський та ін.) і статистична (С. Баран, М. Гехтер,
С. Дністрянський, В. Дорошенко, М. Лодзинський, Я. Шульгін та ін.) комісії.
Саме в цей період коштом НТШ почали виходити фундаментальні праці
М. Грушевського «Історія України-Руси», «Розвідки і матеріали до історії
України-Руси», завдяки яким він став найвідомішим істориком України. У
1904 р. у Санкт-Петербурзі М. Грушевський надрукував статтю «Звичайна
схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного сло-
в’янства», в якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського
історичного процесу.
Вагомими були досягнення НТШ у галузі філології, зокрема
літературознавства. У цій царині наук провідне місце зайняв І. Франко (1856–
1916). У 1899 р. він очолив філологічну секцію, до якої входили О. Огоновсь-
кий, О. Кониський, К. Студинський, М. Возняк та ін. З 1899 р. почав виходити
«Збірник філологічної секції НТШ».
До складу етнографічної комісії, головою якої став В. Гнатюк (1871–
1926, з 1898 р. – генеральний секретар НТШ), входили Ф. Вовк, І. Франко,
Ф. Колесса. Комісія провела низку антрополого-етнографічних досліджень,
результати яких друкувалися в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до
української етнології». В. Гнатюк навколо комісії зосередив кілька сотень
збирачів фольклору. Вони надсилали йому свої записи, які в його упорядкуванні
друкувалися у «Етнографічному збірнику» (22 томи) та «Матеріалах до
українсько-руської етнології» (12 томів). Підсумком багаторічних етногра-
фічних експедицій стала підготовлена В. Шухевичем (1849–1915) фунда-
ментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина» (1899–1908), в якій висвітлено
етнографічну характеристику гуцулів.
До складу математично-природничо-лікарської секції ввійшли 54 члени,
керівником обрали природознавця, філолога і письменника І. Верхратського
(1846–1919). Серед членів секції були представники різних наукових напрямів:
математики В. Левицький, П. Огоновський, К. Глібовицький; хімії І. Горба-
чевський, Р. Залозецький; фізики І. Пулюй, М. Пильчиков. Їхні наукові досяг-
нення є вагомим внеском у світову науку.
У 1898 р. при секції створено лікарську комісію, головою якої обрали Ш.
Сельського (1852–1920), а заступником Є. Озаркевича (1861–1916) – відомі
медики та громадські діячі. Праці членів лікарської комісії друкувалися ук-
раїнською мовою в «Збірнику математично-природничо-лікарської секції»,
спеціальними випусками «Лікарська частина». Твори медиків, як і інших
природознавців НТШ, – математиків, хіміків, фізиків, що публікувалися у
«Записках» та «Збірнику», звернули увагу наукової громадськості на не-
досконалість тогочасної української наукової термінології. Це розуміли насам-
перед самі автори наукових робіт, що і пояснює активну роботу І. Верх-
ратського, В. Левицького, І. Горбачевського та інших членів секції над Розділ 6
204
В історії української науки і культури НТШ – яскравий
приклад добровільного наукового об’єднання, яке вирішувало
проблеми гуманітарних та природознавчих напрямів. До утворення в
Києві Українського наукового товариства (1907), НТШ відігравало
роль неформальної національної академії наук. Створена в 1918 р.
Українська Академія Наук запозичила від нього організацію,
структуру і високий рівень досліджень.
У роки Першої світової війни важливу роль у збереженні і
розвитку української культури відіграла перша національна війсь-
кова формація – легіон Українських січових стрільців (УСС). На
початку 1915 р. при легіоні було відкрито «Пресову квартиру», зав-
данням якої було збереження матеріалів з історії УСС та об’єднання
людей з літературно-мистецьким хистом. При Коші УСС діяла
бібліотека, курси для неписьменних, стрілецька гімназія, відбу-
валися періодичні читання лекцій з історії України тощо.
Пресова квартира розгорнула інтенсивну роботу в фотографії,
малярстві, музиці, скульптурі та різьбярстві. Серед художників у
рядах УСС були: О. Курилас, випускник Краківської академії
мистецтв, – намалював близько двох сотень стрілецьких портретів;
Л. Гец – автор численних акварелей і малюнків; О. Сорохтей –
художник-карикатурист.
У літературі УСС розвивали спогади та нариси: В. Дзі-
ковський («Різдвяні свята УСС 1914», «З внутрішнього життя Ук-
раїнського січового війська»), Р. Купчинський («На Галич!»), Д. Ві-
товський («Похорон стрільця»), М. Угрин-Безгрішний («Живі кар-
тини…») та ін. Серед поетів-усусів особливо плідно працювали
Р. Купчинський, А. Лотоцький, Л. Лепкий.
У середовищі УСС розвивалась і видавнича справа: «Вісник
Пресової квартири УСС», «Антологія стрілецької творчості», збірка
пісень – «Стрілецьким шляхом. 1914–1916» та інші видання.
Особливо впливала просвітня робота, яку УСС впродовж
1914–1918 рр. проводили в Закарпатті, Галичині, Волині, Наддніп-
рянщині та Буковині. У цьому контексті УСС відновлювали
діяльність «Просвіт», «Рідної школи».
створенням спеціальних наукових термінів, укладанням словників, написанням
оригінальних українських підручників. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
205
6.2.2. Література, театр і музика
У Галичині ознаки нової літератури активно формували члени
«Руської трійці», – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький,
на Закарпатті – О. Духнович (1803–1865), а на Буковині –
Ю. Федькович (1834–1888). Хоча такого літературного сплеску, як
на українських землях, у складі Російської імперії не доводиться
спостерігати.
Захоплені народною творчістю та героїчним минулим укра-
їнців і, перебуваючи під впливом творів передових слов’янських
діячів, «Руська трійця» укладає першу рукописну збірку поезії «Син
Русі» (1833). У 1834 р. підготовили до видання фольклорно-літе-
ратурну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні,
твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і
прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте
цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла
під пильний нагляд.
Стараннями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка
Дністрова» (1837 р., Будапешт), який, замість язичія, впровадив живу
народну мову. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було
своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських
земель. Втім поширення «Русалки Дністрової» заборонили. Лише
близько 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати,
подарувати друзям і зберегти для себе, решту конфіскували.
*
*
Матеріал альманаху поділений на чотири частини: перша частина –
фольклористична («Пісні народні») відкривається науковою розвідкою І. Ва-
гилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавано зразки
дум, обрядові, історичні та ліро-епічні пісні, записані в різних районах краю;
друга частина – оригінальні твори видавців – «Складання», куди ввійшли
ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка»,
«Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві
поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної
пісні «Два віночки» Я. Головацького; третя частина – «Переводи» – сербські
народні пісні в перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із
чеського «Корольодвірського рукопису»; четверта частина – це історико-
літературний розділ «Старина» (з передмовою М. Шашкевича), де опубліковані
історичні та фольклорні твори, діловий документ, бібліографічну відомість про
слов’янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському
монастирі Львова та рецензію М. Шашкевича на етнографічну розвідку
Й. Лозинського «Рускоє весілє». Розділ 6
206
Помітне місце в літературному житті Західної України ХІХ ст.
посідає письменник, громадський і політичний діяч, греко-като-
лицький священик А. Могильницький (1811–1873). Літературну попу-
лярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський» (перша частина
вийшла в 1849 р., остання – в 1852 р.). У ній йшлося про велич
давньоруського Галича, описувалася краса Карпат і стародавня
слов’янська міфологія. Відомою є його балада «Русин-вояк» (1849).
На увагу заслуговує галицький поет, письменник, драматург,
політичний діяч, журналіст, видавець та греко-католицький
священик І. Гушалевич (1823–1903). 1848 р. у Перемишлі вийшла
перша його збірка віршів «До моєї батьківщини», у 1852 р. він
публікує другу збірку поезій «Квіти з Наддністрянської левади», а в
1881 р. виходить у світ третя збірка «Галицькі відголоси». Опублі-
кував текст «Слова о полку Ігоревім» з примітками і передмовою, в
якому доводив справжність пам’ятки.
Письменник романтичного напряму Ю. Федькович (1834–
1888) був одним з найпомітніших творців української культури на
Буковині. Серед його поетичних збірок виділяють «Поезії» (1862),
«Поезії» (1862-67), «Поезії» (3-й том 1867–1868), «Дикі думки»
(1876) та ін. Найвдалішою є його історична драма «Довбуш», яку
ставили на сценах галицького і буковинського театрів.
У 1870–1890-х рр. розкрився талант І. Франка (1856–1916) –
поет і прозаїк, драматург і літературний критик, історик і теоретик
літератури, творець новітньої української преси, перекладач, пись-
менник, громадсько-політичний діяч тощо. Це людина, яка поєдну-
вала багатогранність літературних, наукових та суспільних інтересів з
новаторством і масштабністю загальнолюдської проблематики. Він
один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (укра-
їнською, польською, німецькою) мовами, а перекладав з 14 мов. Літе-
ратурна і наукова спадщина І. Франка багата і різноманітна. Вона
становить близько п’яти тисяч публіцистичних та наукових творів.
*
*
І. Франко автор поезій, які увійшли до збірок «З вершин і низин»
(1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900);
збірників оповідань «Галицькі образки» (1885), «У поті чола» (1890) та ін. Серед
його найвідоміших творів – вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер»
(1880), «Не пора, не пора…» (1880, згодом став одним із національних гімнів);
поема «Мойсей» (1905); повісті «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
207
На кінець ХІХ ст. припадає становлення когорти талановитих
письменників і поетів: В. Стефаника (1871–1936), О. Кобилянської
(1863–1942), Л. Мартовича (1871–1916), М. Черемшини (1874–1927).
Західноєвропейський модерністичний напрям у літературі
характерний для творчості П. Карманського (1878–1956), В. Па-
човського (1878–1942), О. Луцького (1883–1941) та інших. У 1907 р.
вони організували гурток «Молода муза», який оприлюднив свій ма-
ніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі.
З 1860-х рр. з літературою тісно був пов’язаний український
театр, який в Галичині почав співіснувати з австрійським і польсь-
ким. Ініціатором, автором статуту та основним сподвижником від-
криття українського народного театру у Львові був Ю. Лаврівський.
У кінці 1861 р. йому вдалось відкрити українське товариство
«Руська бесіда», при якому мав діяти театр. Для цього при това-
ристві створено театральний відділ, який працював над підготовкою
репертуару і акторського колективу. Під опікою відділу діяв ама-
торський театр. Основу аматорського театру склали студенти
Львівської духовної семінарії. Вони, крім постановки вистав, з
ініціативи Ю. Лаврівського, займалися перекладами з німецької і
польської мов літературних, драматичних творів на українську.
Дозвіл на відкриття театру при «Руській бесіді» було надано в
лютому 1864 р., з умовою, що керівництво подбає, щоб на рік ста-
вилось не менше 40 вистав. Управління театром було доручено
режисеру О. Бачинському (1833–1907), який приїхав до Львова на
запрошення театрального відділу з Житомира в кінці 1863 р. У
Житомирі він був директором польського театру. Офіційне
(1883), «Основи суспільності» (1895), «Для домашнього вогнища» (1897),
«Перехресні стежки» (1900); драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема для
дітей «Лис Микита» (1890). З-під його пера вийшло кілька десятків історичних
праць, публікацій джерел, рецензій тощо. Зокрема, перша в українській
історіографії праця у жанрі історичної біографії «Життя Івана Федоровича та
його часи» (1883). За своє життя І. Франко пройшов складну світоглядну
еволюцію. У другій половині 1890-х рр. перейшов від заперечення до повної
підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензія 1896 р. на книгу
Юліана Бачинського «Україна irredenta» та стаття «Поза межами можливого»
1900 р.). Окрему епоху в розвитку української літератури становить проза і
драматургія І. Франка. Використавши здобутки світової класики, письменник
збагатив українську прозу новою проблематикою та образами. Розділ 6
208
відкриття першого українського народного театру в Західній Україні
відбулось 7 березня 1864 р.
*
Широке визнання здобули Буковинський народний театр (1897 р.),
організатором і керівником якого був актор І. Захарко, та Гуцульсь-
кий театр (1910 р.), заснований Г. Хоткевичем (1877–1938).
З середини ХІХ ст. розгорнув діяльність галицький комп-
озитор М. Вербицький (1815–1870). Особливо плідною була його
творчість у галузі хорової та театральної музики. Він був одним із
перших композиторів-професіоналів у Галичині, автор хорових
вокальних, інструментальних творів, серед яких: оперети «Гриць
Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849); мелодрама «Підгоряни»
(1864); хори «Заповіт», «Поклін», «Думка»; 12 симфоній-увертюр
(1855–1865), солоспіви, два полонези, вальс. У 1863 р. написав
музику на вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (з 1992 р. –
Державний гімн України).
Значна роль у становленні композиторської школи, музичних і
співацьких товариств у Галичині належала А. Вахнянину (1841–
1908): у 1891 р. заснував товариство «Боян», яке в Галичині до
1939 р. мало 25 філій; 1901 р. у Львові засновує «Союз співацьких і
музичних товариств», на основі якого в 1903 р. відкрив Вищий
музичний інститут ім. М. Лисенка (на 1939 р. у Галичині працювало
19 філій). А. Вахнянин брав участь у нотно-видавничій справі,
виступав у пресі зі статтями на музичні теми, був організатором і
*
Урочисту частину відкриття театру розпочав привітальним «Прологом»
відомий галицький літературознавець, перший історик української літератури
О. Огоновський (1833–1894). Театральне життя розпочато виставою «Маруся»
за повістю Г. Квітки-Основ’яненки в постановці О. Бачинського, а основу
театральної трупи склали актори аматорського театру. 5 травня 1864 р. О. Ба-
чинський поставив виставу «Назар Стодоля». На початку 1870 р. рішенням
Галицького крайового сейму театр перейшов на державне забезпечення. У
виборі репертуару колектив театру орієнтувався на твори кращих драматургів
України. Для підвищення професійного рівня театральних вистав багато зробив
М. Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської бесіди» у
Львові. Багато зусиль для піднесення театральної культури доклав І. Франко. У
1905 р. до Львова прибув М. Садовський, який запросив працювати сюди зірку
української сцени М. Заньковецьку й згуртував у театрі інших талановитих
акторів. Крім того, на цій сцені почав робити перші професійні кроки Лесь
Курбас. Український народний театр товариства «Руська бесіда» ставив опери
«Запорожець за Дунаєм» (1881), «Різдвяна ніч» (1890). Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
209
диригентом багатьох аматорських хорів. У доробку А. Вахнянина
опера «Купало» (1870–1892) та багато вокальних творів.
На початку XX ст. у Львові розпочав творчу діяльність
С. Людкевич (1879–1980) – визначний український композитор,
музикознавець, фольклорист і педагог. У 1905 р. виходить у світ
перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ» (на слова
Т. Шевченка), у якій композитор оспівав борців за національне
визволення, створив образ нескореного народу. Він автор праці
«Галицько-руські мелодії» (1906), сприяв піднесенню музичної куль-
тури, зокрема працюючи в музичному товаристві «Боян» і Вищому
музичному інституті ім. М. Лисенка.
Крім того, український музичний рух концентрувався в хорах і
музичних гуртках при різних товариствах та спеціальних музичних
установах. Серед них церковні хори, хорові та музичні гуртки куль-
турно-просвітніх товариств «Руська бесіда», «Просвіти» (у 1891 р.
до статуту внесли пункт про культивування музики і співу), «Муза»,
музичні гуртки парамілітарних товариств «Січ», «Сокіл» та «Пласт».
За межами Львова найактивнішими осередками музичного
життя були Стрий, Дрогобич, Станіславів та Коломия. До речі, у
Станіславові в 1902 р. було відкрито першу в Галичині українську
музичну школу.
На Буковині першим фаховим українським композитором був
С. Воробкевич (1836–1903). Він написав музику майже до сотні
власних віршованих творів, що й донині фігурують як народні пісні,
поклав на музику понад 20 віршів Т. Шевченка, І. Франка,
Ю. Федьковича, опрацьовував чимало народних пісень, створив по-
над 200 хорових композицій. 1877 р. він видав перший буковинсь-
кий альманах «Руська хата». Вірш С. Воробкевича «Мово рідна,
слово рідне», покладений на музику автором, став хрестоматійним.
Він створив чимало віршів та пісень для дітей («Рідна мова», «То
наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»). Після поїздки до
Києва (1874) C. Воробкевич написав два чоловічі хори «Цар-ріка
наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козак».
Світове визнання здобули славетні співаки О. Мишуга (1853–
1922), С. Крушельницька (1872–1952), М. Менцинський (1875–
1935). Відомий виконавець, тенор з Галичини О. Мишуга виступав Розділ 6
210
на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна,
Відня, Лондона. Мав дружні стосунки з відомими культурно-гро-
мадськими діячами Наддніпрянщини – М. Лисенком, М. Ста-
рицьким, родиною Косачів. Виступав популяризатором української
музики і пісні. Живучи за кордоном і успішно гастролюючи по
багатьох країнах світу, О. Мишуга віддавав великі кошти на роз-
виток національної культури, допомагаючи М. Павлику та І. Фран-
кові. Великі пожертви надавав музичному інституту ім. М. Лисенка
та робітничій бурсі у Львові.
Гордістю української культури є творчість видатної оперної
співачки С. Крушельницької. Після закінчення Львівської консерва-
торії (1893) вона стала солісткою оперного театру у Львові, під-
вищувала свою майстерність (школу бельканто) в Мілані, у Відні
вивчала оперну творчість Р. Вагнера, виступала в оперних театрах
Варшави, Санкт-Петербурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілана та
інших міст світу. У 1894–1923 рр. майже щороку виступала з кон-
цертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях
та інших містах. Товаришувала з І. Франком, М. Павликом, О. Ко-
билянською, М. Лисенком та багатьма іншими культурними діячами
Галичини і Наддніпрянщини.
*
Тенор М. Менцинський, який закінчив Львівську консер-
ваторію, був найкращим у Європі виконавцем головних партій в
операх композитора Р. Вагнера. Взагалі у свій час він вважався
феноменом оперного співу. Виступав в оперних театрах Німеччини,
Швеції, Франції, Італії. М. Менцинський був щирим пропагандистом
української піснетворчості й музичної культури в кращих театрах
Європи.
*
С. Крушельницька мала лірико-драматичне сопрано, її голос був фено-
менальним за силою звучання, величиною діапазону (брала близько трьох
октав), оригінальністю тембру, бездоганністю дикції, зрозумілим було кожне
слово, здавалося, що вона не співає, а говорить. У неї був колосальний
репертуар: 63 партії з 61 опери, сольні номери з творів кантатно-ораторіального
жанру, численні камерно-вокальні твори, опрацювання народних пісень, які
виконувала восьми мовами. Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу
були успіхом і визнанням української музики й мистецтва. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
211
6.2.3. Архітектура, малярство та скульптура:
від класицизму до модерну
У архітектурі початок цього культурно-історичного періоду
позначений домінуванням класицизму. У Галичині сакральна архі-
тектура не зазнала якогось піднесення. Класицистичні храмові
споруди відсутні на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Кілька
таких споруд збережено на Львівщині, дві з них – монастирські,
започатковані у XVIII ст., де поєднані риси пізнього бароко та
класицизму: Юр’ївська церква та келії Василіянського монастиря у
Червонограді і Воздвиженський костел у Новому Милятині.
Архітектура класицизму Львова не вирізнялась масштабністю
чи будь-яким творчо-оригінальним рішенням і, опинившись у складі
Австрійської монархії, була зорієнтована переважно на Відень.
Поступово Львів набував вигляду сучасного європейського міста.
Мода класицизму торкнулася фасадів будинків старого центру
Львова – площі Ринок. Чимало будинків перероблено із застосуван-
ням нової декорації на місці попередньої ренесансної або барокової.
До яскравих зразків класицизму Львова відноситься колишній
Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека НАН України ім. В. Сте-
фаника) – двоповерховий будинок складної конфігурації, асимет-
ричний у плані, центральний вхід представлений відкритою арочною
галереєю на коринфських півколонах першого поверху, завершеного
трикутним фронтоном. До його спорудження в 1827–1844 рр.
долучились архітектори П. Нобіле та Ю. Бем. Винятковою красою
наділений боковий вхід лівого крила, побудований у 1844 р. за
проектом Ю. Бема. Це висунутий вперед чотириколонний портик,
гармонійно пов’язаний з куполом старої каплиці.
Престижною спорудою Львова, в межах панівного стилю, була
ратуша, яку звели 1827–1835 рр. на місці старої, ще позначеної
готикою і ренесансом. Авторами проекту були львівські архітектори
Ю. Меркель, Ф. Трешер, А. Вондрашка. Чотириповерховий, квадрат-
ний у плані будинок, з внутрішнім двором і масивним ризалітом
центрального фасаду вирішений без будь-яких прикрас, у стриманих
формах класицизму.
У стилі класицизму в 1837–1842 рр. у Львові спорудили
міський театр (сьогодні Український академічний драматичний Розділ 6
212
театр ім. М. Заньковецької). Театр будувався за проектом архітек-
тора Л. Піхля і вважався тоді одним з найбільших у Європі.
Крім цим пам’яток, до класицизму зараховують гробницю-
мавзолей (1812) родини Дунін-Борковських на Личаківському
кладовищі. Каплиця нагадує ідеальну форму античного храму.
До класичної скульптури Львова належать чотири скульптури
на пл. Ринок (Нептун, Амфітрита, Артеміда та Адоніс), що встанов-
лені на початку ХІХ ст. і втілюють ідеал вільної та прегарної
людської особистості (скул. Г. Вітвер). Це перші у Львові майже
оголені натури. Шедевром Г. Вітвера вважається скорботний мемо-
ріальний пам’ятник К. Яблоновської (1806 р.) в Катедральному собо-
рі. У стилі класицизму виконана чавунна ваза (1839 р., скул. Б. Тор-
вальдсен), що розташована на початку центральної алеї парку
ім. І. Франка у Львові.
В архітектурі складну стилістику розкрила еклектика
*
, стиль,
який понятійно часто підміняють визначенням стилізація. Проте, на
відміну від еклектики, стилізація запозичувала з мистецтва минулих
епох цілісність стилю, і така стилізація має узагальнену назву –
історизм. У будь-якому стилізованому творі наявна еклектичність,
що виконує другорядну роль. На думку авторів праці «Українське
мистецтво», другу половину ХІХ ст. правильніше буде характери-
зувати «періодом еклектики».
У Галичині, переважно у Львові, працювали вихованці Ві-
денської академії. Паралельно формується львівська група талано-
витих архітекторів, частина з яких стали професорами архітектур-
ного факультету політехніки у Львові. Їхні проекти плану забудови
міста почали перетворювати Львів у великий адміністративний і
культурний центр Галичини. Відтак, за час перебування в складі
Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії Львів дещо
втратив середньовічну замкненість і перетворився на європейське
місто з широкими бульварами, вулицями, багатоповерховими бу-
динками.
**
*
Еклектика – змішування, поєднання різних стилів, ідей, поглядів тощо.
**
В останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. закінчилося формування
нового центру Львова: проспект Свободи, площа Адама Міцкевича, проспект
Тараса Шевченка (створений на місці давнього оборонного валу і русла р. Полт-Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
213
Упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. група
львівських архітекторів збудували наймасштабніші споруди адмі-
ністративного, культурного, навчального призначення, переважно в
ренесансно-бароковому стильовому вирішенні.
У стильових нормах ренесансу та бароко за проектом архі-
тектора З. Горголевського (1845–1903) побудовано Оперний театр у
Львові (1897–1900), відкритий триарковою лоджією імпозантний
фасад, оздоблений фронтоном і численними алегоричними скульп-
турами П. Війтовича, А. Попеля, Т. Баронича, Ю. Марковського та
Ю. Белтовського. Окрасою сцени є декоративно-тематична завіса
«Парнас» відомого академіка малярства Г. Семирадського.
У стилі неоренесансу працював у Львові архітектор Ю. Гох-
бергер (1840–1905). Серед його проектів особливо вирізняється
грандіозна споруда Галицького крайового сейму (1877–1881), де
виступаючий портик з лоджією завершує аттик (тепер – Львівський
національний університет ім. І. Франка).
У стилі французького ренесансу побудовано палац Потоцьких
(1889–1890; арх. Ю. Цибульський).
У спорудах, проектованих Ю. Захаревичем, дотримано стильо-
вого монізму. Автор творчо поєднував у естетичному зовнішньому
вигляді споруди стильові особливості ренесансу з новими
містобудівними завданнями. Так він спроектував будинок Галицької
ощадної каси (1891; тепер – Музей етнографії та художнього про-
мислу), а в стилі високого відродження головний корпус Львівської
політехніки (1873–1877). Споруда політехніки акцентована висту-
паючим коринфським портиком.
Скульптор Л. Марконі, що доклав чимало зусиль до пластич-
ного оздоблення багатьох будівель, виступив як архітектор разом з
Ю. Яновським у спорудженні Художньо-промислового музею
(1895–1903; тепер – Національний музей). Будинку надані риси
пізнього ренесансу, що особливо стильово розкрито у вестибюлі та
сходовій клітці з верхнім світлом.
ви). Вали колись називали Гетьманськими, але після того як Полтву забе-
тонували і заховали в підземні колектори, тут був прокладений пішохідний
бульвар з посадженими обабіч каштанами та кленами. Місто швидко розрос-
талося в північно-західному і південному напрямку, з’явилися нові вулиці та
кілька площ. Розділ 6
214
Зі зверненням до ренесансу і бароко збудовано готель «Жорж»
(1901) та Будинок учених (1897), проекти розробили віденські
архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер.
У неготичному стилі в 1903–1907 рр. за проектом архітектора
Т. Таловського збудовано костел св. Єлизавети.
На Буковині нові архітектурні риси отримали Чернівці. У
середині ХІХ ст. у середовищі чернівецьких вірмен споруджено
церкву св. апостолів Петра і Павла (1869–1875). Архітектор Й. Глав-
ка оригінально поєднав елементи романського, візантійського і
готичного стилів. Справжньою візиткою віденської сецесії (модерн)
у Чернівцях стала будівля вокзалу (1906–1909). Найхарактернішою
ознакою модерну є облаштований у центральному об’ємі портал із
вітражами, каркас якого виготовлений зі сталі.
У стилі віденської сецесії в 1905 р., за проектом Г. Гельмера і
Ф. Фельнера, побудовано міський театр (сьогодні – Чернівецький
обласний український музично-драматичний театр ім. Ольги Ко-
билянської).
Справжньою архітектурною візитівкою Чернівців є резиденція
православних митрополитів Буковини і Далмації (1864–1882) –
автор проекту Й. Главці. Ансамбль резиденції складався з трьох
монументальних корпусів: головного, духовного й пресвітерії. Серед
приміщень головного корпусу незмінне захоплення викликає
Синодальний зал 100 м на 70 м, який оздоблений мармуром.
Модерна архітектура Західної України з урахуванням народ-
ного мистецтва гуцулів і бойків розвивалася досить успішно у
Львові, Кам’янці-Бузькій, Дрогобичі, Коломиї, Трускавці та інших
містах.
Модерн у Львові мав віденське забарвлення – сецесія, з
характерним перебільшенням декоративних прикрас: будинок
філармонії, 1907, арх. В. Садловський; торгова палата на проспекті
Т. Шевченка, 1907–1910, арх. А. Захаревич; будинок № 3 по вул.
Коперніка, 1909, арх. А. Захаревич та ін. Сецесія у Львові має значну
перевагу в архітектурі початку XX ст., що засвідчують вулиці
академіка Богомольця, академіка Павлова, Глибока, Валова та інші.
Ініціатором сецесії з національним забарвленням був архі-
тектор І. Левинський, який працював з архітекторами Т. Об-
мінським, О. Лушпинським, В. Нагірним. Він збудував виняткові за Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
215
красою споруди, прикрашені орнаментом і формами, запозиченими з
народного мистецтва й архітектури. Найкраща з них – споруда
страхового товариства «Дністер» у Львові (1905). Ця група
архітекторів спорудила в 1914–1916 рр. будинок Вищого музичного
інституту ім. М. Лисенка (тепер музичне училище). За проектом
І. Левинського в 1906–1908 рр. споруджено бурсу Українського
педагогічного товариства (тепер корпус Українського національного
лісотехнічного університету).
Серед пам’яток промислового будівництва Львова відзначимо
будівлю Головного вокзалу (1904; арх. В. Садловський). У його
спорудженні використали найкращі досягнення початку ХХ ст.:
електричне освітлення і вентиляція, центральне опалення, перші в
Україні електричні ліфти та матричні годинники. Це при тому, що у
місті, на момент відкриття вокзалу, працювала лише одна мало-
потужна електростанція. Одним з інженерних досягнень було ажур-
не перекриття перонів, яке завдяки нанесеній на нього емульсії
світилося вночі.
Відомою пам’яткою архітектури є Кам’яний міст у Ворохті
(1894–1895).
Академізм як напрям, співіснуючи з реалізмом, домінував у
скульптурі Галичини та Волині. У руслі академізму в Галичині й
Волині працювали Х. Сосновський, В. Бродський, К. Островський,
Л. Марконі, А. Попель, Т. Риґер, П. Війтович, С.-Р. Левандовський,
Г. Кузневич, М. Бринський та ін.
Традиційно академічний стиль характерний для творчості
Л. Марконі (1835–1899). Створена ним скульптурна група на
головному корпусі політехніки символізує інженерію, архітектуру,
механіку. За моделями Л. Марконі скульптор А. Попель виконав
алегоричні статуї – «Європа», «Азія», «Америка», «Африка». Вони
розміщені в нішах бокових фасадів львівського готелю «Жорж».
Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив
Т. Риґер (1841–1913). У 1880-х рр. виконав серію скульптур для
будинку Галицького крайового сейму. Центральний аттик фасаду
вінчає алегорична група із трьох фігур – «Галичина. Вісла. Дністер»
і дві композиції біля входу – «Праця», «Творчість».
Алегоричні скульптури П. Війтовича (1862–1936) «Торгівля» і
«Праця» прикрашають фасад Львівського залізничного вокзалу. Розділ 6
216
Значний обсяг скульптурних робіт виконав для Оперного театру.
Серед них крилаті символічні бронзові фігури на центральному
фронтоні: «Геній трагедії», «Геній музики», «Слава».
До відомих скульпторів цієї доби належить М. Паращук
(1878–1963). Вагомим здобутком його творчості у співавторстві з
А. Попелем став високохудожній пам’ятник польському поетові
А. Міцкевичу (1905).*
Крім того, він виконав скульптурні портрети
В. Стефаника, С. Людкевича (1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка,
М. Лисенка (1913).
Малярство цієї доби розпочинає класицизм. Найпочесніше
місце належить художнику Л. Долинському (1745–1824). Художник
відмовляється від візантійського духу, таємничості атмосфери, кано-
нічності типажу, хоча ще зберігав іконографічну схему. У 1780-х рр.
Л. Долинський розписував собор св. Юра у Львові: образи «Хрис-
тос», «Богородиця», пророків та апостолів. У 1807–1810 рр.
здійснював оздоблення Успенської церкви Почаївського монастиря.
Ця діяльність охоплювала величезну кількість об’єктів: іконостас,
головний і бічні вівтарі, численні композиції на тему «чудес Христа»
та монастирських легенд. Л. Долинський працював у стилі кла-
сицизму, прагнучи до ясності та розуміння.
Романтизм у малярстві представлений переважно портретами.
Популярним був штамп, а не глибоке вивчення життя. На західно-
українських землях не зазнав диференціації лише портрет вищого
духовенства, зберігши станові й стильові риси ідеалу минулого
століття.
Романтичний період у Галичині ознаменувався влаштуванням
у Львові великих художніх виставок, які стали новим явищем у
культурному житті. Ці виставки відбулись в 1837 р. і 1847 р.
Починаючи з середини ХІХ ст., на західноукраїнських землях
розвивається реалістичне мистецтво. Фундатором цієї школи стали
українські художники К. Устиянович (1839–1903) і Т. Копис-
тинський (1844–1916). Їхня творчість охоплює церковні розписи,
композиції на старозавітні та євангельські теми, портрети, історичні
й побутові сцени, краєвиди. К. Устияновича хвилювала доля народу,
*
А. Попель виконав центральну частину пам’ятника, а М. Паращук
колону та постамент. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
217
насамперед галицьких українців. Він намалював картину «Шевченко
на засланні», портрет «Юліан Лаврівський» та ін.
Кінець ХІХ ст. позначений втратою позицій академічного
напряму. Нові художні явища культивувалися в реформованій
Краківській академії красних мистецтв (1895), де вчилися І. Труш
(1869–1941), О. Новаківський (1872–1935), М. Сосенко (1875–1920)
та багато інших західноукраїнських митців.
На початку ХХ ст. провідне місце зайняв І. Труш. У 1898 р. у
Львові організував «Товариство для розвою руської штуки», а в
1905 р. організовує «Товариство прихильників української літерату-
ри, науки і штуки» та журнал «Артистичний вісник». Того ж року
ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові. Для НТШ
намалював портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка,
Лесі Українки.
У 1913 р. до Львова переїхав український художник імп-
ресіоніст О. Новаківський. У 1913 р. заснував у Львові художню
школу, що стала відомим осередком малярської культури в Західній
Україні. До творів цього періоду належать картини «Діти» (1905),
«Коляда» (1907–10), «Весна» (1909), «Автопортрет» (1911) та ін.
Отже, з кінця ХVIII ст. і до початку ХХ ст. розвиток ук-
раїнської культури залежав від багатьох чинників: завершення
формування модерної української нації, ускладнення соціальної
структури, політизації суспільного життя, посилення тиску дер-
жавних структур, переплетення з культурними впливами інших
народів (поляків, австрійців, росіян та інших) тощо. Всі ці чинники
залишили помітний відбиток у культурі цього періоду. Попри це
українська культура в межах двох імперій розвивається як культура
одного народу. Позитивні зрушення відбулися в галузі освіти. Проте
відсоток неписьменного населення на українських землях залишався
ще доволі високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі
були асиміляційні процеси – русифікація, полонізація, румунізація
та мадяризація. У сфері науки позитивні зрушення йшли по лінії
концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах і
товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інфор-
мацією. Це, своєю чергою, дало можливість вченим, які працювали в
Україні досягти світового рівня. Розвиток літератури характе-Розділ 6
218
ризується різноманітністю художніх напрямів, індивідуальних
стилів письменства, появою нових тем і проблематики, усклад-
ненням художніх форм, політизацією літературної творчості тощо. В
українському театрі цієї доби уживаються тенденції побутовізму,
романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа
режисури та акторської гри, виникають театральні аматорські
колективи, з’являються високохудожні драматичні твори. У музиці
та живописі стверджуються принципи романтизму, реалізму та
народності, а в архітектурі розвинулись класицизм, еклектика та
модерн. Отже, незважаючи на територіальну роз’єднаність, українсь-
кий народ у ХІХ – на початку XX ст. розвивав національну куль-
туру, утверджував свою самобутність та засвідчував причетність до
європейського цивілізаційного простору.
Питання для самоконтролю
1. Особливості національного культурно-історичного розвитку на
українських землях у складі Російської імперії.
2. Особливості національного культурно-історичного розвитку на
українських землях у складі Австро-Угорської імперії.
3. Стан загальної освіти серед українського населення Росії.
4. Вища освіта на українських землях у складі Росії.
5. Розвиток науки в Україні впродовж ХІХ – на початку ХХ ст.
6. Українська література кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст.:
представники та художні особливості.
7. Українська література другої половини ХІХ – на початку ХХ ст.:
представники та художні особливості.
8. Вплив Валуєвського циркуляру та Емського указу на культурні
процеси в Україні.
9. Становлення та розвиток українського театру.
10. Розвиток архітектури на українських землях у складі Росії.
11. Скульптура та малярство в українській культурі (кінець ХVIII –
початок ХХ ст.).
12. Стан вищої освіти на західноукраїнських землях.
13. Місце та роль українського громадського руху в розвитку
культури.
14. Становлення та розвиток української науки на західно-
українських землях (наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст.).
15. Театральне життя та музика в Західній Україні.
16. Пам’ятки архітектури, скульптури та малярства на західно-
українських землях. Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст.
219
Найважливіші факти
1782 р. – завершено будівництво найбільшого палацового комп-
лексу України в класичному стилі – палацу С. Потоцького в м. Тульчин.
1787–1809 рр. при Львівському університеті працював український
інститут «Студіум рутенум».
1796 р. – споруджено парк «Софіївка».
1799–1803 рр. – спорудження палацу К. Розумовського в Батурині.
1798 р. – видання трьох частин поеми І. Котляревського «Енеїда».
1805 р. – заснування Харківського університету.
1819 р. – заснування Київської духовної академії.
1834 р. – заснування Київського університету.
1833–1837 рр. – діяльність літературного об’єднання «Руська
трійця» (І. Ваги-левич, Я. Головацький та М. Шашкевич).
1837 р. – видання «Руською трійцею» в Будапешті альманаху
«Русалка Дністрова».
1839–1843 рр. – спорудження в стилі класицизму головного
корпусу Київського університету (арх. В. Беретті).
1814–1861 рр. – життя і творча діяльність Т. Шевченка.
1840 р. – вийшла перша збірка поезії Т. Шевченка «Кобзар».
1844 р. – відкриття у Львові Цісарсько-королівської Технічної
академії.
1848 р. – відкриття у Львівському університеті кафедри української
мови та літератури.
1856–1916 рр. – життя та творча діяльність І. Франка.
1862 р. – П. Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна».
1862 р. – співак і композитор С. Гулак-Артемовський написав
першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».
1863 р. – Валуєвський циркуляр призупинив офіційне використання
та друк на українській мові книг.
1864 р. – у Львові відкрито перший український народний театр.
1868 р. – у Львові створено товариство «Просвіта».
1873 р. – засновано «Товариство імені Шевченка».
1875 р. – в Чернівцях відкрито університет.
1876 р. – Емський указ імператора Олександра ІІ заборонив
ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги,
українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з
іноземних мов, тексти для нот, ставити театральні вистави і проводити
публічні читання.
1871–1913 рр. – життя та творчість Лесі Українки.
1872–1952 рр. – життя та творчість відомої української оперної
співачки С. Крушельницької. Розділ 6
220
1873–1877 рр. – спорудження головного корпусу Львівської полі-
техніки (арх. Ю. Захаревич).
1882 р. – М. Кропивницький у Єлисаветграді з учасників ама-
торських гуртків створив професійну театральну трупу в складі М. Ста-
рицького, М. Заньковецької, І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського,
М. Садовського, М. Садовської-Барілотті та ін.
1884–1887 рр. – спорудження оперного театру в Одесі (арх.
Г. Гельмер та Ф. Фельнер).
1897–1900 рр. – спорудження оперного театру у Львові (арх.
З. Горголевич).
1898–1901 рр. – будівництво Київського оперного театру (проект
В. Шретера).
1903 р. – відкрито у Львові Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка.
1905 р. – спорудження в стилі сецесії з національним орнаментом
страхового товариства «Дністер» у Львові (арх. І. Левинський).
1908 р. – І. Мечніков одержав Нобелівську премію.
1911 р. – вийшов твір М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».