Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 1
ЗМІСТ
РОЗДІЛ 1. ЗМІСТОВА І ЛІНГВІСТИЧНА КОМПОЗИЦІЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ
1.1. Стиль і мовлення…….……………………………………………….……...
1.2. Науковий текст як комунікативне явище……………………………………
1.3. Основні поради щодо виконання наукової роботи……………………..…..
1.4. Композиційні елементи наукової роботи: мовне оформлення ……………
1.5. Цитування та посилання на джерела…………………...................................
1.6. Список використаних джерел………………………………………...……...
1.7. Анотування наукових джерел………………………………………..………
1.8. Типові помилки в написанні та оформленні наукових робіт……………..
1.9. Стаття як самостійний науковий твір……………………………………….
1.10. Науковий етикет……………………………………………………………
РОЗДІЛ 2. ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ЗАСОБИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАУКОВОГО ТЕКСТУ
2.1. Репрезентація наукового мовлення на лексичному рівні …………….….
2.2. Використання повнозначних частин мови………………………………..
2.3.Службові частини мови…………………………………….………………
2.4. Синтаксис наукового мовлення………………………..………………….
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. ЗМІСТОВА І ЛІНГВІСТИЧНА КОМПОЗИЦІЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ
Наукові роботи різних жанрів характеризу ватися не лише високим рівнем змісту, відповідною струк турою, а й оформленням. Тому одночасно з написанням тек сту наукової праці здійснюється процес її оформлення, що відбу вається на кожному етапі дослідження, а не лише на останньому.
Особливі вимоги висуваються до мовлення і стилю викладу матеріалу, тому детально зупинимося на основних із них.
Характерною особливістю наукового мовлення є формально-логічний спосіб викладення матеріалу, наявність міркувань, що сприяють доказу істини, обґрунтуванню основних висновків дослідження. Не менше значення має смислова завершеність, цілісність і зв'язність думок. Для вираження логічних залежностей у мові є спеціальні функціонально-лексичні за соби зв'язку, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже, таким чином та ін.), на заперечення (проте, тим часом, але, тоді як, тим не менше, аж ніяк), на причинно-наслідкові зв’язки (таким чином, тому, завдяки цьому, внаслідок цього, крім того, до того ж), на перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до..., звернімося до..., розгляньмо..., зупинимо ся на..., розглянувши, перейдемо до..., необхідно зупинитися на..., необхідно розглянути... ), на підсумок, висновок (отже, та ким чином, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок..., підсумовуючи, слід сказати...). Засоба ми логічного зв'язку можуть виступати займенники, прикметники і дієприкметники (даний, той, такий, названий, вка заний та ін.).
Для наукового тексту характерними є цілеспрямованість і прагматизм, тому цінними є лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти, що зумовлюють однозначність їх словесного вияву і, отже, використання спеціальної термінології.
Через термін не тільки пізнається наукове поняття й логіка наукового мислення, а й логіка самої науки. Завдяки спеціальним тер мінам стає можливим у короткій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ.
Зазначимо, що науковий термін — це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Тому не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам'ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй, тер мінологічну систему і прагне до встановлення точних од нозначних термінів, що відповідають її сучасному стану.
Специфічною є також фразеологія наукової про зи, її функція, — з одного боку, визначати логічні зв'язки між частинами висловлювань (можна навести результати..., як показав аналіз..., на підставі отриманих даних..., підсумо вуючи сказане..., звідси випливає, що... та ін.), з іншого боку, в поширеній формі позначати певні поняття, виконуючи, по суті, роль термінів (інформатизація суспільства, документно-комунікаційна система та ін.).
Є також деякі особливості наукової мови, що суттєво впливають на мовленнєвостилістичне оформлення наукового дослідження: наявність великої кількості іменників із абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення та ін.).
У науковій лексиці широко послуговуються відносними прикметниками, оскільки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з граничною точністю вказувати достатні й необхідні ознаки понять (науковий, професійний, психологічний, реальний). У науковому тексті, використовуючи якісні прикметники, перевагу нада ють аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбільш», «найменш».
Дієслово і дієслівні форми виконують у тексті особливе інфор маційне навантаження, служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або у процесі розвідки), використовуються також при описі ходу дослі дження, доведення.
Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше використовують дієслова умовного і майже ніколи — наказового способу. Часто послуговуються зворотними дієсло вами, пасивними конструкціями, що зумовлено необхідні стю підкреслити об'єкт дії, предмет дослідження (наприклад, «у даній статті розглядаються ...», «передбачено виділити додаткові чинники ...»).
У науковому мовленні дуже поширені вказівні займенники «цей», «той», «такий». Вони не тільки конкретизують предмет, а й визначають логічні зв'язки між частинами висловлювання (наприклад, «ці дані служать достатньою підставою для ви сновку ...»). Займенники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретність їх значення в тексті наукових робіт, як правило, не використовуються.
Певні особливості має синтаксис наукового мовлення. Важливою ознакою синтаксичного рівня наукового стилю є виведення із структури речення суб’єкта дії і зосередження уваги на самій дії. Через те у науковому стилі переважають безособові речення. Наприклад:
За минулий рік досягнуто позитивних зрушень у співпраці України з Європейським Союзом.
Для досягнення мети було поставлено такі завдання.
У мові наукових текстів особливо часто трапляються великі за обсягом складної будови речення. Переважають складні сполучникові речення (складносурядні та складнопідрядні), оскільки сполучники дають змогу членувати зміст і чіткіше передавати смислові і логічні зв’язки між частинами змісту і речення. Складні речення є зручною формою вираження складної системи наукових понять, установлення певних відношень між ними: причина і наслідок, доведення і висновки тощо. Усі види речень часто ускладнені відокремленими членами речення (відокремлені обставини, означення, додатки, прикладки), що підвищує їх спаяність. Наприклад:
Враховуючи досвід країн ЄС щодо регулювання міжрегіонального співробітництва, активізація співпраці областей України повинна відбуватися як на міжнародному, так і національному рівнях.
Зміцнення місцевої демократії, посилення прозорості адміністрацій і наближення державних органів влади до громадян – користувачів державних послуг – є пріоритетними напрямами роботи французького уряду й адміністрацій усіх рівнів у руслі державної реформи на найближчі роки.
Підкреслена логічність викладу в науковому тексті виявляється також у вживанні однорідних членів речення із узагальнювальним словом, які розкривають родове поняття за допомогою вужчих, видових понять. Наприклад:
Досліджуючи особливості регіональної політики в період до 2002 року, В. Чужиков відзначає такі основні інструменти її реалізації: інвестиційні гранти, субсидіювання відсоткових ставок, податкові пільги, субсидії, пов’язані з використанням робочої сили, транскордонні пільги.
Широко вживаються у наукових текстах вставні слова і словосполучення, які увиразнюють логіку мислення, послідовність викладу (по-перше, по-друге, відповідно, отже). Наприклад:
По-друге, цей орган центральної виконавчої влади має бути об’єктивним і незалежним, міжгалузевим та міжрегіональним, підпорядковуватися Кабінету Міністрів України.
Для об’єднання частин тексту, зокрема тісно пов’язаних логічними зв’язками абзаців, використовуються слова і словосполучення, які вказують на цей зв’язок: тому, спочатку, потім, насамперед, насамкінець тощо: Насамперед необхідно зазначити, що питання генези та розвитку індивідуальної складової ділової активності досі не вивчене.
Підкресленій логічності і послідовності викладу сприяє також і прямий порядок слів у реченні.
Писемна наукова мова має й суто стилістичні особли вості. Об'єктивність викладу — основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (насправді, зрозуміло), припус тимий (треба гадати, очевидно), можливий (можливо, ймо вірно).
Обов'язковою вимогою об'єктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловле ної думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реа лізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словоспо лучень («за повідомленням», «за відомостями», «як свідчить», «на думку», «за даними», «на нашу думку» та ін.).
У науковому мовленні вже досить чітко сформува лися певні стандарти викладення матеріалу. Наприклад, експеримен ти описуються зазвичай за допомогою особових дієслівних форм на -но і -то (одержано, вирішено, проаналізовано та ін.). Використання подібних синтаксичних конструкцій дає змо гу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії. Суб'єкт дії при цьому залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такого роду наукових текстах необов'язкова.
Стиль писемного наукового мовлення — це безособовий монолог. Тому виклад ведеться від третьої особи, бо увага зо середжена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб'єкті.
Вираз авторства через «ми» дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, на укової школи чи наукового напрямку. І це цілком зрозумі ло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до вирішення проблем. Займенник «ми» та його похідні як найкраще передають і відтінюють ці тенденції. Проте нагромадження в тексті займенника «ми» справляє малоприємне враження. Тому автори наукових праць використовують й інші звороти без цього займен ника, зокрема конструкції з неозначено-особовими речення ми («Спочатку проводять відбір об'єктів для аналізу, а потім встановлюють їх відповідність за розмірами еталонів...»). Аналогічну функцію виконує речення з безособовими дієприслівними формами на -но і -то («Розроблено комплексний підхід до вивчення...»).
Властивостями, які визначають культуру наукового мовлення, є точність, ясність і стислість. Смислова точність — одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значу щості інформації, поданої в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити смисл на писаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.
Ще одна необхідна ознака наукового мовлення — її ясність (вміння писати доступно й дохідливо). Практи ка показує, що особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто уза гальненим значенням. Дуже часто автори наукових розвідок пишуть «та ін.», не знаючи, як продовжити перелік, або вводять до тексту словосполучення «цілком очевидно», коли не можуть викласти інших аргументів. Звороти «відомим чином» або «спеціальним методом» нерідко засвідчують, що автор у пер шому випадку не знає яким чином, а в другому — яким саме методом.
Здебільшого порушення ясності викладу викликане на маганнями окремих авторів надати своїй праці уявної нау ковості. Причиною неясності висловлювання може стати не правильне розташування слів у реченні.
Простота викладу сприяє тому, що текст наукової роботи читаєть ся легко, думки автора сприймаються без ускладнень. Голов не у мовностилістичному оформленні тексту дослідження по лягає в тому, щоб його зміст за формою викладу був доступний для того кола вчених, на яких ця праця розрахована.
Стислість — це ще одна необхідна й обов'язкова ознака наукового мовлення. Реалізація її допомагає уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації і словесного мот лоху. Кожне слово і вираз служать тут тій меті, яку можна сформулювати так: не тільки якомога точніше, а й якомога стисліше донести суть справи.
Багатослів'я, або мовна надмірність, найчастіше вияв ляється у вживанні зайвих слів. Щоб уникнути багатослі в'я, необхідно передусім боротися із плеоназмами, коли до тексту «проникають» непотрібні слова. Вони не тільки свідчать про мовну недбалість її автора, а й часто вказують на не чіткість його уявлення про предмет дослідження або на те, що він просто не розуміє точного значення слів, узятих із чу жої мови.
До мовленнєвої надмірності слід віднести вживання без потре би чужомовних слів, які дублюють українські й тим самим невиправдано ускладнюють вислів.
Інший різновид багатослів'я — тавтологія, тобто повто рення одного й того ж іншими словами. Багато наукових робіт переповнено повтореннями однакових або близьких за зна ченням слів.
Окрім лексичних форм багатослів'я в наукових роботах трап ляються і стилістичні вади, серед яких переважають канцеля ризми, що засмічують мову, надаючи їй казенного відтінку. Особливо часто канцеляризми потрапляють у наукове мовлення через недоречне використання так званих прийменникових сполук, позбавляючи її емоційності і стислості (у справі, по лінії, за рахунок, у частині).
Буває, що в науковій роботі виникає необхідність подати у певній послідовності технологічні операції, трудові прийо ми тощо. У таких випадках зазвичай використовують складні безсполучникові речення, у першій частині яких містяться слова із узагальнювальним значенням, а в наступних — такі, що за пунктами конкретизують зміст першої частини. При цьому рубрики переліку будуються однаково, подібно до од норідних членів з узагальнювальними словами. Порушення однаковості рубрик у переліку — доволі поширений недолік мовлення багатьох досліджень.
1.2. Науковий текст як комунікативне явище
Спілкування в науковій сфері проходить, як правило, письмово. За своє життя науковець складає безліч текстів різного призначення — в одних він аналізує погляди інших учених і обґрунтовує необхідність їх змінити, в інших описує винайдений ним пристрій тощо. У будь-якому разі створенню тексту передує бажання автора змінити щось у системі поглядів його потенційних читачів або спонукати їх до якихось дій. Отже, насамперед автор повинен вирішити наодинці із собою: для кого я пишу і для чого я пишу? Від цього будуть залежати подальші дії — вибір форми тексту, його розміру, поділу на частини, поєднання частин, використання мовних засобів тощо.
Учені довели, що весь світ існує в свідомості людини у вигляді величезної кількості моделей, різних за своєю природою і структурою. Причому моделі, які утворюються у мозку людини внаслідок інтелектуальної обробки інформації, мають, як правило, нелінійну форму, вони дво-, три- і багатовимірні. А текст, як відомо, лінійний.
Як же зробити лінійною нелінійну структуру?
Насамперед треба добре уявити модель у нелінійному вигляді — побачити всі її елементи, простежити зв'язки між ними.
Слід розкласти модель на складові частини, кожна з яких відображає той чи інший аспект проблеми. Причому всі ці частини в сукупності повинні відображати вашу модель. Власне, це той перший план, який ви складаєте перед написанням будь-якого тексту, — план того, «про що треба сказати». Зрозуміло, що перший план нечасто буває схожим на остаточний, але він — необхідний етап організації тексту.
Далі встановлюють ієрархію окреслених (запланованих) частин — вирішують, які з них відображають головні моменти (сторони) вашої моделі, а які є допоміжними, тобто сприяють доведенню основного.
Необхідно проана лізувати логічні зв'язки між окремими частинами і на основі аналізу визначити послідовність частин. На цьому етапі складаєте остаточний план з розділами, пунктами і підпунктами. Доведеться знехтувати другорядними деталями, щоб вони не заважали (сприймати основне), їх треба без жалю вилучити з плану, винести в дужки, в додатки, у виноски і подібне — тобто, за межі тексту.
Слід вирішити, наскільки докладно ви висвітлюватимете кожну частину. Ступінь конкретизації інформації залежить і від потенційного читача, і від загальної інформаційної насиченості вашого тексту. Ось це останнє — надзвичайно важливе: якщо зумієте ввести до кожної частини стільки інформації й конкретизувати інформацію такою мірою, щоб це відповідало вашому задумові, читач легко зорієнтується в тому, що вважаєте основним, а що другорядним, які зв'язки виділяєте як головні, а які просто берете до уваги, — тобто, він побудує таку модель, яка існує у вашій свідомості. Звичайно, кожна частина потребує різного ступеня конкретизації — залежно від своєї значущості (ступінь цієї значущості встановлюватимете ви, а за вами — читач). Але в будь-якому разі текст повинен бути оптимальним щодо інформаційної насиченості: якщо ви недостатньо (поверхово) висвітлили важливий момент, читач не зможе зрозуміти хід ваших думок, а коли, навпаки, будете докладно описувати несуттєве або всім відоме, це буде відволікати від основного.
Обов'язково треба чітко відділяти частини одну від одної. У наукових текстах це роблять з допомогою розділів, параграфів, пунктів тощо. У межах одного параграфа може існувати кілька семантично завершених частин, які потребують чітких покажчиків: ось початок частини, а ось її кінець.
Тільки чітко відділяючи одну частину від іншої, ви робите свій текст придатним до сприймання. Для цього його ділять на абзаци, а також використовують спеціальні слова, словосполу чення й речення, які допомагають оптимально організувати текст.
Кожна семантично завершена частина тексту відображає якийсь більш-менш самостійний фрагмент вашої моделі. Щоб передати цей фрагмент словесно, потрібна певна кількість мовних засобів — слів, пов'язаних у речення. Але читач просто не в змозі запам’ятати всіх ваших речень, і, читаючи наступне, він вже забув попереднє. А через дві сторінки він не пам'ятатиме жодного. Як же тоді він позв'язує докупи всі ваші думки і, зрештою, розуміє вас? А ось як: кожна виділена вами частина — це та «порція» інформації, яку читач інтелектуально переробляє, тобто робить висновки, які відкладає в довготривалу пам'ять. Надалі він оперує цими висновками. А щоб вони (висновки) були такими, як того хотілося б вам, треба не тільки дбати про розмір «порції», а й підказувати читачеві, що в цій «порції» головне, а що другорядне.
Головна думка в кожній семантично завершеній частині — одна (це стосується тільки наукових текстів, у яких частини виділяються на логічній основі: одна думка — одна частина). Навколо неї організовується вся інформація. Отже, треба зробити так, щоб слова, які передають цю думку, не губилися серед інших. Читач повинен їх бачити відразу, навіть не заглиблюючись у зміст. Тут, безумовно, допоможуть метатекстові оператори — мовні формули наукового стилю. Вони вживаються для того, щоб пов'язати частини тексту (як уже зазначалося, згідно з цим), допомагають виразити авторську оцінку інформації (на наш погляд, мабуть), вказують на джерело повідомлення (як твердить такий-то, на думку такого-то) тощо. Слід звернути увагу на такі з них:
послідовність викладу можна передати наступними словосполученнями: по–перше, по–друге, по–третє; з одного боку, з іншого боку; насамперед, передусім, спочатку; також, тепер, даної, водночас; нарешті, на закінчення, наостанку;
ступінь вірогідності повідомлення: очевидно, безумовно, без сумніву, безперечно, напевне, певно, певна річ, звичайно, (як) відомо, мабуть;
послідовність у часі: спочатку, потім, тепер, насамперед, перш ніж, після того як, одночасно, наприкінці, зараз, тут, там, навколо, тодi, в той час, поряд, щойно, перед тим, завжди;
причина і наслідок, умова і наслідок: оскільки, тому, відтак, таким чином, отже, внаслідок, в результаті, поза як, завдяки тому, що; у зв’язку з тим, що; через те, що; зважаючи на те, що; з огляду на те, що; з огляду на викладене вище;
зіставлення, протиставлення: так само, як і; як…, так і; проте, але, навпаки, в той самий час, однак, втім;
заперечення: разом з тим, але, тоді як, однак;
доповнення, уточнення: водночас, зокрема, крім того, щоправда, наприклад, як-от, точніше, зауважмо, наприклад, так, наприклад, а саме, тільки лише, навіть, адже, іншими словами, точніше кажучи, причому;
узагальнення, систематизація: отже, таким чином, відтак, узагальнюючи сказане; з розглянутого можна зробити такі висновки; зважаючи на викладене вище, звідси, звідси висновок, підсумовуючи;
ілюстрація до сказаного: наприклад, так, проілюструємо це на; наведемо (подамо) кілька прикладів;
перехід до нової думки: перейдімо до, ще одне, розгляньмо;
зв'язок з попередніми частинами iнформацiї: як уже зазначалося, як показав аналіз, як було показано вище, доречно, до речi, враховано, взято до уваги, попереднiй, останнiй, наступний роздiл, праналiзований, дослiджений, описаний матерiал, згаданий, зазначений, викладений, знайдений, наведений вираз, як згадувалося вище; не зупиняючись на інших прикладах, нагадаємо; припустімо; виключно для прикладу візьмемо; виклад результатів дослідження, нових відомостей, застосування їх на практиці, подати цілком конкретні вказівки; це, безперечно, негативно позначається; отже, в більшості випадків має місце;
заключна частина, висновки: отже, таким чином, одним словом, iз цього видно, з цього випливає, точнiше кажучи, iншими словами, аналiз пiдтверджує, з опису видно, з одного боку, з iншого боку, i все ж, на завершення, можна пiдсумувати, слiд пiдкреслити, отже, є підстави твердити, що; в результаті можна прийти до висновку, на основі цього ми переконуємося в тому, що; узагальнюючи сказане, ці дані свідчать про те.
Для з'ясування авторської думки (ствердження, заперечення, переконаності, припущення тощо) можна скористатися дієслівно–іменниковими сполуками, які пов’язуються зі словом «автор»:
– розглядає, розкриває, висвiтлює, порушує, розв'язує, торкається проблеми, зупиняється на проблемi; вважає, виражає, відзначає, що; пише, що; підкреслює, що; справедливо вказує на те, що;
– стверджує, аналiзує, характеризує, доводить, порiвнює, зiставляє, з'ясовує, пiдкреслює, посилається на, розглядає змiст, наголошує на важливостi, формулює, виходить з того, що;
– переконаний, вважає, обґрунтовує, схвалює, поділяє погляд, автор переконливо доводить, що; погоджується, визнає, дотримується тієї ж думки, враховує, звертає увагу, накреслює перспективу;
– припускає; висловлює припущення, пропонує;
– заперечує, стверджує, відзначає недоліки, вагається, мiркує, iгнорує, дорiкає, критикує, не підтверджує висновок словами, спростовує, критично ставиться, ставить завдання, пiдтверджує висновок фактами, пояснює це тим, що; причину цього вбачає у тому, що; вважає, що.
У дослідженнях використовують різні мовні кліше, які допомагать реципієнтові сприймати наукову інформацію. Найбільш частотними є такі мовні кліше:
аналіз теми, проблеми є науковий, об'єктивний, конкретний, проведений, всесторонній, вичерпний, детальний, порівняльний, ретельний, глибокий;
вивчення проблеми може бути об'єктивне, експериментальне, теоретичне, практичне, порівняльне, дослідне, безпосереднє, спеціальне, постійне, систематичне, подальше, поглиблене, інтенсивне, глибоке, всестороннє, ретельне;
завдання – першочергові, найближчі, кінцеві, поставлені, вузлові, особливі, конкретні, визначені;
дані експерименту – дослідні, другорядні, конкретні, цифрові, сучасні, останні, попередні, перевірені, вичерпні, повні, додаткові, вихідні, цінні, надійні;
дослідження – наукове, об'єктивне, теоретичне, експериментальне, дослідне, загальне, конкретне, фундаментальне, систематичне, поглиблене, глибоке, актуальне, серйозне, цінне;
експеримент – аналогічний, подібний, важливий, цікавий, унікальний, успішний, проведений;
інформація – точна, вичерпна, повна, важлива, цінна, необхідна, отримана, оперативна, достатня, нова;
матеріал – науковий, експериментальний, довідковий, статистичний, фактичний, зібраний, систематизований, отриманий, використаний, великий, багатий, різноманітний, достатній, достовірний;
мета – важлива, головна, наукова, практична, конкретна, реальна, поставлена, вказана;
питання – актуальне, принципове, теоретичне, практичне, загальне, конкретне, важливе, складне, спірне, правомірне;
проблема – наукова, фундаментальна, актуальна, важлива, ключова, провідна, гостра, часткова, глобальна.
спостереження – наукові, об'єктивні, спеціальні, візуальні, ретельні, численні, систематичні, важливі, подальші, проведені.
Важливо також правильно розташувати ключові слова. Тут треба зважати на те, що людина за своєю природою є істота, великою мірою схильна до стереотипів. Словом, вона не прагне до оригінального, її влаштовує заведений порядок. І читаючи тексти, вона чекає на те, що їй уже відоме з попереднього досвіду. Це, зокрема, стосується структури тексту і його частин. Прогнозування змісту тексту починається від найпростішого: усі знають, що передмова міститиме загальні відомості, у змісті можна побачити коло висвітлюваних проблем і вирішити, чи варто взагалі читати текст. Читач має у підсвідомості й чекання щодо структури частин тексту: він звик, що на початку частини можна побачити основне, а наприкінці — думку автора щодо основного. А тому ключові слова повинні бути або на початку, або в кінці частини, а ще краще — і на початку, і в кінці.
Те, які слова є ключовими, підкаже читачеві й тип викладу — опис, розповідь чи міркування.
Побачивши, що частина тексту є опис, читач зосередить свою увагу на предметові опису (а предмет, як відомо, позначається іменником). Якщо йтиме розповідь про перебіг експерименту, основна увага приділятиметься діям (і, відповідно, дієсловам). У міркуваннях читач намагатиметься виділити ціле речення, оскільки тільки в реченні відображається судження.
Переважна більшість наукових текстів містить різні щодо типу викладу частини. Чергуйте опис, міркування і розповідь — і вашу наукову розвідку буде приємно читати всім.
Організація змісту навколо головної ідеї в частинах з різним типом викладу здійснюється неоднаково. У розповіді обов'язковою є пряма чи обернена хронологія; опис відображає рух погляду спостерігача по об'єкту, рух оброблюваної деталі, різні типи класифікації тощо; у міркуванні відбивається структура доказу чи інша закономірність процесу пізнання.
Кожна частина становить собою не тільки змістову, а й мовну єдність. Тип викладу значною мірою впливає на добір мовних засобів, що їх застосовують для граматичної організації семантично завершених частин тексту.
Частини наукового тексту пов'язуються переважно за змістом. Однак не варто ігнорувати мовні засоби (лексичні, синтаксичні), які допомагають зробити текст цілісним, а отже, полегшують сприй мання і розуміння написаного.
Спілкування — акт (процес), у якому беруть участь принаймні двоє. Ви точно визначили, для кого пишете? Треба скласти чітке уявлення про потенційного читача, особливо про обсяг його знань. Ці знання стануть основою для усвідомлення вашого тексту. На них і ви будете спиратися при написанні тексту. Передати думку можна тільки тому, хто готовий її сприйняти.
Постійно пам'ятаючи про читача, ви будете легко орієнтуватися в тому, що саме і якою мірою треба конкретизувати в тексті.
1.3. Основні поради щодо виконання наукової роботи
Підготовка чернетки
Роботу над чернеткою починають із компо нування основної частини, потім пишуть висновки і, в остан ню чергу, вступ.
Писати слід на одному боці стан дартних аркушів, залишаючи широкі, до 1/4 аркуша, поля та досить широку відстань між рядками, що дасть змогу робити необхідні вставки, вилучати непотрібні частини тексту або перекомпоновувати матеріал, не переписуючи всієї роботи. Під час написання тексту слід одразу роби ти попередню нумерацію сторінок.
Кожна частина пишеться спочатку на чернетці відповідно до складеного плану. Найголовніше на цьому етапі — зафіксувати основні думки, систему доказів, не втрачаючи логіки викладу.
Готову чернетку відкладають на два-три дні і тільки після цього перевіряють і критично оцінюють її загальний зміст. Відкориговану чернетку з не обхідними правками показують науковому керівнику. Якщо він схвалив його, можна починати детальне шліфу вання тексту, намагаючись з'ясувати, чи вдалось автору з достатньою повнотою, точно і доступно передати основні ідеї, методи, висновки і рекомендації.
Редагування тексту
На відміну від попереднього етапу, на якому увагу було зосереджено на загальному змісті роботи, під час редагу вання перевіряється і критично оцінюється її літературне оформлення. Спочатку слід скоротити другорядний мате ріал, поліпшити архітектоніку наукової роботи, перевірити, як обґрунтовано висновки, чи логічно пов'язані вислов лювані ідеї, чи немає повторів, чи послідовно викладено матеріал, визначити доцільність використання й місце в рукописі таблиць та ілюстрацій. Після цього вдосконалюєть ся стиль, перевіряється граматика, орфографія й пунктуація, звіряються посилання. Наприкінці роботи над рукописом остаточно коригується зміст, узгоджуються заголовки у змісті й тексті, складається список використаних джерел.
Під час редагування рукопису доцільно користуватися коректурними знаками.
Наукове мовлення будується на основі послідовного й доказового мислення, тому дослідник, який працює над науковою роботою, має бути обізнаний з основними закона ми логіки: тотожності, суперечності, вилучення третьо го, достатньої основи. Знання цих законів значно полегшує підготовку тексту наукового дослідження, а їх порушення призво дить до логіко-стилістичних помилок.
Закон тотожності вимагає уникати невизначеності, неконкретності, двозначності міркувань, які можуть стати причиною такої логічної помилки, як «підміна тези». Ця помилка виникає тоді, коли аргументи доказів не відповідають тезі, бо, почавши міркувати про одне, автор непоміт но для себе переходить до чогось іншого.
Суть закону суперечності полягає в тому, що не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких щось стверджує про предмет, а друге заперечує те саме, про той самий предмет, у той самий час.
Закон вилучення третього передбачає, що з двох су джень про предмет, які суперечать одне одному, одне обо в'язково є істинним, а друге хибним, і між ними немає і не може бути нічого середнього, тобто такого третього судження, яке також могло б бути істинним у тому самому відношенні, в той самий час. Цей закон вимагає, щоб у випадках, коли є два суперечливих судження, було з'ясова но, яке з цих суджень є істинним, а яке хибним, замість того, щоб шукати істину в додатковому судженні.
Закон достатньої основи формулюється таким чином: для того, щоб визнати судження про предмет істинним, необхідно вказати достатню основу. Цей закон вимагає, щоб наші думки в будь-якому міркуванні були взаємо пов'язані, обґрунтовували одна одну, тобто щоб наше ви словлювання було послідовним і аргументованим.
Викладені вище закони зумовлюють основні вимоги до доведення як особливої форми мислення, характерної для наукових праць. Доведення завжди скла дається з тези, тобто положення, яке доводиться, та аргу ментів, тобто суджень, які мають підтвердити тезу. Доведення має відповідати таким важливим вимогам:
5) не треба використовувати під час доведення аргументи, що логічно не пов'язані з тезою, або такі, що є справедливими тільки за певних умов або в певний час.
Робота над стилем
Мова наукової праці свідчить про культуру писемного мовлення її автора, отже, слід подбати про те, щоб мова наукової роботи повністю відповідала нормам сучасної української літературної мови і забезпечувала яскраве і водночас логічно точне вираження думок, суджень, поло жень, визначень і доказів автора.
Наукове писемне мовлення має свої особливості, які слід враховувати, працюючи над текстом наукового дослідження.
Виразність викладу, чіткість передачі інформації забез печуються точним добором слів, правильним використан ням термінів, відсутністю суперечностей в аргументації, документацією тверджень, наявністю таблиць та ілюстрацій.
Інформативна насиченість, лаконічність тексту досяга ється добором спеціальних синтаксичних структур, часто стандартизованих.
Логічний характер наукового мовлення визначає ши роке вживання засобів логічного членування тексту й ви ділення окремих слів або їх груп. Це, з одного боку, прийо ми зовнішнього оформлення тексту — поділ його на части ни, розділи, пункти, підпункти, з іншого — чітко виявлені причинно-наслідкові зв'язки між повідомлюваними фактами, власне мовні засоби.
Рубрикація тексту
Під рубрикацією тексту маємо на увазі графічний по діл тексту на складові частини — абзаци, підрозділи, роз діли тощо. Рубрикація є зовнішнім вираженням компози ційної структури тексту. Вона відіграє важливу роль у його сприйнятті: розкриває будову тексту, взаємозв'язок його окремих частин, попереджає, про що йтиметься, дає можливість швидко відшукати потрібний матеріал.
Найпростішою рубрикацією є абзац, тобто кілька речень, які мають спільний предмет викладу і починаються з від ступу вправо на початку першого рядка. Термін «абзац» вживається у двох значеннях:
Типовий абзац складається з трьох частин: зачин (фор мулюється мета абзацу), фраза (основна інформація абза цу), коментарі (підбиття підсумків того, про що йшлося в абзаці). Розміщення інформації в абзаці може бути різ ним. Як правило, перше речення містить основну думку (тему) абзацу і є головним компонентом його структури. Кожне наступне речення продовжує, поглиблює, конкре тизує інформацію, висвітлену у попередньому реченні. Останнє речення підсумовує викладене. В іншому випадку основна думка може бути зосереджена в першому й остан ньому реченнях, а проміжні речення виконуватимуть коментувальну функцію.
Абзац вказує на перехід від однієї думки до іншої, допо магає читачеві робити певні зупинки, повертатися до про читаного, зосереджуватися над кожною виділеною дум кою. Доцільно виділяти абзацом фрагменти, які додають модальне значення (сумніву, схвалення, заперечення) тощо.
Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4—6 речень.
У науковій літературі правила, за якими у тексті виді ляються абзаци, зводяться до таких:
Важливий засіб рубрикації тексту — заголовки і під заголовки. Слід упевнитися в тому, що назва наукової ро боти, заголовки її розділів і підрозділів адекватно передають зміст відповідної частини тексту і є логічно повно цінними, тобто недвозначними, несуперечливими.
Як правило, заголовок виражається словосполученням у функції іменника. Він має бути лаконічним і містити відповіді на два запитання: про що йдеться в тексті? та що в ньому стверджується?
У кінці заголовка знаки пунктуації не ставлять.
Після остаточного узгодження чернетки з керівником можна оформляти чистовий варіант. Перед тим як віддруковувати з чернетки наукову роботу, її слід ста ранно ще раз перевірити, уточнити назви розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, таблиць, послідовність розміщення матеріалу, звірити цифрові дані, обґрунтованість і чіткість формулювань, висновків та рекомендацій.
1.4. Композиційні елементи наукової роботи: мовне оформлення
Вступ
Оскільки вступ має давати загальну характеристику виконаного дослідження, тому краще остаточно оформляти його на заключному етапі роботи, коли вже достатньо повно будуть виявлені її результати відповідно до поставлених завдань.
Обґрунтуємо вибір теми та її актуальність. В огляді літератури подамо літературні джерела, що висвітлюють історію розвитку проблеми; теоретичні роботи, які повністю присвячені темі; роботи, які розкривають проблему частково, зробимо короткий висновок про ступінь висвітленості в науковій літературі основних аспектів теми.
Мета дослідження – це уявлення про результат роботи. Мета визначається на основі більш конкретного, детального опису теми дослідження.
Завдання дослідження в сукупності повинні давати уявлення, що слід зробити для досягнення мети. У науковій роботі формулюємо, як правило, від 3 до 5–7 завдань.
Серед мовних засобів оформлення завдань переважають дієслова вивчити, дослідити, проаналізувати, розглянути, визначити, встановити, обґрунтувати, виявити, визначити, перевірити, довести, показати, апробувати та ін., а також іменники фактори, підходи, роль, доцільність, форми, методи, прийоми, технології, критерії, особливості та ін.
Для досягнення поставленої мети i розв'язання завдань у роботі виокремлюють методи. Це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. У наукових роботах застосовуються як теоретичні (вивчення наукової літератури з проблеми дослідження, державних документів), так і емпіричні методи (спостереження, опитування, анкетування).
Спостереження, як правило, складається з таких етапів, як сприйняття, констатація, опис певного явища (текстів творів різних жанрів та стилів) з допомогою словників.
Опитування як форма вербальної комунікації найчастіше проводиться на основі завчасно продуманих питань в усній чи письмовій формі.
Анкетування проводиться в письмовій формі, містить питання, а також при потребі певні позначки, малюнки, схеми.
Методологiчна основа – це основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Йдеться про головні положення праць вітчизняних і зарубіжних дослідників, що стосуються певних наукових явищ.
Наукова новизна обов'язково має бути скерована на одержання нових знань у конкретній галузі. Зрозуміло, що для молодого дослідника є важким процес здобуття цілком нових знань, тому для цього в наукових роботах новизна визначається переважно такими термінами: доповнено, уточнено, узагальнено, систематизовано, класифіковано, проілюстровано, обґрунтовано, унаочнено .
У магістерській роботі важливо показати відмінність одержаних результатів від відомих раніше, описати ступінь новизни (вперше одержано, удосконалено, дістало подальший розвиток). Кожне наукове положення пропонується формулювати чітко, виокремлюючи його основну сутність і зосереджуючи особливу увагу на рівні досягнутої новизни. Наукове положення має читатися і сприйматися однозначно.
Практичне значення дослідження полягає в тому, щоб зазначити, кому і де будуть корисні отримані результати, розроблені матеріали. Для магістерських робіт важливо подати короткі відомості щодо впровадження результатів дослідження із зазначенням назв організацій, в яких здійснена апробація запропонованого дослідження.
Основна частина роботи
У цій частині роботи викладаються теоретичні основи і коротка історія поставленої проблеми, розглядаються отримані результати, пропонується об'єктивний аналіз зібраного матеріалу, робляться узагальнення.
У науковій роботі може бути два або три розділи. Назви розділів та їх змістове наповнення скеровуємо на відображення завдань наукового дослідження. Кожний розділ починаємо з нової сторінки. У кінці кожного розділу формулюємо висновки зі стислим викладом наведених результатів.
У першому (описовому) розділі стисло і критично розглядаємо праці вітчизняних та зарубіжних науковців з означеної проблеми. У результаті фактографічного аналізу з джерел, що розглядаються, дослідником відбираються тільки ті факти і концепції, що можуть слугувати «будівельним матеріалом» для розкриття теми наукової роботи. При цьому демонструємо уміння аргументовано доводити думку, спираючись на теоретичну базу й ілюструючи достатньою кількістю прикладів.
Подаємо аналіз, ідучи від загального до часткового. Подібні позиції дослідників відзначаємо перерахуванням прізвищ авторів (в алфавітному порядку, при цьому ініціали подаємо перед прізвищем). Можна використовувати такі мовні формули: цієї ж позиції дотримуються..., протилежну думку висловлює...
Здійснюючи огляд літератури, обов'язково вказуємо, до яких висновків ми дійшли, що є дискусійним, що необхідно дослідити в контексті виконуваної роботи.
У другому (аналітичному) розділі подаємо загальну методику проведення дослідження, у третьому розділі – реалізацію програми дослідної роботи. Скористаймося при цьому такими мовними зворотами, як: нам видається, що...; ці обставини дають нам підстави припускати, що...; усе це дозволяє висловити нам такі припущення: ...
Висновки
Висновки, що завершують кожний розділ, повинні випливати із сутності роботи, власних роздумів.
Важлива вимога до загальних висновків – їх стислість, ґрунтовність. Не слід повторювати зміст вступу, основної частини, висновків до розділів. Узагальнюємо власні спостереження, оцінюємо результати, одержані під час дослідження, вказуємо ступінь досягнення поставленої мети, виконання завдань, пропонуємо рекомендації щодо практичного використання здобутих результатів.
Додатки
Додатки – засоби, за допомогою яких створюємо експериментальну частину роботи: зразки дидактичного матеріалу, iлюстрацiї, таблиці тощо. Додатки не є обов'язковим елементом наукової роботи, але вони підвищують рівень довіри до результатів дослідження, свідчать про їх достовірність.
Додатки обов'язково роблять тоді, коли теоретичний або емпіричний матеріал надто великий. При цьому дається відповідне посилання. Вони містять допоміжний матеріал, необхідний для повноти сприйняття наукової роботи:
– зразки анкет, тестів;
– проміжні математичні доведення, формули й розрахунки;
– таблиці допоміжних цифрових даних;
– протоколи й акти випробувань; впровадження, розрахун ки економічного ефекту;
– інструкції й методики, опис алгоритмів та програм ЕОМ, які розроблені у процесі виконання наукової роботи;
– ілюстрації допоміжного характеру.
Кожний наступний додаток починаємо з нової сторінки, позначаємо його послідовно літерами української абетки за винятком: Ґ, Є, З, І, Ї, Й, О, Ч, Ь. Наприклад, додаток А, додаток Б і т.д. Текст кожного додатка при необхідності може поділятися на розділи й підрозділи, які нумерують у межах кожного додатка, наприклад: А.2 – другий розділ додатка А, В. 2.1 – перший підрозділ другого розділу додатка В. Подібним чином нумеруються ілюстрації, таблиці та формули, розміщені у додатках. Наприклад: рис. А.1.1 – перший рисунок першого розділу додатка А.
Таким чином, перший варіант дослідження готовий. Тепер проаналізуємо логічні зв'язки між окремими частинами і складемо остаточний план з розділами, пунктами і підпунктами. Напевне, на цьому етапі ми побачимо і дріб'язкові, другорядні деталі, що заважають сприйняттю основного тексту однозначно. Такий матеріал, звичайно, вилучимо, а можливо, перенесемо в додатки.
Слід добре продумати, скільки і яку саме інформацію подамо у вступі, в кожному з розділів. Намагаймося чітко визначити розділи, підрозділи, пункти й підпункти в науковій роботі. Добре, щоб відрізки, порції інформації були помірними за обсягом і зрозумілими для сприймання.
Переглянемо назви частин. Ці назви сформулюємо так, щоб вони слугували своєрідним путівником наукового тексту. Особливу увагу звернемо на мовні засоби наукового стилю, які допоможуть зорієнтуватися в науковому тексті.
1.5. Цитування та посилання на джерела
Цитати — дослівні уривки з використаних джерел — використовуються в науковій роботі для обґрунтування, підтвердження або доповнення авторських аргументів, висновків або положень та для критичного аналізу літе ратурних джерел. Для цитування, як правило, беруть ури вок, який містить у собі логічно завершену думку. Рідше цитують частину фрази або окремі слова.
Текст цитати береться в лапки і наводиться без жод них змін, зі збереженням особливостей авторського напи сання, зокрема орфографії, пунктуації й шрифтових виді лень. Відхиленнями від цього правила можуть бути:
Не можна об'єднувати в одній цитаті кілька виписок, узятих з різних частин джерела, навіть якщо ці виписки логічно пов'язані між собою. Кожна така виписка повин на бути оформлена як окрема цитата.
Якщо цитата повністю відтворює речення тексту, який цитується, вона починається з великої букви, якщо тільки не є частиною речення автора наукової роботи. Цитата, яка є складовою частиною авторського речення, починається з маленької букви, навіть якщо у використаному джерелі вона починається з великої. Якщо цитата відтворює тіль ки частину речення цитованого тексту, то перед лапками ставлять три крапки.
Цитата на початку речення має починатися з великої букви, навіть якщо перше цитоване слово написане у ви користаному джерелі з маленької букви. Після двокрап ки цитата починається з маленької букви, якщо у використаному джерелі перше слово цитати написане з маленької букви (у цьому випадку перед цитатою ставлять три крап ки), і з великої букви, якщо у використаному джерелі перше слово цитати починається з великої.
Якщо в тексті цитати, яка береться в лапки, є слова в лапках, то лапки, однакові за малюнком, не ставляться по ряд двічі.
Наведемо різні способи ведення цитати в речення. Наприклад:
1. Наталія Алюшина вважає: «Від рівня професійної компетентності, творчої цілеспрямованості, відповідальності державних службовців значною мірою залежить ефективність роботи всіх ланок держави» [7, c.18].
2. «Стиль як продумана і узгоджена взаємодія управлінських елементів і людського потенціалу, – зазначає Анна Шома, – є важливим фактором раціоналізації державного управління» [3, c. 14].
3. На думку Тетяни Недашківської, «сучасний державний службовець для громадян – не безособова штатна одиниця певної установи, не чиновник: споживачі послуг чекають від нього компетентного рішення своїх проблем та запитів» [15, c. 28].
4. Серед інструментів здійснення державної регіональної політики названо «публічно-приватне партнерство» [4, с. 10].
5. Олена Зиміна вважає, що «…державна служба – публічно-правовий інститут, основними функціями якого є підготовка пропозицій з питань державної політики, забезпечення її реалізації та надання послуг фізичним і юридичним особам» [25, c. 12].
Добре, щоб цитування було повним, без перекручень і довільного скорочення авторського тексту. У разі ж необхідності пропуску певних слів, словосполучень цитати ставлять три крапки. Наприклад:
Наталія Богданова переконана, що «прогресивні перетворення у суспільстві можливі лише тоді, коли в цей процес активно залучається талановита молодь…» [7, c. 15].
Дуже добре, щоб цитати подавалися насамперед з першоджерел, а не з праць інших авторів. Першоджерелом вважається першодрук або академічне видання тексту. У рідкісних випадках, коли першоджерело дійсно недоступне (архівне), можемо скористатися цитатою з іншого видання, однак при цьому обов'язково перед бібліографічним джерелом зазначимо: «цитується за». Наприклад:
На думку О. М. Степанової, «професійна компетентність державних службовців – це вміння ефективно здійснювати конкретну діяльність у сфері державного управління» [Цит. за: 18, с. 26].
Якщо ж при цитуванні були виділені деякі слова, в дужках подається спеціальне застереження, яке пояснює виділення. Частіше за все ставляться ініціали – ім'я та прізвище автора наукового тексту. Наприклад:
Згідно з чинним законодавством України «підвищення кваліфікації службовців органів державного управління – це навчання з метою вдосконалення та поглиблення професійних знань, умінь і навичок (складових професійної компетентності – уточнення наше – Г. К.), необхідних для ефективного вирішення завдань професійної діяльності» [1, с. 15].
Водночас стежмо за тим, щоб текст статті не ряснів суцільними цитатами, тоді складається враження компіляції роботи, її реферативності, відсутності авторського бачення проблеми.
Непряме цитування (виклад думок інших авторів своїми словами) подається без лапок і має бути гранично точним. Наприклад:
Як констатує М. Студенікіна, контроль – це одна з основних функцій управління, яка є методом управління, представляє одну із стадій управлінського процесу і виступає засобом забезпечення законності та державної дисципліни [8].
Кожна цитата неодмінно супроводжується посиланням на використане джерело.
Посилання – це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю, згаданий чи аналізований у тексті документ. Наприклад:
«Мова, – наголошував В. Гумбольдт, – це об’єднана духовна енергія народу, що дивовижним чином закріплена у відповідних звуках і в цьому вияві та через взаємозв’язок своїх звуків зрозуміла всім мовцям...» [1, с. 349].
Запис [1, с. 349] указує на перше джерело в бібліографії, а його сторінка – 349.
Розглянемо різні приклади запису посилань на використані джерела.
1. Деякі науковці ототожнюють політичну еліту з правлячою елітою [6; 8; 19].
2. Існує велика кількість класифікацій функцій управління [4; 5; 6; 7; 8].
3. Координація як функція управління – «процес, спрямований на забезпечення пропорційного й гармонійного розвитку різних сторін об’єкта управління за оптимальних для даних умов витрат» [7, 12].
4. Розроблені у вітчизняній науці принципи регіонального управління та реалізації державної регіональної політики [3; 6] створюють передумови для формування методологічних основ ресурсного забезпечення реалізації територіальних (регіональних та місцевих) інтересів, зокрема: принцип цільового управління; принцип використання регіональних переваг у територіальному розподілі праці, принцип поєднання інтересів усіх структур, що беруть участь у процесі регіонального відтворення; принцип економічної самостійності; принцип самофінансування; принцип відповідальності тощо.
5. Поняття «стиль державного управління» розглядають такі вчені: Р. Войтович [3], П. Надолішній [9], Н. Нижник [12], Г. Одинцова [22].
Подаємо посилання на всі джерела чи матеріали, які згадуються в науковому тексті. Це допоможе відшукати потрібний документ, перевірити точність зазначених даних, з’ясувати інформацію, обставини виникнення ідеї чи контексту.
Наявність посилань свідчить про наукову обізнаність автора, обґрунтованість положень дослідження.
При визначенні термінів посилаємося на останні видання публікацій, на більш ранні видання можна посилатися лише в тих випадках, коли в них наявний матеріал, який не ввійшов до останнього видання.
1.6. Список використаних джерел
Список використаних джерел містить їх бібліографічні описи. Складають бібліографічний опис безпосередньо за друкованим твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т. ін.
Список використаних джерел розміщують у порядку появи посилань у тексті; в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків; у хронологічному порядку.
Відомості про джерела, внесені до списку, необхідно давати відповідно до вимог державного стандарту з обов’язковим наведенням назв праць.
Розглянемо основні вимоги стандарту.
1. Якщо книга має одного, двох чи трьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення першого автора, потім записуємо назву, підназву. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо всіх авторів (одного, двох чи трьох). Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:
Авер’янов В. Б. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики : монографія / В. Б. Авер’янов. – К. : Факт, 2003. – 384 с.
Багрова І. В. Міжнародна правова діяльність України / І. В. Багрова, О. О. Гетьман, В. Є. Власик. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 384 с.
2. Якщо книга має чотирьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому чотирьох авторів. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:
Економічна теорія : підручник / З. Г. Ватаманюк, С. М. Панчишин, С. К. Реверчук, В. Р. Яник. – К. : Альтернатива, 2001. – 608 с.
3. Якщо книга має п’ятьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому перших трьох авторів, а далі в квадратних дужках вказуємо таке: [та ін.]. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:
Гроші, банки і кредит / О. В. Заєць, О. П. Осика, Т. І. Титова [та ін.]. – Львів : СУДУ, 1998. – 368 с.
4. Законодавчі документи подаємо за таким зразком:
Кримінально-процесуальний кодекс України : за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 2006. – 207 с.
5. Складаючи бібліографічний опис статті, опублікованої в збірнику, науковому віснику, журналі, газеті, пам’ятайте про те, що в такому описі завжди повинні бути дві структурні частини («ліва» – заголовок, назва, відомості про відповідальність; «права» – вихідні дані про джерело публікації), відокремлені одна від одної двома скісними рисками. Такий бібліографічний опис називають аналітичним. Наприклад:
Медведєв І. Сучасні державно-управлінські підходи до формування ідеї університету у ХХІ столітті / Ігор Медведєв // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2011. – №. 1. – С. 30–42.
Новий етап зовнішньоекономічних зв’язків України / Г. М. Климко, К.Т. Кривенко, А. Г.Савченко [та ін.] // Економіка України . – 2003. – № 1. – С. 11–14.
Запам’ятайте:
1. Бібліографічні описи подають згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання».
2. Опис складається з елементів, які поділяються на обов’язкові та факультативні. Обов’язкові елементи містять бібліографічні відомості, які забезпечують ідентифікацію документа. Їх наводять у будь-якому описі.
3. Проміжки між знаками та елементами опису є обов’язковими і використовуються для розрізнення знаків граматичної і приписаної пунктуації. Не ставимо проміжок тільки перед комою і крапкою.
4. Дані, подані на звороті титульної сторінки або «від себе», беруться у квадратні дужки.
5. У відомостях про відповідальність дані зазначаємо тільки так, як вони подані у джерелі інформації. Наприклад:
/ Володимир Остафійчук
/ С. М. Іваночко
/ Паночко Олександра Іванівна
Таблиця 1
Приклади оформлення бібліографічного опису у списку використаних джерел
|
Характеристика джерела |
Приклад оформлення |
|
Один автор |
Войтович Р. В. Ідеологія, технологія та стиль у державному управлінні : навч.-метод. посіб. / Р. В. Войтович. –– К. : НАДУ, 2003. –– 192 с. |
|
Два автори |
Бакуменко В. Д. Теоретичні та організаційні засади державного управління : навч. посіб. / Бакуменко В. Д., Надолішній П. І. –– К. : Міленіум, 2003. – 256 с. |
|
Три автори |
Тарнавська Н. П. Менеджмент: теорія та практика : підручник / Н. П. Тарнавська, Р. М. Пушкар, А. М. Михненко. – Т. : Карт-бланш, 1997. –– 456 с. |
|
Чотири автори |
Демократія, управління, бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства : монографія / В. Б. Авер'янов, В. В. Цвєтков, В. П. Горбатенко, В. М. Шаповал. –– К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 347 с. |
|
П’ять і більше авторів |
Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади : навч. посіб. / В. Т. Білоус, С. Д. Дубенко, М. Я. Задорожна [та ін.]. –– Л. : Львів. політехніка, 2002. –– 352 с. |
|
Матеріали конференцій, з’їздів |
Державне управління в Україні: реалії та перспективи : зб. наук. пр. / за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. –– К. : НАДУ, 2005. – 432 с. |
|
Словники |
Державне управління : словник-довідник / уклад. : В. Д. Бакуменко (кер. творч. кол.), Д. О. Безносенко, І.М.Варзар [та ін.] ; за заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка ; УАДУ при Президентові України. Ін-т пробл. держ. упр. та місц. самоврядування. –– К. : Вид-во УАДУ, 2002. –– 228 с. |
|
Законодавчі матеріали |
Кримінально-процесуальний кодекс України : за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парлам. вид-во, 2006. — 207 с. — (Бібліотека офіційних видань). Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами : офіц. текст : за станом на 1 черв. 2006 р. : зб. нормат. актів. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 306 с. |
|
Стандарти |
Бібліографічний запис. Заголовок. Загальні вимоги та правила складання : ДСТУ ГОСТ 7.80:2007. — [Чинний від 04-01-2008]. — К. : Держспоживстандарт України, 2007. — 47 с. — (Національні стандарти України). |
|
Дисертації |
Копистинська І. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991–2003 рр.) : дис. канд. філол. наук: 10.01.08 / Копистинська Ірина Михайлівна. — К., 2004. — 223 с. |
|
Автореферати дисертацій |
Алексєєва К. А. Державна інноваційна політика в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки : автореф. дис. канд. наук з держ. управління : 25.00.02 «Механізми державного управління» / Катерина Андріївна Алексєєва. – К., 2009. – 20 с. |
|
Частина книги, періодичного, продовжуваного видання |
Надолішній П. І. Стиль державного управління: сутнісні характеристики і резерви раціоналізації / П. І. Надолішній // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. / редкол. : О. П. Якубовський (голова), А. Г. Ахламов, З. В. Балабаєва [та ін.]. –– О. : ОРІДУ УАДУ, 2002. –– Вип. 10. –– С. 208–219. Єганов В. Поняття стилю державно-управлінської діяльності / В. Єганов // Вісн. НАДУ. – 2005. – №2. – С. 40–45. |
|
Електронний ресурс локального доступу (на компакт-диску CD, DVD) |
Розподіл населення найбільш численних національностей за статтю та віком, шлюбним станом, мовними ознаками та рівнем освіти [Електронний ресурс] : за даними Всеукр. перепису населення 2001 р. / Держ. ком. статистики України ; ред. О. Г. Осауленко. — К. : CD-вид-во "Інфодиск", 2004. — 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) : кольор. ; 12 см. — (Всеукр. перепис населення, 2001). — Систем. вимоги : Pentium-266 ; 32 Mb RAM ; CD-ROM Windows 98/2000/NT/XP. — Назва з титул. екрану. |
|
Електронні ресурси віддаленого доступу |
Опис сайту в цілому Национальный информационно-библиотечный центр «ЛИБНЕТ» [Электронный ресурс] / М-во культуры РФ, Рос. гос. б-ка, Рос. нац. б-ка. – М. : Центр «ЛИБНЕТ», 2004. — Режим доступу : http://www.nilc.ru/, для доступа к информ. ресурсам требуется авторизация.— Назва з екрану. Опис електронного видання (журналу, книги, розміщених в Інтернеті) ДСТУ ГОСТ 7.1:2006. Бібліографічний запис, бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання [Електронний ресурс] : метод. рекомендації з впровадження / Міністерство освіти і науки України, Львівський національний університет імені Івана Франка, Наукова бібліотека ; уклад. Галевич О. К., Штогрин І. М. –– Львів, 2008. — 20 с. — Режим доступу до вид. : http://www.franko.lviv.ua/library/ doc/metodychka. pdf (16.05.2009). — Назва з екрану. |
1.7. Анотування наукових джерел
Анотування – це процес створення анотації. Анотація – це стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Анотація не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту і характеру. Анотація допомагає в пошуку, відборі та систематизації необхідної інформації. Сутність і призначення анотації полягає в тому, що, стисло характеризуючи джерело інформації, вона відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі.
Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту.
Вимоги до анотації:
Наприклад:
Юридичний словник-довідник / за ред. Ю. С. Шемшученка. – К. : Феміна, 1996. – 696 с.
У виданні в доступній формі наведено й прокоментовано основні юридичні поняття, що стосуються державного устрою і правової системи України, прав та обов’язків громадян, правового статусу підприємств, установ, організацій тощо.
Особливу увагу приділено висвітленню нового національного законодавства, прийнятого після проголошення незалежності України.
Для працівників органів законодавчої, виконавчої і судової влади, підприємств, установ та організацій, а також підприємців, управлінців і всіх, хто прагне знати закони і практику їх застосування.
Алгоритмічний припис до анотування наукового джерела
1. Прочитайте текст.
2. Визначте логічний суб’єкт (те, про що розповідається в тексті) і логічний предикат (те, що про це говориться).
3. З’ясуйте актуальність праці.
4. Проаналізуйте структуру тексту, визначивши вступну, основну та заключну частини.
5. Визначте головну інформацію основної частини тексту, відповівши для цього на такі питання:
– які проблеми висвітлюються?
– як розглядаються й розв’язуються поставлені проблеми?
– які висновки зроблено у науковій праці?
6.Оформіть письмово текст анотації, використовуючи необхідні лексико-граматичні конструкції.
7. Здійсніть самоконтроль виконаної роботи.
8. Відредагуйте текст анотації. Зверніть увагу на обсяг анотації (не більше 8% тексту-джерела), її структурну організацію і логіко-граматичні зв’язки між реченнями та їх частинами.
Пам’ятайте, що показниками рівня анотації є: якість і точність інформації про першоджерело; логічність оформлення; відповідність чинним мовним нормам; обмежений обсяг.
Анотація до наукової статті зазвичай містить ще і ключові слова, які слід подавати в алфавітному порядку.
Приклад анотації до наукової статті:
Зиміна О. М. Державна служба як публічно-правовий інститут з елементом європейського стандарту – культурою праці
У роботі розглядається проблема необхідності впровадження культури праці в публічно-правовий інститут як елемент європейського стандарту. У запропонованих практичних рекомендаціях автором визначено подальші кроки, які мають бути спрямовані на вдосконалення інституту державної служби України в рамках його адаптації до стандартів Європейського Союзу, що сприятиме більш повній реалізації конституційних прав, свобод та законних інтересів громадян, наданню їм у належному обсязі якісних державних послуг.
Ключові слова: демократична соціальна держава, державна служба в Україні, достойна оплата праці, культура праці, професіоналізм державних службовців, становлення та розвиток культури праці.
1.8. Типові помилки в написанні та оформленні наукових робіт
1. Нечітке, неточне, абстрактне формулювання теми дослі дження.
2. Зміст роботи не відповідає плану наукової роботи або не розкриває тему повністю чи в її основній частині.
3. Сформульовані розділи (підрозділи) не відбивають ре альну проблемну ситуацію, стан об'єкта.
4. Мета дослідження не пов'язана з проблемою, сформульо вана абстрактно і не розкриває специфіки об'єкта і предмета дослідження.
5. Тавтологія дієслів при формулюванні завдань розвідки.
6. Не визначена різниця між об'єктом і предметом наукової роботи.
7. Не досить чітко сформульовано наукову новизну дослі дження.
8. Наявність помилок при формулюванні пунктів практичного значення роботи; виклад практичного значення дослідження у вигляді наукової новизни.
9. У науковій роботі вирішуються лише практичні завдання, а теоретичних немає.
10. Перенасичення оглядового розділу цитатами.
11. Автор не виявив самостійності, робота є ком піляцією або плагіатом.
12. Не зроблено глибокого і всебічного аналізу сучасних офіційних і нормативних документів, нової спеціальної літе ратури (останні 5—10 років) з теми дослідження.
13. Аналітичний огляд вітчизняних і зарубіжних публі кацій з теми роботи має форму анотованого списку і не відбиває рівня досліджуваності проблеми.
14. Наявність помилок при статистичних підрахунках.
15. Не розкрито зміст та організацію особистого експери ментального дослідження (його суть, тривалість, місце прове дення, кількість обстежуваних, їхні характеристики), повер хово висвітлено стан практики.
16. Кінцевий результат не відповідає меті дослідження, ви сновки – поставленим завданням.
17. Висновки і рекомендації наукової роботи не є новими, оригінальними.
18. Відсутність пропозицій щодо подальшого напряму наукових досліджень.
19. У роботі немає посилань на першоджерела або вказані не ті, з яких запозичено матеріал.
20. Бібліографічний опис джерел у списку використаної літератури наведено довільно, без дотримання вимог держав ного стандарту.
21. Як ілюстративний матеріал використано таблиці, діа грами, схеми, запозичені не з першоджерел, а з підручника, навчального посібника, монографії або наукової статті.
22. Обсяг та оформлення роботи не відповідають вимогам, вона виконана неохайно, з помилками.
1.9. Стаття як самостійний науковий твір
У словниково-довідковій літературі науковою статтею називають один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, накреслюються перспективи наступних напрацювань. Обсяг наукової статті складає від 6 до 24 сторінок, тобто 0, 35–1 др. арк. За змістом наукові статті поділяються на власне наукові, науково-популярні, науково-навчальні, науково-методичні, науково-публіцистичні. Зазвичай призначаються вузькому колу або широкому загалу науковців, спеціалістам певної галузі або кількох галузей. За кількістю авторів наукові статті бувають одноосібні або колективні.
Готуємо наукову статтю з дотриманням чинних вимог ВАК України та відповідних методів: конструктивно–синтетичного (для початкового варіанту; накопичення матеріалу; складання плану, системи доказів) та критико-аналітичного (для уточнення, шліфування окремих частин, фраз, доповнень).
Відповідно до постанови Президії ВАК України від 15.01.2003 р. № 705/1 наукові статті зараховуються як фахові при наявності таких необхідних елементів: постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття; формулювання цілей статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.
Під час написання тексту наукової статті використовують такі мовні стандарти-кліше.
Мотивація актуальності теми і важливості дослідження
Проблема (…перебуває в центрі уваги…; …заслуговує на особливу увагу…; …посідає важливе місце…; …є актуальною…; …є недослідженою…; …є дискусійною…; … фрагментарно висвітлювалася в …; … не була об’єктом спеціального вивчення…).
Важливо (дослідити, описати, узагальнити, вивчити, встановити, пояснити, систематизувати, класифікувати, визначити, підсумувати, проаналізувати, з’ясувати, розробити, здійснити експеримент, простежити, укласти, виявити, експериментально перевірити).
Історія та сучасний стан розробки питання в науковій літературі
Прийнято вважати, що…; загальновідомо, що…; є думка, що…; відповідно до концепції…; як вважає (вважають)…; дослідженням цієї проблеми займалися…; цих поглядів дотримується (дотримуються)…; гіпотезу про… висунув…; нову концепцію розроблено…
Мета і завдання статті
Статтю присвячено такому питанню, як…; мета статті полягає у тому, щоб…; метою є встановити…; метою є визначити…; мета статті – проаналізувати (описати, розкрити)…
Виклад суті дослідження у статті
Є підстави вважати…; умови та хід експерименту дозволяють висунути гіпотезу…; виходячи з передбачення…; однією з найважливіших особливостей (чого?) … є …; об’єкт дослідження характеризується такими особливостями:…; зібраний матеріал підлягає структуруванню…; нами зафіксовано (виявлено, з’ясовано, описано)…
Висновки, рекомендації, пропозиції
Таким чином, проведене дослідження (аналіз) підтверджує, що…; отже, є всі підстави зробити такий висновок:…; як підсумок, зазначимо, що…; сформулюємо основні висновки та рекомендації…; підсумовуючи все сказане, відзначимо, що…; здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки:…; у ході експерименту розв’язано поставлені завдання і підтверджено основні положення запропонованої гіпотези, а саме:…
Лексико-граматичні засоби вираження впевненості
Є впевненість у тому, що…
Безумовно, що…
Не можна не зважати на те, що…
Доведено, що…
Загальновідомо, що…
Є очевидним, що…
Немає сумніву щодо (чого?)…
Ці факти переконують у (чому?)…
Автор переконливо доводить, що…
Результати дослідження підтверджують справедливість (чого?)…
Можна з упевненістю сказати, що…
Доцільно взяти до уваги…
Лексико-граматичні засоби вираження непогодження, спростування
Не можна не заперечити…
Не можна погодитися…
Автор, на наш погляд, помиляється стосовно…
Є серйозні розбіжності в поглядах на…
Можна спростувати наведену думку…
Автор дотримується нетрадиційного погляду на…
Автором не висвітлено питання (чого?)…
Авторська позиція суперечить (чому?)…
Висновки не підтверджуються фактами…
Не зрозуміло, що автор має на увазі, стверджуючи (що?)…
Є дискусійним питання (про що?)…
Сумнів викликають наведені статистичні дані: …
Ряд зауважень виникає при…
Лексико-граматичні засоби припущення
Припустімо, що…
Можна висловити припущення…
Є підстави висунути гіпотезу…
Доречно проаналізувати ситуацію, припустивши, що…
1.10. Науковий етикет
Мовний етикет наукових конференцій, симпозіумів, круг лих столів, дискусій, лекцій тощо регулює мовну поведінку чітко окресленого кола учасників таких наукових заходів. Су часні формули звертань, запитань, відповідей, подяк, якими послуговуються вчені, відзначаються уніфікованістю і стерео типністю вживання.
Починаючи виступ, звертаються до присутніх: Шановний голово (ректоре, директоре), Шановні члени координаційної ради... Шановні учасники науково-практичної конференції... Шановні пані й панове... Шановне товариство... Після цього називають тему чи мету свого виступу (доповіді) й переходять до викладу його змісту
Посилаючись на інші виступи, вживають фрази: як (слуш но, справедливо) зазначив, запропонував, сказав, стверджує (називається прізвище промовця)...
Перш ніж відповідати на запитання чи зауваження, потрібно сказати: Дякую за запитання! Дякую за зауваження! Під час обговорення чи дискусії доречними будуть вислови: Слушною є думка... Без сумніву, Ви маєте рацію, але... Ваші міркування є слушними, проте... Навряд чи можна погоди тись із твердженням, що... Я не зовсім можу погодитись із тим... На наш погляд... На мою думку... Ми переконані, що... Я вважаю, що... Я виходжу з того, що...
Закінчуючи виступ, кажуть: Дякую за увагу! Дякую за при хильне ставлення до мене! Дякую за слушні зауваження і запитання! Автор складає щиру подяку (називаються прізвища осіб) за цінні зауваження й поради!
РОЗДІЛ 2. ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ЗАСОБИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАУКОВОГО ТЕКСТУ
2.1. Репрезентація наукового мовлення на лексичному рівні
Провідною ознакою наукового стилю на лексичному рівні є використання великої кількості термінів, іншомовних слів, наукової фразеології. Нерозрізнення слів-паронімів, вживання іншомовних слів у невідповідному значенні може бути причиною порушення лексичних норм.
Пароніми – це спільнокореневі слова, що близькі за звучанням, але різні за значенням. Наприклад: декваліфікація – дискваліфікація; монархічний – монархістський; одноосібний – одноособовий – одноосібницький; парламентарний – парламентський – парламентерський; реформаторський – реформатський – реформаційний – реформістський; системний – систематизований; центристський – централістський – централістичний.
Варто звернути увагу на розрізнення таких слів-паронімів:
абсолютний – абсолютистський
Абсолютний. Безвідносний, узятий поза зв’язком; цілковитий, повний: критерій, нуль, приріст, розмір, вага, вартість, величина, висота, категорія, маса, рента, температура, право, чемпіон, більшість, вологість, істина, тиша, ясність.
Абсолютистський. Характерний для абсолютизму, властивий йому: режим, держава, монархія.
анархічний – анархістський
Анархічний. Властивий анархізму й анархії; схильний до анархії: анархічний ухил; анархічний вчинок.
Анархістський. Належний анархістові, анархістам, властивий їм: анархістський гурток, анархістська організація, анархістський настрій, анархістський погляд.
аполітизм – аполітичність
Аполітизм.. Пасивне, байдуже ставлення до питань політики, уникнення участі в громадсько-політичному житті: тенденції аполітизму; теорії аполітизму.
Аполітичність. Властивість аполітичного: гасло аполітичності, прояви аполітичності.
виборний – виборчий
Виборний. Який визначається, обирається голосуванням на якусь посаду або для виконання певних обов’язків; якого заміщують шляхом виборів, а не призначення: особа, посада, служба, начальство, представники.
Виборчий. Який стосується проведення виборів та різних заходів, пов’язаних з ними: акт, бюлетень, голос, закон, округ, агітація, дільниця, кампанія, комісія, платформа, система, справа, урна, право, збори.
виголошувати – оголошувати – проголошувати
Виголошувати, виголосити. Прилюдно виступати (з промовою, доповіддю), вимовляти якісь слова, фрази: виголошувати доповідь, виголошувати тост.
Оголошувати, оголосити. Публічно заявляти про щось, робити відомим; офіційно заявляти про початок чогось тощо. Вж. зі сл.: вирок, наказ, присуд, подяку, порядок денний, рішення, війну, тривогу, похід.
Проголошувати, проголосити. 1. Декларувати, обнародувати. Вж. зі сл.: братерство, єдність, закон, незалежність, рівність, свободу совісті. 2. Те саме, що виголошувати. Вж. зі сл.: промову, монолог, тост, свої думки.
документальний – документований
Документальний. Який є документом; властивий документу; який грунтується на документах: документальні дані, документальні свідчення, документальна точність, документальний фільм, документальна кінематографія.
Документований. Дієприкм. від документувати: у знач. прикм. – обґрунтований документами: добре документований нарис.
кваліфікаційний – кваліфікований
Кваліфікаційний. Який стосується кваліфікації, встановлює або визнає її. Вж. зі сл.: мінімум, розряд, категорія, комісія, характеристика.
Кваліфікований. Який має високу кваліфікацію, добру підготовку до чогось; досвідчений. Вж. зі сл.: коментатор, працівник, учитель, рецензія, суддівство.
комунікаційний – комунікативний
Комунікаційний. Який стосується комунікації – шляхів сполучення, транспорту; пов’язаний із комунікацією: комунікаційні шляхи, комунікаційна мережа.
Комунікативний. Який стосується комунікації як спілкування, інформації: комунікативна функція мови, комунікативний зв’язок.
консультативний – консультаційний
Консультативний. Який має дорадчі права; дорадчий: консультативний комітет, консультативний статус, консультативна нарада.
Консультаційний. Який дає поради з якихось питань; призначений для консультації: консультаційний пункт, консультаційний центр, консультаційна година, консультаційна допомога, консультаційна поліклініка.
професійний – професіональний
Професійний. 1. Який стосується певної професії, пов’язаний з нею; фаховий; який об’єднує людей однієї або близьких професій: професійна підготовленість, професійна хвороба, професійна організація, професійна спілка. 2. Те саме, що професіональний: професійний актор, професійна творчість.
Професіональний. Переважно який стосується професіонала, який займається певною професією; кваліфікований: професіональний боксер, професіональний театр.
уповноваження – повноваження
Уповноваження. Надання кому-небудь права, дозволу діяти, говорити від чийогось імені.
Повноваження. Право, надане кому-небудь для здійснення чогось, а також приймати рішення на власний розсуд: надзвичайні повноваження, необмежені повноваження.
2.2. Використання повнозначних частин мови
Труднощі у визначення роду іменників
Чоловічий рід: аерозоль, біль, дріб, живопис, запис, зяб, кір, літопис, машинопис, напис, нежить, опис, перекис, пил, підпис, полин, поступ, пропис, псалтир, розпач, розсип, рояль, рукопис, толь, сажень, Сибір, сип, степ, степінь, ступінь, тунель, тюль, фенхель, шампунь, ярмарок.
Жіночий рід: антресоль, бандероль, бешамель, ваніль, вуаль, емаль, каніфоль, консоль, криза, мігрень, недуга, папороть, президія, путь, розкіш, теза, тополя, філігрань, фланель.
Труднощі у визначенні групи прикметників
В українській мові більшість прикметників належить до твердої групи. До мякої групи відносимо лише деякі прикметники, зокрема: безкраїй, безодній, безсторонній, ближній, братній, будній, верхній, весінній, вечірній, відсутній, внутрішній, всесвітній, вчорашній, городній, давній, довговіїй, домашній, дорожній, досвітній, достатній, древній, дружній (як друг), житній, завтрашній, задній, заміжня, зовнішній, іногородній, колишній, короткошиїй, крайній, кругосвітній, кутній, літній, майбутній, матерній, могутній, мужній, незабутній, нижній, новітній, обідній, освітній, осінній, останній, передній, пізній, повнолітній, поздовжній, порожній, прийдешній, присутній, путній, ранішній, ранній, самобутній, самотній, середній, синій, сінешній, спідній, справжній, сторонній, суботній, сусідній, сьогоднішній, теперішній, торішній, тутешній, хатній, художній.
Складні прикметники з другою частиною -лиций мають в однині м'яку основу (крім називного й орудного відмінків), а в множині –– тверду (крім називного відмінка).
Особливості відмінювання числівників
Кількісні числівники відмінюються за кількома різними зразками.
Числівник один відмінюється за родами, числами та відмінками. У середньому роді числівник один відмінюється так само, як і в чоловічому, за винятком називного й знахідного відмінків, де він має форму одне (одно).
Числівники три, чотири, кілька, багато та всі збірні відмінюються за зразком відмінювання числівника два. Наприклад:
Н. два, дві кілька
Р. двох кількох
Д. двом кільком
З. два(двох); дві (двох) кілька (кількох)
О. двома кількома
М. (на) двох (на) кількох
Числівники від п’яти до вісімдесяти (крім сорока), кільканадцять, кількадесят відмінюються, як числівник п’ять (у складних числівниках п’ятдесят – вісімдесят відмінюється тільки друга частина):
Н. п’ять шістдесят
Р. п’яти (п’ятьох) шістдесяти (шістдесятьох)
Д. п’яти (п’ятьом) шістдесяти (шістдесятьом)
З. п’ять (п’ятьох) шістдесят (шістдесятьох)
О. п’ятьма (п’ятьома) шістдесятьма (шістдесятьома)
М. (на) п’яти (п’ятьох) (на) шістдесяти (шістдесятьох)
Числівники сорок, дев’яносто, сто в усіх відмінках, крім називного і знахідного, мають однакове закінчення –а:
Н. сорок дев’яносто сто
Р. сорока дев’яноста ста
Д. сорока дев’яноста ста
З. сорок дев’яносто сто
О. сорока дев’яноста ста
М. сорока дев’яноста ста
У складних числівниках від двохсот до дев’ятисот, а також у числівнику кількасот змінюються обидві частини. Наприклад:
Н. триста сімсот
Р. трьохсот семисот
Д. трьомстам семистам
З. триста сімсот
О. трьомастами сьомастами (сімомастами)
М. (на) трьохстах (на) семистах
Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються, як іменники відповідної відміни і групи:
Н. нуль тисяча мільйон
Р. нуля тисячі мільйона
Д. нулю (нулеві) тисячі мільйону (мільйонові)
З. нуль тисячу мільйон
О. нулем тисячею мільйоном
М. нулі (нулеві) тисячі мільйоні (мільйонові)
Словосполуки порядкових числівників з іменниками
Порядкові числівники завжди узгоджуються з іменниками: третій день, третє питання, третя школа, сто двадцять п'ятий кі лометр, сто двадцять п'яте вікно, сто двадцять п'ята школа ...
У сучасній українській мові слово другий уживають лише як порядковий числівник, і воно має значення російського прикметника второй. Його треба вживати тільки після будь-якого порядкового числівника (на означення послідовності, порядку), наприклад: перший будинок заселено у січні, другий — у березні, а інші — в травні; це був другий ректор університету, заснованого ....
Слово другий уживають також: у висловах, де мова йде про однозначно парні означення або органи.
Сполуки числівників із прикметниками та іменниками
Прикметник, що входить до складу кількісно-іменникової словосполуки, узгоджується з іменником, наприклад:
один чинний стандарт, одного чинного стандарту, одному чинному стандарту ... ;
два (три, чотири) чинні стандарти, двох (трьох, чотирьох) чинних стандартів, двом (трьом, чотирьом) чинним стандар там ... ;
п'ять чинних стандартів, п'яти (п'ятьох) чинних стандартів, п'ятьом чинним стандартам ...
Примітка. Деякі інші автори, наприклад, допускають в кількісно-іменникових словосполуках з числівниками два, три, чотири в називному відмінку вживання прикметників у родовому відмінку множини.
Числівники як компоненти складних іменників і прикметників
Числівник один у складних словах завжди має форму одно, наприклад: однокласник, одноколірний тощо.
Числівники два, три, чотири вживають у складних іменни ках і прикметниках у двох формах.
Якщо другий компонент починається на приголосний, то ці числівники мають форму дво-, три-, чотири-, наприклад:
двоколірний, двовідсотковий, двотижневик, двочлен;
трибарвний, триколірний, трикутник, тричлен;
чотиривалентний, чотиривимірний, чотириденний, чотири кімнатний, чотирикутник.
Якщо другий компонент починається на голосний (а, є, і, о, у), то ці числівники мають форму двох-, трьох-, чотирьох-, на приклад:
двохатомний, двохелементний, двохіндексний,
двохосьовий, двохукісний;
тръохадресний, трьохелектродний,
трьохіндексний, трьохосьовий;
чотирьохактний,чотирьохетапний,
чотирьохосьовий,чотирьохактний.
Якщо другий компонент починається з є, ю, я, то вживають форми дво -, три-, чотири-, наприклад: двоєдиний, двоюрідний, двоярусний; триєдиний, триярусний; чотириюрідний, чотириярусний.
Форми родового відмінка традиційно вживають у словах, компонентом
яких є складений числівник, наприклад:
двадцятидвохрічний,тридцятичотирьохповерховий,трьохтисячоріччя.
Числівники п'ять-десять, числівники на -дцять і на -десять у складі прикметників та іменників мають форму родового від мінка (із закінченням –и), наприклад: п'ятигодинний, шестиденка, десятилітровий, дев'ятнадцятиденний, причому в числівниках на -десять перша основа залишається незмінною: п'ятдесятиградусний, шістдесятиріччя, сімдесятикілометровий, вісімдесятирічний.
Числівники дев'яносто, сто в складних словах зберігають форму називного відмінка:
стоголосий, стодвадцятиміліметровий,
стодвадцятип'ятилітній, стоквартирний,
дев'яностовідсотковий, дев'яносторіччя.
Числівники сорок, двісті-дев'ятсот мають у складних сло вах форму родового відмінка, наприклад:
сорокавідерний, сорокап'ятирічний, сорокаденний,
двохсотлітній, п'ятисотрічний.
Числівник тисяча входить до складу іменників і прикметни ків у формі тисячо-, наприклад:
тисячочотирьохсотліття, тисячоватний,
тисячоголосий, тисячокілометровий, тисячогранний,
тисячоголовий, тисячократний.
Якщо першу частину відчислівникового слова записуємо цифрами, то кінцеву частину приєднуємо через дефіс, наприклад:
53-мільйонний, 12-поверховий,
250-квартирний, 125-річчя.
Словосполуки, що позначають дати
У датах, записаних словами, назви місяців завжди вживають тільки в родовому відмінку, наприклад:
Н. двадцять шосте серпня (лютого)
Р. двадцять шостого серпня (лютого)
Д. двадцять шостому серпня (лютого)
Зн. двадцять шосте серпня (лютого)
Ор. двадцять шостим серпня (лютого)
М. ... двадцять шостому серпня (лютого)
Увага! Родовий відмінок від назви місяця листопад буде листопада, а форму листопаду вживають, щоб по значити процес опадання листя, тобто п'яте листопада, але пора листопаду. У всіх відмінкових формах наголос зберігається на третьому складі.
Правила записування словосполук із цифрами
У науковому стилі виро блено певні правила, коли числівники слід подавати словами, а коли цифрами:
1) простий кількісний числівник, який називає однозначне число (без вказівки одиниці виміру або обліку), у записі відтворює мо словом, а не цифрою, наприклад: виробів повинно бути більше двох; із п'яти замовлень ми отримали лише два; чекаю Вас із чотирма співробітниками;
2) прості числівники на позначання часових меж також відтворюємо словами: випробування повинні тривати три-п'ять місяців; прошу відрядити Вашого фахівця на два тижні;
3) складні та складені числівники зазвичай записують цифрами, крім випадків, коли ними починаються речення: було забраковано 28 виробів цієї партії; але двадцять вісім виробів цієї партії було забраковано;
4) якщо після числових значень стоїть позначка одиниці виміру, то числове значення завжди записують цифрами, позначення одиниці розташовують в одному рядку із числовим значенням величини (цілим або дробовим) без перенесення на наступний рядок. Між числом і позначенням одиниці залишають проміжок: 2 кВт; 1500 м; 423,06 м; 2,85 кг; 12,3 Ом.
5) якщо в тексті наводять інтервал числових значень або групу числових значень в однакових одиницях, то цю одиницю слід зазначати лише після останньої цифри, наприклад: від 100,0 до 100,1 кг; 100,0-100,1 кг; 100,0 ... 100,1 кг; 5; 6.1; 7 м; 2x3x9 мм;
6) для запису великих цифр використовують також: змішаний спосіб, коли назви великих розрядів, що з походження є імен никами, записують літерами й скорочено: 473 тис.; 5 млн; 12 млрд; (утім, ці іменники – частини числівників можна писати й повніс тю). Такий змішаний спосіб не лише допомагає скорочувати запис великих чисел, а й значно полегшує зорове сприйняття тексту.
Згідно із ДСТУ 3582-97 скорочення слів млн та млрд подають без крапки, а скорочення слова тис. — з крапкою;
7) у текстах, де наводять багато цифрових даних, що означають кошти, слово гривень здебільшого пишуть скорочено грн, крім випадків, коли це слово стоїть у кінці абзацу. Суми грошей більше однієї тисячі в текстах рекомендовано писати так: 5 тис. грн або 5 тис. гривень; 1,5 млн грн або 1,5 млн гривень; 2,5 млрд грн або 2,5 млрд гривень.
Згідно із ДСТУ 3582-97 скорочення слова грн подають без крапки;
8) літери дописують лише до цифр, що позначають порядкові числівники. Нарощення повинно складатися з однієї літери, коли числівник закінчується на:
-ої, -ою: з 9-ї ранку;
голосний та приголосний: на початку 80-х років;
голосний та й: 6-й поверх;
або з двох літер, коли числівник закінчується на приголо сний і голосний: 2-га редакція.
До римських цифр літери не дописують: І квартал, на V ета пі, з XVI сторіччя;
9) порядкові номери з'їздів, сесій пишуть або словами, або рим ськими цифрами (а не арабськими): Другий з'їзд, II з'їзд.
10) Числа в цифровій формі, починаючи з 4-значних, варто розбивати на групи (по три цифри) справа наліво: 888 777 521 м. Не розбивають на групи цифри в числах, які позначають номер, у марках машин і механізмів, у позначеннях нормативних документів: № 79945. Крапку в пробілах між цифровими групами багатозначного числа ставити не можна.
11) Не можна додавати нарощення відмінкових закінчень до номерів томів, розділів, сторінок, таблиць тощо, якщо родове слово (том, розділ та ін.) стоїть перед ними: в томі 6, на с. 35, у табл. 11.
12) Не можна додавати нарощення відмінкових закінчень до дати (років і чисел місяця), якщо слово рік або назва місяця стоїть після числа: у 2002 році, 7 січня 2000 року, а не у 2002-му році, 7 січня 2000-го року.
13) Якщо слово рік чи назва місяця пропущені, або їх поставлено перед числом, або окремо від числа позначено іншим словом, то відмінкові закінчення рекомендується нарощувати: у січні, числа 20-го; рік 2002-й; настав 2000-й; концерт перенесли з 15 лютого на 22-ге; 20-го ж квітня.
Скорочення слів у науковому тексті
Для утворення скорочених слів використовуються три основних способи: 1) залишається тільки перша (початкова) літера слова (рік – p.); 2) залишається частина слова, відки дається закінчення та суфікс (рисунок – рис.); 3) пропускається кілька літер у середині слова, замість яких ставить ся дефіс (університет – ун-т).
У науковому тексті трапляються такі види скорочень: 1) літерні абревіатури; 2) складноскорочені слова; 3) умовні графічні скорочення за початковими літерами слів; 4) умовні графічні скорочення за частинами слів та початковими літе рами.
Літерні абревіатури складаються з перших (початко вих) літер повних найменувань і розподіляються на: а) такі, що читаються за назвами літер (США, ФРН); б) такі, що чи таються за звуками, позначеними відповідними літерами (ВАК – Вища атестаційна комісія).
Крім загальноприйнятих літерних абревіатур використо вуються запроваджені авторами літерні абревіатури, які ско рочено позначають якісь поняття із відповідної галузі знань. При першому згадуванні ці абревіатури вказуються у круг лих дужках після повного найменування, надалі вони вживаються в тексті без розшифровки.
Іншим видом скорочень є складноскорочені слова, які складаються із поєднання: а) усічених та повних слів (проф спілка – професійна спілка); б) тільки усічених слів (кол госп – колективне господарство). У наукових текстах, крім загальноприйнятих складноскорочених слів, використовують ся також складноскорочені слова, розраховані на вузьке коло спеціалістів.
Ще один вид скорочень – умовні графічні скорочення за початковими літерами (к.к.д. – коефіцієнт корисної дії) застосовуються переважно в технічних текстах. Від літер них абревіатур вони відрізняються тим, що читаються пов ністю, скорочуються тільки на письмі і пишуться з крапка ми на місці скорочення.
І нарешті, в текстах наукових робіт трапляються умовні графічні скорочення за частинами і початковими літе рами слів. Вони поділяються на: а) загальноприйняті умовні скорочення: б) умовні скорочення, прийняті у спеціальній літературі, зокрема в бібліографії.
Наведемо кілька загальноприйнятих умовних скорочень, що використовуються: а) після перерахування (та ін. – та інше, і т. д. – і так далі, і т. п. – і тому подібне); б) при посиланнях (див. – дивись, пор. – порівняй); в) при по значенні цифрами століть і років (ст. – століття, ст. ст. – століття, р. – рік, pp. – роки). Є також такі загальноприй няті скорочення: т. – том, н. ст. – новий стиль, ст. ст. – старий стиль, н. є. – наша ера, м. – місто, обл. – область, гр. – громадянин, с. – сторінка, акад. – академік, доц. – доцент, проф. – професор.
Слова «та інші», «і таке інше» всередині речення не скоро чуються. Не рекомендується скорочувати слова «так званий», «наприклад», «формула», «рівняння», «діаметр».
У наукових текстах і формулах дуже поширені літерні позначення. Такі позначення мають відповідати затвердже ним стандартам та іншим нормативним документам. В іде альному випадку в кожній науковій роботі повинна бути створе на така система, в якій кожній літері відповідає одна величи на, і, навпаки, кожна величина репрезентується однією літе рою. Іншими словами, ідеальна система не повинна містити багатозначних і синонімічних літерних позначень.
Під час скорочення слова треба зважати на те, щоб частина слова, яка залишається:
1. Дозволяла легко й безпомилково відновити повне слово: філос., філол., не філ.; асист., асп., не ас.
2. Закінчувалася на приголосний (крім однолітерних скорочень): архіт., не архіте.
3. За збігу в кінці двох однакових приголосних закінчувалася на одному з них: осін., не осінн. (від осінній).
4. За збігу в кінці декількох різних приголосних закінчувалася на останньому з них: геогр. не геог.
Крапка як знак скорочення не ставиться:
1. Коли скорочене словосполучення під час читання вимовля ється в скороченій формі: ККД, ПДВ, але а.о. (читається «астроно мічна одиниця»).
2. У кінці скорочення, якщо викинуто середину слова, замінену дефісом: ін-т, ун-т.
3. Усередині подвоєного однолітерного графічного скорочення (його пишуть разом і крапку ставлять у кінці): pp.; вв.; пп.
4. У кінці скорочень, утворених викиданням голосних: млн, млрд.
5. Після скорочених позначень фізичних величин: 31 мм; 57 кг; 500 т тощо.
Якщо скорочення стосується декількох поспіль чисел, назв, імен, то його ставлять тільки раз – перед таким рядом чи після нього: на рис. 5, 7, 17; довжиною 5, 25, 50, 100 м тощо.
Дієслівний спосіб позначення дії
Особливу групу становлять вислови з розщепленими при судками, що описують дію двома словами: дієсловом-присудком, який указує тільки на те, що щось відбувається, і віддієслівним іменником-додатком, який показує, що саме відбувається. На вчальні та наукові праці рясніють такими висловами: вести (здійснювати, проводити, реалізувати тощо) вимірювання (випробування, дослідження, зміцнення тощо), які майже витіснили з ужитку правильне і стисле вимірювати, випробовувати, досліджувати, зміцнювати тощо.
Радимо замість розщеплених присудків, що не становлять усталених дієслівно-іменникових сполук, уживати дієслова.
Там, де в російській діловій та фаховій мові вживають мовні конструкції типу дієслово + віддієслівний іменник, в українській мові часто-густо є дієслово, яке влучно передає те саме зна чення, наприклад: моделювати, аналізувати, гармонізувати, контролювати, тестувати.
Духові української мови (у тому числі її наукового стилю) від повідає вживання дієприслівникових зворотів чи підрядних ре чень замість багатьох російських прийменникових конструкцій з віддієслівними іменниками, наприклад: одержавши, підписавши, розглянувши; щоб довести, щоб з’ясувати, щоб описати.
Отже, наведені вище приклади показують, що притаманні українській літературній мові дієприслівникові вислови доціль но ширше вживати в навчальній і науково-технічній літературі та офіційно-ділових документах, оскільки вони надають текстам стислості та ясності.
Але з наведених рекомендацій не слід робити хибний висно вок, ніби віддієслівних іменників треба уникати скрізь.
По-перше, їх зазвичай використовують у дефініціях та заго ловках наукових праць, а також у реченнях, де ці іменники:
– виконують функцію підмета або додатка, на приклад: програмування – це така навчальна дисциплі на ... ; шукати виправдання;
– входять до складу термінологічних словосполук: розробити алгоритм виконання завдань.
Отже, уживати віддієслівні іменники у певних, властивих українській мові конструкціях цілком виправдано, проте в багатьох випадках, особливо коли речення переобтяжено віддієслів ними іменниками на -ння, щоб уникати «ннякання» доцільніше вживати інші засоби, а саме дієслова та дієприслівники.
Безособові конструкції на -но, -то
В українській мові для позначання дії, яка не передбачає точного означення її виконавця, уживають безособові конструк ції з віддієприкметниковими формами на -но, -то, які викорис товують у діловому стилі від XIV ст. і які становлять національну специфіку української мови. Їх уживають замість па сивних дієприкметників, коли є потреба наголосити на дії, а не на ознаці. Наприклад: Нове рішення вироблено згідно з обставинами.
Безособові конструкції на -но, -то керують іменником у знахідному відмінку без прийменника, наприклад, вироблено (що?) новий підхід (нове рі шення, нову методику).
Уживаючи безособові конструкції, автори часто-густо допус кають помилку, уводячи в речення виконавця дії у формі іменни ка чи займенника в орудному відмінку. Не можна писати Комісією вироблено нове рішення, згідно з обставинами, бо в цьому реченні є викона вець дії – комісія, причому це слово стоїть у орудному відмінку. Тому наведена конструкція є помилковою, її треба перебудувати так: Комісія виробила нове рішення згідно з обставинами.
Так само, як у розглянутих у пасивних конструкціях з дієсловами на -ся, в орудному відмінку може стояти іменник (за йменник), що означає знаряддя дії, наприклад, пра вильно писати: Лист написано олівцем, бо олівець — це знаряд дя дії, але неправильно: Лист написано державним службовцем. В останньому прикладі треба вжити активну конструкцію: Державний службовець написав листа.
Отже, безособову форму дієслова на -но, -то можна вживати лише в реченнях, де явно не зазначено виконавця дії. Тому пра вильно писати: його змінено (реорганізовано) десь (за певних умов); але його змінив (реорганізував) хтось.
Форми на -но, -то надають реченню певного відтінку минулості і доконаності: вони виражають минулу недавно дію. Тому їх зазвичай уживають без допоміжного дієслова було, наприклад: одержано результати, проведено дослід, якість гарантовано.
Конструкції з допоміжним словом було вживають зрідка, коли підкреслю ють, що одна минула дія відбулася перед іншою дією в минулому часі (давноми нулий час).
У висловах книгу буде написано, це буде зроблено підкреслено, що дія обов'яз ково відбудеться і завершиться в майбутньому (доконаність дії в майбутньому). Хоча в літературі є різні думки щодо правильності таких висловів.
На нашу думку, між висловами якість гарантовано та якість гарантуємо є певна стилістична відмінність. Перший вислів підкреслює, що вже (у мину лому) хтось ужив заходів, щоб забезпечити якість. А в другому підкреслено, що потрібні заходи ми продовжуємо вживати ще й зараз.
Норми сполучуваності слів
Наведено (вагомий статистичний матеріал стосовно (чого?); відомості (про що?); типологія (чого?)).
Досліджено (проблему (чого?); ряд (яких?)проблем; зміст і форму (чого?); застосування (чого?); форми і методи (чого?); (які?) категорії; (яку?) парадигму; стан (чого?)).
Обґрунтовано (тезу (про що?); погляди науковців (на що? стосовно чого?); перспективи (чого?); авторське розуміння (чого?); систему (чого?); шляхи розв’язання (чого?)).
Узагальнено (досвід (кого? чого?); висновки (кого? про що?); результати дослідження; результати експерименту; матеріали дослідження; експериментальні дані; статистичні дані; матеріали науково-практичної конференції; матеріали дослідження).
Висвітлено (закономірності (чого?); тенденції (чого?); концепцію (кого? чого?); хід та результати (чого?); зміст поняття; сутність (чого?); перспективи (чого?)).
Підлягає/підлягають (критиці; аналізу; подальшому обговоренню; сумніву; розмежуванню; перевірці на практиці; додатковому аналізу; обговоренню на).
З’ясовано (причини (чого?); сутність (чого?); особливості (чого?); умови (чого?); природу й структуру (чого?); основні принципи (чого?); помилковість (чого?); недостатність (чого?); параметри (чого?); закономірності (чого?)).
Зіставлено (різні підходи до розв’язання (чого?); наукові концепції (кого? чого?); результати (чиї? чого?); погляди (кого? на що?); особливості (чого?); ознаки (чого?)).
Охарактеризовано (сутність (чого?); сучасний етап (чого?); значення (чого?); механізми (чого?); основні напрямки (чого?); особливості (чого?); передумови (чого?); зміст (чого?); попередні етапи (чого?); причини (чого?); принципи (чого?)).
Запропоновано (нові підходи (до чого?); шляхи розв’язання; підвищення ефективності (чого?); класифікацію (чого?); нову методику дослідження (чого?); здійснити (що?); рекомендації щодо (чого?); план (чого?)).
Підкреслено (актуальність (чого?); важливість (чого?); складність розв’язання (чого?); необхідність (чого?); суперечливість (чого?); перспективність (чого?)).
Сформульовано (принципи (чого?); завдання, закони (чого?); правила (чого?); висновки (про що?); рекомендації стосовно (чого?); позиція щодо (чого?)).
2.3. Службові частини мови
Уживання конструкцій з прийменником по
Найбільше помилок у науковому мовленні спричиняє незнання особливостей уживання конструкцій з прийменником по, відтворення в українській мові аналогічних російських конструкцій. Прийменник по в українській мові вживається з місцевим і родовим відмінками на позначення:
– мети дії (звернутися по допомогу до державного службовця);
– місця дії (по всій площині);
– галузі, виду чи сфери діяльності людини, колективу (колега по роботі);
– певної кількості осіб, предметів, дій (по двадцять п'ять студентів у групі, по вісім годин на добу).
Російським конструкціям з по в українській мові відповідають такі конструкції:
1) безприйменникові (по телефону – телефоном; по электронной почте – електронною поштою);
2) з прийменником з (знаю по опыту – знаю з досвіду; учебник по макроэкономике – підручник з макроекономіки);
3) з прийменником за (всё идёт по плану – все йде за планом; по специальности – за фахом);
4) з прийменником на (по заказу – на замовлення; по требованию – на вимогу; по имени – на ім'я);
5) з прийменником у(в) (по делу – у справі; по вопросу – в питанні; по мере повышения – в міру підвищення);
6) з прийменником для (комиссия по изучению состояния дел – комісія для вивчення стану справ);
7) з прийменником через (по болезни – через хворобу; по недоразумению – через непорозуміння; по незнанию – через незнання);
8) прийменником щодо (по отношению к нему – щодо нього; меры по улучшению – заходи щодо поліпшення);
9) з прийменником під (не по силам – не під силу);
10) з прийменником до (по следующий вторник включительно – до наступ ного вівторка включно);
11) з прийменником після (по возвращению – після повернення; по рассмотрению – після розгляду).
Уживання конструкцій з прийменником при
Прийменник при в українській мові вживається на позначення:
– особи чи предмета, біля яких хтось, щось є (при мені);
– предмета чи ін., включеного до складу чогось; місця, установи (комісія при Президентові України);
– дії, одночасно з якою відбувається інша дія (Він допомагав колегам по роботі, при цьому встигав виконувати свої службові обов’язки).
Російським конструкціям з при в українській мові відповідають конструкції з прийменниками:
– під час (при рассмотрении вопроса – під час розгляду питання; при осмотре места происшествия – під час огляду місця пригоди). Тут також можна використати конструкції з відокремленими обставинами, вираженими дієприслівниковими зворотами: розглядаючи питання, оглядаючи місце пригоди;
– за (при условии – за умови; при температуре 40° – за температури 40°; при содействии – за сприяння);
– з (при помощи – з допомогою; при увеличении одного показателя уменьшается другой – зі збільшенням одного показника зменшується інший);
– у(в) (при решении вопроса использованы новые методы – у вирішенні питання використано нові методи);
американских экономистов – для докладного вивчення питання треба звернутися до досвіду американських економістів);
– біля (при входе - біля входу);
– в разі, у випадку (при достижении определённого возраста - в разі досягнення певного віку).
Уживання конструкцій з варіантами прийменника у–в
У вживається для уникнення збігу приголосних, важких для вимови:
– між приголосними (головний орган у системі центральних органів виконавчої влади);
– на початку речення перед приголосним (У сфері державного управління…; У вітчизняній науковій літературі…);
– незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв тощо (виготовлено у фотоательє; науковці описували у своїх працях; прийшла у Львівський національний університет);
– після паузи, що на письмі позначена розділовим знаком, перед приголосним (Страйк має відбува тися в кількох виробничих об'єднаннях, в одній відомій фірмі – у шахтарів не заплановано жодної акції).
В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:
– між голосними (в Олени та в Ольги);
– на початку речення перед голосними (В умовах демократичної моделі державно-правового режиму…);
– після голосного перед більшістю приголосних, крім в, ф, льв, св, тв, хв тощо (відображено в законах держави).
У–В не чергуються (це стосується у–в на початку слів, а не прийменників у–в):
– у словах, що вживаються тільки з в чи тільки з у (удача і вдача, управа і вправа, влада, властивість, умова, уява, установа);
– у власних іменах і в словах іншомовного походження (Вдовенко, Удовенко, Устиненко, Власенко, узурпатор, ультрафіолетовий, утилітарний, уфологія).
Між українськими прийменниками у та в немає ніякої змісто вої різниці. Вибір у чи в зумовлено не змістом речення, а дотри манням правил чергування.
Прийменники до та у / в синонімічні, коли позначають об'єк тні відношення, зокрема дію, в яку хто-небудь втручається, або сфери діяльності, середовища тощо, до якої (якого) хтось перехо дить, вступає тощо. Отже, можна казати: втрутився у бійку та втрутився до бійки, піти у військо та піти до війська. Коли позначають просторові відношення, зокрема предмет, місце, простір, куди спрямована дія, то словосполуки з прийменниками до та у / в відрізняються лише певними відтінками у значенні: у / в указує, що дія спрямована всереди ну простору, предмета; до — що дія відбувається у напрямку до нього і може не закінчуватися проникненням усередину предмета чи простору. Отже, іти в університет означає, що особа заходить усе редину, а вислів іти до університету підкреслює напрямок руху.
Узагалі, коли йдеться про рух у напрямку міста, села, селища, тоді треба ставити прийменник до, наприклад, поїхав до Києва. Але, якщо мета руху в певному напрямку супроводжується ще до датковими поясненнями, тоді ставлять прийменник у / в, напри клад, поїхав у Київ на ярмарок.
Коли йдеться про дію чи перебування в чомусь, тоді слід користуватися прийменником у / в, наприклад, у Києві на майдані.
Для абстрактних понять здебільшого вживають у / в, напри клад, у переносному значенні, рос. зайти в тупик — це зайти в глухий кут. Рух до приміщення позначають дієсловами як з од ним, так і з другим прийменником. Отже, можна сказати: зайшов у кабінет та зайшов до кабінету.
Уживання конструкцій з варіантами сполучника і–й
Сполучник і та початковий ненаголошений і чергуються з й у тих самих позиціях, що й у–в.
І вживається, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:
– між приголосними (органів і підрозділі;, форм і методів);
– після приголосного або після паузи, що на письмі позначена розділовим знаком, перед словами з початковим приголосним (Це стосується і випадків порушення прав громадян, і, наприклад…);
– на початку речення (І за допомогою цієї моделі можна визначити стан економіки держави).
Й уживається, щоб уникнути збігу голосних:
– між голосними (організація й управління; мова й особистість);
– після голосного перед приголосним (розкрито й проаналізовано).
Чергування і–й не відбувається:
– в разі зіставлення понять (Біле і чорне);
– перед словами, що починаються на й, є, ї, ю, я (Олена і Йосип, Іра і Яна).
Уживання конструкцій з варіантами прийменника з (із–зі–зо)
Прийменники з–із–зі (зрідка зо) чергуються на тій же підставі, що й
в– у.
З уживається:
– перед голосним на початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова (з огляду на це; з інтелектуально-кадровим наповненням);
– перед приголосним (крім с, ш) чи перед сполученням приголосних, якщо попереднє слово закінчується голосним (державна політика з питань охорони культурної спадщини; згідно з таким підходом);
– на початку речення, після паузи (3 урахуванням усього вищесказаного…);
Із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (позначеними літерами з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних із цими звуками (із сільської місцевості, із центрального органу влади).
Зі вживається перед сполученням двох і більше приголосних початку слова, зокрема, коли початковими виступають літери з, с, ш, щ та ін., незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: зі спеціальності, зі школи.
Зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди вживається при числівниках два, три (зрідка з числівником п'ять), а також може вживатися із займенником мною: зо два гектари, зо мною.
2.4. Синтаксис наукового мовлення
Труднощі з узгодженням підмета з присудком
Іноді присудок не узгоджений із підметом за ознаками роду, числа або особи й це ускладнює сприйняття інформації, призводить до її спотворення.
До складних норм узгодження підмета з присудком належать такі:
1. Підмет, до складу якого входить числівник один, потребує присудка у формі однини. Наприклад: Минулого року 2131 державний службовець пройшов курси підвищення кваліфікації.
2. Присудок у реченні має стояти у множині, якщо до складу підмета входять числівники два, обидва, три, чотири. Наприклад: Чотири магістри державної служби взяли участь у науковій конференції.
3. Якщо до підмета входять числівники п’ять і більше, присудок може стояти як в однині, так і в множині, залежно від контексту. Коли підмет називає пасивні особи, предмети, що подаються у вигляді цілісної, нерозчленованої групи, присудок, як правило, ставиться в однині. Наприклад: Шість суттєвих доповнень увійшло до резолюції зборів. Але якщо підмет називає групу осіб, предметів, кожний з яких діє активно й самостійно, присудок переважно ставить у формі множини: Три магістри склали іспит достроково.
4. Якщо до складу підмета входить займенник хто, ніхто, ніщо, дехто, то узгоджуваний із ним присудок ставиться лише в однині. Наприклад: Дехто з нас вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.
5. Зі словами більшість, меншість, ряд, частина, багато вживаємо однину, крім випадків, коли підмет і присудок – однорідні члени, відділені другорядними членами речення або підрядними реченнями, коли підмет стоїть перед присудком. Наприклад: Більшість рекреаційних закладів розміщена поблизу великих міст. Більшість рекреаційних закладів, що вказані в переліку, розміщені поблизу великих міст.
6. Якщо до складу підмета входить прикладка, виражена іменником іншого, ніж підмет, роду, присудок у цих випадках узгоджується в роді з підметом. Наприклад: Цей музей-садиба відкритий для туристів з усієї України.
Складні випадки керування в українській мові
Переважна більшість дієслів в україн ській мові керує іменниками в якомусь певному відмінку та ви магає певних прийменників.
До складних випадків керування належать такі:
1. Дієслова або віддієслівні іменники, які керують різними відмінками, не можуть мати спільного додатка.
2. Керування може не збігатися в близькозначних словах, пор.: властивий (кому?) і характерний (для кого?), опанувати (що?) й оволодіти (чим?), повідомити (кому?), але поінформувати (кого?).
3. Порушення дієслівного керування в українській мові часто трапляється під впливом керування дієслів російської мови.
Труднощі у визначенні форм керування
вибачати (кому?);
вживати (чого? і що?);
вчитися (чого?);
глузувати (з кого?);
дивуватися (кому?);
додержувати (чого?);
докоряти (кому?);
дорікати (кому?);
дякувати (кому?);
завдяки (чому?);
зазнавати (чого?);
запобігати (чому?);
зневажати (кого?);
знущатися (з кого?);
зраджувати (кого?, що?);
кепкувати (з кого?);
набирати (чого?);
набувати (чого?);
навчити (чого?);
наповнений (чим?);
насміхатися (з кого?, чого?);
нехтувати (чим?, що?);
одружитися (з ким?);
оженитися (з ким?);
опанувати (що?);
перетворити (на що?);
повідомити (кого?, що?, кому?);
пробачити (кому?);
сміятися (з кого?, з чого?);
співати (чого? і що?);
сповістити (кого?, що?);
сповнений (чого?);
хворіти (на що?);
чекати (на кого? і кого?).
Вживання дієприслівникового звороту в науковому мовленні
У науковому мовленні часто порушуються норми вживання дієприслівникових зворотів. Наприклад: Замовляючи посібники у видавництві «Богдан», вони вам коштуватимуть на 20% дешевше.
Вживаючи дієприслівникові звороти, треба мати на увазі такі нормативні вимоги сучасної української мови:
– дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, мають стосуватися того самого діяча. Наприклад:
Навчаючись в Київському національному економічному університеті, студенти здобувають фундаментальні знання в галузі міжнародних економічних відносин.
Починаючи вивчати проблему, державний службовець бачив можливість її практичного застосування.
– підмет повинен стояти поза дієприслівниковим зворотом, наприклад:
Беручи участь у науковій конференції, магістри державної служби познайомилися з провідними науковцями України.
– у безособовому реченні дієприслівник може вживатися тільки тоді, коли у складі присудка є інфінітив. В іншому випадку уживання дієприслівникового звороту в безособовому реченні не відповідає нормі.
Прикладом нормативного використання дієприслівникового звороту може бути таке речення:
Здійснюючи теоретичне узагальнення поняття “соціальне партнерство”, можна стверджувати, що в нашій країні воно застосовується переважно в системі виробничих відносин та державного управління.
Однорідні члени речення: особливості використання в науковому мовленні
1. У ролі однорідних не повинні виступати слова, що виражають родові (ширші) та видові (вужчі) поняття.
2. Не слід вживати як однорідні ті слова, що виражають різнопланові, тематично не пов’язані поняття;
3. Якщо при однорідних членах речення є узагальнювальне слово, воно повинно бути родовим поняттям до однорідних слів – видових понять. Однорідні члени речення мають узгоджуватися з ним у відмінку:
Отже, і в широкому, і у вузькому значенні соціальне партнерство поширюється не лише на соціально-трудові відносини, а й на ширші сфери: політичну систему, економічну систему, систему виробничих відносин країни.
4. Якщо однорідний ряд великий і громіздкий, називний відмінок із бажаного стає необхідним. Наприклад:
Є десять галузей надання муніципальних послуг: місцевий уряд, пожежна охорона, поліція, дороги, транзит, водовідведення та колектори, морські протиштормові заходи, питна вода, переробка твердих відходів.
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: навч. посібник / Наталія Ботвина – К. : Артек, 1999. – 264 с.
2. Волкотруб Г. Й. Українська ділова мова : практикум / Г. Й. Волкотруб, А. М. Венцковський. – 2-ге вид., стереотип. – К. : МАУП, 2004. – 156 с.
3. Волощак М. Неправильно – правильно. Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації / М. Волощак. – К. : Вид. центр «Просвіта», 2003. – 160 с.
4. Гінзбург М. Д. Десять відомих правил українського ділового та наукового стилю, зведені в систему / Гінзбург М. Д. // Стандартизація, сертифікація, якість. – 2004. – № 2. – С. 22–28.
5. Городенська К. Синтаксична специфіка української наукової мови / Городенська К. // Українська термінологія і сучасність : збірник наук. праць. – К. : КНЕУ, 2001. – Вип. IV. – С.11–14.
6. Гуць М. В. Українська мова у професійному спілкуванні : навч. посібн. / Гуць М. В., Олійник І. Г., Ющук І. П. – К. : Міжнародна агенція «BeeZone», 2004. – 336 с.
7. Данкіна Л. С. Сучасна українська літературна мова (науковий стиль) : навч. посіб. / Л. С. Данкіна. — Х. : ХДЕУ, 2002. — 124 с.
8. Зелінська Н. В. Сучасний науковий дискурс: парадокси розвитку / Н. В. Зелінська // Вісник Київського Міжнародного університету. – 2004. – Вип. 3. – С. 13–25.
9. Капелюшний А. О. Стилістика й редагування : практичний словник-довідник журналіста / А. О. Капелюшний. – Львів : ПАІС, 2002. – 576 с.
10. Карпіловська Є. Структурні зміни української наукової термінології протягом двадцятого сторіччя / Карпіловська Є., Кочерга О., Мейнарович Є. // Проблеми української термінології. Вісник НУ “Львівська політехніка”. – 2004. – № 503. – С. 3–8.
11. Коломієць В. О. Як виконувати курсову роботу : метод. посіб. для студ. вищ. пед. навч. закл. / В. О. Коломієць. – К. : Вища шк., 2003. – 69 с.:іл.
12. Мацюк З. Українська мова професійного спілкування : навч. посібн. / Мацюк З., Станкевич Н. – К. : Каравелла, 2005. – 352 с.
13. Михайлова О. Г. Українське наукове мовлення. Лексичні та граматичні особливості: навч. посібник / О. Г. Михайлова, А. А. Сидоренко, В. Ф. Сухопар. – Харків, 2000. – 97 с.
14. Мороз І. В. Структура дипломних, кваліфікаційних робіт та вимоги до їх написання, оформлення і захисту / І. В. Мороз. – К. : Курс, 1997. – 56 с.
15. Непийвода Н. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект) / Н. Непийвода. – К. : ТОВ “Міжнар. фін. агенція", 1997. – 303 с.
16. Непийвода Н. Ф. Сам собі редактор : порадник з української мови / Н. Ф. Непийвода. – К., 1998. – 240 с.
17. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови : навч. посібник / Г. С. Онуфрієнко. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.
18. Поберезська Г. Г. Лінгвістичні основи документознавства та інформаційної діяльності : навч. посібн. / Поберезська Г. Г., Волинець І. М. ; за ред. І. П. Ющука. – К. : Знання, 2008. – 351 с.
19. Різун В. В. Літературне редагування : підручник / В. В. Різун. – К. : Либідь, 1996. – 240 с.
20. Сербенська О. Культура усного мовлення : навч. посібник / О. Сербенська. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с. 21. Синиця І. А. Діалогічність у науковому тексті / І. А. Синиця // Мовознавство. – 2004. – № 2–3. – С. 55–60.
22. Струганець Л. В. Культура мови : словник термінів / Л. В. Струганець. – Тернопіль : Навчальна книга –Богдан, 2000. – 178 с.
23. Українська ділова і фахова мова: практичний посібник на щодень / М. Д. Гінзбург, І. О. Требульова, С. Д. Левіна, І. М. Корніловська ; за ред. М. Д. Гінзбурга. – 2-ге вид., випр. і доп. – К. : «Фірма «ІНКОС», Центр навчальної літератури, 2007. – 672 с.
24. Учіться висловлюватися / П. І. Скиба, Ю. О. Арешенков, Г. М. Віняр [та ін.]. – К. : Рад. шк., 1990. – 126 с.
25. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – К. : Знання, 2001. – 295 с.
26. Штонь О. П. Курсова робота з української мови / Штонь О. П., Буда В. А. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2002. – 64 с.