доля людини Але юридична деонтологія перебуває лише на дискусійній стадії дослідження хоча й має специфіч

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.  Поняття деонтології, становлення системи деонтологічних знань

Деонтологія, зокрема юридична деонтологія, як наука виникла порівняно недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найціннішим для людини є життя, здоров'я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов'язку. Юристи мають справу з аналогічними цінностями, у їхніх руках - доля людини. Але юридична деонтологія перебуває лише на дискусійній стадії дослідження, хоча й має специфічні переваги над медичною. Деонтологія - це розділ етики, що вивчає проблеми обов'язку, сферу обов'язкового, всі форми моральних вимог та їх співвідношення.

Можна вважати, що деонтологія стосується усього кола проблем, пов'язаних з моральним, зі сферою належного, потрібного.

Термін “деонтологія” вперше ввів у науковий обіг англійський філософ права Ієремія Бентам у праці “Деонтологія” (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував І. Бентам, є вченням про професійні обов'язки і врахування результатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку приносить дія. Початок користі, за І. Бентаном, становить основу деонтології.

Дослідження юридичної деонтології розпочато у колишній союзній державі зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували відповідні підручники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної деонтології професор П. Рабінович. Під його керівництвом здійснювалось чимало наукових досліджень. Зокрема, висновки дипломної роботи автора поступово переросли у глибоке дослідження професійної етики, а тепер - у юридичну деонтологію, професійну культуру юриста та філософію права.

Вперше за всю історію колишньої союзної держави Сокуренко започаткував дослідження засад юридичної деонтології. У вступі до монографії А. Савицької “Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием” (1982р.)він розглядав медичну деонтологію з позиції юриспруденції, права і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових обов'язків юриста, аналогічно до тих вимог, які стосуються лікаря. У подальших дослідженнях він аналізував юридичні обов'язки, перспективи розвитку основ професійної деонтології. Своє продовження юридична деонтологія як наука і навчальна дисципліна отримала у лекціях, консультаціях, бесідах професора зі студентами, науковцями.

У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення навчальна дисципліна “Юридична деонтологія”. Започаткував її професор В. Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, ще й як експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник.

По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В. Сокуренком та В. Горшеньовим, діаметрально протилежні. Сокуренко приділяв основну увагу внутрішнім процесам при виконанні юристом службового обов'язку, то Горшеньов - здебільшого надає перевагу зовнішнім. Згодом в Україні з'явилися монографії, підручники, навчальні посібники, автори яких надавали перевагу теорії В. Горшеньова.

Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на дослідженнях В. Сокуренка, погляди якого поділяє також М. Коваль та деякі інші науковці. Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.

На наш погляд, є всі підстави твердити, що в Україні існує дві деонтологічні школи: харківсько-київська (професор В. М. Горшеньов) і львівська (професор В. Г. Сокуренко).

У наукових джерелах виявляються різні підходи до визначення юридичної деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бенедик визначили юридичну деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статуту.

О. Скакун зазначає, що юридична деонтологія - це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про юридичну практичну діяльність і кодекс професійної поведінки юриста, тобто про оптимальний звід правил дозволяючого, зобов'язуючого і рекомендаційного характеру, якими повинен оволодіти юрист і керуватися ними у відносинах, що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень.

С. Гусарєв, О. Тихомиров вважають, що юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ, як юридична наука та юридична практика, визначає її функції, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичний бік діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії. Юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-професіоналів.

Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до спеціальності, мета якого - навчити студента вважати совість, справедливість головними критеріями його професійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого, обґрунтованого юридичного рішення; по-друге - як вступ до філософії права. Студенти повинні вже з першого курсу налаштовуватися на сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що сприятиме ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.

Отже, юридична деонтологія - це філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.

1.  Юридична деонтологія – сутність та зміст предмета

Деонтологія відображає внутрішні процеси теперішнього і майбутнього. Для неї важливий хід думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найхарактернішим є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв в обов'язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок — поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.

В.Сокуренко зазначав, що приписи моральних і юридичних норм чинять безпосередню дію на суб'єкта, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов'язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соціальні блага, закладені у самому вчинку. Це формує той внутрішній імператив, закон, який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу (закону) як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка у той же час є її внутрішнім обов'язком. У цьому немає суперечності, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внутрішньою свободою й виявом власної свобідної волі — права вибору поведінки у межах об'єктивно існуючого соціального нормування.

Даною наукою вивчається існуюча система юридичних знань, завдання та функції правознавства, роль юридичних знань у вирішенні питань суспільного буття. В предмет юридичної деонтології включаються також і питання юридичної практики: формулюються поняття та зміст юридичної діяльності, види та форми її здійснення, вивчаються окремі юридичні спеціальності та відповідно професійні якості працівників юридичної сфери. При цьому особлива увага звертається на особисті людські якості, на етикет юриста, який передбачає цілу систему правил: як треба поводитися з співробітниками та різними учасниками юридичного процесу, якими нормами керуватися при здійсненні професійного обов'язку, на яких моральних принципах та правових ідеалах будувати свою роботу тощо. Окремим блоком питань до предмету юридична деонтологія входять питання юридичної освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, підвищеня кваліфікації, розповсюдження позитивное досвіду. Головною тут є проблема підготовки не просто спеціаліста - юриста, а працівника високого рівня кваліфікації тобто професіонала своєї справи. Зрозуміло, Що професіоналом не можна бути взагалі Професіонал - це добре підготовлений спеціаліст конкретної справи, тому система підготовки таких спеціалістів повинна відрізняти специфіку практичних завдань, які треба вирішувати працівнику у повсякденній роботі. Юридична деонтологія повинна вивчати не просто систему виховання юриста взагалі, суспільству потрібні професіонали конкретної справи - прокурори, законодавці, слідчі тощо.

Таким чином, у загальному вигляді предметом юридичної деонтологіі можна визначній юридичну практику та систему моральних вимог, що складають етикет професійної діяльності юристів.

Слід додати, що юридична деонтологія як наука знаходиться у тісному контакті та взаємодії з іншими юридичними науками, використовує їх досягнення для дослідження власного предмету. Використовуються також знання неюридичних наук педагогіки, психології, соціології, без чого не уявляється можливим отримати і узагальнити об'єктивні результати дослідження. Наприклад, розробляючи практичні рекомендації для системи кадрової підготовки спеціалістів, реорганізації юридичної освіти або системи правового виховання, слід користуватися положеннями не тільки педагогіки та психології, а також досягненнями конституційного права, філософії права, теорії права тощо.

1.  Принципи й джерела юридичної деонтології

Принципи юридичної деонтології –  «основні положення які закріплені в нормативних актах і виражають суть юридичної деонтології. Це – принцип пріоритету людини її прав, гуманності, законності, істинності, плюралізму, професійно-правової активності.

Принцип гуманності – означає поважне ставлення до конкретної людини з урахуванням її прав, індивідуальних особливостей, законних інтересів, уміння поставити себе на місце клієнта і подивитись на ситуацію з його позиції.

Принцип законності – містить вимогу до юриста при формуванні власних норм поведінки, керуватись засадами, нормами чинного законодавства. Здійснюючи нагляд за дотриманням законів юридичними та фізичними особами самим дотримуватися законів. Поєднаний із справедливістю та сумлінністю він виключає корисливість.

Принцип істинності – передбачає встановлення у кожній справі цілковитої достовірності. У  пошуках істини юрист має бути – чесним перед усім перед собою, продумано і зважено здійснювати службово-професійні дії, добирати юридичні факти, виключати недомовки двозначності.

Принцип плюралізму – виявляється у толерантності до – ідеологічних уподобань клієнта, політичної чи релігійної переконливості, партійної належності, соціального стану.

Принцип професійно-правової активності означає цілеспрямовану діяльність юриста – у реалізації своєї компетенції у межах правових норм, - уміння виявити ініціативу, самостійність,- взяти відповідальність на себе, - здатність швидко і обґрунтовано прийняти ефективне рішення.

Витоки виникнення деонтології слід шукати в давнину, коли виникло суспільний поділ праці, що перетворило людини у відносно самостійного індивіда і поклала початок професійному відокремлення соціальних груп всередині суспільства. У міру розвитку продуктивних можливостей поведінку людини ставало все більш автономним, все менш залежним від громади. Вже у своїх витоків право було пов'язано з появою особливого інституту соціальної влади - з виникненням держави, його апарату, спеціалізованих органів: суду, поліції, каральних установ, які мають владними повноваженнями. Виникнення уявлень про те, якою повинна бути юридична діяльність, відносяться до часів Стародавнього Риму і пов'язана з іменами класиків юриспруденції: Гай, Ульпіан, Модестін, Павло, Папініана. Вони бачили зміст юридичної діяльності у трьох її складових: agеrе - керувати юридичними діями сторін; cavеrе - складати формули документів; rеsроndеrе - даватипоради, консультації. Переломним моментом у становленні юридичної професії став період розвитку буржуазних відносин і формування юридичного світогляду, яке стало класичним світоглядом буржуазного суспільства з кінця ХУ111 століття - після переможної ходи по країнах Європи ідей Великої французької революції, які знайшли яскраве вираження у Франції в Декларації прав людини і громадянина (1789), в США - в Декларації прав Вірджинії (1776), Декларації незалежності США (1776), Конституції США (1787), Білль про права (1791). Правда, імпульс цьому процесу дала Голландія завдяки сталася тут першої буржуазної революції і особливо Великобританія в таких документах, як Петиція про права (1628 р.), Habеas Cоrрus Act (1679 р.) І Білль про права (1689 р.), Що виникли в період революційних перетворень ХУ11 століття.

Термін "деонтологія" введений в науковий обіг у 1834 році англійським філософом і юристом Єремія Бентамом при викладі моральних установок, необхідних для кар'єри і досягнення особистого матеріального благополуччя. Він розробив модель науки про норми професійної поведінки людини, що має владу, і виклав у книзі "Деонтологія, або Наука про мораль".

Керуючись значенням терміни звичайно деонтологію вважали, та й нині вважають, розділом етики, в якій аналізуються проблеми боргу та належного у взаєминах між людьми (поняття деонтології у вузькому сенсі). Таке поняття деонтології, як уже зазначалося, звужене до розгляду питань професійної поведінки, що включає моральні установки, якими повинен керуватися фахівець. Деонтологія (і у вузькому і в широкому сенсі цього поняття) в однаковій мірі застосовна до будь-якої професійної діяльності, яка пов'язана з роботою з людьми і не може бути поза мораллю. У соціальну діяльність професіонал залучається з її суб'єктивним світом почуттів, переживань, прагнень, способом мислення, моральних оцінок. Вони визначають його діяльність - реалізацію наявних у нього знань в процесі вирішення соціальної завдання і вміння створити сприятливу атмосферу для отримання необхідного результату.

1.  Компоненти юридичної деонтології

Як і кожна наука, юридична деонтологія має свої компоненти. Для зручності згрупуємо компоненти юридичної деонтології у підсистеми,

а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими видами культур, як: духовна, національна, фольклорна, релігійна, політична, філософська, наукова, державна, конституційна;

б) знання про морально-правове почуття, яке формується культурами: моральною, звичаєвою, корпоративною і правовою;

в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумовлюється культурами: психологічною, інтелектуальною, культурою підсвідомості, емоційною, педагогічною, естетичною;

г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур: інформаційної, економічної, акторської, управлінської, менеджментської, зовнішньої, фізичної, бойової, технічної, математичної.

Внутрішні аспекти цих та інших видів культур (субкультур) є компонентами юридичної деонтології. Кількість видів культур є значною. В одних випадках субкультури виступають як основні, в інших - вони лише дотичні до юридичної деонтології. Це залежить від спеціалізації та напряму юридичної діяльності.

1.  Завдання юридичної деонтології як науки і навчальної дисципліни (в зошиті)
2.  Поняття юридичної науки

Юридична наука — це система об'єктивних соціальна значущих знань про закономірності пра¬ва і держави (державно-правові закономірності}. Оскільки право і держава належать до соціальних явищ, остільки й юридична наука входить до скла¬ду суспільних наук — до загальної системи суспільнознавства.

У зв'язку з тим, що державно-правові явища мають зазвичай складну будову, характеризуються наявністю різних сторін, граней, аспектів, юридич¬на наука (юриспруденція) — це багатопрофільна, системна дисципліна.

У системі юридичної науки (юриспруденції) можна виділити такі елементи'.

1) за формою відображення державно-правових явищ — судження про минулі, теперішні і май¬бутні (прогнозовані) факти державно-правової дійсності, уявлення про державно-правові явища,

правові категорії і поняття, державно-правові концепції й теорії;

2) залежно від безпосереднього предмета дослід¬ження — науки теоретико-історичні, галузеві, міжгалузеві (наприклад, наука екологічного пра-ва), прикладні(наприклад, судова психіатрія), міжнародно-правові (науки міжнародно-публічно¬го і міжнародного приватного права);

3) залежно від конкретного елемента предме¬та дослідження — вчення про право, вчення про правове (юридичне) регулювання, вчення про дер¬жаву, вчення про правосвідомість, вчення про юридичну науку (теорія правознавства);

4) залежно від аспекта вивчення державно-правових явищ — онтологія права і держави (вивчення їх існування як реальних феноменів у «статиці»): філософія держави і права (вчення про їх необхідність, призначення для людини і су-спільства, їх місце у соціокультурній системі, серед здобутків людської цивілізації);аксіологія права та держави (вчення про значущість, цінність цих явищ для особи і суспільства); соціологія права і держави (знання про «динаміку», механізм і соці¬альні результати функціонування зазначених фе-номенів); гносеологія права й держави (знання про методологію і методику дослідження держав¬но-правових явищ);

5) за гносеологічним (пізнавальним) статусом знань — фактологічна або емпірична частина науки (знання про державно-правові факти), тео¬ретична частина (категорії, поняття, теорії, концепції державно-правових явищ), практична час¬тина (рекомендації, пропозиції стосовно удосконалення держави і права, правового регулювання).

7. Методологія юридичної науки

Методологія юридичної науки — це: а) систе¬ма підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх ви¬користання при вивченні державно-правових явищ.

До складу цієї методології, зокрема, входять:

- філософсько-світоглядні підходи (матеріаліс¬тичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафі¬зичний, визнання чи заперечення об'єктивних со¬ціальних, у тому числі державно-правових, зако¬номірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

- загальнонаукові методи, тобто такі, що вико¬ристовуються в усіх або у більшості наук (напри¬клад, структурний, функціональний методи, сход¬ження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);

- групові методи, тобто такі, котрі застосову¬ються лише у певній групі наук, наприклад, тіль¬ки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

- спеціальні методи, тобто такі, котрі прий¬няті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) ітеоретичні (способи пояс¬нення, тлумачення зібраних даних, побудови по¬нять, концепцій, прогнозів і т. ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, заверше¬ного державно-правового дослідження: кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути мно¬жинною, плюралістичною. Проте їхня роль у на¬уковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієн¬тують на знаходження, відбір, накопичення ціл-ком визначених у соціально-змістовному відношен¬ні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтер-претації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне.

8.Функції юридичних наук

Юридичні науки виконують певні функції:

• Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань про державно-правові явища, їхні характерні риси, сутність, форми, специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань про право, і державу. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-правових явищ при описуванні і з'ясуванні їх ознак. Підручники з юридичних дисциплін насамперед відображають результати цього дослідження. Розглядувана функція має першорядне значення для освітянської діяльності.

• Евристична функція націлена на встановлення закономірностей розвитку і функціонування держави і права. Наприклад, розширення демократичних прав людини і громадянина та гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних документах. Реалізація евристичної функції передусім є свідченням розвитку юридичної науки, гарантією від її зайвої догматизації. Саме на встановлення закономірностей розвитку і функціонування державно-правових явищ спирається юридична наука при здійсненні інших властивих їй функцій.

• Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правових явищ, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Завдяки їй здійснюються оптимальні способи реалізації державно-правових закономірностей. Так, наприклад, дослідження зв'язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відносин дає підстави для прогнозування поступового збільшення об'єктів приватної власності, обмеження державного втручання в господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб'єктами, що засновані на договірних відносинах, скорочення в перспективі державного апарату.

• Функція допомоги практиці пов'язана зі службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає втому, що її положення та висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною практикою. Так, практичній меті удосконалення законодавства на науковій основі служить розробка проектів нормативних актів групами фахівців-науковців, проведення наукових експертиз та консультацій стосовно визначення шляхів розвитку держави і права. Безпосередньо на забезпечення ефективності попереднього слідства, правильне вирішення питання про звільнення від юридичної відповідальності, попередження злочинів тощо спрямовані висновки прикладних юридичних наук.

• Ідеологічна функція. Юридична наука являє собою систему поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів з багатьох питань може бути дуже різним. Залежить він від того, на якій ідейній основі закладеній. У рамках юридичної науки в умовах демократичного суспільства існують різноманітні школи і течії, кожна з яких має свою власну ідейну спрямованість. Вимоги деідео-логізації не поширюються на державно-правові погляди. Ідеологічна різноманітність породжує наукові дискусії, які завжди були важливим засобом розвитку юридичної науки. Виходячи з конституційного принципу багатоманітності, слід визнати, що жодна ідеологія не може бути визнана загальнообов'язковою. Напрями державної ідеології і практики залежать від характеру соціальної бази держаної влади. У демократичному суспільстві погляди на державу і право мають ґрунтуватися на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і цінностях, якими є свобода, рівність, гуманізм, справедливість тощо. Саме вони повинні становити основу формування загальнодержавної і загальнонаціональної ідеології.

9. Система правової освіти в Україні та Болонський процес

В Україні у 1999 році діяли 298 вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації - університет, академії, інститути, а також вищі заклади освіти I-II рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі), в яких навчалися понад півтора мільйони чоловік. Чисельність студентів становить 340 чол.

Найбільша кількість студентів навчається у вищих закладах освіти III—IV рівнів акредитації.

1. Основні засади освіти в Україні.

Освіта в Україні визнається основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей. її метою є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, забезпечення суспільства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні будується за принципами:

¨ доступності для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою, а також рівності умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

¨ органічного зв'язку з світовою та національною історією, культурою, традиціями, освітою інших країн;

¨ поєднання в освіті державного управління і громадського самоврядування.

Громадяни України мають право на безоплатну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Право громадян України на освіту забезпечується:

¨ розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти;

¨ відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

¨ різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем;

¨ наданням державних стипендій та пільг учням і студентам.

Управління освітою здійснюється Міністерством освіти України; міністерствами і відомствами України, яким підпорядковані заклади освіти; Вищою атестаційною комісією України; Міністерством освіти Автономної Республіки Крим.

Наукове і методичне забезпечення освіти здійснюють Міністерство освіти України, Національна Академія наук України, Академія педагогічних наук України, міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, вищі заклади освіти, академічні, галузеві науково-дослідні інститути, заклади післядипломної освіти, інші науково-методичні і методичні установи у взаємодії з відповідними підприємствами, творчими спілками, асоціаціями, товариствами, громадськими науковими організаціями.

Структура юридичної освіти включає вищу юридичну освіту, післядипломну юридичну освіту, аспірантуру, докторантуру, професійну юридичну самоосвіту. У системі юридичної освіти діє психологічна служба, організується безкоштовне медичне обслуговування та харчування, забезпечуються безпечні і нешкідливі умови навчання, праці та виховання тощо.

До основних характеристик юридичної освіти в України, крім того, відносяться:

¨ освітні рівні, які складають спеціальна професійна юридична освіта, базова вища юридична освіта, повна вища юридична освіта;

¨ освітньо-кваліфікаційні рівні юридичного спрямування: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр;

¨ наукові ступені: кандидат юридичних наук, доктор юридичних наук.

До особливостей вищої освіти, у тому числі юридичної, відноситься те, що вона здійснюється на базі повної загальної середньої освіти і забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Підготовка фахівців у вищих юридичних закладах освіти проводиться з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном. Прийом громадян до вищих юридичних закладів освіти проводиться на конкурсній основі відповідно до їх здібностей незалежно від форми власності закладу юридичної освіти та джерел оплати за навчання.

Післядипломній юридичній освіті в Україні властиве те, що:

¨ вона здійснюється закладами післядипломної юридичної освіти на договірних засадах з установами, організаціями, підприємствами з урахуванням державного контракту (замовлення), забезпечує одержання нової кваліфікації або юридичної спеціальності, а на основі раніше здобутої юридичної освіти і досвіду практичної юридичної роботи - поглиблення професійних знань, умінь з правознавства;

¨ її форми, терміни і зміст навчання, методичної та науково-дослідної діяльності визначаються закладами післядипломної юридичної освіти за погодженням із замовником;

¨ до закладів післядипломної юридичної освіти належать юридичні академії та інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення працівників судових, прокурорських, слідчих органів; юридичні підрозділи вищих закладів освіти - філіали, факультети, відділення та інші;

¨ заклади післядипломної юридичної освіти працюють за очною, вечірньою, заочною формами навчання, можуть мати філіали і вести науково-дослідну роботу.

Професійна юридична самоосвіта забезпечується державними органами, юридичними об'єднаннями, установами, організаціями та здійснюється безпосередньо юристами.

Законодавство визначає види, форми і рівні юридичної освіти, встановлює загальні і спеціальні вимоги до її змісту та якості. Найважливіші приписи, що регулюють ці питання, містяться в Конституції України, Законі України від 2 травня 1991 року № 1060-ХІІ «Про освіту», Законі України від 17 січня 2002 року № 294-ІІІ «Про вищу освіту». Згідно з ними доступ до юридичної освіти повинен забезпечуватися усім, хто має для неї необхідні здібності, мотивацію, а освіта повинна надавати особі адекватну підготовку на всіх етапах професійної юридичної діяльності протягом усього її життя.

Видами юридичної освіти є вища юридична освіта, післядипломна юридична освіта, аспірантура і докторантура з юридичних спеціальностей та юридична самоосвіта.

Вища юридична освіта  передбачає послідовний, системний та цілеспрямований процес засвоєння інформації про державу і право, що забезпечує особі можливість здобуття професії юриста.

Вона має три освітні рівні (неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта) і чотири освітньо­кваліфікаційні рівні (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст і магістр). Вони відрізняються за ступенем сформованості знань, умінь та навичок особи, що забезпечують їй здатність виконувати завдання та обов’язки певного рівня професійної юридичної діяльності. Провідні юридичні заклади, як правило, оголошують про підготовку спеціалістів і магістрів за спеціальністю «правознавство» із кваліфікацією юрист. Така підготовка забезпечує найбільш ґрунтовну, повну вищу юридичну освіту.

Існують різні форми одержання вищої юридичної освіти. Вони визначаються з урахуванням норм чинного законодавства, згідно з якими підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитися з відривом від виробництва (денна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна, дистанційна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном.

Післядипломна юридична освіта означає спеціалізоване вдосконалення вищої юридичної освіти та професійної підготовки юриста шляхом поглиблення, розширення і оновлення його професійних знань, умінь і навичок на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Вона включає, зокрема, спеціалізацію, підвищення кваліфікації, стажування.

Юридична освіта може бути також одержана в аспірантурі і докторантурі, які відкриваються при вищих навчальних закладах третього або четвертого рівнів акредитації і прирівняних до них закладах післядипломної освіти, у наукових установах, що мають висококваліфіковані науково-педагогічні та наукові кадри, сучасну науково-дослідну, експериментальну та матеріальну базу. Аспірантура і докторантура з юридичних спеціальностей є формами підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації. Аспірантура відкривається з відривом від виробництва та без відриву від виробництва, а докторантура — лише з відривом від виробництва.

Для юридичної самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями повинні створюватися лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.

Зміст юридичної освіти складає система знань, умінь і навичок в сфері права, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання.

Якість освіти юриста визначається стандартами юридичної освіти і загальним рівнем освіти в конкретному навчальному закладі (який забезпечується складом викладачів, вимогливістю до організації навчального процесу з боку адміністрації, наявністю бібліотек, баз даних, оргтехніки).

10. Основні вищі навчальні і наукові установи України: їх призначення та функції

Державний вищий навчальний заклад (далі – вищий навчальний

заклад) є суб’єктом освітньої діяльності, яка здійснюється з метою задоволення

освітніх потреб особи, суспільства і держави.2. Вищий навчальний заклад у своїй діяльності керується КонституцієюУкраїни (254к/96-ВР), законами України, постановами Верховної Ради України,указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і

розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міносвіти, міністерств і відомств та цим Положенням.

3. В Україні діють такі види вищих навчальних закладів:

1) університет (класичний університет) – багато профільний вищийнавчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з

широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів

науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів,

проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним

науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює

культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинуту

інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий

рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності.

Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні, медичні,

сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопрофільну

підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі;

2) академія – вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку

фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в

окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та

прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у

сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного

забезпечення;

3) інститут – вищий навчальний заклад або структурний підрозділ

університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за

освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки,

виробництва, освіти, культури і мистецтва, провадить наукову та науково-

виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічний потенціал;

4) консерваторія (музична академія) – вищий навчальний заклад, який

здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними

програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва - музичних виконавців,

композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить

наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має

високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну

підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності;

5) коледж – вищий навчальний заклад або структурний підрозділ

університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою

освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого

спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або

спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу;

6) технікум (училище) – вищий навчальний заклад або структурний

підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців

з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого

спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.

11. Класифікація юридичних наук і науковий шлях правника

Юридична наука є суспільною, оскільки предметом її вивчення є держава і право як суспільні категорії.

Держава і право мають багатоаспектну структуру, тому їх вивчення визначає необхідність існування системи юридичних наук, що можуть бути розділені на три групи:

Загальнотеоретичні науки (фундаментально-теоретико-історині), предметом вивчення яких є загальні закономірності виникнення, становлення, функціонування, розвитку та вдосконалення держави і права. Серед них:

- теорія держави і права;

- історія держави і права;

- історія політичних і правових вчень;

- філософія права;

- політологія.

Галузеві науки. Предметом їх вивчення є особливості державно-правового впливу на певну сферу суспільних відносин, що здійснюється завдяки наявності чітко визначеного предмету та методу регулювання. Серед них:

- конституційне право;

- адміністративне право;

- сімейне право;

- земельне право;

- кримінальне право;

- процесуальне право;

- виправно-трудове право;

- екологічне право і т. д.

Спеціально-прикладні науки – різновид юридичних наук, предметом вивчення яких є можливості використання знань неюридичного характеру в процесі вирішення конкретних юридичних справ. Серед них:

- судова медицина;

- юридична психологія;

- правова соціологія;

- правова статистика;

- судова психіатрія;

- кримінологія;

- криміналістика.

.У системі юриспруденції можуть бути виділені такі групи юридичних дисциплін:

• синтезуючі дисципліни – філософія права, теорія держави і права, соціологія права, порівняльне правознавство, історія держави і права, історія вчень про державу і право;

• галузеві дисципліни – конституційне право, цивільне право, кримінальне право, господарське право, цивільно-процесуальне право тощо;

• комплексні дисципліни – банківське право, податкове право, митне право, тощо;

• прикладні дисципліни – криміналістика, кримінологія, юридична психологія;

• організаційні дисципліни – судоустрій, прокуратура, адвокатура, нотаріат;

міжнародно-правові дисципліни – міжнародне приватне право, міжнародне публічне право;

• регіональні дисципліни – право Ради Європи, право Європейського Союзу

Науковий ступінь (учений ступінь, академічний ступінь, титул) — ступінь кваліфікаційної системи в науці, що дозволяє ранжувати наукових діячів і науково-педагогічних працівників у певній галузі знання на окремих етапах академічної кар'єри. В даний час в Україні присуджують наукові ступені кандидата й доктора наук, як правило, після відповідних етапів навчання у вузі або по завершенні освіти в його дослідному (наприклад,аспірантському) підрозділі та публічного захисту спеціальної наукової роботи. Наукові ступені кандидата і доктора наук присуджуються рішенням спеціалізованої вченої ради за результатами прилюдного захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня осіб, які мають повну вищу освіту (для здобувачів доктора наук - науковий ступінь кандидата наук), глибокі фахові знання і значні досягнення в певній галузі науки, та затверджуються МОНмолодьспорту з одночасною видачею відповідних дипломів, на підставі атестаційного висновку експертизи дисертаційних робіт і розгляду атестаційних справ здобувачів/ Атестаційна справа здобувача наукового ступеня зберігається у спеціалізованій вченій раді протягом десяти років, дисертація –Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, а її електронний примірник – в Українському інституті науково-технічної та економічної інформації. Відгуки про дисертацію та автореферат, стенограма (розшифрована і засвідчена фонограма) засідання та протокол голосування залишаються у спеціалізованій вченій раді

12. Юридична практична діяльність: специфіка й різновиди

З метою якнайглибшого засвоєння юридичної практики потрібно розглянути поняття соціальної практики.

Соціальна практика — це теоретико-перетворювальна діяльність людей щодо застосування навколишнього середовища задля задоволення власних потреб та інтересів. Розглянемо загальні характеристики практики:

Єдність теоретичної та перетворювальної діяльності.

Теоретична діяльність — це пізнання навколишніх предметів та явищ.

Перетворювальна діяльність — це зміна людьми вивченого навколишнього середовища.

Діяльність людей щодо застосування навколишнього середовища задля задоволення власних потреб та інтересів. Комплекс людських інтересів поділяється на матеріальні та нематеріальні (духовно-ідеологічні).

З огляду на наведені ознаки розрізняють два види соціальної практики: матеріальну та нематеріальну. У свою чергу, ці два основні види так само поділяються на окремі види. Наприклад, матеріальна практика — це діяльність у промисловості, сільському господарстві, будівництві та ін.

Видом нематеріальної практики є юридична практика.

Юридична практика — це різновид соціальної практики, що передбачає пізнавально-перетворювальну діяльність людей у сфері функціонування державно-правових явищ.

Розглянемо основні характеристики юридичної практики:

Юридична практика, як зазначалось, є різновидом соціальної практики і має всі її загальні ознаки.

Юридична практика — це пізнавально-перетворювальна діяльність людей у сфері держави та права, спрямована, по-перше, на пізнання конкретних юридичних явищ, по-друге — на використання цих явищ задля задоволення інтересів людей. Таким чином, там, де будь-яке соціальне явище регулюється нормами права, застосовується юридична практика.

До основних видів юридичної практики належать такі:

правове становище — реально існуючі правові явища, що не завжди усвідомлюються їх учасниками. Наприклад, громадянство в будь-якій державі;

правова поведінка громадян — це більш-менш усвідомлювана поведінка громадян у правовій сфері. Поведінка, що відповідає нормам права, називається правовою, а та, що не відповідає нормам права, — неправомірною (правопорушенням);

юридична діяльність — цілеспрямована практика юристів з використанням юридичних засобів за дотримання у визначених законом випадках правових норм з метою розв'язання різних юридичних проблем.

Юридична наука і юридична практика перебувають у тісному взаємозв'язку. З одного боку, наука бере знання з навколишньої дійсності, з іншого — юридична практика використовує дані науки з метою вдосконалення.

Неможливо чітко розмежувати юридичну науку і юридичну практику, оскільки змістом науки є знання, частина яких з'являється в результаті пізнання конкретних державно-правових явищ у процесі юридичної практики. У свою чергу, у процесі юридичної практики державно-правові явища вивчаються відповідно до даних науки. При цьому юридична практика є основою та рушійною силою юридичної науки. Вона дає науці фактичний матеріал для теоретичного осмислення, визначає об'єктивний зміст науки, є критерієм правильності здобутих знань.

13. Діяльність судді та система судів в Україні (ст. 347)

Суддя не просто має відношення до закону, йому довірена вища влада законності, і тому тут замало однієї юридичної грамотності, треба бути ще й життєво мудрим. Адже доводиться розбиратися в найскладніших ситуаціях, а істина одна. Тобто основне призначення судді — встановити істину в справі і прийняти єдине правильне рішення. Правовий статус судді передбачений в законодавчих актах, в яких визначаються і порядок виборів, і порядок здійснення повноважень, і гарантії діяльності, і відповідальність за помилки. Відповідно до Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України, Верховному Суді України, Верховному Суді Республіки Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських, районних (міських), міжрайонних (окружних), військових судах, Вищому Арбітражному Суді України, Арбітражному Суді Республіки Крим. обласних, Київському міському арбітражному судах.

До складу Конституційного Суду входять голова, його заступники і 12 членів, які здійснюють свої повноваження шляхом розгляду в судовому засіданні справ про конституційність законів і інших нормативних актів, а також шляхом дачі висновків з питань, які відносяться до компетенції Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду обираються Верховною Радою України строком на 10 років. До складу Конституційного Суду може бути обраний громадянин України, який досяг на день виборів 40 років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової чи педагогічної діяльності в галузі права не менше 15 років. Право на заняття посади судді районного (міського), міжрайонного (окружного), військового суду гарнізону має громадянин України, що досяг на день виборів 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю не менше 2 років. Судді районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються на 10 років відповідно обласними, Київським Севастопольським міськими Радами народних депутатів, в Республіці Крим — Верховною Радою Республіки Крим.

Суддею Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міського, військового суду регіону і Військово-Морських Сил може бути громадянин України, що досяг на день виборів ЗО років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи по юридичній спеціальності не менше 3 років, в тому числі не менше 3 років на посаді судді. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 35 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи по юридичній спеціальності не менше 10 років, в тому числі не менше 5 років — на посаді судді.

Судді Верховного Суду України, обласних, Київського і Севастопольського міських, військових судів обираються Верховною Радою України строком на 10 років. Судді, які вперше пройшли конкурсний відбір, обираються на 5 років.

Згідно Закону України від 4 липня 1991 р. «Про арбітражний суд» арбітражні суди утворюються з призначенням всіх арбітрів Верховною Радою України безстрокове. На посаду арбітра Вищого Арбітражного Суду України призначається особа, яка досягла на день призначення ЗО років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю не менше 5 років. На посаду арбітра Арбітражного Суду Республіки Крим, арбітражних судів областей і м. Києва призначається особа, що досягла на день призначення 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю не менше 3 років.

Судова система України становить сукупність усіх судів держави, заснованих на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органомконституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціалізованих судів.

Третейські суди не входять до судової системи України.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність.

14. Професія і завдання прокурора (ст. 354)

Прокурор — це спеціаліст, який згідно Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» покликаний здійснювати вищий нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів органами державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, підприємствами, закладами, організаціями незалежно від форм власності, підкоренності і приналежності, посадовими особами і громадянами.

Прокурорами можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту і володіють необхідними діловими і моральними якостями.

Генеральний прокурор України призначається Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України. Строк повноважень Генерального прокурора і підкорених йому прокурорів — 5 років. На посаду прокурорів Республіки Крим, областей, м. Києва й прирівняних до них прокурорів призначаються особи у віці не молодше ЗО років, які мають стаж роботи не менше 7 років; на посаду районних і міських прокурорів — у віці не молодше 25 років зі стажем роботи в органах прокуратури чи на судових посадах не менше 3 років.

Вища освіта. Спеціальність "Юриспруденція". Прокурор - це особа , уповноважена представляти обвинувачення в суді , а також стежити за дотриманням законності практично у всіх сферах життя країни. І все це - від імені государства.От лат. procurare - управляти , відати чим-небудь , заботіться.Особенності професії

У роботі прокурора , як і всієї прокуратури , є дві сторони.

По-перше , прокуратора - це частина змагальної судової системи. Якщо адвокат відстоює права обвинуваченого , то прокурор знаходиться на стороні обвинувачення .

По-друге , прокуратура - це наглядово- слідчий апарат .

Державний обвинувач . Якщо когось звинувачують у кримінальному злочині , саме прокурор відповідає за виклад доказів провини на суді.

Коли слідчий завершує розслідування кримінальної справи , він складає обвинувальний висновок , де описує свої висновки і наводить докази . Після цього справу розглядає прокурор.

Якщо прокурор чомусь не згоден з результатами слідства (наприклад , вважає докази непереконливими ) , він повертає справу на додаткове розслідування.

Але якщо прокурора всі доводи і висновки влаштовують , він стверджує обвинувальний висновок і відправляє справу до суду. У цьому випадку він повинен бути готовий відстоювати обвинувачення в суді .

Під час судових засідань прокурор змагається з адвокатом обвинуваченого . Він повинен так викласти справу , щоб ступінь провини не викликала сумнівів у судді і присяжних. У Російському законодавстві діє презумпція невинності , тобто сумнів у винності повинно трактуватися на користь обвинуваченого . Це означає , що для успіху недостатньо прокурору надіти мундир і насупити брови - потрібні докази , логічні умовиводи , надійні свідчення свідків.

15. Спеціальність адвоката ( с. 365)

Адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Не може бути адвокатом особа, яка:

1. має непогашену чи незняту в установленому законом порядку судимість за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину середньої тяжкості, за який призначено покарання у виді позбавлення волі;

2. визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною;

3. позбавлена права на заняття адвокатською діяльністю, — протягом двох років з дня прийняття рішення про припинення права на заняття адвокатською діяльністю;

4. звільнена з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з державної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення присяги, вчиненнякорупційного правопорушення, — протягом трьох років з дня такого звільнення.

Несумісною з діяльністю адвоката є:

1. робота на посадах осіб, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»[4];

2. військова або альтернативна (невійськова) служба;

3. нотаріальна діяльність;

4. судово-експертна діяльність[5].

Форми адвокатської діяльності

1) Здійснення адвокатської діяльності індивідуально

Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою.

2) Адвокатське бюро.

Адвокатське бюро є юридичною особою, створеною одним адвокатом (в Росії — двома і більше[7]), і діє на підставі статуту. Найменування адвокатського бюро повинно включати прізвище адвоката, який його створив.

3) Адвокатське об'єднання

Адвокатське об'єднання є юридичною особою, створеною шляхом об'єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту.

Адвокатське об'єднання має самостійний баланс, може відкривати рахунки у банках, мати печатку, штампи і бланки із своїм найменуванням.

Адвокатське об'єднання може залучати до виконання укладених об'єднанням договорів про надання правової допомоги інших адвокатів на договірних засадах. Адвокатське об'єднання зобов'язане забезпечити дотримання професійних прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності.

Адвокати мають право створювати в установленому законом порядку місцеві, всеукраїнські і міжнародні об'єднання.

Адвокати, їх об'єднання можуть бути членами міжнародних організацій адвокатів та юристів

16. Професіограма нотаріуса (с. 376)

У відповідності з Законом України від 25 грудня 1974 р. «Про державний нотаріат» державні нотаріуси здійснюють дії, спрямовані на підтвердження і закріплення безперечних прав і фактів. На посаду державних нотаріусів призначаються громадяни України, котрі мають вищу юридичну освіту; в окремих випадках — особи, які не мають вищої юридичної освіти, але проробили не менше 3 років з юридичної спеціальності, а також особи, що навчаються на останніх курсах юридичних вищих навчальних закладів.

1. наданні правової допомоги особам — фізичним і юридичним, що звернулися за здійсненням нотаріальних дій, в охороні їхніх прав від порушень;

2. захистові учасників угод від ризику. Він захищає не тільки права й інтереси осіб, від імені яких завіряються угоди, але й осіб, права яких можуть бути порушені цими угодами. Якщо адвокат традиційно представляє інтереси клієнта і захищає його права, то нотаріус усвідомлює свій обов'язок як юридичного радника двох сторін. Він повинен бути миротворцем, що стоїть на охороні інтере¬сів не однієї сторони (як адвокат), а всіх осіб, зацікавлених у розгля¬нутій угоді;

3. попередженні правопорушень.

Соціальний аспект діяльності нотаріуса припускає, що він має такі якості:

терпіння;  коректність;  чесність; . правдивість; твердість позиції; рівень ставлення до протилежних сторін

Пошуковий аспект діяльності нотаріуса міститься в професій¬ному дослідженні представлених йому документів:

1.збирати, вивчати й оцінювати документи (докази в справі), установлювати їхню дійсність;

2.перевіряти відповідність вимоги заявника нормам права, чин¬ному національному законодавству і дійсним намірам сторін; не обмежуватися формальною стороною, а вникати в зміст засвідчува¬ного документа, визначати його відповідність праву, тобто встано¬влювати законність вимоги заявника;

3.забезпечувати докази, необхідні для ведення справ в органах зарубіжних країн, оскільки нотаріуси приймають документи, скла¬дені відповідно до вимог іноземного права, а також роблять засві-дчувальні написи за формою, передбаченою зарубіжним законодав¬ством, якщо це не суперечить законодавству України.

Комунікативний аспект діяльності нотаріуса виявляється в умінні:

1.установити психологічний контакт із усіма громадянами, що звертаються по допомогу;

2.попередити конфлікти шляхом роз'яснення сторонам наслід¬ків чинених дій, щоб юридична непоінформованість не була вико¬ристана ним на шкоду.

Організаційний аспект діяльності нотаріуса полягає в умінні:

1.установити чіткий порядок прийому клієнтів;

2.самоорганізуватися на виконання кожної нотаріальної дії;

3.дотримуватися порядку посвідчення (стадії нотаріального процесу: порушення нотаріального провадження, підготовка до здійснення нотаріальної дії; розгляд нотаріальної справи і прийнят¬тя нотаріального акта), установленого нормативними актами.

17. Мораль і право: характеристика співвідношення

Головними регуляторами поведінки людей є мораль і право. Співвідношення між ними складне, воно становить взаємозв’язок єдності й відмінності.

Єдність права і моралі полягає в такому:

1) право і мораль є системами соціальних норм;

2) право і мораль переслідують ті самі цілі — упорядкування суспільних відносин, ствердження свободи, рівності, гуманізму і справедливості;

3) розпорядження права і моралі багато в чому збігаються. Ті самі акти поведінки право і мораль забороняють чи заохочують;

4) право і мораль адресуються одному колу осіб;

5) право і мораль постають як фундаментальні загальнолюдські цінності, як показники соціального і культурного прогресу суспільства.

Право і мораль відрізняють:

1) способи встановлення. Правові норми створюються або санкціонуються державою, а норми моралі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, вони виникають і розвиваються в суспільстві стихійно. На відміну від права мораль носить неофіційний (недержавний) характер;

2) методи забезпечення. Право забезпечується й охороняється державою, яка стежить за дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, а мораль спирається на силу суспільної думки;

3) форма вираження. Правові норми закріплюються в спеціальних юридичних актах держави, а моральні норми виникають та існують у свідомості людей;

4) оціночні поняття. В оцінці поведінки людей право оперує поняттями правомірного і неправомірного, законного і незаконного, караного і некараного, а мораль оцінює людські вчинки з позицій добра і зла, справедливості й несправедливості, совісті, честі, обов’язку;

5) різний характер відповідальності за порушення і різний порядок реалізації відповідальності. Порушення норми права спричиняє негативну реакцію держави — юридичну відповідальність. Форми юридичної відповідальності та порядок її реалізації строго регламентовані законом. Інший характер носить відповідальність за порушення норм моралі. Тут немає ані установлених форм, ані чіткої процедури. До порушника застосовуються різні форми морального впливу (бойкот, висміювання, публічний осуд), які складаються стихійно.

6) сфери дії. Мораль може регулює, як правило, міжособистісні відносини, а право, крім цього – відносини власності, владні відносини, працю, управління, правосуддя.

Мораль і право взаємно доповнюють одне одного. Норми права слугують і мають слугувати провідниками моралі, закріплювати і захищати моральні засади суспільства. Сила законів у сто разів збільшується, якщо вони спираються не тільки на владу, але й на суспільну мораль.

18. Моральна діяльність, моральні відносини, моральна свідомість

Моральна діяльність – найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупність учинків, що характеризує поводження особистості, дає представлення про її справжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:  1.Мотив, - морально усвідомлене спонукання зробити чи вчинок же мотивація 2.Результат,– матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення.3.Оцінка навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву.

Моральні відносини – відносини, у которие вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають на себе моральні права.

Моральна свідомість – містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксиологічно, тому що в кожнім своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої системи цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків, принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками чи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність добра і зла, відношення і діяльність, наміри - ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення.

19. Принципи загальнолюдської моралі та їх відображення в юридичній діяльності

Не менш важливою умовою здійснення юристами своїх професійних обов'язків є усвідомлення та використання у своїй діяльності основоположних ідей — принципів і моралі, які являють собою найбільш узагальнений вираз вимог тої чи іншої моралі. Моральні принципи складають ядро моралі, визначають її соціально-історичну суть, ідейну націленість. На відміну від норм моралі, які визначають тактику поведінки людини в конкретних життєвих ситуаціях, принципи моралі визначають узагальнену соціальну орієнтацію, стратегію поведінки, являються своєрідною програмою діяльності. Моральні принципи об'єднують та систематизують всю моральну діяльність, виступають фактором стабільності, визначають головну лінію поведінки.

В професії юриста моральні принципи виконують свої специфічні функції. Вони допомагають орієнтуватися у найбільш складних, нормативно не визначених ситуаціях, що дає змогу приймати нестандартне рішення, яке не суперечить інтересам справи в цілому. Завдяки усвідомленню принципів моралі, які склалися у колективі службовців юридичної установи, надається можливість програмування дій окремих співробітників, гарантування впевненості щодо виконання ними професійного обов'язку на належному рівні.

Моральні принципи також забезпечують стабільність мікроклімату у колективі, а значить і стабільність його роботи, що є необхідною умовою функціонування всіх правоохоронних органів. З іншого боку, дотримання принципів моралі у своїй професійній діяльності оберігає працівників юридичних служб від аморальних вчинків, скоєння яких породжує серед громадян недоброзичливе ставлення, недовіру, а в окремих випадках — люту ненависть до служителів Феміди.

Серед принципів моралі, які значною мірою здійснюють позитивний вплив на сферу юридичної діяльності, слід назвати принципи гуманізму, демократизму, законності, справедливості, колективізму, чесності, порядності, гласності у роботі та деякі інші. У чомуж полягає суть зазначених принципів стосовно професійного обов'язку юристів? Для висвітлення цього питання необхідно звернутися до визначення змісту найбільш провідних моральних принципів. Одним із загальновизнаних та важливіших принципів - вважається принцип гуманізму, який розкриває цінностний аспект організації людських відносин. Гуманізм (лат. humanus - людяний, людський) означає людяність, любов до людей, вимогу на захист гідності людини, її право на щастя, всебічний розвиток. Як моральний принцип, який трансформується у сферу юридичної діяльності, він із змістовного боку формулює певну систему вимог:

— розуміння людини, як вищої цінності, а не як засобу для досягнення цілей, все . робити для забезпечення потреб та інтересів людини;

— забезпечення свободи та захисту гідності особи, права на щастя, на духовний розвиток;

— повага до особистих якостей;

— рівне ставлення та повага до чоловіка та жінки, повага до ідеалів людини, Л вікових, національних ознак, політичних поглядів;

— чутливість, душевність у відносинах :

— чесність, прямота в оцінці дій, доброзичливість критики, несприйнятливість аморальних вчинків.

Принцип колективізму також притаманний юридичній роботі, стосовно якої висуваються певні вимоги:

— єдність мети та волі колективу;

— ідейна єдність;

— співробітництво та взаємодопомога;

— керівництво колективом, як організаційний та об'єднуючий фактор його існування;

— чітке дотримання дисципліни всіма членами колективу, незалежно від стажу, досвіду, посади тощо.

Іноді окремі вимоги принципу колективізму трактуються на підставі відстоювання | вузькогрупового або індивідуально-егоїстичного інтересу, в результаті чого набувають іншого звучання. Так, слід відрізняти доброзичливу критику від критицизму, заздрості або інших негативних почуттів, взаємодопомогу від кругової поруки.

20. Поняття «правнича етика»

Поняття “правнича етика” наближене до понять “юридична етика”, “правова етика”, “професійна етика юриста”, “етика права”. Однак між цими поняттями існують істотні відмінності. Правнича етика розглядається як учення про морально-правові вимоги щодо діяльності юриста. Йдеться про вплив позитивного права, моральних норм, природного права на поведінку юриста, який формує етичний мотив його професійних вчинків.

  Такий підхід до визначення правничої етики, доцільно зумовлений вимогами соціуму, загальнолюдськими моральними цінностями.

  Доцільно розглянути правничу етику як етику людської гідності, як моральний світогляд, у якому існує тісний зв'язок між зовнішніми діями юриста та його свідомістю. Такий зв'язок називають соціальним натуралізмом, що полягає в узгодженні соціальних явищ із законами природи Правнича етика відображає індивідуальну об'єктивну оцінку юриста. Тобто акмелогічний підхід стає визначальним чинником взаємозв'язку свідомості і дії, створюючи реальне етичне підґрунтя. Адже вимагати від правника можна лише те, що він зможе виконати, не переступаючи межі досконалості та дозволеного .Точкою відліку (серединою) для юриста є професійна етика. Саме тут має яскраво виявлятися логічний зв'язок: юридична деонтологія - правнича етика - професійна культура як одиничне, особливе і загальне. Правнича етика характеризує професійну діяльність через свідомість юриста, його правосвідомість, оскільки йдеться про врегулювання суспільних відносин, яке не можна здійснити одними лише нормами позитивного права.

правнича етика вчить мудрості професійного життя. Адже біологічне життя потребує певних регуляторів, якими є норми. Для юриста їх створює професійна етика, а правнича етика покликана трансформувати дозволи і заборони у внутрішню потребу юриста.  Отже, правнича етика ґрунтується на єдності почуттєвого та раціонального), а не лише на професійних знаннях і нормах.

21. Поняття та причини виникнення професійної деформації правника

Професійна деформація юриста - це негативне соціальне явище, постає у вигляді найрізноманітніших особистісних поведінкових проявів, що надають деструктивний вплив на процес і результат службової діяльності. Професійна деформація виступає як результат негативного впливу на службовця, його професійну діяльність, соціальних відносин, проблем, залежностей у службовій ієрархії, які переломлюються в суб'єктно-об'єктних характеристиках середовища, ситуації, поведінкових актів співробітником, а також виступає як результат нормативно-об'єктної і суб'єктної детермінації особистості в конкретний момент життєдіяльності. Професійна деформація юристів постає як багаторівнева система адаптації особистості до умов професійної діяльності і як спосіб активного перетворення власної життєдіяльності в конкретній ситуації, відповідно до психологічним досвідом особистості.

1. Під професійною деформацією особистості юриста розуміється негативне соціально-психологічне прояв, яке спрямоване на деструктивне взаємодія і взаємовідношення співробітників. Одним з моментів професійної деформації юриста є те, що метою впливу може бути патологічна редукція одного з його елементів. Мова, перш за все, йде про редукції, що ініціює якусь помилкову схему, хоча і продуктивну у своїй відправною точці - продуктивну у тому розумінні, що вона дозволяє особистості юриста діяти тільки для свого блага, і дозволяє їй розвиватися пропорційно власної позиції. Особистість юриста з професійною деформацією націлена на зміну раціональності партнера по взаємодії до типології власної особистості і, по суті, спрямована на розвиток негативних аспектів його психічного досвіду.

2. Психологічним механізмом професійної деформації юриста виступають негативні зміни психологічного досвіду особистості під впливом службової діяльності. Психологічний досвід - це не тільки щось, що людина повинна освоїти, щоб включитися в структуру соціуму, культури, а й модель певних адаптаційно-компенсаторних можливостей юриста. Це форма потенцій людини, це процес інтеграції суспільства в особистості. Зміна психологічного досвіду в бік зниження ролі у службовій діяльності моральних регуляторів гуманістичної орієнтації і домінування жорстких управлінських, адміністративних норм, пов'язане з формуванням стійкої езопової позиції з відсутністю чітких моральних домінант. Дані негативні зміни психологічного досвіду під впливом службової діяльності визначають виникнення професійної деформації, її особливості, структуру, динаміку проявів.

3. Процес подолання професійної деформації юриста можливий перш за все як опосередкований (прямо чи опосередковано) особистістю іншої людини процес повернення особистості до глибинної самобутності власного світобачення, відмова від системи нав'язаних і прийнятих нею жорстких управлінських стереотипів службової поведінки, власних систем придушення інших людей; переосмислення підстав, етико-психологічних парадигм власного психологічного досвіду з його подальшою переструктуралізацією.

 Причини виникнення професійної деформації юриста,загальна характеристика

Основними факторами, які сприяють професійній деформації, а також негативно впливають на розвиток правової культури є:

1) Зловживання владою або службовим становищем, перевищення службових повноважень.

Влада в будь-якому суспільстві — феномен, що багатьох "п'янить", позбавляє здорового глузду. Неспроста говорять: якщо хочеш перевірити людину — дай їй владу. Проявів зловживання владою в нашому суспільстві дуже багато, особливо у вищих її ешелонах. Скажімо, глава облдержадміністрації підписує розпорядження, яке надає перевагу у підприємницькій діяльності певному приватному підприємству, і завдяки цьому розпорядженню інші підприємства не витримують конкуренції. Але це він робить не просто так, а має свій інтерес, і цей «інтерес» отримує у вигляді хабаря в дипломаті.

2) Некомпетентність, тобто відсутність спеціальних теоретичних і практичних знань, умінь, навичок.

Наприклад, некомпетентність судді в питаннях проведення, експертизи. Не знаючи можливостей експертизи або не розуміючи того, що саме необхідно з'ясувати, суддя може відмовити у клопотанні захисника про проведення експертизи. А це призводить до неповноти судового розгляду і прийняття помилкових рішень.

3) Винесення обвинувального вироку з порушенням принципу презумпції невинуватості.

Принцип презумпції не винуватості, закріплений у статті 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину вальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

4) "Зовнішній процес" або "телефонне право" — втручання в розгляд юридичних справ з боку посадових осіб, які наділені влад ними повноваженнями, але не мають до цих справ службового відношення.

Зовнішні фактори — це недоліки системи політичної та економічної організації суспільства. Вони виступають як середовище, в якому має функціонувати право, а також як визначальні фактори соціального життя, які зрештою впливають на всі види соціальних відносин, у тому числі на правові відносини в правоохоронній сфері. Застої виробництва, безробіття, затримки з виплатою заробітної плати тягнуть руйнування бюджетних сфер (правоохоронна, освіта, медицина), негаразди в політичній системі призводять до чергових "чисток" або реформ правоохоронних структур, що також негативно впливає на ставлення співробітників до своїх обов’язків, професії в цілому. Так, серед зовнішніх факторів соціального життя — можливих причин де формації моральної свідомості слід назвати:

• соціальну нестабільність;

• кризу соціальних, ідейних та моральних ідеалів;

• корумпованість владних структур;

• казусність системи законодавства, низький рівень якості нормативно-правових актів, суперечності в офіційному тлумаченні законів, невиконання законів;

• низький рівень соціальної та правової захищеності співробітників правоохоронних органів;

• переважання негативних оцінок у висвітленні діяльності правоохоронних органів;

• низький соціальний престиж роботи правоохоронних структур;

• виконання співробітниками не властивих їм функцій.

Внутрішні фактори пояснюються недоліками самої правоохоронної системи, до яких слід віднести негативні традиції, стереотипи мислення, аморальні критерії оцінки, правопорушення самих співробітників, що в результаті також призводить до дефектів правової свідомості. Такі дефекти можна поділити на три групи: відображення, ставлення та мотивації. Відповідно до першої групи відносять правову недбалість, до другої — правовий нігілізм, до третьої — несприйняття особою приписів правових норм та вимог моралі.

У результаті досліджень виявлено, що основні мотиви правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів, такі:

• намагання співробітників викрити правопорушника;

• неправильно зрозуміле почуття службового обов’язку, інтересів служби, які співробітник намагався захистити;

• висунення на перший обов’язками;

• прагнення до максимальної реалізації або демонстрації владних повноважень.

Перелічені вище мотиви свідчать про відхилення правової або моральної свідомості. Водночас вони є прикладами моральної деформації, які тягнуть за собою вчинення правопорушень. Що є першопричиною цих негативних процесів? Серед іншого видається можливим визначити групу внутрішньо-системних безпосередніх причин, що сприяють деформації моральної свідо мості співробітників правоохоронних органів:

• негативні приклади поведінки керівників, безпринципність у службових відносинах;

• перевантаження роботою та відсутність контролю за її виконанням;

• низький рівень правової та моральної культури колективу, факти про яву правового нігілізму;

• неефективність форм та методів правовиховної роботи;

• негативний вплив з боку злочинного середовища в результаті постійного та безпосереднього спілкування з його представниками;

• незадоволеність рівнем матеріального забезпечення, іншими умовами праці;

• невідповідність рівня кваліфікації співробітників до займаних ними посад та ін.

Знання та урахування наведених вище факторів та показників мають винятково важливе значення для керівників підрозділів, контрольно-наглядових структур, а також для самих співробітників, що стає засобом здійснення ними самооцінки своєї діяльності.

 Суб’єктивні причини виникнення професійної деформації юриста

До суб'єктивних - онтогенетичні зміни, вікова динаміка, індивідуально-психологічні особливості, характер професійних взаємин, кризи професійного становлення особистості, службова необхідність ідентифікувати себе з патологічним внутрішнім світом інших людей для їх кращого розуміння.

 Об’єктивні причини виникнення професійної деформації юриста

До об'єктивних можна віднести: зміст професійної діяльності та спілкування; умови виконання професійних обов'язків; чинники, пов'язані з соціальною макросередовищем (наприклад, соціально-економічні умови життєдіяльності, підвищена юридична регламентація праці, багатосторонній соціальний контроль з боку державних і громадських органів, приватний конфліктний характер взаємодій працівника з громадянами).

22. Шляхи подолання професійної деформації юриста

Профілактика професійної деформації представляє собою сукупність попереджувальних заходів, орієнтованих на зниження ймовірності розвитку передумов і проявів професійної деформації.

Робота з профілактики професійної деформації включає в себе заходи як психологічного, так і непсихологічних організаційно-управлінського, виховного характеру.

До приватних завдань, що вирішуються в процесі профілактики професійної деформації працівників органів правопорядку, слід віднести:

1. Вироблення у співробітників професійного імунітету і високої культури в роботі;

2. Розвиток морально-психологічної стійкості та ділової спрямованості у всіх працівників органів правопорядку;

3. Формування у працівників установки на проходження у роботі кодексу професійної честі;

4. Вдосконалення стилю і методів управління персоналом;

5. Формування оптимального морально-психологічного клімату в службах і підрозділах органів правопорядку.

Різні автори пропонують різні шляхи профілактики та подолання професійної деформації.

О.П. Шамонін у своїй роботі «Професійна деформація особистості як актуальна проблема соціології девіантної поведінки та соціології професій» пропонує можливі шляхи подолання професійної деформації особистості:

1. Необхідно мати професійну підготовленість до майбутньої професійної діяльності;

2. Необхідно вміти спілкуватися з різними соціальними типами людей, а також виходити зі складних життєвих ситуацій та негараздів;

3. Своєчасно вирішувати свої особисті та професійні проблеми, "не переносити" роботу на будинок, захищати рідних і близьких від негативного впливу професійно деформованої особистості фахівця;

4. Постійно підвищувати рівень професійної компетенції та професійної майстерності, професіоналізм, оскільки це, з одного боку, надає впевненість у своїх силах і значить правильність обраного шляху рішення, а, з іншого боку, свідчить про те, що професіонал у меншій мірі стикається з проблемами професійної деформації особистості.

Романов В.В. вважає, що вплив професійної деформації можна було б значно зменшити, якби самі юристи вміли використовувати природні захисні механізми своєї психіки від зростаючого тиску нервово-психічних перевантажень, володіли б достатньо простими і в той же час доступними прийомами нейтралізації ситуативної втоми, зняття психічного напруження (релаксації). Перш за все, слід пам'ятати про правильний режим праці, розумному чергуванні його з відпочинком. Іноді варто навіть незначно змінити свій спосіб життя, відмовитися від деяких шкідливих звичок, щоб різко підняти поріг стійкості до нервово-психічних перевантажень. Крім того, з урахуванням своїх індивідуально-психологічних особливостей слід знати, як найбільш розумно вести себе в стресогенних ситуаціях, яким чином можна самому знімати стан надмірної тривожності, емоційної напруженості, втоми, підвищуючи при цьому ефективність своєї праці, поліпшуючи самопочуття і настрій. Юристу необхідно навчитися надавати самому собі невідкладну психологічну допомогу, вміти своєчасно користуватися легкодоступними прийомами і засобами зняття психічної напруженості.

Скабеліна Л.А. пропонує наступні варіанти шляхи профілактики та професійної реабілітації:

- Психологічне просвітництво. "Попереджений - значить озброєний". Знаючи ознаки професійної деформації, адвокат на ранніх стадіях може їх помітити і зуміти призупинити їх подальший розвиток;

- Психологічна діагностика та індивідуальне консультування. Консультація фахівця допоможе встановити стадію емоційного вигорання, виробити індивідуальну стратегію її подолання, що враховує особливості конкретної ситуації;

- Тренінги професійного та особистісного зростання адвокатів. Нові можливості для вирішення самих різних психологічних проблем надають сьогодні різні види психологічних тренінгів. Заняття в групах допомагають учасникам не тільки впоратися з тимчасовими труднощами, усвідомити внутрішні ресурси для вирішення своїх проблем, але і підвищують загальну психологічну компетентність учасників.

Наприклад, Н.Б. Москвіна розглядають професійну деформацію як можливу компенсацію більш небезпечних порушень, зокрема порушень фізичного і психічного здоров'я. Професійна деформація у вигляді емоційної холодності, нечутливості до чужого горя може виникнути у адвоката якраз за таким механізмом, як своєрідний захист від зайвих переживань особливо чутливих професіоналів, які працюють з людьми. Така деформація, можливо, охороняє адвоката від більш небезпечних порушень психічного, а можливо, і фізичного благополуччя, від нервового, психічного виснаження. Внаслідок цього професійну деформацію можна долати, поки невідомо, від яких більш серйозних проблем вона може захистити адвоката.

23. психологічна культура правника

Юрист, формуючи правомірну поведінку людини, обов´язково повинен враховувати те, як психологічні чинники впливають на неї у правовому полі. Загалом правник має постійно перебувати у психологічній готовності діяти в рамках закону й етики.

Зміст психологічної культури правника полягає в тому, що він повинен уміти володіти такими психологічними категоріями, як мотивація, бажання, спонукання, захоплення, натхнення, нахили та ін. Саме вони характеризують психологію юридичної праці та управління. Важливу роль наразі відіграє професійне навчання та наукова організація професійних дій. З психологічного погляду це означає, що юрист повинен вміти знімати напруженість чи долати психологічні бар´єри, на основі власних сформованих позитивних емоцій виявляти професійну зацікавленість, вміло застосовувати владні повноваження. Завдяки цьому збільшується творчий потенціал, з´являється натхнення, підвищується працездатність, саморегульованість та спостережливість, активізуються пізнавальні процеси та гострота почуттів у професійній діяльності.

Психологічна культура юриста — це органічна єдність психологічної освіченості (знань, навичок, прийомів автотренінгу, саморегуляції тощо), волі, відповідних професійно-психологічних якостей, які чинять ефективний вплив на розв´язання правових ситуацій.

Юристові треба постійно вдосконалювати свої знання з психології з тим, щоб забезпечувати рівновагу між внутрішніми і зовнішніми психічними процесами, що, звичайно, впливає на зміст професійної діяльності. Проте цього недостатньо. Адже юрист як особа може характеризуватися високими душевними якостями, але не вміти втілювати їх у практичну діяльність. У результаті не буде забезпечений ефективний психологічний вплив на громадян, що своєю чергою негативно позначиться на правовій діяльності.

Мова та мислення - механізм дії психологічної культури юриста (тобто важелі).

Мислення юриста спрямоване на усвідомлення права й реалізацію його норм. У психологічній літературі мислення поділяється на теоретичне і практичне. Юрист повинен розвивати обидва види мислення, щоб активізувати творчий пошук, професійні дії. Але перешкодою творчій діяльності юриста може бути осуд керівників, невпевненість у результатах тієї чи іншої справи. У таких випадках механізм мислення юриста буде “деформований”, оскільки його думка залишиться невисловленою.

Думки передаються за допомогою мови, яка буває, як відомо, внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує зовнішній, тобто слову. Проте юрист працює в таких умовах, коли зовнішня мова не завжди повинна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь розвитку загальної культури людини.

Стосовно роботи з людьми психологічна культура юриста виявляється на двох рівнях - експектації та емпатії.

Суть психологічної культури на рівні експектації полягає в оцінці здатностей юриста, які він виявляє у певній ситуації. На цьому рівні можна визначити соціальну роль юриста, його професійні можливості, передбачити наступні дії. Психологічна культура на рівні експектації дає змогу зробити висновок про судження та вчинки юриста.

Другий рівень психологічної культури - емпатія визначає здатність юриста розуміти інших людей, їхній внутрішній стан, переживання, хвилювання тощо. Тут виявляється вміння юриста розкрити приховані (особливо злочинні) наміри людей, відчути їхнє сприйняття суспільних явищ, щирість або нещирість у взаємостосунках. Тобто рівень психологічної культури на цьому етапі повинен допомогти юристові пристосуватися до співбесідника з метою ефективного психологічного впливу на нього.

Мета психологічної культури юриста передбачає встановлення психологічного контакту з громадянами.

На людину найкраще впливати через дух і душу. Це надійний, ефективний, хоча довгий шлях впливу на людину.

Психологічна культура підвищує ефективність виконання службових обов´язків.

24. особливості психологічних аспектів роботи юриста

У вітчизняній психологічній науці встановлено, що психологічний аналіз діяльності відображає її зовнішні умови (об'єкт і предмет діяльності, середовище, результати та їхній вплив на психіку), внутрішні умови (розглянуті вище потреби, мотиви цілі, способи), а також можливості управління і самоуправління.

Насамперед слід підкреслити, що юридична діяльність відрізняється надзвичайно високою відповідальністю. У руках юриста (наприклад, прокурора, судді, слідчого, оперативного працівника та ін.) зосереджені особливі владні повноваження, право і обов'язок застосовувати владу від імені держави. Як відзначає Ю. Чуфаровський, у багатьох юридичних працівників розвивається "професійне почуття підвищеної відповідальності за наслідки своїх дій".

Характерна особливість діяльності юриста — наявність у ній оціночних психічних процесів, мета яких полягає у визначенні своєї позиції, свого ставлення (позитивного чи негативного) до оцінюваної заяви, події, факту. Частіше оціночний процес з боку юридичного працівника являє собою розгорнуте зіставлення фактичних даних із оціночними критеріями — правовими нормами і вимогами.

Особливе місце в структурі юридичної діяльності займають комунікативні дії, спілкування юриста з колегами за професією, з керівниками підприємств (фірм) і закладів, начальниками відділів (служб) і рядовими співробітниками, а також із потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, свідками, злочинцями та іншими особами. Комунікативні дії включають різні види контактів:

бесіди з метою отримання важливої інформації, необхідної для прийняття рішення;

директивна взаємодія, пов'язана з постановкою завдань, доручень, стимулюванням активності та ініціативи від окремих осіб;

переговори з різною категорією людей;

колективне (групове) мислення як форма пошуку найкращого рішення в складній ситуації;

спостереження за мовою і діями співрозмовників тощо.

Для успішного спілкування з людьми представнику юридичної служби необхідні розвинуті комунікативні якості: чуйність, сприйнятливість, товариськість, спостережливість, впливовість та ін. Окрім зазначених рис, у професійного юриста повинні бути добре розвинуті комунікативні вміння: привертати людей до себе, слухати і формулювати запитання та ін..

Юрист повинен швидко розібратися в ситуації, що склалася, виділити найсуттєвіші, головні ситуаційні фактори, прийняти найдоцільніше рішення. Зробити це без високої самоорганізованості і координації спільних зусиль дуже важко.

Для більшості юридичних професій характерні висока емоційність праці і значні вольові зусилля. Такі зовнішні подразники, як вигляд убитого чи покаліченого тіла, спалений будинок чи обкрадена квартира викликають у людини негативні емоції: страждання, сум, горе, ненависть, гнів та ін. Навпаки, успішне вирішення юридичної справи, надання юридичної допомоги людям, попередження правопорушень і злочинів виявляється в позитивних емоціях: задоволення, радість, щастя. Вольові зусилля юрист виявляє і на етапі розумової дії (коли обмірковуються цілі, визначаються шляхи і засоби їх досягнення і приймається рішення), і на етапі виконання прийнятого рішення.

Не можна не зазначити, що в окремих юридичних професіях (слідчий, інспектор митної служби, суддя та ін.) як особливість діяльності виступає постійна психічна напруга. Очікувана загроза нападу злочинця, недостатність інформації про наміри осіб, які проходять митний контроль, ризик для власного життя, розуміння відповідальності за прийняті рішення суддею тощо, активізують всю психіку юриста, мобілізують його сили і резерви. Природно, що перебувати в такому стані, відчувати велику психічну напругу, працювати на межі розумових і фізичних сил довгий час дуже важко. У зв'язку з цим юридичний працівник повинен виховувати в собі психологічну стійкість, здатність до самоконтролю (під самоконтролем розуміється процес жорсткого регулювання вчинків, мотивів, установок і пониження на цій основі негативного впливу на юридичного працівника різних факторів психічної напруги).

25. Типи професійно-психологічної мотивації

В систему психічних властивостей особистості входять темперамент, здібності, спрямованість, характер. Темперамент, здібності та характер - основна система психічних властивостей особистості або психологічна основа особистості. Не менше значення в системі психічних властивостей особистості має її спрямованість: вона є провідною стороною мотиваційного поведінки людини.

Спрямованість особистості - це складна властивість особистості, що являє собою систему його орієнтацій і є домінуючим компонентом його мотиваційного стану. Вона включає систему спонукань людини, що визначає його активність, вибірковість відносин. Цілі, потреби, мотиви, установки, інтереси, навички, звички та ін - різні елементи спрямованості особистості. Діяльність особистості неможлива без її спрямованості.

Також діяльність визначає психічну мотивацію:

Мотиваційні психічні фактори діяльності (мотивація) - система спонукань особистості, обумовлена її потребами, які викликають її активну спрямованість на досягнення мети.

Мотиваційні психічні фактори впливають на професійну діяльність особистості юриста і зумовлюють її.

Розрізняють два рівні мотиваційних психічних чинників особистості:

1)фактори активно-динамічного порядку (мета, потреба, мотив, інтерес) - психічні властивості особистості, які характеризуються рухливий, схильні до змін, можуть бути вичерпані, тобто постійно перебувають у динаміці і припускають активність особистості;

2)фактори стабільного порядку (установки, вміння, навички, звички, переконаність) - психічні властивості особистості, які відрізняються стійкістю, постійністю, грунтуються на ціннісних орієнтаціях (принципах) особистості та її досвіді.

Фактори активно-динамічного порядку.

Мета - усвідомлений образ передбачуваного результату діяльності. Правильно поставлена мета - запорука успіху. Як говорив давньогрецький мислитель Сократ, людина, що знає себе і ставить мету, здійснення якої йому під силу, проживе щасливо. На його думку, не слід ставити перед собою мету, що перевершує власні сили, і важливо вміти використовувати оточення (соціальне середовище) для її досягнення.

Цілі можуть бути досяжні і недосяжні, усвідомлені і неусвідомлені, реальні й примарні, близькі та віддалені. Цілі завжди спонуковані потребами людини.

Потреба - пережита людиною потреба, задоволення якої важливо для його існування, розвитку і вдосконалення як індивіда й особистості. Потреби завжди є джерелом активності людини.

Потреби людини різноманітні, зумовлені соціальним середовищем, рівнем її культури, традицій, смаків. Потреби можуть бути матеріальні (їжа, одяг, житло тощо) і духовні (книги, предмети мистецтва й ін) Потреби - головний фундамент, на якому будується вся психічна діяльність людини, її розум, почуття, воля.

Мотив - спонукання людини до певної дії або поведінки, що формується в міру осягнення потреб і мети їх досягнення. Спонукання (мотив) завжди пов'язане з реалізацією домінуючих потреб. Воно може бути усвідомленим і неусвідомленим. Усвідомлені спонукання, як правило, реалізуються після ретельного обмірковування. Неусвідомлені спонуки реалізуються автоматично на основі минулого досвіду особистості.

Не слід ототожнювати мотив і причину, мотив і стимул. Причина - явище, що викликає інше явище (наслідок), завжди лежить в основі вибору дій і поведінки людини. Стимул - об'єктивне явище, чинне на людину і викликає відповідну реакцію - його активність.

Інтерес - виборче відношення до предметів і явищ в результаті розуміння їх значення та емоційного переживання значимих ситуацій. Інтереси людини визначаються системою його потреб, однак не можна проводити прямолінійну зв'язок між ними. Інтерес суттєво впливає на перебіг психічних процесів, сприяє їх активізації.

Інтереси поділяються за змістом на матеріальні і духовні; по широті - обмежені (односторонні) і різнобічні; по стійкості (стійкі і короткочасні), за якістю (цінності) - позитивні і негативні; по конкретності - прямі (безпосередні) і непрямі.

Фактори стабільного порядку.

Установка - стереотипна готовність діяти у відповідній ситуації певним чином, виникла на основі минулого досвіду.

Переконаність - вольовий психічний стан, що виражається в високо ймовірне очікуванні запланованого результату діяльності на основі врахування вихідних умов (аналізі і синтезі обставин). Цей стан ґрунтується на об'єктивній оцінці обставин і матеріалів, що впливають на результат діяльності; на володінні засобами для досягнення мети (знаннями, вміннями, навичками і фізичними можливостями).

Невпевненість і самовпевненість не можуть привести до результативності діяльності. Стан самовпевненості може бути епізодичним (виникає після тимчасових успіхів) і домінуючим (виникає в результаті некритичного ставлення людини до себе, переоцінки своїх можливостей і недооцінки об'єктивних труднощів).

Переконаність (впевненість) та віра - не одне і те ж, хоча і близькі поняття. Віра відрізняється від впевненості тим, що вона заснована на визнанні чогось істинним (значущим) по достатнім суб'єктивним і недостатнім об'єктивних підставах.

Уміння - здатність робити щось, придбана знанням, досвідом. Кожен працівник юридичного праці повинен володіти вмінням професійно робити свою роботу.

Навичка - вміння, створене в результаті вправ, звичок, досвіду й доведене до певного ступеня досконалості. Навичка дозволяє виконувати роботу швидко, без напруги і зайвих зусиль, економічно, ефективно.

Звичка - поведінка особистості, що виражається в схильності, яка стала звичайною, постійною. Звички, як правило, складаються стихійно. Спочатку вони викликаються якимись причинами, а потім відбуваються автоматично, в силу сформованої потреби. Звичка - усталений психологічний стереотип, який накладає відбиток на особистість.

Звички можуть бути позитивними (хорошими), негативними (шкідливими), нейтральними. Напр., Звичка деяких суддею відкладати розгляд цивільної справи через неявку сторони, тоді як у світовій практиці існує правило, що неявка сторони розглядається як позиція по справі. Не з'явився позивач - відмова від позову. Не з'явився відповідач - визнання позову. Не з'явився свідок або експерт - образу суду з подальшим за це покаранням.

Шкідливі звички усуваються в результаті певного впливу на особистість. Негативні звички в ряді випадків свідчать про аморальну поведінку особистості.

Зазначені та ряд інших психічних властивостей особистості складають суб'єктивну сторону поведінки (правомірної, неправомірного). Вони повинні не тільки враховуватися при проведенні кваліфікаційної атестації працівника праці, але й стати інформацією для самоаналізу і самовдосконалення.

26. Негативні морально-психологічні якості юриста

Існують особистісні якості, які є негативними для юриста:

-у соціальній сфері — цинізм, нечесність, владолюбство, жорстокість,

авантюризм;

-у пошуковій сфері — неуважність, відсутність пошукової домінанти

(юридичний азарт);

-у реконструктивній сфері — низький рівень інтелекту, стереотипність і

консервативність мислення;

-у засвідчувальній сфері — недбалість, невміння швидко передавати усну

мову письмово;

-в організаційній сфері - нецілеспрямованість, відсутність

організаційних здібностей;

-у комунікативній сфері - імпульсивність, надмірна сором'язливість,

груба поведінка.

27. Поняття і зміст службового обов’язку (зошит)

Під обов'язком розуміють певну необхідну поведінку суб'єкта носіїв систем принципів, конкретного переліку дій, доручень, за невиконання яких передбачена відповідальність. Юрист виконує обов'язок здебільшого під впливом різних чинників - держави, закону, трудового колективу, громадськості, а також під впливом власних внутрішніх переконань.

Службовий обов'язок юриста — це передбачена нормативно-правовими актами необхідність виконувати певні дії, зумовлені його службовим становищем у державних, громадських або приватних організаціях. Службовий обов'язок є тим, до чого зобов'язує служба.

Різновидом службового є функціональний обов'язок. Останній виникає у процесі виконання конкретних функцій, яких безліч у юридичній діяльності. Переважно функціональні обов'язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист виконував невластиві йому функції. У протилежному випадку можливе притягнення його до відповідальності.

28. Правова естетика та естетична культура юриста

Діалог мистецтва і закони краси діють на юриста саме у полі правової естетики, яку доцільно розглядати як ужиткову естетику, оскільки будь-яка сфера трудової діяльності має своє естетичне забарвлення.

Отже, у правовій естетиці чільне місце посідає діалог різних видів у правовій естетиці чільне місце посідає діалог різних видів культур і мистецтва. Щоб ефективно реалізувати правові норми на практиці, всебічно пізнати правове явище, треба цілеспрямовано естетично (почуттєво) впливати на юридичну діяльність, на формування високого рівня професійної правосвідомості фахівця права.

Принципи естетичної культури юриста відображають ті естетичні позиції, без яких немислима юридична діяльність, яких треба дотримуватися на практиці.

До основних принципів естетичної культури юриста належать: юридична гармонія, естетична домінанта, феномен творчої волі, юридична алегоричність, професійна мажорність, службовий дизайн.             

Принцип юридичної гармонії випливає із загальної гармонії як філософсько-естетичної категорії. Він означає високий рівень відповідності юридичної діяльності природній досконалості, що породжує професійну красу. Адже юрист, який діє в гармонії з навколишнім середовищем, сягає вічних, нетлінних духовних цінностей і краще пізнає правове явище, яке йому доводиться досліджувати. За допомогою цього принципу він завжди може виявити штучну руйнацію, порушений природний баланс, асиметрію у правовому явищі. Таємничість вічного прагнення існувала постійно, що стимулювало споглядання. І у юриста з'являється бажання досягти краси й гармонії у суспільному розвитку. Така насолода дає поштовх до активного пошуку причин появи негативних правових явищ у громадському житті.

Звідси актуальність такого принципу естетичної культури юриста, як естетична домінанта, що підкреслює досить складний зв'язок естетики з психологією. Цей принцип властивий мистецтву, сфера якого слугує апробацією законів психології. Однак психологічні методи аналізу мистецтва не дають змоги всебічно розкривати його природу і сутність. Це- завдання естетики. Оскільки професійна майстерність юриста є певним видом мистецької діяльності, то психологічні закони діють і в цьому випадку, створюючи відповідну психотерапію. Так, у людини може вироблятися безумовно-умовний рефлекс на позитивні дії, який стимулює бажання здійснювати пошук, нейтралізуючи при цьому навіть природні потреби (сон, їжу, відпочинок). Така фізіологічна властивість дістала назву принципу домінанти, прихованої домінанти, прихованого рефлексу. Це означає, що високий рівень естетичної культури без такого принципу обійтися не може. Поштовхом до нього є бажання пізнати красу правового явища й отримати естетичну насолоду від професійних дій.

Однак професійну творчість юриста стимулюють й інші чинники. Важливою є внутрішня, вроджена, безмежно сильна творча воля. Творча воля може розглядатися і як мотивація професійної діяльності юриста. Адже шлях до пізнання правової істини через емоційно-правове почуття, через сильну дію естетичної культури неминуче веде до власної творчості. Особиста гідність, відчуття соціальної значимості власної юридичної діяльності стимулюють правника до пошуків естетичних засобів самореалізації. Власне феномен творчої волі юриста спрямований на досягнення гармонії у правових відносинах, а не на власну вигоду.

29. Форми прояву естетичної культури юриста

Форми прояву естетичної культури юриста - це система естетичних вимог, що пред'являються до зовнішньої сторони діяльності юриста, його зовнішнім виглядом і манерам поведінки.

Форми прояву естетичної культури юриста - показник його естетичного смаку, ідеалів.

У професійній діяльності юриста суттєве значення мають манери поведінки, пов'язані з його психофізіологічними особливостями і є невербальними (не словесними) засобами спілкування:

-Мовні (голос, його тембр, інтонація);

-Рухові (міміка, жести, рухи тіла);

-Слухові (вміння слухати і чути);

-Зорові (погляд).

Будь-яка людина, прийшовши на прийом до юриста, намагається психологічно оцінити свого співрозмовника. Від цього залежить, як правило, його поведінка і бажання допомогти в ході розгляду справи. Манери поведінки як форма прояву естетичної культури (мовні, рухові, слухові, зорові) сприяють встановленню психологічного контакту між учасниками юридичного процесу.

В процесі розгляду юридичної справи юристу важливо вміти розпізнавати риси характеру різних людей, їх смаки і нахили, почуття і наміри, домінуюче стан психіки за манерами поведінки - міміці особи, жестах і рухах. Завдяки цьому юрист отримує можливість своєчасно сформувати об'єктивне судження про конкретної особистості, про її можливі дії, рішеннях і вибрати відповідну тактику і стратегію у взаєминах. З іншого боку, манери поведінки самого юриста знаходяться під постійною увагою оточуючих його осіб.

По міміці особи можна визначити багато емоції, тому юристу, якщо є така можливість, краще спілкуватися з усіма зацікавленими у справі особами безпосередньо, а не по телефону. Це пов'язано з тим, що нерідко по обличчю людини ми дізнаємося більше, ніж з його слів. Мова жестів і тілесних рухів має не меншою поінформованістю для спостережливої людини, ніж міміка. На міжособистісне спілкування в юридичній практиці дуже сильно впливає те, як виявляється в жестах юриста його зацікавленість.

Найлегше розпізнаються позитивні емоції - радість, захоплення, здивування. Важче розпізнати негативні емоції - печаль, гнів, роздратування.

Голос є настільки ж характерною рисою людини, як відбитки пальців. Говорити можна голосно або тихо, гнівно або люб'язно, заспокійливо або дратівливо. З інтонації, тембру голосу можна багато чого довідатися про людину. Нерідко одна тільки манера розмов справляє на співрозмовника таке ж враження, як і розумні, слушні вчинки.

Важливою особливістю голоси є те, що багато людей висловлюючи свої думки, як правило, розмірковують над змістом своїх слів, а не над способом їх викладу. Тому голос варто відносити до первинних проявів людством природи. Швидкість мови відповідає панівному станом темпераменту людини, її важко штучно змінювати, в кращому випадку лише на короткий час. Різкі коливання швидкості (темпу) мови типові для легко збудливих, невпевнених у собі або недостатньо урівноважених людей (у юристів невпевненість у собі найчастіше може бути викликана недостатньою кваліфікацією і відсутністю досвіду).

Для того, щоб юристу уникнути зайвої швидкості мови необхідно попередньо працювати над змістом і формою майбутньої бесіди, з'ясувати відомості, що стосуються особистості співрозмовника і т.д. Разом з тим специфіка юридичної діяльності полягає в тому, що всі нюанси бесіди заздалегідь неможливо проаналізувати. Тому юристу поряд з ретельною підготовкою висловлювань потрібно передбачати і імпровізацію.

Ясний виклад думок - нерозлучний супутник розуму, краща його прикраса, і немає жодної цінної думки, друга б не виграла, будучи викладена чітко і логічно. Влучність і доречність сказаного слова мають часто вирішальне значення для того поняття, яке їм виражається. Доброзичливість додає розмови солідність та компетентність. Слід дуже обережно проявляти свою дотепність, як би жваво воно не було, тому що людина, що знаходиться в залежному становищі від юриста, не завжди його оцінить позитивно, а може порахувати его ознакою несерйозності слідчого, адвоката, судді.

Тон і манера розмови мають майже таке ж значення, як і його зміст. Слід звертатися на "ви", уникати занадто різкого тону в судженнях, тому що така манера говорити ображає гордість співрозмовника. По можливості мова юриста повинна бути представлена в простих реченнях. У цьому випадку свідок, підозрюваної і т.д. зможуть краще вловити сенс сказаного, в тому числі і юридичні терміни.

Нерідко розумну, добру мова псують слова-паразити, а також приказки, прислів'я, приказки, які вживаються неодноразово і не до місця. Слід бути обережним з вживанням іноземних слів і виразів: їх значення може бути незрозумілим колезі, клієнтові.

Ніколи не слід захищати своїх переконань образливим тоном або підвищенням голосу, як би вони не були справедливі. У житті і в юридичній практиці виникають ситуації, коли потрібно бути твердим у що б то не стало, але навіть у таких випадках помірний тон мови і доброзичливе ставлення до супротивника обов'язкові для юриста-професіонала. Сила доводу не в силі голосу. а в силі доказів.

Для юриста-практика характерним повинно бути вміння вислухати співрозмовника, який би ступенем важливості не була його проблема. Неуважність до слів - особиста образа для мовця, яка обов'язково позначиться негативно в майбутньому. Неуважність до слів співрозмовника - це і неможливість зробити висновки, упущені дрібниці в розмові, які часто набагато ближче до істини, ніж висновки, зроблені з двох-трьох важливих подій. У складних випадках життя людина схильна прикидатися, в дрібницях ж постійне вдавання неможливо. Вміння юриста (слідчого, адвоката та ін) уважно вислухати вільну розповідь сприяє отриманню більш повної і достовірної інформації в ході бесіди з клієнтом, обвинуваченим (допиту та ін).

Ні в якому разі не можна прикидатися, що уважно слухаєте. Як би не прикидався слідчий, адвокат, відсутність інтересу або нудьга неминуче проявиться у них у виразі обличчя та жестах. Удавання в екcтpимaльниx умовах сприймається образливо. Неприпустимо, наприклад, під час розмови малювання на папері.

Під час бесіди необхідно повернутися обличчям до що говорить і постійно підтримувати з ним візуальний контакт. Особливі вимоги юрист повинен пред'являти до того, як дивитися на свого співрозмовника. Треба пам'ятати, що наполегливий погляд часто викликає у людей почуття протесту, розглядається як вторгнення в сферу особистих переживань. Навіть занадто пильний погляд багатьма сприймається як ознака ворожості. Важливо, щоб погляд юриста свідчив про його зацікавленість проблемами людини, яка прийшла до нього за наданням правової допомоги. Тому неприпустимо, коли погляд спрямований у нескінченність "крізь" очі співрозмовника. Такий погляд зазвичай розцінюється як неуважність або як підкреслена неповага. Велике психологічне значення має погляд юриста в залежності від того, як співвідносяться по висоті стільці (крісла) співрозмовників. Погляд знизу, особливо при схиленою голові і малої напруженості, говорить про покірність, послужливості. Погляд зверху вниз при відкинутою назад голові означає зарозумілість, почуття зверхності, презирство. Отже погляди повинні бути в одному рівні.

Таким чином, відповідність манер, зовнішнього вигляду, мови, жестів, міміки, пози, постави, тони соціальним станом співрозмовника і конкретної специфіці спілкування відіграє важливу роль у юридичній практиці: вони витоки службового етикету юриста.

30. Службовий етикет юриста (юридичний етикет)

Важливою складовою культури поведінки людини є етикет. Етикет з французької мови перекладається як етикетка, ярлик, церемоніал. Цим словом визначалися встановлений порядок і форма поведінки при дворі монарха, тобто придворний протокол. Кожна епоха, кожне суспільство відрізняються своїми правилами поведінки, системою норм пристойності.  Сучасний етикет — це сукупність правил повсякденної порядної поведінки, що стосується зовнішнього прояву ставлення до людини, в основі якого лежать уявлення про моральне і прекрасне.

Сучасний етикет ґрунтується на моральних принципах гуманізму й демократизму, що сприяють взаєморозумінню, взаємодії, комфортному спілкуванню між людьми. Доброзичливість, шанобливість, повага до думки іншого, турбота про ближнього, допомога йому є виразом і внутрішньої культури особистості, і зовнішньої, що й відбивається у дотриманні етикетних вимог. Ввічливість, скромність, простота, тактовність, точність — це найважливіші вимоги культури поведінки, дотримання зовнішніх правил порядності.

У цивілізованому суспільстві склалися  загальні правила етикету :

— уміти бути уважним до людини у будь-яких ситуаціях;

— ввічливо звертатися з проханням про будь-яку послугу і дякувати за її надання;

— співчувати людині в її невдачах, поділяти з нею радість успіху;

— з повагою і розумінням ставитись до інших думок, смаків, уміти вислухати того, хто говорить, не перебивати і виявляти інтерес до його думки;

— пропонувати людині свої послуги і допомогу у можливих формах;

— не допускати приниження людської гідності того, хто вам не подобається;

— берегти робочий і вільний час свій і інших людей, не марнувати його беззмістовними розмовами, не примушувати людину чекати на тебе;

— розмовляти мовою зрозумілою усім присутнім чи більшості;

— намагатися не помічати фізичних вад людини, не розпитувати про них;

— не сміятися безпричинно у присутності людини, не давати їй приводу гадати, ніби ви смієтеся з неї;

— не допускати ніяких погроз щодо людини, тим більше — фізичних дій;

— не нав’язувати співрозмовникові тему розмови про себе, прагнути більше запитувати і слухати, ніж говорити самому;

— не підкреслювати своєї шляхетності і жертовності у зробленій вами послузі, якою б важливою і значною вона не була;

— дбати про свій зовнішній вигляд, охайність і чистоту, пам’ятати, що неувага до себе, недбалість, неохайність — це неповага до інших людей;

— не привертати до себе уваги екстравагантністю зовнішнього вигляду.

Ці правила відбивають загальну форму поваги до людини взагалі.

Службовий етикет починається із зовнішнього вигляду юриста. Це важливий компонент успішної діяльності й доброзичливих стосунків з колегами, клієнтами тощо. Зовнішній вигляд людини свідчить, з одного боку, про її ставлення до оточуючих, з іншого — характеризує її внутрішній світ і ділові якості.

Акуратний, чистий, підтягнутий, з гарною зачіскою фахівець викликає сприятливе враження у людей, свідчить, що він поважає естетичні й моральні почуття інших, бажає позитивного ставлення до себе, створює атмосферу співпраці. Зовнішній вигляд створює соціальний і психологічний портрет юриста, що визначає характер подальших стосунків.

Зовнішня культура людини починається зі стилю одягу. Для юриста — це діловий костюм, зі смаком підібрана краватка, сукня чи формений одяг, красиве взуття, мінімум прикрас. Чистота, охайність тіла і одягу, вдало і помірно підібрані прикраси, аксесуари допомагають сформувати імідж діловитості й елегантності юриста. На роботі недоречна екстравагантність одягу, яскрава косметика, велика кількість прикрас, не личить і неохайність, неакуратність в одязі. Слід пам’ятати, що юрист представляє державу для всіх, хто звертається до нього за допомогою.

У службових відносинах взаємини старшого і молодшого, жінки й чоловіка  відповідають основним правилам етикету. Слід пам’ятати ім’я і по батькові керівників, колег, підлеглих, співрозмовників, поважати оточуючих, клієнтів. Необхідно уміти бути вдячним своїм колегам, довіряти їм, дорожити їх часом і не відволікати від основної діяльності, цінувати жарт.

На роботі обов’язковим є дотримання субординації. Демократичний стиль керівництва її не скасовує. Не можна зривати гнів на колегах, підлеглих, клієнтах, хоча може бути і поганий настрій, неприпустимо підвищувати голос під час розмови, допиту, судового засідання тощо. Слід бути толерантним до окремих недоліків колег, підлеглих, клієнтів. Грубість і невитриманість підривають авторитет працівника, призводять до конфліктів. Правила етикету вимагають виявити дружню увагу і турботу до особистих потреб колег  (шанування ювілярів, відзначення знаменних дат, присвоєння звань тощо). Засвоєння цих та інших

правил етикету дозволить юристу швидко порозумітись у колективі, правильно побудувати службові відносини, оптимально виконувати службові завдання, завжди тримати себе під власним контролем.

Найістотніша вимога службового етикету — дисциплінованість.  Дисципліна є не тільки адміністративною, а й моральною вимогою. Вона виражає ступінь поваги до людей, їх інтересів. Дисциплінованість — нормативна умова сумлінного ставлення до праці,

виконання професійних обов’язків. Діапазон дисциплінованості надзвичайно широкий: це і своєчасний прихід на роботу, і своєчасно виконана робота, і виконання взятих зобов’язань, і чітке виконання всіх обов’язків. Це взагалі свідчення високої професійної культури, яка ґрунтується на любові до обраної спеціальності (фаху).Похідним від службового етикету є юридичний етикет . Він має специфічну форму взаємостосунків, що виникають між особами, які беруть участь у вирішенні юридичних справ.

Відомо, що юристам, де б вони не працювали, яку б посаду не обіймали, доводиться повсякденно спілкуватися з різними людьми, нерідко в конфліктних умовах, приймати різноманітні рішення, від об’єктивності, правильності яких залежить здійснення соціальних завдань, господарських планів і, що найбільш важливо, — людської долі. Тому у своїй професійній діяльності юрист має дотримуватись загальних правил етикету, вимог службового етикету і специфічних правил юридичного етикету. Він має бути зібраним, зосередженим, коректним, точним, високоорганізованим, дисциплінованим, критично оцінювати свої можливості. Слід не робити іншому того, чого не бажаєш собі, тобто до інших ставитись слід так, як хотілося б, щоб ставились інші до вас. Крім того, юрист має завжди приймати рішення в державних інтересах, в інтересах суспільства і людини, з урахуванням конкретних обставин; утримуватись від діяльності, що не входить до кола службових обов’язків, особливо коли вона шкодить професійній діяльності; відмовлятися від будь-яких подарунків, виявів гостинності та інших послуг, що можуть вплинути на прийняття рішень і виконання службових обов’язків.

31. Зовнішній вигляд юриста: форма, атрибути, символіка

Є таке прислів'я: "Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму". Вона прямо відноситься до естетичної культури юриста, що виражається в його зовнішньому вигляді. Зовнішній вигляд слідчого, прокурора, судді робить істотний вплив на ставлення до них громадян. Знаменитий адвокат А.Ф.Коні радив: "Слід одягатися просто й пристойно. В костюмі не повинно бути нічого химерного і кричущого (різкі кольори, незвичайний фасон). Брудний, неохайний костюм справляє неприємне враження. Це важливо пам'ятати, оскільки психологічний вплив на присутніх починається до мови, з моменту появи перед публікою ".

Нерідко встановити контакт із людиною слідчому не вдається саме внаслідок початкової антипатії, викликаної його зовнішнім виглядом: неохайною одягом або такої, яка не відповідає діловим відносинам; неприємними манерами.

При першій зустрічі відбувається оцінка юриста з точки зору сприйняття особливостей його поведінки і зовнішнього вигляду. На основі даної оцінки юристу може бути дана своєрідна характеристика, як позитивна, так і негативна.

Юрист повинен володіти почуттям прекрасного. Він не може не рахуватися з тим, яке враження він справляє на людей своєю зовнішністю. В одязі він повинен віддати перевагу діловому стилю. У контакті з клієнтами, колегами важливо все: вираз обличчя, підтягнутість, пострижені нігті і волосся, одяг, її стан, вміння вільно почувати себе в ній.

В умовах соціально-неоднорідного суспільства юристу доводиться спілкуватися з людьми, які відрізняються за своїм матеріальним становищем, проте на всіх він повинен справляти приємне враження, бути втіленням закону і справедливості.

Неможливо розробити перелік рекомендацій, що стосуються, наприклад, одягу, зачіски юриста. Кожен юрист сам створює свій імідж. Головне, щоб він керувався почуттям міри та усвідомленням того, що є представником держави для всіх тих, хто звернувся до нього за юридичною допомогою.

Для окремих категорій працівників юридичної праці (органів внутрішніх справ, прокуратури, Конституційного Суду України та ін) встановлені стандарти зовнішнього вигляду при виконанні службових повноважень - пропонується носити спеціальну форму.

Закон України "Про Конституційний суд України" (ст.10) встановив форму одягу та нагрудний знак судді конституційного суду. Він повинен бути одягнений у мантію при відправленні своїх обов'язків на пленарному засіданні, на засіданні Конституційного суду і Колегії суддів Конституційного суду України.

У відповідності зі ст.12 "Положення про класні чини працівників прокуратури України" від 6.11.1991 року працівники прокуратури, які мають класні чини, при виконанні службових обов'язків носять формений одяг.

Чітка регламентація носіння форменого одягу працівниками органів внутрішніх справ передбачена Наказом МВС України від 27.11.1997 року (№ 802), а також "Правилами носіння форменого одягу особами начальницького і рядового складу ОВС та військовослужбовцями внутрішніх військ МВС". У відповідності з цими нормативно-правовими актами право носіння форменого одягу надається працівникам органів внутрішніх справ, які мають спеціальні звання міліції чи внутрішньої служби. Формений одяг має відповідати затвердженим зразкам та описам, бути ретельно підігнаної і утримуватися в бездоганному стані.

Працівники ОВС в службовий час зобов'язані носити встановлену для них формений одяг, крім випадків, передбачених наказом МВС України № 23 від 12.01.1995 року. Види форменого одягу працівників ОВС: парадно-вихідна, повсякденна, польова (спеціальна), робоча.

У відповідності з принципами і нормами правової естетики працівникам внутрішніх справ забороняється:

-Носіння предметів форменого одягу, спорядження, взуття, знаків розрізнення та нагрудних знаків змінених чи невстановлених зразків;

-Одночасне носіння предметів різних формених одягів, а також предметів форменого одягу разом з елементами цивільного одягу;

-Носіння сумок, а також парасольок яскравих забарвлень і т.п.

Носіння форменого одягу працівниками правоохоронних органів підкреслює державно-владний характер їх роботи. Формений одяг покликана сприяти підвищенню офіційності у спілкуванні з людьми (особливо при проведенні допитів неповнолітніх, оглядах місць події, обшуках і т.п.).

Невід'ємною частиною зовнішніх атрибутів держави, органів влади, юридичних організацій, установ є символіка.

Символ - концентроване зриме вираження основної ідеї (поняття), структурно схожий з нею. Однією з форм символу є емблема. Приватним видом емблеми є герб, прапор та інші атрибути, які втілюють передусім ідею національно-державної єдності і величі.

Для того, щоб осягнути закладену в символі ідею, потрібно активна робота розуму сприймає суб'єкта. Символ виступає і засобом спілкування між людьми, об'єднує спільність людей, зайнятих у певній сфері праці, відображає спільність інтересів їх членів, підкреслює важливість їх діяльності в житті суспільства, допомагає дізнатися їх приналежність до конкретної професійної групи та ін.

Загальним символом юридичної професії можна вважати богиню правосуддя. Емблеми державних органів - прапори, розпізнавальні знаки та інші символи встановлюються офіційним шляхом: або постановою Верховної Ради або положенням ради професійного юридичного об'єднання з обов'язковою реєстрацією цього положення в Міністерстві юстиції України.

Напр., Верховна Рада України затвердила опис прапора і розпізнавального знака митних органів України (4.04.1997): прапором митних органів України є полотнище темно-синього кольору, у верхньому куті якого розміщено Державний Прапор України, який займає четверту частину полотнища. У центрі вільної половини полотнища, на відстані 3/10 його ширини від верхнього краю полотнища, зображений кадуцей жовтого кольору, висота якого дорівнює 2/3 ширини полотнища. Розпізнавальний знак являє собою коло синього кольору з жовтою облямівкою з зображенням на синьому полі кадуцея жовтого кольору, висота якого складає 2/3 загального діаметра кола. Ширина кайми дорівнює 1/8 діаметра круга, а від нижнього його краю до кайми - 1/24 діаметра.

Інший приклад - "Положення про символіку Української нотаріальної палати", затверджене Радою Українською нотаріальною палатою 22.06.1993 року та зареєстроване Міністерством юстиції України (свідоцтво № 10 від 30.06.1993 р.). До символіки Української Нотаріальної палати відносяться емблема і нагрудний знак. Емблема палати має форму стилізованого щита, розширюється донизу. На щиті, який є символом захисту, зображено два овалу різного розміру. У Верхній частині в проміжку між овалами напис: "Українська нотаріальна палата". Нижня частина овалів обрамлена складеної в витки стрічкою, в кольоровому зображенні жовто-блакитного кольору. У центрі овалу меншого розміру знаходиться головний елемент емблеми - розгорнутий паперовий сувій, який разом із зображенням пташиного пера створює латинський знак "N" (початкова буква слова "Nota", яка дає назву слову "нотаріус"). Контури емблеми чорного кольору.

Певну атрибутику має зал засідання Конституційного суду. У відповідності зі ст.11 Закону "Про Конституційний суд України" невід'ємними атрибутами залу засідань є символи держави: прапор, герб. Такі ж атрибути має зал засідань Вищої ради юстиції України та інших органів держави.

Кожен з державних органів (прокуратура, міліція, суд і т.п.) мають свої печатки. Так, ст. 4 Закону "Про Вищу раду юстиції України" говорить: "Вища Рада юстиції має печатку із зображенням державного герба України та емблему Вищої Ради юстиції, яка затверджується її рішенням"

Свої емблеми мають юридичні вищі навчальні заклади, у тому числі в системі МВС. Після закінчення вищого навчального закладу випускникам видаються дипломи з нагрудними знаками, виготовленими з металу, на яких зображена емблема того навчального закладу, який вони закінчили. Свою символіку мають об'єднання юристів - Союз юристів України, Українська правнича фундація та ін..

Всі емблеми, нагрудні знаки, прапори естетично оформлені і ілюструють естетичну культуру їх укладачів. Кожен із закладів або органів держави, зареєструвавши символіку на своє ім'я, набуває виключне право на її виготовлення і використання.

32. Вимоги до дизайну в юридичних установах

До об'єктивних факторів, що впливає на результати юридичної діяльності, відноситься зовнішній вигляд будівлі, приймальні, кабінету. Від них залежить ефективність праці юриста. Питання оптимізації умови праці вивчає порівняно нова наукова дисципліна - ергономіка. Ергономіка використовує дані технічних наук, психології, фізіології, гігієни, а також анатомії, антропології та біофізики, Ця наука вивчає функціональні можливості людини в процесі трудової діяльності і має на меті створення для нього оптимальних умов праці, які, роблячи працю високопродуктивним, забезпечують працівникові необхідні зручності і зберігають його сили, здоров'я і працездатність.

Умови праці, в яких протікають діяльність юристів багато в чому зумовлюють їх працездатність і психологічний комфорт. Ці ж фактори роблять потужний вплив і на психологічний стан тих: людей, які звертаються до юриста за наданням правової допомоги.

У сучасних умовах зростає і ускладнюється роль дизайнера (художника-конструктора), що працює в області юридичної практики. У дизайнерській діяльності, спрямованої на створення оптимально-гармонійної середовища, відбувається інтеграція природних і технічних форм. Основне завдання дизайнерської діяльності в юридичній практиці полягає в тому, щоб середовище, що оточує юриста і клієнта, забезпечувала максимальне розвиток здібностей юриста, служила внутрішнім фактором попередження правотівоправного поведінки і успішного виправлення правопорушників.

При будівництві та оформленні юридичних установ, будов для судів, прокуратури, виправно-трудових установ та ін повинно враховуватися їх призначення відповідно до емоційним ставленням до них і сприяти зняттю напруги.

Значна частина роботи юриста протікає в його робочому приміщенні - кабінеті. Тут необхідно враховувати цілий ряд факторів, що створюють в цілому обстановку ділової активності, з одного боку, і приємного комфорту, з іншого.

Розглянемо основні вимоги, які пред’являють до кабінету:

1. достатні розміри приміщення;

2. необхідну кількість повітря;

3. достатня кількість світла і правильне поєднання його з забарвленням приміщення;

4. нормальне регулювання температури і мікроклімату.

5. спокійна безшумна обстановка та ін

Найбільш раціональною визнається прямокутна форма кабінетів із співвідношенням сторін 1:1,5 (не більш ніж 1:2). Висота службових приміщень повинна бути не менше 3,25 м, а мінімальна ширина - 2,5 м.

Основним завданням раціональної організації робочого місця є максимально повна розвантаження працюючого від зайвих фізичних зусиль і надмірних переміщень. Правильне планування робочого місця досягається шляхом визначення найбільш і найменш зручних зон для виконання трудових операцій. Нормальна робоча зона визначається дугою, окреслює довжиною витягнутої правої або лівої руки в горизонтальному або вертикальному напрямку. При розміщенні предметів і знарядь праці в межах кордонів максимальної зони досяжності забезпечуються мінімальні переміщення і витрата енергії в процесі трудової діяльності.

Габарити меблів та їх розміщення повинні відповідати робочій зоні. Оскільки більшість юристів основне службовий час проводять, сидячи за письмовим столом, стіл і стільці повинні бути пристосовані під індивідуальні умови роботи. Стіл, за яким працює слідчий, суддя, прокурор, повинен бути розташований так, щоб світло з вікна був зліва сидячого за столом. Стіл не повинен стояти в кутку. У разі знаходження в кабінеті 2-3 працівників розміщення їх столів повинно визначатися специфікою виконуваної ними роботи. Так, до прикладу, можна зменшити шум в кабінеті, якщо ставити рядах столи тих працівників, яким по роботі доводиться розмовляти.

Решта меблів по можливості повинні розташовуватися уздовж стін так, щоб центр кімнати залишався вільним. Необхідно звернути увагу на розташування стільця співрозмовника. Його можна поставити навпроти стільця юриста або збоку столу, але при будь-якому розташуванні співрозмовник повинен бути добре видно і освітлений, щоб можна було спостерігати за його мімікою, жестикуляцією і т.п..

Велика увага повинна приділятися освітленості робочого місця і кабінету в цілому. Для нормального освітлення робочого місця джерело світла повинен бути розташований ліворуч, а для виконують роботу на технічних засобах (комп'ютерах, друкарських машинках і т.п.) під кутом 45 градусів. Освітленість робочої поверхні столу повинна бути не менше 100 люкс при люмінесцентних лампах і не менше 33 люкс при лампах розжарювання. При штучному освітленні краще застосовувати джерелах з відбитим або розсіяним світлом, що створює рівну освітленість без тіней, різких контрастів і відблисків. Після 3 годин безперервного читання при прямому висвітлення ефективність сприйняття тексту знижується через відблисків на 80%, при відбитому світлі - лише на 10%. Поєднання загальних і місцевих джерел світла створює найкращі умови освітленості.

Немаловажне значення для працездатності має кольорове оформлення службових приміщень. Німецький поет І.-В.Гете в роботі "Нарис вчення про колір" писав, що "фарби в загальному викликають велику радість", вони необхідні оці так само, як світло. Сприйняття кольору є найпопулярнішою формою естетичного почуття взагалі. Кольорове оформлення юридичних установ важливо здійснювати з урахуванням особливостей чинного подразника (колірний фон, насиченість, яскравість) в плані їх позитивно-стимулюючого впливу на зір і стан організму і юриста і клієнта. Для фарбування стін (обклеювання шпалерами) рекомендується застосовувати найбільш сприятливі для зору кольору средневолновой частини спектру (зелено-блакитний, зеленувато-жовтий, бежевих тонів і др). Ці кольори сприяють поліпшенню освітленості кабінету. Колір стін може підбиратися в залежності від розташування кабінету юриста щодо сторін світу: з північного боку - більш теплих тонів, а з південної - світло-блакитного, щоб створити відчуття прохолоди). Для того, щоб домогтися найбільшого коефіцієнта відображень бажано стелі, верхні частини стін забарвлювати в білий кольори, а поли, по можливості, в світлі теплі відтінки кольорів.

До чинників, визначальним комфортність в кабінеті юриста відноситься температура, вологість, рух повітря, температура джерела тепла. Від цих показників залежить працездатність осіб, які перебувають у службовому приміщенні. Оптимальні температурні умови - +18-20 °. Нормальна вологість повітря для більшості людей - від 30% до 80%. У кабінеті щодня необхідно провітрювати, щоб забезпечити доступ свіжого повітря і створити охолоджуючий ефект. Опалення повинна забезпечити в холодну пору року постійну температуру в приміщеннях в межах 18-19 ° за Цельсієм.

Комбінація чотирьох перерахованих факторів визначає або стан комфорту (що необхідно), або наявність теплового стресу (що непотрібно).

На нормальну атмосферу розгляду юридичної справи суттєво впливають предмети, що знаходяться в кабінеті юриста. Так, часто на практиці в кабінетах слідчих присутня безліч предметів, які проходять у справі в якості речових доказів. При спілкуванні слідчого з громадянами вони можуть стати сильними подразниками, особливо для осіб, які вперше опинилися в подібній ситуації. Тому необхідно при підготовці до допиту по конкретній юридичній справі прибрати з кабінету всі речові докази, які не відносяться до нього. Для кабінетів приватних адвокатів, нотаріусів, юрисконсультів характерним є наявність різних прикрас: статуеток, ваз, картин і т.п. Не завжди ці предмети відповідають високим естетичним вимогам, що негативно може позначитися на оцінці клієнтом особистості юриста. Слід уникати естетичної надмірності та помпезності в юридичній практиці, чому сприяє розвиток естетичної культури юриста.

33. Естетичні вимоги до оформлення правових документів

Різноманітні операції, здійснювані юристом в процесі практичної діяльності, завжди закріплюються в правових документах.

Правовий документ - передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації його на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

Розрізняють документ:

первинний - містить вихідну інформацію;

вторинний - підготовлений в результаті аналізу і обробки інформації, яка міститься в первинному документі і характеризує його зміст та ін;

вихідний - справжній (автентичний) оригінал.

Правовий документ повинен відповідати високим естетичним вимогам, що істотно полегшує їх сприйняття і свідчить про їх підвищеної значущості.

Підвищенню естетичних якостей документа сприяє правильний вибір паперу, шрифту, чорнила. Так, наприклад, папір для документів має бути білого кольору. Не рекомендується використовувати тонку і прозору папір. Чорнило необхідно застосовувати чорного або іншого темного кольору, що створює чітке, контрастне сприйняття.

Правові документи повинні бути складені без виправлень, подтірок, які істотно погіршують естетичне сприйняття.

Велике значення при складанні будь-якого правового документа має точне зазначення усіх реквізитів (складових елементів), а так само послідовний порядок їх розміщення, у зв'язку з тим, що відсутність навіть одного з них може призвести до втрати юридичної сили документа.

Для складання документів, як правило, застосовуються бланки. Державним стандартом є розміри паперу (формат):

А3 (297'420); А4 (210'297); А5 (148'210); А6 (105'148).

Крім того, що встановлено перелік реквізитів, передбачених стандартами, в окремих документах можуть бути додаткові реквізити.

Кожен реквізит документа, крім смислового навантаження, несе і певне навантаження естетичного властивості. Для тих документів, наприклад, де є заголовок, в якому стисло і чітко формулюється основний зміст правового документа, передбачено особливу зовнішнє оформлення даного реквізиту.

Існують два способи розміщення реквізитів заголовка на бланках документів:

по центру - початок і кінець кожного рядка реквізиту однаково віддалені від межі поля;

прапорцевий - кожний рядок реквізиту починається від лівої межі поля.

Деякі документи в якості обов'язкового реквізиту мають зображення Державного герба України. Зображення Державного герба на бланках з кутовим розміщенням реквізитів знаходиться на верхньому полі бланка над серединою рядків найменування організації, а на бланках з поздовжнім розміщенням реквізитів - у центрі верхнього поля. Діаметр зображення - 20 міліметрів.

У відповідності до вимог Єдиної державної системи діловодства в документі має бути назва органу, який його видав. Назва органу визначається відповідно до положення про нього. Скорочена назва може розміщуватися на бланку разом з повною назвою тільки у випадках, якщо воно офіційно зафіксоване у встановленому порядку. Назва органу, як правило, проставляється спеціальним штемпелем або мається на самому бланку. Даний реквізит включає, крім назви, посадове становище особи із зазначенням прізвища, ініціалів, від якого виходить даний документ.

Найважливішим реквізитом правових документів є адресат. Відповідно до компетенції документи можуть адресуватися органам державної влади і управління, міністерствам, відомствам та їх структурним підрозділам, конкретній посадовій особі, а так само громадянам. Документ не повинен мати більше чотирьох адрес. Якщо їх більше, то складається список розсилки і на кожному примірнику документа пишеться одна адреса.

Найменування організації, її структурного підрозділу повинно бути вказано в називному відмінку. При адресуванні документа керівнику організації її назва входить до складу назви посади адресата. У разі направлення документа кільком організаціям адресати можуть бути виражені узагальнено. При відсиланні документа громадянам на початку пишеться поштову адресу, а потім прізвище та ініціали.

При адресуванні документів за кордон на початку пишеться ім'я і прізвище або ініціали та прізвище, потім посада, назва організації та її адреса в такій послідовності: номер поштової скриньки, номер будинку, назва вулиці, поштовий індекс, назва міста, назва країни.

Найважливішим реквізитом правових документів, від якого залежить його юридична сила, є підпис. Вона повинна служити наступним цілям:

вказувати на автора, укладача документа;

свідчити, завіряти або стверджувати зміст документа;

підтверджувати відповідальність того, хто склав документ за міститься в ньому інформацію.

До складу реквізиту «Підпис» входять: назва посади, звання, особистий підпис, ініціали та прізвище особи, яка підписала документ. Якщо документ надруковано на бланку, то назва органу (структурного підрозділу) в назві посади керівника не вказується. Розшифровка підпису в реквізиті «Підпис» має бути надрукована на рівні останнього рядка назви посади, а в разі вказівки і звання, - то на його рівні.

Якщо документ підписується декількома посадовими особами, які займають різні посади, то їх підписи розміщуються один під інший, залежно від того, хто з них вище за своїм становищем. Якщо ж особи, що підписують документ, займають однакову посаду, то їхні підписи розміщуються на одному рівні.

Юридичну силу правовим документам надає друк. Гербова печатка (печатка з зображенням Державного герба) ставиться на тих документах, де це строго регламентовано нормативно-правовими актами. Гербова печатка застосовується: на документах для посвідчення прав громадян та юридичних осіб; на статутах (положеннях) установ; на договорах і т.д.

Печатки інших видів (з назвою відповідного органу, установи, без зображення Державного герба або гербова з написом "Для господарських і фінансових документів") проставляється на різних довідках, які видаються органом або установою.

Відбиток печатки повинен ставитися з лівого боку документа таким чином, щоб він охоплював частину назви посади особи, яка підписала документ. Особливе значення необхідно приділяти тому, щоб відтиск був виконаний чітко, так як змащена друк у всіх випадках надає документу неакуратний вигляд, а іноді може викликати сумніви в достовірності змісту документа.

У деяких випадках після підписання правового документа вимагається його твердження вищим посадовою особою. Саме з цього моменту документ набуває юридичну силу.

Затвердження документа здійснюється двома способами: грифом затвердження або виданням відповідного документа (наказу, вказівки). Ці способи утвердження мають однакову силу. Елементами грифа затвердження є: гриф «Затверджую», назва посади, особистий підпис, ініціали та прізвище особи, яка затвердила документ, а також дата затвердження.

При підписанні або затвердження документа завжди ставиться дата. Вона оформляється арабськими цифрами, розділеними крапкою. Допускається застосування словесно-цифрового способу оформлення дат. Дата включає в себе термін прийняття правового документа і термін вступу його в законну силу.

Відповідно до Державних стандартів регламентується оформлення тексту правового документа, завдяки чому досягається, крім усього іншого, і естетична досконалість актів. Так, наприклад, тексти всіх документів, складених на бланках формату А4 друкуються через півтора міжрядкових інтервали, а на бланках формату А5 - через один міжрядковий інтервал.

При складанні документів необхідно так само дотримуватися спеціальних вимог, мають техніко-юридичний характер:

Деякі документи повинні бути складений на спеціальних бланках (паспорт, диплом, певні цивільно-правові договори), оскільки вони відрізняються особливою важливістю і мають точні стандарти. Такі бланки виготовляються спеціальними державними установами на папері з водяними знаками.

Деякі правові документи (пропуск, довідка), в яких немає такої точності, складаються на бланку, щоб зручніше було ними користуватися.

Для окремих документів неможливо підготувати бланк. Це стосується документів (характеристика, протокол), для яких визначена відповідна форма побудови і загальні принципи складання. Що стосується мовних засобів і їх компонувань в тексті, то їх автор-укладач обирає сам. Саме при складанні таких документів у юриста часто виникають протиріччя, помилки. Тут особливо проявляється мовна, естетична і загальна культура (або безкультур'я) юриста.

Рівень естетичної культури юриста-практика, що становить правовий документ, багато в чому залежить від правильності вибору форми, стилю і мови.

Основні форми викладу змісту правових документів:

вступна - вказівка найменування акту, назва органу, що видав його, час видання, конкретний адресат;

описова - виклад фактів, явищ, подій у тій хронологічній послідовності, в якій вони мали місце в дійсності;

мотивувальна - розміщення явищ, подій і вчинків суб'єктів права залежно від їх значущості; розгляд їх найважливіших ознак, обґрунтування прийнятого рішення;

результативна - встановлення логічно-послідовних суджень, висновків, заснованих на причинних зв'язках між явищами і фактами, виклад змісту рішення.

Для естетичного сприйняття правового документа важливий мову і стиль викладу. При складанні документа необхідно використовувати офіційно-діловий стиль, для якого характерні: стислість і уніфікованість (однаковість); точність формулювань і чіткість висловлюваної думки; логічність і аргументованість викладу; відсутність емоційності, експресивності, образності; відсутність індивідуальних рис стилю.

34. Духовна культура правника

Формування духовної культури юриста розпочинається з опанування ним норм природного права, передусім законів Всесвіту - як законів краси, законів природи.

На відміну від юридичних, норми природного права людина не створює, а лише засвоює. Якщо юридичні закони людина порушує своїми діями, то природні - не тільки діями, а й думками, помислами. Причому, за порушення юридичних законів настає юридична відповідальність, а незнання й порушення норм духовного права призводить до негативних наслідків і страждань окремих людей та цілих народів. Тому юристи у практичній діяльності повинні особисто виконувати й спонукати громадян до виконання вимог природного права. У цьому полягає основний зміст духовної культури правника.

Норми природного права існують у кожному виді культури (субкультури) і множині культур, які формують у юриста певний світогляд, суспільну свідомість, духовні норми суспільних відносин тощо. Йдеться про ті духовні й освітні надбання людства, які віддзеркалюються у наукових працях, мистецтві, історії, літературі, культурі загалом. Вони позитивно впливають на професійну діяльність юриста, допомагають правильно оцінити правові явища, визначити внутрішній імператив службового обов'язку, прийняти справедливе рішення. Інакше кажучи, норми духовного права розширюють діапазон мисленнєвих дій, сприяють створенню власних духовних цінностей правоохоронної діяльності.

Отже, духовну культуру юриста треба розглядати як ступінь засвоєння ним норм природного права, оволодіння сукупністю духовних надбань людства у галузі науки, освіти, мистецтва та практичну реалізацію цих цінностей у його професійній діяльності.

Структурними елементами духовної культури юриста повинні бути:

- знання філософії законів Всесвіту;

- інтелектуальне осмислення історії людства, народних традицій, релігії, художньої літератури, мистецтва;

- дотримання норм вищої правничої етики;

- використання загальнолюдських цінностей у правовому полі.

Ці структурні елементи є важливими чинниками правової культури як феномена духовної культури. Вони свідчать про рівень духовного розвитку правознавців, духовні виміри їхнього професійного буття. По суті, кожен елемент духовної культури наповнює юридичну практику глибоким змістом, усвідомленням необхідності виконання духовного обов'язку перед громадянами.

Таке розуміння різноманітних елементів духовної культури виявляє її органічний взаємозв'язок з інтелектуальною, моральною й внутрішньою культурами. Духовність не тотожна інтелектуальності й моральності. Духовність може підмінятися інтелектуальністю, остання - раціональністю, утилітарністю. Тобто, інтелект має бути насамперед духовним, а інтелектуальну культуру юриста має вирізняти духовне забарвлення. Хоча моральна культура є складовою частиною духовної, проте юрист, володіючи високою моральною культурою, може виявляти низьку духовну культуру. Важливо також враховувати внутрішню культуру юриста. Річ у тому, що моральна культура є виявом в основному дій юриста, а внутрішня - виявом його думок. Одне й інше має суттєве значення для духовної культури. Загалом внутрішня культура юриста найбільше наближена до духовної, однак перша характеризується здебільшого культурою внутрішніх психічних процесів, чого для другої явно недостатньо.

Духовну культуру юриста як сукупність видів культур (це стосується також принципів та функцій) визначають такі принципи: державність, моральність, інтелектуальність, людяність, глибинність, синтез культурних здобутків людства, безмежність, пріоритет духовного над матеріальним.

Принцип державності полягає у тому, що духовна культура має формуватися на основі національного духовно-історичного досвіду народу, духовного самовідтворення нації. Цьому сприяє визнання духовного змісту юридичних законів та державних символів України. Тобто юрист, пов'язаний з державою духовним стрижнем, здійснює значну духовно-просвітницьку діяльність, сприяє процесові державотворення в Україні, духовному оздоровленню народу. Тому світобачення юриста закономірно має національно-державне забарвлення. Прикладом може бути духовний образ українського козацтва чи стрілецтва.

У духовній культурі юриста діє принцип моральності як межа духовного та бездуховного. Проте сама мораль у духовній культурі особи малозначуща (моральний дух не завжди виправданий). Відомо, що на формуванні моралі може негативно позначатися духовна обмеженість особи (але не навпаки). Якщо мораль духовна, то вона перетворюється на загальнолюдські цінності. У духовно здорового правника буде й духовна мораль, бо глибинним джерелом духовного є зазвичай мораль. Як відомо, на духовний і моральний розвиток українського народу суттєво вплинув процес християнізації.

Специфічне значення у духовній культурі юриста має принцип інтелектуальності. Звичайно, інтелект не визначає духовності. Він може спрямуватись на розуміння, засвоєння добра чи зла, а також виступати проти духовності. У цих та подібних випадках інтелект потрібно підсилити почуттєвим впливом або, найкраще, з позиції інтелекту освоювати духовність. Тоді виявлятиметься інтелектуально-духовна спрямованість суспільного розвитку. Активізуючу функцію при цьому виконує інтелектуальна еліта нації.

Інтелектуальна діяльність юриста має духовну основу. Духовне багатство юриста, його духовні запити, духовний та інтелектуальний потенціал сприяє більш повному задоволенню правових потреб громадян. Це суттєво визначає щасливу долю спеціаліста, оскільки духовність та інтелект становлять його особистісну власність.

Відомо, що сутність людини полягає в її духовності, а способом свого життя вона створює власну духовність. Отже, людяність як принцип духовної культури є ознакою високої духовності юриста. Духовне через свідомість має вияв у людському бутті, професійній діяльності юриста. Як правило, що на функціонування свідомості справляє вплив засвоєння законів людського духу, які становлять суть духовної спадщини народу і є важливим чинником загального людського існування. Загалом духовна природа спрямована на об'єднання людей, на доброту й любов, на утворення загальнолюдських цінностей культури. Людяність означає стале духовне піднесення, запобігання бездуховності, яка постійно існує в суспільному бутті. Тобто принцип людяності у духовній культурі юридичної діяльності є чинником справедливості та чесності.

На відміну від усіх інших видів культур, духовну культуру юриста відзначає такий принцип, як глибинність. Відомо, що так званий “духовний ген” властивий кожній людині. Безумовно, для того, щоб юрист досягнув духовних висот у службовій діяльності, йому потрібно віднайти “духовні гени” свого народу. “Духовні параметри” властиві усьому існуванню людства, а заглиблення в історію української нації, безперечно, збагачує духовні орієнтири, зміцнює духовні підвалини юридичної практики. Оскільки прагнення духовної досконалості - процес нескінченний, то саме принцип глибинності допоможе юристові опанувати духовну наповненість правових дій.

Це забезпечить високий духовний смисл законів, сприятиме верховенству права у регулюванні суспільних відносин.

Закономірним принципом духовної культури юриста є синтез культурних здобутків людства. Духовний світ юриста постає як складна, багатогалузева система, яка передбачає знання історії нації, мови, літератури, права, політики, а також ідеологію, мораль, релігію, мистецтво тощо, на основі яких формується власний духовний світ. Тобто духовні потреби юриста мають різнобічний вияв, а його професійна діяльність повинна розгортатися як у площині, так і у просторі духовності. Принцип синтезування є свідченням духовних можливостей юриста у пізнанні світу і розумінні суспільних явищ. Загалом досконалість духовного розвитку й духовна культура дають змогу виробити активні форми і методи регулювання професійної поведінки юристів.

Аналізуючи духовну культуру юриста, доходимо висновку про важливість такого принципу, як безмежність. Дійсно, духовний розвиток людини не знає меж. Це своєрідне духовне світло у духовному просторі. Людський розум прагне опанувати природні закони, проте досягнення вершин духовності є нескінченний процес. Звичайно, духовна сфера юридичної діяльності розуміється в дещо звуженому значенні. Духовна свобода юриста передусім спрямовується на духовну опіку громадян у правовому полі, де здійснюється процес правового виховання, формування правової культури, правосвідомості та законослухняності. У цьому випадку юрист виявляє безкорисливі мотиви професійної діяльності. Отже, звуження дій його духовної культури відносне. Бажання юриста вийти за межі власних повноважень у сфері духу є явищем позитивним. Проте механізм використання принципу безмежності встановити важко, оскільки розвиток духовності - процес насамперед індивідуальний, що зумовлює певні відмінності духовного впливу на громадян з боку юристів.

Чи не найважливішим принципом духовної культури юриста є пріоритет духовного над матеріальним. Протистояння духовного матеріальному існує тому, що внутрішня сутність людини полягає насамперед у духовному, а не в матеріальному. Тенета матеріального заплутують людину. Для біологічного життя духовність людині не потрібна, вона навіть шкідлива. Бездуховним є життя людини, коли воно спрямоване на задоволення матеріальних, побутових, тілесних потреб, що не виявляє її дійсно духовної сутності. Відтак у духовному становленні юриста орієнтиром має бути пріоритет духовного над матеріальним. Інакше кажучи, становлення людяності розпочинається з духовного поля, а містком між матеріальним і духовним є душа, духовне життя. Юрист як людина покликаний своєю діяльністю утверджувати справедливість і закон, захищати національні інтереси, має насамперед орієнтуватися на духовність, оскільки саме вона визначає смисл правничої діяльності.

Варто, мабуть, погодитися з думкою, що бездуховний розвиток нагадує інстинкт тварин. Розвиток цивілізації, якщо він позбавлений гуманістичного наповнення, негативно позначається на стані духовності людини. В цьому полягають основні причини вчинення правопорушень і злочинів. Проте наголосимо, що у правоохоронній діяльності, як і в будь-якій іншій, важливо поєднувати духовні та матеріальні стимули. Звичайно, упродовж життя людина дбає про матеріальні речі, але їм не варто підпорядковувати усю життєдіяльність, оскільки матеріальне - це лише одна зі сфер людського буття, а сенс призначення людини у Всесвіті зумовлює духовне.

Глибше зрозуміти зміст духовної культури юриста допомагають такі основні її функції: осмислення юристом законів духовного світу, духовне піднесення, розвиток власної духовної сутності, збагачення гуманістичним світоглядом, керування внутрішнім життям, запобігання духовним стресам, осмислення духовного змісту юридичних законів, виконання юристами духовної місії.

Цілком зрозуміло, що призначення духовної культури полягає передусім у тому, щоб юрист особисто зміг глибоко усвідомити реально існуючі закони духовного світу, а потім - тлумачити ці закони громадянам, здійснюючи тим самим своєрідне духовно-правове виховання. Ця функція дає змогу зрозуміти, що найнебезпечнішими для людини є насамперед злі думки, а за ними - й неправові дії. На поведінку людини визначальний вплив має її дух. Саме він найбільш ефективний, оскільки духовна допомога людині є найбільшою допомогою.

Осмислення законів духовного світу формує у юриста високі духовні цінності, розвиває духовну свідомість, виявляє його людську сутність, з'ясовує сенс життя на Землі. Існує різниця між законами духовного світу і духовним надбанням людства. Друге є результатом першого, його осмислити легше. Для першого потрібне розуміння та спеціальні знання.

За умов сучасного державотворення в Україні духовна культура покликана виконувати важливу функцію духовного піднесення правників. Адже практично у юристів більшою чи меншою мірою свого часу нівелювалося почуття духовності, оскільки вони жили, навчалися, працювали за тоталітарного режиму, належали до партії, перебували під впливом атеїстичного виховання, користувалися чужими духовними державними знаками й символами тощо. Виконуючи службові обов'язки, юристи були причетні до вимушеного масового порушення законності та власного правового почуття, до утисків духовного життя громадян. Це знаходило вияв у застосуванні юридичних санкцій до інакомислячих, віруючих осіб (за те, що вони виявляли свободу волевиявлення, намагалися дотримуватися обрядів чи давніх українських традицій і звичаїв, їх за буцімто скоєні дрібні правопорушення притягали до відповідальності), у забороні вивчати релігійну та українську літературу, у репресіях патріотично настроєних національних істориків, письменників, художників, юристів, у суворому переслідуванні церковних шлюбів, хрещення дітей, похорону зі священиком. Негативно впливало на розвиток духовності також залучення юристів до закриття культових споруд. Така юридична практика зумовлювалася тоталітарними ідеологічними й духовними обмеженнями, які орієнтували юристів на захист насамперед інтересів комуністичної держави, культивували ненависть до правопорушників і навіть до звичайних громадян.

Нинішня ситуація в Україні формує у юристів гуманістичні погляди. Розпочався новий етап духовного відродження України, визнання духовної спадковості та сильних духовних коренів нашого народу, що сприяє осмисленню юристами власної духовної сутності. Кожен юрист має змогу визначитися, що для нього основне - буття чи володіння? Тут треба вибирати вузьку дорогу - внутрішній імператив життя. Лише буття означає життєлюбність і справжню причетність до світу. Любов до життя існує незалежно від складних умов та долі, й насамперед людина повинна відчувати радість від того, що допомогла іншому, а не від того, що володіє чимсь або кимсь.

Формуючи власну духовну сутність, юрист усвідомлює, що тільки духовні критерії визначають його як захисника народу, оскільки феномен духовного життя то сутність людини, а духовність - це якість, яка її характеризує. Тобто дух, духовність, духовна культура є ознаками якості людського буття. Інакше кажучи, ефективність діяльності юриста зумовлюють передусім духовні чинники, постійне пізнання самого себе, розвиток духовних засад службової діяльності. Дбаючи про власне духовне здоров'я, юрист тим самим стає спроможним долати зло, вияви якого ще досить поширені у суспільстві.

Без перебільшення однією з провідних є функція збагачення гуманістичним світоглядом. Вона впливає на професійну діяльність юриста, його поведінку, усвідомлення стану правопорядку в Україні. Під впливом гуманістичного світогляду юрист виробляє власну правову позицію, удосконалює кваліфікацію, відчуває своє призначення у суспільстві.

По суті, гуманістичний світогляд — це процес становлення нової особи юриста, коли духовність, людяність є підґрунтям правової діяльності.

Функція керування внутрішнім життям юриста органічно пов'язана з його внутрішньою культурою. Ми підходимо до розуміння цієї функції з позицій духовності, оскільки розвинена духовність - це ідеальне внутрішнє життя особи. Внутрішній світ людини визначає її душу. Ідеальне внутрішнє життя, як зазначає В. Нестеренко, продовжує професійне чуття юриста, застерігає його від професійної деформації. Духовне у внутрішньому житті визначає загальне “добро юриста” і не тільки означає “висотні поверхи буття”, а й проймає його по “вертикалі”, проникаючи у внутрішній світ особи. Завдяки управлінню внутрішнім життям духовна культура має самостійний і реальний вплив на юриста, вона не залежить від його мети в житті, намірів та бажань, оскільки духовне здійснюється у людському бутті через свідомість. Внутрішній світ юриста забезпечує в цілому його всебічний розвиток, який визначає сенс життя.

Аналізуючи таку функцію, як запобігання духовним стресам, слід зазначити, що духовні стреси бувають позитивні та негативні. Перші виникають тоді, коли особа, здійснюючи своєрідне духовно-наукове відкриття, пізнала раніше невідомі їй природні закони. Це, по суті, результат високої духовної культури. Духовна культура запобігає негативним духовним стресам. Річ у тому, що юрист у своїй професійній діяльності постійно стикається зі злом, яке може завдати нищівного удару (уже навіть злими помислами) тонко збалансованій духовній структурі. Це трапляється внаслідок нехтування природними законами або через зворотний вплив дії цих законів, на які спрямовувалося хибне юридичне мислення, що свідчить про низьку духовну культуру особи. Таким чином юрист може зазнати духовного стресу, який призводить до самознищення в духовному розумінні. Висока духовна культура запобігає таким негативним виявам, не допускає трагічних духовних обмежень у юридичній діяльності.

Відомо, що у юридичних законах відображені духовні засади, оскільки вони є частиною природних норм, що утворюють певну імперативність. Тому однією з функцій духовної культури є осмислення юристом духовного змісту юридичних законів. Значення цієї функції полягає ще й у тому, щоб юрист збагатив власну професійну практику різноманітними формами і методами правового виховання, яке він зобов'язаний постійно здійснювати.

Юридичні закони містять деяку матеріалізовану духовність. Це здебільшого юридичне закріплений духовний скарб народу, спрямований на виховання громадян. Така сутність державних законів є закономірним явищем. Об'єктивно-духовне безпосередньо не пов'язане з особою, а суб'єктивно-духовне пов'язане з людиною. У першому випадку маються на увазі абсолютні природні, у другому - юридичні закони. Загалом для багатьох людей духовність, не врегульована юридичними законами (силовими факторами), може бути бездіяльною. Завдання юриста у цьому випадку полягає в тому, щоб спочатку зуміти глибоко проаналізувати, пізнати духовний смисл закону (по змозі здійснити своєрідне духовне обґрунтування законів), а потім сприйняте вміло застосувати у професійній діяльності. Цим самим забезпечуватиметься справжнє, дійове правове виховання громадян.

Варто виділити узагальнюючу функцію духовної культури юриста. Йдеться про виконання духовної місії, розширення духовного простору юридичної діяльності, що сприяє формуванню духовних резервів української нації. Адже кожне суспільство потребує духовного стимулювання й посилення духовного піклування про людей, націю й державу загалом. Тут важливу роль покликана відігравати національна інтелігенція, зокрема юристи як носії духу, професійні дії яких ґрунтуються на духовних підвалинах. Ця узагальнююча функція виступає засобом правової регуляції й регламентації соціальної поведінки людей, їхнього внутрішнього світу, а головне, гуманістичного розв'язання соціальних проблем в Україні.

Якщо професійні дії юриста ґрунтуватимуться на духовній, національно-правовій ідейній основі, то у такий спосіб утвердиться принципова відкритість людського буття, реалізується прагнення громадян до правди, свободи, любові. Звичайно, досягнути прогресу у духовному житті людини дуже важко, особливо у сучасних умовах, позаяк духовність людини - це своєрідна програма здійснення позитивних та негативних думок і вчинків. Духовна місія юриста полягає насамперед у вдосконаленні духовності громадян відповідно до законів Всесвіту. Такий стан забезпечується високою духовною культурою самого юриста, адже відомо, що можна забути якісь негативні подробиці юридичної справи, але в душі її учасників, у пам'яті назавжди залишаться факти бездуховності юриста, його жорстокість, несправедливість чи бажання помститися. Духовні інтереси юриста спрямовані на усвідомлення того, що провина й страждання існують поряд. У цьому усвідомленні - суть юридичного милосердя.

Моральне задоволення, наприклад, юрист-криміналіст повинен отримувати не від кількості розкритих злочинів і навіть не від усвідомлення справедливості покарання, а від того, наскільки відчутні результати духовного оздоровлення громадян. Важливим є більш глибоке й всебічне самопізнання, коли розуміння свободи пояснюється не свавіллям, а можливістю бути самим собою.

Духовна культура юриста - важлива складова частина його природи й сутності. Щоб сформувати високу духовну культуру, юристові потрібно дбати насамперед про свій дух, душу, бо тіло, як відомо, обтяжує душу, якщо не гріховними ділами, то гріховними помислами, тягне її донизу. Тому духовна культура не тільки бажана, а й дуже потрібна юристові для здійснення професійних обов'язків.

Отже, є підстави для висновку: феномен духовної культури виявляється у тому, що вона є консолідуючим чинником суспільства, спрямованим насамперед на його духовне відродження.

35. Політична культура юриста

Політична культура — є однією з складових загальної культури юриста. Вона є досить важливою складовою, тому що, по-перше, сучасний світ розвивається у напрямку демократизації влади, де особа має все більше важелів впливу на політику, а, по-друге, професійна діяльність юристів досить часто пов’язана з вирішенням питань, які мають безпосередній вихід на політичні процеси у державі.

Політична культура юриста — це сукупність знань юриста про політику,  наявність у нього певної політичної орієнтації, вміння та звичка реалізувати їх на практиці.

Політична культура як комплексне утворення має свою внутрішню структуру, яку складають такі елементи:

1. Сукупність знань про політику.  Першим обов’язковим елементом політичної культури юриста є наявність у нього знань про всі аспекти політики — суб’єктів політики, політичну систему, політичні відносини, політичні норми, політичну культуру та ідеологію тощо.

Одним з перших, хто намагався сформулювати визначення політики, був давньогрецький філософ Аристотель. На його думку, політика — це вміння керування державою. Політика в сучасній науковій літературі визначається у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні — це сфера діяльності, пов’язана з відносинами між класами, націями й соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, збереження й використання державної влади. А в широкому — це сфера суспільної діяльності, змістом якої є організація, регулювання, контроль діяльності й відносин людей, соціальних груп, класів, націй. Політику як складне неоднорідне явище за своєю структурою, поділяють на первинну, яку здійснюють суб’єкти громадянського суспільства, та вторинну, яку здійснюють державні органи. Політичні партії як представники інтересів громадянського суспільства акумулюють політичні очікування й настрої населення, на їх основі визначають шляхи й напрямки можливого розвитку держави та суспільства (це — первинна політика). У результаті конкурентної боротьби політичних партій на виборах, підтримки певних напрямків розвитку держави й суспільства народом політична програма партії здійснюється на державному рівні через завоювання більшості в парламенті, формування уряду, прийняття відповідних законів тощо (це — вторинна політика).

Юрист повинен також чітко уявляти, що таке політична система, з чого вона складається, які  суб’єкти в ній діють. Існують точки зору, що до неї, зокрема, належать: держава, політичні партії, профспілки, молодіжні, жіночі й релігійні організації, підприємства, трудові колективи та навіть злочинні угруповання. Але практично всі науковці визнають головними елементами сучасної демократичної політичної системи державу й політичні партії. Саме ці організації є суто політичними, створеними з метою здійснення політики. Усі інші організації створюються для досягнення інших цілей: підприємства — для виробничої, науково-дослідницької й комерційної діяльності з метою отримання прибутку; професійні спілки — з метою представництва, здійснення й захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів профспілки; громадські організації — для задоволення й захисту соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів; релігійні організації — з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати й поширювати віру. Таким чином, головною ознакою партії, якою вона відрізняється від усіх інших громадських організацій, є політична мета. На наш погляд, саме вона повинна бути критерієм відбору елементів політичної системи суспільства.

Юрист для того, щоб бути політично освіченою людиною, повинен знати, які політичні партії діють в державі, які цілі й за допомогою яких методів вони прагнуть здійснити. Юрист також повинен мати уяву про лідерів цих партій, їх політичні, моральні та особисті якості. Для того, щоб мати ще більш високий рівень політичної культури, юрист повинен добре орієнтуватися не тільки в політичних процесах, що відбуваються зараз в Україні, але й мати знання про політичні відносини в інших державах та історію політичного розвитку різних країн світу.

Він зобов’язаний опанувати ці знання. У разі відсутності у юриста цих знань він ніколи не стане вважатися політично культурною людиною.

Конституція України (ст.7) закріплює такі обмеження: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються». З такими політичними та ідеологічними напрямами, як фашизм, расизм, антисемітизм тощо, юрист повинен боротися за допомогою всіх правових засобів.

3. Уміння та звичка реалізувати свої політичні знання та погляди на практиці.  Щоб юрист був політичнокультурною людиною, замало мати знання та особисте ставлення до політичних процесів. Необхідно, щоб він умів та мав звичку реалізовувати свої знання та переконання у практичну політичну діяльність, мав активну політичну позицію.

Відповідно до особистих потреб індивіда вона може проявлятися в самих різних формах: від особистої участі у політичній боротьбі до підтримки інших осіб.

Головне, щоб юрист не був байдужим до тих політичних процесів, які відбуваються в його державі. Історія свідчить, що байдужість особи до розвитку політичних процесів є передумовою формування недемократичного політичного режиму, де порушуються права всіх громадян.

Мінімальною формою участі в політичному житті є голосування на виборах до органів державної влади та місцевого самоврядування. Голосування повинно розглядатися як моральний обов’язок людини перед своєю державою та її народом тому, що демократія не може існувати без інституту легітимної передачі державної влади. Визнання важливості інституту вільного волевиявлення громадян на виборах для існування демократії призвело до того, що деякі науковці запропонували визнати участь у виборах не правом, а обов’язком громадянина.

Юристи як представники одного з найбільш освічених прошарків суспільства у всьому світі пропонують свої кандидатури на виборах до всіх органів влади.

Практика діяльності парламентів різних країн показує, що чим більше юристів обрано до вищого законодавчого органу, тим більш результативна та якісна його діяльність. У розвинутих західних країнах майже половина парламентарів — юристи. Юристи неодноразово обиралися на вищу державну посаду — президента країни — та мали велику суспільну підтримку з боку населення. Юристом за фахом є колишній Президент США Б. Клінтон, Президент Росії В. Путін та багато інших глав держав.

36. Національна культура юриста

Важливою проблемою професійної культури юриста є його національна культура. Причому суть цієї проблеми нині полягає у відродженні національно-державницьких засад правничої діяльності. Це і буде початком формування націо­нальної культури правника. Тому що нині, до речі, доволі активний процес нівелювання національних цінностей при­зводить до послаблення і без того духовно ослабленої дер­жави. Тобто характеристикою юриста повинно бути пер­винність національного і вторинність інтернаціонального. Інакше це буде позадержавний, позанаціональний спеціаліст. Адже джерелом права, суб'єктами якого є юристи,- це дося­гнення, інтелектуальні здобутки народу, нації, в яких закла­дений відповідний менталітет й «запрограмована» його дія. Такий правовий код нації може зрозуміти лише національ­ний юрист.

Отже, під національною культурою юриста розуміємо знання культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення політико-правової мети укра­їнської нації, засвоєння мовленнєвої куль­тури та їх впровадження у професійну діяльність.

Чинниками національної культури юриста є державна українська мова, мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет.

Так, мова виступає культурним феноменом нації, духов­ним надбанням народу, у ній відтворюється характер душі суспільства. Без мови нема національних почуттів, а зна­чить, державності.

Мова і культура характеризують будь-який етнос, хоч би на якій стадії еволюції він перебував, оскільки це вічні супу­тники свого народу, які перетворюються у власний фольк­лор, фольклорну культуру та фольклорну творчість. Мова -форма безсмертя етносу. Вона важливий засіб об'єктиву-вання самосвідомості людини. Оскільки мова органічно пов'язана з мисленням, вона сприяє реалізації усіх вищих психічних функцій. Мова - визначальна ознака духовної культури і форма активного освоєння універсуму людського буття, передавання новим поколінням соціально-культур­ного досвіду [150, с. 24].

Другий важливий чинник національної культури юриста -його мовлення, невід'ємне від думки слово. Оскільки мова -це феномен культури, то мовлення характеризується неза­вершеністю, безперервним процесом розвитку, виявом твор­чої діяльності людей. Зауважимо, що нині ділове українське мовлення у галузі юриспруденції перебуває ще на низькому рівні: далися взнаки різноманітні штучні перешкоди, склад­ності історичного характеру, які гальмували професійне мо­влення і створення відповідної термінології.

З попередніми чинниками тісно пов'язаний мовленнєвий режим та мовленнєвий етикет. Мовленнєвий режим харак­теризується певними орфографічними, стилістичними, фо­нетичними та іншими нормами. Велику роль при цьому віді­грає слово як духовна зброя суспільства. Використання сло­ва пов'язане з певним етикетом, адже професійна діяльність правника вимагає уважного підходу до інтонації, скорочення слів, введення абревіатур тощо. Мелодійність, милозвучність української мови сприяє розвиткові мовленнєвого етикету.

Основним компонентом національної культури правника є його національне мислення. Воно полягає у цілеспрямованих думках про народні ідеї, що розкривають національну культуру; в усвідомленні власних національно-етичних коренів, що нині є проблемним для українського суспільства.

Національне мислення — це підсумок всього історичного розвитку народу.

Щирі почуття надають національному мисленню більшої гостроти і цілеспрямованості.

Стосовно усвідомлення національної безпеки варто наголосити, що воно є гарантом національної культури. Йдеться, зокрема, про вплив національного духу на громадян, особ­ливо на молоде покоління. Насущною потребою нинішнього дня є не пасивне споглядання життя, а інтенсивна, уміла іде­ологічна боротьба з противниками сучасного державотво­рення, з відвертими та окритими його противниками. Основ­ними складовими елементами національної безпеки є мовна та етнонаціональна безпека. Завдання національної безпеки в такому випадку - не допустити деформації у цій сфері.

Чи не найважливішим складовим елементом національної культури юриста є виконання національного обов'язку. Під ним ми розуміємо систему принципів буття української на­ції, які повинен поважати правник у процесі своєї професій­ної діяльності. Зауважимо, що у розвинених європейських державах, де цей обов'язок формується сам собою, питання про нього так гостро не стоїть. Громадяни цих держав навіть не замислюються над тим, щоб підносити авторитет своєї нації, оскільки протилежного у них не існує. Інша ситуація в Україні. Для громадян нашої країни національний обов'язок, який розпочинається з утвердження української мови, ви­ступає на перше місце. Адже йдеться про фактичне будівни­цтво держави, логіку формування національного мислення, національної думки тощо. Це завдання надзвичайно складне й актуальне.

Національний обов'язок щодо поліпшення мовної ситуації в Україні насамперед повинні сумлінно виконувати дер­жавні службовці. Суть його полягає у створенні такої атмос­фери, в якій незнання державної української мови свідчило б про низьку духовну культуру службовця. І кому, як не наці­ональній еліті, зокрема юристам, - підносити на належний рівень державну мову, утверджувати мовний режим у пра­воохоронній діяльності. Адже професійним інструментом для юриста є слово, втілення думки у слово. Юрист повинен виробити певний мовний та мовленнєвий етикет, культуру публічного мовлення, етику й культуру письма. Зрозуміло, що цього він зможе досягти, якщо володітиме належним культурним рівнем.

Національний обов'язок юрист повинен так само сумлін­но виконувати, як і професійний, службовий, функціональ­ний чи інший.

Сучасний український юрист повинен чітко виконувати вимоги Всезагальної декларації прав людини (1948 р.). Зо­крема, йдеться про те, що кожна людина, кожна нація, має право на захист власних моральних інтересів. Всезагальна декларація є обов'язковою для використання у чинному за­конодавстві, державному діловодстві, офіційному спілку­ванні тощо. Такого захисту мова в Україні потребувала впродовж багатьох десятиліть. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови в Україні, це питання врегульоване Консти­туцією України від 28 червня 1996 р.

Відтак, національний обов'язок юриста набув правового змісту, оскільки Основний Закон закріпив результати багатовікової боротьби українського народу за свою держав­ність. У ньому панує національний зміст права. І юрист, впроваджуючи українську мову, використовує тим самим один із найважливіших шляхів примноження здобутків наці­ональної культури.

Поряд із національним обов'язком для національної куль­тури юриста велике значення має його конституційний (державний) обов 'язок, який випливає із Конституції Укра­їни. Згідно з ним, юрист зобов'язаний захищати свою Віт­чизну, незалежність, територіальну цілісність держави, націлювати громадян на збереження природи, національної культурної спадщини.

Зрозуміло, що конституційний обов'язок юриста підси­лює і узаконює все те, що становить суть національної куль­тури. Це своєрідний контроль за його діяльністю.

Національна культура юриста ґрунтується на певних за­садах, серед яких, зокрема, принцип забезпечення вільного розвитку нації.

Як відомо, кожна нація має свою внутрішню філософію і свій світогляд, які й зумовлюють духовну програму народу. Тому у діяльності юриста мають поєднуватися цінності за­гальнолюдського й національного розвитку.

Звичайно, юрист своїми діями зобов'язаний утверджу­вати й забезпечувати вільний розвиток нації. Він досягне успіху, якщо будуватиме свою роботу на основі гуманістич­но-світоглядного осмислення світу.

Національна культура юриста виконує певні функції у сучасному державотворенні. Це буде: правовий захист ін­тересів своєї нації, подолання антинаціональної психології у громадян, підтримання національних ідей у юридичному ре­гулюванні суспільних відносин, запобігання державному ске­птицизмові.

Ці функції об'єднує загальна гуманістична спрямованість. Насамперед наголосимо, що національна культура спонукає юриста поважати національні почуття інших громадян, що забезпечує справедливість у професійній діяльності, утвер­джує верховенство права.

Нагальне виникає потреба у розробці національного ко­дексу українського державного службовця, в тому числі юриста. Нинішня нестабільна національна позиція деяких владних структур є гальмом в урегулюванні суспільних від­носин. У цій ситуації, будучи проміжною ланкою між дер­жавною владою і народом, юристи не в змозі стримувати невдоволення громадян існуючим станом, оскільки відсутня перспектива розв'язання національних проблем.

З метою ефективного впровадження національної культури необхідно здійснити національну атестацію правників як державних службовців. Під час такої атестації будуть вияв­лені ті, хто не бажає сповідувати й примножувати націо­нальну культуру українського народу, не прагне оволодіти державною мовою, не поважає символів України.

Щоб упевнитися у подальших професійних діях, для атес­тованих службовців треба організувати прийняття урочистої обітниці, текст якої повинен бути розроблений заздалегідь. В основу обітниці мають бути покладені національна мораль та здобутки культурної спадщини українського народу.

Зважаючи на ситуацію щодо мови, яка склалася в державі за останні десять років, є потреба заново прийняти закон про мову.

Вияв національної культури чи не найбільше має місце у діяльності силових структур. Тому військові статути повинні відображати лише український національний характер, мен­альність нашого народу, його досягнення, відкинувши неоімперіалістичні настрої та сподівання.

37. Інтелектуальна культура правника
Інтелектуальна культура вбирає у себе й уміння використовувати наукові здобутки суспільних галузей знань.

Необхідним принципом інтелектуальної культури юриста є поміркованість і виваженість прийняття рішень. Загалом поміркованість — це інтелектуальна здатність визначати спільні та відмінні риси правових явищ.

Інтелектуальній культурі юриста властиві певні функції. Вони дають змогу здійснювати той чи інший інтелектуальний вимір юридичної діяльності.

Розглядаючи усвідомлення правником закономірностей юридичної діяльності як функцію інтелектуальної культури, треба наголосити, що до уваги беруться закономірності суспільного розвитку. Юрист, перебуваючи в інтелектуальному середовищі, виробляє у себе правові почуття, спрямовані на справедливе виконання професійних дій. Рівень інтелектуального розвитку дає змогу юристові передбачити несподіванки і бути готовим до них.

Що стосується підвищення культури застосування знань на практиці, то ця функція передусім формує у правника юридичне мислення, професійну принциповість. Адже юридична діяльність - це фактично інтелектуальна боротьба фахівця права з усіма учасниками справи. Причому ця боротьба ведеться за високими правилами загальної культури та її інтелектуальними компонентами.

Отже, інтелектуальна культура юриста відображає таку систему правових цінностей, яка відповідає рівневі досягнутого юристом правового прогресу і відображає стан свободи правника, інші найважливіші соціальні цінності. Вона є захисним механізмом, дія якого виявляється в специфічному способі аналізу правових проблем (при цьому ігноруються емоційні та афектні почуття), а також виробляє здатність юриста справлятися зі складними правовими завданнями, успішно включатися у соціокультурне життя. Межі впливу інтелектуальної культури залежать від широти мислення юриста, володіння психічними категоріями, творчого використання знань.

Предметом інтелектуальної культури юриста є система його розумових здібностей, стратегія і тактика розв'язання правових проблем, ефективний підхід до ситуації, що вимагає активної пізнавальної діяльності.

Завданням інтелектуальної культури є розвиток інтелектуальних здібностей юриста, творчого професійного мислення й ерудиції, культури інтелектуальних почуттів, високих особистих моральних якостей, глибокої поваги до права, відповідальності за долю людей, здатності самокритично оцінювати результати власної діяльності.

38. Інформаційна культура юриста

В наш час практично не можна назвати сферу людської діяльності, яка не зазнала б залежності від ринку інформації і не мала б потреби у використанні новітніх інформаційних технологій. Все це в значній мірі змінює уявлення, погляди, поведінку, спосіб життя і мислення сучасної людини і ставить до неї нові вимоги, найважливішою серед яких є опанування інформаційною грамотністю, інформаційною культурою.

1. Основи правової культури в професії юриста

Під інформаційною культурою треба розуміти такий рівень інформаційної підготовки, який дозволяє людині не тільки вільно орієнтуватися в потрібному інформаційному середовищі, а й брати участь у його формуванні та перетворенні, сприяти інформаційним контактам.

Інформаційна культура – це:

- новий тип спілкування, який дає можливість вільного виходу особистості в інформаційне буття;

- свобода виходу і доступ до інформаційного буття на всіх рівнях від глобального до локального, оскільки внутрінаціональний, внутрідержавний тип інформаційнорго буття не можливий;

- новий тип мислення, який формується в результаті вивільшення людини від рутинної інтелектуальної роботи, серед рис, які визначають його, вже сьогодні яскраво проявляється орієнтація останнього на саморозвиток і самонавчання.

Вперше поняття “інформаційна грамотність” було введено в 1977 році в США і використано в національній програмі вищої освіти. Асоціація Американських бібліотек інформаційно грамотною людиною назвала особистість, яка здатна розвивати, розміщувати, оцінити інформацію і найбільш ефективно її використати. Співвідношення понять компютерна, інформаційна грамотність і інформаційна культура.

2. Шляхи виховання та розвитку інформаційної культури юриста

Виховання інформаційної культури особистості взагалі є суспільною проблемою. Тому при організації цієї роботи обов'язково треба враховувати ступінь розвитку науково-інформаційних та бібліотечно-бібліографічних ресурсів міста (району) в цілому, а також кожного окремого закладу, причетного до цієї справи; брати до уваги розгалуженість системи інформаційної освіти та її спадковість; наполегливо розвивати координаційні та коопераційні внутрішньовідомчі і міжвідомчі зв'язки.

Професіоналізм і справедливість торжествують у юридичній практиці лише тоді, коли юрист як служитель закону чесно виконує свій морально-правовий обов’язок, постійно підвищує свою майстерність, опановує досягнення теоретичної та практичної юриспруденції.

Категоріями інформаційної культури особистості можна вважати її вміння формулювати свою потребу в інформації, ефективно здійснювати пошук необхідної інформації в усій сукупності інформаційних ресурсів, переробляти і створювати якісно нову інформацію, вести індивідуальні інформаційно-пошукові системи, відбирати та оцінювати інформацію, а також - здатність до інформаційного спілкування і комп'ютерну грамотність.

Останнім часом стверджується погляд на юридичну бібліотеку як на органічну частину інформаційного середовища суспільства. До їх величезних інформаційних ресурсів додаються комп'ютери, програмні засоби, машиночитані джерела інформації, а можливість підключення до міжнародних комп'ютерних мереж збагачує їх ще й світовими інформаційними ресурсами. Формування інформаційної культури юристів, яка включала б не тільки традиційну бібліотечно-бібліографічну культуру, але й вміння оперувати інформацією з використанням сучасних комп'ютерних засобів, тобто поєднувала б традиційний бібліографічний інструментарій з комп'ютерними засобами, є однією з головних функцій сучасної бібліотеки. Для її реалізації бібліотеки повинні перейти від традиційної пропаганди бібліотечно-бібліографічних знань серед юристів до їх цілеспрямованої інформаційної освіти.

Юриста-професіонала відрізняють від інших людей глибокі знання права, які умовно можна поділити на такі види: а) фундаментальні, що дають розуміння внутрішніх закономірностей держави і права, охоплюють усі важливі юридичні поняття і категорії; б) спеціалізовані - конкретні юридичні знання, що використовуються для потреб різних видів юридичної діяльності:

складання юридичних документів, виконання відповідних дій і операцій, застосування певних засобів та певної методики в процесі розв'язання юридичних справ.

Таким чином, юрист - це професіонал, який має фундаментальні та спеціальні правові знання, глибоко переконаний у винятковому призначенні права і законності для суспільства, кваліфіковано користується юридичним інструментарієм при розв'язанні юридичних проблем в ім'я захисту прав і законних інтересів громадян.

Всяка кваліфікована роботи вимагає від свого виконавця наявності певного рівня інтелекту (професійних знань, оціночних критеріїв, почуттів, професійного етикету). Однак, щодо роботи юриста, слід сказати, що це в більшості випадків інтелектуальна робота. В ході вирішення юридичної справи юристу доводиться застосовувати загальні вимоги правової норми до конкретної життєвої ситуації шляхом прийняття відповідного рішення. Це передбачає необхідність прогнозування подальшого розвитку подій, моделювання можливих ситуацій, визначення засобів для їх попередження, що свідчить про інтелектуальну напруженість юридичної роботи. При цьому, слід відзначити, що окремі юридичне значущі дії в професійній діяльності юриста вимагають від нього не лише інтелекту, а ще й значної фізичної підготовки.

Висновки

В наш час, в умовах інформатизації суспільства, досить актуальною є проблема формування інформаційної культури. За думкою вчених, інформаційна культура поки що є показником швидше професійної культури, але з часом повинна стати важливим фактором розвитку кожної особистості. У розвитку інформаційної культури беруть участь такі науки як кібернетика, інформатика, бібліотекознавство, бібліографія та багато інших.

Поняття інформаційна культура – багатоаспектне та різнопланове. За одним із визначень – це інформаційна діяльність людини, яка з одного боку спрямована на ефективний пошук та використання інформації, а з іншого боку – на її формування, збереження та перетворення. Особливе місце займає інформаційна культура в роботі юриста, адже саме володіння інформацією (юричною в першу чергу) дає змогу якнайкраще вирішувати покладені перед ним завдання. Вміння знаходити найновішу інформацію, володіти методами її збору та опрацювання характеризують юриста як професіонала в своїй справі. Без інформаційної культури не може йти мова і про юридичну чи професійну культуру юриста.

39. Економічна культура правника

Економічна культура юриста – це рівень економіко-правового регулювання суспільних відносин на основі високої економічної обгрунтованості професійних дій з метою розвитку економічної незалежності України.

Принципи: цивілізованість, змобілізованість, компенсаційність, контрольованість, знання тіньового ринку, логічні економічні переконання, діловитість.

Функції: здійснення пошуку ефективних правових регуляторів в економіці, сприяння дотриманню фінансової дисципліни службовими особами й громадянами, недопущення фінансово-господарських зловживань у державі, активне сприяння перетворенню тіньової економіки у державну, запобігання негативним етнонаціональним наслідкам міграційних процесів, уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між економічними та правовими явищами, формування нового економічного мислення та свідомості і ін.

Економічна культура юриста допомагає юристу глибше зрозуміти суть економічних реформ ринкового типу, ознайомитись з основними методами саморегулювання господарства і особливостями розвитку нових форм господарювання, поглибити знання економічного потенціалу нашої держави і взагалі визначити наукові закономірності розвитку економіки.

40. емоційна культура юриста

Юристові як особистості властиві різноманітні емоції: задоволення - незадоволення, напруга - розслаблення, збудження - заспокоєння, радість - сум та ін. Така полярність емоцій, часом їх різка зміна, виникає навіть незалежно від волі юриста, на основі почуттів, оскільки емоційну реакцію суттєво зумовлюють багатовимірність і суперечливість реальної дійсності.

  Емоції і почуття виконують різні функції. Одні є загальною реакцією організму на життєво важливі події, інші - відображенням ставлення людини до дійсності. Емоції пов´язані з почуттями. Проте почуття - вища форма емоційного сприйняття та відображення дійсності (почуття власної гідності, симпатії, обов´язку тощо). Іншими словами, якщо до нижчих (простих) видів емоцій можна віднести страх, гнів, радість, то до вищих - моральні, інтелектуальні, естетичні почуття. Добрі почуття викликають позитивні, а погані - відповідно негативні емоції, що свідчить про їхню взаємозалежність, виявляє подальший емоційний тон відчуттів.

  Для юриста важливим є правове почуття як результат комплексного емоційного сприйняття права. Правове почуття ніби узагальнює почуття законності, власного обов´язку, справедливості, милосердя, відповідальності, сумнів і впевненість у процесі пошуку істини.

  До юристів громадяни звертаються, як правило, в екстремальних ситуаціях, що виникають у результаті загострення пристрастей та почуттів. Проте юрист зобов´язаний стримувати вияв власних негативних емоцій, контролювати свої почуття, скеровувати їх у потрібне русло. Тому наголосимо, емоційна культура створює своєрідний внутрішній механізм, який контролює і спрямовує почуття юриста на розуміння суті тієї чи іншої правової проблеми.

  Юридична зацікавленість як принцип емоційної культури є результатом психологічної напруженості у професійній діяльності юриста. Адже будь-який інтерес - це певною мірою підвищення психічної енергії, внаслідок чого можлива втрата пильності та об´єктивності. Тому юридична зацікавленість передбачає передусім наявність таких властивостей, як емоційна рівновага, зваженість, а також широкомасштабну діяльність службової особи. Виключається емоційне захоплення одним лише прагненням, враховується потреба та можливість задовольнити його саме правовим способом. Зацікавленість слугує своєрідним індикатором. Вона позначається на творчості юриста, впливає на несловесні емоційні вияви: жести, міміку, рухи, голос тощо. Їх треба уміло використовувати у практичній діяльності, наприклад, при створенні кримінологічного портрета злочинця та його читанні. При цьому юридична зацікавленість “працює” у максимальному режимі.  Емоційна культура юриста — це здатність юриста на основі правових почуттів здійснювати вольовий вплив на емоцігенно-правову ситуацію при виконанні службового обов´язку.

  Провідним компонентом емоційної культури є здатність регулювати емоцігенно-правову ситуацію, яка відображає динаміку службової діяльності юриста, спрямованої на пошук правової істини. Очевидно, що емоційна культура у кожній такій ситуації проходить певні стадії, які можна виділити як три стадії функціонування емоцігенно-правової ситуації.

  Перша стадія виявляється при одержанні юристом інформації щодо правового факта. Це, зокрема, може бути інформація про вчинений злочин чи виїзд на місце події, втрату свідків, повернення справи на додаткове розслідування, різні процесуальні порушення тощо. Така емоцігенно-правова ситуація вимагає від юриста врівноваженості, витримки. Емоційна культура застерігає його від запальності, емоційного зриву. Тут вплив емоційної культури сприяє врегулюванню (погашенню) негативних емоцій, які зумовлені конкретним правовим явищем.

  На другій стадії емоційна культура юриста спрямовується на аналіз правового факта, його вивчення та дослідження, дає поштовх до творчості й активного пошуку правильного правового рішення.

  У третій (заключній) стадії виявляється регулятивна функція емоційної культури. Будь-яка юридична справа, як відомо, завершується прийняттям рішення, яке потребує певних інтелектуальних зусиль та емоцій. Емоційна культура у цьому випадку застерігає юриста від емоційного прийняття рішення. Тут головним є стан виваженості, що й забезпечує встановлення справедливості.

  Вольовий вплив як елемент емоційної культури юриста сприяє виробленню правомірної поведінки при вирішенні юридичних справ.

  Отже, дії юриста мають бути позбавлені надмірного впливу як негативних, так і позитивних емоцій, оскільки перші призводять до недооцінки, а другі - до переоцінки ситуації. Тому саме тут потрібні вольові зусилля, які попри все стримують негативне чи позитивне враження від правового явища.

  З набуттям юристом практичного досвіду воля превалює над почуттями, в результаті чого підвищується рівень самоконтролю. Це свідчить про особисті здобутки юриста у пізнанні правової дійсності, які формують культуру професійних почуттів. Така взаємодія емоцій і почуттів є відображенням закономірного процесу пізнання світу. Загалом культура почуттів є гарантом культури виявлення емоцій. Певною мірою тут спостерігається вплив культури на функціонування системи “воля — почуття — емоції”.

  Здатність використовувати емоційні прийоми у службовій діяльності є ознакою професійної майстерності юриста. Дійсно, емоційні прийоми у юридичній діяльності бажані й необхідні, оскільки вони дають змогу створити певний настрій в учасників юридичної справи. Тут важливо розрізняти два моменти.

  По-перше, якщо йдеться про природні позитивні емоції, то вольові зусилля повинні спрямовуватися в бік гальмування. Занадто велика позитивна емоційність юриста може бути сприйнята співрозмовником як несерйозне ставлення до службового обов´язку. Але часто юристові доводиться вдаватися до штучного виявлення власних позитивних емоцій, щоб, наприклад, викликати співрозмовника на відверту бесіду.

  По-друге, трапляється, що у юриста виникають негативні емоції. Тоді емоцігенно-правова ситуація вимагає насичення їх позитивним змістом. Знову ж таки юрист може “піддатися” впливу негативних емоцій, щоб викликати відповідну реакцію у співрозмовника чи “увійти” в його емоційний стан. Такий тактичний прийом жодною мірою не спрямований на те, щоб використати співрозмовника з власною метою, принизити його гідність. Вміле оперування емоційними прийомами потрібне правникові для ефективної службової діяльності.

  Емоційна культура юриста виявляється у певних принципах: пошук правової істини, емоційно-правова оптимальність та ефективність, емоційно-правова рівновага, юридична заінтересованість.

  Пошук правової істини - це не тільки те, до чого прагне кожна людина, а й суть усієї юридичної діяльності. Йдеться про емоційний момент оцінки фактів правової дійсності за їх психологічною ознакою. Відомо, що у процесі встановлення істини виникають численні негаразди. Одна з проблем полягає у наявності в учасників правової ситуації альтернативних думок. Консенсус тут не завжди виправданий. Річ у тім, що кожне правопорушення, посягання на людську гідність має й психологічні причини. Узагальнюючи їх, юрист виробляє у собі таке правове почуття, яке забезпечує аргументоване встановлення істини.

  Емоційна культура допомагає правникові виділити правове завдання, сформувати емоційно-правове судження, спрямувати теоретичні зусилля на подолання негативної емоційності. Адже пошук правової істини - це реальна ймовірність її віднаходження за умови вмілого регулювання емоціями, глибокого проникнення у психологію, розуміння існуючих суперечностей у суспільстві. Своєрідною функцією емоційної культури є виховання правової емпатії - емоційного відгуку на переживання іншої людини. Зрозуміло, що низька емпатійність - це синонім бездушності, черствості, байдужості. Мати розвинене почуття емпатії - це ніби мати додатковий зір і слух. Проте надто висока емпатійність може стати причиною певних психологічних ускладнень, посилити залежність юриста від психічного стану і настрою оточуючих. Такий правник не є господарем власного емоційного стану, він потрапляє у залежність від пристрастей учасників юридичного процесу, занадто інтенсивно переживаючи їхні радощі чи нещастя. Роль цієї функції емоційної культури полягає ще й у забезпеченні оптимальної емпатійності, яка сприяла б, а не перешкоджала виконанню професійних обов´язків.

  Отже, емоційна культура має велике практичне значення для юриста. Соціально-емоційна сутність права спонукає його зважати на емоційну сферу правового життя. Тому завдання юриста полягає у тому, щоб виробити здатність знаходити адекватну почуттям форму вираження, уміння зіставляти силу емоцій з обставинами та причинами, що їх викликали. Загалом мета емоціійної культури — сприяти самовідволіканню юриста від усіх емоційних недуг, забезпечувати стан рівноваги почуттів, необхідний для успішної діяльності в галузі права.

  Джерелом емоційної культури є внутрішній світ, культура душі, почуттів, мислення, внутрішній імператив людини. Зрозуміло, що це стосується і юридичної діяльності, яка потребує усталених внутрішніх переконань.

41. «Акторська культура юриста»

Акторська культура юриста - це уміння в процесі розв´язання юридичної справи так зіграти роль, щоб це дало можливість залучити до співпраці осіб, причетних до неї, з метою встановлення фактичних обставин справи та прийняття справедливого юридичного рішення.

  Розглядаючи компоненти акторської культури, зазначимо, що для юриста важливим є уміння володіти увагою - внутрішньою, зовнішньою, формальною, творчою, акторською.

  Внутрішня увага дає змогу зосередитися на тих думках і почуттях, які усно чи письмово висловлює співрозмовник, виявити приховані факти, які мають особливе значення для конкретного правового явища. При цьому виявляється специфічна юридична зосередженість, яка вимагає значної концентрації духовної і фізичної енергії.

  Зовнішня увага юриста, як правило, найбільш розвинена.

  Культура зовнішньої уваги полягає в умінні бачити, слухати, сприймати висловлювання тощо. Без цього навряд чи можливе встановлення правової істини.

  Формальна увага - це удавана зосередженість. Вона недопустима в юридичній практиці, оскільки вирішення долі людини вимагає пильності навіть до незначних, на перший погляд, повідомлень чи фактів.

  Творча увага - важливий елемент професійної діяльності юриста. Саме вона є джерелом нових версій. З допомогою творчої уяви можна відтворити правове явище зі слів співбесідника, уявити ситуацію, ступінь причетності особи до неї тощо. Навіть вивчення правових документів вимагає творчої уваги.

  Акторська увага юриста виявляється в активній внутрішній зосередженості, яка обов´язково потребує творчості, розвитку думки тощо.

  Доцільно вести мову і про такий елемент акторської культури юриста, як культура професійних рухів. У спеціальній літературі розглядаються такі типи рухів: локомоторні (побутові), робочі (допоміжні), семантичні (стверджувальні), ілюстративні, пантомімічні (емоційні). Відомо також, що рухи здатні відображати стан психіки чи результати дій. Для здійснення однієї і тієї ж дії юрист може використовувати різні рухи, які впливатимуть на оточуючих як позитивно, так і негативно. Важливо, щоб вони відбувалися під контролем свідомості, посилювали позитивне враження, привертали (або не привертали) увагу до особи юриста. Взагалі координація рухів надає професійній поведінці юриста яскравого характеру, емоційно підсилює ділові стосунки. Зазвичай культура професійних рухів Грунтується на ритмічності та пластичності. Але професійні рухи юриста мають цілеспрямовану дію, тому етикетно-правові зовнішні дії мають бути спрямовані на їх вдосконалення та гармонізацію.

  Професійні рухи юриста великою мірою впливають на психіку співбесідника і визначають його наступні фізичні дії. Це стосується, наприклад, працівників міліції, які повинні зупинити протиправні дії. Вдаючись до пантомімічних рухів, юрист може створити таку ситуацію, в якій злочинець відчує, що говорить неправду, або зрозуміє, що поводиться непристойно. Іноді професійні рухи сприймаються людиною імпульсивне. Це є наслідком деонтологічної дії юриста, що для правового мистецтва має велике значення. Що стосується юридичної діяльності, то тут мовна техніка характеризується такими елементами, як дикція, правильне дихання, належно поставлений голос, літературна вимова, логіко-інтонаційні закономірності, гострота слуху. Добре володіти мовною технікою юристові вкрай необхідно.

Акторській культурі юриста властиві саме функції:

  - творчого висунення й розвитку продуктивних правових версій;

  - виявлення юридичного підтексту;

  - створення необхідних емоційно-юридичних ситуацій;

  - виховання навичок адекватної поведінки у правовому просторі;

  - запобігання юридичній монотонності;

  - забезпечення динамічності службових відносин з громадянами.

Акторські здібності допомагають юристові виявити підтекст сказаного, написаного чи навіть поведінки і відповідно до цього побудувати наступні професійні дії. Так, вдаючись до внутрішнього монологу, юрист має змогу виділити в думках або діях правопорушника юридичний підтекст і ввести його у правову ситуацію. Ще одним важливим прийомом, який дає змогу розгадати психологію правопорушника, є вміння вловити підтекст у поведінці на підставі інтонацій, рухів, міміки. Так, слухаючи людину, можна відчути, яка основна думка її хвилює, про що вона думає. Навіть у тих випадках, коли людина не має наміру приховувати свої думки чи дії, все ж інколи вона змушена це зробити. А розмовна чи писемна мова і поведінка можуть мати смисл, який в прямому його значенні безпосередньо в них не міститься. Головне для юриста у такому випадку по-акторськи зреагувати на виявлений підтекст і розмістити його у правовому полі, тобто надати йому юридичного значення, здійснити юридичну оцінку.

  Необхідним у правовій діяльності є створення певних емоційно-юридичних ситуацій, оскільки сухість або занадто глибока серйозність (офіційність) успіху не принесуть. Важливо, щоб юрист, переживаючи сам, зумів викликати переживання у співбесідника. Такий акторський прийом допомагає в критичній ситуації прийняти правильне рішення.

  Акторська культура вимагає від юриста певних навичок розумної поведінки у правовому просторі. Йдеться про “пересування” думки в просторі. Воно може бути повільним, але безперервним; може зупинятися різко або поступово, зменшуючи швидкість, розпочинати рухи повільно, змінювати швидкість пересування. Звичайно, маневрування думки у просторі має свої незручності, вимагає поєднання теперішніх фактів із минулими правовими явищами, подіями. Проте, юрист повинен вміти перевтілюватися, подібно до актора входити у роль, відтворювати ситуацію, а в потрібний момент повертатися до відповідних фактів з метою встановлення правової істини, а також своєчасно виходити з ролі. Режисером таких навичок поведінки, безперечно, є сам юрист, що свідчить про його професійну майстерність. Отже, акторська культура має велике значення для юриста при виконанні службових обов´язків. Насамперед вона сприяє виробленню таких етикето-стильових правових дій, які дають змогу сконструювати саме місце дії, виробити схему власної поведінки. При цьому стає можливим компенсувати внутрішню енергію, уміло розподілити запас нервових сил на увесь процес юридичної справи, зберігаючи їх для кульмінаційних моментів.

  Акторські здібності сприяють формуванню у юриста необхідної реакції на несподівані явища, вміння легко і непомітно переключатися з одного правового об´єкта на інший (із збереженням уваги і контролю за основним), помічати ті правові чи неправові явища, які відволікають увагу, зосереджувати зусилля на потрібних юридичних діях. Акторська розкутість сприяє подоланню нерішучості чи навіть страху.

  Завдяки акторській культурі юрист може глибше проникнути у внутрішнє життя людини, збагнути її фізичні і психічні дії, вгадати наміри. Власний життєвий досвід, внутрішні дії, осмислення, вивчення, аналіз спостереження правових ситуацій, акторські здібності сприяють самореалізації юриста як творчого фахівця.

42. Культура підсвідомості юриста

культура підсвідомості юриста — це уміння регулювати почуття, формувати переконання з метою розв'язання право­вих завдань.

Вона виступає регулятором підсвідомої сфери, у якій не завжди закладена позитивна інформація. Це може бути наслід­ком неправильних дій навіть попередніх поколінь. Роль куль­тури підсвідомості полягає в тому, щоб інтелектуально-вольо­вими зусиллями впливати на підсвідомість і тим самим забез­печувати своєрідну збалансованість свідомості, почуттів і дій.

До культури підсвідомості належить сумління юриста як складовий елемент свідомості. Воно спонукає до утверджен­ня істини, розсудливості, доброзичливості, вказує на високе моральне ставлення до виконання службового обов'язку. Через культуру підсвідомості юрист усвідомлює морально-духовну цінність професійної діяльності.

Формування внутрішніх переконань юриста органічно пов'язане з інтуїцією, внутрішнім переконанням та внутріш­нім імперативом. Так, юриста (особливо слідчого та суддю) ніхто не має права примусити змінити своє внутрішнє пере­конання. Хоча специфіка юридичної праці не виключає пев­ного (хоча б короткочасного) сумніву. І перш ніж виявляти своє внутрішнє переконання, правникові доцільно розібра­тися з власними думками (він може відчувати недовіру чи підозру), здогадками чи побоюваннями. Коли відбувається пошук істини, існує й певна культура сумніву як важливий компонент юридичного мислення. Проте культура сумніву насамперед повинна спрямовуватися на захист гідності лю­дини, запобігання зайвого хвилювання, побоювання.

Елементи культури підсвідомості юриста формуються під впливом певних норм. Практично усі моральні принципи та норми можна вважати основними засобами впливу на еле­менти культури підсвідомості юриста. Насамперед - це ввіч­ливість, вдумливість, поміркованість, тактовність, чес­ність, правдивість, відвертість, простота, скромність, великодушність, вірність, чуйність, уважність, моральна чистота, взаємоповага, взаємодопомога тощо.

Культуру підсвідомості юриста визначають такі основні принципи: збереження професійної таємнту, дотримання слова, толерантність, взаємоповага, духовний і моральний самоконтроль, самовідданість.

Професійна діяльність юриста пов'язана з необхідністю зберігати професійні (службові) таємнш/і і таємнш^і інших осіб, учасників правового процесу. Збереження таємниці є природним імперативом юриста. Специфіка його професії ставить додаткові вимоги до дотримання таємниці особи. Порушення цього принципу може призвести до дисгармонії у пізнанні правової істини.

Принцип дотримання слова характеризує юриста як гідну людину, здатну поважати інших. Дотримуючись даного сло­ва, юрист тим самим чинить виховний вплив на громадян (учасників юридичного процесу), активізує їх взаємодію у конкретній правовій ситуації, підвищує загальну й особливо правову свідомість. Тому дисципліна слова, вірність йому свідчить про свідому державну відповідальність правника.

Цей принцип віддзеркалює внутрішній стан юриста, його культуру підсвідомості. У такому контексті він виступає як соціокультурне явище.

Службовий обов'язок правника вимагає толерантного ставлення до людей. Юридична діяльність передбачає тер­пимість, уміння вислухати іншу людину, зрозуміти її. Прин­цип толерантності є певним виявом превентивної дипломатії стосовно суб'єктів правового процесу, у тому числі тих, які дотично причетні до правопорушення. Превентивна дипло­матія передусім спрямована на узгодження інтересів юриста і громадянина, забезпечення компромісу і злагоди. Висока толерантність спонукає юриста поступатися власними ін­тересами задля справедливого прийняття правових рішень.

Принцип взаємоповаги органічно поєднує у собі визнання гідності співбесідника, глибоке розуміння природи людини, її самооцінки індивідуальних особливостей, характеру. Усві­домлення власної морально-правової відповідальності як службової особи юрист може досягти завдяки великодушно­сті, тобто високій культурі душі і духу. Розв'язуючи ту чи іншу правову проблему, юрист повинен виявляти повагу на­віть до злісного правопорушника, прагнучи зробити наголос на його позитивних якостях. Тим самим він може розрахову­вати на більшу довіру учасників процесу, що сприятиме прийняттю справедливого рішення.

Принцип взаємоповаги виключає будь-яке зневажливе ставлення до людей. Юрист зобов'язаний так налагодити стосунки з громадянами, щоб виключити будь-яку претензію як програму знищення того, до кого вона звернена. Принцип взаємоповаги не допускає чванства, самозакоханості. Такі дії є виявом нарцисизму, коли психічний стан особи зосереджу­ється на власній персоні. Надмірна самозакоханість, замилу­вання собою суперечать духовним нормам.

Юридична практика передбачає духовний та моральний самоконтроль, запобігання категоричності власних суджень, умовиводів. Не можна допускати, щоб матеріальне брало гору, адже згідно з духовними нормами воно не повинно бути на першому плані. Юрист, керуючись високою духовністю, завжди ближчий до істини. Адже він вирішує долю людей, а значить, має керуватися верховенством права, чесністю й самовідданістю, бути безкорисливим.

Раніше накопичена людством культура може впливати на людей і сьогодні, оскільки особа, суспільство і культура - це нерозривна взаємозалежна тріада.

Культура підсвідомості юриста певною мірою акумулює (за принципом збереження) духовність. У природі збережен­ня енергії є законом. Наприклад, у фізиці закон збереження й перетворення енергії в механічних та теплових процесах, перехід речовини з рідкого стану у газоподібний, і навпаки та інші закони, які відображають кінетичну та потенціальну енергію. Ці закони розглядаються окремо у двох системах -замкненій і незамкненій.

Внутрішній світ людини також відображає своєрідний за­кон збереження. Тільки тут замкненої системи не існує, оскільки життєдіяльність особи завжди пов'язана з дією зов­нішніх сил, які зрівноважуються з внутрішніми. Тобто сума зовнішніх і внутрішніх сил людини є величиною сталою, константою, а імпульси однієї людини передають їх частину іншим. Це ж стосується і думок, які з нічого не виникають і безслідно не зникають, а переходять від однієї людини до іншої і впливають (змінюються кількісно) на психічний стан останньої. В цьому випадку виявляється відомий третій за­кон Ньютона: сила дії дорівнює силі протидії.

Отже, культура підсвідомості активно впливає на професійну діяльність юриста, внутрішній високоморальний світ якого породжує відповідні думки, що спричи­няють кваліфіковані дії.

Доцільно виокремити основні напрями функціонування культури підсвідомості юриста, а саме:

•запобігання ненависті, заздрості, агресії, образі, роз­дратованості, злості, лихослів'ю, насильству, гніву, осуду себе та інших, невиправданому прискоренню подій;

" вироблення почуття любові, дисципліни, свідомості, щирості, сорому єдності і злагоди, що є таємницею миру;

• уміння прощати, бажати добра, розкаюватися, просити, захищати ображених, відстоювати справедливість;

• блокування ревнощів, помсти, хвалькуватості, нарікан­ня, презирства, жалю за минулим, надмірного зосереджен­ня на матеріальному;

• готовність до матеріальної та інтелектуальної втрати. Культура підсвідомості юриста спрямована передусім на підвищення його духовності. В іншому випадку порушують­ся норми природного права, тобто деформується духовний баланс, що негативно позначається на професіоналізмі прав-; ника. Зокрема, слід засвоїти своєрідні закони отримання і давання: чим більше ми хочемо отримати, тим більше треба добровільно віддавати. Можна заперечити відоме прислів'я:

«хотіти не шкідливо», яке направлене на порушення норм духовного права. Адже невміле і надмірне хотіння призво­дить, як правило, до нещастя.

Отже, культура підсвідомості юриста є складовою його духовної культури загалом. Юрист, який відзначається висо-;: кою культурою підсвідомості,- справжній фахівець, людина ^ духовно багата. Такі юристи потрібні сьогодні, коли відбувається важливий процес встановлення цивілізованого право­порядку в Україні.

43. Поняття соціального конфлікту

Історія людської цивілізації насичена різними конфліктами. Одні конфлікти охоплювали цілі континенти, десятки країн і народів, інші — великі і малі соціальні спільноти, треті відбувались між окремими людьми. З найдавніших часів люди намагались вирішувати протиріччя і мріяли про безконфліктне суспільство. Виникнення держави також можна розглядати як прагнення створити універсальний механізм для попередження і вирішення конфліктів. В найдавніших законах хетського царя Хаммурапі містяться десятки способів вирішення конфліктних ситуацій. За легендою, цар Соломон прославився своєю мудрістю та вмінням уникати й вирішувати конфлікти.

Протягом століть найкращі науковці, мислителі створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства, а інколи намагалися втілити їх в життя. Однак, всі ці спроби закінчувались невдало і породжували ще більш жорстокі конфлікти.

Сьогодні конфлікти — повсякденна реальність. Вони охоплюють всі сфери життєдіяльності людей, всю сукупність соціальних відносин, соціальних взаємин.

Соціальний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.

Сам термін "соціальний конфлікт" вперше ввів до наукового обігу німецький соціолог Г. Зіммель, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Він говорив, що конфлікт може стати засобом розвитку суспільства.

Увагу конфлікту приділяли і представники структурного функціоналізму. Зокрема, Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів.

Американський соціолог Л. Козер у праці "Функції соціального конфлікту" обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту. Він вважав його своєрідним клапаном, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов життя. Всі соціальні конфлікти він поділив на позитивні, тобто ті, які ведуть до розвитку соціальної системи, та негативні, що загрожують існуванню соціальної системи. Л. Козеру також належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси.

Німецький соціолог Р. Дарендорф розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Конфлікти спричиняють нерівність соціальних позицій та відмінність інтересів людей.

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці "Конфлікт та захист: загальна теорія" стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його.

Можна виділити наступні атрибути конфлікту:

1 – сутичка (боротьба, несумісність, розбіжність) — момент протистояння несумісних, суперечливих позицій, інтересів, тенденцій;

2 – наявність полярних начал (ліве і праве, добро і зло), що означає одночасно і взаємопов'язаність, і взаємопротилежність;

3 – наявність суб'єктів як носіїв полярних позицій у сутичці;

4 – активність суб'єктів спрямована на подолання суперечності;

5 – суб'єкти не допомагають одне одному, а стоять на перешкоді або блокують реалізацію інтересів одне одного.

Отже, соціальний конфлікт включає ряд основних складових: учасників (суб'єктів) конфлікту, причини конфлікту, об'єкт і предмет, певну конфліктну ситуацію.

Суб'єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об'єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб'єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.

Причини конфлікту можуть бути як об'єктивними і суб'єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.

44. основні різновиди соціальних конфліктів

Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:

• За формами прояву виділяють соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові.

• За принципом доцільності-недоцільності - неминучі, необхідні, вимушені, функціонально невимушені.

• За принципом динаміки — стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні, короткочасні, тривалі, затяжні, керовані, некеровані,ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.

• За складом конфліктуючих сторін — внутріособистісні, міжособистісні та групові, міжгрупові, конфлікти в організаціях.

• За масштабом виділяють мікро-, макро-, мегаконфлікти.

• За гостротою вияву — мирні і збройні, явні і скриті.

• За особливостями протікання — прості (бойкот, саботаж, переслідування, вербальна та фізична агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

При всій різноманітності критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для функціонування і розвитку суспільства.

Конфліктологи розглядають такі способи розв'язання конфліктів: компроміс, співробітництво, домінування, пристосування, згода, втеча. При цьому вони пропонують дотримуватись правил безконфліктної поведінки. Суть їх в наступному:

• прагнути адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникати упередженості в оцінці дій опонентів;

• спробувати оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору опонента;

• уникати звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;

• контролювати свої емоції та закликати протилежну сторону діяти аналогічно;

• спонукати свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв'язання конфліктної ситуації;

• перевіряти об'єктивність інформації, пов'язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.

Психологи вважають, що уникнути конфлікту можна також і шляхом уникання взаємодії з так званими конфліктними людьми, при цьому виділяють різні їх типи. Ось деякі з них:

1) агресивні — зачіпають інших і дратуються самі, якщо їх не слухають;

2) ябіди — завжди на щось скаржаться, однак самі ні чого не роблять для вирішення проблеми;

3) мовчуни — ніхто не знає про те, що вони думають насправді;

4) покірні — зі всіма погоджуються і обіцяють підтримку, але слова не дотримують;

5) вічні песимісті — завжди у всьому бачать невдачі, вважають, що нічого не вийде;

6) всезнайки - розумніші за всіх;

7) нерішучі — затягують з прийняттям рішення, бо бояться помилитись;

8) максималісти — хочуть щось прямо зараз, навіть якщо у цьому не має потреби;

9) невинні брехуни - вводять інших в оману.

Отже, соціальні конфлікти виникають у всіх сферах суспільного життя, спричиняють значний вплив на їх функціонування і розвиток. Тому закономірно виникає питання: все-таки, конфлікт — це добре чи погано? Яка його соціальна функція — позитивна чи негативна?

Частина соціологів вважає, що позитивна, інша частина — негативна.

Якщо спробувати оцінити соціальний конфлікт об'єктивно і неупереджено, то можна сказати, що він ніколи не буває виключно позитивним, чи виключно негативним. Конфлікт є позитивним моментом соціального розвитку, коли він сприяє суспільному прогресу. Однак кожний конфлікт завжди приводить до матеріальних і моральних витрат.

45. Конфлікти в професійній діяльності юриста

Конфліктологічний підхід дозволяє виключно інтерпретувати зміст професії юриста. По-перше, предметно-об'єктний зміст та спрямованість професійної діяльності юриста безпосередньо пов'язані з розв'язанням (або попередженням) кримінально-правових, цивільно-правових, державно-правових, міжнародно-правових та інших юридичних конфліктів, що складають «поле» юридичної науки і практики. По-друге, виконання юристом (будь-якої кваліфікації) своїх функціональних обов'язків, різноманітність професійних стосунків (адміністративних, трудових, колегіальних, психологічних), а також ступінь соціалізації та розгорнутості його особистості (з точки зору духовної цілісності, зрілості та інтелектуального рівня) обумовлюють природність виникнення багатьох різнопланових конфліктів. У них цей фахівець може виступати як організатор (у тому числі збігаючись з конфліктуючою стороною), як рядовий учасник (якщо його втягнуто до системного конфлікту) або виконуватиме певну роль у реальному чи «імітованому» конфлікті (наприклад, як у «відрежисованому» законом процесуальному конфлікті).Отже, конфлікт у професійній діяльності юриста є формою прояву і розв'язання міжособистістних. внутрішньоособистісних і соціально-професійних суперечностей, що виникають у процесі ви конання ним професійних функцій, а також під час колегіально-адміністративної комунікації.

Оскільки правозастосовник в своїй діяльності найчастіше стикається з конфліктами морального, когнітивного, адміністративно-управлінського (зокрема субординаційного) і суто психологічного характеру, то до їх вирізнення доцільно задіяти, на наш погляд, суб'єктний критерій. У такому разі професійно-юридичні конфлікти можна представити так:

-конфлікт між особою юриста-фахівця і суспільством (народом), правове волевиявлення якого є порушеним;

-конфлікт між юристом і його професійним колективом;

-конфлікт між юристами, які є учасниками процесуальних дій;

-внутрішній морально-правовий конфлікт (усередині особистості), пов’язаний з суперечностями в розумінні та застосуванні норми права.

Отже, розглянувши досить широке коло конфліктів, що виникають у професійній діяльності правозастосовника та спричинені різни ми чинниками, можна зробити такий висновок — професійно-юридичний конфлікт як ситуація і форма взаємодії ціннісно пов'язаний з юридичною етикою, свідчить про ступінь її сформованості і гармонійності або про наявність дезінтегруючих її суперечностей.

Особливе місце в юридичній сфері посідають державно-правові конфлікти, оскільки вони пов'язані зі складом суб'єктів. цих конфліктів.

46-47.  Юрист як посадова особа, основні стилі керівництва юридичною діяльністю

Юрист як посадова особа - фахівець з управління в юридичній сфері, що займає юридичну посаду в державному органі, підприємстві, установі, комерційній організації, який постійно або тимчасово виконує організаційно-розпорядчі та інші функції, пов'язані з владним впливом на підлеглих даної сфери і з здійсненням юридично значимих дій, спрямованих на породження, зміну або припинення правовідносин.

Як вже вказувалося, початками юридичної діяльності є управлінські. Будучи посадовою особою, здійснюючи керівництво колективом (групою), юрист виступає як управлінець. Тут лінія взаємин: "керівник - підлеглий".

Ефективне керівництво юриста як посадової особи залежить від підбору і розстановки кадрів, умінні працювати з людьми. Воно припускає:

розподіл функцій між працівниками, делегування їм повноважень;

способи включення працівників в дану організаційну систему з урахуванням їх комунікабельності, темпераменту;

3. вироблення у працівників почуття відповідальності за доручену справу.

Інакше все це можна назвати комплектуванням особового складу. Помилки в комплектуванні особового складу призводять до зниження ефективності вирішення юридичної справи, його результативності.

Керівник організовує діяльність колективу, направляє його на виконання законів у відповідності зі службовими повноваженнями, приймає управлінські рішення, контролює їх виконання, має власні обов'язки і права, несе персональну відповідальність за ведення юридичної справи та ін При цьому він сам повинен відповідати конкретним вимогам, брати на себе функції управління, мати певний стиль управління. Керівник взаємодіє з робочою (формальної) групою, тобто з особами, об'єднаними усередині даної організації на певній формальній основі (відповідно офіційному положенню).

Результати роботи такої групи залежать насамперед від методів керівництва групою з боку керівника, від сукупності практичних прийомів його поведінки і стосунків з підлеглими в процесі керівництва (управління), які визначають стиль керівництва.

Від стилю управління керівника залежить психологічний і діловий клімат у колективі. Взаємовідносини керівника та співробітників (підлеглих) повинні бути побудовані на довірі. Якщо співробітники відчують повну довіру і готовність керівника сумлінно цінувати їх допомогу, вони віддадуть у розпорядження керівника всі свої здібності. "Взаємна довіра - це загальна основа передачі частини своїх повноважень", - йдеться в американському "Курсі для вищого управлінського персоналу".

Стиль керівництва - це певна система постійно застосовуваних методів керівництва, робочих прийомів поведінки керівника і його стосунків з підлеглими в процесі управління (розробці, прийнятті рішень, організації їх виконання та контролю).

Розрізняють:

1.Індівідуальний стиль роботи керівника;

2.Общій стиль роботи керівників та їх апаратів.

Зрозуміло, скільки керівників, стільки й індивідуальних стилів керівництва. Однак існує загальний стиль керівництва - діяльність керівника і його апарату, коли "управлінський" почерк окремого керівника стає визначальним для його апарату і всієї групи. Виходячи з цього проводиться класифікація загальних стилів керівництва та самих груп.

Розрізняють три основні загальні стилі керівництва (або групи трьох основних видів керівництва):

авторитарний (директивний, автократичний);

демократичний;

ліберальний.

Авторитарний (автократичний) стиль керівництва характеризується чітким проявом особистості керівника, що концентрує владу в одних руках, і формальними відносинами між ним і співробітниками (підлеглими). Він проявляється в тому, що керівник:

втручається в рішення більшості питань;

проявляє особисту активність і самостійність у вирішенні питань;

дає вказівки і імперативним (наказовим) тоном, тоном команд, запрошувати потрібну інформацію;

не бере до уваги особистість співробітника і його думка; пригнічує активність співробітника, і якщо вважається з чужою думкою, то лише настільки, наскільки вдається його переконати;

здійснює всеохоплюючий контроль і дріб'язкову регламентацію.

Така поведінка керівника веде до нестійкості групи, таємному незгоді або байдужості з рішенням керівника, незадоволеності своїм становищем у зв'язку з незатребуваність здібностей, приховування інформації, необхідної для якісного виконання роботи. При наявності позитивних елементів (глибоке знання справи керівником, його вміння прогнозувати можливі наслідки прийнятих рішень, сувора субординація, чітка дисципліна, відповідальність) при авторитарному стилі керівництва превалюють названі негативні елементи, що перетворюють людину на гвинтик адміністративної машини і пригнічують його професійно-правову ініціативу. Все це негативно позначається на результатах юридичної справи.

Не можна не відзначити, що в деяких екстремальних ситуаціях, орієнтованих на виконання глобального завдання, авторитарний (особливо прихильно-авторитарний, застосовуваний у високоосвічених підлеглих) стиль керівництва може зіграти позитивну роль (затримання озброєного злочинця, погашення пожежі та ін), але його недоцільно застосовувати постійно і повсюдно.

Важливо пам'ятати, що керівник, як правило, змушений застосовувати авторитарний стиль керівництва у двох випадках:

коли його професіоналізм нижче загальної та професійної культури керованої ним групи (тоді він не в змозі глибоко осягнути справа та прогнозувати можливі наслідки прийнятих рішень, але бажає "придушити" підлеглих своєю владою і заважає справі, провокує конфлікти в групі);

коли керована ним група (підлеглі) має низьку загальну і професійну культуру, позбавлена професіоналізму і цілеспрямованості (тоді його професіоналізм, бездоганна справедливість і передбачення наслідків прийнятих рішень "витягують" роботу всього колективу, але породжують утриманство його членів).

І в першому, і в другому випадках авторитарний стиль керівництва є наслідком поганої розстановки кадрів.

Ліберальний (поступливий) стиль керівництва характеризується найменшим ступенем прояву влади і особистого впливу керівника, грунтується на повній довірі до виконавців, на їх самостійних діях у межах їх повноважень, невтручання в справи підлеглих, аж до загравання з ними.

Ліберальний стиль керівництва полягає в тому, що керівник:

1.вважає підлеглих рівними партнерами в процесі підготовки і прийняття рішень по найбільш важливих питаннях;

2.довіряє своїм підлеглим, може прийняти рішення, запропоноване групою, навіть якщо воно не збігається з його власною;

3.Не демонструє своєї влади в процесі розгляду юридичної справи, вважає за краще не ризикувати, відійти від виконання складної справи, діяти від випадку до випадку або коли на нього тиснуть або зверху або знизу;

4.сприяє розвитку широких контактів в групі, що дає можливість повного використання здібностей кожного члена групи, надає підлеглих самим собі;

5. не є координатором дій групи, спілкування з підлеглими веде конфіденційним тоном, діє умовляннями і налагодженням особистих контактів, що знижує згуртованість групи і розвиває індивідуалізм;

6. дає можливість неформальним лідерам сильно впливати на вирішення питань і розвинутися неформальним відносинам в поведінці групи, що послаблює його особисту позицію і провокує конфлікти;

7. не контролює діяльність підлеглих, потурає їм, що веде до нагромадження помилок і невирішених проблем.

Зрозуміло, ліберальний стиль керівництва має позитивні риси, однак в остаточному підсумку він приводить до нездорового суперництва в групі і до неефективності роботи - очікуванню вказівок зверху, уникнути ініціатив. Ліберальний стиль керівництва в чистому вигляді зустрічається рідко. Таких керівників спеціально не готують, вони - плід слабкості вольових якостей особистості як керівника. Групи, керовані такими керівниками, як правило, швидко розформовуються і керівництво ними передається керівнику, стиль керівництва якого - авторитарний або демократичний.

Демократичний (колегіальний) стиль керівництва - найбільш поширений, оскільки він сприяє формуванню більш досконалої форми організації юридичної діяльності, де керівник і колектив будують свої відносини на довірі, співпраці і співпереживанні за доручену справу, де враховуються можливості підлеглих і має місце терпляче ставлення до їхніх недоліків .

Положення демократичного стилю серед видів стилів керівництва (авторитарного і ліберального) є проміжним: він вбирає позитивні якості і того й іншого, відкидаючи негативні. У колективі з демократичним стилем керівництва встановлюється атмосфера взаєморозуміння, здоровий психологічний клімат.

Керівник:

1.счітается з думкою підлеглих і забезпечує їх участь (не індивідуальне, а колективне - спільне) у прийнятті рішень, аж до права вето, коли мова йде про ключових питаннях розглянутого юридичної справи;

2.проводіт наради за участю всіх членів групи з метою вирішення найбільш важливих питань, розкаяних всіх або більшості учасників справи; регулярно і своєчасно інформує колектив з важливих для нього питань;

3.прівлекает членів групи до обговорення, обміну думками та інформацією, наявною у їхньому розпорядженні (обмін думками стає основною формою робочих взаємин); стимулює ініціативу з боку підлеглих - висування нових альтернативних рішень справи;

4.прінімает рішення одноосібно і несе повну відповідальність за нього, навіть якщо воно грунтувалося на невдалих радах підлеглих;

5.обладает широким кругозором в спеціальній галузі знань, умінням працювати з людьми і практичними професійними навичками (точна передача розпоряджень, офіційної інформації, вміння відповідати на запитання колег, забезпечувати і захищати інтереси групи), що дозволяє йому завоювати авторитет і добиватися ефективності при вирішенні складних юридичних справ.

При наявності цілого ряду позитивних моментів, їх переважанні, демократичний стиль керівництва не позбавлений недоліків. До числа основних недоліків можна віднести наступні:

1) низька оперативність обміну інформацією та прийняття рішень, оскільки витрачається чимало часу на колегіальне обговорення питання;

2) прагнення ряду керівників піти від відповідальності і перекласти її на колектив (особливо при вирішенні питань, пов'язаних з ризиком).

Є класифікація стилів керівництва по похилості керівника або до юридичної роботі або до роботи колективу:

керівник враховує насамперед інтереси юридичної діяльності і зосереджується на роботі і майбутні завдання;

керівник віддає пріоритет роботі з колективом, інтересам підлеглих при обліку виконання завдань і цілей юридичної діяльності.

Виникає питання, якому з двох варіантів слід віддати перевагу. Відповідь не може бути простим, оскільки він залежить від стану справ в юридичній практиці і в колективі, від професіоналізму кадрів, від ступеня їх відповідальності та ін Постійної залежності між стилем керівництва та продуктивністю праці не існує.

Жоден з наведених стилів керівництва (авторитарний, ліберальний, демократичний) не може бути універсальним на всі випадки. У тому й полягає мудрість керівника, що він аналізує та враховує ситуацію, щоб визначити відповідний курс дії. Найбільш оптимальний - "адаптивний" стиль керівництва. Він проявляється в поєднанні всіх стилів, максимально підходящих для даної ситуації, для вирішення конкретної юридичної справи. Адаптивний стиль керівництва дозволяє керівнику підвищити ефективність керівництва і психологічну сумісність з колективом наступними шляхами:

1. переформувати групи;

2. перепроектувати завдання, щоб зробити групу більш структурованою;

модифікувати посадові повноваження з боку вищого керівництва.

48. Присяга юриста-практика

Працівники юридичного праці: адвокати, нотаріуси, судді, а також співробітники служби безпеки і органів внутрішніх справ, вступаючи на посаду складають присягу (клятву) і урочисто клянуться виконувати свої службові обов'язки і зберігати службову (професійну) таємницю.

Прийняття присяги є найважливішим момент у становленні молодого працівника як повноправного члена певного колективу і спільноти юристів в цілому. Перед прийняттям присяги необхідно пояснити молодому працівникові її зміст, значення самого акту прийняття присяги, моральну відповідальність за дотримання її вимог.

Присяга проголошується особисто, текст присяги з власним підписом долучається до особової справи. Вона приймається один раз за всю службу (або за місцем навчання, або за місцем служби). Вступ на посаду відбувається з часу прийняття присяги.

Приклади текстів присяги працівників:

Присяга судді Конституційного суду (Закон України "Про Конституційний суд України": "Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та обов'язки людини і громадянина".

Суддя Конституційного суду України дає присягу на засіданні Верховної Ради, яке проводиться за участю Президента, Прем'єр-міністра, Голови Верховного суду України, не пізніше як через місяць після призначення суддею Конституційного суду України.

Присяга нотаріуса (ст.6 Закону України "Про нотаріат" від 2.09.1993 року) дається особою, яка вперше отримує право займатися нотаріальною діяльністю. Вона здійснюється в управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. В урочистій обстановці майбутній нотаріус вимовляє присягу такого змісту: "Урочисто присягаю виконувати обов'язки нотаріуса чесно і сумлінно, згідно з законом і совістю, поважати права і законні інтереси громадян і організацій, зберігати професійну таємницю, завжди і скрізь берегти чистоту високого звання нотаріуса". Присягу підписує нотаріус. На бланку присяги зазначається час її прийняття.

Присяга адвоката приймається при видачі кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Її приймає особа, якій вручено це свідоцтво. Текст присяги адвоката: "Я, ..., беручи на себе обов'язки адвоката, урочисто клянусь: у своїй професійній діяльності суворо дотримуватися законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики, з високою громадянською відповідальністю виконувати покладені на мене обов'язки , бути завжди справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей, суворо зберігати адвокатську таємницю, завжди і скрізь берегти звання адвоката, бути вірним Присязі ". Присягу підписує адвокат, і вона зберігається в кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.

Присяга працівника органів внутрішніх справ України затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1991 року.

Її текст:

"Я, вступаючи на службу до органів внутрішніх справ України, даю Присягу і урочисто клянуся завжди залишатися відданим народові України, суворо дотримуватися її Конституції та чинного законодавства, бути гуманним, чесним, сумлінним і дисциплінованим працівником, зберігати держава і службову таємницю.

Я присягаю з високою відповідальністю виконувати свій службовий обов'язок, вимоги статутів і наказів, постійно совершенствоовать професійну майстерність та підвищувати рівень культури, всіляко сприяти зміцненню авторитету органів внутрішніх справ.

Клянуся мужньо і рішуче, не шкодуючи своїх сил і життя, боротися із злочинністю, захищати від протиправних посягань життя, здоров'я, права і свободи громадян, державний устрій і громадський порядок.

Якщо я порушу цю Присягу, то хай мене покарають за всією суворістю закону ".

Кожен з прийняли присягу підписує її, і вона зберігається в справах співробітників органів внутрішніх справ України.

Ми навели лише кілька текстів присяги, проте ними не вичерпуються переліки присяг працівників юридичної праці. Кратну, але ємну присягу дають члени Конституційного суду.

Порушив присягу несе моральну та юридичну відповідальність.

49. Професійна таємниця правника

Найважливішою складовою поняття професійного обов'язку є збереження професійної таємниці. Вимога збереження таємниці поширюється на всіх юристів, незалежно від їх спеціалізації.

Таємниця або конфіденційність (лат. конфіденція - довіра, довірчий, секретний, який не підлягає розголошенню) є умовою успішного здійснення професійної діяльності юриста-практика.

Уміння володіти професійною таємницею - одне з головних етичних вимог. Юрист у своїй службовій діяльності повинен дотримуватися в цих питаннях двох основних принципів:

1. нерозголошення службової таємниці громадянам;

нерозголошення службової таємниці колегам, які не мають безпосереднього відношення до розглянуте справі.

Це правило є загальним для юристів всіх країн, особливо адвокатів. Так, в Канаді встановлені правила для юристів про конфіденційність інформації, одне з яких звучить так: "Юрист зобов'язаний дотримуватися повну конфіденційність усієї інформації, що стосується бізнесу і справ клієнта, отриману в процесі професійних відносин з ним, і не розголошувати таку інформацію до тих пір, поки не буде прямо чи опосередковано уповноважений на те клієнтом, або поки не повинен буде це зробити згідно з вимогою закону ".

Юрист зберігає право секретності по відношенню до кожного клієнта без винятку, незалежно від того, постійний він чи випадковий. Це правило діє і в тому випадку, якщо юрист не продовжує вести справу клієнта через виниклі з ним розбіжностей. Якщо юрист зайнятий літературною працею (написанням мемуарів та ін), він зобов'язаний уникати розголошення конфіденційної інформації. Юристу доцільно уникати необачних бесід з дружиною і сім'єю про справи клієнта і присікати будь-які розмови на цю тему навіть в тому випадку, якщо клієнт не названий. Це правило може не належати до фактів, які публічно відомі, і все ж юристу не слід брати участь в обговоренні цих фактів.

Разом з тим деякий розголошення може бути необхідно - при подачі заперечення за позовом в процесі по справі клієнта. Крім того, якщо клієнт не уповноважить інакше, юрист може розголосити інформацію партнерам по фірмі та неюридичних персоналу (секретарі та ін.) Однак це накладає на юриста обов'язок попередити подальше розголошення інформації.

Можливо санкціоноване розголошення інформації у випадках:

коли розголошення потрібно за законом або відповідно до судовим порядком, але при цьому юрист повинен бути уважним, щоб не розголосити інформації більше, ніж потрібно;

коли розголошення інформації необхідно для попередження злочину, і юрист має обгрунтовані причини вважати, що, ймовірно, буде скоєно злочин;

коли розголошення може бути виправдане захистом юриста чи його колег від будь-якого звинувачення в їх протизаконному дії або неправомірне поведінку або в отриманні хабара, - але тільки до тієї міри, наскільки це необхідно.

У відповідності зі ст.32 Конституції України право на невтручання в особисте і сімейне життя, її конфіденційність гарантується конституційними нормами:

не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Винятки становлять випадки, передбачені законом, коли це необхідно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини;

кожен громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе. Крім випадків, коли такі відомості є державною або іншою захищеною законом таємницею;

кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації;

кожному гарантується право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу та членів своєї сім'ї. Згідно ст.23 Закону України "Про інформацію", інформація про особу - це сукупність документованих або публічно проголошених відомостей про особу, основними з яких є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, адреса, дата і місце народження.

Проголошене в Конституції України право громадянина на недоторканість, а також на таємницю її особистого і сімейного життя ("недоторканість" та "таємниця" - два поняття, що характеризують природу інституту приватного життя), робить необхідним закріплення поняття "професійна таємниця". Носієм професійної таємниці є фахівець, до якого громадянин звертається за допомогою. У сучасному законодавстві України відсутнє чітке загальне поняття професійної таємниці, закріплені лише окремі її види:

таємниця усиновлення;

лікарська (медична) таємниця;

комерційна і службова таємниця;

банківська таємниця;

таємниця слідства і дізнання;

відомості про заходи безпеки працівників судових, правоохоронних та контролюючих органів, учасників кримінального процесу та військовослужбовців внутрішніх військ МВС;

7. адвокатська та нотаріальна таємниця.

Звернемося до приписам конкретних законів України про дотримання юристами конфіденційності інформації.

У Законі України "Про адвокатуру" від 13.12.1992 року (ст.9) підкреслюється, що збереження адвокатської таємниці встановлюється для нормального відправлення правосуддя й огородження довірчості відносин між адвокатом і його клієнтом. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатури забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадяни або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інші відомості, одержані адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора.

Закон України "Про нотаріат" від 19.12.1992 року передбачає обов'язок нотаріуса зберігати таємницю про відомості, одержані ним у зв'язку з виробництвом нотаріальних дій. Обов'язок зберігати таємницю вчинюваних нотаріальних дій означає, що ніхто не вправі одержувати про них відомості. Відомості про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких вчинялися нотаріальні дії. Це одна з гарантій захисту прав громадян та юридичних осіб.

У Законі конкретно перераховані установи та організації, які у виняткових випадках можуть одержати відомості про нотаріальні дії та документи:

1. суд, арбітражний суд, прокуратура, органи дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними та господарськими справами, для чого складають письмову вимогу в нотаріальну контору.

2. державна податкова адміністрація - довідки, документи та їх копії, необхідні для визначення правильності державного митного збору та цілей оподаткування, для чого складається письмова вимога в нотаріальну контору.

Про необхідність дотримання професійної таємниці суддями зазначено в Законі України "Про статус суддів" від 15.12.1993 року (ст.6), де, зокрема, підкреслюється, що судді зобов'язані не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справі в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення в закритому судовому засіданні.

Відповідно до Закону України "Про службу безпека України" від 18.02.1992 року (ст.7) працівники служби безпеки не мають право розголошувати:

-Відомості, що становлять державну, військову, службову та комерційну таємницю;

-Інформацію конфіденційного характеру, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України, честі і гідності особи або порушити її законні права, крім випадків, передбачених законодавством в інтересах правосуддя.

Напр., Слідчий (служби безпеки, прокуратури, органів внутрішніх справ) повинен вжити заходів до нерозголошення виявлених в ході огляду обставин, що відносяться до інтимного життя громадян. Він зобов'язаний зберігати в таємниці відомості, що відносяться до особистого та інтимного життя громадян, що стали йому відомими в ході проведення огляду. Здійснюючи обшук, слідчий не повинен демонструвати понятим предмети і документи, що відносяться до інтимного життя громадян, якщо вони не мають відношення до справи. Неприпустимо оприлюднення листування та інших документів особистого характеру, що не відносяться до справи.

Зрозуміло, матеріали кримінальної справи повинні містити всі дані, які всебічно і повно характеризують обвинуваченого як особистість: його ставлення до праці, риси характеру, стан здоров'я, сімейний стан, поведінку в суспільстві і родині та ін Такі дані встановлюють під час проведення слідчих дій. У той же час кримінально-процесуальне законодавство містить певні гарантії невтручання в особисте і сімейне життя, зокрема:

в кримінальних справах допускається закритий судовий процес з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

справи про заподіяння на грунті неприязних відносин умисного легкого тілесного ушкодження, умисне завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, про образу, згвалтуванні і наклепі без кваліфікуючих ознак, про самоправстві, яким нанесено шкоду правам та інтересам громадянина, збуджуються не інакше як за скаргою потерпілого;

під час обшуку слідчий повинен вживати заходів для того, щоб не були проголошені з'ясовані при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні;

підозрюваний повинен бути повідомлений, у вчиненні якого злочину він підозрюється, обвинуваченому роз'яснюється суть пред'явленого обвинувачення;

члени сім'ї та близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вправі не давати показання або пояснення у справі;

з матеріалами кримінальної справи після закінчення попереднього слідства закон дозволяє знайомити лише обмежена кількість осіб: обвинуваченого та його захисника (а у справах неповнолітніх - також законного представника), потерпілого та цивільного позивача або його представників. Тільки з окремими матеріалами кримінальної справи можуть бути ознайомлені експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, свідок або потерпілий, цивільний відповідач або його представник.

Тут доречно звернути увагу на ст.4 "Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку", прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 17.12.1979 року. Кодекс є моделлю для використання в рамках національного законодавства і практики системи принципів, що підлягають дотриманню посадовими особами з підтримання правопорядку. Серед зводу принципів, які зобов'язані дотримуватися посадові особи з підтримання правопорядку, названий принцип збереження професійної таємниці: "Відомості конфіденційного характеру, отримувані посадовими особами з підтримання правопорядку, зберігаються в таємниці, якщо виконання обов'язків або вимога правосуддя не вимагає іншого".

Збереження професійної таємниці визначає належне виконання професійного обов'язку.

50. Дисциплінарна відповідальність юриста

Законодавством передбачена дисциплінарна відповідальність професійних працівників юридичної праці будь-якого профілю - суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів та ін - в разі порушення ними дисциплінарних статутів, учинення певних дисциплінарних проступків, тобто вчинення адміністративних проступків при виконанні своїх службових функцій. Всі сфери юридичної діяльності мають визначені режими притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Слід зазначити, що вченими України (В.С. Венедиктов, В.І. Щербина та ін) запропоновано двухаспектной розуміння дисциплінарної відповідальності, згідно з яким дисциплінарна відповідальність об'єднує в собі два аспекти - позитивний (заохочувальний) і негативний (охоронний), складається з заохочень і покарань. Дійсно, якщо вести мову про державних службовців, що володіють владними повноваженнями, безсумнівним є те, що вони відповідають в негативному (охранительном) аспекті - за правопорушення і в позитивному (заохочувальну) аспекті - за виконання корисних для суспільства та держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги.

Підставою для виникнення охоронного (негативного) аспекту юридичної відповідальності є вчинення дисциплінарного проступку - протиправної, винної (навмисного або необережного) дії чи бездіяльність, яка посягає на службову дисципліну в державному органі внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушення заборон і обмежень, зловживання правами, або вчинення проступку, що порочить його як державного службовця або дискредитував той орган, де він працює.

Дисциплінарна відповідальність суддів (охоронний аспект) визначена Законом України "Про статус суддів" от15.12.1992 року і Законом України "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України" від 2.02.1994 року. Вона настає за вчинення дисциплінарного проступку, а саме за порушення:

законодавства при розгляді судових справ;

вимог - не бути народним депутатом, не належати до якої б то не було політичної партії або руху; не входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування; не займатися підприємницькою та іншою діяльністю, крім викладацької, наукової та іншою оплачуваною творчою діяльністю у вільний від роботи час;

обов'язків - дотримуватися Конституції та законів України; забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків; дотримуватися службову дисципліну і розпорядок роботи суду; дотримуватися професійної таємниці; не допускати вчинків та дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

До суддів застосовуються такі дисциплінарні стягнення:

- Догана;

- Пониження кваліфікаційного класу;

- Звільнення з посади.

Дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців після виявлення проступку. Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення суддю не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, він вважається не мав дисциплінарного стягнення і відновлюється в кваліфікаційному класі.

Суддя може бути звільнений з посади за:

1.ненадлежащее виконання обов'язків, якщо до нього раніше застосовувалися дисциплінарні стягнення;

2.грубое порушення службових обов'язків;

3.совершеніе аморального вчинку, не сумісного з зайняттям посади судді;

4.нарушеніе вимог - не бути народним депутатом, не належати до якої б то не було політичної партії або руху; не входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування; не займатися підприємницькою та іншою діяльністю, крім викладацької , наукової та іншої оплачуваної творчої діяльністю у вільний від роботи час, а також за деякі інші проступки.

Дисциплінарний статут прокуратури України (введений в дію з 1.12.1991 року, частина друга ст. 16 - з 1.03.1992 року) встановлює порядок заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, мають класні чини.

За сумлінне і зразкове виконання службових обов'язків (заохочувальний аспект), ініціативу та оперативність у роботі прокурорсько-слідчі працівники заохочуються такими заходами: подяка, грошова премія, подарунок, цінний подарунок, дострокове присвоєння класного чину або підвищення в класному чині, нагородження нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури України.

        За невиконання або не належне виконання службових обов'язків або за проступок, який порочить його як працівника прокуратури (охоронний аспект), встановлюються дисциплінарні стягнення щодо прокурорсько-слідчих працівників:

1.виговор,

2.поніженіе на посаді,

3.лішеніе нагрудного знака "Почесний працівник прокуратури України",

4.увольненіе,

5.увольненіе з позбавленням класного чину.

Дисциплінарний статут виходить з положення, що будь-яке порушення прокурорсько-слідчими працівниками законності та службової дисципліни підривають авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам суспільства і держави. Допущення недбалості і недобросовісності прокурорами і слідчими прокуратури в процесі слідства (винесення виправдувального вироку, повернення кримінальної справи для додаткового розслідування, скасування запобіжного заходу та інших процесуальних рішень) тягне їх дисциплінарну відповідальність. Вона накладається у вигляді дисциплінарних стягнень вищестоящими посадовими особами. Дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню вини та тяжкості проступку. Прокурор, який вирішує питання про накладення стягнення, повинен особисто з'ясувати обставини проступку та одержати письмове пояснення від його особи.

Дисциплінарне стягнення застосовується протягом одного місяця з дня виявлення проступку і не пізніше одного року з дня вчинення проступку. Строк службової перевірки, яка призначається в разі необхідності, не може перевищувати двох місяців. Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ прокурора, який доводиться до відома працівника під розписку.

Дисциплінарну відповідальність працівників органів внутрішніх справ встановлює Дисциплінарний статут, затверджений Указом Президії Верховної Ради України від 29.07.1991 року (нині підготовлена нова редакція). Тут говориться, що кожен начальник, від командира відділення, взводу, начальника відділення міліції до заступника міністра внутрішніх справ України (компетенція міністра внутрішніх справ України визначається окремим актом), крім дисциплінарних повноважень заохочувального характеру (оголошувати подяку, нагороджувати цінним подарунком або грішми, достроково присвоювати чергове спеціальне звання рядового і молодшого начальницького складу, достроково знімати раніше накладені стягнення), має і певні повноваження охоронного впливу - накладати адміністративні стягнення:

1.зауваження,

2.виговор,

3.строга догана,

4.задержка в присвоєнні чергового спеціального звання або подача до його присвоєння на строк до 1 року,

5.попередження про неповної посадової відповідальності, пониження в посаді, пониження в спеціальному званні на один ступінь,

6.увольненіе з органів внутрішніх справ.

На осіб рядового і начальницького складу органів внутрішних справ, нагороджених нагрудними знаками органів внутрішніх справ, можуть бути накладені дисциплінарні стягнення у вигляді позбавлення цього знака.

Дисциплінарна відповідальність співробітників органів внутрішніх справ можлива лише за наявності передумов:

1.обєктивної передумови - певних службовими повноваженнями меж поведінки відповідно до норм права;

2.субєктивної передумови - вільний вибір працівником органів внутрішніх справ варіантів поведінки в службових, трудових відносинах.

Головне призначення дисциплінарної відповідальності в системі МВС, як, втім, і у всіх правоохоронних і інших системах, полягає в зміцненні службової, трудової дисципліни. Тому крім стимулювання сумлінної праці передбачено справедливе покарання в разі вчинення дисциплінарного правопорушення.

Відповідальність працівників нотаріату визначена Законом України "Про нотаріат" від 2.09.1993 року та Законом "Про внесення змін до Закону" Про нотаріат "(проект). У зв'язку з дотриманням вимог Ради Європи щодо існування вільних юридичних професій, новим законом передбачена ліквідація інституту державного нотаріату та утвердження єдиної професії - нотаріуса (без поділу на державного і приватного нотаріуса, як це значиться в Законі "Про нотаріат" від 2.09.1993 року). Відповідно до Закону України "Про нотаріат" від 2.09.1993 року відповідальність нотаріуса настає за ініціативою управління юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Відповідальність нотаріуса (охоронний аспект) настає в таких випадках:

1.неоднократное порушення нотаріусом чинного законодавства або грубого порушення закону, яке завдало шкоди інтересам громадянина, організації, установи, підприємства, держави;

порушення нотаріусом статті закону про неможливість його перебування в інших державних і громадських підприємствах і організаціях, заняття підприємницькою і посередницькою діяльністю;

порушення таємниці нотаріальних дій;

порушення статті закону про відсутність права нотаріуса виробляти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка (дружини) та своїх родичів, а також на ім'я і від імені працівників даної нотаріальної контори, працівників, які перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом (ці нотаріальні дії є недійсними).

Види дисциплінарної відповідальності:

1.предупрежденіе;

2.виговор.

Якщо така міра відповідальності до нотаріуса буде застосована протягом одного календарного року більше двох разів, то його нотаріальна діяльність припиняється. На цю посаду призначається новий фахівець, якому попередник передає документи вироблених ним нотаріальних дій.

Шкода, заподіяна особі, компенсується нотаріусом в повному розмірі.

Дисциплінарна відповідальність адвоката визначена Законом України "Про адвокатуру" від 1992 року (ст.13) та "Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури" від 5.05.1993 року (розділ У).

Вирішення питань про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розгляд порушених щодо цих питань справ (охоронний аспект) належить дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.

Дисциплінарна палата адвокатів утворюється у складі 9 членів: 5 адвокатів, 2 суддів, по одному представнику від управління юстиції Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, відділення Спілки адвокатів України.

Право порушення дисциплінарного провадження належить голові дисциплінарної палати, який попередньо розглядає інформацію, що стосується підстав притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, знайомить його з цією інформацією і зажадає від нього письмове пояснення.

Дисциплінарна відповідальність встановлюється за порушення вимог законів України, Присяги адвоката. Рішення про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності приймається відкритим голосуванням двома третинами голосів від загальної кількості членів палати.

Рішенням дисциплінарної палати (комісії) до адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення:

попередження;

зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року;

анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення адвокат не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, він вважається не мав дисциплінарного стягнення.

Дисциплінарну справу може бути закрито дисциплінарною комісією, якщо вона переконається у необгрунтованості залучення адвоката до дисциплінарної відповідальності, або у недоцільності накладення на нього дисциплінарного стягнення за вчинений ним проступок, або визнає, що вчинене виходить за межі дисциплінарної відповідальності адвокатів.

Адвокатська діяльність може бути припинена кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, а видане свідоцтво анульоване у випадках:

1.осужденія адвоката за вчинення злочину (після набрання вироком законної сили);

2.Ограніченность судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним;

3. грубого порушення вимог Закону "Про адвокатуру" та інших актів законодавства України, які регулюють діяльність адвокатури, Присяги адвоката України. Рішення про накладення стягнення може бути оскаржено до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або в судовому порядку.

51. Принцип політичного плюралізму правника

Політичний плюралізм (від лат. "Pluralis"-множинний) - різноманіття і вільна конкуренція політичних ідей, думок, партій, що запобігають монополізацію суспільства і влади за допомогою різного роду політичних противаг.

Принцип політичного плюралізму, закріплений в ст.15 Конституції України, означає визнання законними всі суспільні інтереси та гарантування умов для їх подання у структурах влади. У процесі конкурентної взаємодії різних політичних інтересів за допомогою компромісів досягається їх рівновагу, баланс. Розбіжності розглядаються як необхідний і бажаний фактор суспільного оновлення і вирішуються по загальновизнаним правилам: відмова від насильства, толерантність до опонентів, пошук консенсусу, готовність до компромісів, повага закону, прав особи, принципів демократії.

Розрізняють стилі політичної взаємодії:

-Конфронтаційні - схильність до крайніх засобів і діям; нетерпимість, ігнорування інших позицій, поглядів, рішень;

-Толерантні - схильність до угоди інтересів; терпиме ставлення до протилежних позиціях, поглядам, рішенням; визнання правомірності існування і реалізації різних соціальних інтересів, які не суперечать правам і свободам людини; націленість на компроміс заради злагоди в суспільстві.

При толерантному стилі політичної взаємодії розбіжності розглядаються як необхідний і бажаний фактор суспільного оновлення і вирішуються по загальновизнаним правилам: відмова від насильства, терпимість до опонентів, пошук консенсусу, готовність до компромісів, повага закону, прав особи, принципів демократії. Толерантний стиль політичної взаємодії - втілення принципу політичного плюралізму. Його мета - політична згода і консенсус.

Працівник юридичної праці повинен керуватися цим принципом у процесі своєї професійної діяльності: він не може відмовляти в обслуговуванні клієнта з політичних міркувань, проявляти упередженість до підслідному, підсудному через негативне ставлення до його політичної позиції, протилежної його власній.

Юрист-практик, як і всі громадяни, незалежно від сфери діяльності і займаної посади, може і повинен мати політичні погляди, займати певну політичну позицію, бути прихильником політичної платформи будь-якої політичної партії або руху.

Політична партія - добровільне об'єднання людей, яка виражає волю певних соціальних груп, що прагне домогтися або утримати державну владу або здійснити вплив на політику держави відповідно до програми і статуту її діяльності. Від інших політичних інститутів партію відрізняють властиві їй функції у відносинах влади і найбільш характерні способи їх здійснення, конкретна внутрішня організація і структура, наявність політичної програми дій і певної ідеологічної (ідейної) системи орієнтацій. Основним способом політичної діяльності партій є висунення своїх кандидатів на вибори до законодавчих органів держави і боротьба за їх обрання. Юристи повинні знати політичні платформи основних партій, можуть агітувати за обрання свого представника, брати участь у виборах, обиратися самі.

Будь-яке обмеження прав і можливостей особистості юриста в самостійній переробці суспільного багатства, ціннісного освоєння суспільного досвіду зменшує роль політичної культури і в його поведінці, і в політичному житті суспільства. Тому в ст.35 Конституції України записано: "Кожен має право на свободу світогляду". Ця стаття відповідає ст.19 "Загальної декларації прав людини" 1948 року: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення".

Однак якщо громадянам України надано право вільно об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних та інших інтересів (за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей), то не всі категорії працівників юридичної праці можуть користуватися цим право Певним категоріям працівників юридичної праці (суддям, слідчим міліції та служби безпеки) законодавчо заборонено участь у політичній діяльності, приналежність до політичних партій. Вони можуть співчувати програмам будь-яких партій (в думках), але не перебувати в них (в діях). Ця позапартійність є формальною, державно-обов'язкову, легальної (узаконеної).

У відповідності зі ст.127 Конституції України професійним суддям заборонена приналежність до політичних партій та профспілок, участь у політичній діяльності, отримання представницького мандата.

Ст.6. Закону України "Про Службу безпеки України" від 25.03.1992 року має заголовок "позапартійні Служби безпеки України" і таке зміст: "Використання Служби безпеки України в партійних, групових чи особистих інтересах не допускається. Діяльність партій, рухів та інших громадських об'єднань, які мають політичні цілі, в Службі безпеки України забороняється. На період служби чи роботи за трудовим договором членство співробітників Служби безпеки України у таких об'єднаннях зупиняється. Як виняток, дозволяється членство працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, у професійних спілках ".

Згідно ст.18 Закону України "Про міліцію" від 20.12.1990 року працівникам міліції забороняється бути членами політичних партій, рухів та інших громадських організацій, що мають політичну мету, а також організовувати страйки або брати в них участь. Працівник міліції, який є народним депутатом, повинен залишити службу в органах внутрішніх справ і перейти на постійну роботу до Ради народних депутатів.

Однак це не виключає іншої (позапартійною) політичної діяльності працівників органів прокуратури, суду, міліції, служби безпеки.

Політична діяльність юриста-практика, не працює в органах суду, міліції, служби безпеки, як і будь-якого громадянина, може відбуватися у вигляді:

1. Політична участь - пряма або опосередкована залученість в вироблення і реалізацію політико-управлінських рішень, напрямів дій в національному суспільстві і міжнародному співтоваристві, в висунення політико-посадовців і вплив на їх діяльність

Залучення до процесів політико-владних відносин відбувається в наступних формах:

- Участь у виборах;

- Участь у референдумах;

- Участь у контролі за діяльністю політичних лідерів та інститутів;

- Участь у політичних мітингах, зборах, маніфестаціях;

- Участь в отриманні та передачі політичної інформації;

- Участь в політичних партіях і рухах, громадських об'єднаннях та ін);

2. Політичне функціонування - управління діяльністю політичних інститутів (державних органів, політичних партій і рухів), управління загальними справами і процеса

прийняття рішень, діяльність з прийняття рішень, підбір і розстановка кадрів, контроль за виконанням рішень і роботою кадрів та ін..

Політичне участь передбачає включення юриста у владні відносини в політичній сфері (у професійно-правовій сфері юрист - носій владних відносин) - здійснення низки заходів з метою вираження інтересів, вимог і настроїв своїх політичних однодумців:

-Ведення політичної агітації, вплив (тиск) на органи влади, щоб примусити реалізувати необхідну;

-Лобіювання законопроектів, заяву протесту;

-Підтримка відповідних рішень, виступи в засобах масової інформації і перед громадянами.

За масштабом політичну участь здійснюється на рівні місцевої, регіональної, загальнодержавної чи міжнародної політики. Найбільш сприятливі умови для політичної участі створюють демократія, гласність і правова держава.

Політичне функціонування передбачає наявність владно-політичних повноважень юриста:

- Лідерство в партії (нині лідери багатьох політичних партій - юристи);

- Заняття відповідальних посад в управлінському апараті і т.п.

Політична діяльність, як правило, повинна відбуватися поза державних підприємств, організацій, установ.

Минув той час (СРСР), коли панівною була однопартійна система (Комуністична партія) з її жорсткими умовами членства, конфрантаціонністю по відношенню до інакомислячих, різними вимогами до керівних та рядовим членам партії, суворим відбором знову надходять в її ряди з певних соціальних і національних груп . Комуністична партія пронизувала всю структуру державної влади: її осередки (на чолі з парткомами) знаходилися у всіх державних органах, установах, підприємствах, організаціях - знизу доверху. Нині утвердився принцип політичного плюралізму, багатопартійності; партії стали добровільними об'єднаннями парламентського типу, їх функції придбали новий якісний зміст; їх діяльність виведена за межі всіх державних структур. Про це чітко сказано в ст.36 Конституції України: "Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях ". Юристи повинні суворо дотримуватися норм Конституції України, які є нормами прямої дії.

52. Міжнародні стандарти професійної діяльності юриста

Міжнародне співтовариство юристів розробило міжнародні стандарти професійної діяльності юриста, які містяться в наступних документах: "Стандарти незалежності юридичної професії Міжнародної асоціації юристів" (1990), "Деонтологічний кодекс / Кодекс правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського співтовариства /" (1988), "Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку "(1979)," Основні принципи, що стосуються незалежності судових органів "(1985)" Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою "(1985)," Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних націй, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх "/" Пекінські правила "/ (1985)," Основні положення про роль адвокатів ", прийняті на У111 конгресі ООН (1990)," Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими ", прийняті на першому конгресі ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (1955) та ін

Міжнародні стандарти професійної діяльності юриста - це загальні деонтологічні вимоги (норми і принципи), які пред'являються до юриста - судді, адвокату та іншим фахівцям у галузі права незалежно від державних кордонів їхньої професійної діяльності в цілях гуманізації суспільних відносин, утвердження законності та правопорядку в кожній країні світу.

Деонтологічні норми і принципи, визнані в якості міжнародних стандартів, гарантують належне виконання юристами їх функцій, що створює необхідні умови для життєдіяльності суспільства.

Зрозуміло, кожна країна має свої традиції та специфіку в області діяльності працівників юридичної праці, зумовлені національним судоустроєм, структурою державної влади і управління, законодавства. Однак є загальні вихідні положення, які володіють або повинні володіти однаковою силою в державах з гуманістичної, демократичної спрямованістю розвитку. Ці вихідні положення, що стали загальними правилами міжнаціональної діяльності (а не тільки національними правилами), і є міжнародні стандарти професійної діяльності юриста. Багато з них були прийняті в Європейському співтоваристві і зобов'язані враховуватися всіма країнами-учасницями при перегляді національних деонтологічних норм з метою їх гармонізації та подальшого розвитку. Так, Деонтологічний кодекс / Кодекс правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського співтовариства / "(1988), прийнятий делегацією дванадцяти країн-учасниць, був визнаний моделлю для інтерпретації і застосування національних деонтологічних норм. Застосування норм" Деонтологічні кодексу "в міжнаціональної діяльності зобов'язує адвокатів підкорятися нормам своєї колегії тільки в тому випадку, якщо норми останньої не суперечать нормам цього Кодексу.

Під міжнаціональної діяльністю розуміється:

а) усі професійні відносини з адвокатом іншої країни-учасниці;

б) діяльність адвоката в іншій країні-учасниці.

Одним з найважливіших деонтологічних вимог (норм, принципів) діяльності юриста, став міжнародним стандартом, є незалежність юридичної професії як гарантія для здійснення захисту прав людини та надання правової допомоги.

Незалежність юридичної професії (судді, адвоката) означає відсутність будь-якого тиску: як результату власних інтересів, так і зовнішніх впливів. Незалежність необхідна для забезпечення довіри з боку юристів суміжних професій (напр., довіра адвокату з боку суддів), а також з боку клієнтів.

Незалежність юридичної професії (судді, адвоката) забезпечується:

її гарантуванням державою і закріпленням цих гарантій в конституції або законах;

справедливої системою організації юстиції, що виключає будь-які необгрунтовані обмеження або втручання;

неупередженим вирішенням судових органів, тобто рішенням на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого або непрямого, з чийого б то не було сторони і з яких би то не було причин;

створенням умов для здобуття громадянами правової допомоги з боку обраного або незалежного адвоката для захисту їх прав;

підтриманням професійними юридичними організаціями професійних стандартів та етичних норм;

взаємодією з урядовими та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя в процесі розробки національного законодавства та практики його застосування;

наявністю незалежних самоврядних асоціацій юристів, визнаних чинним законодавством і здатних забезпечити незалежність юридичної професії, захистити юристів від необгрунтованих обмежень і порушень та ін

Другий принципової міжнародної деонтологічної нормою діяльності юриста (судді, адвоката та ін) при виконанні ним професійних функцій є службова несумісність як умова забезпечення незалежності.

Службова несумісність означає неучасть юриста (судді, адвоката) в комерційній або іншій діяльності, що відрізняється від його професії, і зобов'язує дотримуватися норм про службову несумісності, які прийняті юристами (суддями, адвокатами) даної країни. Службової несумісністю "Деонтологічний кодекс" визнає також заняття адвокатом адміністративної посади в органах юстиції, здійснення певних посадових обов'язків і функцій.

Третє деонтологічних вимогу працівника юридичної сфери, що є міжнародним стандартом, - гласність, але тільки там і тоді, коли це не заборонено. Юрист (суддя, адвокат) зобов'язаний зберігати професійну таємницю щодо своєї роботи та конфіденційну інформацію, отриману в ході виконання ними своїх обов'язків. Згідно "Пекінських правил" при відправленні правосуддя щодо неповнолітнього повинні поважатися його права на конфіденційність на всіх етапах, щоб уникнути заподіяння шкоди через непотрібної гласності або через шкоди репутації.

Четверта вимога виражається в захисті юристом (адвокатом), наскільки можливо, інтересів свого клієнта так само, як своїх власних інтересів, інтересів колеги або професії в цілому.

Можна продовжити перерахування деонтологічних вимог, що мають міжнародний характер, проте всі вони мають витоки в головному принципі - дотримання основних прав людини - певних можливостей, які необхідні для його існування та розвитку в конкретно-історичних умовах.

Введення "Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку" (1979) мало на меті здійснення правопорядку посадовими особами правоохоронних органів відповідно до принципів прав людини. Згідно "Кодексу" кожен орган охорони правопорядку повинен нести відповідальність перед громадськістю і бути їй підзвітним, а кожна посадова особа, будучи частиною системи кримінального правосуддя, запобігати злочинам, вести боротьбу з ними. Поведінка посадових осіб з підтримання правопорядку має відповідати наступним правилам (принципам):

1.уважать і захищати гідність і права людини;

2.пріменять силу тільки в крайній необхідності і в тій мірі, в якій це потрібно для виконання їх обов'язків;

3.сохранять в таємниці відомості конфіденційного характеру;

4.проявлять обережність при збереженні і використанні інформації, яка відноситься до особистого життя інших осіб або може пошкодити їх інтересам і репутації;

5.Не здійснювати, не підбурювати або терпимо ставиться до катуванням та іншим жорстоким зверненням і покараннями, не виправдовувати їх винятковими обставинами або посиланнями на розпорядження вищих осіб;

6.обеспечівать повну охорону здоров'я затриманих ними осіб, вживати заходів до надання їм медичної допомоги у разі необхідності;

7.препятствовать будь-яким актам корупції та не вчиняти самому таких актів;

8.уважать закон і "Кодекс".

Міжнародні стандарти в галузі професійної юридичної діяльності, складені відповідно до ст.1 Загальної декларації прав людини "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах", знайшли своє втілення в Конституції та інших нормативно-правових актах України, в Дисциплінарних статутах працівників правоохоронних органів, в Положеннях про дисциплінарних комісіях та ін Вони є моделлю для подальшого вдосконалення професійної майстерності юристів в умовах побудови демократичної, соціальної, правової держави в Україні.

56 Рівні політичної культури юриста

Було б неправильно зводити політичну культуру юриста-практика виключно до політичних поглядів, яке розкриває його ставлення до держави, партій, суспільно-політичних рухів, методів управління та ін Своє ставлення до політичних явищ і процесів юрист співвідносить насамперед зі своїм ставленням до права і закону , а також з іншими світоглядними позиціями. Тому політична культура юриста являє собою багаторівневе явище, де рівні наступні:

1.міровоззренческіе орієнтації;

2.отношеніе до влади;

3.отношеніе до власне політичних явищ.

Розглянемо кожен з цих рівнів.

Світоглядні орієнтації визначаються вибором політичних позицій, виходячи з переваг цінностей - індивідуальних чи колективних, релігійних або атеїстичних, національних або інтернаціональних, конфронтаційних або консенсусних, прагматичних або ідеалістичних та ін Цей рівень соціально-культурних орієнтацій є общеродовимі джерело культурної активності людини, залежить від загальної культури юриста, цінностей та орієнтирів загальнокультурного характеру. Як правило, він має найбільшу інертністю серед інших рівнів політичної культури юриста.

Ставлення до влади як до публічного центру керівництва (панування) і примусу у юриста, на відміну від громадянина - не юриста, має свою специфіку, обумовлену його професійно-правовими знаннями і службовим становищем.

Працівник юридичної праці формує свою оцінку влади, її здібностей і меж у виданні законів, примусі до їх виконання тощо, на основі більш глибоких знань, ніж неюридичних працівник, і саме на цій професійно-правовій основі виробляє своє ставлення як громадянина ( а не як посадової особи) до своїх політичних прав та обов'язків. Тут юрист виступає як суб'єкт (носій) політики, для якого, з одного боку, політичні та правові норми є засіб політичних оцінок соціальних явищ і процесів, а з іншого, закріплюють необхідну поведінку у відношенні до конкретної політичної ситуації. Політичні норми передбачають і відповідальність суб'єктів політики за їх порушення. Особливість політичної відповідальності полягає в тому, що вона настає за винні діяння, а не за політичний недогляд, необачність, нерішучість та ін Видами політичної відповідальності можуть бути осуд, відставка, позбавлення довіри, відкликання (напр., депутата-юриста, обраного до парламенту ).

Рівень громадянських уявлень юриста є центр, ядро його політичної культури. Для юриста, включеного в політичне життя, принципове значення має сформувався в його свідомості концептуальний підхід до співвідношення "держава-особистість": або пріоритет особистості над державою - гуманістичний (природно-правової), або пріоритет держави над особистістю - державницький (юридико-позитивістський) . Концептуальний підхід до співвідношення "держава-особистість" є більш значущим, ніж його партійні або політико-групові симпатії. Він визначає його відношення до влади, закону, праву, державі, партійним програмам, до всіх політичних явищ. Будучи, як правило, офіційною особою держави юрист, з одного боку, є виразник його інтересів, а з іншого, він - охоронець і захисник прав і свобод людини. Його професійно-правові обов'язки часто накладають істотний відбиток на його політичні погляди. І нерідко, що сформувався концептуальний підхід до влади вступає в його свідомості в конфлікт з професійно-службовими обов'язками. Тут слід зробити вибір: або службова кар'єра, або політична, якщо політична активність юриста досить висока (напр., керівництво партією, балотування кандидатом у депутати).

Третій рівень - відношення юриста до різних власне політичних явищ: державній політиці, міждержавним зв'язкам, аж до ставлення до себе як до суб'єкта політичної влади. Цей рівень визначається першими двома і особливо другим рівнем і припускає реальне включення юриста у всі державні і суспільні справи, подолання розриву між загальними та особистими інтересами, підвищенням активності у всіх сферах суспільного життя.

На кожному з рівнів йде формування ціннісних орієнтацій юриста, які впливають на форми і різновиди його політичної поведінки. Кожен рівень політичної культури юриста може містити як прогресивні, так і регресивні елементи, включати елементи самої протилежної спрямованості. Важливо, щоб політична культура юриста була орієнтована на самоцінність особистості, недоторканність і гарантії її громадянських прав.

Відзначаючи особливості політичної культури юристів-професіоналів, які проявляються в специфіці їх багаторівневого характеру, можна зробити висновок про те, що вона є певною субкультурою.

Субкультура працівників юридичної праці - це культура спільноти юристів (групова культура), знана специфічними поглядами її членів на явища влади, ставленням до правлячим елітам, зразками участі в управлінні, контролі та організації політичного життя. Ця специфіка обумовлена їх професійно-базовими установками, які складають ядро їх правової культури, стиль юридичного мислення. Субкультура працівників юридичної праці цементує культуру суспільства і сприяє політичній стабільності в країні - ефективності влади та її наступності, порядком та умовами прийняття та реалізації рішень, легітимності системи та її здатності адекватно реагувати на зовнішні зміни, законною мірою застосування насильства з боку репресивного апарату держави.

57 Суспільні об’єднання юристів

Міра включеності юриста в політичну діяльність визначається тим, наскільки він використовує досягнення демократії, комплекс конституційних і законних правил та процедур, що дають можливість народу сформувати свій уряд (законодавчу і виконавчу владу) і одночасно перешкоджати уряду використовувати владу проти народу. Наявність різного роду громадських об'єднань, які існують поза волею уряду, є заслоном проти тотальної залежності всіх і кожного від уряду, правлячої еліти. Саме вони не дають можливості правлячій еліті узурпувати владу назавжди або використовувати її проти свого народу.

Участь працівників юридичної праці в професійних об'єднаннях дозволяє їм тісно співпрацювати з урядовими структурами і тим самим сприяти ефективності функціонування всього суспільства. Діяльність таких громадських організацій є автономною від уряду, проте уряд визначає правила їх існування через законодавство, що регулює порядок їх утворення і діяльності. Основним законом у цій сфері є Закон "Про об'єднання громадян" від 16.06.1992 року.

Професійних громадських об'єднань в Україні чимало: це молодіжні, жіночі, ветеранські організації, професійні спілки, творчі спілки письменників, журналістів, театральних діячів та ін Серед громадських об'єднань правників необхідно назвати Союз юристів України, Асоціацію українських правознавців, Українську правничу фундацію. Крім того, великою громадською організацією є Спілка адвокатів та ін Кожна з організацій складається з однодумців, має певну організаційну структуру, цілі та завдання діяльності.

Союз юристів України - добровільне громадське об'єднання юристів, чинне на засадах самоврядування. Він створений на установчому з'їзді в Києві 14.04.1991 року (статут зареєстрований 24.06.1991).

Головна мета Союзу юристів України - об'єднати на професійній основі зусиль юристів для сприяння побудові правової держави, охорони інтересів суспільства, захисту прав і свобод громадян, підприємств, установ, організацій, для забезпечення законності і правопорядку, а також для усунення відомчої роз'єднаності юристів і захисту їх прав та інтересів.

Для досягнення мети об'єднання юристів в добровільне співтовариство однодумців, що стоять на сторожі законності і правопорядку, Союз юристів України поставив такі завдання:

сприяти створенню необхідних умов для активної професійної і громадської діяльності своїх членів;

брати участь у вдосконаленні чинного законодавства;

вживати заходів щодо зміцнення зв'язків між юридичною наукою, освітою та практикою;

пропагувати чинне законодавство;

видавати юридичну літературу, здійснювати правову консультаційну діяльність;

сприяти розвитку міжнародного співробітництва юристів України з юристами інших країн, національними і міжнародними організаціями юристів та ін

Асоціація українських правознавців (Асоціація українських правніків) була створена в 1991 році як альтернативна самоуправленческая організація, що об'єднала на добровільних засадах українських юристів, які не увійшли до складу Союзу юристів України.

Мета Асоціації українських правознавців - сприяння побудові в Україні суверенної правової держави.

Її основні завдання:

відродження української школи права;

експертиза чинного законодавства;

поширення правових знань серед населення;

підвищення правової культури українських парламентаріїв;

захист особистих і професійних інтересів юристів;

встановлення і розвиток міжнародних контактів та ін

Українська правова фундація (Українська правнича фундація) - всеукраїнський благодійний фонд (організація) створений 1.05.1992 року з ініціативи українських та іноземних юристів при матеріальній підтримці Джорджа Сорроса і фонду Карла Поппера з метою допомоги та сприяння в побудові в Україні правової держави, реформування правової системи і утвердження принципу верховенства права, створення сучасної системи законодавства, відродження української школи права, підняття престижу професії юриста, розвитку наукової та освітньої діяльності в області права та ін

Основні завдання та напрямки діяльності Української правової фундації:

1.содействіе законодавчого процесу в Україні, надання допомоги в здійсненні кодифікаційної роботи (формування Конституції, цивільного, кримінального, адміністративного та інших кодексів);

сприяння проведенню реформи в системі юридичної освіти, створення Українського Центру правових студій;

сприяння поширенню юридичних знань серед населення, підняття правової інформованості суспільства та юридичної свідомості громадян;

підставу національного видавництва юридичної літератури та публічної правової бібліотеки;

створення Центру прав людини;

сприяння проведенню судової реформи в Україні;

встановлення міжнародних контактів та проведення міжнародних симпозіумів і наукових конференцій з проблем права;

сприяння відкриттю Центру інформації та документації Ради Європи в Україні та ін

При Української правової фундації успішно функціонують Український центр прав людини, Український центр правових студій, видавництво (видаються журнал "Українське право", бюлетень "Правнічі вісті"), Студентська правова асоціація та ін Спільно з Міністерством юстиції України Українська правова фундація ввела традицію "Відкриття року права ", яка є щорічною церемонією і проводиться з метою благословення юристів на виконання їх обов'язків, пов'язаних із захистом прав і свобод людини, її честі та гідності.

60. Поняття компетентності як показник професійної майстерності

Компетентність - обізнаність, авторитетність в якій-небудь області. Показником професійної майстерності юриста-фахівця служить його компетентність в тій області юридичної практики, де він працює.

Компетентність - це система інтелектуального, психологічного, морального і діяльного (функціонального) станів фахівця, що відображають рівень набутих знань, навичок, досвіду, інформаційної насиченості та інших властивостей у конкретній сфері професійної діяльності.

Структура компетентності - це її складові елементи або сторони (аспекти, грані). Можна виділити такі сторони компетентності:

1.гносеологіческая сторона компетентності передбачає наявність певних знань, необхідних для виконання професійного обов'язку, постійне їх оновлення, вдосконалення. Юрист повинен стежити за новітніми досягненнями вітчизняної і зарубіжної науки і практики, що належать до сфери його професійної діяльності, з тим, щоб постійно збагачувати ними свою діяльність;

2.норматівная сторона компетентності являє собою обсяг повноважень (прав і обов'язків) юриста-спеціаліста або посадової особи, встановлених законом або статутом органу (організації);

3.функціональная сторона компетентності виражається в здатності юриста діяти, виконувати свої професійні обов'язки на основі правового досвіду - особистого, колективного, територіального;

Особистий досвід юриста - сукупність правових знань і практично освоєних конкретних юридичних навичок, умінь, досягнень.

Колективний досвід юристів-професіоналів - система досягнень позитивних результатів у правовій діяльності конкретним колективом.

Територіальний досвід - сукупність позитивних (особистих і колективних) результатів в правовій діяльності, зосередженої на певній території: місто, мікрорайон, селище, село.

4.лічностная сторона компетентності включає в себе усвідомлення юристом свого призначення, оцінку своїх професійних здібностей, самокритичність, здатність до самоаналізу своїх професійних якостей з метою подолання негативних.

На підставі компетентності робляться висновки про відповідність юриста займаній посаді або профілем діяльності. Межі компетентності можуть змінюватися, оскільки вони залежать від сфери діяльності юриста і конкретних завдань, які перед ним поставлені. Для росту або зміни компетентності (у зв'язку з підвищенням або переходом на суміжну роботу) важлива перепідготовка фахівця: вона вносить корективи в якісну визначеність його компетентності.

За обсягом розрізняють загальну і спеціальну компетентність.

Спеціальна компетентність означає систему інтелектуального, психологічного, морального і діяльного (функціонального) станів фахівця, що відображають рівень набутих знань, навичок, досвіду, інформаційної насиченості та інших властивостей у вузькій сфері професійної діяльності.

Загальна компетентність означає систему інтелектуального, психологічного, морального і діяльного (функціонального) станів фахівця, що відображають рівень набутих знань, навичок, досвіду, інформаційної насиченості та інших властивостей у широкій сфері юридичної діяльності.

Який би вузькій не була спеціалізація, юрист-спеціаліст повинен мати відповідну загальну компетентність. Завдяки широким пізнанням в теорії та практиці юриспруденції юрист-спеціаліст швидко знаходить спільну мову в співтоваристві юристів, ефективно співпрацює з колегами-юристами іншої спеціалізації. Загальна компетентність юриста - показник його професійної культури.

Однак не завжди юрист-спеціаліст підвищує свій професійний рівень. Певним стимулом підвищення професійної майстерності юриста є атестація.

1. Основы композиции в дизайне среды является одной из основных профилирующих дисциплин в образовательной.html
2. Количество воды выпариваемой в трех корпусах установки 1
3. . Ужасная ссора Глава 2
4. это официальное соотношение между двумя валютами устанавливаемое в законодательном порядке; плавающий
5. 93 ОКУН утв. постановлением Госстандарта РФ от 28 июня 1993 г
6. Патологическая физиология
7. Линия отреза Утверждена пос
8. Банк аргументов из художественной и публицистической литературы Человек и
9. О национальных меньшинствах в Украине Ведомости Верховного Совета Украины 1992 36 ст
10. а Доли в уставном капитале распределены поровну по 110000 р
11. ВАРИАНТОМ Введение Проблема потребления фастфуда ~ одна из угроз человечеству
12. Курсовая работа Эффективность использования трудовых ресурсов в организациях потребительской кооперации
13. Самоуважение, удовлетворение, внутренняя свобода и уверенность в себе
14. синдром длительного раздавливания классификация этиопатогенез
15. класспорядоксемействородвид Цепочкой располагаются- стрептококки некоторые виды бацилл Конец формы
16. Московский государственный университет путей сообщения КафедраСАПР транспортных конструкций и соо
17. Современные способы защиты этикеток и идентификации продукции
18. Введение В гл 4 рассмотрены многочисленные факторы прямо или косвенно влияющие на организацию
19. Стенд проверки устройства контроля свободности железнодорожного перегона
20. Статья- Символ

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе