Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Головні напрями теоретичної соціології XX століття.
Главные направления теоретической социологии начались зарождаться еще в конце XIX ст. Классиком социологической школы по праву считают французского социолога Э. Дюркгейма (1858 – 1917 гг.). Он внёс весомый вклад в разработку проблем предмета и метода социологии как самостоятельной науки с позиции структурного функционализма. К ключевым понятиям Дюркгейма относится понятие социального факта. Социальные факты (вещи) существуют вне человека и оказывают на него принудительное воздействие. Только в их свете можно объяснить, почему человек действует так, а не иначе, почему люди вступают в те или иные отношения, связи. Дюркгейм считал, что социология должна изучать синхронные и коллективные аспекты социальной жизни. Этим он сделал социологию структурирующей наукой, т.е. наукой, изучающей целое, которое нельзя свести к сумме его частей, в котором части рассматриваются в их отношении к целому больше, чем к собственному прошлому. Разделение труда, под которым Дюркгейм понимал профессиональную специализацию и кооперацию, является признаком развитого общества. В зависимости от качества солидарности Дюркгейм строит концепцию об эволюционном развитии общества от механической к органической солидарности. В архаичных обществах существует механическая солидарность. А в обществе, где разделение труда принимает развитые формы, формируется новый тип солидарности – «органическая солидарность». Разделение труда формирует личность, приходит осознание зависимости друг от друга, осознание своей неразрывной связи с обществом. Интересны замечания Дюркгейма по поводу некоторых частных явлений и феноменов, например, такого, как самоубийство. Он доказывал, что самоубийство становится скорее социальным, чем чисто индивидуальным явлением. В связи с концепцией человека Дюркгейм ставил проблему религии. В поисках решения противоречия между наукой и религией приходит к выводу о необходимости создания научной морали. Наряду с К. Марксом и Э. Дюркгеймом
М. Вебера (1864 – 1920 гг.) считают одним из классиков социологии. Основа социологической теории М. Вебера – это концепция социального действия. Его интересовало действие, включающее мыслительные процессы и осуществляющее посредничество между стимулом и реакцией: действие имеет смысл в том случае, когда индивиды субъективно осмысливают свои поступки. М.Вебер выделил типы социальных действий:1) целерациональное; 2) ценностно-рациональное; 3) аффективное; 4) традиционное. Важным вкладом в социологию было введение понятия «идеальный тип». «Идеальный тип» представляет собой искусственно, логически сконструированное понятие, позволяющее выделить основные черты исследуемого социального феномена. Анализируя развитие капитализма, Вебер пришёл к выводу, что на экономическую ситуацию оказывают влияние религиозные ценности. Настоящее признание социология как наука получила в конце XIX – начале XX века благодаря научным трудам М. Вебера, Э. Дюркгейма. Они заложили основы для развития последующих социологических теорий.
Социологические теории второй половины XX века можно классифицировать по способу анализа общества, распределяя на две группы: макросоциологические и микросоциологические теории.
Макросоциологические теории рассматривают функционирование общества как единого целого. К основным макросоциологическим теориям относятся: структурный функционализм, конфликтная социология. Функционализм в том или ином виде присутствовал во всех социальных теориях, где имелись принципы системного исследования общества. Наиболее полно основы функционализма сформулировал Т. Парсонс и Р. Мертон. Опираясь на достижения математики, кибернетики и др. они предложили рассматривать общество как целостную систему, элементы которой находятся в функциональных связях и отношениях друг с другом. По концепции Парсонса, человеческое действие всегда образует системы. Действие всегда взаимосвязано с другими действиями и составляет вместе с ними более широкую совокупность действий. Согласно Парсонсу, функционирование общества, его сохранение обусловлено определёнными предпосылками. На основе критики структурного функционализма Т. Парсонса создавались современные конфликтные теории. Все конфликтологические направления рассматривают общество как единое целое, но исходят из того, что в обществе есть группы людей с разными интересами. У истоков теории социального конфликта стоял американский социолог У. Миллс. Он утверждал, что любой макросоциологический анализ чего-то стоит лишь в том случае, если он касается проблем борьбы за власть между конфликтующими социальными группами. Более чёткую формулировку теория социального конфликта получила в работах немецкого социолога Р. Дарендорфа. Рассмотрел проблему интереса как фундаментальной категории теории, так как сам социальный конфликт непосредственно связан с интересом. Чтобы понять природу конфликта, важно понять природу интереса и способы его осознания действующими субъектами. Р.Дарендорф убеждён, что содержание конфликта связано с отношениями господства и подчинения, с характером власти. Речь идёт о доступе к ресурсам, которые являются средствами достижения социальных целей.
Микросоциологические теории уделяют основное внимание изучению человеческого поведения как социального действия. К ним относятся: символический интеракционизм, теории обмена, феноменологическая социология, этнометодология. Символический интеракционизм (Д. Мид, Г. Блумер, А. Роуз, А. Стросс) главный акцент делает на лингвистическую или предметную сторону коммуникации, особенно на роль языка в формировании сознания, человеческого Я и общества. Так, с точки зрения создателя теории символического интеракционизма Д. Мида, поведение человека является сугубо социальным, и индивид может стать человеком только в социальной среде. Люди обретают свою человеческую природу благодаря тому, что они взаимодействуют с помощью символов, важнейшие из которых находятся в языке. Теория обмена .Д. Хоманса. Он выдвинул пять взаимосвязанных постулатов, объясняющих поведение человека: 1.постулат успеха 2.постулат стимула 3.постулат ценности 4.постулат насыщения 5. агрессии. Если действие не вызывает ожидаемого вознаграждения, то действующий субъект будет демонстрировать агрессивное поведение и наоборот.
Феноменологическая социология. Огромное влияние на развитие этого направления оказали труды австрийского философа О. Шюца. В центре внимания данного социолога находится проблема того, как мы понимаем друг друга, как формируется общее восприятие и общее представление о мире. Индивиды, согласно феноменологам, контактируют с окружающим миром, познают его с помощью чувств. Однако простого наличия чувств недостаточно для осмысления мира, так как люди сталкиваются с неупорядоченной массой впечатлений, цветов, запахов, звуков.
Этнометодология. Считают, что вступая во взаимодействие, каждый индивид имеет представление о том, как будет или должно протекать это взаимодействие, причём представления эти организуются в согласии с нормами и требованиями, отличными от норм и требований общепринятого рационального суждения. Таким образом, в XIX – первой половине XX в. были заложены основы социологии как особой науки об обществе, определились её главные направления. А вторая половина XX века характеризуется появлением новых крупных направлений и их борьбой со старыми, создание новых теорий.
2. Соціальна норма та патологія в соціології Е.Дюркгейма.
Е. Дюркгейм - засновник французької соціологічної школи. «Метод социологии», «О разделении общественного труда», «Самоубийство», «Элементарные формы религиозной жизни», "Елементи соціології", "Правила соціологічного методу"
Гол. увагу приділяв вивченню причин порядку та безладу у суспільстві. Він розробив концепцію колективної свідомості як сукупності переконань та думок, що поділяють усі члени даного суспільства. Соціальна інтеграція, за Дюркгеймом, можлива, коли члени суспільства (окремі особистості, соціальні групи) надають важливого значення його нормам та цінностям і керуються ними у своєму житті. Саме тому соціологічний аналіз Дюркгейма називають соціокультурним. До наукового обігу соціологів французький вчений вводить поняття аномії, тобто такого стану суспільства, якому притаманні відсутність чіткої системи соціальних норм та цінностей, руйнування єдності культури, в наслідок чого ускладнюється процес між-особистісної взаємодії.
Соціологія повинна вивчати соціальну реальність, елементами якої є соціальні факти, в сукупності що створюють суспільство.
Він називав суспільство богом, - ідею моральної переваги суспільства над індивідами. Суспільство оголошувалося «композицією ідей», вірувань і відчуттів всякого роду, які «реалізуються через індивідів».
«Соціальні факти потрібно розглядати як речі».
Це означає визнавати їх незалежне від суб'єкта існування і досліджувати їх об'єктивно.
З аналогії з організмом Дюркгейм виводив також свої поняття «нормального типу» суспільств, норми і патології, які застосовував потім до інтерпретації таких явищ, як злочинність, кризи і інші прояви суспільної дезорганізації.
Нормальними є ті відправлення соціального організму, які витікають з умов його існування. Злочини і інші соціальні хвороби, завдаючи шкоди суспільству і викликаючи огиду, кореняться в певних суспільних умовах і підтримують корисні і необхідні суспільні відносини.
Розуміння нормального як загальноприйнятого і широко поширеного вело Дюркгейма до парадоксальних висновків. Так, злочин, що зустрічався у всіх або в більшості суспільств, розглядався їм як нормальне явище. Навпаки, зростання числа самогубств в кінці 19 століття і деякі типи економічної кризи кваліфікувалося як патологічні. При цьому Дюркгейм виходив з необхідності спиратися на певну теорію суспільства і історичного розвитку, маючи на увазі якусь ідеальну, оптимальну форму суспільства, по відношенню до якого слід розглядати випадки, що відхиляються.
поняття анемії позначає стан ціннісний-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і стані в розвитку суспільств, коли старі норми і цінності перестають діяти, а нові ще не встановилися.
Дюркгейм встановлює залежність числа самогубств від ступеня ціннісний-нормативної інтеграції суспільства (групи).
Він виділяє три типи самогубства, обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне, альтруїстичне і анемічне. Егоїстичне самогубство має місце у разі слабкості соціальних (групових) зв'язків індивіда, результаті чого він залишається наодинці з самим собою і втрачає сенс життя. Альтруїстичне самогубство, навпаки; викликається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає ради нього своє життя, тобто що бачить її сенс зовні це самій. Нарешті, анемічне самогубство обумовлено станом анемії в суспільстві, коли соціальні норми не просто слабо впливають на індивідів, а взагалі практично відсутні, коли в суспільстві спостерігається нормативний вакуум, тобто анемии
3. Лідерство і проблеми ефективності групової діяльності
Лідерство – це соціально-психологічний процес в колективі чи групі, побудований на випливі особистого авторитету людини на поведінку їх членів .
Загальне лідерство в групі складається із таких компонентів – емоційного, ділового і інформаційного. Лідер може бути керівником групи, а може ним і не бути.
Виділяють такі розбіжності між лідером і керівником:
керівник звичайно призначається офіційно, а лідер висувається стихійно;
керівникові надаються законом певні права й обов’язки, а лідер може їх не мати;
керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які він може впливати на підлеглих, а лідеру ці санкції не надані;
керівник представляє свою групу в зовнішній сфері стосунків, а лідер у сфері своєї активності обмежений в осоновному внутрішньо-груповими стосунками;
висунення лідера в більшій мірі залежить від настрою групи, в той час як керівництво – явище стабільне;
сфері дій лідера – в основному мала група; поле діяльності керівника ширше, оскільки він представляє трудовий колектив в більш широкій соціальній системі.
Типи лідерів (Л.І.Уманський): лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-умілець, лідер-емоційного притягання.
Особистісні риси лідера:
впевненість у собі;
енергійність;
творчий підхід до справ;
здатність розуміти і впливати на людей;
управлінські здібності;
чесність;
емоційна стійкість;
4.Соціальна антропологія (А.Гелен, Г.Плеснер)
Значительное воздействие на развитие современной философской антропологии, в том числе философско-религиозной, оказала теория Плеснера. Его теория призвана выявить “базисную структуру” человеческого бытия, способную объяснить все его специфические свойства и характеристики. Философская антропология должна быть “принципиальным осмыслением человеческого существа”. Средством выявления базисной структуры является трансцендентальный вопрос об условиях возможности феноменологически описываемых явлений человеческого существования. Вопрос о структуре человеческого существования Плеснер пытается развернуть в двух направлениях:
В животном, в отличие от растения, Плеснер видит более высокую форму самоотнесенности, поскольку оно не вчленено простым и непосредственным образом в свою среду. Здесь “вчленение” носит форму опосредованности, и животное обладает известной самостоятельностью по отношению к среде, обладая замкнутой организацией. Остается еще одна ступень самоотнесенности, при которой осознается собственный жизненный центр и при которой самопереживание становится членом отношения. Эта ступень органической жизни принадлежит человеку, осознающему собственную жизнь и собственное переживание. “Экс-центричность” человека, как она выявляется посредством феноменологического анализа структурных форм жизни, и есть базисная структура человеческого бытия, определяющие все его монопольные свойства. Экс-центрическая позициональность человека позволяет трояко охарактеризовать его. Он предстает как:
Внешний мир дан человеку посредством его чувственной организации. Чувственно-опосредованная данность внешнего мира означает, по мнению Плеснера, определенное ограничение открытости мира. Данность внешнего мира опосредуется и культурой, в которой живет человек. Так же относится человек и к своему внутреннему миру, поскольку он не только живет и переживает, но и переживает свое переживание. Это обусловливает то обстоятельство, что психическая жизнь человека дана в двойственном аспекте - как душа и как переживание. Душа представляет совокупность свойств, склонностей, а также темперамент, характер; как психическая реальность, она подчиняется определенным закономерностям. Переживание - это психическая реальность в процессе своей реализации. Основные формы отношения человека к бытию определяются тремя основными базисными антропологическими законами: 1. “Закон естественной искусственности”. Экс-центрическая форма организации предполагает, что человек должен сам себя сделать тем, что он есть. Человек может жить только управляя своей жизнью. 2. “Закон опосредованной непосредственности”. Этот закон определяет способ, которым даны объекты человеку и форму отношения человека к себе. 3 “Закон утопического места”. В силу своей экс-центрической позициональности человек испытывает свою неукорененность. Достигнув чего-либо, он сразу же необходимо вновь оказывается вне пределов этого достигнутого. Он никогда не может обрести покоя, поскольку его экс-центрическая позиция постоянно лишает его равновесия, к которому он стремится.
В философии Гелена обычно выделяют три тематических направления: «философскую антропологию», “философию институтов” и “плюралистическую этику”. Эти темы геленовской философии тесно связаны и взаимно дополняют друг друга, но основную роль играет философская антропология, которая как бы выполняет функцию “элементарного” базиса по отношению ко всем другим теоретическим построениям. Задачу философской антропологии Гелен видит в определении “особого положения человека как некоей целостности в природе”, постижении человека “как совершенно одноразового, еще никогда не апробированного проекта природы”. Гелен стремится к такому философскому видению антропологической реальности, которое не выходит за рамки эмпирически-констатируемого и наблюдаемого. Поскольку эмпирически доступной и постижимой является биологическая природа человека, то антропология, как ее понимает Гелен, должна стать антропобиологией. Человек рассматривается как ”специальная биологическая проблема”, которая может быть решена посредством изучения условий человеческого существования. В основе методологической программы Гелена лежит главный теоретический прием - рассмотрение человека в космологической перспективе, в первую очередь в соотнесении с животным царством. В отличие от животного человек лишен биологической специализации, то есть органической приспособленности к существованию в определенной природной среде. Иными словами, в естественных условиях он как земное существо был бы давно истреблен. Человек как биологически “недостаточное”, “неготовое”, “не установившееся” существо должен сам решать задачу своего выживания, своего жизнеобеспечения. Биологическая неспециализированность человека означает и его открытость миру. Открытость человека миру является для него бременем. Он подвержен чрезмерному потоку внешних возбудителей, нецелесообразной полноте впечатлений, с которой должен справиться. Для продуктивного освобождения от бремени требуется особая структура побуждений и потребностей. Человек должен обладать способностью ориентировать, блокировать, изменять свои побуждения. Освобождение от бремени избыточных впечатлений неупорядоченного мира, культурное овладение миром, соответственно выживание человека становятся возможны еще и благодаря языку. С помощью языка человек помещает между собой и вещами промежуточный символический мир, который позволяет ему освободиться от непосредственного давления вещей. Религия воспринимается Геленом как одна из высших систем, посредством которых человек управляет самим собой, “ведет” свою жизнь. Она истолковывает мир, оформляет действие и решает проблемы, проистекающие из “бессилия” человека.
Возникновение бюрократической системы управления в своем исходном пункте было нацелено на решение важной в историческом плане и гуманной задачи – устранение исторически предшествовавшей ей патриархальной системы отправления государственных дел с ее очевидными и существенными пороками, которые с определенного момента стали серьезным тормозом на пути дальнейшего развития общественных производительных сил. Более того, без действия бюрократических механизмов современное общество не могло бы и дня прожить.
любые правильные формы правления имеют тенденцию вырождаться и искажаться, словно отражение в кривом зеркале. Таким “кривым зеркалом”, искаженным превращением рациональной бюрократической организации, и является бюрократизм. Слово бюрократизм означает власть “бюро”, т.е. письменного стола – не народа, даже не конкретного лица, а должностной позиции. Таким образом, вспомогательная функция, призванная служить людям, быть орудием в их руках, приобретает над нами власть, система рационального отправления дел из инструмента превращается в самодавлеющую машину. В социально-политическом плане сущность бюрократизма состит в отрыве аппарата управления от общества, в результате чего он превращается в самостоятельную силу с собственными эгоистическими интересами, которые он всячески продвигает и обеспечивает, используя свое положение распорядителя общественными делами. Практических возможностей для реализации своих групповых интересов у аппарата, в силу его места в системе управления обществом больше, чем у какой-либо иной социальной группы. При этом проблема не сводится к злостному, своекорыстному бюрократизму. В любом обществе существуют еще и интересы особые, социально-групповые и те, кто имеют большие возможности для обеспечения приоритета этих интересов, эти возможности используют. Поэтому чиновник в принципе не может быть абсолютно бесстрастным арбитром, но склонен использовать свое положение в собственных интересах. На уровне социально-групповых взаимодействий это выглядит так: аппарат стремится навязать обществу свой собственный интерес как интерес всеобщий. Другой объективной основой рациональной бюрократии является ее органический антидемократизм. Он возникает из монополии чиновника на компетентность, оставляющую за “простыми” людьми лишь роль просителей, ходатаев. Таким образом, бюрократизм включает в себя следующие компоненты:
в политическом плане – чрезмерное разрастание и безответственность
исполнительной власти;
в социальном – отчуждение этой власти от народа;
в организационном – концелярская подмена содержания формой;
в морально-психологическом – бюрократическая деформация сознания.
Бюрократія (з фр.: панування канцелярії) – тип організації, для якої характерні спеціалізований поділ праці, чітка управлінська ієрархія, правила і стандарти, відрив центрів виконавчої влади від волі та рішень більшості членів організації, підкорення задач функціонування організації цілям її збереження та зміцнення.
В історії існувало кілька моделей бюрократії:
1) Карла Маркса: Бюрократія- особливий прошарок суспільства, який займає ключові позиції в системі державної влади з метою зміцнення та захищення своїх інтересів та привілеїв. Ознаки: підміна суспільного інтересу приватним; протилежність інтересів бюрократії та держави; викривлене сприйняття дійсності; корпоративність; зазіхання на монопольну компетенцію та свавілля; формалізм та кар’єризм.
2) Азіатська модель. Завдання бюрократії – надати вищу легітимність існуючій системі верховного правління і забезпечити її стабільність. Ознаки: взаємозамінність чиновників; постійний надлишок кандидатів на посади; обмеженість перспектив службової кар’єри; особиста залежність від Верховної влади; жорсткі засоби проти неформальних зв’язків; ретельний контроль.
3) Раціональна бюрократія М.Вебера. Бюрократія – система, яка в ідеалі здатна діяти як цілісний механізм з ухваленням оптимальних рішень на підставі максимально компетентних і неупереджених оцінок.
Основні риси:
1. службовці є вільні як приватні особи і повинні підкорятися владі тільки в силу своїх службових обов’язків.
2. працівники утворюють чітку ієрархію посад в організації;
3. кожна посада має чітко визначену сферу компетенції;
4. обіймання посад відбувається на контрактній основі, а кандидати на посаду відбираються на підставі кваліфікації;
5. працівники отримують фіксовану матеріальну винагороду; шкала посадових окладів залежить від рівня посади в ієрархічній системі;
6. виконання посадових обов’язків розглядається як основне заняття працівника;
7. можливість кар’єрного зростання визначається результатами роботи конкретного працівника;
8. посада, яку займає службовець, не є його власністю, як і засоби, якими він розпоряджається на цій посаді;
9. поведінка працівника повинна відповідати нормам етичності, сувора дисципліна та контроль.
Бюрократизм – надмірно формалізовані, повільні або неконтрольовані процеси прийняття рішень в управлінських системах.
Форми бюрократизму змінювалися історично із зміною суспільно-історичних формацій. Він виникає ще у рабовласницьких державах Давнього Сходу у зв’язку з виділенням сфери державного управління. Найбільш розвинутою бюрократія була на той час у Китаї. З розвитком капіталістичних відносин бюрократичний режим закріплюється у сфері політичного життя, а в період їх розквіту бюрократія стає також і формою організації економічного життя.
Поняття бюрократизму є наслідком дисфункціональних ефектів бюрократії, а саме:
1) чітке слідування правилам, нормам і процедурам призводить до того, що організація втрачає гнучкість і не може адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища.
2) безособовий характер відносин, що передбачає раціональна бюрократія, може призвести до байдужості та бездушності чиновників;
3) жорстка ієрархія відносин обмежує індивідуальну ініціативу.
Умови бюрократичної організації формують специфічний тип особистості, головними психологічними та моральними якостями якої є орієнтація на виконання формальних обов’язків, стандартизація потреб та інтересів. Основною ознакою бюрократизму є існування та розширення кількості бюрократів – привілейованої відірваної від народу чиновницько-адміністративної касти. Бюрократизм як явище являє собою певне виродження соціальної організації: головування форми над змістом діяльності організації; підкорення правил та задач функціонування організації цілям її збереження та зміцнення. Синонім бюрократизму –відчуження державного апарату від суспільства, перетворення засобів адміністративної діяльності на самоціль, формалізм, канцеляризм службова бюрократія, бездушність та рутина.
Питання 6. Виховання та освіта як соціальні інститути. Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття").
Соціальний інститут освіти – це гігантська система, що охоплює сукупність статусів, ролей, соціальних організацій (установ, підприємств, університетів, академій, інститутів, фірм тощо), які спираються на персонал, апарат управління та особливі процедури
Освіта – цілеспрямований процес виховання та навчання в інтересах людини, суспільства та держави, який супроводжується констатацією досягнення державою освітніх рівнів.
Система освіти та виховання як соціальний інститут включає: 1)органи управління освітою і вихованням та підвідомчі їм установи та організації; 2) мережу освітньо-виховних закладів, в тому числі яслі, дитсадки, інститути підвищення кваліфікації та підготовки викладачів; 3) творчі об’єднання, професійні асоціації, товариства, науково-методичні ради тощо; 4) установи інфраструктури науки та освіти: проектні, виробничі, клінічні, медико-профілактичні, культурно-просвітницькі тощо; 5) освітньо-виховні програми та державні освітні стандарти різних рівнів та спрямованості; 6) підручники та навчально-методичні посібники для вихователів, викладачів та тих, хто навчається; 7) періодичні видання, що містять останні досягнення наукової думки.
Як соціальні інститути освіта та виховання на всіх рівнях являють собою складну систему – соціальну організацію. Наприклад, у рівень середньої освіти включаються Міністерство освіти, регіональні та міські відділення освіти на місцях, тисячі шкіл, коледжів, вузів, мільйони студентів та учнів, викладачів та спеціалістів, що їх обслуговують.
Функції освіти: 1) передача знань від покоління до покоління; 2) генерування та зберігання культури суспільства; 3) соціалізація особистості, особливо молоді; 4) визначення статусу особистості; 5) соціальний відбір, диференціація членів суспільства, в першу чергу молоді; 6) забезпечення професійної орієнтації та профвідбору молоді; 7) створення бази знань для подальшої безперервної освіти; 8) соціокультурні розробки та створення нових ідей та теорій, відкриттів та винаходів;9) соціальний контроль.
Сукупність норм, що регламентують та організовують взаємодію людей з приводу освіти, свідчать про те, що освіта є соціальним інститутом.
Національним завданням державного рівня стала розбудова системи освіти. В Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття") від 3 листопада 1993 р. зазначено, що докорінне реформування системи освіти повинно стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.
Пріоритетними напрямами реформування освіти визначено: розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України;
забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти; досягнення якісно нового рівня у вивченні базових навчальних предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук; створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями; забезпечення у кожному навчально-виховному закладі відповідних умов для навчання і виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно впливають на здоров'я людей.
Основними шляхами реформування освіти згідно цієї Програми є: створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації; подолання відірваності освіти від національних джерел; забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень; відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилися у тоталітарній державі і спричинили нівелювання природних задатків і можливостей, інтересів усіх учасників освітнього процесу; підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професіонального та загальнокультурного рівня; формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази; створення нової правової та нормативної бази освіти тощо.
Принципами реалізації Програми є: пріоритетність освіти; її демократизація, що передбачає надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності; гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб; гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення; національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту; відкритість системи освіти; її безперервність; перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всього життя людини; нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості тощо.
Як бачимо, в цілому Програма гарна, проте з часу її впровадження пройшло вже більше 10 років, а більшість її тезисів так і залишилася лише вдалими гаслами.
Фуко (Foucault) Мишель Поль Сначала был представителем структурализма, затем со втор. пол. 1960-х гг. перешел на позиции постструктурализма и постмодернизма. В своих исследованиях опирается прежде всего на Ф. Ницше и М. Хайдеггера. Основные работы посвящены изучению европейской науки и культуры, а также некоторых отдельных социальных явлений и ин-тов — медицины, безумия, психиатрии, власти, сексуальности. В 1960-е гг. Ф. разрабатывает оригинальную концепцию европейской науки и культуры, основу которой составляет «археология знания», а ее ядром выступает проблематика «знания-языка». Все известные теории науки и культуры Ф. относит к «доксологии», которая, по его мнению, исходит из наличия единой и линейной истории вообще и культуры в частности, а происходящие в ней изменения объясняет через борьбу мнений, прогресс разума, практические потребности и т.д. В концепции Ф., изложенной в кн. «Слова и вещи» (1966), европейская культура распадается на несколько эпох, которые лишь соприкасаются в пространстве и времени, но лишены к.-л. единства и непрерывности. В противоположность традиционному историзму и эволюционизму он выдвигает понятие «историчность», согласно которому каждая эпоха имеет свою историю, которая сразу и неожиданно «открывается» в ее начале и так же сразу и неожиданно «закрывается» в ее конце. Новая эпоха ничем не обязана предыдущей и ничего не передает последующей. Историю характеризует «радикальная прерывность». Сравнивая различные эпохи европейской культуры, Ф. приходит к выводу, что своеобразие лежавших в их основе эпистем обусловлено прежде всего теми отношениями, которые устанавливаются между языком, мышлением, знанием и вещами. Эпоха Возрождения, по Ф., покоится на эпистеме сходства и подобия. В этот период язык еще не стал независимой системой знаков. Он как бы рассеян среди природных вещей, переплетается и смешивается с ними. В эпоху классицизма (17—18 вв.) возникшая новая диспозиция является эпистемой представления. Язык теперь становится «великой автономной системой знаков». Он почти совпадает с самим мышлением и знанием. Поэтому всеобщая грамматика языка дает ключ к пониманию всех др. наук и культуры в целом. Современная эпоха (19—20 вв.) опирается на эпистему систем и организаций. С ее началом возникли новые науки, не имеющие ничего общего с ранее существовавшими. Теперь язык становится строгой системой формальных элементов, замыкается на самом себе, развертывая свою собственную историю. Вместе с тем теперь и он становится обычным объектом познания наряду с жизнью, производством, стоимостью и т.д. Однако данное обстоятельство не уменьшает значения языка для культуры. Напротив, его значимость даже возрастает. Он становится вместилищем традиций и склада мышления, обычаев, духа народа. В кн. «Археология знания» и последующих работах место эпистемы занимает «дискурс», «дискурсивная практика» или «дискурсивное событие», происходящее на «доконцептуальном уровне». С помощью этих и др. понятий Ф. разрабатывает новую методологию для исследования культуры. Он считает, что исходным материалом науки, искусства, литературы и всякого иного явления культуры или вида творчества — в их «первичной нейтральности» — является «популяция событий в пространстве дискурса». Суть «дискурсивных событий» составляют связи и отношения между высказываниями, означающие совокупность неких объективных правил и закономерностей, образующих «архив». Последний охватывает и хранит структуры и законы, которые «управляют появлением высказываний как единичных событий». Дискурсивные практики не совпадают с конкретными науками и дисциплинами, они скорее «проходят» через них, придавая им единство.
В 1970-е гг. тема «знания-насилия», «знания-власти» выходит у Ф. на передний план, а в кн. «Надзор и наказание» становится центральной. Власть в концепции Ф. перестает быть «собственностью» того или иного класса, которую можно «захватить» или «передать». Она не локализуется в одной только надстройке, в государственном аппарате, но распространяется по всему «социальному полю», пронизывает все общество, охватывая как угнетаемых, так и угнетающих. Власть осуществляет репрессивную и идеологическую функции, но не исчерпывается ими, а составляет нечто большее: «власть производит, она производит реальность». До того как что-то подавлять, она сначала это производит. Переставая быть институционально локализованной, власть становится неопределенной, анонимной и неуловимой: «Власть повсюду, но не потому что она охватывает все, а потому что проистекает отовсюду». Она рассеивается на бесчисленное множество «очагов» и «колесиков», система которых образует «диаграмму механизма власти», напоминающую эпистему-сетку, но является гораздо более гибкой. Власть представляет собой некую «абстрактную машину», похожую на вечный двигатель, работа которого не нуждается в помощи со стороны человека. Будучи механизмом или машиной, власть относится к компетенции не столько политологии, сколько физики и механики, становясь предметом особой дисциплины — «микрофизики власти». Наиболее глубокую связь власть имеет со знанием. Развивая известную идею Ницше о неотделимости «воли к власти» от «воли к знанию», Ф. усиливает ее и рассматривает в духе своеобразного «панкратизма». Никакое знание, отмечает он, не формализуется без системы коммуникаций, которая сама по себе уже есть форма власти. Никакая власть не осуществляется без добывания, присвоения, распределения и сокрытия знания. В последних работах— в круг интересов Ф. входит новая тема: сексуальность, а вместе с ней — вопросы этики, морали, свободы, образа жизни. Его прежний пессимизм ослабевает, и он несколько реабилитирует человека. Главные свои надежды Ф. возлагает на искусство.
К.Леви-Стросс «Структурализм и экология». Структуральный подход, предложенный мной более четверти века назад, часто оценивается моими англосаксонскими коллегами как "идеализм" или "ментализм". .. Как я часто отмечал, никакой общий принцип или дедуктивный процесс не позволяют нам предвосхитить случайные обстоятельства, образующие историю каждой человеческой группы, особенные черты окружающей ее среды или непредсказуемый способ, выбранный каждой из них для интерпретации отдельных исторических событий или аспектов естественной среды. Каждая культура является уникальной ситуацией, которую можно описать и понять только ценой самого усердного внимания. Только такой испытующий взгляд обнаруживает не одни лишь факты, но также критерии, варьирующие от культуры к культуре, в соответствии с чем каждая наделяет значением определенных животных или определенные растительные виды, минералы, небесные тела и другие природные феномены, чтобы из конечного набора данных построить логическую систему. Каждая культура складывается на небольшом числе отличительных черт своего окружения, но нельзя предсказать, каковы же они либо для какой цели будут взяты. Вначале мы натыкаемся на фактор произвольности, откуда проистекают трудности, которые один лишь опыт способен разрешить. Тем не менее хотя выбор элементов может оказаться произвольным, они становятся организованными в систему, и связи между ними образуют целое. В "Неприрученной мысли" я писал, что "принцип, лежащий в основе классификации, никогда не может быть постулирован заранее; его можно лишь открыть a posteriori путем этнографического наблюдения - иначе говоря, опытным путем". Связность всякой системы классификации строго зависит от ограничителей, специфичных для функционирования чел-кого ума. Эти ограничители детерминируют формирование символов и объясняют их оппозицию и способ их связи.
В социальной жизни одновременно действуют два вида детерминизма; и неудивительно, что, поскольку они различны по природе, каждый из них, с точки зрения другого, может показаться произвольным. За каждой идеологической конструкцией встают более старые конструкции. И они отдаются эхом во времени, назад к гипотетическому моменту, когда сотни тысяч, а может, и более лет тому назад человечество, запинаясь, придумало и выразило свои первые мифы. И также верно, что на каждой стадии этого сложного процесса всякая идеологическая конструкция видоизменяется под действием преобладающих технологических и экономических обстоятельств; они искажают, деформируют ее по нескольким направлениям. Никакой общий механизм, который, возможно, лежит в основе тех различных способов, какими человеческий разум действует в различных обществах, на разных этапах исторического развития, не работает в вакууме. Эти ментальные зубчатые колеса должны сцепливаться с другими механизмами; наблюдение никогда не обнаруживает отдельного действия частей целостного механизма; мы можем подтвердить лишь результаты их взаимодействия.
Только тесное сотрудничество между естественными и гуманитарными науками позволит отклонить старомодный философский дуализм. Вместо того чтобы противопоставлять идеальное и реальное, абстрактное и конкретное, "эмическое" и "этическое", будет признано, что непосредственные данные восприятия не сводимы ни к одному из этих терминов, не лежат ни там ни здесь: иначе говоря, уже закодированы органами чувств столь же хорошо, как мозгом, в виде текста, который, подобно любому тексту, должен быть декодирован таким образом, чтобы его можно было перевести в язык других текстов. Более того, физико-химические процессы, посредством которых этот оригинальный текст был первоначально закодирован, существенно не отличаются от тех аналитических процедур, которые ум использует при декодировании. Пути и средства разумения не являются свойственными исключительно наивысшей интеллектуальной деятельности, ибо разумение принимается за разработку интеллектуальных процессов, осуществляясь уже в самих органах чувств.
Структуралистов часто обвиняли в игре с абстракциями, не имеющими отношения к реальности. Я попытался показать, что, далекий от того, чтобы быть развлечением для изощренных интеллектуалов, структуральный анализ, проникая внутрь, достигает разума только потому, что его модель уже существует внутри тела*. С самого начала зрительное восприятие покоится на бинарных оппозициях; и неврологам, вероятно, следует согласиться, что такое утверждение справедливо и для других областей деятельности мозга. Следуя стезей, порой ошибочно обвиняемой в том, что она чрезмерно интеллектуальна, структурализм открывает и доводит до осознания более глубокие истины, которые в скрытом виде уже имеются" в самом теле; он примиряет физическое и духовное, природу и человека, разум и мир и направляется к единственному роду материализма, согласующемуся с актуальным развитием научного знания. Ничто не может быть дальше от Гегеля и даже от Декарта, чей дуализм мы стремимся преодолеть, придерживаясь в то же время его приверженности рационализму.
Является заблуждением, что только те, кто все время практикуют структуральный анализ, могут ясно постигать направление и пределы своего предприятия: иначе говоря, объединять перспективы, считавшиеся приверженцами узконаучного подхода в течение последних нескольких столетий несовместимыми - чувственность и интеллект, качество и количество, конкретно-реальное и геометрическое или, как мы скажем в настоящее время, "этическое" и "эмическое". Даже идеологические творения, структура которых весьма абстрактна (все, что можно подвести под рубрику "мифология") и которые, кажется, ум разрабатывает без излишнего подчинения ограничителям техно-экономической инфраструктуры, остаются неподвластными описанию и анализу, если не уделено досконального внимания экологическим условиям и тем различным способам, какими каждая культура реагирует на свое природное окружение. Лишь почти рабское почтение к самой конкретной реальности может вдохнуть в нас уверенность, что разум и тело не утратили своего древнего единства.
Структурализм учит нас больше любить и почитать природу и населяющих ее живых существ, понимая, что растения и животные, как бы скромны они ни были, не только доставляли людям средства к существованию, но с самого начала были источником их самых сильных эстетических чувств, а в интеллектуальном и моральном плане - источником первых и последующих глубоких размышлений.
8. Громадська думка і владні структури. Механізм взаємодії
Громадська думка – це стан масової свідомості, що містить як приховане, так і явне ставлення різних соціальних спільнот до проблем, подій та фактів дійсності. Масова свідомість – це широка сукупність ідей, уявлень, ілюзій, почуттів, настроїв, що відображають всі без винятку сторони життя суспільства, що приступні для мас і здатні викликати їхній інтерес. Масова свідомість – це зріз громадської свідомості, в рамках якого у представників різних груп можуть виникати аналогічні думки, судження, що відображають їхнє ставлення до проблем і фактів дійсності. У сучасному суспільстві громадська думка відчуває на собі вплив різних соціальних інститутів: державних, політичних, громадських організацій, громадських рухів тощо. Проблема полягає в тому, що у влади і громадянського суспільства, органів влади і громадських організацій різне бачення проблеми участі громадськості у формуванні і реалізації політики. Якщо влада прагне забезпечити підтримку громадськістю рішень, які готуються чиновниками згідно логіки виживання самої влади, то громадськість прагне встановлення контролю за владою, і розробки політики, яка має на меті забезпечення інтересів громадян, населення. Звідси виникає недолі: він спрямований не на те, як примусити чиновників і владні структури прислуховуватися до громадської думки і враховувати її у прийнятті рішень, а навпаки – на те, щоб „працювати” із населенням, забезпечувати підтримку вже прийнятих рішень владних структур, або рішень, які готуються, з боку громадян. Необхідно забезпечити професійність вивчення громадської думки, запобігти профанації, фальсифікацій і таке інше. Потрібно розробити пропозиції щодо оплати праці учасників досліджень громадської думки і довести їх до органів місцевої влади. Необхідно виділити окремою графою кошти на проведення опитувань громадської думки у місцевих бюджетах. механізм участі громадян у формуванні політики – дуже широке поняття, сюди, наприклад, можна віднести і вибори, і референдуми, тощо.
9.Соціальні рухи як специфічний феномен масового поводження.
Социальное движение представляет собой достаточно организованное единство людей, ставящих перед собой определенную цель, как правило, связанную с каким-либо изменением социальной действительности. Социальные движения обладают различным уровнем: это могут быть широкие движения с глобальными целями (борьба за мир, за разоружение, против ядерных испытаний, за охрану окружающей среды и т.п.), локальные движения, которые ограничены либо территорией, либо определенной социальной группой и движения с сугубо прагматическими целями в очень ограниченном регионе.
Каким бы уровнем социальное движение ни обладало, оно демонстрирует несколько общих черт. Прежде всего оно базируется всегда на определенном общественном мнении, которое как бы подготавливает социальное движение, хотя впоследствии само формируется и укрепляется по мере развития движения. Во-вторых, всякое социальное движение имеет в качестве цели изменение ситуации в зависимости от его уровня: то ли в обществе в целом, то ли в регионе, то ли в какой-либо группе. В-третьих, в ходе организации движения формулируется его программа, с той или другой степенью разработанности и четкости. В-четвертых, движение отдает себе отчет в тех средствах, которые могут быть использованы для достижения целей, в частности в том, допустимо ли насилие как одно из средств. Наконец, в-пятых, всякое социальное движение реализуется в той или иной степени в различных проявлениях массового поведения, включая демонстрации, манифестации, митинги, съезды и пр. Социальные движения особо ярко демонстрируют сложный предмет социальной психологии как науки: единство базовых психологических процессов и социальных условий, в которых развертывается поведение индивидов и групп. Исходным пунктом всякого социального движения является проблемная ситуация, которая и дает импульс возникновению движения. Механизмы присоединения к движению могут быть объяснены через анализ мотивов участников. Они подразделяются на фундаментальные, которые определяются условиями существования конкретной социальной группы, ее статусом, устойчивым интересом по отношению к какому-либо явлению, политическому решению, законодательству, и сиюминутные, которые порождены проблемной ситуацией, общественным инцидентом, новым политическим актом. Рекрутация сторонников движения осуществляется различными путями: в локальных движениях это может быть и рекрутация "на улице", когда организуется сбор подписей в пользу какой-либо акции. В движениях более высокого уровня рекрутация происходит в тех группах, в которых родилась инициатива. В современной, преимущественно социологической, литературе предложены две теории, объясняющие причины присоединения индивида к социальному движению. Теория относительной депривации утверждает, что человек испытывает потребность достижения какой-либо цели не в том случае, когда он абсолютно лишен какого-то блага, права, ценности, а в том случае, когда он лишен этого относительно. Иными словами, потребность эта формируется при сравнении своего положения (или положения своей группы) с положением других. Другая теория – мобилизиция ресурсов – делает акцент на более "психологические" основания присоединения к движению. Здесь утверждается, что человек руководствуется потребностью в большей степени идентифицироваться с группой, ощутить себя частью ее, тем самым почувствовать свою силу, мобилизовать ресурсы.
Еще одна проблема касается соотношения позиций большинства и меньшинства в любом массовом, в том числе социальном движении. Учитывая неоднородность социальных движений, объединение в них представителей разных социальных групп, а также специфические формы действий, можно предположить, что во всяком социальном движении актуальна проблема выделения "несогласных", более радикальных, решительных и т.д.
В концепции С.Московичи предлагаются характеристики условий, при которых меньшинство может рассчитывать на влияние в движении. Главное из них – последовательный стиль поведения. Под этим понимается обеспечение последовательности в двух "сечениях": в синхронии (единодушие участников в каждый данный момент) и диахронии (стабильность позиции и поведения членов меньшинства во времени). Только при соблюдении таких условий переговоры меньшинства с большинством (а это неизбежно во всяком движении) могут быть успешными. Необходима проработка также и самого стиля переговоров: умение достигать компромисса, снимать излишнюю категоричность, готовность к продвижению по пути поиска продуктивного решения.
Третья проблема, возникающая в социальном движении, – это проблема лидера или лидеров. Понятно, что лидер такого специфического типа массового поведения должен обладать особыми чертами. Наряду с тем, что он должен наиболее полно выражать и отстаивать цели, принятые участниками, он должен и чисто внешне импонировать довольно большой массе людей. Имидж лидера социального движения должен быть предметом его повседневного внимания. Как правило, прочность позиции и авторитета лидера в значительной мере обеспечивает успех движения. Эти же качества лидера способствуют и удержанию движения в принятых рамках поведения, не допускающих легкости изменения избранной тактики и стратегии действий (Яницкий, 1991).
Все сказанное позволяет сделать вывод о том, что социальные движения – сложнейшее явление общественной жизни со своими специфическими социально-психологическими характеристиками. Они не могут быть строго привязаны к изучению лишь больших организованных социальных групп или, напротив, сугубо стихийных образований. Тем не менее они включают в себя весь набор тех специфических способов общения людей, который свойствен этим типам групп.
10. Девіація як соціальне явище та категорія соціальної теорії
Поняття девіація, девіантна поведінка означає будь-які вчинки або дії, що не відповідають писаним і неписаним нормам, причому позитивні і негативні. Це може бути героїзм, самопожертва, альтруїзм, геніальне відкриття, над працездатність, велика відданість та ін. Але можуть бути і негативні прояви, починаючи з безквиткового проїзду в громадському транспорті, дрібні крадіжки і завершуючи вбивствами та іншими тяжкими злочинами. Здебільшого девіація розуміється як негативне явище, відхилення від норми (закону) поведінки індивіда або спільності людей. Девіація визначається відповідністю або невідповідністю вчинків соціальним сподіванням. Девіація ж – поведінка, що вважається відхиленням від норми групи, спільності людей і тягне за собою ізоляцію, торжество виправлення або інші покарання.
СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ:
11. Ділова кар’єра: плануваннята її організація. (сформулюйте проблему і визначте об’єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження.)
Ділова кар’єра – це поступове просування працівника по сходинкам службової ієрархії або послідовна зміна сфер діяльності в межах певної організації впродовж трудового життя і як наслідок зміна рівня винагороди за працю та можливостей самореалізації.
Види ділової кар’єри : (внутрішньо організаційна, між організаційна, професійна спеціалізована, професійно неспеціалізована (вертикальна, горизонтальна, центроспрямована, ступенева)).
Головною задачею планування і реалізації кар’єри є забезпечення взаємодії всіх видів кар’єри і в процесі реалізації кар’єри необхідно виконувати ряд наступних задач :
Організацію кар'єри слід розглядати як розробку офіційної програми, моделей просування персоналу по службі, які визначають перспективу його зростання за певних умов, допомагають кожному працівникові розкрити свої здібності та застосувати їх якнайкраще для цілей організації. Моделі ділової кар'єри можуть бути загальними і конкретними. Загальні моделі - це набір кількох напрямків службового зростання фахівця відповідного навчання, стажування тощо для підготовки керівника (спеціаліста, службовця) необхідного рівня і профілю.
СОЦІОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ:
Проблемна ситуація – це специфічний стан об’єкту соціологічного дослідження (СД), тобто об’єкта, який характеризується суперечністю між умовами його розв. та нинішнім станом.
Під метою СД розуміється загальна спрямованість дослідника, тобто це проект дій який має характер впорядкованості різних актів і процедур. Мета СД визначає загальну орієнтацію (практичну чи загальнотеоретичну).
Під задачами СД ми розуміємо сукупність конкретних цільових установ, що визначають спрямованість на аналіз у вирішенні проблем.
Об’єкт дослідження – це сфера соціальної дійсності на яку спрямоване СД ; об’єктом може виступати як соціальні процеси, явища та зв’язки так і соц. спільноти та їх діяльність.
Предмет – це та сторона об’єкта, яка цікавить дослідника.
Інтерпретація понять – визначення мови дослідження.
Гіпотеза – це наукове припущення про структуру, зв’язки і характер соц. відносин між досліджуваними об’єктами. Джерела гіпотез – буденна свідомість та аналогія.
12.Теорія історичного матеріалізму К.Маркса.
Материализм исторический - марксистская теория общественного развития, создателями которой являются Маркс К. и Энгельс Ф. Исторический материализм (материалистическое понимание истории), по определению Маркса К. и Энгельса Ф., представляет собой науку о наиболее общих законах и движущих силах развития общества. Общество предстаёт как единый целостный процесс во всём многообразии проявлений общественной жизни. Открытые Марксом К. законы являются методом исследования исторического прошлого и настоящего, основой социальных прогнозов. Исторический материализм возник в с. XIX в. как научно-теоретическое выражение интересов пролетариата, теоретики марксизма рассматривали его как органическое единство научной объективности и партийности, что позволяет применять его в качестве научной основы политической практики пролетариата, стратегии и тактики классовой борьбы, построения коммунистического общества. Исходной посылкой исторического материализма является тезис о первичности общественного бытия (материи) по отношению к общественному сознанию, которое рассматривается как отражение социальной формы движения материи. Хотя в истории действуют люди, сознательно преследующие свои цели, эти цели, как и средства их достижения, определены материальными условиями их жизни. Т.о., понятие материи распространяется на историю, которая понимается как продукт и результат материальной деятельности людей, как общественно-историческая практика, как объективный всемирно-исторический процесс. Методом исследования истории становится материалистическая диалектика, что позволило создать последователь но материалистическое учение об обществе. Основной причиной общественного развития Маркс К. считал противоречие в способе материального производства м.динамично развивающимися производительными силами общества и консервативными производственными отношениями. Фундаментальной категорией исторического материализма является общественно-экономическая формация, исторически определённый этап общественного развития, исторически конкретная форма взаимосвязи экономического базиса и идеологической надстройки. Диалектическое противоречие базиса и надстройки определяет характер, механизм, темп исторического прогресса. История человечества предстаёт как закономерная смена общественно-экономических формаций. Движущей силой, творцом истории является народ, в своей повседневной деятельности создающий средства удовлетворения материальных потребностей людей, которые являются необходимым условием формирования потребностей более высокого уровня (духовных потребностей) и необходимых средств их удовлетворения. Способом перехода от одной общественно-экономической формации к др.является социальная революция, коренной переворот в экономическом базисе общества и политико-культурной надстройке. На основе анализа механизма смены общественно-экономических формаций делается прогноз о закономерном возникновении коммунистической формации как общества, гармонически сочетающего свободу индивида и общества. Историческим субъектом строительства коммунизма является пролетариат, в классовой борьбе уничтожающий эксплуатацию как форму общественных отношений. В осуществлении этой задачи Маркс К. и Энгельс Ф. видели историческую миссию пролетариата. Научный прогноз о закономерном возникновении коммунизма, по опрёделению Энгельса Ф., превращает социальное учение марксизма из утопии в науку. Открытые Марксом К. и Энгельсом Ф. законы общественного развития раскрывают роль общественно-исторической практики в завоевании человеком свободы. Свобода понимается как познанная необходимость, применённая в практике для достижения поставленных человечеством целей. Историческая закономерность проявляется в сознательной целеполагающей деятельности людей и посредством этой деятельности. Свобода, т.о., заключается не в независимости от законов природы, а в возможности использовать их для достижения поставленных целей. Исторические законы проявляются в деятельности людей как общая тенденция общественного развития, конкретные исторические события уникальны и неповторимы в др.условиях, при др.обстоятельствах. Т.н.м. в исторических событиях проявляются общие, типические черты, характерные для определённой общественно-экономической формации. Знание законов общественного развития не освобождает человека от необходимости действовать, полагаясь на объективность и неизбежность действия законов истории, а, напротив, побуждает народные массы к активной преобразовательной деятельности. В общественно-экономических формациях, построенных на эксплуатации, историческая закономерность проявляется стихийно через классовую ,борьбу. Данный период общественного развития Маркс К. назвал предысторией человечества, подлинная история ("скачок из царства необходимости в царство свободы") начинается с построения коммунистического бесклассового общества, в котором общественные изменения являются результатом планомерного самоизменения общества в интересах как общества в целом, так и каждого из его членов. Исторический материализм развивался в трудах последователей марксистской теории, в теоретической деятельности, идеологов коммунистических партий и международного рабочего движения, Основной задачей их деятельности стала защита исторического материализма от ревизионистской критики и развитие его основных положений в новых исторических условиях. В России в н. XX в. исторический материализм развивался и популяризировался в трудах Плеханова Г.В. и Ленина В.И
Термины: Быт Движения социальные Действие социальное Деятельность Диалектика Законы социальные Идеология Изменения социальные Интерес социальный История Классовая борьба Классы Коммунизм Консерватизм Культура Марксизм Материализм Материя Механицизм Народность Общество Отношения социальные Партия Политика Политическая борьба Прогресс Пролетариат Роль социальная Россия Свобода Социальная революция Субъективизм Труд Формация Человек Экономика Эксплуатация
13.Етап методичного забезпечення та польовий етап соц.досл-ня.
Соціологічне дослідження - це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів яро явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні. Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (проведення емпіричного дослідження), завершального розробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап включає в себе ряд важливих процедур. Підготовка передбачає розробку програми. Програма є обов'язковим вихідним документом будь-якого соціологічного дослідження, незалежно від того, чи є це дослідження теоретичним або прикладним. Програма, як правило, включає в себе наступні розділи: теоретичний (формулювання й обґрунтування проблеми, цілі, завдання, об'єкт та предмет дослідження, формулювання гіпотез); методичний (обґрунтування вибірки, обґрунтування методів збору даних, методів обробки й аналізу даних); організаційний (робочий план соціологічного дослідження, порядок дослідження підрозділів, розподіл людських та фінансових ресурсів і т. ін.) Розглянемо більш детально методичний розділ програми, котрий включає в себе обґрунтування вибірки, обґрунтування методів збору даних, методи обробки й аналізу даних. Центральне значення в цьому розділі займає питання відбору одиниць аналізу. Для вирішення завдань дослідження здійснюється вибірка. Вибірка або вторинна сукупність — це частина об'єктів генеральної сукупності, яка відібрана за допомогою спеціальних прийомів для отримання інформації про всю сукупність у цілому. Число одиниць спостереження, що складає вибіркову сукупність, називається її обсягом (обсягом вибірки). З питанням вибору методів вибірки органічно пов'язана процедура визначення об'єкта вибіркової сукупності та забезпечення її представництва. Робочий план соціологічного дослідження впорядковує основні етапи дослідження згідно з його програмою, календарними строками проведення, матеріальними та людськими затратами, а також основні процедурні заходи, підбір і підготовку виконавців, характер і порядок роз'яснювальної роботи, передбачає розробку форм контролю за проведенням дослідження. Основними ланками робочого плану є: проба методик збору первинних даних (пілотажне, розвідувальне дослідження); польове обслідування (масовий збір даних на об'єкті); підготовка перших даних для обробки; обробка соціологічних даних (їх аналіз і інтерпретація), викладання результатів дослідження. Допоміжні документи дослідження. Важливий елемент програми — інструкція анкетеру (інтерв'юеру). В ній коротко формулюються цілі, завдання соціологічного дослідження, основні процедури, які повинен здійснювати дослідник. Указуються місце і термін проведення опитування, коло осіб, з яким треба ввійти в контакт, характер опитування (анонімний, за списком і т.ін.), форма й зміст вступної бесіди з респондентами для роз'яснення цілі дослідження, порядок роботи анкетера в ході опитування, процедури, які він повинен виконувати із заповненими анкетами. Примітка містить відомості про адресата (кому і в якому вигляді здаються анкети). Звіт — певна форма підведення підсумків соціологічного дослідження — містить опис усіх розділів програми дослідження. Звіт включає основні висновки, практичні рекомендації, оцінює соціальну та економічну ефективність від реалізації результатів дослідження. У додаток звіту входять усі методологічні та методичні документи соціологічного дослідження (програма, план, інструментарій, інструкції тощо), а також ті соціологічні дані (таблиці, графіки, індивідуальні думки), які не ввійшли у звіт при пошуку відповіді на основну гіпотезу. На основі звіту складається аналітична довідка в декілька сторінок.
Полевой етап - это время сбора первичной социологической информации, т.е. проведения массовых опросов, интервьюирований, тестирований, наблюдений - короче, практического применения усовершенствованных инструментов избранных методик и получения материала для последующих выводов и рекомендаций. Полевым этот этап называется потому, что он проводится в естественных условиях, отличных от лабораторных, т.е. тех, в которых преимущественно проходила предыдущая исследовательская работа. Данный этап начинается с подготовки команды, способной грамотно пользоваться исследовательскими инструментами. Непосредственные полевые работы начинаются с итогового инструктажа исполнителей исследования, вооружения их должными инструментами и индивидуальными заданиями, их прибытия в поле - места сбора информации. Полевой этап требует значительного времени. Особое внимание заслуживает проблема качественности сбора данных, в т. ч., и, прежде всего, общения исполнителей полевых работ с обследуемыми людьми. Полевые исследования осуществляются по заранее составленным планам-графикам, обеспечивающим четкость и своевременность исполнения отдельных операций и индивидуальных заданий. Но эти планы-графики не отменяют естественной сложности полевых работ, выражающейся в потребности одновременного решения многих задач. В их числе: оперативный контроль за качеством деятельности сборщиков информации; учет проделанной ими работы; прием заполненных документов, тщательная проверка каждого из них; кодирование полученной информации; хранение документации, обеспечивающее соблюдение исследовательской тайны; проведение контрольных (повторных) обследований; оперативная помощь исполнителям; ежедневное подведение итогов работы, обеспечение исполнения плана-графика; систематическое общение с заказчиком, руководителями тех административно-территориальных единиц или трудовых коллективов, где проводится полевое исследование. Кроме того, следует учитывать, что полевые работы дают лишь первичную информацию. Она может существенно трансформироваться на последующих этапах исследования. В этой связи социологам нельзя выдавать свои предварительные впечатления за итоги работы, а заказчикам следует дожидаться окончательных результатов, прежде, чем предпринимать какие - то меры. На полевом этапе социологи нуждаются в помощи заказчиков, руководителей территорий и коллективов, обращаются к ним за содействием по ряду организационных вопросов (по поводу выделения им комнаты, телефона и т.п.) Удовлетворение просьб такого рода не дает права вмешиваться в ход полевых социологических работ, что, к сожалению, порой случается, ведет к ломке замыслов исследователей, снижает меру достоверности их заключений.
Метод. забезпечення:
Польовий етап:
14. Значення задач і гіпотез в соціол. дос-ні.
Соціал. дос-ня –це вид пізнавальної діяльності, освоєння соціальної реальності. Задачі - це конкретні цільові настанови, що визначають спрямованість на аналіз і вирішення проблем. Задачі бувають основними і не основними.
Гіпотеза в соціол.дос-ні – обгрунтоване припущення про структуру, механізми функціонування і розвитку досліджуваного об’єкта.
Головна її функція полягає в отриманні нового знання, яке збагачує уявлення про досліджувану проблему.
Під час соціол. дос-ня гіпотеза може бути підтвердженою або спростованою.
Важливо, щоб гіпотези були логічно пов’язані у систему доказів висунутого пояснення.Але для підвищення і підтвердження гіпотетичного судження слід керуватися правилами:
Вимоги до гіпотез: 1. Гіпотеза повина грунтуватись на наукових принципах. 2. Гіпотеза повинна бути адекватна проблемі , яка досліджується. 3. Г. повинва перевірятися емпірично. 4.Логічний аналіз гіпотези повинен встановлювати її внутрішню структуру.
За змістом гіпотези поділяються: описові; пояснювальні; прогнозні.
15.Критична теорія суспільства М.Горкгаймера.
ХОРКХАЙМЕР (Horkheimer) Макс (1895-1973) - немецкий философ и социолог, основатель франкфуртской школы. Хоркхаймер считал, что главная задача философии в XX веке — помочь человеку выстоять под натиском тоталитарных режимов и авторитарных методов давления на индивида. Иррациональность современного мира можно преодолеть с помощью критического мышления, которое возможно сформировать только тогда, когда, человек осознает величие диалектики. Диалектика просвещения представляет собой природный принцип господства, которому подчиняется вся природа и который в европейской культуре модифицировался на основе техники и технологии, основанных на рациональности. В соответствии с принципом — критицизм на основе исследования реальной социальной практики — формировалась и школа, направление которой в целом определялось напряженной исторической обстановкой. Отправляясь от неомарксистских идей, Xоркхаймер разработал специфически “франкфуртскую” версию неомарксизма, названную им “критическая теория”. Существует, писал Хоркхаймер, угол зрения, имеющий в качестве предмета все общество, всю социальную структуру. Теоретик-критик ищет путь рационального развития общества, где нет эксплуатации. Хоркхаймер отслеживает этапы развития капитализма от классического либерализма (основанного на рыночной конкуренции) до монополистического капитализма, разрушающего рыночную экономику и насаждающего тоталитаризм. Эту тенденцию сопровождает ужасающая экспансия бюрократического аппарата во всех сферах жизни. Так, путь прогресса, начавшийся с 1789 г., уже таил в себе тенденцию фашизма. Хоркхаймер анализирует понятие рациональности, лежащее в основе современного индустриального общества, на предмет содержания в ней существенных дефектов. Инструментальный разум Рациональность, лежащая в основе индустриальной цивилизации, нездорова в корне. Болезнь разума породила жажда человека господствовать над природой. Прогресс технических возможностей сопровождает процесс дегуманизации, так прогресс угрожает разрушить цель – идею человека. Человечности, эмансипации, творческой активности, критической способности грозит “система” индустриального общества, заменившая цели средствами. Разум стал инструментом достижения целей, о которых ничего не известно. “Система” и “администрирование” сделали человека элементом блок- схемы (в чем и состоит его судьба), превратили идеи в “вещи” (с момента, когда “истина более не есть самодостаточная цель”). Переход от объективного разума к субъективному неслучаен: объективистские философии рухнули, ибо не выдержало основание. Нельзя спасти не только философию, ставшую сегодня “философией обслуживания”, но и искусство, которое не в состоянии отразить реальность. Наука не просто победно торжествует на руинах философии, храня молчание по поводу жизненно важных проблем. Выводы неутешительны: “I. Природа представляется простым инструментом в руках человека, объектом эксплуатации, которая при отсутствии цели не знает ограничений. 2. Мышление, не обслуживающее определенные групповые интересы, считается поверхностно бесполезным. 3. Такая умственная деградация вполне устраивает власти предержащие, с помощью прирученных "мыслителей" удобно контролировать капитал и рынок труда. 4. Массовая культура навязывает образ жизни, принятый теми, кто, ненавидя, на словах, тем не менее, восхваляет его. 5. Продуктивная способность рабочих подчинена техническим требованиям, а городские власти определяют стандарты по собственному усмотрению. 6. Обожествление промышленной деятельности не знает пределов. Несуетность воспринимается как порок, если время бездеятельности превышает то, которое необходимо на восстановление сил. 7. Значение "продуктивности" соизмеряется термином "пользы", соотносимой с властными структурами, а не с всеобщей необходимостью”. Макс Хоркхаймер выдвинул ряд идей, определивших ориентацию школы и ее деятельность как “практической социальной философии”. Социально-философское понимание обществ. жизни предполагало комплексный, интердисциплинарный подход к изучению различных аспектов современного общества, осуществляемый силами сообществ ученых самых разных областей: философов, социологов, психологов, экономистов, историков. Характерная для современного общества растущая рациональность средств и целей приводит к господству формальной рациональности, исключающей проблему ценностей, что ведет к упадку общества, разрушению его культурных структур, личностной сферы человека. Особенно резко эти проблемы поставлены в широко известной работе «Диалектика просвещения», в основе которой лежит критика современного общества и его культуры, развивающейся стремительно, но односторонне — только как техн. цивилизация, ориентированная на такую рациональность, которая подавляет природные начала в человеке, искажает его цели. В-концепции развиваются два антиномичных тезиса: первый состоит в утверждении, что просвещение восходит к мифам; второй — что современное просвещение превращается в миф в результате деструктивного процесса господства, сначала над природой, затем — над человеком: развитие научно-технической рациональности идет по ложному пути, оно способствует вторжению формальных, абстрактных и несоответствующих подлинной человеческой рациональности правил и целей в ранее неподвластные ей области — культуру, язык, философию и др. Этот процесс характеризуется не просто как угроза просвещению, но и тенденция к его саморазрушению, превращению его посредством научно- технического разума, идеологии и “индустрии культуры” в “массовый обман”, т.е. в миф. “Массовая культура” трактуется как одна из форм современного порабощения индивида, духовной несвободы, выступающая под видом свободного выбора потребления, а на самом деле вызывающая регрессивные социально-антропологические изменения. Характерно, что в послевоенные годы, время экономического подъема в США, у X. усилилось критическое отношение к современному индустриальному обществу как обществу “массового потребления”. Интерпретируя марксизм как обществ. теорию, X., ранее считавший себя марксистом и сторонником революции, особенно в годы национал-социализма, выражает разочарование как в пролетариате, так и в “свободно парящей интеллигенции” (А.Вебер), которых раньше был склонен рассматривать как “субъектов истории” и связывал с ними освободительные тенденции обществ, развития. В концепции критики науки отрицается ее нейтральность, подчеркивается социальная обусловленность и ангажированность, ограниченность специальным знанием и позитивизм, а следовательно, неспособность к обоснованию радикальных перемен. X. вел большую общественно-просветительскую работу, занимал ряд почетных должностей в Германии и США. Его труды оказали значительное, влияние на развитие западной социальной философии и социологии.
16. Інституційна структура суспільства. Види, функції соц. інститутів
Інституціалізація як соціальний феномен
Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціакльних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов‘язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.
Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об‘єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов мактеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.
Соціальний інтситут (лат. Institutum – організація, лад) – відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.
Найзагальніше поняття “соціальний інститут” виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г.Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е.Дюркгейм пов‘язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як “фабрики відтворення” соціальних відносин і зв‘язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:
Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).
Інституціалізація – процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.
Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:
1. Об‘єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.
Відомий соціальний дослідник Г.Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституалізації:
- потреба у комунікації (мова, освіта, зв‘язок, транспорт);
- потреба у виробництві продуктів і послуг;
- потреба у розподілі благ і привілеїв;
- потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;
- потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);
- потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства(релігія, мораль, право).
Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого – кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.
2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) – системи цінностей, соціальних норм і правил.
Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов‘язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім‘ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог.
З цієї точки зору інституціалізація – це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.
3. Наявність необхідний ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових. Організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.
Інституалізація є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна. А не приватна. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки. Формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституційних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинили докорінні суспільні зміни – появу нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:
- певну сферу діяльності та суспільних відносин;
- установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;
- норми і правила відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;
- систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;
- матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання, фінанси тощо).
Види і функції соціальних інститутів
Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні. Культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:
- економічні (власність, гроші, банки, господарські об‘єднання різного типу) – забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства. Регулюють грошовий обіг;
- політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) – пов‘язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;
- культурні та виховні (наука, освіта, сім‘я, релігія, різні творчі установи) – сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;
- соціальні – організовують добровільні об‘єднання, регулють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.
За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.
Формальні соціальні інститути засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов‘язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належить держава, армія, школа тощо.
Неформальні соціальні інститути не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інституів не закріплена формально. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об‘єднання за інтересами тощо.
Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущим серед них є:
- регулятивна функція – полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);
- функція відтворення, безперервності суспільних відносин – завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;
- інтегративна функція – полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
- комунікативна функція – спрямована на забезпечення зв‘язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.
Перелічені функції притаманні кожному інституту. Сім‘я – наочний приклад такої багатосторонньої функціональності. Крім них, соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, управлінські політичні та інші функції, які бувають явними та латентними. Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомленні й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. До явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціалізацію тощо. Латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються. Латентною функцію інституту освіти є, наприклад, так звана “соціальна селекція”, що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає нестабільність, навіть дезорганізація суспільства.
Підтриманню функціональності соціального інституту сприяють:
- наявність соціальних норм. Приписів, які регулюють поведінку людей;
- інтеграція інституту в соціальну систему суспільства. Що забезпечує йому підтримку самого суспільства;
- можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;
- наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.
Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститути стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство. Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:
- невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);
- розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;
- персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об‘єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.
У сучасному українському суспільстві, яке переживає соціальну трансформацію. Простежуються типові риси інституціальної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів. Так, дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.
Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів. Оскільки стан інституціальної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.
Питання 17. Історичні та ідейно-теоретичні передумови виникнення соціології як науки.
Первые в истории европейской мысли теории общества возникли в рамках античной философии. Наиболее значительные из них принадлежат двум крупнейшим древнегреческим философам — Платону (428/427—348/347 до н.э.) и Аристотелю (384—322 до н.э.).
Социальные взгляды Платона наиболее полно отражены в диалоге «Государство». Главная его мысль заключается в том, что человеческое общество должно воплотить в жизнь идеальную общественную систему, сознательно построенную и управляемую интеллектуальной элитой в соответствии с принципами разума и целесообразности.
Принадлежность к интеллектуальной элите, согласно Платону, обусловлена только происхождением. Платон считал, что люди от природы не равны и управлять могут только те, кто от рождения наделен высшими качествами души, — мудрецы и философы. Они должны сохранять нравственную высоту и быть абсолютным образцом поведения для низших слоев общества.
У Аристотеля опорой порядка выступает зажиточное среднее сословие. Кроме него, существуют еще два сословия: богатая плутократия и лишенные собственности бедняки. Государство лучше всего управляется в том случае, когда масса лишенных собственности бедняков не отстранена от участия в управлении, эгоистические интересы богатой плутократии ограничены, а среднее сословие многочисленнее и сильнее, чем два других.
Аристотель учил, что несовершенство общества исправляется не уравнительным распределением, а моральным улучшением людей. Законодатель должен стремиться не ко всеобщему равенству, а к выравниванию жизненных шансов.
Первым из мыслителей Нового времени обратился к идеям Платона и Аристотеля и создал на их основе оригинальную теорию общества и государства Никколо Макиавелли (1469—1527).
В его главном произведении «Государь» описываются принципы создания сильного государства в условиях, когда в народе не развиты гражданские добродетели, но акцент делается не на структуре общества, а на поведении политического лидера. Макиавелли сформулировал законы поведения правителя, желающего добиться успеха.
Томас Гоббс (1588—1679) сделал следующий шаг: он разработал теорию общественного договора, ставшую основой учения о гражданском обществе.
Жан Жак Руссо (1712—1778) разработал концепцию «ordre naturel» (естественного порядка), который благодаря общественному договору превращается в «ordre positif» («порядок позитивный»).
Джамбаттиста Вико (1668—1744) в эпоху Просвещения разрабатывал принципы исторического метода и познания «гражданского мира», полностью сотворенного людьми.
Вообще социология своими корнями уходит в эпоху Просвещения и исторические события Французской революции, оказавшей существенное влияние на дальнейшее развитие человечества.
В этот период под влиянием Великой французской революции происходило формирование гражданского общества со всеми присущими ему качественными характеристиками и гуманистическими особенностями, в центр которого по степенно становился человек в его специфическом общественном измерении. Здесь следует назвать таких мыслителей, как Монтескье (1689 - 1755), Вальтер (1694 - 1778), Гельвеций (1715 - 1771), Тюрго (1727 - 1781), Кондорсе (1743 - 1794), и про которых я уже упомянул – Вико и Руссо.
18. Ймовірнісний вибір в соціологічному дослідженні. Умови його застосування
Імовірнісні відбори
Під імовірнісними розуміють відбори, за яких, по-перше. Кожна одиниця генеральної сукупності зберігає рівну або майже рівну ймовірність бути відібраною до вибіркової сукупності має бути досить великою за обсягом. За такого відбору елементи генеральної сукупності представлені у вибірці з імовірністю, близькою до відповідного значення в генеральній сукупності. Отже, у вибірковій сукупності немовби відтворюється розподіл ознак генеральної сукупності, що нас цікавлять.
У теорії вибіркового методу виділяють два різновиди імовірнісних відборів: повторні та безповторні. Вони різняться між собою не тільки технікою відбору одиниць з генеральної сукупності. Відбір немовби починається спочатку. Під час безповторного відбору ймовірність одиниць потрапити до вибіркової сукупності постійно зростає, оскільки відібрані одиниці вже не беруть участі в подальшому відблоі. Зазначимо, що середні квадратичні помилки безповторних відборів такого самого обсягу. Тому використання формул розрахунку статистичних помилок повторної вибірки підвищує надійність результатів, одержаних у безповторнму відборі.
Практично ймовірнісна вибірка може використовуватися лише за умови вивчення невеликих об‘єктів. Це пов‘язане з труднощами складання списків одиниць спостереження, включених до об‘єкта дослідження. Ймовірнісний відбір застосовується в тому разі, коли відсутні попередні дані про розподіл потрібних характеристик генеральної сукупності. Це пояснюється тим, що питання про репрезентативність імовірної вибірки розв’язується переважно на етапі відбору одиниць дослідження. Цей етап потребує створення умов, за яких елементи генеральної сукупності мають однакову ймовірність потрапити до вибіркової сукупності.
19.Є.Фром про соціальний характер.
Фромм, Эрих – немецко-американский социальный философ, филоссофский антрополог и культуролог, один из реформаторов психоанализа. Фромм, Эрих (1900–1980) – немецко-американский социальный философ, филоссофский антрополог и культуролог, один из реформаторов психоанализа. В отличие от З. Фрейда, который пытался понять культурные феномены через драматургию инстинкта, Ф. стремится связать психоанализ с социальной историей, показывая, как неповторимый экзистенциальный склад личности вписывается в конкретный общественный фон, который оказывает воздействие на индивида, преображает его потребности, вырабатывает социальные характеры. Ф. рассматривает культуру не только как средство гуманизации истории, но и как способ ее обесчеловечивания. В соотношение культуры и истории . Ф. показывает, что причинами агрессивного поведения могут быть совершенно различные ориентации характера. Истоками агрессивности могут стать удовольствие, доставляемое мучениями другого (садизм), или жажда разрушения ради самого разрушения (некрофилия) или ради подлинной любви к жизни (биофилия). Ф., акцентируя внимание на проблеме человека, стремился к комплексному рассмотрению ее биологических, социальных и экзистенциальных аспектов. Ф. утверждает, что человеческая природа есть результат исторической эволюции в синтезе с определенными врожденными механизмами и законами. Разрыв единства с природой, жажда обретения новой гармонии взамен утраченной порождают экзистенциальные дихотомии (неразрешимые противоречия человеческого существования): между жизнью человека и его смертностью, между человеческими возможностями и пределами их реализации. Физиологически обусловленные потребности, вытекающие из необходимости обеспечения биологического выживания, требуют, согласно Ф., удовлетворения при любых условиях и в этом смысле являются первичным мотивом человеческого поведения. Уникальность человеческого положения состоит в том, что их удовлетворения недостаточно не только для счастья, но даже для психического здоровья. Потребности, порождаемые дисгармонией человеческого существования, выходят далеко за пределы животных потребностей. Потребности у всех людей одинаковы, но в то же время индивиды и группы различны по преобладающим страстям. Это различие, по мнению Ф., в значительной степени зависит от социальных условий, влияющих на биологически заданную экзистенциальную ситуацию и соответствующие ей потребности. Характер позволяет человеку действовать последовательно и «разумно» (целенаправленно), а также задает возможность его приспособления к обществу.
Ф. определяет «социальный характер» как основное ядро структуры характеров большинства членов группы, развившееся как результат фундаментального опыта и образа жизни, общего для данной группы. «Социальный характер» является, по мнению Ф., основным элементом в функционировании общества и в то же время – «приводным ремнем» между экономическим базисом и идеями, господствующими в обществе. С одной стороны, «социальный характер» направляет поведение индивидов в соответствующем потребностям общества направлении. С другой стороны, он делает такое поведение нормой и формирует его внутреннюю мотивацию, зачастую неосознаваемую. Таким образом, благодаря «социальному характеру» человек хочет делать то, что он должен делать. В то же время, как полагал Ф., несоответствие «социального характера» изменившимся социально-экономическим реалиям делает его дисфункциональным элементом общества. Согласно Ф., черты характера человека, порожденного социо-экономической системой капитализма, являются патогенными и в результате формируют больную личность, а следовательно, и больное общество. Ф. полагает, что единственным способом избежать глобальной катастрофы является гуманистическая переориентация направленности развития человека и общества.
Используя понятие «религия» для обозначения любой системы взглядов и действий, которой придерживается какая-либо группа людей и которая служит схемой ориентации для индивида и объектом его поклонения, Ф. полагает ее укорененной в специфической структуре характера данного человека и в социальном характере. «Религиозные» потребности, по Ф., имманентно присущи человеку, коренясь в основных условиях существования человеческого вида. Ф. полагает, что христианские ценности имели определенное влияние в Европе лишь в период между 12 и 16 веками. В 16 в. начинает развиваться «авторитарный, одержимый, накопительский характер», связанный с «индустриальной религией», возникшей за фасадом христианства. В «индустриальной религии» «священны» труд, собственность, прибыль, власть. К концу 19 в., согласно Ф., постепенно начинает преобладать рыночный характер, при котором человек ощущает себя как товар, а свою «стоимость» – не как «потребительскую», а как «меновую». Структуре этого характера соответствует, по мнению Ф., «кибернетическая религия» обезличенности и машинизации. Программа Ф. по изменению человека и общества была ориентирована на массовое изменение человеческого характера с переходом от установки на «обладание» к установке на «бытие». Она предполагала переход к «здоровому потреблению», реализацию «демократии участия», децентрализацию промышленности, замену бюрократического управления гуманистическим, запрет методов манипуляции сознанием и ряд других мер. Ф. полагает, что человеку изначально присущи стремления к любви и солидарности с людьми. Объективация принципов гуманистической этики связывается Ф. с познанием человеческой природы, с установлением соответствия природе жизни и человеческого существования. Ф. полагает, что цель человеческой жизни состоит в развертывании сил человека согласно законам его природы. Соответственно благом в гуманистической этике является утверждение жизни, развертывание человеком своих сил, добродетелью – ответственность за собственное существование, пороком – безответственность по отношению к самому себе. Ф. формулирует концепцию социального характера. Определяя характер как относительно перманентную форму, служащую проводником человеческой активности в процессе «ассимиляции» (овладения вещами) и «социализации» (отношений с людьми и самим собой), Ф. полагает систему характера человека заместителем системы инстинктов животного. «Социальный характер» (в отличие от различающихся у разных людей индивидуальных характеров) представляет собой суть склада характера, общую большинству членов данной культуры. В качестве основных типов «неплодотворных» ориентаций характера им выделяются рецептивная (ориентированная на получение благ из внешнего мира пассивным образом), эксплуататорская (агрессивно-овладевающая), стяжательская (изолированная от окружающего мира) и рыночная (ориентированная на ценности обмена). Плодотворная ориентация, согласно Ф., напротив, представляет тип характера, при котором центральной целью является рост и развитие всех человеческих возможностей. Ф., обосновывая гуманистическую этику, различает эгоистическое себялюбие и любовь к себе. Им отмечается, что любовь как проявление человеческой продуктивности, предполагающее заботу, ответственность, уважение и знание, неделима между объектами и собственным «Я». Любовь к собственному «Я» как представителю человеческого рода неразрывно связана с любовью ко всем другим людям.
20. Контент-анализ текстов
Контент-анализ – это метод изучения сообщений, создаваемых в различных сферах социальной коммуникации и зафиксированных в форме письменного текста (на бумаге) или записи на каких-либо иных физических носителях. Анализ основан на единообразных стандартизированных правилах поиска, учета и подсчета количественных показателей изучаемых характеристик текста. Потенциальными объектами исследования могут быть любые документальные источники, содержащие текст – книги, газеты, песни, речи, выступления, письма, дневники, ответы на открытые вопросы анкеты. При этом подразумевается, что изучаемая характеристика существует и распределена в некоторой массовой совокупности – слов, фраз, параграфов, книг, журналов и др.
Суть метода сводится к тому, чтобы найти и использовать для подсчета такие признаки документа (например, упоминание названий партий), которые отражали бы определенные существенные стороны его содержания. Задачи, решаемые методом контент-анализа, укладываются в схему: «Кто сказал, что, кому, как, с какой целью и с каким результатом?»
Обычно контент-анализ, как и методы массового опроса, использует выборочный метод изучения и лишь единицы анализа и единицы отбора в них различны. В контент-аиализе единицы отбора – слова, фразы, смысловые единицы – отдельные статьи, в выборочных опросах – люди.
Принципиальным моментом в разработке методики коитент-анализа является разработка правил соотнесения единиц текста с перечнем категорий анализа. Эти правила оформляются в форме кодификатора. В кодификатор включают не только список наблюдаемых индикаторов, но и данные о самом документе, которые подвергаются кодированию (например, название газеты, место издания, дата издания, число страниц, формат и т.п.).
Контент-анализ целесообразно использовать при наличии больших текстовых массивов с четкой структурой, определяемой коммуникативными намерениями авторов текста. Этот метод широко используется при изучении сообщений, транслируемых на массовую аудиторию газетами, радио, телевидением.
Слово «контент» озн. зміст документу. Контент-аналізом назив. метод збора кількісних даних про явище, те що вивчають, яке знаходиться в документах. Це формалізований метод. Конт.-аналіз – точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами.
Конт.-аналіз не є сукупністю ткхн.прийомів, ні особливою методологією. Це специфічний вид науково-пізнаваьлної діяльності, метод соц.дослідження. Практика соц.досліджень свідчить, що найдоцілніше застосовувати контент-аналіз в разі необхідності високого ступеня точності; за наявності масивного і несистематизованого матеріалу; коли текстовий матеріал не можна охопити без сумарних оцінок. Застосування цього методу на практиці вимагає спец.процедур і техніки. Визначають проблему, мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження, форм.гіпотези, виробляють програму. Важливим є формування репрезентативної вибірки, відбір необхідних документів. Необхідно брати до уваги надійність та достовірність інформації, що міститься у документах. У дослідженнях масових комунікаціях для формалізованого методу тексту виділяють смислові одиниці: поняття у різних його виявах (слово, термін, словосполучення); тема висловлена у смислових образах, статтях, частинах тексту; імена людей, факти... Необхідно визначити одиницю підрахунку.
Проведення конт.-аналізу потребує попередньої розробки ряду дослідницьких інструментів: класифіктор конт.-аналізу (заг.табл., в яку зведені всі категорії аналізу і одиниці); протокол висновків – бланк конт.-аналізу (відомості про документ); реєстраційна картка; інсрукція досліднику; каталог проаналізованих документів. Цей метод дає змогу уникнути впливу суб’єктивних зміщень дослідника у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. З його допомогою можна досліджувати не тільки проблеми сьогодення, а й минулого, а також їх генезис. Один з цого осн.недоліків – складність та громіздкість процедур і техніки проведення дослідження.
21.Конфлікти у суспільствах, іх типологія, інтереси і потреби в конфліктах.
Історичний процес дає безліч прикладів дисгармонії. Гармонійні сусп. відносини існували, ймовірно лише в Антлантиді. Все ін.істор.життя – це процес постійного виникнення і вирішення різноманітних суперечностей, зіткнення інтересів, сусп.цінностей, відносин. Таким чином конфлікт є завершальною ланкою механізму вирішення суперечностей у системі сусп.відносин. все істор. суспільство постає перед нами як конфліктне. У цьому зв’язку конфлікт виявляється не відхиленням від норми, а нормою співіснування людей у соціумі, формою встановлення пріоритетів у системі інтересів, потреб, сусп.відносин взагалі. Основна причина соціального конфлікту – розбіжність соціального та індивідуального інтересів індивідів та соціальних груп, що охоплює всі сфери людського життя, стосунків, насамперед економ., соціально-політ., дух., особистих.
Дойч наводить 6 типів конфлікту: дійсний – зіткнення інтересів існує об’єктивно, усвідомл.людьми і незалежить від будь-якого факту; випадковий – залежить від випадкових обставин; змішаний; неправильно приписаний – причини або суб’єкти визначені помилково; латентинй; хибний.
Також виділяють антогоністичні, реалістичні та нереаліст., основніта неосновні, закриті та відкриті конфлікти. Також виділяють: внутрішньо-особистісний, міжособистісний, конфлікт між особою та групою, міжгруповий, міжорганізаційний.
Невичерпність конфліктного співіснування людей у соціумі наводить на думку про поліфункціональну роль конфлікту, а також шляхи та засоби його використання. Дослідники визначають 3 взаємопов’язані функції конфлікту: позитивну – рушійна сила суспільно-істор.змін, відтворення соц.рівноваги, гарантія розвитку шляхом вияву інтересів; негативну – заггроза дезінтеграції суспільства, порушення соц. справедливості; суперечливу – порушення соц.стабільності з одночасною стимуляцією соціокультурної динаміки. Конфлікт – багатофакторне явище суспільного життя.
Якщо добре знати все про конфлікт – причини та види, процес конфлікту, можливі варіанти поведінки у конфлікті, їх переваги та недоліки, етапи кправління конфліктом, - можна спрямувати конфлікт у позитивному напрямку, вийти із ситуації не лише з великими втратами, а й досягти хороших результатів.
Наше життя повне суперечностей. Конфлікти постійно виникають між членами родини, приватними особами та організаціями, між представниками різних держ., політичних, суспільних структур, між окремими регіонами всередині країни, державами тощо.
Конфліктів неможливо уникнути в жодній сфері діяльності-виробничій, управлінській, підприємницькій та ін. Тому діловій людині важливо знати, що являє собою конфлікт як соціально-психологічне явище, яка його природа, причини виникнення тощо.
У 50-60 р.ХХ ст.почала складатися нова міждисциплінарна сфера знань-„конфліктологія”.
Конфліктологія-це наука знань про закономірності виникнення, розвитку, звершення конфліктів, а також про принципи, способи та прийоми їх конструктивного регулювання.
Слово „конфлікт” запозичено з лат. мови (conflictus-зіткнення). Під конфліктом розуміють зіткнення сторін, що мають протилежні цілі, інтереси, погляди; серйозні розбіжності, гостра суперечка, що призводить до боротьби. Суб’єктом конфлікту може виступати окрема особа, двоє або декілька осіб, група осіб, організація, держава тощо.
Розглянемо такі типи конфлікту: внутрішньоособистісний, міжособистісний, між особистістю та групою, груповий.
Внутрішньоособистісний конфлікт. Цей тип конфлікту не відповідає загальному визначенню поняття „конфлікт”. Він може приймати різні форми. Одна з найпоширеніших-рольовий конфлікт, коли до однієї л-ни висувають суперечливі вимоги з приводу того, яким має бути результат її роботи. Також може виникнути в результаті того, що виробничі вимоги не узгоджуються з особистими потребами чи цінностями виконаіця.
Міжособистісний конфлікт. Цей тип конфлікту, можливо, найпоширеніший. Люди з різними рисами характеру, поглядами та цінностями іноді просто не в змозі жити в злагоді один з одним. Як правило, погляди та цілі таких людей розрізняються докірно.
Конфлікт між особистістю та групою. Може виникнути якщо особистість займе позицію, що відрізняється від позиції групи.
Міжгруповий конфлікт. Це конфлікт, який винвкає між різними групами. Існують формальні і неформальні групи.
(З конфліктології) Типология конфликтов:
Выделяются такие типы конфликтов различающиеся по составу их участников:
- внутриличностные;
- межличностные;
- групповые(между неформальными малыми группами в составе одной общности);
- Конфликты в орг-циях (где конфликтными сторонами являются группы-коллективы подразделений организации);
- Межгрупповые конфликты между большими соц. группами (социальные, политические, межкультурные и пр.)
Различные типы конфликтов взаимосвязанные между собой. В ходе развития конфликты одного типа могут переходить в конфликты другого типа.
22. Концепция «Одномерного человека» Г.Маркузе
Это теория, получившая название по одноименной книге Маркузе книге “одномерный человек”. По существу, возникла значительно раньше и связана с исследованиями конформизма социального и социально-психологических типов и характеров, деформируемых совр. обществ. системами. Существенную роль в становлении концепции О. ч. сыграли идеи Фрейда, Райха, Хорни, Лдорно, Фромма, Рисмена и др. исследователей, изучавших различ. варианты, механизмы и следствия отчуждения и стереотинизации человека. «Массовый человек», «человек организации», «извне-ориентированная личность», «авторитарная личность», «автоматически конформная личность» некоторые из исследовавшихся психологических типов, и большей или меньшей степени близкие типу О. ч. Всем им в той или иной степени свойственны: некритическое отношение к существующей действительности, к поведенческим и пропагандистским стереотипам, отсутствие индивидуальности, манипулируемость, консерватизм, конформизм и т. д. Согласно концепции Маркузе, социокультурная одномерность, одномерность мышления необходимые производственные индустриального общ-ва, основанного на сциентистско техницистских императивах, принципе «производитеольности», извращающих естеетв. влечения и потребности человека. Потребительская ориентация, все убыстряющаяся гонка за материальными благами лишает человека социально-критического измерения. О. ч. присуще искаженное видение мира; отчуждение, «сублимированное рабство» он воспринимает как «естеетв.». желанный, единственно возможный, а иногда и как высший из всех возможных способ существования. Отвечающие интересам правящей элиты принципы и нормы индустр. общ-ва кажутся ему выражением свободы и социальной справедливости. О. ч. лишен способности к радикальной оппозиции существующему режиму, полностью интегрирован в «систему». Прорыв универсальной одномерности совр. общ-ва возможен, согласно Маркузе. посредством формирования новых влечений и потребностей, «новой чувственности». Носителями революц. потенциала он считает социальных аутсайдеров и маргиналов (Маргинальная личность). В силу такой социальной ориентации идеи Маркузе в скрытом виде содержат в себе возможность экстремистской интерпретации. Концепция О. ч. полезна для понимания некоторых социально-психологических характеристик социальной и духовной жизни в совр. промышленно развитых странах.
23.концепція радикального фемінізму К. Дельфі.
Дельфи – была радикальной феминистской, кот. Разработала концепцию “семейного способа производства”. Она утверждает, что женщины-домохазяйки составляют один общественный класс, а их мужья-другой. При этом домохазяйки представляют собой производительный класс, включенный в домашний труд, в то время как мужья-это непроизводительный класс, присваивающий результаты труда своих жен. По мысли Дельфи, эксплуатация женщин не связана с тем, какую именно работу они выполняют в домашнем хозяйстве, эта эксплуатация проистекает уже из самого факта, что работа женщин происходит в доме. Выход за пределы домашнего мира осуществляется исключительно мужчинами, а женщины, оставаясь в пределах дома, фактически становятся неоплачиваемыми работниками своих мужейи обьектом эксплуатации. С точки зрения этой концепции, основной источник эксплуатации женщин коренится в смье, а капитализм есть лишь дополнение к этой первичной эксплуатации. Все женщины составляют единый эксплуатируемый и угнетаемый класс в рамках семейного способа производства, а в роли эксплуататоров выступают все мужчины. кОнцепция Дельфи была подвергнута критике за то, что она слишком широко раздвигает рамки марксистских понятий класса и способа производства. Критики Дельфи утверждают, что женщин нельзя обьеденить в один класс, поскольку между представительницами различных социальных слоев и классов сущетвует слишком значительные различия. Другой пункт критики состоял в том, что концепция Дельфи позволяет дать теоретическое обьяснение только для некоторой части женщин, а именно тех, которые являються домохозяйками. Дельфи пытается обойти эту методологическую трудность, утверждая, что все женщины рассчитывают быть домохазяйками, и поэтому можно рассматривать их так, как если бы они ими действительно были. Однако этот аргумент входит в противоречие с эмпирическими данными, показывающими, что в разных странах постоянно снижается доля женщин, кот. явл. исключительно домохозяйками.
24. Управлінська діяльність та організаційна культура
Современный менеджмент рассматривает организационную культуру как мощный стратегический инструмент, позволяющий ориентировать все подразделения и работников на общие цели. Существует несколько определений организационной (корпоративной) культуры.
Организационная культура выполняет две основные функции:
• внутренней интеграции: осуществляет внутреннюю интеграцию членов организации таким образом, что они знают, как им следует взаимодействовать друг с другом;
• внешней адаптации: помогает организации адаптироваться к внешней среде.
Формирование организационной культуры — это попытка конструктивного влияния на социально-психологическую атмосферу, поведение сотрудников. Формируя в рамках организационной культуры определенные установки, систему ценностей или «модель мира» у персонала организации, можно прогнозировать, планировать и стимулировать желаемое поведение.
Американский социолог Хэнди выделяет следующие четыре типа культур.
1.Культура Власти. В данной организации есть центральный источник власти. Обычно это лидер с выдающимися личностными характеристиками, он контролирует все, что происходит в организации, и имеет право последнего голоса. Удерживать власть в одних руках позволяет то, что руководитель единолично распоряжается всеми ресурсами. Это же позволяет организации быстро реагировать на изменяющуюся ситуацию, быстро принимать и выполнять решения. 2.Культура Роли. Эта культура более известна под названием «бюрократия», она характеризуется строгой специализацией подразделений, которые координируются узким связующим звеном главного управления наверху. Деятельность построена по формальным правилам, стандартам и инструкциям. Власть определяется положением в структуре, именно здесь понятие «роль» получает свое истинное наполнение. 3.Культура Задачи. Данная культура ориентирована, в первую очередь, на конкретный проект или работу. Наибольшая эффективность достигается путем соединения ресурсов и профессиональных сотрудников, а также за счет отождествления собственных целей с целями организации, которые здесь стоят выше индивидуальных. 4.Культура Личности. Центральное место в организации занимает личность, главное в ней - творчество. Сотрудники не являются подчиненными в полном смысле этого слова. Организация объединяет людей для того, чтобы они могли добиваться собственных целей. Структура играет обеспечивающую и координирующую роль.
На основе сочетания параметров организационной культуры предприятий можно установить такие важные характеристики, как стиль управления, потенциальные возможности возникновения в них конфликтов, характер их протекания и способы их разрешения, сделать заключение о совместимости организаций и возможных последствиях объединения для каждой из них.
Основные элементы организационной культуры:
• Поведенческие стереотипы: общий язык, используемый членами организации; обычаи и традиции, которых они придерживаются; ритуалы, совершаемые ими в определенных ситуациях.
• Групповые нормы: свойственные группам стандарты и образцы, регламентирующие поведение их членов.
• Провозглашаемые ценности: артикулированные, объявляемые во всеуслышание принципы и ценности, к реализации которых стремится организация или группа («качество продукции», «лидерство на рынке» и т.п.).
• Философия организации: наиболее общие политические и идеологические принципы, которыми определяются ее действия по отношению к служащим, клиентам или посредникам.
• Правила игры: правила поведения при работе в организации; традиции и ограничения, которые следует усвоить новичку для того, чтобы стать полноценным членом организации; «заведенный порядок».
• Организационный климат: чувство, определяемое физическим составом группы и характерной манерой взаимодействия членов организации друг с другом, клиентами или иными сторонними лицами.
• Существующий практический опыт: методы и технические приемы, используемые членами группы для достижения определенных целей; способность осуществлять определенные действия, передаваемая из поколения в поколение и не требующая обязательной письменной фиксации.
25. Метод анализу документів в соціології
Для аналізу документів насамперед треба з'ясувати суть поняття «документ». Найточніше воно сформульоване в державному стандарті.
Документ — це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини.Інформацію фіксують за допомогою літер, цифр, стенографічних та інших знаків, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо.
Документи містять інформацію, яка характеризує соціальні процеси на різних рівнях дослідження: соцієтальному, інституціональному, груповому, особистісному, індивідуальному. Так, законодавчі акти, міжнародні угоди, документи планування, державна статистика охоплюють інформацію про соціальну політику держави, механізми її реалізації, про ефективність проведених заходів. Взаємодія між такими соціальними інститутами, як сім'я, освіта, масова інформація, не може бути адекватно описана і проаналізована без вивчення внутрішньої і міжвідомчої документації, без аналізу документів преси, телебачення, листів трудящих в органи управління та інших каналів громадської думки. Не буде повним соціологічне вивчення міжгрупових і міжособистісних стосунків, процесу соціалізації особистості без аналізу біографій, листів, мемуарів, щоденників, посадових інструкцій та інших документальних джерел.
Документи класифікують за різними ознаками. Залежно від технічних засобів фіксації інформації їх поділяють на письмові (всі види друкованої та рукописної продукції), іконографічні (відео-, кіно, фотодокументи, картини, гравюри то що), фонетичні (радіо- магнітофонні записи, грамплатівки). Активно розвиваються нові носії документальної інформації: мікрофільми, мікрофіші, диски для ЕОМ, лазерні диски.
Залежно від авторства розрізняють офіційні документи і документи особистого походження. Офіційними вважають документи, створені юридичними або офіційними (посадовими) особами, оформлені або засвідчені належним чином. Документи особистого походження створені окремими особами і їх не вважають офіційними.
За мотивами створення розрізняють спровоковані та неспровоковані документи. Спровокованими документами можна вважати твори школярів на задану тему, листи до газет з приводу того чи іншого конкурсу тощо. Неспровокованими документами є особисті документи, створені за ініціативою їх авторів: особисте листування, щоденники, листи в органи управління тощо.
Методи аналізу документальних джерел поділяють на неформалізовані (традиційні) та формалізовані.
Неформалізований метод — тлумачення документа через з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту, оцінку його змісту згідно з політичними, моральними або естетичними критеріями.
Він передбачає зовнішній і внутрішній аналіз документа. Зовнішній аналіз — це відновлення обставин створення документа в історичному і соціальному планах. Внутрішній аналіз — безпосередній аналіз змісту документа, спрямований на виявлення розбіжностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, які містяться у документах.
Під час неформалізованого методу аналізу документів дослідник повинен з'ясувати такі питання:
Методи неформаліадваного аналізу значною мірою засновані на інтуїції дослідника і містять потенційну можливість суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Такі зміщення можуть спричинити, наприклад, психологічні особливості дослідника (стійкість уваги, пам'яті, стомлюваність), неусвідомлені захисні психічні реакції на зміст документів (виділення «приємних» і пропуск «неприємних» аспектів) тощо. Ймовірність і небезпека таких зміщень зростає із збільшенням кількості проаналізованих документів і обсягу їх змісту. Недоліки традиційного аналізу документів вимагали пошуків нових методів їх розгляду.. Ними стали формалізовані, кількісні методи. Формалізований метод покликаний подолати суб'єктивізм традиційного методу.
Формалізований метод — пошук таких ознак документа, як/ б відображали істотні сторони його змісту.
Під формалізованим методом найчастіше розуміють контент-аналіз (від англійського — аналіз змісту). Контент-аналіз почали застосовувати; у 20—30-х роках XX ст. у США. Його використання у сфері політики та пропаганди пов'язують з іменем Г, Лассуелла. Під час Другої світової війни метод контснт-аналізу застосували для вивчення пропаганди, а також у військовій розвідці. . В Україні контент-аналіз вперше застосовували ще у 20-ті роки при дослідженні змісту газет. У ЗО—50-х роках з відомих причин він, як й інші соціологічні методи, не розвивався і Практично не застосовувався. У літературі побутують різні тлумачення його.
Контент-аналіз — точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами.
Контент-аналіз не є ні сукупністю технічних прийомів, ні особливою методологією. Це специфічний вид науково-пізнавальної діяльності, метод соціального (переважно соціологічного) дослідження. Практика соціологічних досліджень свідчить, що найдоцільніше застосовувати контент-аналіз в разі необхідності високого ступеня точності; за наявності масивного і несистематизованого матеріалу; коли текстовий матеріал не можна охопити без сумарних оцінок. Це досить точно ілюструє ситуація, коли літературознавцям необхідно було встановити, який з кількох варіантів фіналу «Русалки» належить О. Пушкіну. За допомогою контент-аналізу із застосуванням ЕОМ було встановлено, що тільки один з них належить авторові. Висновок ґрунтувався на тому, що у кожного письменника є Свій частотний словник, тобто специфічний повтор різних слів. Склавши такий словник письменника і порівнявши його з частотними словниками в усіх варіантах, з'ясувалося, що саме первісний (початковий) текст «Русалки» є ідентичним частотному словнику Пушкіна, а всі інші йому не відповідають. Застосування методу контснт-аналізу на практиці вимагає спеціальних процедур і техніки. Як і при застосуванні будь-якого іншого методу збору соціологічної інформації, визначають проблеми, мету завдання, об'єкт, предмет дослідження, формулюють гіпотези, виробляють програму, Важливим є формування репрезентативної вибірки, відбір необхідних документів. Однак поки що не вироблено технології формування вибіркової сукупності при застосуванні контент-аналізу.
Обсяг вибірки залежить від мети дослідження і характеру одержаної інформації, Він повинен бути обґрунтованим у програмі дослідження. Необхідно також брати до уваги надійність і достовірність інформації, що міститься у документах.
Визначивши емпіричні об'єкти, дослідник розробляє методику контент-аналізу. При застосуванні формалізованого методу аналізу документів вдаються до різних категорій, які повинні бути адекватно відображені у змісті досліджуваного документа. Таким відображенням є одиниці аналізу, їх поділяють на смислові та якісні.
У дослідженнях масових комунікацій для формалізованого аналізу тексту виділяють смислові одиниці; поняття у різних його виявах (слово, термін, сполучення слів); тема, висловлена у смислових образах, статтях, частинах тексту; імена людей, географічні назви, суспільні події, факти тощо. Обравши одиницю спостереження, необхідно визначити і одиницю підрахунку. Практика конкретних соціологічних досліджень дає змогу визначити деякі загальні одиниці підрахунку, які застосовують при проведенні досліджень;
Позитивна якість формалізованого методу полягає у тому, що він дає змогу уникнути впливу суб'єктивних зміщень дослідника у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Цей метод забезпечує досить високий ступінь надійності одержуваної інформації. З його допомогою можна досліджувати не тільки проблеми сьогодення, а й минулого, а також їх генезис. Один з основних його недоліків — складність та громіздкість процедур і техніки проведення дослідження, хоча здійснення контент-аналізу з допомогою ЕОМ певною мірою компенсовує його.
26. Метод спостереження в соціології
С помощью метода наблюдения, как правило, получают первичную социологическую информацию. Наблюдение означает направленное, систематическое, непосредственное прослеживание, фиксируемая и регистрируемая информация о социально значимых фактах, событиях, явлениях и процессах. Наблюдение, в отличие от обыденной наблюдательности человека, состоит в его планомерности, организованности, целенаправленности.
В социологическом наблюдении всегда фиксируются цель, задачи и процедуры. Составляется программа наблюдения, предполагающая определение объекта и предмета наблюдения, обработка и анализ полученной информации. Виды наблюдения обусловливаются положением наблюдателя, регулярностью наблюдения, местом и т.п.
С позиции положения наблюдателя различают включенное наблюдение и невключенное. При включенном наблюдении социолог непосредственно «включен» в ситуацию, которую он наблюдает. Он даже может быть участником какого-либо производственного процесса. Невключенное наблюдение предполагает изучение ситуации социологом со стороны, никоим образом не контактируя с участниками (объектом) наблюдений. И то, и другое наблюдение может проводиться как явно и открыто, так и неявно, но при этом цели наблюдения должны преследовать лишь гуманные намерения.
В зависимости от регулярности наблюдения оно может быть систематическим, постоянным или случайным, спорадическим.
По месту проведения наблюдение бывает полевым, то есть происходящим в естественных условиях, либо лабораторным, то есть специально организованным.
Достоинством метода наблюдения является то, что оно фиксирует события в определенных пространственно-временных рамках. Есть возможность как бы «сфотографировать» поведение группы людей в определенный отрезок времени.
Недостаток наблюдения в том, что оно не очень глубоко затрагивает социальные ситуации, которые не воспроизводятся повторно. Поэтому, пользуясь этим методом, его нельзя переоценивать.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ - заг.наук. метод емпіричного дослідження. В соціології застосовується переважно для збору та найпростішого узаг. первинної інформації. Одиницями інформації тут є зафіксовані акти вербальної або невербальної (реальної) поведінки. На відміну від природничих наук, де спостереження вважається першим і нескладним методом, у соціології наук, спостереження є одним із найскладніших і трудомістких методів дослідження. Складність його обумовлена специфікою відношення суб'єкта та об'єкта спостереження, в якому і суб'єктом, і об'єктом виступає людина. Це відношення є фактично суб'єкт-суб'єктним соціальним відношенням, що зумовлює неминучість їх взаємовпливу в процесі спостереження, а значить - можливість суб'єктивної "деформації" інформації, фіксації артефактів. Основою цього явища є притаманне кожній людині оціночне ставлення до дійсності, отож неможливість "чистого" неаналіт. бачення. Саме тому застосування цього методу завжди пов'язане з розробкою складних техн. прийомів, що забезпечують надійність даних спостереження.
Надійність та валідність спостереження забезпечується насамперед адекватністю його умов певному типу взаємодії суб'єкта і об'єкта, рівнем досягнутої формалізації процедури, репрезентативністю інформації. Для будь-якого соціол. спостереження залежно від того, чи знають спостережувані про це чи ні, характерні такі типи взаємодії суб'єкта та об'єкта:
1. Включене (за участю) С, коли спостережувані знають про присутність дослідника (спостерігача) в групі. Суб'єкт у силу самого факту включення відчуває вплив об'єкта, певною мірою сам стає об'єктом. Об'єкт реагує на присутність суб'єкта. У цьому випадку потрібно зробити складну корекцію даних спостереження, які отримують деформацію через "збурюючий" їх взаємний вплив суб'єкта і об'єкта.
2. Включене С., коли спостережувані не знають про це. Суб'єкт також відчуває вплив об'єкта, проте об'єкт не реагує на присутність суб'єкта. Надійність інформації в даному випадку підвищується, однак виникають проблеми реєстрації та повноти інформації. Неабияке значення має етичний бік такого спостереження. проблема усунення "збурюючих" чинників вирішується як проблема врахування конкретних умов, наук, організації та проведення дослідження, а також достатнього контролю даних на обгрунтованість, стабільність і точність. Для забезпечення цього об'єкт С. повинен насамперед бути чітко визначеним у конкретній емпіричній ситуації. Залежно від того, чи вона є природною чи створена штучно, обирають і тип взаємодій суб'єкта і об'єкта. Далі емпірична ситуація повинна бути кодифікована в поняттях програми дослідження. Відповідно до них розробляються рубрики індикаторів С. Єдина система індикації емпіричних ситуацій дає змогу уніфікувати одержувані в дослідженні дані, здійснити їх зіставлення та кількісну обробку й аналіз. Зрештою, соціол. С, попри поширений скептицизм щодо їх надійності, при якісній підготовці спостерігачів та інструментарію, дають змогу одержувати дані, коефіцієнт кореляції яких сягає 0,75 - 0,95.
Основною перевагою С. є те, що цей метод дає змогу безпосередньо вивчати взаємодії, зв'язки та відносини між людьми і робити обґрунтовані емпіричні узаг.
Разом з тим на основі таких узаг. важче встановити закономірності явищ, виявляти їх чинники, розрізняти випадковість та необхідність у соціальних процесах. Тому соціол. С. має застосовуватись у поєднанні з іншими методами дослідження, забезпечувати можливість комплексного розгляду об'єкта.
3. Невключене С, коли спостережувані знають про нього. Об'єкт істотно не впливає на суб'єкта, але сам реагує на його присутність. Ця реакція (зміна поведінки) є основною причиною деформації первинних даних і має бути врахована суб'єктом дослідження.
4. Невключене С, коли спостережувані не знають про нього. У взаємодіях суб'єкта та об'єкта фактично не виникає "збурюючого" впливу. Проте збільшується можливість деформації та втрати інформації за рахунок більш обмеженого при цьому поля спостереження. У даному випадку, як і в попередньому (3), виникає велика ймовірність організаційно-техн. помилок.
27. Метод обробки та аналізу інформації в соціологічному дослідженні
Сутність, види та складові соціологічних досліджень. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що соціологічні дослідження — своєрідна відзнака соціологів, що виділяє їх серед представників інших соціальних та гуманітарних наук. Оволодіння соціологічними методами вимагає від дослідника ґрунтовної професійної підготовки не тільки з виключно соціологічних дисциплін, а також із соціальної філософії, психології, етнографії, але й, що зовсім особливо не просто для гуманітаріїв, потрібні певні знання математики, статистичних методів, інформатики і т. ін.
Що ж таке соціологічне дослідження? Це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів яро явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.
Соціологічне дослідження містить у собі деякі елементи, що притаманні будь-якій науковій діяльності. По-перше, це об'єкт дослідження. У соціології об'єктом дослідження можуть, бути будь-які процеси та явища соціальної дійсності (демографічні, екологічні, економічні, соціальні, міжнаціональна, сімейно-побутові та ін.). По-друге, це суб'єкт дослідження (соціолог-дослідник або група соціологів). По-третє, як будь-яке інше дослідження, соціологічне спрямоване на досягнення певної мети і вирішення конкретних завдань. По-четверте, це засоби, що застосовуються в дослідженні (технічні й організаційні). По-п'яте, це результати дослідження, заради яких воно проводиться.
Основне завдання соціологічних досліджень — добування фактів про соціальну дійсність, її окремі явища, сторони. Соціальний факт — це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціальної дійсності. Як же вибрати саме ті факти, які допоможуть знайти науково достовірну відповідь на запитання, що цікавлять дослідника, заохотять його до проведення дослідження? Для цього необхідно виокремити випадковий для явища, що вивчається, факт від невипадкових, сконцентрувавши свою увагу на регулярних, масових, інакше кажучи, — типових фактах. Саме для цього соціологічна наука розробила цілу систему наукових процедур. Ці процедури — результат глибоких теоретичних і багаторазових дослідницьких проробок — є надбанням наукової корпорації соціологів.
Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (проведення емпіричного дослідження), завершального (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап включає в себе ряд важливих процедур.
Заключний етап емпіричного соціологічного дослідження зумовлює обробку, аналіз та інтерпретацію даних, отримання емпірично обґрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій. Залежно від методів отримання первинної інформації можливо застосування різних прийомів обробки й аналізу даних. Так, якщо соціолог певну частину інформації запозичує із документальних джерел, то він використовує два основних методи аналізу документів: неформалізований (традиційний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний аналіз ґрунтується на сприйнятті, розумінні, осмисленні й інтерпретації змісту документів згідно з метою дослідження. Формалізований аналіз документальних джерел (контент-аналіз — аналіз змісту) розрахований на запозичення соціологічної інформації з великих масивів документальних джерел, які недоступні традиційному аналізу. Він базується на виявленні деяких кількісних статистичних характеристик текстів (або повідомлень).
Методы обработки и анализа данных:
Conjoint analysis (совместный анализ) — метод анализа, предназначенный для оценки и сравнения атрибутов продуктов с целью выявления тех из них, которые оказывают наибольшее влияние на покупательские решения. Метод "Conjoint analysis" — лучшая технология для измерения важности того или иного фактора из-за того, что он заставляет респондента думать не о том, что важно, а только о его предпочтении. Достоинством метода является возможность выявить латентные факторы, влияющие на поведение потребителей. С помощью данного метода можно выделить оптимальную комбинацию свойств продукта, оставив продукт в приемлемой ценовой категории.
Кластерный анализ — это совокупность методов, позволяющих классифицировать многомерные наблюдения, каждое из которых описывается неким набором переменных. Целью кластерного анализа является образование групп схожих между собой объектов, которые принято называть кластерами. При помощи кластерного анализа можно производить сегментацию рынка (например, выделение приоритетных групп потребителей). Применение методов кластеризации к сегментированию основано на следующих предположениях. Во-первых, считается, что по значениям переменных, которыми описываются свойства потребителей, можно выделить группы схожих потребителей. Во-вторых, считается, что на выделяемом сегменте можно достигнуть лучших маркетинговых результатов по продвижению продукции. Полагается, что более значимо для маркетингового результата, объединение потребителей в группу с учетом мер близости друг к другу. Для обоснования данных предположений используется метод дисперсионного анализа.
Дисперсионный анализ. С помощью дисперсионного анализа исследуют влияние одной или несколько независимых переменных на одну зависимую переменную или на несколько зависимых переменных. Метод статистического анализа, позволяющий определить достоверность гипотезы о различиях в средних значениях на основании сравнения дисперсий (отклонений) распределений (например, можно проверить гипотезу о различиях двух групп потребителей, выделенных при помощи кластеризации). В отличие от корреляционного анализа дисперсионный анализ не дает возможности оценить тесноту связи между переменными.
Регрессионный анализ. Статистический метод установления зависимости между независимыми и зависимыми переменными. Регрессионный анализ на основе построенного уравнения регрессии определяет вклад каждой независимой переменной в изменение изучаемой (прогнозируемой) зависимой переменной величины. В маркетинге часто используется для прогнозирования спроса.
Факторный анализ. Совокупность методов, которые на основе реально существующих связей признаков (или объектов) позволяют выявлять латентные (или скрытые) обобщающие характеристики изучаемых явлений и процессов. Главными целями факторного анализа являются сокращение числа переменных и определение структуры взаимосвязей между переменными, то есть классификация переменных. При сокращении числа переменных итоговая переменная включает в себя наиболее существенные черты объединяемых переменных. Классификация подразумевает выделение нескольких новых факторов из переменных связанных друг с другом. В маркетинге этот метод используется в связи с углублением анализа потребительского поведения, развитием психографики и т.п. задач, в которых необходимо выявление явно не наблюдаемых факторов.
Завершується емпіричне соціологічне дослідження формулюванням висновків, пропозицій та рекомендацій, які повинні носити конкретний, реалістичний характер, мати необхідні обґрунтування в матеріалах дослідження, підтверджуватися документальними й статистичними даними.
28. Методи соціологічного прогнозування
Проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства.
За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими.
Прогноз (від гр. prognōsis — передбачення) — це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання (розробки) прогнозу називають прогнозуванням. Прогнозування - це наукове обґрунтування можливих кількісних та якісних змін стану об’єкту в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану. Процес прогнозування завжди базується на певних принципах. Головними з них є такі: • цілеспрямованість — змістовий опис поставлених дослідницьких завдань; • системність — побудова прогнозу на підставі системи методів і моделей, що характеризуються певною ієрархією та послідовністю; • наукова обґрунтованість — усебічне врахування вимог об'єктивних законів розвитку суспільства, використання світового досвіду; • багаторівневий опис — опис об’єкта як цілісного явища і водночас як елемента складнішої системи; • інформаційна єдність — використання інформації на однаковому рівні узагальнення й цілісності ознак; • адекватність об'єктивним закономірностям розвитку — виявлення та оцінка стійких взаємозв'язків і тенденцій розвитку об'єкта; • альтернативність — виявлення можливості розвитку об'єкта за умови різних траєкторій, різноманітних взаємозв'язків і структурних співвідношень. Методи прогнозування.
1.Фактографічні Метод екстраполяції є одним з основних для прогнозування розвитку складних систем; у його основу покладається припущення про незмінність чинників, що визначають розвиток об'єкта дослідження. Відтак сутність методу екстраполяції полягає в поширенні закономірностей розвитку об'єкта в минулому на його майбутнє. Метод функцій належить до математико-статистичних методів прогнозування, що базуються на використанні так званих автокореляційних функцій (автокореляція — вираження взаємного зв'язку між сусідніми членами часового ряду). Процес прогнозування з використанням автокореляційних функцій полягає у виконанні двох послідовних дій. Спочатку формулюють завдання прогнозування й визначають критерій його вирішення, а потім, використовуючи часовий ряд, який відображає процес розвитку параметрів системи в часі, визначають прогнозовану величину на перспективний період за умови мінімізації середньоквадратичних похибок передбачення. 2. Евристичні методи прогнозування передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень. Конкретні методи прогнозування цієї групи охоплюють дві підгрупи —інтуїтивні та аналітичні. З-поміж основних методів першої підгрупи виокремлюють методи експертної оцінки й «мозкової атаки», а другої — методи морфологічного аналізу, побудови «дерева цілей», інформаційного моделювання, оптимізації. За браком достатньої статистичної інформації або за її непридатності для прогнозування певних явищ доводиться користуватися методом експертних оцінок. В його основу покладено спосіб збирання необхідної інформації переважно шляхом анкетування. При цьому експертну анкету треба скласти в такий спосіб, щоб можна було одержати: 1) кількісно однозначні відповіді на запитання, що пропонуються експерту; 2) формалізовані відомості щодо характеру джерел аргументації, ступеня впливу кожного із джерел на відповідь експерта; 3) кількісно визначену експертом оцінку рівня його знання предмета, що пропонується для аналізу та висновків. Застосовуються два підходи до використання цього методу прогнозування: індивідуальні та групові оцінки. Індивідуальні оцінки полягають у тім, що кожний експерт дає незалежну оцінку у вигляді інтерв'ю або аналітичної записки. Групові оцінки базуються на колективній роботі експертів та одержанні сумарної оцінки від усієї групи експертів, яких залучено до прогнозної оцінки конкретних економічних процесів. Метод «мозкової атаки» є різновидом методу групових експертних оцінок і полягає у творчій співпраці певної групи експертів-спеціалістів для розв'язання поставленого завдання способом проведення дискусії («мозкової атаки»). Учасники такої дискусії мають дотримуватися двох правил поведінки: 1) не допускати критики та негативних коментарів щодо міркувань опонентів; 2) не заперечувати нової ідеї, якою б абсурдною з погляду можливої її практичної реалізації вона не видавалася. Метод морфологічного аналізу ґрунтується на використанні комбінаторики, тобто дослідженні всіх можливих варіантів, виходячи із закономірностей побудови (морфології) об'єкта прогнозування, що вивчається та аналізується. Прогнозна оцінка розвитку підприємства (організації) здійснюється комбінуванням можливих варіантів розвитку об'єкта. Метод побудови «дерева цілей» застосовується в прогнозуванні з метою поділу основних завдань на підзавдання і створення системи «виважених» за експертними оцінками зв'язків. Для відбору чинників до прогностичної моделі та побудови системи зв'язків широко використовуються матриці взаємовпливу і теорія графів. Специфічним методом прогнозування є метод інформаційного моделювання. Він базується на тім, що характерні особливості масових потоків інформації створюють умови для прогнозування розвитку конкретних об'єктів на підставі таких джерел інформації, які містять необхідні, логічно впорядковані документи в певній послідовності. Одним з типових способів прогнозування є метод оптимізації рядів параметрів конкретних об'єктів на засаді аналізу максимально можливої кількості чинників, що зв'язані з виробництвом і фінансово-економічними показниками та враховують міру їхньої взаємодії. Можливі й інші методи прогнозування розвитку підприємств та організацій. У групі фактографічних методів можна назвати наприклад, випереджаючі методи, до яких, зокрема, належать методи патентної експертизи. У підгрупі статистичних можливі ще й такі методи прогнозування, як методи інтерполяції, кривих зростання та огинаючих кривих, а в підгрупі аналітичних — методи аналогій, формування сценаріїв тощо.
29. Місце О.Конта в історії соціології.
Изучение истории развития теоретической социологии в XIX веке, связано с именами О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, Э. Дюркгейма, М. Вебера и российского социолога П. Сорокина, творившего уже в XX веке. Речь идет об ученых, чьи труды стали поворотными пунктами в истории развития теоретической социологии. И первым таким ученым стал французский мыслитель Огюст Конт (1798—1857).
Человечество, прежде чем обратить пристальное внимание на самое себя, долгое время стремилось познать силы, от которых непосредственно зависела жизнь людей. Такими силами, внешними по отношению к человеку, были силы природы: физические, механические, химические, биологические. Пока человек был в значительной зависимости от природы, он стремился практически познать прежде всего ее законы и закономерности для того, чтобы облегчить свое существование, чтобы каким-то образом предсказывать, предвидеть те или иные процессы, происходящие в природе, чтобы, в конце концов, научиться управлять ими, используя их на благо.
Именно по этой причине развивались прежде всего естественные науки: физика, химия, биология, астрономия, математика и т.д. Но это вовсе не означает, что действующий и познающий человек проявлял интерес только к природе и не обращал внимания на самого себя. Еще в древнегреческой философии был сформулирован принцип: «Человек — мера всех вещей!» Мыслителей начиная с древних времен (Аристотель, Платон и многие, многие другие) волновали проблемы человека, его отношений с другими людьми, их совместного проживания, то есть вопросы общественного устройства. В конечном счете развитие естественных наук обусловлено именно тем, что без них невозможно решать проблемы человека и общества. Попробуйте познать человека хотя бы без элементарного знания его анатомии, физиологии и т.п. Да и практическая общественная жизнь немыслима без естественнонаучных знаний. В cвою очередь, практикой человек проверял правильность или неправильность своего познания. Критерий истины — практика.
В это время наблюдалось бурное развитие естественных наук, где были достигнуты значительные результаты. Каждая естественная наука прочно занимала свою нишу в естествознании, будь то физика, астрономия, химия или биология. Однако развитие общественных наук шло замедленными темпами и не было среди них ни одной такой, которая бы, отпочковавшись от философии, могла заявить о себе как о самостоятельной науке, которой подвластно изучение общества методологическими средствами современной науки. Потребность в необходимости постановки и исследования социальных проблем в начале XIX века была налицо и приобретала первостепенное значение.
И первым, кто попытался удовлетворить эту потребность, был французский философ О. Конт. Социальные и политические потрясения, вызванные Великой Французской революцией, оказали на Конта огромное влияние. Одновременно и в науке, и в политической жизни все более актуальной становилась идея научного и рационального устроения общества. Чтобы ответить на запросы времени, О. Конт попытался подойти к социальным явлениям так, как это делается при изучении физических или биологических явлений. Он полагал сначала, что законы развития общества подобны физическим законам. Вот почему отдельную,, науку, которая должна изучать общество в целом, человеческий вид, составляющий это общество, Конт первоначально назвал «социальной физикой». «Социальная физика», по мнению Конта, наука менее всего общая, так как она занимается только обществом. Идея уподобить науку об обществе физике или биологии долго не оставляла Конта, даже тогда, когда он осознал, что «социальная физика» как наука об обществе — это более сложная область знания, чем физика. Но страсть к аналогиям, к аксиоматическим моделям физики, по-человечески понятная, заставила Конта в его стремлении создать точную и объективную науку об обществе, разделить проблемы общественного развития на два больших раздела, подлежащих исследованию. По аналогии с физикой, Конт назвал их социальной статистикой, изучающей общество в состоянии покоя, и социальной динамикой, исследующей динамику общества.
Стремление Конта к точным, доказуемым и объективным фактам или, как он сам их называл, «позитивным» фактам об обществе, объяснялось его философской позицией, согласно которой наука вообще и наука об обществе, в частности, должна изучать только то, что реально существует, что можно, как говорится, «потрогать руками», не исследуя при этом причинно-следственные объяснения этих фактов или аргументов в пользу их существования. Позднее это направление в философии получило название «позитивизм».
Поскольку Конта в науке об обществе больше всего интересовал анализ социальной динамики, он понял, что сложность социальной жизни на несколько порядков выше, чем процессы в физике, и потому наукой об обществе не может быть социальная физика, а ею может быть специальная наука, изучающая факты социальной жизни во всей сложной их взаимосвязи и взаимозависимости.
Такой специальной наукой могла бы быть, по мнению Koнта, социология. Получаемые этой наукой объяснения фактов peальной жизни общества могли бы помочь людям правильно строить свои взаимоотношения друг с другом и с обществом в целом.
О. Конт высоко оценивал науку об обществе, названную им социологией. В классификации наук он отвел ей место выше физики, математики и биологии. Социология, по его мнению, опираясь на достижения естественных наук и используя свои методы изучения социальных фактов, должна открыть всеобщие законы развития и функционирования общества, столь же точные и объективные, как и законы природы. Свои открытия социология, по Конту, coвершает при помощи методов, наиболее присущих ей как науке об обществе: наблюдение, эксперимент, сравнение и исторический метод. Причем применяться они должны объективно и независимо от оценочных суждений исследователя. Такой подход с тех пор называют позитивизмом. Сам Конт термин «позитивный» рассматривал в пяти значениях: реальный, полезный, достоверный, точный, организующий.
В своем творчестве он руководствовался идеалами прогресса, политической и экономической свободы, надеждой на то, что с помощью науки и просвещения можно решить все социальные проблемы. На вопрос о том, как вылечить больное общество, Конт отвечал просто: надо создать такую же точную и объектив-ную науку об обществе, каким является естествознание. Откры-тые ею законы надо преподавать в школах и университетах, дабы просветить людей, научить людей тому, как следует правильно и разумно строить свои взаимоотношения. В этом отношении он был близок к взглядам просветителей.
В социологии О.Конт видел прежде всего науку, которая изучает общество как совокупность людей, индивидов, но при этом он не обратил никакого внимания на самого индивида, субъекта взаимодействия, автора социальных фактов, перед которыми так преклонялся О. Конт и которые составили, по его мнению, сущность науки, названной им социологией.
В чем суть «закона трех стадий» Огюста Конта?
О. Конт сформулировал основной закон общественного прогресса, или закон трех стадий, по которому стадии развития общества соответствуют стадиям развития человеческого ума.
Первую теологическую, или фиктивную стадию, охватывающую Древность и раннее Средневековье (до 1300 г.), Конт делил на 3 периода: фетишизм, политеизм и монотеизм. При фетишизме люди приписывали жизнь окружающим предметам и видели в них богов. При политеизме (Древняя Греция и Рим) обожествлялись природные явления. Эпоха монотеизма — эпоха христианства.
Метафизическую стадию (с 1300 по 1800 г.) Конт рассматривал как переходную, для которой характерно разрушение старых верований — фундамента общественного порядка. Важнейшие события этой эпохи — Реформация, Французская революция. Им сопутствовало распространение критической философии, приведшей к упадку авторитетов. Общество, погруженное в анархию, нуждается в новой идеологии, выполняющей интегрирующую роль. Такова, по Конту, философия позитивизма, знаменующая наступление третьей стадии — позитивной.
Свидетельством вступления в последнюю, позитивную эру является распространение наук, рост их общественного значения, развитие промышленности, гармоничное развитие всех элементов социальной жизни.
30. Програма соціологічного дослідження як науковий документ.
Социологическое исследование по любой теме начинается с разработки его программы и проводится в полном соответствии с положениями, зафиксированными в ней. Исследовательской программой называют специально разработанный научный документ, содержащий описание главных предпосылок данного научного исследования.
Программа представляет собой теоретико-методологическую основу осуществляемых социологом процедур исследования
(сбора, обработки и анализа информации) и включает:
- определение проблемы, объекта и предмета исследования;
- предварительный системный анализ объекта исследования;
- характеристику цели и задач исследования;
- интерпретацию и операционализацию основных понятий;
- формулирование рабочих гипотез;
- определение стратегического плана исследования;
- составление плана выборки;
- описание методов сбора данных;
- описание схемы анализа данных.
В программе выделяют теоретический (методологический) и методический (процедурный) разделы. К первому относят компоненты программы, которые начинаются с постановки проблемы и завершаются составлением плана выборки, ко второму- описание методов сбора, обработки и анализа данных.
Программа должна ответить на два основных вопроса:
- во-первых, как перейти от исходных теоретических положений
социологии к исследованию, как "перевести" их в средства исследования,
методы сбора, обработки и анализа материала;
- во-вторых, как от полученных фактов, от накопленного эмпирического материала снова подняться к теоретическим обобщениям, чтобы исследование при этом не только давало практические рекомендации, но и служило основой для дальнейшего развития самой теории.
Теоретико-методологическая часть программы:
Вначале конструируется теоретико-методологический раздел программы, содержание которого определяет все последующее, а в конечном счете – результаты исследования, их валидность и качественность. Разработка этой важнейшей части исследовательской программы предполагает нахождение максимально четких формулировок:
1. темы исследования, фиксируемой в самом названии исследовательского проекта;
2. характеристик исходных представлений о данной теме, степени ее изученности социологией;
3. цели исследования;
4. задач исследования;
5. объекта исследования;
6. предмета анализа;
7. исходных теоретических понятий (категорий) исследования;
8. операционализирующих эти понятия эмпирических категорий (индикаторов, категорий анализа, единиц анализа и единиц счета);
9. гипотез, достоверность которых будет устанавливаться в данном исследовании.
Процедурно-методический раздел программы:
1. стратегического плана исследования;
2. обоснования типа выборки и ее репрезентативности;
3. обозначения методики сбора социологической информации;
4. инструментария получения информации;
5. указаний на методы обработки и анализа полученной информации;
6. рабочего плана исследования.
31. Молодь: критерії виділення в окрему соціальну групу. Суспільні функції молоді.
Молодёжь, социально-демографическая группа, выделяемая на основе совокупности возрастных характеристик, особенностей социального положения и обусловленных тем и другим социально-психологических свойств. Молодость как определённая фаза, этап жизненного цикла биологически универсальна, но её конкретные возрастные рамки, связанный с ней социальный статус и социально-психологические особенности имеют социально-историческую природу и зависят от общественного строя, культуры и свойственных данному обществу закономерностей социализации. Социологическое исследование молодежи предполагает единство анализа социально-классового деления общества и системно-структурного подхода, прослеживающего особенности положения и социальных функций молодежи в ряду других возрастных групп данного общества, на основе определенного способа производства и более широкого исторического анализа.
Среди факторов социологического определения "молодежь" исследователи устойчиво выделяют:
К своеобразию особенностей социального состава молодого поколения (14-28 лет) в силу его переходного положения, а также вследствие изменений, происходящих в самом обществе, необходимо отнести:
Понимание природы качественных изменений сущностных характеристик молодежи непосредственно связано с источником ее развития, т. е. сущностью тех объективных противоречий, которые лежат в основе развития этой социально-демографической группы. Молодежь не является саморазвивающейся системой. Будучи частью общества, она включена во всё многообразие его связей и отношений. Вместе с тем ей присущи специфические общественные функции — воспроизводственная, трансляционная, инновационная. Выделение молодежи в качестве относительно самостоятельной общественной группы связывается прежде всего с воспроизводственной функцией.
В общественной жизни одновременно осуществляются процессы воспроизводства жизненных средств (предметно-вещественной стороны общественной жизни) и человеческих (духовных и физических) сил. Отсюда следует вывод, что если мы связываем специфическое положение молодежи в системе воспроизводства общества главным образом с процессом становления субъекта общественного производства и общественной жизни, то именно в противоречии, возникающем между этими двумя сторонами общественного производства, и коренится основной источник развития молодежи.
Это противоречие вызвано: во-первых, различным характером деятельности, лежащей в основе каждой из форм общественного производства, а следовательно, различиями в природе и направленности социальных связей, опосредованных этой деятельностью; во-вторых, различным способом присвоения субъектом результатов этой деятельности; в-третьих, различным отношением к каждой из форм общественного производства со стороны общества на разных этапах его развития.
Осуществленные без учета всего комплекса социально-психологических факторов переход к рынку и либерализация цен усугубили кризис в обществе. Кризисные явления, затронувшие обе стороны процесса становления молодого поколения, как в сфере производства жизненных средств, так и в воспроизводстве собственных духовных и физических сил, полностью разбалансировали этот процесс. Рыночные механизмы все более вытесняют молодых людей из сферы основного производства в сферу общения. Резко усилилась тенденция движения к бездуховности, утрате нравственных критериев общественного поведения, ухудшения психофизического здоровья молодежи.
32. Комунікативний поворот у соціології (К.О. Апель, Ю. Габермас).
Перш ніж дискутувати, я хотів би точніше визначити поняття комунікації. Досі ми брали до уваги лише ті речення, що використовуються у висловлюваннях. Але на місце мовних виразів можна поставити також дії, вчинки, переживання та їхні втілення. При взаємодії людей ці (принаймні, три різновиди) мовних виразів та їхні позамовні прояви завжди пов'язані між собою. У мовчазній взаємодії людей (діях та жестах) мовні вирази існують принаймні у знятому вигляді. Таким чином, ми можемо розрізняти, щонайменше, дві форми комунікації (чи “мови”): комунікативну дію (взаємодію), з одного боку, та дискурс — з іншого. Комунікативна дія відбувається у живій та нормативне забезпеченій мовній грі, в ході якої висловлювання усіх трьох категорій не лише утворюються за правилами, але й є пов'язаними між собою за правилом доповнення та підстановки. Консенсус, що супроводжує діяльність людей, стосується як запропонованого змісту висловлювань, так і думок, намірів; як інтерсуб'єктивно значущих взаємно очікуваних вчинків, що супроводжують наші висловлювання, так і норм. Наївно прийняті в процесі комунікативної дії спільні сенси можна поділити на чотири сфери. А мовна гра відбувається нормально, коли діючий та промовляючий суб'єкт будує свої висловлювання так, що він: а) може інтенціонально повідомляти і відповідно розуміти прагматичний сенс міжособових відносин (які можна вербалізувати у мовних актах); б) може інтенщонально повідомляти і відповідно розуміти значення, сенс об'єктивованих у реченнях змістів висловлювань; в) не ставить під сумнів претензії на значущість тих думок, що перебувають у процесі комунікації; г) може визнавати претензії на значущість кожної норми дії, що виникає залежно від обставин. Тлумачення, твердження, пояснення та виправдання, що супроводжують взаємодію людей, несуть ту чи іншу інформацію; вони відповідають на запитання, з їхньою допомогою можна про щось дізнатися. Але це не стосується тих запитань, які висловлюють сумнів стосовно внутрішніх претензій на значущість самих висловлювань; такі запитання вимагають вказівки на підставу. Дискурсивне обгрунтування перетворює тлумачення на інтерпретацію, твердження на пропозицію, пояснення на теоретичне пояснення і виправдання на теоретичне виправдання. Дискурс слугує обгрунтуванням проблематичних претензій на значення думок та норм. Саме тут я хочу назвати дві надзвичайно важливі точки зору, за допомогою яких можна відрізнити роль дискурсу від ролі інтеракції (взаємодії).
Перш ніж розглядати питання про можливість різниці між справжнім, істинним та помилковим консенсусом, іншими словами — претензії висловлювань на істину, я міг би пояснити сенс претензій на значущість норм. У наївному припущенні значення тої чи іншої норми дій та вчинків міститься надто далекосяжна претензія, без якої ніколи не можна було б досягти контрфактичної сили природного імунітету проти подальших розчарувань. Я хотів би виходити з того феномена, що інтуїтивно кожен діючий суб'єкт перебуває в конкретній, теперішній ситуації. Коли ми зустрічаємо іншого як суб'єкт, а не як предмет, яким можна маніпулювати, ми (неминуче) вважаємо його наділеним здоровим глуздом. Ми можемо лише тоді вступати у взаємодію з іншою людиною, зустрічати її у сфері інтерсуб'єктивності (як ми її назвали), коли ми вважаємо, що ця людина може відповісти на наші запитання, дати звіт про свої дії та вчинки.
Ми можемо абстрактно виокремити п'ять випадків дискурсу:
а) дискурс як засіб комунікативної дії (наприклад, розмова з метою інформації та навчання або заздалегідь організований диспут);
б) комунікативна дія, яка лише позірно приймає форму дискурсу (всі форми ідеологічного виправдання);
в) терапевтичний дискурс, де створення умов для дискурсу править за підґрунтя саморефлексії (психоаналітична розмова між лікарем та пацієнтом);
г) нормальний дискурс, який слугує обгрунтуванню проблематичних претензій на значення (наприклад, наукова дискусія);
д) нові форми дискурсу (навчання за допомогою дискурсу замість дискурсу як засобу для інформації та інструкцій, модель вільної семінарської дискусії за Гумбольдтом).
33. Національно-етнічна структура суспільства. Особливості етнічних конфліктів.
Этническая группа - устойчивая совокупность людей, проживающих как правило на отдельной территории, имеющих свою самобытную культуру, включающую язык, и самосознанием, что обычно выражается в названии этноса. Этническая группа обладает некими нормативными ценностями. Специфическими чертами этнической группы являются:
1. язык, как главный инструмент общения. Знание языка является главным методом идентификации – "мы – группа";
2. этническая группа – это социально-историческое образование (любая нация имеет свою историю и судьбу);
3. наличие специфической материальной и духовной культуры этноса, нормативы этикета.
В этнографической литературе выделяют два основных подхода к пониманию этноса:
1. Естественно-биологический, в соответствии, с которым считается, что этнокультурное разнообразие порождено генетически обусловленными различиями.
2. Социокультурный. В рамках этого подхода этносы рассматриваются как элементы общества в целом. Кроме того, что группа взаимодействует в себе, она еще взаимодействует и с другими группами. Анализ идет по трем направлениям: 1.общество в целом;2.культура;3.личность.
В СССР социологи не занимались проблемой групп. Принято было выделять группы: этнос, племя, народность, нацию. Их различают по уровням развития экономики.
Племя – это такое объединение людей, которое принадлежит к первобытной формации и характеризуется кровнородственными отношениями. Людей объединяет также религиозное верование, общий разговорный диалект, зачатки политической власти, общая территория проживания, охота и собирание.
Народность отличается более высоким развитием экономики. формированием народной культуры, представленной в виде мифов и обычаев, язык, письменность, особое религиозное сознание, сформированной политической структурой, наличие самосознания этноса, выраженное в названии.
Нация – высший тип развития этноса, проходящий период окончательного становления государственности, широкого развития экономических связей на данной территории, общей психологией национального характера, особой культуры, языка, письменности, развитого этнического самосознания. Обособившаяся нация создает государство.
Этническая стратификация выражает социально-этническое неравенство различных этнических групп, их престиж, статус и место в общей иерархии этнических общностей. В современном промышленном демократическом обществе этническая характеристика, как показатель социального статуса не выступает без ущерба других измерений стратификации. Принадлежность к той или иной этнической группе часто определяет тип личности.
Среди многообразия конфликтов в отдельную группу выделяют этно-национальные конфликты. Это конфликты, в котором участвуют группы с противоположными интересами, различаемые по этническим признакам. Для такого конфликта характерны: определенный уровень организованного политического действия, общ. движения, наличие массовых беспорядков, сепаратистских выступлений и даже в некоторых случаях гражданские войны. Определение этно-национального конфликта затрудняется тем, что они в чистом виде бывают редко. Возникнув на эконом., соц-политической и др. внеэтничной основе конфликт на последующих стадиях может приобрести этнический характер, если в обществе созрели достаточные основания для противостояния различных национальных образований или столкновения внутри государства различных этнических групп.
В целом этнические конфликты, происходящие можно отнести к следующим типам:
1 Территориальные;
2.конфликты, порожденные стремлением этнического меньшинства реализовать право на самоопределение в форме независимого государственного образования.
3.конфликты, в основе которых лежат притязания государства на часть территории соседнего государства.
4. конфликты, вызванные дискриминацией русскоязычного населения
5.конфликты, возникающие в связи с массовым притоком в тот или иной регион беженцев или вынужденных переселенцев
6.конфликтыв основе которого лежат факторы исторического характера
Различают конфликты, происходящие на межгосударственном уровне и конфликты, имеющие место в пределах государства
1. конфликты, с вовлечением в них коренных народов.
2. конфликты между представителями титульной и др. национальностей.
3. конфликты с насильственным вовлечением народов.
4. конфликты, возникающие в результате пересмотра статусов национальных образований.
Это предусматривает многообразие мер социально-правовых мер для урегулирования этих конфликтов:
1. необходимо признать, что этно-национальные конфликты имеют собственное содержание и поэтому они должны решаться методами национальной политики. И тому необходимо создание этнонациональной политики, которая бы учитывала состояние национальных отношений.
2.необходимо четко определить и активно использовать экономические методы для регуляции этно-национальной ситуации.
3. учитывая полиэтнический состав населения в национальной политике необходимо предусмотреть создание культурной инфраструктуры консенсуса, соблюдения принципа паритетности продвижении людей в органы власти, не допускать дискриминацию национальных языков.
34. Характеристика мотиваційних теорій.
При плануванні і організації роботи керівник визначає, що конкретно повинна виконати дана організація, коли, як і хто, на його думку, повинен це зробити. Якщо вибір цих рішень зроблений ефективно, керівник отримує можливість втілити свої рішення в справи, застосовуючи на практиці основні принципи мотивації.
Мотівація - це процес спонукання собі і інших до діяльності для досягнення особистих цілей або цілей організації.
Систематичне вивчення мотивації з психологічної точки зору не дозволяє визначити точне, що ж спонукає людину до труда. Однак дослідження поведінки людини в труді дає деякі загальні пояснення мотивації і дозволяє створити прагматичні моделі мотивації співробітника на робочому місці.
Різні теорії мотивації розділяють на дві категорії: змістовні і процесуальні.
Однак, щоб зрозуміти значення теорії змістовної і процесуальної мотивації, треба спочатку засвоїти значення основоположних зрозуміти: споживи і винагорода.
Споживи - це усвідомлена відсутність чого-небудь, що спричиняє спонукання до дії. Первінні споживи закладені генетично, а повторні виробляються в ході пізнання і отримання життєвого досвіду.
Споживи неможливо безпосередньо спостерігати або вимірювати. Про їх існування можна судити лише по поведінці людей. Споживи служать мотивом до дії.
Споживи можна задовольнити винагородами. Винагорода - це ті, що людина вважає для собі цінним. Менеджери використовують зовнішні винагороди (грошові виплати, просування по службі) і внутрішні винагороди (почуття успіху при досягненні мети), що отримуються за допомогою самої роботи.
Змістовні теорії мотивації.
Змістовні теорії мотивації насамперед стараються визначити споживи, спонукаючі людей до дії, особливо при визначенні об'єму і змісту роботи. При закладенні основ сучасних концепцій мотивації найбільше значення мали роботи трьох чоловік: Абрахама Маслоу, Фредеріка Герцберга і Девіда МакКлелланда.
Згідно з теорією Маслоу п'ять основних типів потреб (фізіологічні, безпеці, соціальні, успіху, самовираження) утворять ієрархічну структуру, яка як домінант визначає поведінку людини. Споживи вищих рівнів не мотивують людини, поки не задоволені, принаймні, частково потребі нижнього рівня. Однак ця ієрархічна структура не є абсолютно жорсткою і суворою.
Менеджери, діючі на міжнародній арені, також як і їх колеги, діючі всередині якої-небудь країни, повинні забезпечувати можливості для задоволення потреб співробітників. Оськільки в різних країнах відносна важливість потреб визначається по-різному, керівники організацій, діючих на міжнародному рівні, повинні знання ці відмінності і приймати їх в розрахунок.
Хоч, здавалося б, теорія людських потреб Маслоу дала керівникам вельми корисний опис процесу мотивації, подальші експериментальні дослідження підтвердили її далеке не повністю.
Вважаючи, що класифікація потреб, запропонована Маслоу, не повна, МакКлелланд доповнив її, ввівши поняття потреб влади, успіху і приналежності.
Потреба влади виражається як бажання впливати на інших людей. У рамках ієрархічної структури Маслоу потреба влади попадає кудись між потребами в повазі і самовираження. Управління дуже часто залучає людей з потребою влади, оскільки воно дає багато можливостей виявити і реалізувати її.
Потреба успіху також знаходиться десь посередині між потребою в повазі і потребою в самовираження. Ця потреба задовольняється не проголошенням успіху цієї людини, що лише підтверджує його статус, а процесом доведення роботи до успішного завершення.
У другій половині 50-х років Фредерік Герцберг з співробітниками розробив ще одну модель мотивації, засновану на потребах.
Герцберг прийшов до висновку, що чинники, діючі в процесі роботи, впливають на задоволення потреб. Гігієнічні чинники (розмір сплати, умови труда, і характер контролю з боку безпосереднього начальника), усього лише не дають розвинутися почуттю незадоволення роботою. Для досягнення мотивації необхідно забезпечити вплив мотивуючих чинників - таких, як відчуття успіху, просування по службі, визнання з боку навколишніх, відповідальність, зростання можливостей.
Процесуальні теорії мотивації.
Змістовні теорії мотивації базуються на потребах і пов'язаних з ними чинниках, що визначають поведінку людей. Процесуальні теорії розглядають мотивацію в іншому плані. У них аналізується ті, як людина розподіляє зусилля для досягнення різних цілей і як вибирає конкретний вигляд поведінки. Процесуальні теорії не оспорюють існування потреб, але вважають, що поведінка людей визначається не тільки ними. Згідно з процесуальними теоріями поведінка особистості є також функцією його сприйняття і очікувань, пов'язаного з даною ситуацією, і можливих наслідків вибраного ним типу поведінки.
Є три основні процесуальні теорії мотивації: теорія очікувань, теорія справедливості і модель Портера-Лоулера.
Теорія очікувань засновується на припущенні, що людина направляє свої зусилля на досягнення якої-небудь мети тільки тоді, коли буде упевнений у великій імовірності задоволення за цей рахунок своїх потреб або досягнення мети. Мотівація є функцією чинника очікування витрати труда - результати", очікування - "результати - винагорода" і валентності (тобто відносної міри задоволення). Найбільш ефективна мотивація досягається, коли люди вірять, що їх зусилля обов'язково дозволяти їм досягнути мети і приведуть до отримання особливо цінної винагороди. Мотівація слабшає, якщо імовірність успіху або цінність винагороди оцінюється людьми невисоко.
У рамках теорії справедливості передбачається, що люди піддають суб'єктивній оцінці відношення винагороди до затрачених зусиль і порівнюють його з тим, що, як сморіду вважають, отримали інші працівники за аналогічну роботу. Несправедлива, за їх оцінками, винагорода приводити до виникнення психологічного напруження. Загалом, якщо людина вважає свій труд недооціненою, він буде зменшувати зусилля, що затрачуються. Якщо ж він вважає свій труд переоціненим, то він, навпаки, залишить об'єм зусиль, що затрачуються на колишньому рівні або навіть збільшить його.
Модель Портера-Лоулера засновується на тому, що мотивація є функцією потреб, очікувань і сприйняття працівниками справедливої винагороди. Результатівність труда працівника залежить від прикладених ним зусиль, його характерних особливостей і можливостей, а також оцінки ним своєї ролі. Об'єм зусиль, що затрачуються залежить від оцінки працівником цінності винагороди і упевненості в тому, що воно буде отримане. Згідно з моделлю Портера-Лоулера результативність труда продовжує задоволення, а зовсім не навпаки, як вважають прихильники теорії людських відносин.
35. Органістичний підхід до суспільства Г. Спенсера. (Місце Г. Спенсера в історії соціології)
В основу ряду соціологічних вчень натуралістичного напряму була покладена аналогія між організмом та суспільством, тобто визнана можливість схожості структури суспільства та природи, організму. Одним з таких теоретичних напрямів на ранніх етапах розвитку соціологічної думки була органістична школа в соціології. Її засновником був англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1905). Його по праву вважають і одним із фундаторів соціології. Спенсер справив величезний вплив на соціальні науки свого часу, визначив напрям розвитку соціологічної теорії, окреслив предметне поле дисципліни, основні методичні засади та принципи. Його наукова спадщина складається з таких ранніх творів, як «Вивчення соціології» (1878), «Принципи соціології» та фундаментальної п'ятнадцятитомної праці «Описова соціологія», де характеризуються різні типи суспільств різних часів і місцевостей. Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційна теорія, органіцизм. вчення про соціальні організми - інституції.
Однією з найвідоміших та найпопулярніших його теорій була еволюційна теорія, де еволюція в соціальному світі ототожнювалася з еволюцією у фізичному світі. На прикладі «фізичного» світу це перетворення пов'язане з формуванням сонячної системи із розсіяної матерії. Тотожність тому - виникнення суспільства як організованого об'єднання людей із значенням чисельності чи поступовим їх злиттям. Еволюція - це процес інтеграції матерії, перехід із невизначеної безлюдної однорідності у визначену різнорідність. Вчений розрізняв два типи еволюцій: просту і складну (інтеграційно-якісні зміни).
На основі ототожнення соціального синтезу із фізичним Спенсер зображує еволюційний розвиток суспільства як процес перемінного зростання і диференціації, що спостерігається за трьома функціями:
регулятивною, підтримуючою, розподільчою. Вчений показує, як, аналізуючи процес з'єднання менших спільнот у більші, шляхом
завойовницьких дій, підкорення, узгодження, можна спостерігати рівні соціального розвитку: від простої (без лідерства) до ускладненої. Незважаючи на схематизм, «фізичність», еволюційна теорія Спенсера заклала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень.
В аналізі суспільства і соціальних явищ систему Спенсера можна порівняти з живим організмом. Він цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на фундаменті законів, притаманних природничим наукам. Підкреслюючи порівнюваність структур і функцій живого організму та суспільства, вчений обгрунтував, що загальні закони етики, політичної економії та соціології є аналогічними й органічними.
У праці «Основи соціології» Спенсер обґрунтовує аналогію суспільства і біоорганізму в тому, що соціальний організм, як і біологічний, у процесі розвитку збільшується в масі та обсязі, а з його розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури, що, у свою чергу, ускладнює функції, диференціацію в обох типах організму. Так само в обох типах організму всі елементи між собою взаємопов'язані, і цілісний організм існує довше за свої елементи.
Виходячи зі свого еволюційного вчення, Спенсер окреслює і виводить появу та розвиток соціальних інститутів як спеціалізованих «соціальних органів», що є тотожними біологічним, анатомічним (уряд -головний мозок, торгівля - кровообіг, економіка - обмін речовин тощо). У подальшому сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію - суспільство. Простежуючи хід і логіку дії еволюційних постулатів (вищезгаданих), вчений приходить до твердження, що постійно зростаюче населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів. Це, у свою чергу, і зумовлює появу різноманітних типів організацій людей, спеціалізованих за видами діяльності, котрі дедалі спеціалізуються та класифікуються згідно з функціями у суспільному організмі. Г. Спенсер виділяє такі три системи функціональних обов'язків:
• продовження роду;
• виробничо-розподільчі функції;
• регулюючі функції;
Завершальна частина системи Спенсера представлена класифікацією та аналізом шести типів соціальних інститутів:
• домашні (сім'я);
• політичні;
• професійні;
• промислові;
• церковні;
• обрядові;
Він показує взаємозв'язок розвитку соціальних інститутів і еволюції відносин між людьми. З його ім'ям пов'язано введення термінів «соціальний контроль», «система примушень», «політичне управління» як одна з форм соціального контролю, що є основоположним для релігійних інститутів.
Незважаючи на наявність недоліків, заслугою вченого є те, що він поставив і обґрунтував теорію і практику дослідження соціальної системи і соціальної структури, розкрив механізм їхнього функціонування.
Одним із видатних продовжувачів даного напряму був і російський урядовець П. Лілієнфельд. На основі принципу ототожнення біологічного і соціального організмів він стверджував можливість застосування біологічних законів для пояснення суспільства і принципово не відрізняв закони об'єднань, суспільств і біологічних клітин. Іншим російським органіцистом був О. Стронін, який розумів суспільство як організм і розглядав соціологію як фізіологію. Прихильником даного напряму був і німецький економіст та соціолог Ф. Шефле.
Органіцизм у стратегічному плані мав деякі прогресивні сторони, однак з точки зору тактики це був крок назад у соціологічній науці. Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу паралізовувала дослідження розвитку суспільства.
36. Основні методи збору первинної інформації
В современной социологии существует 2 разных подхода к получению социальной информации: количественные и качественные. Количественные: опрос и его разновидности (40 вопрос), наблюдение (mix-метод) и качественные – м. Фокус-групп (42 вопр.), глубинное интервью (42 вопр).
Наблюдение подразумевает прямую регистрацию событий очевидцем, непосредственное восприятие живой действительности. От обыденного наблюдения отличается тем, что 1. есть ясная цель, 2. заранее продуманная процедура проведения, 3. производится фиксация данных, 4. информация поддается контролю.
Виды наблюдения:
+ прямой контакт, который стимулирует выдвижение гипотез
-
Глубинное интервью – свободная беседа респондента с интервьюером , во время которой респондент отвечает на вопроссы, которые задают интервьеры.
37. Основні методологічні підходи до аналізу та розуміння суспільства
Понятие «общество», которым обозначают объект социологии, как и многие другие слова, употребляемые в этой дисциплине, пришло из обыденной речи, где оно никогда не имело четко определения. Так, например, общество может обозначать особое клубное сообщество (вроде «Общества охотников»), группу людей, обладающих высоким престижем и привилегиями (типа «высшее общество» или «светское общество»), абстрактное множество людей (в таких случаях говорят, что он или она тяготится отсутствием общества).
В історії суспільної думки суспільство розуміли як об’єднання людей для задоволення спільних потреб. Так, у концепціях Гоббса, Руссо, Вольтера панувало розуміння суспільства як результату суспільної угоди, добровільного договору для забезпечення контролю над своїми діями, миру у суспільному житті. Гегель протиставив суспільному договору концепцію “громадянського суспільства”, де усі залежать від усіх. Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається за рахунок втілення ідеї надсвітової духовної сутності. К Маркс розглядав суспільство як сукупність історичних зумовлених форм спільності людей, як взаємовідносини між людьми, основними з яких є економічні відносини.
Социолог учитывает многообразие общеречевых значений термина «общество», но старается использовать его в более точном смысле, хотя, конечно, и внутри самой социологии существуют различия в его употреблении. В частности, для социологов, придерживающихся гуманистической перспективы, «общество» означает широкий комплекс человеческих отношений, понимаемый как некое автономное целое, или, говоря более специальным языком, систему взаимодействий. Слово «широкий» в данном контексте трудно определить количественно. Социолог может говорить об «обществе», включающем миллионы людей (скажем, «китайское общество»), а может обозначать этим термином гораздо меньшую по численности совокупность («общество второкурсников данного института»). Два человека, разговаривающих на углу, вряд ли составят «общество», но трое, которых выбросило на необитаемый остров, безусловно, будут таковым. Поэтому о значении понятия «общество» нельзя судить только по количественному критерию, полагает Питер Бергер, автор одного из самых популярных учебников социологии в мире. Кому-то общество предоставляется гигантским механизмом, в котором индивид превращается в маленький винтик. Для П.Бергера «общество представляет собой сеть социальных ролей».
В зарубежной и отечественной литературе можно встретить огромное количество определений общества. Водном случае его понимают как большую группу людей, сформировавших общую культуру, в другом — как сложную социальную систему с населяющими ее людьми, в третьем— как социально-политическое объединение, ассоциируемое с какой-то территорией, и т. д. В частности, Р. Миле понимал общество как конфигурацию институтов, которые при своем функционировании ограничивают свободу действия людей. И. Валлерштайн считает, что попытка социологов навести порядок в многочисленных, часто противоречивых и путанных, определениях общества в конечном итоге ни к чему не привела. «...ни одно понятие не является более всеобъемлющим в современной социальной науке, чем общество, и ни однопонятие не используется более автоматически и бездумно, чем общество, несмотря на бесчисленные страницы, посвященные его определению. Определения в учебниках вращаются вокруг вопроса "Что есть общество?", в то время как аргументы, которые мы привели относительно единства исторической и социальной науки, заставляют нас задать другой вопрос: "Когда и где есть общество?"
В отечественной науке сложились два подхода к пониманию того, что такое общество: узкий социологический и широкий философский. Оба они по-своему правы и каждый из них дает что-то новое для понимания сложнейшего явления. Тем не менее их необходимо различать, поскольку разные подходы к обществу предполагают разную методологию его анализа. Коснемся вначале узкосоциологического подхода.
В узком смысле под обществом понимают:
Для того чтобы правильно представлять себе такое сложное явление, каковым считается общество, целесообразно различать три сходных понятия — страна, государство, общество.
Страна — часть света или территории, которая имеет определенные границы и пользуется государственным суверенитетом. Государство — политическая организация данной страны, включающая определенный тип режима власти (монархия, республика), органы и структуру правления (правительство, парламент). Общество — социальная организация данной страны, основой которой является социальная структура. Страны изучает география, государство — политология, а общество — социология.
Общество — это социальная организация страны, но также нации, народности, племени. Было время, когда четких политических или государственных границ, отделяющих одну страну от другой, не существовало. Стран в привычном смысле слова тогда не было. Целые народы и племена достаточно свободно передвигались в пространстве, осваивая новые территории. Когда процесс переселения народов завершился, появились земли, ограниченные государственным суверенитетом. Таким образом, страны — результат территориального раздела мира.
Это понятие приобретает совершенно определенное значение, когда мы говорим о «российском обществе», имеющем географические границы, общую законодательную систему и некое национальное единство. Приблизительно в таком направлении рассуждают социологи, когда создают набор определений общества. В 1967 г. Р. Марш пытался определить условия, при которых социальное объединение следует считать обществом: постоянная территория — например, Испания в своих государственных границах;
Автор этой классификации признавал неполноту и дискуссионный характер своих критериев. К примеру, можно ли применить критерий «высокоразвитая культура» к стране, где проживают представители различных религиозных верований и этнических групп, будь то США, Индия или СССР. Здесь нет общих ценностей и идеалов, воспринятых всем населением. Их культуру правильнее называть совокупностью субкультур, с огромным трудом связанных воедино политической и законодательной властью. Возможно, поэтому оказался столь непрочным Советский Союз. Критерий «политическая независимость» является не менее спорным. На территории СССР находились сложившиеся и очень древние этносы, обладавшие высокоразвитой культурой, но не имевшие политической независимости, но существовавшие на правах союзной республики, в частности Армения, Грузия, Эстония.
Другие социологи, а именно Д. Аберле, А. Коэн, К. Дэвис, М. Леви и Ф. Саттон в 1950, а Т. Парсонс в 1966 г. предположили, что определяющей характеристикой общества является «самодостаточность». Этот критерий близок к «политической независимости», но должен трактоваться не только в политологическом смысле. Самодостаточным является общество, которое не только способно прокормить себя, производя достаточное количество товаров и услуг, не прибегая к внешним заимствованиям, способное защитить себя от внешней и внутренней угрозы, но также создавать весь комплекс культуры — от высокой до народной и популярной — и связанную с ними инфраструктуру, а также успешно занимать социальным обеспечением населения. Но главным признаком самодостаточности является экономический — наличие у страны валюты, сохранение платежеспособности и возможность оплачивать долги. Поэтому островные государства Япония и Великобритания, в значительно большей мере зависящие от внешней торговли, чем континентальные, относятся к самостоятельным обществам и высокоразвитым державам.
Наиболее полный список необходимых и достаточных признаков, которым должно соответствовать всякое социальное объединение, претендующее иминоваться обществом, дал известный американский социолог Э. Шилз:
у него есть собственное название и своя история;
оно обладает собственной системой управления;
Нетрудно догадаться, что подобным критериям соответствуют и современные державы, насчитывающие сотни миллионов граждан, и древние племена, умещающиеся на территории нынешнего городского микрорайона. У тех и других имеются кровнородственные системы (заключение браков и прием новых членов), свои территория, название, культура, история, управление, а самое главное — они не являются частью другого целого.
Можно дать иное определение: обществом следует называть самую крупную группу, в которой только приходится жить людям и в которую включаются все другие группы. Мы уже познакомились с представлением о больших и малых группах. Так вот, общество, по крайней мере современное, это самая большая из всех групп, входящих в него.
В одном из самых авторитетных изданий — в «Словаре по социологии» (Лондон: Пингвин Букс, 1988) — его авторы Николас Аберкромби, Стивен Хилл и Брайан С. Тернер утверждают: «Понятие "общество" представляет собой категорию здравого смысла, для которого оно эквивалентно национальным границам государств. Хотя социологи часто оперируют обыденной терминологией, она не всегда подходит целям научного исследования. Общество не обязательно соответствует политическим границам. Правильнее полагать, что социология изучает социальные группы любого размера, в том числе и самого большого».
38. Психоаналитическая теория З. Фрейда
Родоначальником современного психологического направления в социологии является австрийский ученый Зигмунд Фрейд (1856–1939). Суть его учения состоит в том, что доминирующая роль в жизни человека неосознанных импульсов прежде всего сексуального характера. Факты социальной жизни связаны с либидо (любовной энергией), которое является первопричиной социальных связей. Позже Фрейд вводит другие импульсы: жизнь и смерть (Эрос и Талатос), где жизнь и есть любовь. В работе «Я и Оно» Фрейд разобрал взаимодействие трех компонентов: «Я» – то, что человек понимает; «Оно» – бессознательное начало; «Сверх Я». Задачей «Я» является такое удовлетворение импульсов «Оно», которое бы не противоречило требованиям социальной реальности, которую воплощает «Сверх Я». В основе учения Фрейда лежит противоречие природного начала (агрессивных природных импульсов) и культуры. По Фрейду, культура приводит к отказу человека от удовлетворения своих желаний, поэтому прогресс культуры ведет к уменьшению человеческого счастья, увеличению чувства вины. Патология, существующая в человеке, существует и в обществе в качестве коллективного невроза. Отсюда Фрейд объясняет такие явления как религиозный фанатизм и другие социальные патологии. История общества, по Фрейду, представляет собой развертывание либидо в системе общности (самым крупным является государство).
39. Опитування як метод соціологічного досліждення: класифікація, сфери застосування
Основное предназначение социологических опросов - получение информации о мнениях людей, их мотивах и оценках социальных явлений, о феноменах и состояниях общественного, группового и индивидуального сознания. Опросы дают о них необходимую информацию. Стоимость опросов возрастает, если об исследуемом явлении нет достаточной документальной информации, если оно недоступно
К сожалению, нередко встречаются попытки использовать опросы в качестве главного способополучения эмпирических данных тогда, когда изучаемое явление лучше изучать другими способами. Наибольший ис- следовательский эффект опросы дают лишь в сочетании либо с контент-анализом, либо с наблюдением, либо с экспериментом, либо с другими методами.
Опросные методы весьма разнообразны. Наряду с общеизвестным анкетированием они выражаются в виде интервьюирования, почтовых, телефонных, прессовых, факсовых, экспертных и иных опросов. Каждая из разновидностей опросов имеет свою специфику, о которой будет сказано ниже. Каждый опрос предполагает упорядоченный набор вопроссов (опросный лист), служащий достижению цели исследования, решению его задач, доказательству и опровержению его гипотез. Формулировки вопросов должны тщательно продумываться.
Социологический опрос теряет большую часть своего смысла, если ответы респондентов не анализируются в плоскости их социальных и демографических характеристик. Поэтому он предполагает обязательное заполнение «паспортички», куда вносятся те данные о каждом респонденте, необходимость которых диктуется опять-таки исследовательской программой.
Любой опрос есть специфический акт коммуникации между интервьюером (лицом, его проводящим) и респондентом (опрашиваемым). Поэтому он должен проводиться с соблюдением следующих, как минимум, правил:
Респондент знает, кто и зачем его опрашивает.
Респондент заинтересован в опросе.
Респондент не заинтересован в выдаче ложной информации (говорит то, что думает на самом деле).
Респондент однозначно понимает содержание каждого вопроса.
5. Вопрос не содержит в себе несколько подвопросов.
6. Все вопросы ставятся таким образом, чтобы на них можно было дать обоснованный и точный ответ.
7. Вопросы сформулированы без нарушения лексических и грамматических нормативов.
8. Формулировка вопроса соответствует уровню культуры респондента.
9. Ни один из вопросов не имеет оскорбительного для респондента смысла, не унижает его достоинства. 10. Интервьюер ведет себя нейтрально, не демонстрирует свое отношение ни к заданному вопросу, ни к ответу на него.
11. Интервьюер предлагает респонденту такие варианты ответа, каждый из которых приемлем в равной степени.
12. Количество вопросов сообразуется со здравым смыслом, не ведет к излишней интеллектуальной и психологической перегрузке респондента, не переутомляет его.
13. Вся система вопросов и ответов достаточна, чтобы получить тот объем информации, который необходим для peшения исследовательских задач.
Общие правила социологических опросов по-разному модифицируются в их конкретных разновидностях.
Анкетирование - письменная форма опроса, осуществляющаяся, как правило, заочно, т. е. без прямого и непосредственного контакта интервьюера с респондентом. Оно целесообразно в двух ручаях: а) когда нужно опросить большое число респондентов за относительно короткое время, б) когда респонденты должны тщательно подумать над своими ответами, имея перед глазами отпечатанный вопросник. Применение анкетирования для опроса многочисленной группы респондентов, особенно по вопросам, не требующим глубоких размышлений, не оправдано. В такой ситуации уместнее побеседовать с респондентом с глазу на глаз.
Основным (но не единственным) инструментом этого метода является анкета, состоящая не только из опросного листа и «паспортички», но и из преамбульно-инструктивного раздела. Значимость последнего нельзя недооценивать, так как в условиях заочного общения с респондентом преамбула - единственное средство мотивации респондента на заполнение анкеты, формирования его установки на искренность ответов. Кроме того, в преамбуле говорится о том, кто и зачем проводит опрос, даются необходимые комментарии и инструкции по работе респондента с анкетой.
Главная часть анкеты (опросный лист) разрабатывается не только на основе общих требований к опросу, но и с учетом ряда дополнительных соображений. В анкете можно и нужно ставить:
9) вопросы-«меню», т. е. вопросы с поливариантными ответами, когда респондент может выбрать любое сочетание вариантов ответов;
10) вопросы-«диалоги», ответы на которые составляются из ответов воображаемых лиц;
11) шкальные вопросы, т. е. такие, ответ на которые заключен в шкалировании чего-либо;
12) табличные вопросы, предполагающие ответ в форме заполнения таблицы;
13) закрытые вопросы, т. е. сопровождаемые всеми теоретически возможными вариантами ответа, из которых рес понденту предстоит выбрать тот, который соответствует его мнению;
14) открытые вопросы, не содержащие ни одного варианта ответа, предполагающие, что респондент напишет то, что хочет, в специально отведенном месте анкеты;
15) полузакрытые, точнее, частично закрытые (или частично открытые) вопросы, на которые заранее дана лишь часть вариантов ответа (респондент; не удовлетворенный ими, может дописать свой вариант).
Разрабатывая текст анкеты, следует избегать однообразия пользуемых типов и форм вопросов Открытые вопроссы, скажем, предпочтительнее закрытых, если важно выявить нюансы мнений респондентов, но полученную на их основе иформацию трудно будет формализовать и обработать. Закры-ре вопросы, особенно в форме «меню», шкал, таблиц более удобны для обработки, но не дают гарантии учета полноты респондентских оценок.
Постановка в анкете контрольных вопросов Традиционная для социологического анкетирования логика устроения вопросников строится на принципе «от общего к частностям», при этом последующие вопросы играют роль контрольных по отношению к предыдущим. Но иногда целесообразно руководствоваться противоположным принципом — «от частностей к общему».
Например, в таком случае. Замечено, что на анкеты, содержащие много вопросов, социологи получают меньшую информацию, чем проектировалось, прежде всего потому, что конец опросного листа оказывается незаполненным.
4.2. Интервьюирование - форма очного проведения опроса, при котором исследователь находится в непосредственном контакте с респондентом. Этот метод предпочтительнее анкетирования в следующих отношениях:
а) вопросов без ответов при нем практически не бывает;
б) неопределенные или противоречивые ответы могут быть уточнены;
в) имеется возможность наблюдения за респондентом и фиксации не только его вербальных ответов, но и невербальных реакций;
г) получаемая информация полнее, глубже и достовернее по сравнению с анкетой.
Главный недостаток метода интервьюирования - его малая оперативность, существенные затраты времени, необходимость большого числа интервьюеров, невозможность его использования в ситуациях краткосрочных массовых опросов. Для начинающих социологов он представляет немало трудностей, так как требует специальной подготовки и солидного тренинга. К тому же разные виды интервьюирования предполагают наличие у исследователя неоднозначных наборов знаний и умений.
Наибольшее распространение в социологии получило стандартизированное интервью, отличительной особенностью которого является жесткая последовательность, заранее подготовленные четкие формулировки вопросов и продуманные модели ответов на них. Его можно проводить по опросному листу анкеты, что зачастую и делается для контроля и дополнения данных анкетирования.
Несколько реже используют полустандартизированное интервью. Оно проводится на основе не формализованного опросного листа, а памятки («путеводителя») с перечнем обязательных вопросов, как правило, полузакрытых, не исключающих обсуждения с респондентом иных, но связанных с темой исследования проблем.
Еще реже встречаются фокусированные интервью, в которых стандартизирован лишь исходный вопрос (правда, в нескольких вариациях), а главная задача видится в сосредоточении внимания респондентов на обсуждении того варианта проблемы, который представляется им самым важным.
Только опытные социологи (да и то не всегда) применяют свободное и разведывательное интервью. Свободным называют такое интервью, когда перед интервьюером стоит проблема собрать соответствующую исследовательским задачам информацию без наличия предварительно разработанного инструмента. Здесь социолог свободен в выборе вопросов, определении их порядка, количества и способов выражения, а также приемов фиксации информации.
Разведывательное интервью (другое его обозначение — глубинное используют при определении и/или уточнении формулировки рабочих гипотез на этапе разработки программы исследования. Его цель не только и не столько в том, чтобы получить информацию об объекте, столько в выяснении того, какую информацию предстоит произвести в предстоящем исследовании. Как интервьюер, так и респондент свободны в выборе способов ведения беседы.
Каждый из пяти охарактеризованных типов интервью может реализоваться:
а) однократно или панельно (многократно через определенный временной интервал);
б) в межличностной (интервьюер - респондент), личностно-групповой (группа интервьюеров - респондент или, наоборот, интервьюер - группа респондентов) и группо-групповой форме (когда группа интервьюеров беседует с группой респондентов).
Диапазон требований к интервьюерам, работающим в столь разных ситуациях, естественно, весьма широк Для проведения разовых стандартизированных интервью межличностного характера можно не привлекать квалифицированных социологов (порой это даже. желательно, чтобы повысить непредвзятость данных). Разведывательные, свободные, фокус-групповые и некоторые другие интервью под силу только социологам экстра-класса.
4.3. Прессовый опрос — разновидность анкетирования, осуществляющаяся посредством периодической печати. Основные преимущества: оперативность, массовость, экономичность, откровенность респондентов, обусловленная добровольностью их участия в опросе.
Главные его недостатки: низкая репрезентативность, невысокие показатели возврата заполненных анкет, малочисленность вопросов, преобладание закрытых вопросов, ограниченные возможности применения шкальных, табличных, диалоговых, менюобразных, контрольных и фильтровочных вопросов, вероятность влияния на респондента других лиц.
Обязательные требования к методу: 1) предварительная апробация (пилотаж) среди всех качественно различных групп читателей данной прессы; 2) предельная простота формулировок вопросов и инструкции к заполнению; 3) использование разных шрифтов при публикации (для выделения смысловой структуры анкеты); 4) повторная перепечатка анкеты в той же газете через неде-лю-полторы после первой публикации; 5) оглашение результатов опроса на страницах этого же издания.
Так как каждая газета имеет своих постоянных читателей, j отличающихся от прочих людей рядом социальных характеристик (уровнем материального достатка, местом жительства, идеологическими, политическими и другими пристрастиями), то по результатам прессового опроса, проведенного одной газетой, нельзя судить о состоянии общественного мнения, присущего всему населению. Отсюда проистекает желательность и потребность одновременности проведения прессовых опросов по одной и той же анкете в газетах различных направлений.
4.4. Почтовый опрос - форма анкетирования посредством почты, предполагающая рассылку анкет (по специально подобранным адресам) тем лицам, которые в совокупности репрезентируют изучаемый объект.
Достоинства метода — это возможности: а) получить ответы на вопросы деликатного и интимного характера, б) охватить опросом населенные пункты, куда анкетерам невозможно добраться, в) иметь дополнительную информацию, корректирующую данные, произведенные любым иным методом, г) экономить средства (почтовый опрос обходится, как минимум, в два раза дешевле обычного интервьюирования).
Недостатки: низкий возврат анкет, перекосы репрезентативности, неизбежность браковки, нарушение правила анонимности опроса, усиливающее искажение ответов.
Обязательные требования данного метода: 1) тщательный, многоаспектный и многоразовый пилотаж проекта анкеты; 2) обязательная инструкция к ее заполнению; 3) шифровка конвертов 4) вложение в почтовые отправления чистого конверта для возврата анкеты; 5) напоминание респондентам о необходимости возврата заполненной анкеты (телефоном, почтой и иными средствами).
4.5. Телефонный опрос — специфический синтез анкетирования и интервьюирования, используемый, как правило, в рамках одного города или иного населенного пункта. Популярность использования этого метода в современных условиях повышается, особенно, в периоды избирательных кампаний.
Основные преимущества: оперативность, краткосрочность и экономичность. Главный недостаток: невозможность соблюдения правила репрезентативности выборки. Это обстоятельство обусловлено отсутствием телефонов у определенных социальных групп населения, большим количеством отказов абонентов от опроса по разнообразным причинам и поводам и многими другими факторами.
Обязательные требования к методу: 1) предварительное изучение карты города, мест контактного проживания представителей разных социальных групп, расположения АТС; 2) разработка специального инструмента, включающего картограмму опроса, опросных бланков и кодировочных листов, дневника и протокола опроса, обстоятельной инструкции интервьюерам; 3) наличие телефонных справочников; 4) соблюдение заранее установленного шага (интервала) при наборе номера телефонов одной АТС; 5) особая подготовка, в том числе специальный тренинг телефонных интервьюеров; 6) повышенная требовательность к их честности; 7) обязательность контроля за их деятельностью; 8) перепроверка полученных данных путем выборочных контрольных опросов опрошенных абонентов.
4.6. Факсовый (телетайпный, телеграфный) опрос — редко используемая в собственно научных целях форма проведения анкетирования, при которой в качестве единиц отбора респондентов выступают учреждения и организации, имеющие факсовую, телетайпно-телеграфную или иную электронную связь с социологическим центром. Встречается в двух разновидностях, отличающихся реальным составом респондентов. В первой — респондентами выступают руководители означенных предприятий и учреждений, во второй - круг респондентов расширен за счет опрсса руководителями (или социологами) тех лиц, которые определены организаторами опроса.
Главное достоинство метода — сверхоперативность и экспертная значимость получаемой информации. Недостатки: предельн сжатый вопросник (не более пяти позиций), закрытость вопросов ограниченность вариантов ответов (не более семи).
4.7. Телевизионный экспресс-опрос — метод сбора не столько социологической, сколько политологической информации, используемый ведущими политических телевизионных программ. Техничка этого метода предполагает: 1) формулирование телеведущим родного наиболее актуального вопроса; 2) мотивирование телезрителей на высказывание своего ответа на поставленный вопрос в форме либо «да», либо «нет»; 3) просьбу к телезрителям немедленно позвонить по указанному телефону и продекларировать свою позицию до окончания данной телепередачи (т. е. в течение, 20-30 минут); 4) оперативный подсчет кода опроса с демонстрацией этого подсчета на электронном табло; 5) комментирование полученных результатов.
Этот привлекательный для многих прием тележурнали стики способен дать только поверхностное представление об общественном мнении вообще, по поставленному вопросу в частности. Он не может выявить умонастроения всего народа, так как данную телепередачу видели не все, а возможность позвонить в телестудию имели только немногие. Тем не менее, этот метод может использоваться в социологических исследованиях, естественно, без претензий на роль главного и объективного.
Референдумы, плебисциты и иные общенародные голосования — политические мероприятия, которые связаны с опросом населения, а поэтому должны быть использованы для социологического анализа общественного мнения и степени социальной напряженности. К сожалению, при разработке вопросов, выносимых на народное голосование, научные нормативы нарушаются в угоду политическим интересам и амбициям их представителей. Это резко снижает социологическую ценность результатов.
40. Особистість у системі соціальних зв’язків. Етапи і агенти соціалізації
Социализация - процесс формирования социальных качеств (различных знаний, навыков, ценностей). Это усвоение индивидом социального опыта, в ходе которого создается конкретная личность.
Необходимость социализации связана с тем, что социальные качества не передаются по наследству. Они усваиваются, вырабатываются индивидом в ходе внешнего воздействия на пассивный объект. Социализация требует деятельного участия самого индивида и предполагает наличие сферы деятельности.
Этапы социализации
Этапы социализации совпадают (условно) с этапами возрастного развития индивида:
Ранняя (первичная) социализация. Она связана с приобретением общекультурных знаний, с освоением начальных представлений о мире и характере взаимоотношений людей. Особым этапом ранней социализации является подростковый возраст. Особая конфликтность данного возраста связана с тем, что возможности и способности ребенка значительно превышают предписанные ему правила, рамки поведения.
Вторичная социализация:
профессиональная социализация, которая связана с овладением специальных знаний и навыков, с приобщением к определенной субкультуре. На этом этапе расширяются социальные контакты индивида, расширяется диапазон социальных ролей.
включение индивида в систему общественного разделения труда. Здесь предполагается адаптация в профессиональной субкультуре, а также принадлежность к иным субкультурам. Скорость социальных изменений в современных обществах приводит к тому, что возникает необходимость ресоциализации, усвоение новых знаний, ценностей, ролей, навыков вместо прежних, недостаточно освоенных или устаревших. Ресоциализация охватывает многие явления (от коррекции чтения и речи до профессиональной подготовки или смены ценностных ориентиров поведения).
пенсионный возраст или утеря трудоспособности. Характерен изменением образа жизни в связи с исключением из среды производства.
Агенты социализации
Каждый этап социализации связан с действием определенных агентов. Агенты социализации - это люди и учреждения, связанные с ней и ответсвенные за ее результаты.
Общественные условия социализации:
Предметно-пространственная среда (природные условия; общественные, бытовые интерьеры; планировка и архитектура поселений).
Социальные отношения (семейные, дружественные, производственные)
Социально значимая информация (характер повседневных, производственных, научных, эстетических, религиозных сведений о мире, доступных индивиду и освоенных им).
Идентификация, как один из механизмов социализации
Социализация предполагает способность человека выработать и реализовать "я - концепцию" Такая концепция включает личную и социальную идентичность, т.е. способность человека к самооценке физических, интеллектуальных, нравственных качеств и способность определения своей принадлежности к какой-либо общности (возрастной, политической, семейной и т.д.) Действие идентификации как механизма социализации связано с тем, что индивид усваивает и реализует нормы, ценности, качества и т.п. тех групп, принадлежность к которым он осознает. Иными словами - действия людей во многом определяется их самооценкой и групповым членством.
41. Характеристика методу фокус-груп. Особливості його застосування.
Метод фокус-группы в последние годы получил широкое распространение как один из наиболее оперативных и эффективных способов сбора и анализа социальной информации. Заметим, что он применяется, как правило, в сочетании с количественными методами, может играть при этом как дополнительную, так и ключевую роль. Кроме того, он включает в себя элементы количественных методов (включенное наблюдение, правило репрезентативной выборки и др.).
Реализация данного метода предполагает формирование нескольких дискуссионных групп (чаще — по 10—12 чел.) и проведение в них обсуждения исследуемой проблемы с целью ее более глубокого понимания и поиска оптимальных путей решения. Фокус внимания участников групповых дискуссий при этом сосредоточивается на каком-то одном важном аспекте проблемы, а внимание исследователей фокусируется на выяснении мнений участников по поставленному вопросу, на значении различных точек зрения представителей разных социальных категорий а также на поиске возможных путей достижения консенсуса Фокус-групповое обсуждение исследуемой проблемы гораздо продуктивнее, нежели выяснение мнений о ней методами анкетирования и индивидуального интервьюирования. Оно предпочтительнее в силу следующих факторов:
Но все эти достоинства характеризуемого метода проявляются при условии соблюдения определенных требований к организации работы фокус-групп. Речь идет о требованиях предъявляемых к исследователям при решении ими вопросов,связанных с:
При определении необходимого количества групп решающее значение имеет учет следующих обстоятельств:
их должно быть не менее двух, чтобы соблюсти минимум условий сопоставимости мнений их участников;
количество фокус-групп должно быть достаточным для того, чтобы выявить мнения представителей тех групп населения, которые гипотетически по-разному относятся к изучаемой проблеме;
увеличение количества групп, желательно продолжать, пока в обсуждениях появляются новые мнения, т. е. до тех пор, пока дискуссии не станут повторяться, «идти по кругу».
Состав участников групп устанавливается с учетом их следующих характеристик:
6) культурные различия. Желательно не включать в одну группу представителей разных культур;
Продолжительность заседания фокус-группы. Как правило, фокус-группа длится не более, чем 1,5-2 часа. Иногда целесообразно проводить короткие заседания групп (30-40 минут). В исключительных случаях, когда метод фокус-групп играет роль основного способа интеграции новых идей, продолжительность группового обсуждения достигает 6-8 часов.
Количество участников. Как уже отмечалось, обычно в одном заседании фокус-группы участвуют 10—12 человек. Вместе с тем существует довольно распространенная практика проведения заседаний групп в составе 5-6 человек. Целесообразность сокращения численности фокус-групп объясняется некоторыми проблемами, возникающими в больших группах. В главном эти проблемы сводятся к следующему:
в большой группе участники имеют меньше времени для выступлений, дискуссии длятся дольше, порой не приводят к должному результату;
ведущий дискуссию (модератор) в большой группе вынужден действовать директивно, жестко ограничивая во времени ее участников;
в большой группе многие чувствуют себя менее комфортно, чем в малой, их возможности отстоять свою точку зрения снижаются.
Главным фактором, определяющим размер группы, является цель ее проведения, характер обсуждающейся проблемы. Если цель фокус-группы состоит в получении возможно большего количества новых идей, то предпочтительнее крупная группа. Если же мы хотим выявить максимально глубокие и развернутые мнения каждого респондента, то желательно формировать малочисленные группы.
Выбор места проведения и его оснащение. Для проведения фокус-групп необходимо следующее, как минимум, стандартное оборудование: аудио и видеотехника. Размещаются участники фокус-группі по кругу, причем модератор в центре.
42. Особливості соціалізації в Україні на сучасному етапі (об’єкт, предмет, задачі, гіпотези соц. дослідження)
Поведінка «дітей» більш або менш тотожна поведінці «батьків». Та коли ми просуваємося вгору по еволюційній драбині, ці спостереження стають все менш і менш слушними: вищі тварини мусять навчатися належної поведінки. У ссавців малята майже цілком безпорадні відразу по своєму народженні, і про них мають подбати старші, та найбезпораднішою серед цих новонароджених є людська дитина. Вона потребує допомоги протягом принаймні перших чотирьох або п'яти років свого життя інакше вона не змогла б вижити.
Соціалізація це процес, через який безпорадне маля поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, набуває знань та звичок, притаманних культурі, в якій він (або вона) народився. Соціалізація це не той вид «культурного програмування», коли дитина пасивно засвоює впливи, яких вона (або він) зазнає. Навіть щойно народжений малюк має потреби та вимоги, які впливають на поведінку тих, хто за нього відповідальний: дитина від самого початку є створінням активним.
Соціалізація поєднує між собою різні покоління. Народження дитини змінює життя тих, хто відповідальний за її виховання, і вони самі багато чого навчаються, набувають нового досвіду. Батьківство звичайно прив'язує діяльність дорослих до своїх дітей на все подальше життя і тих, і тих. Старші люди залишаються батьками, безперечно, й тоді, коли в них з'являються онуки, і, таким чином, виникає нова система споріднених зв'язків, поєднуючи між собою різні покоління. І хоча процес засвоєння елементів своєї культури відбувається набагато інтенсивніше в ранні дитячі літа, аніж пізніше, процес навчання і пристосування до середовища відбувається протягом усього життя.
Нинішню культурну ситуацію в Україні можна схарактеризувати як результуючу найрізніших культурних впливів і тяжінь, що й породжує як соціальну, так і внутрішньоособистісну семантичну напруженість. І неабияким чином тут дається взнаки мінливий ціннісний статус того, що ми називаємо успіхом. У цьому контексті становить інтерес порівняльний розгляд тих змістів, які визначають розуміння успіху в тому чи іншому культурному середовищі.
Моніторингові соціологічні дослідження ціннісних установок і життєвих планів молоді, в яких авторові свого часу довелося брати участь (1996-1998 роки), виявляють серйозний дрейф ціннісно-нормативних установок наших молодих людей убік прагматизму й індивідуалізму, посилення значущості матеріального чинника в системі показників, що формують почуття задоволеності життям і уявлення про особисті успіхи. Ці ж дослідження вказують на посилення інтегральної установки в системі диспозицій нинішніх молодих людей стосовно своїх соціальних завдань, планів і домагань.
Переформулювання даних результатів у термінах розуміння успіху дає змогу з достатнім ступенем упевненості стверджувати, що в сукупності параметрів, які характеризують уявлення про успіх, властиві нашій молоді, матеріальний статок посідає одне з центральних місць. Суттєвими рисами є преферентність індивідуального успіху щодо колективного, готовність покладатися тільки на себе і кидати виклик обставинам у прагненні досягти своєї цілі.
У цьому зв'язку варто пильніше розглянути його культурну генезу, а також культурне підґрунтя конкуруючих уявлень. Оскільки для поглибленого аналізу рамки статті надто тісні, звузимо завдання до виокремлення кількох, на наш погляд, найістотніших у контексті поставленої мети, складових успіху.
1. Гроші, багатство, матеріальні цінності, власність, їхній сенс і місце в культурно заданому уявленні про успіх; культурні корені індивідуального ставлення до грошей, багатства, матеріальних символів успішності здійснення життєвого проекту.
2. Індивідуальний і колективний успіх; культурно зумовлені преференції й акценти, культурні витоки колективістських та індивідуалістичних установок у процесі формування індивідуальної формули успіху.
Суб'єкт (або суб'єкти) здійснення життєвих планів і забезпечення їхньої успішності в різних культурних контекстах; задані цими контекстами уявлення про суб'єкт індивідуальної історії, про наявність надіндивідуальних сил, спроможних радикально втручатися в особисті плани й проекти (фатум, доля, випадок, фортуна, провидіння тощо), та сформовані такими уявленнями екстернальні й інтернальні особистісні установки.
Об’єкт – це сфера соціальної дійсності, на яку спрямована соціальна дія. Ним може виступати як соціальні процеси, явища та зв’язки, так і соціальні спільності
Предмет – це та сторона об’єкта, яка цікавить дослідника. Без визначення предмета не можна стверджувати, що про те, що проблема вивчена.
Гіпотези- обгрунтовані передбачення про причини і фактори, що визначають характер досліджуваного явища, які потребують емпіричного підтвердження чи спростування.
Процеси реформування, які проходять в Україні, по-новому висвітлюють проблему соціалізації молоді. Актуальність соціалізації визначається складністю часу. Розпалися раніше створені обєднання і організації, молоді люди залишилися на одинці із собою, почався процес десоціалізації. Сьогоднішня ситуація неоднозначна – з однієї сторони, молодь – утворює значну долю у новому поколінні підприємців, менеджерів, банківських працііівників, з іншої – молодь – одна із незахищених верств населення, значно погівршилося її матеріальне становище, сповільнився соціальний ріст (глубоке протиріччя – невідповідність нових соц-ек вимог до якостей особистості молодої людини)
43.Мотивація та стимулювання в системі управлінської діяльності.
Теорії змісту.
Найвідомішою є теорія потреб А. Маслоу. У 1943 р. він висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали самі насущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині - більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження). За Маслоу людина - це "тварина, що постійно чогось хоче". Коли потреби самого нижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов’язково наступного рівня ієрархії.
Ієрархія Маслоу - дуже зручний засіб класифікації людських потреб, проте було б помилкою сприймати її як якусь жорстку схему. Зовсім не обов'язково, щоб потреби кожного рівня були цілком задоволені (а іноді це і неможливо), перед тим , як у людини з'являться більш "високі" спонукання. Насправді в кожний конкретний момент людиною рухає цілий комплекс потреб.
М. Туган – Барановський виокремив п‘ять груп потреб людей: фізіологічні – для безпосередньої підтримки життя і почуття спадковості; статеві; симптоматичні інстинкти і потреби; альтруїстичні; потреби, що ґрунтуються на практичних інтересах. Отже, саме він, а не а Маслоу, є першим автором „піраміди потреб”
Двофакторна теорія мотивації Ф. Герцберга – теорія мотивації, розроблена американським психологом Фредеріком Герцбергом, відповідно до якої ієрархія потреб складається:
Відомою теорією мотивації є „теорія Х” і „теорія У” Д. Мак – Грегора, згідно з якою необхідно відмовитись від „теорії Х”, яка вважає, що головний мотив праці – погроза лишити індивіда можливості задовольнити матеріальні потреби. Майбутнє – за „теорією У”, яка припускає, що людина за відповідних умовах прагне до творчості та відповідальності у сфері праці
К. Альдерфер вважає, що потреби людини можуть бути об‘єднані в окремі групи. Таких груп (на відміну від Маслоу) він виділяє три: потреби існування, потреби зв‘язку, потреби росту.
Потреби існування по Альдерферу включають у себе дві групи потреб піраміди Маслоу: безпеки та фізіологічні. Потреба зв‘язку відображає соціальну природу людини, прагнення людини бути членом родини, мати колег, друзів, ворогів, керівників та підлеглих. Потреба росту аналогічна потребі самовираження піраміди Маслоу і включає в себе також ті потреби групи визнання та самоутвердження, які пов‘язані з прагненням до розвитку впевненості, до самовдосконалення.
Теорії процесів.
Теорія очікувань В. Врума розглядає проблему під кутом „шлях – ціль”, вона орієнтована на психологію теорії вибору, яка передбачає, що людина вибирає варіант, який максимально відповідає очікуваній нею користі. Ідея „шлях – ціль” сформувалася у процесі емпіричних спостережень, згідно з якими праця (шлях), тільки тоді може бути визнаною, коли забезпечує досягнення бажаної мети. Іншими словами, застосування теорії В. Врума у прцесному розумінні переносить центр ваги на те, що менеджер має користуватися інструментарієм поетапного мотивування працівників, формуючи в них переконання, що досягнення кожного попереднього результату є передумовою мотивування наступного.
Теорія Лайкерта поєднує проблеми рентабельності організації і людських стосунків. Він вважає, що вирішення людських проблем безпосередньо впливає на ефективність діяльності організації, висока продуктивність є результатом переконливості персоналу в необхідності продуктивної праці і що кожний працівник прагне відчуввати певну відповідальність. Погляди Лайкерта стали основою партисипативного менедженту.
Засновником теорії справедливості є С.Адамс, який на основі досліджень, проведених в компанії “Дженерал Електрик”, сформулював положення цієї теорії. Основна ідея теорії справедливості полягає в тім, що в процесі роботи людина постійно порівнює те, як були оцінені її дії чи заслуги, з тим, як були оцінені дії та заслуги інших. І на основі цього порівняння залежно від того, задоволена вона такою оцінкою чи ні, людина в подальшому змінює свою поведінку. У випадку коли за оцінкою індивіда має місце несправедливість, в нього виникає почуття невдоволення і знижується мотивація до праці.
Лайман Портер і Едвард Лоулер розробили комплексну професійну теорію мотивації, яка включає елементи теорії очікувань і теорії справедливості. Значення моделі Портера-Лоулера для теорії та практики мотивації важко переоцінити. Основні положення цієї моделі засвідчують, що мотивація не є простим елементом у ланцюгу причинно-наслідкових зв’язків. Модель показує наскільки важливо об’єднати такі складові, як зусилля, здібності, результати, винагороди, задоволення і сприйняття в рамках єдиної взаємозв’язаної системи.
Теорії мотивації дають змогу менеджеру вибудовувати стратегію і тактику впливу на підлеглих, орієнтуючись на конкретні умовам функціонування організації та особливості індивідуальної поведінки її персоналу.
1. Процес мотивації
Якщо мотивацію розглядати як процес впливу на поведінку людини факторів-мотиваторів, то теоретично її можна розподілити на шість стадій.
Перша стадія — виникнення потреби. Потреба виявляється як відчуття людиною нестачі чогось. Ця нестача дає про себе знати і «вимагає» свого задоволення.
Друга стадія — пошук способів задоволення потреби. Наявність потреби вимагає від людини певної реакції.
Третя стадія — визначення цілей, напрямків дій. Людина визначає, що їй треба конкретно отримати та зробити для задоволення потреби
Четверта стадія — виконання конкретних дій. На цій стадії людина докладає зусиль для того, щоб досягти поставлених цілей.
П'ята стадія — отримання винагороди за виконані дії.
Шоста стадія — задоволення потреби. Залежно від рівня задоволення потреби, величини винагороди і її адекватності зробленим зусиллям людина припиняє діяльність до виникнення нової потреби або продовжує пошуки заходів для задоволення потреби наявної.
2.Механізм мотивації
Мотиви існують у системній взаємодії з іншими психологічними явищами, утворюючи складний механізм мотивації. Він включає в себе потреби, очікування, стимули, установки, оцінки, інтереси і так далі.
Найвпливовішими в механізмі трудової мотивації виявляють себе особисті потреби, що усвідомлюються як безпосередньо пов‘язані з існуванням життєдіяльності індивіда. Серед них зазвичай виділяють:
Наступними ланцюгами механізму мотивації виступають стимул та установка. Стимул являє собою ти чи інші блага (речі, цінності і т.п.), які здатні задовольнити потреби при здійсненні певних дій (поведінки). Інакше кажучи, стимули орієнтовані на задоволення потреб.
Мотив характеризує прагнення робітника отримати певні блага, стимул – ці самі блага. Стимул може і не перерости в мотив в тому випадку, якщо він потребує від людини неможливих чи несприятливих дій.
3. Методи мотивації
Існують різні методи мотивації, такі як примус, винагорода, солідарність. Примус – заснований на страху піддатися покаранню, наприклад, у вигляді звільнення, переведення на нижче оплачувану роботу, штрафу й т. ін. Винагорода – у вигляді систем матеріального (заробітна плата, премії, участь у прибутку і т. ін.) і нематеріального (нагорода, подяка й т. ін.) стимулювання ефективної праці. Солідарність – розвиток у працівників цінностей і цілей, які збігаються або близькі до цінностей і цілей організації, що досягається шляхом переконання, виховання, навчання і створення сприятливого організаційного клімату.
Нематеріальні стимули враховують такі види потреб:
- соціальні, що відбивають потреби в самоствердженні, певному соціальному статусі і владі
-моральні, що відбивають потреби у визнанні .
-творчі, що включають стимули, які дозволяють не тільки використовувати, але й нарощувати потенціал людей.
-соціально-психологічні, що відбивають потреби спілкування.
Внутрішня мотивація – це прагнення, ініціативність, самовдосконалення, творчість працівника. Зовнішня ж мотивація передбачає грошові премії, грамоти, покарання та т. п.
Таким чином, сучасні системи мотивації праці повинні бути зорієнтовані на розвиток творчих здібностей та ініціативи співробітників, гуманізацію праці, партнерські відносини в колективі, узгодження інтересів організації, підрозділів і всіх груп персоналу.
44. Соціологія символічних форм П.Бурдйо
Пьер Бордье связывал прогресс социологической теории с комплексным подходом к пониманию сути социального действия, что предполагало необходимость преодоления противопоставления структуры и индивидуального действия. Для осмысления сложного характера социального действия социолог вводит понятия культурного капитала (cultural capital), обычая, привычки (habitus), особых сфер деятельности (distinctive fields). В фокусе внимания Бордье находилась проблема власти. Власть у него соотносилась, прежде всего, с культурой, как структурой, в рамках которой власть создается и воспроизводится. Разрабатывая теорию символической власти (a theory of symbolic power), социолог устанавливает соотношение между данной формой власти и такими формами, как экономическая и политическая власть, подчеркивая, что создание и аккумуляция символического капитала представляет собой активность, содействующую накоплению экономического и политического капитала.
С точки зрения Бордье, человек определяет свои жизненные социальные стратегии исходя из собственных намерений, направленных на наращивание культурного капитала (cultural capital), который сам по себе является неотъемлемой частью личности и характеризует каждый конкретный тип личности вплоть до таких ее специфических черт, как манера держаться, говорить и т. д., формируемых сообразно социальному происхождению человека и принадлежности тому или иному классу. В фокусе внимания исследователя – изучение роли социально-классовых различий и того, каким образом они воздействуют на символические и культурные реалии, определяющие поведение личности. Он обосновывает в своих работах, что культурный капитал распределен среди различных социально-классовых прослоек неравномерно, и является основой для воспроизводства культурным капиталом социально-классовой структуры общества. Классовая мобильность, считает Бордье, затруднена не только вследствие отсутствия у человека соответствующих материальных ресурсов, но и в результате трудностей, с которыми он сталкивается в процессе приспособления к культурному капиталу вышестоящих слоев общества.
Основная функция системы образования, как социального института по обучению и воспитанию личности состоит, по мысли Бордье, в стандартизации культурных и лингвистических различий в пользу доминирующей символической системы, используемой также и в качестве стандарта для оценки эффективности такого вида социальной практики, как образовательная деятельность индивида.
Таким образом, социальное действие и социальная структура предполагают и не могут обходиться друг без друга. Привычка же вселяет в людей ощущение значимости собственной социальной компетентности, реализуемой через практическую деятельность, составляющую основу социальной жизни. Социальные практики в этом отношении рассматриваются как основа непреходящего процесса воспроизводства общества. Время представляется здесь в качестве первостепенного аспекта всех социальных процессов. Ставя время в центр социального анализа, Бордье отстаивает новый взгляд на характер соотношения действующей личности и структуры, преодолевая господствовавшую в теории интерпретивную трактовку личности, как отдельно существующей и не связанной со структурами, которые она активно репродуцирует. Отличительная черта теории Бордье заключается также в том, что для него любые социальные взаимодействия неотделимы от проблемы власти.
Політичні інститути - держава, партії, профспілки й іншого роду громадські організації, які переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення і підтримку визначеної форми політичної влади. Їхня сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.
46. Поняття „парадигми” в соціології. Основні види
ПАРАДИГМА — совокупность основных положений и принципов, лежащих в основе той пли иной теории, обладающая специфическим категориальным аппаратом и признающаяся группой ученых. Каждая парадигма достаточно своеобразна и избирательна в плане оценки факторов общественного развития, анализа поведения людей, приоритетности рассмотрения тех или иных сторон общества. Именно поэтому ни одна из парадигм не дает всеобъемлющий анализ общества, хотя и вносит свой конкретный частичный вклад в его рассмотрение. Все социологические парадигмы по характеру принципиальных методологических подходов к анализу общества можно разделить на три большие группы:
первую образуют структурные парадигмы, которые рассматривают организацию, функционирование и развитие общества как единого целого и на макроуровне (функционализм и марксизм).
вторую составляют интерпретивные парадигмы, которые акцент делают на изучении и интерпретации человеческого поведения на микроуровне (символический интеракционизм, феноменология, этнометодология).
третью — объединительные (интегральные) парадигмы, которые выражают взаимосвязь социальных структур и деятельных социальных агентов («интегративная социологи» П.Сорокина, теория структурации А.Гидденса, структуралистский конструктивизм П.Бурдье, структурно-деятелыюстная социология П.Штомпки).
47. Поняття “система”, “соціальна система”. Основні риси соціальної системи.
Система – єто определенным образом упорядоченное множество элементов, взаимосвязанных между собой и образующих некоторое целостное единство. Внутреннюю природу, содержательную сторону всякой целостной системы, материальную основу ее организации определяют состав, набор элементов.
Социальная система — это целостное образование, основным элементом которого являются люди, их связи, взаимодействия и отношения. Эти связи, взаимодействия и отношения носят устойчивый характер и воспроизводятся в историческом процессе, переходя из поколения в поколение.
Социальная связь — это набор фактов, обусловливающих совместную деятельность в конкретных общностях в конкретное время для достижения тех или иных целей. Социальные связи устанавливаются не по прихоти людей, а объективно. Установление этих связей диктуется социальными условиями, в которых живут и действуют индивиды. Сущность социальных связей проявляется в содержании и характере действий людей, составляющих данную социальную общность. Социологи выделяют связи взаимодействия, отношений, контроля, институциональные и т. д.
Социальное взаимодействие — это процесс, в котором люди действуют и испытывают воздействие друг на друга. Механизм социального взаимодействия включает индивидов, совершающих те или иные действия, изменения в социальной общности или обществе в целом, вызываемые этими действиями, влияние этих перемен на других индивидов, составляющих социальную общность, и, наконец, обратную реакцию индивидов. Взаимодействие приводит к становлению новых социальных отношений. Социальные отношения — это относительно устойчивые и самостоятельные связи между индивидами и социальными группами.
Итак, общество складывается из множества индивидов, их социальных связей, взаимодействий и отношений. Но можно ли рассматривать общество как простую сумму индивидов, их связей, взаимодействий и отношений? Сторонники системного подхода к анализу общества отвечают: «Нет». С их точки зрения, общество — это не суммативная, а целостная система. Это означает, что на уровне общества индивидуальные действия, связи и отношения образуют новое, системное качество. Системное качество — это особое качественное состояние, которое нельзя рассматривать как простую сумму элементов. Общественные взаимодействия и отношения носят надындивидуальный, надличностный характер, то есть общество — это некоторая самостоятельная субстанция, которая по отношению к индивидам первична. Каждый индивид, рождаясь, застает определенную структуру связей и отношений и в процессе социализации включается в нее. За счет чего же достигается эта целостность, то есть системное качество?
Целостной системе присуще множество связей, взаимодействий и отношений. Наиболее характерными являются коррелятивные связи, взаимодействия и отношения, включающие в себя координацию и субординацию элементов. Координация — это определенная согласованность элементов, тот особый характер их взаимной зависимости, который обеспечивает сохранение целостной системы. Субординация — это подчиненность и соподчиненность, указывающая на особое специфическое место, неодинаковое значение элементов в целостной системе.
Итак, в результате общество становится целостной системой с качествами, которых нет ни у одного из включенных в него элементов в отдельности. Вследствие своих интегральных качеств социальная система приобретает определенную самостоятельность по отношению к составляющим ее элементам, относительно самостоятельный способ своего развития.
48. Поняття тотальної інституції в теорії І.Гоффмана (?)
ГОФФМАН Ервін (1922 -1982) - один з найвідоміших амер. соціологів др. пол. XX ст,, автор "дра матургічної теорії" ("драматургічного аналізу"). Нар. у Канаді, освіту завершив у Чикагському ун-ті (докт, ступінь у 1953 р.) - колисці символ. інтеракціонізму, основні ідеї якого стали підвалинами його теорії. Автор численних соціально-психол. есе, цікавих спостережень з життя вулиці, пацієнтів психіатричних клінік, відвідувачів розважальних закладів та ін., на узаг. яких робив спроби зрозуміти людську природу і соціальне життя на грунті розгляду поведінки індивідів у повсякденному житті, буденних вчинків, котрі вони роблять зо. звичкою чи сусп, ритуалами, бажаючи справити певне враження тощо. Визнання у наук. колах отримав, обгрунтувавши власні, "драматургічну" концепцію інтеракціонізму як оригінальний мислитель у царині соціальної антропології взагалі і, зокрема, в дослідженнях повсякденного життя, соціальних ролей у людських стосунках, специфічної драматурги соціальних взаємин у суспільстві. Його концепція знайшла висвітлення у працях: "Презентація особистості у повсякденному житті" (1959), "Несподівані зустрічі: два. підходи до соціології взаємодії"" (1961), "Ритуали взаємодії: нариси про поведінку "віч-на-віч" (1967), "Стратегічна взаємодія" (1972) та ін. Головний задум, що охопив усі його праці, — розкрити, як суспільство примушує своїх членів подавати (репрезентувати) певний "образ себе", грати різні ролі у складних, багатогранних сусп. взаєминах. Гоффман належить теорія існування "численних Я", згідно з якою кожен член суспільства у процесі життєдіяльності змінює ряд ситуаційних образів та характерів. Індивід ототожнюється з "актором" безупинної гри на сцені життя. Сутність характеристики цієї гри зумовлюється присутністю інших осіб, з якими відбувається взаємодія. Звідси, на думку Гоффмана, соціальний світ не має онтологічних засад, а є лише феноменом духовної взаємодії людей, що постійно поновлюється. Тобто він пояснюється на основі положень символ, інтеракціонізму. Водночас аналіт, розробки Гоффмана вийшли за межі парадигми символ, інтеракціонізму, включили в себе чимало ідей структуралізму ("теорія рамок"), етнометодології й відбилися на всій мікрорівневій соціології, збагативши інші теорії.
№49.Сім'я в соціологічному значенні - це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Хоча сім'я має специфічні біологічні функції відтворення людського роду, вона водночас є формою соціальної спільності людей, характер якої визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичним розвитком людства.
Семья — один из наиболее древних социальных институтов: она возникла в недрах первобытною общества значительно раньше классов, наций и государств. Общественная ценность семьи обусловлена се «производством и воспроизводством» непосредственной жизни, воспитанием детей, формированием их индивидуального сознания.
В процессе исторического развития отношения семьи и общества, семьи и личности постоянно изменялись под воздействием господствующего в данном обществе способа производства, образа жизни и общественных отношений. Прогрес общества в значительной степени был связан с регулированием взаимоотношений мужчины и женщины, с устранением (уменьшением) дискриминации женщин на производстве, в социальной и духовной сферах, с существенным изменением функций семьи, созданием условий для совершенствования брачно-ссмсйных отношений, повышения их
воспитательного потенциала.
Для социологии семьи прежде всего интересна совокупностью всех тех элементов общественного сознания и поведения. которые приводят к созданию семьи, к ее развитию, функционированию, укреплению или распаду. С этой целью обычно и исследуются мотивы, установки, ценностные ориентации, ожидания как молодых людей, стремящихся создать.семью, так и супругов на всем протяжении их личной жизни.
Эти составные части создания семьи, весь сложный комплекс взаимодействия супругов в семье, который изменяется постоянно под воздействием как личных, так и общественных факторов, и составляет ту основу, которая свидетельствует об устойчивости или аморфности семейных отношений.
В социологии семьи огромное значение придается роли женщины, так как именно от ее действий во многом зависит та нравственная и социальная сила, которая является базой семьи. Это тем более важно, потому что женщине приходится сочетать в своей деятельности и семейные, и общественно-производственные функции, что многократно увеличивает ее нагрузку и ответственность.
Составной частью семьи в большинстве случаев являются дети. И это образует еше одну группу взаимоотношений в семье, которую можно рассматривать отдельно, но целесообразнее всего ее анализировать во взаимодействии с родителями. одновременно рассматривая влияние окружающей среды, среды общения, мсжпоколснныс взаимоотношения и т.д.
Институт семьи на современном этапе развития человечества претерпевает серьезные изменения, а по мнению некоторых исследователей, кризис. В связи с неопределенностью будущего или еще не укрепившимся материально-экономическим положением растет число фактических браков, не скрепленных никакими официальными узами: союзы друзей, подруг, которые в принципе выполняют те же функции, кроме одной — рождения детей.
Особую заботу представляют семьи с одним родителем, число которых растет под влиянием достаточно высокого процента разводов — от 30 до 50 к числу заключенных браков.
Продолжает оставаться актуальной проблема многопоколенной семьи, когда два-три поколения семей ведут совместное хозяйство, организуют свой повседневный быт, согласо-вывают различные интересы, что представляет достаточно сложную задачу.
В связи с ростом феминистского движения активно обсуждается вопрос о перераспределении функций в семье, придании женщине больших прав, о преодолении фактического неравенства между супругами и т.д.
Нельзя не обратить внимания и на создание однополых квазисемсй, гражданские права которых уже признаны в ряде государств.
Среди исследователей социологии семьи в отечественной науке следует назвать имя основоположника советской социологии семьи А-Г.Харчспа, его последователей или соратников — А.И.Антонова, М.С.Мацкоиского, Т.А.Гурко, В.А.Сысенко. Б.С.Павлова, В.Г.ХарчсвоЙ. Н.Г.Юркевича, З-А-Янковой и др.
СУЩНОСТЬ. СТРУКТУРА И ФУНКЦИИ СОВРЕМЕННОЙ СЕМЬИ
Семья является ячейкой общества, поэтому на ее функционирование влияют вес социально-экономические и культурные процессы (как позитивные, так и негативные), происходящие в нем. На семью и ее нравственное состояние непосредственно воздействуют факторы окружающей социальной среды, то, что происходит на производстве, по месту жительства, в повседневной жизни.
Анализ реально складывающейся ситуации в семье показывает, что наряду с общими характеристиками требуется рассмотрение социальных ролей супругов, детей, места и роли женщины в семейной жизни.
Семья — малая социальная группа общества, основанная на супружеском союзе и родственных связях (муж и жена, родители и дети. другие родственники), на совместном ведении общего хозяйства и взаимной моральной ответственности .
В настоящее время в России насчитывается 40 млн семей.
Примерно 69% семей состоят из супругов с детьми. За период между переписями с 1970 по 1979 год в СССР было заключено примерно 23 млн браков и оформлено около 7 млн разводов. В 80-х голах ежегодно заключалось 2,7 млн и в то же время расторгалось 900 тыс. брачных союзов. Ежегодно без отца остается примерно 300 тыс. детей |2|. Следует отметить еще одну особенность советских семей: если в 1959 году 10% всех семей были национально-смешанные, то в 1979 году их стало уже 15%.
Семья выполняет прежде всего репродуктивную функцию —воспроизводство людей. Сейчас средняя семья и россии состоит из 3,2 человека. Этот показатель существенно различается в зависимости от региона бывшего СССР. Наибольший показатель имеет население Таджикистана и Азербайджана (средняя численность детей составляет 5—6 человек), а наименьший показатель — население стран Прибалтики. Белоруссии. Здесь значительный удельный вес занимает семья с одним ребенком. Наличие единственного ребенка характерно для большинства городских семей.
И хотя в 80-с годы количество таких семей уменьшилось, даже простое воспроизводство находится под угрозой. Пока этот процесс не остановлен, сохраняется вполне реальная возможность депопуляции населения в ряде регионов страны. Более того, эта возможность в середине 90-х годов стала реализовываться: смертность населения превысила рождаемость и большинстве регионов страны. И это связано не только с увеличением коэффициента смертности, но и с резким сокращением коэффициента рождаемости: появление ребенка для многих семей связано с риском, который очень велик в условиях рыночных отношений.
На репродуктивную функцию семьи негативно влияют разводы, поэтому общество не может безучастно относиться к этому явлению. Огромное значение придается здоровью супругов, их способности к воспроизводству самих себя. Как свидетельствует статистика, до 15% семей страдают бесплодием. причем 40% из них по причине бесплодия мужа. В то же время увеличение числа двух-, трехдетных семей сдерживается не только личными устремлениями супругов, но и экономическими условиями и правовыми положениями.
Одновременно растет число неполных семей — по данным переписи 1989 года о России они составляли 14% от всех типов семей. Кроме того, по данным выборочного исследования, в конце 1992 года 2% семейных пар вообще не хотели иметь детей. Всероссийский опрос, проведенный ВЦИОМ в марте—апреле 1995 года, показал, что 3/4 сельских жителей ненамерены в ближайшие 2—3 года иметь детей |41. Одновременно растет число внебрачных детей —с 10,8% в 1980 году до 19,6% в 1994 году. И наконец, увеличивается число фактических браков и союзов. По данным ТА.Гурко, обследование молодых матерей в 1992 году в четырех городах России показало. что 13% из них заявили о фактическом, но юридически не оформленном брачном союзе. Все это позволяет утверждать, что мы наблюдаем четкую тенденцию разделения институтов брака и семьи.
Что касается хозяйственно-потребительской функции семьи, то она охватывает такие стороны семейных отношений, как ведение домашнего хозяйства, единого бюджета.Среди различных аспектов этой функции можно особо выделить проблему «семейной власти» и социализации ребенка при его подготовке к будущей самостоятельной жизни. Тенденция к установлению равноправия в семье позитивна по своей сути. В то же время перекос в сторону феминизации семейного управления в связи с возросшей экономической самостоятельностью женщины, ее определяющем ролью в воспитании детей ведет к нарушению психол отческого комфорта.
Если говорить о ребенке, то в семье он получает первые трудовые навыки: занимается самообслуживанием, оказывает помощь по дому, приобретает опыт заботы о родителях, братьях и сестрах, а главное, учится разумному потреблению материальных и духовных благ.
Эффективность семейного воспитания зависит, с одной стороны, от социально-экономического потенциала семьи, с другой — от нравственно-психологического климата в ней. И наконец, говоря о воспитательной функции семьи, следует отметить, что, как никакая другая социальная группа. семья обладает огромным диапазоном воспитательного воздействия. Это особенно доверительная нравственно-эмоциональная атмосфера между ее членами, наглядный пример родителей в выполнении общественных и семейных обязанностей, совместный труд. беседы с детьми на интересующие их темы, наконец, авторитет родителей в решении сложных и важных для ребенка и подростка проблем и т.д. Семья легче и эффективнее всего осуществляет индивидуальный подход к человеку, реагирует на просчеты в воспитательной деятельности, активно стимулирует проявляющиеся (порой очень рано) положительные качества и борется с отрицательными чертами характера. На поведение молодежи влияет знание о всех сторонах семейной жизни. Как показывают социологические исследования, уровень культуры половых взаимоотношений между супругами, как правило, очень низкий. Между тем формирование правильных установок молодых людей в интимной сфере является одной из важных составляющих их воспитания. Ранее значительная часть молодежи или совсем не получала информацию о семье, об этой сложной стороне межличностных отношений, или получала ее очень недостаточно, что отрицательно сказывалось и на дееспособности семьи, и на стабильности браков. К сожалению, открытость информации по взаимоотношениям полов в условиях ложно понятой демократии и свободы имела следствием тот же эффект, что полная не информированность молодых людей об этой стороне жизни: внимание уделялось интимным взаимоотношениям полов, но при этом почти полностью нс рассматривались социальные аспекты будущих супружеских обязанноетсй, их эмоциональной, психологической готовности, культуры межличностных опюшсний, на которой зиждется семья. Такая эмоциональная подготовленность— основа умения любить. бережно, внимательно, чутко относиться к ближнему. стараться понимать других и правильно оценивать свое поведение в семье.
Оптимизировать процесс самоопределения молодежи в сфере личной жизни одна семья, конечно же, не в состоянии. Это задача, которую призваны решать и воспитание, и искусство, и массовая информация, и общественное мнение, и социальная среда. Неблагоприятно влияют на воспитание подрастающего поколения слепая родительская любовь и вера в безгрешность своих детей, прощение им любых неблаговидных поступков.
«Культивирование в некоторых семьях принципов собстнснной выгоды в ущерб общественным интересам, безграничное потакание капризам подрастающего ребенка (в силу или сознательно реализуемого «педагогического принципа», или неумеренной родительской любви, или семейных распрей, или безволия — не столь важно) — таковы основные условия для формирования сугубо индивидуалистического, эгоистического образа мышления, граничащего с преступным. Создастся своего рода вилка между сформированными притязаниями, потребностями и возможностями их удовлетворения за счет собственного труда» |8|. когда ребенок не умеет ограничивать свои потребности, считаться с близкими и окружающими его.
когда он может встать на путь нарушения общественных норм Этому могут способствовать и другие противоречия в семейном воспитании. Например, некоторые родители опираются на такие «методы воспитания», как окрик, брань, побои. В результате растет отчуждение ребенка, особенно в подростковом возрасте, появляются озлобленность, обида. даже агрессивность, что и становится почвой для антиобщественных поступков. Воспитание же, основанное на материальном поощрении, принодит к развитию у подростков и молодых ребят потребительских, накопительских ориентации. бездуховности, корыстного подхода ко всему и ко всем, жадности и т.д. Конечно, у каждой семьи, каждого взрослого свои формы и свои возможности в работе с детьми. Это зависит не только от экономического базиса семьи, образованности и обшей культуры ее членов и даже не всегда от педагогических способностсй того или иного родителя (они могут быть направлены и на воспитание ханжеских и корыстных качеств). Эти возможности определяются всей совокупностью духовно-нравственных, личностных черт каждого из членов семьи, ее морально-психологической атмосферой.
50. Соціологічні методи дослідження ефективності ЗМІ та реклами
СОЦИОЛОГИЯ МАСС-МЕДИА - направление социологии, изучающее масс-медиа как социально-культурный феномен. Рассматриваются различные аспекты функционирования производства, распространения, получения сообщений масс-медиа. С.М.-М. развивается как направление исследований, концентрирующее внимание на административных, идеологических и культурных аспектах воздействия масс-медиа на социум. С.М.-М. тесно связана с эмпирическими исследованиями, сбор и анализ которых является базовой составляющей изучения масс-медиа. В рамках данного подхода можно определить несколько стратегий изучения масс-медиа. Последователи М. Вебера анализируют и выстраивают систему значения рациональной составляющей в культурной деятельности. Акцентируя внимание на вопросах организации работы масс-медиа, их включенности в социальную сферу, встроенности в социальный организм.
Сторонники концепции разработанной Э. Дюркгеймом , заняты исследованием общественного восприятия содержания масс-медиа. Анализируя методы формирования коллективных представлений (проблема манипулирования общественным мнением) и рассматривая возможность объединения людей посредством медиа (интегрирующая функция).
Марксизм изучает символические значения текстов масс-медиа, рассматривая последние через призму взаимоотношений базиса и надстройки, при этом масс-медиа относятся к надстройке. В соответствии с неомарксистскими традициями Франкфуртской школы (М. Хоркхаймер, Т. Адорно), концепцией А. Грамши, работой Бирмингемского центра "культурных исследований" (С. Холл, Р. Уильямс) повышается внимание, уделяемое масс-медиа при формировании и развитии культуры. Масс-медиа рассматриваются не только как "рупор" власти для пропаганды доминирующей идеологии, но и как часть и даже характеристика культуры.
Теоретические исследования С.М.-М. представляют собой попытку создания моделей, которые бы описывали закономерности функционирования и прогнозировали перспективы развития масс-медиа. Это такие концепции как информационного общества, теория "всемирной деревни" (М. Маклюэн).
Для изучения масс-медиа С.М.-М. использует различные эмпирические методы: мониторинг, контент-анализ, рейтинговые методики. Самой популярной формой отчета об исследовании масс-медиа является рейтинг. Это можно объяснить спросом на такой формат данных, который является наиболее удобоваримым для специалистов сферы рекламы и маркетинга (основных потребителей С.М.-М.). К рейтинговым показателям относятся Share (процент аудитории, привлеченной масс-медиа в течение определенного времени) и Reach (количественный показатель, отражающий размер аудитории за определенный отрезок времени).
Можно выделить несколько проблем С.М.-М. в методологическом и теоретическом плане. Так при всем разнообразии применяемых С.М.-М. методик, ни одна из них не затрагивает проблему интерпретации сообщений, в результате эта важная составляющая процесса массовой коммуникации, просто выносится за рамки рассмотрения. Слабость С.М.-М. также в том, что при изучении аудитория рассматривается как пассивный участник коммуникации и не принимается в расчет различие интерпретаций при декодировании сообщений. В результате исследований С.М.-М. можно установить предпочтения аудитории, сравнить интерес аудитории к различной тематике, но остается неясным, как проинтерпретировала аудитория полученные сообщения. И положение в рейтинге не позволяет судить о эффективности коммуникации, в плане адекватности интерпретации сообщения масс-медиа. Поэтому С.М.-М. не может конкурировать с семиотическими подходами для изучения репрезентации реальности, пытаясь ограничиться построением репрезентативной выборки.
Исследования эффективности рекламы - одно из важных и перспективных направлений современных маркетинговых исследований. В целом исследования эффективности рекламы подразделяются на несколько этапов: Предварительный прогноз эффективности воздействия созданного рекламного объявления (претест); Контроль эффективности рекламного сообщения (пост - тест), предназначенный для исследования того, достигла ли реклама поставленной цели и какие выводы можно извлечь из проведенной рекламной кампании.
Наиболее эффективным оказывается тестирование рекламной продукции как на этапе "Запуска" кампании, так и после ее завершения. Если речь идет о полномасштабной рекламной кампании, то необходимо предварительное тестирование сначала самой концепции планируемой кампании, а потом - отдельных ее элементов (видеороликов, полиграфической продукции). В этом случае имеет смысл также и тестирование хода кампании непосредственно на этапе ее проведения, что позволяет обеспечить оперативную коррекцию, не прерывая хода кампании. Следует отметить важность предварительного тестирования рекламной кампании и созданного рекламного материала. На этой стадии не учитываются такие психологические факторы, как частота воздействия, обстановка, реально окружающая рекламу. Тем не менее, в ходе претеста можно предварительно изучить восприятие концепции рекламной кампании, психологическое воздействие рекламного сообщения, а также внести необходимые изменения и дополнения в соответствие с полученными результатами исследования. Известны случаи, когда после претестов с неудовлетворительными результатами запуск рекламных кампаний откладывался, а работа над рекламными материалами начиналась заново. Изучение восприятия рекламной информации осуществляется на основе экспериментальных методов современной психологии, позволяющих выявлять сознательные и подсознательные элементы восприятия текстовой и графической информации. При изучении воздействия рекламного материала проводятся следующие исследования: - процесса восприятия информации; - активизации; - способности информации вызывать доверие; - понятности текстов. В качестве инструментария на данном этапе используются методы наблюдения, интервью, психофизиологические методы, метод ассоциативного эксперимента, контент - анализа и др. Очень часто для эффективного изучения восприятия используются механические средства: специальные камеры, тахистоскопы для выявления спонтанных впечатлений от рекламного материала. В результате исследования определяются индексы привлечения непроизвольного внимания, привлекательности и запоминаемости рекламного объявления. В процессе наблюдения изучается поведение лиц, входящих в исследуемую группу во время процесса восприятия рекламы. Для анализа журнальной рекламы часто используется так называемый Compagon - метод. Он заключается в том, что группу людей, приглашенную для опроса, на некоторое время оставляют в комнате, где имеются журналы с соответствующими рекламными вставками. Поведение людей снимается на пленку, а потом с их разрешения анализируется специалистами. В завершение методом глубинного интервью выясняется степень запоминаемости рекламного объявления: респонденту предлагается завершить неоконченные предложения, придумать словарные ассоциации. Другой метод анализа восприятия заключается в слежении за взглядом человека при рассматривании рекламы. При этом специальные камеры фиксируют движение глаз, чтобы понять, в каких точках взгляд останавливается в первую очередь, где задерживается, куда возвращается. Данные о зафиксированных элементах рекламы и их последовательности очень важны, так как во время фиксации воспринимается информация, а от числа точек фиксации зависит запоминание. Интересно, что: При рассматривании рекламы в течение 2 - 3 секунд (среднее время для восприятия рекламы) респондентом воспринимается в среднем 8 информационных единиц. Иллюстрации рассматриваются раньше, чем текстовые элементы, при условии, что они занимают не менее четверти площади рекламного объявления. Элементы, которые фиксируются раньше, длительнее или чаще, чем другие, запоминаются лучше. Исследование силы эмоционального воздействия рекламного материала (активизации) показывает, что: - Сильно активирующие элементы фиксируются чаще и удерживаются лучше. - Если не удается обратить внимание на все объявление, вспоминание ограничивается активирующими элементами. Иллюстрации и текст должны поэтому формироваться через ассоциации в одно целое. Для измерения правдоподобности рекламы проводится опрос с помощью рейтинг-шкалы с утверждением "эта реклама является правдоподобной" и с крайними позициями от "очень" до "нисколько". Понятность текста измеряется путем исключения, например, каждого пятого слова. На этапе контроля эффективности рекламы существует большое разнообразие методик и критериев. Наиболее распространенным критерием эффективности рекламы на практике является запоминание рекламы продукта или марки. Тот критерий является показателем успеха коммуникационной модели. Для его определения используют методы, основанные на узнавании и вспоминании. В научных исследованиях основным методом является измерение впечатлений и представлений. Используя эти методики, можно проводить следующие исследования: - Сравнительный анализ доли читателей рекламных объявлений последнего номера и читателей предыдущих номеров. Определяется тенденция повышения (спада) интереса к тому или иному рекламному объявлению. - Сравнение читательской аудитории определенного продукта (марки) с конкурирующим продуктом (маркой). - Сравнительный анализ рекламных публикаций с целью выяснения наиболее эффективных характеристик объявлений для привлечения читательской аудитории. - Активное\пассивное знание марок. - Ассоциативная эффективность рекламы. Изучение эффективности психологического воздействия рекламы является одной из ключевых задач планирования и реализации рекламной кампании. Поэтому ее конечный успех во многом зависит от того, насколько качественно были проведены соответствующие исследования.
51. Поняття соціальної групи та її види. (Особенности социологического подхода к анализу групп)
Общество как целостная социокультурная система состоит из множества подсистем с различными системообразующими интегральными качествами. Одним из важнейших типов социальных систем являются социальные общности.
Социальная общность — это реально существующая, эмпирически фиксируемая совокупность индивидов, отличающаяся относительной целостностью и выступающая самостоятельным субъектом социального действия, поведения.
Понятие социальной группы обобщает сущностные характеристики коллективных субъектов общественных связей, взаимодействий и отношений, основные структурные единицы общества. Российский социолог Г. С. Антипова определяет социальную группу как совокупность людей, имеющих общий социальный признак и выполняющих общественно необходимую функцию в структуре общественного разделения труда и деятельности. Американский социолог Р. Мертон определяет социальную группу как совокупность индивидов, определенным образом взаимодействующих друг с другом, осознающих свою принадлежность к данной группе и признающихся членами этой группы с точки зрения других. Таким образом, Р. Мертон выделяет в социальной группе три основные черты: взаимодействие, членство и единство. Социальные группы характеризуются: 1) устойчивым взаимодействием, которое способствует прочности и стабильности их существования в пространстве и во времени; 2) относительно высокой степенью сплоченности; 3) отчетливо выраженной однородностью состава, то есть наличием признаков, присущих всем индивидам, входящим в группу; 4) вхождением в более широкие общности в качестве структурных образований.
В зависимости от плотности, формы осуществления связей и составляющих их членов различаются большие и малые, первичные и вторичные социальные группы. Основным объектом социологических исследований являются малые социальные группы (от 2 до 15-20 человек). Малая социальная группа малочисленна по составу, члены ее объединяются общей деятельностью и находятся в непосредственном, устойчивом, личном общении. Характерными чертами малой социальной группы являются: 1) малочисленный состав; 2) пространственная близость членов; 3) длительность существования; 4) общность групповых ценностей, норм и образцов поведения; 5) добровольность вступления в группу; 6) неформальный контроль за поведением членов.
Разновидностью малых социальных групп являются первичные группы. Термин «первичные группы» был введен в социологию Ч. Кули. Отличительным признаком этих групп, по Кули, является непосредственный, интимный, межличностный контакт ее членов, который характеризуется высоким уровнем эмоциональности. Эти группы «первичны» в том смысле, что именно через них индивиды получают первый опыт социального единства. Примером первичных социальных групп являются семья, школьный класс, студенческая группа, группа друзей, спортивная команда и т. д. Через первичную группу осуществляется социализация индивидов, освоение ими образцов поведения, социальных норм, ценностей и идеалов. Можно сказать, что она выполняет роль первичного связующего звена между обществом и личностью. Через нее человек осознает свою принадлежность к определенным социальным общностям, посредством ее участвует в жизни всего общества.
Вторичная группа образуется из людей, между которыми сложились лишь незначительные эмоциональные отношения. Их взаимодействие подчинено лишь достижению определенных целей. В этих группах индивидуально неповторимые черты личности не имеют значения, а больше ценится умение выполнять определенные функции. Основным типом вторичной социальной группы является большая социальная группа, сформированная для достижения определенных целей, — организация (политическая, производительная, религиозная и т. д.).
Особенности социологического подхода к анализу групп
Во-первых, что социальные группы не являются умозрительными абстракциями, вычленяемыми учеными в целях удобства анализа общественной жизни или экспериментальными искусственными образованиями, а существуют реально, в самой деятельности. Их существование можно эмпирически зафиксировать и проверить.
Во-вторых, социальные группы — это не сумма индивидов, социальных групп или иных социальных образований, а целостность с вытекающими характеристиками целостных систем.
В-третьих, социальные группы являются объектами социального взаимодействия. Это значит, что они сами являются источником своего развития, самодвижения. Становление и функционирование социальной общности происходит на основе социальных связей, социального взаимодействия и отношений.
52. Соціологічний підхід – розкриття особливостей функціонування культури як багатошарової системи.
Термин «культура» латинского происхождения и первоначально означал возделывание почвы, ее культивирование. Первоначально под культурой понимались все изменения в природном объекте, происходящие под воздействием человека, в отличие от тех изменений, которые вызваны естественными причинами. В дальнейшем слово «культура» получило обобщенное значение и им стали называть все созданное человеком. При таком подходе культура предстает как сотворенная человеком «вторая природа», надстроенная над первой, естественной природой, т. е. как весь созданный человеком мир Культура включает в себя результаты материального и духовного производства. Это наиболее широкий общефилософский подход к культуре.
В социологии под культурой в широком смысле этого слова понимают специфическую, генетически не наследуемую совокупность средств, способов, форм, образцов и ориентиров взаимодействия людей со средой существования, которые они вырабатывают в совместной жизни для поддержания определенных структур деятельности и общения. В узком смысле культура трактуется в социологии как система коллективно разделяемых смыслов, символов, ценностей, убеждений, образцов и норм поведения общества в целом или присущих определенной группе людей, можно сказать, что культура — это коллективное программирование человеческого разума, которое отличает членов данной группы людей от другой.
Культура формируется как важный механизм человеческого взаимодействия, помогающий людям жить в своей среде, сохранять единство и целостность сообщества при взаимодействии с другими сообществами. В качестве духовного образования культура включает в себя два основных элемента: первый познавательный, знаково-символический элемент, т. е. знания, сформулированные в определенных понятиях и представлениях и зафиксированные в языке. Вторым, не менее важным, компонентом культуры является ценностно-нормативная система. Ценность — это свойство того или иного общественного предмета, явления удовлетворять потребности, желания, интересы. Ценности формируются в результате осознания социальным субъектом своих потребностей при соотнесении их с предметами окружающего мира, т. е. в результате ценностного отношения, реализуемого в акте оценки.
Э. Дюркгейм, М. Вебер и другие видные социологи считают, что именно культура играет определяющую роль в жизни общества, обеспечивает его целостность и развитие, оказывает существенное влияние на все сферы общественной жизни и, прежде всего, на экономику. Эта позиция проходит красной нитью через все труды немарксистской социологии. Обоснованию решающего влияния культурного фактора на экономическое развитие посвящены многие работы М. Вебера, и прежде всего его знаменитая книга «Протестантская этика и дух капитализма».
Из всего вышеизложенного становится очевидно, что культура играет важную роль в жизни общества. Эта роль, прежде всего, в том, что культура выступает средством аккумуляции, хранения и передачи человеческого опыта. Эта роль культуры реализуется через ряд функций:
1) Образовательно-воспитательная функция. Можно сказать, что именно культура делает человека человеком. Индивид становится человеком, членом общества, личностью по мере социализации, то есть освоения знаний, языка, символов, ценностей, норм, обычаев, традиций своего народа, своей социальной группы и всего человечества. Уровень культуры личности определяется ее социализированностью, то есть приобщением к культурному, наследию, а также степенью развития индивидуальных способностей. Культура личности обычно ассоциируется с развитыми творческими способностями, эрудицией, пониманием произведений искусств, свободным владением родным и иностранным языками, аккуратностью, вежливостью, самообладанием, высокой нравственностью и т. д. Все это достигается в процессе воспитания и образования.
2) Интегративная и дезинтегратипная функции культуры. Согласно Э. Дюркгейму, освоение культуры создает у людей — членов того или иного сообщества — чувства общности, принадлежности к одной нации, народу, религии, группе и т. д. Таким образом, культура сплачивает людей, интегрирует их, обеспечивает целостность общества.
3) Регулирующая функция культуры. В ходе процесса социализации ценности, идеалы, нормы и образцы поведения становятся частью самосознания личности. Они формируют и регулируют ее поведение. Можно сказать, что культура в целом определяет те рамки, в которых может, и должен действовать человек. Культура регулирует поведение человека в семье, школе, на производстве, в быту и т. д. и потому, что она содержит систему предписаний и запретов.
53. Поняття та суть організації. Структура організації.
Социальные институты тесно связаны с социальными организациями. Многие социологи называют социальные организации разновидностью социального института — сложными институтами.
Термин «организация» применяется очень широко. В кибернетике, экономике, биологии, технических науках он выступает синонимом упорядоченности. В социологии объектом упорядоченности являются индивиды, социальные группы и общности, включенные в совместную деятельность и выполняющие определенные социальные функции.
Социальная организация, по А. И. Пригожину, имеет ряд характерных черт:
1) Она обладает целевой природой, поскольку создается для реализации определенных целей и оценивается через целедостижение. Это означает, что организация представляет собой средство и инструмент обеспечения функции объединения и регламентации поведения людей ради такой цели, которая не может быть достигнута людьми порознь, в одиночку.
2) Ради достижения цели члены организации вынуждены распределиться по ролям и статусам. Следовательно, социальная организация представляет собой сложную взаимосвязанную систему социальных позиций и ролей, которые исполняются входящими в нее членами. Социальная организация дает человеку возможность удовлетворить свои потребности и интересы в тех пределах, которые устанавливаются социальным статусом человека, социальными ролями, которые ему предписаны, социальными нормами и ценностями, принятыми в данной социальной организации.
3) Организация возникает на основе разделения труда и его специализации по функциональному признаку. Поэтому в социальных организациях имеют место различные горизонтальные структуры. Однако более существенным для понимания организации является то, что они всегда строятся по вертикальному (иерархическому) признаку, в котором довольно четко выделяются управляющая и управляемая подсистемы. Необходимость управляющей системы вызвана потребностью координации разнонаправленной деятельности горизонтальных структур. Иерархичность же построения организации обеспечивает достижение единства цели, придает ей устойчивость и эффективность.
4) Управляющие подсистемы создают свои специфические средства регулирования и контроля за деятельностью организации. Среди этих средств значительную роль играют так называемые институциональные, или внутриорганизационные нормы, то есть нормы, которые создаются деятельностью особых институтов, обладающих на это особыми полномочиями. Данные институты осуществляют и проводят нормативные требования в жизнь, поддерживают их своей особой властью и влиянием, контролируют их осуществление и применяют свои санкции.
На основе действия этих четырех факторов возникает определенный организационный порядок как система относительно стабильных целей, связей и норм, регулирующих организационные связи, взаимодействия и отношения.
5) Социальные организации представляют собой целостную социальную систему. А целое, как отмечалось выше, больше своих частей. Поэтому на базе соединения различных элементов организации в целое создается организационный, или кооперативный эффект. Организационный эффект означает синергию, прирост дополнительной энергии, превышающий сумму индивидуальных усилий ее участников. Из чего же складывается этот эффект? Исследователи организации называют три основных его составляющих: а) организация объединяет усилия многих своих членов, уже простая массовость, то есть одновременность многих усилий, дает прирост энергии; б) сами единицы — элементы организации, включаясь в нее, становятся несколько иными: они превращаются в частично специализированные, а, следовательно, однонаправленные элементы, выполняющие лишь определенную функцию. Эта специализированная однонаправленность действия индивида позволяет также усилить его энергию, поскольку энергия концентрируется в одной точке, в) благодаря управляющей подсистеме действия людей синхронизируются, а это также служит мощным источником повышения общей энергии организации.
Выделяют формальные и неформальные организации по степени формализации существующих в организации социальных связей, взаимодействий, отношений. А. И. Пригожий характеризует формальную организацию как способ организационного построения на основе социальной формализации связей, статусов и норм. В основе формальной организации лежит разделение труда, возникающее как результат необходимой специализации. Разделение труда выступает в виде системы статусов — должностей, каждая из которых наделена специфическими функциями таким образом, что все функциональные задачи оказываются распределенными между членами организации. Должностные статусы упорядочиваются в иерархическую структуру по сходству функциональных задач, в различные организационные подразделения по принципу руководящие — подчиненные, в лестницу зависимостей между низшими (подчиненными) и высшими (руководящими). Формальная организация рациональна, то есть в ее основе лежит принцип целесообразности, сознательного движения к известной цели. Она принципиально безлична, то есть рассчитана на абстрактных индивидов, между которыми не предусмотрено никаких отношений, кроме служебных, проходящих по определенной программе.
В качестве противовеса и компенсации недостатков формальных организаций возникают и функционируют неформальные организации. Неформальные организации представляют собой спонтанно сложившуюся систему социальных связей, взаимодействий/норм межличностных и межгруппового общения. Неформальные организации возникают там, где неисправность формальной организации вызывает нарушение важных для жизнедеятельности всего социального организма функций. Они компенсируют его за счет функционально направленной самоорганизации и саморегуляции. В основе механизма такой компенсации лежит определенная общность интересов организации и ее членов. Неформальная организация как непосредственная спонтанная общность людей, основанная на личном выборе связей и ассоциаций между собой, предполагает личностные неформализованные служебные отношения, решение организационных задач способами, отличными от формальных предписаний и т. д.
Формальная организация может быть описана в виде системы узаконенных безличных требований и стандартов поведения, формально заданных и жестко закрепленных ролевых предписаний. Она представляет собой пирамиду, горизонтальный срез которой характеризует систему требований функционального разделения труда, а вертикальный — отношения власти и субординации. Формальная организация может быть также описана в виде системы подразделений, групп и рабочих мест. Рабочее место отдельного работника и отдельного структурного подразделения легко определяется позициями, которые они занимают в горизонтальном и вертикальном срезах. В первом случае такая позиция называется функцией, во втором — статусом. Формальные организации, как и другие социальные организации, имеют устойчивую структуру, обеспечивающую их целостность и самотождественность. Устойчивость структуры, прежде всего, обеспечивается специфическими внутриорганизационными отношениями, обладающими обязательным, принудительным и предсказуемым характером: нормами права, регламентом деятельности, управленческими решениями, договорами и ценностями. Эти элементы культуры организаций программируют поведение людей относительно друг друга и окружающих предметов. Элементы структуры соединяются между собой с таким расчетом, чтобы организация эффективно решала поставленные перед ней задачи.
54. Потреби та інтереси людини в процесі праці
Одна из наиболее важных последних разработок в области управления человеческими ресурсами связана с созданием программ и методов повышения качества трудовой жизни. Дж.Р.Хекман и Дж.Ллойд Саттл определяют качество трудовой жизни как «ту степень, до которой члены производственной организации могут удовлетворить свои важные личные потребности через посредство их работы в этой организации».
Высокое качество трудовой жизни должно характеризоваться следующим:
1. Работа должна быть интересной.
2. Рабочие должны получать справедливое вознаграждение и признание своего труда.
3. Рабочая среда должна быть чистой, с низким уровнем шума и хорошей освещенностью.
4. Надзор со стороны руководства должен быть минимальным, но осуществляться всегда, когда в нем возникает необходимость.
5. Рабочие должны принимать участие в принятии решений, затрагивающих их и работу.
6. Должны быть обеспечены гарантия работы и развитие дружеских взаимоотношений с коллегами.
7. Должны быть обеспечены средства бытового и медицинского обслуживания.
Качество трудовой жизни можно повысить, изменив любые организационные параметры, влияющие на людей. Это включает децентрализацию власти, участие в вопроса руководства, обучение, подготовку руководящих кадров, программы управления продвижением по службе, обучение работников методам более эффективного общения и поведения в коллективе. Все эти меры направлены на то, чтобы дать людям дополнительные возможности для удовлетворения своих активных личных нужд при одновременном повышении эффективности деятельности ооганизации.
В основі діяльності людини лежать потреби та інтереси. Потреби людини - це її відчуття того, що визначене нею як потрібне, необхідне. Існує певна категорія потреб. Всім необхідні повітря для дихання, певна температура та ін. Потреби, пов'язані з необхідними умовами для існування людини називають вітальними (від "віта" - життя).
Найбільша кількість потреб починає своє існування з нашої свідомості. Взагалі якщо окинути оком всі досягнення науки і техніки за всю історію людства, то побачимо, що всі вони завдячують невгамовній людській свідомості, яка породжує все нові і нові потреби. Для того, щоб задовольнити свої власні потреби, людина перш за все повинна мати для цього певні засоби. Таким засобом є гроші. Не треба також забувати, що в той час, коли людина щось робить для інших, вона ще і певним чином реалізує себе, утверджує себе в суспільстві.
Інтереси - це ті ж самі потреби, тільки вищого порядку. Тобто це потреби в певних соціальних умовах, які виникають для задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Наприклад, в усьому світі існує безробіття, але робота потрібна кожному як засіб існування. В такій ситуації у безробітних складається інтерес в соціальних умовах, за яких всі мали б можливість працювати. У тих же, хто має роботу з'являється інтерес в забезпеченні гарантій їх зайнятості. Якщо інтереси окремих людей співпадають, то вони стають спільними. Так з'являються групові, колективні, інтереси соціальних груп та прошарків, класові, національні, етнічні тощо.
Иерархия потребностей по А. Маслоу Согласно теории Маслоу человеческие потребности делятся на первичные и вторичные. 5 основных уровней выделяются в иерархии потребностей. Первичные:
1. физиологические потребности (пища, сон)
2. потребность в безопасности
Вторичные потребности:
3. потребность в принадлежности, социальные потребности
4. потребность в уважении и статусе
5. самоактуализация и полное удовлетворение потребностей (использование своих умений, развитие талантов).
2. Двухфакторная модель Ф. Герцберга Утверждал, что мотивация определяется двумя группами факторов, связанных с процессом труда:
1) Поддерживающие факторы: оплата труда, условия работы, надёжная работа, политика управления компанией, качество руководства, отношения с подчинёнными, отношения с коллегами, отношения с руководством, статус.
2) Мотивирующие факторы, признание, продвижение, ответственность, возможности роста, достижения, работа сама по себе.
Модель Герцберга проводит различия между необходимыми, но не достаточными для мотивации сотрудников поддерживающими факторами и мотивирующими, которые непосредственно влияют на уровень интенсивности усилий работников.
3. Модель К. Алдерфера Предложил модифицированную иерархию потребностей:
1) Изначально работники заинтересованы в удовлетворении потребностей существования – оплата труда, физические условия труда, гарантии рабочего места.
2) Потребности во взаимоотношениях – потребность быть понятым и воспринятым руководителями, подчинёнными и коллегами, а также другими людьми.
3) Потребности роста, включающие в себя стремление к самоуважению и самоактуализации.
К. Аддерфер высказывает версию, что неспособность удовлетворить потребности взаимоотношений или роста инициирует новое обращение индивида к потребностям существования.
4. Метод регулирования организационного поведения (Скиннер) Метод ОПРег основывается на том, что поведение человека зависит от его последствий. ОПРег опирается на закон следствия, утверждающий, что человек склонен воспроизводить образцы поведения, последствия которых он воспринимает как благоприятные и, наоборот, стремится не допускать повторения поступков, сопровождающихся негативными последствиями. Акцент в ОПРег делается на использовании поощрений.
Теория социального обучения А. Бандуры утверждает, что, наблюдая и имитируя ролевые модели в окружающей рабочей среде, сотрудники организации получают информацию об эффективном поведении в процессе труда. Поведение работников в рабочей среде оказывает влияние на тех, кто наблюдает за ними.
5. Модель ожиданий (Портер, Лоулер). Мотивация является итоговым результатом взаимодействия 3-х факторов:
- того, насколько сильно индивид желает получить вознаграждение (валентность)
- его оценок вероятностей того, что прикладываемые усилия приведут к результату в форме успешного выполнения рабочего задания (ожидание), а достижение поставленной цели будет достойно вознаграждено (инструментальность).
6. Модель справедливости (С. Адамс). Работники склонны оценивать беспристрастность действия менеджмента, сравнивая результаты своего участия в выполнении рабочих заданий (зарплата, льготы, социальное и психологическое поощрение) с прилагаемыми для их достижения усилиями, вкладом (образование, стаж работы…), а также сопоставляя полученную пропорцию с аналогичными пропорциями других людей.
В основі діяльності людини лежать потреби та інтереси. Потреби людини - це її відчуття того, що визначене нею як потрібне, необхідне. Існує певна категорія потреб. Всім необхідні повітря для дихання, певна температура та ін. Потреби, пов'язані з необхідними умовами для існування людини називають вітальними (від "віта" - життя).
Найбільша кількість потреб починає своє існування з нашої свідомості. Взагалі якщо окинути оком всі досягнення науки і техніки за всю історію людства, то побачимо, що всі вони завдячують невгамовній людській свідомості, яка породжує все нові і нові потреби. Для того, щоб задовольнити свої власні потреби, людина перш за все повинна мати для цього певні засоби. Таким засобом є гроші. Не треба також забувати, що в той час, коли людина щось робить для інших, вона ще і певним чином реалізує себе, утверджує себе в суспільстві.
Інтереси - це ті ж самі потреби, тільки вищого порядку. Тобто це потреби в певних соціальних умовах, які виникають для задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Наприклад, в усьому світі існує безробіття, але робота потрібна кожному як засіб існування. В такій ситуації у безробітних складається інтерес в соціальних умовах, за яких всі мали б можливість працювати. У тих же, хто має роботу з'являється інтерес в забезпеченні гарантій їх зайнятості. Якщо інтереси окремих людей співпадають, то вони стають спільними. Так з'являються групові, колективні, інтереси соціальних груп та прошарків, класові, національні, етнічні тощо.
Головною ланкою ставлення до праці є питання про стимули, мотиви активності людини на виробництві. Справді, чому одні люди в одних колективах працюють активно, продуктивно, а інші – ні? Річ тут безумовно в тому, що в суспільстві завжди діє дуже складна система мотивації трудової діяльності.
Перший висхідний рівень мотивації трудової діяльності – матеріальна зацікавленість людини в результатах праці. Адже потреби та інтереси людини починають розвиватися у визначальній сфері людської діяльності – матеріальному виробництві. Людина працює в першу чергу заради придбання певної кількості матеріальних благ необхідних їй самій.
Треба врахувати те, що матеріальний стимул має для працівника дві сторони:
1. Відповідальність розміру заробітної плати усталеній соціальній нормі (тобто, що означають 300грн без урахування того, скільки одержують інші, та що можна за них купити, цей фактор зумовлює стабільність чи не стабільність працівника на роботі).
2. Відповідність розміру заробітку індивідуальним затратам праці ( цей фактор обумовлює власне ефективність праці працівника, тобто є матеріальним стимулом).
Людина з розвинутими здібностями, потребами працює не тільки для заробітку, а й з інтересу до змісту самої виконуваної роботи. Ці обидва рівня мотивації переплітаються: людина обирає роботу не тільки за рівнем передбачуваного заробітку, а й з урахуванням того, що їй доведеться робити, яку роботу виконувати.
Третє коло мотивів зумовлюється відносинами у колективі, так як в процесі праці людина задовольняє свою потребу у спілкуванні: стосунки з керівництвом, співробітниками. Часто людина змінює роботу, тільки для тог, щоб бути в іншому колективі.
Четвертий рівень: усвідомлення сенсу своєї роботи підготовлене всім попереднім розвитком мотивів і інтересів людини. Ідеться не тільки про визнання в межах колективу, а й усвідомлення своєї ролі в масштабах загальнонародних інтересів. Людина розуміє чому працює, чому потрібно працювати якісно.
У свідомості людини відбувається постійний процес психологічної оцінки своєї трудової діяльності, що й становить основу, яка обумовлює ступінь її активності. Коли результати роботи відповідають її намірам, сподіванням, вона відчуває задоволення – її активність зростає. І навпаки.
55. Поштове, пресове і телефонне опитування: переваги і недоліки
Поштове опитування полягає в розсиланні анкет і одержання на них відповідей поштою. Суттєва його перевага у відносно низькій вартості, простоті організації (з підготовкою дослідження, в якому розсилається 2-3 тисячі анкет, легко справляються 2-3 особи). Цей метод дає змогу одночасно провести опитування на великій території, в тому числі й важкодоступних районах. Незалежність відповідей респондентів від впливу інтерв'юєра також сприяє підвищенню надійності результатів соціологічного дослідження. Ще одна перевага – можливість респондента самостійно обирати зручний для нього час заповнення анкети.
Водночас поштове опитування має чимало недоліків. Основний з них – неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам), хоч це великою мірою залежить і від кваліфікованості соціолога (процес повернення анкет за поштового опитування теж керований). Ще один – відмінність тих, хто заповнив і надіслав поштову анкету, від тих хто ухилявся від участі в опитування, тобто зміщення вибірки. Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилалися анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а „перекладає” це на когось із членів сім'ї. Не можна повністю виключити групове заповнення, використання порад інших осіб. Преимущества:
1. Широкий охват аудитории;
2. Возможность компьютерной обработки информации;
3. Низкая стоимость;
4. Отсутствие всякого влияния интервьера.
Недостатки:
1. Низкая эффективность;
2. Большие затраты времени;
3. Требует професиональной подготовки анкеты;
4. Тяжело определить количество лиц, которые берут участие в составлении ответов.
Пресове опитування - вид анкетування, за якого анкети публікують у газеті чи журналі. Кількість повернутих анкет тут невелика, як правило не більше декількох процентів усієї сукупності читачів видання. Але за великого тиражу можна одержати велику кількість заповнених анкет. Однак і тоді слід обережно аналізувати емпіричні дані, не поспішати з поширенням висновків на всіх читачів. Суть не в тому, що соціально-демографічний склад тих, хто відповів на анкету, відрізняється від „паспортних” характеристик аудиторії загалом. Важливіше, що ті хто відповіли на анкету, відрізняються від „мовчазної більшості” або своїм ставленням до конкретного видання, або своїм баченням і розумінням досліджуваної проблеми, або й тим і іншим одночасно.
Часто учасники опитування супроводжують заповнені анкети листами, в яких дають розгорнуту аргументацію свого ставлення до проблеми. Подібні „самоінтерв'ю” значно збагачують первинну інформацію і поглиблюють науковий аналіз.
Телефонне опитування. Перевагою данного методу - швидкість проведення дослідження, низька вартість, оперативність. Недоліком даного методу можна відзначити тимчасове обмеження інтерв'ю (воно не повинне тривати більше 15 хвилини), а також необхідність залучення спеціально навчених інтерв'юєрів, а, отже, - витрата тимчасових і/чи грошових ресурсів на їх інструктаж. Крім того, телефонне опитування може використовуватися ефективно в застосуванні до певної групи, - як правило, домохазяйки, пенсіонери і інші категорії виборців, які мають достатньо вільного часу і широко використовують телефон як засіб спілкування.
Преимущества:
1. Небольшие затраты времени;
2. Относительно не высокая стоимость;
3. Анонимность респондента.
Недостатки:
1. Ответы носять кратний характер;
2. Возможен от каз от ответов;
3. Ограничение по объему вопросов;
4. Низкая телефонизация респондентов.
56. Роль соціологічної інформації в державному управлінні та соціальній сфері.
2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні»,
2004 Указ Президента „Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”
Інформаційна функція cоціології. - використання соціологічної інформації, одержаної під час соціологічних досліджень.
У зв'язку з ускладненням соціального життя значення соціологічної інформації в управлінні суспільством зростатиме. її використання повинно стати невід'ємним елементом державної політики.
Прогностична функція. - соціальні прогнози.
управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети.
Призначення управління — забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер. Отже, управління — це і є організуюча діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій.
Об'єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.
ДУ як суспільне явище, обумовлюються проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп.
Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування
«Матеріальний» зміст управління виявляється в організаторській діяльності і це одна з головних рис державного управління.
Тобто управління — це насамперед організація дій по координації, об'єднанню в систему спеціалізованих зусиль групи людей.
Практичне здійснення управлінських процесів залежить від наявних суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними умовами життя суспільства. Та оскільки управлінська діяльність — це суб'єктивна діяльність людей, відтак вона залежить і від суспільного досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей, оптимальності і масштабності соціальних завдань та ін.
57. ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ
Предмет науки - логически взаимосвязанная и непротиворечивая система фундаментальных понятий, описывающих часть объективной реальности, на которую нацелены методы исследования данной науки. Часть реальности, изучаемая экспериментом и описываемая физическими понятиями, называется физической реальностью. Часть реальности, изучаемая анкетным опросом (хотя не только им одним) и описываемая социологическими понятиями, называется социальной реальностью.
Предметом социологии выступает концептуальная (т.е. понятийная) схема социальной реальности, в которой ее главные черты и элементы приведены в систему и логически выводятся друг из друга.
Предмет современной социологии - результат длительного исторического развития, плод усилий многих поколений «ученых, каждое из которых прибавляло крупицы нового знания, пересматривало установившиеся представления, критиковало, дискутировало, открывало, проверяло и таким способом тщательно просеивало все, что сегодня попало в предметную область социологии.
Первокирпичиками предмета социологии выступают два понятия - статус и роль. Первое дает статистическое изображение предмета, а второе - динамическое.
Статус называется позиция, положение человека в группе или обществе
Роль - динамическая характеристика статуса. Статус может быть пустым, а роль нет.
Первокирпичики предмета социологии – статусы и роли. Первые дают статистическую, а вторые динамическую картину общества. Совокупность незаполненных статусов дает нам социальную структуру общества.
Социальные соты скреплены особо прочным фундаментом – социальными функциями.
Выполняя свои обязанности, учитель вступает в определенные отношения с учеником, а тот – с учителем, родителями, полицейским, равестниками, продавцом и т.д.
Мы можем смело утверждать, что социальные статусы связаны социальными отношениями, личные статусы связаны межличностными отношениями. Общество опутано огромной сетью социальных отношений, под ней, этажом ниже расположена другая сеть – межличностные отношения.
Для социологии важно не то, в какие личные отношения вступают люди, а то, как сквозь них проглядывает нечто более фундаментальное – социальные отношения.
Статусы связаны между собой социальными функциями, которые проявляются через социальные. Функции и отношения, наподобие цемента и песка, создают прочный раствор, скрепляющий социальную структуру.
Культура – совокупность традиций, обычаев, социальных норм, правил, регулирующих поведение тех, кто живет сейчас, и передаваемых тем, кто будет жить завтра.
Преемственность культуры достигается через социализацию.
Социальный контроль – механизм регуляции поведения индивидов и групп, включающий нормы и санкции.
Раствор, скрепляющий общество, потому крепок, что он подвижен. Такое качество придает ему социальное взаимодействие огромных масс людей. Чтобы оно было упорядоченным процессом, общество выработало особый механизм регуляции поведения - социальный контроль. Он состоит из санкций и культурных норм, которым люди обучаются в процессе социализации.
Учреждения, призванные удовлетворять фундаментальные потребности общества, называются социальными институтами.
Социальный институт - очень сложное учреждение, и самое главное - реально существующее.
Статусы, роли, социальный контроль существуют не сами по себе. Они формируются в процессе удовлетворения фундаментальных потребностей общества. Механизмами такого удовлетворения выступают социальные институты, подразделяющиеся на основные (их всего пять: семья, производство, государство, образование и религия) и неосновные (их гораздо больше), называемые еще социальными практиками.
Социальная стратификация - совокупность больших социальных групп, расположенных иерархически по критерию социального неравенства и называемых стратами.
Переход из одной страты в другую, неравную (скажем, из бедных в богатые), либо в равную (скажем, из водителей в трактористы) описывается понятием социальной мобильности, которая бывает вертикальной и горизонтальной, восходящей и нисходящей.
Выделяем ключевые понятия, составляющие предмет социологии:
Статус
Роль
Социальная культура
Культура
Социальная функция
Социальная стратификация
Социальный институт
Социальный контроль
Социализация
Социальное взаимодействие
Социальные отношения
Социальная мобильность
Соціологія – наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взаємодії.
Специфіка соціологічного знання полягає в тому, що об'єкт соціологічного пізнання не збігається і не може збігатися з певним конкретним явищем суспільного життя (наприклад, форми територіальної спільності), навіть явищем суто соціальним (групова взаємодія), бо цей об'єкт може бути вичленований із об'єктивної реальності та класифікований у різних аспектах.
Загалом об'єктом соціологічного пізнання є сукупність соціальних зв'язків і соціальних відносин. Оскільки ці зв'язки і відносини у кожному конкретному соціальному об'єкті завжди організовані особливим чином, об'єкт соціологічного пізнання виступає тільки як соціальна система.
58. Предмет та функції конфліктології.
Термин “социология конфликта” ввел Г. Зиммель. “Конфликт – универсальное явление. ибо единая и гармоничная группа или общество вообще немыслимы, а если бы они и возникли, то такое “общество святых”, не обладая механизмом саморазвития и не подвергаясь воздействию импульсов, стимулирующих изменения, оказалось бы нежизнеспособным. Следовательно, конфликт – это необходимая предпосылка развития общества, поэтому он функционален” (Г. Зиммель “Социология”).
Социальный конфликт – любые виды борьбы между индивндами, цель которых – достижение (либо сохранение) средств производства, экономической позиции, власти или других ценностей, пользующихся общественным признанием, а также подчинение, нейтрализация либо устранение действительного или мнимого противника.
Конфликт – эго противоборство сторон, которое обусловлено противоположностью или существенными различиями интересов, взглядов или ценностных ориентаций.
Этапы конфликта:
1 – конфликтная ситуация
2 – выдвижение ряда требований участниками
3 – первоначальная реакция на вызов. Может быть оборонительной, уклоняющейся, наступательной.
4 – момент наибольшего воздействия одной стороны на другую
5 – урегулирование конфликта.
Основные функции конфликтов по Л. Козеру:
1. образование групп, установление и поддержание их нормативних границ
2 установление и поддержание относительно стабильной структуры внутригрупповых и межгрупповых отношений
3 социализация и адаптация как нндивидов, так и социальных групп
4 создание и поддержание баланса сил, в частности и баланса власти
5 получение информации об окружающей среде
7 стимулирование нормотворчества и социального контроля
8 способствование созданию новых социальных институтов
Основные функции (общие):
1) познавательная – наука дает знання о конфликтах как о социальных явлениях
2) диагностическая – конфликтология ставит диагноз тому или иному конфликту, на основе которого возможно правильное его регулирование
3) прогностическая – конфликтология выявляет возможные зоны возникновения и развития конфликта, выіявление конфликтного потенциала (системы, группы)
4) воспитательная – формирование культуры общения в конфликте и вообще. Конфликтология учит цивилизованно вести конфликт.
Предмет конфликтологии – это сами конфликты (не только внутриличностные), как социальные, как разновидность сознательного взаимодействия, социального взаимодействия.
Объект конфликтологии – это человеческое общество, человек со своими поступками, отношениями с другими людьми, природой.
Конфликтология изучает объективную реальную человеческую жизнь в развитии. Также изучает природу конфликта, участников, причины, механизмы, практику, прогнозирование конфликта, их укрепление и урегулирование, управление конфліктами.
59. Концепції індустріального і постіндустріального суспільства в сучасній західній соціологічній теорії
Теорії індустріального суспільства - теорії суспільного розвитку, що затверджують, що технічний прогрес і зростання крупного машинного виробництва є основою створення індустріального суспільства як загальній моделі розвитку для всіх країн.
Індустріальне суспільство - це суспільство, в якому завершений процес створення великої, технічно розвиненій промисловості (як основи і що веде сектори економіки) і відповідних їй соціальних і політичних структур. Зростає з традиційного суспільства.Термін належить Сен-симону, використовувався Контом О. для зіставлення нового, економічного і суспільного устрою, що формується, колишньому, доіндустріальному (патріархальному). Сучасні теорії індустріального суспільства є різновидом технологічного детермінізму.
Відмітні особливості індустріального суспільства:
1. Затвердження індустріального технологічного устрою як домінуючого у всіх суспільних сферах (від економічної до культурної)
2. Зміна пропорцій зайнятості по галузях: значне скорочення частки зайнятих в сільському господарстві (до 3-5%) і зростання частки зайнятих в промисловості (до 50-60%) і сфері послуг (до 40-45%)
3. Інтенсивна урбанізація
4. Виникнення нації-держави, організованої на основі спільної мови і культури
5. Освітня (культурна) революція. Перехід до загальної письменності і формування національних систем освіти
6. Політична революція, ведуча до встановлення політичних прав і свобод (пр.всего виборчого права)
7. Зростання рівня споживання ("революція споживання", формування "держави загального добробуту")
8. Зміна структури робочого і вільного часу (формування "суспільства споживання")
9. Зміна демографічного типу розвитку (низький рівень народжуваності, смертності, зростання тривалості життя, постаріння населення, тобто зростання частки старших вікової груп).
Біля витоку технократичних концепцій американський соціолог Т. Веблен Він вперше висунув тезу об можливості позитивного соціального перевлаштування суспільства шляхом переходу влади від «бізнесу» до «індустрії» Під «бізнесом» Веблен розумів власників капіталу, прагнучих тільки до збільшення прибули і до престижного, марнотратного споживання, а під «індустрією» - інженерів і адміністраторів, що приймають суспільні інтереси.
Дж. Бернхема «Революція керівників».
«новий пануючий клас» (менеджери, головні інженери, інтелектуали-гуманітарії), що здійснює управлінські функції і що при цьому не є власником фірм, здатний в майбутньому забезпечити успішну реалізацію як економічного, так і політичного керівництва на користь всього суспільства.
У руслі технократичних концепцій в 1950-і і 1960-і рр. з'явилася теорія єдиного індустріального суспільства, головне її призначення - дати вражаюче наукове обгрунтування розвиненому капіталізму.
Р.Арон - п'ять гл. рис індустріального суспільства: 1) науковий характер організації виробництва, 2) досягнення матеріального достатку (у 1960-і рр. в західній соціології з'явився термін суспільство споживання), 3) збільшення в національному продукті питомої ваги промисловості і відповідно зменшення частки сільського господарства, 4) ліквідація воєн як засобу збагачення, 5) форма власності на засоби виробництва в індустріальному суспільстві не має значення.
Теорія постіндустріального суспільства - одна з концепцій заснована на положеннях індустріалізму, згідно якого розвиток кожного с-ва визначається рівнем розвитку промисловості (індустрії), виразимим узагальненим показником величини валового національного продукту (ВНП). По цих теоріях, низькийВНП, характерний для більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки, незалежно від їх суспільного устрою, означає стадію «до індустріального с-ва», високий рівень ВНП, характерний для країн Європи, Північної Америки, - різні стадії «індустріального ob-va», а ще вищий, очікуваний в цих країнах до кінця 20 - початку 21 в.,-наступление «постіндустріального с-ва», якісно відмінного від тих, що існують.
Для «постіндустріального с-ва», що характерний пригнічує переважання частки зайнятих в «виробництві інформації» - до 9/10 і всіх зайнятіших; зменшення частки зайнятих у сфері промислового виробництва - до 1/10 і менш і сільськогосподарського виробництва - до 1/100 зайнятих; приблизно таке ж співвідношення між високо-, середньо- і низькокваліфікованими працівниками з відповідним рівнем освіти; істотне зниження тривалості робочого року; припинення зростання народонаселення у зв'язку із зниженням народжуваності і переорієнтація економіки і культури на підвищення «якості життя», тобто на задоволення переважно культурних потреб і т.п.
Концепція постіндустріального суспільства вперше була викладена в книзі американського соціолога Д. Белла, що вийшла в 1973 році, “Прийдешнє постіндустріальне суспільство”. Белл сформулював ознаки такого суспільства: створення економіки послуг, домінування шаруючи науково-технічних фахівців, центральна роль теоретичного наукового знання як джерела нововведень і політичних рішень в суспільстві, можливість технологічного зростання, що самопідтримується, створення нової “інтелектуальної” техніки.
Д.белл, Osnovnym виробничим ресурсом є інформація. Доступ до неї - головне умова влади і свободи.
Теоретики постіндустріального суспільства виділяли такі риси:
- масове розповсюдження творчої інтелектуальної праці
-возросший рівень наукового знання і інформації, вживаний у виробництві;
-преобладание у структурі економіки сфери послуг, науки, освіти і культури над промисловістю і сільським господарством
-изменение соціально-професійної структури населення.
концепції постіндустріального суспільства Д.белла і А.турена, техно-демократії М.дюверже, техно-структури Дж.Гэлбрейта, технотронного общества З.Бжезинского, інформаційного суспільства.
Дюверже
«техно-демократія» - клас посередників, що складається з державних службовців, політичних діячів і маніпуляторів громадської думки, - письменників, журналістів, викладачів, священиків».
Багато дослідників пов'язують з поняттям інформаційного суспільства, а іноді ці поняття розглядаються як синоніми.
Поява теорії інформаційного суспільства пов'язане з іменами Ф. Махлупа і Т. Умесао, які на початку 60-х років ввели в науковий обіг фактично одночасно в США і Японії термін “інформаційне суспільство” . Разом з ним використовувалися такі терміни, як "технотронне суспільство", "суспільство знання", постіндустріальне суспільство, “відкрите суспільство” .
60.Предмет та функції соціологї громадської думки
Соціологія громадської думки — галузь соціології, яка вивчає, з одного боку, зміст проявів громадської думки та активність її функціонування в суспільстві, а з іншого — загальносуспільні й специфічні чинники, що визначають зміст суджень громадської думки і якість (повноту) виконання нею своїх соціальних функцій. Подальше уточнення її сутності вимагає визначення об'єкта та предмета науки.
Стосовно об'єкта соціології громадської думки в соціологічній літературі ще не склалося одностайної думки. Це пояснюється складністю та недостатньою вивченістю цієї проблеми.
Разом з тим методологія соціології орієнтується на дослідження соціальних явищ, тобто таких, які відбуваються за участю людей. Отже, люди, які належать до тих чи інших спільнот, організацій, інститутів, що беруть участь у тих чи інших діях, процесах та інших соціальних феноменах є об'єктами соціологічного дослідження. Саме вони заповнюють анкети чи відповідають на запитання інтерв'юера, беруть участь в експериментах, за їхньою поведінкою спостерігає соціолог. Тому є досить підстав, щоб спиратись на таку методику і при визначенні об'єкта соціології громадської думки.
Таким чином, об'єктом соціології громадської думки слід вважати носіїв (суб'єктів) цієї думки. Об'єктами є люди — представники різних соціальних груп і спільнот, різних організацій та інституцій, які висловлюють свої думки (усно чи іншим способом) щодо тих чи інших актуальних суспільно значущих питань.
Як і всі інші, ця галузь соціології, має свій аспект дослідження, що виявляється у предметі науки. Предметом соціології громадської думки є її соціальні аспекти і характеристики: структура, закономірності, канали, механізми формування і функціонування, ставлення великих соціальних груп, народів у цілому до явищ, що становлять актуальний суспільний інтерес.
Таке розуміння об'єкта і предмета соціології громадської думки корелює з визначенням поняття «громадська думка», його сутністю, уявлення про яку склалось упродовж існування й розвитку громадської думки.
Словосполучення «громадська думка» містить у собі глибинну сутність цього феномена. Йдеться про думку суспільства, що відображає стан суспільної свідомості, приховане чи явне ставлення соціальної цілісності, її структурних підрозділів (соціальних спільнот, інститутів, колективів, особистостей) до навколишньої дійсності.
Ця загальнометодологічна дефініція конкретизується у різноманітних визначеннях, кожне з яких засвідчує певний аспект комплексно-системного підходу до аналізу громадської думки. Важливим компонентом такого підходу є соціологічний вимір громадської думки, який, у свою чергу, включає соціолого-історичний, соціолого-структурний і соціолого-функціональний погляди на проблему.
Громадська думка — історичне явище, властиве всім історичним етапам. Поняття, що позначає це явище, з'явилося у XII ст. в Англії, а згодом поширилось в інших країнах. Загальноприйнятим поняття «громадська думка» стало наприкінці XVIII ст. Соціологічний його вимір почав активно розроблятися у XIX ст. Тард “Громадська думка і натовп”.
Функції соціології громадської думки: інформативна, регулятивна, управлінська, гносеологічна, оціночна.
61. Міф – центральне поняття соціологічної теорії і теорії культури ХХ століття
Бурное развитие науки в XX в. породило не только безграничную веру в ее возможности, но и стало причиной рождения такого явления как антисциентизм. Исходя из действительно имеющих место отрицательных последствий развития науки, некоторые люди видят причины многих бед современной цивилизации именно в абсолютизации научного знания. Несмотря на все положительные моменты развития науки, стоит признать, что она не дает ответа на такие вопросы: "Как нам жить?", "Что нам делать?", "Есть ли в этом мире смысл?" и "Есть ли смысл жить в этом мире?". А для многих именно эти вопросы более важны, чем проблемы классической теории электромагнитных излучений или появление сверхновой звезды в галактике, отстоящей от нас на сотни световых лет.
Естественно, что эта растерянность не могла не отразиться в современной философской мысли. Поэтому неудивительно, что одной из самых обсуждаемых философами тем, особенно во второй половине XX в., стала проблема научного знания, его возможностей.
Мифологическое мышление, по Леви-Стросу, специфично для архаических обществ и противостоит индивидуальному как бессознательное – сознательному. Миф для него – инструмент первобытной логики, которая оперирует бинарными оппозициями типа высокий / низкий, небо / земля, правый / левый, парный / непарный, священный / профанный и т.д. Эти оппозиции могут комбинироваться в пучки, а пары крайних полюсов заменяться парой менее далеких противоположностей. Таким образом, миф для Леви-Строса – это прежде всего способ реконструкции архаического мышления
Так, П. Фейрабенд в своей концепции науки говорил о том, что наука является лишь одной из идеологических форм, помимо религии, мифа, магии и т.п., которая не может заменить другие формы и не есть "единственно возможный способ решения проблем". Философ подверг резкой критике так называемый научный шовинизм, согласно которому все, что несовместимо с наукой и ее результатами, должно быть устранено. Он настаивал, что наука – лишь один из способов изучения мира. Таким образом, по мнению П. Фейрабенда, наряду с наукой в современном мире имеют право на существование и магия, и метафизические системы, а также миф.
Как уже было сказано, чем быстрее развивалось научное сообщество, чем бесцеремоннее становилась экспансия науки во все сферы жизни, тем чаще и острее обсуждался вопрос об основаниях научного знания – рефлексия, которая с неизбежностью рано или поздно уводила на зыбкую почву сопоставлений, противопоставлений, сравнений научного познания и мифотворчества, т.е. перенос тематики на проблему мифа неизбежно следовал из самого развития теории науки.
В одной из своих фундаментальных работ "Истина мифа" К. Хюбнер писал: "Миф все более удаляется от нашего научно-технического мира и представляется нам наследием давно преодоленного прошлого. И ничего не меняется от того, что миф остается предметом смутной тоски. Таково двойственное отношение к нему сегодня" С одной стороны, "просвещенный разум" в лице науки, с другой – попытки уйти из "демифологизированного" мира, факт появления новых мифов.
Сопоставляя различные точки зрения, которые складывались в процессе изучения такого явления, как миф, можно выделить следующие интерпретации мифа: аллегорическую, эвгемерическую, интерпретации мифа как "болезни языка", как поэзии и "прекрасной видимости", ритуально-социологическую, психологическую, символическую, романтическую, трансцендентальную, структуралистскую, интерпретацию мифа как нуминозного опыта и др.
Для нас, исходя из целей данной статьи, особую значимость имеют трансцедентальная и структуралистская интерпретации. Как известно, одним из представителей трансценденталистской интерпретации является Э. Кассирер. Он, следуя логике кантонской философии, обнаружил, что в основе мифа лежит всеобъемлющая и замкнутая система чувственных и понятийных форм, в которую можно включить многообразие мифологического опыта, и только тогда сделать данный опыт возможным. Это означает именно то, что миф, как и наука, предполагает определенную и эксплицитную онтологическую структуру. Иначе говоря, он покоится на определенном предположении о том, как является нам реальность и что может рассматриваться в качестве истины. Э. Кассирер впервые попытался обстоятельно разработать и представить онтологическую структуру мифа. Этим самым он заложил основы не только дальнейшего исследования, но и, помимо того, отчетливого сравнения мифической и научной онтологии.
К. Хюбнер, который вслед за Э. Кассирером и К. Леви-Стросом приходит к определенным выводам. А именно:
Следовательно, миф "надо "принимать всерьез"…", и он "…обладает равноценной науке онтологией и рациональностью".
От подобным образом понимаемого мифа, за которым признается своя онтология и рациональность, следует отличать современные псевдомифы (этим понятием мы обозначаем современные мифы, которые особенно широко распространены в политике, в отличие от архаических мифов).
При этом для политических псевдомифов характерно обращение к прошлому (какому-либо историческому событию, сказаниям о деяниях исторических героев и т.п.). В этом моменте как раз и обнаруживается сходство современных псевдомифов с мифами архаическими, о чем уже говорилось выше. Для псевдомифа, так же как и архаического мифа, характерно, что в прасобытии видят не просто прошлое, которое можно поминать или которому можно подражать, но и вечное настоящее. Подобно архаическому мифу современная мифология призвана объяснять мир и определенным образом направлять действия своих приверженцев. В частности, псевдомиф создает почву для возникновения символов и ритуалов, которые в соответствующих социальных и политических обстоятельствах приобретают для людей огромное значение. Подобный миф обращен в прошлое. Апеллируя же к прошлому, псевдомиф фактически строит некую схему, использование которой необходимо для политических целей.
Таким образом, современная мифология предоставляет исследователю совершенно новые источники для изучения роли мифа в настоящее время и его адаптации к нему.
62. Предмет, об'єкт та функції соціології девіантної поведінки
Социология девиантного поведения относится к теориям среднего уровня среди других социологических теорий, используя теории макросоциологии, анализирует особое социальное явление – девиантное поведение.
Объект: Девиация – общенаучный термин, означающий несходство, несовпадение, отклонение от нормативного, а для общества – от нормативного состояния общественной жизнедеятельности.
Предмет: Сущностная характеристика социальных девиаций, условия возникновения и характер содержания отклонений в контексте истории и культуры общества вообще в целом.
Социология девиантного поведения означает, что мы изучаем девиацию как:
1) как реальное явление в жизни любого общества
2) рассматриваем субъекты в девиаций (индивиды, группы, организации)
3) как специальную форму социальных отношений в контексте истории и культуры каждого общества
4) девиация имеет многообразное проявление
5) девиация рассматривается в контексте социальных норм и действующих форм социального контроля
6) пытаемся сами трактовать поведение как девиантное. Функции: познавательная, диагностическая, прогностическая, воспитательная.
63. Предмет, об’єкт та функції соціології молоді
Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі в суспільному житті перебувають у центрі уваги і на перехресті різних наук. Соціологія зараховує ці проблеми до найважливіших. Зважаючи на те, що соціальний портрет молоді формується під впливом різноманітних суспільно-політичних, соціальних чинників, соціологія виявляє непересічний інтерес до того, яку роль відіграватимуть для молоді певні соціальні цінності, норми моралі, традиції тощо. Цими ж питаннями переймається ювентологія як складова сучасної науки про людину.
Самопочуття молоді є одним з головних показників розпитку суспільства. А проблема формування ЇЇ свідомості — одна з провідних у соціології.
Для того щоб процес формування молоді відбувався адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль та місце в суспільстві, з'ясувати труднощі, проблеми, які стоять перед нею. Серед них є традиційні — кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім'ї тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Йдеться про вибір професії, життєвого шляху, самовизначення, проїм V мобільність тощо. Не менш актуальними є проблеми ми, освіти молоді, спілкування її з дорослими Й однолітками
Вивчаючи молодіжні проблеми, неможливо обходитися простим констатуванням позитивних чи тривожних фактів життєдіяльності молодих людей. Потрібен глибокий системний аналіз стану молоді, чим і покликана займатися соціологія молоді.
Соціологія молоді — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу.
Соціологія молоді функціонує на трьох рівнях — загально методологічно му, спеціально-теоретичному та емпіричному, що дає змогу дотримуватися єдності вихідних методологічних понять, операційних визначень конкретно історичного змісту та емпіричних індикаторів.
На перших двох рівнях відбувається вироблення науково достовірного визначення молоді у певних межах і з урахуванням конкретно-історичних умов її існування і розвитку; обґрунтування сутнісних специфічних особливостей цієї спільноти, які зумовлюють відмінність молоді від інших соціальних груп і спільнот суспільства, з'ясування об'єктивних і суб'єктивних чинників, що визначають якісну своєрідність молодого покоління.
Емпіричний рівень функціонування соціології молоді на основі нагромадженого соціологічного матеріалу та нової соціологічної інформації сприяє поглибленому розумінню молодіжних проблем, розкриттю їх тісного зв'язку з проблемами суспільства; переслідує мету оперативного реагування на нові явища в молодіжному середовищі та прогнозування їх розвитку.
Об’єкт: молодь. Молодь як соціальна спільнота — це сукупність люди молодого віку в усіх сферах їх діяльності і виявах їх духовного життя.
Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:
вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності у суспільстві;
опис стану та виявлення динаміки ціннісних орієнтацій молоді;
вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних і естетичних інтересів та позицій;
вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді;
визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж;
—вивчення механізму формування свідомості молоді
−− співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку молодої людини;
дослідження взаємодії поколінь та визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи;
вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.
Головна мета соціології молоді полягає у тому, щоб на підставі узагальнюючого аналізу тенденцій формування й розвитку соціального обличчя молоді, умов її життєдіяльності виробити науково обґрунтовані методи та форми діяльності державних, громадських установ, які повинні регулювати соціальні процеси у молодіжному середовищі та управляти ними. Кінцевим результатом цих розробок має стати державна молодіжна політика.
Для реалізації такої мети потрібно:
виробити специфічний понятійно-категоріальний апарат, який би розкривав сутність соціології молоді;
дослідити актуальні економічні та соціальні проблеми молоді, виробити коротко- та довгостроковий прогнози їх розвитку;
дати сутнісну характеристику молоді як особливої соціально-демографічної спільноти;
виробити сучасні методики комплексного вивчення молодіжних проблем;
виробити ефективні механізми, які забезпечували б тісний зв'язок дослідницьких інститутів, лабораторій з державними та громадськими структурами, що працюють з молоддю;
виробити сучасну соціологічну молодіжну концепцію і створити засади для формування сильної державної молодіжної політики.
Вивчення молодіжних проблем відбувається за багатьма напрямами. Молодь досліджують у різноманітних сферах її життєдіяльності: праці, навчанні, сім'ї, неформальних організаціях, під час дозвілля, що передбачає активний обмін інформацією з іншими зацікавленими науками. Скажімо, демографія виявляє тенденції кількісних змін молоді у структурі населення, рівень народжуваності, смертності, співвідношення молодих чоловіків і жінок тощо. Психологія досліджує вікові особливості свідомості та поведінки, пікові зміни у структурі особистості, процес інтелектуального, емоційного розвитку тощо. Педагогіка визначає можливості та засоби виховання і навчання молодої людини, засвоєння нею необхідної інформації, залучення молоді до різноманітних видів діяльності.
Молодіжні аспекти вивчають соціологія праці, соціологія освіти, соціологія сім'ї, соціологія виховання, соціологія девіанїної поведінки. Ці галузі соціологічного знання досліджують молодь в окремих сферах її життєдіяльності. їх дані допомагають скласти повнішу картину молодіжних проблем, процесів, явищ. Соціологія молоді не тільки запозичує цю інформацію, але й надає їй цілісного характеру, визначає її місце в структурі свідомості та поведінки як молоді загалом, так і окремих її груп. Це дає змогу соціології молоді виконувати функції цілісного систематичного аналізу молоді, досліджувати її з позицій динамічних змін у всіх важливих сферах: у соціальній структурі, політичному, економічному, соціальному й духовному житті.
.Визначення поняття «молодь» важливе не тільки для вироблення єдиного підходу до встановлення вікових меж молоді, а й для з'ясування питання про сутність молоді, її місце у соціальній структурі суспільства, соціальних показників, в яких відображається специфіка соціального статусу молоді.
Існує декілька підходів до визначення поняття «молодь». Найпростішим з них є використання вікових ознак як найголовнішого параметра, що характеризує молодь як певну соціально-демографічну групу. Поширеним є підхід, який розглядає молодь як перехідну фазу під соціальної ролі дитини до соціальної ролі дорослого. Інколи молодь розглядають як соціально-демографічну групу, головною характеристикою якої є процес соціалізації. Ця позиція передбачає, що най важливішими показниками, які дають змогу розкрити сутність молоді, є не стільки вікові параметри, скільки соціальні показники процесу соціалізації. За цим підходом до молоді відносять тих молодих людей, які ще не почали само стійне трудове життя (тобто учнів), а також працюючих, я ще не мають сім'ї.
Більш коректним є поділ молоді на внутрішні груші соціально-професійними та віковими ознаками у взаємодії з Іїх духовним світом і поведінкою. Такий підхід дає змогу адекватніше аналізувати окремі контингенти молоді під час емпіричних соціологічних досліджень.
Українські дослідники О. Вишняк, М. Чурилов, С, Макеєв визначають молодь як соціальну спільноту, що посідає певне місце в соціальній структурі суспільства й набуває соціального статусу в різноманітних соціальних структурах (соцІально-класові, професійно-трудові, соціально-політичні тощо), має спільні проблеми, соціальні потреби та інтереси, особливості життєдіяльності тощо.
Дискусійним і дотепер є питання вікової періодизації молоді. Згідно з найпоширенішою точкою зору, віковими межами молоді вважається період від 16 до ЗО років. Але в соціологічній літературі є й інші підходи. Деякі соціологи до молоді відносять осіб віком 11—25 років, інші — 15—28, 16—24 роки тощо. Останнім часом нижньою межею молодіжного віку вважається 14, а верхньою — 35 років. В основу цієї точки зору (14—35 років) — покладено тезу про «продовження юності», збільшення часу входження у трудове життя. Розширення загальноприйнятих у 60—70-ті роки вікових меж молоді (16—ЗО років) до 14—35 років відображає об'єктивні процеси в житті й розвитку людства, 3 одного боку, життя все наполегливіше висуває завдання більш ранньої соціалізації молоді, залучення її до трудової практики на ранніх етапах життя, з іншого — розширюються межі середнього і старшого віку, тривалість життя загалом, подовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабілізації сімейно-побутового статусу молоді.
64. Предмет, об’єкт та функції соціології сім’ї.
Сім'я відіграє велику роль у сучасному суспільстві. Вона є первинною клітиною соціальних груп, класів, які утворюють соціальну структуру будь-якої країни. Життя більшості людей так чи інакше пов'язане з сім'єю — своєрідним мікросвітом, де сплітаються складні економічні, політичні, психологічні, ідеологічні, фізіологічні та інші соціальні проблеми. Будучи залежним від економічного становища країни, від політики, рівня культури, сімейне життя впливає на стан національної економіки, політичні події тощо. Вивчення сім'ї, шлюбу має глибоке практичне значення, воно є важливою передумовою розуміння багатьох процесів, які відбуваються у суспільстві.
Соціологія шлюбу і сім'ї - галузь соціології, яка досліджує формування, розвиток І функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних вІДНОСИН.
Можна виділити два основних напрями у цій галузі а) дослідження історії сім'ї; б) аналіз сучасної сім'ї.
Перший напрям зосереджує увагу на походженні сім'ї, її розвитку в різних економічних, соціокультурних умовах. Другий вивчає взаємини у сім'ї, взаємодію сім'ї і суспільства тощо*
Соціологія сім'ї як соціологічна теорія одержала значний розвиток за кордоном. Найвідомішими її спеціалістами є І. Най, Дж. Хілл, У. Гуд (СІЛА), Ф. Мішель, А, Жірар, М. Бекомбо (Франція) та ін. У колишньому Радянському Союзі соціологія шлюбу і сім'ї почала активно розвиватися лише у 70—80-ті роки XX ст. Провідними вченими у цій галузі є А, Хар-чев, М„ Мацковський, А. Антонов, В. Сисенко, С Голод, Л. Чуй-ко, А» Пономарьов, Н. Лавриненко, Ю. Якубова та ін.
Шлюб - історично обумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма стосунків між жінкою і чоловіком, що визначає їх права і обов'язки стосовно одне одного і дітей.
Британський соціолог Е, Гідденс визначає шлюб як соціально визнаний і схвалений союз двох дорослих індивідів чоловічої і жіночої статі. Таким чином, шлюб є соціальним інститутом, через який суспільство впорядковує й санкціонує статеве життя чоловіків і жінок, встановлює їхні подружні та батьківські права й обов'язки.
Об’єкт – сім’я.
Предмет сім’я як соціальний інститут, функції сім’ї.
Сім'я є складнішим поняттям, ніж шлюб, адже поєднує в собі риси соціального інституту і малої соціальної групи. Як соціальний інститут сім'я характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують взаємини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми тощо. Кожну конкретну сім'ю можна розглядати як засновану на шлюбі або кровній родинності малу соціальну групу, члени якої поєднані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю, взаємодопомогою тощо-
Сім'я - об'єднання людей на основі шлюбу або кровної спорідненості, усиновленні, пов'язаних спільністю побуту, взаємними відповідальністю, піклуванням і допомогою.
Отже, сім'ю можна розглядати, по-перше, як історично конкретну систему взаємин між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми і, по-друге, як малу соціальну групу, члени якої поєднані шлюбними, родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю та соціальною необхідністю, обумовленою потребою суспільства у фізичному й духовному відтворенні населення.
Сім'я як соціальний інститут виконує певні соціальні функції. Соціологія вбачає функції сім'ї у виявленні активності, життєдіяльності сім'ї та її членів. Іншими словами, йдеться про роль сім'ї у суспільстві. На сучасному етапі виділяють такі основні функції сім'ї; репродуктивну, виховну, економічну і побутову, первинного соціального контролю, духовно-емоційну, організації та проведення дозвілля, сексуальну.
Репродуктивна функція сім'ї полягає у забезпеченні біологічного відтворення суспільства і задоволенні потреби людини в дітях. Виховна — в соціалізації молодого покоління, підтриманні культурної безперервності суспільства, задоволенні потреб у батьківстві, контактах з дітьми, їх вихованні, самореалізації в дітях. Економічна і побутова дають змогу підтримувати фізичне здоров'я членів суспільства, економічно утримувати неповнолітніх і непрацездатних, доглядати дітей, надавати й отримувати господарчо-побутові послуги.
Важливою функцією сім'ї є первинний соціальний контроль. Адже сім'я здійснює первинну моральну регламентацію поведінки людини в різних сферах життєдіяльності, а також відповідальності й зобов'язань у стосунках між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, старшим і середнім поколіннями, формує і підтримує моральні і правові санкції за неналежну поведінку і порушення моральних взаємин між членами сім'ї.
Духовно-емоційна функція забезпечує розвиток особисті сних якостей членів сім'ї, сприяє їх духовному взаємозбагаченню, здійснює емоційну стабілізацію індивідів і їх психологічну терапію, психологічний захист, надає емоційну підтримку. Функція, пов'язана з організацією дозвілля, забезпечує спільний відпочинок і одночасно виконує соціальний контроль у цій сфері.
Важливою є сексуальна функція сім'ї, її суспільна роль полягає у реалізації сексуального контролю щодо особи, індивідуальна — у задоволенні сексуальних потреб людини.
Розглянуті функції сучасної сім'ї є узагальненими і не вичерпують переліку функцій сім'ї, Існування їх зовсім не означає виконання кожною конкретною сім'єю кожної функції. До того ж інститут сім'ї постійно змінюється, що зумовлено розвитком суспільства і, отже, зміною суспільних потреб. На систему конкретних цінностей, норм, санкцій та їх взаємозв'язок із сімейною поведінкою на різних стадіях розвитку сім'ї істотно впливають соціально-економічні, ідеологічні, історичні чинники.
65. Феноменологічна соціологія А.Шюца
Феноменологическая социология связана также с именем австро-американского философа и социолога А. ШЮЦА (Шютца) (1899—1959), учение которого развилось из положений Гуссерля.
Шюц считал, что проблема «понимания» была поставлена М. Вебером хотя в принципе и правильно, однако нечетко, в общих чертах. К правильному и более конкретному решению поставленной Вебером проблемы более близко подошел Гуссерль, учитель Шюца, и именно в учении о «жизненном мире», постигаемом не столько научными методами, сколько субъективным конструированием, непременными элементами которого, т.е, самого «жизненного мира», является «переживание субъектом действительности».
Свою «понимающую феноменологическую социологию» Шюц противопоставляет «традиционной социологии». Последняя исходит из предположения, что общество — это реальность, доступная рефлексии (познанию). «Традиционная» социология не ставит вопроса: как возможно общество? «Понимающая социология» делает этот вопрос центральным в своем исследовании социальной жизни. Смысл рассуждений Шюца при этом примерно следующий.
Обозначенный Гуссерлем «жизненный мир» есть на самом деле переживаемый субъектом поток явлений. Не все переживаемые субъектом явления имеют для него «значение», не все они осмыслены, отрефлексированы. Осмысляются в гуссерлианской интерпретации, т.е, понимаются, главным образом прошлые явления, вошедшие уже в субъективный опыт, но не настоящие, не актуальные. Кроме того, само «осмысление» («понимание») проходит две ступени: низшую и высшую. На низшем уровне происходит возникновение значимых элементов опыта, на более высоком уровне образуются устойчивые конфигурации значений, основой которых выступают интенциональные акты. Конституирование значений в «феноменологической социологии» Шюца является весьма существенным моментом.
Другим существенным моментом выступает учение об интерсубъективности жизненного мира. Суть этого учения состоит в том, что объективность социальной действительности — особого рода, отличная от объективности природы, и именно — рождающаяся в отношении «Я» к другому «Я». Причем само это отношение определено опять-таки сознанием («переживанием») «Я». То есть другое «Я» — не что иное, как «переживание», «осознание» «Я» другого «Я».
Третьим важным моментом «понимающей феноменологической социологии» Шюца является учение об «интенциональности» понимающего действия. Ученый пишет, в частности: всякое понимание направлено на то, что имеет значение. Такая направленность «понимания», в более широком плане и действий субъекта, и означает интенциональность. Само «понимающее действие» Шюц подразделяет на два вида: один — не имеющий своей целью коммуникацию и другой — совершаемый с целью коммуникации. Примером первого может служить «рубка дерева». Скажем, я наблюдаю за другим субъектом, занятым заготовкой дров. Примером второго является «беседа» между двумя субъектами: «Я» и «другим Я». Истинное понимание смысла действий субъекта, по Шюцу, заключается в осознании субъективных значений действий для этого «другого Я».
Наряду с этим типом понимания, — «истинным пониманием», существуют еще два других типа: понимание как самоинтерпретация и понимание типизирующее. Одно (понимание как самоинтерпретация) означает интерпретацию собственных переживаний в терминах собственного контекста значений. Иными словами, субъект переносит как бы собственный опыт на поведение и действия другого субъекта, отождествляет последнего со своим «Я». Другое понимание — осуществляется либо в форме «обыденной типизации», либо в форме «научной типизации». Схема здесь, однако, одна: подведение «понимания» под системы либо принятых в массе, в обыденной жизни, категорий, либо — под системы научных понятий.
Итак, в основе социального действия лежит понимание. Более того, по Шюцу, действие и понимание — одно и то же. Понимание — форма субъективной (человеческой) активности. То же относится и к объяснению. "Жизненный мир" — это мир смыслов, а смыслы создаются людьми. Соответственно, социальный порядок есть не что иное как система смыслов. Люди живут и действуют на основе "естественной установки", что мир каждого есть вместе с тем мир другого (принцип интерсубъективности жизненного мира). На этом принципе и зиждется типизация — создание общих для всех смысловых связей, а также идеализация — подразумеваемые "и-так-далее" и "я-могу-это-снова" (формулы Гуссерля).
Различая социальное действие и поступок (социальное действие есть процесс, в котором нечто осуществляется, а поступок является результатом этого процесса), Шюц описывает темпоральную и смысловую структуру социального действия, основываясь на двух видах субъективной мотивировки. Так, есть два наиболее общих мотива: "для-того-чтобы" и"потому-что". Первый направлен в будущее, второй — в прошлое. Таким образом создается социальная целостность, "непрерывность".
Возвращаясь к центральной идее понимающей социологии об интерсубъективности жизненного мира, мы в связи со сказанным выше должны теперь обратить внимание на то, что Шюц сформулировал два важных условия названной интерсубъективности, которые нашли выражение в понятии "идеализации". Во-первых, по мнению Шюца, имеет место совершенно необходимая "идеализация взаимозаменяемости точек зрения". И, во-вторых, "идеализация совпадения систем релевантностей". В первом случае предполагается, что каждый воспринимает вещи, как и другой. Во втором случае предполагается, что люди судят о вещах на основе одинаковых критериев. Оба случая интегрируются Шюцем в общий "тезис о взаимозаменяемости перспектив". Этот тезис и лежит в основе всех социальных действий и понимания.
Многие положения феноменологической социологии в последующем вошли в теоретические основания социальной коммуникации.
Анкета заполняется опрашиваемым самостоятельно, поэтому ее конструкция, и все комментарии должны быть предельно ясны для респондента.
Основные принципы построения анкеты состоят в следующем.
Первый принцип: программная логика вопросов не должна быть смешиваема с логикой построения анкеты. Опросный лист строится под углом зрения психологии восприятия опрашиваемого. Например, при изучении отношения к клубным учреждениям казалось бы логичным сначала выяснить, посещают ли клуб данные респонденты, а затем перейти к направленному опросу тех, кто ответил утвердительно, а после этого — тех, кто клуб не посещает. Однако, учитывая, что в общей массе населения последних больше, следует поступать иначе: в первую очередь формулировать вопросы для всех, затем — для посещающих клуб, потом — для не посещающих его и снова — для всех респондентов.
Разделение групп опрашиваемых производится вопросами-"фильтрами". Учет особенностей восприятия респондентом текста анкеты — ведущий принцип, из которого следуют и все другие требования к ее построению.
Второй принцип — непременный учет специфики культуры и практического опыта опрашиваемой аудитории. Мы говорили об этом, имея в виду стилистику формулировки вопросов. В данном случае те же требования касаются общей структуры опросного листа. Например, в массовом опросе неразумно пространно объяснять научные цели проводимой работы. Лучше подчеркнуть ее практическую значимость. Опрашивая же экспертов, следует указать и практические, и научные цели исследования.
Третий принцип вытекает из того, что одни и те же вопросы, расположенные в разной последовательности, дадут разную информацию. Например, если сначала поставить вопрос об уровне удовлетворенности какой-то деятельностью и ее условиями (труда, быта и т. п.), а затем — вопросы на оценку частных особенностей деятельности (удовлетворенность содержанием работы, заработком, бытовым обслуживанием и прочее), то общие оценки будут влиять на частные, снижая (или, напротив, повышая) их независимо от специфики того или иного аспекта общей ситуации. Наблюдается, с одной стороны, стремление респондента психологически оправдать общую оценку и, с другой стороны, усиленное действие эффекта "эха" (галло-эффект), т. е. многократного повторения одной и той же оценки, отнесенной к общей группе проблем.
В таком случае следует частные вопросы ставить первыми, обобщающий — в конце соответствующего "блока", предваряя фразой: "А теперь просим Вас оценить в целом, в какой мере Вы удовлетворены... своей нынешней работой— условиями жизни" и т. д. Оценка частных условий труда, быта и прочее предваряет общую, заставляет респондента более ответственно подойти к итоговой оценке, помогает разобраться в собственных настроениях.
Четвертый принцип — смысловые "блоки" опросного листа должны быть примерно одного объема. Доминирование какого-то "блока" неизбежно сказывается на качестве ответов по другим смысловым "блокам". Например, в анкете об образе жизни, детально расспрашивая об условиях труда, а затем уделяя 2—3 вопроса условиям быта, мы заведомо даем понять респонденту, что первое важнее, и тем самым оказываем на него давление. Несогласные с такой позицией исследователей, возможно, неумышленно будут снижать оценки по блоку "работа", а заодно — и по другим аспектам тематики опроса.
Пятый принцип касается распределений вопросов по степени их трудности. Первые вопросы должны быть более простыми, далее следуют более сложные (желательно событийные, не оценочные), затем — еще сложнее (моти-вационные), потом — спад (снова событийные, фактологические) и в конце — наиболее сложные вопросы (один-два), после чего — завершающая "паспортичка".
Обычная последовательность смысловых разделов анкеты такова:
(а) Введение, в котором указано: кто (организация или научное учреждение) и для чего проводит опрос, как будут использованы данные; если требуется по содержанию вопросов, — гарантия анонимности информации, инструкция по заполнению анкеты и способе ее возврата.
Надо популярно объяснить цель опроса, не прибегая к "ученым словам", и так, чтобы заинтересовать респондента. Не следует писать во введении: "Нас интересует то-то". Такой оборот скорее вызывает неприязнь, чем желание помочь организаторам опроса. Лучше подчеркнуть активную позицию самого респондента, например: "Ваши суждения помогут улучшить работу в такой-то области" или "Ваши ответы позволят изучить такую-то проблему".
Иногда в пространном введении подчеркивают особую значимость темы, цитируют официальные документы, тем самым оказывая давление на респондентов в том смысле, что как бы намекают на сугубо официальный характер опроса. Другая ошибка — заискивание перед респондентом: "Дорогой друг! Приглашаем тебя к беседе на тему..." и т. д. Респондент чувствует себя ребенком, к которому обращаются "взрослые дяди".
Наш опыт говорит о том, что нецелесообразно озаглавливать анкету (например, "Ваш образ жизни"), а тем более в конце анкеты указывать фамилии составителей. Название — фактор включения в действие социальных стереотипов ("Ваш образ жизни" может ассоциироваться с газетным заголовком), а фамилии составителей намекают респонденту на то, «что его опрашивают не только в интересах общественных, но и в каких-то личных (пишут диссертацию, нуждаются в очередной публикадии), то и другое не способствует объективности информации. Указание организация, проводящей опрос, и целей исследования во введения вполне достаточно для того, чтобы создать деловую атмосферу.
В большинстве случаев подчеркиваются гарантии анонимности анкетирования: "Это исследование проводится исключительно в научных целях, и собранные данные будут использованы в обобщенном виде". Если в анкетном листе проставлен номер, следует пояснить его назначение: "Номер в правом углу этого листа не имеет отношения к опрашиваемому. Он нужен для контроля общего массива".
При необходимости соблюдать анонимность и вместе с тем неоднократно обращаться к данному респонденту (при повторных.— "панельных" — опросах или при использовании нескольких методик в одноразовом исследовании) можно предложить каждому респонденту выбрать свой псевдоним и далее подписывать анкеты этим псевдонимом. Анкетер знает и имя, и псевдоним респондента, но сторонний человек об этом не будет осведомлен.
В экспертных опросах и при неоднократных обследованиях на предприятиях, где анонимность либо не нужна (экспертиза), либо ее нельзя соблюсти, организаторы опроса могут гарантировать компетентное и объективное использование получаемой информации: "Наш интервьюер (фамилия) или руководитель исследования (фамилия) гарантирует, что полученные от Вас сведения будут использованы только в научных целях".
(б) Вступительные вопросы выполняют две функции: заинтересовать респондента и максимально облегчить ему включение в работу. Поэтому в начале текста ни в коем случае не должны появляться трудные или беспокоящие вопросы. Наиболее удобны для этой цели вопросы сугубо событийного содержания: в анкете для телезрителя — имеется ли дома телевизор, какие программы он принимает, сколько телевизоров в семье.
Нельзя начинать опрос с "паспортички", которая вообще тревожит некоторых людей. Сведения о демогрп-фических данных опрашиваемого полезно относить в заключение анкетного листа. Трудные вопросы, поставленные вначале, могут отпугнуть, и это приведет к отказу участвовать в опросе. Если же респондент уже включился в беседу, он будет склонен скорее закончить работу, чем прервать ее на полпути.
Наиболее острые сенситивные вопросы располагают в последней трети листа.
(в) Заключительные вопросы по содержанию темы должны быть относительно нетрудными, так как надо учесть, что, работая с анкетой, люди постепенно утомляются. Здесь хороши шкалы оценок и другая информация в закрытых вариантах. Открытые вопросы, требующие пространных комментариев, располагают ближе к середине анкеты; как контроль они разрешаются и в конце, но не более одного-двух.
(г) "Паспортичка" занимает последнюю страницу. Она лаконична, не требует особого напряжения и свиде тельствует о завершении опроса.
(д) Обычно в заключение выражается благодарность за сотрудничество в проведении опроса. Часто это повторная благодарность, так как во введении пишут: "Заранее благодарим Вас за сотрудничество".
Динамика развития опроса — анкетного или интер-вью, — продолжительность которого варьирует в зависимости от цели и содержания исследования от десяти-пят надцати минут до полутора-двух часов, в целом выглядит так (рис. 11): в первой половине опроса — плавный подъем, примерно 15% времени уделено "отдыху" (спад), затем около четверти времени самой напряженной рабо-ты (к этому моменту респондент включился в опрос и подготовлен к серьезному обдумыванию своих ответов) и резкое снижение трудностей в завершающей фазе.
Конструкция вопроса и интерпретация ответа
Надежность данных существенно зависит не только от содержания планируемой информации, но, конечно, и от конструкции самого вопроса, целесообразность которой диктуется конкретной задачей и условиями опроса.
Открытые вопросы хороши на стадии проб, определения области исследования и в функции контрольных. Предполагается, что ответ в свободной форме позволяет выявить доминанту мнений, оценок, настроений: люди отмечают те стороны явлений или говорят о том, что волнует их больше всего, о том, что доминирует в их сознании. Но самое главное состоит в том, что, реагируя на вопрос без подсказки вариантов ответа, люди лучше проявляют особенности своего повседневного, обыденного сознания, свой образ мыслей.
Полного совпадения данных, полученных из вопросов закрытого и открытого типов, не бывает. Специальные методические эксперименты указывают на то, что информация, получаемая из ответов на открытый и закрытый вопросы, относительно идентична при ранжировании каких-то объектов (например, предпочтений телепрограмм, видов досуговой деятельности и т. п.), но существенно разнится при оценке степени разнообразия взглядов и позиций опрашиваемых; широты и разнообразия предпочтений; богатства мотивировок тех или иных действий и т. п.
Интерпретация сведений, получаемых путем анализа ответов на закрытые вопросы с использованием контрольных — открытых, существенно богаче, более развернута и обоснованна.
Главный недостаток открытых вопросов состоит в том, что высказываемые здесь мнения и оценки связаны с какими-то неизвестными нам рамками сравнения, которые очерчивают контекст высказанных суждений. Изменение границ сопоставления суждений ведет к изменению акцентов: доминирующие пункты информации могут оказаться на периферии, периферийные — передвинуться в центр внимания опрашиваемого.
Другой недостаток открытых вопросов с трудности обработки данных. Пространные ответы предполагают последующую группировку и часто квантификацию, а контент-анализ ответов — процедура сложная и трудоемкая. Но самое главное — здесь требуется высокое искусство "расшифровки" реальных смыслов, вкладываемых респондентами в их суждения, ибо "практическое сознание" не является прямым аналогом теоретического, которое социолог использует в подобных операциях контент-анализа.
Закрытые вопросы позволяют более строго интерпретировать ответ. Рамки соотнесения оценок и суждений определяются здесь набором единых для всех опрошенных вариантов ответа. Исследователь имеет более надежные основания, чем при открытых вопросах, сопоставлять данные в равных условиях. Появляется возможность не только выяснить содержание суждений, но и измерить интенсивность оценок, шкалируя их по каждому варианту.
Указанные преимущества плюс экономичность применения закрытых вопросов ведут к тому, что они чаще используются исследователями, иногда без достаточных оснований. Главное же основание выбора меры стандартизации ответов на вопрос — уверенность исследователя в том, что предлагаемая им схема ответа максимально полно соответствует потенциальному разнообразию возможных мнений опрашиваемых. Такую уверенность можно приобрести лишь при условии тщательного пилотажа — опробовании различных форм опросников до начала сбора основной информации, к чему мы еще вернемся.
Постановка закрытых вопросов предполагает соблюдение следующих основных требований:
(1) Главное — максимально предусмотреть возможные варианты ответов. Используют также полузакрытый вариант, в котором оставляется прочерк для дополнительных комментариев и замечаний. В конце списка ответов значится: "Дополнительные замечания (укажите, какие именно)...".
Важно отвести должное место для комментария и уточнений. Рекомендуем приближенно оценить, сколько строк займет комментарий, и утроить эту величину. Если в анкете не предусмотрено достаточное место для ответов на открытый вариант вопроса, он "не работает".
(2) Формулируя варианты ответов (подсказки), следует помнить три важных правила, подтверждаемых экспериментальными исследованиями:
отвечающий на вопрос чаще выбирает первые подсказки, реже — последующие. Поэтому правило № 1 — первыми должны быть наименее вероятные варианты ответа; чем длиннее подсказка, тем меньше вероятность ее выбора, так как для усвоения смысла требуется больше времени, а респондент не склонен его тратить. Поэтому правило № 2 — подсказки должны быть примерно равной длины; чем более общий (абстрактный) характер имеет подсказка, тем меньше вероятность ее выбора. Люди часто мыслят очень конкретно, их раздражает неясность ситуации там, где исследователю она кажется предельно конкретной. Отсюда правило № 3 — все варианты ответов следует выдерживать на одном уровне, конкретности (например, спрашивая об отношениях в организации, уточнить: "в Вашей организации в данное время").
(3) Никоим образом нельзя комбинировать несколько идей в одной фразе, например: "работа интересная и хорошо оплачивается"; "работа хорошо оплачивается, но неинтересная". Вместо этого перечислим оба признака и предложим оценить их значимость по шкале интенсивности.
(4) Все возможные варианты ответов должны быть отпечатаны на одной странице, чтобы респондент мог разом охватить рамки соотнесения оценок.
(5) Нельзя печатать всю серию положительных подсказок ответов подряд и следом за нею — серию отрицательных или наоборот. В этих случаях мнение навязывается самой последовательностью предложенных вариантов.
(6) Список предложенных ответов иногда столь обширный, что опрашиваемые устают по мере продвижения к его концу и с последними группами суждений работают менее внимательно, чем с первыми, или же начинает действовать сила инерции в ответах.
В таком случае целесообразно расчленить список на три блока и предложить части опрашиваемых блокировку в одной последовательности, остальным группам — в другой. Например, перечисляются рубрики газеты (всего 21 наименование), и опрашиваемые должны ранжировать их в шкалах от "постоянно читаю" до "не читаю вообще". Разобьем список из 21 наименования на три части: (а) от 1 до 7, (в) от 8 до 14 и (с) от 15 до 21. Часть обследуемых получит список в последовательности (abc), другая — (bса), третья — (acb), четвертая — (cbа), пятая — (bас) и шестая — (cab).
Смещения ответов, связанные с различным уровнем внимания к началу и концу списка, будут погашаться по закону больших чисел.
Установлено, что у некоторых людей обнаруживается эффект монотонного "за" или "против" реагирования ("галло-эффект"). Такие люди, ответив "да" на первый вопрос, отвечают "да" и на второй, и на третий, и так до 4—5 монотонных "да" или "нет" в случае ответов на однотипные вопросы. "Галло-эффект" особенно опасен, если серия суждений, в отношении которых позиции опрашиваемых заведомо сходны, сопровождается суждением, где эти позиции заведомо различаются. Например: "В какой мере Вы согласны с тем, что: надо соблюдать существующие законы: уважительно относиться к старшим по возрасту; соблюдать данное обещание; поддержать своих друзей и близких; быть терпимым к чужим мнениям"? Последний пункт явно "выпадает" из монотонного ряда согласия, но в этом контексте он имеет большие возможности быть отмеченным утвердительно по инерции. Это явление психологической ри-гидности. Чтобы уберечься от искажения данных такого рода, используют простой прием: вопросы-"глушители". Перемежают однотипные вопросы и подсказки другими, отличными от них по содержанию. Иногда для такой цели используют вовсе не нужные темы, единственное назначение которых — отвлечь внимание, устранить монотонность.
(7) Ограничения выбора подсказок могут быть жесткими и нежесткими. Это зависит от программной цели вопроса и его смысла. Если по смыслу вопроса возможны комбинации разных выборов, притом в любом количестве, нельзя без особых пояснений ограничивать выбор условием: "Укажите не более трех наиболее важных пунктов", например, при перечислении возможных занятий в свободное время. Однако в том же случае, если цель вопроса — выявить доминанту интереса, отношения, оценки и т. п., ограничить выбор вполне целесообразно: "Хотя у Вас, вероятно, не одно и не два любимых занятия в свободное время, просим в предложенном перечне указать не более трех наиболее привлекательных". Обратите внимание на то, что исследователь объясняет ограничения выбора. В противном случае респондент окажется в затруднении или же вовсе не станет отвечать на вопрос ("Они полагают, что у меня только три любимых занятия?").
(8) Важную роль выполняет вариант, предполагающий возможность уклониться от ответа на закрытый вопрос: "трудно сказать", "затрудняюсь ответить", "не помню", "не знаю".
Формула уклонения от ответа подчеркивает, что респонденту представляют достаточную свободу. Это побуждает его более добросовестно относиться к опросу в целом. Замечено, что отсутствие такой формулы там, где она явно предполагается содержанием вопроса, повышает процент вообще уклоняющихся от участия в опросе.
Как отмечает О. М. Маслова, в ответах на закрытый вопрос с множеством подсказок респондент обнаруживает такие стороны явления, которые не приходили ему в голову раньше. Он может согласиться или не согласиться с подсказкой в момент ответа, но тут же вычеркнет этот аспект из долгосрочной памяти. Это просто не является компонентом его обыденного сознания и не проявится в фактическом поведении. Мы же думаем, что получаем картину, отвечающую реальному состоянию массового сознания. И напротив, расшифровывая ответы на открытый вопрос, исследователь обнаруживает немало из того, что ускользало от его внимания и не могло быть предусмотрено в подсказках. В целом, сопоставляя возможности открытых и закрытых вопросов, можно сказать, что при первом подходе к теме необходимо пользоваться открытыми вариантами (трудно предусмотреть разброс ответов). Поэтому на стадии разведки открытый вопрос обладает несомненными преимуществами. В описательных исследованиях удобнее пользоваться закрытыми и полузакрытыми вопросами.
В интервью развертывание беседы предполагает постановку открытых вопросов и далее уточнение ответов в зависимости от ситуации. Конечный итог по отдельным разделам интервью можно формулировать в виде закрытого вопроса, перечисляя указанные респондентом суждения с просьбой уточнить их и сопоставить. (Итак, Вы заметили, что в работе Вас привлекает хороший заработок, неплохие условия труда, благоприятная общая обстановка, нормальные отношения с руководством, уверенность в своем положении и, как Вам кажется, хорошие перспективы фирмы, причем Вам не приходится далеко ездить на работу. Теперь, рассматривая все это в целом, постарайтесь указать, что же Вы оцениваете как самое важное из сказанного?)
В анкетных обследованиях, как правило, комбинируют все варианты вопросов: открытые, закрытые и полузакрытые. Это повышает обоснованность и полноту информации.
Прямые и косвенные вопросы. В прямом варианте вопроса предусмотрен ответ, который следует понимать в том же смысле, как его понимает опрашиваемый. Ответ на косвенный вопрос предполагает расшифровку в ином, скрытом от респондента смысле.
Прямой вопрос: "Если Вас не удовлетворяют условия труда, не могли бы Вы указать, что именно (отметьте соответствующие пункты)".
— Организация работы.
— Неустойчивый заработок.
— Возможность увольнения.
— Отношения с руководством.
— Недостаточная самостоятельность.
— Частота сверхурочных.
Все ответы на этот вопрос интерпретируются буквально. Косвенный вопрос ставится в случае, если затронуты проблемы, по которым опрашиваемые не склонны высказываться откровенно. Такие вопросы называют "сенситивными" (чувствительными). Способы перевода из прямой в косвенную форму зависят от содержания темы (схема 19).
Наиболее распространенный способ замены прямых вопросов косвенными — перевод из личной формы в безличную.
Личные и безличные вопросы в равной мере относятся к оценкам и суждениям самого опрашиваемого, но во втором случае оценки имеют косвенный характер. Так, вместо личного прямого вопроса: "Как Вы считаете?" — задают косвенный, безличный: "Некоторые полагают, что... Какие суждения, по Вашему мнению, наиболее справедливы?" Ожидается, что опрашиваемый выберет те суждения, которых он сам придерживается.
Безличная и полубезличная форма вопроса употребляется для выявления мнений, расходящихся с общепринятыми. В вариантах ответов подчеркивается, что все они возможны и опрашиваемый не будет выглядеть "белой вороной", если согласится с каким-то суждением.
Личная и безличная формы вопросов помогают также определить степень персональной заинтересованности или "уровень" включения индивида в различные социальные ситуации.
Изобилие закрытых, прямых и личных вопросов, т. е. максимальная стандартизация, приводит к тому, что респондента раздражает "насилие" организаторов опроса: "им уже все известно заранее, и остается лишь подтвердить их схемы". Изобилие открытых, косвенных и безличных вопросов, напротив, снижает престиж исследователя в глазах опрашиваемых: "спрашивают туманно, хитрят".
Самая правильная позиция состоит в том, чтобы целесообразно комбинировать все указанные формы вопросов, понимая особенности их восприятия респондентом и особенности содержания информации, извлекаемой из его ответов. Эту позицию иллюстрирует использование разных видов вопросов в качестве основных и контрольных.
Основные и контрольные вопросы различаются по их функциям в интерпретации данных. С помощью контрольных вопросов уточняют, дополняют сведения, полученные в основных вопросах. Укажем некоторые формы контроля.
В опросном листе основной и контрольные вопросы должны быть размещены так, чтобы респондент не улавливал прямой связи между ними. Поэтому они перемежаются другими темами, не относящимися к данной. Иногда для этого используют вопрос-"глушитель".
(2) Реальная ситуация контролируется вариантами проективной. Этот способ был применен выше ("Если бы Вы временно не работали..."). Проективные ситуации дают хорошую основу для контроля общей направленности суждений и ценностных ориентаций.
(3) Косвенные вопросы контролируют ответы на прямой. В этом случае косвенный вопрос предшествует прямому (основному).
(4) В таким же отношении находятся личные и безличные вопросы.
(5) Открытый вопрос может выступать как контроль к закрытому и наоборот. Так, вопрос о положительных и отрицательных сторонах, работы (закрытый) контролируется открытым вариантом: "Напишите, пожалуйста, что могло бы повысить Ваш интерес к работе". И наоборот, открытый вопрос: "Какие стороны семейной жизни Вы полагаете наиболее важными?" — контролируется закрытой формой: "Укажите, пожалуйста, более и относительно менее существенные стороны семейной жизни, которые, как Вы полагаете, влияют на прочность семьи". (Следует полузакрытый вариант ответов со шкалой оценок от "весьма важно" до "это несущественно".)
Напомним в заключение, что многократному контролю подлежат ответы на вопросы, связанные с основными задачами исследования.
Помимо ведущих — целевых, отвечающих прямым задачам исследования, всегда используются так называемые функциональные, или служебные, формулировки и вопросы. Задачи последних — облегчить процесс интервью или анкетного опроса, снять напряжение и усталость, появляющиеся к концу работы респондента, отвлечь его внимание, когда это требуется, или же, напротив, помочь сконцентрироваться.
К числу функциональных относятся вопросы-"фильтры" и "ловушки", отсеивающие некомпетентных и невнимательных; "глушители", с помощью которых отвлекают внимание при длинном перечне или перед постановкой контрольного вопроса; многообразные пояснительные комментарии и оговорки такого, например, типа, как: "По Вашему мнению", "А теперь, если рассматривать в целом, как бы Вы характеризовали?..." и т. п. Цель подобных формулировок — создать психологический комфорт респонденту.
В анкету закладаються гіпотези, сформульовані завдання, котрі потрібно вирішити під час соціологічного дослідження.
Анкета починається зі вступної частини — звернення до респондента. У ньому визначається мета дослідження, спосіб заповнення анкети. Далі йде основна частина анкети з блоками запитань до опитуваних і третя частина - "паспортичка", тобто демографічні відомості про опитуваних (може виноситися на початок).
Структура та послідовність запитань в анкеті передбачає розвиток комунікації соціолога з респондентом: завоювання довіри, пробудження зацікавленості, бажання продовження бесіди та ін. Логіка побудови запитань в анкеті відповідає меті дослідження й отримання інформації, що перевіряє гіпотези.
Питання слід формулювати максимально конкретно та точно, не допускати неясності й неоднозначності.
Види ?: Відкриті/напівзакриті/ закриті. Прямі/непрямі. Основні , неосновні
Функціонально-психологічні питання використовуються для зняття напруги, для переходу від однієї теми до іншої, а також для зняття настанов, які можуть виникнути у респондента.
Питання-фільтри. Завдання таких запитань - відсіяти тих респондентів, яких не стосується наступне запитання
Контрольні питання отримали широке розповсюдження у практиці соціологічних досліджень. Їх призначення — перевірка достовірності даних.
Змістовні питання поділяються на:
- Запитання про факти, їх мета — одержання висловлювань або інформації про соціальні явища або ознаки, що можуть стати визначеними, запитання про вік, освіту, професії, суспільну працю та ін.
- Запитання про знання, їх мета — одержання різних теоретичних суджень, концепцій або відомостей, що свідчать про інформованість респондента. Відповіді на запитання допомагають точніше виявити структуру установок інтересів.
- Запитання про суспільну думку. Відповіді на ці запитання частіше містять оцінки. Відповіді про суспільну думку сильніше обумовлені ситуацією і нерідко залежать від особистих переживань і настроїв.
Правила формулювання запитань анкети: однозначність, стислість, валідність
Відомо, що добре опрацьована анкета може бути заповнена не більше, ніж за півгодини. Правила анкет:
Бергер – займався проблемами "третього світу", соц. сімьї та політичною соц.Книги: "Приглашение в социологию"(1963); "Социальное конструирование реальности", "Лицом к модерну"
П.Бергер і Т.Лукман: головну увагу - на повсякденне знання. В ньому треба шукати відповіді на питання про те, що відбувається в процесі становлення сучасного суспільства. Кожна людина розміщена у своїй «біографічній ситуації», тому в будь-який момент життя вона керується запасом знання, яке складається з типізацій повсякденного світу. Людина завжди гадає, що її інтерпретація об'єктів соціальної реальності є правильною. Думки і враження індивіда про світ організуються в деякі інтерпретації, внаслідок чого утворюються припущення, установки, які і виступають як регулятор соціальної поведінки.
Існує зв’язок між індивідуальною свідомістю, індивідуальним повсякденним життям та колективною інтерпретацією процесів соціальної реальності. В наш час пересічна людина, часто переконавшись у недієвості раніше запропонованих конструкцій, намагається використовувати міфологічні способи осягнення дійсності, наприклад згадати традиційні способи соціальної самоорганізації. Саме тому виникає нова ситуація, коли в нашій країні теоретиками виступають не професійні ідеологи, а діячі культури чи релігії. Відродження регіонально-кланових відносин є відповіддю соціуму на кризу раціоналістичних конструкцій, які були свого часу нав’язані суспільству.
Соціологічне уявлення про соціальний простір та соціальний час розширили П.Бергер і Т.Лукман у праці «Соціальне конструювання реальності». Зокрема цьому слугує розроблення ними понять соціального порядку та інституційного порядку і його меж.
Людина прагне знайти «наповнене сенсом» місце в реальності свого повсякденного життя.
Результат д-ті - створюваний людиною соціокультурний світ, що протистоїть йому як щось зовнішнє і чуже.
На думку П. бергера і Т. Лукмана, «інститути - це все типізації колективно звичайних дій»
інститути є конструктами, які колись виникли з типізації поведінки в процесі взаємодії індивідів і з часом об'єктивувалися в соціальній реальності.
У їх концепції індивіди, наділені суб'єктивністю і вибудовують свою взаємодію виходячи з можливості безпосереднього переживання один одного. Ефективні і дії, що повторюються неодноразово, які виникли з взаємодії, що безпосередньо переживається, стають звичними, тобто хабітуалізуються (тобто озвичаюються).
І саме з процесом хабітуалізації зв'язані процеси становлення і конструювання інституту, як соціальній даності, елементу повсякденної взаємодії індивідів, який упорядковує цю взаємодію і саму соціальну реальність.
Для того, що б типи, що закріпилися в інститутах, відтворювалися необхідно «навчати» цим типам, тобто передавати знання, що стосуються певної поведінки в повсякденній реальності. У цьому сенсі інститут тісно пов'язаний з системою знань, яка існує в тому або іншому суспільстві, а, по суті, просто є її різновидом.
Осн. релевантні структури, що відносяться до повсякденного життя, дані мені вже готовими в самому соціальному запасі знання.» Це означає, що індивід в процесі свого входження в соціум просто пасивно засвоює відносини, що склалися, прописані в системі знання, причому, вони засвоюються не просто через конкретні норми і правила, але і з освоєнням мови.
У інститутах за допомогою знання закріплені типи дії. Відтворюючи певний тип, індивід починає освоювати, а потім грати, відповідну йому роль.
За допомогою ролей інститути утілюються в індивідуальному досвіді. Граючи ролі, індивіди стають учасниками соціального миру.
Повсякденність припускає наявність безлічі ролей у індивіда, як і соціальна реальність припускає наявність безлічі інститутів, причому ця множинність може бути основою для виникнення конфліктних ситуацій.
індивід, будучи повністю включеним, в повсякденну реальність, «наповнює» цю «форму» заданими інтерсубєктивними , загальними для всіх, значеннями, прописаними в символічному універсумі.
68. Психологічні особливості підбору кадрів.
Современный этап. Переломным моментом в работе кадровых служб - перенос опыта отбора кадров из промышленности во все сферы экономики - можно считать создание в конце 1950-х - начале 1960-х гг. «теории качеств» (первоначально разрабатывалась для управленцев). Представители этого направления шли по пути поиска необходимых для лидера личностных качеств, таких как «энергичность», «воля», «решительность», «оперативность» и т.д. В разных исследованиях фигурировало множество качеств, необходимых, с точки зрения исследователей, для успешного выполнения управленческих функций. Среди них такие как умение предвидеть, быстрая реакция, выдержка, терпение, способность привлекать внимание, такт, но прежде всего энергия, ум и характер.
Наиболее слабой и уязвимой стороной новой теории стала ее основная идея, согласно которой управляющий должен обладать всеми добродетелями и ни одним пороком. К. Бирд, обобщив 20 исследований, указал 79 качеств необходимых для лидера. В те годы исследования на эту тему росли как грибы, и часто доходило до абсурда, когда результаты одних исследований противоречили результатам других. Как считал Олпорт, из 17 000 определений, используемых в английском языке для описания индивидуума, почти каждое может быть использовано для характеристики лидера. Через несколько лет С.Джиб сделал вывод о том, что многочисленные исследования симптомо-комплексов лидерства не состоятельны ввиду того, что разнообразные ситуации требуют проявления различных, часто противоположных качеств от человека, призванного управлять. Ошибкой являлось так же то, что эти списки представляли собой набор прилагательных или существительных которыми фактически подменялись искомые качества. Чем длиннее оказывался перечень, тем менее надежным оказывался итоговый результат оценки. К тому же отсутствовала процедура перевода первичных оценок в стандартизированные статистические.
«Теория качеств» представляла собой первую попытку решения проблемы индивидуального различия людей в целях их отбора для управляющей работы. Она носила утопический характер и не могла служить основой в процессе профессионального отбора управляющих. Несмотря на это, теория послужила отправным толчком для создания последующих, гораздо более эффективных, систем отбора персонала.
В Советской России в 1960-х гг. нашего столетия также начался новый виток развития систем отбора персонала. Этот процесс связан с появлением и бурным ростом заводской (прикладной) социологии. Ее создавали главным образом академические социологи. Во всяком случае, так было на первом этапе. Первоначально заводская социология получила статус в службах социального развития на крупных предприятиях, где бок о бок трудились социологи, психологи и экономисты. Позже возникли службы (бюро, сектора, отделы и лаборатории) при отраслях, регионах, городах.
Расцвет прикладной социологии и психологии труда приходится на 70-е и начало 80-х годов. К этому времени возникли самостоятельные школы и направления, в ряде отраслей (Минэлектропром, Минрадиопром, Минпромсвязи, Минсудпром) сложилась разветвленная система заводских служб.
К концу 80-х годов, в связи с глобальным реформированием российского общества, заводские службы стали исчезать. Их функции в области подбора персонала перешли к новым отделам кадров и рекрутинговым агентствам.
В настоящее время большая часть современных и эффективных систем поиска и отбора (оценка, аттестация) персонала разрабатываются и применяются специализированными фирмами: кадровыми центрами и рекрутинговыми агентствами ( и это справедливо не только для России, но и для всего мира).
МЕТОДЫ ОТБОРА ПЕРСОНАЛА.
Как правило, до принятия организацией решения о приеме на работу кандидат должен пройти несколько ступеней отбора. Комплекс используемых методов отбора может включать в себя:
1. предварительный отбор (анализ информации о кандидате, содержащейся в предоставленной документации: резюме стандартной формы, диплом, рекомендации и др.);
2. сбор информации о кандидате (от других людей);
заполнение бланка заявления и анкеты;
предварительную отборочную беседу (с прошедшими отбор по документам);
групповые методы отбора;
личностные вопросники и тесты (в том числе психологические тесты и тесты профессиональных способностей);
собеседование/интервью;
медицинский осмотр;
принятие решения.
69. Проектування та організація соціологічного дослідження
Организация соц. исследования – способ реализации программы исследования, порядок действий, экономное и качественное решение поставленных задач. Соц. исследования требуют значительных материальных и финансовых затрат, поэтому возникает необходимость в специальной организационной деятельности. О. с. и. является частью общего плана исследования и определяется его задачами.
О. с. и. решает следующие основные задачи: определение необходимых для исследования видов работ и их последовательности; расчет необходимы?; материальных и финансовых ресурсов; анализ затрат времени на отдельные виды работ н исследование в целом; нормирование труда исполнителей,
О. с. и. состоит из следующие этапов: разработка сетевого июня-графика; подготовка поля исследования; подготовка исследовательской группы; проведение полевого исследования; организация обработки и анализа соц. информации; подготовка итогового отчета-
Сетевой план-график составляется в соответствии с программой исследования. Он включает наименование видов работ и отдельных операций, стоки их начала и завершения, название отчетных документов, указание ответственных исполнителей. Существенным является оптимальное распределение временных затрат на отдельные этапы исследования. Обычно до 30% времени отводится на отработку инструментария (пилотажное исследования), 20% отведенного времени охватывает полевое исследование (сбор первичной информации и ее подготовка к обработке на ЭВМ), до 40% времени выделяется на обработку и анализ данных. 10% – для подготовки итогового отчета.
Подготовка поля исследования предусматривает ознакомление руководителей обследуемых групп с целями, задачами и ожидаемыми результатами исследования и т.д.
В процессе подготовки материально-технической базы исследования решаются все финансовые вопросы, приобретается необходимое оборудование, тиражируется инструментарий исследования.
Важным моментом о. с. и. является подготовка исследовательской группы. В соответствии с программой исследования решается, кто будет проводить полевое исследование (анкетеры, интервьюеры и т.д.), каким должно быть их количество, обеспечивается специальная подготовка исполнителей.
На этапе проведения соц. исследования решаются вопросы распределения исполнителей по объектам исследования и видам работ, обеспечивается контроль над соответствием обследуемых лиц плану работ, над качественным выполнением работ, соблюдением их последовательности, рассматриваются вопросы о сроках и месте проведения опроса, наблюдения, принимаются меры для «шах» возврата анкет и их качественного заполнения.
На этапе обработки и анализа данных определяется объем подлежащей обработки информации, выбираются технические средства, осуществляется работа по подготовке информации к обработке на ЭВМ.
Соціологічний психологізм ( психологізм у соціології, або психологічний
Соціологізм)
акцентування уваги до проблем людини і світу людей, чого так бракувало марксизмові, гуманізм якого обмежувався захистом інтересів лише робітничого класу і не поширювався на інші класи, верстви й прошарки.
Надмірна натуралізація соціальних явищ соціологами-позитивістами не
дозволяє враховувати найбільш важливий фактор суспільного буття — роль людської психіки і свідомості.
Мета визначення сутнісних характеристик суспільство й людини та тенденції їх розвитку за допомогою психологічних явищ. Всі вони засновують свої погляди на
позициіях психологічного редукціонізму, тобто припускають можливість повного або часткового зведення соціальних явищ до дії тих чи інших психічних чинників.
Концепції соціологічного психологізму в кінці XIX — на Поч.. XX ст. виникають практично одночасно у ряді країн Зх. Європи та США. Серед них можна виділити три основні групи теорій:
• Соцієтальні течії, які об'єднує спроби тлумачення суспільного життя як результату розвитку свідомого начало та розгляд психіки індивіда як продукту суспільство.
• Групові течії, представники яких вважають, що соціальні процеси і явища пояснюються через дію психології соціальних груп. Г Лєбон
• Індивідуалістичні течії, в основі яких лежить переконання, що сфера-соціального зумовлена дією індивідуальних психічних факторів і тому повинна досліджуватись через аналіз психіки індивіда.
Основні ідеї соціологічного психологізму:
• намагання наповнити .положення про всезогальну еволюцію та розвиток суспільства людською сутністю, акцентувати на важливості психічних, свідомих, а не чисто біологічних факторів у цьому еволюційному процесі;
• прагнення створити всеохоплюючу соціологічну систему, виходячи з психологічних основ;
• визнання визначального впливу групи або суспільства в цілому на окремого індивіда;
• розуміння суті соціальних процесів як зіткнення біопсихічної природи людини з суспільними умовами її існування;
• визнання винятково важливої ролі колективного людського інтелекту як головного рушія історичного розвитку.
№71 Психологія натовпу Г.Лебона
Каждая раса обладает столь же устойчивой психической организацией, как ее анатомическая организация. Моральные и интеллектуальные особенности, совокупность которых выражает душу народа, представляют собой синтез всего его прошлого, наследство всех его предков и побудительные причины его поведения. У отдельных индивидуумов той же расы они кажутся столь же изменчивыми, как черты лица; но наблюдение показывает, что большинство индивидуумов этой расы всегда обладает известным количеством общих психологических особенностей, столь же прочных, как анатомические признаки, по которым классифицируются виды. Как и эти последние, психологические особенности воспроизводятся наследственностью с правильностью и постоянством. Что бы человек ни делал, он всегда и прежде всего - представитель своей расы. Тот запас идей и чувств, который приносят с рождением на свет все индивидуумы одной и той же расы, образует душу расы. Величие народов зависит главным образом от уровня их нравственности. Вековые столкновения рас имеют главным своим основанием непримиримость их характеров. Расовая душа, руководящая судьбой народов, руководит также их верованиями, учреждениями и искусством; какой бы элемент цивилизации мы ни изучали, мы всегда найдем ее в нем. Она - единственная сила, которой никакая другая не может превозмочь. Она представляет собой тяжесть тысяч поколений, синтез их мысли.
Наблюдая большинство поступков толпы, мы видим, что они чаще всего служат выражением ее замечательно низкого умственного уровня. Но есть такие случаи, когда действиями толпы руководят, по-видимому, таинственные силы, называвшиеся в древности судьбой, природой, провидением и теперь именуемые голосом мертвых. Мы не можем не признавать могущества этих сил, хотя совершенно не знаем их сущности. Иногда кажется, что в недрах наций находятся скрытые силы, руководящие их действиями. Говоря по правде, все властители мира, все основатели религий или государств, апостолы всех верований, выдающиеся государственные люди и, в сфере более скромной, простые вожди маленьких человеческих общин всегда были бессознательными психологами, инстинктивно понимающими душу толпы и часто - очень верно. Знание психологии толпы составляет в настоящее время последнее средство, имеющееся в руках государственного человека, - не для того, чтобы управлять массами, так как это уже невозможно, а для того, чтобы не давать им слишком много воли над собой. Только вникая глубже в психологию масс, можно понять, до какой степени сильна над ними власть внушенных идей.
Исчезновение сознательной личности и ориентирование чувств и мыслей в известном направлении – главные черты, характеризующие толпу, вступившую на путь организации, - не требуют непременного и одновременного присутствия нескольких индивидов в одном и том же месте. Тысячи индивидов, отделенных друг от друга, могут в известные моменты подпадать одновременно под влияние некоторых сильных эмоций или какого-нибудь великого национального события и приобретать, таким образом, все черты одухотворенной толпы. Элементы бессознательного, образующие душу расы, именно и являются причиной сходства индивидов этой расы, отличающихся друг от друга главным образом элементами сознательного, - тем, что составляет плод воспитания или же результат исключительной наследственности. Исчезновение сознательной личности, преобладание личности бессознательной, одинаковое направление чувств и идей, определяемое внушением, и стремление превратить немедленно в действия внушенные идеи – вот главные черты, характеризующие индивида в толпе. Он уже перестает быть самим собой и становится автоматом, у которого своей воли не существует. Становясь частицей организованной толпы, человек спускается на несколько ступеней ниже по лестнице цивилизации. В изолированном положении он, быть может, был бы культурным человеком; в толпе – это варвар, т.е. существо инстинктивное. У него обнаруживается склонность к произволу, буйству, свирепости, но так же и к энтузиазму и героизму, свойственным первобытному человеку, сходство с которым еще более усиливается тем, что человек в толпе чрезвычайно легко подчиняется словам и представлениям, не оказавшим бы на него в изолированном положении никакого влияния, и совершает поступки, явно противоречащие и его интересам, и его привычкам. Индивид в толпе - это песчинка среди массы других песчинок, вздымаемых и уносимых ветром.
Толпа легко становится палачом, но так же легко она идет и на мученичество. Из ее недр лились те потоки крови, которые нужны были для того, чтобы восторжествовала какая-нибудь вера. Для индивида в толпе понятия о невозможности не существует. Изолированный индивид сознает, что он не может один поджечь дворец, разграбить магазин, а если даже он почувствует влечение сделать это, то легко устоит против него. В толпе же у него является сознание могущества, доставляемого ему численностью, и достаточно лишь внушить ему идеи убийства и грабежа, чтобы он тотчас же поддался искушению.
В раздражительности толпы, в ее импульсивности и изменчивости, так же как и во всех народных чувствах, всегда проявляются основные черты расы, образующие неизменную почву, на которой развиваются все наши чувства. Не обязательно толпа должна быть многочисленна, чтобы способность видеть правильно то, что происходит перед нею, была бы в ней уничтожена, и чтобы место реальных фактов заступили галлюцинации, не имеющие с ними никакой связи. Как только несколько индивидов соберутся вместе, то они уже составляют толпу, даже в таком случае, если они - выдающиеся ученые. Каковы бы ни были чувства толпы, хорошие или дурные, характерными их чертами являются односторонность и преувеличение. В этом отношении, как и во многих других, индивид в толпе приближается к примитивным существам.
Не испытывая никаких сомнений относительно того, что есть истина и что - заблуждение, толпа выражает такую же авторитетность в своих суждениях, как и нетерпимость. Индивид может перенести противоречие и оспаривание, толпа же никогда их не переносит. Массы уважают только силу, и доброта их мало трогает, так как они смотрят на нее как на одну из форм слабости. Если толпа охотно топчет ногами повергнутого деспота, то это происходит лишь оттого, что, потеряв свою силу, деспот этот уже попадает в категорию слабых, которых презирают, потому что их не боятся.
Верить в преобладание революционных инстинктов в толпе - это значит не знать ее психологии. Нас вводит тут в заблуждение только стремительность этих инстинктов. Взрывы возмущения и стремления к разрешению всегда эфемерны в толпе. Толпа слишком управляется бессознательным и поэтому слишком подчиняется влиянию вековой наследственности, чтобы не быть на самом деле чрезвычайно консервативной. Предоставленная самой себе, толпа скоро утомляется своими собственными беспорядками и инстинктивно стремится к рабству. Самые гордые и самые непримиримые из якобинцев именно-то и приветствовали наиболее энергическим образом Бонапарта, когда он уничтожал все права и дал тяжело почувствовать Франции свою железную руку.
Нельзя утверждать абсолютным образом, что толпа не рассуждает и не подчиняется рассуждениям. Но аргументы, употребляемые ею, и те, которые на нее действуют, принадлежат с точки зрения логики к такому разряду, что разве только на основании аналогии их можно назвать рассуждениями. Сцепление логических рассуждений совершенно непонятно толпе, вот почему нам и дозволяется говорить, что толпа не рассуждает или рассуждает ложно и не подчиняется влиянию рассуждений. Суждения толпы всегда навязаны ей и никогда не бывают результатом всестороннего обсуждения. Как у всех существ, неспособных к рассуждению, воспроизводительная способность воображения толпы очень развита, очень деятельна, и очень восприимчива к впечатлениям. Вызванные в уме толпы каким-нибудь лицом образы, представление о каком-нибудь событии или случае по своей живости почти равняются реальным образам. Толпа до некоторой степени напоминает спящего, рассудок которого временно. Толпа, способная мыслить только образами, восприимчива только к образам. Только образы могут увлечь ее или породить в ней ужас и сделаться двигателями ее поступков. Влиять на толпу нельзя, действуя на ее ум и рассудок, т.е. путем доказательств. Образы, поражающие воображение толпы, всегда бывают простыми и ясными, не сопровождающимися никакими толкованиями, и только иногда к ним присоединяются какие-нибудь чудесные или таинственные факты: великая победа, великое чудо, крупное преступление, великая надежда. Толпе надо всегда представлять вещи в цельных образах, не указывая на их происхождение. Не факты сами по себе поражают народное воображение, а то, каким образом они представляются толпе.
Очень часто слова, имеющие самый неопределенный смысл, оказывают самое большое влияние на толпу. Таковы, например, термины: демократия, равенство, свобода и т.д., до такой степени неопределенные, что даже в толстых томах не удается с точностью разъяснить их смысл. Между тем, в них, несомненно, заключается магическая сила, как будто на самом деле в них скрыто разрешение всех проблем. Они образуют синтез всех бессознательных разнообразных стремлений и надежд на их реализацию. Ни рассудок, ни убеждение не в состоянии бороться против известных слов и известных формул. Они произносятся перед толпой с благоговением, и тотчас же выражение лиц становится почтительным, и головы склоняются.
В толпе идеи, чувства, эмоции, верования - все получает такую же могущественную силу заразы, какой обладают некоторые микробы. Это явление вполне естественное, и его можно наблюдать даже у животных, когда они находятся в стаде. Паника, например, или какое-нибудь беспорядочное движение нескольких баранов быстро распространяется на целое стадо. В толпе все эмоции также точно быстро становятся заразительными, чем и объясняется мгновенное распространение паники. Мнения и верования распространяются в толпе именно путем заразы, а не путем рассуждений, и верования толпы всех эпох возникали посредством такого же точно механизма: утверждения, повторения и заразы. Главное свойство обаяния именно и заключается в том, что оно не допускает видеть предметы в их настоящем виде и парализует всякие суждения. Великие вожаки толпы: Будда, Магомет, Жанна д'Арк, Наполеон обладали в высшей степени именно такой формой обаяния и благодаря ей подчиняли себе толпу.
Господство толпы означает варварство или же возвращение к варварству. Только путем приобретения прочно организованной души раса может избавиться мало-помалу от неразумной власти над ней толпы и выйти из состояния варварства. Люди в толпе не могут обойтись без господина. Вожаки действуют главным образом не своими рассуждениями, а своим обаянием, и лучшим доказательством этого служит то, что если вследствие какой-нибудь случайности они лишаются обаяния, то вместе с этим исчезает и их влияние. Обаяние вожаков имеет индивидуальный характер и не находится в зависимости ни от имени, ни от славы. Толпа, повинующаяся вожаку, подчиняется лишь его обаянию, и сюда не примешивается никакое чувство интереса или благодарности. Поэтому-то вожак, обладающий достаточным обаянием, имеет почти абсолютную власть. Деятельность толпы всегда и везде бывает ниже деятельности изолированного индивида. Только специалисты спасают собрания от принятия слишком беспорядочных и нецелесообразных решений, и в таких случаях специалист всегда является временным вожаком. Собрание на него не действует, но зато он сам действует на него. С окончательной потерей идеала раса окончательно теряет свою душу; она превращается в горсть изолированных индивидов и становится тем, чем была в самом начале, - толпой. Тогда снова в ней появляются все характерные изменчивые черты, свойственные толпе, не имеющие ни стойкости, ни будущего. Цивилизация теряет свою прочность и оказывается во власти всех случайностей. Властвует чернь и выступают варвары. Цивилизация еще может казаться блестящей, потому что сохранился еще внешний фасад ее здания, созданный долгим прошлым, но в действительности здание уже подточено, его ничто не поддерживает, и оно рушится с первой же грозой.
72. Репрезентативність вибірки в соціологічному дослідженні
Репрезентативність вибірки — здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності.
Вибірка не може абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому вона завжди матиме певні відхилення від неї.
Помилка репрезентативності — відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності.
Чим більша величина відхилень, тим значніша помилка репрезентативності, тим нижча якість отриманих даних.
Репрезентативність - це якість вибіркової сукупності відтворювати параметри і значні елементи генеральної сукупності. Генеральна сукупність це сукупність всіх можливих соціальних об'єктів яку належить вивчати в межах програми соціологічного дослідження.
Повторна сукупність (вибірка) - це частина об'єктів генеральної сукупності, відібрана за допомогою спеціальних прийомів для одержання інформації про всю вибірку в цілому. Число одиниць спостереження, складаючих вибіркову сукупність називається об'ємом вибірки.
73. Структурно-семіотичний підхід – розкриття знаково-інформаційної сутності культури
Історія може розглядатися як процес зміни і становлення реальних подій, а також як осягнення цих подій у межах культури, яке має різний ступінь достовірності. Саме в останньому значенні історія постає як предмет семіотичного дослідження. Оскільки наближення до реальності стало найголовнішим способом верифікації історичного знання, розповісти про події те, якими вони були, вважається вищим проявом об'єктивності історичної науки. Семіотичний підхід виходить із настанови, що історик має справу не з фактами, а з текстами, які репрезентують ті чи інші історичні події з більшим чи меншим ступенем імовірності.
Актуальність семіотичного підходу, визначається, насамперед, тим, що він дає можливість продуктивно використовувати методи аналізу мови у дослідженні найрізноманітніших проявів культури. Мова розглядається в якості “систематизованої сукупності правил, необхідних для комунікації, що є байдужою до матеріалу тих сигналів, із яких вона складається”. Мова виступає як найдосконаліший засіб людської комунікації, тому визнається доречним залучення до вивчення найрізноманітніших комунікативних процесів саме лінгвістичного інструментарію. Усвідомлення культури як “мови” соціальної реальності було найважливішою теоретичною настановою, що визначила специфіку структурно-семіотичного дослідження історичного процесу. Це дослідження базується на методологічних принципах, що застосовуються при вивченні найрізноманітніших проявів культури – міфів, літературних творів, кінофільмів, політичної ідеології та ін. На етапі становлення структуралістського підходу головна увага приділялася пошукам структурних особливостей, інваріантних характеристик та універсальних принципів, що лежать в основі досліджуваних явищ. Ідея Ф. де Соссюра про те, що мова може досліджуватися як самодостатній феномен в єдності власних іманентних характеристик, вплинула на розуміння характеру тих принципових обмежень, що з необхідністю повинні враховуватися й у структурно-семіотичному аналізі історичного процесу. Так, В.Н. Топоров відзначає, що “смисл цих обмежень – у створенні передумов для розмежування в історії того, що має відношення до емічного, і того, що належить до етичного (або емпіричного) рівня (порівн. фон-емний - фон-етичний, phon-emiс - phon-etic); у визначенні того, чи є історія інваріантною щодо перетворень різного роду (і, отже, сама по собі становить особливий клас явищ) чи вона повинна розглядатися як варіант чогось більш ширшого за обсягом (і, отже, входити в деякий клас явищ поряд з іншими); у з'ясуванні розходжень між описом, який ведеться зсередини сукупності явищ, що стосується, і описом, що ведеться ззовні” –Історія розглядається як специфічний семіотичний процес у просторі культури – систематизованої сукупності норм і правил, за допомогою яких здійснюється комунікація, організовується й структурується індивідуальний та соціальний досвід, набуваючи універсального значення. “У семіотичній перспективі історичний процес може бути представлений, зокрема, як процес комунікації, при якому, постійно надходячи, нова інформація зумовлює ту чи іншу відповідну реакцію суспільного адресата (соціуму). У даному випадку принципово неважливо, хто є адресантом, відправником повідомлення”. Важливим є виявлення тих іманентних механізмів, що забезпечують розгортання історичного процесу, виробництво нової інформації та продуктивність комунікації поза залежністю від соціокультурних просторів, взагалі – від тих чи інших знакових утворень, які у даній ситуації можуть виступати як функціонально тотожні. Загальною функцією цих утворень є вироблення нової інформації, перетворення реальності на зміст індивідуального й суспільного культурного досвіду. “Історія за своєю природою семіотична в тому розумінні, що вона передбачає деяку семіотизацію дійсності – перетворення не-знака в знак, не-історії в історію”
Неодноразово відзначалося, що недоліком структурно-семіотичного осмислення історичного процесу є недооцінка ролі у ньому індивіда, суб’єктивних факторів, оскільки ставиться за мету, виявити глибинні структури та механізми. Навіть якщо взяти до уваги обмеженість можливостей будь-якого методу дослідження, з тим, що такі зауваження мають під собою певні підстави, важко не погодитися. Спроба побудувати модель історичного процесу на основі аналізу лише його об'єктивних характеристик навряд чи може дати вагомі результати, оскільки саме імпульси, що визначаються суб'єктивними чинниками, додають суспільному розвиткові непередбачуваності, більшої інформативності, становлять його специфіку та відтворюють найважливіші умови для продуктивної історичної комунікації.
Зазначимо, що структурно-семіотичний підхід деякою мірою є альтернативою екзистенціалістському світорозумінню, що розглядає історію як арену самореалізації вільно діючого індивіда. Можливість протистояти нерегламентованому волюнтаризмові, наблизитися до ідеалу науковості та об'єктивності вбачається у використанні методологічних досягнень природничих наук. Однак, реалізація таких інтенцій іноді веде до досить категоричних висновків: “Фактично історія не пов'язана ані з людиною, ані з якимось особливим об'єктом. Вона – метод, використання якого є необхідним для відкриття елементів деякої структури, людської або нелюдської” .
Таким чином, структурно-семіотичний аналіз історичного процесу постає, насамперед, як виявлення іманентних універсальних характеристик, що поєднують його з іншими комунікативними процесами. Історичне дослідження не має самостійного значення, але є необхідним для семіотичного осягнення соціальної реальності, оскільки відбиває логіку розвитку знакових систем. Так, на думку К.Леві-Стросса, “історія знакових систем охоплює логічну еволюцію, що належить до різних рівнів структурування, і ці рівні спершу ще треба виділити. Якщо свідома система існує, вона може виникати лише як щось на кшталт “діалектичної середньої” серед безлічі несвідомих систем, кожна з яких охоплює якийсь аспект чи рівень соціальної реальності. Ці системи не збігаються ані за своєю логічною структурою, ані за історичною “прив'язкою”. Вони ніби переломлюються, зіштовхуючись із часовим виміром, міць якого додає синхронії її щільність, без чого вона перетворилася б у розріджену невідчутну сутність, фантом реальності” .
На специфіку осягнення історичного процесу мають вплив і методи аналізу естетичних феноменів. Історія постає як об'єкт для текстового моделювання і, таким чином, естетичного осмислення. “Історія – це роман, що був; роман – це історія, що могла б бути”. Цей парадокс із “Щоденника” Гонкурів за 1862 рік французький структураліст Антуан Компаньон наводить як доказ досить давнього походження думки про “історичність тексту” та “текстуальність історії”. Але, слід зазначити, що статусу теоретичних принципів для історіософського дослідження подібні метафори набувають лише в епоху постмодерну.
Постструктуралістський період розвитку семіотичних досліджень нерозривно пов'язаний з поняттям “інтертекст”. Цей термін вперше вводить Юлія Крістєва для осмислення ідей М.М. Бахтіна у сфері аналізу соціальної взаємодії дискурсів. Кожен дискурс характеризує специфічний спосіб чи специфічні правила організації усної або письмової мовної діяльності. Досить часто говорять про дискурс, як про особливий стиль, що характеризує різні форми духовного осягнення дійсності – філософський дискурс, політичний дискурс, природничо-науковий дискурс та ін. Дискурс історичної науки також розглядається як особлива частина інтертексту. Тому виникає питання про те, у чому саме полягає відмінність даного дискурсу від інших. Що відрізняє історичне оповідання від оповідання взагалі і, зокрема, від оповідання літературного? Саме на це питання намагається відповісти Р.Барт у своїй роботі “Дискурс історії”. Аналізуючи особливості дискурсу таких великих класичних істориків, як Геродот, Макіавеллі, Боссюе й Мішле, Барт доходить висновку, що “просте” наведення фактів не може визнаватися вищим доказом цих фактів. На його думку, оповідання не може виступати як головне означаюче реальності. “Історичний дискурс не наслідує реальності, а всього лише позначає її, весь час повторюючи це було, хоча таке твердження всякий раз може бути лише позначуваним – виворотом усього історичного оповідання в цілому”.
Історичний та літературний дискурси у своїх семіотичних характеристиках зближуються. Здійснюється діалог між різними текстами культури, а соціальне ціле виступає як текстуальне ціле. У цьому й розкривається зміст поняття “інтертекстуальність”. “Історія – це конструкт, нарратив, і в цій якості вона репрезентує сьогодення поряд із минулим; її текст сам належить до літератури. Об'єктивність чи трансцендентність історії – міраж, тому що історик сам належить до дискурсів, за допомогою яких він конструює історичний об'єкт. Не усвідомлюючи своєї приналежності, історія виявляється лише проекцією ідеології – таким є урок, який дають нам Мішель Фуко, а також Хейден Вайт, Поль Вейн, Жак Рансьєр і багато інших”.
Отже, історія як специфічний текст виступає об'єктом для естетичного осмислення. На постмодерністському “святі методології” таке взаємозбагачення літературознавчої та історіософської парадигм видається цілком можливим. Текст, який розповідає про минуле, включений у текст самого історичного процесу і наявної соціальної реальності. Дослідник “читає” текст реальних подій і, організовуючи його відповідно до правил історичного дискурсу своєї епохи, “переписуючи” реальність, він тим самим підключається не тільки до історіографічних текстів, але і до тексту самої соціальної реальності. Таким чином, світ постає як текст, що включає в себе все багатство подій і їхніх інтерпретацій, тобто інтертекст.
Культура намагається відтворити структурні особливості розгортання реального історичного процесу: можливість вибору з декількох альтернатив, непередбачуваність у розвитку подій, відкритість фіналу. Але прагнення до абсолютного структурного збігу з реальністю може призвести культуру до збігу із самою собою, оскільки реальність розчиняється у створеній нею гіперреальності. Це стосується й історичної науки. Є історичний дискурс, є відповідна дискурсивна практика, яка створює гіперреальність, залучаючи до її простору об’єкти та явища, організовані за правилами даного дискурсу. Прагнення враховувати все розмаїття проявів реальності та її інтерпретацій призводить до того, що історіографія перетворюється на арену постійної боротьби альтернативних точок зору, а представникам різних культур та етносів надається можливість обрати або створити власний варіант історичного минулого. Усе це нагадує технологію читання гіперроману. Різниця тільки в тому, що, моделюючи сюжети історичного минулого, ми обираємо не літературний фінал, а власне майбутнє. “Сучасна історія стає все більш об'ємною. Вона все тісніше пов'язує рух вперед з перетворенням сьогодення під кутом зору невикористаних можливостей минулого, тобто реалізує майбутнє не тільки в запитах сьогоднішнього, а й у складі досвіду минулого, що входить у сучасність”.
Якщо історичний дискурс репрезентує не тільки об’єктивну, а й інтерсуб’єктивну реальність, подальші методологічні пошуки, мабуть, треба вести у напрямку узгодження найрізноманітніших сценаріїв історичних подій з метою взаємозбагачення різних культур та оптимізації історичного дискурсу. Історія вчить тому, що діалог є необхідним, в якій би реальності він не відбувався. Дискурс історії не може бути продуктивним, з точки зору комунікативних можливостей, якщо гіперісторична реальність замкнеться на самій собі і догідливо буде виправляти помилки, які ми не знайдемо сміливості визнати реальними.
СИМВОЛІЧНИЙ ІНТЕРАКЦІОНІЗМ - теоретико-методологічний напрям у сучасній соціології, який зосереджується на аналізі соціальної взаємодії переважно в її символічному змісті. Особливу увагу представники цього напрямку приділяють аналізу мови – головного символічного ‛медіуму“ взаємодії.
бачення соціального процесу як такого, що виробляє та змінює соціальні значення, постійно визначає та перевизначає ситуації взаємодії їх учасниками. У ході цього перевизначення змінюється й об’єктивне (з точки зору індивідів, що взаємодіють) середовище соціальної діяльності.
виокремлюють дві школи цього наукового напрямку: чикагську(Г.Блумер, А.Стросс, Т.Шибутані та інш.) та айовську (М.Кун, Т.Партленд). Для першої притаманний інтерес до процесуального аспекту взаємодії, до моменту становлення соціальних речей та явищ; для другої – акцент на вивченні стабільних, сталих символічних структур.
символічний інтеракціонізм — це дослідження відношення між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами
Головною характеристикою людської дії є використання символів Мід розрізняє дві форми або дві ступені соціальної дії:
• ступінь узагальнення за допомогою жестів;
• ступінь символічно опосередкового спілкування.
Символічна опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що
• породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким Індивідом,
• дозволяє ставити себе на місце Іншого,
• дозволяє бачити себе очима Іншої людини
Поведінка людини, обумовлена структурою особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок усуспільненого Іншого Багатомірну поведінку людини можна подати у вигляді певного набору соціально-типових ролей.
Символічний інтеракціонізм посилається на три такі компоненти:
Ч. Кулі Дії індивідів і соціальний тиск модифіковано взаємовпливають одне на одного.
У 1912 р. Кулі запропонував теорію „дзеркального Я", стверджуючи, що уявлення індивіда про те, як його оцінюють інші, істотно впливають на його „Я-концепцію".
„Дзеркальне Я" виникає на основі символічної взаємодії індивіда з різноманітними первинними групами, членом яких він є. Така група характерна безпосереднім спілкуванням її членів між собою, відносною сталістю і високим ступенем тісних контактів між невеличкою кількістю членів групи, які приводять до взаємної інтеграції індивіда і групи. Безпосередні стосунки між членами групи надають індивіду зворотний зв'язок для самооцінки. Таким чином, „Я-концепція" формується методом спроб і помилок, в процесі якого засвоюються цінності, установки та ролі.
суспільство, соціальні групи і індивіда як єдиний живий організм.
твердження про соціальну природу людини, яка виробляється в людині за допомогою простих форм інтимної взаємодії або первинних груп, особливо сімейних і сусідських, які існують скрізь і завжди впливають на індивіда однаково. Вона є якоюсь загальний для всього людства комплекс соціальних відчуттів, установок, моральних норм, що становить універсальне духовне середовище людської діяльності.
Соціальній природі людини відповідає особливе соціальне пізнання, «яке здатне сполучати видиму поведінку з уявою відповідних внутрішніх процесів свідомості».
Досліджував головним чином малі групи і формування особи; ввів розрізнення первинних груп (сім'я, сусідство і ін.), вважаючи їх осн.осередками суспільства, і вторинних суспільних інститутів (класи, нації, партії).
Мід вважав, що Me створюють засвоєні людиною установки (значення і цінності), а J - це те, як людина в якості суб'єкта психічної діяльності спонтанно сприймає ту частину свого „Я", що позначена як Ме. Сукупність J і Ме створюють власне особистісне, або інтегральне, „Я" (Self).
J трактується Мідом як імпульсивна неупорядкована тенденція психічного життя індивіда, майже аналогічна фрейдівському несвідомому. Будь-яка поведінка починається в якості реагуючого імпульсивно J, але далі розвивається і закінчується як Ме, і оскільки воно реалізується під впливом соціокультурних чинників, Удає імпульс до спрямування психічного життя, а Ме спрямовує його у певні рамки.
75. Системна теорія Н.Лумана
Н. Луман (1927 - 1998) –представник функціонального та системного підходу в соціології, соціологія повинна виробляти теоретичні знаряддя, за допомогою яких можливо пізнати реальний соціальний світ.
створює теорію самореферентних систем. При цьому під такою системою розуміється те, що може вирізняти себе від зовнішнього середовища та відтворювати цю межу. Таким чином, у фокусі уваги дослідника знаходиться співвідношення «система - оточуючий світ». На думку Лумана, суспільство є яскравим прикладом систем, що самовідтворюються та є самореферентного. Це означає, що суспільство має здатність не тільки самовідтворюватись, але й описувати себе, відтворюючи в цьому описуванні себе самого.
Елементами соціальної системи є не люди або їх дії, а комунікації, які, у свою чергу, розкладаються на дії («події» у системі). Поняття «комунікація» має специфічний зміст. Це не просто передача інформації, це змістовний, самореферентний процес. Комунікації виробляють та відтворюють себе завдяки самим собі. Це обумовлює закритість соціальної системи. Вона відтворює себе за допомогою власних операцій, які не мають ніякого відношення до зовнішнього світу. Саме це є основою фундаментальної характеристики системи самовпізнання.
Соціальна система – це сукупність комунікацій, тому просторові кордони відбивають внутрішнє структурування системи, її внутрішню диференціацію, спрямовану на здолання складності її самої та середовища, що її оточує.
Людина не є частиною суспільства (системи), вона є складовою його оточуючого середовища.
Сучасне суспільство, за Луманом, - це граничні можливості всеохоплюючої соціальної взаємодії («світове суспільство»).
Системи, що автономізувалися, - «політика», «государство», «наука». «релігія», «право» - самовідтворюються (для визначення цього феномену Луман вводить поняття «аутопоесіс»). Елементи цих систем співвідносяться виключно один з одним («самореференція»), що робить їх непрозорими та ускладнює взаємоузгодження та «взаємопроникнення».
Внутрішнє спілкування у системах забезпечується «символічно узагальненими засобами комунікації» («влада» в політиці, «істина» в науці, «віра» в релігії, «любов» у сім’ї).
«Соціологічні пояснення», (1970 - 1984), «Теорія суспільства чи соціальна технологія» (1971), «Структура суспільства і семантика (1981 - 1982)», «Соціальна система» (1984).
76. 77. Складіть модель переговорів при розв'язанні статусних конфліктів в організації/ Складіть модель переговорів у конфліктній ситуації „викладач-студент"
Складність моделі переговорів при розв’язанні статусних конфліктів в організації / у ситуації «викладач –студенти» Переговори в конфліктній ситуації — це особливий специфічний випадок переговорів узагалі. Всі загальні вимоги при цьому зберігаються, але вести переговори в конфліктних ситуаціях, зрозуміло, складніше. Перш за все слід досить тонко регулювати психологічну атмосферу, адже імпульсивність і нестриманість часто погіршують стосунки між учасниками. Крім того, корисно налагодити між сторонами стійкий контакт не тільки інструментального, а й особистісного плану; прийом і передачу інформації здійснювати вербальними і невербальними засобами (техніка слухання, пояснення, стиль ведення розмови тощо). Рухаючись послідовно до згоди, доцільно конкретизувати проблему, обговорити варіанти її вирішення; запобігати маніпуляціям, які гальмують переговорний процес; долати всі можливі спроби опору опонентів і досягати бажаного взаємос-прийнятливого рішення. Закінчення переговорів рекомендовано відзначити якоюсь приємною акцією, вчинком чи приємним спілкуванням, що має закріпити успіх і налагодити майбутні стосунки. У ході переговорів часто доводиться мати справу з партнером (партнерами), який заняв позицію опору. Тому одним із головних завдань переговорів у конфлікті є подолання такого опору. З огляду на це конфліктологи, зокрема, А. Кармін та ін., виокремлюють чотири головні стилі ведення переговорів у конфліктній ситуації. Жорсткий стиль відповідає стратегії суперництва. Вести переговори в такому стилі означає непохитно наполягати на своїх вимогах, не йти на поступки і досягати перемоги, здійснюючи тиск на опонента і не враховуючи його інтересів. Бажаний результат — «ваш виграш — його програш». Головна вада такого стилю — це якщо опонент обере таку ж саму лінію поведінки, отже, в такому разі переговори будуть зірвані, а їх підсумок — відповідати формулі «програш-програш», тобто виходу із конфлікту не знайдено. Жорсткий стиль насамперед зводиться до демонстрації своєї сили і можливостей. Застосовуються дві основні тактики ведення переговорів такого стилю; ультимативна і витискування поступок. Ультиматум — це заява опоненту в категоричній формі, яка не допускає заперечень, Що йому слід зробити, з погрозою застосувати заходи жорсткого «пливу в разі відмови. Цей засіб єдино корисний, якщо є наочна можливість завершити переговори «одним махом», блискавично. Але взагалі він може повністю зірвати переговорний процес, якщо супротивник не схильний поступатися. Витискуючи поступки, засто- „ть засоби позиційного і психологічного тиску, маншулящї 1а совуюгь засоии пам'ятати що в переговорах такого типу мож-ШШ' тїнТиТя на протидію жорсткій тактиці (вміння нейтралізую. ™ "3™уГі<п, иатність «тримати удар», повертати тиск супроти»- иикя ігооти нього самого). М'який стиль вщповщає стратегіям пристосування і ухилення Він передбачає, шо налагодження суб'єктом добрих стосунків .опонентом для нього важливіше, ніж власна позиція в конфлікті. Такий суб'єкт проявляє толерантність, поступливість, рухається назустріч бажанням опонента. Можливі результати переговорів у такому стилі: «програш-виграш» (якщо зроблені значні поступки) або «внграш-виграш» (якщо ваш опонент у відповідь також піде на поступки), що безумовно є більш оптимальним завершенням. Отже, задаючи такий стиль переговорів, опоненти одержують шанс стати партнерами. Техніка і методика м'якого стилю — не тільки поступки, це і самокритика, і терпимість до емоційних виплесків опонента, і зглагодження інцидентів, і м'які критичні зауваження тощо. Слід ураховувати, що цей стиль — не панацея, а відтак, його доцільно застосовувати тоді, якщо: ви дійсно цінуєте більше добрі стосунки з опонентом, ніжінтереси, які б хотіли задовольнити у конфлікті; ви розумієте, що правда не на вашому боці та легко можете відмовитись від попередніх позицій; у вас замало реальних шансів, щоб перемогти. Торговий стиль відповідає стратегії компромісу. Його сутність полягає в тому, що поступки застосовуються як засіб подолати опір опонента і одержати від нього те, що вам потрібно. У переговорах ви прагнете досягти вигідного для себе результату, зробивши при цьому мінімум необхідних поступок опоненту, але в обмін на задоволення ваших головних вимог. Отже, тут застосовуються технології торгу та поступок. Результати переговорів такого стилю частіше за все асиметричні на користь більш переконливого із суперників, чи симетричні, якщо угода виявилася взаємовигідною.
78. Стрес і організація часу управлінця
Стрес (від angl.- напруга) - неспецифічна (загальна) реакція організму на дуже сильну дію, будь то фізичне або психологічне, а також відповідний стан нервової системи організму (або організму в цілому). У медицині, фізіології, психології виділяють позитивну (еустрес) і негативну (Дістресс) форми стресу.
Г. Селье ввів в ужиток поняття стресу, назвав це явище «адаптаційним синдромом» і з'ясував, що він протікає в три стадії, що розгортаються як єдиний процес. Це стадія тривоги, стадія резистентності (адаптації) і стадія виснаження.
Симптоми стресу у керівників
Серцебиття; відчуття, що серце б'ється сильно, нерегулярно або часто.
Біль і відчуття стиснення в грудній клітці.
Порушення травлення, здуття живота газами, що утворюються.
Спазматичні, різкі болі в животі і пронос.
Часте сечовипускання.
М'язова напруга, часті болі у області шиї і нижньої частини спини.
Стійкі головні болі, що часто починаються у області шиї і розповсюджуються на голову. Мігрень. Шкірні висипи. Відчуття грудки в горлі.
Надмірно сильні і швидкі зміни настрою.
Невиправдана тривога з різного приводу.
Нездатність відчувати симпатію до інших людей.
Відчуття втоми і неможливість зосередити увагу.
Підвищена дратівливість і тривожність.
Зловживання курінням, алкоголем.
Переїдання або (рідше) втрата апетиту.
Зміна характеру сну, трудності з настанням сну і пробудженням.
У 67% керівного персоналу стрес супроводжується відчуттям втоми і неможливістю зосередити увагу. Найчастіше (у 90% випадків) при стресі у керівників наголошуються підвищення дратівливості і тривожності, а також порушення сну.
Управління стресами — це процес цілеспрямованого впливу на персонал організації з метою адаптації особи до стресової ситуації, усунення джерел стресу й оволодіння методами їх нейтралізації всім персоналом організації.
Існує два рівні управління стресами
Прийоми виходу зі стресових ситуацій
1. Учіться правильно розпоряджатися своїм часом.
Уміння правильно організувати свій час — важливий засіб запобігання стресу.
Активність — прояв зовнішньої великої енергії, що не завжди йде на користь справі; іноді це метушливість, багато рухів, але мало результатів. Продуктивність — виконання наміченого, поступове наближення до поставленої мети;
проаналізуйте причини втрати часу:
2. Змусьте стрес працювати на вас.
3. Лікуйтеся від трудоголізму.
4. Поведінка в кризових ситуаціях.
5. Не допускайте суперечок у родині.
Існує декілька методик планування часу і прийняття рішень. Розглянемо деякі з них.
Метод “Альпи” містить у собі п'ять стадій:
Складання завдань дня.
Оцінка тривалості акцій.
Резервування часу «про запас» (60:40).
Прийняття рішень по пріоритетах, скороченням і передорученню (делегування).
Наступний контроль – перенос незробленого.
Ведення щоденника часу, який являє собою одночасно календар-пам'ятку, особистий щоденник, записну книжку, інструмент планування, довідник, абонементну книжку, картотеку ідей і інструмент контролю.
Застосування принципу Парето (співвідношення 80:20) полягає в тому, що коли всі робочі функції розглядати з погляду їх ефективності, то виявиться, що 80 % кінцевих результатів досягається тільки за 20 % витраченого часу, тоді як інші 20 % підсумку «поглинають» 80 % робочого часу.
Встановлення пріоритетів за допомогою аналізу АБВ містить у собі три закономірності:
найважливіші задачі (категорія А) складають приблизно 15 % кількості всіх задач і справ, якими зайнятий керівник. Власна значимість цих задач (у змісті внеску в досягнення мети) складає, однак, приблизно 65 %;
на важливі задачі (категорія Б) припадає в середньому 20 % загального числа і також 20 % значимості задач і справ керівника;
менш важливі і несуттєві задачі (категорія В) складає, навпроти, 65 % загального числа задач, але мають незначну частку – близько 15 % у загальній «вартості» усіх справ, які потрібно виконати.
Потрібно врахувати, що встановлення пріоритетів - важливе правило ефективної техніки роботи. Потрібно усвідомити, що не все можна зробити і не все потрібно зробити. Завжди потрібно починати з найважливіших справ.
Аналіз за принципом Ейзенхауера
Відповідно до цього правила пріоритети встановлюються за такими критеріями, як терміновість і важливість справи.
У залежності від ступеня терміновості і важливості задачі розрізняються 4 можливостями їх оцінки і (у підсумку) виконанням:
Термінові / важливі справи. За них варто прийматися негайно і самому їх виконувати.
Термінові / менш важливі справи.
Менш термінові / важливі задачі. Їх не треба виконувати терміново. Але потрібно проконтролювати, щоб вони не перейшли в розряд термінових справ.
Менш термінові / менш важливі задачі.
Розглянуті аспекти самоменеджменту за своїм характером носять раціоналістичний підхід.
Задачі самоменеджменту враховують і такий фактор діяльності людини, як біологічний, який містить у собі поняття природного ритму роботи індивідуально для кожної людини і поняття біоритмів.
Працездатність кожної людини піддається визначеним коливанням, які відбуваються в рамках природного ритму. Говорять звичайно про «людину ранку» чи «жайворонка» і про «людину вечора» чи «сову». Пік працездатності припадає в них на різні періоди дня. Кожний з нас може пристосуватися до цих коливань своєї працездатності. Необхідно вивчити свої особливості і використовувати ці закономірності у своєму розпорядку дня.
У житті кожної людини присутні і впливають три різні потоки енергії:
фізичний ритм (впливає на фізичну силу і на силу волі);
психічний ритм (обумовлює динаміку почуттів, настроїв, творчих сил);
інтелектуальний ритм (впливає на розумові здібності).
Оскільки тривалість окремих періодів різна (23, 28 і 33 дні), у кожної людини завжди спостерігаються різні, постійно мінливі комбінації характеристик фізичного, психологічного й інтелектуального стану.
Облік свого індивідуального біоритмічного стану дозволяє поліпшити свою працездатність, з огляду на нього при складанні планів роботи. [22, 271]
Як правило, усякий процес ґрунтовного самоменеджменту починається зі встановлення цілей і планування. Алгоритм постановки цілей:
1. Перебування цілей (аналіз цілей).
Що я хочу?
- особисто (життєві цілі)
- професійно (кар'єрні цілі).
2. Ситуаційний аналіз
Що я можу? Сильні і слабкі сторони. Ситуація, оточення.
- особисто
- професійно
3. Формулювання цілей (планування цілей)
- особисто (план життя).
- професійно (план кар'єри).
Планування особистої праці є невід'ємною рисою свідомої діяльності кожного керівника. План особистої праці повинний складатися на тиждень, на місяць. Він повинний бути націлений на рішення головних завдань, на відшукання способів раціоналізації праці.
Роботи, що підлягають виконанню протягом дня, ранжуются за терміновістю і значимістю. На першу годину роботи треба передбачати ознайомлення з поштою, прийом відвідувачів, тому що в цей період відбувається "врабатування". Рішення найбільш важких питань треба проводити під час піка своєї працездатності, що кожною людиною виявляється індивідуально. На кінець робочого дня намічають легкі роботи (оформлювальні, складання зведень).
Кожному робочому дню варто додавати свій "профіль", тобто включати один з великих і важливих питань по капітальному будівництву, спеціальним питанням (матеріально-технічного постачання, фінансування й інші). Проведення нарад і засідань варто проводити на початку і наприкінці тижня, коли спостерігається зниження працездатності.
У план особистої праці не слід включати щодня повторювані справи, для них просто треба зарезервувати 25 — 30% робочого часу. На непередбачені роботи необхідно відвести 10 — 15% часу.
Десять золотих правил для керівників, виконання яких
допоможе домогтися економії часу
1. Формуйте робочі блоки, у які Ви будете включати виконання великих чи схожих по характеру завдань.
2. Неодмінно усамітнюйтеся і влаштовуйте неприйомні години.
3 При проведенні переговорів установлюйте регламент, а також визначайте необхідні витрати часу для виконання визначених завдань.
4. Дотримуйте принципу встановлення пріоритетів при виконанні усіх видів робіт.
5. По можливості виконуйте тільки дійсно важливі справи (Принцип Парето).
6. Повною мірою використовуйте делегування (передоручення).
7. Великі завдання виконувати невеликими частинами (тактика "нарізування салямі")
8. Установлюйте для самого себе терміни виконання справ з категорії "А" (і т.д.).
9. Головні задачі виконуйте рано ранком (відчуття успіху).
10. Свідомо враховуйте в робочих планах коливання рівня працездатності.
Ось це і є основні методики та принципи, що складають основу самоменеджменту та є обов’язковими в процесі самовдосконалення особистості керівника. Тепер варто перевірити, наскільки ж ми усі, як потенційні менеджери схильні до самоорганізованості та самоуправління.
79. Соціальна мобільність в сучасному українському суспільстві. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт та предмет, задачі та гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Люди в місті знаходяться в постійному русі, а міський соціум – в розвитку. Сукупність соціальних переміщень людей в місті, тобто зміна свого статусу, називається соціальною мобільністю. Існують два основні види соціальної мобільності – міжпоколінна і внутрішньопоколінна, і два основних типа – вертикальна і горизонтальна. Вони, в свою чергу, поділяються на підвиди і підтипи, які тісно пов’язані один з одним. Міжпоколінна мобільність передбачає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або спускаються на нижчий щабель, ніж їх батьки. Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один і той же індивід, поза порівнянням з батьком, на протязі життя декілька разів змінює соціальні позиції. Інакше вона називається соціальною кар’єрою. Під вертикальною мобільністю розуміють переміщення із однієї страти в іншу. В залежності від напряму переміщення існують висхідна мобільність (соціальний підйом, рух нагору) і спадна мобільність (соціальний спуск, рух вниз). Горизонтальна мобільність – перехід індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному й тому рівні. Різновид горизонтальної мобільності – географічна мобільність, під якою розуміють не зміну статусу чи групи, а переміщення із одного місця в інше при збереженні попереднього статусу. Якщо до переміни місця додається переміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію. Якщо сільський житель приїхав в місто, щоб провідати родичів, то це географічна мобільність. Якщо ж він переселився в місто на постійне місце проживання і знайшов тут роботу, то це вже міграція. Він змінив професію. Можна запропонувати класифікацію соціальної мобільності за іншими критеріями. Так, наприклад, розрізняють індивідуальну мобільність, коли переміщення вниз, вгору чи по горизонталі відбувається у кожної людини незалежно від інших, і групову мобільність, коли переміщення відбуваються колективно, наприклад, після соціальної революції старий клас віддає пануючі позиції новому класу. Крім того іноді виділяють організовану мобільність, коли переміщення людини чи цілих груп вгору, вниз чи по горизонталі керуються державою із згодою самих людей чи без їх згоди. До добровільної організованої мобільності слід віднести так званий соціалістичний оргнабір, громадські призови на комсомольські будівлі тощо. До примусової організованої мобільності можна віднести репатріацію (переселення) малих народів і розкуркулення в роки сталінізму. Від організованої мобільності необхідно відрізняти структурну мобільність. Вони викликана змінами в структурі народного господарства і відбувається поза волею і свідомістю окремих індивідів. Таким чином, структурну мобільність в середині ХХ століття визначали три фактори: 1) зміна структури народного господарства і розширення управлінських вакансій; 2) нестача молоді в середньому класі; 3) доступність освіти. Соціальна мобільність міських жителів вимірюється при допомозі двох головних показників. Дистанція мобільності – це кількість сходинок, на які вдалося піднятися чи довелось спуститися міським жителям. Нормальною дистанцією вважається переміщення на одну-дві сходинки вверх чи вниз. Під об’ємом мобільності розуміють число міських жителів, які перемістилися по соціальних сходах у вертикальному напрямі за певний проміжок часу. Якщо об’єм вираховується кількістю переміщених індивідів, то він називається абсолютним, а якщо відношенням цієї кількості по всьому населенню, то відносним об’ємом і вказується у відсотках. Сукупний об’єм, чи масштаб мобільності, визначає кількість переміщень по всім стратам разом, а диференційований – за окремими стратами, прошаркам, класам. Зміна мобільності за окремими прошарками описується двома показниками. Перший –це коефіцієнт мобільності виходу з соціального прошарку. Він свідчить, наприклад, про те, скільки синів кваліфікованих робочих стали інтелігентами чи селянами. Другий – коефіцієнт мобільності входження в соціальний прошарок, він свідчить про те, з яких прошарків доповнюється, наприклад, прошарок інтелігентів. Він визначає соціальне походження людей. На вертикальну і горизонтальну мобільність впливають стать, вік, рівень народжуваності, рівень смертності, щільність населення. В цілому молоді чоловіки більш мобільні, ніж жінки та люди похилого віку. Для молодих властива професійна, для дорослих – економічна, для людей похилого віку –політична мобільність.
80. Соціальна мобільність як динамічна характеристика суспільного життя. Класифікація, канали, демографічні фактори соціальної мобільності
Существует 2 осн вида соц мобильности – мепоколенная и внутрипоколенная, и 2 осн типа – вертикальная и горизонтальная.
Межпоколенная предполагает, что дети достигают более высокой социальной позиции либо опускаются на более низкую ступеньку, чем их родители.
Внутрипоколенная имеет место там, где один и тот же индивид, вне сравнения с отцом, на протяжении жизни несколько раз меняет социальные позиции (соц каръера).
Первый вид относится к долговременным, в второй – к кратковременным процессам.
Вертикальная – перемещение из одной страты в другую (восходящая и нисходящая).
Горизонтальная подразумевает переход индивида из одной соц группы в другую, расположенную на одном и том же уровне (географическая; индивидуальная и групповая; добровольно организованная и недобровольно организованная; структкрная).
На мобильность влияет пол, возраст, уровень рождаемости, уровень смертности, плотность населения. В целом молодые мужчины более мобильны, чем пожилые и женщины. Перенаселенные страны чаще испытывают последствия эмиграции, чем иммиграции. Там, где высок уровень рождаемости, население более молодое и поэтому более подвижное, и наоборот.
Существует закономерность: чем выше человек поднимается по социальной лестнице, тем еньше детей у него рождается.
Страты, как страны, могут быть перенаселены или недонаселены.
Сорокин утверждает, что поскольку вертикальная моб-ть в той или иной степени существует в любом обществе, даже в первобытном, между стратами нет непроходимых границ. Между ними существуют различные «отверстия», «лифты», «мембраны», по которым индивиды перемещаются вверх и вниз.
Особый интерес представляют соц институты – армия, церковь, школа, сеья, собственность, которые используются в качестве каналов социальной циркуляции.
Армия функционирует в качестве канала не в мирное, а в военное время. Церковь как канал соц циркуляции переместиле большое число людей с низов до вершин общества (Геббон, архиепископ Реймса, был в прошлом рабом). Школа – институты образования и воспитания, какую бы конкретную форму они ни приобретали, во все века служили мощным каналом соц циркуляции. Собственность наиболее ярко проявляет себя в виде накопленных богатств и денег. Семья и брак становятся вертикальной циркуляцией в том случае, если в союз вступают представители разных соц статусов.
81. Соціальна напруга в організаціях. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Зробіть план діагностичного інтерв'ю)
Социальное напряжение - состояние группы, общности или общества:
- характеризующееся назреванием конфликтов и дезинтеграции; и
- выражающееся в различных формах социального недовольства и протеста, но не достигшее стадии институционального конфликта.
82. Екологічна соціологія У.Бека
У. Бек
проблематика суспільства ризику, "глобалізація"
"Суспільство ризику".
Суспільство, що виникає з індустріального, Ульріх Бек іменує суспільством ризику.
суспільство ризику як вид суспільства індустріального, оскільки багато хто з цих ризиків пов'язані з індустріальним розвитком.
людина стає вільною від традиційних життєвих взаємозв'язків. Дія класового положення більше не є таким, що визначає, індивід стає більш незалежним від нього. Змінилося положення жінок, отже міняється структура сімейних відносин. Осередком суспільства стає не сім'я, а окремий індивід.
У суспільстві ризику люди досягають солідарності в спробі уберегти себе від отруйних речовин, позбавитися небезпеки. Ця мета багато в чому негативна, тобто це не прагнення до кращого, а спроба уникнути гіршого. Рушійна сила суспільства ризику виражена наступною фразою: "Я боюся!".
Гл. особливість сучасного західного суспільства свобода індивідів, що все збільшується, від впливу суспільних структур. В результаті перед людьми відкриваються небачені раніше можливості творення рефлексії не тільки себе, але і суспільств, в яких вони живуть.
Перед людьми відкриваються вибори соціального контексту - в які соціальні відносини вступати і підтримувати, а в які немає.
Рефлексивність розповсюджується на життєві орієнтації і цінності.
З'являються нові тенденції в мисленні і поведінці людей: якщо раніше вони були
перш за все стурбовані добробутом, то тепер - ризиками. Їх свідомість все
більше хвилюють проблеми, пов'язані із запобіганням і мінімізацією ризиків:
Не тільки спеціальні структури, але самі люди починають збирати інформацію про ризики і їх наслідки. Вони перестають довіряти офіційним структурам і навіть ученим.
Ризики в значній мірі викликаються джерелами багатства в сучасному суспільстві.
Індустріальне суспільство - це суспільство, яке засновано на недоліку благ. У ньому науково-технічний прогрес є необхідним для виявлення прихованих джерел суспільного багатства.
Ризики - це продукт передових сучасних технологій, і вони мають тенденцію до посилення.
Ризики, що виникли на найвищому ступені розвитку продуктивних сил істотно відрізняються від багатств.
Багатствами можна володіти, а ризики нас наздоганяють, нас наділяє ними сам розвиток цивілізації.
Суспільство ризику - це суспільство, чревате катастрофами. Його нормальним станом може стати надзвичайне положення.
Центральне значення в індустріальному суспільстві має соціальний клас, а в суспільстві ризику взаємозв'язку між ризиком і класом не існує.
83. „Я-концепція" особистості керівника та її роль у процесі його самовдосконалення
"Я-концепція" - це сукупність всіх уявлень індивіда про себе, що виявляється у самооцінці, почутті поваги до себе, рівні домагань. Це поняття виникло в 1950-ті роки в руслі феноменалістичної (гуманістичної) психології (А. Маслоу, К. Роджерс та ін.)
Я-концепция виступає як установка по відношенню до самого собі і включає компоненти:
- когнітивну - образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості і т.д. (самосвідомість);
- емоційну - самоповага, себелюбство, самосвідомість;
- оцінний-вольову - прагнення підвищити самооцінку, завоювати пошану і т.д.
САМООЦІНКА = УСПІХ / ДОМАГАННЯ
Основні компоненти продуктивної управлінської діяльності.
- управлінські здібності (Комунікативність, глибина Розуму, ініціативність, наполегливість, самовитримка, працездатність,уважність, організованість, самостійність у прийнятті рішень.)
- професійна управлінська компетентність - уміння керівника як суб'єкта управлінського впливу, здатного по-новому структурувати наукові і практичні знання з управління.
- управлінська спрямованість( інтерес до професії керівника, схильність займатися нею, усвідомлення своїх здібностей, характеру і мотивів вибору певної професії)
володіння змістом і засобами розв'язання професійних завдань за умови підвищення їх складності (теоретична і практична підготовка керівника, технологічну підготовленість)
-позитивна "Я - концепція"
- створення продуктивної управлінської ситуації
Я – концепция – целостное психическое образование, его структура состоит из трех компонентов:
когнитивный (познавательный) "Я – образ", связанный с характеристикой содержания субъективных представлений о себе (образ своих способностей и познавательных возможностей, внешности, качеств характера, склонностей, интересов и др.);
аффективный (эмоционально-ценностный), включающий отношение к себе или к отдельным качествам своей личности (самооценка, самоуважение, самолюбование, самокритика и др.);
поведенческий (волевой) – стремление строить поведение согласно требованиям определенной ситуации (самопрезентации, взаимодействия и др.).
"Я – образ" особенно интенсивно формируется у старшеклассников и выступает как установка по отношению к самому себе. Психологи описывают различные проявления образа "Я" и показывают фактическое их множество. Одни из них, в зависимости от конкретной ситуации, выступают на первый план, другие пока "остаются в тени". Например, "Я – образы" личности как школьника, друга, гостя, спортсмена и др. система Я – концепций в течение жизни изменяется, уточняется, корректируется.
Образ "Я" может переживаться в момент самого действия. Тогда его принято называть "реальным Я". Это сиюминутное "Я" личности, которое может довольно быстро измениться. Например, ученик 10 класса, решив трудную задачу, может думать о себе "Я хороший интеллектуал", но вскоре не может понять логики теоремы и возникает другой "Я – образ": "Какой же я глупый…". "Реальное Я" – это представление о себе в настоящее время.
Однако, каждый человек, живя в обществе, в той или иной степени, осознает моральные нормы, ценности и формирует образ "идеального Я", т.е. то, каким он должен стать, чтобы быть успешным в жизни – это идеал, к которому личность стремится как к "вершине" своего совершенства.
Второй тип соответствует человеку, получившему условное позитивное внимание. Он имеет условия ценности, его Я-концепция не соответствует потенц. возможностям, его поведение отягощено защитными механизмами. Он живет согласно заранее представленному плану, а не экзистенциально, игнорирует свой организм, а не доверяет ему, чувствует себя скорее управляемым, чем свободным, скорее заурядным и конформным, чем творческим.
С нарушениями Я-концепции связаны осн. формы психопатологии личн. Так, если переживания чел. не согласуются с его Я-концепцией, он чувствует тревогу,которая не полностью устраняется его психологич. защитами, и происходит развитие невроза . При сильном несоответствии между "Я" и переживаниями защита может оказаться неэффективной и Я-концепция разрушается. В этом случае наблюдаются психотич. нарушения. Для психол. помощи при разл. личност. нарушениях Роджерс разработал метод психотерапии, известный под названиями "недирективная терапия" и "терапия, центрированная на человеке", в которой ключевым фактором конструктивного изменения личн. явл. взаимоотношения между терапевтом и клиентом
Самосовершенствование особенно необходимо руководителям, в задачу которых входит управление людьми. Чем большим числом навыков вы владеете, тем более действенным будет ваше руководство. Но прежде чем управлять другими, займитесь собственным развитием.
Менеджерам и руководителем постоянно приходится иметь дело с технологическими изменениями процесса производства, а также с новыми требованиями к ведению бизнеса. Успешная адаптация к таким изменениям требует компетентного руководства, поскольку необходимо помогать персоналу повышать квалификацию и в полной мере использовать сложившиеся обстоятельства. Но прежде чем управлять другими людьми, займитесь собственным развитием.
Самосовершенствование необходимо каждому, но особенно менеджерам и руководителям, в задачу которых входит управление другими людьми. Однако развивать навыки руководства следует не только менеджерам. В современном деловом мире, при меняющейся структуре организаций, высокой самостоятельности сотрудников и необходимости своевременно и гибко откликаться на запросы клиентов, каждому человеку нужно уметь возглавить коллектив.
Какого руководителя можно считать компетентным? Проведено множество опросов на эту тему, причем мнения специалистов в основном сходятся. Главные отличительные особенности грамотного руководителя XXI века — умение выбрать цель своей организации/отдела/группы, умение общаться, налаживать межличностные отношения, создать у сотрудников мотивацию и т. д. относятся к общечеловеческим навыкам. Естественно, у одних такие навыки развиты лучше, у других хуже, однако их можно освоить и использовать данные здесь рекомендации на рабочем месте. Разумеется, чем большим числом навыков и подходов вы как руководитель владеете, чем шире вы используете их на практике, тем более действенным будет ваше руководство.
Преимущества самосовершенствования
Для организации
Когда персонал тратит время на самостоятельное повышение квалификации, организация выигрывает в следующем.
Создается благоприятная и динамичная рабочая атмосфера. Если люди одновременно учатся и работают, они приходят на работу в хорошем настроении и работают с большей самоотдачей.
Растет взаимозаменяемость персонала, работникам легче приспосабливаться к происходящим изменениям, что способствует успеху организации в целом. Самообразование работников расширяет возможности организации.
Растет профессионализм кадров. Самосовершенствование подталкивает работников к большей независимости, настойчивому движению к поставленным целям. Эти характеристики присущи успешным организациям.
Для вас
Когда вы тратите время на самосовершенствование, то выигрываете в следующем:
вам легче устроиться на работу, ведь в наше время стабильная занятость уходит в прошлое;
вы расширяете свои навыки и умения работать с различными людьми.
Рекомендации по самообразованию
Ниже приведены некоторые рекомендации по самосовершенствованию.
1. Решите, чего вы хотели бы достичь.
2. Оцените свои способности и возможности.
3. Получите информацию и определите ответную реакцию окружающих.
4. Наметьте возможности для самосовершенствования.
5. Наладьте сотрудничество с руководством.
6. Поставьте перед собой несколько целей согласно критериям SMART.
7. Разработайте личный план действий.
8. Следуйте личному плану действий.
9. Тренируйтесь, чтобы новые умения вошли в привычку.
10. Сообщайте о своих успехах.
10 рекомендаций
Ниже перечислены 10 практических советов по самосовершенствованию руководителя:
1. Считайте себя руководителем и работайте над совершенствованием навыков межличностного общения для усиления личного влияния и получения поддержки окружающих. 2. Следите за прогрессом в сфере своей деятельности, вступите в профессиональную организацию, чтобы общаться со специалистами в своей области. Читайте профессиональные журналы и следите за новыми достижениями. 3. Используйте метод обратной связи по принципу «360 градусов» для выяснения мнения своего руководства, сотрудников и непосредственных подчиненных о ваших навыках как руководителя. 4. Служите примером для самосовершенствования, учитесь, пробуйте различные новые подходы. Это подтолкнет ваших сотрудников к аналогичным действиям. 5. Относитесь с энтузиазмом к работе. При отсутствии мотивации и энтузиазма нельзя ждать от окружающих интереса к работе. 6. Ведите себя в соответствии со своими словами — если обещаете что-то, придерживайтесь обещанного. 7. Развивайте у себя чувство юмора, избегайте драматизировать события на рабочем месте. Учитесь не воспринимать события и рабочие проблемы слишком серьезно. 8. Постарайтесь работать, как минимум, над одним проектом, который вам интересен и ради которого вы с удовольствием приходите на работу. 9. Поставьте перед собой четкую долгосрочную цель. Затем разберитесь, что поможет этой цели достичь. Делайте каждый день хотя бы один шаг, пусть маленький, к своей цели. 10. Займитесь физкультурой для повышения выносливости и энергетического уровня.
84. Соціальна стратифікація України на сучасному етапі. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Верхний слой включает прежде всего реально правящий слой, выступающий в роли основного субъекта реформ. К нему относятся элитные и субэлитные группы, занимающие наиболее важные позиции в системе государственного управления, в экономических и силовых структурах. Их объединяет факт нахождения у власти и возможность оказывать прямое влияние на процессы реформирования.
Средний слой является зародышем среднего слоя в западном понимании этого термина. Правда, большинство его представителей не обладает ни обеспечивающим личную независимость капиталом, ни уровнем профессионализма, отвечающим требованиям постиндустриального общества, ни высоким социальным престижем. Кроме того, пока этот слой слишком малочислен и не может служить гарантом социальной стабильности. В будущем полноценный средний слой в России сформируется на основе социальных групп, образующих сегодня соответствующий протослой. Это мелкие предприниматели, менеджеры средних и небольших предприятий, среднее звено бюрократии, старшие офицеры, наиболее квалифицированные и дееспособные специалисты и рабочие.
Базовый социальный слой охватывает более 2/3 украинского общества. Его представители обладают средним профессионально-квалификационным потенциалом и относительно ограниченным трудовым потенциалом.
К базовому слою относится основная часть интеллигенции (специалистов), полуинтеллигенция (помощники специалистов), технический персонал, работники массовых профессий торговли и сервиса, большая часть крестьянства. Хотя социальный статус, менталитет, интересы и поведение этих групп различны, их роль в переходном процессе достаточно сходна — это в первую очередь приспособление к изменяющимся условиям с целью выжить и по возможности сохранить достигнутый статус.
Нижний слой замыкает основную, социализированную часть общества, его структура и функции представляются наименее ясными. Отличительными чертами его представителей являются низкий деятельностный потенциал и неспособность адаптироваться к жестким социально-экономическим условиям переходного периода. В основном этот слой состоит из пожилых малообразованных, не слишком здоровых и сильных людей, из тех, кто не имеет профессий, а нередко и постоянного занятия, места жительства, безработных, беженцев и вынужденных мигрантов из районов межнациональных конфликтов. Признаками представителей данного слоя являются очень низкий личный и семейный доход, низкий уровень образования, занятие неквалифицированным трудом или отсутствие постоянной работы.
Социальное дно характеризуется главным образом изолированностью от социальных институтов большого общества, компенсируемой включенностью в специфические криминальные и полукриминальные институты. Отсюда следует замкнутость социальных связей преимущественно в рамках самого слоя, десоци-ализация, утрата навыков легитимной общественной жизни. Представителями социального дна являются преступники и полупреступные элементы — воры, бандиты, торговцы наркотиками, содержатели притонов, мелкие и крупные жулики, наемные убийцы, а также опустившиеся люди — алкоголики, наркоманы, проститутки, бродяги, бомжи и т.д.
Другие исследователи представляют картину социальных слоев в современной России следующим образом: экономическая и политическая элита (не более 0,5%); верхний слой (6,5%); средний слой (21%); остальные слои (72%).
В верхний слой входит верхушка государственной бюрократии, большая часть генералитета, крупные землевладельцы, руководители промышленных корпораций, финансовых институтов, крупные и преуспевающие предприниматели. Треть представителей этой группы не старше 30 лет, доля женщин — меньше четверти, доля нерусских в полтора раза выше, чем в среднем по стране. В последние годы отмечается заметное старение этого слоя, что свидетельствует о замыкании его в своих границах. Уровень образования — весьма высокий, хотя не намного выше, чем у среднего слоя. Доходы этого слоя в отличие от доходов остальных растут быстрее, чем цены, т.е. здесь происходит дальнейшее аккумулирование богатства. Материальное положение этого слоя не просто выше, оно качественно отличается от положения других.
Средний слой весьма быстро развивается (в 1993 г. он составлял 14%, в 1996 г. — уже 21%). В социальном отношении его состав чрезвычайно разнороден и включает в себя: нижний бизнес-слой — мелкий бизнес {44%}; квалифицированных специалистов — профи (37%); среднее звено служащих (среднее чиновничество, военные, работники непроизводственной сферы (19%). Численность всех этих групп растет, причем быстрее всех — профи, затем — бизнесмены, медленнее других — служащие.
принципи:
Встановлення мети моделювання.
Виділення обмеженої кількості чинників, але осн., які здійснюють принципові зміни в даній системі.
Встановлення характеру взаємозв'язку між виділеними чинниками.
Встановлення принципу множинності зв'язків між чинниками і виділення ведучих, осн.зв'язків, які і визначають характер розвитку і зміну даної системи.
У соціальному прогнозуванні застосування математичних методів, у тому числі методів моделювання, обмежене. Це зумовлено складністю об'єкта прогнозування, відсутністю для побудови моделей достовірної інформації про розвиток соціальних процесів у часі, хоча б за кілька десятиліть.
Модель у соціальному проrнозуванні - спрощене матема- тичне уявлення про певний суспільний процес.
Вона може мати вигляд рівняння, таблиці, кривої, набору правил та ін. Найчастіше використовують трендові (екстраполяційні), рідше -факторні (аналітичні) моделі.
Трендові моделі створюють для встановлення конкретного процесу як часового ряду кількісних даних, які можна екстраполювати в майбутнє за математичною формулою, тобто вирахувати кількісний вираз необхідного показника на дату прогнозування. Хоча для прогнозування придатними є багато математичних формул, на практиці прогнозистам доводиться мати справу лише з декількома типами змін, для кожної з яких дібрана відповідна функція.
В основі побудови факторних моделей - виявлення механізму взаємодії різних чинників, залежності одного чи кількох вихідних даних від групи вхідних. При цьому використовують методи статистики, кібернетики, теорії прийняття рішень та ін. Цей вид моделей поки що рідко використовують у вітчизняній соціології.
Тільки недавно почали застосовувати в соціальному прогнозуванні евристичні пошукові різновиди моделювання: імітаційні та ігрові.
Із 70-х років ХХ ст. у зв'язку з усвідомленням глобальних проблем сучасності для вироблення альтернатив суспільного розвитку почалося широке використання глобального моделювання. Нині опубліковані сотні моделей і модельних комплексів глобального розвитку, які дедалі ширше застосовують в управлінні, процесі прийняття рішень.
Останнім часом ширше використовують сценарний метод прогнозування соціальних явищ і подій, який дає змогу встановити логічну послідовність подій, побачити, як, виходячи з існуючої ситуації, може розвиватися стан об'єкта дослідження у майбутньому. На думку вчених, складні та надскладні системи, до яких належать ненадійний, схильний до самодетермінованої, вільної поведінки, людський чинник, вимагають не стільки прогнозів у власному розумінні слова, скільки сценаріїв розвитку.
86. Соціальне прогнозування: сутність та проблеми
Прогноз - імовірне судження про стан певного явища в май- бутньому.
У вузькому значенні, прогноз -це спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку певних процесів, явищ, переважно з кількісними оцінками. Прогнозування, на відміну від пророкування, не зводиться до спроб угадувати деталі майбутнього, йому властива ймовірнісність. Пророкування, на відміну від прогнозування, - це твердження про майбутнє, якому не властива ймовірнісність, воно претендує на абсолютну достовірність.
Прогноз є невід'ємною функцією науки, завершальним етапом наукового дослідження, причому, на думку багатьох вчених, обов'язковим, якщо це стосується розвитку теорії. Вдосконалення науки відбувається з посиленням її прогностичної функції.
Прогнозування має також велике прикладне значення. Воно сприяє вибору найоптимальнішого варіанта при обгрунтуванні плану, програми, проекту, управлінського рішення.
Теорія прогнозування (прогностика) як наука тільки формується. Її предметом є дослідження законів і способів прогнозування, завданням - розробка проблем гносеології та логіки прогнозування, типології прогнозів, методів прогнозування, категорій і понять, спеціальних методологічних проблем прогнозування з метою підвищення методичного обr'рунтування прогнозів. У структурі прогностики розвиваються окремі теорії прогнозування як у координатах загальної прогностики, так і відповідних сфер прогнозування.
Поняття «прогностика» і «прогнозування» часто невиправдано вживають як синоніми, ототожнюють. Інколи прогностику трактують дуже широко, вважаючи, що вона охоплює не тільки теорію передбачення, а й сам процес прогнозування.
Важливою проблемою методології прогнозування є виявлення чинників, які детермінують майбутнє. Майбутнє - такий стан явищ, процесів, який випливає з сучасного і має корені в минулому. Об'єктивні умови містять зародки майбутнього у вигляді нових елементів. Але визначити їх майбутнє можна тільки на підставі законів розвитку певних об'єктів. Закони постають як зв'язки між явищами, які за певних умов діють незмінно, постійно і відповідним чином. Отже, соціальні факти і процеси, особливо нові, а також закони їх розвитку є носіями інформації про майбутнє.
Важливе значення для прогнозування мають ритмо-циклічні закономірні зв'язки явищ. Циклічний розвиток у суспільному житті простежується значно слабше, ніж у неорганічній природі чи в біосфері. Циклічність піддається кількісним вимірам, що дає змогу прогнозувати тенденції суспільного розвитку.
Системна структура явищ також є об'єктивною основою передбачення. Знаючи характерні риси, функції залежних між собою елементів явища як системи, можна передбачити і поведінку явища загалом.
Особливою методологічною проблемою передбачення майбутнього є з'ясування відповідних властивостей психіки. Вони закорінені у психо-фізіологічній еволюції вищих тварин і людини. Психіка не тільки відображає дійсність, а й проникає в майбутнє. Адже передбачення хоча б найближчої перспективи потрібне кожній живій істоті, наділеній психікою, навіть для елементарних дій. Подібну властивість психіки називають «вuпереджаючuм відображенням», «моделлю потрібного майбутнього». Таке передбачення виявляється як на безумовно-рефлекторному (інстинктивному), так і на умовно-рефлекторному рівнях психіки. Таким чином, здатність психіки випереджати події навколишнього світу є однією з найефективніших форм пристосування до середовища.
Основою прогнозування майбутнього, випереджаючого відображення є досвід минулого. Він накопичується нервовою системою завдяки властивості нервової тканини «записувати» минулі події. А повторюваність, циклічність подій створюють об'єктивні умови для передбачення майбутнього. Оцінка людьми перспектив розвитку явищ, процесів на основі попереднього досвіду за аналогією з уже відомими подібними явищами і процесами є одним з основних джерел інформації про майбутнє.
Іншим джерелом передбачення є екстраполяція - умовне продовження в майбутнє. тенденцій, закономірності розвитку яких у минулому і нині достатньо відомі. Ще одним шляхом одержання інформації про майбутнє є моделювання майбутнього стану певного явища, процесу з урахуванням очікуваних або бажаних змін тих чи інших умов, перспективи розвитку яких достатньо відомі.
Хоча соціальний детермінізм має ймовірнісний характер, це не стає на заваді передбаченню суспільного розвитку. Саме вірогідний підхід до передбачення є особливістю і методичною основою соціального прогнозування, яке почало динамічно розвиватися тільки після усвідомлення того, що продуктивним є не відгадування конкретних рис майбутнього, а вироблення ймовірного спектра перспектив його розвитку.
Існують різні види прогнозів. Їх типологія може бути побудована за різноманітними критеріями -залежно від об'єкта, часу, на який прогнозується об'єкт; цілей; методів прогнозування та ін.
Найзагальнішим є поділ прогнозів на природничо-наукові та соціальні. Особливістю природничо-наукових прогнозів є те, що об'єкти прогнозування неможливо або майже неможливо змінити шляхом соціального управління, за допомогою програм, проектів, планів, організаційних рішень. Людина прагне передбачити природні явища, щоб заздалегідь пристосуватися до них.
Соціальне прогнозування здійснюється, як правило, для вироблення рекомендацій щодо оптимального впливу на прогнозоване явище чи процес з метою їх реалізації чи відвернення.
Залежно від часу, на який розраховане прогнозування, розрізняють поточні, короткострокові, середньострокові, довгострокові й наддовгострокові прогнози.
Залежно від мети прогнози поділяються на пошукові та нормативні.
Пошуковий прогноз -це передбачення розвитку явищ шляхом умовного продовження в майбутнє тенденцій, які переважали у минулому і домінують нині, абстраryючись від планів, проектів, програм, управлінських рішень, які можуть змінити існуючі тенденції, спричинити самоздійснення чи самозруйнування прогнозу.
Пошуковий прогноз з'ясовує те, що найімовірніше відбудеться за збереження існуючих тенденцій. Відповідь при цьому дається не однозначна, а у формі певної шкали ймовірності.
Нормативний прогноз -передбачення бажаного стану явищ на основі попередньо визначених норм, ідеалів, цілей.
У процесі його вироблення триває пошук відповіді на запитання: як досягти бажаного? Нормативними можуть бути тільки соціальні прогнози. Нормативне прогнозування схоже на планування, проектні розробки, але не тотожне їм.
87. Влада керівника: можливості використання.
Влада керівника - віддзеркалення в рішеннях керівника і в свідомості підлеглих примушуючого потенціалу, який несуть в собі надані керівнику правові повноваження. Влада - це здатність впливати на поведінку інших людей, можливість надавати дію на їх діяльність за допомогою якого-небудь засобу: волі, примушення, заохочення, навіювання, інтриги і т.д
Влада - це можливість впливати на поведінку інших людей. Є формальна та реальна
Вплив через владу
Вплив - це використання конкретних засобів, за допомогою яких одна особа вносить зміну в поведінку, відношення і т.д. іншої особи.
Форми влади керівника над підлеглими: влада ,що грунтується на примусі; влада, заснована на винагороді; експертна влада; еталонна влада; законна влада; харизма.
Для забезпечення ефективного керівництва треба враховувати такі шість елементів:
ініціативність;інформованість;захист своєї думки;прийняття рішень;розв'язання конфліктних ситуацій;критичний аналіз.
Для того, чтобы руководить, необходимо влиять, а чтобы влиять - необходимо иметь основу власти. Чтобы обладать властью руководитель должен иметь возможность держать под своим контролем что–либо, имеющее значение для исполнителя, что создает зависимость от руководителя и заставляет подчиненного действовать так, как желает руководитель. Это “что-то” есть у нас всех. По определению Маслоу - это основные потребности: физиологические потребности, потребности в защищенности, социальные потребности, потребности в уважении и самовыражении. Власть основывается на обращении к активным потребностям исполнителя.
Все формы влияния побуждают людей исполнять желания другого человека, удовлетворяя неудовлетворенные потребности или препятствуя их удовлетворению, или они побуждают исполнителя ожидать, что потребность будет или не будет удовлетворена в зависимости от поведения исполнителя. Люди строят предположения относительно того, что может произойти, если они будут вести себя определенным образом. Видя именно такое поведение, человек начинает представлять в уме воздействие его поведения на состояние его же потребностей. А руководитель также предопределяет эффект своего влияния на поведение будущего исполнителя. В результате руководитель и исполнитель усваивают схожую или несхожую манеру поведения на будущее.
Власть может принимать разнообразные ФОРМЫ. Имеется пять основных форм власти.
1. Власть, основанная на принуждении. Исполнитель верит, что влияющий имеет возможность наказывать таким образом, который помешает удовлетворению какой-то насущной потребности, или вообще может сделать какие-то другие неприятности. Это есть влияние через страх.
2. Власть, основанная на вознаграждении. Исполнитель верит, что влияющий имеет возможность удовлетворить насущную потребность или доставить удовольствие.
3. Экспертная власть. Исполнитель верит, что влияющий обладает специальными знаниями, которые позволят удовлетворить потребность.
4. Эталонная власть (власть примера). Характеристики или свойства влияющего настолько привлекательны для исполнителя, что он хочет быть таким же, как влияющий. Харизма - слепая вера в руководителя.
5. Законная власть. Исполнитель верит, что влияющий имеет право отдавать приказания, и что его долг - подчиняться им. Он исполняет приказания влияющего, так как традиция учит, что подчинение приведет к удовлетворению потребностей исполнителя. Поэтому законную власть очень часто называют традиционной властью. Законная власть бывает действенна тогда, когда подчиненный повинуется указанию руководителя только потому, что руководитель стоит на более высокой ступеньке организационной структуры. Все руководители пользуются законной властью, потому что им делегированы полномочия управлять другими людьми.
Эти основы власти являются инструментом, с помощью которого руководитель может заставить подчиненных выполнять работу, направленную на достижение целей организации. Они также являются средствами, которые могут быть использованы неформальным лидером, чтобы помешать достижению целей организации.
Власть - это социальный по своей сути процесс. Теория власти строится на исследовании взаимодействия людей и групп в организации. Прежде чем изучить принципы этого взаимодействия, следует уточнить, что самое общее разделение источников возникновения власти предполагает, что власть может происходить из должности или из личности.
Власть должности возникает не из самой должности, а делегируется ее обладателю теми, кому он подотчетен. Основными формами проявления власти в этом случае будут выступать принуждение, вознаграждение, власть над ресурсами, власть связей.
Личная власть это степень уважительного, хорошего и преданного отношения к ее обладателю со стороны подчиненных, основанная. на близости его и их целей. Таким образом, личная власть происходит со стороны подчиненных, снизу. Основными формами личной власти могут быть экспертная власть, власть примера, право на власть.
Прочность власти и преобладание той или иной ее конкретной формы зависят от многих обстоятельств, но в целом имеют тенденцию к ослаблению. Обусловлено это следующими основными факторами:
I. Значительно сократился разрыв в уровне образования и квалификации между руководителями и подчиненными. Если прежде преобладание первых во всех случаях было неоспоримым, то сегодня подчиненные могут превосходить руководителей во многих отношениях, оставляя им формальное преимущество в занимаемой должности, организаторские способности или личный авторитет.
2. Вместо универсальных работников, так широко распространенных ранее, заменить которых было достаточно легко, основу организации стали составлять узкие специалисты, обладающие высокой, подчас уникальной, квалификацией. Их уход может обернуться для организации серьезными неприятностями. Понятно, что над такими людьми невозможно властвовать преимущественно административными методами.
3. У большой части населения произошло реальное ослабление традиции послушания как основы власти, Это связано с многими внутренними и внешними причинами общественного развития. В Украине это является следствием неустойчивого экономического и политического положения страны.
4. Мобильность работников, их широкие внешние связи, легкость доступа к информации и т.п. значительно облегчают для хороших специалистов поиск нового места приложения своих способностей, что делает их менее зависимыми от администрации.
88. Соціальний факт, його сутність та дослідження
Социальный факт - единичное, общественно значимое событие или совокупность однородных событий, типичных для той или иной сферы социальной жизни или характерных для определенных социальных процессов.
Социальный факт обладает независимой реальностью и составляет часть объективного окружения людей.
Понятие социального факта
Что же представляет собой фактуальная основа социологического знания, что означает понятие "социальный факт"?
Факты можно рассматривать в онтологическом (не зависящем от сознания) и логико-гносеологическом планах. В онтологическом смысле факты суть любые не зависящие от наблюдателя состояния действительности или свершившиеся события. В логико-гносеологическом плане фактами называют обоснованное знание, которое получено путем описания отдельных фрагментов реальной действительности в некотором строго определенном пространственно-временном интервале. Это — элементарные компоненты системы знания.
Понятие "социальный факт" было введено в социологию Эмилем Дюркгеймом — классиком французской социологической школы прошлого века. Дюркгейм разделял социальные факты на морфологические как материальный субстрат общества (например, плотность населения) и нематериальные факты как компоненты коллективных представлений, имеющие наиндивидное социально-культурное значение.
В современной социологии социальными фактами принято считать:
(а) совокупные, систематизированные характеристики массового поведения; (б) совокупные, систематизированные характеристики массового сознания — мнений, оценок, суждений, верований и т. п.; (в) совокупные, обобщенные характеристики продуктов человеческой деятельности, материальной и духовной; (г) в феноменологически ориентированной социологии в качестве социального факта рассматривается отдельное событие, случай, состояние социального взаимодействия, подлежащее интерпретации с позиций деятельного субъекта.
Мы в дальнейшем будем исходить из представления о социальном факте в его социально-типическом, не единичном проявлении.
В гносеологическом плане социальные факты обретают смысл благодаря той или иной системе понятий, в которых мы описываем фрагменты социальной действительности. Как это ни парадоксально, научный факт есть определенный итог познавательного процесса, а не его начало. Разумеется, это предварительный, промежуточный итог на уровне эмпирического обобщения.
Уже элементарный акт наименования наблюдаемого события есть включение его в категорию подобных в одном, определяемом этим термином смысле при игнорировании других его особенностей и свойств. Называя человека мужчиной или женщиной, мы указываем на одно свойство и тем самым сознательно упрощаем реальность, в известном смысле искажаем ее. Ведь в действительности каждый человек обладает множеством иных свойств, которые мы игнорировали в своем наблюдении. И делали это сознательно в силу того, что в данном случае прочие свойства наблюдаемого почему-то для нас несущественны. Существенность или несущественность прочих свойств была подсказана определенным углом зрения наблюдателя. Научное наблюдение событий, в отличие от обыденного, ненаучного, отличается здесь лишь тем, что для описания событий используются принятые в данной науке термины. В нашем примере мы используем понятие "пол" (мужской и женский). Согласитесь, что обозначить человека по его полу не то же самое, что назвать мужчиной или женщиной. В первом случае не должно быть сомнений в том, что регистрируется определенное, и только это, свойство. Во втором случае и в обыденном языке далеко не всегда очевидно, что имеется в виду, когда говорят "мужчина", "женщина". Это зависит от контекста высказывания. Например, может быть, акцентируется возраст (не ребенок), может быть, свойства мужественности и женственности, а то и вовсе обращение к человеку, замещающее иное возможное обращение: гражданин, господин, товарищ... Так или иначе, независимость события явления от наблюдателя нарушена самим процессом его регистрации.
Отдельные события социальной действительности, как правило, являются элементарными "частичками" массового процесса. Задача социолога — отделить индивидуальные различия, имеющие систематический характер, от случайных и тем самым описать устойчивые свойства данного процесса. Для этого применяется аппарат вероятностной статистики, основа которой — закон больших чисел.
По определению В. С. Немчинова, закон больших чисел — "это общий принцип, в силу которого совокупное действие большого числа индивидуальных причин и условий, содержащих в себе элементы случайного характера, при некоторых весьма общих условиях приводит к результату, почти не зависящему от случая". Необходимые предпосылки действия этого закона — достаточное число наблюдений и независимость отдельных событий от некоторой общей причины (в смысле динамической зависимости).
Не останавливаясь на специальных проблемах, связанных с понятием случайности в социальных явлениях, укажем, что вторая предпосылка действия закона соблюдается всюду, где мы имеем дело с поведением достаточно больших масс индивидов, если их действия не являются жестко регламентированными, что исключает всякие возможности личной инициативы, т. е. индивидуального уклонения от заданной программы действий.
Поэтому наряду с понятием "социальный факт" употребляется выражение "статистический факт", который можно определить как типические сводные числовые характеристики, основанные на специально организованном массовом наблюдении социальных явлений.
Теперь мы знаем, что а) социальные факты — абстракции, коль скоро они — описания некоторых событий в общих понятиях, и б) что по преимуществу это социально-статистические обобщения.
Следовательно, включение фактического знания в систему науки предполагает определенную концептуальную схему ("систему соотнесения"), в которой мы регистрируем наблюдения множества событий. Как же выбрать обоснованную "систему соотнесения" для описания элементарных "кусочков" действительности?
Во-первых, мы должны ясно осознавать, что регистрируем наблюдаемые события, свойства, явления не вообще, но в связи с другими, тем самым уже обрывая целостность взаимосвязей. Значит, должна быть обоснованная концепцией исследования, его программой гипотеза, предположение о значимых в данном исследовании и не значимых для него взаимосвязях. Почему, собственно, регистрируется пол в массовом опросе? Наверное, потому, что мужчины и женщины неодинаково реагируют на одну и ту же социальную реальность. Но какие еще существенные для исследования свойства индивидов должны быть регистрируемы? Предшествующий исследовательский опыт, зафиксированный в социологическом знании, подсказывает ответ на этот вопрос.
Во-вторых, каков социальный контекст регистрации некоторого события, явления или свойства? В разных условиях одинаковые явления имеют разные социальные значения, по-разному оцениваются и понимаются другими. Кроме того, не зная социального контекста, мы произвольно обобщаем, переносим событие в иные условия и тем самым можем неадекватно его воспринимать.
В какой последовательности задавались вопросы в процессе интервью, когда и где это имело место, на каком языке и в какой культурной среде и т. д. и т. п. — все эти ограничения помогают обоснованному установлению единичных и сгруппированных фактов.
Поэтому социология в фактуальном ее основании утверждает принцип описания событий в определенном социальном контексте или в конкретных социальных ситуациях, т. е. совокупности общих и особенных жизненных обстоятельств, в которых фиксируются наблюдаемые события. Например, при опросах общественного мнения исключительно важно указать, кто и когда был опрошен (состав опрашиваемых), в каких регионах, как задавались вопросы. Не зная этого, невозможно воспринять социальный смысл и значение результатов опроса.
Итак, выделение общих и специфических фактов зависит от следующих критериев:
Какова практическая или теоретическая цель исследования (для чего изучается объект)? Каков предмет исследования (что именно в этом объекте нас интересует с точки зрения цели исследования)?
Каково состояние теоретических и практических знаний, позволяющее описать, обобщить и объяснить факты в данной ситуации?
Вместе с тем нельзя не принимать во внимание, что одни и те же явления и социальные процессы могут быть рассмотрены в разных теоретических моделях. Скажем, при изучении образа жизни людей мы можем обратиться к разным частным теориям этого предмета. Одна из них — концепция качества жизни, суть которой в том, чтобы фиксировать, насколько люди ощущают комфортность-дискомфортность повседневных условий жизнедеятельности. Отсюда — доминирующие понятия удовлетворенности-неудовлетворенности условиями и содержанием деятельности (трудовой, бытийной, общественно-политической и др.). С точки зрения концепции стиля жизни, на первый план выступают ценностно-ориентационные критерии: каковы устремления людей, их жизненные планы и нормы "достойной" жизни. В концепции образа жизни как целостной системы жизнедеятельности должны фиксироваться и целеориентационные критерии образа жизни, и оценки возможностей достижения этих целей, и реальные условия жизнедеятельности различных групп населения с тем, чтобы в итоге можно было реконструировать разнообразие моделей (типов) образов жизни многообразных социальных групп. Возникает проблема сосуществования (плюрализма) моделей образов жизни, их возможного противоборства. Какую из этих теоретических схем мы примем за руководство к дальнейшему анализу фактов? Именно это и определяется целевой установкой исследования, практической или (и) теоретической его направленностью.
Однако есть еще очень существенное ограничение: выделение общих и специфических фактов в конкретной ситуации зависит не только от цели и предмета исследования, от состояния теории, но также и от мировоззрения исследователя. Когда социолог пишет, что такая-то группа людей социально активна, а такая-то — пассивна, в этом утверждении выражается определенная гражданская позиция исследователя.
Возникает вопрос: обладает ли социологическое знание фактуальной достоверностью?
Чтобы разобраться в этом вопросе, разделим его на две проблемы: одна — проблема обоснованности фактуального утверждения и вторая — проблема его истинности.
Что касается истинности социального знания, то это "вечный философский вопрос, и мы не можем сколько-нибудь основательно обсуждать его в этой книге.
Обоснованность фактуального утверждения зависит от состояния наших знаний и некоторых критериев, которые служат аргументами, свидетельствующими, что такие-то факту ал ьные утверждения правомерны.
Приведем общую схему последовательности операций, необходимых для установления обоснованных социологических фактов.
Первый уровень на этой схеме — общая предпосылка обоснованности фактуального знания. Это наши фундаментальные представления о социальной и природной действительности, наше мировоззрение. Если на этом уровне доминируют иллюзии, заблуждения, то они будут "накладываться" на все последующие операции исследования.
Второй уровень — состояние и разработанность социологической теории. Здесь имеется в виду система уже достигнутого научного знания об объектах исследования, исходя из которой и путем сопоставления с новыми, еще не систематизированными наблюдениями (или данными других наук) выдвигаются гипотезы относительно неисследованных социальных явлений и процессов. Они образуют концептуальные "рамки", в которых далее будут описываться отдельные события в конкретных социальных ситуациях. Условие такого перехода от имеющихся теоретических представлений к эмпирическому исследованию — эмпирическая интерпретация понятий, о чем мы будем говорить в следующей главе.
Третий уровень — процедурный. Это система знаний о методах и технических приемах исследования, обеспечивающих надежную и устойчивую фактуальную информацию.
Три названные предпосылки образуют главные условия для составления обоснованной исследовательской программы, которая, в свою очередь, определяет содержание и последовательность эмпирических процедур сбора и обработки фактуальных данных.
Конечный "продукт" этой деятельности — научные факты — вводится в социологическую теорию. В жестко целенаправленном исследовании они входят в ту систему знания, из которой были извлечены первоначальные гипотезы. Конечно, на базе хорошо обоснованных фактов возможно и иное их теоретическое истолкование. Но тогда потребуется дополнительное исследование, проверяющее надежность фактической базы, ибо крайне редко удается дать действительно полное и всестороннее описание фактов; какие-то существенные свойства и связи наблюдаемых явлений с иной точки зрения окажутся менее убедительными или вовсе не охваченными.
Понятно также, что введение новых научных фактов так или иначе видоизменяет теорию данного уровня, а изменения в ряде специальных социологических теорий ведут к соответствующим преобразованиям в более высоких уровнях знания. Таков как бы спиралевидный путь развития любой науки. Начальный этап исследования на любом витке спирали — имеющееся системное знание, а завершающий — новое системное знание и переход к следующему витку.
В этом процессе возведения здания социологической науки факты играют огромную роль, но они все же остаются "сырым строительным материалом".
Фактуальная основа нашего знания — именно "сырой" материал, мы его обрабатываем и формируем в соответствии с концептуальными схемами, упрощаем, отбрасываем "ненужное" в данной концептуальной модели, случайное, нетипичное.
Все, что здесь до сих пор говорилось, относится к классическому пониманию науки, каковая преследует цель обнаружения объективной природы изучаемого объекта. Вместе с тем мы ввели в наше рассуждение и неклассические аргументы, а именно — обращаем внимание на то, что онтологические факты (события, явления, процессы, как они имеют быть) входят в систему знания только после того, как описаны, зарегистрированы. Описание фактов связано и с понятийным аппаратом, и с теоретическими моделями, и с методом, техникой регистрации фактов.
Насколько же вообще социальное знание достоверно? Оно достоверно в той мере, в какой обоснованны и достоверны наши предварительные теоретические и методические инструменты получения нового знания. Оно достоверно и в той ограниченной плоскости, в которой мы преследуем определенные познавательные цели, а также в рамках определенной социальной ситуации, социального контекста нашего знания.
Итак, социальные факты мы можем рассматривать как социально-статистические, т. е. сгруппированные единичные события, получающие описание в некоторых концептуальных моделях. Социальные факты такого рода — эмпирический базис знания.
В этом понимании будет справедливым следующий логический ряд:
1) описанию и обобщению подлежат повторяющиеся, не единичные социальные события, которые относятся к фактам индивидуального или группового, реального и вербального поведения и к продуктам деятельности людей. Значимость этих событий, состояний определяется, во-первых, их функциями в общественных или межличностных взаимосвязях, их смыслом в данной культуре (или субкультуре) и, во-вторых, проблемой и целью исследования, а также состоянием теории, в понятиях которой мы рассматриваем конкретную социальную ситуацию; 2) обобщение повторяющихся событий производится, как правило, статистическими средствами, что не лишает статуса социальных фактов единичные события особой научной и общественной значимости; 3) описание и обобщение социальных явлений осуществляется в научных понятиях, и если это понятия социологического знания, то соответствующие социальные факты могут быть названы фактами "социологическими".
Понятие "социальный факт" может рассматриваться и в ином, качественном, смысле: как единичный факт, имеющий многоплановую социальную интерпретацию. Единичный факт или малая совокупность таких фактов должны быть истолкованы в многообразии их социальных значений, должны быть подвергнуты качественному анализу. Такой анализ предполагает, во-первых, определение многообразных значений наблюдаемого события в его многообразных связях. Во-вторых, интерпретация факта может быть предложена с позиций разных концептуальных подходов. В-третьих, следует установить (и это предполагает переход к изучению на большой статистике), насколько данное событие или события типичны, выражают массовую тенденцию или, напротив, нетипичны, но могут свидетельствовать о существенных особенностях возможных изменений в будущем.
88.1. Соціальний акт
Мід центральна категорією - «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком.
Одним із основоположників символічного інтеракціонізму є американський вчений. Грунтуючись на понятті соціального акту, Мід стверджує про соціальність всієї реальності, під соціальністю розуміючи властивість будь-якого елементу цієї реальності існувати в декількох системах координат („перспективах”) водночас.
Одиницею поведінки є соціальний акт, дія.
“Поведінка людини може бути представлена як ряд функціональних одиниць, кожна з яких починається з порушення рівноваги усередині організму і кінчається відновленням рівноваги. Така одиниця називається актом”
Дж. Мзс виділяв чотири фази акту:
1. Імпульсна фаза акту - умова порушення рівноваги, за якою слідує суб'єктивне відчуття незручності і зусилля по усуненню цього утруднення. “Імпульс... є лише загальний нахил до дії”. На цій фазі відбувається усвідомлення потреби.
2. Перцепція - це виборче сприйняття навколишнього середовища, в якому можуть міститися засоби для відновлення рівноваги (задоволення потреби). Відбувається усвідомлення інтересу як об'єктивно оптимального способу задоволення потреби.
3. Маніпуляція - це дії людини по відновленню рівноваги або задоволенню потреби.
4. Консуммация - це завершення задоволення потреби. Покупець, придбавши товар, спожив його: випив горілку, з'їв сухар і поїхав на купленому автомобілі додому.
Поведінка - це ланцюг актів.
Соціальна дія виявляється в різних формах
Позитивна дія. Ця дія, здійснена зовні.
Негативна дія - це дія, яку суб'єкт (індивід або організація) хотів би зробити, але не зробив. Негативна дія - це теж дія, хоча його не видно Воно виявляється в двох варіантах:
а) стриманість - це відмова від дії, яка можна зробити, але від якого краще стриматися по тих або іншим причинам.
б) терпіння - це нездійснення дії через нездатність його зробити.
Інструментальна дія направлене на задоволення гранично раціональних, “природних” потреб, які сконструйовані самою природою.
Ціннісний-орієнтована дія направлене на задоволення потреб, породжених культурою.
Ігрове дії є розвиток здібностей особи або імітація їх використання у разі відсутності можливостей застосування в реальному житті (компенсаторна функція).
89. Соціальні заходи профілактики девіантної поведінки серед молоді. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Заходи профілактики: лекції в навчальних закладах, відеофільми, акції (у тому числі ігрові), що проводяться соціальними службами для молоді., створення спеціальних фондів по боротьбі з проявами девіації, створення анонімних груп для девіантів, акції на телебаченні т арадіо, робота з девіантними сім•ями(неблагополучные).
Методи боротьби (алкоголізм, наркоманія):медичне втручання, психологічне втручання, соціальна адаптація. Цим займаються терапевтичні спілки.
Одужання немає в будь-якому випадку, є тільки тривала ремісія.
90. Тендерні фактори вибору стилю керівництва
Жінки мають інакший стиль керівництва –чоловіки тиснуть на підлеглих, а жінки шукають спільних розв’язань разом з колективом. У жінок вищий коефіцієнт емоційності.
чоловіки й жінки мають однакові уявлення про якості керівника в майбутньому: комунікабельність і здатність співпрацювати з колективом.
Чоловікам набагато більше вдається директивний, проблемно-оріентовний стиль керівництва, а жінкам — стиль соціального лідера, який створює «дух команди»; чоловіки більшою мірою, ніж жінки, налають значення перемогам, домінуванню над іншими. Якщо в організації прийнятий демократичний стиль спілкування та керівництва, жінки в ролі лідерів цінуються так само високо, як і чоловіки. За умов авторитарного стилю оцінка жінки-лідера нижча; люди краще сприймають «сильне» чоловіче керівництво, аніж «нав'язливе» жіноче; чоловічий стиль спілкування характеризує турботу про незалежність, а жіночий — про взаємну залежність.
основні суб'єктивні чинники, які впливають на стиль керівництва:
- психофізіологічні та особистісні особливості підлеглих - вікові, статеві, особливості темпераменту, морально-вольові якості, характер, потреби тощо;
- соціально-психологічні особливості колективу - морально-психологічний клімат, згуртованість, підготовленість до роботи, ціннісно-орієнтаційна єдність, дисциплінованість, рівень громадської думки тощо;
- психофізіологічні та особистісні якості керівника;
компетентність керівника - певна сума знань особистості, що допомагає їй свідомо виробляти найкращий стиль керівництва на основі власного досвіду, обізнаності в галузі управління, широкого наукового та культурного кругозору.
«СКЛЯННА СТЕЛЯ»
91. Соціальні організації: функціонування, механізм прийняття рішень, комунікації
Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням - об'єднанням людей, закладам, установам тощо.
Соціальна організація - соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:
1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов'язковий порядок, система її статусів і ролей - ієрархічну структуру. Ій властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні., а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.
Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій - ступінь формалізації існуючих у них відносин. 3 урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.
Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв'язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв'язки між індивідами.
М. Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної органі- зації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов'язків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрократії -відсутність гнучкості, шаблонність дій.
Неформальні організаціі. Грунтується на товариських взаєминах та особистому виборі зв'язків учасників і характеризується соціальною самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.
Переважна більшість цілей, які ставлять перед собою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:
-організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);
-організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);
-організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);
-науково-дослідні організації;
-органи законодавчої, виконавчої влади.
92. Соціальні проблеми безробіття. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Развитие экономики характеризуется тем, на сколько эффективно используются имеющиеся ресурсы, и, прежде всего, рабочая сила. Поддержание занятости - важнейшая цель экономической политики. Рыночной экономике присущ определенный уровень безработицы, хотя количество безработных колеблется из года в год. Дж. М. Кейнс считал, что при капитализме не существует никакого механизма, характеризующего полную занятость, экономика может быть сбалансирована при значительном уровне безработицы.
Рынок труда (рабочей силы) - важная и многоплановая сфера экономической и социально политической жизни общества. На рынке труда получает оценку стоимость рабочей силы, определяются условия ее найма, в том числе и величина заработной платы, условий труда, возможность получения образования, профессионального роста, гарантия занятости...
Неполная занятость - это такое положение, при котором выполняемая работа не требует полного использования квалификации и профессиональной подготовки индивида, не соответствует его ожиданиям и не позволяет получать такую зарплату, какую он мог бы иметь, выполняя ту работу (и в том объеме), на которую мог бы претендовать.
Полная занятость – это обеспеченность профессиональным трудом, который приносит доход личности и достойное существование ему и его семье. Полная занятость предполагает создание таких условий жизни, при которых каждому трудоспособному человеку предоставляется возможность при его желании быть занятым или незанятым. Полная занятость не означает, что все трудоспособное население в трудоспособном возрасте должно быть обязательно занятым. В силу ряда обстоятельств отдельные трудоспособные лица могут и не участвовать в процессе труда (женщины, ухаживающие за детьми; люди, не работающие потому, что желают сменить профессию и др.). Полная занятость достигается, когда спрос на рабочую силу совпадает с ее предложением, что является довольно редким событием в условиях рыночной экономики.
Безработица - это социально экономическое явление, при которой часть рабочей силы (экономически активного населения) не занята в производстве товаров и услуг. Безработные наряду с занятыми формируют рабочую силу страны.
Безработица - явление в экономике, при котором часть экономически активного населения, желающая работать, не может применить свою рабочую силу.
К безработному по определению МОТ (Международная Организация Труда) относится индивид, который:
1) не имеет работы в данный момент;
2) предпринимает конкретные и активные попытки найти работу;
3) в данный момент готов приступить к работе.
Продолжительность безработицы - это показатель, характеризующий среднюю длительность поиска работы среди лиц, имеющих статус безработного на конец анализируемого периода.
Безработица различается по продолжительности - временная (до 4 месяцев) и хроническая (свыше года).
Уровень безработицы - отношение численности безработных к численности экономически активного населения (в %).
Уровень регистрируемой безработицы - отношение численности зарегистрированных безработных к численности экономически активного населения (в %).
Экономически активное население (рабочая сила) - отношение численности экономически активного населения к общей численности населения (в %).
Виды безработицы.
Современная западная экономическая наука выделяет четыре формы безработицы.
Фрикционная безработица связана с поисками или ожиданиями работы. Одни люди добровольно меняют место работы в связи с изменением профессиональной ориентации, сменой места жительства или чтобы занять лучшие должности в иных фирмах. Другие люди ищут новую работу вследствие увольнения по несоответствию или из-за банкротства фирмы. Третьи временно теряют сезонную работу. Четвертые (молодежь) впервые ищут работу. Когда все эти люди приступят к работе, им на смену придут новые, сохраняя из месяца в месяц этот тип безработицы. Фрикционная безработица является даже желательной, так как позволяет работникам улучшать условия труда и находить более высокую заработную плату.
По своему содержанию, как мне кажется, такой тип безработицы может быть отнесен к добровольной. В принципе она не устранима в демократическом государстве, где нет принудительного труда и режима прописки. Фрикционная безработица считается хотя и неизбежным, но все же приемлемым следствием здоровой экономики.
Структурная безработица связана с изменениями в структуре спроса на труд по отраслям, регионам и необходимостью определенного времени для установления соответствия между структурой рабочей силы, определенными качествами работников и свободными местами с определенными профессиональными требованиями. В ходе технологических преобразований спрос на одни профессии уменьшается или прекращается, на другие увеличивается, меняется географическое распределение рабочих мест. Например, внедрение персональных компьютеров сократило спрос на пишущие машинки, что снизило спрос на труд на предприятиях по производству пишущих машинок. Одновременно увеличился спрос на труд в электронной промышленности. Разные регионы производят разные товары, спрос на труд может одновременно сокращаться в одних регионах и возрастать в других. Если фрикционные безработные имеют навыки, которые могут применять, то структурные безработные без переподготовки, дополнительного обучения, перемены места жительства найти работу не смогут. Поскольку структурные сдвиги происходят постоянно, и рабочим требуется определенное время для смены работы, то структурная безработица носит устойчивый характер.
Структурные безработные испытывают трудности в получении работы из-за недостаточно высокой или ставшей недостаточной квалификации, дискриминации по признакам пола, этнической принадлежности, сексуальной ориентации, возраста или инвалидности. Даже в периоды высокого уровня занятости среди структурных безработных сохраняется непропорционально высокая безработица.
Циклическая безработица вызывается спадом, то есть той фазой экономического цикла, которая характеризуется недостаточностью общих расходов. Когда совокупный спрос на товары и услуги уменьшается, занятость сокращается, а безработица растет. Спад - это циклическое снижение деловой активности, в результате которого люди теряют рабочие места, на тот период пока вновь не возрастет спрос и не произойдет оживление деловой активности.
Еще один из видов безработицы - сезонная безработица, которая порождается временным характером выполнения тех или иных видов деятельности и функционирования отраслей хозяйства. К ним относятся сельскохозяйственные работы, рыболовство, сбор ягод, сплав леса, охота, частично строительство и некоторые другие виды деятельности. В этом случае отдельные граждане и даже целые предприятия могут интенсивно работать несколько недель или месяцев в году, резко сокращая свою деятельность в остальное время. В период напряженной работы происходит массовый набор кадров, а в период свертывания работ - массовые увольнения. Этот вид безработицы по отдельным характеристикам соответствует циклической безработице, по другим - фрикционной, так как она носит добровольный характер. Прогноз показателей сезонной безработицы можно определить с большой степенью точности, поскольку она повторяется из года в год, и, соответственно, есть возможность подготовиться к решению проблем, вызванных ею.
Скрытая безработица – характерна для отечественной экономики. Суть ее в том, что в условиях неполного использования ресурсов предприятия, вызванного экономическим кризисом, компания не увольняет работников, а переводит их либо на сокращенный режим рабочего времени (неполная рабочая неделя или рабочий день), либо отправляют в вынужденные неоплаченные отпуска. Формально таких работников нельзя признать безработными, однако фактически они являются таковыми.
Добровольная безработица – это безработица связана с нежеланием работать, существует при наличии свободных рабочих мест, когда потенциального работника не устраивает уровень заработной платы, либо сам характер труда (тяжелый, малоинтересный, непрестижный труд).
Вынужденная безработица возникает вследствие отсутствия сырья, энергии, комплектующих, приведшего к остановке предприятия, порождается новыми условиями функционирования предприятий и формами найма, а так же вынужденным переселением.
Застойная безработица - эта форма безработицы, наиболее характерная для экономики переходного общества. Застойная безработица как наиболее типичная форма безработицы переходной экономики усугубляется тем, что традиции прошлого во многом приводят к надеждам значительной части работников на возможность решения своих проблем в будущем за счет поддержки государства, но не за счет собственной а
93. Соціологічна система В.Парето
Парето В. - (1848-1923) - італ. економіст, соціолог і політолог, одним з перших що застосував формальні методи (математичні і ін.) для аналізу економічних і соціальних процесів; творець теорії циркуляції еліт.
«Трактат по загальній соціології".„Економіка і соціологія“, „Перетворення демократії“, „Разум і суспільство“
Суспільство - система, що знаходиться в стані динамічної рівноваги, яка встановлюється в ході різних соціальних взаємодій.
предмет соціології - людська поведінка, що має ірраціональний характер
Суспільство має пірамідальну структуру, на вершині якої знаходиться еліта - соціальний шар, керівний і що направляє життя всього суспільства. Застава успішного розвитку - своєчасна ротація (оновлення) еліти.
Крім правлячої еліти, Парето виділяє еліту, що не бере участь в управлінні. Якщо правляча еліта не вживає заходів проти деградації (у "лисиць" у вигляді радикалізації і корупції, у "левів" - консерватизму) шляхом рекрутування нових членів з нижчих strat або навіть самих strat (кооптація), що зберігають необхідні якості, то може відбутися революція, оновлююча правлячу еліту.
У сфері політики - у військово-політичному циклі - діють сильні правителі ("леви") і хитрі адміністратори ("лиси"). На початку циклу правлять "леви", звідси війни. В умовах стабільності "лисы"-администраторы поступово входять в правлячу еліту, підриваючи панування "левів" і позбавляючи їх владі.
Індивіди, наділені від народження схильністю до маніпулювання масами за допомогою хитрості і обману (“лиси”) або здатністю застосування насильства (“леви”), створюють два різних. типу правління, які приходять на зміну один одному з подальшою деградацією еліти, що приводить її до занепаду.
Теорія “круговороту еліт” будується П. на основі дослідження природжених біопсихологічних властивостей індивідів. Процес циркуляції еліт виражає глибокі суспільств, процеси, перш за все соціально-економічного характеру.
акцент на психологічних -ірраціональних,- аспектах суспільногожиття: інстинктах, почцттях, емоціях.
Головнім методом соціології, - логіко-експериментальний метод, що виходить із фактів зовнішнього світу, а не із суб’єктивних ідей.
Соціальна динаміка, визначається зміною двох типів еліт: „лисиць“ та „львів“. Перші тяжіють до хитрощів, намагаються керувати масою за допомогою запевнень, пропаганди, різноманітних комбінацій. „Леви“ віддають перевагу силі, мають міцну волю, наполегливість, непримиренність.
Чергування, зміна еліт при владі – це, універсальний закон історії. Він відображає циркуляцію або кругообіг еліт у суспільстві. Одна еліта, коли вичерпує свою енергію, неминуче змінюється іншою. Механізмом, завдяки якому набуває сили, оновлюється та чи інша еліта, є соціальна мобільність. Вона стосується не тільки керуючої еліти, але й керованої маси, найбільш обдаровані представники якої у процесі соціальної мобільності „піднімаються вгору“, поповнюючи еліту. В той же час, представники останньої, деградуючи, „спускаються долу“, в масу. При цьому, чим більше „відкрита еліта“, тим міцніше її „здоров’я“, тим більше вона здатна втримати своє панування. І, навпаки, чим більше вона замкнена, тим сильніші тенденції до її занепаду. Значення революції, на думку італійського соціолога, полягає лише в оновленні пануючої еліти, поновленні необхідних для правління сил і, відтак, соціальної рівноваги.
94. Соціологічне дослідження як напрямок соціологічного знання
Соціологічне дослідження — система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.
Основні функції: пізнавальна— методологічна — практична— інформаційна— управлінська
За метою виокремлюють:
— фундаментальні дослідження — спрямовані на встановлення та аналіз соціальних тенденцій, закономірностей розвитку і пов'язані з вирішенням найскладніших проблем суспільства;
— прикладні дослідження — націлені на вивчення конкретних об'єктів, вирішення певних соціальних проблем;
За глибиною аналізу виділяють:
— описові дослідження — покликані створити відносно цілісну уяву про досліджувані явища, процеси.
За затратами часу: довгострокові (терміни проведення — від 3 років і більше), середньострокові (від 6 місяців до 3 років), короткострокові (від 2 до 6 місяців) та експрес-дослідження (від 1—2 тижнів до 1—2 місяців).
Залежно від способу дослідження об'єкта (у статиці чи динаміці): разове і повторне (панельні, трендові (без дотримання вибірки), когортні).
Лонгітюдне дослідження— вид повторювального дослідження, коли відбувається тривале спостереження за об'єктом.
Польове дослідження Пілотажне (зондувальне, розвідувальне)
Щодо об'єкта пізнання дійсності виокремлюють соціологічні дослідження у сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури, охорони здоров'я тощо.
За системою вибору одиниць об'єкта: монографічні, суцільні та вибіркові.
Предметом аналізу конкретних СД:
- реальна поведінка індивідів, соціальних спільностей і груп;
- вербальні дії індивідів: їхні судження, думки, погляди;
- результати людської діяльності.
Специфічна риса СД - комплексність і багатофакторність у вивченні суспільства, їхні результати широко використовуються у практиці соціального управління, прогнозування соціальних процесів, при розробці соціальних, зокрема й політичних, технологій, при виробленні практичних рекомендацій щодо вдосконалення соціального життя.
Різновиди досліджень:
• теоретико-прикладні дослідження, що мають на меті сприяти розв'язанню соціальних проблем через розробку нових підходів до їх вирішення та пояснення;
• прикладні дослідження, що мають на меті визначити конкретні дії щодо практичного вирішення визначених соціальних проблем.
95. Вплив соціальних установок на поведінку особистості.
Під установкою прийнято розуміти внутрішню психологічну готовність людини до яких-небудь дій. Поняття установки вперше сформульовано німецьким психологом Л. Ланге в 1888 р. Концепція установки розроблялася радянським психологом Дмитром Миколайовичем Узнадзе (1886-1950) і багатьма іншими вченими. В даний час ясно, що установка - результат реалізації генеральної стратегії керування в живих системах.
Однак формування соціально-психологічної установки може відбуватися під впливом ззовні. У цьому випадку будь-який вплив на людину можна розглядати з погляду теорії установки. Коли він має соціальну природу, то говорять про соціально-психологічну природу установки. Розуміння механізму дії установок полегшується розумінням дії принципу так називаної домінанти. Діяльність людини багато в чому визначається домінантою – стійким осередком підвищеної збудливості в корі і підкірці головного мозку. Це є те саме таємниче "щось", що заважає, чи, навпроти, змушує людину починати які-небудь дії у визначених ситуаціях. Після закінчення деякого часу домінанта убуває, залишаючи після себе стереотипи сприйняття, мислення і, отже, поводження. соціальні фіксовані установки (аттітюди), чинниками формування яких є соціальні потреби людини, пов'язані з належністю (включенням) до мікросоціального середовища, та відповідні соціальні ситуації, у яких можливе задоволення цих потреб. На основі ідей М.Рокіча виокремлюють два різновиди аттітюдів: 1) аттітюди щодо соціальних об'єктів та їх властивостей; 2) аттітюди щодо соціальних ситуацій та їх властивостей. Оскільки об'єкти можуть мати різний ступінь загальності, то й соціальні установки можуть бути більш чи менш загальними. На відміну від елементарних установок нижчого рівня аттітюди відповідно до концепції М.Б.Сміта структуровані на три компоненти: 1) когнітивний, або розсудковий (усвідомлення об'єкта або ситуації); 2) афективний, або емотивний (позитивна або негативна емоційна оцінка об'єкта чи ситуації); 3) конативний, або поведінковий (певні наміри, готовність до дій стосовно об'єкта чи ситуації).
96. Соціологія цивілізаційного процесу Н.Еліаса (соціологія фігурацій)
Н. Еліас "Цивілізаційний процес"
Еліас співвідносив розвиток держави як системи соціальної регуляції з виникненням цивілізованих систем самоконтролю.
"Що таке соціологія?" розвиває ідею фігуративного аналізу, вважаючи, що відносини взаємності між людьми ведуть до виникнення визначених "фігурацій" (образів) соціальної взаємодії, що позапланово розвиваються. Такі поняття як "група" або "община" співвідносяться з фігураціями взаємозалежних індивідів.
Зміни як нормальний спосіб існування суспільства, а соціальні процеси - в якості що не тільки не заважають, але навпаки, що забезпечують його функціонування.
У теорії цивілізації Е.створив модель взаємозв'язку між індивідуальними і суспільними змінами. Сам процес цивілізації він описував як одночасне протікання двох процесів: на рівні індивіда - зміна його поведінки (міняється баланс між примушенням індивіда іншими і самопримушенням, у бік збільшення останнього); на рівні суспільства - зміна «ФІГУРАЦІЇ» (своєрідної структури суспільства, що складається з переплетень взаємодіючих індивідів), яку люди утворюють друг з іншому. Фактичне ядро цивілізаційного процесу - це така зміна структур індивідуальності, яке приводить до появи різних форм контролю людей над своїми афектами, над своїми переживаннями і своєю поведінкою, і до зміцнення цих форм контролю.
EЛІАС розглядав ці дві структури (індивідуальності і соціальності) не як постійні, а, навпаки, як структури, що змінюються, аспекти одного довготривалого процесу цивілізації і утворення держави.
Поняття «індивід» і «суспільство» не пов'язані з двома окремо існуючими феноменами. Швидше вони представляють два різні нероздільні рівні універсуму, що утворюється людьми. Становлення структур особи і суспільства відбувається в їх нероздільному зв'язку друг з іншому.
Elyas вважав, що терміни «індивід» і «суспільство» є різним позначенням одного і того ж явища, а не пов'язані з різною суттю. Тому він ввів поняття «ФІГУРАЦІЯ». Взаємодія є основа того, що Е. називав fyguratsyey. Фігурацию утворюють орієнтовані один на одного, залежні один від одного люди. Це різні групи, всілякі суспільства. Поняття ФІГУРАЦІЇ дозволяє описувати те, що ми називаємо суспільством, не як абстрактне поняття, що позначає сукупність індивідів, і не як «систему» або «цілісність», що існує без індивідів. Поняття фігурації описує суспільство як переплетення взаємодій індивідів. Воно стає зрозумілим, якщо порівняти його з «суспільним танцем». Як фігурацію взаємодіючих людей можна описати державу, місто, сім'ю або будь-яку систему: капіталістичну, комуністичну або феодальну. Ці фігурації можуть змінюватися швидко або поволі.
Суспільний розвиток як незаплановане і ніким не кероване.
термін «аутопойесис» або «самоорганізація», для позначення факту «спонтанного», незапланованого утворення порядку в соціальних процесах.
Eліас не проводить тотальну межу між інтенціональним і неінтенціональним рівнями людського буття. Нєїнтенциональний рівень (його утворюють ненавмисні наслідки направлених дій) інакше можна назвати «культурним», «економічним» рівнем дійсності або «нормативним» або «інструментальним» порядком в суспільстві. Він тісно зв'язаний, а точніше, витікає з навмисних (інтенціональних) дій людей, і, у свою чергу, обумовлює ці навмисні дії.
97. Стиль керівництва. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Стиль руководства — это устойчивый комплекс черт руководителя, проявляющихся в его отношениях с подчиненными.
Иными словами, это способ, которым начальник управляет подчиненными и в котором выражается незавиезавсиимый от конкретных ситуаций образец его поведения.
В основе выделения стилей руководства лежит различное распределение полномочий по принятию решений между руководителем и подчиненными. Стиль руководства характеризует не вообще поведение руководителя, а именно устойчивое, инвариантное в нем, постоянно проявляющееся в различных ситуациях.
Поиск и использова оптимальных стилей руководства призваны способствовать повышению трудовых достижений и удовлетворенности работников.
Концепция стилей руководства получила интенсивное развитие после второй мировой войны. Однако и до сих пор ее разработки сталкиваются с рядом нерешенных проблем. Назовем главные из них:
1) трудности при определении эффективности стиля руководства. Результаты, которые должны быть достигнуты с помощью определенного стиля, включают многие компоненты, и их нелегко свести с какой-то одной величине и сопоставить с результатами применения других стилей;
2)сложность установления причинно-следственных связей между стилем руководства и эффективностью его использования.
Обычно стиль руководства рассматривается как причина достижения определенного следствия — производительности сотрудников. Однако такое, казалось бы, лежащее на поверхности причинно-следственное отношение не всегда соответствует действительности.
3)изменчивость ситуации, прежде всего внутри самой организаации. Стили руководства обнаруживают свою эффективность лишь при определенных условиях, но эти условия не остаются неизменными. С течением времени и сотрудники, и руководитель могут менять свои ожидания и отношения друг к другу, что может сделать стиль неэффективным, а оценку его использования — недостоверной.
Несмотря на эти и некоторые другие трудности, стили руководства являются важным ориентиром решении задач повышения эффективности руководства.
Определить стиль руководства можно двумя способами:
1) посредством выяснения особенностей индивидуального стиля руководства, который использует начальник по отношению к подчиненным;
2)с помощью теоретической разработки комплекса первичных требований к поведению руководителя, направленных на интеграцию сотрудников и их использование в процессе достижения целей организации.
Научный анализ понятия «стиль руководства» и соответствующей проблематики связан с именем немецкого психолога К. Левина, работавшего в США.
В 30-х годах он совместно с сотрудниками провел в университете Иова серию экспериментов с десяти-одиннадцатилетними детьми и в результате анализа и осмысления данных, полученных в ходе этих экспериментов, выделил три «классических» стиля руководства: авторитарный, демократический и попустительский (нейтральный). Важнейшим общим основанием выделения этих стилей послужил характер принятия управленческих решений и отношение руководителя к подчиненным. Авторитарному стилю присущи единоличное принятие руководителем всех решений, а также слабый интерес к работнику как личности. Руководитель управляет подчинёнными в силу своей легитимной власти, вытекающей из иерархической организации предприятия. Он ожидает от подчиненных соответствующего повиновения.
Руководитель сам, без обоснования перед подчиненными, определяет цели, распределяет задания и строго контролирует их выполнение.. Он убежден в том, что лучше понимает цели организации и пути их достижения, более компетентен по сравнению с подчиненными, хотя на деле это часто бывает совсем не так. Решения начальника имеют характер приказов, которые должны беспрекословно выполняться подчиненными, в противном случае им следует ожидать санкций. Статусные символы поддерживают властную позицию руководителя. Он вознаграждает и наказывает сотрудников по собственному рсмотрению, безкаких-либо твердо установленных и известных всем критериев оценки.
В противоположность авторитарному стилю поведения демократический стиль характеризуется стремлением руководителя к выработке коллективных решений, интересом к неформальным, человеческим отношениям. Руководитель совместно с сотрудниками согласовывает цели организации и индивидуальные пожелания членов группы, распределяет работу. При оценке работников он руководствуется объективными, известными всем критериями, оказывает подчиненным необходимую помощь, стремясь повысить их возможности самостоятельно решать производственные задачи. Такого руководителя отличают самокритичность, общительность, самоконтроль и ровные отношения с подчиненными.
Попустительскому стилю присущи: стремление руководителя уклониться от принятия решений или переложить эту задачу на других, а также его абсолютно безучастное отношение к делам коллектива. Руководитель, избравший такой стиль, обычно предоставляет полную свободу действий своим подчиненным, пуская их работу на самотек. Он приветлив в общении с сотрудниками, но играет пассивную роль, не проявляет инициативы. Необходимую информацию он дает сотрудникам лишь по их просьбе. В группе отсутствует всяк структурирование труда, сколько-нибудь четкое распределение заданий, прав и обязанностей. Руководитель избегает как позитивных, так и негативных оценок сотрудников, регулирования групповых отношений. В крайнем выражении попустительский стиль означает отсутствие руководства, поскольку руководитель полностью устраняется от своей управленческой роли.
Каждый из трех классических стилей руководства имеет характерные формы внешнего проявления. Авторитарному руководителю чаще присущи суровое выражение лица, резкий неприветливый тон, отделение себя от группы. Демократичному руководителю больше свойственны общительность, внешняя доброжелательность, распоряжения в форме просьбы или рекомендации, преобладание в речи «мы» над «я». Важнейшими свидетельствами попустительского стиля часто служат безучастный внешний вид руководителя, его стремление быть незаметным, заискивающий тон при обращении с сотрудниками.
Конечно, эти признаки не абсолютно «закреплены» за соответствующими стилями. Внешне руководитель может вызывать расположение к людям, проявлять живой интерес к их предложениям, скрывая за вежливыми манерами и постоянной улыбкой равнодушие и авторитарный стиль. Следовательно, внешняя форма руководителей может быть обманчива.
98. Професійна етика соціолога як запорука якості соціологічного дослідження
Кодекс професійної етики соціолога визначає головні принципи й етичні норми професійної відповідальності та поведінки соціологів України. Кодекс ESOMAR містить вступ, основний зміст («Етичні норми»), додаток (“Відповідальність за порушення Кодексу професійної етики соціолога”) і висновки.
Основний зміст Кодексу становлять етичні норми та правила, структуровані відповідно до таких сфер професійної діяльності соціологів:
– організація професійної діяльності та трудові відносини;
– науково-дослідна діяльність;
– наукове спілкування;
– презентація результатів дослідження і наукові публікації;
– публічні виступи;
– редакційно-видавнича діяльність;
– освіта, викладання, професійна підготовка;
– консультування й експертиза;
– робота за контрактами та надання послуг.
Як додаток до складу Кодексу входить розділ “Відповідальність за порушення Кодексу професійної етики соціолога”, який описує процедури подання і розгляду скарг Комісією з професійної етики САУ.
Етичні норми, задекларовані цим Кодексом, спираються на загальні моральні принципи, прийняті в міжнародній соціологічній спільноті:
– професійна компетентність;
– чесність;
– професійна відповідальність;
– соціальна відповідальність;
– повага до прав і гідності кожної людини.
99. Сутність поняття „цінності". Класифікація цінностей
Цінності - специфічно соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і с-ва.
Зовні Ц. виступають як властивості предмету або явища, проте вони властиві йому не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкту самого після себе, а тому, що він залучений в сферу суспільного буття людини і став носієм певних соціальних відносин.
По відношенню до суб'єкта (людині) Ц. служать об'єктами його інтересів, а для його свідомості виконують роль повсякденних орієнтирів в наочній і соціальній дійсності, позначень його різних практичних відносин до навколишніх предметів і явищ.
Поряд з наочними Ц., як Ц. виступають також деякі явища суспільної свідомості, що виражають ці інтереси в ідеальній формі (поняття добра і зла, справедливості і несправедливості, ідеали, моральні нормативи і принципи). Дані форми свідомості не просто описують якісь дійсні або уявні явища реальності, а виносять їм оцінку, схвалюють або засуджують їх, вимагають їх здійснення або усунення, тобто є нормативними по своєму характеру.
Аксиологія - теорія цінностей.
цінності належать групі або суспільству, ціннісні орієнтації - індивіду. Цінності є що розділяються багатьма людьми переконання щодо цілей, до яких слід прагнути.
Культурні норми і цінності тісно взаємозв'язані. Відмінність між нормою і цінністю виражається так:
• норми - правила поведінки
• цінності - абстрактні поняття про те, що таке добро і зло, правильне і неправильне, належне і неналежне.
Цінності - це те, що виправдовує і додає сенс нормам. Життя людини - цінність, а її охорона - норма. Дитина - соціальна цінність, обов'язок батьків всіляко піклуватися про нього - соціальна норма.
Цінність - це властивість об'єкту, що задовольняє бажання суб'єкта.
Цінність - Значення певних предметів, явищ, процесів для людини, соціальних груп, суспільства в цілому.
Найбільшу трудність в аксіології представляє класифікація цінностей. Продуктивну спробу створити систему цінностей зробив Ріккерт Р.
Ріккерт розділив цінності і "культурні блага" - реальні, історично обмежені предмети "користування" людини.
Існують три області здійснення цінностей: це область благ майбутнього, благ сьогодення і "благ вічності".
100. Інститут соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні та його еволюція
Ф.Ш. в соціології склалася на базі Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні в 20-30-ті pp. XX ст. Найбільш знані її представники: Е. Фромм, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас
Основна проблематика досліджень цієї школи: теоретичне обґрунтування концепції авторитарної особистості; розробка проблем гуманізму, теорії соціального характеру, соціального здоров'я, дерепресії (засобів соціального лікування суспільства); соціологічна критика марксизму; критичне осмислення "масової культури" й культурної індустрії та становища індивіда в суспільстві; вивчення проблем комунікативних дій у суспільстві; виявлення та розв'язання суперечностей, що виникають між соціальною системою з одного боку та "життєвим світом" окремої людини - з другого.
Із самого початку Франкфуртська школа працювала на перетині, технології, культурних індустрій і економічної ситуацій в сучасних капіталістичних суспільства. Вона фактично започаткувала критичні студії масової комунікації і культури, таким чином була ранньою моделлю, того що тепер відоме як cultural studies
у 1930х роках франкфуртцям вдалося створити критичний і що не менш важливо трансдисциплінарний підхід, який поєднував критику політичної економії медіа, з аналізом текстів і їх сприйняття, як також з впливами ідеології на масову культуру. Сам термін "культурна індустрія" був вироблений щоб підкреслити процес індустріалізації масово продукованої культури і комерційне підложжя її динаміки. Всі масово продуковані культурні артифакти контекстуалізувалися в законах індустріальної продукції, яка, як і будь-яка інша, мала вести до товаризації, стандартизації і масифікації.
Найбільше розходження між Франкфуртською школою і cultural studies полягає в трактуванні популярної культури. Переїхавши з нацистської Німеччини у Сполучені Штати члени Франкфуртської школи були глибоко розчаровані тим, що бачили. Сформувавшись в европейському академічному середовищі з його елітистськими смаками вони не сприймали американської "популярної культури" і бачили її як сурогат, який продукується тоталітарним капіталістичним суспільством. Культурна індустрія підміняла справжні цінності комерційною системою, що продавала цінності, стилі і ідеологію американського капіталізму. Адорно і Горкгаймер ставили знак рівності між тоталітарним режимом нацистської Німеччини і тоталітарними Сполученими Штатами.
101. Сучасні проблеми організації дозвілля молоді. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Певній частині молоді бракує психологічних якостей дорослої особи – самостійності, критичності, відповідальності, далекоглядності, що пов’язано з малим соціальним досвідом . Усе це виявилося в конкретній поведінці, в тому числі й щодо проведення вільного часу.
У вітчизняних і зарубіжних енциклопедіях та довідниках дозвілля визначається як "вільний, незайнятий час, прогулянка, звільненість від справ" (Даль В. "Словарь живого великорусского языка") "вільний від роботи час, на дозвіллі - вільний від справ" (Ожегов С. "Толковый словарь русского языка") "частина позаробочого часу, яка залишається у людини після виконання необхідних невиробничих обов'язків: пересування на роботу і з роботи, сон, прийняття їжі, інших видів побутового самообслуговування" ("Велика радянська енциклопедія"). Зарубіжними вченими вважається, що дозвілля як науковий термін походить від латинського слова "licere", що у перекладі означає "бути дозволеним", французького слова "loisir" ("вільний час") та англійського слова "leisure" ("свобода вибору у діях").
Проблема: Спостерігається орієнтація молоді на пасивні види проведення вільного часу, які не потребують цілеспрямованих зусиль.
Об’єкт: Молодь м. Києва
Предмет: Форми дозвільної діяльності молоді
Задачі: Аналіз пасивності у проведенні вільного часу молоддю, виявлення причин та мотивів вибору занять у вільний час.
Гіпотези: Чи залежить пасивність молоді у проведенні вільного часу від мотивів?
Чи змінило б ситуацію створення в столиці різносторонніх розважальних центрів?
102. Особливості впливу керівника на соціально психологічний клімат колективу
Состояние СПК является показателем управляемости процессами в коллективах. Это во многом зависит от активности руководителя, его творческого участия в делах коллектива.
Е.С.Кузьмин и А.Л.Свенцицкий предложили следующие характеристики руководителя, непосредственно детерминирующие его отношение к подчиненным и психологическую атмосферу в коллективе:
В отечественной литературе приводятся следующие особенности руководителя, положительно влияющие на людей и климат коллектива:
Среди особенностей отрицательно воздействующих на членов коллектива отмечаются:
Нельзя говорить о качествах личности руководителя вообще, в отрыве от конкретного содержания его деятельности и ряда сопутствующих ей факторов.
Отсюда вытекает возможность и необходимость определения в самом общем виде тех требований, которым должен соответствовать руководитель. Эффективность его деятельности во многом определяется его специальными знаниями и умениями. В основе их лежат организаторские способности.
Согласно исследованиям, организаторские способности включают в себя следующие психологические свойства личности
Вышеперечисленные свойства рассматриваются в единстве, используя термин «организаторское чутье». такое свойство, как эмоционально-волевая воздейственность, включает в себя 1) общественную энергичность, как способность заражать и заряжать своей энергией других; 2) требовательность; 3)критичность. указанные свойства иерархизированы. В этой иерархии первенствует организаторское чутье, на котором базируется эмоционально-волевая воздейственность.
Наиболее значимыми качествами для формирования благоприятного СПК коллектива являются следующие черты личности руководителя: объективность и справедливость, принципиальность и доброжелательность, уравновешенность и оптимизм.
Он подчеркивал, что в первичных коллективах руководящая деятельность сливается с организаторской деятельностью.
В любой конкретной организаторской деятельности все указанные функции проявляются в единстве и взаимообусловленности. Они выступают в разных сочетаниях при преобладании то одной, то другой из этих функций.
Содержание деятельности руководителя раскрывается в следующих его функциях: целеполагающей, административно-организационной, экспертной, дисциплинарно-стимулирующей, представительской, воспитательно-пропагандистской.
В отечественной литературе можно встретить и другие перечни функций руководителя.
Среди наиболее значимых умений руководителя выделяются следующие:
103. Теоретико-підготовчий етап соціологічного дослідження
Соціологічне дослідження має ряд етапів свого здійснення, які різняться один від одного характером і змістом, формами і процедурами дослідницької діяльності.
В емпіричному соціологічному дослідженні можна виділити три основні етапи, кожен з яких включає в себе ряд важливих процедур:
1) підготовчий ( розробка програми дослідження);
2) основний ( проведення емпіричного дослідження);
3) завершальний (обробка та аналіз даних, формування висновків та рекомендацій).
Підготовчий (теоретичний) етап складається з уточнення теми дослідження, осмислення мети і завдань, розробки теоретичної концепції, програми дослідження, встановлення вибірки, розроблення і тиражування методичних документів для збору інформації, визначення інструментарію дослідження, формування групи дослідників, складання графіків роботи, плану, визначення засобів, строків, способів обробки соціологічних даних і т. д.
Важливим елементом на цьому етапі виступає формулювання й обґрунтування проблеми соціологічного дослідження. Соціальна проблема означає, стан «знання про незнання» певних сторін, кількісних та якісних змін, причин, інших характеристик явища чи процесу. Зокрема це може бути, наприклад, незнання певною мірою причин кризових явищ у суспільстві, повільного переходу економіки до ринку або причин нинішнього рівня життя широких народних мас в Україні тощо. При цьому важливо не допускати постановки неактуальних проблем. Соціологічне дослідження повинно мати одну проблему. Інакше виникне зайва складність, знизиться якість результатів дослідження.
Не менш важливим елементом теоретичного розділу виступають цілі й завдання дослідження. Ціль дослідження визначає його теоретичну або прикладну орієнтацію. Якщо цілі дослідження нечітко визначені, то можуть виникнути труднощі при оцінці його результатів. Цілі дослідження можуть бути різними. Задачі дослідження являють собою змістовну, методичну й організаційну конкретизацію мети.
Ще один важливий елемент теоретичного розділу програми — визначення об'єкта та предмету соціологічного дослідження. Під об'єктом в соціологічному дослідженні розуміється галузь соціальної дійсності: соціальні групи, інститути, процеси, відношення, які містять певні соціальні протиріччя, породжують проблемну ситуацію і на які націлений процес наукового пізнання. Об’єктом є діяльність людей та умови, в яких вона здійснюється, предметом прийнято вважати ту сторону об'єкта, яку планується безпосередньо вивчати. Одному і тому соціальному об'єкту можуть відповідати декілька різних предметів дослідження (наприклад, щодо студентів вищого навчального закладу предметами дослідження можуть бути навчально-пізнавальна, наукова, громадсько-політична діяльність студентської молоді, спілкування студентів, вільний час тощо).
Формулювання гіпотези — заключна частина теоретичної підготовки емпіричного соціологічного дослідження. Гіпотеза в соціологічному дослідженні — це науково обґрунтована уява про структуру соціальних об'єктів, характер елементів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціонування й розвитку. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті попереднього аналізу досліджуваного об'єкта з урахуванням різноманітних соціальних фактів.
Гіпотеза в соціологічному дослідженні - це науково обґрунтована уява про структуру соціальних об'єктів, характер елементів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціонування і розвитку.Гіпотези — це відправні моменти для дослідження, від них у прямій залежності знаходяться подальші етапи емпіричного соціологічного дослідження. Слід підкреслити, що формулювання гіпотез — це не марні теоретичні вправи, а розробка логічних вузлових моментів для збору й аналізу емпіричних даних. Якщо дослідником були сформульовані гіпотези, то емпіричні дані використовуються для їх перевірки, підтвердження або спростування. Якщо ж гіпотез з самого початку не було, то різко падає науковий рівень соціологічного дослідження, а його результати й узагальнення зводяться до опису процентних показників тих чи інших індикаторів і до досить простих рекомендацій. Відповідно до висунутих гіпотез обирається конкретний інструментарій дослідження, формулюються запитання. Важливо, щоб усі гіпотези мали необхідний інструмент для свого вирішення.
104. Світ-системний аналіз І.Валерстайна.
Мір-системний підхід досліджує соціальну еволюцію систем суспільств, а не окремих соціумів. Досліджує не тільки еволюцію соціальних систем, що охоплюють одну цивілізацію, але і такі системи, які охоплюють більш за одну цивілізацію або навіть всі цивілізації миру.
Мір-системний підхід І. Валлерстайна
сучасна мир-система зародилася в т.з. «довгому 16-м столітті» (приблизно 1450-1650 рр.) і поступово охопила собою весь світ. Донині в світі одночасного співіснувала безліч світ-систем.
Типи світ-систем: мінісистеми, світ-економіки і світ-імперії.
Мінісистеми - первісні суспільства. Для аграрних суспільств характерні світ-економіки і світ-імперії. Мір-економіки є системами суспільств, об'єднаних тісними економічним зв'язками, виступаючі як певні еволюціонуючі одиниці, але не об'єднані в єдину політичну освіту. Згідно Валлерстайну, всі докапіталістичні світ-ек. рано чи пізно перетворювалися на світ-імперії через їх політичне об'єднання під владою однієї держави. Єдине виключення з цього правила - це середньовічна європейська мир-економіка, яка перетворилися не на світ-імперію, а в сучасну капіталістичну мир-систему.
мир складається з безлічі «суспільств».
Разом з поняттям «соціальна система» І. валлерстайн користується поняттям «спосіб виробництва», маючи при цьому на увазі не стільки виробництво, узяте в певній суспільній формі, скільки форми розподілу і обміну.
І. валлерстайн називає всі самодостатні економічні утворення соціальними системами. Їх він перш за все підрозділяє на мінісистеми і світи-системи.
Мінісистеми- дуже невеликі недовговічні автономні утворення, яких була надзвичайна множина.
Ознака миру-системи - самодостатність.
«мир-система» - не «світова система», а «система», що є «миром». Мир-система - одиниця з єдиним розподілом праці і множинністю культур. Існує два види світів-систем. Один - з єдиною політичною системою - світи-імперії, інший без політичної єдності - світи-економіки. Світи-економіки - нестабільні, вони або зникають, або трансформуються в світи-імперії, - держави, тобто системи, що складаються з пануючого соціо-істор. організму і декілька підлеглих.
у світі-економіці немає єдиної політичної влади, - перерозподіл виробничого надлишку може відбуватися тільки за допомогою ринку. Тому спосіб виробництва в світі-економіці може бути лише капіталістичним.
Мир-економіка підрозділяється на ядро, напівпериферію і периферію. Межі між цими частинами відносні. Окремі держави можуть переходити і переходять з одного підрозділу в інше. Ядро миру-системи складається з декількох держав. Але вони не =. Одне з них є гегемоном. Історія ядра - історія боротьби за гегемонію між декількома претендентами, перемоги одного з них, його панування над світом-економікою і подальшого його занепаду. Але головне - відношення ядра і периферії. Суть їх полягає в тому, що держави ядра безоплатно привласнюють надлишок, створений в країнах периферії.
За Валлерстайном, існує лише одна реальна соціальна система, яка не є чиєюсь часткою – це світова система (чи "Світ-система"). Ця система має свої кордони, структури, соціальні групи, правила легітимації та об'єднання. Найголовніша риса системи, - це її самодостатність та здебільшого, внутрішні джерела динаміки її розвитку.
"Сучасна світова система" (1974), "Капіталістична світова система" (1979), "Історичний капіталізм" (1983).
105. Теорії особистості. Соціологічна структура особистості
Социальная структура личности
Социологическая структура личности включает совокупность объективных и субъективных свойств индивида, возникающих и функционирующих в процессе его разнообразной деятельности, под влиянием тех общностей и объединений, в которые входит человек. Отсюда важнейшей характеристикой социальной структуры личности является ее деятельность как самостоятельность и как взаимодействие с другими людьми, что фиксируется понятием субъекта деятельности. Анализ структуры личности без анализа форм ее деятельности невозможен.
Теория Фрейда выделяет три части в психической структуре личности: Ид ("Оно"), Эго ("Я") и Суперэго ("сверх - Я")
Эти три компонента активно воздействуют на формирование личности ребенка. Дети должны следовать принципу реальности, ожидая, пока представится подходящее время и место, чтобы уступить напору Ид. Они должны также подчиняться моральным требованиям, предъявляемым родителями и собственным формирующимся Суперэго. Эго несет ответственность за поступки, поощряемые или наказываемые Суперэго, в связи с этим человек испытывает чувство гордости или вины. Кроме того, если рассматривать личность как систему, то можно выделить в ней две основные подсистемы, или два мира личности: один - внутренний, мир сознания, скрытый от других и зачастую непонятный и неосознанно " живущий " для самой личности; второй - деятельностный, открытый для людей, позволяющий им не только наблюдать внешние проявления личности, но и проникать в ее внутреннюю жизнь, догадываться о том, какие страсти и их борения овладевают человеком.
Внутренний и внешний миры тесно связаны между собой. Однако в каждом конкретном случае эта связь оказывается неоднозначной. Одним ее полюсом является соответствие, " совпадение " актов сознания и поведения, другим наоборот, их совершенное несоответствие друг другу, противостояние.
Внутренний мир человека: потребности, и интересы, и цели, и мотивы, и ожидания, и ценностные ориентации, и установки, и диспозиции. Благодаря их взаимосвязи существуют внутриличностные мотивационные и диспозиционные механизмы.
Мотивационный механизм включает в себя взаимодействие потребностей, ценностных ориентации и интересов, конечным результатом которых является их преобразование в цель личности. Потребности выступают (применительно к личности) как исходные побудители ее деятельности, отражая объективные условия существования человека, являясь одной из наиболее важных форм связи личности с окружающим миром — проявляться в форме естественных (нужда в еде, одежде, жилье и т.д.) и социальных (потребность в различных формах деятельности, общения). Вместе с тем резкой грани между ними нет, поскольку потребность в одежде, жилье, и даже еде приобретают социальную "оболочку". Особенно это характерно для периода кризисного развития общества
Будучи осознанными, потребности превращаются в интересы личности В них отражается отношение человека к условиям жизни и деятельности, определяющее направленность его действий. По сути дела, именно интересы в значительной мере обуславливают мотивы поведения личности. Они оказываются главными причинами действий.
Важный элемент внутренней структуры личности и регулятор ее поведения - ценностные ориентации. Они отражают направленность личности на определенные ценности и интересы, предпочтительное отношение к тем или иным из них. Поэтому ценностные ориентации, так же как и потребности и интересы, являются одним из основных факторов, регулирующих мотивацию деятельности. Именно в ценностных ориентациях, как в чем-то конкретном и определенном, могут проявляться интересы личности.
Другой "внутри личностный" механизм связан с "диспозиционной" структурой личности. Диспозиция личности - это ее предрасположенность к определенному поведению в конкретных условиях, возможность сделать выбор деятельности. В известном смысле диспозиция - это предшествующие поведению ориентации личности. Сам механизм включает в себя взаимодействие мотивов и стимулов, приводящих к появлению установок личности. Результатом этого взаимодействия оказывается возникновение диспозиций.
Под мотивами принято понимать внутренние непосредственные побудители к деятельности, в которых отражается стремление человека удовлетворить свои потребности и интересы. В отличие от мотивов стимулы выступают как внешние побудители к деятельности. Под ними обычно понимают многочисленные факторы экономического, социального, политического и иного характера, действующие в структуре среды личности. Установки - это общая ориентация, направленность сознания на то или иное явление (процесс) действительности. Социальные установки - один из наиболее важных регуляторов социального поведения личности, выражающий ее предрасположенность, готовность действовать определенным образом в отношении данного объекта Установки характеризуют отношение личности к среде, другим людям. Стало быть, установки во времена предшествуют деятельности, в них отражается "нацеленность на тот или иной вектор" поведения.
Иногда структура деятельности отождествляется со структурой наблюдаемой деятельности. Структура деятельности обусловлена объективной необходимостью выполнения тех или иных действия для воспроизводства, функционирования и развития личности. Она детерминируется (на уровне конкретной личности) ее демографическим, социальным, профессиональным положением, местом, занимаемым в системе общественных связей и отношений. Имея в виду структуру в ее "внешнем" выражении, отметим, что она может выступать и как своеобразная типология деятельности личности.
106. Теорія етноцентризму та амальгамації в соціології Л.Гумпловича та Г.Самнера
Л.Гумплович, Г.Ратценхофер, Г.Самнер – представители школы социал-дарвинизма в социологии. В ее основе лежала эволюционная теория Ч.Дарвина: естественный отбор, борьба за существование и выживание наиболее приспособленных видов.
Людвиг Гумплович (1838-1909) – был противником биологических аналогий и свои концепции не выводил непосредственно из эволюционной теории. Он подходит к обществу как к совокупности групп, беспощадно борющихся между собой за господство. Исходные и первоначальные группы – орды, объединенные антропологическими и этническими признаками. Гумплович вводит понятие «этноцентризм» – мотивы, исходя из которых каждый народ верит, что занимает самое высокое место не только среди современных народов и наций, но также по отношению ко всем народам исторического прошлого. Он констатирует состояние непрерывной вражды между ордами. Если вначале физическое столкновений между ними было физическое уничтожение побежденных, то в дальнейшем, в ходе социальной эволюции, побежденные порабощаются победителями. В результате возникает государство. Но межгрупповые конфликты не исчезают. Борьба между группами продолжается в новой форме – борьба социальных групп, классов, сословий политических партий.
Гумплович делит социальные группы на: господствующие и подчиненные. И те, и другие обладают стремлением к власти. Это стремление у господствующих классов выражается в эксплуатации, как можно более интенсивной, в порабощении классов подчиненных; у подчиненных оно проявляется в увеличении силы сопротивления, в уменьшении и ослаблении своей зависимости. Вводит понятие «амальгамация» – это такие социальные процессы, которые происходят благодаря сосуществованию групп вследствие проживания их на определенных территориях, когда между ними устанавливаются длительные исторические связи, формируется культура, язык, традиции. При амальгамации побеждают черты доминирующей нации.
Уильям Самнер (1840 – 1910). Самнер выступал против всех форм государственного регулирования социальной жизни. Эволюция пробивает себе дорогу через борьбу за существование, которая столь же «естественна», как и сама эволюция. В связи с этим Самнер рассматривает социальное неравенство как естественное состояние и необходимое условие развития цивилизации. Он первым обратил внимание на народные обычаи и традиции. Обычаи – результат фундаментальных биологических потребностей людей. Стремясь удовлетворить свои потребности, люди вырабатывают определенные способы деятельности, которые рутинизируются и выступают как обычаи (на уровне группы) и привычки (на уровне индивида). В качестве причин возникновения обычаев рассматриваются две группы факторов:
1. Интересы Люди борются либо между собой, либо с окружающей их флорой и фауной. Обычаи, таким образом, представляют собой определенные виды защиты и нападения в процессе борьбы за существование.
2. Мотивы: голод, сексуальная страсть, честолюбие, страх.
Вводит понятия «мы-группа» и «они-группа». Отношения в «мы-группе» – это отношения солидарности, тогда как между группами преобладает враждебность. Враждебность связана с понятием этноцентризма. Самнер определяет этноцентризм как взгляд, согласно которому собственная группа представляется центром всего, а все остальные шкалируются и оцениваются по отношению к ней.
107. Теорія наслідування Г.Тарда
ТАРД (1843-1904) - fr. соціолог, один із засновників суб'єктивно-психологічного напряму в західній соціології.
Основний закон всього сущого -наследственности - в світі органічному і наслідування в житті суспільства.
«суспільство, врешті-решт, є наслідування».
Тард сконцентрував свою увагу на вивченні взаємодії людей (індивідуальних свідомостей), продуктом якого виступає суспільство. Зробивши основний акцент на вивченні індивідів, він активно виступав за створення соціальної психології як науки, яка повинна стати фундаментом соціології.
Основа розвитку суспільства - соціально-комунікаційна діяльність індивідів у формі наслідування (імітації).
Суспільство - процес наслідування, розуміючи під ним елементарне копіювання і повторення одними людьми поведінки інших. Процеси копіювання і повторення торкаються що існують практик, вірувань, установок і т.д., які відтворюються з покоління в покоління завдяки наслідуванню. Цей процес сприяє збереженню цілісності суспільства.
Іншим важливим поняттям в поясненні розвитку суспільства, по Тарду, є «винахід» (або «нововведення») - процес адаптації до умов навколишнього середовища, що змінюються. Все нове, що виникає в суспільстві - результатом творчої діяльності нечисленних обдарованих осіб. Мова, релігія, ремесло, держава - все це, на думку Г.тарда, продукти творчості індивідів-новаторів.
Намагаючись розкрити механізм розповсюдження нововведення або винаходу, Тард бачив в наслідуванні спосіб реалізації нововведення .
закономірності наслідування - спрямованість на нескінченне розповсюдження від внутрішнього до зовнішнього, перехід від одностороннього наслідування до взаємного і т.д. Наслідування має три форми: наслідування іншому; копіювання сучасного зразка (мода) і колишнього зразка (звичай) ; наслідування самому собі (звичка).
Наслідування в с-ві - це прояв основного закону життя, закону всесвітнього повторення.
"Злочинний натовп" і "Соціальна логіка"
108. Головні категорії розуміючої соціології М.Вебера
Макс Вебер (1864-1920) – німецький соціолог, соціальний філософ та історик, засновник розуміючої соціології і теорії соціальної дії.
антипозитивістська спрямованість. Представники цього напрямку не вважають соціологічні явища об’єктами, які треба вивчати за допомогою методів природничих наук. Суспільство та індивіди трактувалися не як „готові“ соціальні факти, а як такі, що постають у процесі соціальної інтеракції (взаємодії). Таким чином, предметом гуманістичної соціології є соціальна взаємодія.
Взаємодія є соціальною, в якій індивіди беруть участь свідомо, осмислено.
Соціальну взаємодію, треба розглядати у контексті значень і смислів, які вкладають у неї її учасники. Вона потребує розуміння
Предмет розуміючої соціології - соціальна дія. Важливою складовою є його концепція ідеальних типів. Ідеальний тип - певну ідеальну модель того, що найбільш корисно людині, що об’єктивно відповідає її інтересам. Ідеальні типи Вебера визначають сутність оптимальних суспільних станів – стану влади, міжособистісного спілкування, індивідуальної та групової свідомості тощо. Вебер вирізняв чотири типи соціальної дії: традиційний, афективний, цілераціональний та цінніснораціональний.
„Протестантська етика і дух капіталізму“, „Про категорії розуміючої соціології“ „Політика як покликання і професія“.
109. Типи вибірок в соціологічному дослідженні. Розрахунок обсягу та процес формування вибірки
Поряд із теоретичним велике значення в дослідженні має методичний розділ програми, котрий включає в себе обґрунтування вибірки, обґрунтування методів збору даних, методи обробки й аналізу даних. Центральне значення в цьому розділі займає питання відбору одиниць аналізу. Об'єкт соціологічного дослідження може бути великим (тисячі, десятки, сотні тисяч людей; населення міста, регіону, працівники підприємств, установ і т. ін.), тому, наприклад, опитати всіх фізично неможливо. За таких умов, коли нараховується 500 і більше чоловік, застосовується вибірковий метод. Іноді, коли об'єкт дослідження порівняно невеликий і соціолог має сили і можливості його вивчити, він може досліджувати його цілком. Тоді, говорять соціологи, об'єкт дослідження тотожний генеральній сукупності. Генеральна сукупність —це сукупність усіх можливих соціальних об'єктів, яка належить вивченню у межах програми соціологічного дослідження. Але часто складне дослідження неможливе або в ньому просто немає необхідності. А тому для вирішення завдань дослідження здійснюється вибірка. Вибірка або вторинна сукупність — це частина об'єктів генеральної сукупності, яка відібрана за допомогою спеціальних прийомів для отримання інформації про всю сукупність у цілому. Число одиниць спостереження, що складає вибіркову сукупність, називається її обсягом (обсягом вибірки). Існує ряд процедур здійснення вибірки. Дослідник повинен указати, скільки ступенів відбору застосовується у вибірці, яка одиниця відбору і теми відбору на кожному ступені; що виступає основою вибірки (список, картотека, карта); .яка одиниця спостереження на останньому ступені вибірки тощо. З питанням вибор методів вибірки органічно зв'язана процедура визначення об'єкта вибіркової сукупності та забезпечення її представництва. Це найбільш важливі питання теорії вибірки. З одного боку, вибіркова сукупність повинна бути досить великою, щоб отримати на її основі достовірну інформацію. З другого — «економною», тобто оптимальною. Який же критерій оптимальності? Досвід свідчить, що для пробних опитувань достатня вибірка обсягом 100— 250 чол. При масових опитуваннях (генеральна сукупність становить 5000 чол. і більше) обсягом вибіркової сукупності повинен становити 10% генеральної сукупності, але не більше 2—2,5 тис. чол. Це гарантує достатньо достовірні результати дослідження. Помилки вибірки, які інколи трапляються, бувають наслідком невірних вихідних статистичних даних про параметри контрольних ознак генеральної сукупності; недостатнього обсягу вибіркової сукупності, неправильного застосування способу відбору одиниць аналізу (наприклад, відбір із неправильно складеного списку, невдалий вибір місця, часу проведення опитування тощо).
Види вибірки: 1)Проста вибірка включає простий випадковий відбір, систематичний відбір, серійну та гніздову вибірку. 2)Складна: багатощаблева, комбіновано, стратифікована, квотна. Одиниця відбору це районування, що будується за принципом статистичної серії.
110. Трудовий колектив як суб'єкт та об'єкт соціального управління
Колектив – соц. спільність людей, які об’єднані спільною д-тю на основі існуючих соц-ек.відносин,цілями, інтересами, відповідальністю, відносинами взаєморозуміння та –доп.
Трудовий колектив пiдприємства утворюють усi громадяни, якi своєю працею беруть участь у його дiяльностi на основi трудового договору (контракту, угоди), а також iнших форм, що регулюють трудовi вiдносини працiвника з пiдприємством.
Трудовий колектив – це об’єднання для спільних дій заради досягнення суспільно-корисних цілей людей, які пов’язані єдністю інтересів, оформлені структурно і мають органи управління, дисципліни і відповідальності. Соціальна роль трудового колективу реалізується в функціях: виробничо-економічної, організаційно-управлінської, виховної, соціального контролю, задоволення потреб працівників, створення умов для самореалізації особистості.
Кожний трудовий колектив посідає певне місце у виробничо-економічній структурі суспільства.
Колектив – скл. соціальну систему, в якій через функціональну взаємодію різних структур і окремих працівників реалізуються дві взаємопов’язані підсистеми: соціальна організація і соціальна спільнота.
ТК виступає як середовище предметної діяльності, так і середовище спілкування.
Види: первинний, вторинние, формальний и неформальний, постійний, змішаний
Типии структур ТК:
- функціональна, - професійно-кваліфікаційна, - соціальна, - соц-психологічна
Склад ТК – персонал – сук. Членів с-ва, обєднаних в межах підприємства 1 матою конкретної труд. Д-ті.
111. Формальна соціологія (Ф.Тьоніс, Г.Зімель)
Формальна соціологія - напрям соціології, Особливе значення поняттю соціальної форми, що протиставляє її змісту соціальних процесів.
ФОРМАЛЬНА ШКОЛА В СОЦІОЛОГІЇ - кон 19 - поч. 20 ст у Німеччині і США соціологічний напрям, орієнтований на дослідження формальних структур взаємодії в різних за змістом соціальних процесах і сферах суспільного життя.
Зіммель у фокусі уваги СД - „чисті“ форми соціації або соціальної взаємодії. Соціація, за Зіммелем, - це така форма, завдяки якій індивіди та групи різноманітних інтересів утворюють єдність, де вони реалізують ці інтереси.
Об’єктом зіммелевської соціології є соціація (соціальна взаємодія), форми якої первинні щодо суспільства в цілому.
Зіммель вважав, що форми соціації повинні досліджуватися як самодостатні.
Соціологію, яка вивчає „чисті“ форми соціації, вчений називає „чистою“ або „формальною.“ „Загальна“ соціологія, - як „соціологічне дослідження історичного життя“ в його різноманітних проявах, та „філософська“ соц. , що вивчає „епістемологічні і метафізичні аспекти соціології“.
Це забезпечує єдність філософського, теоретико-соціологічного та конкретно-наукового знання про суспільство.
Основними поняттями формальної соціології Зіммеля є поняття форми та поняття змісту..
Ядро сучасної культури визначається впливом двох головних факторів – грошей та інтелекту.
суспільство як процес: безперервно породжується взаємодією; індивіди з'єднуються в суспільство, тобто обобществляются"
oсн. частини соціології:
1. Чиста (формальна) соціологія вивчає форми осуспільнення, які існують в будь-якому історично відомих суспільств, відносно стійкі і такі, що повторюються форми міжлюдських взаємодій. Форми соціального життя - це панування, підпорядкування, суперництво, розподіл праці, утворення партій, солідарність і т.д.
2. соціології культури.
Осн.тема соціології Г. зіммеля - тема взаємовідношення суспільства, людини і культури.
Суспільство - сукупність форм і систем взаємодії;
людина - це "суспільний атом".
Культура - сукупність форм людської свідомості, що об'єктивувалися.
По Зіммелю, в будь-якому суспільстві можна відокремити форму від змісту, а суспільство як таке є взаємодією індивідів. Сама ж взаємодія завжди складається унаслідок певних ваблень і ради певної мети. В результаті взаємних дій на основі спонукальних імпульсів і цілей утворюється єдність, яку Зіммель називає "суспільством
форми соціального життя:
1) Соціальні процеси
2) Соціальний тип
3) "Моделі розвитку" - універсальний процес розширення групи з посиленням індивідуальності її членів.
Результат розуміння - не виявлення prychynnosledstvennykh зв'язків, а відкриття сенсу історичної дії, що полягає в логіку зв'язку цього явища з людськими потребами, інтересами.
Суспільство існує завдяки взаємодії людей.
ТЬОНІС Ф.- (1855-1936) Німий. соціолог, засновник Німецької соціологічної асоціації, найбільш відомий тим, що він запропонував розрізняти поняття "община" і "суспільство" в «Община і суспільство"
Історичний процес складається з двох епох - спільності і суспільства. Історично первинна освіта - "спільність" - епоха, для якої характерні згода, звичаї і релігія. А історично вторинна освіта - "суспільство" - епоха, для якої характерні договір, політика і громадська думка.
3 області соціології: чисту (або теоретичну), прикладну і емпіричну.
використовує німецькі терміни "гемейншафт"и "гезельшафт", щоб провести розмежування між традиційним і сучасним суспільством. Поняття "Гемейншафт" застосовується до селянської сільської общини, а поняття "Гезельшафт" - до індустріального міського суспільства.Осн. відмінності між ними полягають в наступному:
1) Гемейншафт припускає, що люди живуть відповідно до громадського принципу і мирських цінностей, а суспільство типу "gezel'shaft" засновано на прагненні до особистої вигоди;
2) Гемейншафт надає осн. значення звичаям, тоді як Гезельшафт засноване на формальних законах;
3) Гемейншафт припускає обмежену і нерозвинену спеціалізацію, а Гезельшафт виявляються спеціалізовані професійні ролі;
4) Гемейншафт спирається на релігійні, Гезельшафт - на світські цінності;
5) У основі Гемейншафт лежить сім'я і община, в основі Гезельшафт - крупні корпоративні і асоціативні форми об'єднання людей.
Є два типу волі і, відповідно, два типу суспільних відносин: Wesenwille - це природна інстинктивна воля як би штовхає людину до дій зсередини, наприклад, материнська любов. Kurwille - це розсудлива воля, що припускає можливість вибору і свідомо поставлену мету дій, наприклад, торгівля, як вид діяльності. На базі природної волі виникає Gemeinschaft - община, на базі розсудливої - Gesellschaft- суспільство.
112. Д.Хоманс і П.Блау про механізми соціального обміну
Теорії соціального обмела - напрям в західній соціології, що розглядає обмін як основу соціальних взаємодій, на якій зростають структурні рівні суспільного життя.
соціальна система виникає в результаті індивідуальної взаємодії, що розуміється як обмін, в основі якого лежать відкриті психологічні закономірності. При цьому осн. джерелом винагороди (підкріплення) вважається інша людина (група), а сама винагорода розуміється дуже широко (включаючи будь-які послуги, увагу, усмішку і т. д.).
Дж. Хоманс . «Соціальна поведінка: його елементарні форми» формулює закономірності елементарної поведінки
Елементарна соціальна поведінка - це безпосередній, у взаємодії лицем до лиця, обмін з іншою людиною. Дж. Хоманс відрізняє його від інституційної поведінки, яка орієнтується на норми і часто пов'язано з опосередкованим обміном між багатьма людьми.
Інститути існують лише в тій мірі, в якій їх норми спираються на первинний обмін. Якщо винагороди і покарання, що одержуються в ході елементарної поведінки, суперечать інституційним нормам, інститут поступово змінюється.
Елементарна поведінка підкоряється закономірностям:
1. Якщо у минулому прояв конкретної ситуації-стимулу був подією, в якій дана діяльність людини була винагороджена, то ніж більш схожа наявна ситуація-стимул на минулу, тим вище вірогідність того, що він виконає цю або якусь подібну діяльність зараз.
2. Чим частіше впродовж даного проміжку часу діяльність однієї людини винагороджує діяльність іншого, тим частіше інший виконуватиме цю діяльність.
3. Чим цінніше для людини одиниця діяльності, яку інший йому надає, тим частіше він виконуватиме діяльність, що винагороджується цією діяльністю іншого.
4. Чим частіше за чоловік в недавньому минулому одержував від іншого що винагороджує діяльність, тим менш цінній для нього стає будь-яка наступна одиниця цієї діяльності.
5. Чим більше збиток несе людині недотримання правила розподільній справедливості, з тим більшою вірогідністю він проявлятиме емоційну поведінку, яку ми називаємо роздратуванням.
П. Блау «Обмін і влада в соціальному житті» (1964)
соціальний обмін лежить в основі взаємодії і виникнення відмінностей статусу і влади у разі нееквівалентного (несиметричного) обміну. Диференціація статусу і влади веде до виникнення соціальної організації і її легітимації - визнанню всіма учасниками обміну, заснованому на культурних цінностях. Обмін не лежить в основі цінностей, а, отже, і не пояснює феномен влади цілком. Легітимація і організація посилюють нерівність, створюючи структурні передумови соціальної зміни.
Блау розробив чотириступінчасту послідовність переходу від соціального обміну на елементарному рівні взаємодії до великомасштабних соціальних змін: міжособовий обмін; диференціації статусу і влади; легітимація і організація; опозиції і зміна.
норми і цінності служать посередниками соціального життя
норми регулюють опосередкований обмін між індивідом і колективом
цінності опосередкують відношення між колективами.
113. Формування цінностей і ціннісних орієнтацій в Україні на сучасному етапі. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Ценности и ценностные ориентации личности. В современном обществе духовные регуляторы социальной жизни имеют разнообраз-ные конкретные формы: ценностные ориентации, идеалы, социальные установки, нор-мы, принципы поведения и т.д. Одни определяют стратегическую направленность дея-тельности индивида, другие нормативно регламентируют её, третьи непосредственно, ситуационно детерминируют поведение людей. Данные феномены духовного мира об-разуют иерархизированную систему, вершину которой составляют ориентации на ценности.
Ценностные ориентации — а) этические, эстетические, политические, религиозные и т. п. основания — критерии, на которых базируются и которыми объясняются оценки личностью или общностью окружающей реальности, дифференцированного, избирательного подхода к ней и способ ориентации; б) основания, по которым личность или группа "выстраивает" воспринимаемые объекты, субъекты, явления и события по степени их значимости. Понятно, что ценностные ориентации формируются, складываются, развиваются и меняются в ходе накопления субъектом жизненного опыта в условиях изменяющегося мира, а находят свое выражение в целях, социальных выборах, представлениях, идеалах, интересах личности или группы в условиях реального взаимодействия. Ценностные ориентации достаточно жестко привязаны как к интеллектуально-волевой, так и к эмоциональной сферам социальной активности субъекта и во многом, а нередко и решающим образом обусловливают содержательную сторону как индивидуальной, так и групповой деятельности и общения. В социальной психологии групп ценностные ориентации напрямую связаны с проблематикой групповой сплоченности, выражающейся, прежде всего, в степени проявления такого социально-психологического феномена межличностных отношений, как ценностно-ориентационное единство. В целом ряде экспериментальных исследований, выполненных в основном в рамках теории деятельностного опосредствования межличностных отношений (А. В. Петровский) однозначно показано, что в группах разного уровня социально-психологического развития частота совпадения позиций, мнений, точек зрения членов сообщества по поводу значимых обстоятельств жизнедеятельности группы не просто различно, но и нередко имеет прямо противоположные основания. Если в группах высокого уровня социально-психологического развития подобное совпадение не связано с нивелировкой мнений и не мешает полноценному личностному самоопределению индивида в группе, то в корпоративных группировках ситуация, как правило, обратная. Что касается диффузных сообществ, то здесь чаще всего можно наблюдать самый широкий разброс позиций, порой и прямопротивоположных. Для экспериментального исследования уровня ценностно-ориентационного единства в конкретных контактных группах создана и широко применяется в отечественной социальной психологии специальная методика определения степени ценностно-ориентационного единства.
Ценности всегда являлись одним из наиболее важных объектов исследования различ-ных наук в том числе и социологии. Э. Дюркгейм в своих произведениях анализировал взаимо¬влияние ценностно-нормативных систем личности и общества. По его мнению, система ценностей общества представляет собой совокупность ценностных представле-ний отдельных индивидов, и, соответственно, «объективна уже благодаря тому, что она коллек¬тивна». Дюркгейм полагает, что «шкала ценностей оказывается, таким образом, свободной от субъективных и изменчивых оценок индивидов. Последние находят вне себя уже устоявшуюся клас¬сификацию, к которой они вынуждены приспосабливаться». Механизмом, регулирующим поведение человека в обществе, является внутреннее при-нятие им социальных ценностей посредством внешнего принуждения: «мы явственно ощущаем, что не являемся хозяевами наших оценок, что мы связаны и при¬нуждаемы. Нас связывает общественное сознание». В работах М. Вебера, У. Томаса и Ф. Знанецкого, Т. Парсонса принятие личностью ценно-стей общества выступает как пос¬ледовательный процесс. М. Вебер, понимающий под ценностя¬ми установки той или иной исторической эпохи, выделяет две стадии формирования «культурно-исторической индивидуально¬сти». Им разделяются субъективная оценка объекта и «отнесе¬ние к ценности», которое превра-щает индивидуальное впечатле¬ние в объективное при соотнесении с исторической сис-темой ценностей. У Томаса и Знанецкого ценности носят «ситуа¬тивный» характер. Цен-тральное место в их теории занимает по¬нятие «социальная ситуация», включающее как объективно суще¬ствующие социальные ценности, так и субъективные установки. Фор-мирование системы ценностей личности происходит при «оп¬ределении ситуации» ин-дивидом посредством их взаимодействия и соперничества. Т. Парсонс в своей теории социаль¬ного действия оперирует понятием «социальная система», кото¬рая в качестве подсистем включает, с одной стороны, потребнос¬ти «деятеля», а с другой — ценности социокультурной среды. При «ориентации деятеля на ситуацию» происходит взаимо-действие и взаимообмен ценностно-нормативного содержания этих двух подсистем по-средством институционализации (узаконивания обще¬ством в процессе легитимизации) и интернализации (внутренне¬го принятия личностью в процессе социализации). Социологию ценности интересуют, прежде всего, как фактор, играющий определённую роль в регуляции социальных взаимодействий, основополагающий элемент культуры, являющийся основой идеологии, ценностно-нормативного механизма социальной регу-ляции. Ценности – это абстрактные, устойчивые представления, иерархизированные опреде-лённым образом, которые обеспечивают регуляцию поведения людей не ситуативно, а обобщённо. Благодаря тому, что ценности являются абстрактными, обобщёнными представлениями, люди ими оперируют, сопоставляют их с помощью размышления, воображения, не прибегая к методу проб и ошибок. Оперируя силой воображения, ценностями, человек может предварительно взвешивать, оценивать те или иные явления социальной жизни, а также, он может сопоставлять эти абстрактные формы социальной жизни и, используя воображение, умозаключение выбрать более значимое для себя, установить приоритеты. Таким образом, ценности – это желательное, предпочтительное для данного социального субъекта (индивида, социальной общности, общества) состояние социальных связей, принципов и практик социальных взаимоотношений, критерий оценки реальных явлений. Ценности определяют смысл, стратегию целенаправленной деятельности и тем самым регулируют социальные взаимодействия. Ценности образуют систему ценностных ориентаций личности, под которыми имеется в виду совокупность важнейших качеств внутренней структуры личности, являющихся для нее особо значимыми. Эти ценностные ориентации и образуют некую основу сознания и поведения личности и непосредственно влияют на ее развитие. Конкретная система ценностных ориентации и их иерархия выступают регуляторами развития личности. Они служат критерием норм и правил поведения личности, по мере усвоения которых происходит ее социализация. В литературе существуют разные способы и принципы классификации и иерархии цен-ностей. Так, выделяют ценности-цели, или высшие (абсолютные) ценности, и ценности-средства (инструментальные ценности). Говорят о ценностях положительных и отрица-тельных, имея в виду их социальное значение и последствия их реализации. Можно вы-делять материальные и духовные ценности и т.д. Важно подчеркнуть, что все они находятся между собой в тесной взаимосвязи и единстве и образуют целостность мира каждого человека. Однако, несмотря на различные формы дифференциации ценностей и их релятивный характер, имеется самая высшая и абсолютная ценность — это сам человек, его жизнь. Эта ценность должна рассматриваться только как ценность-цель и никогда к ней не должно быть отношение как к ценности-средству, о чем так убежденно писал Кант. Человек — это самоценность, абсолютная ценность. Он является субъектом ценностей и ценностного отношения, и сама постановка вопроса о ценностях вне человека лишается смысла. Такую же ценность представляют и соци-альные общности, и общество в целом, которые также являются субъектами ценностей.
Сьогодні, в умовах відсутності чітко окреслених ціннісних орієнтирів, сучасне суспільство переживає духовну кризу, яка, в першу чергу, позначається на стані моральної свідомості молоді. Плюралістичний підхід загальної культури та сучасної філософської думки, що ставить головні акценти на прагматичні, гедоністичні та економічні цінності (матеріальний комфорт, гроші, розваги, «крутизна» тощо), небезпечним чином впливає на становлення особистості юнацтва та підлітків.
Цей вік є сенситивним щодо формування моральних переконань, ціннісних приоритетів, що визначають головний напрямок розвитку особистості, її стосунки з оточуючими та моральну поведінку. Найбільш поширені заклики рекламних лозунгів нашого часу: «Розслабся!», «Задовольняй себе!», «Час витрачати гроші!», «Якщо ти розумний, то чому такий бідний?!», «Що природне — то не погане!», «Користуйтесь протизаплідними засобами!», «Перемагає сильніший!» і т. п. Врешті-решт така розвинена рекламна індустрія формує у молодого покоління індиферентність в сприйнятті морально-духовних цінностей, нечутливість до етичних та загаль нолюдських норм, прагматично-гедоністичну ціннісну спрямованість. Це, безумовно, впливає на міжособистісні стосунки серед молоді і на сферу спілкування в цілому, яка є провідною діяльністю підліткового і юнацького віку.
Низький ступінь сформованості моральних ставлень до оточуючих сприяє виникненню внутрішньоособистісного конфлікту, який викликає невротичність, дисгармонію особистості, що позначається на її дезадаптованості в соціумі. В свою чергу, неприйнятість такого підлітка однолітками підштовхує його шукати визнання в референтній групі з низьким рівнем культури на грунті кримінальних розваг. Коло замикається як в євангельскій притчі, де мова іде про морально-духовні якості людини: кому багато дано — тому ще дасться, а кому мало — то ще й забереться. Справа в тому, що морально-духовні цінності може засвоїти людина, яка «відчуває їх смак», тобто яка переконана в тому, що любов, краса, мудрість, терпіння — це добре, а егоїзм, нестриманість, похітливість — це погане.
В традиційній вітчизняній культурі існує така ієрархія цінностей:
— завжди переважають термінальні та моральні цінності (сенс буття, доброчинність, моральність, прагнення до добра, турбота про інших, щастя інших),
— інструментальним та прагматичним цінностям відводиться другорядне місце,
— гедоністичні цінності вважаються чимось допоміжним, обслуговуючим вищі рівні ціннісної ієрархії (наприклад: відпочити у неділю, щоб у понеділок знову стати до роботи).
Сьогодні, в результаті перевороту ієрархії цінностей, ми можемо констатувати проблему актуалізації внутрішнього конфлікту моральних, з одного боку, і прагматичних та гедоністичних цінностей особистості, з іншого.
На відміну від західної, у вітчизняній культурі існують моральні, писані та неписані закони, які спираються на духовні термінальні цінності. Обираючи гедоністичні та прагматичні цінності, підліток випадає за межі традиціональної моральності. У нас недосить розроблена етика бізнесу, ділові стосунки мають переважно мафіозний характер, бандитську мораль, рекет.
На відміну від західного варіанту надбання багатства шляхом великої та самовідданої праці, серед наших сучасних підлітків дуже поширеною є орієнтація на безмежні задоволення без зусиль: «хочу усього і одразу», не вистачає усвідомлення того, що для досягнення мети є лише один вірний шлях — праця на моральній основі.
Оскільки підлітковий та юнацький вік є сенситивним щодо становлення сфери моральності, пошуку морального взірця і прагнення до нього, то вважаємо за доцільне та необхідне допомагати молоді формувати свої переконання на основі морально-духовних цінностей шляхом залучення до традиційної Православної культури, сприяти засвоєнню християнської етики та відкрито протистояти впливу прагматично-гедоністичних західних поглядів.
114. Громадська думка: структура, зв'язки. Роль ЗМІ у формуванні громадської думки
Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. Термін ”громадська думка” вперше застосував у II половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері.
Аналізом функціонування громадської думки займається спеціальна соціологічна теорія – соціологія громадської думки.
Громадська думка – специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках(вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.
Як соціальний феномен, громадська думка має такі сутнісні характеристики:
1. вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певнрго питання, а інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції;
2. формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;
3. постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій;
4. її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованність;
5. може виражатись як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;
6. часто є конфліктною.
Постає громадська думка у двох вимірах:
* як оцінне судження – йдеться про те, що громадська думка завжди містить оцінку громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного життя, ставлення до конкретних об’єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи людей щодо подій, явищ соціальної дійсності;
* як важлива соціальна інституція суспільства – у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління(державному, регіональному,муніципальному).
Класифікація:
Структура:
Суб’єкт громадськ. думки – групи населення, які є безпосередніми “виразниками” громадської думки.
Об’єкт громадськ. думки – сфера життя суспільства(економіка, культура, політика, побут та ін.), яка принципово доступна масам і може викликати їх інтерес.
Залежно від змісту висловлювань населення існує кілька типів суджень громадської думки:
* оціночні судження – висловлюють ставлення населення до фактів та явищ дійсності;
* аналітичні – аналізують ставлення населення до фактів дійсності;
* конструктивні – програмують соціальні відносини і процеси.
Канали висловлювання громадської думки:
Функції:
1.Оціночна – пов’язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси.
2. Критична – полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення.
3.Діагностична - полягає у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соц. інституцій і владних структур.
4. Нормативна - полягає у здатності громадськ. думки разом з іншими соц. інституціями брати участь у нормотворчих процесах.
5. Виховна – виявляється у виховному впливі на людину, актуалізації процесу соціалізації особистості, формуванні особистісних якостей індивідів.
6. Експресивна - громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття.
7. Консультативна – реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем.
8. Функція тиску на владу – суть її в тому, що громадськість звсобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.
9. Директивна - полягає в ухваленні рішень, які мають суто імперативний, обов’язковий характер. Йдеться про вибори, референдуми.
ЗМІ здійснюютьють ідеологічний, політичний на людей, впливають на формування громадської думки. Вплив ЗМІ на громадськість зумовлюється двома функціональними завданнями:
1) відображення, фіксація,моделювання дійсності, тобто подій, фактів, соц. відносин, а остаточним продуктом є інформація про цю дійсність.
2) зміна соціал. реальності й управління нею, утвердження, підтримання і трансляція ціннісних, нормативних орієнтирів суспільства, контроль за реалізацією управлінських рішень, регулювання соц. відносин.
115. Теория Общества Энтони Гиденс
Е. Гідденс теорія структурації, спрямована на переосмислення дуалізму соціального об’єкту та суб’єкту, взаємовідносин між соціальною дією та інститутами, на аналіз взаємодоповненості та єдності об’єктивного та суб’єктивного боку соціальної реальності. Вирішення цієї задачі потребувало синтезу макро- та мікро підходів до аналізу соціальних явищ.
Основними поняттями теорії є "соціальний агент", "соціальна дія", "система", "структура", "структурація".
Соціальний агент, - це головний суб’єкт соціальної дії. Звертаючись до цього поняття, вчений підкреслює складну природу дії соціального агента, яку можна зрозуміти за умов аналізу мотивації дії (свідомим та несвідомим бажанням, які спонукають агента до дії), раціоналізації дії (здатність агента "розуміти", "пояснити" свої власні вчинки та вчинки інших учасників взаємодії), рефлексивного моніторингу дії (постійний, безперервний аналіз індивідом своїх власних дій, дій інших людей, а також фізичних та соціальних умов дії).
Соціальна дія, - реальність, що само відтворюється, не створюється соціальними агентами, а постійно виробляється як нова, продукується ними.
Система - взаємозалежність дій, усталені сукупності дій індивідів та груп як їх соціальні практики.
Структура - набір правил та ресурсів, які мають відношення до трансформації соціальної взаємодії, соціальних практик. Правила є водночас і результатом, і умовою дії індивідів. Суб’єкт дії й створює правила, і відтворює правила, які є умовою їх відтворення.
Ресурси – це засоби (матеріальні чи інші), які діючий агент може застосувати для досягнення своїх цілей у соціальній взаємодії. Структура не тільки примушує, вона водночас створює можливості.
Поняття "структура", "система" і "структурація" відображають три аспекти соціальної дійсності. Структури уособлюють у собі регулярні сукупності відношень, які виробляються та відтворюються суб’єктами дії; системи – відношення між індивідами та колективами, які відтворюються як регулярні соціальні практики; а структурація – умови, які керують наслідуванням та перетворенням структур.
116. Характеристика основних етапів соціологічного дослідження
Соціологічне дослідження – це складний комплекс програмно упорядкованих науково-теоретичних, методичних та організаційно-технічних засобів, спрямованих на досягнення дослідницьких цілей і завдань.
Етапи:
Підготовчий – складається з уточнення теми дослідження, осмислення мети і завдань, розробки теоретичної концепції, програми дослідження, встановлення вибірки, розроблення і тиражування методичних документів для збору інформації, визначення інструментарію дослідження, формування групи дослідників, складання графіків роботи, плану, визначення засобів, строків, способів обробки соціологічних даних.
Етап збору первинної соціологічної інформації (або польовий етап). Це зібрані в різній формі неузагальнені відомості – записи дослідника, виписки з документів, окремі відповіді опитуваних осіб.
Етап підготовки і обробки інформації. Як правило, зібрана на польовому етапі інформація підлягає перевірці й упорядкуванню, особливо з точки зору точності, повноти і якості заповнення методичних документів, відповідності вибітрки розрахованим параметрам. На цьму етапі математики-програмісти готують одержану інформацію до обробки на ЕОМ,складають програми обробки, здійснюється обробка на ЕОМ. Якщо збір інформації проходив на невеликому масиві і з використанням незначного за обсягом інструментарію, то обробка інформації здійснюється механічно.
Аналіз інформації і підготовка підсумкових документів (або заключний етап). Методологією аналізу слугує програма дослідження, яка була складена на підготовчому етапі. В ході аналізу робляться висновки відносно сформульованих гіпотез, виявляються соціальні зв’язки, тенденції, протиріччя, нові соціальні прблеми, здійснюється підготовка наукового звіту за підсумками дослідження, формулюються висновки і рекомендації щодо розв’язання проблеми, вивченню якої було присвячено дослідження.
117. Характеристика французької школи соціального знання
Французька соціологічна школа (Школа Дюркгейма) - напрям у фр. соціології, заснований Э. Дюркгеймом/Представители- М. Мосс, С. Бугле, Же. Тисни, П. Лапай, П. Фоконне, М. Хальбвакс.
Теор. і методолог. фундаментом школи став позитивістський соціологізм Дюркгейма, osn. положення якого:
- виділення соціальної дійсності як специфічної. сфери буття і діяльності, самостійної по відношенню до біол. (природа) або психіч. (вн. світ індивіда) дійсності, принципово важливій, інтеграційній при вивченні людини;
- твердження об'єктивного, надіндивідуального характеру с-ва, його що визначає ролі в регулюванні індивідуальної поведінки, його функціонального характеру;
- визначення соціології як сам., об'єктивної, позитивної науки про соціальну дійсність, інтегруюючою в собі все антропол. науки.
Діяльність школи сприяла введенню соціології (у дюркгеймовському розумінні) в систему вищого, а потім і середнього утворення Франції, що сприяло переходу найбільших представників школи до викладання.
Французька соціологічна школа Характеризується суспільно історичним підходом до психіки людини.
118. Якість соціологічної інформації: основні характеристики
Соціологічна інформація – особливий вид інформації, що отримується в ході застосування методів, інструментаріїв соціологічного дослідження.
Соціологічна інформація:
актуальність та адекватність проблемам управління та корисність, істинність і вірогідність, достатність та оптимальність, своєчасність та оперативність, лаконічність та раціональність.
Дослідник, дбаючи про якість, достовірність майбутніх результатів, повинен ретельно підійти до вибору найоптимальніших методів. Найчастіше вдаються до вибіркового методу. Вибірковий метод – науково обгрунтований підхід, за результатами якого роблять висновки про об’єкт дослідження як ціле, спираючись на дані аналізу його певної частини.
Генеральна сукупність – обмежений територіально і в часі об’єкт дослідження.
Вибіркова сукупність – певна кількість відібраних за суворими правилами елементів генеральної сукупності.
Визначення якості вибірки визначає оцінку її на предмет репрезентативності щодо всього об’єкта дослідження.
Репрезентативність вибірки – здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності.
Значну роль у визначенні якості інформації, отриманої в результаті емпіричного дослідження, окрім репрезентативності, відіграють такі параметри, як надійність та валідність.
Надійність інформації – адекватність одержаних результатів дослідження соціальній ситуації. Забезпечується вона врахуванням так званих випадкових помилок, які є неминучими внаслідок неоднорідності досліджуваного контингенту.
Валідність інформації(обгрунтованість) – відповідність результатів саме тим явищам і процесам, які передбачалося дослідити. До зниження валідності можуть призвести не тільки помилки інструментарію, а й систематичні помилки вибірки.
ВИМІРЮВАННЯ НАДІЙНОСТІ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ - один з етапів, необхідних для забезпечення необхідної якості соціологічного дослідження. Надійність інформацію:
1. відсутні невраховані помилки, тобто помилки, величину яких дослідник не в змозі оцінити
2. враховані помилки не перевищують деякої заданої дослідником величини.
Залежно від типу врахованих помилок інформацію називають обгрунтованою, репрезентативній, точній і правильній
Розрізняють дві групи способів контролю надійності зовнішній контроль (зіставлення емпіричної інформації в даному дослідженні з якої-небудь іншою інформацією) і внутрішній контроль (вивчення розподілу ознак в даному дослідженні).
119. Е.Гелнер про проблему націогенези в модерну добу
НАЦІЯ (лат. - плем'я, народ) - полісемантичне поняття, вживане для характеристики крупних соціокультурних общностей індустріальної епохи.
2 підходи до розуміння Н.: як політичній спільності (політичні Н.) громадян певної держави і як етнічній спільності (етно-нація) з єдиною мовою і самосвідомістю. Багатозначність поняття Н. відображає наявність безлічі концепцій феномена Н.
функціональне визначення Н. як групи, в межах якої рівень комунікативної активності значно вище, ніж за її межами.
Гелнер вважав, що Н. є результат потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення Н. безпосередньо пов'язано з розповсюдженням загальної освіти і засобів масової інформації. Н., по Гелнеру, - цілеспрямовано створювані спільності. Що веде роль в цьому процесі належить інтелігенції.
сучасні Н. як штучно створювані "уявні співтовариства
Е.Гелнер - ідея нації як культурогенетичного утворення
Націоналістичний принцип може порушуватись у різний спосіб. Політичний кордон конкретної держави може не охоплювати всіх представників відповідної нації; або ж охоплювати їх усіх, але включати та¬кож когось із сторонніх; він може схибити на обох цих шляхах - не об'єднувати всіх членів даної нації і включати також представників інших націй. Нарешті, нація може жити, не змішуючись з іншими, в кількох державах, так що жодна з них не може йменуватися державою цієї нації. Але є одна форма порушення націоналістичного принципу, до якої національне почуття особливо чутливе: коли правителі політичного утворення належать до іншої нації, ніж більшість керованих ними людей - це для націоналістів становить особливо грубе порушення політичної справедливості. Це може трапитись як шляхом включення національної те¬риторії до обширів імперії, так і внаслідок локальної переваги іншонаціо-нальної групи.
Фактично нації, як і держави, зумовлені певною сукупністю обставин, а не загальною необхідністю. Ні нації, ані держави не існували в усі часи і за будь-яких обставин. Більше того, нації і держави не зумовлені обставинами того ж самого типу. Націоналізм стоїть на тому, що вони призначені одна для одної; що одна без другої неповна і що це породжує трагедію. Але перш ніж вони стали призначеними одна для одної, вони повинні були виникнути, їхнє ж виникнення було обопільне незалежним і випадковим. Держава, безперечно, виникла без допомоги нації. Деякі нації утворились, напевне, без благословіння їхньої власної держави.
Певна сукупність осіб стає нацією, якщо і коли члени цієї сукупності твердо визнають певні взаємні права і обов'язки один щодо я-одного на підставі їхньої спільної належності до неї.
Перехід до епохи націоналізму - Людство безповоротно довірило себе індустріальному суспільству, виробнича система якого ґрунтується на досягненнях науки і технології. Його осбливості - той вид культурної однорідності, якої вимагає націоналізм.
Більшість людства входить до індустріальної епохи з аграрної стадії. епоха переходу до індустріалізму має також бути добою націоналізму - періодом бурхливої перебудови, коли або політичні, або культурні кордони, або те й те воднораз перетворюються так, щоб задовольняти нову націоналістичну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе. цей перехідний період має бути шаленим та сповненим конфліктів. В реальній історії зусилля націоналізму схильні поєднуватися з іншими наслідками індустріалізації.
Рання індустріалізація означає демографічний вибух, швидку урбанізацію, міграцію робочої сили, а також економічне та політичне проникнення глобальної економіки та централізованої держави у досі більш чи менш зосереджені в собі спільноти.
нації - гр, що бажають зберігатися як спільноти, об’єднатися на основі спільності культури. Нації дійсно можна визначати у термінах як волі, так і культури, а також виходячи зі збігу цих двох чинників з політичними утвореннями.
Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки.
Основна омана та самоомана, властиві націоналізму, - це те, що націоналізм є, по суті, загальним нав'язуванням високої культури суспільству, в якому раніше низькі культури визначали життя більшості, а в деяких випадках і всього населення. Це означає появу анонімного безособового суспільства із взаємозамінними атомізованими індивідами, пов'язаними насамперед культурою цього типу, - замість попередньої комплексної структури місцевих груп, які спиралися на народні культури, відтворювані локально та самобутньо безпосередньо мікрогрупами.
Націоналізм перемагає під гаслом захисту уявної народної культури. Та якщо націоналізм досягає успіху, то він усуває чужу високу культуру;
Більшість сучасних вчених говорить про виникнення націй (йдеться про “модерні” чи “новочасні” нації) у порівняно недавні часи.
Націогенез пов’язують із руйнуванням т.зв.”аграрного суспільства”, становленням економіки, зорієнтованої на ринок, та централізованих держав із розвинутими бюрократичними інституціями. В античні часи та епоху середньовіччя, вважає Е. Сміт, не існувало умов, що породжували б нації. Відмінності між доновітніми й новітніми колективними культурними ідентичностями настільки великі, що їх не можна укласти в єдину концепцію нації. Масові “громадянські нації” могли виникнути тільки в добу індустріалізму та формування демократичних суспільств
120. Криза еволюціонізму та антипозитивістські течії в соціології кінця XIX - початку XX ст
Эволюціо́ністське вче́ння - система ідей і концепцій в біології, що затверджують історичний прогресивний розвиток біосфери Землі, складових її біогеоценозів, а також окремих видів, яке може бути вписане в глобальний процес еволюції всесвіту. Перші еволюційні ідеї висувалися вже в античності, але тільки праці Ч. Дарвіна зробили еволюціонізм фундаментальною концепцією біології. Еволюциоиізм - напрям в теоретичній соціології, що вивчає соціальні зміни на основі ідеї еволюції. Найбільш широкого поширення набув під впливом дарвінізму.
Теоретики еволюціонізму виходили з універсальності законів розвитку, що діють в неорганічному, біологічному і соціальному світах.
ДАРВІНІЗМ СОЦІАЛЬНИЙ - одна в кінці 19 - початку 20 ст. теорій соціальної еволюції, що запозичила у Ч.дарвіна, що намагалася пояснити соціальні процеси по аналогії з біологічними. Теоретики социал-дарвінізму, такі як Г.спенсер, У.самнер, Л.гумпловіч і ін., описували соціальні процеси через конфлікти між соціальними групами і окремими індивідами. У цих конфліктах виживають удачливіші і що володіють вищою адаптацією (принцип "виживання найбільш пристосованих"). Як осн. механізм в суспільстві діє механізм природного відбору, який відбирає випадкові зміни. Таким чином, суспільний розвиток носить не детермінований, а випадковий характер.
ПОЗИТИВІЗМ - що веде напрям в соціології 19 століття, oсн. положення якого були сформульовані О. Контом. Конт проголосив необхідність створити точну, "позитивну" науку про суспільство, побудовану за зразком природних наук, таку ж доказову і загальнозначущу. Для позитивізму характерний пряме запозичення методів і теоретичних моделей природних наук (біології, анатомії і фізіології людини, механіки), що спирається на розуміння суспільних законів як части або продовження природних законів. Тому характерними рисами класичного позитивізму були натуралізм, органіцизм і еволюціонізм.
АНТИПОЗИТИВІЗМ- виниклий в кінці 19 століття напрям, який протистояв впливу позитивістської методології соціологічного аналізу, рахуючи її неадекватній природі соціальної реальності. Антипозитивізм відмовлявся від запозичення методів і теоретичних моделей тих або інших природних наук (перш за все біології),наполягаючи на необхідності виробляти власні методи і теоретичні моделі пояснення культурно-історичної реальності.
Так, Вебер, услід за Віндельбандом, Ріккертом і Дільтєєм, обгрунтував новий підхід в соціології, що припускає "розуміння" сенсу соціальних явищ, і поклав початок "розуміючої соціології". У міру того, як соціологія розвивала власні теоретико-методологічні підстави, проблема антипозитивізму в соціології поступово втрачала актуальність.
Идеологический кризис, связанный с окончанием «мирного» периода развития капитализма и перерастанием буржуазного общества в империализм; методологический кризис позитивистского эволюционизма, господствовавшего в обществоведении второй половины XIX в.; революцию в физике и кризис механического детерминизма в общенаучном мышлении; ускорение дифференциации и специализации общественных наук и связанный с этим рост интереса к вопросам методологии; усиление антипозитивистских течений и тенденций в философии; начало систематической «конфронтации» буржуазного обществоведения с марксизмом.
Конец XIX в. характеризуется как окончание «мирного» периода развития капитализма и вступление его в новую, империалистическую фазу. Империализм, как указывал Ленин, означает поворот к реакции во всех сферах общественной жизни, в том числе и в области идеологии. Обострение антагонистических противоречий капиталистической экономики, усиление классовой борьбы, замена «свободной» конкуренции господством монополистического капитала, а позже превращение его в государственно-монополистический капитализм все это вызвало серьезный сдвиг в буржуазной идеологии. Самодовольные высказывания буржуазных идеологов об их собственном мире как лучшем из миров, типичные для либерализма середины XIX в., стали теперь звучать иронически. Буржуазия потеряла уверенность в своем будущем, существование капитализма оказалось поставленным под вопрос, и это нанесло смертельный удар либерально-позитивистской доктрине.
Позитивистский эволюционизм при всех его критических замечаниях в адрес будущего общества был по сути своей апологетичен. Исторический оптимизм буржуазных концепций начал понемногу таять уже после 1848 г. После 1870 г. эти настроения усилились; будущее рисуется наиболее дальновидным идеологам господствующего класса уже не в столь розовом свете, как прежде: Человечество ожидает не царство свободы, а абсолютный деспотизм военной власти, внешне маскирующейся под республику, и добровольное подчинение масс вождям и узурпаторам.
Крах либерального оптимизма с его принципом laissez-faires сочетается с разочарованием в органицистских «структурных» схемах. Социологи все более отчетливо наблюдают разрушение капитализмом традиционных «общинных» структур — семьи, соседства, ремесленного цеха, причем, в отличие от представителей раннего либерализма, эти процессы вызывают у них тревогу. Они вынуждены также занять определенную теоретико-идеологическую позицию в отношении таких новых социальных явлений, как монополии, финансовый капитал, рост бюрократического аппарата и милитаризма. Это способствовало дифференциации социально-классовых позиций.
Переоценка идеологических ценностей буржуазного общества была тем более болезненной, что она переплеталась с теоретико-методологическим кризисом эволюционизма и натурализма.
Идея развития была усвоена буржуазным обществоведением XIX в. в весьма упрощенном виде. Эволюция понималась чаще всего как ортогенез, т.е. движение к некоторой изначально поставленной цели. По мере того как обнажались социальные антагонизмы, этот ортогенез в форме ли позитивистской теории эволюции или гегелевской исторической теодицеи (при всех своих различиях именно в этом пункте они существенно близки друг другу) подвергался все более резкой критике. При этом под огнем критики нередко оказывался вообще историзм как идея направленности социального процесса. Позитивистский эволюционизм теперь справедливо упрекали за натурализм, механицизм и недооценку «человеческого» фактора.
Раньше всего эта антиэволюционистская тенденция появилась в философии истории, в сочинениях Артура Шопенгауэра, Якоба Буркгардта, Николая Яковлевича Данилевского и Фридриха Ницше, не затрагивая социологию в собственном смысле слова. Однако вскоре антиэволюционистские настроения проникли в антропологию и этнографию, с которыми социология XIX в. была теснейшим образом связана.
Историко-эволюционная социология пыталась выразить в своих схемах общее направление и закономерность исторического процесса. Но по содержанию она была глубоко антиисторична.
Сравнительно-исторический метод превращался при этом в средство некритического сбора фактов для подкрепления априорной схемы и только. Отсюда постоянные конфликты и нескончаемые споры между социологами и историками. Социологи обвиняли историков в «детской привязанности» к хронологии и единичным фактам, переоценке роли «великих людей» и непонимании закономерности общественного развития. Историки, в свою очередь, не менее обоснованно критиковали социологов за механицизм, увлечение произвольными обобщениями, натяжки и схематизм.
Кризис физики вызвал потрясение и в науках о человеке в истории, психологии и социологии. Не могло остаться в стороне от этого движения и обществоведение. Натурализм и эволюционизм позитивистской социологии покоились, хотя сами ученые этого и не сознавали, именно на ньютоновской физике; детерминизм, который они защищали, был типичным лапласовским детерминизмом. Революция в физике, показавшая ограниченность и недостаточность этих представлений, нанесла тяжкий удар механицизму в обществоведении. Даже не отказываясь от использования терминов физики, механики, биологии при рассмотрении общественных явлений, социологи вынуждены были учесть изменения, совершившиеся в этих отраслях знания.
Идеалистическое истолкование революции в физике весьма способствовало росту субъективизма в общественных науках.
Революция в естествознании привлекла всеобщее внимание к философским предпосылкам научного познания, выявила необходимость тщательной проверки основных понятий и методов науки. Позитивисты XIX в. наивно думали, что развитие «положительной» науки само по себе разрешит все социальные и философские проблемы. К концу XIX началу XX в. уже сложились основные черты социально-культурной концепции, позже получившей от своих критиков наименование «сциентизма» абсолютизирующей роль науки в системе культуры и идейной жизни общества
Чем строже становились методы точного естествознания, тем больше они контрастировали с традиционными методами гуманитарных наук. Позитивисты объясняли этот разрыв исключительно «незрелостью» гуманитарных дисциплин, которые еще-де не достигли уровня подлинной науки. Но в противоположность этой установке никогда не умолкали голоса, утверждавшие, что естественнонаучные понятия и методы по самой сути своей неспособны отобразить сложность человеческого мира. Кризис физики способствовал укреплению и оживлению этой антинатуралистической, антипозитивистской ориентации, уходящей своими идейными корнями в идеалистический историзм романтиков. Если натурализм расценивал все формы человеческого познания и самое жизнь по критериям эмпирической науки, то антинатуралистические течения в философии ставили перед собой цель критику науки, установление границ ее эффективности и применимости в свете каких-то более общих человеческих, жизненных или этических ценностей.
PAGE 15