І Теоретико методологічні засади дослідження форми державного устрою

Работа добавлена на сайт samzan.net:

2

Зміст

ВСТУП………………...………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ І.   Теоретико методологічні засади дослідження форми державного устрою …………………………………………………...….…………………………..5

РОЗДІЛ ІІ. Федерація як форма державног устрою……….……………..………..12

РОЗДІЛ ІІІ.Структура  конфедераційної моделі : історія , ретроспектива та сучасний стан ……………………………………... ………………….....…………....18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….…….…..31

СПИСОК ВИОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….…………….34

Вступ

Актуальність теми не викликає сумніву, оскільки розвиток сучасного світу не стоїть на місці, постійна зміна економічної і політичної ситуації на міжнародній арені показує, в тому або іншому ступені, зміну форм державного устрою, наприклад, розділ СРСР, Чехословаччини і Югославії на групу самостійних держав, або ж об’єднання Європейських держав в ЄЕС, кажуть про те, що оптимальна форма державного устрою ще не знайдена. Звідси виходить важливість розуміння основ, що стосуються форм державного устрою і самого процесу трансформації держав в ті або інші форми, оскільки від цього залежатиме подальша політична ситуація як усередині держави, так і у відношенні з іншими державами.

Методологічною основою курсової роботи є праці відомих українських та зарубіжних вчених . Зокрема Арістотеля та Платона ,  Шарля Монтеск’є ,              Т. Джефферсон, а також А. Гамільтон, Дж. Медісон, та Дж. Джей. При написанні курсової роботи були використані наступні методи : загальнонаукові,  конкретно-соціологічні та емпіричні методи .

Об’єкт дослідження курсової роботи є  – форми державного устрою. 

Предметом дослідженнякурсової роботи є– процес порівняльного аналізу федеративних та конфедеративних утворень на сучасному та перехідному етапі розвитку держав.

Метою дослідження курсової роботи є - комплексне вивчення та цілком о’бєктивне порівняння та визначення позитивних і негативних ознак федерації та конфедерації.

Для реалізації даної мети вирішуються наступні завдання:

-систематизувати основні теоретичні підходи до аналізу таких понять, як федерація та конфедерація, федералізм, держава, форма державного устрою, державоцентризм ;

- визначити передумови формування, розвитку та занепаду федерацій та конфедерацій як суб'єктів на політичній карті світу;

- порівняти федерацію та конфедерацію як форми державного устрою, визначити їх плюси і мінуси в історичному минулому та на сучасному етапі розвитку цих утворень;

Надійність і достовірність результатів дослідження забезпечувалася послідовністю реалізації теоретичних положень при розв'язанні емпіричних завдань, застосуванням методів, адекватних завдань  дослідження.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової роботи складає 36 сторінок, обсяг основної частини – 27 сторінок, список використаних джерел (33 найменувань) - 2 сторінки.

РОЗДІЛ І.Теоретико методологічні засади дослідження форми державного устрою

 Форма державного устрою — це спосіб організації державної влади, який

визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових

частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях

політико-територіальної організації держави та їїадміністративно-територіального устрою. В теорії і практиці сучасногоконституціоналізму відомо дві форми державного устрою — федеративна таунітарна.

 Своєрідність конкретної форми держави, державного правління та державного yстрою будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями , що ставить перед собою держава .

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами .Про різноманіття форм держави говорив Аристотель - учень Платона і разом з тим його критик. Традиції старогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися і в Стародавньому Римі. Цицерон (106-43 рр. до н.е.), наприклад, виділяв, залежно від числа правителів, три прості форми держави (царську владу - монархію, владу оптиматів - аристократію, а також народну владу - демократію) і змішана форма.
Форма держави – це її устрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному розподілі держави (форма територіального устрою) [5,с  123]. Термін „форма держави” ще у XVIII столітті застосовували філософи та юристи. Проте характеристика держави за різними формальними критеріями об’єктивно віднесена до „вічних” наукових проблем: відповідні тези були викладені ще Платоном і Аристотелем у вченнях про державу.

Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організована державна влада, яка система державних органів існує, якіснують форми правління, як взаємозв'язки між окремими органами державної влади, національно-територіальний устрій держави і методи управління державою і суспільством. Форма держави є спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства [7,с 224].
Структура форми держави – його внутрішня цілісна будова, що є стійкою єдністю елементів:
   -   формидержавного правління;
   -   форми державного устрою;
   -   форми державного режиму; 
   -   форми політичного режиму [8,с 119].
Форма державного устрою тісно пов’язана не тільки з публічною владою, але і з територіальною організацією населення. Вчасно і правильно вирішені питання державного устрою забезпечують стабільність держави, його плідне функціонування: навпаки, знайдені форми устрою держави, що не відповідають його характеру і завданням, можуть стати однією з причин його розпаду. 
Під формою державного yстрою мається на yвазі внyтрішня бyдова держави, її поділ на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці, автономні політичні утворення чи сyверенні держави; відображує характер співвідношення держави в ціломy та її частин.
Форма державного устрою показує:
–   з яких частин складається внутрішня структура держави;
–   яке правове положення цих частин і які взаємини їх органів;
–   як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
–  у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації що проживає на території даної держави. [36,с 119].
По видах державного устрою, державу можна підрозділити на унітарні (єдині державні утворення); федерації (союзи щодо самостійних в правовому відношенні державних утворень: союзних республік, автономних республік, штатів, земель); конфедерації (державно-правові об'єднання, союзи суверенних держав).
Класична теорія розподілу форми державного устрою залишається ця ж. Але практика публічного управління в хх ст.. уточнює і доповнює цю типологію :

1) конфедерації стають історичною, не існуючою в сучасному світі формою державного устрою;
2) поняття унітарної держави істотно змінюється за рахунок внутрішньої диференціації (відмінностей в ступені централізації, наявності або відсутності автономних територіальних утворень.);
3) федеративні держави також трансформуються, набуваючи невластивих класичним федераціям риси і стають все більш різноманітними ;

4) з'являються нові форми територіальної організації публічної влади, від недержавних утворень (Європейський Союз) до регіоналізованних держав (держав автономій) Сьогодні неможливо сказати яка з вказаних вище форм державного устрою може виявитися оптимальною. Здавалося б, унітарна, єдина, централізована держава найкращим чином протистоїть сепаратистським спрямуванням, проте багаторічні конфлікти в Ольстері (Великобританія), з Басками (Іспанія), з Тамілом (Цейлон).

Дають приклади зовсім нерідких виключень з правила.
Не складно припустити, що демократичний унітарний державний устрій може бути станом благополуччя країни, де влада зосереджена в основному в руках центрального уряду, а регіонам надана деяка автономія, межі якої визначаються договором між регіонами і центром. Центральні уряди завжди прагнуть до збільшення своїх повноважень, а регіональна влада чинить опір, одночасно добиваючись всіма способами переваг над іншими регіонами, що характерно і для США, і для Швейцарії, і для Росії. Вважається, що федеральний устрій з найширшими політичними, економічними, соціальними правами на місцях може привести до розпаду держави . [30,с 25].

Проблема територіальної організованості влади характерна саме для державно-організованого суспільства, оскільки в нім люди керуються не безпосередньо (як це було в первісному суспільстві, де вони відособлялися і об'єднувалися за кровноспорідненою ознакою), а посередньо - через організацію державою соціально-виробничого процесу на певній території: люди керуються постільки, поскільки вони на цій території знаходяться. Державна влада і державне управління будуються за територіальним принципом. На форми державного устрою впливають всілякі чинники: тип держави, економічнийрівень суспільства, національний склад населення, історичні традиції, територіальні розміри держави. [10,с  69].
Таким чином, форма державного устрою – це адміністративно-територіальна організація державної влади, характер взаємин між державою і складовими його частинами (у Україні – області, у Польщі – воєводства, в Швеції – округа (лени), в США – штати, в Італії – провінції, в Англія – графства, в Греції – області.), між окремими частинами держави, між центральними і місцевими органами.

З розвитком науково-технічного прогресу, явищем глобальних екологічних проблем й іншими чинниками починаються процеси об'єднання, які приводять до створення складних держав і їх утворень: федерацій, конфедерацій, співдружності і т.д. [32,с 19].
Вже більше трьохсот років у вченнях про державу використовується термін „складна держава”. Вживаний в працях різних учених, які часто дотримуються абсолютно різних, деколи навіть протилежних поглядів, трактується він, як не дивно, однаково. Такий консенсус можливий лише в двох випадках: або дане поняття настільки добре розроблене, що ніяких неясностей в ньому просто не залишилося, або, навпаки, воно не привертало до цих пір до себе пильної уваги дослідників через ясність і загальновизнаність його змісту. З двох приведених думок справедливішим представляється друге. Причому до певного часу ясність, що здається, і простота дозволяли успішно використовувати вказане поняття без серйозного дослідження його змісту.
У науковій літературі рідко використовується поняття-протилежність складної держави – проста держава. В.Е. Чиркін у своїй монографії „Сучасна держава” стверджує: „Унітарні держави бувають двох видів: прості і складні. Прості складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць, складні мають в своєму складі ті або інші форми автономії.
Кажучи про „просту” і „складну” держави, ми маємо справу не просто з термінами-антиподами, але з різними явищами. Якщо терміном „складна держава”, починаючи з XVII ст., іменувалася держава, що виникає з об'єднання декількох держав, то концепція „простої держави” повинна була виходити з уявлення про нього як про щось суто єдине, тобто такій державі, де все політичне життя виходить з центру і в нім же завершується.
Слід зазначити, що проста унітарна (походить від лат.слова „unus”, що значить один, єдиний) держава – це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Білорусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія [11, с 35].
Складні держави – це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, втому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація та конфедерація.[31,с  119].
Г. Еллінек розглядав впроблемі територіального розділення „простих” держав немало додаткових складнощів. Класик німецького державознавства вважав, що самі ці системи управління значно розрізняються між собою. Він виділяв так звану провінційну систему управління, при якій „для окремих частин держави створюються вищі установи”. Як приклад приводилися міністерства і відомства, що створюються у складі найвищих органів державного управління для завідування справами тих або інших окремих територій, найчастіше колоній.
Б. А. Стародубський, розглядаючи державність різних народів Європи в давнину і Середньовіччя, писав: „Звернемося до аналізу територіально-політичного устрою таких античних держав, як Афіни, Спарта, Рим... яка ж була їх форма державного устрою – федеральна або унітарна? Ні та, ні інша, а форма міста-держави (стародавні греки називали її „поліс”, стародавні римляни - „civitas”). Вона зовсім не схожа на сучасну унітарну форму, бо на територіях навіть дрібних сучасних унітарних держав розташована та або інша безліч міст і областей, а поліс (civitas) не міг мати великої території по тій простій причині, що був влаштований у вигляді одного міста. І в цьому його специфіка”. Подібне твердження, зрозуміло, потребує серйозного і доказового обґрунтування. Адже міста-держави відомі не тільки старовині і Середньовіччю. Сучасний Сінгапур (1949-1990 рр.), Західний Берлін, м. Данциг (1923-1939 рр.), Краків (1815-1846 рр.), що володіли вельми істотною політичною самостійністю, цілком можна віднести до тієї ж категорії.
Як затверджує А. А. Мішин: „Наявність конкретної форми державного устрою в певній країні залежить від цілого ряду соціальних, історичних, національних, географічних і інших умов. Саме ці умови визначають специфіку наявної форми державного устрою, яка ніколи не може бути результатом випадкового збігу обставин, але завжди детермінована”.[5с 106].
Розглянувши коротку характеристику висловів учених з приводу складної і простої держави, слід звернути увагу на специфіку і поняття унітарної держави. Унітарна держава – це єдине державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади і ознаками державної незалежності не володіють. Це сама домінуюча форма державного устрою в світі. Унітарними державами є такі країни як, наприклад, у складі Великобританії – Шотландія і Північна Ірландія, в складі Данії – автономні утворення – Фарерські острови та Гренландія, у складі Іспанії – Країна Басків, Каталонія, Валенсія та ін., у складі Китайської Народної Республіки за ознаками територіального проживання національних меншин створено 5 автономних районів, у складі Азербайджану – Нахічеванська автономна республіка, а також Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція.Як правило, унітарна держава характерна для одно-національних держав, де більшість населення є представником однієї нації. Також унітарна форма державного устрою характерна для держав з монархічною формою правління. 
Історично, унітарна форма державного устрою склалася першочергово, разом із самою державою. Усі без винятку державні утворення древності та середньовіччя мали цю форму державного устрою. Прикладом тому можуть служити Римська імперія, імператорські Китай і Японія, середньовічні європейські королівства. Пізніше з'явилося чимало прогресивних ідей, що і привело до появи в області державного будівництва багатьох країн інших форм державного устрою – федерацій і конфедеративнихдержавних союзів. [14, 123].

ВИСНОВОК :Таким чином, форма державного устрою – це адміністративно-територіальна організація державної влади, характер взаємин між державою і складовими його частинами, між окремими частинами держави, між центральними і місцевими органами.

Під формою державного yстрою мається на yвазі внyтрішня бyдова держави, її поділ на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці, автономні політичні утворення чи сyверенні держави; відображує характер співвідношення держави в ціломy та її частин.

РОЗДІЛ ІІ.Федерація як форма державног устрою

Федеративна держава (від лат. foedus - домовленість) - це стійка нецентралізована форма державного устрою, за якого декілька держав (суб'єктів федерації), не втрачаючи державного суверенітету, об'єднані в одній державі на засадах спільно виробленої конституції та низки домовленостей.

Є всі підстави вважати, що ідеї федералізму зародилися ще в першому тисячолітті до нашої ери. Проте, потрапивши на непідготовлений ґрунт, вони не могли дати міцних сходів. Давні держави будувались на певних домовленостях. Але внаслідок об'єктивних соціально-економічних умов державні союзи трансформувались не у федеративні утворення, а в унітарні держави. Майже на тисячоліття федеративні ідеї були усунуті з арени політичного життя і навіть дещо забуті.[8,с.18].

Відродження і нове життя федеративних ідей починається лише в Нові часи, зокрема в епоху Просвітництва. Найбільша заслуга в розвитку цього процесу належить Шарлю Монтеск 'є. На сторінках своєї відомої праці "Про дух законів", зокрема в її дев'ятій книжці він, по суті заклав підвалини теорії федералізму.

Суттєвий внесок у подальше розроблення теорії федералізму та її втілення в життя зробили "батьки-засновники" США, зокрема, Т. Джефферсон, а також

А. Гамільтон, Дж. Медісон, та Дж. Джей, про що свідчать матеріали їх 85 статей, надрукованих у двотомному збірнику "Федераліст".

Але у федеративних, як і в будь-яких ліберально-демократичних ідей, виявилося і досить багато супротивників. До них відноситься Наполеон; на його думку "федералізм ослаблює великі держави".[19,с.62].

Найбільш войовничими опонентами федералізму стали класики марксизму-ленінізму К. Маркс і Ф. Енгельс, які були палкими прихильниками "єдиних і неподільних" унітарних держав. До 1917 р. гострій критиці піддавав федеративні ідеї В.І. Ленін. У 1914 р. він писав: " Ми, безумовно, при інших рівних умовах, за централізаціюпроти міщанського ідеалу федеративних відносин". Щоправда, після 1917 р. Ленін поміняв думку і почав висловлюватись на користь федерації, беручи за приклад США і Швейцарію. Але найвірогідніше це було зроблено під тиском внутрішніх обставин (піднесення національно-визвольної боротьби народів колишньої царської Росії) і винятково з тактичних обставин. [22,с 90].

- "невеликі республіки гинуть від зовнішнього ворога, а великі - від внутрішньої болячки.... Щоб уникнути їх, люди винайшли особливий державний лад - федеративну республіку".

- " це суспільство суспільств, яке може збільшуватись приєднанням нових членів до тих пір, доки воно не стане достатньо сильним, щоб забезпечити безпеку державних одиниць, котрі входять до нього".

- Держави з демократичними режимами "оберігають себе, об'єднуючись одна з одною, а деспотичні держави заради тієї ж мети відокремлюються і, так би мовити, ізолюються одна від одної".

- "федерація користується благами внутрішнього управління кожного з них, а для зовнішніх відносин - вона користується завдяки об'єднанню сил усіма вигодами великих монархій".[32,с.99].

Федеративні держави можуть бути побудовані за територіальним (США, ФРН, Канада) і етнотериторіальним принципом (Російська Федерація, Індія, Бельгія). Федеративні держави налічують від (Бельгія) до 90 (РФ) суб'єктів федерації. Суб'єкти федерації мають різні назви: республіки, штати, кантони, провінції, землі.

"У федеративній державі центральні і місцеві влади не поряд одна з одною, як це вважала класична теорія розподілу суверенітету, і не одна над одною, як це схильна стверджувати унітарна теорія, а одна в одній. У федеральному союзі центральний і місцевий уряди повинні бути не протиставлені один одному, а примирені у вищій єдності" (А. Ященко, український державознавець XXст.)

Ознаки федеративної держави:

1.  територія складається з територій її суб'єктів;
2.  дворівнева система органів державної влади (федеральна система органів влади і система органів влади суб'єкта федерації);
3.  дві системи законодавства - загальнодержавна і суб'єктів;
4.  суб'єкти федерації можуть мати свої конституції, поряд із загальною;
5.  відсутність у суб'єктів федерації права сецесії - виходу зі складу федерації;
6.  невизнання за суб'єктами федерації суверенітету (хоча вони володіють деякими його ознаками). Це обумовлено тим, що федеральне законодавство поширює свою силу на всю територію країни і має пріоритет перед актами законодавства суб'єктів;
7.  фінансова залежність суб'єктів від федеральної влади (не мають права карбувати монету, емісії банківських білетів та інших грошових знаків);
8.  принцип подвійного громадянства (не у всіх федераціях);
9.  у двопалатному парламенті одна з палат представляє інтереси суб'єктів;
10.  двоканальна система збору податків:
11.  розмежування предметів ведення федерації і її суб'єктів;
12.  суб'єкти федерації позбавлені права самостійно виступати на світовій політичній арені, цього не визнає за ними і міжнародне право.Дати чітку оцінку перевагам і недолікам федерації дуже важко через суперечливий характер явищ, які супроводжують створення федеративних держав.

Залежно від способу формування федерації поділяються на такі:

Союзна федерація - з'явилася історично першою, створюється з декількох держав шляхом укладення єдиного федеративного договору. Прикладом такого союзного договору може виступити Швейцарія. [3,с 56].

Змішана федерація - почала формуватися як союзна, а продовжила своє формування як альтернативна, або навпаки . Типовим прикладом у ХХ столітті була СРСР. А на Сучасному етапі розвитку людства це США.

Альтернативна федерація - створюється на основі вже існуючої унітарної держави, через посилення повноважень частин унітарної держави. Альтернативні федерації у свою чергу, бувають:

октройовані - статус суб'єкта визначається актами центральної влади;

договірні - статус суб'єкта визначається договором між суб'єктом і центральною владою.

Залежно від правових підстав освіти:

Договірні федерації - утворюються на основі укладання членами федерації договору про утворення федеративного союзу;

Конституційні федерації - підставою утворення є факт закріплений в Конституції. [17,].

За способом утворення суб'єктів федерації розрізняють:

Територіальні федерації - суб'єкти не є суверенними утвореннями, не мають права представництва в міжнародних відносинах, заборонений односторонній вихід з союзу (США, Бразилія, Мексика, Німеччина та інші). Територіальний підхід сприяє зміцненню державності, стимулює процеси інтеграції. У деяких випадках територіальний підхід повинен бути доповнений національною культурною автономією, тобто правом національних меншин на користування рідною мовою, навчання на цій мові, розвиток своїх національних звичаїв, традицій, культурних установ і так далі; [6,с 56].

Національні федерації - суб'єкти об'єднані за принципом добровільності; формування вищих державних органів з представників суб'єктів (раніше - СРСР, Югославія, Чехословаччина). Федерації, засновані на національній ознаці, є неміцними, оскільки перебільшення ролі національного чинника у федерації здатне не згуртувати, а, навпаки, розділити населення, підірвати державну спільність.

Федерації, утворені на основі поєднання територіального та національного принципів - РФ.

Залежно від правового становища суб'єктів:

Симетричні федерації - складаються з однопорядкових складових частин, тобто всі суб'єкти федерації юридично і фактично рівноправні (раніше - Чехословаччина).

Асиметричні федерації - фактичне або юридичне нерівність суб'єктів. У світі не існує абсолютно симетричних федерацій, всі вони мають елементи асиметрії.

Ісує низка чинників, які надають явні переваги федеративним утворенням:

1.  відкритість федерації;
2.   гнучкість, правовий демократичний і плюралістичний характер. 

Чинники, які можна віднести і до переваг, і до недоліків:

- нецентралізація - з одного боку сприяє розвитку демократії самоврядування і проявам ініціативи на місцях, а з іншого - ускладнює систему управління, несе в собі потенційну загрозу конфлікту владних структур, зокрема між спільним федеральним урядом і урядами суб'єктів федерації;

- суверенітет суб'єктів - з одного боку, є основою вирішення конфліктів на етнополітичніому ґрунті, а з іншого - може бути основою сепаратистських настроїв;[13, с101].

- поступально-узгоджувальний характер федерації - з одного боку забезпечує злагоду між суб'єктами федерації та їх спільним урядом, а з іншого - це спричинює необхідність постійного пошуку компромісів, досягнення і збереження злагоди, що, як свідчить історія, під силу далеко не кожному суспільству.

- інтеграційно-диференційний характер федерації - процес перетворення унітарної держави на федеративну (дезінтеграція) і створення федеративної держави з декількох суверенних держав (інтеграція) - обидва процеси пов'язані зі зміною існуючого державного ладу і відповідними проблемами.

Подібний погляд на федералізм мало узгоджується з розмовами про його неминучу кризу і загниванні. Зрозуміло, в сучасному світі у федералізму чимало серйозних проблем, але це швидше «дитячі» хвороби, ніж «старчі». Стає цілком очевидно, що федералізм існував задовго до виникнення першої «офіційної» федерації - США. Американський федералізм зразка 1787р. не був нововведенням навіть длясамої Америки. Та модель федералізму, яку сьогодні прийнято вважати класичною, виникла як результат багаторічного досвіду творення держави, грунтувалася на множинності одиниць правління. Історія федералізму куди більш велика і корінням своїми йде набагато глибше, ніж прийнято вважати. Задовго до створення американської федерації більш ранні досліди такого роду спостерігалися у вільних містах Європи. Крім того, існувало навіть держава «Республіка об'єднаних провінцій» (Голландія), яке можна охарактеризувати як протофедеративне державне утворення. Так само глибоко в історію йдуть корені швейцарського федералізму. Форми прояву європейського поліцентризму (у Голландії, Швейцарії, Англії, Німеччини, Австрії, Франції, Італії) існували задовго до створення США. Згадки про подібну організації суспільства зустрічається вже в епоху античності. Для зміцнення військової організації західно-римські імператори пішли по шляху, відомому ще з IV ст., А саме почали укладати договори з вождями варварських племен, за якими останні оголошувалися союзниками (федератами) імперії і отримували від імператорів місця для поселення, продовольство, спорядження, а також регулярну плату [11, с101]. У результаті такої політики на кордонах Римської імперії утворилися племінні федерації Франків, Свеви, Алеманов, Бургундів, Вандалів, Готів. Як писав російський правознавець А. Ященко, «ще древня римська держава ... у своєму внутрішньому будову лежала на федеративних засадах»[12, с11 ].

Приклади такого роду можна продовжувати і далі. Історія знає і грецьке полісний пристрій, та спілки древнешумерских міст-держав, і різного роду племінні об'єднання, що жили по все тому ж принципу поліцентризму. Як самі приклади протофедератівной організації суспільства, так і спроби її концептуального осмислення можна зустріти в ранні періоди людської історії, що є підтвердженням глибокого вкорінення поліцентричної психології в людській свідомості. Поліцентричний форми суспільного буття зустрічаються у всі часи і практично у всіх народів. Інша справа, що в силу цілого ряду обставин внутрішнього (невміння розкрити потенціал розвитку, укладений у варіабельності поліцентричної структури) і зовнішнього (агресивне середовище) характеру вони змінювалися на більш жорсткі в організаційному плані форми.

Висновок : Отже розрізняти види федерацій можна за різними ознаками :

1.  За способом створення

Договарні (виникають на основі угоди , договору  , установчого пакту створюються як правило “знизу ”);

Конституційні (створюються шляхом прийняття конституції – створюються основним чином “зверху” приклад – Індія ) ;

Договірно – конституційні (їх більшість- США, ФРН , Швейцарія , Російська Федерація ) ;

1.  За способом розподілю і здійснення владних повноважень  :

Централізовані (Індія , Пакистан ,  Венисуела  , Мексика , Аргентина  , Бразилія )

Децентралізовані (США , ФРН , Австрія )

1.  За принципом  принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів  :

Територіальний підхід (США ,  Індія , Мексика ) :

Національний підхід ( у колишнбомуу СРСР , на даний час його в чистому вигляді немає ) :

Поєднання національно-територіального і територіального підходу (Росія ).

РОЗДІЛ ІІІ. Структура  конфедераційної моделі : історія , ретроспектива та сучасний стан

Конфедерація є хоча і рідкісною, але досить давньою формою державного устрою. Класичні зразки конфедерації - Ахейський союз Стародавньої Греції і Республіка Сполучених провінцій Об'єднання 7 нідерландських провінцій (XVI - XVIII ст.). [20,с101]

 Конфедераціями в далекій давнині були і союзи невеликих держав, зазвичай вони довго не існували. Ми бачимо такі союзи в Месопотамії або в античній Елладі, як-то: Пелопоннеський союз, Афінський морський союз, Беотійський союз. Вхідні в них поліси залишалися полісами (містами-державами), однак мали загальний союзний рада, тобто представляли собою конфедерацію в чистому вигляді, незалежно від того, наскільки деспотично вів себе найбільший з полісів по відношенню до інших. Наприклад, Спарта вела себе досить деспотично, Афіни м'якше, а Фіви - лідер Беотийского союзу - найбільш терпимо (поліси Беотийского союзу були найбільш рівноправні).

В історичній літературі про Римі можна, наприклад, зустріти замість терміна «римські союзники» термін «римські федерати». Римські союзники деякий час залишалися в полісної системі Античного світу суверенними, хоча і поставили свій суверенітет у залежність від Риму. Іншими словами, деякий час Рим вдавав із себе конфедерацію. Але з поширенням латинської та італійського громадянства конфедерація поступово перетворилася на федерацію і, завдяки лідерству римлян, швидко стала імперією.

Конфедерацією була і Домонгольської Русь. А в федерацію (саме у федерацію, а не на унітарну державу) її хотіли перетворити всередині XII ст. князі Андрій Боголюбський та Всеволод III Велике Гніздо. Вони намагалися підпорядкувати Руську землю нової столиці - м. Володимиру, стати великими князями над князями і навіть використовували для цього досвід станового представництва в 1211 р., проте зазнали поразки, бо така схема не відповідала політичного мислення, національному стереотипу всього населення Давньої Русі. Остаточне об'єднання Русі відбулося лише в XV ст., І зробили це вже не слов'яни і руси, а росіяни.

Іван Грозний вів війну з Лівонської конфедерацією держав (Лівонський орден, Ризьке архієпископство, Дерптськоє, Езель-Вікское і Курляндське єпископства, а потім і Езельское єпископство). Лівонія була конфедерацією духовних князівств, створених на території Л. і Естонії, завойованих хрестоносцями.

 Дуже цікавим прикладом є - США, або Північноамериканські Сполучені Штати, як вони називалися ще 100 років тому. Вони також виникли в ситуації «Виклик - Відповідь» (це було повстання проти законної Британської корони). Спочатку США були конфедерацією. Навіть американську конституцію довелося супроводжувати. «Біллем про права» (першими 10-ма поправками) з єдиною метою - щоб штати погодилися конституцію підписати. Т. Джефферсон придумав ці 10 додатків, без яких конституція просто не проходила.

Проте батьки американської конституції були досить розумні, щоб на випадково склалася, рідко населеної території первинних Сполучених Штатів закласти в сам пристрій конфедерації федеративну тенденцію. Цю тенденцію по суті справи відбивав Сенат США, вона лежала в основі деяких принципів функціонування Конгресу, а головне - на ній грунтувалася президентська влада. США пішли по шляху еволюції конфедерації у федерацію і останніх прихильників конфедерації перебили в Громадянській війні (нагадаю, що представники Півночі офіційно іменувалися «федералістами», а Півдня - «конфедератами»).

У підсумку, держава не розпалася і навіть має тенденцію все більшою і більшою мірою перетворюватися на унітарну державу. До кінця XX ст. федеральні повноваження виявилися настільки величезні, що з юридичної та правової точки зору тепер не дуже зрозуміло, чи залишаються США все ще федерацією, чи це вже склалося унітарна держава, штати якого («state» - «держава», по-англійськи) - всього лише якісь області, які мають самоврядуванням. США являють собою приклад послідовної еволюції конфедерації у федерацію.

Причому на першому етапі патріоти, як згадував згодом Д. Адамі, найменше думали про «консолідації величезного континенту під початком єдиного національного уряду». Навпаки, вони були впевнені, що колишні колонії, що стали називатися державами (по-англійськи states: у російській мові це англійське слово стало транскрибувати як «штати»), назавжди залишаться саме «конфедерацією держав, кожне з яких матиме окремий уряд». Це переконання підкріпилися посиланнями на класиків політичної думки від Аристотеля до Монтеск'є, які доводили, що республіки, на відміну від монархій, можуть встояти тільки на невеликих територіях. Головні зусилля американців виявилися зосереджені на політичному облаштуванні кожного окремого штату. [23, с25]

 У 1776 р. Континентальний конгрес, який виступав уролі загальноамериканського політичного органу, схвалив проект Статей Конфедерації, об'єднавчий державний документ, переданий для ратифікації штатами. Він проголошував вступ північноамериканських штатів в «міцну лігу дружби» і в першій за важливістю (другий за рахунком) статті оголошував, що «кожен штат зберігає суверенітет, свободу і незалежність» у здійсненні прав, «безумовно не делегованих Сполученим Штатам, які зібралися в Конгресі» . Оскільки про верховенство Конфедерації не згадувалося, штати виступали як самостійні держави. Всі права Конгресу. в тому числі і «виняткові», супроводжувалися застереженнями, підкреслювали суверенітет штатів. Так, для реалізації «виключних прав» Конгресу була потрібна згода не менше двох третин штатів. Серед прав, делегованих Конгресу, явно не діставало найважливіших, без яких він не міг претендувати на роль скільки-небудь ефективного органу. Конгрес був позбавлений права вводити податки і вїзні мита, що перетворювало його у «владу без гаманця», вічного прохача і боржника легіслатур штатів. Він був позбавлений і права регулювати торгівлю між штатами, що швидко призвело до незліченних «економічним війнам» між ними. Конгрес був наділений правом арбітражу всіляких суперечок між штатами, але не мав у своєму розпорядженні засобами примусу до виконання своїх рішень. У всіх випадках він повинен був розраховувати на добру волю уряду штатів.

З трьох гілок влади - законодалельной, виконавчої, судової - Статті Конфедерації зафіксували створення лише однієї, законодавчої, в особі Конгресу. Що стосується виконавчого органу, то він виступав як придаток законодавчого: Конгрес міг створювати зі своїх делегатів всілякі комітети, які спостерігали за проведенням прийнятих рішень у життя. Виконавча влада виявилася вкрай розпорошеною: Конгрес відмовився призначити як главу виконавчої влади, так і будь-яку подобу виконавчої ради. Тільки в 1781 р. під тиском об'єктивних обставин Континентальний конгрес наважився створити в обхід Статей Конфедерації іноземний, військовий, військово-морський і фінансовий департаменти і поставити на чолі кожного з них постійного секретаря.

Сам Конгрес складався з однієї палати, її депутати щорічно змінювалися легіслатурами штатів і могли бути в будь-який момент відкликані. Кожен штат, незалежно від числа делегованих депутатів, мав на засіданнях Конгресу один голос. Як показала політична практика революційного періоду, члени Конгресу сприймали себе найчастіше як посланників суверенних республік, зобов'язаних неухильно проводити в життя волю своїх легіслатур. Часом уряду штатів як ніби взагалі забували про існування Конгресу. У 1784 р. в Конгресі ледь нашкребли кворум для затвердження договору з Англією, визнавав незалежність США.

Для ратифікації Статей Конфедерації вимагалося одностайна згода всіх штатів. Це призвело до того, що вони вступили в силу тільки 1 березня 1781 Остаточний варіант Статей Конфедерації відрізнявся від проекту в одному пункті: право власності на західні землі закріплювалося не за штатами, а за Континентальним конгресом (тільки за цієї умови погодився схвалити Статті Меріленд , у якого не було власного фонду вільних земель). [24, с89]

Статті Конфедерації зовні відповідали демократичним принципам. Так, вони проголошували створення однопалатного Континентального конгресу, максимально послаблювали виконавчу владу. Для ряду американських істориків це стало підставою стверджувати, що прийняття Статей Конфедерації означало торжество демократичного крила революції і поразка поміркованих. Подібну думку представляється не цілком переконливим. Справа в тому, що в Континентальному конгресі, що виробила Статті Конфедерації, демократи ніколи не були в більшості. Цей документ відобразив в першу чергу гострі розбіжності між штатами, їх небажання поступитися своїми економічними і політичними інтересами заради досягнення національної єдності. Прихильники Статей Конфедерації швидше скористалися демократичної аргументацією для того, щоб закріпити суверенітет штатів. Що ж стосується безпосередньо демократів, то аж ніяк не всі з них були децентралістамі, а деякі, серед них Пейн і Франклін, одними з перших виступили за проголошення верховенства Континентального конгресу у відношенні урядів штатів.

Цікаво, що і СРСР утворювався формально як конфедерація: навколо федерації РРФСР була створена конфедерація СРСР (назва «союз» характерно саме для конфедерації). Отже, формально це була конфедерація суверенних держав, дві з яких були федераціями: Російська Федерація і Закавказька Федерація (саме остання, а не Грузія, Вірменія і Азербайджан, була суб'єктом Союзного договору 1922 р.). [28, с55]

 Чи є конфедерацією Євросоюз? Політика Євросоюзу заохочує незалежність територіальних утворень на подгромадянському рівні і регіоналізацію як «структурний елемент у просторі європейської спільноти, навіть якщо ще рано стверджувати, що Європу формують регіони». [29, с85]

Автономне федеральний уряд Євросоюзу не може утворитися, поки питання про зміну установчих документів буде залишатися у веденні держав-членів, тобто вирішуватися одноголосно.

Отже, Європейський Союз за деякими ознаками не відповідає тим критеріям, які зазвичай характеризують федерацію. Однак, на думку ряду західноєвропейських вчених, Євросоюз вже й не конфедерація. Він вже пройшов ту стадію, на якій його можна було б вважати конфедерацією і являє собою щось більше, ніж «суспільство товариств» за висловом Монтеск'є. Союз стає поступово «суспільством громадян» в міру того, як рішення, що містяться в постановах, «прямо здійснюються в кожній державі-учасниці» згідно ст. 189 п. 2 Договору ЄС. Крім того, існують такі процедури, як голосування кваліфікованою більшістю, застосовувані до двох третин усіх питань, що вирішуються Радою союзу, монополія на право внесення пропозиції, закріплена за Комісією, а також процедура винесення висновків і спільного вирішення питань, закріплена за Європарламентом. Все це виходить за рамки механізмів, властивих звичайним конфедерацій. Крім того, навіть в самому початку цілі і завдання ЄЕС не відповідали меті і завданням класичної конфедерації. Якщо конфедерація створюється за необхідності дипломатичної або військової, ЄЕС ніколи не ставила собі за мету замінити НАТО. Завданням ЄЕС була побудова спільного ринку.

 Таким чином, Європейський Союз може розглядатися через призму кооперативного федералізму, механізми якого стали практикуватися завдяки широкому застосуванню міжурядового співробітництва кожного з вхідних в нього держав, від федерацій до унітарних держав. Це говорить про те, що федералізм є важливим інструментом інтеграції та можливого розширення Союзу, а також вирішення проблем державності країн-учасниць. Однак для трансформації такого утворення, як Євросоюз у федерацію необхідно поміняти його концепцію і перейти від союзу економічного, ключовим поняттям якого є «управління», «менеджмент», досоюзу політичному, основу якого складе уряд з відведеною йому частиною суверенітету. В даний час, на думку автора, вести мову про це поки передчасно, оскільки країни до цього не готові ні в економічному, ні в юридичному плані. Крім того, для населення країн-учасниць поки ще психологічно важко усвідомити факт часткової втрати своєї самобутності та культури. [32, с73]

 Що ж стосується конфедеративних елементів у системі Європейського Союзу (наприклад, наявність повного державного суверенітету в державі, відповідно, одностайне прийняття всіх рішень), то всі ці фактори говорять, зрозуміло, на користь конфедерації. З іншого боку, сказати однозначно, що Європейський Союз - конфедерація було б не зовсім правильно. Такі принципи, наприклад, як безпосереднє, пряме застосування європейського законодавства в усіх країнах-учасницях наближає Союз до федерації. Можна зробити висновок, що Європейський Союз являє собою складне децентралізоване освіту, в якому окремі механізму, властиві федераціям, застосовуються в конфедеративних умовах на основі принципу незалежності і взаємної відповідальності держав. Зрозуміло, дебати з питань федералізму Європейського Союзу далекі від завершення. [33, с73]

Цікаво, що зараз висловлюються ідеї і про претворенні Росії в конфедерацію. «Єдина, конфедеративна ...» - так називалася стаття Д. Орешкина на цю тему. [33, с12] Її основні тези:

1.  - Конфедерація - держава, частини якого, крім податку в центр, пов'язані спільною валютою і системою оборони, - є сама необтяжлива з форм державного устрою.
2.  - Конфедералізм утому вигляді, в якому він існує сьогодні в Євросоюзі і США, не чужий традиціям російської державності.
3.  - Російська імперія була набагато більш гнучким державним утворенням, ніж СРСР, за рахунок того, що національним протекторатів (Хівинське і Бухарське ханства, Польща, Фінляндія) було дано більше суверенітету, ніж радянським республікам.
4.  - Нинішні відносини Росії і Чечні, чий суверенітет закріплений конституцією республіки, є «по-російськи потворними і кривавими», але конфедеративним.
5.  - Горизонтальне взаємодія суб'єктів РФ працює ефективніше, ніж склалася в Росії жорстка вертикаль «Центри - регіони».

Направити конституційний розвиток країни у бік перетворення її в конфедерацію висувають і деякі політики, зокрема, Б. А. Березовський, вбачаючи в конфедерації єдиний шлях не допустити розпаду Росії.

На думку Е. Пайп, «багато чого в статті Дмитра Орешкина мене не влаштовує. Перш за все виникає питання: чому Росії потрібно орієнтуватися на модель конфедерації, якщо вона ще не встигла спробувати принад федерації? Сумніваюся, що після розпаду Росії може стати актуальною ідея Російської конфедерації. Принаймні, держави, що виникли на руїнах СРСР, більше норовлять вступити в іншу конфедерацію - до Європейського Союзу. Ті ж, хто цього не може зробити, зберігають дистанцію від Росії, будучи суто формальними членами декоративного СНД ». [25, с73]

Е. Пайп вважає, що і Д. Орєшкін, і Б. Березовський виходять із «помилкової посилки, нібито конфедерація є одна з форм держави». Тобто Е. Пайп, як можна помітити, відноситься до того напрямку, який вважає конфедерацію юридичним, а не державним об'єднанням: «Конфедерація - це з області міждержавних відносин, тобто предмет не державного, а міжнародного права. Конфедерація - не держава, а союз незалежних держав, організованих на договірній основі для спільного вирішення певних питань, у конфедерації немає власного суверенітету, немає власної території, громадянства, армії, системи податківта інших атрибутів держави.

 Треба сказати, що Д. Орєшкін і Б. Березовський нічого нового не придумали. Формулу «конфедеративної держави», якої немає ні в одній юридичній довіднику (я наголошую: в юридичному!), Який свого часу вже озвучував Михайло Сергійович Горбачов і довів її застосування до логічного кінця - до розпаду радянської федерації і утворення конфедерації на ім'я СНД, яке, як відомо, державою не є ». [16, с63]

Таким чином, в сучасній політичній ситуації питання конфедератів є не лише науковим, а й політичним.

Існує ряд підходів у визначенні конфедерації. У рамках традиційного підходу  розглядається як самостійна форма державного устрою. Другий підхід суперечить таке подання, не рахуючи конфедерацію самодостатньою формою, пропонуючи розглядати її в рамках федералізму.

Згідно традиційного підходу, до конфедерації (від лат. «Союх») - фоpма державного ладу, при якій держави,утворюючі конфедерацію , повністю зберігає свою незалежність, мають власні оpганидержавної влади та управління . Разом з тим, вони створюють спеціальні об'єднані оpгани для кординаціїі дій у визначених цілях (військові, зовнішньополітичні). Конфедерація виступає як фоpма союзу держав, зберігає сyвеpенітет в повному обсязі. [5, с73]

Конфедерація - це, за словами, С. С. Алексєєва, «державний союз держав». [6, с89] Тобто жодна з держав - членів конфедерації не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки володіють своїми органами влади і управління, але найчастіше зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію . Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення будь - яких суспільних цілей (об'єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішньої або внутрішньої політики, військовій справі, культуру чи мистецтво, економіці .) Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, спостережливі чи контрольні органи.

Історично ця форма склалася разом з федерацією, але на практиці зустрічалася і зустрічається вкрай рідко.

Це, на думку С. С. Алексєєва, перехідна форма державного устрою, і частіше за все тому вона виникає на кілька років. Прикладом конфедерації може служити Конфедерація південних штатів, що склалася в 1861 році в Америці, що послужило початком громадянської війни в США (1861 - 1865 років).

Однак існує думка, що конфедерація може стати зголом вельми поширеним явищем. Алексєєв С. С. пише: «Не виключено, однак, що конфедерація (і навіть конфедеративний держава) виявиться в майбутньому конструктивною моделлю державного устрою, особливо в умовах, коли розпадаються держави імперського характеру, що мали зовнішні атрибути федерації, такі, як СРСР, Югославія ». [7, с45]

Таким чином, конфедерація являє собою союз незалежних держав, які об'єднуються на підставі договору про координацію дій по обмеженому колу питань, частіше всього в області оборони, зовнішньої політики, єдёної системи поштового зв'язку та митних тарифів, але при цьому повністю зберігають свій суверенітет, членство в ООН та інших міжнародних організаціях. Органи конфедерації зазвичай не мають прямої влади по відношенню до створення  її державам і в більшості випадків приймають свої рішення на основі консенсусу між зацікавленими сторонами, причому фактично ці рішення набувають чинності лише після їх ратифікації органами влади відповідних держав. Єдиної правової, а також податковою системою конфедерація, як правило, не має, проте може створювати єдиний економічний простір, вводити єдину валюту і інститут єдиного громадянства.

Втім, останнім часом погляд на конфедерацію, як на один з видів форми державного устрою почав змінюватися. Багато авторів вважають, що конфедерація не є самостійною державою, а всього лише співдружністю, союзом абсолютно незалежних держав, створеним для досягнення яких-небудь конкретних цілей.

У. Махнач оскаржує традиційну схему, вважаючи, що, по-перше, окремим типом держави є «імперія», яка відрізняється як з унітарною державою, так і з федерацією. А, по-друге, на думку дослідника, «спірно саме існування такого типу держави, як« конфедерація », і багато хто схильний вважати державою суб'єкт конфедерації. Так що типів держав, можливо, чотири (якщо вважати конфедерацію державою), а можливо, і три, але з поправкою на імперію, тобто «унітарна держава», «федерація» і «імперія».

[8, с106]

Суверенітет у варіанті унітарної держави належить державі і тільки йому, що збігається також з середньовічною традицією, коли сувереном складових системах, був носій центральної влади - монарх (тобто суверенітет належав королю).

У конфедерації суб'єкт суверенний, але частина змісту суверенітету союзним договором може делегуватися вгору - конфедерації. До речі, саме питання про подільність суверенітету є головним у суперечці про те, держава чи конфедерація.

Подібна нечіткість у розумінні конфедерації пояснюється передусім недостатньою її вивченістю. Тому в підручниках як приклад конфедерації зазвичай наводяться союз північноамериканських штатів (1781 - 1787 рр..), Швейцарський союз у ХІХ ст. і т. д. Тим часом залишається предметом дискусії питання про те, чи можна розглядати в якості конфедерації Співдружність Незалежних Держав. У центральні органи конфедерації зазвичай входять представники всіх держав-членів. Рішення цих органів приймаються одноголосно чи кваліфікованою більшістю і вступають в обов'язкову силу лише після ратифікації відповідними державами - членами конфедерації.

Прихильники точки зору про несамодостатності конфедеративного устрою апелюють до того, що традиційно створення конфедерації історично передувало її переростання в федерацію або її розпаду на окремі самостійні держави. Правовою основою для конфедерації зазвичай служить союзний договір. Конфедерацією було утворення, що склалося в 1776 р. в Північній Америці на місці колишніх англійських колоній. У конфедеративних відносинах перебували кантони Швейцарії до 1848 р. Прийняття в 1787 р. конституції США і в 1848 р. Конституції Швейцарії фактично означало перетворення цих конфедерацій у федерації. Нова Конституція Швейцарії, що вступила в силу 1 січня 2000 р., зберегла термін «конфедерація», хоча в російській і зарубіжній юридичній літературі Швейцарія визначається як типово децентралізоване федеративну державу. [12, с113]

Цікаво також розглянути відмінності конфедерації та федерації в рамках федератізма.

 Федералізм є родовим поняттям і включає в себе кілька підвидів. Перший з них (саме його, як правило, мають сьогодні на увазі, коли говорять про федералізм) - федерація (federation) - являє собою форму організації державної влади, головні принципи якої були сформульовані батьками-засновниками Сполучених Штатів у Конституції 1787 р. Федерація припускає установа єдиного центрального уряду, в межах охоплення якого формується політія, а складові її одиниці отримують право, з одного боку, на самоврядування, з іншого - на співучасть у загальному конституційному управлінні освітою в цілому. Повноваження центрального уряду делегуються йому населенням усіх складових політію одиниць. Воно має прямий вихід на громадян країни і верховну владу в сферах, віднесених до його компетенції. Для розпуску федерації потрібна згода всіх або більшості вхідних в неї одиниць. До класичних сучасним федераціям Д. Дж. Елейзер відносить США, Швейцарію і Канаду. [14, с33]

Другий підвид - конфедерація (confederation) - був загальновизнаною формою федералізму до 1787 р. При конфедеративному пристрої об'єдналися одиниці утворюють союз, але значною мірою зберігають свої суверенітет і законодавчі повноваження. Вони встановлюють і підтримують постійний контроль над центральним урядом, який може досягти рівня простих громадян, тільки діючи через ці одиниці. Для виходу зі складу конфедерації якихось її членів не потрібно згоди інших - подібне право фіксується при укладенні початкового конституційної угоди. Класичні зразки кон федерації - Ахейський союз і Республіка Сполучених провінцій. Кращим прикладом сучасної конфедерації, на думку Д. Дж. Елейзера, може служити Європейський Союз. [15, с173]

При цьому конфедерації  відрізняються і від інших підвидів федератізма: наприклад, від асиметричних взаємовідносин між федерірованою державою і більшою федеративною державою. У цьому випадку основою підтримки союзу є збереження федерірованним державою широкої внутрішньої автономії при відмові від деяких форм участі в управлінні федеративним утворенням. У Сполучених Штатах подібний пристрій називається «співтовариством» («commonwealth»). Саме таким чином по будувати взаємини цієї країни з Пуерто-Ріко і Гуам. Додамо, що з цієї точки зору і СНД також вписується в цю систему як взаємини Росії з іншими колишніми республіками СРСР - і стає зрозуміло небажання ряду колишніх республік брати участь у співдружності, де центральним державою є Росія. Адже, з цієї точки зору,  ущемляє гордість меншого держави. Тому логічніше було б з політичної точки зору позиціонувати СНД як конфедерацію

Четвертий підвид - асоційована державність (associatedstatehood) - схожий з описаним вище в тій же мірі, в якій конфедерація схожа з федерацією. І в тому, і в іншому випадку відносини є асиметричними, але при асоційованої державності федеративна  держава в меншій мірі пов'язане з федеративною державою, і в конституції, що оформляє взаємини сторін, як правило, передбачена можливість розірвання існуючих між ними зв’язків  при якихось спеціально обумовлених умовах . Подібного роду взаємини встановлені між Сполученими Штатами, з одного боку, і Федерірованнимі Штатами Мікронезії і Маршаллових островів - з іншого.

Крім вже названих, існують і інші - квазіфедеративні - форми, в тому числі:

1) унії (наприклад, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії);

2) ліги (наприклад, Асоціація держав Південно-Східної Азії);

3) кондомініуми (наприклад, Андорра під спільним протекторатом Франції та Урхельского єпископа (Іспанія);

4) конституціональна регіоналізація (наприклад, Італія);

5) конституціональне самоврядування (наприклад, Японія) (15). [17, с236]

 Раз виникнувши, більшість федеративних систем можуть, використовуючи якісь спеціально встановлені конституційні процедури, включати до свого складу нові одиниці. Правда, в конфедераціях «старогого зразка», утворених з раніше незалежних Политтів, набір входять в систему членів найчастіше визначався спочатку; випадки, коли у вже готове об'єднання входили нові члени, були вкрай рідкісними. Однак інші федеративні освіти і, особливо, конфедерації «нового типу» створюються на основі швидше мережі угод, ніж одноразового акту об'єднання. Так, зокрема, створювалися Європейський Союз і Вест-Індійська Федерація. Аналогічним чином в середні століття і на зорі нового часу будувалася Швейцарія, у XIX ст. змінила - шляхом укладання нової конституційної угоди »- своє конфедеративний устрій на основі мережі угод на федеративний. Чи рухається Європейський Союз в тому ж напрямку, чи ні, сказати поки важко, проте якщо його мета - збереження конфедеративного (або рівноцінного конфедеративном) пристрою, його сьогоднішня політика використання мережі угод видається цілком вдалою. [18, с88]

Не виключено, що набагато більше шансів на успіх мають конфедерації різноетнічних держав. Поліетнічні федерації несуть із собою загрозу громадянської війни, поліетнічні конфедерації - лише загрозу розпаду на складові частини. [19, с65]

Наприклад, співдружність - це рідкісне, ще більше аморфне, ніж конфедерація, але, тим не менш, організаційне об'єднання держав, якi характеризуються наявністю спільних ознак, певним ступенем однорідності.

Таким чином, можна зробити висновок, що питання про самодостатність конфедерації як форми державного устрою на сьогоднішній момент є дуже спірним. Кордон між федерацією і конфедерацією, безумовно, розмита. Умовно конфедерації можна визначити як тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів.

При конфедеративному пристрої держави - члени конфедерації - зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах. Конфедерації історично можуть бути етапом в утворенні єдиної держави (наприклад, США і Швейцарія на початкових етапах були конфедеративним спілками). Конфедерація не має суверенітету, оскільки створювані союзні органи лише координують діяльність вхідних в конфедерацію держав і тільки з тих питань, для вирішення яких вони об'єдналися.

ВИСНОВОК: У цілому, аналізуючи ретроспективний погляд на приклади конфедерацій, не можна заперечувати, що ця форма досить рідкісна і відсоток конфедерацій як в сучасному світі, так і в історичному розрізі, дуже невисокий. Крім того, конфедерація частіше за все є нестабільним державним утворенням, що прагнуть або до розпаду (Лівонія), або до перетворення у федерацію (США, Швейцарія - хоча Швейцарія досі позиціонує себе як конфедерація, на далі вона вже давно перейшла до федеративної системи). У той же час не можна заперечувати зрісший інтерес до цієї проблеми в сучасному світі. Євросоюз, проблеми взаємини Росії і Чечні, Росії і Білорусії викликають пильний погляд на форму конфедерації, вдумливий і всебічний аналіз її ознак, особливостей, переваг та недоліків.

ВИСНОВОК

Історія існування держави свідчить про те, що у всі століття різні держави відрізнялися один від одного внутрішньою будовою (структурою), тобто способом територіального розподілу (адміністративно-територіальні одиниці, автономні політичні утворення, державні утворення, що володіють суверенітетом), а також ступенем централізації державної влади (централізовані, децентралізовані, організовані за принципом демократичного централізму). Даний феномен позначається терміном «форма державного устрою», під якою розуміється територіальна організація державної влади, співвідношення держави як єдиного цілого з його складовими частинами.

Аналіз поставлених завдань курсової роботи дозволяє зробити ряд висновків:

1. Федерація – форма державного устрою, відповідно до якої держава складається з державних утворень – суб'єктів федерації, наділених значною автономією, що не порушує, однак, цілісності держави.

а) федерації створюються за різними ознаками. Найбільш поширеними є федерації, побудовані за територіальною ознакою;

б) існують федерації, в яких при домінуванні територіальної ознаки у федеральному устрої враховується і етнічний чинник. Є федерації, створені за мовною ознакою.

в) федерація є форма розмежування предметів ведення між федерацією і вхідними в її склад суб'єктами – державними утвореннями. Предмети ведення федерації і її суб'єктів – це круг конституційно закріплених питань, по яких, залежно від форми правління, відповідні державні органи федерації і її суб'єктів компетентні ухвалювати рішення;

г) федерації відрізняються один від одного по ступеню централізації влади і управління. Переважають федерації централізовані, в яких досить широкий круг питань, віднесених до виняткової компетенції федерації;

д) у федеральних державах передбачені гарантії виконання вирішень федеральних органів на всій території федерації;

е) взаємовідношення між федераціями і їх суб'єктами розвиваються суперечливо. Переважаючою є тенденція до інтеграції при збереженні певних гарантій прав і інтересів суб'єктів федерації. Нині федерації залишаються однією з найефективніших і життєздатних форм державного устрою;

ж) забезпечення державної єдності об'єднаних у федерацію суб'єктів - тільки одна функція федерального ладу, обумовлена головним чином саме багатонаціональним складом населення. Його інша функція – раціоналізація влади і управління суспільними і державними справами на користь збереження і підтримки демократичного конституційного ладу;

з) нерівноправ'я суб'єктів федерації в економічній сфері породжує негативні політичні наслідки, підсилює прагнення країв, і областей перетворюватися в республіки.

2. Конфедерація – особлива форма державного устрою, яка відрізняється від федерації специфікою конституційних основ.

а) конституційні основи конфедерації виступають в двох якостях: як її конституційні принципи, що розкривають зміст її поняття, і як юридична основа конфедеративного утворення;

б) принципами конфедерації є принцип еквівалентності – юридичної рівності суб'єктів конфедерації між собою і з конфедеральним центром, а також принцип збігу, – створення загального суверенітету за рахунок поєднання суверенітетів держав, що об'єдналися в конфедерацію;

в) можливі два види конфедерації – конфедеративний союз держав і конфедеративна союзна держава. Відмінність між цими видами полягає в наявності у конфедеративної союзної держави статусу держави, якої не має конфедерація держав;

г) юридичною основою конфедерації після завершення процесу її створення є не союзний договір, а конституційні норми держав, що співпали та об'єдналися в ній.

Конфедерація ґрунтується на конфедеральному праві, яке зовні може вважатися різновидом державного права, оскільки відрізняється від останнього лише специфікою формування сфери дії. З цього виходить, що інтеграційні процеси сприяють розвитку конституційного (державного) права, поширюючи його дію і на міждержавні відносини.

Зараз найбільш розповсюдженою формою держави є демократична федеративна республіка. Саме в ній найбільше чітко виявляються всі сучасні погляди на те, яким повинне бути суспільство. Однак це зовсім не означає, що людство не може винайти нічого більш досконалого. Можливо, у майбутньому з'являться принципово новіелементи форми держави, і це лише ще раз доводить перспективність і необхідність розгляду даної теми.

Список використаної літератури:

1.   Венгеров А.В. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.
2.  Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты: Учебное пособие / Пер. с франц. – М.: Юристь, 2002. – 365 с.
3.  Загальна теорія держави і права — Цвік М. В.,Петришин О. В., Аврвменко Л. В.-Харків,-2009 рік.
4.  Кімініх О. Федеративна держава / / Державне право Німеччини. Т. 1. М., 1994. 
5.  Коваленко А.І. Теорія держави і права. М., 1997. 
6.  Костенко М.Л., Лавренєва Н.В. ЄС після Маастрихту.-Х.-2000.
7.  конфедерація чи міжнародна організація?// Держава і право. -
8.  1994. - №4.
9.  Огірко Р. Конфедерація і міжнародна організація.К.-2007
10.  Характеристика політико-правової природи // Українське право. - 2000.-
11.  №1.
12.  Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. – К.: Кондор, 2006. – 477 с.
13.  Конституційне право зарубіжних країн. Загальна частина. Під ред. 
    Страшуна Б.А. М.: Бек, 1996 р. 
14.  Конституційне право зарубіжних країн. Підручник для ВУЗів під ред. М.В. Баглая, Ю.І. Лейбо, Л.М. Ентіна. М., 1999. 
15.  Кушнір А.: Федерація чи унітарна держава. / / Народний депутат 1992 р. № 6. 
16.  Лисенко В.М.: Розвиток Федерації і Конституція Росії (конституційні зміни як назріла потреба розвитку федеративних відносин) / / Держава і права. - 1997 р. - № 8. 
17.  Лівшиць Р.З. Теорія права. М.: БЕК, 1994 р. 
18.  Марченко М.М. Порівняльне дослідження проблем федералізму / / Вісник МГУ. Серія 11. М., 1993. 
19.  Мішин А.О., Барабаш Г.А. Державне право буржуазних і країн, що розвиваються. М.: Білі альви, 1996. 
20.  Назаренко Г.В. Общая теория права и государства. – М.: Ось-89, 2001. – 453 с.
21.  Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрайт, 2001. – 346 с.
22.  Согрин В.В. Політична влада, демократія й олігархія в Північній Америці колоніальної епохи. - Нова і новітня історія. 2001, № 1. С. 34 - 46.
23.  Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. - Х. - 2011.
24.  С.В. Клименко, А.Л. Чичерін. Основи держави і права. М. 2000 
25.  Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.
26.  Федералізм: енциклопедичний словник. М., 2000. 
27.  Федераліст. Політичні есе Олександра Гамільтона, Джеймса Медісона і Джона Джея. М., 2000. 
28.  Хропанюк В.Н. Теорія держави і права. М., 1996 р.
29.  Чиркін В.Є. Сучасна федеративна держава. М., 1997. 
30.  Чиркін В.Є. Моделі сучасного федералізму: порівняльний аналіз / / Держава і право. 1994. № 8 - 9. 
31.  Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України. – 2003. – №2. – C. 47-58.
32.  Юридичний енциклопедичний словник. М.1984 р. 
33.  Ященко А.С. Теорія федералізму: Досвід синтетичної теорії держави. СПБ, 1999. 

1. Создание малого торгового предприятия
2. Лифт Строй Управление
3. Лекция 5 Проверка статистических гипотез Закон распределения определяет количественные характеристики ге
4. Правоведение Год поступления 2012 В зачетку Наименование дисциплин.
5. Лабораторна робота ’ 6 ДІАГРАМИ СТАНІВ ТА ПЕРЕХОДІВ Теоретичні відомості Діаграми станів та переходів s
6. Анализ маркетинговых коммуникаций и рекламы предприятия
7.  Мета й етапи підготовки роботи Метою ІНДЗ є поглиблення і закріплення студентами теоретичних знань з полі
8. Прогнозирование опасных факторов пожара в учебном учреждении
9. Вяземский период в жизни Булгакова
10. Обитаемый остров рассказывает о судьбе молодого землянина человека XXII века попавшего на неизвестную план
11.  Философия и наука в творчестве В
12. Диалог. 7 1.2 Теоретические основы организации бухгалтерского учета основных средств в ОО
13. .Служебное назначение детали КПЛ12М.
14. Трепанация черепа
15. тебе туда твое время на земле прошл
16. продажу товаров выполнение работ и оказание услуг покупателям для их личного семейного домашнего использо
17. Мои фантазии Посвящается женщине научившей меня любить шепот струн на пальцах рук1
18. жави а також розвиток головних галузей права
19. РЕФЕРАТ Принципы автоматизации Систем Автоматического Управления
20. Региональный социопсихологический центр 443111 г

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе