Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
13
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ
Національний університет «Острозька академія»
Факультет політико-інформаційного менеджменту
Реферат на тему:
«Сенс людського життя як психологічна проблема»
Підготувала:
Студентка ІІ курсу
Групи Д-21
Артюх Алла
Острог, 2013
ЗМІСТ
Висновок…………………………………………………………………………10
Список використанних джерел та літератури…………………………………13
Проблемі сенсу життя вже багато століть. Цю тему вивчають соціологи, психологи, етики, естетики і філософи. Але однозначної відповіді на це питання немає і понині. Звідси цілком правомірний висновок про неможливість умоглядного відповіді на питання про сенс життя, тому що це питання не стільки теоретичний, скільки життєво-практичний. Проблема сенсовості існування є однією з найважливіших у психології, філософії, світогляді взагалі. Цю проблему можна сформулювати таким чином: чи варте життя того, щоб його прожити? Які дії людини породжувалися вирішенням питання, наприклад, про істинність Птолемеєвої чи Копернікової систем, тобто проблеми про те, що навколо чого крутиться: Сонце навколо Землі чи навпаки? Люди погоджувалися або не погоджувалися з одержаними висновками, іноді використовували набуті знання у професійній діяльності й усе. А що може вчинити людина, якщо твердо вирішить, що її життя ні тепер, ні в майбутньому не має сенсу? Вона може позбавити себе життя. Отже, критерієм важливості проблеми сенсу життя є саме життя людини, мільйони (можливо мільярди впродовж людської історії, хто знає?) самогубців довели серйозність названої проблеми.
Одне тільки згадка словосполучення «сенс життя» викликає у нас різні асоціації в діапазоні від давно обридлої, можливо надуманою або вигаданою, що набила оскому психологічну теми, про яку всі знають, і до вічної світової проблеми настільки абстрактною і абстрактній, що і говорити про неї простому смертному всерйоз якось непристойно. Перефразовуючи відомий афоризм Оскара Уайльда можна сказати, що «сенс життя» настільки серйозне питання, що серйозно про нього говорити не можна. Але страшна статистика безперервного зростання психологічних депресій, неврозів, суїцидів (у тому числі й у молоді), алкоголізм, наркоманія та інші нерозлучні супутники нашого цивілізованого способу життя змушує нас постійно повертатися до цієї проблеми і постійно відчувати своє безсилля перед нею, тому що в основі всього цього лежить саме невирішеність цієї проблеми.
Відтоді як підліток чи юнак починає замислюватися над життям, він усвідомлює, що навколо багато безсенсових речей. З етичного погляду, позбавляє життя сенсу смерть. Вона перетворює життя на незбагненну та каральну для людини загадку. Зі смертю не хоче змиритися наша душа, про це добре знають ті, у кого померли особливо близькі та дорогі їм люди. Смерть робить життя якимось ошуканством, злим жартом, нікому не потрібною суєтою. Справді, навіщо щось творити, чогось досягати, прагнути, боротися за якісь ідеали, народжувати та виховувати дітей, якщо все це тлінне, тимчасове, на все чигає смерть. "Що ми тут? — тимчасові. Землею є й у землю підеш", — писав Г. Цамблак ще на початку XV ст.
Життя є замкнене у собі коло: народження, зростання, породження нового покоління, старіння та смерть. Нове покоління проходить той самий шлях, лишаючи за собою інше, нове покоління і так до безкінечності. Смерть індивіда існує нібито для утвердження роду. Але у такому випадку життя роду є ланцюг смертей. Отже, життя є замкнене у собі коло, прагнення, яке не досягає мети, а тому з необхідністю повертається до свого витоку та повторюється знову і знову. Це розуміння абсурдності буття переживається кожною особистістю зокрема, тому стає психологічною проблемою.
Сенс життя виступає найбільш гнучкою характеристикою і матеріальних і духовних потреб. Зрештою, сама система потреб визначається сенсом життя: якщо таким є множення особистого багатства, то, природно, це веде до гіпертрофованого розвитку матеріальних потреб. І, навпаки, стало метою життя духовний розвиток панує в структурі особистості відповідних духовних потреб. Сенс життя визначається, перш за все, конкретними історичними умовами, інтересами і потребами, спільними історичними завданнями даного класу. Зрештою, сенс життя визначається об'єктивно існуючою системою суспільних відносин.
2. Проблема сенсу життя в науці
Розглянемо структуру сенсу життя з погляду постнекласичної психології, яскравим представником якої є В.Г.Немировський. Він аналізує визначення сенсу життя через поняття спрямованості та умовно виокремлює дев’ять основних концепцій сенсу життя:
1. Вищим сенсом життя є творчо—альтруїстична безкорислива турбота про загальне благо і пов’язана з нею готовність поступитися своїми інтересами.
2. Людина, як соціально—творча істота бачить сенс життя в створенні духовних і матеріальних цінностей.
3. Соціально—демографічний сенс життя полягає в народженні і вихованні дітей та онуків.
4. Група концепцій сенсу життя, які сприяють прогресивному розвитку індивіда а тим самим і суспільства, включає різні варіанти діяльності: орієнтовану переважно на духовний розвиток особистості; на фізичний розвиток індивіда; комплексну ігрову діяльність; пасивну – таку, що не сприяє розвитку індивіда.
5. Престижна концепція сенсу життя характеризується сукупністю різних способів підвищення свого соціального статусу і своєї значущості в очах оточення.
6. Для лідерської концепції властиве тісно пов’язане з престижною спрямованістю прагнення до влади над людьми у будь—яких формах, причому популярність і слава, які приносить влада, сприймаються як основа для отримання безсмертя в пам’яті людей.
7. Гедоністичний погляд на сенс життя близький людям, які прагнуть до різного роду задоволень.
8. Для конформістського сенсу життя характерне прагнення “жити як всі”, нічим не виділятись. У цьому випадку само ототожнення себе з певним співтовариством, розчинення у людській масі дає відчуття особистого безсмертя.
9. Теологічна або релігійна концепція означає служіння Богові у тій або іншій формі [3].
Будь—яку концепцію сенсу життя можна розглядати як спрямованість особистості, яка реалізується на двох рівнях. Вищий рівень спрямованості якнайповніше втілює уявлення особистості про сенс життя, включає уявлення про світ і своє місце у ньому, ставлення до себе й інших людей, до життя і смерті. На цій основі формуються сенсожиттєві принципи, головні життєві цілі
або, іншими словами, термінальні цінності та морально-етичні засоби їхнього досягнення або інструментальні цінності. Цей рівень можна назвати світоглядною спрямованістю. Нижчий рівень включає, перш за все, життєві орієнтації, тобто ієрархію сфер життєдіяльності у свідомості індивіда і його ставлення до цих сфер. Це соціальна спрямованість особистості, де вона переважно зреалізує свої уявлення про сенс життя і що це за уявлення.
Сенс життя тісно пов’язаний із професійною визначеністю та реалізованістю особистості, яка входить в структуру сенсо-життєвих орієнтацій. Часто вихід на пенсію сприймається як особиста трагедія і, якщо людина не адаптується до нових умов життя, не знайде нового сенсу, це може прискорити і кінець фізичного буття. Орієнтація на загальнолюдські цінності, альтруїзм, а головне, моральність, є основою для побудови оптимального сенсу життя повної реалізації себе як особистості. Питання сенсу життя невичерпне. Кожна наука трактує його по-своєму, але бачимо незаперечний вплив на формування цього поняття історичних, соціальних, економічних і політичних процесів. Кожна людина повинна визначити мету свого життя, керуючись своїми ціннісними орієнтаціями, щоб не стати побічним матеріалом в “машині” соціальних перетворень, потрібно знайти своє місце в житті.
3. Сенс людського життя з психологічної точки зору
Проблема сенсу життя проходить через всю багатотисячолітню історію філософії, релігії, науки етики та психології та літератури. Практично всі філософські напрями, течії та школи, всі релігійні конфесії вважали її однією з основних. Проблема «проходила», але не вирішувалася. Чи не вирішувалася, незважаючи на її вічну актуальність, значимість і зусилля кращих умів людства, в тому числі філософів, учених, теологів, письменників, політичних і громадських діячів, володарів світу, полководців, всесвітньо відомих релігійних авторитетів та одиноких затворників і відлюдників.
Відповідно до концепції вчинку, розробленої В. А. Роменцем в 1990 році, феномен сенсу життя необхідно віднести до післядії вчинку. В. А. Роменець трактує вчинок як більш прийнятний пояснювальний принцип психології, ніж рефлекс або дія. Саме його можна поширити на складні феномени смислової сфери особистості без особливого спотворення змісту останніх. Автор відстоював достоїнства механізму вчинку та довів, що вчинок є ланкою, яка опосередковує зв’язок між психікою і світом, іншими людьми, психікою і тілом, а також між структурними компонентами психічного. Вчинок є способом самодетермінації людиною своєї поведінки на основі самопізнання і самотворчості і пов’язаний з формуванням сенсу життя. Людина пізнає себе через здійснення вчинку й аналіз його наслідків, створює себе, і таким чином консолідує сенс життя. Проявами сенсу життя можна вважати конкретні установки, які втілюються у вчинках. В історико-психологічній парадигмі В. А. Роменця розкрита послідовна структура механізму вчинку, його зв’язок з історичною логікою розвитку суспільства, заснованою на акцентах певної культурної епохи.
Елементами логічної структури вчинку є ситуація, мотивація, дія і післядія. Формування сенсу життя особистості відбувається на етапі післядії, яка є наслідком рефлексії з приводу дії. А дія, зі свого боку, втілює результати мотиваційної боротьби у ситуації невизначеності. Післядію, за В. А. Роменцем, можна охарактеризувати як актуалізацію самопізнання на основі здійснення вчинку і самотворення людиною себе через консолідацію сенсу життя. У післядії вчинку здійснюється особливий вид внутрішньої діяльності, для якого характерне пізнання і створення нових психічних підструктур, які відповідають за процес пошуку сенсу життя [5]. Певний інтерес, у зв’язку з розумінням вибору індивідом подальшого життєвого шляху, представляє погляд М. В. Савчина. Цей шлях може бути продуктивним, спрямованим на саморозвиток, творення себе, а може бути спрямований на саморуйнування й стагнацію.
У психологічній літературі сенс життя визначено як феномен, який забезпечує нормальне і продуктивне життя людини, втрата якого може призвести до трагічних наслідків. Так, польський психолог-клініцист К. Обуховський відзначає, що властивістю птаха є потреба літати, а властивістю дорослої людини є потреба знайти сенс власного життя [4]. Він визначає потребу сенсу життя як третю, разом із пізнавальною і потребою емоційного контакту специфічну людську потребу. Хоча К. Обуховський позначає свій підхід до проблеми сенсу життя як природничо-науковий, а не філософський, він вважає, що сенс життя є потребою дорослої людини, тобто без нього вона не може нормально функціонувати і мобілізовувати свої здібності максимальною мірою. Це пов’язано із обґрунтуванням для себе сенсу свого буття, із схваленням і практичним прийняттям людиною напряму власних дій [4].
Відомий психолог В. Е. Чудновський розглядає феномен сенсу життя з погляду співвідношення “зовнішнього” і “внутрішнього”. Він говорить, що сенс життя – це особливе психологічне утворення, яке має свою специфіку виникнення, етапи становлення, психологічну структуру. Суть сенсу життя як психологічного феномена в тому, що він виникає в результаті взаємодії “зовнішнього” і “внутрішнього”, і в той же час емансипується від того й іншого і починає діяти як “буферний механізм”, як система противаг, що не допускають
однобічного підпорядкування “зовнішньому” і водночас, перешкоджають перетворенню людини на раба власних потреб, бажань, миттєвих інтересів [9]. На думку В. Е. Чудновского, це “реалістичний” рівень, тобто відповідність сенсу життя об’єктивним умовам, необхідним для його реалізації та індивідуальним можливостям людини, та “конструктивний” рівень, який відображає ступінь позитивного чи негативного впливу на процес становлення особистості й успішність діяльності людини. В. Чудновський вважає, що смисло-життєві орієнтації людини не вичерпуються однією, хоча б і дуже важливою ідеєю, життєвою метою, а є структурною ієрархією “більших” і “менших” сенсів. Оптимальний сенс життя дослідник охарактеризовує як гармонійну структуру смисложиттєвих орієнтації, які зумовлюють високу успішність у різних галузях діяльності, максимальне розкриття здібностей та індивідуальності людини, її емоційний комфорт, що проявляється у наповненості життя й задоволенні ним.
Сенс життя залежить також і від певних фізіологічних параметрів. Для здорової людини, інваліда чи людини, яка втратила здоров’я, пошуки оптимального сенсу життя можуть відбуватися різними шляхами і призвести до різних результатів. Професійна діяльність – одна з найбільш значущих цінностей людини, є істотним компонентом структури її смисложиттєвих орієнтації. Досить згадати про те, що закінчення професійної діяльності й вихід на пенсію в багатьох випадках переживаються як особиста трагедія, пов’язана із втратою сенсу життя, і це має негативні наслідки: є ціла низка досліджень про те, що закінчення професійної діяльності людини наближає і кінець її фізичного
існування.
Сенс життя також тісно пов’язаний із проблемою моральності людини. Не потрібно доводити, що опора на “моральні інваріанти” має безпосереднє відношення до проблеми сенсу життя, оптимального сенсу життя. Саме загальнолюдська моральність, орієнтована на найбільш віддалені фактори, проявляється в здатності людини “вийти за межі” не тільки власної особистості.
Висновок
Сьогодення не лише нашої країни, але й усього світу загалом, має всі ознаки нестабільності. У такій ситуації людина губиться, її життя вибудовуване роками може за мить зруйнуватись, відповідно й ідеали не постійні, вони міняються, змінюється і мета, і сам сенс життя. З цього приводу хотілося б згадати доповідь М. О. Бердяєва “Доля людини в сучасному світі”, зачитану ним у 1931 році: “Усе в сучасному світі перебуває під знаком кризи, не тільки соціальної й економічної, а також і культурної, духовної кризи, все стало проблематичним. Світ знаходиться у хиткому стані, в ньому не залишилося стабільних констант, він переживає революційну епоху й зовні, й внутрішньо, епоху духовної анархії. Людина живе в страху більш ніж будь–коли, вона перебуває під вічною загрозою, висить над безоднею. Сучасна європейська людина втратила віру, якою вона намагалася в минулому столітті замінити християнську віру. Вона не вірить більше в прогрес і гуманізм, всесильність науки, вона усвідомлює неправду капіталістичного ладу й розчарувалась в утопії соціального устрою. Але сучасна людина оптимістична й повна віри в одному: у неї є кумир, якому все приноситься в жертву. Сучасна людина вірить у могутність техніки, машини, іноді здається, що це єдине, у що ще вірять. Запаморочливі успіхи нашої епохи є справжнім чудом гріховного природного падіння світу. Людина вражена й приголомшена могутністю техніки, яка перевернула все її життя. Людина сама її створила, це продукт людського генія, розуму, винахідливості, дітище людського духу. Людині вдалося розкувати приховані сили природи й використати їх для своїх цілей, внести теологічний принцип у дію сил механіко–фізико–хімічних. Але опанувати результати своєї справи людині не вдалося. Техніка виявилася сильнішою свого творця, вона підкорила його собі. Техніка є єдиною сферою оптимістичної віри сучасної людини, найбільшим її захопленням. Але вона ж приносить людині багато гіркоти й розчарувань, вона поневолює людину, послабляє її духовність, загрожує загибеллю. Криза нашого часу значною мірою породжена технікою, з якою людина не має сил упоратися. І це криза насамперед духовна. Досконалий природний світ, у якому звикла жити людина минулого, уже не є вічним непорушним порядком” [1]. Ця доповідь була зачитана у 1931 році, сьогодні констатуємо, що проблеми практично ті ж. Тільки тепер вони набагато глибші й серйозніші, людина з головою занурилась у технічний світ, у вигаданий нею ж простір віртуальної реальності, куди із задоволенням ховається від власних проблем. Тоді як реальний світ перебуває на порозі загибелі.
А життя буквально кожен день і кожну годину продовжує підкидати нам все нові і нові факти людських трагедій, в основі яких лежить невирішеність вічного питання «сенсу життя». Всі ЗМІ, включаючи інтернет, буквально вибухають від чергового известия про суїцид-якої поп-зірок, артиста, поета, письменника, зовсім юної дівчинки або юнака. Але це тільки видима частина айсберга, В глибині ці трагедії ростуть як сніжний ком, як некерована ланцюгова реакція, в якій людські життя не більше ніж безпристрасні цифри. Ось типове і в той же час характерне лист нікому невідомої Світлани, взяте навмання з рубрики «Коментарі» сайту zpsy.ru / psychology.htm 27.02.12:
«Здравствуйте, Вікторія. Все, що ви написали - це точно про мене, така ж історія. Не хочу жити, не бачу сенсу, немає бажання нічого робити. Мені 28 років ... та чоловік хороший, є син і дочка ... АЛЕ!! Нічого не радує ... живу на автопілоті, все дратує навколо ... все безглуздо ... Розумію, що так не можна, але не можу нічого вдіяти ... ця порожнеча і душевний біль у грудях ... Мені здається, що я зійду з розуму ... не можу більше ...»
Тут за кожним словом біль і страждання цілком конкретної людини, може бути живе в одному з вами домі. Феномен проблеми «сенсу життя» полягає, перш за все, в тому, що з одного боку сенс життя це стрижень життя будь—якого жителя Землі, це духовне здоров'я людства, а з іншого боку ми не знаємо ні його суті, ні джерела і процесу його формування, ні законів його існування та зміни, не знаємо чи можна впливати на його зміст і як. Ми знаємо тільки те, що за всю його багатостраждальну історію було запропоновано практично незліченну кількість різних варіантів вирішення проблеми у вигляді відповідної кількості приватних варіантів конкретних формулювань сенсу життя, велика кількість різних обгрунтувань, доказів, рекомендацій і т.д. Здавалося б що ще потрібно? Є безліч рішень на всі випадки життя і питання закрите. Але виявилося, що всі ці рішення не тільки далекі один від одного, але часто суперечать один одному або навіть взаємно виключають один одного. Наприклад, в одному з варіантів сенс життя це саме життя самоціль, а в іншому сенс життя в смерті, тому що будь—яке життя закінчується смертю. Для одного сенс життя в блаженстві, для іншого в багатстві, для третього в щастя, для п'ятого, десятого, п'ятдесятих — в пізнанні, гармонії з Богом і т.д.
Всім відома тріада: побудувати будинок, посадити дерево, виростити сина вона, безумовно, правильна. І знають про неї всі. Але вона всім не допомагає. У сучасних психологів є свої приватні методи і методики, як допомогти людям в подібній ситуації. Але це суто приватні емпіричні способи, не дозволяють виробляти широкі узагальнення і вирішити поставлені вище проблеми управління процесами і сутністю «сенсу життя». Крім того ці методи аварійні, методи пожежної команди. А головне — вони не виходять на світоглядний рівень узагальнення та не визначають місця кожного з відомих варіантів «сенсу життя» і не пояснюють хто правий, а хто ні, і чому, і на цій основі не можуть з'явитися нові універсальні методи і розширитися можливості відомих методик. Сенс життя людини не можна шукати поза самої його життя. Це відзначав ще Гегель. "Все що я хочу, — писав він, — найблагородніша, найсвятіше, є моя мета, і я повинен у цьому була наявна, я повинен це схвалювати, я повинен знаходити це добрим. З усіма само пожертвуваннями завжди пов'язане почуття задоволення, завжди пов'язане якесь знаходження себе ". Правильно визначити сенс свого життя — це і означає знайти самого себе.
Отож, сенс і мета людини полягає у зміні навколишнього світу заради задоволення його потреб, це незаперечно. Але, змінюючи зовнішню природу, людина змінює і свою власну природу, тобто змінює і розвиває самого себе! Кожна людина повинна визначити мету свого життя, керуючись своїми ціннісними орієнтаціями, потрібно знайти своє місце в житті й суспільстві, визначивши сенс свого життя.
Список використанних джерел та літератури