Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
135
Фінансовий менеджмент: конспект лекцій (КНЕУ) - Поддєрьогін
1.1. Сутність фінансового менеджменту.
1.2. Мета, задачі та функції фінансового менеджменту.
1.3. Стратегія та політика фінансового менеджменту.
1.1. Сутність фінансового менеджменту.
Поняття “менеджменту” можна розглядати з трьох сторін: як систему економічного управління, як орган управління (апарат управління), як форму підприємницької діяльності. Менеджмент ( англ. Management – управління) в загальному вигляді можна визначити як систему економічного управління виробництвом, яка включає сукупність принципів, методів, форм і прийомів управління (1, с.39).
Фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючого суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів ( 3, с.11).
Фінансовий менеджмент – це система принципів, засобів та форма організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління його фінансово-господарською діяльністю, в яку входять:
- розроблення і реалізація фінансової політики підприємства;
- інформаційне забезпечення (складання і аналіз фінансової звітності підприємства);
- оцінка інвестиційних проектів і формування “портфеля” інвестицій;
- поточне фінансове планування та контроль.
Фінанси складаються з 3-х взаємозв’язаних галузей:
- ринок грошей та капіталу
- ринок інвестицій
- фінансовий менеджмент
Фінансовий менеджмент - форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою методів та важелів фінансового механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.
Умови, необхідні для ефективного функціонування фінансового менеджменту:
- приватна власність на засоби виробництва
- самофінансування підприємницької діяльності
- ринкове ціноутворення
- ринок праці, товарів та капіталу
- чітке регламентування державного втручання в роботу підприємства
Матеріальна основа фінансового менеджменту - реальний грошовий обіг, тобто економічний процес, який викликає рух вартості, що супроводжується певним потоком грошових платежів та розрахунків.
Принципи управління фінансовим менеджментом:
1. Принцип фінансової стратегії, що визначає можливість збалансування матеріальних та грошових ресурсів.
2. Принцип стратегії управління - це виявлення можливостей розширення виробництва, прогнозування інноваційних варіантів розвитку, пошук альтернативних шляхів прийняття рішень, вибір нових шляхів фінансування.
3. Контроль за виконанням прийнятих рішень.
4. Врахування попереднього досвіду та його екстраполяція на майбутнє.
5. Орієнтація на екстрений характер прийнятих рішень.
6. Визначення непередбачених наслідків впливу зовнішніх факторів.
Об’єктом управління фінансового менеджменту є організація грошового обігу, постачання фінансовими коштами та інвестиційними цінностями, основними та оборотними засобами, організація фінансової роботи.
Суб’єктом управління фінансового менеджменту є загальний вид діяльності, який відображає відношення людей в фінансовій роботі.
Принципи організації фінансового менеджменту - це планування, прогнозування, регулювання, координація, стимулювання, контроль та аналіз.
З метою управління фінансами підприємств застосовується фінансовий механізм.
Фінансовий механізм підприємств – це система управління фінансами підприємств, яка призначається для організації взаємодії фінансових відносин і фондів грошових коштів з метою ефективного їх впливу на кінцеві результати роботи (5, с.96-97).
Фінансовий механізм складається з п’яти взаємопов’язаних елементів: фінансових методів, фінансових важелів, правового, нормативного та інформаційного забезпечення (1, с.50-53).
1) Фінансові методи:
- планування
- прогнозування
- інвестування
- кредитування
- самофінансування
- оподаткування
- система розрахунків
- матеріальне стимулювання
- страхування
- залогові, трастові операції
- оренда, лізинг, факторинг
- фондоутворення
- взаємовідносини з різними суб’єктами та засновниками.
2) Фінансові важелі:
- прибуток - цільові економічні фонди
- доход - вклади
- амортизаційні відрахування - пайові внески
- фінансові санкції - котировка валютних курсів
- ціна - форми розрахунків
- орендна плата - види кредитів
- дивіденди
- % ставка
- дисконт
3) Правове забезпечення - закони, накази, статут юридичної особи.
4) Нормативне забезпечення - норми, інструкції, методичні вказівки
5) Інформаційне забезпечення – інформація різного виду та роду.
Організація фінансових потоків і управління ними залежать від багатьох факторів, таких як: тип бізнесу, розмір підприємства, його організаційна структура управління та ін.
В умовах ринкової економіки фінансовий менеджер стає однією з ключових фігур на підприємстві. Він відповідає за постановку проблем фінансового характеру, аналіз доцільності вибору того чи іншого способу їх рішення, а іноді за прийняття кінцевого рішення вибору найбільш прийнятного варіанту дії, здійснює оперативну фінансову діяльність, контролює грошові потоки підприємства [10, с.28-31].
В загальному вигляді діяльність фінансового менеджера можна поділити на три напрямки:
І. загальний аналіз і планування майнового та фінансового стану підприємства;
ІІ. забезпечення підприємства фінансовими ресурсами (управління джерелами ресурсів);
ІІІ. розподіл фінансових ресурсів (інвестиційна політика та управління активами).
Ці напрямки діяльності одночасно визначають і основні задачі, що стоять перед фінансовим менеджером:
В межах першого напрямку здійснюється загальна оцінка:
· активів підприємства та джерел їх фінансування;
· величини і складу ресурсів, необхідних для підтримки досягнутого економічного
· потенціалу підприємства і розширення його діяльності;
· джерел додаткового фінансування;
· системи контролю за станом і ефективністю використання фінансових ресурсів.
Другий напрямок передбачає детальну оцінку:
· обсягу потрібних фінансових ресурсів;
· форми їх надання (довгостроковий чи короткостроковий кредит, грошові кошти);
· методів мобілізації фінансових ресурсів;
· ступені доступності і часу надання;
· витрат, пов’язаних із залученням даного виду ресурсів (процентні ставки);
· інші формальні та неформальні умови надання даного джерела коштів;
· фінансового ризику
Третій напрямок передбачає аналіз і оцінку довгострокових і короткострокових рішень інвестиційного характеру:
· оптимальність трансформації фінансових ресурсів в інші види ресурсів (матеріальні, трудові, грошові);
· доцільність і ефективність вкладень в основні засоби; їх склад і структура;
· оптимальність оборотних коштів (в цілому і по видам);
· ефективність фінансових вкладень.
Прийняття рішень з використанням наведених оцінок виконується в результаті аналізу альтернативних рішень, які враховують компроміс між вимогами ліквідності, фінансової стійкості і рентабельності.
1.2. Мета, задачі та функції фінансового менеджменту.
1.1. Сутність фінансового менеджменту.
1.2. Мета, задачі та функції фінансового менеджменту.
1.3. Стратегія та політика фінансового менеджменту.
1.2. Мета, задачі та функції фінансового менеджменту.
Необхідно визначити головну мету фінансового менеджменту. Це забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періоді [8, с.11-14], раціональне використання ресурсів для створення ринкової вартості, здатної покрити всі витрати, пов’язані з використанням ресурсів, і забезпечити прийнятний рівень доходів на умовах, адекватних ризику вкладників капіталу [7, с.9] . Ця мета отримує конкретний вираз в забезпеченні максимізації ринкової вартості підприємства, що реалізує кінцеві фінансові інтереси його власників. Характеризуючи загальноприйнятну в ринковій економіці вищевказану головну мету фінансового менеджменту, слід відмітити, що вона вступає в протиріччя з розповсюдженою у нас думкою, що головною метою фінансової діяльності підприємства є максимізація прибутку. Річ у тім, що максимізація ринкової вартості підприємства далеко не завжди автоматично досягається при максимізації його прибутку. Так, отриманий високий у сумі і по рівню прибуток може бути повністю використаний на цілі поточної потреби, в результаті чого підприємство лишиться основного джерела формування власних фінансових ресурсів для свого наступного розвитку (а нерозвинене підприємство втрачає в перспективі досягнуту конкурентну позицію на ринку, скорочує потенціал формування власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, що в кінцевому рахунку призводить до зниження його ринкової вартості). Крім того, високий рівень прибутку підприємства може бути досягнутий при високому рівні фінансового ризику і загрозу банкротства в наступному періоді, що також може обумовити зниження його ринкової вартості. Тому в ринкових умовах максимізація прибутку може виступати як одна з важливих задач фінансового менеджменту, але не як головна його мета.
В процесі реалізації своєї головної мети фінансовий менеджмент направлений на вирішення наступних основних задач:
1) Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів відповідно з задачами розвитку підприємства в майбутньому періоді. Ця задача реалізується шляхом визначення загальної потреби в фінансових ресурсах підприємства на наступний період, максимізації обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, визначення доцільності формування власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел, управління залученням позикових фінансових ресурсів, оптимізації структури джерел формування ресурсного фінансового потенціалу.
2) Забезпечення найбільш ефективного використання сформованого обсягу фінансових ресурсів у розрізі основних напрямків діяльності підприємства. Оптимізація розподілу сформованого обсягу фінансових ресурсів передбачає встановлення необхідної пропорційності в їх використанні з метою виробничого і соціального розвитку підприємства, виплати необхідного рівня доходів на інвестований капітал власникам підприємства і т ін. В процесі виробничого споживання сформованих фінансових ресурсів в розрізі основних напрямків діяльності підприємства повинні бути враховані стратегічна мета його розвитку та можливий рівень віддачі вкладених коштів.
3) Оптимізація грошового обігу. Ця задача вирішується шляхом ефективного управління грошовими потоками підприємства в процесі кругообігу його грошових коштів, забезпеченням синхронізації обсягів надходження і витрат грошових коштів по окремими періодам, підтримкою необхідної ліквідності його оборотних активів. Одним із результатів такої оптимізації є мінімізація середнього залишку вільних грошових активів, яка забезпечує зменшення втрат від їх неефективного використання та інфляції.
4) Забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем фінансового ризику. Максимізація прибутку досягається за рахунок ефективного управління активами підприємства, залученням в господарський оборот залучених фінансових коштів, вибором найбільш ефективних напрямків операційної та фінансової діяльності. При цьому, з метою досягнення економічного розвитку підприємство повинно максимізувати не балансовий, а чистий прибуток, який залишається в його розпорядженні, що потребує здійснення ефективної податкової, амортизаційної і дивідендної політики. Вирішуючи цю задачу, необхідно мати на увазі, що максимізація рівня прибутку підприємства досягається, як правило, при суттєвому зростанні рівня фінансових ризиків, тому що між цими двома показниками існує прямий зв’язок. Тому максимізація прибутку повинна забезпечуватись в межах допустимого фінансового ризику, конкретний рівень якого встановлюється власниками або менеджерами підприємства з урахуванням їх фінансового менталітету (відношення до ступеню допустимого ризику при здійсненні господарської діяльності).
5) Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному рівні прибутку. Якщо рівень прибутку підприємства заданий або спланований зарані, важливим завданням є зниження рівня фінансового ризику, який забезпечує отримання цього прибутку. Така мінімізація може бути забезпечена шляхом диверсифікації видів операційної і фінансової діяльності, а також портфеля фінансових інвестицій; профілактикою мінімізацією окремих фінансових ризиків, ефективними формами їх внутрішнього і зовнішнього страхування.
6) Забезпечення постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку (4, с.35-39). Така рівновага характеризується високим рівнем фінансової стійкості і платоспроможності підприємства на всіх етапах його розвитку і забезпечується формуванням оптимальної структури капіталу і активів, ефективними пропорціями в обсягах формування фінансових ресурсів за рахунок різних джерел, достатнім рівнем самофінансування інвестиційних потреб.
Всі розглянуті задачі фінансового менеджменту тісно взаємопов’язані між собою, хоча окремі з них і носять різнонаправлений характер (наприклад, забезпечення максимізації суми прибутку при мінімізації рівня фінансового ризику; забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів і постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку і т. ін.). Тому в процесі фінансового менеджменту окремі задачі повинні бути оптимізовані між собою для найбільш ефективної реалізації його головної мети.
Фінансовий стан підприємства є основою його добробуту, тому головним на меті фінансовий менеджмент має знаходження розумного компромісу між завданнями, що ставить перед собою підприємство, і фінансовими можливостями реалізації цих завдань для:
- підвищення обсягів продажів і прибутку;
- підтримування стійкої прибутковості підприємства;
- збільшення доходів власників (акціонерів);
- підвищення курсової вартості акцій підприємства та ін. [7, с.7-8].
Ці завдання вирішують за допомогою раціонального управління потоками фінансових ресурсів між підприємством та джерелами його фінансування (як внутрішніми, так і зовнішніми), отриманими:
· у наслідку фінансово-господарської діяльності;
· на фінансовому ринку внаслідок продажу акцій, облігацій, отримання кредитів;
· повернення суб’єктам фінансового ринку процентів і дивідендів як плати за капітал;
· сплати податкових платежів;
· інвестування і реінвестування у розвиток підприємства.
Слід підкреслити, що сутність тієї чи іншої категорії відображається в її функціях. Потрібно розглядати їх прояв в роботі фінансового менеджера.
В фінансовій літературі склалися дві основні позиції по цьому питанню.
1. Фінанси виконують дві функції – розподільчу та контрольну.
2. Фінанси виконують три функції: створення доходів (накопичення капіталу); здійснення витрат – розподільча; контроль ефективності.
Деякі автори вважають (2, с.9-14) більш обґрунтованою другу позицію, так як вона трактує розподільчу функцію більш широко.
Таким чином, перша функція проявляється в роботі фінансового менеджера через своєчасну та повну концентрацію фінансових ресурсів у фондах грошових коштів.
Іще однією проявою першої функції є стимулювання зростання фінансових ресурсів, в тому числі грошових накопичень.
Друга функція – здійснення витрат, чи розподільча – проявляється в масштабі підприємства через розподіл і перерозподіл усіх грошових надходжень, в першу чергу, виручки від реалізації продукції чи послуг. Ця розподільча діяльність потребує від фінансового менеджера перманентних інвестиційних рішень; він повинен залучати всі тимчасово вільні ресурси та направляти їх, авансувати в приоритетні чи найбільш ефективні вкладення.
Третя функція фінансів – контрольна – тісно пов’язана з попередніми та має прояву через:
1) аналіз фінансових показників;
2) заходи фінансового впливу – головні рішення фінансового менеджера.
Слід відрізняти функції фінансів і функції фінансового менеджменту.
Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету та основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції діляться на дві основні групи, які визначаються комплексним змістом фінансового менеджменту:
1) функції фінансового менеджменту як керуючої системи;
2) функції фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління підприємством.
Функції і методи фінансового менеджменту можна поділити на два блоки:
І. Управління зовнішніми фінансами.
ІІ. Внутрішньовиробничий облік і контроль [7, с.8-9].
Управління зовнішніми фінансами складається з управління оборотними активами (рухом грошових коштів, розрахунками з клієнтами, управління матеріально-виробничими запасами та ін.) та залучення коротко- та довготермінових зовнішніх джерел фінансування.
Внутрішньовиробничий облік і контроль передбачає:
- складання і аналіз фінансової звітності підприємства;
- оцінку поточного стану підприємства та перспективне планування;
- збирання й оброблення даних бухгалтерського обліку для управління фінансами;
- складання кошторису витрат, сплата податків тощо.
Рішення із фінансових питань приймають у процесі інвестування в активи підприємства та при виборі джерел фінансування інвестиційних проектів. Інвестиційні рішення (довготермінові та короткотермінові) приймають для:
· раціоналізації структури активів, визначення необхідності їх зміни та ліквідації;
· розроблення й оцінки інвестиційних проектів;
· визначення потреби у фінансових ресурсах;
· управління “портфелем” цінних паперів.
Вибір джерел фінансування інвестиційних проектів здійснюють за допомогою:
- вироблення і реалізації політики раціонального поєднання власних і позичених коштів для забезпечення ефективного функціонування підприємства;
- вироблення і реалізація політики залучення капіталу на найвигідніших умовах;
- дивідендної політики;
- оцінки операцій злиття і поглинання підприємств.
Отже, успішна діяльність будь-якого підприємства, його життєздатність протягом тривалого періоду часу залежить від неперервної послідовності управлінських рішень, що їх приймають менеджери як індивідуально, так і колективно.
До кола конкретних питань, які мають вирішуватись у фінансовому менеджменті, відносяться:
1) Розробка фінансової стратегії підприємства.
2) Створення організаційних структур, які забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності підприємства.
3) Формування ефективних інформаційних систем, які забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.
4) Здійснення аналізу різних аспектів фінансової діяльності підприємства.
5) Здійснення планування фінансової діяльності підприємства по основним її напрямкам.
6) Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень в галузі фінансової діяльності.
7) Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень.
Фінансовий менеджмент включає:
1) Управління активами:
А) Управління оборотними активами;
Б) Управління необоротними активами.
2) Управління капіталом:
А) Формування фінансової структури капіталу;
Б) Управління формуванням власних фінансових ресурсів;
В) Управління залученням позикових фінансових ресурсів.
3) Управління інвестиціями.
4) Управління грошовими потоками.
5) Управління фінансовими ризиками та упередження банкрутства (4, с.44-49).
Як і кожна управлінська система, фінансовий менеджмент передбачає наявність певного об’єкта управління. Таким об’єктом управління є фінанси підприємств і його фінансова діяльність. Особливості формування капіталу та фінансових ресурсів, форми та методи розподілу цих фінансових ресурсів, об’єми та інтенсивність грошових потоків і інші умови фінансової діяльності суттєво розрізняються по окремих підприємствах. Тому з позицій особливостей здійснення фінансового менеджменту виникає необхідність класифікації підприємств як об’єктів фінансового менеджменту за окремими класифікаційними ознаками:
1. За формами власності.
2. За організаційно-правовими формами діяльності.
3. За галузевими ознаками.
4. За розміром власного капіталу.
5. За монопольним становищем на ринку.
6. За стадією життєвого циклу. (4, с.39-43).
Використання методів та прийомів фінансового менеджменту дає змогу зберегти міцні ринкові позиції будь-якому виробникові. Базуючись на зіставленні певних фінансових результатів, розраховуючи відповідні фінансові показники, підприємство здатне оцінити ефективність свого господарювання, визначити своє місце серед підприємств галузі, планувати діяльність на майбутнє.
1.3. Стратегія та політика фінансового менеджменту.
1.1. Сутність фінансового менеджменту.
1.2. Мета, задачі та функції фінансового менеджменту.
1.3. Стратегія та політика фінансового менеджменту.
1.3. Стратегія та політика фінансового менеджменту.
Під фінансовою стратегією підприємства слід розуміти формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності й вибір найбільш ефективних шляхів їх досягнення.
Фінансова стратегія є частиною загальної стратегії підприємства[8, с.44-49].
Основна мета загальної стратегії – забезпечення високих темпів економічного розвитку та підвищення конкурентної позиції підприємства.
До основних етапів процесу формування фінансової стратегії підприємства відносять:
1) Визначення загального періоду формування фінансової стратегії.
Цей період залежить від ряду умов. Головною умовою його визначення є довгота періоду, який прийнятий для формування загальної стратегії розвитку підприємства – так як фінансова стратегія носить по відношенню до неї підлеглий характер, вона не може виходити за межу цього періоду.
Важливим елементом визначення періоду формування фінансової стратегії підприємства є передбачення розвитку економіки в цілому та кон’юнктури тих сегментів фінансового ринку, з якими пов’язана майбутня фінансова діяльність підприємства, - в умовах нинішнього нестабільного розвитку економіки країни цей період не може бути більше трьох років.
2) Дослідження факторів зовнішнього фінансового середовища та кон’юнктури фінансового ринку.
Для такого дослідження необхідно вивчити економіко-правові умови фінансової діяльності підприємства і можливі їх зміни в наступному періоді. Крім того, на цьому етапі розробки фінансової стратегії аналізуються кон’юнктура фінансового ринку та фактори, які її визначають, а також розробляється прогноз кон’юнктури в розрізі окремих сегментів цього ринку, пов’язаних з наступною фінансовою діяльністю підприємства.
3) Формування стратегічних цілей фінансової діяльності.
Головною метою цієї діяльності є підвищення рівня добробуту підприємства і максимізація його ринкової вартості. Разом з цим ця головна мета потребує конкретизації з урахуванням задач і особливостей наступного фінансового розвитку підприємства.
Система стратегічних цілей повинна забезпечувати формування достатнього обсягу власних фінансових ресурсів і високорентабельне використання власного капіталу; оптимізацію структури активів і капіталу, що використовується; прийнятного рівня фінансових ризиків в процесі здійснення наступної господарської діяльності та ін.
Систему стратегічних цілей фінансового розвитку слід формулювати чітко і коротко, відображаючи кожну мету в конкретних показниках – цільових стратегічних нормативах. В якості таких цільових стратегічних нормативів по окремих аспектах фінансової діяльності підприємства можуть бути встановлені:
· середньорічний темп зростання власних фінансових ресурсів, які сформовані із власних джерел;
· мінімальна частка власного капіталу в загальному обсязі використаного капіталу підприємства;
· коефіцієнт рентабельності власного капіталу підприємства;
· співвідношення оборотних і необоротних активів підприємства;
· мінімальний рівень грошових активів, який забезпечує поточну платоспроможність підприємства;
· мінімальний рівень самофінансування інвестицій;
· граничний рівень фінансових ризиків в розрізі основних напрямів господарської діяльності підприємства.
4. Конкретизація цільових показників фінансової стратегії за періодами її реалізації. В процесі цієї конкретизації забезпечується динамічність представлення системи цільових стратегічних нормативів фінансової діяльності, а також їх зовнішня і внутрішня синхронізація за часом.
Зовнішня синхронізація передбачає узгодження за часом реалізації розроблених показників фінансової стратегії з показниками загальної стратегії розвитку підприємства, а також з прогнозованими змінами кон’юнктури фінансового ринку.
Внутрішня синхронізація передбачає узгодження в часі всіх цільових стратегічних нормативів фінансової діяльності між собою.
5. Розробка фінансової політики за окремими аспектами фінансової діяльності. Цей етап формування фінансової стратегії є найбільш відповідальним.
Фінансова політика являє собою форму реалізації фінансової ідеології і фінансової стратегії підприємства в розрізі найбільш важливих аспектів фінансової діяльності на окремих етапах її здійснення. На відміну від фінансової стратегії в цілому, фінансова політика формується лише по конкретним напрямкам фінансової діяльності підприємства, які потребують забезпечення найбільш ефективного управління для досягнення головної стратегічної мети цієї діяльності.
Формування фінансової політики по окремим аспектам фінансової діяльності підприємства може носити багаторівневий характер. Так, наприклад, в рамках політики управління активами підприємства можуть бути розроблені політика управління оборотними і необоротними активами. В свою чергу політика управління оборотними активами може включати в якості самостійних блоків політику управління окремими її видами та ін.
Система формування фінансової політики по основним аспектам фінансової діяльності в рамках загальної фінансової стратегії підприємства представимо в такому вигляді:
Фінансова стратегія підприємства:
І. Політика управління активами:
1. Політика формування активів;
2. Політика управління оборотними активами:
а) політика управління запасами;
б) політика управління дебіторської заборгованістю;
в) політика управління грошовими активами;
г) політика фінансування оборотних активів.
3. Політика управління необоротними активами:
а) політика управління основними засобами;
б) політика управління нематеріальними активами;
в) політика фінансування необоротних активів.
ІІ. Політика управління капіталом:
1. Політика формування структури капіталу.
2. Політика управління власним капіталом.
3. Політика управління позиковим капіталом.
ІІІ. Політика управління інвестиціями (інвестиційна політика):
1. Політика управління реальними інвестиціями:
а) політика управління капітальними інвестиціями;
б) політика управління інноваційними інвестиціями.
2. Політика управління фінансовими інвестиціями:
а) політика формування портфеля грошових інструментів інвестування;
б) політика формування портфеля фондових інструментів інвестування.
ІV. Політика управління грошовими потоками:
1. Політика управління операційними грошовими потоками.
2. Політика управління інвестиційними грошовими потоками.
3. Політика управління фінансовими грошовими потоками.
V. Політика управління фінансовими ризиками:
1. Політика уникнення фінансових ризиків.
2. Політика диверсифікації фінансових ризиків.
3. Політика хеджирування фінансових ризиків.
VI. Політика антикризового фінансового управління:
1. Політика фінансової стабілізації підприємства.
2. Політика санації підприємства.
6. Розробка системи організаційно-економічних міроприємств по забезпеченню реалізації фінансової стратегії. В системі цих міроприємств передбачається формування на підприємстві “центрів відповідальності” різних типів; визначення прав, обов’язків та міри відповідальності їх керівників за результати фінансової діяльності; розробка системи стимулювання робітників за їх вклад в підвищення ефективності фінансової діяльності та ін.
7. Оцінка ефективності розробленої фінансової стратегії. Вона є заключним етапом розробки фінансової стратегії підприємства і проводиться за слідуючи ми основними параметрами:
· узгодження фінансової стратегії підприємства із загальною стратегією його розвитку. В процесі такої оцінки виявляється ступінь узгодження цілей, направлень та етапів в реалізації цих стратегій;
· узгодженість фінансової стратегії підприємства з передбаченими змінами зовнішнього фінансового середовища. В процесі цієї оцінки визначається на скільки розроблена фінансова стратегія відповідає прогнозному розвитку економіки країни та змінам кон’юнктури фінансового ринку в розрізі окремих його сегментів;
· внутрішня збалансованість фінансової стратегії. При проведенні такої оцінки визначається на скільки узгоджуються між собою окремі цілі та цільові стратегічні нормативи майбутньої фінансової діяльності; на скільки ці цілі і нормативи кореспондують із змістом фінансової політики по окремим аспектам фінансової діяльності; на скільки узгоджені між собою за напрямками і в часі міроприємства по забезпеченню її реалізації;
· реалізованість фінансової стратегії. В процесі такої оцінки в першу чергу розглядаються потенціальні можливості підприємства в формуванні власних фінансових ресурсів. Крім того, оцінюється рівень кваліфікації фінансових менеджерів та їх технічної оснащеності з позицій задач реалізації фінансової стратегії;
· прийнятність рівня ризиків, пов’язаних з реалізацією фінансової стратегії. В процесі такої оцінки необхідно визначити, на скільки рівень прогнозних фінансових ризиків, пов’язаних з діяльністю підприємства, забезпечує достатню фінансову рівновагу в процесі його розвитку і відповідає фінансовому менталітету його власників і відповідальних фінансових менеджерів. Крім того, необхідно оцінити, на скільки рівень цих ризиків допустимий для фінансової діяльності даного підприємства з позицій можливого розміру фінансових втрат і генерування загрози його банкрутства;
· результативність розробленої фінансової стратегії. Оцінка результативності фінансової стратегії може бути оцінена перш за все на основі прогнозних розрахунків раніш розглянутої системи основних фінансових коефіцієнтів. Поряд з цим можуть бути оцінені і не фінансові результати реалізації розробленої стратегії – зростання ділової репутації підприємства; підвищення рівня управління фінансовою діяльністю структурних його підрозділів (при створенні “центрів відповідальності”); підвищення рівня матеріальної і соціальної задоволеності фінансових менеджерів (за рахунок ефективної системи їх матеріального стимулювання за результати фінансової діяльності; більш високого рівня технічного оснащення їх робочих місць та ін.).
Розробка фінансової стратегії і фінансової політики по найбільш важливим аспектам фінансової діяльності дозволяє приймати ефективні управлінські рішення, пов’язані з фінансовим розвитком підприємства.
Тема 2. Система забезпечення фінансового менеджменту. 2.1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.2. Інформаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.3. Системи і методи внутрішнього фінансового контролю.
2.1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту.
Фінансовий менеджмент є невід'ємною складовою частиною загальної системи управління підприємством. Тому його організаційне забезпечення має бути інтегроване з загальною структурою управління підприємством. Таке поєднання дозволяє забезпечити координацію дій системи фінансового менеджменту з іншими управлінськими системами підприємств і підвищити ефективність контролю за реалізацією прийнятих рішень по фінансових аспектах.
Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо окремих напрямків його фінансової діяльності і несуть відповідальність за результати цих рішень.
Загальні принципи формування організаційної системи управління підприємством передбачає створення двох центрів управління за ієрархічною і функціональною ознаками.
Ієрархічна будова центрів управління підприємством передбачає виділення різних рівнів управління. На даний час найбільш поширеними є двох або три рівневі системи управління, де перший рівень представлений апаратом управління підприємством в цілому, а наступні – управлінськими службами його окремих структурних одиниць та підрозділів.
Функціональна будова центрів управління підприємством ґрунтується на диференціації за функціями управління або видами діяльності. При функціональній будові центрів управління підприємством обидва ці підходи можуть бути використані окремо або в комплексі. Але досвід показує, що найбільша ефективність організаційної системи фінансового менеджменту досягається за умови використання функціональної будови центрів управління.
Існує два основних підходи до функціонального розмежування центрів управління. Перший – принцип незалежної діяльності функціональних центрів управління; другий – принцип взаємопов'язаної діяльності функціональних центрів управління.
В межах взаємодії з іншими системами управління організаційне забезпечення фінансового менеджменту може бути інтегроване в загальну систему управління підприємством на підставі перелічених підходів. В той же час в системі організаційного забезпечення фінансового менеджменту використовується принцип взаємопов”язанної діяльності його внутрішніх функціональних центрів управління. Це пов”язано з високим рівнем взаємозв”язку окремих аспектів фінансової діяльності, які визначають необхідність комплексного підходу до розробки багатьох управлінських рішень в цієї галузі.
Функціональна будова центрів управління фінансовою діяльністю суттєво відрізняється на підприємствах різних масштабів (мале, середнє, велике, крупне).
На малих підприємствах функціональні центри управління, як правило, не створюються. Функції цього управління в зв”язку з незначним обсягом діяльності покладаються на власника малого підприємства, його директора чи бухгалтера.
На середніх підприємствах функції фінансового управління покладаються на спеціального фінансового менеджера, який знаходиться в складі функціонального економічного підрозділу, чи на спеціалізований фінансовий структурний відділ, який здійснює управління всіма основними аспектами фінансової діяльності.
На великих підприємствах функції фінансового управління покладаються на фінансового директора, якому підпорядковано два-три функціональних структурних підрозділи.
На крупних підприємствах створюється найбільш диверсифікована система функціональних фінансових структурних підрозділів, які підпорядковані фінансовій дирекції.
Сучасний досвід організаційного забезпечення фінансового менеджменту в компаніях США і Західної Європи показує, що в структурі комплексу спеціалізованих фінансових служб обов'язково є бухгалтерія. В цих країнах традиційно статус фінансового директора вище статусу головного бухгалтера, який підпорядковується фінансовому директору, а не генеральному. В нашій країні ситуація протилежна - як правило, головний бухгалтер має вищий статус (а відповідно і пріоритетне право підпису в фінансових документах) ніж фінансовий директор.
Поряд з традиційною інтеграцією системи фінансового управління з загальною системою управління підприємством в рамках єдиної інтегрованої організаційної структури в останні роки на практиці використовуються й інші, більш прогресивні форми такої інтеграції. Одною з таких форм є концепція управління окремими напрямками фінансової діяльності підприємства на основі “центрів відповідальності”. Ця концепція, розроблена американським економістом Дж. Хіггінсом, отримала широке практичне використання в управлінні формуванням власних фінансових ресурсів, грошовими потоками, інвестиціями і деякими іншими аспектами фінансової діяльності підприємства.
Центр відповідальності являє собою структурний підрозділ підприємства, який повністю контролює ті чи інші напрямки фінансової діяльності, а його керівник самостійно приймає управлінські рішення і в рамках цих напрямків несе повну відповідальність за досягнення планових (або нормативних) показників, що характеризують стан фінансової діяльності цього підрозділу. Як видно із цього визначення, права керівника підрозділу – центру відповідальності, пов”язанного з окремими аспектами управління фінансової діяльності в межах цього підрозділу, паритетно кореспондують з мірою його відповідальності при контролі з боку вищестоящої структури (органа) фінансового управління.
Розбіжності в функціональному спрямуванні діяльності таких структурних підрозділів, їх місця в організаційній структурі фінансового управління дозволяє виділити чотири типи центрів відповідальності на підприємстві: центр витрат, центр доходу, центр прибутку і центр інвестицій.
Центр витрат – це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність тільки за витрачання коштів у відповідності з доведеним йому бюджетом. В силу функціонального напрямку своєї діяльності такий структурний підрозділ не може самостійно впливати на обсяг доходів, а також на суму прибутку. Прикладом центру витрат є постачально-заготівельний чи виробничий підрозділ підприємства.
Центр доходу - це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність тільки за формування доходів у встановлених обсягах. В силу функціонального напрямку своєї діяльності такий структурний підрозділ не може самостійно впливати на весь обсяг витрат по продукції, яка реалізується, а також на суму прибутку. Прикладом центру доходу є збутовий підрозділ підприємства.
Центр прибутку - це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність за доведені йому завдання по формуванню прибутку. В силу функціонального напрямку своєї діяльності такий структурний підрозділ повністю контролює як формування доходів від реалізації продукції, так і обсяг витрат на її виготовлення. Прикладом центру прибутку є структурний підрозділ із закінченим циклом виробництва та реалізації окремих видів продукції.
Центр інвестицій – це структурний підрозділ, керівник якого несе відповідальність за використання наданих йому інвестиційних ресурсів і отримання необхідного прибутку від інвестиційної діяльності. Основним контролюючим показником при цьому є рівень прибутку на інвестований капітал. Прикладом центру інвестицій є дочірня фірма підприємства чи відокремлений в його складі спеціальний структурний підрозділ, який здійснює виключно інвестиційну діяльність.
Формування системи організаційного забезпечення фінансового менеджменту на підставі центрів відповідальності передбачає наступний алгоритм дій:
Основні етапи формування системи організаційного забезпечення фінансового управління на підставі центрів відповідальності:
§ Дослідження особливостей функціонування окремих структурних підрозділів з позиції їх впливу на окремі аспекти формування та використання фінансових ресурсів,
§ Визначення основних типів центрів відповідальності в розрізі структурних підрозділів підприємства.
§ Формування системи прав, обов”язків і міри відповідальності керівників структурних підрозділів, визначених як центри відповідальності.
§ Розробка та доведення центрам відповідальності планових (нормативних) фінансових завдань у формі поточних чи капітальних бюджетів.
§ Забезпечення контролю виконання встановлених завдань центрами відповідальності шляхом отримання відповідної інформації (звітів), її аналізу і встановлення причин відхилень.
Побудова системи організаційного забезпечення фінансового менеджменту шляхом створення центрів відповідальності різних типів залежить від багатьох факторів – обсягів діяльності підприємства, багатофункціональності цієї діяльності, чисельності персоналу, організаційної структури виробництва, організаційно-правової форми діяльності та інших. Тому визначення чисельності та складу центрів відповідальності потребує індивідуального дослідження для кожного підприємства. Сформовані центри відповідальності повинні бути укомплектовані кваліфікованими менеджерами, здатними не тільки забезпечувати виконання встановлених завдань, але й розробляти пропозиції вищестоящим органам управління по підвищенню ефективності формування та використання фінансових ресурсів в межах контрольованої ними діяльності підрозділів.
2.2. Інформаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.2. Інформаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.3. Системи і методи внутрішнього фінансового контролю.
2.2. Інформаційне забезпечення фінансового менеджменту.
При розгляді цього питання слід мати на увазі, що ефективність кожної управлінської системи в значній мірі залежить від інформаційного забезпечення. Від якості інформації, що використовується для прийняття управлінських рішень значною мірою залежить обсяг витрачання фінансових ресурсів, рівень прибутковості, ринкова вартість підприємства, альтернативність вибору інвестиційних проектів і наявних фінансових інструментів та інші показники, які характеризують рівень добробуту власників і персоналу, темпи розвитку підприємства тощо.
Система інформаційного забезпечення (інформаційна система) фінансового менеджменту являє собою неперервний і цілеспрямований відбір відповідних інформаційних показників, які необхідні для здійснення аналізу, планування і підготовки ефективних управлінських рішень по всім напрямкам фінансової діяльності підприємства.
Інформаційна система фінансового менеджменту призначена забезпечувати необхідною інформацією не тільки управлінський персонал та власників самого підприємства, але й задовольняти інтереси широкого кола зовнішніх її користувачів. Основними користувачами фінансової інформації є внутрішні і зовнішні користувачі.
Зовнішні користувачі використовують лише ту частину інформації, яка характеризує результати фінансової діяльності підприємства і його фінансовий стан. Більша частина цієї інформації зосереджена в офіціальній фінансовій звітності, яка надається підприємством.
Внутрішні користувачі крім вищеназваної використовують значний обсяг інформації про фінансову діяльність підприємства, яка є комерційною таємницею.
Висока роль фінансової інформації в підготовці і прийнятті ефективних управлінських рішень зумовлює високі вимоги до її якості при формуванні інформаційної системи фінансового менеджменту, серед яких виділяють вимоги до її значимості, повноти, своєчасності, достовірності, зрозумілості, співставимості, ефективності.
1. Значимість, яка визначає, на скільки залучена інформація впливає на результати фінансових рішень, в першу чергу, в процесі формування фінансової стратегії підприємства, розробки цілеспрямованої політики по окремим аспектам фінансової діяльності, підготовки поточних і оперативних фінансових планів.
2. Повнота, яка характеризує завершеність кола інформативних показників, необхідних для проведення аналізу, планування і прийняття оперативних управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності підприємства.
3. Достовірність, яка визначає, на скільки інформація, що формується, адекватно відображує реальний стан і результати фінансової діяльності, правдиво характеризує зовнішнє фінансове середовище, нейтральна по відношенню до всіх категорій потенційних користувачів та перевіряєма.
4. Своєчасність, яка характеризує відповідність сформованої інформації в її потребі за період її використання. Окремі види інформативних показників “живуть” в його інформаційній системі в незмінному якісному виразі лише один день (наприклад, курс іноземних валют, окремих фондових і грошових інструментів на фінансовому ринку), інші – місяць, квартал і т.ін.
5. Зрозумілість, яка визначається простотою її побудування, відповідністю визначеним стандартам представлення та доступністю розуміння тими категоріями користувачів, для яких вона призначена. Не слід однак змішувати вимоги зрозумілості інформації для конкретної категорії користувачів з її універсальною доступністю для розуміння всіма учасниками фінансової діяльності підприємства, тому що не всі з них можуть мати достатній рівень кваліфікації для адекватної її інтерпретації.
6. Співставність, яка визначає можливість порівняльної оцінки вартості окремих активів і результатів фінансової діяльності підприємства у часі, можливість проведення порівняльного фінансового аналізу підприємства з аналогічними господарюючими суб’єктами і т.ін. Така співставимість забезпечується ідентифікацією визначення окремих інформативних показників та одиниць їх виміру, використанням відповідних національних і міжнародних стандартів фінансової звітності, послідовністю і стабільністю методів обліку фінансових показників на підприємстві.
7. Ефективність, яка означає, що витрати на залучення окремих інформативних показників не повинна перевищувати ефект, який буде отриманий в результаті їх використання при підготовці і реалізації відповідних управлінських рішень.
Склад системи інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, її широта і глибина визначаються галузевими особливостями діяльності підприємств, їх організаційно-правовою формою функціонування, обсягом та ступенем диверсифікації фінансової діяльності та рядом інших умов.
Конкретні показники системи інформаційного забезпечення формуються за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел інформації. В розрізі кожної з цих груп джерел вся сукупність показників, які включаються в інформаційну систему фінансового менеджменту підлягає попередній класифікації.
А. Система показників інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, що формуються із зовнішніх джерел. Поділяється на чотири групи:
1. Показники, що характеризують загальний економічний розвиток країни, які в свою чергу поділяються на:
а) показники макроекономічного розвитку;
б) показники галузевого розвитку.
2. Показники, що характеризують кон'юнктуру фінансового ринку, а саме:
а) показники, які характеризують кон'юнктуру ринку цінних паперів (ринку фондових інструментів);
б) показники, які характеризують кон'юнктуру ринку грошових інструментів.
3. Показники, що характеризують діяльність контрагентів і конкурентів, серед яких виділяють такі групи:
а) банки; б) страхові компанії; в) постачальники продукції; г) покупці продукції; д) конкуренти.
4. Нормативно-регулюючі показники. Показники цієї групи формуються, як правило, в розрізі таких блоків:
а) нормативно-регулюючі показники по різним напрямкам фінансової діяльності підприємства;
б) нормативно-регулюючі показники з питань функціонування окремих сегментів фінансового ринку.
Б. Система показників інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, що формуються із внутрішніх джерел. Поділяється на три групи:
1. Показники, що характеризують фінансовий стан і результати фінансової діяльності по підприємству в цілому. Система інформативних показників цієї групи широко використовується як зовнішніми, так і внутрішніми користувачами. Вона застосовується в процесі фінансового аналізу, планування, розробки фінансової стратегії і політики по основним аспектам фінансової діяльності, дає найбільш агреговане уявлення про результати фінансової діяльності підприємства. Формування системи показників цієї групи засноване на даних фінансового обліку підприємства.
Перевагами показників цієї групи є їх уніфікованість, тому що вони базуються на загальноприйнятих стандартизованих принципах обліку (що дозволяє використовувати типові технології і алгоритми фінансових розрахунків по окремим аспектам формування і розподілу фінансових ресурсів, а також порівнювати ці показники з іншими аналогічними підприємствами).
В той же час, інформаційна база, яка формується на основі фінансового обліку, має і окремі недоліки, основними з яких є: відображення інформативних показників лише по визначенню в цілому (що не дозволяє використовувати її при прийнятті управлінських рішень по окремим сферам фінансової діяльності); низька періодичність розробки (як правило, один раз у квартал, або в рік); використання тільки вартісних показників (це утруднює аналіз впливу зміни цін на формування фінансових ресурсів).
До складу цієї групи показників входять:
а) показники, які обов'язково відображаються в балансі підприємства;
б) показники, які відображаються в звіті про фінансові результати;
в) показники, які відображаються в звіті про власний капітал і в звіті про рух грошових коштів.
2. Показники, що характеризують фінансові результати діяльності окремих структурних підрозділів підприємства. Формування системи показників цієї групи будується на даних управлінського обліку, що має бути організований на підприємстві.
Цей вид обліку отримав розвиток у зв’язку з переходом підприємств нашої країни до загальноприйнятої в міжнародній практиці системи бухгалтерського обліку, який дозволяє суттєво доповнити облік фінансовий. Він представляє собою систему обліку всіх необхідних показників, які формують інформаційну базу оперативних управлінських рішень і планування діяльності підприємства в наступному періоді.
В порівнянні з фінансовим управлінський облік має слідуючи переваги: він відображає не тільки вартісні, але й натуральні значення показників (а тому і тенденції змін цін на сировину, продукцію); періодичність надання результатів управлінського обліку повністю відповідає потребі в інформації для прийняття оперативних управлінських рішень; цей облік може бути структуризований в будь-якому розрізі – по центрам відповідальності, видам фінансової діяльності та ін. Результати цього обліку є комерційною таємницею підприємства і не повинні надаватись зовнішнім користувачам.
Показники групуються за такими ознаками:
а) за сферою діяльності підприємства (операційна, інвестиційна, фінансова);
б) за центрами відповідальності;
в) за географічним розташуванням;
г) за видом кінцевої продукції тощо.
3. Нормативно-планові показники, які пов'язані з фінансовим розвитком підприємства. Ці показники формуються безпосередньо на підприємстві по таким двом блокам:
а) система внутрішніх нормативів, що регулюють фінансовий розвиток підприємства. В цю систему включаються нормативи окремих видів активів підприємства, нормативи співвідношення окремих видів активів і структури капіталу, нормативи питомих витрат фінансових ресурсів і витрат і т.ін.;
б) система планових показників фінансового розвитку підприємства. До складу показників цього блоку включається вся сукупність показників поточних і оперативних фінансових планів усіх видів.
Використання всіх представлених показників, що походять із зовнішніх і внутрішніх джерел дозволяє створити на підприємстві цілеспрямовану систему інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, орієнтовану як на прийняття стратегічних фінансових рішень, так і на ефективне поточне управління фінансами підприємства.
2.3. Системи і методи внутрішнього фінансового контролю.
2.1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.2. Інформаційне забезпечення фінансового менеджменту.
2.3. Системи і методи внутрішнього фінансового контролю.
2.3. Системи і методи внутрішнього фінансового контролю.
В складі механізму фінансового менеджменту важлива роль належить системам і методам внутрішнього фінансового контролю.
Внутрішній фінансовий контроль являє собою організований самим підприємством процес перевірки виконання і забезпечення реалізації управлінських рішень в сфері управління фінансами підприємства з метою досягнення стратегічних цілей і попередження кризових ситуацій, які можуть призвести до банкрутства.
В практиці країн з розвиненою ринковою економікою широкого поширення набула нова прогресивна комплексна система внутрішнього контролю, що застосовується в великих компаніях з розгалуженою мережею або в холдінгових компаніях, яка називається “контролінг”.
Сьогодні система контролінга поступово починає впроваджуватися і на вітчизняних підприємствах. В загальній системі контролінгу виділяється один з основних його блоків – фінансовий контролінг.
Фінансовий контролінг являє собою контролюючу систему, яка забезпечує концентрацію контрольних дій за основними напрямками фінансової діяльності підприємства, своєчасне виявлення відхилень фактичних показників від прогнозних (планових) та чинників, що зумовили ці відхилення, і прийняття управлінських рішень по нормалізації процесу управління фінансами підприємства.
Побудова системи фінансового контролінгу базується на наступних основних принципах:
1) спрямованість системи фінансового контролінгу на досягнення фінансової стратегії підприємства;
2) багатофункціональність фінансового контролінгу;
3) орієнтованість фінансового контролінгу на кількісні показники;
4) відповідність методів фінансового контролінгу специфіці методів фінансового аналізу і фінансового планування;
5) своєчасність, простота і гнучкість побудови системи фінансового контролінгу;
6) економічна ефективність впровадження фінансового контролінгу на підприємстві.
Впровадження на підприємстві системи фінансового контролінгу дозволяє значно підвищити ефективність всього процесу управління його фінансовою діяльністю.
З урахуванням перелічених принципів фінансовий контролінг на підприємстві будується за наступними етапами.
1. Визначення об’єкту контролінгу. Це загальна вимога до побудови будь-яких видів контролінгу на підприємстві з позицій цільової його орієнтації. Об’єктом фінансового контролінгу є управлінські рішення по основним аспектам фінансової діяльності підприємств.
2. Визначення видів і сфери контролінгу. У відповідності з концепцією побудови системи контролінгу, він поділяється на слідуючі основні види: стратегічний контролінг; поточний контролінг; оперативний контролінг. Кожному з цих перлічених видів контролінгу повинна відповідать його сфера і періодичність здійснення його функцій.
3. Формування системи пріоритетів показників, що контролюються. Вся система показників ран жирується по значимості. В процесі такого ранжування спочатку в систему пріоритетів першого рівня відбираються найбільш важливі показники даного виду контролінгу; потім формується система пріоритетів другого рівня, показники якого знаходяться у факторному зв’язку з показниками першого рівня; аналогічним чином формується система пріоритетів третього і наступних рівнів.
При формуванні системи пріоритетів слід враховувати, що вони можуть носити різний характер для окремих типів центрів відповідальності; для окремих напрямків фінансової діяльності підприємства; для різноманітних аспектів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів. Однак при цьому повинно бути забезпечене ієрархічне зведення всіх контролюючих показників по підприємству в цілому і по окремим напрямкам фінансової діяльності.
4. Розробка системи кількісних стандартів контролю. Після визначення і ранжування перелік фінансових показників, які контролюються, виникає необхідність встановлення кількісних стандартів по кожному з них. Такі стандарти можуть встановлюватись як в абсолютних, так і у відносних показниках. Крім того, такі кількісні стандарти можуть носити стабільний або рухомий характер. Стандартами виступають цільові стратегічні нормативи, показники поточних планів і бюджетів, система державних або розроблених підприємством норм і нормативів і т. ін.
5. Побудова системи моніторингу показників, які включаються у фінансовий контролінг. Система моніторингу (“відслідковуючи система”) складає основу фінансового контролінгу, саму активну частину його механізму. Система фінансового моніторингу представляє собою розроблений на підприємстві механізм постійного спостереження за показниками фінансової діяльності, визначення розмірів відхилень фактичних результатів від передбачених та виявлення причин цих відхилень.
Побудова системи моніторингу контрольованих фінансових показників охоплює наступні основні етапи:
а) Побудова системи інформативних звітних показників по кожному виду фінансового контролінгу засновується на даних фінансового і управлінського обліку. Ця система представляє собою так звану “первинну інформаційну базу спостереження”, необхідну для наступного розрахунку агрегованих по підприємству окремих аналітичних абсолютних і відносних фінансових показників, які характеризують результати фінансової діяльності підприємства.
б) Розробка системи узагальнюючих (аналітичних) показників, які відображають фактичні результати досягнення передбачених кількісних стандартів контролю, здійснюється в чіткій відповідності з системою фінансових показників. При цьому забезпечується повна співставність кількісного виразу встановлених стандартів і контрольованих аналітичних показників. В процесі розробки такої системи будуються алгоритми розрахунку окремих узагальнюючих (аналітичних) показників з використанням первинної інформаційної бази спостереження і методів фінансового аналізу.
в) Визначення структури і показників форм контрольних звітів (рапортів) виконавців призначене сформувати систему носіїв контрольної інформації. Для забезпечення ефективності контролінгу така форма звіту повинна бути стандартизована і вміщувати слідуючу інформацію:
- фактично досягнуте значення контрольованого показника (у відповідності з передбаченим);
- розмір відхилення фактично досягнутого значення контрольованого показника від передбаченого;
- факторний розклад розміру відхилення. Алгоритм такого розкладу повинен бути визначений і доведений до кожного виконавця раніше;
- пояснення причин негативних відхилень по показнику в цілому і окремим його складовим.
Форма стандартного контрольного звіту (рапорту) виконавця диференціюється у відповідності із змістом доведеного йому бюджету (плану).
г) Визначення контрольних періодів по кожному виду фінансового контролінгу і кожній групі контрольованих показників. Конкретизація контрольного періоду по видам контролінгу і групам показників визначається “терміновістю реагування”, необхідною для ефективного управління фінансовою діяльністю на даному підприємстві. З урахуванням цього принципа виділяють:
- тижневий (декадний) контрольний звіт;
- місячний контрольний звіт;
- квартальний контрольний звіт.
д) Встановлення розмірів відхилень фактичних результатів контрольованих показників від встановлених стандартів здійснюється як в абсолютних, так і у відносних показниках. Так як кожний показник міститься в контрольних звітах виконавців, на даній стадії він агрегується в рамках підприємства в цілому. При цьому по відносним показникам всі відхилення поділяються на три групи:
- позитивне відхилення;
- негативне “допустиме” відхилення;
- негативне “критичне” відхилення.
е) Виявлення основних причин відхилень фактичних результатів контрольованих показників від встановлених стандартів проводиться по підприємству в цілому і по окремим “центрам відповідальності”. В процесі такого аналізу виділяються і розглядаються ті показники фінансового контролінгу, в яких спостерігаються “критичні” відхилення від цільових нормативів, завдань поточних планів і бюджетів. По кожному критичному відхиленню повинні бути виявлені причини, які їх визвали. В процесі здійснення такого аналізу в цілому по підприємству використовуються відповідні розділи контрольних звітів виконавців.
Розроблена система моніторингу повинна корегуватись при зміні мети фінансового контролінгу і системи показників поточних планів і бюджетів.
6. Формування системи алгоритмів дій з усунення відхилень є заключним етапом побудови фінансового контролінгу на підприємстві. Принципова система дій менеджерів підприємства в цьому випадку заключається в трьох алгоритмах.
а) “Не вживати ніяких заходів”. Ця форма реагування передбачається в тих випадках, коли розмір негативних відхилень значно нижче передбаченого “критичного” критерію.
б) “Усунути відхилення”. Така система дій передбачає процедуру пошуку і реалізації резервів по забезпеченню виконання цільових, планових або нормативних показників. При цьому резерви розглядаються в розрізі різноманітних аспектів фінансової діяльності і окремих фінансових операцій. В якості таких можливостей може бути розглянута доцільність введення посиленого режиму економії (по принципу “відсікання лишнього”), використання системи фінансових резервів та інші.
в) “Змінити систему планових або нормативних показників”. Така система дій проводиться в тих випадках, коли можливості нормалізації окремих аспектів фінансової діяльності обмежені або взагалі відсутні. В цьому випадку по результатам фінансового моніторингу вносяться пропозиції по корегуванню системи цільових стратегічних нормативів, показників поточних фінансових планів або окремих бюджетів. В окремих критичних випадках може бути обґрунтована пропозиція про припинення окремих виробничих, інвестиційних і фінансових операцій і навіть діяльності окремих центрів витрат і інвестицій.
Впровадження на підприємстві системи фінансового контролінгу дозволить суттєво підвищити ефективність всього процесу управління його фінансовою діяльністю.
Тема 3. Управління грошовими потоками 1. Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком.
1. Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком.
1.1. Поняття грошового потоку як категорії фінансового менеджменту.
1.2. Об'єктивна необхідність управління грошовими потоками та принципи її здійснення.
1.3. Структурування грошових потоків суб'єкта господарювання.
1.4. Основні показники кількісної оцінки грошових потоків суб'єкта господарювання.
2. Прогнозування та планування грошових потоків підприємства як основа моделі управління грошовими потоками.
2.1. цілі та завдання прогнозування та планування грошових потоків.
2.2. Критерії прогнозування та планування грошових потоків.
2.3. Механізми прогнозування та планування грошових потоків.
2.4. Основи бюджетування грошових потоків.
2.5. Звіт про рух грошових коштів.
3. Оцінка ефективності моделі управління грошовими потоками.
3.1. Критерії управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
3.2. Форми управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Додатки
Нормативне - правові акти.
1. Закон України „про господарські товариства"
2. Закон України „про інвестиційну діяльність"
3. Закон України „про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"
4. положення (стандарт) бухгалтерського обліку №1
5. положення (стандарт) бухгалтерського обліку №2
6. положення (стандарт) бухгалтерського обліку №3
7. положення (стандарт) бухгалтерського обліку №4
8. положення (стандарт) бухгалтерського обліку №5
1. Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком.
Фінансовий менеджмент як функціонально організаційна модель управління фінансами суб'єкта господарювання включає в себе такі напрямки як (1) операційна та інвестиційна діяльність, (2) фінансова діяльність щодо покриття потреби підприємства у капіталі, а також (3) фінансовий контролінг ефективності та адекватності усіх трьох складових елементів моделі. Системоутворюючим механізмом кожної із складових елементів, а також моделі фінансового менеджменту взагалі є грошові потоки як фінансове вираження підприємницької діяльності суб'єкта господарювання в умовах ринкової економіки. Виходячи з цього, можна стверджувати, що грошові потоки є матеріальною основою фінансового менеджменту, і, відповідно, ефективність та реалістичність моделі управління фінансами суб'єкта господарювання безпосередньо залежить від адекватності моделі управління грошовими потоками такого підприємства, що і є предметом даної теми.
1.1. Поняття грошового потоку як категорії фінансового менеджменту.
Сучасна теорія корпоративних фінансів розглядає грошовий потік як стійку сукупність розподілених у часі фактів надходження або вибуття грошових коштів та їх еквівалентів, що генеруються суб'єктом господарювання в результаті здійснення його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, таким чином, грошовий потік можна представити як сукупність послідовних подій, які пов'язані із відособленим та логічно завершеним фактом зміни власника грошових коштів з приводу виконання договірних зобов'язань між суб'єктами господарювання, іншими економічними агентами (державою, домогосподарствами, міжнародними організаціями). З іншого боку, грошові потоки, генеровані суб'єктом господарювання протягом певного періоду, що аналізується, формують також грошовий потік, який надалі ми будемо називати сукупним грошовим потоком підприємства.
відповідно, виникнення та формування грошового потоку при здійсненні фінансово-господарської діяльності підприємства є результатом цілеспрямованого прояву сукупності фінансово-економічних відносин та має певні ознаки, основними серед яких необхідно вважати наступні: (1) рух грошових коштів відбувається в результаті виконання певної угоди між двома суб'єктами господарювання, оформленої належним чином; (2) грошові потоки, що генеруються суб'єктом господарювання, мають виключно фінансовий характер, адже їх результатом є формування, розподіл, перерозподіл чи споживання фондів грошових коштів (у нашому випадку, фондів грошових коштів суб'єкта господарювання); (3) грошові потоки визначають порядок та особливості реалізації інших фінансових відносин, що формують фінанси підприємства, у тому числі, формування фінансових результатів, забезпечення ліквідності та платоспроможності і т.д. Коротко зупинимося на дослідженні основних (базових) функціонально - організаційних характеристик грошових потоків, які генеруються суб'єктом господарювання в результаті здійснення його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
Так, грошовий потік представляється як комплексна категорія із власною структурною характеристикою, яка включає в себе сукупність окремих складових елементів. Серед таких складових грошового потоку можна розглядати такі елементи як: (1) причина формування грошового потоку - визначає як джерело формування грошового потоку (господарська операція суб'єкта господарювання або їх сукупність, виконання якої пов'язано із відповідним формуванням руху грошових коштів), так і фактори формування грошового потоку; (2) форма узгодження грошового потоку - фінансове -математична процедура ідентифікації та структурування грошового потоку, забезпечення його співставності, а також групування та зведення грошових потоків з метою формування інформаційної бази для аналізу руху грошових коштів, наприклад розрахунку Cash Flow від основної діяльності, Free Cash Flow тощо; (3) напрямок руху грошових коштів-форма впливу грошового потоку на фінансове положення суб'єкта господарювання та основні фінансові показники його діяльності, зокрема, зменшення абсолютної величини грошових коштів та їх еквівалентів у розпорядженні, або ж їх збільшення; (4) кількісна оцінка грошового потоку передбачає ідентифікацію абсолютної величини руху грошових коштів в рамках як одного грошового потоку, так і сукупності грошових потоків, зокрема, шляхом кількісної оцінки абсолютної величини сальдо руху грошових коштів.
Базовою формою структурування грошових потоків є виділення вхідних (CashInflows) та вихідних (CashOutflows) грошових потоків. Необхідність виокремлення як вхідного, так вихідного грошових потоків як окремого виду пояснюється, окрім функціональнорганізаційних його особливостей, ще й методологічними потребами інформаційного забезпечення фінансового аналізу та управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Вхідний грошовий потік являється складовою частиною сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання в результаті здійснення його основної, інвестиційної та фінансової діяльності. при цьому, грошовий потік класифікується як вхідний за умови, коли рух коштів в рамках такого грошового потоку призводить до збільшення абсолютної величини грошових коштів та їх еквівалентів, що знаходяться у розпорядженні суб'єкта господарювання на певний момент часу. У якості прикладу вхідних грошових потоків підприємства можна згадати такі: (1) надходження виручки від реалізації товарів, робіт та послуг, (2) отримання банківського кредиту, (3) отримання безповоротної фінансової допомоги, (4) надходження від емісії корпоративних облігацій та інші. Крім того, необхідно відмітити, що вхідний грошовий потік забезпечує виконання сукупності функцій, у тому числі: формування фінансових ресурсів суб'єкта господарювання - грошових коштів, збільшення ліквідності та платоспроможності підприємства;
фінансове забезпечення вихідних грошових потоків;
виконання зобов'язань між суб'єктами господарювання в рамках господарських договорів тощо.
У свою чергу, вихідний грошовий потік також являється складовою частиною сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання в результаті здійснення його основної, інвестиційної та фінансової діяльності, грошовий потік класифікується як вихідний за такою ознакою - рух коштів в рамках даного грошового потоку призводить до зменшення абсолютної величини грошових коштів та їх еквівалентів, які знаходяться у розпорядженні суб'єкта господарювання на певний момент часу. У якості прикладу вихідних грошових потоків підприємства можна згадати такі: (1) оплата рахунків постачальників, (2) погашення банківського кредиту, (3) виплати дивідендів власникам корпоративних прав, (4) викуп корпоративних облігацій, (5) фінансування придбання основних засобів та інші. Крім того, необхідно відмітити, що вихідний грошовий потік забезпечує виконання сукупності функцій, у тому числі:
фінансування потреби підприємства у капіталі на основі грошових коштів, сформованих у рамках вхідних грошових потоків;
забезпечення виконання поточних зобов'язань підприємства;
виконання зобов'язань між суб'єктами господарювання в рамках господарських договорів тощо.
Належна структурування сукупності грошових потоків, які генерує підприємство у результаті основної, інвестиційної та фінансової діяльності, а також ефективний аналіз та управління останніми не можливе без проведення кількісної оцінки таких грошових потоків. При цьому ключовою кількісною характеристикою грошового потоку як об'єкта фінансового менеджменту є оцінка його абсолютної величини з метою інформаційного та методологічного забезпечення фінансового аналізу та управління грошовими потоками суб'єкта господарювання. Можна розрізнити ряд напрямків кількісної оцінки грошового потоку: (1) оцінка грошового потоку як одиничного факту руху грошових коштів; (2) узагальнююча оцінка грошових потоків - руху грошових коштів, об'єднаних спільною функціонально-організаційною характеристикою.
Абсолютна величина грошового потоку як одиничного факту руху грошових коштів має незначне практичне застосування, однак і особливих складнощів щодо її кількісної оцінки не виникає - достатньо проаналізувати первинний документ, який засвідчує проведення фінансово-господарської операції та, відповідно, містить усю необхідну інформацію. Основне її призначення - це інформаційне забезпечення управлінського фінансового обліку, а також формування основи розрахунку часткових та узагальнюючих показників руху грошових коштів з метою їх послідуючого аналізу.
Значно більше інформаційне навантаження несуть узагальнюючі показники руху грошових коштів суб'єкта господарювання шляхом формування зведених показників грошових потоків (наприклад, грошовий потік від основної діяльності, Free Cash Flow та інші), кількісна оцінка таких показників реалізується як аналіз структури сукупності грошових потоків підприємства за наступним алгоритмом:
узгодження грошових потоків суб'єкта господарювання, що передбачає проведення, перш за все, вибірки необхідних для подальшої оцінки грошових потоків за обраним критерієм групування;
визначення абсолютної величини окремих грошових потоків, про що згадувалося вище;
ідентифікація форми впливу грошового потоку на фінансове положення суб'єкта господарювання, перш за все, класифікація грошового потоку як вхідного або вихідного;
математичний розрахунок кількісної оцінки абсолютної величини грошового потоку.
Із використанням поданого вище алгоритму здійснюється розрахунок більшості фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються для аналізу, планування та управління, а також оцінки ефективності моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання, які генеруються в результаті здійснення ним основної, інвестиційної та фінансової діяльності.
1.2. Об'єктивна необхідність управління грошовими потоками та принципи її здійснення.
Фінансове забезпечення покриття потреби підприємства у капіталі, а також дотримання своєчасності виконання поточних зобов'язань суб'єкта господарювання залежить від його можливості та спроможності формувати у визначений момент часу необхідний фонд грошових коштів із заданою абсолютною величиною, кількісним вираженням такої характеристики підприємства є рівень його ліквідності (як можливість швидкого формування фонду грошових коштів без значних фінансових втрат) та платоспроможності (як можливість своєчасного та повного погашення зобов'язань).
Із вище сказаного випливає, що підтримання належного рівня платоспроможності та ліквідності суб'єкта господарювання досягається шляхом відповідної організації руху грошових потоків у часі та просторі - управлінням грошовими потоками підприємства. Сукупність методів та форм, що використовуються суб'єктом господарювання для організації руху грошових коштів у часі та просторі відповідно до визначених критеріїв та цілей, будемо називати модель управління грошовими потоками підприємства.
Організація моделі управління грошовими потоками здійснюється із дотриманням сукупності певних принципів, основними з яких є наступні:
інформаційна достовірність, яка передбачає своєчасне та повне представлення фінансової інформації, структурованої відповідно до потреб моделі;
збалансованість - обґрунтоване використання для потреб управління грошовими потоками критеріїв та методів групування, зведення та узагальнення грошових потоків суб'єкта господарювання;
ефективність - визначення оптимального рівня розподілу грошових коштів у просторі та часі з метою мінімізації затрат на досягнення необхідного ефекту (наприклад, підтримання визначеного рівня ліквідності);
та інші принципи, які визначаються специфікою умов господарювання конкретного підприємства.
1.3. Структурування грошових потоків суб'єкта господарювання.
Структурування грошових потоків відповідно до обраного критерію чи їх групи є об'єктивною необхідністю організації аналізу грошових потоків та забезпечення ефективності моделі управління останніми. таке структурування дозволяє досягти наступних ефектів: (1) нівелювання впливу функціонально організаційних особливостей окремого грошового потоку за рахунок формування цільової вибірки із сукупності грошових потоків; (2) спрощення та зменшення обсягів інформаційної бази за рахунок використання зведених показників (як загальних, так і часткових).
Основним критерієм, відповідно до якого здійснюється структурування грошових потоків суб'єкта господарювання, є джерело формування таких грошових потоків, в основу даного критерію покладений принцип ідентифікації сукупності господарських операцій відповідно до їх функціонально-організаційного навантаження. Зважаючи, що джерело формування грошового потоку є ключовим у сукупності критеріїв, що використовуються при організації управління грошовими потоками, розглянемо його більш докладно.
Для потреб управління фінансами прийнято виділяти окремі види діяльності суб'єкта господарювання які формуються як класифікаційні сукупності господарських операцій із аналогічними функціонально - організаційними характеристиками, відповідно до П(С)БО, що враховує світову практику, господарську діяльність підприємств для потреб організації обліку, а також формування та представлення публічної фінансової звітності прийнято поділяти на три види:
основна діяльність Operatingactivit інвестиційна діяльність
фінансова діяльність financing activity.
Слід відмітити, що приведене вище групування
господарських операцій по видам діяльності є основнм (і обов'язковим для формування публічної фінансової звітності), однак не єдино можливим.
національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку ідентифікують операційну діяльність Operating activit) суб'єкта господарювання як основну діяльність, а також будь-які інші види діяльності, які не можуть бути віднесені до інвестиційної або фінансової діяльності. У зв'язку з цим, у фінансовій літературі на позначення операційної діяльності досить часто вживають основна діяльність. Не зважаючи на присутність явної неточності, такий підхід є досить раціональним і з ним можна погодитися. Загалом, операційну, або ж основну, діяльність суб'єкта господарювання необхідно
представляти як сукупність господарських операцій, реалізація яких безпосередньо пов'язана із здійсненням тих видів підприємницької діяльності, що передбачені положеннями статутних документів такого суб'єкта. Типовими прикладами даних операцій можуть бути: (1) закупівля сировини та матеріалів, (2) виплата заробітної плати працівникам, (3) сплата податків та інших обов'язкових платежів до бюджету та позабюджетних фондів, (4) реалізація виробленої продукції і т.д.
Важливою кількісною характеристикою господарської діяльності суб'єкта господарювання є розрахунок та оцінка абсолютної величини грошового потоку, який
генерується в рамках операційної діяльності (Operating Cash Flow). При цьому необхідно згадати механізм кількісної оцінки абсолютної величини грошових потоків, а також розрахунку сальдових показників. величини операційного грошового потоку є основою для розрахунку як сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання, так і більшості фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються при управлінні грошовими потоками.
Слід наголосити, що грошовий потік від операційної діяльності суб'єкта господарювання має розглядатися як основне джерело фінансового забезпечення його господарської діяльності у наступні періоди, тому, однією із ключових характеристик ефективно функціонуючого підприємства є наявність протягом тривалого періоду часу позитивного операційного грошового потоку (Operating Cash Flow) із відносно стабільною абсолютною величиною, при цьому високий рівень абсолютної величини операційного Cash Flow має розглядатися як позитивне явище.
У свою чергу, національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку ідентифікують інвестиційну діяльність investing activity суб'єкта господарювання як сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів. Іншими словами, операції в межах здійснення інвестиційної діяльності суб'єкта господарювання призводять до зміни, як правило, абсолютної величини або ж структури першого розділу активу балансу підприємства - необоротних активів. Типовими прикладами таких операцій можуть бути: (1) придбання та введення в експлуатацію виробничого обладнання, (2) придбання ринкових цінних паперів і, відповідно, отримання пасивного чи активного доходу, (3) придбання нематеріальних активів, (4) реалізація об'єктів основних фондів і т.д.
Розрахунок та оцінка абсолютної величини грошового потоку, який генерується в рамках здійснення інвестиційної діяльності, також є важливою кількісною характеристикою господарської діяльності суб'єкта господарювання, при цьому необхідно згадати механізм кількісної оцінки абсолютної величини грошових потоків, а також розрахунку сальдових показників. величини інвестиційного грошового потоку є складовою моделі розрахунку як сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання, так і ряду фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються при управлінні грошовими потоками суб'єкта господарювання.
На відміну від операційної діяльності, інвестиційна діяльність суб'єкта господарювання не є основним джерелом формування його фінансових ресурсів і, відповідно, розглядається як обслуговуюча по відношенню до передбаченої статутними документами діяльності, тому абсолютна величина інвестиційного грошового потоку (Investing Cashflow), як правило, незначна. У випадку ж реалізації підприємством певного проекту (наприклад, модернізації обладнання) формується значний негативний інвестиційний Cash Flow.
Фінансову ж діяльність financing activity суб'єктів господарювання національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку класифікують як сукупність операцій, які призводять до зміни величини та (або) складу власного та позикового капіталу. Іншими словами, фінансова діяльність спрямована на кількісну та/або якісну зміну його пасивів. Типовими прикладами таких господарських операцій суб'єктів господарювання, які включаються до фінансової діяльності, можуть бути: (1) емісія корпоративних прав (акції), (2) виплата дивідендів, (3) отримання банківського кредиту та його погашення, (4) лізингове фінансування придбання основних засобів, (5) отримання безповоротної фінансової допомоги і т.д.
Важливою кількісною характеристикою господарської діяльності суб'єкта господарювання є розрахунок та оцінка абсолютної величини грошового потоку, який генерується в рамках фінансової діяльності, при цьому необхідно згадати механізм кількісної оцінки абсолютної величини грошових потоків, а також розрахунку сальдових
показників. Величини фінансового грошового потоку (finance Cash Flow) є основою для розрахунку як сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання, так і більшості фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються при управлінні грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Слід відмітити, що грошовий потік від фінансової діяльності суб'єкта господарювання має розглядатися як корегуючий механізм формування фінансового забезпечення потреби підприємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності, при цьому, у якості сигналу щодо формування передумов потенційної фінансової кризи на підприємстві можна розглядати наявність значного за абсолютною величиною позитивного фінансового Cash Flow протягом відносно тривалого періоду часу - загроза втрати платоспроможності суб'єкта господарювання. так, перманентність формування позитивного фінансового Cash Flow свідчить про значну частку зовнішнього (перш за все, позикового) фінансування, що ставить питання про спроможність підприємства забезпечити формування у майбутньому необхідної абсолютної величини операційного грошового потоку - забезпечити джерело погашення таких фінансових зобов'язань.
Важливим показником структурування грошових потоків суб'єкта господарювання є чистий сукупний грошовий потік (Cash Flow) суб'єкта господарювання, що представляє собою зміну абсолютної величини грошових коштів, які знаходяться у розпорядженні підприємства, за певний період часу, така зміна грошової позиції суб'єкта господарювання еквівалентна арифметичній сумі грошових потоків від його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, кількісна оцінка абсолютної величини яких і є основною для розрахунку чистого сукупного грошового потоку підприємства. Розрахунок величини грошового потоку може здійснюватися за одним із двох представлених нижче алгоритмів.
по - перше - прямий метод розрахунку операційного (інвестиційного чи фінансового) грошового потоку, який передбачає аналіз кожної окремої господарської операції, ідентифікацію грошового потоку, який генерується в межах такої операції, та визначання напрямку руху грошових коштів (вхідний грошовий потік або ж вихідний грошовий поті к). Отримані абсолютні величин окремих грошових потоків формують цільовий показник у наступному порядку:
по-друге - непрямий метод розрахунку грошового потоку, перш за все, операційного, так, операційний грошовий потік суб'єкта господарювання відповідно до непрямого методу визначається як арифметична сума чистого прибутку підприємства, нарахованої протягом періоду амортизації та приросту абсолютної величини забезпечень:
Cash Flow - операційний грошовий потік суб'єкта господарювання;
N1 - чистий прибуток суб'єкта господарювання за період, що аналізується (Net Income);
D - нарахована протягом періоду амортизація (Depreciation);
Д5 - приріст абсолютної величини забезпечень наступних втрат та платежів суб'єкта господарювання.
Основні показники кількісної оцінки грошових потоків суб'єкта господарювання.
Для аналізу грошових потоків підприємства та їх складових елементів для цілей прогнозування, планування та контролю за останніми використовується сукупність фінансове - математичних моделей, основу яких складають фінансові показники та коефіцієнти. Окрім розрахунку сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання у фінансовому менеджменті можуть бути використані наступні основні фінансові показники , у тому числі:
операційний грошовий потік (operating Cash Flow};
інвестиційний грошовий потік (investing Cash Flow);
фінансовий грошовий потік (finance Cash Flow);
грошовий потік до фінансування (Free Cash Flow):
FreeCF=operating CF+ invextingCF
нетто грошовий потік (netto Cash Flow):
neilDCF=GashFlow-грошові дивіденди
корпоративний грошовий потік (corporate Cash Flow):
CorporateCF=Financecashoutf1ows+interests, де:
CorporateCF - корпоративний грошовий потік суб'єкта господарювання;
Finance Cash Outflows - вихідний грошовий потік від фінансової діяльності суб'єкта господарювання;
interests - абсолютна величини сплачених суб'єктом господарювання відсотків по кредитам та іншим позикам.
Крім цього, для потреб моделі управління грошовими потоками, зокрема, оцінки її ефективності, можуть використовуватися синтетичні показники впливу грошових потоків суб'єкта господарювання на інші фінансові аспекти його господарської діяльності, а саме:
(1) тривалість погашення заборгованості (т) -
(debt-cash) - нетто заборгованість суб'єкта господарювання;
debt - абсолютна величини позикового капіталу підприємства;
cash - наявні грошові кошти та їх еквіваленти;
operating Cash Flow - абсолютна величини операційного грошового потоку.
(2) коефіцієнт самофінансування інвестицій (SF) -
operating Cash Flow - абсолютна величини операційного грошового потоку;
net investments - абсолютна величини чистих інвестицій (приросту абсолютної величини першого Розділу активу балансу суб'єкта господарювання).
(3) чиста Cash Flow маржа (CF - margin)
operating Cash Flow - абсолютна величини операційного грошового потоку;
total revenue - абсолютна величини доходів від операційної діяльності підприємства.
1.4. Прогнозування та планування грошових потоків підприємства як основа моделі управління грошовими потоками.
Прогнозування та планування є ключовим елементом фінансового менеджменту, забезпечуючи адекватність моделі управління фінансами суб'єкта господарювання потребам мінливого ринкового середовища та її ефективність. Таке твердження абсолютно справедливе і для моделі управління грошовими потоками підприємства, що дає нам право виділити окреме питання для розгляду базових положень організації прогнозування та планування грошових потоків суб'єкта господарювання в результаті його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Даний напрямок фінансового менеджменту (а саме, планування та прогнозування грошових потоків)включає наступні проблемні питання, зокрема: (1) визначення та обґрунтування основних цілей та завдань планування та прогнозування грошових потоків суб'єкта господарювання; (2) визначення критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень щодо прогнозування та планування грошових потоків, які генеруються суб'єктом господарювання у рамках здійснення його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності; (3) аналіз основних складових елементів моделі планування та прогнозування руху грошових коштів в результаті здійснення господарських операцій суб'єктом господарювання; (4) визначення поняття та особливостей використання бюджетування для планування та прогнозування грошових потоків; (5) дослідження процедури формування та аналіз основної фінансової інформації Звіту про рух грошових коштів (Cash Flow Statement), у тому числі - аналіз первинної фінансової інформації формування Звіту та зміст основних його статей.
2. Прогнозування та планування грошових потоків підприємства як основа моделі управління грошовими потоками.
1. Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком.
1.1. Поняття грошового потоку як категорії фінансового менеджменту.
1.2. Об'єктивна необхідність управління грошовими потоками та принципи її здійснення.
1.3. Структурування грошових потоків суб'єкта господарювання.
1.4. Основні показники кількісної оцінки грошових потоків суб'єкта господарювання.
2. Прогнозування та планування грошових потоків підприємства як основа моделі управління грошовими потоками.
2.1. Цілі та завдання прогнозування та планування грошових потоків.
2.2. Критерії прогнозування та планування грошових потоків.
2.3. Механізми прогнозування та планування грошових потоків.
2.4. Основи бюджетування грошових потоків.
2.5. Звіт про рух грошових коштів.
3. Оцінка ефективності моделі управління грошовими потоками.
3.1. Критерії управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
3.2. Форми управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Додатки
2. Прогнозування та планування грошових потоків підприємства як основа моделі управління грошовими потоками.
Прогнозування та планування є ключовим елементом фінансового менеджменту, забезпечуючи адекватність моделі управління фінансами суб'єкта господарювання потребам мінливого ринкового середовища та її ефективність. Таке твердження абсолютно справедливе і для моделі управління грошовими потоками підприємства, що дає нам право виділити окреме питання для розгляду базових положень організації прогнозування та планування грошових потоків суб'єкта господарювання в результаті його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Даний напрямок фінансового менеджменту (а саме, планування та прогнозування грошових потоків)включає наступні проблемні питання, зокрема: (1) визначення та обґрунтування основних цілей та завдань планування та прогнозування грошових потоків суб'єкта господарювання; (2) визначення критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень щодо прогнозування та планування грошових потоків, які генеруються суб'єктом господарювання у рамках здійснення його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності; (3) аналіз основних складових елементів моделі планування та прогнозування руху грошових коштів в результаті здійснення господарських операцій суб'єктом господарювання; (4) визначення поняття та особливостей використання бюджетування для планування та прогнозування грошових потоків; (5) дослідження процедури формування та аналіз основної фінансової інформації Звіту про рух грошових коштів (Cash Flow Statement), у тому числі - аналіз первинної фінансової інформації формування Звіту та зміст основних його статей.
2.1. Цілі та завдання прогнозування та планування грошових потоків.
Так, основуючись на сукупності функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик грошових потоків, можна визначити сукупність взаємопов'язаних цілей управління останніми в частині планування та прогнозування. Зокрема, до таких основних цілей планування та прогнозування руху грошових коштів можна віднести наступні:
своєчасність та достовірність інформаційного забезпечення управління фінансами суб'єкта господарювання, у тому числі, зведення, обробка та узагальнення первинної фінансової інформації щодо руху грошових коштів;
забезпечення ефективності використання грошових коштів суб'єкта господарювання через оптимальний їх розподіл у часі та просторі;
підтримання прийнятного рівня ліквідності та платоспроможності суб'єкта господарювання, а також попередження формування чи розвитку фінансової кризи;
забезпечення своєчасності та повноти покриття потреби підприємства у капіталі для фінансування поточних грошових зобов'язань в рамках операційної, інвестиційної чи фінансової діяльності;
підтримання адекватного балансу між формування резерву ліквідності (вільних грошових коштів та їх еквівалентів) та втраченими альтернативними можливостями тощо.
Визначена вище сукупність цілей прогнозування та планування грошових потоків конкретизуються у відповідності із індивідуальними потребами суб'єкта господарювання та управління його фінансами. Загалом, адекватна ідентифікація та обґрунтування цілей і завдань планування та прогнозування грошових потоків є вихідним етапом формування самої моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Досягнення визначених індивідуальними потребами підприємства цілей управління грошовими потоками забезпечується їх конкретизацією та визначенням проміжних (поточних) завдань, наприклад, сукупність таких завдань може мати наступний вигляд:
визначення початкового резерву ліквідності;
визначення та ідентифікація господарських операцій, виконання яких передбачено у плановому періоді;
оцінка абсолютної величини руху грошових коштів в результаті практичної реалізації таких операцій;
проведення узгодження грошових потоків та оцінка їх основних (базових) параметрів;
кількісна оцінка сальдо руху грошових коштів (сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання) у плановому періоді;
визначення очікуваного резерву ліквідності суб'єкта господарювання на кінець планового періоду та порівняння його із рівнем цільового показника;
визначення переліку напрямків мобілізації
грошових коштів (вхідних грошових потоків) для
підтримання цільового рівня ліквідності суб'єкта господарювання.
2.2. Критерії прогнозування та планування грошових потоків.
Поряд із визначенням цілей та конкретизацією завдань прогнозування та планування грошових потоків суб'єкта господарювання, останній має відповідати певним критеріям, дотримання яких має забезпечити адекватність та ефективність моделі управління грошовими потоками, до функціонально-організаційних особливостей прогнозування та планування грошових потоків, формалізація фінансово-математичної реалізації яких забезпечується шляхом висунення та дотримання сукупності критеріїв, застосування яких забезпечується наступними правилами:
прогнозування та планування руху грошових коштів у плановому періоді здійснюється на основі системи цільових фінансових показників та коефіцієнтів відповідно до системи цілей та завдань моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання;
вхідна первинна інформація щодо руху грошових коштів від фінансової, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства, що використовується моделлю управління грошовими потоками, має бути повною та достовірною;
цільові показники прогнозування та планування руху грошових коштів (як і вхідна первина інформація) повинні бути приведені до співставних одиниць виміру, що забезпечує можливість їх адекватної математичної та аналітичної обробки, а також формування тренду їх зміни;
кожен із сукупності фінансових показників та коефіцієнтів, яка використовуємся моделлю прогнозування та планування грошових потоків з метою фінансово-математичного моделювання цільових параметрів грошових потоків, має бути максимально інформативним;
обґрунтування вибору методів статистичного, математичного та аналітичного моделювання з метою адекватної консолідації вхідних первинних інформаційних ресурсів та подальшої ідентифікації на їх основі цільового параметрів модель управління грошовими потоками суб'єкта господарювання;
формування якісних та кількісних параметрів грошових потоків суб'єкта господарювання у плановому періоді на основі визначення сукупності цільових фінансових показників як результуючих по відношенню до усталеної сукупності відособлених фінансових показників, які характеризують окремі сторони руху грошових коштів підприємства, що генеруються в результаті здійснення останнім операційної, інвестиційної та фінансової діяльності;
забезпечення здатності системи цільових параметрів руху грошових коштів підприємства у плановому періоді до проведення моніторингу, контролю з метою ідентифікації рівня виконання плану, відхилень планових показників та проведення корегування кількісних та якісних параметрів грошових потоків;
забезпечення приведеності цільових параметрів грошових потоків у плановому періоді для можливості їх подальшого використання моделлю управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
2.3. Механізми прогнозування та планування грошових потоків.
Загалом, модель управління грошовими потоками суб'єкта господарювання у частині їх прогнозування та планування передбачає, окрім визначення та обґрунтування цілей та завдань управління, використання ряду фінансово-математичних методів, які, наряду із критеріями прогнозування та планування руху грошових коштів, забезпечують методологічну основу такої моделі управління. Загалом, механізми (моделі) прогнозування та планування руху грошових коштів суб'єкта у плановому періоді можна визначити наступним чином:
метод прогнозування (планування) грошових потоків - сукупність конкретних методик, способів та прийомів визначення якісних характеристик та проведення кількісної оцінки основних параметрів руху грошових коштів суб'єкта господарювання у плановому періоді.
так, у сучасній фінансовій літературі до основних методів, які можуть використовуватися при прогнозуванні та плануванні грошовими потоками підприємства належать наступні: (1) нормативний метод; (2) розрахунково-аналітичний метод; (3) метод оптимізації фінансових рішень; (4) фінансово-математичне моделювання.
Розглянемо кожен із наведених вище методів більш детально.
в основі нормативного методу лежить система фінансових норм та техніко-економічних нормативів, що описують процедуру формування грошових потоків суб'єкта господарювання, а також характеризують джерела їх формування та фінансового забезпечення. Слід зазначити, що згадані норми та нормативи можуть бути розділені за категоріями джерел формування грошових потоків, видів господарських операцій, що генерують рух грошових коштів, строків виникнення та формування грошових потоків тощо.
Прогнозування та планування грошових потоків підприємства на основі нормативного методу є досить простим, даний метод не потребує також значних затрат трудових ресурсів і може бути застосований на підприємствах незалежно від їх організаційно - правової форми, розмірів та сфери діяльності.
Але, все ж таки, спектр його використання обмежений через методологічні його особливості та обмеження. Так, застосування нормативного методу оцінки прогнозних та планових величин руху грошових коштів підприємства можливе лише у випадку можливості встановлення абсолютних та відносних нормативів для організації окремих видів грошових потоків, які можуть бути виражений у кількісній формі.
Сутність розрахунково-аналітичного методу для оцінки прогнозних та планових величин руху грошових коштів підприємства полягає у тому, що на основі фінансово-економічних характеристик грошових потоків за попередні періоди, які приймаються за базові, та індексів його зміни у плановому періоді відповідно до зміни інших показників операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єкта господарювання розрахунків розраховується цільова (прогнозна або планова) величина руху грошових коштів підприємства.
Розрахунково-аналітичний метод застосовується у якості доповнення до нормативного і дозволяє формулювати цільові показника та орієнтири при формуванні стратегії управління грошовими потоками суб'єкта господарювання. Слід відзначити, що використання розрахунково-аналітичного супроводжується певним суб'єктивізмом, адже аналіз і прийняття управлінських фінансових рішень базується на проведенні експертної оцінки базових параметрів рух грошових коштів в результаті здійснення сукупності тих чи інших господарських операцій, основу якої, звичайно, складає особиста думка експертів.
Сутність методу оптимізації фінансових рішень щодо управління грошовими потоками полягає у розробці кількох сценарії з метою вибору найбільш оптимального варіанту за визначених та фіксованих інших умовах. У межах методу оптимізації фінансових рішень при визначені окремих параметрів руху грошових потоків логічним та доцільним бачиться широке використання інших методів та прийомів фінансового менеджменту. Розробка стратегії та тактики, а також обґрунтування окремих параметрів руху грошових потоків суб'єкта господарювання у плановому періоді може здійснюватися, базуючись на різних критеріях здійснення оптимізації параметрів та показників моделі грошових розрахунків на підприємстві, так, враховуючи специфіку фінансово-господарської діяльності в умовах ринкової економіки, при прогнозуванні та плануванні грошових потоків суб'єкта господарювання, а також визначенні та обґрунтуванні розрахункових операцій на основі використання методу оптимізації планових рішень доцільно, на нашу думку, використання наступних критеріїв оптимізації фінансових рішень та реалізації моделі управління грошовими потоками:
максимізація вартості капіталу підприємства; мінімізації накладних витрат;
скорочення строку іммобілізації фінансових ресурсів у сферу обігу;
максимізація використання ефекту фінансового лівериджу;
максимізація абсолютної суми прибутку підприємства та максимізація прибутку на одиницю вкладеного капіталу;
максимізація рентабельності власного капіталу;
мінімізація тривалості обороту капіталу, тобто прискорення оборотності капіталу;
мінімізація податкових зобов'язань тощо.
З іншого боку, широке розповсюдження кількісних методів математики, статистики та економетрії в теорії та практиці управління фінансами відбулося в останні десятиріччя, а також колосальний ривок у інформаційній сфері та розповсюдженість персональних комп'ютерів дозволив задіяти кількісні прийоми, що до того використовувалися тільки у фізиці, паралельно адаптувавши методологічний апарат кількісного аналізу до потреб та специфіки фінансове - економічних процесів та моделей.
Що ж стосується фінансово-математичного моделювання як метода управління грошовими потоками у частині їх прогнозування та планування, то його сутність полягає у тому, що даний метод дозволяє здійснити кількісну оцінку взаємозв'язків між окремими фінансовими показниками та факторами, що впливають на них. цей взаємозв'язок виражається через фінансово-математичну модель, що являє собою максимально наближену до реального життя математичну інтерпретацію фінансових процесів (у нашому випадку - руху грошових коштів суб'єкта господарювання в результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності), тобто опис факторів, що характеризують структуру та основні закономірності формування грошових потоків через математичні символи та прийоми - рівняння, нерівності, функції, таблиці, графіки і т.п. До основних методів проведення кількісного аналізу у процесі моделювання прогнозних та планових параметрів грошових потоків суб'єкта господарювання можна віднести наступні:
теорія проценту та часова вартість грошей; це дозволяє здійснювати порівняння вартості відділених у часі грошових потоків на підприємстві, використовуючи значення теперішньої чи майбутньої вартості грошей, визначеної на основі дисконтування чи компаудинування;
диференційне та інтегральне числення; цей метод дозволяє, з одного боку, визначити швидкість зміни одного фактора моделі відповідно до зміни другого фактора, а з іншого боку, провести оптимізацію цільової функції через пошук її екстремумів - максимуму та мінімуму;
теорія ймовірності та статистичні виводи; дозволяє оцінити величину ймовірності настання певної події, на основі оцінювання чи перевірки гіпотези визначити достовірність побудованого на основі минулих періодів тренду зміни величини параметра;
регресивний аналіз; дозволяє оцінити взаємозв'язок між залежним параметром і одним із незалежних змінних (фактором);
аналіз часових рядів; дозволяє побудувати та оцінити однофакторний стохастичний процес, тобто стохастичний процес, члени якого знаходяться у функціональній залежності від однієї змінного, що досліджується;
метод Монте-Карло; є одним із варіантів чисельних методів і являє собою процес знаходження рішень через імітацію випадкових процесів (модель являє собою середнє значення, знайдене на основі здійснення багатократних розрахунків математичної моделі);
оптимізація рішень на основі математичного програмування;
багатовимірний аналіз: аналіз головних
компонент та факторний аналіз; дозволяє провести аналіз багатофакторних моделей шляхом
оцінки взаємозв'язку між внутрішніми
параметрами моделі - мінливість
багатофакторної структури та кореляцію чи коллініарність параметрів.
2.4. Основи бюджетування грошових потоків.
Узагальнення інформацію щодо прогнозних та планових величин руху грошових коштів суб'єкта господарювання в результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльості та спі вставлення із іншими плановими значеннями фінансовими показниками господарської діяльності у плановому періоді досягається здійснення у рамках операційного фінансового планування бюджетування грошових потоків (див. Тема 11.). Організація бюджеування грошових потоків є органічною складовою та ключовим етапом моделі управління грошовими потоками та спрямований на вирішення наступних завдань: (1) визначення у розрізі простору та часу потреби підприємства у капіталі для фінансування господарських операцій у рамках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності у плановому періоді - прогнозного значення абсолютної величини сукупного та часткових вихідних грошових потоків; (2) визначення у розрізі простору та часу джерел покриття потреби підприємства у капіталі та їх обсягів - прогнозного значення абсолютної величини сукупного та часткових вихідних грошових потоків.
Для вирішення визначених завдань формується система бюджетів та фінансових планів, яка відображає визначені прогнозні величини та планові значення руху грошових коштів суб'єкта господарювання у плановому періоді. У свою чергу, основою формування системи бюджетів у рамках моделі управління грошовими потоками та здійснення оперативного фінансового планування є бюджетування грошових потоків, для здійснення якого може використовуватися один із наступних методів:
традиційне бюджетування (traditionalbudgeting);
нуль-базис бюджетування (zero-base budgeting — ZBB).
2.5. Звіт про рух грошових коштів.
Звіт про рух грошових коштів суб'єкта господарювання є складовим елементом публічної фінансової звітності, регулярне оприлюднення якої є обов'язковими для усіх підприємств України і має на меті відобразити зміну грошових коштів суб'єкта господарювання протягом звітного періоду - їх надходження та вибуття. Звіт про рух грошових коштів суб'єкта господарювання регламентується положенням (стандартом) бухгалтерського обліку №4 і являється національним аналогом Cash Flow Statement - форми публічної фінансової звітності, що складається суб'єктами господарювання відповідно до Inetrnational Accounting Standards (IAS) №7 або Generally Accepted Accounting Principles (GAAP). При цьому вважається, що основною метою формування Звіту про рух грошових коштів як частини публічної фінансової звітності являється необхідність представлення третім особам повної, правдивої та неупередженої фінансової інформації щодо діяльності суб'єкта господарювання протягом звітного періоду.
Однак, поряд із вище означеними, Звіт про рух грошових коштів використовується і для потреб прогнозування та планування грошових потоків. За такому випадку даний документ слід розглядати не як форму публічної фінансової звітності, а як внутрішній фінансовий документ, що забезпечує зведення та узагальнення фінансових даних щодо основних бюджетів підприємства та формування прогнозного (планового) Звіту про рух грошових коштів, що відображає очікувану зміну величини грошових коштів суб'єкта господарювання в результаті надходження або вибуття грошових ресурсів при здійсненні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
Суттєвою для адекватного сприйняття ролі та завдань формування, аналізу, прогнозування та планування Звіту про рух грошових коштів в рамках моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання являється необхідність визначення (1) адекватної інформаційної бази формування Звіту про рух грошових коштів, а також (2) ефективне структурування Звіту про рух грошових коштів та визначення сутнісного навантаження кожної статті такого Звіту.
Адекватність як складання, так і аналізу звіту про рух грошових коштів залежить від чіткості розуміння суті фінансової інформації, відображеної по окремих стаття звіту про рух грошових коштів суб'єкта господарювання. При цьому можна виділити ряд ключовими статей звіту, аналіз яких дозволяє робити узагальнюючий висновки із прийнятним рівнем достовірності. До таких елементів можні віднести наступні:
прибуток від звичайної діяльності до оподаткування - відображає величину тієї додаткової вартості, що заробив суб'єкт господарювання протягом звідного періоду і визначається як операційний прибуток до оподаткування (у ряді країн, на даному етапі використовується операційний прибуток до сплати податків, але після виплати винагороди та гонорарів менеджерам вищої ланки); має бути еквівалентна величині рядка 170 (175) Звіту про фінансові результати;
корегування на негрошові елементи - використовується для забезпечення врахування впливу на величину Cash Flow суб'єкта господарювання не грошових статей, наприклад, амортизація не змінює величини грошових потоків, однак впливає на величину грошового потоку; серед таких статей можна також згадати зміну залишків дебіторської (кредиторської) заборгованості, придбання (реалізація) запасів, основних засобів і т. д.;
надзвичайні події - визначає зміну касових залишків суб'єкта господарювання в наслідок грошових потоків від господарських операцій та подій, що мають надзвичайних характер; відокремлення грошового потоку від надзвичайних подій пов'язано із необхідністю виокремлення фактів зміни касових залишків суб'єкта господарювання, що мають нетиповий характер для підприємства для потреб адекватної фінансового положення суб'єкта господарювання, визначення основних факторів його формування, а також прогнозної оцінки грошових потоків суб'єкта господарювання у планових періодах тощо;
рух грошових коштів у наслідок фінансової діяльності - визначає використання та обслуговування суб'єктом господарювання зовнішніх джерел фінансування потреби у капіталі.
Поряд з цим необхідно застерегти від типових помилок аналізу і прогнозування грошових потоків суб'єктів господарювання, пеперше, інформація, представлена у звіті про рух грошових коштів, являє собою інформацію виключно ретроспективного характеру, що дозволяє однозначно ідентифікувати фінансове положення суб'єкта господарювання виключно на дату балансу (дату складання звіту про рух грошових коштів). По-друге, будь-які висновки або ж узагальнення мають носити виключно ймовірністний характер, оскільки минулі події не обов'язково відбудуться у майбутньому.
3. Оцінка ефективності моделі управління грошовими потоками.
1. Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком.
1.1. Поняття грошового потоку як категорії фінансового менеджменту.
1.2. Об'єктивна необхідність управління грошовими потоками та принципи її здійснення.
1.3. Структурування грошових потоків суб'єкта господарювання.
1.4. Основні показники кількісної оцінки грошових потоків суб'єкта господарювання.
2. Прогнозування та планування грошових потоків підприємства як основа моделі управління грошовими потоками.
2.1. Цілі та завдання прогнозування та планування грошових потоків.
2.2. Критерії прогнозування та планування грошових потоків.
2.3. Механізми прогнозування та планування грошових потоків.
2.4. Основи бюджетування грошових потоків.
2.5. Звіт про рух грошових коштів.
3. Оцінка ефективності моделі управління грошовими потоками.
3.1. Критерії управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
3.2. Форми управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Додатки
3. Оцінка ефективності моделі управління грошовими потоками.
Оцінка ефективності управління грошовими потоками являється складовим елементом моделі управління грошовими потоками підприємства як на етапі кількісної та якісної оцінки результатів (досягнення поставлених цілей), так і на етапі прогнозування та планування грошових потоків, а також корегування планових показників відповідно до зміни зовнішнього та внутрішнього середовища здійснення підприємницької діяльності суб'єктом господарювання. Це, у свою чергу, надає нам право виокремиш дану проблему як окреме питання даної теми.
Так, зважаючи на сказане вище, можна виділити наступні завдання, що можуть ставитися перед фінансовим менеджером підприємства при проведенні оцінки ефективності моделі управління грошовими потоками, зокрема: (1) ретроспективний аналіз результатів фінансово-господарської діяльності підприємства та визначення основних факторів формування його фінансових результатів; (2) дослідження особливостей формування тенденцій та розвитку трендів фінансування (перш за все, самофінансування) суб'єкта господарювання та рівень їх узгодженості із фінансовою його стратегією; (3) визначення оптимальних параметрів та показників фінансового плану підприємства, у тому числі стратегічного та оперативного; (4) оцінка обґрунтованості прогнозних показників руху грошових коштів суб'єкта господарювання та інших планових фінансових показників та рівня їх впливу на формування фінансових результатів підприємства; (5) визначення форм та методів впливу фінансового менеджменту підприємства на основні параметри його грошових потоків з метою забезпечення цільового рівня прибутковості за прийнятного рівня ліквідності та платоспроможності суб'єкта господарювання та інші завдання, що випливають із фінансової та корпоративної стратегії.
3.1. Критерії управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Оцінка ефективності моделі управління грошовими потоками, незалежно від того, чи це кількісна оцінка, чи якісна, передбачає співвідношення фактичного рівня цільових фінансових показників, що сформувалися в результаті реалізації визначених моделлю механізмів та технологій управління грошовими потоками підприємства, із плановими або прогнозними величинами, крім того, просте математичне порівняння фактичних та планових величини цільових показників руху грошових коштів має співвідноситися із відповідною системою обґрунтованих критеріїв оцінки ефективності моделі, відповідно до яких і визначається рівень ефективності моделі, при цьому, у якості таких критеріїв можуть використовуватися як кількісні орієнтири (абсолютні та/або відносні величини), так і якісні характеристики.
Загалом, практика функціонування моделей управління грошовими потоками на тому чи іншому підприємства визначає специфічну сукупність критеріїв оцінки її ефективності, оскільки умови та особливості фінансове -господарської діяльності таких суб'єктів господарювання суттєво відрізняються. Однак, можна говорити про існування певної кількості узагальнених критеріїв, перш за все, якісних характеристик, до таких критеріїв відносяться, зокрема, наступні:
стабільність грошових потоків суб'єкта господарювання, перш за все, операційного грошового потоку;
формування чіткої та стабільної тенденції протягом тривалого періоду часу зростання абсолютної величини Free Cash Flow;
узгодженість та значний рівень кореляції між формування інвестиційного Cash Flow та фінансового Cash Flow;
підтримання за рахунок формування достатньої абсолютної величини операційного Cash Flow прийнятного рівня коефіцієнта забезпечення
боргу (debt cover ratio) як одного із показників кредитоспроможності підприємства;
обґрунтованість цільових фінансових показників, що визначаються у фінансовому плані;
та інші критерії, доцільність та обґрунтованість застосування яких випливає із положень фінансової та корпоративної стратегії суб'єкта господарювання.
3.2. Форми управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Важливою складовою моделі управління грошовими потоками являються форми виконання тих чи інших управлінських фінансових рішень щодо грошових потоків суб'єкта господарювання, що генеруються в результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. під такими формами необхідно розуміти методи, механізми та технології прогнозування, планування, формування, перенаправлення та оцінки грошових потоків суб'єкта господарювання, при цьому, зважаючи на той факт, що грошові потоки суб'єкта формуються в результаті виконання договірних зобов'язань між підприємством та його дебіторами і кредиторами, можна виділити сукупність напрямків використання форм управління грошовими потоками, що характеризуються спільними особливостями реалізації:
управління грошовими розрахунками суб'єкта господарювання, що передбачає формування такої моделі грошових розрахунків на підприємстві, за якої виконання грошових зобов'язань між сторонами договірних відносин реалізується із використанням найбільш зручних форм безготівкових платежів з позицій компромісу комерційних інтересів учасників таких відносин;
управління дебіторською заборгованість підприємства, що передбачає забезпечення розумного та обґрунтованого компромісу між швидкістю надходження виручки від реалізації продукції (а також своєчасністю інкасації дебіторської заборгованості) та стимулювання платоспроможного попиту на продукції підприємства шляхом надання відстрочки оплати рахунків;
управління кредиторською заборгованістю суб'єкта господарювання, що передбачає дотримання компромісу між обґрунтованою потребою суб'єкта господарювання в отриманні відстрочки оплати рахунків постачальників (інших кредиторів) та своєчасністю та повнотою використання своїх грошових зобов'язань.
Виокремлення функціонально організаційного блоку управління грошовими розрахунками суб'єкта господарювання в цілісній системі моделі управління грошовими потоками пов'язано із сукупність причин, серед яких можна виділити наступні моменти, зокрема:
грошові розрахунки є об'єктивною необхідністю функціонування суб'єктів господарювання в умовах ринкової економіки;
грошові розрахунки є складовою фінансів підприємства та безпосередньо пов'язані із провадженням його фінансовогосподарської діяльності, а отже є об'єктом управління з боку фінансового менеджменту;
грошові розрахунки опосередковують виконання договірних та недоговірних зобов'язань між економічними агентами, формуючи при цьому ті чи інші види грошові потоки та визначаючи рівень поточної ліквідності;
наявність сукупності різних форм та видів грошових розрахунків формує поле для оптимізації здійснення грошових розрахунків у часі та просторі з метою управління грошовими потоками суб'єкта господарювання;
реалізація певної моделі управління грошовими розрахунками суб'єкта господарювання визначає особливості формування дебіторської та кредиторської заборгованості суб'єкта господарювання і, відповідно, безпосередньо пов'язана із управління такою заборгованістю тощо.
Виходячи з цього можна говорити про існування певних принципів організації грошових розрахунків. Визначаючи основні принципи організації моделі грошових розрахунків можна виділити наступні напрямки їх впливу, так, ряд принципів та правил організації та управління фінансовими відносин на підприємстві мають специфічний характер, однак значна їх чистина випливає із принципів організації фінансів підприємств взагалі, так, серед принципів фінансів підприємств, яки визначають критичні характеристики моделі управління грошовими розрахунками, прийнято вділяти наступні їх види:
господарський розрахунок - прийняття управлінських фінансових рішень виходячи із їх економічної доцільності для функціонування суб'єкта господарювання;
окупність - покриття витрат підприємства за рахунок його доходів;
мінімізація оподаткування - визначення та використання законодавче дозволених напрямків та методів зменшення витрат підприємства на сплату податків та абсолютної величини податку на прибуток суб'єкта господарювання;
самостійність прийняття управлінських рішень тощо.
Суттєвим фактором моделі грошових розрахунків є рівень її впливу на формування абсолютної величини та напрямку грошових потоків, а, отже, необхідність узгодження основних параметрів грошових розрахунків їх потребами моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання. Серед основних напрямків такого узгодження можна виділити наступні: (1) розподіл у часі абсолютної величини грошового потоку; (2) взаємоузгодження абсолютних величин вхідних та вихідних грошових потоків суб'єкта господарювання з позицій максимального покриття потреби підприємства у капіталі за рахунок внутрішніх джерел фінансових ресурсів (перш за все, вхідних грошових потоків від операційної діяльності); (3) забезпечення своєчасності та повноти формування грошового потоку (як з позицій інкасації виручки від реалізації та дебіторської заборгованості, так і фінансування грошових та фінансових зобов'язань підприємства) тощо.
Асиміляція впливу визначених факторів моделі грошових розрахунків забезпечується виконанням фінансово-математичної процедури, яка включає у себе наступну сукупність послідовних ітерації:
визначенням кількісного впливу управлінських рішень щодо грошових розрахунків на формування грошового потоку суб'єкта господарювання;
порівняння отриманої величини із її цільовим значенням (прогнозними або плановими характеристиками) грошового потоку;
визначення порядку приведення впливу форми грошових розрахунків до прийнятного результату шляхом корегування параметрів грошових розрахунків по конкретному випадку;
виконання грошових розрахунків та контролінг формування грошового потоку суб'єкта господарювання;
формування на основі ретроспективного аналізу грошових розрахунків (наслідків впливу форми грошових розрахунків на грошові потоки) інформаційної бази фінансового менеджменту, у тому числі, і для потреб управління грошовими розрахунками як функціонально-організаційного блоку моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання.
Оптимізація грошових розрахунків як напрямок управління грошовими потоками суб'єкта господарювання тісно переплітається із формування, обігом та погашенням дебіторської та кредиторської заборгованості.
так, дебіторська заборгованість являється наслідком (продуктом) реалізації моделі грошових розрахунків в системі управління грошовими потоками, однак управління такою заборгованістю характеризується дещо іншими принципами та технологіями здійснення, що дозволяє виокремити управління дебіторською заборгованістю як окремий функціонально-організаційний блок управління грошовими потоками суб'єкта господарювання, загалом, модель управління дебіторською заборгованістю суб'єкта господарювання включає використання сукупності фінансово-математичних методів, які виступають методологічним базисом процесу управління, відповідно, метод управління дебіторською заборгованістю можна визначити як сукупність конкретних методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо зміни абсолютної величини або оптимізації структури дебіторської заборгованості, а також форм їх виконання.
модель управління дебіторською заборгованістю включає наступні складові елементи: (1) статичний аналіз фінансової інформації щодо дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, інтерпретація значень основних фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються для такого аналізу; (2) динамічний (трендовий) аналіз та оцінка тенденцій розвитку ситуації із погашенням контрагентами дебіторської заборгованості; (3) обґрунтування оптимального терміну надання відстрочки оплати рахунків покупцями; (4) рефінансування дебіторської заборгованості підприємства (використання обліку векселів, факторингу та форфейтингу боргових вимог підприємства до третіх осіб для покриття поточної потреби у капіталі); (5) контроль простроченої дебіторської заборгованості та попередження формування безнадійної заборгованості тощо.
У свою чергу, кредиторська заборгованість також являється продуктом грошових розрахунків суб'єкта господарювання із його контрагентами, і управління нею базується на специфічних принципах та методологічних засадах, що дозволяє виокремити ще функціональне організаційний блок управління грошовими потоками суб'єкта господарювання - управління кредиторською заборгованістю підприємства. Загалом, модель управління дебіторською заборгованістю суб'єкта господарювання формується як сукупність окремих фінансово-математичних методів, які виступають методологічним базисом процесу управління, - сукупність конкретних методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо зміни абсолютної величини або оптимізації структури кредиторської заборгованості, а також форм їх виконання, відповідно, модель управління кредиторською заборгованістю включає наступні складові елементи: (1) статичний та динамічний аналіз формування та погашення кредиторської заборгованості суб'єкта господарювання та її впливу на величину його грошових потоків; (2) обґрунтування доцільності отримання відстрочки оплати рахунків постачальників, а також оптимального терміну такої відстрочки; (3) попередження формування прострочена кредиторської заборгованості та забезпечення, за необхідності, пролонгації кредиторської заборгованості тощо.
Тема 4. Визначення вартості грошей у часі та її використання у фінансових розрахунках.
1. Необхідніть і сутність визначення вартості грошей у часі.
2. Майбутня вартість грошей та її визначення.
2.1.Просте компаундирування.
2.2.Компаундирування анюїтетів (ренти).
3. Теперішня вартість грошей та її визначення.
3.1. Просте дисконтування.
3.2. Дисконтування анюїтетів (ренти).
4. Оцінка майбутньої та теперішньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції.
1. Необхідніть і сутність визначення вартості грошей у часі.
Фінансовий менеджмент потребує постійного здійснення розрахунків, пов’язаних з надходженням грошових коштів в різні періоди часу. Ключову роль в цих розрахунках відіграє оцінка вартості грошей в часі. У відповідності з концепцією вартості грошей в часі однакова сума грошей в різні періоди часу має неоднакову вартість : ця вартість в теперішній час завжди є вищою, ніж в будь-якому майбутньому періоді.
Зміну часової вартості грошей можна пояснити наступним чином. Грошова одиниця в попередньому році була такою ж, як і в поточному. Але наслідки інфляції чітко ілюструють, що купівельна спроможність грошей змінюється з плином часу.
Розглядаючи реальну вартість грошей, підприємці повинні брати до уваги не тільки руйнівні дії інфляції, а також і здатність інвестування, адже мета фінансового менеджмента - це можливість з грошей робити додаткові гроші. Багато підприємств мають декілька варіантів вкладення грошей, їх мета на цей час - обрати з цих варіантів найбільш прибутковий.
Основними причинами втрачання вартості грошей є: інфляція, наявність ризику і віддання підприємцями переваги наявним грошам.
Інфляція пов”язана із загальним підвищенням цін у країні. Коли зростають ціни, падає вартість грошової одиниці. Враховуючи те, що в майбутньому ціни зростатимуть, вартість грошової одиниці в наступні роки буде ще нижчою, ніж в попередні. Таким чмном, купівельна спроможність грошової одиниці сьогодні вища, ніж буде завтра.
Ризик або невпевненість у майбутньому також зменшують вартість грошей. Через невпевненість у майбутньому ризик з часом зростає. Більшість підприємців хоче уникнути ризику, тому вище цінує гроші, які є сьогодні, аніж ті, що мають бути в майбутньому. Ті суб”єкти підприємницької діяльності, які погоджуються віддати свої наявні гроші сьогодні в обмін на їх більшу кількість у майбутньому, жадають більш високої компенсації у вигляді певної винагороди за цей ризик.
Всі суб”єкти господарювання віддають перевагу наявним грошам, ніж очікуваним у майбутньому, тобто “симпатизують” високій ліквідності. Втіленням ліквідності і є наявні гроші. Якщо підприємець інвестує ці гроші, сподіваючись доходів у майбутньому, тобто міняє гарантовані “живі” гроші на ризикованіші доходи у майбутньому, то цей “обмін” можливий за умови, що майбутні доходи повинні бути достатньо високі. Це необхідно, щоб виправдати ризик, на який погоджується інвестор, оскільки він сподівається на високу винагороду як компенсацію за втрату ліквідності.
Таким чином, із вищевикладеного можна зробити наступні висновки :
1. Сьогодні гроші дорожчі, ніж завтра.
2. Гроші втрачають свою вартість через інфляцію, ризик, схильність до ліквідності.
Перехід до ринкової економіки супроводжується появою нових для підприємств України видів діяльності. До них можна віднести вибір варіантів вкладання грошових коштів, оцінка ефективності інвестицій, тощо. Відкрито нові можливості використання капіталу: участь в різноманітних ризикових проектах, придбання цінних паперів, нерухомості; вкладання грошей на депозитні рахунки комерційних банків. Розміщуючи капітал в один з обраних проектів, фінансовий менеджер планує не тільки з часом повернути вкладені гроші, а й отримати бажаний економічний ефект. Таким чином, гроші набувають такої об”єктивно існуючої характеристики, як часова вартість. В нашій країні інвестиційна діяльність для багатьох суб”єктів підприємницької діяльності є дещо новим видом діяльності, тому, коли фінансовий менеджер збирається обрати той чи інший варіант вкладення грошових коштів, він повинен чітко визначити відповіді на основні запитання для здійснення інвестиційного проекту: який початковий капітал, процентна ставка, період вкладення коштів, можливість нарахування складного процента раз на рік чи частіше (з якою частотою?), репутація фірми, в справу якої інвестуються кошти, економічна та політична стабільність в країні, тощо.
Розглянемо методичний інструментарій оцінки вартості грошей за простими відсотками. При розрахунку суми простого відсотка в процесі прирощення вартості використовується формула (4.1):
І = PV х n х i, де
І - сума відсотка за обумовлений період часу вцілому;
PV – початкова сума грошових коштів (теперішня вартість);
n – кількість інтервалів , по яких здійснюється розрахунок відсоткових платежів, в загальному обумовленорму періоді часу;
і - відсоткова ставка, виражена десятковим дробом.
Майбутня вартість вкладання грошей сьогодні з урахуванням нарахованої суми відсотка визначається за формулою:
FV = PV + I = PV х ( 1 + n х i ) (4.2)
Множник ( 1 + n х i ) називають множником або коефіцієнтом нарощення суми простих відсотків.
( 1 + n х i ) завжди > 1.
Методичний інструментарій оцінки вартості грошей за складними відсотками .
Для розрахунку майбутньої суми вкладу (вартості грошей) в процесі його прирощення за складними відсотками використовується формула (4.3.):
FV = PV х ( 1 + i )n, де
FV – майбутня вартість вкладу (грошових коштів) при його нарощенні за складними відсотками;
PV – початкова сума вкладу (грошових коштів);
і - відсоткова ставка, виражена десятковим дробом;
n – кількість інтервалів , по яких здійснюється кожний відсотковий платіж, в загальному обумовленорму періоді часу.
Відповідно, сума відсотка І в цьому випадку визначається за формулою (4.4):
І = FV – PV.
Слід зазначити, що складний відсоток може нараховуватись декілька разів в межах одного року. Якщо m-кількість разів нарахування складного процента протягом року , тоді майбутня вартість FV депозиту PV при ставці процента і після n років складає:
(4.5.)
Проблема “гроші-час” не нова , тому відпрацьовано зручні моделі та алгоритми, які дозволяють орієнтуватися в справжній вартості майбутніх дивідендів з позицій поточного періоду.
Різноманітність задач щодо визначення зміни вартості грошей в часі можна звести у такі групи:
І. Компаундирування - визначення майбутньої вартості грошей. (FV, future value - майбутня вартість, англ.):
1.1. вкладених водночас на певний термін під певний % (просте компаундирування);
1.2. вкладених рівними частками через рівні проміжки часу під певний % - це визначення FV анюїтетів або ренти:
1.2.1. компаундирування звичайної (відстроченної) ренти - це визначення FV ренти, вклади по якій проводяться в кінці кожного періоду;
1.2.2. компаундирування вексельної ренти - визначення FV ренти, вклади по якій проводяться на початку кожного періоду.
ІІ. Дисконтування - визначення поточної (теперішньої) вартості грошей (PV, present value - теперішня вартість, англ.):
2.1. отримуємих в майбутньому водночас (просте дисконтування);
2.2. отримуємих в майбутньому через рівні проміжки часу:
2.2.1. в кінці кожного періоду – це визначення теперішньої вартості звичайних анюїтетів, або PV звичайної (відстроченної) ренти;
2.2.2. на початку кожного періоду - це визначення PV вексельної ренти.
2. Майбутня вартість грошей та її визначення.
1. Необхідність і сутність визначення вартості грошей у часі.
2. Майбутня вартість грошей та її визначення.
2.1.Просте компаундирування.
2.2.Компаундирування анюїтетів (ренти).
3. Теперішня вартість грошей та її визначення.
3.1. Просте дисконтування.
3.2. Дисконтування анюїтетів (ренти).
4. Оцінка майбутньої та теперішньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції.
2. Майбутня вартість грошей та її визначення.
2.1.Просте компаундирування.
Компаундирування - процес переходу від теперішньої вартості (PV) до майбутньої (FV). Порядок визначення майбутньої вартості грошей розглянемо на прикладі.
Приклад 1.
Підприємець хоче покласти на депозит в банк 100 гр.одиниць одноразово під 5% річних на 5 років. Яку суму грошей матиме підприємець наприкінці першого року і який буде результат через 5 років?
PV = 100 гр.одиниць
і = 0,05.
I = 100 гр.од. х 0, 05 = 5 гр.од. - грошовий вираз відсотка, який отримає підприємець наприкінці 1 року.
n = 1; n = 5.
Таким чином , для n = 1 :
FVn = FV1 = PV + I = PV + PV(i) = PV (1+ i) = 100 гр.од. х (1 + 0,05) = 100 гр. од. х (1,05) = 105 гр.од.
Тобто наприкінці першого року підприємець матиме 105 гр.одиниць. Підприємець заробив за перший рік 100 гр.од. х 0,05 = 5 гр.од, тому по закінченні першого року сума внеску дорівнювала вже 100 гр.од + 5 гр.од. = 105 гр.од.
Другий рік почався вже з цієї суми, відсоток склав 5,25 гр.од.. Відсоток за другий рік більше відсотку за перший тому, що підприємець заробив вже відсоток на відсоток першого року внеску: 5 гр.од. х 0,05 = 0,25 гр.од. Цей процес продовжується, і внаслідок того, що кожного разу початкова сума вище попередньої, річний відсоток виростає. Загальний зароблений відсоток 5,00+5,25+5,51+5,79+6,08=27,63 гр.од.,
Вартість наприкінці 2 року:
FV2 = FV1 (1+ i) = PV (1+ i)(1+ i) = PV (1+ i)2 = 100 гр.од. х (1,05)2 = 110,25гр.од.
Кінцевий результат третього року внеску: FV3= FV2 (1+ i) = PV(1+i)3 = 100 гр.од х (1,05)3 = 115,76 гр.од.
Таким чином, FV5 = 100 гр.од. х (1,05)5 = 127,63 гр.од.
Всі ці розрахунки можна звести до вищевикладеного рівняння (4.3.):
FVn= PV (1+ i)n,
Таке рівняння можна вирішити за допомогою таблиць визначення майбутньої вартості грошей, які можна знайти в будь-якому підручнику з фінансового менеджменту. В таблицях підраховано фактор майбутньої вартості відсотку для і та n (FVIFi,n), тобто визначена майбутня вартість 1 грошової одиниці, залишеної на рахунку на n періодів під і відсоткову ставку.
Оскільки (1+ і)n = FVIFi,n; рівняння (4.3.) може бути переписане таким чином: (4.6.)
FVn = PV x (FVIFi,n).
В нашому випадку в таблиці можна знайти FVIF для 5 років з 5% ставкою цифру, яка знаходиться на перехрещені стовпчику для періоду 5, і стовпчику для 5%. Бачимо, що FVIF = 1,2763 . Звідси FVn = PV x (FVIFi,n)= 100 гр.од. х (1,2763) = 127,63гр.од.
Банкіри та фінансові менеджери іноді також використовують так зване “Правило числа 72” . Воно дозволяє приблизно визначити, яка комбінація рівня відсоткової ставки і термінів вкладу приведе до подвоєння вкладенного капіталу. Наприклад, інвестиції з 9%-м річним доходом подвоюється приблизно за 8 років (8 х 9 = 72). Інвестиція з доходом 6% на рік вимагає 12 років для подвоєння вкладенного капіталу, і так далі.
2.2.Компаундирування анюїтетів (ренти).
Рента (анюїтет) - це серія вкладів або виплат рівних сум, що здійснюються через певні інтервали або певну кількість періодів. Такі вклади можуть проводитись або на початку, або в кінці кожного періоду. Якщо вони здійснюються в кінці періоду, як це, звичайно, і робиться, така рента називається звичайною або відстроченою.
Якщо виплати провадяться на початку кожного періоду, то така рента називається вексельною.
Оскільки у фінансовій практиці частіше зустрічається відстрочена рента, то , якщо в задачах стоїть запитання “знайти FV анюїтетів (ренти)”, слід розуміти, що виплати здійснюються у кінці періоду. В протилежному випадку буде спеціально вживатися слово “вексельна рента”.
Для розуміння сутності визначення майбутньої вартості анюїтетів звернемося до прикладу.
Приклад 2.
Підприємець хоче класти на депозит на трьохрічний строк по 100 гр.од. в кінці кожного року під 5% річних. Яку суму він матиме по закінченні 3 років?
Цей приклад відрізняється від попереднього тим, що загальний вклад зроблено не одноразово на певний термін, а серією рівних вкладів, тобто рентою або анюїтетами.
Для розв”язання задачі ми повинні розрахувати майбутню вартість анюїтетів або ренти, FVAn.
Здійснюється нарахування платежа на платіж до n-го періоду. Сума цих платежів і є майбутньою вартістю анюїтету, FVАn.
Кожний потік грошових коштів компаундирується для того, щоб отримати FVAn.
FVAn = PMT(1+ i)0 + PMT (1+ i)1+ PMT (1+ i)2 + ...+ +PMT(1+ i)n-1= PMТSt=1 (1+і) n-1 = PMT (1+і)n - 1
і
Рішення за допомогою таблиць передбачає використання фактору відсотку майбутньої вартості анюїтетів (FVIFAi,n) - фактор відсотку FV для анюїтету за n- періодів з і- процентною ставкою.
Значення FVIFA вже обчислено для різних комбінацій і та n, багато з яких внесено до відповідних таблиць в підручники з фінансового менеджменту.
Для того, щоб знайти відповідь (в нашому прикладі, для 100гр.од. трьохрічна рента), слід в таблиці визначення майбутньої вартості анюїтетів продивитися стовпчик для 5% для третього періоду FVIFA = 3,1525. FVAn = PMT x (FVIFAi,n).
Таким чином, майбутня вартість ренти в 100 гр.од. буде 100 гр.од х 3,1525 = 315,25 гр.од..
Якщо б три платежі по 100 гр.од. кожний були здійсненні на початку кожного року, тоді анюїтет (рента) став би вексельною рентою. Кожний платіж буде зміщений вліво на 1 рік, тому на кожний платіж будуть нараховувати проценти додатково за 1 додатковий рік.
За допомогою таблиць:
FVAn = PMT (FVIFAi,n) = 100 гр.од. х (3,1525) х 1,05 = 331,01
Оскільки платежі здійснюються раніше, тому більше заробляється процентів, внаслідок чого FV вексельної ренти більше - 331,01 гр. од. у порівнянні з 315,25 гр.од. для звичайного анюїтету.
Приріст від вкладання водночас більший, ніж частками. Це підтверджує теорію, що із зростанням ризику зростає компенсація - винагорода за ризик.
3. Теперішня вартість грошей та її визначення.
1. Необхідність і сутність визначення вартості грошей у часі.
2. Майбутня вартість грошей та її визначення.
2.1.Просте компаундирування.
2.2.Компаундирування анюїтетів (ренти).
3. Теперішня вартість грошей та її визначення.
3.1. Просте дисконтування.
3.2. Дисконтування анюїтетів (ренти).
4. Оцінка майбутньої та теперішньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції.
3. Теперішня вартість грошей та її визначення.
3.1. Просте дисконтування.
Дисконтування – процес, протилежний компаундируванню. Це визначення поточної вартості грошей (PV). Порядок визначення теперішньої вартості відобразимо за допомогою прикладу.
Приклад 3.
Яку суму грошей повинен покласти підприємець в банк на депозитний рахунок, якщо при відсотковій ставці 5% через років він планує отримати 127,63гр.од.
Приклади 3 і 1 мають дещо спільного : відсоткову ставку і термін, на який кладуться гроші на депозит . Але в прикладі 1 визначена сума, яку підприємець має покласти на депозит, а в прикладі 3 ми повинні визначити цю суму. В прикладі 3 задається очікувана сума через 5 років, а в прикладі 1, навпаки, саме ця сума невідома. Отже приклад 3 є оберненним до прикладу 1.
Процеси компаундирування (приклад 1) і дисконтування (приклад 3) знаходяться в тісному взаємозв”язку один з одним. Визначення поточної вартості (дисконтування) є прямою протилежністю компаундируванню. Таким чином, якщо нам відомий показник PV, то за допомогою компаундирування ми можемо розрахувати FV. Якщо ж нам відома змінна FV , то , застосувавши дисконтування, ми знайдемо PV, маючи справу з одним і тим же рівнянням, тільки в різних формах:
FVn=PV(1+і)n (4.3.)
( 4.8. )
Частина рівняння (4.8..), що взята в дужки, називається фактором відсотку поточної вартості PVIF, тобто фактор відсотку поточної вартості (PVIFi,n) для і та для n - це поточна вартість 1 грошової одиниці за період n, дисконтована в майбутньому на і відсоток за кожний період.
Таким чином, якщо PVIFi,n = 1 / (1+і)n ,то
PV=FVn х (PVIFi,n)
Відповідні таблиці містять показники факторів відсотку поточної вартості для відображених і та n.
ВартістьPVIFi,n при і = 5% та n= 5 буде 0,7835.
PV = FV x (PVIFi,n) = 127 гр.од. х 0,7835 = 100 гр.од.
Відповідь: Для того, щоб отримати через 5 років суму 127,63 гр.од., необхідно при заданій процентній ставці 5% покласти на депозит сьогодні 100 гр.од.
3.2. Дисконтування анюїтетів (ренти).
Приклад 4.
Підприємцю запропонували вибір:
І варіант- трьохрічна рента з виплатою 100 гр.од. в кінці кожного року;
ІІ варіант-трьохрічна рента з виплатою 100 гр.од. на початку кожного року;
ІІІ варіант- одноразова виплата всієї суми 300 гр.од. по закінченні 3 років.
Процентна ставка - 5% в усіх випадках.
Варіант І.
Визначимо поточну вартість кожного потоку грошей, потім підсумовуємо ці показники і одержуемо PV ренти.
Рівняння для визначення теперішньої вартості анюїтетів (ренти) (4.9) :
Отже, (4.9)
Різниця в дужках рівняння (4.9 ) називається фактором відсотку поточної вартості ренти (PVIFAi,n). В таблиці визначення теперішньої вартості анюїтетів обчислено значення цього показника для різних n та і. Рівняння матиме вигляд:
PVAn=PMT(PVIFAi,n) (4.10)
Фактор відсотку поточної вартості ренти (PVIFAi,n) - це показник анюїтетів за n-ну кількість періодів, дисконтований на і відсотків. PVIFA 5%,3 =2,7232
PVA3 = 100 гр.од. х (PVIFA 5%,3) = 100 гр.од. х 2,7232 = =272,32 гр.од.
Варіант ІІ.
При вексельній ренті кожний платіж буде зміщений вліво на 1 рік, тобто, буде дисконтуватись на 1 рік менше.
Принцип же ж вирахування такий самий, як і при звичайному анюїтеті. Оскільки виплати виконуються швидше, вексельна рента має більшу вартість, ніж звичайна. Рівняння для вексельної ренти: (4.11.)
PVA (вексельна) = РМТ х (PVIFAi,n) х (1+ і)
PVA (вексельна) = 100 гр.од. х 2,7232 х 1,05 = 285,94гр.од.
Варіант ІІІ.
За допомогою рівняння теперішньої вартості грошей і таблиці отримаємо:
FVn x PVIF 5%,3 = 300 x 0,8638 = 259,14 гр.од.
Наведені підрахунки показують, що три надходження по 100 гр.од. кожного року протягом 3 років тепер коштують лише 272,32 гр.од. за дисконта 5% при звичайній ренті або 285,94 гр.од. за цієї ж ставки відсотку при вексельній. Ці приклади демонструють суть дисконтування. Різниці між сумами
300 гр.од. - 272,32 гр.од. = 27,68 гр.од.
300 гр.од. - 285,94 гр.од. = 14,06 гр.од.
є різницями вартості грошей з часом, або загальний дисконт.
При одноразовому вкладанні 300 гр.од. на 3 роки зиск становить
300 - 259,14 = 40,86 гр.од.
Тобто прибуток від вкладання одноразово набагато більший, але і ризик з часом зростає, адже ці гроші “лежать” на депозитному рахунку всі 3 роки. Цей приклад ще раз підтверджує концепцію, що чим вище ризик, тим більша компенсація за цей ризик, і сьогодні гроші дорожчі, ніж завтра.
Таким чином, підприємець вибере той варіант вкладання грошей, який, на його думку, буде не тільки більш привабливим з точки зору розрахунків, а буде також враховувати суб”єктивні фактори: загальну ризикованість операції; репутацію банку, що відкриває депозитний рахунок; можливості швидкого та ефективного реінвестування отриманих грошей, тощо.
4. Оцінка майбутньої та теперішньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції.
1. Необхідність і сутність визначення вартості грошей у часі.
2. Майбутня вартість грошей та її визначення.
2.1.Просте компаундирування.
2.2.Компаундирування анюїтетів (ренти).
3. Теперішня вартість грошей та її визначення.
3.1. Просте дисконтування.
3.2. Дисконтування анюїтетів (ренти).
4. Оцінка майбутньої та теперішньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції.
4. Оцінка майбутньої та теперішньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції.
Методичний інструментарій оцінки вартості грошових коштів з врахуванням фактору інфляції дозволяє здійснювати розрахунки як майбутньої, так і поточної їх вартості з відповідною «інфляційною складовою». В основі здійснення цих розрахунків лежить реальна відсоткова ставка, що формується.
При оцінці майбутньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції використовується формула (4.12) :
FV=PVx[(1+i)x(1+ТІ)]n, де
ТІ- прогнозований темп інфляції, вираженний десятковим дробом.
При оцінці теперішньої вартості грошей з врахуванням фактору інфляції використовується наступна формула (4.13):
Тема 5. Управління прибутком. І Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємства.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
1.5. Нормативно-правові основи управління прибутком підприємства.
II Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
2.1. ціна продукції підприємства та її структура.
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
2.3. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів.
III Управління затратами підприємства.
3.1. структура та класифікація затрат підприємства.
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
3.3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
3.4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
Додатки
1. Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком
Функціонально-організаційна модель управління фінансами суб'єкта господарювання - фінансовий менеджмент - спрямована на забезпечення стабільності його фінансово-господарської діяльності та Підтримання конкурентоспроможності у короткостроковій та довгостроковій перспективах, це можливо досягти, перш за все, за рахунок забезпечення прийнятного та стабільного рівня самофінансування потреби підприємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності. Тому, зважаючи на той факт, що основним джерелом самофінансування підприємств є прибуток, важливим напрямком фінансового менеджменту залишається управління прибутком. У свою чергу, ефективність та результативність моделі управління прибуток суб'єкта господарювання в ринковому середовищі безпосередньо залежить від рівня адекватності інформаційне методологічного забезпечення такої моделі, під яким необхідно розуміти сукупність інформаційних каналів отримання, первинного зведення, увільнення та обробки фінансової інформації з метою покриття потреб планування та контролінгу процесу формування, розподілу та споживання прибутку суб'єкта господарювання як інтегрального показника ефективності його підприємницької діяльності.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємств.
Під моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю затрат та доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності суб'єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.
Визначаючи поняття управління прибутком, необхідно чітко усвідомлювати, що прибуток не є безпосереднім об'єктом управління, оскільки його абсолютна величина являється результуючим показником і безпосередньо залежить від зміни абсолютних величини інших фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання - доходів та затрат суб'єкта
Хоча перед кожним із визначених блоків стоять власні завдання, їх реалізація спрямована на досягнення загальних спільних цілей, що стоять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання. так, виходячи із функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик моделі управління прибутком як складового блоку фінансового менеджменту, можна виділити сукупність відособлених, цілісних та логічно взаємоузгоджених цілей, зокрема: (1) максимізація добробуту власників; (2) максимізація ринкової вартості підприємства; (3) підтримання конкурентоспроможності у довгостроковому періоді; (4) забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності; (5) підтримання прийнятного рівня самофінансування суб'єкта господарювання; (5) підтримання інвестиційної привабливості підприємства та інші цілі відповідно до визначених цілей, досягнення яких ставлять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання, формулюються завдання управління прибутком як форми поточної конкретизації цілей такого управління, подальша конкретизація завдань управління прибутком здійснюється на рівні функціонально-організаційних блоків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, основні з яких були визначені вище.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
Зважаючи на ту роль, яку відіграє інформаційне забезпечення у фінансового менеджменту, а також об'єктивну необхідність публічного звітування суб'єкта господарювання перед іншими економічними агентами через оприлюднення публічної фінансової звітності, доцільно більш детально зупинитися та розглянути особливості формування фінансової звітної, її впливу на модель управління прибутком суб'єкта господарювання та провести співвідношення між фінансовим та управлінським обліком.
До фінансової звітності суб'єктів господарювання відносять (1) баланс, (2) звіт про фінансові результати, (3) звіт про рух грошових коштів, (4) звіт про власний капітал та (5) примітки до фінансової звітності. Для потреб моделі управління прибутком суб'єкта господарювання основне значення має Звіт про фінансові результати, у якому відображаються основні параметри формування прибутку суб'єкта господарювання за звітний період, а також баланс та примітки до фінансової звітності. Слід відмітити, що фінансова звітність має двояке значення для моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, зокрема:
по-перше, інформація фінансових звітів є основою для проведення ретроспективного аналізу фінансових результатів діяльності суб'єкта господарювання та фінансове математичного обґрунтування тенденцій та трендів, а також прогнозування та планування основних фінансових показників господарської діяльності суб’єкта господарювання;
по-друге, фінансова інформація є доступною для зовнішніх осіб і може використовуватися ними для оцінки результатів діяльності суб'єкта господарювання, що висуває проблему інформаційної прозорості діяльності суб'єкта господарювання (далеко не завжди підприємство радо йде на оприлюднення окремих фінансових даних щодо господарської діяльності), у тому числі, використання дозволених методів управління інформацією, що підлягає оприлюдненню у публічній фінансовій звітності.
Визначення проблема інформаційної прозорості господарської діяльності підприємства взагалі та моделі управління прибутком зокрема визначає форму узгодження та співставлення фінансового та управлінського обліку на підприємства, при цьому, як правило, на підприємстві провадиться як фінансових, так і управлінський облік, що є об'єктивною необхідністю та у жодному випадку не може розглядатися як порушення правових норм. Загалом, і фінансовий, і управлінський облік використовується підприємством для вирішення різних завдань та цілей, хоча і базується при цьому на єдиній інформаційній базі та спільних методах та технологіях, так, у загальному випадку, управлінський облік спрямований на інформаційні забезпечення фінансового менеджменту (у тому числі, моделі управління прибутком) достовірними, повними та оперативними фінансовими даними щодо основних параметрів фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, фінансовий - вирішує питання зведення, обробки, оптимізації та підготовки фінансової інформації щодо господарської діяльності суб'єкта господарювання для оприлюднення через публічну фінансову звітність.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
При цьому, використання тих чи інших форм управління визначається специфікою господарської діяльності підприємства та його фінансовою стратегією, відповідно, модель управління прибутком для різних підприємств однозначно буде відрізнятися, що дозволяє говорить про існування різних стратегій управління. Однак, усю сукупність таких моделей можна згрупувати та виділити наступну їх типологію:
агресивна (наступальна) стратегія - забезпечення максимізації рівня реалізації через стимулювання збуту з метою збільшення прибутку суб'єкта;
захисна стратегія - забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб'єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів та затрат, стратегія є ефективною у довгостроковій перспективі;
диверсифікована стратегія - поєднує у собі виважений компроміс між агресивною та захисною стратегіями, що дозволяє взаємоузгодити переваги та недоліки обох варіантів стратегій управління прибутком суб'єкта господарювання.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
модель управління прибутком суб'єкта господарювання представляє собою взаємопов'язаних функціонально організаційних блоків, що пов'язані із вирішенням конкретних завдань, а також сукупність фінансово-математичних методів, які формують методологічну основу узгодження окремих блоків моделі. У свою чергу, метод управління прибутком підприємства можна визначити наступним чином: метод управління прибутком суб'єкта господарювання сукупність конкретних методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень формування затрат та доходів підприємства, а також форм їх виконання з метою забезпечення прийнятного рівня рентабельності фінансово-господарської діяльності такого суб'єкта господарювання.
порівнюючи особливості моделі управління прибутком суб'єкта господарювання із іншими функціонально-організаційними блоками фінансового менеджменту (наприклад, моделі управління грошовими потоками (див. тема 3.), управління структурою капіталу (див. тема 7.) та іншими) можна визначити ряд особливостей, у тому числі: (1) об'єктом управління в моделі являється не факторний, а результуючий показник - прибуток як результат взаємодії затрат суб'єкта господарювання та його доходів; (2) модель управління прибуток цілісно інтегрує функціонально - організаційні блоки інших моделей (наприклад, бюджетування, управління дебіторською заборгованістю та інші); (3) модель управління прибуток взаємоузгоджується із потребами управління фінансуванням суб'єкта господарювання за рахунок власного капіталу; (4) управління прибутком суб'єкта господарювання основуються, переважно, на методах фінансового контролінгу (наприклад. О/Р-аналіз, АВС-аналіз та інші) тощо.
1.5. Нормативно-правові основи антикризового фінансового менеджменту.
важливим елементом моделі управління прибутком підприємства являється правове поле реалізації згаданої моделі, під яким слід розуміти сукупність кодексів та законів України, указів президента України, постанов кабінету міністрів, нормативних актів органів державного регулювання, що у межах своїх повноважень провадять державне регулювання підприємницької діяльності, а також сукупність внутрішньогосподарських документів. Звичайно, таке законодавче поле не існує відокремлено і являється органічною складовою фінансового права.
Загалом, правове поле антикризового фінансового менеджменту проявляється двояко. По-перше, це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють фінансово-економічні та організаційно-правові аспекти реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання. Серед таких нормативно-правових актів, які безпосередньо чи опосередковано регулюють фінансові відносини на підприємстві, що пов'язані із планування, контролем, формування, розподілом, перерозподілом та споживанням прибутку суб'єкта господарювання, можна виділити наступні групи: (1) законодавчі акти; (2) підзаконні нормативні акти; (3) внутрішньогосподарські документи, по-друге, це сукупність державних органів, які здійснюють реалізацію певних функцій по державному регулюванню фінансів суб'єктів господарювання взагалі та управління прибутком підприємством зокрема, а також об'єктивно сформовані та відтворювані форми та методи участі держави у системі економічних відносин щодо підприємницької діяльності в ринковому середовищі України підприємств шляхом вироблення відповідних фінансових та економіко-правових норм та правил.
Законодавче регулювання моделі управління прибутком суб'єктів господарювання в Україні формується як ієрархічна структура, в основі якої стоїть конституція України. Цивільний кодекс України, Арбітражний кодекс, Арбітражно-процесуальний кодекс, кодекс про адміністративні правопорушення та кримінальний кодекс регулюють управління фінансами підприємства через встановлення певних вимог або ж обмежень щодо фінансових відносин, які виникають з приводу формування, розподілу, перерозподілу на споживання прибутку підприємств, - встановлення правовідносин між суб'єктами управління, форм та методів цивільно-правового забезпечення управління прибутком, визначення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення відповідного законодавства України.
Загалом, законодавчу базу моделі управління прибутком підприємств можна умовно розподілити на дві частини - група специфічних та група загальних законодавчих актів. При цьому головним елементом законодавчого поля, своєрідною конституцією управління прибутком суб'єктів господарювання в Україні незалежно від їх фінансово-правової організації являється Закон України „про оподаткування прибутку підприємств" (у редакції Закону України, що діє з 1 липня 1997 року, з наступними змінами та доповненнями).
під групою загальних законодавчих актів як складової законодавчої бази управління прибутком підприємств слід розуміти сукупність кодексів та законів України, які регулюють фінансове - господарську діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, визначаючи особливості організації фінансів підприємства відповідно до потреб моделі управління прибутком, у тому числі: (1) грошові розрахунки у готівковій та безготівковій формі; (2) регулювання виникнення, формування та визнання затрат суб'єктів господарювання; (3) регулювання виникнення, формування та визнання доходів суб'єктів господарювання; (4) валютне регулювання; (5) порядок виникнення та виконання договірних зобов'язань та інші.
фінансово-економічні
З іншого боку, підзаконні нормативні акти органів виконавчої влади, по суті, забезпечують виконання сукупності завдань нормативного регулювання підприємницької діяльності суб'єктів господарювання у ринковому середовищі України з метою отримання підприємницького прибутку, зокрема: (1) тлумачення та конкретизація положень законодавчих актів; (2) нормативне регулювання окремих питань, віднесених до компетенції відповідних державних органів; (3) контроль за дотриманням суб'єктами господарювання чинного законодавства України та правозастосування тощо, таким чином, підзаконні нормативні акти у системі нормативно-правового регулювання фінансового менеджменту на підприємстві щодо управління його прибутком являються продуктом державних органів виконавчої влади, які у межах своєї компетенції реалізують функції державного регулювання підприємницької діяльності, у даному випадку - фінансових відносин з приводу реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання.
Для ефективної реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання підприємство має право приймати внутрішньогосподарські нормативні документи, спрямовані на вирішення наступних питань: (1) конкретизація положень законодавчих та підзаконних актів, а також визначення порядку їх виконання на підприємстві; (2) врегулювання питань, які віднесено до компетенції підприємства; (3) визначення питань, які не врегульовані законодавчими та підзаконними актами тощо. Слід відмітити, що прийняття внутрішньогосподарських документів можливе виключно у межах компетенції відповідного органу управління підприємством, при цьому, звичайно, такі документи не повинні суперечити чинному законодавству України.
Тема 5. Управління прибутком. І Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємства.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
1.5. Нормативно-правові основи управління прибутком підприємства.
II Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
2.1. ціна продукції підприємства та її структура.
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
2.3. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів.
III Управління затратами підприємства.
3.1. структура та класифікація затрат підприємства.
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
3.3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
3.4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
Додатки
1. Інформаційно-методологічне забезпечення управління прибутком
Функціонально-організаційна модель управління фінансами суб'єкта господарювання - фінансовий менеджмент - спрямована на забезпечення стабільності його фінансово-господарської діяльності та Підтримання конкурентоспроможності у короткостроковій та довгостроковій перспективах, це можливо досягти, перш за все, за рахунок забезпечення прийнятного та стабільного рівня самофінансування потреби підприємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності. Тому, зважаючи на той факт, що основним джерелом самофінансування підприємств є прибуток, важливим напрямком фінансового менеджменту залишається управління прибутком. У свою чергу, ефективність та результативність моделі управління прибуток суб'єкта господарювання в ринковому середовищі безпосередньо залежить від рівня адекватності інформаційне методологічного забезпечення такої моделі, під яким необхідно розуміти сукупність інформаційних каналів отримання, первинного зведення, увільнення та обробки фінансової інформації з метою покриття потреб планування та контролінгу процесу формування, розподілу та споживання прибутку суб'єкта господарювання як інтегрального показника ефективності його підприємницької діяльності.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємств.
Під моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю затрат та доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності суб'єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.
Визначаючи поняття управління прибутком, необхідно чітко усвідомлювати, що прибуток не є безпосереднім об'єктом управління, оскільки його абсолютна величина являється результуючим показником і безпосередньо залежить від зміни абсолютних величини інших фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання - доходів та затрат суб'єкта
Хоча перед кожним із визначених блоків стоять власні завдання, їх реалізація спрямована на досягнення загальних спільних цілей, що стоять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання. так, виходячи із функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик моделі управління прибутком як складового блоку фінансового менеджменту, можна виділити сукупність відособлених, цілісних та логічно взаємоузгоджених цілей, зокрема: (1) максимізація добробуту власників; (2) максимізація ринкової вартості підприємства; (3) підтримання конкурентоспроможності у довгостроковому періоді; (4) забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності; (5) підтримання прийнятного рівня самофінансування суб'єкта господарювання; (5) підтримання інвестиційної привабливості підприємства та інші цілі відповідно до визначених цілей, досягнення яких ставлять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання, формулюються завдання управління прибутком як форми поточної конкретизації цілей такого управління, подальша конкретизація завдань управління прибутком здійснюється на рівні функціонально-організаційних блоків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, основні з яких були визначені вище.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
Зважаючи на ту роль, яку відіграє інформаційне забезпечення у фінансового менеджменту, а також об'єктивну необхідність публічного звітування суб'єкта господарювання перед іншими економічними агентами через оприлюднення публічної фінансової звітності, доцільно більш детально зупинитися та розглянути особливості формування фінансової звітної, її впливу на модель управління прибутком суб'єкта господарювання та провести співвідношення між фінансовим та управлінським обліком.
До фінансової звітності суб'єктів господарювання відносять (1) баланс, (2) звіт про фінансові результати, (3) звіт про рух грошових коштів, (4) звіт про власний капітал та (5) примітки до фінансової звітності. Для потреб моделі управління прибутком суб'єкта господарювання основне значення має Звіт про фінансові результати, у якому відображаються основні параметри формування прибутку суб'єкта господарювання за звітний період, а також баланс та примітки до фінансової звітності. Слід відмітити, що фінансова звітність має двояке значення для моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, зокрема:
по-перше, інформація фінансових звітів є основою для проведення ретроспективного аналізу фінансових результатів діяльності суб'єкта господарювання та фінансове математичного обґрунтування тенденцій та трендів, а також прогнозування та планування основних фінансових показників господарської діяльності суб’єкта господарювання;
по-друге, фінансова інформація є доступною для зовнішніх осіб і може використовуватися ними для оцінки результатів діяльності суб'єкта господарювання, що висуває проблему інформаційної прозорості діяльності суб'єкта господарювання (далеко не завжди підприємство радо йде на оприлюднення окремих фінансових даних щодо господарської діяльності), у тому числі, використання дозволених методів управління інформацією, що підлягає оприлюдненню у публічній фінансовій звітності.
Визначення проблема інформаційної прозорості господарської діяльності підприємства взагалі та моделі управління прибутком зокрема визначає форму узгодження та співставлення фінансового та управлінського обліку на підприємства, при цьому, як правило, на підприємстві провадиться як фінансових, так і управлінський облік, що є об'єктивною необхідністю та у жодному випадку не може розглядатися як порушення правових норм. Загалом, і фінансовий, і управлінський облік використовується підприємством для вирішення різних завдань та цілей, хоча і базується при цьому на єдиній інформаційній базі та спільних методах та технологіях, так, у загальному випадку, управлінський облік спрямований на інформаційні забезпечення фінансового менеджменту (у тому числі, моделі управління прибутком) достовірними, повними та оперативними фінансовими даними щодо основних параметрів фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, фінансовий - вирішує питання зведення, обробки, оптимізації та підготовки фінансової інформації щодо господарської діяльності суб'єкта господарювання для оприлюднення через публічну фінансову звітність.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
При цьому, використання тих чи інших форм управління визначається специфікою господарської діяльності підприємства та його фінансовою стратегією, відповідно, модель управління прибутком для різних підприємств однозначно буде відрізнятися, що дозволяє говорить про існування різних стратегій управління. Однак, усю сукупність таких моделей можна згрупувати та виділити наступну їх типологію:
агресивна (наступальна) стратегія - забезпечення максимізації рівня реалізації через стимулювання збуту з метою збільшення прибутку суб'єкта;
захисна стратегія - забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб'єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів та затрат, стратегія є ефективною у довгостроковій перспективі;
диверсифікована стратегія - поєднує у собі виважений компроміс між агресивною та захисною стратегіями, що дозволяє взаємоузгодити переваги та недоліки обох варіантів стратегій управління прибутком суб'єкта господарювання.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
модель управління прибутком суб'єкта господарювання представляє собою взаємопов'язаних функціонально організаційних блоків, що пов'язані із вирішенням конкретних завдань, а також сукупність фінансово-математичних методів, які формують методологічну основу узгодження окремих блоків моделі. У свою чергу, метод управління прибутком підприємства можна визначити наступним чином: метод управління прибутком суб'єкта господарювання сукупність конкретних методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень формування затрат та доходів підприємства, а також форм їх виконання з метою забезпечення прийнятного рівня рентабельності фінансово-господарської діяльності такого суб'єкта господарювання.
порівнюючи особливості моделі управління прибутком суб'єкта господарювання із іншими функціонально-організаційними блоками фінансового менеджменту (наприклад, моделі управління грошовими потоками (див. тема 3.), управління структурою капіталу (див. тема 7.) та іншими) можна визначити ряд особливостей, у тому числі: (1) об'єктом управління в моделі являється не факторний, а результуючий показник - прибуток як результат взаємодії затрат суб'єкта господарювання та його доходів; (2) модель управління прибуток цілісно інтегрує функціонально - організаційні блоки інших моделей (наприклад, бюджетування, управління дебіторською заборгованістю та інші); (3) модель управління прибуток взаємоузгоджується із потребами управління фінансуванням суб'єкта господарювання за рахунок власного капіталу; (4) управління прибутком суб'єкта господарювання основуються, переважно, на методах фінансового контролінгу (наприклад. О/Р-аналіз, АВС-аналіз та інші) тощо.
1.5. Нормативно-правові основи антикризового фінансового менеджменту.
важливим елементом моделі управління прибутком підприємства являється правове поле реалізації згаданої моделі, під яким слід розуміти сукупність кодексів та законів України, указів президента України, постанов кабінету міністрів, нормативних актів органів державного регулювання, що у межах своїх повноважень провадять державне регулювання підприємницької діяльності, а також сукупність внутрішньогосподарських документів. Звичайно, таке законодавче поле не існує відокремлено і являється органічною складовою фінансового права.
Загалом, правове поле антикризового фінансового менеджменту проявляється двояко. По-перше, це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють фінансово-економічні та організаційно-правові аспекти реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання. Серед таких нормативно-правових актів, які безпосередньо чи опосередковано регулюють фінансові відносини на підприємстві, що пов'язані із планування, контролем, формування, розподілом, перерозподілом та споживанням прибутку суб'єкта господарювання, можна виділити наступні групи: (1) законодавчі акти; (2) підзаконні нормативні акти; (3) внутрішньогосподарські документи, по-друге, це сукупність державних органів, які здійснюють реалізацію певних функцій по державному регулюванню фінансів суб'єктів господарювання взагалі та управління прибутком підприємством зокрема, а також об'єктивно сформовані та відтворювані форми та методи участі держави у системі економічних відносин щодо підприємницької діяльності в ринковому середовищі України підприємств шляхом вироблення відповідних фінансових та економіко-правових норм та правил.
Законодавче регулювання моделі управління прибутком суб'єктів господарювання в Україні формується як ієрархічна структура, в основі якої стоїть конституція України. Цивільний кодекс України, Арбітражний кодекс, Арбітражно-процесуальний кодекс, кодекс про адміністративні правопорушення та кримінальний кодекс регулюють управління фінансами підприємства через встановлення певних вимог або ж обмежень щодо фінансових відносин, які виникають з приводу формування, розподілу, перерозподілу на споживання прибутку підприємств, - встановлення правовідносин між суб'єктами управління, форм та методів цивільно-правового забезпечення управління прибутком, визначення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення відповідного законодавства України.
Загалом, законодавчу базу моделі управління прибутком підприємств можна умовно розподілити на дві частини - група специфічних та група загальних законодавчих актів. При цьому головним елементом законодавчого поля, своєрідною конституцією управління прибутком суб'єктів господарювання в Україні незалежно від їх фінансово-правової організації являється Закон України „про оподаткування прибутку підприємств" (у редакції Закону України, що діє з 1 липня 1997 року, з наступними змінами та доповненнями).
під групою загальних законодавчих актів як складової законодавчої бази управління прибутком підприємств слід розуміти сукупність кодексів та законів України, які регулюють фінансове - господарську діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, визначаючи особливості організації фінансів підприємства відповідно до потреб моделі управління прибутком, у тому числі: (1) грошові розрахунки у готівковій та безготівковій формі; (2) регулювання виникнення, формування та визнання затрат суб'єктів господарювання; (3) регулювання виникнення, формування та визнання доходів суб'єктів господарювання; (4) валютне регулювання; (5) порядок виникнення та виконання договірних зобов'язань та інші.
фінансово-економічні
З іншого боку, підзаконні нормативні акти органів виконавчої влади, по суті, забезпечують виконання сукупності завдань нормативного регулювання підприємницької діяльності суб'єктів господарювання у ринковому середовищі України з метою отримання підприємницького прибутку, зокрема: (1) тлумачення та конкретизація положень законодавчих актів; (2) нормативне регулювання окремих питань, віднесених до компетенції відповідних державних органів; (3) контроль за дотриманням суб'єктами господарювання чинного законодавства України та правозастосування тощо, таким чином, підзаконні нормативні акти у системі нормативно-правового регулювання фінансового менеджменту на підприємстві щодо управління його прибутком являються продуктом державних органів виконавчої влади, які у межах своєї компетенції реалізують функції державного регулювання підприємницької діяльності, у даному випадку - фінансових відносин з приводу реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання.
Для ефективної реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання підприємство має право приймати внутрішньогосподарські нормативні документи, спрямовані на вирішення наступних питань: (1) конкретизація положень законодавчих та підзаконних актів, а також визначення порядку їх виконання на підприємстві; (2) врегулювання питань, які віднесено до компетенції підприємства; (3) визначення питань, які не врегульовані законодавчими та підзаконними актами тощо. Слід відмітити, що прийняття внутрішньогосподарських документів можливе виключно у межах компетенції відповідного органу управління підприємством, при цьому, звичайно, такі документи не повинні суперечити чинному законодавству України.
2. Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємства.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
1.5. Нормативно-правові основи управління прибутком підприємства.
II Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
2.1. ціна продукції підприємства та її структура.
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
2.3. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів.
III Управління затратами підприємства.
3.1. структура та класифікація затрат підприємства.
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
3.3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
3.4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
Додатки
2. Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
Цінова політика суб'єкта господарювання являється невід'ємним елементом моделі управління прибутком суб'єкта господарювання (див. Рис. 05.01.02.), визначаючи функціонально-організаційні основи формування доходів такого підприємства. А зважаючи на той факт, що основу доходів суб'єкта господарювання (і, відповідно, прибутку) формує виручка від реалізації товарів (надання послуг чи виконання робіт), ключовим завданням фінансового менеджменту на підприємстві являється саме забезпечення формування необхідної величини доходів із стабільним розподілом у просторі та часі. У свою чергу, ефективність та результативність формування доходів суб'єкта господарювання як складової моделі управління його прибутком безпосередньо залежить від адекватність фінансового забезпечення цінової політики суб'єкта господарювання, у тому числі, методологічного забезпечення.
2.1. Ціна продукції підприємства та її структура.
Важливим елементом цінової політики підприємства в моделі управління прибутком являється визначення ціни продукції суб'єкта господарювання, її видів, а також структури. Для потреб управління прибутком як функціонально-організаційного блоку фінансового менеджменту прийнято виділяти сукупність фінансових показники, що характеризують та визначають абсолютну величину ціни продукції суб'єкта господарювання, у тому числі: (1) собівартість одиниці продукції (у тому числі, величина умовно-змінних витрат на одиницю продукції та величини умовно-постійних витрат на одиницю продукції); (2) прибуток на одиницю продукції; (3) оптова ціна одиниці продукції; (4) відпускна ціна одиниці продукції тощо.
Виокремлення ряду фінансових показників, що характеризують структуру ціни продукції підприємства здійснюється з метою інформаційного забезпечення фінансового менеджменту у частині аналізу та прийняття управлінських фінансових рішень, а взаємозв'язок між такими фінансовими показниками представлений на Рис. 05.02.01. Оптова ціна продукції підприємства являється джерелом формування фінансових ресурсів підприємства, оскільки представляє собою грошовий потоків, що надходить у повне розпорядження суб'єкта господарювання на основі якого формується два основні фонди собівартість продукції та прибуток:
Цопт = собівартість + прибуток. [05.2.01]
відпускна ціна продукції суб'єкта господарювання відповідає величині грошових коштів, що їх сплачує покупець за визначену кількість товару при її купівлі. При цьому вона включає у себе сукупність платежів, щодо яких суб'єкт господарювання виступає у якості номінального платника, - непрямі податки (акциз та податок на додану вартість):
Цвід = Цопт + акциз + ПДВ. [05.2.02]
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
Формування прибутку суб'єкта господарювання як винагороди за підприємницький ризик не можливе без відповідної реалізації створеної доданої вартості на товарному ринку за грошові кошти, це, у свою чергу, визначає об'єктивну необхідність дослідження фінансових процесів, що пов'язані із реалізацією продукції суб'єкта господарювання на ринку. Визначаючи цінову політику підприємства як вираження функціонально організаційного блоку управління доходами суб'єкта господарювання від операційної діяльності, необхідно розуміти, що в її рамках, поряд із фінансовими проблемами визначення ціни, вирішується проблема стимулювання збуту, у тому числі і обґрунтування фінансових механізмів такого стимулювання. під фінансовими механізмами стимулювання збуту продукції суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність методів та технологій формування фінансове сприятливих умов для отримання покупцем відповідної продукції, перш за все, строків відвантаження продукції та її оплати, відповідно, можна визначити сукупність фінансових умов реалізації продукції, що визначають прийнятність форми її реалізації суб'єктом господарювання для споживача з фінансової точки зору. Серед такої сукупності можна виділити наступні основні напрямки впливу на формування та реалізацію фінансових відносин між суб'єктом господарювання та його покупцем: (1) рівень базової ціни одиниці продукції; (2) форма грошових розрахунків; (3) термін передплати (післяплати) реалізованої продукції; (4) рівень знижки від базової ціни залежно від обсягів закупки продукції; (5) рівень знижки від базової ціни залежно від категорії покупця; (6) надання відстрочки оплати відвантаженої продукції із відповідною націнкою на базову ціну одиниці такої продукції; (7) рівень знижки від базової ціни при оплаті відвантаженої продукції раніше базового терміну оплати; (8) формування мережі реселлерів та дилерів із відповідним рівнем відпускної ціни для таких покупців; (9) диференціація націнок та знижок від базового рівня цін відповідно до регулярності ділових контактів із таким підприємством-партнером тощо.
2.3. Розрахунки та їх вплив на формування доходів підприємства.
Важливим елементом цінової політики являється обґрунтування параметрів грошових розрахунків, а також їх взаємоузгодження з іншими елементами фінансової політики підприємства, які безпосередньо впливають на порядок, строки та абсолютні величини формування доходів суб'єкта господарювання. Серед таких параметрів ми виділимо (1) фінансовий цикл, (2) ціноутворення; (3) управління дебіторською заборгованістю.
Фінансовий цикл.
Поняття фінансового циклу у фінансовому менеджменті при прийнятті управлінських рішень (перш за все, фінансових) визначає часові характеристики руху товарно-матеріальних цінностей, незавершеного виробництва та готової продукції із корегуванням на особливості грошових розрахунків із контрагентами-постачальниками та покупцями. При цьому, визначення тривалості фінансового цинку (як правило, у днях) дозволяє охарактеризувати порядок проходження грошових коштів від моменту їх вкладання у виробництво (оплата за сировину та матеріали, погашення кредиторської заборгованості) до вивільнення в результаті реалізації готової продукції (оплата рахунків покупцями, інкасація дебіторської заборгованості).
Абсолютний показник тривалості фінансового циклу (у днях) використовується для кількісної та якісної оцінки наступних основних параметрів фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання: (1) визначення абсолютної величини оборотних коштів, (2) планування величини абсолютної дебіторської заборгованості, (3) планування величини абсолютної кредиторської заборгованості, (4) обгрутнування використання форм грошових розрахунків із контрагентами, (5) розрахунок абсолютної величини потреби підприємства у капіталі для фінансування оборотного капіталу, (6) обґрунтування оптимального варіанту структури фінансування потреби у капіталі виходячи із строків мобілізації фінансових ресурсів та їх обліку у межах фінансового циклу тощо. У свою чергу, усі ці елементи тісно пов'язані із цільовим планування величини прибутку суб'єкта господарювання та визначають сукупність функціонально - організаційних блоків фінансового менеджменту на підприємстві.
Для загального випадку тривалість фінансового циклу буди визначатися наступним чином:
Слід звернути увагу на той факт, що особливості розрахунків із постачальниками та покупцями мають різну направленість впливу на тривалість фінансового циклу, що пояснюється формою та порядком виникнення грошових зобов'язань між такими контрагентами, так, відстрочка оплати рахунків постачальників скорочує тривалість фінансового циклу (і, відповідно, зменшує потребу суб'єкта господарювання у капіталі), то вже відстрочка оплати покупцями рахунків за відвантажену продукції збільшує тривалість фінансового циклу (що обумовлює іммобілізацію частини оборотних коштів і збільшує потребу суб'єкта господарювання у капіталі для фінансування обігових коштів).
ціноутворення.
Формування та обґрунтування ціни на продукцію підприємства являється важливим етапом цільового планування прибутку суб'єкта господарювання, при цьому мають вирішуватися наступні проблемні питання, зокрема: (1) визначення абсолютного рівня ціни за одиницю виміру продукції (наприклад, за штуку, за тону і т.д.); (2) обґрунтування масштабів та абсолютних величини знижок для ріних категорій покупців залежно від їх категорії; (3) обґрунтування зміни базової ціни одиниці продукції залежно від зміни базових умов грошових розрахунків, у тому числі: (4) обґрунтування надбавки до базової ціни при надання відстрочки (від базового терміну) в оплаті відвантаженої продукції; (5) визначення рівня знижки від базової ціни при забезпечення покупцем оплати відвантаженої продукції у більш ранні строки (від базового терміну).
Метою формування такої системи цін є (1) прискорення оборотності вкладеного капіталу суб'єкта господарювання, (2) компенсація втрат за рахунок мобілізації додаткових фінансових ресурсів для покриття іммобілізації обігових коштів; (3) економія на витратах обігу за рахунок прискорення інкасації рахунків покупців та деякі інші. При цьому основними факторами, що визначають відхилення від базового рівня ціни являються (1) конкурентна позиція підприємства на цільовому ринку, (2) наявність мережі збуту продукції підприємства, (3) відсоток за короткостроковими кредитами банків, (4) можливості залучення суб'єктом господарювання додаткових фінансових ресурсів тощо.
Управління дебіторською заборгованістю суб'єкта господарювання.
Як вже визначалося, формування та обіг дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання безпосередньо визначається на тривалості фінансового циклу, а, отже, і на абсолютній потребі підприємства у капіталі та величині витрат обігу, що, у свою чергу, визначає формування прибутку суб'єкта господарювання. таким чином, цільове планування прибутку передбачає визначення основних параметрів дебіторської заборгованості як складового елемента його цінової політики. Зважаючи, що дебіторська заборгованість являється наслідком (продуктом) реалізації моделі грошових розрахунків (див. тема 3), управління дебіторською заборгованістю використовує сукупність принципів та технологій, що характерні як для цінової політики підприємства, так і для управління грошовими розрахунками суб'єкта господарювання, таке твердження дозволяє виокремити управління дебіторською заборгованістю як цілісний та завершений функціонально - організаційний блок, що передбачає використання сукупності фінансове математичних методів, інших методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо зміни абсолютної величини або оптимізації структури дебіторської заборгованості, а також форм їх виконання.
Використання моделі управління дебіторською заборгованістю для потреб цільового планування передбачає здійснення наступних взаємоузгоджених ітерації: (1) комплексний аналіз фінансової інформації щодо дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, інтерпретація значень основних фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються для такого аналізу; (2) формування основних параметрів динаміки (тренду) розвитку ситуації із оплатою контрагентами рахунків за відвантажену продукції та інкасації дебіторської заборгованості; (3) визначення та оцінка рівня впливу дебіторської заборгованості на формування абсолютної величини прибутку підприємства та обґрунтування можливостей контролю з боку суб'єкта господарювання за таким впливом; (4) обґрунтування оптимального терміну надання відстрочки оплати рахунків покупцями та визначення відносного рівня необхідної націнки на базову ціну одиниці продукції; (5) визначення можливості та доцільності мобілізації фінансових ресурсів шляхом рефінансування дебіторської заборгованості (наприклад, використання обліку векселів, факторингу та форфейтингу боргових вимог підприємства до третіх осіб); (6) попередження формування та контроль простроченої та безнадійної дебіторської заборгованості тощо.
3. Управління затратами підприємства 3.1. Структура та класифікація затрат підприємства.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємства.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
1.5. Нормативно-правові основи управління прибутком підприємства.
II Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
2.1. ціна продукції підприємства та її структура.
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
2.3. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів.
III Управління затратами підприємства.
3.1. структура та класифікація затрат підприємства.
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
3.3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
3.4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
Додатки
3. Управління затратами підприємства
Рівень та абсолютна величини затрат суб'єкта господарювання безпосередньо впливає на формування його прибутку як результату підприємницької діяльності. При цьому управління затратами являється невід'ємним функціонально - організаційним блок на тільки моделі управління прибутком суб'єкта господарювання (див. Рис. 05.01.01.), а й фінансового менеджменту взагалі. А зважаючи на той факт, що формуванню прибутку суб'єкта господарювання об'єктивно передує фінансування та покриття усіх затрат за рахунок доходів такого суб'єкта господарювання від реалізації товарів (надання послуг чи виконання робіт), то логічним виглядає виділення у якості ключового завданням фінансового менеджменту на підприємстві являється саме контроль за рівнем формування затрат, у тому числі їх мінімізації та забезпечення стабільності розподілу у просторі та часі. При цьому, ефективність та результативність правління затратами як складової моделі управлінь його прибутком безпосередньо залежить від адекватності фінансового забезпечення наступних взаємопов'язаних фінансове управлінських ітерацій (див. Рис. 05.03.01.): (1) планування та прогнозування рівня затрат; (2) контроль за формування затрат; (3) виявлення відхилень від планових показників та ідентифікація причин таких відхилень, їх нейтралізація або врахування; (4) пошук та кількісна оцінка резервів зменшення затрат суб'єкта господарювання, визначення та обґрунтування механізмів їх мобілізації та деякі інші.
важливим елементом реалізації завдань та досягнення цілей моделі управління затратами, від якого залежить її загальна ефективність, являється методологічне забезпечення (перш за все, інструментарію) організації такої моделі. відповідно, під методологічним забезпеченням необхідно розуміти сукупність форм та методів фінансування та організаційного наповнення інформаційних каналів, первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою обґрунтування та оптимізації параметрів формування затрат суб'єкта господарювання (наприклад, О/Р - аналіз, вартісний аналіз тощо).
3.1. Структура та класифікація затрат підприємства.
Прийняття управлінських фінансових рішень у сфері управління затратами суб'єкта господарювання передбачає чітке розмежування усієї сукупності затрат на певні групи та види, при цьому досягаються наступні цілі, зокрема: (1) узагальнення та початкова обробка первинної фінансової інформації, (2) визначення сукупності однорідних витрат, (3) обґрунтування центрів витрат та їх структурування тощо. так, відповідно до класифікаційних ознак прийнято виділяти наступні види витрат суб'єктів господарювання (див. Рис. 05.03.02.):
виходячи із зміни абсолютної величини витрат суб'єкта господарювання при зміні обсягів випуску продукції розрізняють умовно постійні (не залежать від зміни обсягів виробництва) та умовно - змінні (змінюються паралельно зміні обсягів виробництва) витрати;
ідентифікуючи порядок та спосіб перенесення витрат на продукцію підприємства розрізняють прямі (витрати, безосередньо пов'язані із виготовлення продукції, надання послуг чи виконання робіт) та непрямі (витрати, що пов'язані із фінансування додаткових чи обслуговуючих процесів) витрати;
визначаючи періодичність виникнення та часові характеристики розрізняють постійні (витрати, що регулярно виникають при здійсненні суб'єктом господарювання фінансове господарської діяльності, наприклад: заробітна плата, податки) та одноразові (витрати, що мають нерегулярний характер, наприклад: купівля ліцензій) витрати;
відповідно до співвідношення затрат суб'єкта із потребами виробничого процесу розрізняють виробничі (витрати, обумовлені технічними, організаційними та іншими особливостями виробничого процесу) та невиробничі (витрати, що мають другорядний характер) витрати;
для потреб контролінгу затрат у системі цільового планування прибутку суб'єкта господарювання виділяють групи витрат відповідно до центрів їх виникнення, або ж до цільового їх призначення (наприклад, витрати по окремим структурним підрозділам або витрати на виробництво окремих видів продукції).
Структурування витрат суб'єкта господарювання тісно пов'язано з порядком визнання витрат суб'єктом господарювання, що безпосередньо визначає приналежність визначеним витратам тих чи інших класифікаційних ознак. Слід звернути увагу на той факт, що дата визнання затрат визначає формування абсолютної величини валових витрат такого суб'єкта господарювання за звітний період у податковому обліку і, відповідно, оподатковуваний прибуток та податкові зобов'язання суб'єкта господарювання з податку на прибуток підприємств, так, на основі цього можна стверджувати, що відстрочення моменту визнання затрат суб'єктом господарювання призводить до фінансових втрат останнім за рахунок завищення величини поточних податкових зобов'язань, а також викривлення інформації у публічній фінансовій звітності суб'єкта господарювання (завищення абсолютної величини прибутку).
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємства.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
1.5. Нормативно-правові основи управління прибутком підприємства.
II Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
2.1. ціна продукції підприємства та її структура.
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
2.3. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів.
III Управління затратами підприємства.
3.1. структура та класифікація затрат підприємства.
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
3.3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
3.4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
Додатки
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
У структурі блоку управління затратами суб'єкта господарювання важливе місце відродиться оптимізації процесу формування затрат, що реалізується шляхом використання сукупності різноманітних фінансове математичних методів та моделей обґрунтування як абсолютної та відносної величини, так і структури затрат. Управління затратами суб'єкта господарювання із використанням методів оптимізації передбачає реалізацію сукупності взаємоузгоджених ітерацій, що є спільними для усіх методів і можуть несуттєво відрізнятися у функціонально - організаційному наповненні.
Оптимізація затрат підприємства спрямована на вирішення наступних питань: (1) оцінку обґрунтованості абсолютної величини затрат, (2) її відповідність плановим величинами, (3) оцінкою факторів формування величини та структури затрат, (4) своєчасне виявлення резервів зменшення витрат та (5) виявлення та обґрунтування механізмів мобілізації таких резервів, відповідно, оптимізація затрат суб'єкта господарювання є одним із сукупності технологій цільового планування прибутку, що визначає параметри моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, при цьому під методом оптимізації абсолютної величини затрат підприємства може розумітися органічна сукупність фінансових, математичних та статистичних прийомів цільового моделювання фінансових процесів та показників, що дозволяють із прийнятним рівнем статистичної достовірності обґрунтовувати управлінські рішення щодо визначення абсолютної величини чи структури затрат суб'єкта господарювання. Слід відмітити, що серед таких методів оптимізації абсолютної величини затрат суб'єкта господарювання заслуговують на увагу наступні: (1) АВС-аналіз; (2) ХУ2-аналіз; (3) вартісний аналіз.
АВС-аналіз представляє собою технологію обґрунтування та прийняття управлінських рішень щодо цільової локалізації затрат суб'єкта господарювання для потреб моделі управління його прибутком. Основою АВС-аналізу є поняття „центру затрат" - відокремленого функціонально організаційного процесу або явища (технологічна операція, угода і т.д.), що пов'язаний із формування однорідної сукупності затрат підприємства. Центр затрат може розглядатися як у масштабах усього підприємства, окремого структурного підрозділу, або ж іншого об'єкта аналізу. Типова сукупність центрів затрат підприємства може включати (1) обслуговування обладнання, (2) поставка сировини та матеріалів, (3) доставка продукції покупцям, (4) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, (5) та інші.
Виходячи з визначеного вище можна обґрунтувати безпосередньо порядок та процедуру реалізації ABC-аналізу, при цьому слід відмітити, що групування затрат суб'єкта господарювання у межах ABC-аналізу реалізується у два етапи - (1) ідентифікацію затрат із визначеними базовими показниками (критеріями ідентифікації) та (2) групування ідентифікованих затрат відповідно до центрів затрат, так, загальна структура реалізації ABC - аналізу включає наступні складові елементи:
аналіз техніко-організаційних та фінансових особливостей процесу виробництва продукції (надання послуг чи виконання робіт);
обґрунтування та визначення центрів затрат суб'єкта господарювання. при цьому рекомендується (на основі досвіду західних підприємств) використовувати 4-ри ступінчату модель аналізу центрів затрат - виготовлення одиниці продукції , виготовлення партії продукції, виготовлення окремого виду продукції, діяльність загального характеру;
відслідковування розподілу сукупності затрат відповідно до визначених вище центів затрат;
оцінка кількісних та структурних параметрів центрів затрат та обґрунтування відповідних управлінських рішень.
Однак, ABC-аналіз має також певні недоліки, зокрема: суб'єктивність обгрунтування та вибору базових параметрів АВС-аналізу;
трудомісткість та затратність інформаційного забезпечення, організації та проведення АВС-аналізу.
ХУZ-аналіз являє собою технологію обґрунтування управлінських рішень щодо оптимізації абсолютної величини затрат підприємства шляхом виявлення та ідентифікації резервів їх зменшення, а також визначення методів мобілізації таких резервів. Організація та проведення ХУZаналізу ґрунтується на таких основних припущеннях як (1) величина економії затрат підприємства має корегувати із величиною зусиль на виявлення резервів економії та їх мобілізації; (2) співрозмірна економія підприємства на затратах може досягатися, перш за все, шляхом скорочення фінансування тих статей затрат, що складають суттєву частку у структурі сукупних затрат суб'єкта господарювання.
Виходячи з визначеного вище можна обґрунтувати безпосередньо порядок та процедуру оптимізації абсолютної величини затрат суб'єкта господарювання на основі ХУZ - аналізу, при цьому слід відмітити, що групування затрат підприємства у межах ХУZ-аналізу реалізується як сукупність послідовних взамопов'язаних ітерацій - (1) кількісна оцінка абсолютної величини окремої статті затрат та ідентифікацію її відносної частки у сукупних затратах суб'єкта господарювання, (2) ранжування статей затрат відповідно до скорочення відносної частки статті затрат у сукупних затратах суб'єкта господарювання (від статті з найбільшою відносною часткою до найменшої) і, нарешті, (3) групування статей затрат відповідно до їх відносної частки у сукупних затратах. при цьому формується наступні три укрупненні групи затрат підприємства:
х-затрати: перші найбільші статті затрат, частка яких складає не менше 50 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання;
У-затрати: наступні статті затрат, частка яких складає не менше 25 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання;
Z-затрати: решта статей затрат, частка яких, відповідно, складатиме не більше 25 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання.
Зрозуміло, що найбільша увага при виявленні резервів скорочення затрат суб'єкта господарювання або ж оптимізації їх структури зосереджується на групі х-затрат, які спроможні забезпечити максимальну віддачу, у той час як навіть суттєве скорочення статті затрат, що включена до групі 7. - затрат, у масштабах підприємства забезпечить несуттєву (а, інколи, і невиправдану) економію, крім того, реалізація ХУ2-аналізу передбачає його інтеграцію із іншими фінансове - математичними методами, оскільки ХУZ-аналізу являється лише методологічною основною, що дозволяє прискорити прийняття обґрунтованих управлінських рішень, а також скоротити витрати (як фінансові витрати, так і витрати часу) на їх прийняття.
Якщо попередні форми та методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства були зорієнтовані виключно на пошук та мобілізацію резервів скорочення затрат, то вартісний аналіз передбачає дослідження процесу формування затрат суб'єкта господарювання > співвідношенні із їх доцільністю - співставлення (визначення кореляції) абсолютної величини статті затрат на виготовлення продукції із її впливом на рівень якості такої продукції, відповідно, метою аналізу є (1) пошук резервів скорочення затрат суб'єкта господарювання, мобілізація яких не матиме негативного впливу на якість продукції (або інші цільові характеристики, визначені менеджментом підприємства у якості критеріїв оптимізації) або забезпечення напрямків покращення цільових характеристик виробничого процесу та продукції за наявного рівня затрат.
Реалізація моделі вартісного аналізу передбачає, як правило, співвідношення наступних послідовних ітерації - (1) визначення об'єкта аналізу та формування цільової функції (як в масштабах підприємства в цілому, так і його окремих структурних підрозділів, виробництв чи технологічних процесів); (2) формування інформаційної бази аналізу, у тому числі оцінка наявного рівня затрат (в абсолютних та відносних величинах) та функціональних характеристик виробничого процесу та/або продукції; (3) співставлення рівня поточних затрат із відповідним результатом (якістю продукції) та оцінка їх обґрунтованості; (4) формування альтернативних сценаріїв розвитку та обґрунтування оптимального управлінського фінансового рішення; (5) прийняття, виконання та контроль за виконанням такого управлінського рішення.
3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємства.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
1.5. Нормативно-правові основи управління прибутком підприємства.
II Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
2.1. ціна продукції підприємства та її структура.
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
2.3. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів.
III Управління затратами підприємства.
3.1. структура та класифікація затрат підприємства.
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
3.3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
3.4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
Додатки
3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
Значне функціонально - організаційне навантаження в структурі моделі управління прибутком суб'єкта господарювання приходиться на блок цільового планування та прогнозування прибутку (див. Рис. 05.01.01.), у рамках якого забезпечується обґрунтування, прийняття, виконання та контроль за виконанням управлінських фінансових рішень (зокрема, щодо операційного фінансового плану), при цьому цільове планування та прогнозування прибутку являється узагальнюючим та підсумовуючим етапом у структурі моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, оскільки передбачає реалізацію наступних завдань:
співвідношення запланованого рівня затрат та доходів, оцінка цільового рівня обсягів реалізації (забезпечення гарантованого виходу на точку беззбитковості);
кількісна оцінка прогнозної величини абсолютної потреби підприємства у капіталі для фінансування господарської діяльності у плановому періоді та рівня її самофінансування (у тому числі, за рахунок прибутку;
визначення абсолютної величини потреби суб'єкта господарювання у залученні додаткового капіталу (перш за все. позикового) та оцінка на основі ефекту фінансового лівериджу доцільності використання окремих джерел капіталу;
виявлення, оцінка та мобілізація резервів
скорочення затрат на основі методів мобілізації управління затратами (наприклад, вартісний аналіз);визначення загальних параметрів формування вхідних та вихідних грошових потоків (див. тема 3.) суб'єкта господарювання, визначення напрямків скорочення вихідних грошових потоків та деякі інші .
важливим елементом реалізації завдань та досягнення цілей планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання, що визначає її підсумкову ефективність, являється форма інтеграції та взаємоузгодження із іншими функціональними блоками моделі управління прибутком та методологічне забезпечення (перш за все, фінансове математичний інструментарії обґрунтування управлінських рішень). Загалом, під методологічним забезпеченням необхідно розуміти сукупність форм та методів фінансове
організаційного наповнення інформаційних каналів, первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою обґрунтування та оптимізації параметрів планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання (наприклад, аналіз точки беззбитковості інтеграція аналіз точки беззбитковості, бюджетування фінансових результатів діяльності у плановому періоді тощо).
Як вже відзначалося, суттєвим етапом при реалізації цільового планування та прогнозування прибутку у загальній у структурі моделі управління прибутком суб'єкта господарювання являється аналіз точки беззбитковості, що безпосередньо пов'язаний із аналізом Безпосередньо, аналіз точки беззбитковості - це фінансове - математична модель дослідження взаємозв'язку між формуванням прибутку суб'єкта господарювання залежно від зміни доходів від реалізації продукції (надання послуг чи виконання робіт) у розрізі покриття окремих груп витрат (умовно-змінних та умовно-постійних витрат).
Аналіз точки беззбитковості підприємства має на маті визначення того цільового рівня обсягів продаж та рівня доходу (вхідних грошових потоків), за умови досягнення якого підприємство забезпечує повне покриття власних затрат (вихідних грошових потоків), включаючи умовно - змінних та умовно - постійних витрат. Слід відмітити, що рівень обсягу реалізації (ділової активності на цільовому ринку) суб'єкта господарювання що відповідає точці беззбитковості, має розглядатися як орієнтир формування ринкової позиції підприємства, неможливість досягнення якого свідчить про недоцільність виходу на даний ринок або ж присутності на ньому. З іншого боку, точка беззбитковості використовується для оптимізації структурування витрат з метою збільшення рівня прибутковості (абсолютної величини прибутку) з позиції зменшення частки постійних витрат.
Аналіз точки беззбитковості, як і будь - яка фінансове - математична модель, передбачає введення певних допущень (фінансових та математичних обмежень) моделі, за умови виконання яких забезпечується її ефективність та максимальна точність та достовірність. Так, серед основних припущень аналізу точки беззбитковості суб'єкта господарювання використовуються наступні:
у структурі затрат суб'єкта господарювання протягом усього періоду, що аналізується, можна чітко виділити групу умовно - змінних та умовно - постійних витрат. Умовно постійні витрати не залежать від обсягів виробництва (реалізації) продукції, і, навпаки, величина умовно - змінних затрат обумовлена рівнем виробництва (реалізації) товарі в;
вся вироблена продукція буде реалізована протягом планового періоду (відрізку часу, на який складається план (прогноз) прибутку суб'єкта господарювання);
критерієм оцінки приймається не чистий прибуток підприємства, а його прибуток до сплати податків та інших обов’язкових платежів до бюджету;
аналізується прибуток суб'єкта господарювання від операційної (основної) діяльності, нехтуючи абсолютної величиною прибутку (потенційного прибутку) від інвестиційної та фінансової діяльності.
кількісно точка беззбитковості визначається наступним чином (графічна інтерпретація точки беззбитковості представлена на Рис. 05.04.01.):
ВЕР - точка беззбитковості (break - even point); FC - умовно - постійні витрати (fixed costs); МР - маржинальний прибуток (marginal profits);
price - ціна одиниці продукції (дохід або вхідний грошовий поті к);
AVC - величина середніх умовно - змінних витрат на одиницю продукції (average variable cost per unit).
Для фінансового менеджера граничний аналіз (marginal analysis або volume vs. price analysis) представляє собою дієвий механізм цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання, зокрема, у частині інтеграції планування прибутку суб'єкта господарювання та його грошових потоків, крім того, граничний аналіз використовується для оцінки реальності окремих сценаріїв розвитку підприємства у плановому періоді, у тому числі обґрунтованості цільових показників планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання. Основні параметри практичної реалізації моделі граничного аналізу визначаються, як і будь-якої фінансово-математичної моделі, шляхом обґрунтованого введення певних допущень (фінансових та математичних обмежень) моделі, виконання яких і є об'єктивною умовою забезпечення її достовірності, об'єктивності і, відповідно, ефективності (точності).
Так, для граничного аналізу як форми цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання характерним є вимоги щодо дотримання наступних вимог, зокрема: (1) максимальний обсяг прибутку суб'єкта господарювання досягається у точці поєднання оптимальних величин обсягів реалізації продукції (надання послуг чи виконання робіт) та ціни за одиницю продукції (послуги чи роботи); (2) групування затрат підприємства у розрізі умовно - постійних та умовно - змінних витрат; (3) механізмом цільового планування та прогнозування прибутку у рамках граничного аналізу є дослідження ринкового механізму реакції попиту на продукції підприємства залежно від зміни основних параметрів його пропозиції; (4) цільовим напрямком граничного аналізу є виявлення рівня динамічної рівноваги між попитом та пропозицією та кількісна оцінка рівноважної ціни та обсягів реалізації, при цьому ціна на одиницю продукції суб'єкта господарювання розглядається як основний інструмент (на рівні із грошовими розрахунками як складовою цінової політики підприємства та моделі управління грошовими потоками (див. Тема 3.)) стимулювання попиту, що дозволяє говорити про об'єктивну необхідність при цільовому плануванні та прогнозуванні прибутку органічної інтеграції граничного аналізу та формування політики ціноутворення.
Операційний ліверидж використовується як механізм здійснення кількісної оцінки впливу окремих (кількісних та якісних) факторів на формування абсолютної величини прибутку суб'єкта господарювання, а також фінансово-математична модель функціонально - організаційного забезпечення потреб планування (прогнозування) її зміни під впливом різних обставин відповідно до альтернативних сценарії фінансове - господарської діяльності суб'єкта господарювання у плановому періоді, при цьому, як вже неодноразово відзначалося раніше, одним із основних напрямків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання є забезпечення прийнятного рівня рентабельності не просто підприємства, а, перш за все, рентабельності власного капіталу суб'єкта господарювання та її стабільності у просторі та часі, що, у свою чергу, безпосередньо пов'язано із забезпечення зростання добробуту акціонерів (shareholder value) у довгостроковому періоді. Одним із варіантів забезпечення приросту рентабельності власного капіталу суб'єкта господарювання, поряд і зростанням загальної рентабельності, може виступати органічне використання ефекту операційного важеля (degree of operating leverage) у поєднанні із ефектом фінансового лівериджу (degree of financial leverage), що дозволяє за певних умов збільшити прибутковість власного капіталу підприємства (див. тема 7).
Операційний важіль досліджує рівень впливу на абсолютну величину прибутку суб'єкта господарювання структурний змін у складі сукупних затрат підприємства (total costs - ТС), виділяючи при цьому умовно-постійні (fixed costs - FC) та умовно - змінні затрати (variable costs - vc ) суб'єкта господарювання. Математично ефект операційного лівериджу описується наступною моделлю:
DOL - ефект операційного лівериджу (degree of operating leverage);
MP - маржинальний прибуток (marginal profits);
ЕВІТ - прибуток до сплати процентів та податку на прибуток (earnings before interests and tax).
Якщо ж модифікувати приведену формулу [05.4.01] із використання первинних фінансових показників, отримаємо:
DOL - ефект операційного лівериджу (degree of operating leverage);
TR - виручка від реалізації (total revenue);
ТС - сукупні затрати суб'єкта господарювання (total costs);
Q - обсяг реалізації суб'єкта господарювання (quantity);
Р - ціна одиниці продукції суб'єкта господарювання (price);
AVC - середні умовно - змінні затрати на одиницю продукції суб'єкта господарювання (average variable costs);
FC - умовно - постійні затрати суб'єкта господарювання fixed costs);
ЕВІТ- прибуток до сплати процентів та податку на прибуток (earnings before interests and tax).
в основі цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання, як вже згадувалося раніше, лежить органічне поєднання фінансове математичних методів та технік кількісної та якісної оцінки прибутковості та рентабельності операційної діяльності підприємства. Слід відмітити, що практична реалізація такого поєднання передбачається шляхом проведення бюджетування фінансових результатів (перш за все, операційного прибутку) підприємства, в основі якої лежить система планових (прогнозних) бюджетів - цільовий комплекс оперативних планових завдань, сформульованим по окремим напрямках фінансово-господарської діяльності підприємства. Складання бюджетів у рамках моделі цільового планування та прогнозування прибутку підприємства є окремим функціонально - організаційним блоком фінансового менеджменту суб'єкту господарювання взагалі, який прийнято ідентифікувати як бюджетування (budgeting).
Слід відмітити, що бюджетування фінансових результатів суб'єкта господарювання у структурі моделі управління прибутком підприємства має виконувати наступну сукупність функціонально - організаційні завдань:
по-перше, визначення об'ємів та складу затрат, що пов'язані із окремими напрямками фінансове - господарської діяльності підприємства (у розрізі операційної, інвестиційної та фінансової), або ж затрат суб'єкта господарювання у розрізі центрів затрат, перш за все, структурних підрозділів підприємства;
по-друге, забезпечення покриття згаданих затрат за рахунок сукупності джерел формування фінансових ресурсів суб'єкта господарювання, перш за все, прибутку від операційної діяльності.
При цьому, важливими елементами бюджетування фінансових результатів є достовірна оцінка абсолютних величин таких фінансових показників як виручка від реалізації, сукупні затрати та їх структурування, прибуток суб'єкта господарювання, методологічним же забезпечення бюджетування фінансових результатів, залежно від індивідуальних особливостей суб'єкта господарювання та його потреб, є сукупність різноманітних фінансово-математичних методів та технік кількісної та якісної оцінки ключових параметрів формування прибутку суб'єкта господарювання.
4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
1.1. Сутність та завдання управління прибутком підприємства.
1.2. Фінансові звіти та управлінський облік.
1.3. Стратегії управління прибутком підприємства.
1.4. Особливості моделі управління прибутком підприємства.
1.5. Нормативно-правові основи управління прибутком підприємства.
II Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів.
2.1. ціна продукції підприємства та її структура.
2.2. Фінансові механізми стимулювання збуту.
2.3. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів.
III Управління затратами підприємства.
3.1. структура та класифікація затрат підприємства.
3.2. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства.
3.3. Основні методи і технології планування та прогнозування прибутку підприємства.
3.4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
Додатки
4. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування).
модель управління прибутком суб'єкта господарювання нерозривно пов'язана із іншими функціональне організаційними блоками фінансового менеджменту на підприємстві, забезпечуючи методологічну основу прийняття управлінських фінансових рішень, при цьому, основу таких рішень складають проблеми фінансування потреби підприємства у капіталі, що безпосередньо пов'язано із необхідністю ідентифікації джерела фінансових ресурсів для її покриття та забезпечення їх мобілізації. Зважаючи, що ефективно функціонуючий суб'єкт господарювання орієнтується на покриття потреби у капіталі на операційну діяльність за рахунок грошових потоків, які генеруються в результаті її здійснення, виникає об'єктивна необхідність узгодження абсолютної величини потреби підприємства у капіталі із параметрами та фінансовими показниками цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання як основного джерела її покриття.
При цьому, використання прибутку як джерела покриття потреби підприємства у капіталі (самофінансування суб'єкта господарювання) здійснюється за наступними основними напрямками (див. Рис. 05.05.01.), відповідно до яких і формуються основні елементи системи розподілу прибутку: (1) забезпечення погашення податкових зобов'язань суб'єкта господарювання з податку на прибуток підприємств, (2) обслуговування залученого у попередніх періодах власного капіталу суб'єкта господарювання і, нарешті. (3) формування фондів - коштів та резервів для використання у наступних періодах. При цьому, важливим завданням цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання на даному етапі є базове узгодження абсолютних величин фінансових ресурсів, необхідних для фінансування зазначених напрямків розподілу та перерозподілу прибутку, та цільової абсолютної величини прибутку підприємства у плановому період, досягнення такого узгодження, а також дотримання інших критеріїв та обмежень моделі цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання, що визначає її підсумкову ефективність, являється форма інтеграції та взаємоузгодження із іншими функціональними блоками моделі управління прибутком та методологічне забезпечення як сукупності фінансове - математичного інструментарію обґрунтування управлінських фінансових рішень (перш за все, див. бюджетування). Загалом, фінансову проблематику функціонально-організаційного наповнення системи самофінансування суб'єкта господарювання за рахунок прибутку можна розподілити за наступними напрямками (проблемними питаннями): (1) податкове планування; (2) формування резервного капіталу; (3) виплата грошових дивідендів; (4) тезаврація прибутку; (5) фінансовий ліверидж.
Податкове планування.
податкове планування використовується для формування, організації та інформаційно-методологічного забезпечення контролю за затратами підприємства на сплату податків та інших обов'язкових платежів суб'єкта господарювання до державного та місцевого бюджетів, інших централізованих цільових фондів, відповідно, під податковим планування в структурі моделі управління прибутком суб'єкта господарювання як функціонально - організаційного блоку цільового планування та прогнозування прибутку (див. Рис. 05.01.01.) необхідно розуміти сукупність фінансове - математичних форм та методів організації інформаційних каналів, первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою обґрунтування та оптимізації управлінських рішень щодо основних параметрів структурування розподілу прибутку суб'єкта господарювання у частині фінансових відносин із державою, а також форм інтеграції та взаємоузгодження із іншими функціональними блоками моделі управління прибутком суб'єкта господарювання (перш за все, управління затратами).
Для потреб податкового планування можуть використовуватися наступні фінансове - правові механізми (див. докладніше курс „Оподаткування підприємств"), зокрема:
зниження бази оподаткування з метою скорочення абсолютної величини податкових зобов'язань шляхом (1) зменшення грошових потоків, що є об'єктом оподаткування, (2) збільшення грошових потоків, що зменшують об'єкт оподаткування, а також (3) використання податкових пільг;
оптимізація перерозподілу податкових зобов'язань у часі шляхом (1) максимального відстрочення дати визнання господарських операцій, що призводять до збільшення об'єкта оподаткування і, відповідно, абсолютної величини податкових зобов'язань суб'єкта господарювання, а також (2) максимальне наближення дати визнання господарських операцій, що призводять до зменшення об'єкта оподаткування і, відповідно, абсолютної величини податкових зобов'язань суб'єкта господарювання;
використання у діяльності підприємства чи його окремих підрозділів (або, навіть, дочірніх підприємства та підконтрольних компаній) законодавче затверджених альтернативних режимів оподаткування (для суб'єктів
господарювання у правовому полі України доступні, наприклад, окрім загальної системи оподаткування спрощеної системи оподаткування суб'єктів малого підприємництва, єдиний податок тощо);
переміщення окремих виробництв, структурних підрозділів або ж дочірній компаній до вільно економічних зон з метою використання можливих переваг для оптимізації абсолютної величини та структури податкових зобов'язань суб'єкта господарювання;
використання легальних механізмів офшорних зон з метою законного уникнення оподаткування тих чи інших доходів суб'єкта господарювання та інші.
при цьому базова модель обґрунтування управлінського рішення в рамках податкового планування у системі цільового планування та прогнозування прибутку передбачає виконання наступної взаємоузгодженої послідовності ітерації: (1) оцінка поточного рівня податкового навантаження у розрізі підприємства в цілому, окремих структурних підрозділів, виробництва та господарських операцій; (2) ідентифікація та якісний аналіз нормативно-правових та фінансових характеристик центрів формування податкових зобов'язань; (3) пошук, кількісна оцінка та обґрунтування напрямків мобілізації резервів зменшення витрат на обслуговування податкових зобов'язань відповідно до чинного законодавства; (4) оцінка якісних параметрів та можливості узгодження визначених напрямків мобілізації резервів зменшення податкових зобов'язань відповідно до нормативне правового поля здійснення підприємницької діяльності суб'єктом господарювання; (5) реалізації заходів, визначених податковим планування, контроль за їх реалізацією та визначення ефективності податкового планування; формування інформаційної та методологічної бази податкового планування на наступні періоди тощо.
Резервний капітал, що формується суб'єктом господарювання, представляє собою одн^ форм створення фонду, цільовим призначенням якого є покриття потенційних збитків від фінансово-господарської діяльності підприємства, викликані дією об'єктивних факторів, величину та час настання яких важно визначити на поточний момент, відповідно до чинного законодавства України (див. Закон України „про господарські товариства"), формування резервного капіталу є обов'язковим для усіх видів господарських товариств, при цьому джерелом його створення визначено чистий прибуток суб'єкта господарювання, отриманий в результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
Як вже зазначалося вище, резервний капітал суб'єкта господарювання відображається в його власному капіталі (1й розділ пасиву балансу) і має виключно цільовий характер, що дозволяє використовувати його для фінансування наступних напрямків, у тому числі: (1) покриття збитків від господарської діяльності у попередні періоди; (2) покриття фінансових та грошових зобов'язань перед кредиторами підприємства при його ліквідації; (3) участь у формуванні фонду дивідендних виплат по корпоративних правах власної емісії; (4) інші цілі, визначені статутними документами та нормативно-правовими актами.
Слід відмітити, що порядок створення та використання резервного капіталу віднесений до безпосередньої компетенції суб'єкта господарювання (визначається в його статутних документах), хоча певні обмеження визначаються положеннями законодавчих актів, зокрема, Законом України „про господарські товариства." так, розмір резервного капіталу господарського товариства повинен складати не менше 25% статутного капіталу і має формуватися за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства у розмірі не менше 5% його абсолютної величини.
Виплата грошових дивідендів.
Не зважаючи на той факт, що рішення щодо виплати дивідендів (див. Закон України „про господарські товариства") відноситься до компетенції загальних зборів акціонерів (власників), порядку обґрунтування управлінських рішень щодо формування маси дивідендів та виплата власникам суб'єкта господарювання грошових дивідендів має відповідати окремий блок у системі цільового планування та прогнозування прибутку (зокрема, при його розподілі та використанні) слід відмітити, що виплата грошових дивідендів являється однією Із операції емітента з цінними паперами власної емісії - операцією з виплати доходу по власним цінним паперам. Слід відмітити, що дивіденди по корпоративним правам підприємства є, з одного боку (для суб'єкта господарювання), ціною за право використання капіталу, який він залучив черз цінні папери, а з Іншого (для власника), - доходом на Інвестиції. Слід відмітити, що дохід власника корпоративних прав (акцій) формується з двох джерел: (1) отриманих грошових дивідендів від емітента та (2) приросту ринкової вартості корпоративних прав як окремого об'єкта власності.
Так, відповідно до Закону України „про цінні папери та фондову біржу" власнику акцій акціонерного товариства серед сукупності Інших прав, що витікають із акції, гарантується право на участь у прибутках акціонерного товариства через механізм виплати дивідендів: "акція ... дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду...". Визначення ж поняття "дивіденд" подається у Законі України „про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції від 1997 року з наступними змінами та доповненнями):
дивіденди - платіж, який провадиться юридичною особою на користь власників (довірених осіб власника) корпоративних прав, емітованих такою юридичною особою, у зв'язку з розподілом частини її прибутку.
Реалізація права власників акцій товариства на дивіденди відбувається шляхом формування частини прибутку акціонерним товариством і виплати її у вигляді дивідендів. Механізм, через який акціонерним товариством відбувається формування частини прибутку та виплата її у вигляді дивіденді в, і формує дивідендну політику акціонерного товариства, приймаючи до уваги той факт, що джерелом формування дивідендів є чистий прибуток, отриманий суб'єктом господарювання, можна визначити, що дивідендна політика і, відповідно, сукупність фінансове - правових методів обґрунтування управлінських рішень щодо її формування та реалізації є функціонально-організаційним блоком у структурі моделі управління прибутком, зокрема, використання чистого прибутку, при цьому можуть використовуватися ряд теоретичних моделей обґрунтування управлінських рішень щодо виплати грошових дивідендів, зокрема:
теорія іррелевантності Моділіані Міллера;
модель Міллера;
теорія гордоналінтнера або теорія „синиці в руках" ;
теорія податкових переваг
Слід відмітити, що, на противагу основним припущенням теорій та моделей, пропоновані західними фінансистами, затвердження управлінських рішень щодо визначення та реалізації дивідендної політики українських підприємств віднесено до компетенції загальних зборів акціонерів (учасників товариства), а менеджмент має лише дорадчий голос.
Окремим важливим напрямком у структурі цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання у частині його розподілу та використання являється фінансовий механізм тезаврації прибутку, під яким слід розуміти сукупність фінансове - правову операцій щодо спрямування частини чистого прибутку суб'єкта господарювання на формування (збільшення абсолютної величини) власного капіталу підприємства з метою забезпечення покриття потреби суб'єкта господарювання у капіталі для фінансування інвестиційної та операційної діяльності. Кількісно величина тезаврації прибутку відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився в розпорядження підприємства після сплати податку на прибуток, покриття інших платежів, що здійснюються за рахунок прибутку, формування резервного капіталу, а також обслуговування власного капіталу (нарахування та виплата грошових дивідендів).
тезаврації прибутку суб'єкта господарювання здійснюється як формування нерозподіленого прибутку (непокритого збитку) і може використовуватися для фінансування окремих напрямків фінансове - господарської діяльності суб'єкта господарювання шляхом здійснення однієї із наступним господарських операцій:
додаткове поповнення резервного капіталу суб'єкта господарювання;
покриття непокритих збитків минулих періодів;
покриття збитків від переоцінки оборотних та необоротних активів;
збільшення статутного капіталу суб'єкта господарювання;
проведення корпоративних операцій із цінними паперами власної емісії (зокрема, викуп акції);
накопичення резервів у формі нерозподіленого прибутку.
Фінансовий ліверидж.
Як вже відзначалося раніше, одним із основних цільових напрямків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання є забезпечення прийнятного рівня рентабельності власного капіталу підприємства та його стабільності, що, у свою чергу, безпосередньо пов'язано із забезпечення зростання добробуту акціонерів у довгостроковому періоді. Одним із варіантів забезпечення приросту рентабельності власного капіталу суб'єкта господарювання, поряд і зростанням загальної рентабельності, може виступати ефект фінансового лівериджу, дозволяє за певних умов збільшити прибутковість власного капіталу підприємства за рахунок використання позикового фінансування потреби підприємства у капіталі.
математично ефект фінансового лівериджу описується наступною моделлю:
ROA - рентаоельність активів;
cost of debt - вартість позикового капіталу;
lev - фінансовий ліверидж.
відповідно, рентабельність власного капіталу визначається як арифметична сума абсолютних величин рентабельності активів (загальної рентабельності діяльності підприємства) та рівня ефекту фінансового лівериджу:
ROE - рентабельність власного капіталу;
ROA - рентабельність активів;
FLE - ефект фінансового лівериджу.
Слід відмітити, що збільшення рентабельності власного капітул суб'єкта господарювання досягається виключено при позитивному значення ефекту фінансового лівериджу. У свою чергу, це дозволяє сформулювати наступні висновки:
рентабельність власного капіталу збільшується швидше при більш високому рівні фінансового лівериджу;
збільшення рентабельності власного капіталу із підвищенням рівня фінансового лівериджу відповідає ситуації із позитивним значенням диференціалу фінансового лівериджу (різниці між рентабельністю активів та вартістю позикового капіталу, або ROA - cost of debt);
підвищення рентабельності власного капіталу шляхом використання суб'єктом господарювання позикового капіталу, а, отже, збільшення фінансового лівериджу, можливе до моменту досягнення диференціалу фінансового лівериджу нульового значення.
Тема 6. Управління активами 1. Склад і структура активів підприємства.
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
4. Стратегія фінансування поточних активів.
5. Управління дебіторською аборгованістю.
6. Управління грошовими коштами.
7. Управління не оборотними активами.
Література.
1. Навчальний посібник “Фінансовий менеджмент” К.КНЕУ, 2001,-294 с.
2. Бланк И.О. «Финансовый менеджмент»12,Ника- центр эльга, 1999,-528 с.
3. Євген Брігхет “Основи фінансового менеджменту” К. 1997,840 с.
4. Ковалёв В.В. «Финансовый анализ» Москва,: Финансы и статистика, 1995, -340 с.
5. Крайник О.П., Кленикова З.В. «Фінансовий аналіз» Львів-Київ,2001-260 с.
6. Быкова Е.В. «Финансовое искусство коммерций» Москва.: Перспектива, 1995,180с.
7. Ляпин В.А.,”Финансовый менеджмент”, Санкт-Петербург,1994,80 с.
1. Склад і структура активів підприємства.
Оцінка активів.
Активи являють собою ресурси, контрольовані підприємтвом, використання яких призводять до збільшення економічних вигод у майбутньому. До них відносяться всі наявні матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать підприємству на певну, а також їх розміщення та використання.
Згідно ПБО 2 Баланс і активи підприємства поділяються на обортні та необоротні активи.
Оборотні активи- це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використаннї, а таклж інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу, чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.
Операційний цикл- це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення господарської діяльності та отримання коштів від реалізації вирообленої з них прдукції або товарів і послуг.
У балансі активи підприємства розміщені у трьох розділах:
I розділ- необоротні активи;
II розділ – оборотні активи;
III розділ- витрати майбтніх періодів.
До необоротніх активів належать: нематеріальні активи; незавершене будівництво; основні засоби; довгострокові фінансові інвестиції; довгострокова дебіторська заборгованість; відстрочені податкові активи; інші необоротні активи.
До оборотних активів належать: запаси (виробничі запаси, тварининаи вирощуванні та відгодівлі, незавершене виробництво, готова продукція, товари); векселі одержані; дебіторська заборгованість за товари, роботи, поступи 9 чиста реалізацйна вартість, первісна вартість, резерв сумнівних боргів); дебіторська заборгованість за розрахунками ( з бюджетом, за виданими авансами, з нарахованих доходів, із внутрішніх розрахунків); інша поточна дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції; грошові кошти та їх еквіваленти ( в національній валюті, в іноземній валюті); інші оборотні активи.
Характеризуючи активи як об”єкт управління, необхідно відмітити особливості їх окремих складових частин. Зокрема, необоротні активи є найименш мобільною частиною майна підприємства, основна відмінність якої полягає в багаторазовому використанні в процесі господарської діяльності і частковій амортизації і на протязі кожного операційного циклу.
В процесі формування і управління необоротними активами необхідно враховувати їх переваги і недоліки в порівнняні з оборотними активами. Основними перевагами оборотних активів в порівнянні з оборотними активами є: менший ризик інфляційного зменшення та можливе збільшення ринкових цін на нерухомість швидкими темпами, між темпи інфляції; здатність приносити стабільний прибуток в разі несприятливої господарської діяльності щодо орендних та лізінгових платежів. Можливість більш інтенсивного використання в періоди підйому инкової інфраструктури.
До недоліків слід віднести: можливість на реального зносу при гвидкій зміні техніки і технологічних процесів; низький рівень маневреності, неможливість швидко змінити структуру вкладених коштів; низький рівень ліквідності і неспроможність забеспечити потік платежів при погіршенні платоспроможності підприємства.
Водночас при управлінні оборотними активами слід враховувати переваги і недоліки їх у порівнянні їх з необоротними активами. До основних переваг можна віднести наступне: більш висока ліквідність; знаходження частини оборотних активів у вигляді готових засобів платежу; можливість швидкої реструкторизації ї оборотних активів; можливість підвищити швидкість обігу шляхом раціонального управління.
Недоліки можна вважати: можливе інфляційне знецінення грошових активів; додаткові витрати на утримання зайвих оборотніх активів; більш високий рівень фінансових ризиків.
Основою оцінки нематеріальних активів, яка найчастіше приймається підприємствами є історична собівартість, тобто активи, які відображаються за сумою сплачених грошових коштів на момент їх придбання.Аналогічною оцінкою є така поточна собівартість, тобто оцінка необоротних активів придбаних підприємством але нерозрахована в цінах на поточний момент. Необортні активи, які реалізуються підприємством в процесі господарської діяльності відображаються за вартістю реалізації ціх активів.
Теперішня вартість являє собою активи, які відображаються за теперішньою дисконтованою вартістю майбутніх чистих надходжень грошових коштів під час звичайної діяльності підприємства.
Кожне підприємство, враховоючи характер основних господарських операцій та особливості діяльності вирішує питання доцільності поділу активів на оборотні та необоротніх ознаки, згідно з ПБО 2 “Баланс” поділ активів на оборотні та необоротні є обов”язковим.
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
4. Стратегія фінансування поточних активів.
5. Управління дебіторською аборгованістю.
6. Управління грошовими коштами.
7. Управління не оборотними активами.
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
В процесах господарської діяльності підприємству необхідне визначена сума грошових коштів для закупівлі сировини, матеріалів, напівфабрикантів, комплектуючих виробів та інших матеріальних цінностей.
Зазначені матеріальні цінності призначенні для забеспечення процесу виробництва і реалізації продукції і постійно знаходитися в кругообороті коштів.
Період, на протязі якого матеріальні цінності, необхідні для організації процесу виробництва, здійснюють один оборот являють собою цикл оборотного капіталу або час з моменту закупівлі сировини та матеріалів до моменту сплати готової продукції покупцем. Слід зазначити, що на кожному конкретному підприємстві цикл оборотного капіталу може бути різним. З другого боку, підприємство виробляє не один, а багато видів прдукції, які у визначений момент часу знаходяться на різних стадіях циклу “ виробництво- прдаж”. У зв”язку із зазначеним, надходження грошових коштів на поточний рахунок підприємства, як правило, не співпадає з проведеними витратами. Крім того, в умовах нестабільності економіки, наяявності іфляцій, зміни попиту на вироблену підприємством готову продукцію ускладнює питання управління оборотними активами.
Основними задачами управління оборотними активами є: забеспечення бесперервності процесу виробництва, прискорення оборотності оборотних активів, підвищення рентабельності оборотних активів, мінімізація ризиків і витрат, пов”язаних з формуванням і використанням оборотних активів. Для забеспечення безперервності процесу виробництва необхідно сформувати окремі види активів у відповідності з обсягами господарської діяльності підприємства і триалістю його операційного циклу.
Операційний цикл суттєво впливає на обсяг, структуру, і ефективність використання оборотних активів, яких включає час від моменту закупівлі матеріальних цінностей до надходження грошових коштів від покупців за реалізовану продукцію.
В процесі управління оборотними активами в межах операційного циклу необхідно виділити виробничий цикл і фінансовий цикл.
Тривалість виробничого циклу включає: період обертання середнього запасу сировини, матеріалів, напівфабрикатів; період обертання середнього обсягу незавершеного виробництва; період обертання середнього запасу готової продукції.
Фінансовий цикл підприємства являє собою період обертання грошових коштів, інвестованих в оборотні активи, починаючи з моменту погашення кредиторської заборгованості за сировину, матеріали і закінчують інкасацією дебіторської заборгованості за відвантажену готову продукцію.
Слід зазначити, що фінансовий цикл відрізняється від операційного циклу на час обертання кредиторської заборгованості постачальників сировини, матеріалів та інших виробничих ресурсів.
На тривалість фінансового циклу впливають наступні фактори, тривалість комерційного циклу та його окремих стадій; темпи зростання обсягів виробництва; рівень інфляції та необхідність створення страхових резервів виробничих запасів; сезонність виробництва, реалізації та постачання сировини, та ринку готової продукції.
Пискорення обертання загальної суми оборотних активів досягає шляхом збільшення частки оборотних активів з високою оборотністю і зниження частки активів, що обертаються повільно. До активів з високою оборотністю можна віднести: запаси сировини і матеріалів, по яких не створюються страхові резерви; запаси готової продукції, що користуються високим попитом; грошові кошти, які постійно знаходяться в постійному обороті.
Оборотні активи з низькою оборотністю включають: сезонні запаси сировини і матеріалів, запаси готової продукції, яка користується зниженим попитом;довгострокова та короткострокова дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції строком більше шісти місяців. Задача забспечення ліквідності оборотних активів досягається за допомогою постійного контролю за розміром оборотних активів в грошовій ліквідній формі, а також шляхом забеспечення відповідної частини високоліквіднихт активів у вигляді поточних фінансових інвестицій та інших активів, які при необхідності можуть швидко трансформуватися у грошові кошти.
Задача забеспечення підвищення рентабельності оборотних активів досягається шляхом своєчасного використання тимчасових вільних залишків грошових активів для формування ефективного портфелю поточних фінансових інвестицій, що можуть принести підприємству прямий дохід у формі процентів або дивідендів, розміщення коштів на депозит. З метою оптимізації прибутковості оборотних активів необхідно оптимально поєднувати активи, що дають прямий дохід і ті активи, які такого доходу не приносять.
Задача мінімізації ризиків і витрат, пов”язаних з формуванням і використанням оборотних активів спрямованих на усунення негативних наслідків щодо формування оборотних коштів може призвести до перебоїв у виробничому процесі, невиконання зобов”язків, втрат можливого прибутку; недостатність виробничих запасів веде до перебоїв у виробництві, зайвих витрат, недоотриманого доходу; наявність зайвих оборотних активів спричиняє зайві витрати щодо фінансування,іммобілізації фінансових ресурсів, недотримання частини доходу і прибутку.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
4. Стратегія фінансування поточних активів.
5. Управління дебіторською аборгованістю.
6. Управління грошовими коштами.
7. Управління не оборотними активами.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
Формування оптимальних виробничих матеріальних запасів є один із основних елементів комерційної діяльності підприємства.
Заниження величини оборотних активів спричиняє нестійке фінансове положення підприємства, перебої виробничого процесу і як наслідок зниження обсягу виробництва і прибутку. В свою чергу завишення розділу оборотних активів знижує можливостіпідприємства проводити капітальні вкладення щодо розширення виробництва. Відволікання грошових коштів як власних так і залучених не дає можливості підприємству більш раціонально і ефективно використовувати вільні грошові кошти.
При визначенні оптимальної потреби в оборотних активах використовуються два методи: прямий і аналітичний.
Прямий метод визначення оптимального рощзміру оборотних активів застосовується при створенні нового підприємства або при уточненні потреби в оборотних активах підприємства, якщо значно зміньється асортимент вироблюваної продукції. Аналітичний метод застосовують більше року, де в основному сформовані виробничі запаси і не змінюється асортимент продукції в плановому періоді. Аналітичний метод передбачає визначення потреби в оборотних активах шляхом коригування оптимального розміру оборотних активів, який розрахований методом прямого рахунку з урахуванням зміни обсягу виробництва та прискорення оборотності оборотних активів.
В процесі господарської діяльності підприємству необхідно визначити короткострокові потреби в грошових коштах для забеспечення поточної діяльності підприємства з урахуванням відстрочки платежу покупцям.
Пока величина являє собою поточні фінансові потреби і визначається за формулою:
ПФП= ЗВ+ДЗ- КЗ, де
ПФП- поточні фінансові потреби
Зв- оптимальний запас матеріальних цінностей
Дз- дебіторська заборгованість
Кз – кредиторська заборгованість
Розглядаючи приведену формулу необхідно визначити період, який потрібен для перетворення виробничих запасів та дебіторської заборгованості в готівку ( грошові кошти на поточному рахунку)
ОК= ОЗ+ОД-ОО, де
Ок-оборотність оборотних активів
Оз-оборотність виробничих запасів
Од- оборотність дебіторської заборгованості
Оо- середній строк сплати кредтирської заборгованості
Середній період обертання виробничих запасів визначається за формулою:
ОЗ= , де
З – запаси матеріальних цінностей
Вд – середньоденна виручка від реалізації
Аналогічно визначається оборотність дебіторської заборгованості:
, де
Од – оборотність дебіторської заборгованості.
Поточні фінансові потреби підприємства визначаються також в процентах за формулою:
, де
В- виручка від реалізації продукції.
Якщо результат дорівнює 50%, то це значить, що половина днів в році, тобто 180 днів підприємство робить не те, щоб покрити свої поточні фінансові потреби.
На розмір поточних фінансових потреб в оборотних активів впливають такі фактори:
1). Тривалість операційного та збуткового циклів, тобто чим швидше сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію, а готова продукція в гроші, тим менше треба мати запас сировини і матеріалів;
2). Темпи росту виробництва, тобто більший обсяг виробництва потребує більше матеріальних цінностей.
3). Сезонність виробництва та реалізації продукції, а також нестабільність поставок товарно- матеріальних цінностей.
4). Стан кон”юктури ринку, тобто нарощування дебіторської заборгованості, оскільки конкуренція пимушує залучити покупців на більш вигідних умовах ( відстрочка платежу, спонтанне фінансування і інші пільги).
5). Підвищення цін на товарно-матеріальні цінності, тобто чим вищий рівень інфляції, тим більші фактичні запаси у порівнянні з їх оптимальним розміром.
6). Швидкого фізичного або морального зносу товарно-матеріальних цінностей. В даному випадку фактичні розміри запасів можуть бути, навпаки, менші за їх оптимальний розмір, що потребує більш частих закупівель.
При цьому слід мати на увазі, що запаси товарно-матеріальних цінностей можна збільшувати лише до тих пір, доки отримана економія перевищує загальні витрати на утримання додаткових запасів.
Додаткова закупівля товарно-матеріальних цінностей можлива також за умови:
- злагодження системи виробництва:
- своєчасної і достовірної інформації про стан ринку сировини;
- надійних постачальників;
- ефективно оперативного маневрування запасами.
В умовах нестабільного попиту на ринку сировини та невизначеності річної потреби підприємства в запасах товарно-матеріальних цінностей фінансові менеджери зацікавлені у зменшенні запасів і відповідно зменшується загальний обсяг інвестицій.
Таким чином, основна задача раціонального управління оборотними активами підприємства полягає в скороченні періоду оборотності виробничих запасів: дебіторської заборгованості та збільшенні середнього строку сплати кредиторської заборгованості, що дозволяє знижувати поточні фінансові потреби в оборотних активах.
4. СТРАТЕГІЯ ФІНАНСУВАННЯ ПОТОЧНИХ АКТИВІВ
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
4. Стратегія фінансування поточних активів.
5. Управління дебіторською заборгованістю.
6. Управління грошовими коштами.
7. Управління не оборотними активами.
4. СТРАТЕГІЯ ФІНАНСУВАННЯ ПОТОЧНИХ АКТИВІВ
В теорії фінансового менеджменту прийнято виділяти різні стратегії фінансування поточних активів в залежності від відношення фінансового менеджера до вибору джерел покриття варійованої частини оборотних активів.
Відомі чотири моделі стратегіх фінансування поточних активів: ідеальна, агресивна, консервативна, компромісна.
Ідеальна модель побудована виходячи з понять “поточні активи” та “поточні зобов”язання”. Термін “ідеальний” означає не в прямому значенні ідеал, а рівність поточних активів з короткостроковими зобов”язаннями. Сутність цієї стратегії полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів, тобто ця модель має такий вигляд:
сяДП = НА, де
ДП – довгострокові пасиви
НА - необоротні активи
Довгострокові пасиви включають: власні кошти (статутний капітал, додатковий капітал, резервний капіта, нерозподілений прибуток) та запозичені (довгострокові кредити банку, інші довгострокові позичкі).
Необоротні активи включають: нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість (заборгованість за майно), відстрочені податкові активи, інші необоротні активи.
В реальному житті ця модель практично не зустрічається через те, що вона найбільш ризикована, оскільки при несприятливих умовах (наприклад, коли треба розрахуватися зі всіма кредиторами одночасно) підприємство може опинитися перед необхідністю продажу частини основних засобів для покриття поточної кредиторської заборгованості. Сутність цієї стратегії полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів.
Агресивна модель фінансування поточних активів полягає в тому, що довгострокові пасиви є джерелом покриття необоротних активів та постійної частини поточних активів, тобто їх мінімуму, який необхідний для здійснення господарської діяльності. В цьому разі варійована частина поточних активів в повному обсязі покривається короткостроковою кредиторською заборгованістю.
З позиції ліквідності ця стратегія також є ризикованою, оскільки в практичній діяльності обмежуватися лише мінімумом на поточних активів не можливо. Агресивна модель фінансування поточних активів має такий вигляд:
ДП + ПА + ПЧ, де
ДП – довгострокові пасиви;
ПА – необоротні активи;
ПЧ – постійна частина оборотних активів (норматив оборотних коштів).
Консервативна модель передбачає, що варійована частина поточних активів також покривається довгостроковими активами, Як правило, консервативна модель застосовується на початкових стадіях існування підприємства за умови достатньої величини капіталу власників підприємства і доступності довгострокових кредитів інвестиційного фінансування.
В цьому разі короткострокової кредиторської заборгованості немає, відсутній ризик втрати ліквідності, тобто модель має штучний вигляд. В господарській діяльності такого не буває, щоб була відсутня кредиторська заборгованість.
Ця модель має такий вигляд:
ДП = ПА + ПЧ + ВЧ, де
ВЧ – варійована частина поточних активів
Компромісна модель фінансування поточних активів найбільш реальна. Сутність її полягає її в тому, що необоротні активи, постійна частина поточних активів і приблизно половина варійованої частини поточних активів покривається довгостроковими пасивами. При цьому чистий оборотний капітал визначається у вигляді різниці між довгостроковими та необоротними активами, тобто:
ЧК = ДП – ПА, де
ЧК – чистий оборотний капітал,
Чистий оборотний капітал також можна відобразити таким рівнянням:
ЧК = ПЧ + 0,5ВЧ
При компромісній моделі в окремі періоди господарської діяльності підпри\мство може мати надмірні поточні активи, що негативно впливає на розмір прибутку. Водноча це дає можливість підтримувати ліквідність балансу підприємства на відповідному рівні.
Компромісна модель фінансування поточних активів має такий вигляд:
ДП= ПА+ПЧ+05+ВЧ,де
ДП-довгострокові пасиви
ПА-необоротні активи
ПЧ-постійна частина активів
ВЧ- варійована частина поточних активів.
Таким чином, можна зробити висновок, що з точки зору оптимізації прибутковості і ризику найбільш оптимальною є стратегія комерційного фінансування. Дана стратегія оптимально поєднує рівень прибутковості і середній рівень ризику, забеспечує достатньо високий рівень фінансової стійкості та платоспроможності підприємства. Проте, виходячи з пріоритетності цілей фінансово-господарської діяльності підприємства на окремих стадіях його розвитку, оптимально може стати інша стратегія фінансування. Взагалі, при виборі стратегії фінансування необхідно знайти бажане співвідношення між рівнем рентабельності і використання власного капіталу і рівнем ризику зниження фінансової стійкості підприємства, яка оцінюється величиною його чистого оборотного капіталу.
5. УПРАВЛІННЯ ДЕБІТОРСЬКОЮ ЗАБОРГОВАНІСТЮ
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
4. Стратегія фінансування поточних активів.
5. Управління дебіторською заборгованістю.
6. Управління грошовими коштами.
7. Управління не оборотними активами.
5. УПРАВЛІННЯ ДЕБІТОРСЬКОЮ ЗАБОРГОВАНІСТЮ
Формування ринкових відносин в Україні характеризується значним управлінням платіжного обігу, що спричиняє збільшення дебіторської заборгованості. У зв”язку з цим важливою задачею фінансового менеджменту є єфективне управління дебіторською заборгованістю, спрямованою на оптимізацію її розміру та забезпечення своєчасної інкасації боргу.
Дебіторська заборгованість поділяється на такі види: дебіторська заборгованість за товари, строк плати яких не настав; дебіторська заборгованість за товари, строк сплати яких минув; дебіторська заборгованість по векселям отриманих; дебіторська заборгованість по розрахункам з бюджетом; дебіторська заборгованість по розрахункам з персоналом та інші види дебіторської заборгованості.
Найбільш питому вагу займає дебіторська заборгованість за відвантажену продукцію (більше 80% загальної суми). Тому управління дебіторською забогованістю на підприємстві пов”язано з оптимізацією дебіторської заборгованості по розрахункам за реалізовану продукцію.
Управління дебіторською заборгованістью включає такі етапи: на першому етапі здійснюється аналіз дебіторської заборгованості в минулому періоді. З цією митою розраховуються показники, які характеризують стан дебіторської заборгованості за минулий період.
Оптимізувати грошовий оборот підприємства можна шляхом корегування потоків платежів, запровадження режиму економії, зменшення потреби у фінансових ресурсах. До основних заходів щодо зменшення грошового обороту можна віднести: виключення зайвих платежів за сировину, матеріали за рахунок їх більш економного та раціонального використання; оптимізація бази оподаткування; придбання основних засобів на правах оренди та лізингу; купівля товарно-матеріальних цінностей на умовах відстрочки платежу; пролонгацію кредитів таперенесення строку окремих платежів за домовленністю з постачальниками та інші.
Прискорення оборотності грошових коштів може бути забезпечене за рахунок; зменшення тривалості операційного та фінансового циклів; своєчасної інкасації; зменшення обсягів готівкових розрахунків; скорочення питомої ваги тих форм розрахунків з постачальниками, які потребують тимчасового резервування грошових коштів на банківських рахунках, тобто застосування акредитивної форми розрахунків та розрахунків чеками.
Задача підвищення афективності використання грошових коштів може бути досягнута шляхом інвестування у високоліквідні фінансові інструменти або зберігати тимчасово вільні грошові кошти у комерційному банку у формі депозитних рахунків. Підвищеється ефективність використання грошових коштів за рахунок мінімізації сукупних витрат по їх утриманню і зворотній конвертації короткострокових фінансових вкладень в готові засоби платежу.
Таким чином, при високійвпевненості у майбутніх грошових потоках можна тримати менший залишок грошових коштів на поточнх рахунках.
І навпаки, якщо існує значна невизначенність розміру майбутніх грошових потоків, доцільно тримати великий залишок грошових коштів, щоб бути впевненим у своєчасному виконанні поточних фінансових зобов'язань.
7. УПРАВЛІННЯ НЕОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ
2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
4. Стратегія фінансування поточних активів.
5. Управління дебіторською заборгованістю.
6. Управління грошовими коштами.
7. Управління не оборотними активами.
7. УПРАВЛІННЯ НЕОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ
Сформовані на початку господарської діяльностй підприємства необоротні активи потребують постійного управління ними.
Основними задачами управління необоротними активами є:
- визначення можливих форм оновлення основних виробничих засобів на простій та розширеній основі;
- визначення потреби в нарощенні необоротних активів для розширення обсягів виробництва;
- визначення можливих способів розширення основних виробничих засобів (нове будівництво, розширення, конструкція, технічне переоснащення)
- забезпечення ефективного використання раніше сформованих та нововведених основних засобів та матеріальних активів;
- формування необхідних фінансових ресурсів для відтворення необоротних активів та оптимізація їх структури;
Оновлення основних засобів на простій основі здійснюється за рахунок поточного, середнього та капітального ремонтів, а також придбання нових видів необоротних активів в межах існуючої на підприємстві потужності виробництва.
Для визначення потреби у прирості необоротних активів у випадку їх розширеного відтворення аналізуються:
- необхідні додаткові площі та потужності для збільшення обсягів господарської діяльності;
- залишок необоротних активів на початок планового періоду;
- планове вибуття необоротних активів у зв”язку з їх фізичним та моральним зносом.
При цьому залучити в достатньому обсязі інформацію про ціну ресурсів та облікові оцінки вирочних засобів, так як в практиці фінансового менеджменту приріст необоротних активів завжди визначається лише у вартістних показниках. Управління необоротними активами здійснюється по таким етапам: спочатку проводиться аналіз складу; сктруктури необоротних активів; сутність їх придатності; інтенсивності оновлення та ефективності використання. З цією метою визначаються наступні показники:
ТЕМА 7. Вартість та оптимізація структури капіталу 1. Капітал підприємства та його сутність
План
1. Капітал підприємства і його сутність. Визначення власного капіталу і його складових.
2. Види капіталу підприємства
3. Поняття структури капіталу.
4. Теорії структури капіталу.
1. Капітал підприємства та його сутність
Капітал є однією з фундаментальних економічних категорій, сутність якої наукова думка досліджує протягом багатьох століть. Серед основних харектеристик, які формують економічну сутність капіталу, слід виділити такі:
об’єкт економічного управління;
об’єкт власності та розпорядження;
об’єкт купівлі-продажу;
джерело доходу;
фактор виробництва;
накопичена цінність;
носій фактора ліквідності та ризику;
інвестиційний ресурс.
Виступаючи носієм економічних характеристик, капітал в першу чергу є об’єктом економічного управління як на мікро-, так і на макрорівні.
Як об’єкт власності та розпорядження капітал може виступати носієм усіх форм власності – індивідуальної, колективної та загальнодержавної. При цьому визначаються певні пропорції його використання, що відбивається у співвідношенні власного і позичкового капіталу.
Капітал як об’єкт купівлі-продажу формує особливий вид ринку –ринок капіталу, що характеризується попитом, пропозицією та ціною. Попит на капітал породжує прагнення до накопичення капіталу як інвестиційного ресурсу та фактора виробництва.
Потенційна здатність приносити доход є однією з основних характеристик капіталу. Прибуток на капітал виступає у формі відсоткового доходу, що отримують власники. Економічним підгрунтям відсоткового доходу є ефект використання капіталу як інвестиційного ресурсу або фактора виробництва. Розмір доходу на капітал, що отримує його власник, складає основу формування витрат на його залучення і використання в економічному процесі, і позначається терміном “вартість капіталу”.
Як фактор виробництва капітал характеризується певною продуктивністю. Вона визначається як визначення результату виробничої діяльності до суми виробничого капіталу.
Капітал, як накопичена цінність розглядається у формі запасів, сформованих в усіх секторах економіки. На підприємствах капітал як накопичена цінність характеризується запасом основних засобів, нематеріальних активів, ринкових цінних паперів, товарно-матеріальних оборотних активів тощо.
Рівень ліквідності капіталу визначається періодом часу, протягом якого інвестований капітал у певних його формах і видах може бути конвертованим у грошову форму без втрати його реальної ринкової вартості. Чим нижчим є мотивний період конверсії раніше інвестованого капіталу в грошову форму, тим більш високим рівнем ліквідності характеризується та чи інша форма його використання в економічному процесі. Поняття ризику тісно пов’язано з поняттям доходності капіталу в процесі його використання. Об’єктивний зв’язок між рівнем доходності і ризику використання капіталу носить прямопропорційний характер.
Наведені характеристики капіталу свідчать про багатоаспектність капіталу як економічної категорії.
Капітал підприємства формуєтьсяв в процесі як створення підприємства так і його функціонування, тобто (в процесі здійснення фінансово-господарській діяльності).
Для різних форм підприємств існують і різні визначення складових капіталу, наприклад:
Статутного, який слід розглядати як початковий капітал. На підприємствах різних організаційних форм це кошти, які надані їх власникам для забезпечення статутної діяльності.
Для акціонерних товариств статутний капітал – це номінальна вартість емітованих акцій.
Для товариств з обмеженою відповідальністю – це сума часток всіх власників.
Для державних підприємств – це вартість всього майна, яке закріплено за економічними суб ’єктами на правах повного господарського розрахунку.
Для кооперативів – це вартість майна, яке надано учасникам для здійснення господарської діяльності.
Поняття “капітал” асоціюється з поняттям “власність”. Як зазначалося, при створенні підприємства його стартовим капіталом виступає вартість майна підприємства. На цьому етапі, коли підприємство ще не має зовнішньої заборгованості, капітал підприємства визначається за такою формулою:
Власний капітал (ВК) (початковий капітал) = вартість активів за балансом, тобто:
ВК=Активи
Здійснюючи господарську діяльність, підприємство завжди використовує залучені кошти, тобто створює борги. Тоді власний капітал визначається як різниця між вартістю його майна і борговими забов’ язаннями. Формула, за якою обчислюється власний капітал набуває такого вигляду:
ВК=Активи-Боргові забов’ язання
Тобто власний капітал – це частина активів підприємства, що залишається після вирахування його забов’язань. Головна мета функціонування капіталу – це його рух. Протягом поточної діяльності підприємства форма його капіталу постійно змінюється. Ці зміни стосуються збільшення (зменшення) як абсолютного розміру капіталу, так і окремих його складових. Постійно здійснюється перетворення одних ресурсів на капітал, інших – на товар або інші види цінностей.
Капітал – це специфічна категорія, яка несе різне навантаження залежно від:
- етапів життєвого циклу підприємства (статутний і додатковий капітал);
- джерела формування (власний і залучений);
- характеру обороту та ліквідності (основний і оборотний);
- методів визначення (гранична вартість капіталу).
Основу капіталу підприємства складає власний капітал.
Його сума показує лише облікову, а не ринкову вартість прав власників підприємства, оскільки залежить від застосованих методів оцінки активів та зобов'язань підприємства.
Власний капітал є:
- основним початковим та безстроковим джерелом фінансування господарської діяльності підприємства,
- джерелом погашення збитків підприємства,
- показником, що використовуються для оцінки фінансового стану підприємства, оскільки він демострує, з одного боку, ступінь фінансової самостійності підприємства (його незалежності від зовнішніх джерел фінансування), а з іншого - ступінь кредитоспроможності підприємства (забезпеченості вимог кредиторів фактично наявним у підприємства капіталом засновників).
Збереження власного капіталу є одним з основних показників якості фінансового управління підприємством.
Згідно з фінансовою концепцією збереження капіталу, прибуток вважається заробленим підприємством (а відповідно зберігається та нарощується його капітал) тільки за умови, що сума його чистих активів (тобто активів підприємства за вирахуванням його зобов'язань) на кінець розрахунковогоперіоду перевищує суму чистих активів на початок цього періоду без урахування будь-яких виплат власникам або внесків власників протягом цього періоду.
Формула, застосована при визначенні вартості власного капіталу, не дає інформації про структуру самого власного капіталу, оскільки визначає непрямий метод його обчислення на підставі показників активів і зобов'язань підприємства, які не є складовими власного капіталу.
Залежно від джерела формування власний капітал можна поділити на вкладений і накопичений капітал.
1. Вкладений капітал — це капітал, внесений власниками підприємства (статутний капітал, пайовий капітал, додатково оплачений капітал). Сума вкладеного капіталу може збільшуватися також унаслідок конвертування боргових зобов'язань підприємства в акції або частки (паї).
2. Накопичений капітал - це капітал, отриманий у процесі діяльності підприємства. Він включає:
Капітал від переоцінки - додатковий капітал, сформований у нас до оцінки активів, яка здійснюється у випадках, передбачених чинним законодавством, та відповідно до положень бухгалтерського обліку.
Дарчий капітал — додатковий капітал, отриманий підприємством від інших осіб у вигляді безоплатно одержаних активів (додатково отриманий капітал).
Нерозподілений прибуток - частина чистого прибутку, що не була розподілена між власниками.
За ступенем фіксації власний капітал можна поділити на:
1. Зареєстрований капітал — умовно постійний капітал, сума якого визначається в установчих документах (статутний капітал, пайовий капітал).
2. Незареєстрований капітал - умовно змінний капітал, який включає додатковий капітал та нерозподілений прибуток.
За окремими видами підприємств існують законодавчо закріплені мінімальні розміри зареєстрованого капіталу.
За критерієм персоніфікації зареєстрований капітал є персоніфікованим капіталом (тобто капіталом з визначеними частками та їх власниками), а незареєстрований капітал є неперсоніфікованим (тобто визначеним лише в загальній вартості окремих його елементів та належним усім співвласникам підприємства).
Власний капітал відповідно до П(С)БО 2 "Баланс" включає такі елементи:
· Статутний капітал.
· Пайовий капітал.
· Додатковий вкладений капітал.
· Інший додатковий капітал.
· Резервний капітал.
· Нерозподілений прибуток (непокритий збиток).
Крім основних складових елементів ВК П(С)БО 2 визначає також коригуючи показники, які відображають рух ВК у процесі його формування та управління.
До коригуючих показників власного капіталу відносяться:
· Неоплачений капітал
· Вилучений капітал
Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних та юридичних осіб, добровільно вкладених у здійснення спільної фінансово-господарської діяльності.
Додатковий вкладений капітал відображає суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їх номінальну вартість.
Для АТ різниця між вартістю реалізації випущених ними акцій та їх номінальною вартістю має назву "Емісійний дохід".
Інший додатковий капітал відображає суму до оцінки необоротних активів, вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.
Резервний капітал відображає суму резервів, створених за рахунок чистого прибутку підприємства відповідно до чинного законодавства або установчих документів.
Неоплачений капітал відображає суму заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу підприємства.
Вилучений капітал відображає фактичну собівартість акцій власної емісії або часток, викуплених товариством у його учасників., має від'ємне значення та вираховується при визначенні величини власного капіталу підприємства.
Загальне визначення елементів власного капіталу набувають специфічних особливостей залежно від організаційної форми відповідного підприємства. Ці особливості зумовлені насамперед нормами законодавства, якими встановлено організаційні форми підприємств, та вимогами щодо порядку формування та руху власного капіталу цих підприємств.
Відповідно до статті 1 Закону України від 19.09.91 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" (зі змінами і доповненнями) господарські товариства можуть існувати в таких організаційно-правових формах: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство.
Функції власного капіталу:
1. Заснування та введення в дію
2. Відповідальність та гарантії
3. Забезпечення життєдіяльності підприємства
4. Забезпечення крелитоспроможності
5. Фінансування та забезпечення ліквідності
6. Забезпечення незалежності
7. База для нарахування дивідендів
8. Управління та контроль, реклама
За видами установчих документів, на підставі яких створюються господарські товариства, вони поділяються на:
· господарські товариства, які створюються і діють на підставі установчого договору і статуту. До цієї групи відносяться акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю;
· господарські товариства, які створюються і діють на підставі лише установчого договору. До цієї групи відносяться повне і командитне товариство.
2. Види капіталу підприємства
План
1. Капітал підприємства і його сутність. Визначення власного капіталу і його складових.
2. Види капіталу підприємства
3. Поняття структури капіталу.
4. Теорії структури капіталу.
2. Види капіталу підприємства
Фінансову основу підприємства складає власний капітал, проте ефективна фінансова діяльність підприємства неможолива без постійного залучення позикових коштів..Вони дозволяють суттєво розширити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних цільових фінансових фондів та підвищити ринкову вартість підприємства. Таким чином застосування комбінованих джерел фінансування підвищує результативність діяльності підприємства.
В економічній теорії та господарській практиці під “капіталом підприємства” розуміють різноманітні його види, що характеризуються декількома десятками термінів. З метою забезпечення ефективного управління капіталом доцільно систематизувати його види за відповідними ознаками:
- належність підприємству;
- джерело мобілізації фінансових ресурсів;
- національна належність власників капіталу;
- форма власності;
- організаційно-правова форма;
- строковість залучення капіталу;
- форми перебування в процесі кругообігу
- об’єкт інвестування;
- рівень ризику;
- правові норми використання;
- характер використання у виробничому процесі.
За належністю підприємству розрізняють власний і залучений капітал. Власний капітал визначається як підсумок першого розділу пасиву балансу. Позичковий капітал підприємства – це кошти, які залучаються для фінансування господарської діяльності підприємства на принципах строковості, поверненості та платності.
До складу залученого капіталу входять:
-короткострокові і довгострокові забов’язання
-кредиторська заборгованість.
Різновидом залученого капіталу виступають облігаційні позики (кошти, які одержані внаслідок проведення емісії облігацій). Вони можуть переходити з групи залученого до групи власного капіталу шляхом конвертації облігацій в акції. Таким змінюється співвідношення між власними і залученими коштами.
Співвідношення між власними і залученими коштами – один з важливих фінансових показників діяльності підприємств. Його вагомість в тому, що підприємство може досягти значних результатів при використанні різних складових капіталу. Застосування комбінованих джерел формування загального капіталу значно підвищує результативність діяльності підприємства.
Показник чистого капіталу є одним з найбільш поширених при аналізі діяльності підприємства. Він визначається як різниця між оборотними активами та короткостроковою заборгованістю. Використання різних джерел при формуванні капіталу підприємства пов’язано з певними витратами (виплати дивідендів акціонерам, процентів банкам тощо).
Загальна сума коштів, яку підприємство повинно сплатити за використання відповідного обсягу фінансових ресурсів, розрахована у процентах до цього обсягу, і має назву “ціна капіталу”.
3. Поняття структури капіталу
План
1. Капітал підприємства і його сутність. Визначення власного капіталу і його складових.
2. Види капіталу підприємства
3. Поняття структури капіталу.
4. Теорії структури капіталу.
3. Поняття структури капіталу
Серед теоретичних основ управління формуванням капіталу однією з базових є теорія його структури. Це пов’язано з тим, що теоретична концепція структури капіталу формує підгрунтя для вибору низки стратегічних напрямків фінансового розвитку підприємства, що забезпечують зростання його ринкової вартості. Отже, ця теорія має достатньо широку сферу практичного застосування.
Поняття “структура капіталу” носить дискусійний характер і тому потребує чіткого визначення.
Всі зарубіжні та вітчизняні економісти характеризують це поняття як відношення власного та позичкового капіталу підприємства. Разом з тим, деякі економісти при розгляді як власного, так і позичкового капіталу підприємства, вкладають в нього різний зміст (Рис.1).
Рисунок 1. Основні варіанти віднесення різних видів капіталу при визнанні його структури.
Початково поняття “структура капіталу” розглядали як співвідношення статутного (акціонерного) та довгострокового позичкового капіталу, що використовує підприємство. Враховуючи це, практично всі класичні теорії структури капіталугрунтуються на визначенні співвідношення в його складі питомої ваги акцій (які представляють власний капітал) та облігацій ( які представляють позичковий капітал).
Такий підхід до визначення структури капіталу, заснований на виокремленні тільки довгострокових (перманентних) його видів, прийнятний більшістю сучасних економістів. За умови поширення практичного використання концепції структури капіталу ряд економістів запропонували поширити склад позичкового капіталу, додавши до нього різні види короткострокового банківського кредиту. Необхідність такого підходу до поняття “структура капіталу” вони пов’язують з підвіщенням ролі банківського кредиту в фінансуванні господарської діяльності підприємств та поширеною практикою реструктуризації короткострокових його видів у довгострокові.
На сучасному етапі значна кількість економістів дотримуються думки, що в понятті ”структура капіталу” необхідно розглядати всі види як власного, так і позичкового капіталу підприємства.
При цьому в складі власного капіталу слід розглядати не лише первинно інвестований обсяг (акціонерний, пайовий капітал, який бере участь у формуванні статутного фонду підприємства), а й частку у вигляді певних резервів та фондів, що створена в діяльності підприємства, та нерозподіленний прибуток. Виходячи з цього, позичковий капітал необхідно розглядати за формами використання з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості та ін. Таке трактування поняття “структура капіталу” дозволяє суттєво поширити сферу практичного застосування даної теоретичної концепції в фінансовій діяльності підприємства, оскільки:
- ефективністю дозволяє дослідити особливості і розробити відповідні рекомендації для підпрємств з обмеженними можливостями фінансування на ринку довгострокового капіталу;
- надає можливості пов’язати структуру капіталу з використання активів, які фінансуються за рахунок різних його складових.
З урахуванням розглянутих положень поняття “структура капіталу” має таке визначення: “структура капіталу- це співвідношення всіх форм власних і запозичених грошових коштів, що використовуються підприємством з метою фінансування активів.”
Структура капіталу відіграє провідну роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв’язок опосередковується показником середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепцією вартості капіталу та концепцією ринкової вартості підприємства (рис.2).
Рис. 2 Система взаємозв’язку показників структури капіталу, середньозваженої вартості капіталу і ринкової вартості підприємства
4. Теорії структури капіталу
План
1. Капітал підприємства і його сутність. Визначення власного капіталу і його складових.
2. Види капіталу підприємства
3. Поняття структури капіталу.
4. Теорії структури капіталу.
4. Теорії структури капіталу
Економічний механізм зв’язку зазначених концепцій дозволяє використовувати в процесі управління підприємством взаємозв’язану систему критеріїв і методів. Використання зазначеної системи дозволяє оптимізувати структуру капіталу з одночасною мінімізацією середньозваженої його вартості і максимізації ринкової вартості підприємства.
В теорії структури капіталу виокремлюють такі теоретичні концепції:
- традиційна концепція;
- концепція індиферентності;
- компромісна концепція;
- концепція протиріччя інтересів.
В їх основу покладено різні підходи до можливості оптимізації структури капіталу підприємства та виокремлення пріоритетних факторів, що визначають механізм оптимізації. Традиційна концепція структури капіталу грунтується на положенні про можливість оптимізації структури капіталу шляхом урахування різної вартості окремих його складових. Теоретичною базою цієї концепції є твердження, що вартість власного капіталу підприємства завжди вище, ніж вартість позичкового капіталу.
Більш низька вартість позичкового капіталу відносно власного автори цієї теорії пояснюють різним рівнем ризику, властивого цим капіталам. Рівень доходності позичкового капіталу в усіх його формах носить детермінований характер у зв’язку з тим, що ставка процента по ньому є фіксованою та визначеною заздалегідь. Рівень доходності власного капіталу невизначений і залежить від фінансових результатів діяльності підприємства. Використання позичкового капіталу носить, як правило, фінансово забезпеченний характер (в якості забезпечення виступають гарантії або застава майна). У випадку банкрутства підприємства законодавством більшості країн передбачено першочергове право задоволення претензій кридиторів.
Виходячи із більш низького рівня вартості позичкового капіталу в співставленні з власним, дана концепція механізму оптимізації структури капіталу передбачає: за оахунок підвищення питомої ваги позичкового капіталу знижується показник середньозваженої вартості капіталу підприємства і відповідно - підвищується ринкова вартість підприємства (рис.3) .
Рис.3 Формування структури і середньозваженної вартості капіталу відповідно з традиційною концепцією.
Практичне використання цієї концепції передбачає максимізацію застосування позичкового капіталу в господарській діяльності підприємства (це може призвести до втрати фінансової стійкості та банкрутства). Тому така однофакторна модель формування структури капіталу зазнала критики. В основу концепції індиферентності покладено положення про неможливість оптимізації ні за критерієм мінімізації середньозваженої його вартості, ні за критерієм максимізації ринкової вартості підприємства, оскільки вона не впливає на ці показники. Ця концепція була вперше висунута американськими вченими, які розглядали механізм формування структури капіталу та ринкової вартості підприємства у зв’язку з функціонуванням ринку капіталу. В процесі розробки даної концепції функціонування ринку капіталу має певні обмеження:
- Ринок є досконалим;
- На ринку діє єдина для всіх безризикова ставка відсотка;
- Усі підприємства можливо класифікувати за рівнем ризику діяльності на підставі показників розміру очікуванного доходу та ступеня вірогідності його отримання;
- Вартість залученого капіталу не пов’язана з діючою системою оподаткування прибутку;
- До розрахунку вартості окремих елементів капіталу не включено витрати, пов’язані з його купівлею-продажем.
Автори теорії шляхом математичних розрахунків довели, що ринкова вартість підприємства залежить від сумарної вартості його активів. З урахуванням положень і базових умов дана концепція передбачає, що ринкова вартість підприємства, а відповідно й середньозважена вартість його капіталу не залежить від структури капіталу (рис.4).
Рис.4. Формування середньозваженої вартості капіталу відповідно до концепції її незалежності від структури капіталу (концепція Ф.Моділ’яні та М.Міллера).
У подальших своїх дослідженнях, усунувши низку обмежень, автори даної концепції змушені були визнати, що механізм формування ринкової вартості підприємства знаходиться в певному зв’язку зі структурою його капіталу.
В основу компромісної концепції структури капіталу покладено положення про те, що вона формується під впливом певних умов, які визначають відпо відність рівня доходності ризику капіталу, що використовується підприємством. У процесі оптимізації структури ці показники необхідно враховувати шляхом знаходження компромісу щодо їх впливу. Ця концепція включає в механізм формування структури капіталу ряд реальних умов функціонування економіки і ринку, які не були враховані в попередніх концепціях. Зміст цих умов зводиться до наступного:
- -реально функціонуюча економіка не може не враховувати фактор оподаткування прибутку, що істотним чином впливає на формування вартості окремих елементів капіталу, а відповідно і на його структуру. Так, в практиці більшості країн витрати на обслуговування боргу (позичкового капіталу) підлягають повному або частковому вирахуванню з бази оподаткування прибутку. В зв’язку з цим вартість позичкового капіталу завжди є більш низькою за інших рівних умов, ніж вартість власного капіталу. Відповідно ріст використання позичкового капіталу до певних меж (які не генерують ризик зростання загрози бункрутства підприємства) спричиняє зниження рівня середньозваженої вартості капіталу;
- в процесі оцінки вартості окремих елементів капіталу необхідно враховувати ризик банкрутства., пов’язаний з недосконалою структурою капіталу. З підвищенням питомої ваги позичкового капіталу в усіх його формах вірогідність банкрутства підприємства посилюється. Вибір кредиторів у цьому випадку передбачає: або зниження обсягів кредитів, наданих підприємству на тих же умовах (зниження долі позичкового капіталу зумовить у цьому випадку зростання середньозваженої вартості капіталу і зниження ринкової вартості підприємства), або вимагає від підприємства більш високого рівня доходу на капітал, що надається в кредит. Це призведе до зростання середньозваженої його вартості і зниження ринкової вартості підприємства).
За цих умов існують певні обмеження щодо залучення капіталу з підвищенням його вартості, оскільки поглинається ефект податкової переваги його використання.. В цьому випадку вартість позичкового капіталу та його середньозважена зрівняється з вартістю власного капіталу, отриманого з внутрішніх та зовнішніх джерел. Вартість окремих елементів капіталу, що надходять із зовнішніх джерел, включає як витрати по обслуговуванню, так і витрати по залученню, які обов’язково повинні враховуватись в процесі оцінки окремих елементів капіталу, середньозваженої вартості та при формуванні структури капіталу.
З урахування зазначеного, зміст компромісної концепції капіталу зводиться до того, що за умов реально функціонуючого ринку капіталу цей показник складається під впливом багатьох факторів, які мають протилежну спрямованість впливу на ринкову вартість підприємсства. Зазначені фактори за своїм сумарним впливом формують певне співвідношення рівня доходності та ризику використання капіталу підприємства за умов різної структури. Рівень доходності капіталу визначає показник середньозваженої його вартості, а рівень ризику формує показник питомої ваги залученого капіталу в загальній сумі і генерує загрозу банкрутства підприємства (рис 5)
Рис.5. Формування оптимальної структури капіталу та його середньозваженої вартості відповідно до компромісної концепції.
Точка компромісу, запропонована на рис.5, визначає оптимальну структуру капіталу підприємства за умов мінімального значення показника середньозваженої вартості капіталу. Разом з тим, рівень доходності та ризику в процесі формування структури капіталу кожне підприємство обирає самостійно.
Основу концепції протиріччя інтересів складає положення про різні інтереси та рівні інформованості власників, інвесторів, кредиторів та менеджерів в процесі управління капіталом. Автори даної концепції, не змінюючи принципової сутності компромісної концепції, суттєво розширили її практичне використання.
В основу концепції протиріччя інтересів формування капіталу підприємства покладено: теорю асиметричної інформації, сигнальна теорію, теорію моніторінгових витрат та інш.
Теорія асиметричної інформації базується на припущені недосконалості ринку капіталу. Реальний ринок надає неадекватну інформацію учасникам відносно перспектив розвитку підприємства. Асиметричність проявляється в тому, що менеджери підприємства володіють найбільш достовірною інформацією ніж інвестори та кредитори.
В основу сигнальної теорії покладено теорію асиметричної інформації. Вона базується на припущенні про те, що ринок капіталу посилає інвесторам та кредиторам видповідні сигнали відносно перспектив розвитку підприємства на підставі поведінки менеджерів.
Теорія моніторингових витрат (“теорія витрат на здійснення контроля”) базується на різних інтересах та рівні інформованості власників та кредиторів підприємства. Кредитори вимагають здійснення власного контролю за ефективність використання наданого капіталу, з метою забезпечення його повернення. Витрати при цьому включаються в процентну ставку, яку сплачує підприємство. Враховуючи витрати, з підвищенням питомої ваги залученого капіталу, спостерігається зростання середньозваженої вартості капіталу, і відповідно - зниження ринкової вартості підприємства.
З урахуванням зазначених теорій основними критеріями оптимізації структури капіталу виступають:
- оптимальний рівень доходності та ризику;
- мінімізація середньозваженої вартості капіталу підприємства;
- максимізація ринкової вартості підприємства.
Пріоритетність критеріїв оптимізації структури капіталу підприємство визначає самостійно, що передбачає врахування цільової структури капіталу.
Список літератури
1. Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 № 1576-ХІІ.
2. Бланк И.А. Управление прибылью. – К.: Ника- Центр, Эльга,1998.
- Є.Ф. Брігхем. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ.-К.:Молодь, 1997. –
- Иванов А.Н. АО: управление капиталом и дивидендная политика. – М.: ИНФРА – М, 1996
- Ковалев В.В. Введение в финансовый менеджмент.- М.: Финансы и статистика, 1999
- Ковалев В.В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. – М.: Финансы и статистика,1998.
Тема 8. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ 8.1. Сутність і форми інвестицій
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.1. Сутність і форми інвестицій
З метою ефективного функціонування підприємства здійснюють інвестиційну діяльність. Остання являє собою сукупність практичних дій щодо реалізації інвестицій.
Законом України ”Про інвестиційну діяльність” інвестиції визначено як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:
· кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
· рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
· майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
· сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих (“ноу-хау”);
· права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
· інші цінності.
Окремі положення законодавчого визначення, з нашої думки, неповно і навіть неправильно трактують поняття “інвестиції”.
По-перше, інтелектуальні цінності, які вкладаються і використовуються підприємством у вигляді нематеріальних ресурсів, також входять до складу майнових його цінностей (або майна у вигляді його активів), тому у протиставленні цих термінів немає сенсу. У світовій економічній теорії з цих питань вкладення всіх форм майнових цінностей у процесі інвестицій розглядається як “вкладення капіталу”. Це зауваження повною мірою може бути віднесене і до іншого визначення терміна “інвестиція”, наведеного в Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств””, згідно з яким це господарська операція, що передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. У цьому разі грошові кошти також входять до складу капіталу як і інше майно, що вкладається підприємством.
По-друге, метою інвестицій є не тільки створення прибутку або досягнення соціального ефекту, а й інші форми забезпечення розвитку і підвищення ринкової вартості підприємства, що знаходить своє відображення у зростанні суми вкладеного капіталу. Цю мету інвестування підкреслюють як головну найбільш відомі зарубіжні економісти. Так, у монографії “Інвестиції” У. Шарп разом з іншими американськими вченими визначає: “У найбільш широкому розумінні термін “інвестувати” означає розстатися з грошима сьогодні з тим, щоб отримати більшу суму їх у майбутньому”. Аналогічне визначення цього терміна подається в монографії “Основи інвестування”, підготовленій американськими економістами Л. Гітманом та М. Джонком: “...інвестиція — це спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити збереження або зростання суми капіталу”. Ця мета інвестицій підкреслюється й у визначеннях українських економістів у працях з цього питання — в монографіях І. Бланка “Інвестиційний менеджмент”, А.Мертенса “Інвестиції”, В. Шевчука і П. Рогожина “Основи інвестиційної діяльності” та інших.
По-третє, потребує певного уточнення і об’єкт інвестиційної діяльності, визначений у законодавстві з цього питання. Якщо метою інвестицій має бути зростання суми вкладеного капіталу, то цей інвестований капітал має вкладатися лише в об’єкти підприємницької діяльності, бо вкладання капіталу в об’єкти соціальні, благодійну діяльність, спонсорство тощо до такого зростання не призведе. У такому разі більш прийнятним терміном для вкладання коштів буде “фінансування”, а не “інвестування”.
Поняття “інвестиції” пропонується викласти у такій редакції: інвестиції — це вкладення капіталу в об’єкти підприємницької діяльності з метою забезпечення його зростання в майбутньому періоді.
Відповідно до міжнародних стандартів поняття “інвестиційної діяльності” згідно з П(С)БО 4 “Звіт про фінансові результати” визначаться більш широко. Інвестиційна діяльність – це діяльність, що пов’язана з придбанням і реалізацією необоротних активів, а також із здійсненням фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.
Відповідно до П(С)БО 4 інвестиційна діяльність включає в себе і реалізацію необоротних активів, тобто це визначення відрізняється від розуміння поняття, що склалось раніше. Відповідно до такого трактування інвестиційної діяльності до її напрямів, згідно з вказаним стандартом, крім придбання основних засобів, нематеріальних активів, акцій, облігацій, цілісних майнових комплексів тощо, відносять надходження грошових коштів у вигляді відсотків за аванси грошовими коштами та позики, надані іншим суб’єктом господарювання, а також грошові надходження у формі дивідендів, від повернення позик, від ф’ючерсних і форвардних контрактів, опціонів, а також виплати коштів за такими контрактами (за винятком тих контрактів, які укладаються для основної діяльності підприємства). Такі грошові надходження не мають прямого, а лише певне опосередковане відношення до інвестиційної діяльності як такої. Тому в подальшому викладі матеріалу по даній темі інвестиційна діяльність розглядатиметься в усталеному розумінні цього поняття, тобто з орієнтацією на економічну ефективність цієї діяльності.
Певного уточнення потребує понятійний апарат, пов’язаний із формами інвестицій. У Законі України “Про інвестиційну діяльність» ці форми не визначено зовсім; у законодавчій базі уперше їх розглянуто в Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств””. Згідно з цим законом, “...інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції”.
Основною ознакою, за якою інвестиції поділяються на окремі форми, є об’єкт вкладення капіталу. За цією ознакою, згідно зі світовою економічною теорією, інвестиції поділяються на реальні та фінансові. Тому передусім слід відзначити помилковість віднесення до форм інвестицій реінвестиції, які характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес використання доходу, отриманого від інвестиційних операцій (у процесі реінвестицій, згідно з цим же законом, інвестиційний доход може бути використано на здійснення як капітальних, так і фінансових інвестицій).
Відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку інвестиції поділяються на фінансові та капітальні. Під фінансовими інвестиціями розуміють активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку за рахунок відсотків, дивідендів тощо, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід для інвестора. До фінансових інвестицій відносяться: акції, облігації, депозитні сертифікати, казначейські зобов’язання, інші цінні папери.
Під капітальними інвестиціями розуміють усі витрати підприємства на придбання або створення матеріальних і нематеріальних активів, що включаються до їх первісної вартості.
Некоректним слід вважати заміну терміна “реальні інвестиції” на термін “капітальні інвестиції” (згідно з українським законодавством). Термін “капітальні інвестиції” (або “капітальні вкладення”) використовується, як правило, при інвестуванні капіталу в матеріальні види активів, перш за все — в основні засоби. Згідно чинного законодавства України цей термін характеризує також “придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації”. Таке обширне тлумачення капітальних інвестицій більше збігається з широко використовуваним у світовій практиці терміном “реальні інвестиції”.
Некоректним є також поділ у нашому законодавстві фінансових інвестицій на прямі та портфельні, бо його проведено за різними класифікаційними ознаками. Так, у світовій економічній теорії за ознакою самостійності здійснення інвестицій вони поділяються на прямі (коли вкладення капіталу здійснює безпосередньо інвестор) і непрямі (коли вкладення капіталу здійснюється інвестором за допомогою та участю фінансових посередників). За ознакою мети інвестування фінансові інвестиції поділяються на стратегічні (коли інвестор вкладає капітал у контрольний пакет акцій з метою здійснення стратегічного управління компанією) та портфельні (коли інвестор має на меті лише приріст суми вкладеного капіталу або отримання поточного доходу). Таким чином, можна констатувати, що в українській законодавчій термінології ці класифікаційні ознаки при визначенні форм інвестицій використані еклектично.
Головна мета інвестиційної діяльності – підвищення вартості підприємства. Досягнення головної мети інвестиційної діяльності забезпечується розробкою та реалізацією інвестиційної стратегії підприємства. Вона залежить від стадії життєвого циклу підприємства, яка визначає зміст інвестиційної стратегії ( табл. 8.1).
Таблиця 8.1
Залежність інвестиційної стратегії від стадії життєвого циклу підприємства
|
Стадія життєвого циклу |
Інвестиційна стратегія |
|
Народження |
Забезпечення достатнього обсягу основного капіталу і початкових капітальних інвестицій |
|
Дитинство |
Завершення формування капіталу та здійснення капітальних інвестицій |
|
Юність |
Розширення діяльності за рахунок розмаїтності інвестиційного портфеля |
|
Рання зрілість |
Істотне розширення інвестиційного портфеля |
|
Кінцева зрілість |
Розширення фінансового інвестування |
|
Старіння |
Формування інвестиційного портфеля, що дозволяє зберегти наявні позиції |
|
Відродження |
Диверсифікованість інвестиційного портфеля |
Ефективність розробленої інвестиційної стратегії підприємство має оцінити за такими критеріями:
· погодженість інвестиційної стратегії із загальною стратегією економічного розвитку підприємства.
· внутрішня збалансованість інвестиційної стратегії;
· погодженість інвестиційної стратегії із зовнішнім середовищем;
· реалізація інвестиційної стратегії з врахуванням наявного ресурсного потенціалу;
· прийнятність рівня ризику, пов’язаного з інвестиційною стратегією;
· результативність інвестиційної стратегії.
Схематично інвестиційні потреби підприємства можна представити таким чином (рис. 8.1 )
Рис. 8.1 Інвестиційні потреби підприємства
Підприємства повинні прагнути до підтримки чи поліпшення своїх конкурентних позицій, для цього необхідний пошук перспективних інвестиційних напрямів.
Основні напрями інвестицій – це вкладення коштів у рухоме і нерухоме майно (будівництво виробничих будівель, споруд, об’єктів соціальної сфери, придбання техніки, обладнання, устаткування, поповнення оборотних фондів тощо); придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів, цільові грошові (банківські) вклади; придбання або створення нематеріальних активів (науково-технічна продукція, “ноу-хау”, інтелектуальні цінності, майнові права, тощо); придбання часток у капіталі інших підприємств та цілісних майнових комплексів (дочірних підприємств, інших господарських одиниць).
В процесі інвестиційної діяльності підприємства можуть здійснюватися реінвестиції, під якими розуміють повторне вкладання коштів, одержаних у формі доходу від функціонування початкового інвестиційного проекту. Реінвестиції можуть направлятися на заміну фізично і морально зношених основних засобів, початкового інвестиційного проекту, модернізацію технологічного устаткування, на інвестування нових програм, що забезпечують вищу конкурентно-спроможність продукції та її доходність тощо.
Держава може регулювати інвестиційну діяльність підприємств через проведення кредитної та амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик, а також податкової політики шляхом диференціації суб’єктів і об’єктів оподаткування податкових ставок і пільг тощо.
Фактична величина інвестицій підприємства залежить від його інвестиційного потенціалу, що визначається як сума чистого прибутку, амортизаційних відрахувань, позикових і залучених коштів. Чистий прибуток разом з амортизаційними відрахуваннями, називають грошовим потоком підприємства.
Підприємства–інвестори, згідно з існуючим в Україні законодавством, можуть здійснювати інвестиції за кордоном виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих, які відображаються на рахунках бухгалтерського балансу для означених цілей.
З метою залучення додаткових джерел інвестування для здійснення прогресивних структурних перетворень в економіці України, підвищення технічного та якісного рівня виробництва, зменшення потреб підприємств в енергоносіях і сировині, ліквідації існуючих диспропорцій і дефіцитів на ринку України, розвитку її потужного експортного потенціалу прийнятого законом “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні” (грудень 1993 р.), яким передбачається стимулювання вкладеного іноземного капіталу в пріоритетні галузі економіки держави за рахунок надання податкових пільг і страхових гарантій щодо найефективніших інвестиційних проектів.
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
Інвестиції представляють собою цілеспрямоване використання капіталу. Наявність різних форм вкладення капіталу потребує класифікації інвестицій. Їх можна класифікувати за певними ознаками.
1. За видами інвестицій:
· виробничі інвестиції – вкладення у виробничі ресурси: основні засоби і предмети праці;
· фінансові інвестиції – вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські вклади депозити, придбання паїв тощо. Найбільшу частку серед яких складають цінні папери, включаючи кошти в банках;
· інтелектуальні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інтелектуальної власності. Якщо інвестиції здійснюються з метою створення новинок або їх впровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними.
2. За цілями застосування інвестиції поділяють на – реінвестиції (зміна старих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва, тощо).
3. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередньо участь інвестора у вкладенні коштів у вибраний ним об’єкт. Непрямі інвестиції – це інвестиції, які пов’язані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими посередниками.
4. За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції. Короткострокові – вкладення капіталу на період до одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Довгострокові інвестиції – це вкладення коштів на період понад один рік.
5. За формою власності. Інвестиції поділяють на: приватні, державні, іноземні і спільні. До приватних інвестицій відносять вкладення коштів фізичними особами або недержавними підприємствами. Державні інвестиції – це вкладення коштів центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позикових коштів та вкладення державних підприємств. Іноземні інвестиції – це вкладення коштів іноземних громадян, юридичних осіб і держави. Спільні інвестиції – це вкладення коштів резидентів і нерезидентів.
Залежно від класифікації інвестицій та напрямів їх здійснення розробляється інвестиційна політика підприємства, яка має відповідати таким вимогам.
· Довгострокова інвестиційна стратегія повинна бути підпорядкована загальній і конкурентній стратегіям та погоджена з фінансовою стратегією підприємства;
· Інвестиційна політика повинна охоплювати наступні напрями інвестування: капітальні інвестиції; інвестування в оборотні кошти; фінансові інвестиції; інтелектуальні інвестиції.
· Інвестиційна політика повинна базуватися на альтернативності вибору.
· Для обґрунтування доцільності інвестицій необхідно використовувати не тільки фінансові показники їх оцінки, але і неформальні критерії.
Суб’єктами інвестиційної діяльності є інвестори, замовники, виконавці робіт, користувачі об’єктів інвестиційної діяльності, а також постачальники, будь-які суб’єкти підприємницької і фінансової діяльності – банківські, страхові і посередницькі установи. Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи (в тому числі іноземні), а також державні та міжнародні організації. Відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності здійснюють на підставі договорів. Основним суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який здійснює вкладення власних, позикових або залучених коштів у формі інвестицій.
Другим об’єктом інвестиційної діяльності є замовник. Замовниками можуть бути інвестори (уповноважені посередники), які здійснюють реалізацію інвестиційних проектів, і не втручаються у підприємницьку діяльність.
Підрядники – це фізичні та юридичні особи, які виконують роботи за договором підряду або державним контрактом, що укладається із замовниками.
Інвестиції здійснюють за такими напрямами:
· капітальне будівництво;
· інновації, в яких втілюється науково-технічна продукція та інтелектуальний потенціал;
· фондовий ринок і акції, облігації, похідні інструменти.
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.3. Управління капітальними інвестиціями
Капітальні інвестиції є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства.
Серед усіх напрямів інвестиційної діяльності провідне місце займають капітальні інвестиції. За допомогою капітальних інвестицій відтворюються на простій і розширеній основі основні засоби виробництва, тобто створюється матеріальна основа для підвищення продуктивності живої праці на базі впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва. Завдяки капітальним інвестиціям реалізуються досконаліші форми суспільної організації виробництва: його спеціалізація, кооперування і комбінування.
Капітальні інвестиції включають: нове будівництво, реконструкцію, модернізацію, технічне переозброєння підприємства та інші напрями поповнення основних засобів. Характерною ознакою 2001 р. стала інвестиційна модель розвитку. Незважаючи на несприятливі економічні умови, фізичний обсяг основних засобів за роки незалежності зберігав тенденцію зростання (за винятком 1995 та 1996 рр.). Збільшенню фізичного обсягу основних засобів сприяло перевищення ступеня їх оновлення над ступенем ліквідації.
Оновлення основних засобів значною мірою залежить від інвестиційної ситуації, яка була в ці роки в Україні досить нестабільною. Пік інвестиційної кризи, пов’язаної зі слабким відтворенням основного капіталу, пройдено в 1994-1996 роках. За 1997-2001 рр. відбувалося щорічне зростання вартості основних засобів. У цей період обсяги інвестицій в основний капітал (у порівняльних цінах) у 1998 р. зросли на 6,1%, у 1999 р. – на 0,4, у 2000 р. – на 14,4, у 2001 р. – на 17,2%. Особливо важливим є те, що в багатьох галузях економіки за роки реформ відбулося якісне оновлення значної частини діючих підприємств.
Однак і за досягнутого оновлення основних засобів не знижується актуальність технічного переоснащення та модернізації діючих підприємств. Характерним насамперед є низький рівень списання основних засобів, а відповідно й оновлення діючого виробництва. Якщо в 1994-1996 рр. коефіцієнт уведення основних засобів становив 1,77, а коефіцієнт ліквідації – 2,19, то у 1997-2000 рр. це співвідношення змінилося відповідно до 2,32 і 9,71. Це означає, що в певний період інвестування економіки набуло, головним чином, екзогенного характеру (за рахунок залучених коштів інвестуються переважно нові об’єкти), що зумовлює продовження середнього терміну експлуатації основних засобів. На кінець 2000 р. ступінь зношення основних виробничих засобів становив 47,5%, у т.ч. в промисловості – 48,8, у сільському господарстві – 48,3, на транспорті – 50,1%; ступінь зношення невиробничих основних засобів сягав у житловому господарстві – 29,4%, у комунальному господарстві і побутовому обслуговуванні – 46,6, у сфері охорони здоров’я – 37,8%.
Покращенню стану основних засобів сприятиме ефективне управління капітальними інвестиціями, що є багатоаспектною проблемою. В значній мірі управління капітальними інвестиціями залежить від амортизаційної політики. Амортизаційна політика не може підпорядковуватися, як це має місце, за бюджетного споживання, а повинна сприяти прискореному оновленню основних засобів. Управління цим процесом має знайти закріплення на законодавчій основі, за розробки галузевих та регіональних програм модернізації / ліквідації аварійно-небезпечних будівель та споруд; проведення заходів, направлених на вдосконалення статистики основних засобів, у т.ч. створення системи комплексного обстеження її наявності та руху.
Важливе значення в управлінні має баланс капітальних інвестицій, який характеризує як процес, так і результат освоєння капітальних інвестицій. Загальна схема балансу капітальних інвестицій така:
Нп + К = В + С + Нк,
де Нп і Нк - обсяг незавершеного будівництва відповідно на початок і кінець звітного періоду; К – обсяг здійснених у звітному періоді капітальних інвестицій; В – обсяг введених у дію у звітному періоді основних засобів; С – списання у встановленому порядку припинених будівництвом незавершених об’єктів.
Управління капітальними інвестиціями нерозривно пов’язано з впровадженням інновацій. Активізація інноваційної діяльності потребує нових форм та методів упровадження досягнень науки і техніки, насамперед за рахунок розширення інноваційного ринку. В Україні він практично відсутній, становлення його здійснюється надто повільно. займається Лише 14,3% від усіх промислових підприємств займається придбанням та використанням інновацій (у 2000 р. – 14,8%), а частка інноваційної продукції на внутрішньому ринку складає 9,4% від загального обсягу продукції.
Для розвитку ринку інновацій, навіть за наявних умов, є реальні можливості, оскільки промисловість України застосовує близько 24% вітчизняних науково-технічних розробок. Потребують удосконалення форми та методи ринкової реалізації науково-технічної продукції. Ціни на внутрішньому інноваційному ринку не формуються і є переважно розрахунковими. Середньорічна вартість однієї науково-технічної розробки становить близько 50 тис. гривен. Безпосередні замовники та споживачі виконаних розробок заздалегідь майже не визначаються. Не проводяться аукціонні торги інноваційних розробок, немає інноваційних бірж та ефективної реклами. Маркетингові дослідження в інноваційній сфері здійснюють лише 26% від усіх промислових підприємств України. У розвитку інноваційного ринку незначною залишається поки що роль позабюджетних фондів. Їхня частка в обсязі фінансування наукових і науково-технічних робіт у 2000 – 2001 рр. не перевищувала 0,9%. Низькою залишається питома вага витрат на інноваційну діяльність у капітальних вкладеннях.
Розвиток інноваційного ринку стримується недостатніми темпами створення недержавних науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій. Частка інноваційно-активних підприємств серед роздержавлених у 2001 р. становила 17,7 проти 14,8% у 2001 році. Дається взнаки недосконалість механізмів демонополізації виробництва, високий рівень ризику, пов’язаного з недоліками нормативно-правовій бази.
Для прискореного розвитку інноваційного ринку потрібне забезпечення фінансовими ресурсами пріоритетних напрямів наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових, венчурних фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних та іноземних інвестицій у наукові галузі, у приоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки, а також розширення форм інфраструктури інноваційного ринку. Важливе значення має державне регулювання процесів у цій сфері
Основою державного регулювання інноваційного ринку має бути його тісний зв’язок з економікою виробництва. Це потребує максимальної гармонізації законодавства України в галузі освіти, науки, технологій та технологічного розвитку з міжнародними стандартами, прийнятими в розвинутих країнах світу.
У зв’язку з цим необхідно:
· ввести пільгове оподаткування інноваційної діяльності підприємств, науково–дослідних та конструкторських організацій з метою сприяння залученню додаткових (недержавних) коштів на фундаментальні наукові дослідження, розробити і впровадити (продаж споживачеві) нових технологій, забезпечуючи умови для партнерства науки з бізнесом. Важливим кроком до цього є вилучення з оподаткування витрат на економічно значущі НДДКР; внести відповідні доповнення в Закони щодо наукової і науково–технічної діяльності та оподаткування підприємств;
· активізувати інвестиції в таких сферах прикладних НДДКР, як машинобудування, біотехнології, інформаційні технології, нові матеріали та аерокосмічні дослідження, продукція медичної промисловості, які найбільш ефективні, комерціалізовані, користуються попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках;
· запровадити пільгове (переважно довгострокове) кредитування активних учасників інноваційного ринку – науково–дослідних, проектних організацій підприємств, об’єктів ринкової інфраструктури;
· розширити масштаби застосування державної контрактної системи у сфері науково–технічної та інноваційної діяльності з підвищенням ролі і значення державного замовлення;
· органам управління інноваційною діяльністю на всіх рівнях здійснювати систематичний аналіз результатів реалізації науково–технічних розробок на внутрішньому та зовнішньому ринках, створити з цією метою експертно–аналітичні групи.
У сучасних економічних умовах переважна більшість виробничих підприємств для подальшого розвитку потребують здійснення докорінних змін у різних напрямках своєї діяльності — створення нових конкурентоспроможних видів продукції, технологічного переозброєння, розробки більш досконалої концепції маркетингу, побудови більш ефективної структури управління підприємством тощо. Забезпечення цих докорінних змін у виробничій діяльності потребує значного обсягу інвестицій, залучення яких має бути пов’язане з плануванням стратегічного розвитку підприємств. Можна без перебільшення стверджувати, що планування стратегічного розвитку виробничих підприємств і планування обсягу та напрямків його інвестицій — це два глибоко пов’язаних між собою економічні процеси.
В умовах переходу економіки України до ринкових відносин суттєво змінилося обґрунтування потреби в інвестиціях підприємств. Підприємства зараз самостійно обирають найважливіші напрямки своєї інвестиційної діяльності з урахуванням цілей свого розвитку, умов зовнішнього економічного середовища й інвестиційного клімату, рівня свого виробничого та фінансового потенціалу. Крім того, формуючи потребу в своїх інвестиціях, кожне підприємство має водночас зважати на свої можливості залучення інвестиційних ресурсів за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел фінансування. Нарешті, потреба в інвестиціях формується підприємством за конкретними напрямками інвестиційної діяльності, кожен з яких потребує попередньої розробки так званих інвестиційних проектів.
Інвестиційний проект — це відносно новий для нашої практики термін, який досить неоднозначно трактується в сучасній економічній літературі. Так, у “Кодексі знань про управління проектами”, розробленому Інститутом управління проектами США (Project Management Institute, USA), цей термін визначається таким чином: “Проект являє собою певне завдання з відповідними вихідними даними та результатами (цілями), що обумовлюють спосіб його розв’язання. Російські вчені у монографії “Інвестиційне проектування” (“Инвестиционное проектирование”) визначають як комплексний план заходів, спрямованих на створення нового чи модернізацію діючого виробництва товарів та послуг з метою отримання економічної вигоди. Українські економісти В. Я. Шевчук та П. С. Рогожин дають таку інтерпретацію цього терміну: “Інвестиційний проект — це документ, який містить систему взаємопов’язаних у часі і просторі та узгоджених з ресурсами заходів і дій, спрямованих на розвиток економіки підприємства”.
Ннаведені визначення терміна “інвестиційний проект”, на нашу думку, неповно і спрощено трактують його зміст:
· не простежується тісний зв’язок цього поняття з поняттям “реальні інвестиції”, бо будь-яка мета, заходи, дії тощо, не пов’язані з процесом реального інвестування підприємства, до інвестиційного проекту відношення не мають;
· не вказується, що інвестиційний проект — це не тільки план заходів, пов’язаних із розвитком підприємства, але одночасно й обґрунтування у відповідних інвестиційних ресурсах у різних формах їх;
· не вказано, що інвестиційний проект — це не тільки документ із планом заходів стратегічного розвитку підприємства в певному напрямку, а одночасно і система управлінських рішень із забезпечення реалізації цих заходів.
Термін “інвестиційний проект” пропонується визначати таким чином: “Інвестиційний проект — це документ, що забезпечує окремі напрямки стратегічного розвитку підприємства шляхом реального інвестування, обґрунтовує потребу у відповідних інвестиційних ресурсах у різних формах їх і містить систему відповідних управлінських рішень із забезпечення найбільш ефективних форм реалізації викладених у ньому інвестиційних цілей”.
Інвестиційні проекти, що розробляються виробничими підприємствами, розрізняються між собою за багатьма характеристиками. Тому в економічній теорії інвестиційні проекти класифікуються за різними ознаками:
1. Залежно від цільової спрямованості всі інвестиційні проекти, що розробляються підприємствами, поділяються на проекти розвитку та проекти санації.
Інвестиційні проекти розвитку спрямовані на реалізацію стратегічних цілей підприємства, пов’язаних із зростанням обсягу виробничої діяльності, її диверсифікацією тощо. До складу таких інвестиційних проектів відносять також ті, які пов’язані із створенням нових підприємств.
Інвестиційні проекти санації розробляються лише для діючих виробничих підприємств, які внаслідок неефективного управління, суттєвої зміни кон’юнктури ринку, старої технологічної бази тощо значно зменшили обсяг збуту продукції і мають фінансові труднощі, які створюють реальну загрозу банкрутства. Метою розробки таких інвестиційних проектів є проведення відповідної структурної перебудови підприємства (в галузі його інноваційної політики, маркетингової діяльності тощо) для того, щоб зберегти їх як самостійні одиниці зі статусом юридичної особи або провести ефективне злиття з іншим фінансово стійким підприємством. На сучасному етапі регресивного розвитку економіки України потреба у розробці інвестиційних проектів санації виробничих підприємств досить значна.
2. Відповідно до напрямків виробничого розвитку, які відповідають конкретним цілям економічної стратегії підприємств, інвестиційні проекти поділяються на проекти освоєння нової продукції; проекти вдосконалення (або впровадження нової) технології; проекти значного нарощення обсягів виробництва продукції, включно з регіональною диверсифікацією цього виробництва; проекти освоєння нових ринків збуту продукції; проекти розширення сировинної бази (для підприємств добувних галузей економіки) тощо. Якщо проекти мають не одну, а декілька інвестиційних цілей, вони за цією класифікаційною ознакою вважаються комплексними.
У більш узагальненому вигляді всі інвестиційні проекти за напрямками виробничого розвитку може бути поділено на дві категорії: інвестиційні проекти, що збільшують потенціал виробництва продукції (товарів, послуг), та інвестиційні проекти, що збільшують потенціал збуту (реалізації) продукції.
3. Суттєвою класифікаційною ознакою інвестиційних проектів є конкретна форма здійснення реальних інвестицій. Відповідно до законодавства України, ці форми реального інвестування детально розглянуті економістами І. Бланком, В. Шевчуком і П. Рогожиним та іншими. Враховуючи ці форми, можна запропонувати таку класифікацію інвестиційних проектів:
· проекти, спрямовані на придбання цілісних майнових комплексів з метою забезпечення товарної або регіональної диверсифікації виробничої діяльності підприємства;
· проекти нового будівництва об’єктів із закінченим технологічним циклом на спеціально відведених територіях;
· проекти реконструкції підприємства, пов’язані з суттєвим перетворенням виробничо-технологічних процесів на основі сучасних науково-технічних досягнень (у цих проектах може передбачатись розширення окремих виробничих і невиробничих приміщень, будівництво замість знесених нових споруд цього ж призначення на території діючого підприємства);
· проекти модернізації активної частини основних виробничих фондів (за діючою в Україні класифікацією — основних фондів групи 3) шляхом конструктивної зміни всього або основного парку обладнання, машин і механізмів, що використовуються підприємством; проекти придбання окремих видів матеріальних та інноваційних нематеріальних активів, які передбачаються до оновлення (в зв’язку із фізичним або моральним зношуванням) або збільшення (у зв’язку із розширенням обсягу виробничої діяльності), приросту обігових товарно-матеріальних цінностей (запасів сировини, матеріалів, готової продукції), придбання інших аналогічних активів, які забезпечують зростання обсягів і підвищення ефективності виробничої діяльності у наступному періоді.
За більш високим ступенем узагальнення інвестиційні проекти підприємства можуть розглядатися за цією класифікаційною ознакою як:
· проекти, спрямовані на відтворення основних фондів;
· проекти придбання нових нематеріальних активів інноваційного характеру;
· проекти забезпечення приросту матеріальних обігових засобів.
4. Залежно від обсягу інвестування проекти поділяються звичайно на малі, середні та великі. Критерієм такої класифікації проектів виступає обсяг інвестиційних ресурсів, необхідний для реалізації їх (цей показник розглядається звичайно у грошовій формі). Кількісно цей критерій значно коливається у класифікаціях окремих авторів.
Відповідно до сучасної практики інвестування, яка склалася на виробничих підприємствах України, нами пропонується до малих інвестиційних проектів відносити такі, обсяг фінансування яких не перевищує 500 тис. грн. (у цих межах здійснюється зараз оновлення і модернізація виробничих необоротних активів та забезпечується приріст матеріальних запасів оборотних активів більшості підприємств); до середніх — з обсягом фінансування від 501 до 2000 тис. грн. (це дає змогу провести великомасштабну модернізацію або часткову реконструкцію діючих підприємств); до великих — з обсягом фінансування понад 2000 тис. грн. (до цієї групи входять звичайно інвестиційні проекти, пов’язані з придбанням цілісних майнових комплексів, новим будівництвом або повною реконструкцією підприємств).
5. Відповідно до терміну реалізації інвестиційні проекти в сучасній практиці поділяються на три групи: короткострокові проекти (із загальним терміном реалізації до одного року); середньострокові проекти (із загальним терміном реалізації від одного до двох років); довгострокові проекти (із загальним терміном реалізації понад два роки). Наведені критерії поділу проектів за термінами реалізації використовуються як у світовій, так і у вітчизняній практиці інвестиційної діяльності.
6. Залежно від участі окремих груп інвесторів у реалізації проекту вони поділяються на такі види: проекти, які реалізуються самим підприємством без сторонньої допомоги; проекти. які реалізуються за участю інших вітчизняних інвесторів (до них відносять також проекти. які реалізуються за рахунок фінансування із державного бюджету для державних підприємств); проекти, які реалізуються за участю іноземних інвесторів. Така класифікація інвестиційних проектів значною мірою визначає вимоги до структури та рівня обгрунтування їхніх окремих розділів.
7. У зарубіжній практиці широко використовується класифікація інвестиційних проектів за рівнем їхнього ризику. За цією ознакою найбільш поширеним є таке групування інвестиційних проектів:
· проекти з рівнем ризику нижче середнього (до них відносять, як правило, інвестиційні проекти, що мають забезпечити зниження собівартості продукції);
· проекти із середнім рівнем ризику (до них відносять, як правило, проекти реконструкції або нового будівництва, що забезпечують розширення виробництва продукції); проекти з рівнем ризику вище середнього (до них відносяться, як правило, інвестиційні проекти, спрямовані на розробку нової продукції або проникненням на інші регіональні ринки її збуту);
· проекти з найвищим рівнем ризику (до них відносять, як правило, проекти, спрямовані і на дослідження та розробку нової технології виробництва, а також на первісне її впровадження).
Деякі економісти пропонують класифікувати інвестиційні проекти за їх нормою прибутку. Але, з нашого погляду, така класифікація проектів не досить коректна, бо насамперед рівень прибутку за інвестиціями значною мірою визначається рівнем їх ризику (чим вищий рівень інвестиційного ризику, тим більшою, за інших однакових умов, має бути норма інвестиційного прибутку); крім того, норма прибутку за інвестиційними проектами підприємств різних галузей економіки коливається у досить значному діапазоні і та норма прибутку, що вважається високою для підприємств однієї галузі, може бути низькою його нормою для підприємств іншої галузі; нарешті, кількісний критерій високої чи малої норми прибутку інвестиційного проекту визначається рівнем прибутковості поточної операційної діяльності після реалізації проекту, тому мірою прибутковості конкретного проекту може бути лише середній рівень рентабельності операційної діяльності даного підприємства.
На підставі розглянутих вище принципів і класифікаційних ознак у табл.8.2 наведено класифікацію інвестиційних проектів, яка пропонується для виробничих підприємств.
Таблиця 8.3
Класифікація інвестиційних проектів виробничих підприємств за окремими класифікаційними ознаками
|
Класифікаційні ознаки |
Види інвестиційних проектів підприємств |
|
1. Цільова спрямованість інвестиційного проекту |
а) проекти розвитку підприємства; б) проекти санації підприємства. |
|
2. Напрямок інвестиційного проекту відповідно до цілей стратегічного розвитку підприємства |
а) проекти освоєння нової продукції; б) проекти вдосконалення (впровадження нової) технології; в) проекти суттєвого нарощення обсягів виробництва продукції; г) проекти освоєння нових ринків збуту продукції; д) проекти розширення сировинної бази (для підприємств добувних галузей економіки) |
|
3. Конкретна форма здійснення реальних інвестицій підприємства |
а) проекти придбання цілісних майнових комплексів; б) проекти нового будівництва об’єктів; в) проекти реконструкції підприємства; г) проекти модернізації активної частини основних виробничих фондів; д) проекти придбання окремих видів матеріальних та інноваційних нематеріальних активів |
|
4. Обсяг інвестування, необхідний для реалізації проекту |
а) малі проекти з обсягом фінансування до 500 тис. грн.; б) середні проекти з обсягом фінансування від 501 до 2000 тис. грн.; в) великі проекти з обсягом фінансування понад 2000 тис. грн. |
|
5. Термін реалізації інвестиційного проекту |
а) короткострокові проекти з терміном реалізації до одного року; б) середньострокові проекти з терміном реалізації від одного до двох років; в) довгострокові проекти з терміном реалізації понад два роки. |
|
6. Склад інвесторів, що мають реалізувати інвестиційний проект |
а) проекти, які реалізуються самим підприємством без сторонньої допомоги; б) проекти, які реалізуються за участю інших вітчизняних інвесторів; в) проекти, які реалізуються за участю іноземних інвесторів |
|
7. Рівень ризику інвестиційного проекту |
а) проекти з рівнем ризику нижче середнього; б) проекти з середнім рівнем ризику; в) проекти з рівнем ризику вище середнього; г) проекти з найвищим рівнем ризику |
Запропонована нами класифікація інвестиційних проектів виробничих підприємств дає змогу більш диференційовано формулювати вимоги до їхньої розробки та оцінки.
Розробка кожного інвестиційного проекту виробничих підприємств від первісної його ідеї до початку експлуатації являє собою його повний цикл, який складається з трьох окремих фаз: передінвестиційної, інвестиційної та експлуатаційної. Кожна з цих фаз, у свою чергу, поділяється на окремі стадії. Згідно з рекомендаціями UNIDO (Організації Об’єднаних Націй з Промислового Розвитку), до складу окремих фаз інвестиційного циклу мають входити такі стадії:
- передінвестиційна фаза: визначення інвестиційних можливостей; аналіз альтернативних варіантів проекту; попередній вибір варіанту проекту; підготовка проекту (попереднього техніко-економічного обґрунтування); прийняття рішення про інвестування;
- інвестиційна фаза: проведення переговорів та укладення контрактів; інженерно-технічне проектування; будівельні роботи та встановлення обладнання; передвиробничий маркетинг, включно із забезпеченням постачання; набір та підготовка персоналу; здача об’єкта в експлуатацію;
- експлуатаційна фаза: прийняття об’єкта до експлуатації; запуск виробництва; корегування технології; коригування парку обладнання; корегування складу персоналу.
У процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації окремих проектів найбільш важливою стадією є якісна розробка техніко-економічного його обгрунтування (або бізнес-плану інвестиційного проекту). В Україні зміст цього документа — структура та вимоги до обгрунтування окремих його показників — регулюється Положенням про типовий бізнес-план, яке затверджено наказом Фонду Державного майна України. Відповідно до цього Положення структура бізнес - плану інвестиційного проекту підприємства має складатися з таких розділів:
- юридичний статус підприємства;
- стисла історична довідка про діяльність підприємства;
- характеристика продукції, що виробляється та пропонується до виробництва підприємством, а також ринків її збуту;
- характеристика конкурентного середовища;
- план маркетингової діяльності;
- план виробничої діяльності;
- організаційний план;
- план охорони навколишнього середовища;
- фінансовий план та програма інвестицій;
- аналіз можливих ризиків та страхування їх;
- висновки.
Розглянуту структуру бізнес-плану (техніко-економічного обґрунтування) інвестиційного проекту може бути використано для проектів придбання цілісних майнових комплексів нового будівництва, повної реконструкції підприємства. Проекти ж модернізації активної частини основних засобів, придбання окремих видів матеріальних інноваційних нематеріальних активів, то структура розділів і перелік показників їхніх бізнес-планів можуть бути значно скорочені. Наведена структура розділів бізнес-плану інвестиційного проекту певною мірою відрізняється від загально визнаної в міжнародній практиці, тому за нею можуть розроблятися лише проекти, які фінансуються самим підприємством або спільно з вітчизняними інвесторами. Якщо ж передбачається участь у реалізації інвестиційного проекту іноземних інвесторів, то структура обґрунтування проекту, за вимогами UNIDO має містити як мінімум такі розділи:
- короткий виклад положень проекту (резюме);
- передумови та основна ідея проекту;
- аналіз ринку та концепція маркетингу;
- сировина та постачання;
- місцезнаходження, ділянка для будівництва, навколишнє середовище;
- проектування та технологія;
- організація та накладні витрати;
- трудові ресурси;
- планування та складання бюджету реалізації проекту;
- фінансовий аналіз та оцінка ефективності інвестицій.
Інвестиційні проекти, які не відповідають визначеній структурі розділів і показників бізнес-плану, до розгляду міжнародними фінансовими організаціями і окремими банками не приймаються. При розробці таких інвестиційних проектів має бути використана розроблена UNIDO спеціальна комп’ютерна програма COMFAR.
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
Метою управління капітальними інвестиціями є вибір найефективніших інвестиційних проектів і забезпечення реалізації окремих інвестиційних програм. Особлива увага приділяється вибору інвестиційних проектів, що здійснюється на основі оцінки їх ефективності при забезпеченні послідовності проведення аналізу. Прийняття або відхилення інвестиційного проекту здійснюється після проведення його аналізу за такої послідовності (рис.8.2).
Ефективність інвестиційних проектів оцінюється на основі таких принципів:
перший – оцінка повернення інвестованого капіталу повинна здійснюватися на основі показника грошового потоку, який формується за рахунок сум чистого прибутку та амортизаційних відрахувань у процесі експлуатації інвестиційних проектів;
другий – обов’язкове приведення до теперішньої вартості як інвестованого капіталу, так і сум грошового потоку;
третій – вибір диференційованої ставки процента (дисконтної ставки) у процесі дисконтування грошового потоку для різних інвестиційних проектів.
Рис.8.2 Послідовність аналізу інвестиційного проекту
У процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації окремих з альтернативних проектів вирішальну роль відіграє оцінка їхньої ефективності. З метою отримання результатів такої оцінки за кожним з проектів, що розглядаються, має бути проведено відповідний фінансовий аналіз. У процесі такого аналізу зіставляють між собою ефект та витрати за кожним проектом, що розглядається, з урахуванням рівня інвестиційних ризиків за ними.
Існує значна кількість показників і методів визначення ефекту та витрат за інвестиційними проектами різних видів. Використання цих показників і методів передбачає, що в процесі розробки інвестиційного проекту вже проведено необхідні технологічні, маркетингові, організаційні та інші дослідження і складено капітальний бюджет за ним, який включає всі види необхідних інвестиційних витрат у кожному інтервалі часу. При цьому показники як доходів, так і витрат, які розглядаються в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів, повинні мати безпосереднє відношення до інвестиційного процесу. Для того щоб впевнитись у наявності такого безпосереднього зв’язку, достатньо відповісти лише на таке запитання: “Чи зміняться ці витрати і доходи підприємства внаслідок прийняття інвестиційного рішення за проектом, що розглядається?”
Інвестиційний процес підприємства в цілому і реалізація окремих проектів зокрема характеризуються як надходженням відповідних доходів, так і здійсненням інвестиційних витрат протягом окремих інтервалів часу. Якщо в певному інтервалі часу сума доходів, пов’язаних із реалізацією інвестиційного проекту, перевищує суму інвестиційних витрат, підприємство одержує чистий інвестиційний дохід або “позитивний грошовий потік” (positive cash flows). Якщо ж в окремому інтервалі часу сума інвестиційних витрат більша, ніж сума отриманих доходів, то підприємство має так звані чисті інвестиційні витрати або “відлив грошових коштів” (cash on flay). Уся сукупність позитивних і відливних грошових потоків протягом періоду реалізації інвестиційного проекту має назву “чистий грошовий потік” (net cash flow).
Поняття чистого грошового потоку, яке використовується в фінансовому аналізі інвестиційних проектів, не збігається з визначенням цього терміна у бухгалтерському обліку. За бухгалтерської концепцією цей термін визначається лише як чистий прибуток, отриманий у процесі реалізації інвестиційного проекту, тоді як за концепцією фінансового аналізу до чистого грошового потоку за інвестиційним проектом відносять як чистий прибуток, так і амортизаційні відрахування від основних засобів та нематеріальних активів, що використовуються. Таким чином, концепція фінансового аналізу інвестиційних проектів розглядає чистий грошовий потік як загальну суму попередніх витрат, що повертаються інвестору, внаслідок реалізації інвестиційного проекту (в експлуатаційній його фазі).
Однією з базових концепцій теорії фінансового аналізу інвестиційних проектів є оцінка вартості грошей у часі. Вона полягає в тому, що вартість певної суми грошей в інвестиційному процесі є функцією виникнення певних грошових доходів і витрат у часі. Кожна гривня, отримана сьогодні, коштує більше, ніж гривня, яку інвестор може отримати в інвестиційному процесі у будь-якому інтервалі часу наступного періоду. З цією базовою концепцією пов’язана необхідність проведення у фінансовому аналізі інвестиційних проектів процесів дисконтування (визначення теперішньої вартості) та нарощення (визначення майбутньої вартості грошових потоків у вигляді інвестиційних доходів і витрат).
У практиці фінансового аналізу інвестиційних проектів використовуються насамперед два основних показники оцінки ефективності інвестицій, що базуються на методі дисконтування грошових потоків у часі — “чиста приведена вартість” (net present value, NPV) та “внутрішня норма доходності” (internal rate of return, IRR). Особливості застосування кожного з цих показників оцінки ефективності інвестиційних проектів полягають у наступному.
Показник чистої приведеної вартості дає змогу порівняти між собою теперішню вартість майбутніх доходів від реалізації інвестиційного проекту (у фазі його експлуатації) з інвестиційними витратами, які необхідно здійснити в поточному періоді. Інакше кажучи, чиста приведена вартість являє собою різницю між теперішньою вартістю суми чистого грошового потоку (що визначається згідно з фінансовою концепцією цього терміну) та сумою інвестиційних витрат за проектом. При цьому сума чистого грошового потоку має дисконтуватися до того інтервалу часу, в якому передбачається початок реалізації інвестиційного проекту, а відповідно і здійснення інвестиційних витрат за ним (таке дисконтування має провадитись за постійною ставкою процента, обраною для проведення розрахунків, окремо за кожним інтервалом часу, що передбачається).
Для того, щоб отримати загальну суму чистого грошового потоку у приведеній вартості, необхідно скласти окремі розраховані його суми за різними інтервалами часу протягом усього періоду експлуатаційної фази життєвого циклу інвестиційного проекту
Найбільш складним при розрахунках чистої приведеної вартості є визначення ставки дисконту (процента), що індивідуально обирається для кожного інвестиційного проекту, який розглядається, бо ця ставка суттєво впливає на кількісний показник відносної вартості чистого грошового потоку в кожному інтервалі часу. Відповідно до рекомендацій UNIDO “норма дисконту має бути прирівняна до фактичної ставки процента за довгостроковими позиками на ринку капіталу або до ставки процента (вартості капіталу), який сплачується отримувачем позики”. У цьому разі ставка (норма) дисконту, що використовується для розрахунків чистої приведеної вартості, буде відповідати можливому рівню прибутку інвестора, який він міг би отримати на ту ж суму капіталу, за умови вкладення його в будь-якому іншому місці (при цьому допускається, що рівень інвестиційних ризиків для всіх альтернативних варіантів які розглядаються, однаковий). Інакше кажучи, ставка дисконту, яка використовується в цих розрахунках, являє собою мінімальний рівень норми прибутку, нижче якого будь-який інвестор вважав би недоцільним при реалізації інвестиційного проекту.
Але розглянута умова формування ставки дисконту при розрахунках суми чистої приведеної вартості за проектом недостатня. Кожен інвестиційний проект має різний рівень ризику його реалізації (класифікацію інвестиційних проектів за рівнем їхніх ризиків розглянуто в попередньому розділі). Чим вищий рівень інвестиційного ризику за проектом, тим вищим має бути рівень інвестиційного прибутку за ним, а відповідно і ставка дисконту, за якою має розраховуватись сума чистої приведеної вартості.
Таким чином, при розрахунках суми чистої проведеної вартості за окремими інвестиційними проектами ставка дисконту має в кожному разі обиратись індивідуально.
Критерій прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованої суми чистої проведеної вартості (за відповідної диференціації ставки дисконту) є однаковим для будь-яких форм реального інвестування і типів інвестиційних проектів. Якщо показник чистої приведеної вартості більший за нуль, інвестиційний проект може бути прийнято до реалізації і навпаки. Позитивне значення показника чистої приведеної вартості в цьому разі означає, що сума теперішньої вартості чистого грошового потоку за інвестиційним проектом перевищує поточну вартість інвестиційних витрат за ним, тобто мети інвестування з фінансових позицій у цьому разі буде досягнуто.
У літературі часто дискутується питання, чи варто приймати до реалізації інвестиційний проект, якщо показник чистої приведеної вартості дорівнює нулю. Таке питання має більше теоретичне, ніж практичне значення, бо в реальній дійсності нульове значення показника чистої приведеної вартості при оцінці інвестиційних проектів трапляється досить рідко. З нашого погляду, процес реального інвестування дуже складний, потребує від інвестора багато зусиль, які не завжди можна оцінити у грошовій формі у складі інвестиційних витрат, тому нульове значення цього показника за інвестиційним проектом є недостатньою формою винагороди за його реалізацію. З метою отримання мінімальної норми інвестиційного прибутку, яку забезпечує нульовий варіант показника чистої приведеної вартості, можна обрати будь-які інші менш клопіткі для інвестора форми інвестування капіталу.
Показник внутрішньої норми доходності також широко використовується в процесі оцінки ефективності окремих інвестиційних проектів. Цей показник характеризує ставку дисконту, за якої дисконтована вартість чистого грошового потоку за інвестиційним проектом дорівнює теперішній вартості інвестиційних витрат за ним. Отже, внутрішня норма доходності являє собою таку ставку дисконту, за якої показник чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом набирає нульового значення.
Визначення показника внутрішньої норми доходності на практиці є досить складним процесом, змістом якого є послідовний багатоваріантний вибір різних ставок дисконту з поступовим наближенням до нульового значення чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом. З метою спрощення таких розрахунків складено спеціальні фінансові таблиці та комп’ютерні програми, які дають змогу автоматично визначати показник внутрішньої норми доходності при різних значеннях грошових потоків за інвестиційними проектами.
Значення показника внутрішньої норми доходності за конкретним інвестиційним проектом може бути інтерпретоване як рівень чистого грошового потоку, який може бути отримано на інвестований капітал у процесі реалізації цього проекту. Але слід мати на увазі, що одне і те ж значення показника внутрішньої норми доходності може бути отримано за інвестиційними проектами з різною структурою чистого грошового потоку як за обсягом, так і в часі (кількості досліджуваних інтервалів часу реалізації інвестиційних проектів). Тому в процесі фінансового аналізу і розрахунків цього показника завжди мають розглядатись і зіставлятись структура та розподіл у часі дисконтованих чистих грошових потоків за різними інвестиційними проектами — тільки в цьому разі порівняння показників внутрішньої норми доходності за ними буде коректним.
Позитивне інвестиційне рішення про реалізацію проекту на основі показника внутрішньої норми доходності може бути прийнято при умові, що значення цього показника перевищує ставку дисконту, яка дорівнює мінімальному рівню норми прибутку на ринку капіталу з урахуванням відповідного рівня інвестиційного ризику.
У портфелі методів фінансового аналізу є ще ряд показників оцінки ефективності інвестиційних проектів. які можна розраховувати на основі інформації про грошові потоки, пов’язані із їхньою реалізацією. Найчастіше з цією метою розглядаються показники: “індекс доходності інвестиції” (profitability index; PI); “індекс прибутковості інвестицій” (return on investment; ROI); “період окупності інвестицій” (payback period; PP).
Показник індекс доходності інвестицій потребує для розрахунку ту ж інформацію про дисконтовані грошові потоки, що й показник чистої приведеної вартості. Однак при розрахунках індексу доходності замість знаходження різниці між поточною вартістю інвестиційних витрат і дисконтованою (теперішньою) вартістю майбутнього чистого грошового потоку, пов’язаного з реалізацією інвестиційного проекту, визначається співвідношення цих показників.
Показник індекс прибутковості інвестицій розраховується на основі інформації про обсяг інвестованого капіталу і суми чистого прибутку від операційної діяльності в процесі експлуатації інвестиційного проекту. Цей показник визначається звичайно на основі прибутку за один рік, коли інвестиційний проект має експлуатуватись уже на повну потужність. Однак у процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів розрахунки цього показника можуть провадитись і для різних ступенів використання виробничих потужностей в окремі роки експлуатації їх. При цьому суму чистого прибутку в окремі роки майбутньої експлуатації інвестиційного проекту має бути відповідно дисконтовано (тобто визначено у теперішній вартості).
Використання показника індексу прибутковості для оцінки ефективності інвестиційного проекту має певні недоліки. Перш за все, важко визначити, який рік експлуатації проекту після досягнення ним передбаченої виробничої потужності можна вважати найбільш репрезентативним при розрахунках дисконтованого чистого прибутку (бо звичайно прибуток збільшується кожного року). Крім того, в перші роки експлуатації проекту підприємство використовує певні податкові пільги, тому чистий прибуток у цьому періоді не може бути коректно порівняний із прибутком в умовах нормального його оподаткування. Для усунення цих недоліків пропонується показник річної суми чистого прибутку розраховувати як середньорічний за весь період експлуатаційної фази інвестиційного проекту.
Критерієм прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованого показника індексу прибутковості інвестицій може виступати фактичний рівень прибутковості власного капіталу за операційною діяльністю підприємства. Позитивне інвестиційне рішення щодо реалізації інвестиційного проекту може бути прийнято, якщо індекс прибутковості інвестицій буде перевищувати фактичний рівень прибутковості власного капіталу за операційною діяльністю підприємства, і навпаки, якщо індекс прибутковості інвестицій буде нижчим, проект має бути відхилено.
Показник період окупності інвестицій характеризує обсяг часу, необхідного для повного повернення інвестиційних витрат, пов’язаних із реалізацією проекту. При цьому слід нагадати, що, згідно з концепцією фінансового аналізу інвестиційних проектів, це повернення відбувається у формі чистого грошового потоку, який складається із суми як чистого прибутку, так і амортизаційних відрахувань за основними фондами і нематеріальними активами, які використовуються.
Показник періоду окупності інвестицій має одну суттєву ваду, на яку слід враховувати в процесі проведення оцінки ефективності інвестиційних проектів. Вона полягає в тому, що на його основі не можна врахувати ті чисті грошові потоки, які буде отримано після повної окупності інвестиційних витрат. Але його перевагою є те, що він чітко визначає, коли підприємство поверне інвестований капітал, що в сучасних умовах жорсткого обмеження вільних грошових коштів має велике значення в процесі оцінки інвестиційної привабливості проекту. Кожне підприємство самостійно визначає критеріальне значення показника періоду окупності для різних типів інвестиційних проектів.
Отже, в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів для оцінки їх ефективності може бути використано значну кількість показників. Однак, роль окремих показників у процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації проектів нерівнозначна. Пріоритетним серед розглянутих показників оцінки є показник чистої приведеної вартості, потім — показник внутрішньої норми доходності, а інші оціночні показники слід використовувати в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів лише як допоміжні.
Управління реалізацією інвестиційних проектів здійснюється в розрізі кожного проекту, який включено до інвестиційної програми підприємства і передбачає розробку календарного плану реалізації проекту, а також розробку капітального бюджету.
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
Можливості залучення повного обсягу необхідних для реалізації інвестиційних проектів підприємства фінансових коштів є однією з головних передумов прийняття відповідних рішень. Фінансування інвестиційних проектів підприємств, насамперед підприємств виробничого профілю, дістало в останні десятиліття широку міжнародну практику і призвело до створення досить розвиненої мережі організацій, спеціалізованих саме на такому фінансуванні. Ця практика, відома під назвою “проектне фінансування”, створила умови ефективного розвитку підприємств за рахунок інтенсивної інвестиційної діяльності і реалізації капіталомістких інвестиційних проектів галузей виробничої та переробної промисловості, паливно-енергетичного комплексу тощо.
Згідно з потребами практики, отримала відповідний імпульс розвитку і економічна теорія, пов’язана з проектним фінансуванням, окремі положення якої розглядаються в працях багатьох економістів, що ведуть дослідження в цій галузі. Відповідно до цієї теорії фінансування інвестиційних проектів має базуватись на таких основних принципах:
- кваліфікована розробка бізнес-плану (техніко-економічного обгрунтування) інвестиційного проекту;
- орієнтація на співробітництво в реалізації проекту з найбільш зацікавленими і надійними інвесторами;
- попереднє узгодження з потенційними інвесторами основних вимог щодо обгрунтування напрямків і основних показників проекту;
- достатній рівень найважливіших показників оцінки ефективності інвестиційних проектів, у першу чергу, показника чистої приведеної вартості;
- чітке визначення рівня інвестиційних (проектних) ризиків, розподіл їх між учасниками реалізації проекту;
- сприятливий інвестиційний клімат у країні, де має бути реалізовано інвестиційний проект (у разі залучення іноземних інвесторів);
- обов’язкова участь безпосереднього ініціатора інвестиційного проекту у фінансуванні значної його частини.
Відповідно до теорії проектного фінансування, його головною метою є не тільки забезпечення необхідного загального обсягу інвестиційних ресурсів для реалізації проекту, а й оптимізація джерел цього фінансування. Ця оптимізація полягає насамперед у встановленні ефективного співвідношення між власними позиковими джерелами фінансування інвестиційних проектів, а серед власних — внутрішніх і зовнішніх джерел залучення фінансових коштів. Для підприємств державної форми власності певного значення набуває також визначення співвідношення централізованих і децентралізованих фінансових коштів, що залучаються до реалізації інвестиційних проектів. Принципову класифікацію основних джерел фінансування інвестиційних проектів за найважливішими ознаками наведено на рис. 8.4.
Класифікація основних джерел фінансування інвестиційних проектів
Рис. 8.4 Принципова класифікація основних джерел фінансування інвестиційних проектів державних виробничих підприємств
На основі рекомендованої класифікації розглянемо можливості формування інвестиційних ресурсів у розрізі окремих джерел фінансування інвестиційних проектів підприємств на сучасному етапі.
Поділ джерел фінансування інвестиційних проектів державних підприємств на централізовані та децентралізовані, відповідно до діючої в Україні практики формування державного бюджету, має певну цільову спрямованість. Так, за рахунок централізованих джерел фінансується розвиток міжгалузевих і міжрегіональних виробничих програм, будівництво нових капіталомістких підприємств, розв’язання інших особливо важливих завдань згідно з переліком підприємств та об’єктів, включених до програми економічного та соціального розвитку України. Разом із тим, за рахунок децентралізованих джерел має здійснюватись фінансування технічного переозброєння і реконструкції підприємств, розширення діючих виробництв, будівництво об’єктів соціального та природоохоронного призначення на діючих державних виробничих підприємствах.
Згідно з Указом Президента України ”Про Основні напрями інвестиційної політики на 1999-2001 роки” прогнозовані обсяги бюджетних інвестицій становлять у цій перспективі 9,9 млрд. грн., в тому числі у 1999 році - 2238 млн. грн.; у 2000 році - 3100 млн. грн. і у 2001 році - 4550 млн. грн. Це свідчить про те, що державна підтримка інвестиційного процесу підприємств державного сектору економіки зростає.
Серед децентралізованих власних джерел фінансових ресурсів, що формуються безпосередньо на підприємствах як державної так і недержавної форми власності і спрямовуються на інвестиції, головне місце посідають прибуток та амортизаційні відрахування.
Прибуток є основним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів, що забезпечує всі напрямки стратегічного розвитку підприємства. За рахунок прибутку підприємство сплачує податок на прибуток та інші платежі, формує резервний фонд і фонд споживання, накопичує інвестиційні ресурси для виробничого розвитку. Ця остання частина прибутку підприємства спрямовується на фінансування його інвестиційних проектів. Обсяг інвестиційних ресурсів, який формується за рахунок прибутку підприємства, визначається в процесі його розподілу на різні цілі.
Однак, в сучасних умовах кризового розвитку економіки України в цілому і виробничих підприємств зокрема прибуток не відіграє належної ролі у формуванні інвестиційних ресурсів. Більшість підприємств державної і колективної форми власності мають занадто низький рівень рентабельності, а значна частина їх працюють збитково. На більшості виробничих підприємств прибуток не може забезпечити помітного обсягу фінансування не тільки проектів їхнього розвитку, а навіть й проектів санації їх.
Амортизаційні відрахування від основних засобів і нематеріальних активів, що використовуються підприємствами, є більш сталим джерелом формування інвестиційних ресурсів, особливо на підприємствах із значним обсягом цих активів. При цьому за рахунок використання різних методів амортизації підприємство може регулювати формування амортизаційних потоків. Відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку””, П(С)БО 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності” та П(С)БО 7 “Основні засоби” підприємство самостійно обирає метод лінійної або прискореної амортизації основних засобів.
Відповідно до п.26 П(С)БО 7 “Основні засоби” річна сума амортизаційних відрахувань може бути розрахована одним із наступних способів.
1) Прямолінійного списання - виходячи з амортизуємої вартості об’єкта основних засобів і норми амортизації, визначеної виходячи із очікуваного строку корисного використання цього об’єкту. Під амортизуємою вартістю розуміється первісна або переоцінена вартість основних засобів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості.
2) Зменшення залишкової вартості - виходячи із залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації і норми амортизації (у відсотках) розрахованої як різниця між одиницею і результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта з частки від результата ділення ліквідаційної вартості об’єкта на його первісну вартість.
3) Прискореного зменшення залишкової вартості - виходячи із залишкової вартості об’єкту на початок звітного періоду або початкової вартості на дату початку нарахування амортизації і річної норми амортизації, розрахованої виходячи із строку корисного використання об’єкту, яка подвоюється.
4) Кумулятивного - виходячи із амортизуємої ватрості і кумулятивного коефіцієнта, де в чисельнику - кількість років, які залишаються до кінця строку використання об’єкта основних засобів, а в знаменнику - сума числа років його корисного використання.
5) Виробничого, за яким розраховується місячна сума амортизаційних відрахувань, виходячи з фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) і співвідношення амортизуємої вартості і загального обсягу продукції (робіт, послуг), який підприємство розраховує виготовити (виконати) з використанням об’єкта основних засобів.
6) Підприємство може використовувати метод і норми нарахування амортизації основних засобів, що передбачені податковим законодавством відповідно до ст.8 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.
При застосуванні методу нарахування амортизації відповідно до податкового законодавства використовуються такі норми зношування, встановлені у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на кінець звітного періоду:
- для групи 1 (будівельні, споруди, їхні структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та частини їх) — 5% на рік;
- для групи 2 (автомобільний транспорт та вузли до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включно з електронно-обчислювальними машинами, іншими машинами для автоматичної обробки інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації; інше конторське обладнання, устаткування та приладдя до нього) — 25% на рік;
- для групи 3 (будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2) — 15% на рік.
При застосуванні методу прискореної амортизації (згідно із податковим законодавством, цей метод може бути застосовано лише щодо основних фондів групи 3) використовуються такі норми амортизації: перший рік експлуатації — 15%; другий рік експлуатації — 30%; третій рік експлуатації — 20%; четвертий рік експлуатації — 15%; п’ятий рік експлуатації — 10%; шостий рік експлуатації — 5%; сьомий рік експлуатації — 5%.
Порівнюючи норми амортизації за різними методами нарахування їх бачимо, що прискорена амортизація основних засобів створює більш сприятливі умови фінансування їхнього оновлення (модернізації). Прискорені методи нарахування амортизації дозволяють на початку використання об’єкту основних засобів нараховувати амортизацію у більших сумах, ніж в кінці строку використання цього об’єкту. А застосування методу прискореної амортизації до 3 групи основних фондів відповідно до податкового законодавства України створює умови для зменшення суми податкових платежів за рахунок прибутку підприємств у перші роки експлуатації основних фондів цієї групи.
Серед зовнішніх власних джерел фінансування інвестиційних проектів підприємств головне місце посідають залучення додаткового акціонерного капіталу та продаж за грошові кошти пакетів акцій.
Залучення додаткового акціонерного капіталу є найбільш поширеною практикою формування власних інвестиційних джерел підприємств, створених у формі акціонерних товариств. При цьому створюються сприятливі умови для повного покриття потреби не тільки у капітальних вкладеннях в основні засоби, а і для фінансування приросту власних оборотних коштів. Механізмом такого залучення власних фінансових ресурсів є додаткова емісія акцій акціонерним товариством, і державним також.
Продаж за грошові кошти пакетів акцій, що належать державі, також дає змогу сформувати певний обсяг інвестиційних ресурсів у грошовій формі. Але це джерело формування фінансових ресурсів має певні межі: по-перше, воно обмежене загальною сумою акціонерного капіталу державних акціонерних товариств; по-друге, продаж частини акцій не повинен призводити до втрати важелів реального управління такими підприємствами з боку державних органів (тобто продаж окремих пакетів акцій, що належать державі, не повинен позначатися на володінні нею контрольним пакетом цих акцій). Відповідно до наказу Фонду Державного майна України, продаж за грошові кошти пакетів акцій, що належать державі, може здійснюватись не тільки на фондових біржах, а й у позабіржовій фондовій торговій системі шляхом проведення аукціонів.
Як перше, так і друге джерела зовнішнього залучення власних фінансових коштів можуть бути використані для реалізації інвестиційних проектів, які мають високу привабливість для інвесторів і можуть мобілізувати достатній обсяг залучення власного капіталу.
Фінансування інвестиційних проектів як державних так і недержавних виробничих підприємств може здійснюватись не лише за рахунок коштів державного бюджету і формування власного капіталу із внутрішніх і зовнішніх джерел, а й шляхом залучення необхідного обсягу позикового капіталу. Основними формами залучення позикових коштів для фінансування інвестиційних проектів підприємств у сучасних умовах виступають банківське кредитування, лізинг та залучення іноземних інвестицій на зворотній основі.
Банківське кредитування інвестиційних проектів є найбільш традиційною формою залучення позикових фінансових ресурсів. Але в сучасних умовах комерційні банки України надають підприємствам в основному короткострокові кредити, в той час як фінансування інвестиційної діяльності потребує використання довгострокових кредитів, які надаються у незначних розмірах під високі процентні ставки.
Перспективи розвитку банківського кредитування інвестиційних проектів пов’язані з подоланням економічної кризи в Україні, істотним зростанням обсягу кредитних ресурсів комерційних банків, правовим врегулюванням багатьох питань іпотечного кредитування (проект закону “Про іпотеку” вже внесено на розгляд Верховної Ради України).
Одним із найпоширеніших джерел фінансування інвестиційних проектів реконструкції і модернізації у світовій практиці є лізинг, він вже набуває певного поширення в Україні. Певним поштовхом до такого поширення став Закон України “Про лізинг”, який визначив основні правові умови для застосування цієї форми позикового фінансування інвестиційної діяльності підприємств. Відповідно до цього закону, об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке може бути віднесено до основних засобів (для порівняння слід відзначити, що у світовій практиці об’єкт лізингових відносин значно ширший).
У інвестиційному процесі підприємств можуть використовуватись як фінансовий, так і оперативний види лізингу. Лізингові форми обслуговування інвестиційного процесу мають набути значного поширення в Україні, бо, як свідчить досвід країн із перехідною економікою, вони найбільш ефективні з-поміж позикових форм фінансування інвестиційних проектів.
Найбільш актуальною проблемою для України на сучасному етапі є залучення іноземних інвестицій. У 1998 році іноземні інвестиції надходили в Україну більш як 80 країн світу; безумовними лідерами в цьому напрямку були фірми США, Німеччини та Великобританії. Найпривабливішими для іноземних інвесторів є галузі металообробки, машинобудування харчової промисловості та деякі інші. Але загальна частка іноземних інвестицій у фінансуванні в Україні у 5—6 разів нижча, ніж у країнах Східної Європи в цілому, фінансування же підприємств державної форми власності становить лише 1% від загального їх обсягу.
Розширення обсягу іноземних інвестицій в Україну пов’язане із стабілізацією її політичного й економічного становища, створенням більш сприятливого інвестиційного клімату, розширенням системи гарантій повернення інвестованого капіталу, активізацією взаємовідносин із міжнародними інвестиційними інституціями — Міжнародним банком реконструкції та розвитку, Міжнародною асоціацією розвитку, Міжнародною фінансовою корпорацією, Європейським банком реконструкції та розвитку. Ефективному використанню іноземних інвестицій для забезпечення розвитку державних виробничих підприємств має сприяти створена в 1997 році за указом Президента Палата незалежних експертів з питань іноземних інвестицій.
Джерела фінансових ресурсів, які використовує підприємство для фінансування інвестиційної діяльності обумовлюють форми фінансування інвестицій: самофінансування; фінансування за рахунок позикових коштів; змішане фінансування.
Більшість джерел фінансування інвестицій формуються в процесі фінансової діяльності підприємства, яка призводить до зміни розміру, складу власного та позикового капіталу. До такої діяльності, зокрема, відносять одержання грошових коштів від розміщення акцій та від інших операцій, що зумовлює збільшення власного капіталу, одержання грошових коштів в результаті утворення боргових зобов’язань, що збільшують позиковий капітал (отримання кредиту, випуск облігацій, видачу векселів). Водночас, складовою цієї діяльності є виплата грошових коштів для погашення раніше отриманих позик, виплата дивідендів грошима, викуп раніше випущених підприємством акцій – та ін.
На вибір джерел фінансування інвестиційної діяльності впливають такі фактори: вартість залученого капіталу; співвідношення власного і позикового капіталів; рівень ризику.
При управлінні джерелами фінансування капітальних інвестицій визначають їх оптимальну структуру. Розмір джерел фінансування капітальних інвестицій у першу чергу залежить від обсягу і структури інвестиційних витрат, з урахуванням зміни індексу цін після затвердження показників бізнес - плану проекту.
В умовах дефіциту коштів необхідно передбачити узгодження загального обсягу надходження коштів з показниками загального обсягу інвестиційних витрат за періодами виконання робіт та забезпечити рівномірність надходження коштів відповідно до календарного плану здійснення робіт.
Оптимізація джерел фінансування інвестиційних проектів потребує в кожному випадку визначення вартості залучення інвестиційних ресурсів із різних джерел і розрахунку їхньої середньої вартості (середньої вартості капіталу, що залучається). При цьому щодо кожного із джерел фінансування мають бути використані всі резерви мінімізації вартості залучення їх. Ефективною слід вважати таку структуру джерел фінансування інвестиційного проекту, за якої середня вартість капіталу, що залучається значно нижча за внутрішню норму доходності за ним. Таке співвідношення слід вважати найважливішим критерієм можливості реалізації інвестиційного проекту за пропонованою схемою його фінансування.
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
Фінансові інвестиції є активною формою ефективного використання тимчасово вільного капіталу. До традиційних активів відносяться акції і облігації. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.
Акції можуть бути іменними, на пред’явника, привілейованими та простими. Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в правлінні акціонерними товариством, якщо інше не передбачено його статутом.
Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованими (у процентах до їх номінальної вартості) щорічно виплачуваними дивідендами. Виплата дивідендів здійснюється у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від величини одержаного товариством прибутку. Якщо прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з резервного фонду. Якщо розмір дивідендів, що сплачуються акціонерам за простими акціями, перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може надаватися доплата до розміру дивідендів, сплачених іншим акціонерам.
За кількістю голосів, що акції надають їхнім власникам на загальних зборах акціонерів, розрізняють так звані одноголосі, багатоголосі та безголосі акції. Певна кількість акцій, що зосереджена в одних руках і забезпечує більшість голосів, має назву контрольного пакета акцій.
Власник акцій формально не вважається власником підприємства. Він не має права вилучати свою частку з виробництва, оскільки та не має самостійного значення.
У разі, коли акціонер з тих чи інших причин захоче позбутися належних йому акцій, він може або повернути їх самому товариству (в акціонерних товариствах закритого типу), або продати на ринку цінних паперів (коли це акції товариства відкритого типу).
До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів, що містить такі основні дані: порядковий номер купона на виплату дивідендів, порядковий номер акції, за якою виплачуються дивіденди, найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.
Облігація – це основний вид боргових зобов’язань, згідно з яким позичальник (емітент) повинен сплатити певну суму кредитору (власнику) по завершенні визначеного терміну і суму щорічного доходу у вигляді фінансового або плаваючого відсотку. Зміна плаваючого відсотку відбувається згідно з встановленими правилами. Саме тому облігації називають цінними паперами з фіксованим доходом.
Облігації є цінними паперами, які можуть випускати держава, підприємства і іноземні організації на певний, наперед визначений період часу, після цього вони підлягають викупу емітентом за номінальною вартістю. Власник облігацій, будучи кредитором, одержує щорічно (щопіврічно, щоквартально) фіксований відсоток від їх номінальної вартості.
Існують короткострокові (кілька тижнів), середньострокові (1-7 років), довгострокові (до 30 років) і безстрокові облігації.
На відміну від акцій, за облігаціями гарантується сплата відсотку у встановлений строк, але його розмір, як правило нижчий від дивідендів.
Надійність облігації залежить від декількох причин. Найбільш надійна облігація для інвестора – це державна, короткострокова, іменна, серійного погашення з плаваючим відсотком, яка забезпечена матеріальним носієм. Зміна будь-якого з цих факторів призведе до зниження надійності облігації. Для інвестора ненадійними є облігації низькоприбуткові і з правом відзиву. Отже, вибір типу певного цінного паперу є фінансовим рішенням, що визначає економічні умови майбутньої діяльності підприємства.
Особливу увагу потрібно приділяти методам оцінки реальної вартості окремих видів фінансових вкладень. Вартість, що визначається сумою доходів, які цінні папери можуть принести їх власникові.
Вартість цінних паперів - вартість, як і будь-яких інших товарів в умовах ринку, визначається за попитом на них та їх пропозицією. Котирування цінних паперів на біржі дозволяє визначати їх ринкову ціну (курс акцій, курс облігацій).
Курс акцій – ціна, за якою акції котируються і продаються на фондовій біржі. Виражається в їх абсолютній грошовій вартості або відношенням вартості реалізації до номінальної вартості. Курс акцій прямо залежний від розмірів отримуваних за ними дивідендів і обернено – від норми позикового процента.
Однак перш ніж придбати ті чи інші папери, варто обчислити суму доходів, які вони можуть принести їх власникові, а після зіставлення доходів з ціною, за якою реалізуються цінні папери, приймати рішення про доцільність чи недоцільність їх придбання.
Вартість цінних паперів залежить від трьох чинників: доходів від цінних паперів, темпів зміни доходів, ризику або невпевненості щодо доходів. З них найбільш невизначеним чинником є оцінка ризику, особливо в умовах нестабільності економіки. Під час оцінювання вартості цінних паперів рівень ризику враховує дисконтна відсоткова ставка. Варто пам’ятати, що чим більший ризик, тим непевнішні доходи і тим більша відсоткова ставка.
Єдиним теоретичним підходом для оцінювання вартості цінних паперів є такий: вартість цінних паперів визначають як теперішню вартість усіх майбутніх надходжень від них.
Цінні папери з погляду фіксованості доходів поділяються на дві групи:
· цінні папери з фіксованим доходом (твердовідсоткові);
· цінні папери з нефіксованим доходом.
До перших, зокрема, належать облігації та привілейовані акції, до других – прості акції.
Дохідність облігації визначається двома факторами: винагородою за представлений емітенту займ (купонними виплатами) і різницею між ціною погашення і придбання паперу.
Коли для обчислення річного доходу замість номінальної ціни акції враховується її курсова (ринкова) чи купівельна ціна, отриманий показник називається дивідендною віддачею акції.
Оцінка ефективності того чи іншого фінансового інструменту інвестування зводиться до оцінки його реальної вартості, яка забезпечує отримання норми інвестиційного прибутку.
Такими нормами прибутку є:
· проценти за вкладами у статутний капітал;
· проценти на депозитні вклади в комерційних банках;
· проценти за облігаціями й іншими борговими цінними паперами;
· дивіденди за акціями та іншими пайовими цінними паперами.
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
Оцінку фінансових інвестицій здійснюють аналогічно капітальним, шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з іншого. Особливість такого зіставлення полягає в тому, що при фінансових інвестиціях у сумі грошових потоків відсутні амортизаційні відрахування. Отже, необхідно розглянути основні методи оцінки ефективності фінансових інвестицій, зокрема оцінки вартості облігацій та акцій.
Оцінка привілейованих акцій. Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди від компаній, які випускають акції.
Щоб купити акції тієї чи іншої корпорації, необхідно мати інформацію про її фінансовий стан. Такий аналіз здійснюють на основі таких показників: розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію; коефіцієнт виплачуваності; коефіцієнт “ціна-дохід” (прибуток); коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу за чистим доходом.
Розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію складає різницю між чистим доходом та виплатами по облігаціях, поділену на кількість акцій, випущених в обіг.
Коефіцієнт виплачуваності дорівнює відношенню суми дивіденду на розмір чистого доходу, який припадає на одну а акцію, помножений на 100%.
Коефіцієнт ”ціна – дохід” (прибуток) встановлює зв’язок між ціною акції та величиною чистого доходу (прибутку) корпорації, який припадає на одну акцію і розраховується як відношення ціни акції на дохід (прибуток) на одну акцію.
Коефіцієнт рентабельності - акціонерного капіталу по чистому доходу – це показник, зворотний коефіцієнту ”ціна – дохід” (прибуток).
Оцінка звичайних акцій з постійним приростом дивідендів. Дивіденди фірми можуть зростати щорічно постійними темпами. Ціну звичайних акцій з постійними темпами приросту дивідендів (особливо характерна така ситуація для країн з інфляційною економікою), причому щорічні темпи приросту розміру дивідендів однакові (що вважається нормальним явищем), можна визначити, якщо дисконтувати майбутні дивіденди за необхідною ставкою доходу:
(8.13)
де р – щорічний темп приросту дивідендів на акцію.
Але існує спеціальна формула Гордона (професор Майрон Дж. Гордон):
(8.14)
Оцінка облігацій. До придбання тих чи інших облігацій, інвестору необхідно з’ясувати, яка прибутковість облігації? і чи не за завищену ціну пропонується купити цю облігацію?
Прибутковість облігації розраховується за формулою:
де r – прибутковість облігації:
І – розмір процента, який сплачується по облігації у грошовому виразі;
Н – номінальна вартість облігації;
О – оплачувана вартість облігації;
n – строк, на який продається облігація.
Теперішня вартість облігації обчислюється за такою формулою:
Ро = І х PVIFA + Н х PVIF, (8.15)
де PVIFA – процентний фактор теперішньої вартості анюїтету;
PVIF – процентний фактор теперішньої вартості облігації.
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.1. Сутність і форми інвестицій
8.2. Класифікація інвестицій підприємств
8.3. Управління капітальними інвестиціями
8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів
8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій
8.6. Управління фінансовими інвестиціями
8.7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
8.8. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
Основна мета формування інвестиційного портфеля полягає у забезпеченні реалізації найдохідніших фінансових інвестицій. До основних типів фінансових портфелів відносяться: портфель доходу, портфель росту, агресивний портфель, компромісний портфель, консервативний портфель.
Метою оптимізації портфеля цінних паперів є формування такого портфеля цінних паперів, який би відповідав вимогам підприємства як дохідністю, так і за ризикованістю, що досягається шляхом збільшення кількості цінних паперів в портфелі.
Кожне підприємство, що бажає розмістити вільні кошти на фондовому ринку, має свою шкалу оцінки ризику і дохідності. Висока дохідність для одного підприємства може показатися низькою для другого.
Підприємства вкладають свої капітали в цінні папери з метою отримання прибутків і збереження капіталу від інфляції. Щоб сформувати ефективний інвестиційний портфель цінних паперів, необхідно знати характеристики і значення різних видів цінних паперів, правила їх випуску, обігу, обліку, оподаткування та інші аспекти.
Портфелем цінних паперів називають сукупність усіх цінних паперів, які належать інвестору. При формуванні свого інвестиційного портфеля цінних паперів підприємство повинно забезпечити безпечність вкладення капіталу в цінні папери, задану прибутковість вкладень, зростання капіталу та його ліквідність.
У залежності від поєднання різних вимог до вкладення капіталу в цінні папери розрізняють наступні види портфеля цінних паперів:
· традиційний консервативний портфель;
· ризикований або агресивний портфель;
· комбінований портфель цінних паперів, який поєднує в собі елементи і ризикованого і традиційного портфеля.
Основним принципом оптимізації портфеля цінних паперів є принцип диверсифікації вкладень, тобто складення між безліччю різних за інвестиційними якостями цінних паперів з метою зниження ризику загальних втрат і підвищення сукупної прибутковості.
Ризикований портфель цінних паперів створюється звичайно на строк не менше 6 місяців. Для того, щоб ризик вкладення в такий портфель міг компенсуватися можливістю отримання високого прибутку, сума вкладення за оцінками західних експертів повинна бути в межах 200–300 тис. гривень.
Комбінований портфель цінних паперів знижує ризик вкладень капіталу, але також вимагає солідних стартових сум вкладення і на довгий період часу (більше 6 місяців).
Традиційний консервативний портфель в класичному вигляді складається з вільних грошових коштів підприємства і короткострокових вкладень у вигляді корпоративних акцій і облігацій та державних цінних паперів.
При формуванні портфеля простих акцій інвестору доводиться долати багато невизначеностей:
· невідомі заздалегідь майбутні фінансові результати емітента;
· невідомі заздалегідь час і величина виплати майбутніх дивідендів за акціями;
· невідомі заздалегідь ступінь ризику при інвестуванні в даний цінні папери.
Для усунення невизначеності при інвестуванні коштів в акції теорія і практика ринкового господарювання виробила визначені підходи до оцінки їх вартості:
· метод капіталізації чистого прибутку;
· метод капіталізації дивідендів;
· метод капіталізації грошових потоків.
Найбільш простою формулою визначення вартості акції є формула капіталізації прибутку:
де Р – теперішня вартість майбутнього доходу (чистого прибутку на акцію);
r – очікуваний (середній за період) майбутній чистий прибуток на акцію;
S – норма капіталізації або норма ризику.
Вкладення в цінні папери, якими управляють як одним цілим, розглядаються в якості портфеля цінних паперів. Структура портфеля відображає визначене поєднання інтересів інвесторів, а також консолідує в тій чи іншій мірі ризики за деякими цінними паперами. Це дозволяє розглядати портфель як цілісний об’єкт управління, що в свою чергу передбачає наступне:
· визначення задач, які стоять перед портфелем в цілому;
· розробку і реалізацію стратегії і тактики вирішення цих задач.
Тип портфеля – це його узагальнена характеристика з позицій задач, які стоять перед ним, чи видів паперів, які входять в портфель. До цінних паперів, які є об’єктом портфельного інвестування, відносяться:
· акції АТ;
· державні боргові зобов’язання (облігації, розміщені серед юридичних осіб, облігації місцевих органів влади);
· дохідні цінні папери;
· комерційні папери;
· депозитні сертифікати банків, чеки, ощадні сертифікати банків тощо. Розрізняють декілька типів портфелів:
· портфель зростання, що орієнтований на акції, а курсова вартістть швидко зростає. Мета – приріст капіталу інвесторів. Ось чому власникам портфеля дивіденди можуть виплачуватись в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуватись;
· портфель доходу, метою якого є отримання високих поточних доходів. Відношення стабільно виплачуваного відсотка та курсової вартості цінних паперів, які входять в цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;
· портфель ризикового капіталу – портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;
· збалансований портфель, що складається частково із цінних з швидко-зростаючим курсом, частково з високодохідних цінних паперів. В цьому портфелі можуть знаходитися і високоризикові цінні папери, мета – приріст капіталу і отримання високого доходу, відповідно до чого і загальні ризику будуть збалансованими. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він точно відповідає меті їх діяльності;
· спеціалізований портфель, за яким цінні папери об’єднані не за загальним цільовим, а за більш особистими критеріями (вид ризики, вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність), наприклад:
1) портфель стабільного капіталу і доходу (однорідні портфелі, коротко– і середньострокових депозитних сертифікатів);
2) портфель короткострокових фондів (такий портфель характерний для взаємних фондів грошового ринку);
3) портфель середньо– та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як правило, з облігацій);
4) регіональний чи галузевий портфель;
5) портфель іноземних цінних паперів;
Тип портфеля не є чимось постійним, він змінюється в залежності від стану ринку і відповідних змін цілей інвесторів.
З урахуванням української специфіки система цілей портфеля може бути представлена наступним чином:
· збереження і приріст капіталу;
· придбання цінних паперів, які за умовами обігу можуть замінювати готівку;
· доступ через придбання цінних паперів до дефіцитних продуктів і послуг, майнових і немайнових прав;
· розширення сфери впливу і перерозподілу власності, створення холдінгових та ланцюгових структур;
· спекулятивна гра на коливаннях курсів;
· дохідні цілі (зондування ринку, страхування від надмірних ризиків і
т. ін.).
Для кваліфікованого управління портфелем необхідно керуватися відповідною портфельною стратегією, яка визначається:
· типом і цілями портфеля;
· станом ринку, його активністю, динамікою відсоткової ставки та курсовою вартістю цінних паперів;
· діючими законодавчими пільгами та обмеженнями;
· загальноекономічним станом (у тому числі такими факторами як фази економічних циклів, рівень інфляції);
· необхідністю підтримувати рівень ліквідності та мінімізацію ризиків;
· типом стратегії (коротко–, середньо– та довгостроковість).
Одним з основних способів зменшення ризику портфельних інвестицій є диверсифікація портфеля – таке комбінування його елементів, при якому досягається мінімізація ризику при збереженні можливого доходу.
Диверсифікація заснована на розбіжностях в коливаннях доходів та цін на об’єкти інвестування. Очікувана норма доходу з портфеля інвестицій представляє собою середньозважену величину по кожній окремій групі інвестицій, які входять в цей портфель. Ця величина, яку визначають символом Кр, розраховується наступним чином:
де Кр – очікувана норма доходу по всіх групах інвестицій;
хі – частка всієї групи, інвестована в капітал;
Кі – очікувана норма доходу за капіталом;
n – номер капіталу в інвестиційному портфелі.
Ризик для портфеля інвестицій вимірюється середнім квадратичним відхиленням розподілу доходів. Ця величина розраховується за наступною формулою:
де Крі – дохід за портфелем інвестицій при і–тому стані економіки;
Кр – очікувана норма доходу за портфелем інвестицій;
Рі – ймовірність настання і–того стану економіки.
Для формування диверсифікованого портфеля слід враховувати коефіцієнт кореляції між складовими його цінних паперів. При підборі цінних паперів таким чином, щоб їх доходність коливалась в протифазі (Ккор = –1) теоретично можливо сформувати портфель з нульовим ризиком.
Тема 9. Управління фінансовими ризиками 1. Ризики у фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання.
1.1. Умови виникнення ризиків.
1.2. Види ризиків та їх характеристика.
1.3. Основні методи кількісної оцінки ризику.
1.4. Критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності.
2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання.
2.1. Структура моделі управління ризиком суб'єкта господарювання.
2.2. характеристика основних факторів, що визначають параметри моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.3. Основні кількісні показники, що використовуються в моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.4. Особливості використання портфельного аналізу в моделі управління ризиками.
3. Основні методи нейтралізації фінансових ризиків у підприємницькій діяльності суб'єкта господарювання.
3.1. поняття нейтралізації ризику та толерантність ризику.
3.2. Основні цілей нейтралізації ризику.
3.3. Поняття стратегії уникнення ризику.
3.4. страхування як форма нейтралізації фінансових ризиків.
3.5. Диверсифікації та її вплив на величину фінансових ризиків.
3.6. Стратегія хеджування ризиків.
1. Ризики у фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання
Адекватність та ефективність моделі фінансового менеджменту на підприємстві потребам ринкового середовища передбачає органічну інтеграцію до структури такої моделі функціонально-організаційного блоку, на який буде покладено завдання управління сукупністю ризиків, що виникають у процесі здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єктом господарювання, при цьому управління такими ризиками спрямоване, перш за вcе, на забезпечення стабільності фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, а також підтримання належного рівня його конкурентоспроможності у короткостроковій та довгостроковій перспективах, досягнення таких цілей можливе за умови виконання наступних вимог, зокрема: (1) належне обґрунтування управлінських фінансових рішень та оцінка рівня ризику, який пов'язаний із виконанням таких рішень, (2) визначення та аналізу взаємозв'язку між ідентифікованим ризиком та іншими параметрами фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, (3) обґрунтування доцільності прийняття ризику та розрахунок максимальної величини утримання ризику, (4) пошук методів нейтралізації ризику та оцінки їх ефективності для кожної окремої господарської операції та/або їх сукупності і, нарешті, (5) забезпечення уникнення, покриття або ж перерозподілу ризиків підприємницької діяльності суб'єкта господарювання у просторі та часі.
Зважаючи на той факт, що джерелом усієї сукупності ризиків, що формуються в результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єктом господарювання, являється будь-яке управлінське фінансове рішення щодо тієї чи іншої господарської операції, яка здійснюється в рамках згаданих вище напрямків діяльності підприємства, управління ризиками є об'єктивною необхідністю та обов'язковою умовою ефективності моделі фінансового менеджменту на підприємстві. У свою чергу, ефективність та результативність моделі управління фінансовими ризиками підприємства в ринкових умовах господарювання безпосередньо залежить від рівня адекватності фінансово-математичного, інформаційно-методологічного, а також нормативно-правового забезпечення такої моделі. при цьому, у якості забезпечення потреб моделі управління фінансовими ризиками необхідно розуміти сукупність інформаційних каналів, механізмів та форм первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою покриття потреб виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації фінансових ризиків в операційній, інвестиційній та фінансовій діяльності суб'єкта господарювання.
1.1. Умови виникнення ризиків.
Здійснення підприємницької діяльності, при цьому не залежно, чи здійснюються господарські операції суб'єкта господарювання в рамках операційної, або інвестиційної, або ж фінансової діяльності нерозривно пов'язано із таким явищем як невизначеність, тобто не можливості спрогнозувати майбутність наслідки здійснення тієї чи іншої господарської операції із 100-відсотковою достовірністю. Однак це не є підставою для відмови від зорієнтованих на перспективу напрямків управління фінансами суб'єктів господарювання, при цьому слід чітко усвідомлювати, що, наприклад, планування та прогнозування є об'єктивною необхідністю побудови ефективної моделі фінансового менеджменту на підприємстві, оскільки наявність ефекту невизначеності та її вплив на формування сценарію фінансово-господарської діяльності підприємства не означає, що суб'єктам господарювання не доцільно здійснювати її планування та прогнозування на майбутні періоди.
Невизначеність при здійсненні господарських операцій суб'єктом господарювання в раках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності свідчить про наявність ймовірності відхилення кінцевого результату від очікуваної величини, при цьому таке відхилення може мати як позитивний, так і негативний ефект. У свою чергу, ймовірність виникнення будь-яких відхилень, незалежно від того, позитивні чи негативні це відхилення, від очікуваного рівня фінансових показників прийнято визначати як ризик, що дозволяє стверджувати, що невизначеність, притаманна реалізації тих чи інших господарських операцій суб'єкта господарювання, формує його сукупний ризик, який, у свою чергу, складається із сукупності окремих видів ризиків.
Існування невизначеності при прийнятті управлінських фінансових рішень, а також ризику, що пов'язаний із їх виконанням, постає об'єктивна проблема формування адекватної системи виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації відповідних ризиків реалізації операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єкта господарювання - моделі управління ризиками (Risk Management Model), у тому числі фінансовими. У той же час, ефективність моделі управління ризиками суб'єкта господарювання передбачає чітке усвідомлення основних функціонально-організаційних питань, пов'язаних із практичним провадженням такої модель, у тому числі:
класифікація основних ризиків підприємства, пов'язаних із здійсненням його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності;
структурування сукупного ризику суб'єкта господарювання;
ідентифікація основних фінансово-математичних моделей та методів кількісної оцінки рівня ризику, а також обґрунтування доцільності використання окремих фінансових показників та коефіцієнтів для аналізу конкретного виду ризику суб'єкта господарювання;
визначення та зведення основних критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності тощо.
1.2. Види ризиків та їх характеристика.
Об'єктивна необхідність дослідження та вивчення сукупного ризику суб'єкта господарювання пояснюється тим фактом, що будь-яка операційна, інвестиційна та фінансова діяльність такого суб'єкта господарювання у ринковому середовищі здійснюється виключно в умовах загрози формування негативних фінансових результатів -збитків, це, у свою чергу, дозволяє говорити про існування своєрідних центрів формування ризиків (аналогічно до центрів затрат суб'єкта господарювання - див. Тема 5), на основі яких можна структурувати три узагальнюючі рівні (напрямки) центрів формування ризику.
Центр формування ризику - системоутворююча сукупність факторів формування ризиків суб'єкта господарювання при здійснення господарських операцій в рамках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, їх якісних характеристик, також визначення основних їх кількісних параметрі в.
Формування класифікаційних ознак на основі наведеного вище структурування ризиків суб'єкта господарювання дозволяє виділити у структурі сукупного ризику наступні основні його види (групи):
операційних ризик (operating risk), формування якого притаманне господарським операціям які реалізуються в межах операційної діяльності суб'єкта господарювання;
інвестиційний ризик (investing risk), формування якого притаманне господарським операціям, які реалізуються в межах інвестиційної діяльності суб'єкта господарювання;
фінансовий ризик (financing risk), формування якого притаманне господарським операціям які реалізуються в межах фінансової діяльності суб'єкта господарювання.
відповідно, сукупний ризик суб'єкта господарювання відповідатиме сумарній величині ризиків по кожному центру (напрямку) їх формування - операційного, інвестиційного та фінансового ризиків.
так, операційні ризики формуються як наслідок прийняття управлінських рішень, пов'язаних із здійсненням основних діяльності, у тому числі господарські операції у виробничій сфері, постачанні сировини та збуті готової продукції.
У свою чергу, інвестиційний ризик отримання збитків формується при здісненні системоутворюючої сукупності господарських операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів - інвестиційної діяльності.
Фінансовий ризик суб'єкта господарювання пов'язаний із управлінськими рішеннями щодо покриття потреби підприємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності. Таким чином, фінансовий ризик безпосередньо пов'язаний із формуванням структури капіталу підприємства.
Слід наголосити, що ризик, пов'язаний із будь-якими управлінськими фінансовими рішеннями зводиться, переважно, до кількісної оцінки впливу невизначеності на фінансування суб'єкта господарювання - покриття його потреби у капіталі, таким чином можна говорити, що сукупність ризиків з достатнім рівнем достовірності можна звести системи фінансових ризиків, що дозволяє нам надалі використовувати паралельно такі терміти як модель управління ризиками та модель управління фінансовими ризиками як поняття із однорідним функціонально-організаційним навантаженням.
1.3. Основні методи кількісної оцінки ризику.
Формування моделі управління ризиками суб'єкта господарювання, забезпечення її адекватності та ефективності передбачає використання у якості функціонально-організаційного блоку системи методів кількісної оцінки ризиків суб'єкта господарювання. Слід відмітити, що використання фінансово-математичних методів кількісної оцінки ризиків суб'єкта господарювання тісно пов'язано із системою показників та факторів, що визначають параметри реалізації моделі управління ризиками.
У сучасній практиці корпоративних фінансів для кількісної оцінки сукупного ризику та окремих його складових можуть використовуватися ціла сукупність різноманітних фінансово-математичних моделей, найбільш розповсюдженими серед яких є наступні:
середнє квадратичне відхилення або дисперсія очікуваної величини цільового показника -
a - середнє квадратичне відхилення або абсолютна величини ризику;
а2 - дисперсія;
Хі - абсолютне значення цільового показника в і - ому періоді;
Х - очікувана величина цільового показника (розраховується як математичне очікування абсолютних значень цільових показників за п періодів);
n - кількість періодів, що аналізуються і передують плановому.
для кількісної оцінки ризиків, пов'язаних із активами, що мають активний ринок обігу, наприклад, цінні папери, може використовуватися коефіцієнт 3 (див. модель шарпа (Sharpe) або САРМ) -
3 - коефіцієнт 3 - використовується у якості кількісної оцінки системного (ринкового) ризику (market risk);
cov (RJ, Rm) - коваріація між Rj та Rm;
Rj - очікувана величина цільового показника для j - ого активу;
Rm - очікувана величина цільового показника для ринку даного активу;
32т - дисперсія.
1.4. Критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності.
Обґрунтування, прийняття та виконання управлінських фінансових рішень в рамках моделі управління ризиками суб'єкта господарювання має відповідати певних критеріям, що корелюють із відповідними цілями фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, зафіксованими у його статутних документах, а також його корпоративній та фінансовій стратегіям, так, перш ніж структурувати базові критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності, доцільно нагадати основні цілі підприємницької діяльності, яким підпорядкована операційна, Інвестиційна та фінансова діяльність суб'єкта господарювання, зокрема:
максимізація добробуту власників (shareholder value maximization);
максимізація ринкової вартості підприємства (firm value maximization);
підтримання конкурентоспроможності суб'єкта господарювання у короткостроковому та довгостроковому періодах;
забезпечення належного рівня ліквідності та платоспроможності суб'єкта господарювання з метою попередження фінансової неспроможності підприємства;
підтримання цільового рівня рентабельності (прибутковості) фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання;
підтримання Інвестиційної привабливості підприємства тощо.
Паралельно, необхідно визначити функціонально-організаційне навантаження поняття критерію прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності:
критерій прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності представляє собою обґрунтування причинно-наслідкових зв'язків між складовими елементами процесу прийняття управлінських фінансових рішень з метою забезпечення взаємоузгодженості таких елементів.
Порівнюючи особливості узгодження загальних цілей фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання із умовами невизначеності ринкового середовища, необхідно усвідомлювати, що критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності мають ряд особливостей, у тому числі: (1) сукупність критерії являється органічною складовою моделі управління ризиками суб'єкта господарювання; (2) порядок застосування критеріїв визначається системою цілей та завдань моделі управління ризиками як функціонально-організаційного блоку фінансового менеджменту господарювання; (3) об'єктом застування критеріїв являються якісні та кількісні параметри управлінських фінансових рішень тощо.
Виходячи з наведених вище цілей фінансове господарської діяльності підприємства, можна визначити системоутворюючу сукупність базових критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності, перш за все:
мінімізація абсолютної величини ризику суб'єкта господарювання;
забезпечення співставності рівня ризику та величини цільового показника;
максимізація абсолютної або відносної величини цільового показника.
2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб’єкта господарювання.
1.1. Умови виникнення ризиків.
1.2. Види ризиків та їх характеристика.
1.3. Основні методи кількісної оцінки ризику.
1.4. Критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності.
2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання.
2.1. Структура моделі управління ризиком суб'єкта господарювання.
2.2. характеристика основних факторів, що визначають параметри моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.3. Основні кількісні показники, що використовуються в моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.4. Особливості використання портфельного аналізу в моделі управління ризиками.
3. Основні методи нейтралізації фінансових ризиків у підприємницькій діяльності суб'єкта господарювання.
3.1. поняття нейтралізації ризику та толерантність ризику.
3.2. Основні цілей нейтралізації ризику.
3.3. Поняття стратегії уникнення ризику.
3.4. страхування як форма нейтралізації фінансових ризиків.
3.5. Диверсифікації та її вплив на величину фінансових ризиків.
3.6. Стратегія хеджування ризиків.
2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб’єкта господарювання.
Одним із найважливіших функціональних завдань управління фінансами суб'єкта господарювання являється управління фінансовими ризиками, що забезпечується створенням та реалізацією певної моделі управління ризиками як відокремленого функціонально-організаційного блоку фінансового менеджменту. Слід відмітити, що у сучасній фінансовій літературі такий функціонально-організаційний блок фінансового менеджменту часто називають як ризикменеджмент (Risk Management), однак надалі ми будемо використовувати переважно термін управління фінансовими ризиками, який можна визначити наступним чином:
управління фінансовими ризиками це специфічний функціонально - організаційний блок у структурі моделі фінансового менеджменту на підприємстві, що відповідає за виявлення, ідентифікацію, оцінку та нейтралізацію фінансових ризиків при здійсненні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, а також сукупного ризику фінансове - господарської діяльності суб'єкта господарювання в ринковому середовищі.
Виходячи з наведеного вище визначення управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання можна обґрунтувати основні положення формування моделі управління фінансовими ризиками, так, на основі новітніх теорій корпоративних фінансів та сучасної практиці управління фінансами суб'єктів господарювання прийнято виділяти наступні фактори формування моделі управління фінансовими ризиками, у тому числі:
структурування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта здійснюється виключно на основі особливостей фінансово-господарської діяльності конкретного підприємства, його статутних цілей із відповідних врахуванням теоретико-методологічних основ (у тому числі тих, що викладені у даній темі);
управління ризиками суб'єкта господарювання здійснюється на основі системоутворюючій сукупності кількісних показників (коефіцієнтів) відповідно до системи цілей та завдань моделі управління грошовими потоками суб'єкта господарювання;
вхідна первинна інформація, необхідна для управління ризиками, має бути повною та достовірною і включати, зокрема, якісні параметрів та кількісні показники, що характеризують основні фактори формування ризиків;
цільові показники управління фінансовими ризиками (як і вхідна первинна інформація) повинні бути приведені до співставних одиниць виміру, що забезпечує можливість їх адекватної фінансове - математичної та аналітичної обробки, а також формування тренду їх зміни;
кожен із сукупності фінансових показників та коефіцієнтів, яка використовується моделлю фінансовими ризиками суб'єкта господарювання з метою фінансово-математичного моделювання цільових параметрів, має бути максимально інформативним;
обов'язкове обґрунтування вибору методів статистичного, математичного та аналітичного моделювання з метою забезпечення адекватності виявлення, ідентифікації, оцінки та нейтралізації фінансових ризиків;
формування якісних та кількісних параметрів виявлення ,ідентифікації та оцінки ризиків суб'єкта господарювання у плановому періоді в рамках здійснення операційної, Інвестиційної та фінансової діяльності відповідно до усталеної сукупності визначених напрямків спостереження, а також обґрунтування на їх основі узагальнюючих показників моделі управління фінансовими ризиками;
обґрунтування, затвердження, реалізація та контроль за реалізацією методів, форм та технологій нейтралізації виявлених ризиків в рамках здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
Таким чином, формування адекватної та ефективної моделі управління ризиками суб'єкта господарювання передбачає вирішення наступної сукупності теоретико-методологічних та функціонально-організаційних проблемних питань, які можна розподілити за наступними напрямками: (1) структура моделі управління ризиком суб'єкта господарювання; (2) характеристика основних факторів, що визначають параметри моделі управління ризиками суб'єкта господарювання; (3) основні кількісні показники, що використовуються в моделі управління ризиками суб'єкта господарювання; (4) особливості використання портфельного аналізу в моделі управління ризиками.
1. Структура моделі управління ризиком суб'єкта господарювання.
Структурування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання здійснюється, як правило, відповідно до основних функціонально-організаційних завдань, що ставляться перед такою моделлю, так, модель управління фінансовими ризиками спрямована на реалізацію наступних завдань, які, у свою чергу, являються взаємоузгодженими послідовними ітераціями в системі управління фінансовими ризиками:
виявлення ризиків - реалізується у формі детального аналізу кожної окремої господарської операції в межах операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єкта господарювання, виявлення альтернативних сценаріїв її розвитку та обґрунтування ймовірності відхилення від планового сценарії із формування відповідних наслідків для підприємства;
ідентифікація ризику - передбачає дослідження сукупності якісних параметрів виявленого ризику, зокрема, джерела його формування, форми, виду і т.д., та факторів їх формування;
оцінка ризиків - здійснюється у формі фінансове - математичного дослідження ідентифікованих ризиків суб'єкта господарювання із використанням відповідних кількісних методів з метою встановлення абсолютних та відносних величин, що характеризують базові кількісні параметри такого ризику на основі усталеної сукупності відповідних показників;
нейтралізація ризиків - здійснюється шляхом прийняття управлінських фінансових рішень щодо реалізації превентивних заходів фінансового, організаційного або правового характеру з метою забезпечення ефективності господарської операції суб'єкта господарювання, і може включати, зокрема, уникнення ризику, страхування, диверсифікація та хеджування.
2. Xарактеристика основних факторів, що визначають параметри моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
Як вже згадувалося раніше, сукупний ризик суб'єкта господарювання включає в себе сукупність різних ризиків, які можна об'єднати у наступні групи: операційні ризики; інвестиційні ризики; фінансові ризики.
відповідно, фактори, що визначають базові характеристики ризиків будь відрізнятися в рамках визначених напрямків (центрів) ризиків.
так, операційні ризики суб'єкта господарювання формуються під впливом наступних факторів, зокрема (див. теми 3, 5 та 6): (1) тривалість операційного, виробничого та фінансового циклів та взаємозв'язок між ними; (2) особливості постачання сировини, конкурентна позиція підприємства на ринку ресурсів; (3) модель грошових розрахунків; (4) особливості формування та обігу дебіторської та кредиторської заборгованості суб'єкта господарювання та ряд інших, негативний вплив визначених факторів як форма ризику в операційній діяльності визначає, перш за все, формування фінансових результатів діяльності підприємства, оскільки безпосередньо впливає на формування абсолютної величини та структури затрат підприємства, а також розподіл у часі та просторі формування його доходів (наприклад, узгодження таких факторів як створення готової продукції, її відвантаження та оплата покупцями).
У свою чергу, інвестиційні ризики суб'єкта господарювання визначаються рівнем та особливостями впливу таких факторів як (1) зміна реальної (ринкової) вартості капітальних активів; (2) резерв ліквідності суб'єкта господарювання; (3) платоспроможність; (4) окупність довгострокових інвестицій (як капітальних, так і фінансових); (5) втрата контрою над аффілійованими та асоційованими підприємствами та ряд інших, врахування інвестиційних ризиків передбачає аналіз впливу на фінансове положення суб'єкта господарювання та його фінансові результати (прибуток) особливостей фінансування основних фондів, здійснення портфельного та прямого фінансового інвестування, а також формування нематеріальних активів (фінансування розробки новітніх технологій, їх впровадження та інші).
Фінансові ризики підприємства включають вплив сукупності фінансових показників, що визначають особливості здійснення фінансової діяльності, зокрема: (1) фінансовий ліверидж, (2) зміна кредитних ставок, (3) особливості залучення, (4) обслуговування та (5) погашення зобов'язань суб'єкта господарювання, що визначає абсолютний рівень та структурування вихідних грошових потоків по фінансовій діяльності та їх вплив на формування фінансових результатів суб’єкта господарювання, добробуту акціонерів (власників) та ринкової вартості підприємства, крім того, у структурі фінансових ризиків можна виокремити ризик, пов'язаний із (6) загрозою втрати контролю над підприємством (загроза ворожого поглинання), отже, втратою контролю за його грошовими потоками.
3. Основні кількісні показники, що використовуються в моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
Ідентифікація та оцінка фінансових ризиків у структурі моделі управління ризиками потребує формування відповідної системи показників, що уможливлювала б як дослідження якісних характеристик фінансових ризиків, так і їх кількісну оцінку. Як вже згадувалося раніше, для кількісної оцінки фінансових ризиків прийнято використовувати показники варіації, перш за все, середнє квадратичне відхилення (див. формула [09.1.01]), або ж коефіцієнт (див. формула [09.1.02]). Однак, для розрахунку згаданих показників рівня ризику, а також дослідження та оцінки інших характеристик фінансових ризиків можуть використовуватися наступні показники, коефіцієнти та кількісні моделі:
очікувана величина цільового показника (як правило, очікувана доходність або прибутковість активу) розраховується на основі фактичних величин цільового показника за минулі періоди шляхом розрахунку математичного очікування на основі наступної формули (кількісно математичне очікування величини цільового дорівнює середній арифметичній фактичних величин за попередні періоди):
X - очікувана величина цільового показника;
Хі - абсолютне значення цільового показника в І - ому періоді;
п - кількість періодів, що аналізуються І передують плановому.
коваріація між окремими господарськими операціями, ризиками або ж факторами їх формування використовується для встановлення причинне - наслідкового зв'язку між окремими об'єктами процесу прийняття управлінських рішень та його кількісної оцінки:
УІ - абсолютне значення цільового показника Уві- ому періоді;
n - кількість періодів, що аналізуються і передують плановому.
Коефіцієнт кореляції між окремими цільовими показниками, наприклад. господарськими операціями, окремими видами ризиків або ж факторами їх формування; коефіцієнт кореляції використовується (подібно до коваріації) для встановлення взаємозалежності між цільовими показниками і розраховується за наступною формулою:
рх, y - коефіцієнт кореляції між цільовими показниками X та Y;
cov (x, y) - коваріація між цільовими показниками X та Y;
бх - середнє квадратичне відхилення для цільового показника X;
бу - середнє квадратичне відхилення для цільового показника Y.
Крім цього, для потреб моделі управління ризиками поряд із синтетичними (розрахунковими) коефіцієнтами можуть використовуватися окремі первинні показники, що характеризують операційну, інвестиційну та фінансову діяльність суб'єкта господарювання. серед таких показників можна відмітити наступні:
чистий прибуток (Net income);
абсолютна величина грошових потоків (Cash Flow)
приведена теперішня вартість (Net Present Value) грошових потоків;
поточний курс корпоративних прав підприємства (Share Price);
прибуток до виплати відсотків та сплати податків (earnings before interests and tax);
та інші показники, виходячи із потреб аналізу конкретного виду ризику.
4. Особливості використання портфельного аналізу в моделі управління ризиками.
Важливе місце в інструментарії управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання посідає портфельний аналіз (portfolio analysis), що має ряд функціональне організаційних модифікацій і може використовуватися як для виявлення, ідентифікації, оцінки, так і для вибору та обґрунтування методів нейтралізації конкретного ризику. Серед найбільш розповсюджених у сучасній фінансово-економічній літературі є наступні модификації портфельного аналізу:
аналіз портфеля цінних паперів або інших ринкових активів (тобто активів, що володіють активним ринком їх вторинного обігу) - використовується для узгодження базових характеристик портфеля, як правило, рівня його доходності та ризику шляхом диверсифікації; на даний момент існує значна кількість теоретичних моделей для аналізу портфеля активів (слід відмітити, що подавляюча їх більшість розроблялася для цінних паперів, однак може вільно застосовуватися для інших активів) - формування оптимального портфеля інвестицій (модель Марковіца), модель Шарпа та інші;
управління ризиками на основі портфельного аналізу у формі портфельних матриці, зокрема: (1) матриця Бостонської консалтингової групи (портфель позиціонування суб'єкта господарювання на цільовому ринку „зростання - частка ринку") та (2) матриця Мак-кінзі (McKinzie) (портфель позиціонування суб'єкта господарювання на цільовому ринку „привабливість - конкурентні переваги").
Слід відмітити, що портфельний аналіз може використовуватися для ідентифікації та оцінки як якісних характеристик ризику в рамках операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єкта господарювання (аналіз портфельних матриць), так і кількісних параметрів відповідних груп ризиків (аналіз цільового портфеля), крім того, функціонально-організаційні особливості портфельного аналізу дозволяють використовувати його для взаємоузгодженого одночасного аналізу різних видів фінансових ризиків, у тому числі, у випадку необхідності поєднання тих ризиків, що піддаються кількісній оцінці, та ризиків, що не можуть бути оцінені кількісно.
3. Основні методи нейтралізації фінансових ризиків у підприємницькій діяльності суб'єкта господарювання.
1.1. Умови виникнення ризиків.
1.2. Види ризиків та їх характеристика.
1.3. Основні методи кількісної оцінки ризику.
1.4. Критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності.
2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання.
2.1. Структура моделі управління ризиком суб'єкта господарювання.
2.2. характеристика основних факторів, що визначають параметри моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.3. Основні кількісні показники, що використовуються в моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.4. Особливості використання портфельного аналізу в моделі управління ризиками.
3. Основні методи нейтралізації фінансових ризиків у підприємницькій діяльності суб'єкта господарювання.
3.1. поняття нейтралізації ризику та толерантність ризику.
3.2. Основні цілей нейтралізації ризику.
3.3. Поняття стратегії уникнення ризику.
3.4. страхування як форма нейтралізації фінансових ризиків.
3.5. Диверсифікації та її вплив на величину фінансових ризиків.
3.6. Стратегія хеджування ризиків.
3. Основні методи нейтралізації фінансових ризиків у підприємницькій діяльності суб'єкта господарювання.
дане питання, присвячене нейтралізації ризиків як завершаючому етапу у структурі моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання, визначає теоретико-методологічні та практичні основи управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання на стадії їх нейтралізації. Загалом, вивчення теоретиків методологічні та практичні основи управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання на стадії їх нейтралізації передбачає опрацювання сукупності проблемних питань, які можна об'єднати в наступні узагальнюючі групи, зокрема: (1) визначення поняття нейтралізації ризику та аналіз явища толерантності; (2) обґрунтування базових цілей нейтралізації ризику, а також встановлення фінансове - правових наслідків такої нейтралізації; обґрунтування якісних та кількісних параметрів реалізації стратегії уникнення ризику; використання страхування для нейтралізації фінансових ризиків суб'єкта господарювання; аналіз критеріїв диверсифікації та її вплив на величину фінансових ризиків, що утримуються суб'єктом господарювання; особливості обґрунтування та реалізації стратегій хеджування фінансових ризиків на основі похідних цінних паперів.
1. Поняття нейтралізації ризику та толерантність ризику.
нейтралізація фінансових ризиків як функціональне організаційний елемент моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання представляє собою фінансово-математичну технологію обґрунтування, прийняття, виконання та контролю здійснюється управлінських фінансових рішень щодо реалізації превентивних заходів фінансового, організаційного або правового характеру з метою забезпечення співставності результативності господарської операції суб'єкта господарювання із відповідним рівнем фінансового ризику, нейтралізація фінансовим ризиків здійснюється на основі відповідної стратегії суб'єкта господарювання, що представляє собою функціонально-організаційну форму реалізації привентивних заходів по відношенню до фінансових ризиків такого суб'єкта господарювання.
Загалом, у сукупності основних стратегій нейтралізації фінансових ризиків, що найбільш часто використовуються у сучасній практиці корпоративних фінансів, прийнято виділити дві альтернативні її форми - (1) стратегія уникнення ризику та (2) стратегія утримання ризику. Будь-яка стратегія нейтралізації фінансових ризиків суб'єкта господарювання включає в себе принаймні один (або кілька) методів нейтралізації ризиків як сукупність конкретних фінансово-математичних методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо реалізації привентивних заходів фінансового, організаційного або правового характеру з метою забезпечення співставності результативності господарської операції суб'єкта господарювання із відповідним рівнем фінансового ризику. Загалом, у сукупності таких методів нейтралізації фінансових ризиків можна виділити кілька основних, у тому числі:
страхування фінансових ризиків; диверсифікація фінансових ризиків;
хеджування фінансових ризиків на основі похідних цінних паперів.
Визначаючи особливості стратегії утримання фінансових ризиків, постає питання щодо рівня фінансового ризику, який приймається на утримання суб'єктом господарювання, а також доцільність такого утримання. Для дослідження даної проблеми у сучасній теорії корпоративних фінансів використовуються поняття толерантності ризику як форма виміру (якісного або кількісного) співвідношення між рівнем цільового показника (як правило, величини прибутку) та рівнем фінансового ризику, що пов'язаний із його досягненням. Для кількісної оцінки толерантності ризику суб'єкта господарювання може використовуватися наступна модель:
т - кількісна оцінка толерантності ризику суб'єкта господарювання;
Х - очікувана величина цільового показника X (розраховується як математичне оці кування абсолютних значень цільових показників за п попередніх періодів (див. формула [09.2.01]));
xrf - безризикове абсолютне значення цільового показника х;
а2 - дисперсія цільового показника X.
2. Основні цілі нейтралізації ризику.
Управління фінансовими ризиками на етапі їх нейтралізації передбачає, як вже визначалося раніше, реалізується як системоутворююча сукупність управлінських фінансових рішень привентивного характеру для зменшення або нівелювання потенційних негативних наслідків, ймовірність настання яких визначається ризиком. відповідно, можна стверджувати, що нейтралізація ризиків має здійснюватися із дотриманням сукупності певних критеріїв та принципів, серед яких необхідно виділити такі як (1) інформаційна достовірність, яка передбачає своєчасне та пене представлення фінансової інформації, необхідної для адекватної нейтралізації фінансового ризику; (2) адекватність як форма обґрунтованого використання методу нейтралізації фінансового ризику відповідно до його базових характеристик для; (3) ефективність нейтралізації ризику шляхом максимального попередження (мінімізації) потенційних негативних наслідків, ймовірність настання яких визначається фінансовим ризиком, у просторі та часі (наприклад, попередження збитків або збільшення затрат суб'єкта господарювання) та (4) інші принципи, які визначаються специфікою моделі управління фінансовими ризиками та основними цілями фінансового менеджменту.
Таким чином, на основі визначених вище принципів та критеріїв нейтралізації фінансових ризиків можна обґрунтувати основі цілі та завдання такої нейтралізації, що є типовими для моделі управління фінансовими ризиками суб'єктів господарювання в умовах невизначеності ринкового середовища. такі цілі і завдання можуть передбачати досягнення наступних ефектів, у тому числі:
розробка та обґрунтування загальної стратегії нейтралізації фінансових ризиків, а також стратегії нейтралізації конкретного виду ризику, у тому числі (1) стратегія уникнення ризику та (2) стратегія утримання ризику (страхування фінансових ризиків; диверсифікація фінансових ризиків; хеджування фінансових ризиків);
інформаційне та методологічне забезпечення прийняття управлінських фінансових рішень в рамках інших функціонально - організаційних блоків [наприклад, управління грошовими потоками (див. тема 3) або фінансове планування (див. тема 11)], у тому числі шляхом розробки альтернативних сценаріїв розвитку підприємства та оцінки ймовірності їх виконання;
координація та інтеграція із антикризовим фінансовими управлінням суб'єктом господарювання з метод попередження неплатоспроможності, формування фінансової кризи та банкрутства суб'єкта господарювання та ряд інших.
Методологічним забезпеченням виконання визначених вище завдань нейтралізації фінансових ризиків на рівні фінансове - математичних моделей виступає сукупність специфічних методів та систем, основні з яких розглядаються у наступних питаннях теми.
3. Поняття стратегії уникнення ризику.
Забезпечення нейтралізації фінансових ризиків суб'єкта господарювання на основі стратегії уникнення ризику передбачає прийняття управлінських фінансових рішень на основі порівняльного аналізу фінансово-математичних моделей альтернативних сценаріїв (наприклад, різних варіантів здійснення окремої господарської операції) з метою визначення безризикового сценарію із наступним прийняттям його у я кості основного. Однак слід відмітити, що існування безризокового сценарію здійснення тієї чи іншої господарської операції в умовах невизначеності ринкового середовища виглядає досить проблематичним, у зв'язку з чим прийнято говорити про відносну безризиковість. Так, наприклад, у якості безризикових активів на ринку цінних паперів прийнято вважати державні цінні папери.
Зважаючи на вище викладене, для суб'єктів господарювання управління фінансовими ризиками на основі стратегії уникнення пропонується здійснювати за наступною схемою, що являє собою сукупність послідовно здійснюваних ітерацій:
1. визначення, обґрунтування та затвердження максимально прийнятного рівня фінансового ризику суб'єкта господарювання - Rm (існування безризикових альтернативних сценаріїв, як вже відзначалося, є проблематичним);
2. зведення кількісних оцінок рівня фінансового ризику п альтернативних сценаріїв, що розглядаються RI, і з [1; п];
3. співставлення рівня фінансового ризику по і-му альтернативному сценарію із максимально прийнятною величиною фінансового ризику Rm;
4. відхилення альтернативних сценаріїв, рівень фінансового ризику для яких перевищує максимально прийнятну його величину;
5. вибір із решти альтернативних сценаріїв варіант із найменшим рівнем фінансового ризику.
Загалом, для оцінки інвестиційної привабливості окремої господарської операції з позицій її ризиковості на основі стратегії уникнення фінансових ризиків можна використати наступну фінансово-математичну модель:
Risk >Rm господарська операція є інвестиційне непривабливою, оскільки фінансовий р- к R ризик, що вона генерує, - Risk - перевищує максимально прийнятний рівень ризику для суб'єкте господарювання R.
Risk =Rm 3 позицій ризиковості господарська операція є інвестиційно нейтральною, оскільки фінансовий ризик, що вона Risk - R генерує, - Risk - ідентичний m максимально прийнятний рівень ризику для суб'єкта господарювання Rm, a остаточне управлінське рішень залежить від інших факторів.
Risk >Rm господарська операція є інвестиційне привабливою, оскільки фінансовий Risk < R ризик, що вона генерує, - Risk - менший за максимально прийнятним рівень ризику для суб'єкте господарювання R.
4. Страхування як форма нейтралізації фінансових ризиків.
Прийняття суб'єктом господарювання певної величини фінансового ризику на утримання як форми нейтралізації таких ризиків ставить проблему попередження ймовірних негативних наслідків для операційної, інвестиційної та фінансової діяльності такого суб'єкта господарювання - реалізації активної стратегії нейтралізації фінансових ризиків, так, активна стратегія нейтралізації фінансових ризиків на противагу пасивній стратегії (стратегії уникнення ризиків) реалізується на основі сукупності спеціальних методів та фінансових технологій, зокрема: диверсифікація фінансових ризиків; хеджування фінансових ризиків та, безпосередньо, страхування фінансових ризиків, в межах чого можна виділити (1) самострахування та (2) комерційного страхування (страхування фінансових ризиків із залученням страхових компаній).
під самострахування слід розуміти створення певних фондів коштів з метою фінансового покриття потенційних збитків (а також негативних фінансових результатів, додаткових витрат фінансових, матеріальних та інших ресурсів) суб'єкта господарювання - страхового відшкодування. Для цього абсолютна величина фінансових ресурсів для покриття фінансових ризиків, прийнятих на утримання безпосередньо суб'єктом господарювання, розподіляється у просторі та часі і за рахунок певних відрахувань створюється спеціалізований фонд (або кілька фондів) коштів. Типовими варіантами таких фондів коштів є (1) резервний капітал як складова власного капіталу підприємства (див. 1-ий розділ балансу); (2) забезпечення наступних витрат та платежів (див. 2-ий розділ балансу); (3) резервні фонди. Розглянемо їх більш докладно.
Резервний капітал підприємства представляється як одна з форм створення фонду, цільовим призначенням якого є покриття можливих у майбутньому потенційних збитків від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства, викликані дією сукупності об'єктивних та суб'єктивних факторів. відповідно до чинного законодавства України (див. Стаття 14 Закону України „про господарські товариства"), формування резервного капіталу є обов'язковим для усіх видів господарських товариств, при цьому джерелом його створення визначено чистий прибуток суб'єкта підприємницької діяльності. Особливості формування та використання резервного капіталу визначається суб'єкта господарювання визначається його статутними документами із врахування відповідних обмежень, зафіксованих у нормативне правових актів України, так, розмір резервного капіталу господарського товариства повинен складати не менше 25% статутного капіталу і має формуватися за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства у розмірі не менше 5% його абсолютної величини. Загалом, як вже зазначалося вище, резервний капітал має виключно цільовий характер і може використовуватися для наступних цілей, зокрема: (1) покриття збитків від господарської діяльності; (2) виплата боргів при ліквідації підприємства; (3) виплата дивідендів по корпоративних правах; (4) інші цілі, визначені статутними документами та нормативно-правовими актами.
Аналогічно за функціонально-організаційним навантаженням до резервного капіталу суб'єкт господарювання може створювати резервні фонди спеціального призначення у грошовій та матеріальній формі, наприклад, підприємства створюють резерви під дебіторську заборгованість для попередження негативного впливу у випадку непогашення контрагентом своїх грошових зобов'язань (грошовий резервний фонд) або формування резервного залишку сировини на складі для забезпечення безперервності виробничого процесу (матеріальний або натуральний резервний фонд). дозволяється (див. національні стандарти бухгалтерського обліку) також формування спеціалізованих резервних фондів для забезпечення виконання фінансових зобов'язань перед третіми особами - Розділ 2 Балансу „Забезпечення наступних витрат та платежів." так, підприємство може створювати, зокрема, такі спеціалізовані резервні фонди, зокрема: (1) резервний фонд по гарантійним зобов'язанням; (2) резервний фонд виплат персоналу; (3) резервний фонд по додатковому пенсійному забезпеченні; (4) резервний фонд на здійснення реструктуризації; (5) резервний фонд по обтяжливими та крупними контрактами та інші.
На відміну від самострахування, коли джерелом формування фінансових ресурсів для покриття потенційних збитків являються виключно внутрішні ресурси суб'єкта господарювання, страхування фінансових ризиків із залученням страхової компанії передбачає передачу всього фінансового ризику суб'єкта господарювання або його частини за певну плату (страхову премію) на утримання спеціалізованій фінансовій установі - страховій компанії. За такого варіанту джерелом покриття збитків суб'єкта господарювання в результаті настання несприятливих умов (страхового випадку) являють фінансові ресурси страхової компанії. Загалом, на ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків: (1) страхування кредитів (товарних, експортних тощо); (2) страхування інноваційних ризиків; (3) страхування депозитних ризиків; (4) страхування відповідальності; (5) страхування на випадок не досягнення планового рівня рентабельності та інші (див. курс „Страхові послуги").
5. Диверсифікація та її вплив на величину фінансових ризиків.
Особливим напрямком управління фінансовими ризиками (у частині їх нейтралізації), прийнятих суб'єктом господарювання на утримання, являється диверсифікація фінансових ризиків (financial risks diversification) -фінансово-математична модель оптимізації прийняття управлінських фінансових рішень з метою зменшення сукупного фінансового ризику за рахунок його усереднення між складовими, що характеризуються різним рівнем фінансового ризику. Загалом, під диверсифікацією необхідно розуміти специфічну фінансово-математичну технологію обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо розподілу сукупного ризику суб'єкта господарювання шляхом розширення сукупності носіїв такого ризику. Слід відмітити, що нейтралізація фінансових ризиків на основі диверсифікації тісно пов'язана із портфельним аналізом (portfolio analysis), при цьому може використовуватися як для диверсифікації фінансових ризиків, що пов'язані з конкретними активами (наприклад, цінні папери), так і ризиків, носіями яких є господарські операції (наприклад, джерела позикового фінансування), таким чином, можна говорити про наступні форми диверсифікації: (1) диверсифікацію активів; (2) диверсифікація джерел капіталу; (3) диверсифікація продукції; (4) диверсифікація боргових зобов'язань; (5) диверсифікація фінансових вкладень та інші.
У сучасній практиці корпоративних фінансів використовуються два основні критерії диверсифікації -фінансово-математична форма узгодження рівня фінансового ризику суб'єкта господарювання та абсолютної величини цільового показника. У випадку використання в процесі диверсифікації фінансових ризиків прибутковості (рентабельності) як цільового показника можна обґрунтування наступні критерії (обмеження оптимізації):
по-перше, максимізація рентабельності
(цільового показника диверсифікації) за
фіксованого максимального рівня фінансового ризику -
f (R) - функція цільового показника;
б - усереднене значення фінансового ризику, отримане в результаті диверсифікації;
бt - максимальний рівень фінансового ризику, рівень якого прийнятний для суб'єкта господарювання в даних конкретних умовах;
по - друге, мінімізація рівня фінансового ризику за фіксованого мінімального рівня рентабельності (цільового показника) -
6. Стратегія хеджування ризиків.
Одним із напрямків нейтралізації фінансових ризиків являється активна стратегія нейтралізації із використанням похідних цінних паперів - хеджування фінансових ризиків (risk hedging). У сучасній практиці корпоративних фінансів похідні фінансові інструменти (derivatives) використовуються для страхування ризиків, що пов'язані із потенційною зміною цін на певні активи, зокрема, іноземної валюти, сировини та матеріалів і т.
Механізм хеджування фінансових ризиків зміни цін на базові активи полягає в обґрунтуванні управлінських фінансових рішень щодо стратегії здійснення зустрічних торгових операцій з купівлі - продажу базових активів на основі сукупності похідних фінансових інструментів. До основних таких інструментів прийнято відносити наступні:
форвардні контракти (forwards);
ф'ючерсні контракти (futures);
опціони (options);
своп - контракти (swaps);
варанти (varants)
та деякі інші .
Аналізуючи особливості формування стратегій хеджування фінансових ризиків на основі згаданих вище похідних цінних паперів, необхідно наголосити на наявності фунціонально-організаційних відмінностей у порядку використання похідних інструментів для цілей нейтралізації ризиків зміни цін на базові активів та отримання спекулятивного прибутку. відповідно, ідентифікація та структурування господарських операцій суб'єкта господарювання із похідними цінними паперами як складових елементів стратегії хеджування передбачає дотримання певних ознак та критеріїв, у тому числі:
по-перше, ідентифікація носія фінансового ризику - базового активу, по відношенню до якого існує достатньо високий рівень ймовірності зміни масштабу цін, що, відповідно, формує загрозу негативного впливу на фінансове - господарську діяльність суб'єкта господарювання і, відповідно, вимагає її нейтралізації (хеджування);
по-друге, обґрунтування типу інструмента хеджування ідентифікованого фінансового та однозначне визначення ринкової позиції по відношенню до такого інструменту;
по-третє, оцінка адекватності абсолютної величини хеджу та її достатності для попередження (або покриття) потенційних збитків суб'єкта господарювання в результаті зміни масштабу цін на базові активи.
відповідно, невідповідність особливостей використання похідного фінансового інструментів визначеним критеріям дозволяє ідентифікувати його як спекулятивний.
Додатки
1.1. Умови виникнення ризиків.
1.2. Види ризиків та їх характеристика.
1.3. Основні методи кількісної оцінки ризику.
1.4. Критерії прийняття управлінських фінансових рішень в умовах невизначеності.
2. Основи формування моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання.
2.1. Структура моделі управління ризиком суб'єкта господарювання.
2.2. характеристика основних факторів, що визначають параметри моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.3. Основні кількісні показники, що використовуються в моделі управління ризиками суб'єкта господарювання.
2.4. Особливості використання портфельного аналізу в моделі управління ризиками.
3. Основні методи нейтралізації фінансових ризиків у підприємницькій діяльності суб'єкта господарювання.
3.1. поняття нейтралізації ризику та толерантність ризику.
3.2. Основні цілей нейтралізації ризику.
3.3. Поняття стратегії уникнення ризику.
3.4. страхування як форма нейтралізації фінансових ризиків.
3.5. Диверсифікації та її вплив на величину фінансових ризиків.
3.6. Стратегія хеджування ризиків.
Додатки
Рис. 09.01. позиціонування моделі управління фінансовими ризиками здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єктами господарювання у структурі управління його фінансами (фінансового менеджменту).
Рис. 09.02. Фундаментальні завдання моделі управління фінансовими ризиками здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб'єктами господарювання.
Рис. 09.03. Базові напрямки структурування сукупного ризику суб'єкта господарювання,
Рис. 09.04. Типова базова структура моделі управління фінансовими ризиками суб'єкта господарювання.
Рис. 09.05. Фактори, які впливають на рівень сукупного ризику суб'єкта господарювання (див. Фінансовий менеджмент, навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / Поддєрьогін A.M., Буряк Л.Д, Калач Н.Ю. та інші - КНЕУ, 2001
р. - С. 207)..
Рис. 09.06. Базова модель структурування основних методів нейтралізації фінансових ризиків суб'єкта господарювання в системі управління фінансовими ризиками.
Тема 10. Аналіз фінансових звітів 1. Сутність, завдання та методи аналізу фінансових звітів.
10.1. Сутність, завдання та методи аналізу фінансових звітів.
10.2. Аналіз бухгалтерського балансу.
10.3. Оцінка звіту про фінансові результати.
10.4. Аналіз звіту про рух грошових коштів.
10.5. Оцінка звіту про власний капітал.
10.6. Аналіз ліквідності та фінансової стійкості підприємства.
10.7. Аналіз прибутковості підприємства.
1. Сутність, завдання та методи аналізу фінансових звітів.
В сучасних умовах переходу економіки України до ринкових відносин особливо важливим і практично значущим задля забезпечення беззбиткової діяльності суб’єктів господарювання та запобігання їх банкрутству є систематичний і якісний аналіз фінансової діяльності, зокрема, аналіз фінансових звітів.
При вивченні теми про аналіз фінансових звітів необхідно приділити увагу сутності, цілям та задачам аналізу фінансового стану підприємства.
Для забезпечення якісного та детального аналізу фінансових звітів необхідно оволодіти загальними концептуально-методичними принципами підходів і трактовок фінансового стану підприємства.
Під фінансовим станом розуміють спроможність підприємства фінансувати свою діяльність. Він характеризується забезпеченістю фінансовими ресурсами, необхідними для нормального функціонування підприємства, доцільністю їх розміщення та ефективного використання, фінансовими взаємовідносинами з іншими юридичними та фізичними особами, платоспроможністю та фінансовою стійкістю підприємства.
Фінансовий стан може бути стійким, нестійким і кризовим. (3, с.409-410).
Фінансовий стан підприємства характеризується сукупністю показників, які відображують процес формування та використання його фінансових ресурсів. В ринковій економіці фінансовий стан підприємства по суті справи відображає кінцеві результати його діяльності. (5, с.277).
Фінансовий аналіз підприємства складається з трьох взаємопов’язаних розділів:
перший – аналіз фінансових результатів;
другий – аналіз фінансового стану;
третій – аналіз ділової активності. (11, с.3).
Фінансовий стан – рівень збалансованості окремих структурних елементів активів і капіталу підприємства, а також рівень ефективності їх використання. Оптимізація фінансового стану підприємства є однією із головних умов успішного його розвитку в майбутньому періоді. В той же час кризовий фінансовий стан підприємства свідчить про сер’йозну загрозу його банкрутства. ( 4, с.476, т.2).
Фінансовий аналіз підприємств включає велику кількість різних видів оцінок результатів їх діяльності. Його оптимізація та обсяги залежать, перш за все, від поставленої мети: визначення доходності фірми для порівняння її з аналогічними показниками інших підприємств чи оцінка підприємства з точки зору його ринкової вартості. (9, с.11).
Фінансовий аналіз є одним з методів спостереження за пристосуванням підприємств до змін умов ринку. Фінансовий аналіз – це процес дослідження й оцінки, головна мета якого – розробка найбільш вірогідних передбачень й прогнозів майбутніх умов функціонування підприємств. Фінансовий аналіз включає питання аналізу фінансового стану, прибутку, реалізації продукції та її собівартості. Ці питання мають вирішальний вплив на фінансовий стан підприємства. (7, с.7-10).
Фінансовий аналіз – це засіб накопичення, трансформації й використання інформації фінансового характеру (8, с.47-56).
Фінансовий стан господарюючого суб’єкта – це характеристика його фінансової конкурентоспроможності, (тобто платоспроможності, кредитоспроможності), використання фінансових ресурсів і капіталу, виконання зобов’язань перед державою та іншими господарюючими суб’єктами (6, с.411).
Фінансовий стан підприємства – це найважливіша характеристика його ділової активності і надійності. Він визначає конкурентоспроможність підприємства, його потенціал в діловому співробітництві, є гарантом ефективності діяльності як самого підприємства, так і його партнерів. (12, с.206).
Слід підкреслити, що основу фінансового аналізу, як і фінансового менеджменту в цілому, складає аналіз фінансових звітів. (8, с.53-56).
Фінансова інформація являє собою набір даних (в систематизованій певним чином формі) про склад:
- господарчих ресурсів, зобов’язань і фінансових джерел фірми;
- рівня прибутку й витрат, які дозволяють судити про очікувані доходи та пов’язані з ними ризики;
- оборотів фірми та якісті її активів;
- об’єму та якості потоків грошових коштів.
Фінансова звітність – це сукупність форм звітності, які складені на основі даних фінансового обліку з метою надання зовнішнім і внутрішнім користувачам узагальненої інформації про фінансовий стан у вигляді, який зручний і зрозумілий для прийняття цими користувачами певних ділових рішень. (1, с.170-171).
В світовій і національній практиці побудова фінансової звітності базується на принципах:
а) відкритості інформації;
б) зрозумілості фінансової звітності особам, які приймають ділові рішення на її основі;
в) корисності чи значущості та вірогідності;
г) припущень і обмежень, які дають змогу адекватної інтерпритації фінансової звітності. (1, с.172-174).
У фінансовому менеджменті використовують наступні концепції фінансового обліку:
1) грошового вимірювання;
2) реалізації;
3) обережності;
4) матеріальності;
5) співставлення (накопичення);
6) вартості;
7) функціонуючого підприємства;
8) самостійно господарюючого суб’єкта;
9) постійності;
10) розкриття інформації;
11) об’єктивності;
12) подвійності;
13) перевіряємості. (10, с.17).
Слід особливо підкреслити, що коли необхідно порівняти показники різних фірм, потрібно бути обережним. Не можна порівнювати з якоюсь фірмою тільки тому, що вона відноситься до тієї ж галузі промисловості. Потрібно вибирати компанії з даної галузі промисловості, які мають схожі характеристики:
- близький асортимент продукції;
- аналогічні розміри;
- одну дату закінчення фінансового року;
- використання схожої облікової політики;
- аналогічне фінансування своїх активів (тобто рівень використання “забалансового” фінансування);
- близькі дати переоцінки своїх споруд;
- використання схожих методів виробництва;
- знаходження в регіонах з однаковими рівнями накладних витрат;
- повинні використовуватись схожі методи ( практика оцінки запасів на кінець року). (10, с.193).
Головна мета аналізу фінансових звітів – своєчасно виявляти й усувати недоліки в фінансовій діяльності та знаходити резерви поліпшення фінансового стану підприємства та його платоспроможності.
При цьому необхідно вирішити наступні задачі:
1) На підставі вивчення взаємозв’язку між різними показниками виробничої, комерційної і фінансової діяльності дати оцінку виконання плану по надходженню фінансових ресурсів і їх використанню з позиції поліпшення фінансового стану підприємства.
2) Прогнозування можливих фінансових результатів, економічної рентабельності, виходячи з реальних умов господарчої діяльності й наявність власних і позикових ресурсів, розробка моделей фінансового стану за різноманітних варіантах використання ресурсів.
3) Розробка конкретних заходів, які направлені на більш ефективне використання фінансових ресурсів і зміцнення фінансового стану підприємства. (3, с.410).
Основними джерелами інформації для аналізу фінансового стану підприємства є звітний бухгалтерський баланс (форма №1), звіт про фінансові результати (форма №2), звіт про власний капітал (форма №3), звіт про рух грошових коштів (форма №4), дані первинного й аналітичного бухгалтерського обліку, які деталізують окремі статті балансу.
Мета аналізу фінансових звітів – допомогти фінансовим аналітикам обґрунтувати свої фінансові плани, виявити слабкі місця у фінансових операціях фірми, вжити відповідних заходів, які допоможуть виправити становище, прийняти рішення про найефективніше вкладання коштів і ресурсів, скоригувати напрямки майбутньої діяльності фірми.
Аналіз фінансових звітів допомагає також вивчити ліквідність, платоспроможність, фінансову стійкість, кредитоспроможність підприємства.
При аналізі фінансових звітів найважливішим є фінансовий стан фірми в минулий час і в звітний період. Такий аналіз дозволяє визначити вірогідність успіху чи банкрутства фірми, а саме:
- фінансову структуру – активи, які належать компанії і зобов’язання, котрі вона на себе взяла, в тому числі її гнучкість;
- оперативний цикл – стадії, через які проходить компанія для того, щоб її продукція та послуги з’явились на ринку;
- тенденції та порівняльну ефективність – напрямок розвитку компанії в тому вигляді, в якому він проявляється, виходячи зі співставлення фінансових результатів за ряд періодів цієї компанії.
Головне в аналізі фінансових звітів – це зрозуміти та правильно інтерпретувати результати обробки даних.
Масштаб і напрямок роботи при аналізі фінансових звітів залежать від конкретної мети аналізу.
Аналіз фінансових звітів починається з попереднього знайомства з компанією, далі проходить до поглибленого розгляду її діяльності та структури її фінансів, відображених в фінансових звітах фактичного чи прогнозованого характеру.
Фінансова звітність забезпечує інформаційні потреби користувачів щодо:
- придбання, продажу та володіння цінними паперами;
- участі в капіталі підприємства;
- оцінки якості управління;
- оцінки здатності підприємства своєчасно виконувати свої зобов’язання;
- забезпеченості зобов’язань підприємства;
- визначення суми дивідендів, що підлягають розподілу;
- регулювання діяльності підприємства.
Аналіз фінансових звітів повинен дати відповіді на два запитання:
1) Чи має фірма прибуток за результатами своєї фінансово-господарської діяльності за рік;
2) Чи спроможна фірма виконати свої зобов’язання і чи не приведе таке виконання зобов’язань до ліквідації фірми в зв’язку з нестачею фінансових ресурсів.
За допомогою аналізу фінансових звітів проводять:
- попередню (загальну) оцінку фінансового стану підприємства та змін його фінансових показників за звітний період;
- аналіз платоспроможності та фінансової стійкості підприємства;
- аналіз кредитоспроможності підприємства та ліквідності його балансу;
- аналіз фінансових результатів підприємства;
- аналіз обертання оборотних активів;
- оцінка потенційного банкрутства;
- аналіз доходності (рентабельності);
- аналіз використання капіталу;
- аналіз рівня самофінансування;
- аналіз валютної самоокупності. (5, с.278; 6, с.411).
Фінансова звітність визначена П(С)БО 1 як бухгалтерська звітність, яка відображає фінансовий стан підприємства і результати його діяльності за звітний період. Метою такої звітності ї забезпечення загальних інформаційних потреб широкого кола користувачів, які покладаються на неї як на основне джерело фінансової інформації під час прийняття економічних рішень.
Діючий склад звітності повністю відповідає вимогам Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Компоненти фінансової звітності відображають різні аспекти господарських операцій і подій за звітний період, відповідну інформацію попереднього звітного періоду, розкриття облікової політики та її змінах, що робить можливим ретроспективний аналіз діяльності підприємства.
Такі компоненти фінансової звітності, як баланс, звіт про фінансові результати, звіт про власний капітал та звіт про рух грошових коштів, складаються з статей, які об’єднуються у відповідні розділи.
Дані фінансової звітності є основою не тільки для оцінки результатів звітного періоду, але й для їх прогнозування. Так, інформація щодо фінансового стану та результатів діяльності часто використовується як основа для прогнозування майбутнього фінансового стану.
Під час підготовки фінансової звітності кожне підприємство розглядається як юридична особа, що відокремлена від власників – фізичних осіб. Таким чином, особисте майно та зобов’язання власників не повинні відображатись у фінансовій звітності підприємства. Тому в фінансовій звітності (зокрема, в балансі) передбачене відображення лише зобов’язань власників за внесками до капіталу та розподілу власникам (у вигляді відсотків, дивідендів, вилучення капіталу тощо).
Фінансовому менеджеру слід добре розбиратися в фінансових звітах компанії, з тим, щоб скласти вірну думку про фінансовий стан і виробничу діяльність компанії.
При аналізі фінансових звітів використовуються різні методи та прийоми.
До прийомів аналізу відносять:
1) горизонтальний (часовий) аналіз;
2) вертикальний (структурний) аналіз;
3) трендовий аналіз;
4) аналіз відносних показників (коефіцієнтів);
5) порівняльний аналіз;
6) факторний аналіз.
Методи можна узагальнити в дві основні групи:
1) неформалізовані:
- експертних оцінок;
- порівняльні;
- побудови системи показників;
- побудови системи аналітичних таблиць та ін.
2) формалізовані:
- ланцюгових підстановок;
- арифметичних різниць;
- балансовий;
- відсоткових чисел;
- простих і складних процентів;
- дисконтування та ін.
Крім того, широко застосовуються і традиційні методи економічної статистики:
- середніх та відносних величин;
- групування;
- індексний та ін. (2, с.263-265).
Для аналізу фінансових звітів використовують комплекс показників, що детально й усебічно характеризують господарське становище підприємства.
Показники оцінки фінансового стану підприємства мають бути такими, щоб усі ті, хто пов’язаний із підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність встановлення таких відносин з підприємством. У кожного з партнерів підприємства – акціонерів, банків, податкових адміністрацій – свій критерій економічної доцільності. Тому й показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб кожний партнер зміг зробити вибір, виходячи з власних інтересів. (2, с.266-275).
Розглянемо структуру аналізу фінансового стану підприємства. (рис.10.1).
Рис. 10.1. Структура аналізу фінансового стану підприємства.
Після того, як фінансові звіти проаналізовані, аналітик повинен зробити комплексну оцінку фінансового стану підприємства.
Для комплексного аналізу фінансового стану підприємства необхідно оцінити тенденції найбільш загальних показників, які з різних сторін характеризують фінансовий стан підприємства.
Показниками та факторами належного фінансового стану підприємства, зокрема, можуть бути: стійка платоспроможність, ефективне використання капіталу, своєчасна організація розрахунків, наявність стабільних фінансових ресурсів.
До найбільш загальних показників комплексної оцінки фінансового стану підприємства належать показники доходності та рентабельності.
Важливе значення має аналіз структури доходів підприємства та оцінка взаємозв’язку прибутку з показниками рентабельності. При цьому важливо проаналізувати зв’язок прибутку підприємства з формуючими прибуток факторами, що полегшує практичну орієнтацію в цих питаннях.
При оцінці фінансового стану підприємства користуються різними видами фінансового аналізу. Розглянемо класифікацію видів фінансового аналізу на рис.10.2.
Рис. 10.2. Класифікація основних видів фінансового аналізу.
В залежності від мети, що ставить перед собою фінансовий аналітик, він вибирає ті чи інші види фінансового аналізу.
10.3. Оцінка звіту про фінансові результати.
10.1. Сутність, завдання та методи аналізу фінансових звітів.
10.2. Аналіз бухгалтерського балансу.
10.3. Оцінка звіту про фінансові результати.
10.4. Аналіз звіту про рух грошових коштів.
10.5. Оцінка звіту про власний капітал.
10.6. Аналіз ліквідності та фінансової стійкості підприємства.
10.7. Аналіз прибутковості підприємства.
10.3. Оцінка звіту про фінансові результати.
Звіт про фінансові результати – це звіт про доходи, витрати і фінансові результати підприємства.
Звіт про фінансові результати (форма №2) складається з трьох розділів. Структура розділу І звіту про фінансові результати показана на рис.10.3.
Призначення звіту про фінансові результати полягає у визначенні чистого прибутку (збитку) звітного періоду. З цією метою у формі звіту передбачається послідовне зіставлення його статей. Таким чином, процес розрахунку прибутку (збитку) звітного періоду може бути поділений на такі кроки:
1. Визначення чистого доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);
2. Розрахунок валового прибутку (збитку);
Звіт про фінансові результати
Рис. 10.3. Структура розділу І звіту про фінансові результати
3. Визначення фінансового результату – прибутку (збитку) – від операційної діяльності;
4. Розрахунок прибутку (збитку) від звичайної діяльності до оподаткування;
5. Визначення прибутку (збитку) від звичайної діяльності;
6. Визначення чистого прибутку (збитку) звітного періоду. [1, с.119-128].
У розділі ІІ звіту про фінансові результати операційні витрати (на виробництво, збут, управління та інші операційні витрати) надаються в розрізі економічних елементів (рис.10.4).
Рис. 10.4. Взаємозв’язок класифікації операційних витрат за функціями та економічними елементами.
ІІ розділ звіту про фінансові результати наведений в таблиці 10.3.
Таблиця 10.3.
Розділ ІІ звіту про фінансові результати
ІІ. Елементи операційних витрат
|
Найменування показника |
Код рядка |
За звітний період |
За попередній період |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
|
Матеріальні витрати |
230 |
||
|
Витрати на оплату праці |
240 |
||
|
Відрахування на соціальні заходи |
250 |
||
|
Амортизація |
260 |
||
|
Інші операційні витрати |
270 |
||
|
Разом |
280 |
ІІІ розділ звіту про фінансові результати містить розрахунок показників прибутковості акцій (табл.10.4).
Таблиця 10.4.
Розділ ІІІ звіту про фінансові результати
ІІ. Розрахунок показників прибутковості акцій
|
Найменування показника |
Код рядка |
За звітний період |
За попередній період |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
|
Середньорічна кількість простих акцій |
300 |
||
|
Скоригована середньорічна кількість простих акцій |
310 |
||
|
Чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію |
320 |
||
|
Скоригований чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію |
330 |
||
|
Дивіденди на одну просту акцію |
340 |
Показники прибутку на акцію (ПНА) використовуються для оцінки минулих результатів операційної діяльності підприємства з метою формування висновку щодо його потенціалу і прийняття рішень про інвестиції. Його економічний зміст полягає в розкритті ефективності (прибутковості) використання підприємством ресурсів, наданих власниками його звичайних акцій.
Потенційні прості акції – це фінансовий інструмент або інший контракт, за яким в майбутньому його власнику надається право на прості акції. До них відносяться:
· облігації, які можна конвертувати у звичайні акції;
· варанти на акції;
· опціони на акції;
· акції, які можуть бути придбані за спеціальними програмами для працівників;
· контракти, учасники яких матимуть право на отримання простих акцій в залежності від виконання вимог, передбачених цими контрактами.
У примітках до звіту про фінансові результати надають більш детальну інформацію про доходи (рис.10.5).
Рис. 10.5. Вимоги до розкриття інформації про доходи у примітках до звіту про фінансові результати.
Проаналізуємо звіт про фінансові результати на умовному прикладі (табл. 10.5). Цей аналіз дає змогу проаналізувати, які фактори вплинули в звітному періоді на валовий прибуток підприємства на фінансовий результат від операційної діяльності підприємства та на фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування. Із даних таблиці видно, що підприємство не мало надзвичайних доходів і витрат, і його кінцевий фінансовий результат є результатом звичайної діяльності.
Таблиця 10.5
Формування чистого прибутку підприємства.
(тис. грн.)
|
№ п/п |
Показники |
За звітний період |
За минулий період |
Відхилення |
% до минулого року |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
|
1 |
Дохід (виручка) від реалізації продукції |
6218,23 |
4427,23 |
1791,0 |
40,45 |
|
2 |
ПДВ |
1036,37 |
737,83 |
298,54 |
40,45 |
|
3 |
Акцизний збір |
||||
|
4 |
Інші відрахування з доходу |
||||
|
5 |
Чистий дохід(виручка) від реалізації (1 – 2 – 3 – 4) |
5181,86 |
3689,4 |
1492,46 |
40,45 |
|
6 |
Собівартість реалізованої продукції |
3857,9 |
2735,0 |
1122,9 |
41,0 |
|
7 |
Валовий прибуток (5 – 6) |
1323,96 |
954,14 |
369,82 |
38,75 |
|
8 |
Інші операційні доходи |
140,9 |
98,73 |
42,17 |
42,7 |
|
9 |
Адміністративні витрати |
354,76 |
291,47 |
63,29 |
21,7 |
|
10 |
Витрати на постачання |
71,0 |
59,0 |
12,0 |
24,5 |
|
11 |
Інші операційні витрати |
14,0 |
17,4 |
-3,4 |
-12,4 |
|
12 |
Фінансовий результат від операційної діяльності (7 + 8 – 9 – 10 – 11) |
1 025,1 |
685,4 |
339,7 |
49,6 |
|
13 |
Дохід від участі в капіталі |
||||
|
14 |
Інші фінансові доходи |
283,7 |
306,8 |
-23,1 |
-7,5 |
|
15 |
Інші доходи |
168,9 |
163,7 |
5,2 |
3,2 |
|
16 |
Фінансові витрати |
26,8 |
27,3 |
-0,5 |
-1,8 |
|
17 |
Витрати від участі в капіталі |
||||
|
18 |
Інші витрати |
||||
|
19 |
Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування (12 + 13 + 14 + 15 – 16 – 17 – 18) |
1 450,9 |
1 128,6 |
322,3 |
28,6 |
|
20 |
Податок на прибуток від звичайної діяльності |
435,3 |
338,6 |
96,7 |
28,6 |
|
21 |
Фінансовий результат від звичайної діяльності після оподаткування (19 – 20) |
1 015,6 |
790,0 |
225,6 |
28,6 |
|
22 |
Надзвичайні доходи |
||||
|
23 |
Надзвичайні витрати |
||||
|
24 |
Податок з надзвичайного прибутку |
||||
|
25 |
Чистий прибуток підприємства (поз.21+ 22 – 23 – 24) |
1 015,6 |
790,0 |
225,6 |
28,6 |
Наведені дані свідчать, що у підприємства, яке аналізується, наявні істотні резерви збільшення чистого прибутку. Про це свідчить хоча б той факт, що дохід (виручка) від реалізації продукції підприємства в звітному періоді порівняно із минулим періодом зріс на 40,45%, тоді як чистий прибуток підприємства збільшився лише на 28,6%. Отже, темп зростання чистого прибутку був нижче у 1,4 раза. Основною причиною цього є зростання у звітному порівняно із минулим періодом у 1,4 раза собівартості реалізованої продукції, а також зростання адміністративних витрат, витрат на постачання, зниження інших фінансових доходів.
Доцільно здійснювати як горизонтальний, так і вертикальний аналіз фінансових результатів роботи підприємства.
Горизонтальний (або трендовий) аналіз результативності грунтується на вивченні динаміки окремих її показників у часі. В процесі використання такого аналізу визначаються загальні тенденції зміни рівня показників.
Горизонтальний аналіз свідчить про приріст в звітному році порівняно з попереднім усіх складових прибутку підприємства. Так, доход від реалізації продукції, як і чистий доход збільшилися на 40,45%. Фінансовий результат (прибуток) від операційної діяльності збільшився на 49,6%, фінансовий результат від звичайної діяльності, як і чистий прибуток підприємства – на 28,6%. Взагалі прибуток підприємства збільшився на 225,6 тис. грн. На прибуток від реалізації продукції мали позитивний вплив зростання обсягів реалізації (в результаті росту випуску і зменшення залишків нереалізованої продукції) і цін на неї.
Вертикальний (або структурний) аналіз результативності грунтується на структурному розкладі показників результативності. В процесі застосування такого аналізу розраховується питома вага окремих структурних складових показника результативності. Можна виділити такі види вертикального (структурного) аналізу:
— структурний аналіз результативності, сформованої за окремими сферами діяльності підприємства. В процесі здійснення цього аналізу розраховуються показники результативності щодо операційної, інвестиційної, фінансової діяльності. Такий аналіз дає змогу оцінити операційну, інвестиційну, фінансову діяльність підприємства;
— структурний аналіз результативності за окремими видами продукції. Такий аналіз дає можливість оцінити ефективність діяльності підприємства за випуском окремих видів продукції.
Вертикальний аналіз структурних складових прибутку свідчить, що чистий дохід від реалізації склав 5181,86 тис. грн. – у звітному році, а в минулому – 3689,4 тис. грн. якщо прийняти суму цього прибутку за 100%, то питома вага інших його складових становитиме (табл. 10.6)
Таблиця 10.6
Вертикальний аналіз структурних складових прибутку підприємства
|
№ п/п |
Показники |
За звітний період |
За минулий період |
відхилення |
|
1 |
Валовий прибуток |
16,3 |
17,1 |
-0,8 |
|
2 |
Прибуток від операційної діяльності |
22,2 |
20,8 |
+1,4 |
|
3 |
Прибуток від звичайної діяльності |
|||
|
- до оподаткування |
31,5 |
34,1 |
-2,6 |
|
|
- після оподаткування |
22,0 |
23,9 |
-1,9 |
|
|
4 |
Чистий прибуток |
22,0 |
23,9 |
-1,9 |
Вертикальний аналіз свідчить, що порівняно з минулим роком питома вага прибутку від операційної діяльності збільшилась на 1,4 відсоткових пункти, а інших видів прибутку знизилась від 0,8 до 2,6 відсоткових пункти.
Найбільший дохід в обох аналізованих періодах підприємство отримало від операційної діяльності, а найбільші збитки - від уцінки матеріальних цінностей в минулому періоді і від ліквідації основних активів по акту перевірки в звітному періоді (списання за неможливістю подальшого використання).
В процесі оцінки звіту про фінансові результати доцільно аналізувати вплив факторів як на формування прибутку в цілому по підприємству, так і на формування прибутку по основних видах продукції підприємства.
10.6. Аналіз ліквідності та фінансової стійкості підприємства.
10.1. Сутність, завдання та методи аналізу фінансових звітів.
10.2. Аналіз бухгалтерського балансу.
10.3. Оцінка звіту про фінансові результати.
10.4. Аналіз звіту про рух грошових коштів.
10.5. Оцінка звіту про власний капітал.
10.6. Аналіз ліквідності та фінансової стійкості підприємства.
10.7. Аналіз прибутковості підприємства.
10.6. Аналіз ліквідності та фінансової стійкості підприємства.
Ліквідність підприємства – це його спроможність швидко реалізувати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов’язань, тобто це співвідношення величини його високоліквідних активів (кошти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості.
Аналізуючи ліквідність, доцільно оцінити не тільки поточні суми ліквідних активів, а й майбутні зміни ліквідності.
Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження.
Щоб визначити, чи достатньо в підприємства грошей для погашення його зобов’язань, необхідно передовсім проаналізувати процес надходження коштів від господарської діяльності та формування залишку коштів після погашення зобов’язань перед бюджетом, страховими та іншими соціальними фондами, а також виплати дивідендів.
Аналіз ліквідності потребує ретельного аналізу структури кредиторської заборгованості підприємства. Він здійснюється на підставі порівняння обсягу поточних зобов’язань із наявності ліквідних коштів.
Для аналізу ліквідності також доцільно розраховувати в динаміці коефіцієнти абсолютної ліквідності, покриття, поточної ліквідності, критичної оцінки, поточної заборгованості, період інкасації дебіторської заборгованості, тривалість кредиторської заборгованості, обертання матеріальних запасів, обертання постійних та усіх активів.
Аналіз ліквідності доцільно доповнити аналізом платоспроможності, яка характеризує спроможність підприємства своєчасно й повністю виконати свої платіжні зобов’язання, які випливають із кредитних та інших операцій грошового характеру. (2, с.275-279).
Оцінка фінансової стійкості підприємства має на меті об’єктивний аналіз величини та структури активів і пасивів підприємства та визначення на цій основі міри його фінансової стабільності й незалежності, а також відповідності фінансово-господарської діяльності підприємства цілям його статутної діяльності.
Відповідно до показника забезпечення запасів і витрат власними та позиченими коштами можна назвати такі типи фінансової стійкості підприємства:
1) абсолютна фінансова стійкість;
2) нормально стійкий фінансовий стан;
3) нестійкий фінансовий стан;
4) кризовий фінансовий стан.
Фінансово стійким можна вважати таке підприємство, яке за рахунок власних джерел спроможне забезпечити запаси тв витрати, не допустити невиправданої кредиторської заборгованості, своєчасно розраховуватись за своїми зобов’язаннями.
Оцінку фінансової стійкості підприємства доцільно здійснювати поетапно, на основі комплексу показників. (2, с.279-282).
Розглянемо методичну послідовність аналізу ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства на умовному прикладі.
Будь-якого користувача фінансової звітності насамперед цікавить питання про ліквідність та платоспроможність підприємства. Для цього за даними балансу підприємства (форма №1) визначають комплекс оціночних показників. В першу чергу з цією метою використовуються три наступні коефіцієнти:
1. Коефіцієнт покриття (загальної ліквідності) – Кп , що показує, яку частину поточних зобов’язань підприємство спроможне погасити, якщо воно реалізує усі свої оборотні активи, в тому числі і матеріальні запаси. Цей коефіцієнт показує також, скільки гривень оборотних коштів приходиться на кожну гривню поточних зобов’язань.
2. Коефіцієнт швидкої (критичної) ліквідності – Кшл , що показує, яку частину поточних зобов’язань підприємство спроможне погасити за рахунок найбільш ліквідних оборотних коштів – грошових коштів та їх еквівалентів, фінансових інвестицій та кредиторської заборгованості. Цей показник показує платіжні можливості підприємства щодо погашення поточних зобов’язань за умови своєчасного здійснення розрахунків з дебіторами.
3. Коефіцієнт абсолютної (грошової) ліквідності (Каб.л), що показує, яку частину поточних зобов’язань підприємство може погасити своїми коштами негайно.
У таблиці 10.9 наведені розраховані за даними балансу підприємства значення перелічених коефіцієнтів у порівнянні з їх нормативними значеннями.
Таблиця 10.9
Аналіз показників ліквідності та платоспроможності підприємств.
|
№ п/п |
Показники |
Індекс показника |
Порядок розрахунку показника |
Оптимальне значення |
На початок року |
На кінець року |
|
1 |
Коефіцієнт покриття (загальної ліквідності) |
Кп |
Оборотні активи___ Поточні зобов’язання |
>1 |
2,03 |
2,27 |
|
2 |
Коефіцієнт швидкої ліквідності |
Кшк |
Оборотні активи мінус запаси________ поточні зобов’язання |
0,6÷0,8 |
1,56 |
1,77 |
|
3 |
Коефіцієнт абсолютної ліквідності |
Кабс |
Грошові кошти та їхеквіваленти_________ поточні зобов’язання |
0,2÷0,35 |
0,94 |
1,12 |
З даних таблиці видно, що підприємство спроможне погасити свої поточні зобов’язання:
· за рахунок грошових коштів усі короткострокові зобов’язання;
· за рахунок грошових коштів та коштів у розрахунках з дебіторами – на 177% короткострокових зобов’язань;
· за рахунок усіх оборотних активів – 227% короткострокових зобов’язань.
Отже, аналізоване підприємство можна охарактеризувати як стійке і незалежне.
Оцінку фінансової стійкості підприємства здійснимо на умовному прикладі по даних балансу (табл.10.10).
Таблиця 10.10
Аналіз показників фінансової стійкості підприємства
|
№ п/п |
Показники |
Індекс показника |
Порядок розрахунку показника |
Оптимальне значення |
На початок року |
На кінець року |
|
1 |
Коефіцієнт автономії (фінансової незалежності) |
Кавт |
Власний капітал Підсумок балансу |
> 0,5 |
0,83 |
0,78 |
|
2 |
Коефіцієнт фінансової стійкості |
Кф.с |
Власний капітал Загальна сума зобов’язань |
> 1,0 |
4,93 |
3,58 |
|
3 |
Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами |
Кзвз |
Власні оборотні засоби Матеріальні оборотні активи |
> 0,1 |
2,20 |
2,53 |
|
4 |
Коефіцієнт ефективності використання активів |
Кеа |
Чистий прибуток Середня величина активів |
Зростання |
0,20 |
0,13 |
|
5 |
Коефіцієнт ефективності використання власного капіталу |
Кек |
Чистий прибуток Середня величина власного капіталу |
Зростання |
0,25 |
0,16 |
|
6 |
Коефіцієнт відношення необоротних і оборотних активів |
Кн/об |
Необоротні активи Оборотні активи |
– |
1,92 |
1,02 |
Для характеристики фінансової стійкості підприємств доцільно використовувати, в першу чергу, шість таких показників:
1. Коефіцієнт автономії (фінансової незалежності) – Кавт , що показує, яку частину у загальних вкладеннях у підприємство складає власний капітал. Він характеризує фінансову незалежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування його діяльності.
2. Коефіцієнт фінансової стійкості – Кф.с – що показує співвідношення власних і залучених засобів, вкладених в діяльність підприємства. Характеризує здатність підприємства залучати зовнішні джерела фінансування.
3. Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами – Кзвз – показує, яка частина матеріальних оборотних активів фінансується за рахунок засобів чистого оборотного капіталу.
4. Коефіцієнт ефективності використання активів – Кеа – показує, скільки чистого прибутку має підприємство в середньому на кожну гривню загальних вкладень в його діяльність. характеризує прибутковість цього капіталу, яким володіє підприємство, незалежно від джерел його надходження.
5. Коефіцієнт ефективності використання власного капіталу (коефіцієнт прибутковості власного капіталу) – Кевк – показує, скільки чистого прибутку має підприємство в середньому на кожну гривню власного капіталу, тобто характеризує ефективність власних інвестицій.
6. Коефіцієнт співвідношення необоротних і оборотних активів – Кн/об – характеризує співвідношення необоротних і оборотних активів.
Із таблиці видно, що більшість показників фінансової стійкості підприємства мають фактичні значення вищі за нормативні. Це характеризує підприємство як фінансово стійке.
Коефіцієнт автономії протягом року знизився з 0,83 до 0,78. однак як на початок, так і на кінець року цей коефіцієнт вище за оптимальне його значення. Значення коефіцієнту свідчить, що на кінець року в кожних ста гривнях вкладених активів підприємства 78 грн. складають власні кошти (власний капітал).
Коефіцієнт фінансової стійкості також дещо знизився протягом року (з 4,93 до 3,58). Однак в обох аналізованих періодах він мав значення, вищі за оптимальне. Значення цього коефіцієнту на кінець року свідчить про те, що на кожну гривню залучених коштів припадає 3,58 грн. власних коштів.
Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами протягом року підвищився з 2,20 до 2,53 і має значення, вищі за оптимальне.
Негативним в роботі аналізованого підприємства є зниження коефіцієнту ефективності використання активів з 0,20 до 0,13, коефіцієнту ефективності використання власного капіталу з 0,25 до 0,16 та коефіцієнту відношення необоротних і оборотних активів – з 1,92 до 1,02.
Отже, у підприємства наявні реальні можливості підвищення фінансової стійкості та стабільності.
10.7. Аналіз прибутковості підприємства.
10.1. Сутність, завдання та методи аналізу фінансових звітів.
10.2. Аналіз бухгалтерського балансу.
10.3. Оцінка звіту про фінансові результати.
10.4. Аналіз звіту про рух грошових коштів.
10.5. Оцінка звіту про власний капітал.
10.6. Аналіз ліквідності та фінансової стійкості підприємства.
10.7. Аналіз прибутковості підприємства.
10.7. Аналіз прибутковості підприємства.
Для аналізу прибутковості підприємства доцільно використовувати комплекс показників. Перш за все, це показник чистого прибутку в динаміці, який відповідно до чинних стандартів бухгалтерського обліку визначається шляхом додавання до фінансового результату від звичайної діяльності після оподаткування надзвичайних доходів та віднімання надзвичайних витрат і податку з надзвичайного прибутку.
Чистий прибуток аналізованого підприємства на початок року становив 1015,6 тис.грн., а на кінець року – 790,0 тис.грн. або на 22,2% менше. Це негативно характеризує прибутковість підприємства.
Крім абсолютного показника – чистого прибутку – для характеристики підприємства використовується також комплекс відносних показників. Це такі показники:
1. Рентабельність реалізованої продукції (Р1) визначається як частка від ділення чистого доходу від реалізації продукції. У нашому прикладі:
- за звітний період
- за минулий період
Отже, рентабельність реалізованої продукції у звітному році залишилася на рівні минулого року.
1. Рентабельність операційної діяльності (Р2) визначається як частка від ділення фінансового результату від операційної діяльності на виручку від реалізації продукції:
- за звітний період
- за минулий період
Отже, рентабельність операційної діяльності у звітному році зросла порівняно із минулим роком з 0,155 до 0,165, що позитивно характеризує прибутковість операційної діяльності.
3. Рентабельність основного капіталу (Р3) – визначається як частка від ділення чистого прибутку підприємства на підсумок балансу:
за звітний період
- за минулий період
Отже, рентабельність основного капіталу у звітному періоді зросла порівняно з минулим періодом з 0,223 до 0,309, що позитивно характеризує тенденції у прибутковості підприємства.
4. Рентабельність власного капіталу (Р4) – визначається як частка від ділення чистого прибутку на середню вартість власного капіталу:
за звітний період
- за минулий період
Отже, і цей показник рентабельності у звітному періоді порівняно з минулим періодом збільшився з 0,040 до 0,042, то є тенденцією позитивною.
5. Період окупності власного капіталу (Р5) визначається як частка від ділення середньої вартості власного капіталу на чистий прибуток:
за звітний період
- за минулий період
Отже, період окупності власного капіталу у звітному періоді порівняно з минулим періодом знизився з 25,1 до 23,6 дня або на 6%, що також є тенденцією позитивною.
При високих темпах інфляції визначення показників прибутковості підприємства доцільно здійснювати по даних балансу та звіту про фінансові результати, скоригованих на індекс інфляції.
ТЕМА 11 ВНУТРІШНЬОФІРМОВЕ ФІНАНСОВЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ 11.1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування
11.1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування
11.2. Фінансова стратегія підприємства
11.3. Поточне фінансове планування
11.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)
11.5. Контролінг виконання фінансового плану
11.6. Прогнозування показників фінансової звітності підприємства
11.1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування.
Планування було прерогативою командно-адміністративної системи. Головна мета фінансового плану підприємства полягала у виявленні невикористаних ресурсів і визначенні суми платежів у бюджет, величина якої відповідала перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень витрат централізовано нормувались. Надмірна централізація фінансів за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва. Це негативно позначалось на результатах фінансово-господарської діяльності підприємств. Державні дотації в багатьох галузях сягали значних розмірів, оскільки ці галузі були збитковими або малорентабельними.
Галузеві міністерства займалися перерозподілом доходів та прибутків підприємств. Значна частина прибутку й тимчасово вільних коштів ефективно працюючих підприємств вилучалась для фінансування державних видатків та на покриття витрат збиткових підприємств галузі.
За ринкової економіки значно підвищується матеріальна відповідальність керівника підприємства за його фінансовий стан. Для нових умов діяльності українських підприємств теорія і практика розробки техпромфінплану недостатні і, в той же час, система планів, яка використовується у розвинутій ринковій економіці, для вітчизняних підприємств є ще передчасною.
Для перехідної економіки необхідна і перехідна теорія планування. Нині на окремих підприємствах в Україні зроблені спроби пристосувати для планування своєї поточної діяльності теорію бізнес-планування.
В умовах розвинутої ринкової економіки теорія бізнес-планування використовується при обґрунтуванні процесів освоєння нових сфер діяльності підприємств, створення нових видів бізнесу. Для більшості українських підприємств пошук нових сфер діяльності (в області збуту продукції, що випускається, освоєння виробництва нових видів виробів, підвищення конкурентоспроможності продукції, що випускається тощо) є необхідним для виживання і подальшого розвитку. Саме тому зросло значення перспективного, поточного та оперативного фінансового планування для забезпечення стійкого фінансового стану та підвищення рентабельності підприємств.
Система фінансового планування на підприємстві включає в себе три основні підсистеми:
· перспективне фінансове планування;
· поточне фінансове планування;
· оперативне фінансове планування.
Кожна із цих підсистем включає певні форми фінансових планів, їх зміст та чіткі межі періодів, на які ці плани розробляються.
Фінансове планування є необхідним для фінансового забезпечення розширення кругообігу виробничих засобів, досягнення високої результативності виробничо-господарської діяльності, створення умов, які забезпечили б платоспроможність та фінансову стійкість підприємства. Ринок ставить високі вимоги до якості фінансового планування, оскільки нині за негативні наслідки своєї діяльності відповідає само підприємство. За нездатності врахувати несприятливу ринкову кон’юнктуру підприємство стає банкрутом і підлягає ліквідації з відповідними негативними наслідками для засновників.
Нині фінансове планування вимагає використання нових принципів організації. Його зміст та форми суттєво змінюються у зв’язку з новими економічними умовами та соціальними орієнтирами. Особливістю фінансового планування на підприємствах в ринковій економіці є те, що воно не носить елементів директивності і є внутріфірменним. Мета фінансового планування на підприємстві – забезпечення оптимального розміру коштів, необхідних для успішної господарської діяльності, а в кінцевому підсумку – досягнення прибутковості підприємства. Планування направлено, з одного боку, на усунення помилкових дій в області фінансів, а з іншого – на зменшення невикористаних внутрішніх резервів.
Фінансове планування має орієнтуватися на ринкову кон’юнктуру, враховувати ймовірність настання певних подій і одночасно розробляти моделі поведінки підприємства за зміни ситуації з матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами.
Фінансове планування – це процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямками їх цільового використання згідно з виробничими та маркетинговими показниками підприємства у плановому періоді.
З 1992 року, в умовах інфляції і гіперінфляції, підприємства перестали розробляти річні фінансові плани, окремі з них складали їх лише на квартал.
Законодавчо поточне фінансове планування відроджено на державних підприємствах згідно Закону України від 21.09.2000 р. “Про внесення змін до статті 20 Закону України “Про підприємства в Україні”. Законом передбачено, що державне підприємство (крім казенного) самостійно складає річний фінансовий план, який затверджується до 1 липня року, що передує плановому, органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Підприємства інших форм власності згідно цього Закону розробляють і затверджують фінансові плани в порядку і в строки, визначені їх власником (власниками). Фінансове планування регулюється Положенням про порядок складання фінансового плану державним підприємством, крім казенного. Фінансове планування на державних підприємствах (крім казенних) стало обов’язковим з 2001 року.
Для недержавних підприємств вказане Положення носить рекомендаційний характер. За нескладення фінансового плану діючим законодавством не передбачено адміністративної, а тим більше кримінальної відповідальності, але може бути застосована дисциплінарна відповідальність., якщо це передбачено контрактом з керівником підприємства чи посадовою інструкцією.
Отже, фінансове планування представляє собою процес розроблення системи фінансових планів і планових (нормативних) показників по забезпеченню розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами та підвищенню ефективності його фінансової діяльності у майбутньому періоді.
Основними задачами фінансового планування на підприємстві є:
· забезпечення необхідними фінансовими ресурсами виробничої, інвестиційної і фінансової діяльності;
· врахування інтересів підприємства, акціонерів та інших інвесторів при розподілі прибутку;
· визначення ефективних напрямів вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;
· установлення раціональних фінансових відносин із суб’єктами господарювання; банками, інвестиційними фондами, страховими компаніями;
· забезпечення виконання зобов’язань підприємств перед бюджетом і державними цільовими фондами, банками та іншими кредиторами;
· виявлення внутрішньогосподарських резервів та мобілізація всіх видів ресурсів з метою збільшення прибутку від звичайної діяльності, зростання інших доходів, включаючи і позареалізаційні;
· забезпечення контролю за фінансовим станом, платоспроможністю і кредитоспроможністю підприємства.
Умови ринкової економіки вимагають від підприємств якісного фінансового планування, оскільки вони відповідають за всі негативні наслідки і прорахунки розроблених планів.
Широке здійснення фінансового планування в сучасних економічних умовах обмежується:
· високим рівнем невизначеності на ринку, яка пов’язана з тривалими глобальними змінами у всіх сферах суспільного життя (непередбаченість їх ускладнює фінансове планування);
· відсутністю ефективної нормативно-правової бази у сфері внутріфірменного фінансового планування. Для державних підприємств така правова основа впроваджена з 2001 року; для підприємств недержавної форми власності вона має рекомендаційний характер.
· обмеженістю фінансових можливостей у більшості підприємств для залучення висококваліфікованих спеціалістів з метою виконання складних фінансових розрахунків. Особливо це стосується малих і середніх підприємств, в яких потреба у фінансовому плануванні є гострішою, ресурси ще більш обмежені і на їх діяльність значно впливає зовнішнє середовище.
Значення фінансового планування для підприємств полягає у:
· втіленні розроблених цілей у форму конкретних фінансових показників;
· забезпеченні фінансовими ресурсами закладених у виробничому плані економічних пропорцій розвитку;
· визначенні з його допомогою можливості життєздатності проекту підприємства за умов конкуренції;
· залученні фінансових ресурсів від зовнішніх інвесторів.
Фінансове планування дає змогу підприємству визначити:
· розмір грошових коштів, що може мати підприємство в своєму розпорядженні;
· джерела їх надходження;
· відповідність фінансових ресурсів обсягу накреслених завдань;
· частину коштів, яка має бути перерахована в бюджет, державні цільові фонди, банкам та іншим кредиторам;
· механізм розподілу та використання прибутку на підприємстві;
· ступінь забезпечення реальної збалансованості планових витрат і доходів підприємства на принципах самоокупності та самофінансування.
В процесі фінансового планування використовуються різні методи: балансовий; нормативний; розрахунково-аналітичний; оптимізації планових рішень; моделювання.
Зміст балансового методу полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела покриття.
Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тім, що на основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба суб’єкта підприємницької діяльності у фінансових ресурсах та визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими нормативами є ставки податків, ставки зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нормативи бувають галузевими, регіональними та індивідуальними.
За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та їх зміни в плановому періоді.
Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових розрахунків для того, щоб вибрати з них найоптимальніший. Відтак можуть використовуватися різні критерії вибору:
· максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного капіталу;
· економія фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат;
· економія поточних витрат;
· мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату;
· максимум абсолютної суми одержаного прибутку.
Фінансове планування (крім вже згадуваних способів розрахунків) потребує широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб уможливлює знаходження кількісного вираження взаємозв’язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Економіко-математична модель – це точний математичний опис факторів, які характеризують структуру та закономірності зміни даного економічного явища і здійснюються за допомогою математичних прийомів. Моделювання може здійснюватися за функціональним та кореляційним зв’язком. Економіко-математичне моделювання дає змогу перейти в плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обґрунтованості планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального варіанта фінансового плану.
Фінансове планування – це складний процес, що включає в себе ряд етапів, відображених на рис. 11.1.
Рис. 11.1. Основні етапи фінансового планування на підприємстві
На першому етапі на основі фінансової звітності проводиться аналіз фінансових показників діяльності підприємства за попередній період. Основна увага приділяється показникам: обсяг реалізації, витрати, розмір отриманого прибутку. На основі проведеного аналізу оцінюються фінансові результати діяльності підприємства, визначаються стан, недоліки і проблеми.
На другому етапі розробляється фінансова стратегія і фінансова політика за основними напрямами фінансової діяльності підприємства (складаються основні прогнозні документи, які відносяться до перспективних фінансових планів і включаються до структури бізнес-плану, якщо останній розробляється на підприємстві).
На третьому етапі уточнюються і конкретизуються основні показники прогнозних фінансових документів за допомогою складання поточних фінансових планів.
На четвертому етапі погоджуються показники фінансових планів з виробничими, комерційними, інвестиційними, будівельними і іншими планами і програмами, що розроблені підприємством.
На п’ятому етапі здійснюється оперативне фінансове планування шляхом розробки оперативних фінансових планів.
Завершується процес фінансового планування на підприємстві аналізом і контролем за виконанням фінансового плану. Шостий етап полягає у визначенні фактичних кінцевих фінансових результатів діяльності підприємства, співставлення із запланованими показниками, виявлення причин відхилення від планових показників, в розробці заходів по уникненню негативних явищ.
11.2. Фінансова стратегія підприємств
11.1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування
11.2. Фінансова стратегія підприємства
11.3. Поточне фінансове планування
11.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)
11.5. Контролінг виконання фінансового плану
11.6. Прогнозування показників фінансової звітності підприємства
11.2. Фінансова стратегія підприємств
Перспективне фінансове планування визначає найважливіші показники, пропозиції та темпи розширеного відтворення, є основною формою реалізації головних цілей підприємства. Перспективне планування включає розробку фінансової стратегії підприємства та прогнозування його фінансової діяльності.
За умов ринкової економіки, самостійності підприємств, їхньої відповідальності за результати діяльності виникає об’єктивна необхідність визначення тенденцій розвитку фінансового стану та перспективних фінансових можливостей. На вирішення таких питань і спрямовано фінансову стратегію підприємства.
Фінансова стратегія представляє собою визначення довгострокової мети фінансової діяльності підприємства, вибір найбільш ефективних способів і шляхів їх досягнення.
Завданнями фінансової стратегії є:
· визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей;
· визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб’єктами господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами;
· фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності на перспективу;
· вивчення економічних та фінансових можливостей імовірних конкурентів, розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості;
розробка способів виходу із кризового стану та методів управління за умов кризового стану підприємств.
Розробка фінансової стратегії – це галузь фінансового планування. Як складова частина загальної стратегії економічного розвитку, вона має узгоджуватися з цілями та напрямками останньої. У свою чергу, фінансова стратегія справляє суттєвий вплив на загальну економічну стратегію підприємства. Зміна ситуації на макрорівні та на фінансовому ринку спричиняє коригування як фінансової, так і загальної стратегії розвитку підприємства.
Теорія фінансової стратегії, досліджуючи об’єктивні економічні закономірності ринкових відносин, розробляє форми та способи виживання й розвитку за нових умов. Фінансова стратегія включає методи та практику формування фінансових ресурсів, їх планування та забезпечення фінансової стійкості підприємства за ринкових умов господарювання. Фінансова стратегія охоплює всі форми фінансової діяльності підприємства: оптимізацію основних та оборотних засобів, формування та розподіл прибутку, грошові розрахунки, інвестиційну політику.
Всебічно враховуючи фінансові можливості підприємств, об’єктивно оцінюючи характер внутрішніх та зовнішніх факторів, фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам, які склалися на ринку товарів та фінансовому ринку. Фінансова стратегія передбачає визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір найефективніших способів їх досягнення. Цілі фінансової стратегії мають підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та спрямовуватися на максимізацію прибутку та ринкової вартості підприємства. За розробки фінансової стратегії слід ураховувати динаміку макроекономічних процесів, тенденції розвитку вітчизняних фінансових ринків, можливості диверсифікації діяльності підприємства.
Процес формування фінансової стратегії підприємства включає наступні основні етапи:
· визначення періоду реалізації стратегії;
· аналіз факторів зовнішнього фінансового середовища підприємства;
· формування стратегічної мети фінансової діяльності;
· розроблення фінансової політики підприємства;
· розроблення системи заходів по забезпеченню реалізації фінансової стратегії;
· оцінка розробленої фінансової стратегії.
Важливим моментом при розробленні фінансової стратегії підприємства є визначення періоду її реалізації. Тривалість цього періоду залежить в першу чергу від тривалості періоду формування загальної стратегії розвитку підприємства. Крім того, на нього діють такі фактори: динаміка макроекономічних процесів, зміни, що відбуваються на фінансовому ринку, галузева приналежність і специфіка виробничої діяльності підприємства.
В процесі формування фінансової стратегії велика увага приділяється аналізу факторів зовнішнього середовища, вивченню економіко-правових умов фінансової діяльності підприємства та врахуванню факторів ризику.
Формування стратегічної мети фінансової діяльності підприємства є наступним етапом стратегічного планування, головним завданням якого є максимізація ринкової вартості підприємства. Система стратегічних цілей підприємства повинна формуватися чітко і коротко, відображаючи кожну з цілей в конкретних показниках – нормативах. До таких нормативів відносяться:
· середньорічний темп зростання власних фінансових ресурсів, що формуються із внутрішніх джерел;
· мінімальна частка власного капіталу;
· коефіцієнт рентабельності власного капіталу підприємства;
· співвідношення оборотних і необоротних активів підприємства тощо.
На базі фінансової стратегії визначається фінансова політика підприємства за основними напрямами фінансової діяльності: податкова, цінова, амортизаційна, дивідендна.
Фінансова політика підприємства – це сукупність методів фінансового менеджменту, яка здійснюється в короткостроковому періоді і враховує фактори, які діють у цей час.
Підприємство формує фінансову політику під впливом трьох груп факторів:
І група – фактори мікроекономічного характеру;
ІІ група – фактори макроекономічного характеру;
ІІІ група – специфічні фінансові фактори.
До першої групи відносяться: споживчий попит на продукцію (товари, послуги), які реалізовує підприємство та товарна пропозиція; рівень цін на товари; конкурентне середовище підприємства; ринкова частка підприємства та його конкурентоспроможність.
До другої групи відносяться: податкова політика; оплата праці; регулювання доходів та цін; кредитно-грошова політика; кон’юнктура ринків ресурсів та капіталів.
До третьої групи відносяться: фактори часу, інфляція, ризики. Врахування факторів ризику має важливе значення для формування фінансової стратегії. Фінансова стратегія розробляється з урахуванням ризику неплатежів, інфляційних коливань, фінансової кризи та інших непередбачуваних обставин.
В результаті розроблення системи заходів, що забезпечують реалізацію фінансової стратегії, на підприємстві формуються “центри відповідальності”, визначаються права, зобов’язання і заходи відповідальності їх керівників за результати реалізації фінансової стратегії підприємства.
Заключним етапом розроблення фінансової стратегії підприємства є оцінка її ефективності. Така оцінка може бути основана на прогнозованих розрахунках різних фінансових показників, а також на основі прогнозу динаміки нефінансових результатів реалізації розробленої стратегії, таких як зростання ділової репутації підприємства, підвищення рівня управління фінансовою діяльністю його структурних підрозділів тощо.
Ефективність фінансової стратегії досягається за:
· відповідності розробленої фінансової стратегії загальній стратегії підприємства – ступеню узгодженості цілей, напрямків і етапів реалізації цих стратегій;
· узгодженості фінансової стратегії підприємства з прогнозованими змінами у зовнішньому підприємницькому середовищі;
· реалізації розробленої підприємством фінансової стратегії щодо формування власних і залучених зовнішніх фінансових ресурсів тощо.
У процесі розробки фінансової стратегії особлива увага приділяється виробництву конкурентоспроможної продукції, повноті виявлення грошових доходів, мобілізації внутрішніх ресурсів, максимальному зниженню собівартості продукції, формуванню та розподілу прибутку, визначенню оптимальної потреби в оборотних коштах, раціональному використанню залучених коштів, ефективному використанню капіталу підприємства.
Фінансова стратегія підприємства забезпечує:
· формування та ефективне використання фінансових ресурсів;
· виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження фінансових ресурсів на цих напрямках;
· відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можливостям підприємства;
· визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами.
Вихідним етапом планування є прогнозування основних напрямків фінансової діяльності підприємства, що здійснюється в процесі перспективного планування. На цьому етапі визначаються завдання і параметри поточного фінансового планування. У свою чергу база для розроблення оперативних фінансових планів формується саме на стадії поточного фінансового планування.
Основу перспективного фінансового планування становить прогнозування, яке є втіленням стратегії підприємства на ринку. Фінансове прогнозування полягає у вивченні можливого фінансового стану підприємства на перспективу. На відміну від планування, прогнозування передбачає розробку альтернативних фінансових показників та параметрів, використання яких відповідно до тенденцій зміни ситуації на ринку дає змогу визначити один із варіантів розвитку фінансового стану підприємства.
Основою фінансового прогнозування є узагальнення та аналіз наявної інформації з наступним моделюванням і врахуванням факторів можливих варіантів розвитку ситуації та фінансових показників. Методи та способи прогнозування мають бути достатньо динамічними для того, щоб своєчасно врахувати ці зміни.
Результатом перспективного фінансового планування є розробка трьох основних документів:
· прогноз звіту про фінансові результати (про прибутки та збитки);
· прогноз руху грошових коштів (баланс грошових потоків);
· прогноз балансу активів та пасивів підприємства.
Прогнозний звіт про фінансові результати показує обсяг прибутку, який буде одержано в наступному періоді.
Прогноз руху грошових коштів відображає рух грошових потоків за операційною, інвестиційною фінансовою діяльністю. Він дає можливість визначити джерела капіталу й оцінити його використання в наступному періоді.
За допомогою прогнозу руху грошових коштів можна визначити, скільки грошових коштів необхідно вкласти в господарську діяльність підприємства, синхронність надходження і витрачання грошових коштів, що дає можливість визначити потребу в залученні капіталу й перевірити майбутню ліквідність підприємства.
Таблиця 11.1
Прогноз руху грошових коштів
Після складання прогнозу руху грошових коштів розробляється стратегія фінансування підприємства.
Прогноз балансу підприємства входить до складу директивного фінансового планування. Баланс підприємства – це зведена таблиця, що в ній відображено джерела капіталу (пасив) і його розміщення (актив). Баланс активів і пасивів необхідний для того, щоб оцінити, в які види активів спрямовуються грошові кошти і за рахунок яких джерел (пасивів) передбачається створення активів.
Структура балансу, що прогнозується (як правило, на плановий трирічний період) відповідає загальновживаній структурі балансу підприємства, оскільки за вихідний береться бухгалтерський баланс підприємства на останню дату.
Успіх фінансової стратегії підприємства гарантується, коли фінансові стратегічні цілі відповідають реальним економічним та фінансовим можливостям підприємства, коли чітко централізовано фінансове керівництво, а методи його є гнучкими та адекватними змінам фінансово-економічної ситуації.
11.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)
11.1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування
11.2. Фінансова стратегія підприємства
11.3. Поточне фінансове планування
11.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)
11.5. Контролінг виконання фінансового плану
11.6. Прогнозування показників фінансової звітності підприємства
11.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)
Система оперативного планування фінансової діяльності полягає в розробці комплексу короткострокових планових завдань з фінансового забезпечення основних напрямів фінансово–господарської діяльності підприємства.
Оперативне фінансове планування необхідне підприємству для контролю за фактичним надходженням коштів на поточний рахунок, витрачанням коштів у процесі господарської діяльності, виконання поточного фінансового плану.
Більшість підприємств вдається до спрощеної системи оперативного фінансового планування, коли складається лише окремі його елементи – платіжний календар та касовий план.
Головною формою такого фінансового завдання є бюджет (кошторис).
Бюджет – це оперативний фінансовий план на короткостроковий період, що розробляється, як правило, в рамках наступного кварталу з розбивкою по місцях (і менших періодах), що відображає надходження і витрачання грошових коштів у процесі здійснення конкретних видів фінансово–господарської діяльності підприємства.
Підприємство самостійно вибирає види та структуру бюджетів. Консолідований (зведений) бюджет складається з інтегрованих індивідуальних бюджетів, що характеризують прогнозовані обсяги продажу, витрат, інших фінансових операцій у наступному періоді.
Зведений (консолідований бюджет включає: операційний і фінансовий бюджет. До операційного бюджету входять: бюджет продажу, бюджет виробництва, бюджет витрат, бюджет фінансових результатів.
До фінансового бюджету включаються: бюджет грошових коштів, бюджет капітальних інвестицій, прогнозний бухгалтерський баланс.
Бюджет є інструментом як планування, так і контролю. На початку періоду діяльності бюджет – це план або норматив; в кінці періоду діяльності він слугує засобом контролю, за допомогою якого фінансові менеджери можуть оцінити ефективність діяльності і прийняти управлінські рішення щодо вдосконалення діяльності підприємства в майбутньому.
Розробка бюджетів на підприємстві характеризується терміном “бюджетування” і спрямована на вирішення двох основних завдань:
1) визначення обсягу і видатків, що пов’язані з діяльністю окремих структурних одиниць і підрозділів підприємства;
2) забезпечення покриття цих видатків фінансовими ресурсами з різних джерел.
Бюджети, що використовуються в процесі оперативного фінансового планування, класифікуються за:
1) сферами діяльності підприємства;
2) видами витрат;
3) обсягом номенклатури витрат;
4) методами розробки.
Особливою формою бюджету є платіжний календар, що розробляється за окремими видами руху грошових коштів і по підприємству в цілому (у даному разі деталізується поточний фінансовий план надходження і витрачання грошових коштів чи план доходів і видатків грошових коштів на короткий строк).
Правильно складений платіжний календар дозволяє виявити фінансові помилки, недостатність коштів, з’ясувати причину такого стану, намітити відповідні заходи, і таким чином оперативно уникнути фінансових ускладнень і забезпечити платоспроможність підприємства.
Значення бюджетів полягає у підвищенні продуктивності праці працівників підрозділів та ефективності використання матеріальних і фінансових ресурсів.
Бюджетування – це стандартизований процес, відповідно самостійно розроблених підприємством та загальновизнаних вимог і процедур. До яких відносяться:
1. розроблення бюджетів за всіма підрозділами, що сприяє поліпшенню координації дій усередині підприємства;
2. забезпечення єдиного процесу щодо підготовки, аналізу і затвердження бюджетів;
3. дотримання зкоординованої діяльності між підрозділами підприємства при розробленні бюджетів;
4. структурованість бюджетів;
5. обґрунтованість показників бюджетів на основі досягнутих результатів, тенденцій, економічних чинників та заданих темпів розвитку підприємства;
6. відкритість бюджетів до змін (надання менеджерам прав коригування показників бюджету, виявлення та розв’язання потенційних проблем з метою постійного відслідковування змін в обсягах виробництва і продажу);
7. участь у бюджетуванні менеджерів підрозділів, що відповідають за виконання бюджету.
Процес бюджетування на підприємстві включає складання оперативного, фінансового і зведеного (консолідованого) бюджетів, управління і контроль за виконанням бюджетних показників.
Бюджети, що застосовуються в системі оперативного фінансового планування, класифікуються за рядом ознак (рис. 11.1).
В процесі бюджетування враховуються такі чинники:
стадії життєвого циклу продукту; постійні і змінні потреби покупців; рівень конкуренції; трудові ресурси; тенденції у розвитку технології; рівень підприємницького і фінансового ризику; потреби і ресурси виробництва; запаси на складі; вартість сировини; маркетингові і рекламні умови; ціноутворення на товари (послуги); моральне старіння товарів і послуг тощо.
Бюджетування здійснюється “знизу нагору” і “зверху донизу”. Бюджетування “знизу нагору” (з рівня підрозділів) проводиться із залученням їх працівників.
За складання бюджету “зверху донизу” бюджет направляється від керівництва до менеджера структурного підрозділу для його деталізації та розроблення рекомендацій.
Рис. 11.1. класифікація основних видів бюджетів, що розробляються на підприємстві в процесі оперативного фінансового планування
Задачі оперативного рівня єдині із задачами підприємства, тому індивідуальні бюджети інтегровані у консолідований (зведений) бюджет підприємства.
Складання бюджету включає такі етапи:
1. Підготовка прогнозу і бюджету продаж.
2. Визначення очікуваного обсягу виробництва.
3. Розрахунок витрат, пов’язаних з виробництвом і реалізацією продукції.
4. Розрахунок і аналіз грошових потоків.
5. Складання планових фінансових звітів.
Підготовка до бюджетування включає функціонально-вартісний аналіз виробництва і реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та визначення рівня, до якого можуть бути знижені витрати за одночасного збільшення прибутку, збереження якості й обсягу товарів (послуг).
До переваг бюджетного планування відносяться:
· надання структурним підрозділам більшої самостійності у витрачанні коштів економії по бюджету фонду оплати праці, що сприяє підвищенню матеріальної зацікавленості працівників в успішному виконанні планових завдань;
· зменшення непродуктивних витрат робочого часу працівників фінансової служби за рахунок мінімізації кількості контрольних параметрів бюджетів;
· досягнення режиму суворої економії матеріальних, трудових і фінансових ресурсів підприємства.
Структура та характеристика бюджетів
Бюджетування включає вибір видів і структури бюджету.
Консолідований (зведений) бюджет складається з інтегрованих один з одним бюджетів, що відбивають очікування керівництва щодо продаж, витрат, інших фінансових операцій у наступному періоді.
Консолідований бюджет – це скоординований за всіма підрозділами і функціями план діяльності підприємства загалом, що об’єднує блоки окремих бюджетів і характеризує інформаційний потік для прийняття і контролю управлінських рішень в області фінансового планування.
Зведений (консолідований) бюджет поділяється на дві частини:
· Операційний бюджет (operating budget).
· Фінансовий бюджет (financial budget).
Операційний (поточний, періодичний, оперативний) бюджет – це система бюджетів, що характеризує доходи і витрати за операціями або окремими функціями підприємства.
Операційний бюджет включає:
· Бюджет продаж (sales budget).
· Бюджет виробництва (production budget).
· Бюджет витрат (єдиний, або за видами витрат: закупівлі і використання матеріальних витрат, трудових, загальновиробничих, адміністративних та витрат на збут).
· Бюджетний звіт про прибутки і збитки.
Фінансовий бюджет – це план, в якому відображаються обсяг і структура грошових коштів та їх використання. Фінансовий бюджет включає:
· бюджет грошових коштів;
· бюджет капітальних інвестицій;
· прогнозний бухгалтерський баланс.
Фінансовий бюджет складається на базі інформації бюджетного звіту про прибутки і збитки.
Бюджет не має стандартизованих форм. Найбільш широко використовується структура зведеного (консолідованого) бюджету з виділенням оперативного і фінансового бюджетів.
Структура зведеного бюджету подана на рис. 11.2.
Формування зведеного (консолідованого) бюджету починається з операційного бюджету. В операційному бюджеті звичайна діяльність підприємства відображається через систему спеціальних техніко-економічних показників, що характеризують окремі напрями і стадії операційної та інших видів діяльності.
Рис. 11.2. Структура зведеного (консолідованого) бюджету підприємства
В процесі його підготовки прогнозовані обсяги продаж і виробництва трансформуються у кількісні оцінки доходів і витрат для кожного з підрозділів підприємства.
Кінцевою метою операційного бюджету є складання зведеного плану прибутків і збитків.
Від величини і вартості реалізації (продаж) залежать обсяг виробництва, собівартість, прибуток тощо. Відправним етапом процесу бюджетування є бюджет продаж. Прогнозуються продажі, які (за реальності прогнозу) трансформуються у бюджет продаж. Розроблення бюджету продаж є складним процесом. Обсяг реалізації визначається не тільки виробничою потужністю підприємства, але й факторами кон’юнктури: діяльністю конкурентів; положенням на національному і світовому ринках, їх невизначеністю і непередбаченістю (особливо це стосується підприємств з великою часткою продажу на світовому ринку, де невизначеність посилюється іноземною конкуренцією, коливанням курсів валют та іншими факторами); політикою ціноутворення; коливаннями попиту і пропозиції; результативністю реклами; якістю продукції, тощо.
Бюджет продаж – це найважливіший розрахунок, який є основою бюджетування, враховує конкурентну позицію підприємства та напрями її поліпшення.
Бюджет продаж і його товарна структура визначають рівень і загальний характер усієї діяльності підприємства, впливають на ряд інших бюджетів, які побудовані на інформації, визначеної в бюджеті продаж.
Програма складання бюджету продаж включає п’ять стадій: перша стадія – аналіз руху продаж (аналіз реалізації продукції (sales) за ряд попередніх років за видами продукції, регіонами, типом покупців, сезонністю, основними товарними групами та їх динамікою, що викликано нерівномірним щорічним приростом продаж, що впливає на розроблення прогнозу);
друга – аналіз чутливості основних ринків збуту (врахування загального економічного розвитку, фаз циклу – спад, піднесення тощо);
третя – вивчення можливостей реклами своїх товарів, кооперації, умов кредитування, що впливають на обсяг реалізації.
четверта – аналіз інформації про вартість невиконаних замовлень та тенденції щодо нових замовлень на продукцію підприємства, що особливо важливе для продукції з тривалим виробничим циклом;
п’ята – розрахунок продаж за окремими товарними групами і загалом по підприємству. Це кінцева фаза складання бюджету продаж, коли формується основна стратегія та обсяг продаж.
Прогноз продаж – основа планування виробництва, а бюджет продаж –бюджету виробництва.
Бюджет виробництва показує, скільки одиниць продукції необхідно виготовити (надати послуг), щоб забезпечити запланований обсяг продаж і необхідний рівень запасів. Він включає: аналіз виробничих потужностей; план виробництва; розрахунок виробничого персоналу; розрахунок виробничих витрат. На основі бюджету виробництва складають бюджети закупівлі і використання матеріалів, трудових і загальновиробничих, адміністративних витрат і витрат на збут.
Бюджет закупівлі / використання матеріалів. У бюджеті визначаються строки закупівлі і кількість сировини, матеріалів і напівфабрикатів, який необхідно придбати для виконання виробничих планів. Використання матеріалів визначається бюджетом виробництва і пропонованими змінами у рівні матеріальних запасів. Бюджет закупівлі матеріалів визначається як добуток кількості одиниць матеріалів на їх закупівельні ціни. Планові потреби закупівлі і використання матеріалів можуть бути представлені одним документом або окремими самостійними бюджетами. Більшість підприємств складає єдиний бюджет.
Бюджет трудових витрат визначає необхідний робочий час у годинах, що потрібні для виконання плану виробництва. Він розраховується як добуток кількості одиниць продуктів (послуг) на норму витрат праці в годинах на одиницю продукції. В цьому бюджеті чи в окремому визначаються витрати праці в грошовому вираженні як добуток необхідного робочого часу на різні часові ставки оплати праці.
Бюджет загальновиробничих витрат являє собою деталізований план виробничих витрат, відмінних від прямих, які необхідні для виконання плану виробництва. Метою складання цього бюджету є:
· інтеграція всіх бюджетів загальновиробничих витрат, розроблених менеджерами по виробництву і обслуговуванню та формування інформації для обчислення нормативів цих витрат на плановий період.
Бюджет адміністративних витрат являє собою деталізований план поточних операційних витрат, відмінних від витрат, безпосередньо пов’язаних з виробництвом і збутом, необхідних для підтримки діяльності підприємства загалом. Бюджет необхідний для контролю адміністративних витрат. Велику частину цього бюджету складають постійні витрати.
Бюджет витрат по збуту. У ньому деталізуються всі планові витрати, пов’язані зі збутом продукції і послуг. Окремі з витрат є змінними, такі як комісійні і транспортні витрати, інші витрати – на рекламу і заробітну плату старших контролерів, – постійні.
За розробку і виконання бюджету витрат на збут несе відповідальність відділ продаж
Бюджети витрат розробляють менеджери усіх підрозділів підприємства. В консолідації та аналізі цих розробок головну роль відіграє фінансовий відділ. На базі аналізу витрат за підрозділами і загального їх обсягу фінансовий відділ визначає можливості вдосконалення розрахунків з метою отримання найкращого фінансового результату. Завдання фінансового менеджера – вказати іншим менеджерам напрями зростання прибутковості їх підрозділів.
Формування бюджету витрат розпочинається із детального їх аналізу за минулий та поточний роки (загальні витрати, на одиницю продукції та витрати на закупівлю сировини за видами продуктів).
При підготовці фінансовим відділом звітів за кожним підрозділом виділяються згідно Положень (стандартів) бухгалтерського обліку П(С)БО постійні та змінні витрати за кожним центром витрат (cost center). Змінні витрати – це витрати, що прямо залежать від обсягу виробництва. Постійні – ті, що не залежать від обсягу виробництва.
Змінні витрати розраховуються на базі аналізу поточних витрат та прогнозуванні їх зростання (зниження) протягом наступного періоду.
На базі вказаних даних, а також бюджету виробництва за кожним підрозділом визначаються змінні витрати і складається бюджет. Поряд із змінними витратами розробляється бюджет постійних витрат. Постійні витрати визначаються за такими методами розрахунку: метод відсотку від обсягу продажу; метод витрат на одиницю продукції; метод аналізу цілей та задач.
Найчастіше використовується метод витрат на одиницю продукції. Всі фінансові розрахунки проводяться у вартісному виразі на одиницю продукції. Витрати на маркетинг розраховуються за методом аналізу цілей і задач. Результатом розрахунку є визначення тенденцій у зміні витрат на рекламу до обсягу продаж, співвідношення витрат на рекламу до обсягу продаж у вартісному виразі, а також витрат на рекламу на одного покупця, на вид товару тощо.
Розрахунки змінних і постійних витрат за підрозділами (центрами витрат) фінансовий відділ використовує при розробленні бюджету витрат. Останній складається на основі принципу аналізу маржинального прибутку, що дозволяє розробити декілька варіантів досягнення фінансового результату. Фінансовий менеджер оцінює “загальну картину” витрат по підприємству і при потребі уточнює бюджет витрат.
При бюджетуванні здійснюється аналіз беззбитковості і визначається точка беззбитковості. Вона відповідає обсягу продаж, за якого виручка дорівнює сумі постійних та змінних затрат відповідно заданого обсягу виробництва та коефіцієнту використання виробничих потужностей. Аналіз беззбитковості допомагає визначити можливості для зростання прибутку. Чим нижча точка беззбитковості, тим більший прибуток і менший операційний ризик.
Операційний бюджет прибутків і збитків включає:
1. Виручку від реалізації продукції.
2. Собівартість продукції, що реалізується.
3. Валовий прибуток (п.1-п.2).
4. Витрати на збут.
5. Адміністративні витрати.
6. Прибуток (збиток) від продаж (п.2-п.4-п.5).
Прогноз грошових потоків дає змогу визначити майбутні грошові надходження підприємства та його витрати. Такий прогноз дозволяє забезпечити у майбутньому контроль за грошовими потоками. Бюджет руху грошових коштів – це план грошових надходжень і платежів. Принципово важливим у бюджетуванні руху грошових коштів є визначення часу (терміну) фактичних надходжень і платежів. Бюджет грошових коштів підприємства складає фінансовий відділ. Бюджет складається на місяць, декаду, що дає можливість врахувати сезонні коливання у грошових надходженнях. Грошові потоки підприємства забезпечують його ліквідність. Прогнози грошових потоків є більш достовірними на найближчий час, ніж на далеку перспективу. Побудова “бюджету грошових коштів” починається з аналізу надходжень за реалізовану продукцію.
Грошові кошти, що надходять від продажу продукції (робіт, послуг), використовуються підприємством і, відповідно, складається розпис витрат.
Розпис витрат використовується для прогнозування суми чистих грошових потоків, а також складання бюджету грошових доходів і видатків на кожний місяць. Сума чистих грошових потоків може бути позитивною (надлишки) і негативною (дефіцит). Сальдо чистого грошового потоку на початок місяця збільшується на суму вхідного грошового потоку, зменшується на суму вихідного грошового потоку поточного місяця і визначається залишок чистого грошового потоку на початок наступного місяця.
Для підтримки ліквідності підприємство може залучати зовнішні джерела фінансування (банківський кредит, тощо).
Покрити дефіцит коштів підприємство може також іншими способами - відстрочити капітальні витрати або продати частину активів.. За надмірних сум залишків грошових коштів і сприятливої ситуації на фондовому ринку, їх можна направляти на купівлю цінних паперів, які за необхідності в подальшому можуть бути реалізовані. Планування бюджету грошових надходжень і витрат підприємства в тому й полягає, що бюджет допомагає запобігти можливим неплатежам покупців продукції.
Варіанти прогнозів враховують зниження або зростання продаж, скорочення або продовження строку, між пред’явленням рахунку до сплати та його оплатою.
Бюджет капітальних інвестицій. Бюджетування капітальних інвестицій відображає планові витрати, вибір проектів та джерела фінансування. Бюджетування капітальних інвестицій визначає розвиток підприємства та ефективність діяльності..
Бюджет капітальних інвестицій на основі вибраного критерію рентабельності інвестицій визначає, які довгострокові активи необхідно придбати або побудувати. Бюджет капітальних інвестицій впливає на бюджет руху грошових коштів, на бюджетний звіт про прибутки і збитки, на бюджетний бухгалтерський баланс (змінюючи величину основних засобів та інших довгострокових активів).
Бюджетування капітальних інвестицій здійснюється за урахування аналітичних показників їх економічної ефективності: періоду окупності інвестицій; внутрішньої ставки доходу (стандартний внутрішній коефіцієнт прибутковості); чистої теперішньої вартості; індексу рентабельності.
Прогнозний бухгалтерський баланс характеризує зміни фінансового і майнового стану підприємства за умови виконання в інших бюджетах господарських і фінансових операцій.
Прогнозний баланс комерційної діяльності підприємства складається методом відсоткового відношення до продаж. Він ґрунтується на тому, що на рух активів підприємства впливають зміни обсягу реалізації. При скороченні обсягу продаж зменшується сума активів і, навпаки, при зростанні продаж виникає необхідність у збільшенні суми активів.
Метод відсотків передбачає диференціацію активів. Виділяються активи, на які впливають зміни обсягу продаж (вони називаються спонтанними), й активи, незалежні від цих змін. Більша частина активів залежить від обсягу продаж. Так, дебіторська заборгованість, товарно-матеріальні запаси прямо пов’язані зі зменшенням або збільшенням продажу.
Аналогічно визначаються статті пасиву балансу за змін, що відбуваються. Так, збільшення кількості зайнятих приведе до зростання показника “нарахована, але не виплачена заробітна плата”, зросте також сума “нарахованих податків” через збільшення бази для оподаткування. Для розрахунку прогнозного балансу необхідно, перш за все, проаналізувати баланс за попередній рік.
Такий розрахунок можливий за задовільного фінансового стану підприємства і аналогічного рівня запасів сировини, дебіторської заборгованості тощо. Якщо ж передбачаються зміни, то відповідно і прогнозовані активи / пасиви визначаються із врахуваннями відсотку їх зростання чи падіння.
Якщо сума визначених (розрахованих) пасивів не покриває всі активи, то підприємству необхідно додатково збільшити фонди підприємства на різницю між пасивами та активами.
Сума коштів, що необхідна підприємству, покривається за рахунок зростання заборгованості або збільшення власного капіталу. При визначенні джерел фінансування враховується структурна політика щодо формування капіталу
11.5. Контролінг виконання фінансового плану
11.1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування
11.2. Фінансова стратегія підприємства
11.3. Поточне фінансове планування
11.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)
11.5. Контролінг виконання фінансового плану
11.6. Прогнозування показників фінансової звітності підприємства
11.5. Контролінг виконання фінансового плану
Важливим елементом бюджетування є контроль. Контроль – це зворотній бік бюджетування. Ієрархічна система бюджетів підприємства дозволяє встановити жорсткий контроль за надходженням і витрачанням коштів, створити реальні умови для вироблення ефективної фінансової стратегії.
Бюджет є основою для контролю. Це проявляється в тому, що по мірі реалізації закладених у бюджеті планів контролюються фактичні результати діяльності підприємства. Бюджетний контроль здійснюється через порівняння фактичних показників з плановими. Основна увага приділяється показникам, які відхиляються від планових та з’ясовуються причини цих відхилень. Це один з способів одержання всебічної інформації про діяльність підприємства, перевірки виконання бюджетів.
Виявлення відхилень фактичних показників від планових (бюджетних) та їх аналіз необхідно здійснювати кожний місяць. Менеджер зацікавлений в отриманні такої інформації, за допомогою якої можна розробити заходи, направлені на зміну способу виконання планів або перевірку вихідних положень, на яких базується бюджет. Потрібно припускати ситуацію, за якої виявиться, що бюджет був складений на основі невірних вихідних положень. Реальність бюджету визначається величиною відхилень фактичних значень від запланованих. Чим ближчі фактичні і бюджетні значення показників, тим вища реальність бюджету.
Реальність бюджету оцінюється за умови, що:
· Фактична виручка Виручці за бюджетом
· Фактичні витрати Витратам за бюджетом
· Фактичний прибуток Прибутку за бюджетом
Велика різниця між бюджетними і фактичними значеннями показників свідчить про недосконале планування з причини некомпетентності виконавців та неефективного використання ресурсів.
Бюджети постійно повинні переглядатися і в міру необхідності коригуються з тим, щоб зберегти їхню контрольну роль. Бюджет на рік уточнюється кожного кварталу. Чим нестабільніші умови діяльності підрозділу підприємства, тим частіше коригується бюджет. Завданням контролю є зменшення витрат, що досягається за рахунок поліпшення методів і технологій виробництва, підвищення відповідальності працівників за якість товарів (послуг).
За умов, коли бюджет не відповідає вимогам реальності і перестає бути інструментом управління, його необхідно змінити. Бюджет коригується, коли відбуваються суттєві зміни у послідовності виконання робіт, у витратах або у підприємства з’являються нові конкуренти. Доцільно також змінити всі бюджети, якщо прогнозований обсяг продажу в значній мірі відрізняється від фактичного.
Важливо визначити, коли і за яких умов починається віддача від вкладених коштів, що досягається за розрахунку точки беззбитковості. Точки беззбитковості – елемент самоокупності. Продажі за межею точки беззбитковості є елементом самофінансування.
Розрахунок точки беззбитковості, її аналіз є основними аспектами управління постійними і змінними витратами та обсягом реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг). Розрахунок точки беззбитковості дозволяє визначити, за якого обсягу продажу підприємство буде беззбитковим, тобто той обсяг продажу, нижче якого підприємство починає втрачати кошти.
Точка беззбитковості – це рівень фізичного обсягу продажу при заданій ціні протягом окремого періоду часу (місяць, квартал, рік), за рахунок якого підприємство покриває витрати. Дохід у підприємства виникає за точкою беззбитковості. Точка беззбитковості показує, за якого обсягу виробництва і реалізації продукції виручка від реалізації дорівнює витратам на виробництво. Для підприємства має сенс виробляти продукцію, якщо проект дозволить забезпечити виробництво і реалізацію товару в обсязі, що перевищує поріг беззбитковості, тільки тоді проект починає приносити прибуток. За обсягів випуску продукції, що нижчі за поріг беззбитковості, підприємство понесе збитки.
Точка беззбитковості розраховується за наступною формулою:
О = Зпост / (Ц – Ззм ),
де О – обсяг виробництва, при якому досягається беззбитковість;
Зпост – умовно-постійні затрати;
Ц – ціна одиниці продукції;
Ззм – змінні витрати у розрахунку на одиницю продукції.
Зміни, що постійно мають місце при здійсненні різних видів діяльності, обумовлюють зміни і точки беззбитковості. Якщо відбулися зміни у структурі підприємства або системі його фінансування, вона має бути перерахована. На підприємстві має здійснюватися постійний аналіз щодо точки беззбитковості, використовуючи наступні методичні підходи до її розрахунку.
Приклад розрахунку точки беззбитковості. Вихідні дані:
постійні (загальновиробничі) витрати складають 60 млн. грн. у рік; змінні витрати на одиницю продукції (на матеріали, комплектуючі вироби, відрядна заробітна плата тощо) складають близько 75 тис. грн.
Ціна одиниці продукції складає 115 тис. гривень.
Розрахунок точки беззбитковості (Тб) здійснюється за формулою:
Відобразимо на графіку (рис. 10.5) взаємозв’язок показників обсягу виробництва, витрат і прибутку.
Із графіка видно, що обсяг доходу, який знаходяться між лініями змінних і загальної їх суми (постійні витрати плюс змінні), вище точки беззбитковості, представляє собою прибуток.
Аналіз розрахованої точки беззбитковості необхідний для:
· визначення критичної виробничої програми підприємства;
· оцінки стану підприємства.
Рис. 11.3. Графік взаємозв’язку показників обсягу виробництва, витрат і прибутку
де: N – обсяг виробництва продукції у вартісному вираженні;
Z – повна собівартість продукції (витрати на виробництво);
K – точка критичного обсягу виробництва;
QК – критична кількість одиниць продукції;
NК – критичний обсяг виручки (поріг рентабельності, точка беззбитковості);
NФ – фактичний обсяг виручки;
Ф – запас фінансової міцності (різниця між фактичною виручкою і порогом рентабельності).
Важливу роль щодо величини точки беззбитковості відіграють наслідки підвищення або зниження ціни продукції. Аналіз впливу цін має бути направлений на забезпечення необхідного прибутку.
Наприклад, якщо ціна за одиницю продукції знизилася на 2000 грн., тоді виникає потреба у збільшенні обсягу випуску продукції, щоб не відбулося зниження прибутку.
У нашому прикладі точка беззбитковості у випадку зниження ціни складатиме 1579 од., тобто на 79 од. більше, ніж за первинного розрахунку.
Таким чином, аналіз беззбитковості дозволяє визначити:
· обсяг продажу, який забезпечує покриття витрат і отримання необхідного прибутку;
· залежність величини прибутку підприємства від змін ціни реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), змінних і постійних витрат;
· значення кожного виду продукту в покритті загальних витрат.
До переваг методу аналізу беззбитковості потрібно віднести:
· простоту використання;
· наглядність при плануванні прибутку;
· врахування впливу операційних змін на прибутковість підприємства;
· можливість визначення оптимального співвідношення постійних і змінних витрат.
Метод аналізу беззбитковості використовується у випадках:
· введення у виробництво нового продукту;
· модернізації виробничих потужностей;
· створення нового підприємства;
· зміни виробничої або адміністративної діяльності підприємства.
При розрахунку точки беззбитковості потрібно врахувати окремі обмеження і допущення:
- ціна продукту, що виготовляється, вважається постійною величиною протягом всього розрахункового періоду;
- здійснюється аналіз тільки одного виду продукту або, у випадку випуску декількох продуктів, змішані продажі вважаються стабільними;
- ефективність виробництва вважається постійною величиною протягом всього розрахункового періоду;
- не враховується зміна виробничих запасів із періоду в період;
- змінні витрати на виробництво одиниці продукції вважаються постійними протягом всього розрахункового періоду;
- загальна сума виробничих витрат є постійною.
Точка беззбитковості дозволяє розрахувати діапазон безпеки, що є одним із показників ризику. Чим менше значення резерву безпеки, тим вищий ризик попадання підприємства у область збитків.
Для розглянутого прикладу запланований обсяг продаж складає 195,5 млн. грн. (1700 одиниць по ціні 115 тис. грн.), за цього значення рівня резерву прибутковості (РРП) як частки від запланованого обсяг продажу складатиме:
За виробництва і збуту одночасно декількох видів продуктів необхідно враховувати, що вони відрізняються за ціною, величиною змінних витрат, їх часткою в розподілі загальновиробничих витрат, а тому точка беззбитковості буде залежати від частки кожного виду продукту у загальному обсязі продаж.
Алгоритм розрахунку беззбитковості для виробництва багатьох видів продукції:
1) визначається частка кожного виду продукту у загальному обсязі продажу;
2) розраховується сумарний зважений дохід.
Приклад 1.
Підприємство виготовляє продукти А і Б. Необхідно визначити точку беззбитковості за виробництва продуктів двох видів.
Дані для розрахунку точки беззбитковості випуску продукції двох видів представлені в табл.11. .
На основі вихідних даних, наведених в табл. 10.8, спочатку визначаємо сумарний зважений дохід на одиницю продукції (ЗД):
ЗД = (21000 х 0,7) + (15000 х 0,3) = 192000 грн.
Таблиця 11.
Вихідні дані для розрахунку точки беззбитковості.
Потім визначаємо точку беззбитковості:
Приклад 2.
Підприємство виробляє три види продуктів – А, Б, В. Відомі дані показників на рік щодо обсягу продажу кожного продукту, річних змінних витрат по кожному продукту, а також постійних витрат, що представлені в табл. 10.9. Необхідно визначити точку беззбитковості окремо для кожного продукту.
Загальна точка беззбитковості (ЗТБ) для всіх продуктів у вартісному вираженні складатиме:
Таблиця 11
Точка беззбитковості для кожного продукту визначається (загальні значення точки беззбитковості необхідно помножити на валовий прибуток) у відсотках виручки від продажу відповідного продукту:
А = 46154 х 0,255 = 11769 тис. грн.,
Б = 46154 х 0,450 = 20769 тис. грн.,
В = 46154 х 0,295 = 13615 тис. грн.
Аналіз умов беззбитковості при обґрунтуванні інвестиційних проектів
Розрахунок точки беззбитковості за своєю сутністю є спробою визначити необхідні обсяги продажу при різних цінах з врахуванням постійних витрат.
Точка беззбитковості – це обсяг продажу, якого потрібно добитися за аналізованого (або заданого) рівня ціни, щоб збитки (постійні витрати) підприємства були нульовими. Як було відзначено вище, на точку беззбитковості впливають постійні і змінні витрати і вона розраховується за допомогою графічної побудови.
Приклад. Вихідні дані для розрахунку:
ціна продукції прийнята на рівні 35000 грн. за одиницю; максимальний обсяг виробництва за наявних у підприємства потужностей складає 15000 одиниць; максимальна виручка від продаж при повному використанні потужностей може скласти відповідно 525 млн. гривень. Однак прогноз продаж дає оцінку максимуму на рівні 9000 шт., що відповідає 315 млн. грн.; сума постійних витрат, необхідних для діяльності фірми, складає 40 млн. грн., що визначає розрахунок постійних витрат; змінні витрати на виготовлення однієї одиниці продукції складають 17500 грн., а максимальний обсяг випуску – 262,5 млн. гривень; якщо проводити розрахунки по випуску 15 тис. од., продукції в сумі 262,5 млн. грн., ми покриємо тим самим постійні витрати у 40 млн. гривень; у той же час і змінні витрати розраховуються на випуск відповідного числа виробів. Наприклад, обсягу виробництва у 5000 од. відповідає величина змінних витрат 87,5 млн. грн., плюс 40 млн. грн. постійних витрат. Всього витрати складали 127,5 млн. грн. (87,5 + 40). Використовуючи графічний метод, можна знайти точку перетину ліній виручки від продажу і загальної величини витрат, що і буде точкою беззбитковості.
Різниця між беззбитковим і максимальним обсягом продаж представляє запас фінансової безпеки. Запас фінансової безпеки – це обсяг продукції (товарів), який підприємство, згідно з прогнозами ринку, може надіятися продати понад її обсягу, що забезпечує його беззбитковість.
Будь-який прогноз має діапазон погрішностей. Погрішність у 5 – 7% від загального обсягу продаж свідчить, що від даної операції не буде отримано прибутку, але і не буде досягнута беззбитковість. Точка беззбитковості може бути визначена за вище наведеною формулою.
У нашому прикладі ми отримаємо:
Цьому обсягу виробництва за аналізованого рівня ціни у 35000 грн. і відповідає беззбиткова сума виручки від реалізації у 80 млн. грн. (2,3 тис. шт. х 35 тис. грн.).
У новому виробництві, коли випуск продукції зростає від місяця до місяця, графік беззбитковості допомагає визначити, у якому місяці підприємство доб’ється беззбитковості.
Отже, за більш високої ціни продажу точка беззбитковості буде досягнута за меншого обсягу випуску і раніше у часі, а за більш низької ціни часовий лаг збільшується. Проводиться також аналіз стратегії фінансування, що відображається у заключній частині фінансового розділу бізнес-плану. В цій частині необхідно здійснити контроль за раціональністю визначення:
· суму необхідних коштів для здійснення заходів;
· джерел отримання необхідних коштів;
· очікуваного періоду повного повернення позикових коштів і отримання інвесторами доходу;
· розміру доходу.
При розробці фінансового розділу бізнес-плану необхідно врахувати реальні економічні умови і фінансову політику держави, у протилежному випадку отримані результати можуть бути далекими від реальних.
На базі оцінки бюджету, контролю за його виконанням, аналізу точки беззбитковості виявляється можливість вдосконалення фінансової роботи підприємством, напрями поліпшення його фінансового становища, бюджетування і фінансового планування загалом.
11.6. Прогнозування показників фінансової звітності
11.1. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування
11.2. Фінансова стратегія підприємства
11.3. Поточне фінансове планування
11.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)
11.5. Контролінг виконання фінансового плану
11.6. Прогнозування показників фінансової звітності підприємства
11.6. Прогнозування показників фінансової звітності
Оцінка ефективності діяльності підприємства і управління його фінансовими ресурсами є важливим етапом фінансового менеджменту. Запорукою успішності будь якого бізнесу є передбачення майбутнього фінансового стану підприємства, визначення очікуваного розміру його фінансування. Визначення ймовірної діяльності підприємства в майбутньому може бути забезпечено шляхом розробки прогнозних фінансових документів – проектів майбутніх звіту про фінансові результати, звіту про грошові потоки та бухгалтерського балансу. Прогнозний звіт про фінансові результати та звіт про грошові потоки являють собою робочий план для всього підприємства в цілому, а прогнозний бухгалтерський баланс відображає сумарний вплив передбачуваних майбутніх управлінських рішень на фінансовий стан підприємства. Розробка прогнозних фінансових звітів являє собою складний процес фінансового прогнозування, яке повинно здійснюватись у чіткій послідовності. Фінансове прогнозування включає складання таких бюджетів на фінансових звітів:
· бюджетів поточної діяльності;
· грошового бюджету;
· прогнозних фінансових звітів.
Складові частини фінансового прогнозування(бюджету поточної діяльності, грошовий бюджет, інвестиційний та фінансові плани, прогнозні фінансові звіти) тісно пов’язані між собою, оскільки будуються на основі одного і того ж комплексу вихідних положень (рис. 11.4)
Схема складання прогнозних фінансових звітів, наведена на рис. 11.4 показує, як різноманітні бюджети поточної діяльності зливаються в єдиний консолідований грошовий бюджет, який в свою чергу підкріплюється специфічними конкретними даними з інвестиційного і фінансового планів (верх схеми). Таким чином, прогнозні фінансові звіти – всеохоплюючий вираз очікуваного стану підприємства в майбутньому.
Рис. 11.4 Система прогнозування фінансових звітів
Наведена система є основою визначення методичних підходів та послідовності прогнозування фінансових звітів. Прогнозування кожного фінансового звіту базується на своїй основі.
1. Звіт про фінансові результати складається на основі формування:
· Бюджету доходів підприємства на прогнозний період з розподілом їх за видами діяльності (операційна, інвестиційна, фінансова) та за структурними підрозділами (центрами доходів) підприємства;
· Загального (агрегованого) бюджету доходів підприємства;
· Бюджету витрат підприємства на прогнозний період з розподілом їх за структурними підрозділами (центрами витрат);
· Загального (агрегованого) бюджету витрат підприємства;
· Загального бюджету доходів та витрат підприємства, що трансформується в прогнозний звіт про фінансові результати;
· Розрахунок фінансових показників на основі прогнозного звіту про фінансові результати та співставлення їх з очікуваними значеннями.
2. Звіт про рух грошових потоків – складається в результаті проведення прогнозних операцій підприємства за видами його діяльності на касову базу. Послідовність формування цього звіту така:
· Розмежування надходжень та витрат грошових коштів за видами діяльності підприємства;
· Визначення розміру мінімального постійного залишку грошових коштів;
· Встановлення точного часу виникнення грошових надходжень та витрат притоків та відтоків;
· Формування надходжень (притоків) грошових коштів на основі загального (агрегованого) бюджету доходів підприємства, переведеного на касову базу;
· Формування витрат (відтоків) грошових коштів на основі загального (агрегованого) бюджету витрат підприємства, переведеного на касову базу;
· Координація за часом графіку надходжень і витрат грошових коштів;
· Координація притоків та відтоків грошових коштів на основі фінансового та інвестиційного планів;
· Узагальнення прогнозних надходжень і витрат грошових коштів в прогнозному грошовому бюджеті, який являє собою прогнозний звіт про рух грошових коштів;
· Співставлення суми загального прогнозного притоку чи відтоку грошових коштів з сумою прогнозного прибутку підприємства.
3. Бухгалтерський баланс – складається на завершальному етапі прогнозування на основі:
· Перенесення до журналу прогнозних господарських операцій підприємства інформації, представленої в загальних (агрегованих) бюджетах доходів і витрат підприємства;
· Перенесення до журналу прогнозних господарських операцій інформації, представленої в прогнозному грошовому бюджеті;
· Складання узагальненого прогнозного журналу господарських операцій підприємства;
· Складання прогнозного бухгалтерського балансу на основі прогнозного журналу господарських операцій;
· Розрахунок прогнозних фінансових коефіцієнтів на основі прогнозного бухгалтерського балансу та формування висновків про прогнозний фінансовий стан підприємства.
Прогнозування фінансових звітів включає в себе як дослідження минулих тенденцій, так і передбачення майбутнього розміру виручки, витрат, інших доходів і витрат. Тенденції можуть бути виявлені за використання різних методів аналізу від простого дослідження характерних рис, які наглядно розрізняють до застосування різноманітних статистичних методів з метою побудови тренду для використання його як бази для заключень (висновків) про майбутній стан підприємства. Прогнозування ключових елементів можна почати з побудови такого тренда, але не естраполювати минулі тенденції, хоча за відсутності впевненості в довготривалості вибраного виду бізнесу. Прогнозування фінансового стану підприємства доводиться здійснювати з врахуванням минулого досвіду, щоб забезпечити підприємців реальними прогнозами, які в нашій країні через нестабільність політичної та економічної системи можуть бути короткостроковими.