Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Феномен Тараса Шевченка
Двадцять перше століття. Століття, ознаменоване розвитком науково-технічного прогресу, будівництвом міст-гігантів, зростанням темпу життя, яке кипить і вирує. Ми завантажені інформацією, що лунає з радіоприймачів, телевізорів, ми не можемо вирвати жодної хвилини з напруженого графіка... Але ось погляд падає на книжкову поличку, на ту саму книгу, що перечитував десятки разів, — «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Відкриваєш, і: «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, як їх почує... Що несуть нам поезії Тараса Шевченка? Спокій, умиротворення. Коли читаєш його вірші, то ніби переносишся від шаленого темпу сучасного життя до України XIX сторіччя. Ніби наяву бачиш українську землю, не розриту, не стривожену ще здобуттям корисних копалин, синє небо, не затягнуте димом заводів, чисті річки, не забруднені відходами. Одне слово, рай на Землі, де відбувається спокійний розважливий плин буття...
Тарас Григорович Шевченко — великий поет, геній українського народу. Поет зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства. У своїй творчості митець сягнув на світовий рівень. Його довершені твори сіють зерна світла й добра, палахкотять незгаслим полум'ям безкомпромісної справедливості, проникливої мудрості. Тарас Шевченко народився кріпаком, тож йому, як нікому іншому, були близькі й зрозумілі страждання бідноти. А тому все своє життя поет присвятив служінню ідеї національного та соціального визволення трудящих. Не було такої сторони життя, якої не торкнулося б перо Кобзаря. Разом із тим поет закликав усі народи об'єднатися і разом боротися проти царизму. Він вірив, що на звільненій від експлуататорів землі настане щасливе, прекрасне життя:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
(«І Архімед, і Галшей...»)
Тарас Григорович Шевченко... Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Його творчість невмируща. Життя Кобзаря можна вважати справжнім подвигом у мистецтві, бо він віддав усі свої сили, щоб врятувати український народ, українську культуру та відкрив перед ними шлях у майбутнє. З плином часу все більше переконуєшся, що поезії нашого Кобзаря — то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців. І не одне покоління українців звіряє своє життя іменем і творчістю Кобзаря. Коли я прочитала рядки Ліни Костенко «Кобзареві», я зрозуміла, як близькі і мені слова, якими поетеса звертається до нашого гепія:
Т. Г. Шевченко — це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість Т. Г. Шевченка — це святиня, якою дорожить і гордиться український народ. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.
_______________________________________
Ім’я Пророка українського народу, поета й художника Тараса Шевченка по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Шіллер і Гейне, Гете і Міцкевич, Бальзак і Гюго, Руставелі і Нізамі, – чия спадщина стала надбанням всього людства.
Всі ілюстрації до статті дивіться тут і тут.
Своїми творами Шевченко ввів у конспект світової культури поняття про Україну-державу, її духовність і народ. В особі Шевченка маємо блискучий неповторний талант унікального поєднання двох складових культури – поезії і малярства.
Ім’я Шевченка відоме кожному українцю. І складається ілюзія, що ми його знаємо. Але це тільки ілюзія. Ми пізнаємо Шевченка, пізнаючи світ навколо себе. «Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави, продовжується нею, вбираючи в себе нові дані й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі й історії, і нам ще йти і йти до його осягнення» (І.Дзюба, М.Жулинський). Щоб зрозуміти геній Шевченка, треба добре знати ту історичну реальність, в час якої він жив і творив.
Такі як Тарас Шевченко народжуються раз у тисячоліття. Бог і українська земля подарували нам Тараса. З молоком матері він увібрав у себе красу українського слова і природи. Його талант формували національний фольклор, історична минувшина, реалії кріпосницької дійсності: «Ходив та плакав, та людей питав, щоб добру навчили», також серед чинників формування феномену Кобзаря варто зазначити динаміку еволюції Шевченка «від Біблії до Фейєрбаха, величний шлях, пророблений колись людською думкою і повторений геніальним поетом у короткий час свого буття» (П.Білецький).
Вже перші його кроки у рисувальних класах «Товариства заохочування художників» у Петербурзі (портрети Невідомого і К.Абази. «Смерть Б.Хмельницького», «Смерть Сократа» та перші поетичні спроби – відкрили йому шлях до волі. 25 квітня 1838 року «великое человеколюбное трио» у складі А.Жуковського, К.Брюллова та В.Григоровича вручили Тарасу довгоочікувану відпускну.
"Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога… Велике щастя бути вольним чоловіком», - така містка формула настроїв Шевченка петербурзького десятиліття. Свобода відкрила Шевченкові шлях до Академії, і вже в перші роки навчання він досягає помітних успіхів. Його малярські твори виставляються на академічних виставках. Впродовж 1839–1841 років Рада Академії відзначила досягнення Тараса Шевченка срібними медалями.
Його мистецькі смаки цього періоду формуються в активному спілкуванні з К.Брюлловим, А.Мокрицьким, В.Штернбергом, Р.Жуковським та іншими художниками-сучасниками. Напружене мистецьке життя столиці вводить в коло його естетичних вражень цілий калейдоскоп світового художнього набутку: «Образи декоративних скульптур Торвальдсона, ідеали людської краси, втілені в образах Аполлона Бельведерського, Венери Милоської, Геркулеса Фарнезького, багатство життєвої сили Рубенса, гостре відчуття життя і побуту голландських жанристів, ідеальних людей художників італійського Ренесансу, тонку психологію портретів Вандейка» (П.Білецький).
Одна із перших живописних спроб Шевченка – «Автопортрет» 1840 р. відкриває унікальну галерею його автопортретів, виконаних упродовж його життя близько п’ятидесяти. Романтичне зображення 26-річного юнака в овальній композиції з горішнім і контражурним освітленням, виконане в зеленаво-брунатних тонах з ефектними червоними плямами – стало хрестоматійним уявленням про молодого Шевченка для багатьох поколінь. Бездоганність пропорцій, міцне скульптурне моделювання обличчя, вправність у контрастному композиційному й колірному вирішенні проявили мистецьку зрілість художника і задекларували людину внутрішньої незалежності та втаємниченого геніального обдарування.
Петербурзький період характерний і бурхливим зростанням Шевченка-поета. Квітень 1840 р. ознаменований виходом у світ першої збірки віршів під назвою «Кобзар». У восьми творах, що складали збірку, знайшло відображення все, що палило і мучило душу Шевченка – доля країни і народу, його боротьба за волю проти турецького, польсько-шляхетського гніту. «Кобзар» засвідчив, що українська література завершила період свого становлення, що з’явився поет, рівного якому вона не знала, у творчості якого народні традиції і досвід попередників втілилися в речі великої простоти і могутності. Іван Франко підкреслив епохальне значення «Кобзаря»: «Ся маленька книжечка відкрила немов би новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла небаченою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Пізніше, у поезії «Подражаніє 11 псалму» поет дасть пряму відповідь заради чого він пише і писав, що давало йому натхнення і наснагу, заради чого він пройшов шлях по колах самодержавного пекла – це Україна, її минуле, сучасне й майбутнє, на олтар якого він поклав свою долю:
Воскресну нині ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Поема «Катерина» стала одним із найпопулярніших творів «Кобзаря», за мотивами якої у 1842 р. художник створив однойменну картину. Місце і значення картини у світовому мистецтві найкраще з’ясовується, коли порівняти її з тогочасним живописом. При такому порівнянні твір Шевченка на тлі нечисленних картин суспільно-викривального змісту – є видатним. (П.Білецький). «Катерина» – це протест проти застиглого академічного мистецтва, протест проти темної сторони кріпацтва. Вперше в історії українського образотворчого мистецтва жінка-покритка постає в образі Богородиці, підноситься до образу України. ЇЇ доля набирає історичної визначеності.
У поемі «Гайдамаки», що вийшла у 1841 р., на основі ґрунтовно вивчених матеріалів, а також літературних творів та народних переказів, поет розгортає широку епічну картину народного повстання. Смислова перспектива переходить межі її кордонів. На тлі історичної події – повстання українського народу «Коліївщина» 1768 р. за свою незалежність, православну віру – Шевченко показує, яку велику ціну народ платить за свободу, – це феномен розкутої душі, яка звільнившись від летаргійного сну, утверджує у діянні своє людське право, людську гідність. Цим пафосом твір набув виразної проекції у сучасну поетову дійсність:
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусиш робити?
Нема правди, не виросла,
Кривда повиває.
«Вибуховою» поезією характеризується поетична творчість періоду «трьох літ» (1843–1845 рр.), яка засвідчила зростання Шевченка як одного з найбільших тогочасних поетів, що засобами художнього слова гостро виступив проти соціальних, політичних та ідеологічних основ суспільного ладу.
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
Це огненне слово Шевченко явив з України і воно було водночас: словом любові до України, словом ненависті до її ворогів, словом нетерпимості і гніву супроти «злощасних», негідних синів України. Це велике триєдинеє слово поета в Україні «святилось», жило і множилось у серці народу, воно розвивалось і множилось у словах спадкоємців Шевченкового духу – Івана Франка, Лесі Українки і багатьох інших.
Звичайно ж, в Україні й до Шевченка була жива політична думка, зберігалася й виборювалася історична традиція, часто спалахував яскраво і грізно бунтарський дух, відроджувалася нова українська література. Але саме Шевченко сконденсував у собі розрізнені елементи історичного самоусвідомлення народу, вияви його живої душі, востократ помножив їхню потугу і прометеївським смолоскипом написав вогненні скрижалі своєму народові:
Свою Україну любіть,
Любіть її…Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть
Поезія Тараса Шевченка останніх років життя – це лірика надзвичайно загостреного внутрішнього зору, лірика надзвичайно енергійної думки, що зривала покрови з життєвих явищ, проникала у свідомість буденного буття:
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Ви ж таки люди не собаки!
Шевченко зумів подолати часові межі і побачити майбутнє:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата…
Його олійні портрети Т.Маєвської, Й.Рудзинського, Закревських, І.Лизогуба і кн. Кейкуатової характеризуються проникненням у внутрішній світ людини, виходом із колористичної замкнутості та імпресіоністичними ефектами освітлення.
Портрети, виконані сепією, вражають глибоким психологізмом, чітким ліпленням форми. Його моделі немов осяяні якимсь внутрішнім світом, що досягається системою світлових і колірних акцентів.
Тарас Шевченко розвинув національний краєвид, зробив значні кроки у розвитку пленарного живопису. Пейзажі становлять майже половину його малярської спадщини. Перша його композиція «У Києві» ввійшла до альбому офортів «Живописна Україна», де молодий митець явив світові свій народ і Україну. Його краєвиди «На Орелі», «В Решетилівці», «Аскольдова могила» види Почаївської лаври – узагальнюються з візуальним образом України. Шевченків талант пейзажиста розвинувся на засланні, де він створив понад 400 акварелей, сепій, олівцевих малюнків.
Завершальним могутнім акордом художника звучить його офортне мистецтво, що увібрало в себе мистецький і життєвий досвід, непереможну волю до творчості. Офорти на власні сюжети, з картин Рембрандта «Притча про виноградаря», Мурільо «Свята родина», К.Брюллова «Вірсавія» та інші - принесли Шевченкові славу кращого офортиста в тогочасному мистецтві. За успіхи у гравірувальному мистецтві йому надано звання академіка з гравірування. Він вперше у Росії поєднав дві техніки гравюри – офорт і акватинту. Його офортний «Автопортрет із свічкою» 1860 р. сприймається символічно і загадково, лише на мить висвічуючи таїну величі генія, вимагаючи такої ж відвертості і душевної чистоти.
Тарас Шевченко залишив понад 1200 творів – малюнки, акварельний та олійний живопис, гравюри, ілюстрації до книжкових видань. Його поетичні й прозові твори, щоденник, епістолярна спадщина розкривають естетичні і мистецькі уподобання, свідчать про митця тонкого, вимогливого, зі сміливим і самостійним поглядом на світові мистецькі події.
Творчість Тараса Шевченка всеосяжна, завжди сучасна, проходить межі часу і простору – є одвічним джерелом оновлення українського духу. За висловом Олеся Гончара «Шевченків «Кобзар» – це книга, яка ніколи не стане архаїчною. В ній український народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у майбутнє».
«Все йде і все змінюється», — сказав давньогрецький філософ. Змінюються люди, народи, країни, приходять і йдуть правителі, змінюють одна одну ідеології, режими. Вже майже півтора століття минуло від дня смерті Тараса Григоровича Шевченка, геніального сина українського народу, і за цей час його рідна земля, його Україна значно змінилася: ми нарешті здобуди свободу, можемо вільно розмовляти рідною мовою, жоден загарбник не зазіхає На нашу землю, і незалежність України визнана в усьому світі. Саме про це і мріяв наш Кобзар.
Та чи означає це, що його поезія перестала бути актуальною, адже, здавалося б, усі заповіти Тараса Григоровича виконано? Тоді чому ж за останні роки ми все частіше звертаємося до творчості великого Кобзаря, знаходимо все нові смисли в його словах?
Мені здається, що зараз ми знову відкриваємо для себе Шевченка, маємо змогу подивитися на його твори не крізь призму радянської ідеології, а вже чистими, позбавленими забобонів очима. Деякі твори були тільки нещодавно введені у шкільну програму, а раніше їх вивчення вважалось небажаним. Одним з таких творів є поема «Великий льох», де поет говорить про жахливі наслідки Переяславської ради і засуджує Богдана Хмельницького за проведене ним приєднання України до Росії, яке довгі роки називали «возз'єднанням» двох братніх народів. Так, ми дійсно братні народи, проте чомусь довгий час представники спочатку Російської імперії, а потім і радянської Росії дивились на українців, як на менших братів, розвивали в них комплекс меншовартості. Шевченко бачив, що зробили з Україною російські владики, скільки горя й нещасть принесли її народові, а особливо жорстокими були Петро І та Катерина II. Як пророк, як людина, що не може стримати слова правди, поет не мовчав, відкрито висловлював свою думку, проте деякі занадто віддані владі нащадки-дослідники говорили про «неправильне розуміння Шевченком політики видатного російського царя-реформатора».
Для багатьох поколінь Шевченкові слова були пророцтвом, порадою в тяжкі часи, настановою до дії, повинні вони залишатися цим і для нас. Бо, як я гадаю, не все з того, що хотів великий поет для своєї країни, ми виконали, не всі люди в нашій країні по-справжньому вільні та щасливі, адже залишилися невирішеними багато проблем, у тому числі й економічні. Проте, я гадаю, особливу увагу слід приділити проблемам духовним, вихованню молоді, формуванню ще змалечку любові та відданості рідній землі. Ми не маємо права, сидячи на одному місці, лаяти владу, життя та свою країну, а повинні робити якісь власні внески, щоб змінити ситуацію на краще, вірити у ці зміни, як щиро вірив Тарас.
Сьогодні, як ніколи, актуальні Шевченкові слова «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Бо за останні роки Україну поглинуло засилля американізованої маскультури, більшість продукції якої не має нічого спільного ані з духовністю, ані з моральністю. Ми не повинні загубитися серед інших народів, серед чужих традицій, перейняти чужий спосіб поведінки. Нам треба пам'ятати, що ми — українці, народ, який має багатовікову історію, мова якого входить у трійку наймелодичніших, найкрасивіших мов світу. Адже, як говорив великий поет, «хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються...»
Отож, слова Тараса Шевченка і сьогодні живі та актуальні, бо вони звернені до совісті народу, не дають їй заснути, закликають до дії.
___________________________________________
Феномен Тараса Шевченка - ще одна надзвичайно важлива риса української душі. Шевченко не просто поет - це нація в мініатюрі, її душа, ідея. В українських оселях на найвиднішому місці висять оповиті рушниками портрети Тараса. Як ікони...
У духовній історії України, реалізації української ідеї феномен Тараса Шевченка - дуже важливий, переломний момент. З Тараса Шевченка, його "Кобзаря" почалося відродження народу. Шевченко - це нація, її адсорбент; "Кобзар" віддзеркалює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Кожна важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Він для українців - це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в самому прямому розумінні. І це не треба доводити українцям.
З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненародженим..."! Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Тараса Шевченка - менталітет Батька нації. Українці втратили державність, багато в чому і мову (адже є велика частка правди у тому, що Україна говорить не своєю, а '"московською" чи, у кращому випадку, переполовиненою мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса - хранителя нації, її душі. Читаючи у Гегеля про те, що історичними можуть вважатися тільки ті народи, які мають свою державність, думаємо: ви, німці, державність маєте, але у вас немає такої національної святині, як Шевченко. Українці його мають, і в цьому запорука їхнього мовного, культурного, державного відродження.
Поверхові люди кажуть, що Шевченко був атеїстом. Але почитайте його поему "Марія". Чи можна більш проникливо сказати про Матір Божу, про Бога? Шевченко, повторимо, це народ в мініатюрі. Духовність, віра, самозречення - ось риси його душі. Візьмімо поему "Гайдамаки". Трагедія знищення і самознищення нації - її суть.
Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сім'ї. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну його причину: роз'єднаність, благодушність, безтурботність українців. Обніміться, брати мої, - Молю вас, благаю. Від прохань "батько" переходить до докорів і попереджень, бачачи, що його діти не пам'ятають свого роду-племені: Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде! Дістається "дітям" від "батька". І за діло. Адже наскільки знижується колективний інтелект народу від роз'єднаності: "аби мені було добре", а "у сусіди хай корова здохне". А надмірна аполітичність, небажання називати речі своїми іменами, намагання когось "обдурити"... І в підсумку: Я сам себе, дурний, дурю. Та ще й співаючи. Орю... Усе це негативні наслідки тяжкої історії.
________________
Т.Г. Шевченко – феномен української історії
Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України
Вінницький державний педагогічний університет
ім. Михайла Коцюбинскьго
інститут іноземних мов
РЕФЕРАТ
на тему:
«Т.Г. Шевченко – феномен української історії"
Студентки 1 курсу групи 1Р
Спеціальності: філологія,
мова та література (російська)
Безверхньої Анни Володимирівни
Вінниця – 2011
Тарас Григорович Шевченко (народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії) - український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець,гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик, з точки зору багатьох українців — духовний батькосучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.
Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що "цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання". Останніми роками з´явились циніки-вурдалаки, які з яничарською зловоротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі – процес постійний і необхідний.
У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча.
Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу. Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість.
І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.
Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Він їх застерігав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине..."1. У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.
Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність.
Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку" (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров).
На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов´ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.
Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову".
Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - I860 pp. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: "...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..." І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.
Творчість Т. Шевченка нерозривно пов´язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто "використовував" елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх
__________________
Твори геніальних поетів ніколи не бувають прочитані до кінця. Що більше пізнаєш справжнього Шевченка, то більше в його творах знаходиш незвіданого. Його феномен залишається до кінця непізнаним. А чари його слова, мені здається, не будуть розгадані ніколи. Такою самою мірою, як і загадка його генія, хвилює нас його життєвий шлях. Схиляєшся перед силою його духу, характеру.
Трагічною була його доля. Сирітство, поневіряння в наймах, жодної рідної душі поруч. І це в період життя, який вважають найсвітлішим, найщасливішим. Одна-однісінька за все життя усмішка долі — звільнення від кріпацтва. Яким треба було бути сильним і цілеспрямованим, щоб за кілька років надолужити те, що набувається десятиріччями: здобути освіту, оволодіти майстерністю художника, а потім шляхом самоосвіти стати одним з найосвіченіших людей свого часу.
Він вільно володів французькою і російською мовами. Його знання з історії, українського фольклору, літератури, української мови по-справжньому енциклопедичні. Справжній подвиг Шевченка я вбачаю в тому, що він став основоположником української літератури, національної мови.
Та життя готувало йому все нові й нові випробування. Десять років заслання. Його переслідували, кинули в нелюдські умови. Тяжко хворий, він мусив витримувати муштру солдатчини, йому забороняли писати, читати, малювати. Та зламити його героїчний дух не вдалось: «Караюсь, мучусь, але… не каюсь!».
Як часто люди сьогодні в сірій тяжкій буденщині повсякденного життя відступаються від високих ідеалів, черствіють, байдужіють, думають тільки про власний достаток. Чи ж не подвижницьким с життя Шевченка, який найменше думав про себе? Він завжди турбувався про народ, долю України. Власна доля? Що вона в порівнянні з долею рідної Вітчизни?
Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що "цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання". Останніми роками з'явились циніки-вурдалаки, які з яничарською злово-ротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний.
У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.
Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.
Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам'ять сільські жінки. Він їх застерігав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине..."1. У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.
Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку" (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров).
На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально
1 Шевченко Т. Г. Кобзар. - К.: Дніпро, 1999. - 22.
283
зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов'ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.
Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову"1.
Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - 1860 рр. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: "...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..." І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.
Творчість Т. Шевченка нерозривно пов'язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто "використовував" елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думи й слова. Поезія автора "Кобзаря" була надзвичайно близькою до народної пісні і водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко.
Виходець із кріпацької сім'ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв'язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він з гордістю писав: "...я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу". У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум'яною любов'ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати "свою славу і волю".
Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам'ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор "Кобзаря" говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував
1 Фрапко І. Я. Зібрання творів: У 50-ти т. - К.: Наук, думка, 1984. - Т. 41. - С. 276.
284
етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід'ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.
Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо "доброго царя", гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий "Заповіт", де поет закликає: "...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте".
Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства: "Бодай кати їх постинали отих царів, катів людських". Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Характеризуючи національний гніт у Російській імперії, він писав: "од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить". Поет був викривачем і суддею "темного царства", борцем за вільну людину, провісником нових і світлих "братолюбних" стосунків між людьми. Іван Огієнко в маловідомій монографії "Перші революційні вірші Тараса Шевченка" писав, що Росія не мала такого природного огненного революціонера, яким був для України Тарас Шевченко1.
Плоть від плоті, кров від крові син свого народу, Тарас Шевченко безмежно любив його і належав йому усім своїм єством. Як палкий патріот України він страждав від того, що над нею російський самодержавний "Орел Чорний сторожем літає". Академік В. Смолій прогнозує: "Немає і не буде більше в світі Поета, який би так самозречено рвав свою душу не лише тоді, коли сповідувався у любові до своєї Вітчизни, а й тоді, коли просто вимовляв ім'я її". Але Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: "Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".
Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми "Гайдамаки" (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов'янських народів: "Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежнованою останеться навіки од моря і до моря - слов'янська земля". У 1845 р. у посвяті "Шафарикові" до поеми "Єретик" він пропагував, "щоб усі слав'яне стали добрими братами, і синами сонця правди..."
Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю
1 Огієнко І. Перші революційні вірші Тараса Шевченка. - Львів: Фенікс, 2001. - С. 21.
285
навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. "Болить серце, - писав поет, - як згадаєш: старих слов'ян діти впились кров'ю...".
В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.
Така висота його творчості змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських інтелектуалів. Це були загальнолюдські норми життя, національна, державницька ідеї. Ними просякнута вся Шевченкова творчість. Проте національно-державницька ідея є панівною в його творчістю. Українську ідею Т. Шевченко бачив як "активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу-будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки - через "живих, і мертвих, і ненарожденних". Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля"1.
Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух "козацької шаблі", дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненарожденних".
Творчість Т. Шевченка уже в 1860-х роках позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала ЇЇ від денаціоналізації, збудила її до активних дій. На Правобережжі в лоно українського національно-культурного середовища повернулися представники раніше сполонізованого дворянства. Серед них згадаємо найвизначніших - економіста і публіциста Т. Рильського, історика В. Антоновича, мовознавця К. Михальчука, етнографа Б. Познанського, лікаря Й. Юркевича та ін.
З поширенням у 1860-х роках творів Т.Шевченка в Галичині його поезія, за висловом І. Франка, "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан, вразила їх душі "як щось зовсім нове і нечуване", відкрила для них "новий світ"2.
Духовна спадщина поета мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевчен-кового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.
1 Шевченко Т. Г. Кобзар. - С. 275.
2 Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти т. - Т. 41. - С. 137.
286
Великий поетичний доробок Т. Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ "Кобзаря", а також при написанні таких ліричних шедеврів, як "Дівичії ночі", "Маленькій Мар'яні", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", балад "Лілея", "Русалка", поеми "Наймичка" та ін. Надрукувавши в "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка", П. Куліш першим у пресі назвав Т. Шевченка генієм. "У його віршах мова наша зробила той великий крок, - писав П. Куліш, - який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені"1. Т. Шевченко так визначив самобутність і рівноправність російського і українського народів у сфері мови і літератури: "...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди"2.
Отже, мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Виступаючи прекрасним зразком, мова "Кобзаря" сприяла міжрегіональній етномовній консолідації українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття.
Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у
XIX - XX ст. І сьогодні, на початку XXI ст., роль творчості поета в цьому напрямі зростає. Образами-ідеями Т. Шевченка психологічно наснажене українське національне буття і, зокрема, такі його реалії, як "Україна", "Дніпро", "мати", "сім'я", і такі моральні опозиції, що визначають ціннісні орієнтації народів, як добро і зло, любов і ненависть, правда і кривда тощо.
Шевченкова наука любові до України у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. Братолюбіє, благоденствіє людей, їх порозуміння і помирення - це головна ідея Шевченка. І нині для України немає більш важливої мети, як об'єднати і сконсолідувати націю і дати їй /духовну енергію на майбутнє. І тут звернення до творчості Шевченка, до його милосердного вміння пробачити іншого, усвідомити свій гріх, спокутувати його тільки добротою і добротворенням мають неабияке значення.
З-поміж усіх сторін творчості Т. Шевченка досі залишається найсуперечливішим питання релігійності Шевченка, його ставлення до проблем Бога і Зла, до християнства. Ще свого часу М. Драгоманов вів суперечки з деякими галицькими літературознавцями і публіцистами з цієї проблеми. У
XX ст. тривалі дискусії розгорілися між представниками різних ідеологічних
1 Див.: Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. М.М. Заковича. - К.:Знання, 2000. - С. 514.
Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6-ти т. - К.: Вид-во АН УРСР, 1964. - Т. 6.- С. 314.
287
таборів. За радянських часів були й такі шевченкознавці, які на підставі старанно підібраних цитат твердили не лише про атеїзм поета, а й приписували йому відкрите богохульство. Слід сказати, що в поезії Шевченка можна знайти мотиви, де він палко заперечує саму ідею Бога. У поемі "Сон", яку він називає "комедією", читаємо: "...бо немає Господа на небі! А ви в ярмо падаєте та якогось раю на тім світі благаєте? Немає! Немає!"
Інші дослідники відрізняли Шевченкове "євангелічне християнство" від ортодоксального московського православ'я, яке, за давньою візантійською традицією, віддано служило державі та цареві, занедбавши духовні запити простої людини.
Питанню релігійності Т. Шевченка присвятили окремі розділи, параграфи, статті і навіть окремі книги і вчені української еміграції. Так, І.Огієнко це питання розглядає в спеціальній монографії "Релігійність Тараса Шевченка". Він конкретними фактами з творчої спадщини поета обґрунтовує положення, що Т. Шевченко був віруючим християнином - православним.
Неоднозначне тлумачить релігійність Шевченка М. Попович. Посилаючись на листи, щоденник та твори Т. Шевченка, він доводить, що поет був і залишався християнином. Водночас вчений наводить ряд текстів із творів поета з протилежними ідеями, показує ставлення Т. Шевченка до Бога як до рівні1. Твори Т. Шевченка, його листи, щоденник переконують, що він був релігійною людиною. Проте тема "Шевченко і релігія" потребує глибокого вивчення.
Отже, аналіз творчого шляху Шевченка свідчить, що це була видатна постать. Навіть невеличка за обсягом книжечка "Кобзар" вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації. Творчість Шевченка за широтою охоплення життя свого народу і загальнонаціональної значущості була художнім феноменом (явищем), який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Зокрема, ще П. Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його ім'я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним і Гоголем. Світова велич Т. Шевченка визначається його місцем у світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури.
Шевченка не можна було заборонити, хоч офіційна влада забороняла його твори. Він став відомим за межами Росії уже в 1840-х роках, передусім в Австрії, до складу якої входила Галичина. Сюди, в Галичину, потрапили його твори і поширилася інформація про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. У 1859 р. в Лейпцігу російські емігранти видали збірку "Новьіе стихотворения Пушкина й Шевченка", де вони сховали позацензурні твори Шевченка у віршах Пушкіна, щоб відразу не кидались у вічі Шевченкові революційні вірші. Вихід у світ цієї збірки, за І. Огієнком, було визначною подією в історії української безцензурної преси.
1 Див.: Попович М.В. Нарис історії культури України. - К.: АртЕк, 2001. - С. 374, 375.
288
У другій половині XIX ст. український поет став відомим як у слов'янських, так і в неслов'янських європейських країнах. У прогресивної інтелігенції Росії Шевченко здобув визнання ще за життя. Високо оцінили його творчість і заслуги перед народом три Миколи - Чернишевський, Добролюбов і Некрасов. Зокрема, М. Чернишевський писав: "Имея теперь такого позта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности". Визнавши Т. Шевченка за великого поета, російські демократи тим самим визнали й право української нації на окрему літературу.
Творчістю Т. Шевченка зацікавилися і європейські літератори та вчені. З'явилися критичні і науково-інформаційні праці про Шевченка і його поезію в Австрії, Німеччині, в Англії та англомовних країнах, у Румунії.
На початку XX ст. Західна Європа та Америка мали можливість ширше ознайомршися з творчістю автора "Кобзаря". У зв'язку з відзначенням у 1911 і 1914 рр. його ювілеїв з'являються ґрунтовні праці про творчість поета, західноєвропейськими мовами виходять перші високохудожні переклади його творів, зокрема німецькою (збірка Ю. Віргінії, 1911) і англійською (збірка Е. Л. Войнич, 1911), активно пропагували його поезію зарубіжні журнали.
У 20 - 80-ті роки XX ст. географічний діапазон обізнаності з Шевченковою спадщиною розширюється. Зростає кількість публікацій про поета та перекладів його творів у Польші, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Англії, Франції, Італії, США, Канаді. Виявився інтерес до творчості Шевченка в країнах Азії (зокрема Японії, Китаї, Кореї) та Латинської Америки, Африки та Австралії. Твори Т.Шевченка перекладені більш як 130 іноземними мовами. Наш великий Кобзар посідає друге місце за кількістю поставлених йому пам'ятників у світі. Шевченка шанують. Пам'ятники йому відкриті в Петербурзі, Москві, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Тулузі, Палермо, Братиславі, Варшаві, Ашгабаті - власне на всіх материках.
Підсумовуючи значення творчості Т. Шевченка для української й світової культури, використаємо висновок, зроблений І. Франком у "Присвяті": "Він був сином мужика - і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури"1.
Про визнання провідного місця Т. Шевченка в українській культурі, високої оцінки його заслуг перед Україною свідчить те, що його ім'ям названо Національну премію України в галузі культури, літератури і мистецтва - найвищу творчу відзнаку в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. За 40 років її існування (1961-2001) лауреатами цієї високої і престижної нагороди стали 525 персоналій та колективів. Першими лауреатами Шевченківської премії були Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода2.
1 Франко І. Твори: У 20-ти т. - К.: Держлітвидав, 1955. - Т. 17. - С. 7.
Шевченкові лауреати. 1961-2000. Енцикл. Довід. - К.: Крамниця, 2001. - С. 7. 8.
289
Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9-10 березня). Творча спадщина поета спонукала і спонукає до вшанування його пам'яті, посилення уваги до національно-громадських проблем, що особливо проявилося в умовах незалежності України.
Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:
Свою Україну любіть, Любіть її... во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть1.