Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Планування собівартості продукції
Розділ: Організація виробництва
Планування собівартості продукції
При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окре мих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. Як уже зазначалося, у підрозділах з корот ким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) не завершеного виробництва виробнича (цехова) собівартість гото вої продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періо ду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного ви робництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрі зняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює:
Ск = Сз + Сн1 - Сн2, (6.6)
де Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий
період, грн.;
Сз — загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;
Сн1, Сн2 — собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.
Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) дани ми, на кінець — розраховується з урахуванням специфіки певно го типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробни цтві собівартість незавершеного виробництва за окремими замов леннями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випу ску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виро бничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства.
Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції під розділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передба чає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собі вартість кінцевої продукції є її підсумком.
(6.7)
де п — кількість найменувань виробів;
М — кількість виробів і-го найменування за виробничою програмою у натуральному виразі;
Соі — виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн.
Планування собівартості окремих виробів займає особливе мі сце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для об грунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо.
Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх засто сування залежить від ряду обставин, передусім від широти но менклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктово-го виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:
• весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);
•продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потре бують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо).
У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.
(6.8)
де Ск — загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за пла новий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;
N — обсяг готової продукції за плановий період у натураль ному виразі.
Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів формули (6.8). У загальному випадку
(6.9)
де т — кількість стадій виробничого процесу;
Сj — загальні витрати на j-й стадії, грн.;
Nj — випуск продукції на j-й стадії.
У другому випадку, тобто коли продукт має різні рівні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами
еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від ба зового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту — 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за да ними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомістко сті виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо.
Приклад. Припустимо, пивзавод виготовляє три сорти пива:
А, Б, В. За місяць виготовлено 90 000 декалітрів, на що витрачено 979 000 грн. Дані за окремими сортами наведено в табл. 6.3. Ба зовим є сорт Б.
Таблиця 6.3
ІНФОРМАЦІЯ ПРО ВИПУСК ПИВА ЗА МІСЯЦЬ
|
Сорт пива |
Виготовлено декалітрів |
Коефіцієнт еквіалентності |
Виготовлено декалітрів базового сорту |
|
А |
25000 |
1,2 |
3О 000 |
|
Б |
35000 |
1,0 |
35000 |
|
В |
ЗО 000 |
0,8 |
24000 |
|
Разом |
— |
— |
89000 |
Витрати на декалітр базового сорту
Соб=979 000/89 000 = 11 грн.
Собівартість інших сортів така:
Со.а=11*1,2=13,20 грн.,
Со.в = 11 • 0,8 = 8,80 грн.
Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосу вання, більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати (див. таблиці 6.1 і 6.2). Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на техноло гічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Во ни безпосередньо обчислюються на одиницю продукції за розглянутою в підрозділі 6.2 методикою. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва.
Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експ луатацію машин та устаткування і витрат на організацію та упра вління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгал терського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальнови робничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Ко ли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин
та устаткування і витрати на організацію та управління вироб ництвом.
На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьо му разі
(6.10)
де Со.в— загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляцій ну одиницю), грн.;
Со.з — основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;
Рв — відношення загальновиробничих витрат до основної за робітної плати,%.
Величина Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відно шення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період. За даними табл. 6.1 вона становитиме
Рв=(374,3/180)*100=207,94%.
На витрати, пов'язані з утриманням і експлуатацією машин та устаткування, припадає 132,33% ((238,2/180)*100) , на інші загально-виробничі витрати — 75,61% ((136,1/180)*100).
Переваги цього методу в його простоті, але він має суттєві ва ди, передусім стосовно розподілу витрат на утримання й експлу атацію машин та устаткування. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рів ня механізації праці адекватно не відображає затрат машинного часу; по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змі нюються в напрямі контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися пооперацій-но, а отже, і бути базою розподілу інших витрат.
Проілюструємо перший, найбільш суттєвий, із перелічених недоліків на простому прикладі. Припустимо, в цеху виготовля ються два вироби А і Б. Відношення витрат на утримання й експ луатацію машин та устаткування до фонду основної зарплати ви робничих робітників становить 132,33%. Затрати часу на виго товлення й основна заробітна плата по цих виробах такі:
Виріб А Виріб Б
Трудомісткість виробу, люд.-год. 3,0 1,5
У тому числі:
— обробка на верстатах 1,5 1,5
ручні слюсарні роботи 1,5 –
Основна заробітна плата
виробничих робітників, грн. 6,0 3,0
За цих умов витрати на експлуатацію устаткування, розподі лені пропорційно основній зарплаті, становитимуть: на виріб А — 7,94 грн., на виріб Б — 3,97 грн. Необґрунтованість такого розподілу зазначених витрат очевидна. Оскільки машиноміст-кість обробки цих виробів однакова (1,5 год), то й витрати на утримання й експлуатацію устаткування в їх калькуляціях мають бути близькі за величиною, а вони різняться у два рази. Отже, за такого розподілу собівартість виробу А завищена, виробу Б — занижена.
Цей недолік значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати, у тому числі і витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Якщо, наприклад, за річним кошторисом зазначені ви трати становлять 374 300 грн., а завантаження всього устат кування цеху за цей же період — 56 714 машино-годин, то загальновиробничі витрати на одну машино-годину становитимуть
6,6 грн. (374 300/56 714) , у тому числі витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування 4,2 грн. (238200/56714). При калькулю ванні загальновиробничі витрати розподіляться так:
виріб А—1,5*6,6 =9,9 грн.,
виріб Б — 1,5*6,6 = 9,9 грн.
Відповідно витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування по цих виробах становитимуть по 6,3 грн. (1,5*4,2).
Витрати на вироби А і Б однакові, оскільки затрати машинно го часу на їх обробку збігаються. Цей метод досить поширений у зарубіжній практиці, але він теж неточний. По-перше, витрати на організацію й управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, щодо цієї частини витрат, то їх розподіл за такою базою можна вважати обґрунто ваним, коли трудо- і машиномісткість різних видів продукції не дуже різняться. По-друге, цей метод не враховує, що експлуата ційні витрати за одиницю часу на різних машинах неоднакові (вони мають різну вартість, потужність двигунів, застосовується різний інструмент тощо).
При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат до цільно здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування розподіляти за однією базою, решта витрат — за іншою.
Найобгунтованішим є обчислення витрат на утримання й ек сплуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від ча су його обробки і собівартості однієї машино-години роботи кон кретного устаткування. Відмінність цього методу від поперед нього полягає в тому, що береться не середня по всьому устатку ванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Сутність цього ме тоду і процедура його впровадження такі:
1. Устаткування підрозділу розподіляється на групи техноло гічно взаємозамінних верстатів з приблизно однаковими витра тами на одну годину роботи. В окрему групу або в кілька груп об'єднуються робочі місця для ручних робіт. Витрати на їх утри мання входять у кошторис витрат на утримання й експлуатацію
машин та устаткування (утримання і ремонт стендів, верстаків,
затрати на інструмент, пристосування тощо).
2. По кожній групі устаткування складається кошторис на йо го утримання і експлуатацію за методикою, розглянутою вище (підрозділ 6.2).
3. Визначається завантаження кожної групи устаткування у
машино-годинах за методикою, розглянутою підрозділі 5.2.
4. Обчислюються витрати на одну машино-годину роботи по кожній групі устаткування діленням витрат за кошторисом на за вантаження в машино-годинах. Витрати на одну машино-годину роботи, які ще називають собівартістю машино-години, можна визначити точніше на основі нормативних обчислень за елемен тами витрат (амортизація, електроенергія, інструмент тощо). Ме тоди обчислення таких нормативів викладені у спеціальній літе ратурі.
Витрати на одну машино-годину роботи устаткування є осно вною нормативною базою цієї методики. Згідно з ними ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так: (6.11)
де m — кількість груп устаткування, на якому обробляються ви роби;
См-г. — собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи,грн.;
tj — затрати часу в машино-годинах на обробку виробу на j-й групі устаткування.
Подальша механізація й автоматизація виробництва, створен ня гнучких виробничих систем ведуть до інтеграції технологіч них процесів, коли різні вироби обробляються в єдиній системі переналагоджуваних машин. За цих умов витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на кожний виріб слід обчи слювати на основі нормативів витрат на одну машино-годину роботи системи і часу обробки з урахуванням коефіцієнта її па ралельності (одночасної обробки різних виробів). Якщо такі нор мативи складно визначити за всіма витратами, що входять у кош торис витрат на утримання й експлуатацію машин та устатку вання, то як планові, так і фактичні витрати, які залишилися ненормованими, розподіляються пропорційно нормативним ви тратам.
Розглянута методика розподілу витрат на утримання й експлу атацію машин та устаткування дає змогу істотно підвищити точ ність калькулювання. Але вона має недолік, який стримує її ши роке застосування. Нормативи витрат на одну машино-годину роботи устаткування і відповідно її собівартість значною мірою залежать від його завантаження. За рівномірного завантаження устаткування в часі собівартість машино-години його роботи до сить стабільна. При нерівномірному завантаженні устаткування протягом року (кварталу), що властиво одиничному й дрібносе-рійному виробництву, нормативні ставки витрат на одну маши но-годину треба перераховувати, а це вимагає додаткових витрат ресурсів. Проте, незважаючи на цей недолік, зазначена методика є найбільш перспективною. Вона може мати деякі модифікації з метою спрощення застосування (метод машино-коефіцієнтів), але сутність її від цього не змінюється.
За умов розглянутого розподілу витрат на утримання й експ луатацію машин та устаткування другу частину загальновироб-ничих витрат, тобто витрати на організацію й управління вироб ництвом, можна розподіляти пропорційно трудо- або машино-місткості виробів, про що мова йшла вище. У цьому випадку
Со.о=Сг t (6.12)
де Со.о — витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб;
Сг — витрати на організацію й управління виробництвом на одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.;
t — трудомісткість (машиномісткість) певного виробу, год. Якщо підрозділ має статус центру прибутку, величина остан нього визначається за формулою:
П=Вk-Сk (6.13)
де П — прибуток підрозділу за певний період, грн.;
Вк — випуск кінцевої продукції підрозділу в установлених ці нах, грн.;
Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу, грн.
Тут можливі різні варіанти прибутку залежно від того, як формуються внутрішні ціни на продукцію підрозділів і як по криваються загальногосподарські та комерційні витрати підпри ємства.
Якщо ціни формуються на рівні ринкових, а собівартість — на рівні виробничих витрат підрозділів, тобто витрати адміністрати-
вні та витрати на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий (плановий, звітний) період, то прибуток, ви значений за формулою (6.13), у світовій практиці, а з 2000 р. і в Україні, називають валовим. Щоб одержати реальний (операцій ний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати пе ріоду.
Коли ціни на продукцію підрозділів ринкові, а собівартість її
охоплює всі витрати, як виробничі, так і адміністративні та збу тові (калькулювання за повними витратами), тоді прибуток, об числений за формулою (6.13), є реальним операційним прибут ком підприємства. У цьому разі при калькулюванні між підроз ділами розподіляються адміністративні та збутові витрати, які згодом відносять на собівартість виробів пропорційно певній базі аналогічно розподілу загальновиробничих витрат.
У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є ре альною величиною. Оскільки передача продукції із підрозділу в підрозділ не є реальним актом купівлі-продажу, то й прибуток, який ніби-то утворюється при цьому, є показником умовним. Він відіграє суто стимулюючу роль. Тому сума прибутків підрозділів за цих умов не відображає величини прибутку підприємства чи якоїсь його конкретної частини.