Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ
УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ
АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА
ПРИХОДЬКО ЛЮДМИЛА ФЕДОРІВНА
УДК 929 Грушевський:[930.1+930.25+02](477)(043.3)
ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ГРУШЕВСЬКИЙ –
ІСТОРИК, ОРГАНІЗАТОР АРХІВНОЇ
ТА БІБЛІОТЕЧНОЇ СПРАВИ, ПЕДАГОГ
07.00.06 –історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ –
Дисертацією є рукопис
Роботу виконано в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства Державного комітету архівів України
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
МАТЯШ ІРИНА БОРИСІВНА,
Український науково-дослідний інститут
архівної справи та документознавства, директор
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
ВЕРБА ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії Росії
кандидат історичних наук
ГИРИЧ ІГОР БОРИСОВИЧ,
Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, завідувач відділу джерел
з історії України ХІХ–поч. ХХ ст.
Провідна установа: Інститут історії України НАН України,
відділ української історіографії
Захист відбудеться 15 червня 2005 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.864.01 в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства за адресою: м. Київ, 03110, вул. Солом’янська, 24.
Із дисертацією можна ознайомитись у Науково-довідковій бібліотеці центральних державних архівів України: м. Київ, 03110, вул. Солом’янська, 24.
Автореферат розісланий “14” травня 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук С. Л. Зворський
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ
Актуальність теми дослідження. В українському архівознавстві від другої половини 1990-х рр. спостерігається активізація біоісторіографічних досліджень у контексті неупередженого вивчення історії архівної справи, подолання застарілих методологічних підходів в оцінці його важливих етапів, що тривалий час залишалися недостатньо вивченими. Відтак науковий інтерес становить дослідження життя й діяльності Олександра Сергійовича Грушевського –першого керівника державного органу управління у сфері архівної справи України, унікальність творчого доробку якого полягає в його багатогранності й національному спрямуванні. Вчений збагатив українську науку цінними працями з історії, історіографії, історичної географії, архівознавства, етнографії, літературознавства, зробив непересічний внесок у становлення національної освіти, розбудову архівної та бібліотечної справи України, був причетний до ідейного й організаційного творення української науки в першій третині ХХ ст. Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена потребою всебічного з’ясування внеску О. Грушевського у розвиток української історичної науки, сучасної оцінки його практичної діяльності у сфері освіти, архівної та бібліотечної справи, організації наукових установ, використання здобутків ученого, які й досі в багатьох аспектах не втратили своєї цінності.
Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження відповідає плану науково-дослідної та методичної роботи Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (1.1 “Загальні методологічні та теоретичні дослідження, історія архівної справи”).
Об’єктом дослідження є наукова, педагогічна й організаційна діяльність О. Грушевського у сфері української історичної науки, архівної й бібліотечної справи, комплекс історіографічних та історичних джерел, пов’язаних із його життям і діяльністю.
Предметом дисертаційного дослідження єпроцесстановлення О. Грушевського як ученого-дослідника й педагога, еволюція його світогляду, наукових поглядів у контексті загальних тенденцій розвитку української історіографії першої третини ХХ ст., причинно-наслідкові зв’язки між сферами професійної діяльності вченого.
Хронологічні межі дослідження зумовлені датами життя й діяльності
О. Грушевського (1877–), проте особливу увагу приділено періоду 1900– рр. –часу становлення О. Грушевського як науковця, а також його активній науковій, педагогічній та організаційній роботі.
Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному вивченні життєвого й наукового шляху О. Грушевського, аналізі його наукового доробку, встановленні особистого внеску вченого у розвиток української історичної науки, освітянського процесу в Україні, розбудову архівної та бібліотечної справи, діяльність Українського наукового товариства у Києві (далі –УНТ) і наукових установ Всеукраїнської академії наук (далі –ВУАН).
Головні завдання дослідження зумовлено його метою і полягають у наступному:
– дослідити ступінь висвітлення життя й професійної діяльності О. Грушевського в українській та зарубіжній історіографії;
– проаналізувати інформаційний потенціал джерельної бази дослідження;
– з’ясувати причини, що обумовили сферу наукових інтересів ученого;
– здійснити проблемно-тематичний аналіз історичної спадщини О. Грушевського, виокремивши пріоритетні напрями досліджень вченого;
– охарактеризувати особливості формування історико-наукових поглядів
О. Грушевського;
– визначити внесок О. Грушевського у розвиток української історичної науки;
– дослідити педагогічну діяльність вченого;
– висвітлити участь О. Грушевського у розбудові архівної справи України;
– охарактеризувати практичну діяльність О. Грушевського у сфері бібліотечної справи України;
– оцінити результати науково-організаційної діяльності вченого в наукових товариствах і установах ВУАН.
Методи дослідження: в дисертаціївикористанозагальнонаукові (історичний, логічний, абстрагування, системно-структурний) і спеціальні (історико-порівняльний, історико-генетичний) методи пізнання. Важливе значення мало використання методів проблемної хронології та персоналізації, що дозволили визначити внесок О. Грушевського у розвиток української історичної науки, освіти, архівної та бібліотечної справи. Застосовувалися також методи історичного джерелознавства (наукової евристики, класифікації та критики джерел).
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на підставі виявлення
й запровадження до наукового обігу значного масиву раніше невідомих джерел автором комплексно досліджено наукову діяльність О. Грушевського у контексті загального розвитку української науки першої третини ХХ ст. Розглянуто обставини вибору й еволюцію професійної діяльності вченого, становлення його як історика й педагога. Реконструйовано науково-історичні погляди та психологічний портрет ученого. Визначено основні напрями наукової творчості
О. Грушевського, доведено цінність його історичних досліджень, значущість персонального внеску у становлення національної освіти, розбудову архівної й бібліотечної справи України, діяльність УНТ і наукових установ ВУАН.
Практичне значення дисертації полягає у систематизації й узагальненні друкованих матеріалів та архівних документів щодо наукової, педагогічної
й організаційної діяльності О. Грушевського, що може стати підґрунтям для подальшого дослідження наукової творчості вченого. Ряд положень дисертації можуть використовуватися під час розробки інтегрального курсу української історіографії, підготовки навчальної літератури з історії архівної та бібліотечної справи. Матеріали дослідження використовувались автором при проведенні семінарських занять за темою “Інформаційне забезпечення розвитку бібліотечної науки в Україні в 1920-ті рр.” для студентів Київського державного інституту культури в 1993– рр.
Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертації обговорювалися на наукових конференціях, в тому числі міжнародних: “Соборність в українському державотворенні (до 85-річчя Акту Злуки УНР
і ЗУНР)” (Київ, 2004), Документознавство, бібліотекознавство, інформаційна діяльність: Проблеми науки, освіти, практики” (Київ, 2004), “Житомир в історії Волині і України” (Житомир, 2004),“Сучасний стан та перспективи розвитку документознавства” (Київ, 2004).
Публікації. Основні результати дослідження оприлюднено в п’яти публікаціях, із них чотири у виданнях, затверджених переліками ВАК України, загальним обсягом 3,5 друк. арк.
Структура дисертації обумовлена метою й завданням дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів (7 підрозділів), висновків, переліку скорочень, списку використаних джерел і літератури (37 сторінки, 425 позицій),
додатки. Обсяг основного тексту дисертації становить 179 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні межі, сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання дисертації, методологічні принципи дослідження, доведено його новизну й практичне значення.
Розділ І “Історіографія та джерельна база дослідження” складається
з двох підрозділів і присвячений огляду літератури з проблематики дисертації
й аналізу джерельної бази дослідження.
Опрацювання літератури з проблеми дозволило нам умовно поділити її на чотири групи за певними особливостями в оцінках наукової спадщини та творчої діяльності вченого.
До першої групи віднесено рецензії М. Возняка, В. Доманицького, В. Дорошенка, М. Залізняка, С. Томашівського на праці вченого з української історіографії, етнографії й літературознавства, написані ним у 1906– рр. Критики позитивно оцінювали студії молодого вченого, присвячені дослідженню української історичної думки, його прагнення відтворити український літературний процес у постійному русі, еволюції, пошуках нових шляхів і творенні нових образів, а також наукову сумлінність, ерудованість, об’єктивність О. Грушевського, широке залучення ним архівної інформації.
У 1920-х рр. зберігається тенденція позитивної оцінки наукового доробку вченого у сфері вітчизняної історії, історіографії, літературознавства фахівцями, чиї роботи віднесено нами до другої групи. Д. Багалій у ряді досліджень подає стислий огляд наукового доробку О. Грушевського як представника Київської документальної школи істориків України, характеризує вченого як авторитетного дослідника Княжої доби, Великого князівства Литовського, Гетьманщини, української історії й культури ХІХ ст. Він підкреслює цінність досліджень О. Грушевського про початки української історіографії, “Історію русів”, творчість М. Максимовича, М. Маркевича, М Костомарова, діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (далі –НТШ). У рецензіях О. Гермайзе на працю О. Грушевського “Города Великого княжества Литовского в XIV–XVI вв. Старина и борьба за старину” (1918) та М. Карачківського на студії про соціально-економічне життя міст Литовської держави у XVI ст., опублікованих в І–ІІІ томах “Історично-географічного збірника”, увага акцентувалася на ґрунтовному вивченні вченим історії Великого князівства Литовського, докладній характеристиці життя литовських міст, репрезентативній джерельній базі. Арешт і заслання О. Грушевського 1938 р. призвели до забуття наукової спадщини вченого, нищівної критики його педагогічної й організаційної діяльності. У працях радянських авторів, зокрема О. Мітюкова й В. Нікітіна, діяльність Бібліотечно-архівного відділу, яким учений керував у 1917– рр., оцінювалась як не результативна. Здобутком часів “хрущовської відлиги” стала праця М. Марченка “Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.)”, в якій є посилання на праці О. Грушевського “К судьбе “Истории Руссов”, “К характеристике взглядов “Истории Руссов”. Інформацію про О. Грушевського вміщено в Українській літературній енциклопедії (Т. І, 1988), де в стислій, не позбавленій ідеологічних стереотипів статті, наголошувалося, що праці дослідника написано з використанням маловідомих архівних документів, і вони зберігають певну наукову цінність.
У третю групу виокремлено праці представників зарубіжної гілки української історіографії (Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко), засновників грушевськознавства (Л. Винар), в яких О. Грушевський характеризується як визначний історик і літературознавець, активний діяч НТШ і УНТ. На тлі ренесансу української історичної науки 20-х рр. підкреслюються заслуги вченого у розбудові наукового життя, діяльності Історичних установ М. Грушевського.
Другу половину 1990-х рр. позначено відновленням інтересу науковців до постаті вченого. Віднесені до четвертої групи праці вітчизняних істориків та учених-грушевськознавців С. Білоконя, І. Верби, І. Гирича, Я. Дашкевича,
Л. Дубровіної, В. Заруби, Л. Зашкільняка, Т. Ківшар, С. Кіржаєва, І. Костюк, І. Матяш, Р. Пирога, В. Пристайка, П. Соханя, В. Ульяновського, Ю. Шаповала, О. Юркової, які заклали основу для комплексного дослідження життя й наукової спадщини вченого. Біографічні дослідження у контексті вивчення історії архівної справи в Україні стали одним із напрямів наукової роботи Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі –УНДІАСД). У першому випуску біобібліографічного словника “Українські архівісти” (1999), підготовленого цією установою, вміщено статтю про О. Грушевського. Життєвий і творчий шлях ученого ґрунтовно досліджено в працях І. Матяш “Архівна наука і освіта в Україні 1920–-х років” (2000) та “Особа в українській архівістиці” (2001). Літературознавчий напрямок наукової спадщини вченого досліджено І. Костюк. Однак наукова діяльність О. Грушевського комплексно досі не вивчалася.
Джерельна база дослідження складається з бібліографічних джерел, періодичних видань, опублікованих та архівних документів. Бібліографічну інформацію про вченого представлено довідниками: “Бібліографія українознавства за 1914– рр.”, “Бібліографія історії України, Росії та українського права, краєзнавства й етнології за 1917–1927 рр.”; бібліографічними оглядами в журналі “Україна”. Серед бібліографічних видань 1990-х рр. певний джерелознавчий інтерес становлять покажчики “Михайло Грушевський –перший президент України, академік: Біобібліографія (1885–)”, а також “Епістолярна спадщина Михайла Грушевського: Покажчик до фонду № 1235 у ЦДІА України у м. Києві”. Окрему групу джерел складає періодика (українська: “Украинская жизнь”, “Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца”, “Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка”, “Літературно-науковий вісник”, “Записки Українського Наукового Товариства у Києві”, “Україна”, “Записки Історично-філологічного Відділу ВУАН”; російська: “Известия отделения русского языка и словесности АН”, “Журнал Министерства народного просвещения” та ін.), де опубліковано більшість наукових студій та розвідок О. Грушевського з української історії, історіографії, історичної географії, етнографії, літературознавства, його програмні статті, присвячені проблемам відродження української науки, архівної та бібліотечної справи, а також написані ним рецензії. Ці матеріали є цінним джерелом для реконструкції життєвого шляху і наукової творчості вченого, його науково-педагогічної й організаційної діяльності. Наступний комплекс складають опубліковані документи. До них належать наукові праці вченого, що вийшли окремими виданнями або в тематичних колективних збірках. Окремо було опубліковано наукові праці О. Грушевського: “Пинское Полесье. Исторические очерки. (“Очерки истории Турово-Пинского княжества ХІ–ХІІІ вв.” (Ч. І, 1901), “Туров, Городок и Пинск в составе Великого княжества Литовского. Пинское староство кор. Боны” (Ч. ІІ, 1903)”, “Сьогочасне українське письменство у його типових представниках” (Кн. І, 1909), “Наукове товариство імені Т. Шевченко и его изданія 1905– гг.” (1912), “Города В. Княжества Литовского в XIV–XVI вв. Старина и борьба за старину” (1918), “З сучасної української літератури. Начерки і характеристики” (1918) та ін. У 20-ті рр. публікації вченого з’являлись у виданнях Історичних установ ВУАН, зокрема студію “З київського ратушного господарства XVI віку” було опубліковано у збірнику “Київ та його околиця в історії і пам’ятках” (1926), розвідку “Любецькі справи другої половини XVI в.” –у збірнику Чернігів та Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали” (1928), “Універсали та грамоти лівобережним ратушам у XVIІ в.” –у “Ювілейному збірнику на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності” (1928). Студію “Із старих дослідів про Київ та Київщину” опубліковано у збірнику “Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтв” (1930). Комісія для складання історично-географічного словника української землі, керована О. Грушевським, видала чотири томи “Історично-географічного збірника”, в яких учений опублікував розвідки “Луцьке міщанство в XVI в.” (1927), “Питання оборони замків В. кн. Литовського в ХVI в.” (1928), “Міщанські підрахунки у ревізіях XVI в.” і “Суличівка на Чернігівщині XVII–XVIII в.” (1929), “До історії сторожі в замках XVI в.” (1931). Особливу цінність становить перший, підготовлений УНДІАСД, номер часопису “Пам’ятки” (К., 1998), в якому опубліковано архівні документи щодо плідної участі О. Грушевського у розбудові архівної справи України в 1917– рр.
Основу джерельної бази дослідження складають писемні джерела: 1) особисті документи вченого (автобіографії, анкети, особові листки, довідки, посвідчення, відомості про членів сім’ї); 2) творча спадщина (тексти праць, статей, конспекти лекцій, бібліографічні виписки, покажчики джерел, підготовчі матеріали); 3) документи про службову та громадську діяльність: організаційні, розпорядчі, довідкові (протоколи засідань науково-академічних і культурно-освітніх установ, проекти статутів, положення, рекомендації, інструкції, звіти); 4) планова документація (плани роботи Бібліотечно-архівного відділу, Бібліотечної секції, наукових товариств, наукових установ ВУАН, висновки щодо планів роботи центральних і крайових архівів, плани створення закладів архівної
освіти, організації та роботи курсів підготовки і перепідготовки кадрів архівної та бібліотечної справи в Україні, плани навчальних програм і курсів); 5) епістолярна спадщина; 6) фінансові документи (особові рахунки, відомості про заробітну плату, де значиться прізвище О. Грушевського, кошториси видання часописів, документи про організацію наукових, навчальних і просвітніх закладів, виставок, курсів, бібліотечного з’їзду, створення нових підрозділів за участю вченого); 7) фотодокументи (світлини О. Грушевського й членів його родини
Найбільший пласт інформації щодо життєвого шляху і наукової діяльності О. Грушевського містять документи родинного фонду Грушевських, що постійно зберігаються в ЦДІАК України (ф. 1235) і хронологічно охоплюють життя
й діяльність вченого з 1877 р. до початку 40-х рр. ХХ ст. Тут відклалися документи біографічного характеру, зокрема свідоцтво про народження, атестат зрілості, посвідчення про вступ до Київського університету, диплом про його закінчення. Значну групу джерел становлять документи, що відображають наукову й педагогічну діяльність вченого. Це посвідчення й довідки про призначення на посади директора Київського Педагогічного музею, Голови Бібліотечно-архівного відділу, Бібліотечної секції цього відділу, директора Постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі; про викладання в Новоросійському, Московському, Петербурзькому, Київському університетах на посаді приват-доцента, Українському народному університеті, Вищому інституті народної освіти й інших навчальних закладах. Важливим джерелом дослідження науково-організаційної та просвітницької діяльності О. Грушевського є документи НТШ, УНТ, наукових установ ВУАН. Тут також зберігається чернетка записки О. Грушевського з проханням скасувати вирок суду про його заслання, написана ним 27 лютого 1940 р. У цьому ж фонді відклалися рукописи наукових праць, статей і розвідок ученого, присвячені дослідженню історії України ХІ–ХІХ ст., розвитку української історичної думки в ХІХ ст., етнографії, літературознавства, діяльності НТШ і УНТ. Наукову цінність мають рукописи його лекцій з історії України IX–XVIII ст., з української історіографії й археографії, історії церкви й братств в Україні, які є цінним матеріалом для вивчення історико-наукових поглядів О. Грушевського. Документи ф. 1235 містять також інформацію про діяльність О. Грушевського у Бібліотечно-архівному відділі, створеному у вересні 1917 р. при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради (з 9 січня 1918 р. –Народного міністерства освіти Української Народної Республіки). Тут відклалися звернення, заклики про охорону архівів і бібліотек, листування О. Грушевського про діяльність відділу і затвердження його штатів, лист Бібліотечно-архівного відділу до Міжвідомчої Комісії про повернення в Україну архівних документів, які було вивезено до російських архівів, план організації архівної справи в Україні, проект статуту Українського національного архіву, “Законопроект про обов’язкову надсилку друкарнями всіх видань”, чернетка “Протоколу засідання Комісії у справі утворення Української Національної Бібліотеки 19 квітня 1918 р.”, матеріали про підготовку Першого Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів, чернетки до статей “Національна бібліотека”, “Завдання Національної бібліотеки” та інші документи, що мають важливе значення для висвітлення питань про розвиток архівної та бібліотечної справи доби визвольних змагань, розроблення вченим теоретичних і практичних засад архівної та бібліотечної реформ в Україні. Наукову цінність становить масив документів, що підтверджує участь О. Грушевського в опрацюванні архівних збірок –книг Румянцевського опису, колекцій документів О. Лазаревського. На особливу увагу заслуговує листування вченого зі старшим братом М. Грушевським, дружиною О. Грушевською, членами родини, колегами та учнями.
Важливий за інформаційним потенціалом комплекс документів, що відображають діяльність О. Грушевського у галузі архівної та бібліотечної справи, освіти, роботу в УНТ, Історичних установах ВУАН зберігається в таких архівних установах: ЦДАВО України (ф. 14 –Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України; ф. 166 –Міністерство освіти УРСР; ф. 2201 –Міністерство освіти Української держави, ф. 2457 –Головне управління мистецтв та національної культури Української держави; ф. 2581 –Генеральне секретарство справ освіти Української Центральної Ради –Народне міністерство освіти Української Народної Республики; ф. 3561 –Особовий фонд О. Оглоблина); Держархів м. Києва (ф. 16 –Київський університет; ф. Р-346 –Вищий інститут народної освіти); ІР НБУВ (ф. І –Літературні матеріали; ф. Х –Архів Всеукраїнської Академії Наук; ф. 260 –літературні матеріали. Колекція рукописів ІРНБУв. 1840–рр.); Науковий архів інституту історії України НАН України (НА ІІУ НАНУ) –оп. 3, спр. 170, 172. Держархів Одеської області (ф. 45 –Новороссийский университет). Архівно-слідча справа О. Грушевського зберігається у ЦДАГО України (ф. 263). Наукову, педагогічну та громадську діяльність вченого висвітлюють також документи, що знаходяться в архівах Росії, зокрема, Російському державному історичному архіві (ф. 733 –Департамент народного просвещения) та Державному архіві Російської Федерації (ф. 102 –Департамент полиции (ДП) МВД Российской империи).
Розділ 2 “О. С. Грушевський як учений-історик і педагог” складається
з двох підрозділів, в яких досліджено науковий доробок ученого у галузі української історичної науки, а також його педагогічну діяльність.
Сімейне виховання в дусі традицій української культури, глибокої поваги до минулого українського народу, інтерес родини Грушевських до гуманітарних наук, особисте переконання Олександра Сергійович у тому, що знання історії необхідні кожній людині, вирішальний вплив старшого брата, Михайла, визначили вибір життєвого шляху на користь науково-історичної діяльності. Цьому також сприяли етико-релігійні цінності юнака та його романтична любов до України й українського народу. До наукової роботи О. Грушевський залучився під час навчання на історичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира (1895–) під керівництвом видатного вченого та діяча українського національного руху В. Антоновича. Наукові інтереси О. Грушевського від початку зосереджувалися в історичній сфері,
і саме українська історія стала основною ділянкою його наукової роботи.
В дисертації проаналізовано студії вченого з історії України, історіографії, історичної географії, етнографії, джерелознавства, архівознавства. З’ясовано, що чільне місце в історичній спадщині вченого займають дослідження історії Литовської держави, Гетьманщини, української історіографії та культури ХІХ ст. Його першим науковим дослідженням стала праця “Пинское Полесье. Исторические очерки. (Очерки истории Турово-Пинского княжества ХІ–ХІІІ вв.” (Ч. І, 1901). Турово-Пінська земля –область, яку населяли дреговичі, довгий час була “київською волостю” і становила інтерес у контексті тяглості української історії. В першій частині дослідник приділив багато уваги історії колонізації, з’ясуванню археологічних, етнографічних, історико-географічних, хронологічних характеристик, перебігу внутрішнього політичного життя князівства та висловив думку, що до кінця ХІІІ ст. Турівська земля зберігала свою незалежність, але знаходилася під впливом галицько-волинських князів. У другій частині праці О. Грушевський дослідив історію входження Турово-Пінського князівства до складу Великого князівства Литовського, зовнішню і внутрішню політику княжої держави, механізм відносин князів із місцевими правителями, систему землеволодіння, питання організації адміністративної влади, описав замки, розповів про відомих представників місцевого дворянства, духовенства, життя
і побут міст, їхнє населення. Безпосередній вплив В. Антоновича на перші історичні студії молодого дослідника простежується за вибором теми –“обласне” дослідження, а також його хронологічними рамками й структурою. Нариси написані у руслі позитивістської парадигми. О. Грушевський відтворив широку історичну панораму Турово-Пінського князівства ХІ–ХVІ вв., виявив особливості політичного, економічного і культурного життя українських і білоруських земель, що входили до його складу. Характерною особливістю праць є велика увага до джерел, ґрунтовність і сумлінність їхнього опрацювання. О. Грушевський обстоював думку про значний вплив давньоруських традицій у Великому князівстві Литовському і створив низку студій, присвячених дослідженню соціально-економічного розвитку руських міст литовсько-польської доби. Цій темі він присвятив велику ґрунтовну працю “Города В. К. Литовского в XIV–XVI вв. Старина и борьба за старину” (1918), а також розвідки “З економічного життя ХVІ в. З історії торговельних відносин” (1918), “Луцьке міщанство в XVI в.” (1927) та ін. Помітний слід залишив О. Грушевський і в дослідженні Козацько-Гетьманської держави XVIІ–XVIІІ ст. У студіях “З економічного життя українських монастирів в XVII–XVIII вв.” (1914), “Універсали та грамоти в земельних справах з 1650–років” (1926), “Перші гетьманські земельні універсали” (1926) він аналізує соціально-економічні відносини, розвиток системи землеволодіння, зокрема надання гетьманською владою земель старшині, монастирям і містам. Ці праці висвітлюють процес формування економічних засад елітарного становища козацької старшини. Вони містять чимало слушних спостережень вченого щодо відносин між гетьманською владою і царським урядом, впливу російського права на місцеве українське, що знайшло вияв у перетворенні рангових земель і маєтностей на спадкові, розширенні селянського послушенства, а також характеризують процес розбудови органів адміністративної влади. О. Грушевському належить комплекс праць, присвячених дослідженню політичного й соціально-економічного життя України на початку XVIII ст., боротьбі українського народу за незалежність і державність. Працюючи над проблемами української історіографії, О. Грушевський виділив у її розвитку ряд ключових моментів. Зокрема, дослідник визначив особливості її розвитку у XVIII ст. –перехід від генеалогічних розвідок до вивчення історії краю. Досліджуючи “Історію русів”, О. Грушевський подав свої спостереження над проблематикою й поетикою видатного твору української історіографії, простежив характер його оцінок у науковій літературі ХIХ ст. Найважливішою думкою пам’ятки вчений вважав ідею автономності, вільного державного розвитку українського народу. Становлення національної історичної науки в XIX ст. він пов’язує з іменами М. Максимовича, М. Маркевича, П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, яким присвятив низку наукових праць. В основу персонологічного підходу О. Грушевського покладено принцип ґрунтовного вивчення джерел формування наукових поглядів, світоглядних і психологічних мотивів наукової діяльності цих діячів. Науково-історичний процес учений вивчав у тісному зв’язку з суспільно-політичною думкою і громадсько-політичними рухами, зокрема із діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, а також працею наукових інституцій, особливо НТШ і УНТ –українських протоакадемій, які відіграли видатну роль у новітній історії національної науки й культури. О. Грушевському належить низка студій, присвячених проблемам етнографії, фольклористики та літературознавства, в яких він прагнув відобразити духовні чинники розвитку українського народу, що визначили неповторність його національного обличчя. В підрозділі відзначається, що переважна кількість історичних праць вченого ґрунтується на використанні широкого спектру історичних джерел, зокрема, літописів (Іпатіївський, Густинський, козацькі літописи XVII–XVIII ст.), літературних, історичних пам’яток та з історії церкви, актових документів Гетьманщини.
На підставі залучення архівних документів, опублікованих матеріалів реконструйовано педагогічну діяльність вченого, що охоплює період 1907– рр. О. Грушевський був глибоко переконаний, що пропаганда наукової спадщини української історичної науки є важливим засобом формування національної свідомості, виховання патріотизму і може прислужитися культурно-духовному відродженню народу. Цим питання він надавав великої ваги у педагогічній роботі, яка тривала за трьома напрямами: читання лекцій, науково-методична діяльність, керівництво науково-дослідною працею студентів і молодих науковців. Викладати він розпочав 1907 р. в Імператорському Новоросійському університеті, де впродовж січня 1907 р. –вересня 1908 р. працював на посаді приват-доцента кафедри російської історії історико-філологічного факультету. Саме в цьому навчальному закладі вчений першим серед викладачів почав читати спеціальний курс з історії України рідною мовою. Упродовж 1909– рр. О. Грушевський працював приват-доцентом історико-філологічного факультету Московського (лютий 1909 р. –червень 1910 р.) і Петербурзького (із початку 1910/1911 до 1916/1917 навч. р.) університетів, де викладав курси з історії Московської держави XVII ст., доби Петра І, історії України. Продовжуючи й розвиваючи традиції свого вчителя В. Антоновича, він активно використовував можливості університетських кафедр для пропаганди української історії та розгортання студій в цій галузі, організував у Москві й Петербурзі джерелознавчий семінар. Повернувшись до Києва навесні 1917 р., О. Грушевський читав курси з російської історії, економічного життя України в XIV–XVI ст. на історико-філологічному факультеті Київського університету, де працював на посаді приват-доцента. Доба визвольних змагань стала періодом плідної, змістовної праці вченого, спрямованої на відродження й розбудову національної освіти, становлення багаторівневої системи підготовки кадрів,
дерусифікацію вищої школи, впровадження в навчальний процес широкого кола українознавчих дисциплін для підготовки національно свідомих науковців
і фахівців. Це підтверджують факти його педагогічної діяльності в Українському народному університеті, Українському державному університеті, Українській педагогічній академії, Економічно-адміністративному інституті при Українському товаристві економістів (з 1920 р. –Київський інститут соціально-економічних наук), 2-й Київській українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Архівні документи засвідчують, що 1918– рр. були позначені активною участю О. Грушевського у вирішенні проблем підготовки кадрів для архівних установ. Учений працював над розробкою статуту й концепції Українського архівно-археологічного інституту, створення якого передбачалося проектом архівної реформи. Він вважав, що інститут має бути загальнодержавним, архівного профілю, із дворічним курсом навчання. Як обов’язкові розглядалися напрями вивчення фондів архівів, бібліотек, музеїв, проведення наукових екскурсій за історичною тематикою. Передбачалося заснування бібліотеки, відповідно облаштованих кабінетів архівознавства, археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики, видання періодичного наукового друкованого органу, присвяченого висвітленню питань української історії, архівознавства й археології за участю викладачів і студентів. Упродовж 1920/1921 навч. р. він викладав архівознавство України, історію Козаччини, історичну географію України у Київському археологічному інституті. У серпні 1923 р. читав лекції на теми “Архіви України” і “Українські архівні матеріали в західних архівах” на перших курсах архівних працівників. Турботою про фахову підготовку працівників архівів пронизані підготовлені О. Грушевським 1924 р. за дорученням Археографічної Комісії ВУАН (далі –АК ВУАН) “Положення про історично-археографічні курси при Катедрі українського народу ВУАН”, програма і план діяльності курсів на 1924– рр. У 20-ті роки О. Грушевський працював у Вищому інституті народної освіти ім. М. Драгоманова, був членом Наукової ради інституту, викладав давню історію України, історію України до XVI ст., соціальну історію України, історію селянства в Україні та української суспільної думки. На увагу заслуговує його педагогічна діяльність у 1923– рр. на історичному семінарі вищого типу (далі –ІСВТ), створеному при цьому навчальному закладі. Семінар поєднував навчальний процес з науково-дослідною роботою студентів і давав можливість готувати кадри майбутніх науковців. О. Грушевський керував секцією давньої й середньовічної історії ІСВТ. Упродовж 1924– рр. О. Грушевський –дійсний член Науково-дослідної кафедри історії України ВУАН (далі –НДКІУ) що стала організаційною базою для формування київської школи істориків М. Грушевського. Вчений очолив Секцію соціально-економічної і політичної історії НДКІУ, викладав аспірантам курси джерелознавства, економічної історії України, проводив семінари, практичні заняття
з історії VII–VIII ст., історіографії XVIII–XIX ст., індивідуальні заняття з молодими науковцями, керував їхніми науковими роботами.
У розділі 3 “Науково-організаційна діяльність О.С. Грушевського”, що складається з трьох підрозділів, на підставі залучення численних і різноманітних джерел аналізується внесок ученого у розвиток архівної та бібліотечної справи, діяльність УНТ і наукових установ ВУАН.
Продовжуючи й розвиваючи традиції Київської документальної школи,
О. Грушевський приділив особливу увагу роботі з джерелами як фундаментальній основі української історичної науки, доводив необхідність їхнього ретельного наукового опрацювання й об’єктивного використання. Про це, зокрема, свідчить запропонований О. Грушевським на засіданні АК НТШ 1908 р. “План видання актів внутрішньої історії Гетьманщини”, які він ґрунтовно вивчав. Дослідник глибоко усвідомлював високу наукову цінність і значущість архівних документів, необхідність проведення комплексної роботи з їх організації, збереження й використання. Очоливши у вересні 1917 р. Бібліотечно-архівний відділ Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради (з 9 січня 1918 р. –Народного міністерства освіти УНР), О. Грушевський першим порушив питання про необхідність здійснення в Україні архівної реформи, яка передбачала б докорінну перебудову діяльності архівних установ, організацію архівної освіти та започаткування архівної періодики. Це був комплексний проект, що мав на меті створення мережі архівів –національного, місцевих, спеціалізованих; наукову розробку архівних документів; координацію наукових археографічних робіт, що здійснювались архівними комісіями, створення нових комісій; підготовку реєстру українських документів, що знаходилися в російських архівах для повернення їх в Україну; надання допомоги архівам, що постраждали в попередні роки. Відділ розпочав практичну діяльність, спрямовану на формування розгалуженої мережі архівних установ, заснування Українського національного архіву, створення зведеного реєстру вітчизняної архівної спадщини. Ним були здійснені конкретні кроки для з’ясування точного місцеперебування й повернення цінних архівних документів, що знаходилися в установах Москви й Петрограда і підлягали поверненню в Україну. У дисертації акцентовано увагу на здобутках О. Грушевського щодо розбудови архівної справи в контексті його діяльності в Археографічній Комісії ВУАН (1918–). З’ясовано, що у 20-ті рр. за її дорученням учений вивчав стан організації, зберігання й використання документів в архівних установах Чернігівщини, Катеринослава та Вінниці, підготував “Записку в справі організації сітки архівосховищ в Україні, і зокрема в Києві”, присвячену організації раціонального розподілу архівних документів між центральними та крайовими архівосховищами з метою забезпечення доступу до них індивідуальних користувачів, а також здійснення масштабних наукових досліджень на державному рівні. О. Грушевський брав участь у вирішенні питань щодо повернення архівних пам’яток із наукових установ Москви в Україну; їхнього збереження й охорони, ініціював заснування архівознавчого часопису, прилучився до розбирання та описування архівних збірок –книг Румянцевського опису, колекцій документів О. Лазаревського та М. Судієнка.
Окремо слід відзначити практичний внесок ученого у бібліотечне будівництво доби Української Центральної Ради й Гетьманату під час його роботи на чолі Бібліотечно-архівного відділу та Бібліотечної секції. О. Грушевським було накреслено основні напрями бібліотечної реформи, що передбачали: створення Української національної бібліотеки (далі –УНБ); формування розгалуженої мережі бібліотек; реєстрацію нових українських видань та часописів і заснування з цією метою спеціального реєстраційного видання “Літопис”; організацію наукової роботи у сфері бібліографії. Для забезпечення системи функціонування друкованих органів в Україні важливе значення мав розроблений під його керівництвом на початку листопада 1917 р. “Законопроект про обов’язкову надсилку друкарнями всіх видань”, який започаткував на державному рівні правові засади бібліографічної реєстрації творів друку та комплектування ними бібліотек, правила про надсилання обов’язкового примірника і його розподіл між книжковими інституціями держави. Принципове значення, на думку вченого, мало закріплення за новоствореною УНБ першочерговості в одержанні друкованих видань. У розробленому навесні 1918 р. за участю О. Грушевського “Законопроекті про утворення Української національної бібліотеки” чітко визначено фундаментальні завдання головної книгозбірні держави –забезпечення максимально повного комплектування друкованою продукцією, що виходила в Україні з усіх галузей знань і усіма мовами, а також її збереження. Законопроект передбачав певні заходи щодо надання приміщення для УНБ та виділення коштів на зарплату працівникам і комплектування книжкового фонду. Через зміну уряду Бібліотечно-архівному відділу і створеній за його ініціативи “Комісії по утворенню Української національної бібліотеки” не вдалося здійснити до кінця свій план. Проте, 2 серпня 1918 р. було прийнято закон про створення Національної бібліотеки Української держави, в якому знайшли вияв основні ідеї О. Грушевського, викладені ним у “Законопроекті про утворення Української національної бібліотеки”. Виявлені документи свідчать, що між О. Грушевським і В. Вернадським існували принципові розбіжності у поглядах на засади організації УНБ, зумовлені світоглядними й ідейно-концептуальними чинниками. Це змусило вченого відмовитися від співпраці з Тимчасовим Комітетом, якій здійснював велику організаційну роботу і практичне керівництво усім комплексом робіт, необхідних для заснування УНБ. У дисертації висвітлено участь О. Грушевського у вивченні бібліотечних ресурсів України, формуванні мережі бібліотек, активну роботу щодо підготовки Першого Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів.
Важливою складовою наукової діяльності вченого була його плідна праця в наукових товариствах, комісіях, гуртках, часописах, що здійснювалася в умовах національно-культурного відродження першої третини ХХ ст. На початку
1900-х рр. О. Грушевський став дійсним членом відомих і авторитетних наукових інституцій, зокрема НТШ (1902), Історичного товариства Нестора-літописця (1903), Історико-філологічного товариства при Імператорському Новоросійському університеті (1907), УНТ (1907 –член бюро УНТ, а також Історичної секції, що входила до складу товариства), Російського Географічного товариства (1913). Архівні документи засвідчують, що 1917– рр. стали періодом активної науково-організаційної діяльності О. Грушевського. У відродженні національної культури й науки він відводив чільне місце УНТ, Українському народному університету, Академії наук, архівам і бібліотекам. На увагу заслуговує написана в цей період стаття “Зайва чемність (Про виховання почуття національної свідомості у українців)”, присвячена проблемі виховання в української нації почуття національної гідності й самоповаги через усвідомлення й відстоювання нею своєї мови, історії, культури, окремішності. О. Грушевський брав участь в організації наукових інституцій, навчальних закладів, гуртків і часописів. Щодо УАН він послідовно обстоював концепцію її створення на базі УНТ. Позиція вченого відображала глибоке усвідомлення ним української історичної парадигми, необхідності спадкоємності, збереження традицій національних наукових установ, серед яких УНТ, слідом за НТШ, зробило визначний внесок у формування підвалин української науки і мало на той час усталену структуру (сформовані секції, власне видавництво, музей, наукові видання). Він був глибоко переконаний, що з огляду на структуру, інтелектуальний потенціал, масштаб, досвід, національний характер наукової діяльності товариства та його авторитет, УНТ мало стати важливою складовою фундаменту розбудови української науки. Окремо аналізується діяльність О. Грушевського в 1919– рр. на чолі Історичної секції УНТ, яка була центральним підрозділом товариства, найбільш представницькою за складом членів, а також рівнем дослідницької та видавничої діяльності. Важливо підкреслити, що за часи його керівництва Історична секція виступила ініціатором структурного перетворення Товариства, зокрема його поділу на гуманітарний і природничий відділи, а також вироблення нового підходу до організації історичних досліджень. Після створення УАН, із березня 1919 р. до 1930 р. О. Грушевський працював директором Постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі на правах академіка Історично-філологічного відділу УАН. У дисертації на підставі залучення мало відомих архівних документів показано вагомий внесок цієї наукової інституції у розвиток історико-регіональних досліджень та історичного краєзнавства. У 1922– рр. О. Грушевський –дійсний член науково-дослідної кафедри історії України під керівництвом В. Василенка. Вчений брав активну участь в діяльності Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (з 1919 р.), був причетним до заснування Софійської Комісії (у червні 1923 р.), обіймав посаду товариша голови Товариства правників. Досліджено багатогранну й плідну діяльність вченого в Історичних установах ВУАН, створених його старшим братом М. Грушевським. Упродовж 1924– рр. О. Грушевський очолював історично-економічну підсекцію Історичної секції, Секцію соціально-політичної та економічної історії НДКІУ, а також співпрацював в Археографічній Комісії та Комісії районного дослідження Лівобережної України, був членом Ради Історичної секції, заступником її голови. Спільно з М. Грушевським він редагував “Праці Історичної секції”, був членом редколегії часопису “Україна” і “Записок історично-філологічного відділу ВУАН”. З кінця 1920-х рр. розпочався розгром Історичних установ М. Грушевського, а в 30-ті рр. –фізичний тиск на його співробітників й учнів. Трагічна доля не оминула й О. Грушевського. У липні 1933 р. ученого було звільнено з ВУАН “за саботаж у науковій роботі”, а в серпні 1938 р. заарештовано.
За підсумками проведеного дослідження автор дійшов таких висновків, які виносяться на захист:
1. У літературі, присвяченій вивченню життєвого шляху і наукової діяльності О. Грушевського, виокремлюються чотири блоки, суттєво відмінні між собою за підходами в оцінках його наукової спадщини та творчої діяльності: “дорадянський” (1900–1917-ті рр.), що охоплює перші публікації, присвячені науковій творчості О. Грушевського (М. Возняк, В. Доманицький, В. Дорошенко, М. Залізняк, С. Томашівський); “радянський” (1920– рр.), упродовж якого творчість вченого аналізується його колегами й рецензентами (Д. Багалій, О. Гермайзе, М. Карачківський), але загалом замовчується або піддається тавруванню; “зарубіжний” (1923–-ті рр.), представлений працями учених
українського наукового зарубіжжя, і “пострадянський” (1990-ті рр. –початок ХХІ ст.), що характеризується відновленням інтересу вітчизняних дослідників до наукової творчості О. Грушевського. Історіографічний аналіз досліджень про життя й творчість О. Грушевського свідчить про те, що життєпис і науковий доробок ученого вивчено недостатньо.
2. Підстави для реконструкції життєвого й наукового шляху дає інформація джерельної бази, яка складається з історіографічних, бібліографічних, архівних джерел і періодики. Цілеспрямований комплексний пошук у 17 фондах дев’яти архівів України й Росії (ЦДІАК України, ЦДАВО України, ЦДАГО України, ІР НБУВ, НА ІІУ НАНУ, Держархів м. Києва, Держархів Одеської області, Державний архів Російської Федерації, Російський державний історичний архів), де виявлено матеріали про життя й діяльність вченого, засвідчує її репрезентативність.
. Сім’я, соціокультурне й інтелектуальне оточення, активна самоосвіта, усвідомлене бажання служити українському народові визначали процес формування світогляду і наукових інтересів О. Грушевського. У виборі фаху, основних наукових проектах і багатьох моментах долі О. Грушевського вирішальним був вплив його старшого брата –М. Грушевського. Під час навчання в університеті О. Грушевський зазнав помітного впливу свого вчителя й наставника В. Антоновича, що позначився на опрацюванні певної тематики й методології дослідження, світоглядних засадах його історичних праць. Загалом наукове середовище Київського університету, школа В. Антоновича мали визначальне значення для становлення О. Грушевського як історика-професіонала і дали йому ґрунтовні знання та методику дослідження теоретичного й практичного джерелознавства. Наукова діяльність О. Грушевського тривала в умовах третього, заключного етапу українського національного відродження, потреби якого суттєво вплинули на її спрямованість і зміст.
. В історичній спадщині О. Грушевського переважають історико-культурні й соціально-економічні дослідження. Серед них вагоме місце належить вивченню українського середньовіччя, зокрема економічних підвалин феодального суспільства та його соціальної структури, накопичення значного масиву фактичного матеріалу, що характеризує особливості адміністративно-правових інституцій, систему землеволодіння, розвиток ремісничого виробництва, торгівлі, промислів, українських міст. Державотворчі процеси, економічне життя, суттєві зміни у феодальній ієрархії соціальної еліти, боротьбу народу за незалежність і державність відтворено у студіях ученого, присвячених Козацько-Гетьманській державі часів Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, І. Мазепи. Зосередившись на історії Правобережної та Лівобережної України, вчений віддавав перевагу регіональному принципу історичних досліджень. Працюючи над проблемами української історіографії ХІХ ст., дослідник прагнув відтворити її еволюційний шлях, показати внесок вітчизняних істориків у розробку концепції української історії. Студії вченого розкривають складний процес формування національних форм інтерпретації минулого українського народу, особистого вибору вітчизняних учених. Основним об’єктом джерелознавчих досліджень О. Грушевського стали книги Румянцевського опису, колекції документів О. Лазаревського та М. Судієнка.
. Науково-історичні погляди вченого, формування яких відбувалося на тлі розвитку української історіографії на межі ХІХ–ХХ ст., зазнали впливу просвітницької, романтичної та позитивістської інтелектуальних течій. Слід підкреслити вплив на вченого українського романтизму з його поняттями “народ”, “нація”, ідеями національної самобутності й окремішності. Визначальне ж значення при цьому мала народницька історіографічна традиція, репрезентована історичними концепціями В. Антоновича і М. Грушевського. В центрі історичних досліджень О. Грушевського стояв народ-нація, як головний суб’єкт українського історичного процесу, основний сенс історичного буття якого, на думку вченого, полягав у національному самовизначенні, незалежному й всебічному національному розвитку. В історичній концепції О. Грушевського ідейні засади народництва поєднувалися з принципами й традиціями української державності.
. Внесок О. Грушевського у розвиток історичної науки репрезентується комплексом наукових праць з історії України давньої та нової доби, української історіографії й культури ХІХ ст., а також історичної географії та джерелознавства. Його студії на ґрунтовній джерельній основі розкривали історичний поступ українського народу в поєднанні географічних, політичних, соціально-економічних і культурних чинників його буття, простежували цілісність і тяглість українського історичного процесу від часів Княжої доби, через литовсько-польський період, Козацько-Гетьманську державу XVII–XVIII ст. до національно-культурного відродження ХІХ ст., яке дістало своє органічне завершення в подіях української революції й відновленні української державності. Ідеал науковості, об’єктивність, історизм, ціннісний підхід до минулого, наукова сумлінність, багатство архівного й історіографічного матеріалу визначили особливості його історичних праць, яких у науковому доробку дослідника близько 150. В умовах націотворення і формування нової історичної свідомості вчений багато зробив для популяризації наукової спадщини української історичної науки, поширення її серед широкого загалу українства. Історична творчість О. Грушевського виразно демонструє особливості розвитку української історіографії першої третини ХХ ст., відображає її національні традиції й інтелектуальний рівень.
. Аналіз науково-педагогічної діяльності О. Грушевського засвідчує багатогранність й плідність внеску вченого у розбудову національної освіти та її реформування, підготовку наукових кадрів і фахівців у галузі історичної науки, архівної та бібліотечної справи. Робота вченого на освітянській ниві відзначалася високим професіоналізмом, системністю в підході до визначення кола необхідних дисциплін для підготовки освічених фахівців-практиків, глибоким знанням історіографічної й джерельної бази. Науково-педагогічна робота О. Грушевського базувалася на принципі органічного зв’язку навчально-виховного творчого процесу у вищих навчальних закладах із науково-дослідницькою працею в гуртках, наукових товариствах, установах Академії наук. В умовах становлення архівної освіти в Україні О. Грушевський зробив вагомий внесок у розробку її концептуальних засад, створення різних форм підготовки і перепідготовки архівістів із диференційованими навчальними планами й програмами. Курси і програми лекцій ученого з історії України було побудовано в контексті об’єктивного, неупередженого її висвітлення. Своєрідною формою
науково-педагогічної діяльності вченого була організація ним студентських наукових семінарів в університетах Москви, Петербурга, Києва. Аналіз архівних документів засвідчує заслуги вченого у справі розбудови київської історичної школи М. Грушевського, залучення до наукової роботи обдарованої молоді та підготовки плеяди талановитих українських істориків.
. О. Грушевський був першим керівником державного органу управління в сфері архівної справи –Бібліотечно-архівного відділу Під його керівництвом уперше в Україні розроблялася концепція архівної реформи та розпочалося виконання науково обґрунтованої, національно орієнтованої й перспективної програми розвитку архівної справи з чітко визначеними напрямами виявлення, збереження й охорони архівних документів; повернення українських архівів
з-за кордону; створення зведеного реєстру архівної спадщини; формування раціональної мережі архівних установ; видання археографічного часопису; започаткування системи підготовки фахівців архівної справи. В процесі здійснення заходів цієї програми вирішувався широкий спектр питань, пов’язаних з організацією архівних установ, архівних джерел, їх фондуванням, обліком, створенням довідкового апарату, підвищенням рівня наукової праці в архівних установах, зростанням фахового рівня їх співробітників. Як член АК ВУАН учений брав участь у вирішенні теоретичних і практичних питань архівного будівництва в Україні, джерелознавства, археографії.
. Науково-організаційну діяльність у сфері архівної справи О. Грушевський поєднував із розробкою стратегії розвитку бібліотечної справи, оскільки вважав їх тісно пов’язаними між собою. На його глибоке переконання, створення мережі архівів і бібліотек, формування національного інформаційного середовища становили важливу складову відродження національної науки й освіти. Праця вченого на чолі Бібліотечно-архівного відділу та Бібліотечної секції сприяла досягненню вагомих успіхів у розробленні законодавчої бази бібліографічної реєстрації друкованої продукції, створенні національної системи книгорозповсюдження і вирішенні проблем книгозабезпечення бібліотек, активізації бібліотечного будівництва в Україні. Кваліфіковане розв’язання О. Грушев-
ським основоположних питань організації УНБ сприяло заснуванню в Україні книгозбірні європейського рівня. До безперечних заслуг О. Грушевського належить його особистий внесок у підготовку Першого Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів, розробку методики вивчення бібліотечних ресурсів, вирішення питань бібліотечної освіти, залучення до роботи в бібліотеках кращих сил українства.
. О. Грушевський упродовж усього життя активно працював над розбудовою української науки. Фах історика, усвідомлення самодостатності українського історичного процесу вирішально вплинули на науково-організаційну діяльність вченого. Його бачення шляхів відродження національної науки базувалося на глибоких знаннях державних і культурних традицій історії України. В контексті ціннісних пріоритетів української науки вчений чітко і послідовно обстоював ідею її незалежного й всебічного розвитку, входження духовної культури України у світовий культурний простір. Перехід до нового етапу культурно-наукового життя українства він пов’язував із створенням Української держави та її повноцінним функціонуванням. Вчений брав безпосередню участь у заснуванні та діяльності національних наукових інституцій, зокрема, НТШ, УНТ, Академії наук та її установ. активно працював учений в Історичних установах ВУАН М. Грушевського.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
АВТОРОМ ОДНООСІБНО ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ
1. Висвітлення життя і діяльності О.С. Грушевського в працях українських та зарубіжних дослідників: Спроба історіографічного аналізу // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць. –К., 2003. –Вип. 6. –С. 220–.
2. Внесок Олександра Грушевського у розбудову бібліотечної справи Української держави у 1917–рр. // Бібл. вісник. –. –№ 4. –С. 23–.
3. Олександр Грушевський –дослідник історії України // Студії з архівної справи та документознавства. –К., 2004. –Т. 11. –С. 238–.
. Олександр Грушевський і становлення української національної науки на початку ХХ ст. // Студії з архівної справи та документознавства. –К., 2004. –Т. 12. –С. 206–.
. Внесок Олександра Грушевського у розвиток історичного наукового краєзнавства в Україні на початку ХХ ст. // Житомиру –(884–): Науковий зб. “Велика Волинь”. –Т. 31 (Матеріали міжнар. наук.-краєзнав. конф. “Житомир в історії Волині та України” (15– верес. 2004 р.). –Житомир, 2004. –С. 136–.
Анотація
Приходько Л. Ф. Олександр Сергійович Грушевський –історик, організатор архівної та бібліотечної справи, педагог –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 –Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. –Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. –Київ, 2005.
У дисертації досліджено наукову, організаційну діяльність О. Грушевського у сфері української історичної науки, архівної та бібліотечної справи, роботу як педагога вищої школи, зокрема внесок у розвиток архівної освіти. На підставі репрезентативної джерельної бази досліджено формування світогляду та особливості наукової творчості О. Грушевського. Проаналізовано педагогічну діяльність ученого в Українському народному університеті, Київському археологічному інституті, Вищому інституті народної освіти та Науково-дослідній кафедрі історії України ВУАН. Доведено, що вчений був одним із розробників концептуальних засад архівної та бібліотечної справи в УНР та Українській державі в 1917– р. Комплексно досліджено його науково-організаційний доробок, участь в організації Українського Наукового Товариства та наукових установ ВУАН. Багатогранну наукову творчість вченого вивчено з урахуванням конкретно-історичного й соціокультурного контекстів життя українського суспільства першої третини ХХ ст. Значну кількість джерел уперше запроваджено до наукового обігу.
Ключові слова: Олександр Сергійович Грушевський, архівна справа, бібліотечна справа, архівна реформа, джерелознавство, історіографія, історія України, Науково-дослідна кафедра історії України ВУАН.
Аннотация
Приходько Л. Ф. Александр Сергеевич Грушевский –историк, организатор архивного и библиотечного дела, педагог. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 –Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. –Украинский научно-исследовательский институт архивного дела и документоведения. –Киев, 2005.
В диссертации исследуются историческое наследие А. Грушевского, его научно-организационная деятельность в сфере архивного и библиотечного дела, а также работа как педагога высшей школы, в частности, вклад ученого в развитие архивного образования. На основе репрезентативной источниковедческой базы исследовано формирование мировоззрения и особенности научного творчества А. Грушевского. Установлено, что А. Грушевский сформировался вначале как историк, именно история стала основной сферой его научной деятельности. Во время учебы в киевском Университете Св. Владимира (1895–) он был одним из последних учеников выдающегося украинского историка В. Антоновича, который привил молодому ученому интерес к “областному” монографическому исследованию истории Украины с использованием историко-географических, археологических и этнографических материалов. Влияние учителя и наставника заметно проявилось в разработке молодым ученым специфической тематики, методологических и мировоззренческих основах его исторических работ. А. Грушевский снискал авторитет как талантливый исследователь Великого княжества Литовского, Козацко-Гетманской державы XVII–XVIII ст., а также украинской историографии и культуры ХІХ ст.
Детально проанализированы его научные работы по вопросам украинской истории, историографии, архивоведения, исторической географии и этнографии. Установлено, что не менее важной, чем научная, для ученого была педагогическая деятельность, характеризовавшаяся высоким профессионализмом, прекрасным знанием историографической и источниковедческой базы. Анализируется педагогическая деятельность ученого в Украинском народном университете, Киевском археологическом институте, Высшем институте народного образования, Научно-исследовательской кафедре истории Украины Всеукраинской академии наук. Доказано, что А. Грушевский был одним из авторов концептуальных основ архивного и библиотечного дела Украинской Народной Республики и Украинской державы в 1917– гг. Комплексно исследована научно-организационная деятельность ученого, участие в организации УНТ и научных структур ВУАН. Многогранная научная деятельность ученого исследована с учетом конкретно-исторического и социокультурного контекста жизни украинского общества в начале ХХ ст. Значительное количество источников впервые введено автором в научный оборот.
Ключевые слова: Александр Сергеевич Грушевский, архивное дело, библиотечное дело, архивная реформа, источниковедение, историография, история Украины, Научно-исследовательская кафедра истории Украины ВУАН.
Підп. до друку 11.05.05.
Формат 60х90/16. Умов. друк. арк. 1. Папір офсетний.
Друк офсетний. Наклад 100 прим. Зам № 210.
Надруковано ДЦЗД НАФ
03110, Київ, вул. Солом’янська, 24