Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
5 Вікова періодизація
Пренатальний період — від зачаття до пологів.
Натальний період — пологи.
Період новонародженості — від народження до 2 місяців.
Вік немовляти — від 2 місяців до 1 року.
Ранній дитячий вік — від 1 до 3 років.
Дошкільний вік — від 3 до 6/7 років. Його поділяють на:-- молодший дошкільний вік — 4-й рік;— середній дошкільний вік — 5-й рік;— старший дошкільний вік — 6/7-й рік.
Молодший шкільний вік (зріле дитинство) — 1—4 класи (від 6/7 до 10/11 років).
Дорослішання:-- підлітковий (середній шкільний) вік — 4—8 класи (від 11 до 14 років) у дівчаток, 5—9 класи (від 12 до 15 років) у хлопчиків;— рання юність (старший шкільний вік) — 10—11 класи (від 15/16 до 17/18 років);— зріла юність — від 18 до 20 років.
Дорослість:-- рання дорослість — від 20 до 40 років;— зріла дорослість — від 40 до 60 років.
Старість — після 60 років. У межах кожного вікового періоду спостерігаються великі індивідуальні відмінності, які є результатом впливу умов життя, характеру активності, виховання, природних й індивідуальних відмінностей. Хронологічні межі вікових періодів відносні, потребують уточнення, що зумовлене психічними, особистісними, статевими, соціально-економічними та історичними чинниками.
Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких необоротна й передбачувана. Кожен період (вік) — своєрідний ступінь психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними особливостями. Відомо, що вікові психологічні особливості зумовлені конкретно-історичними умовами розвитку, спадковістю, певною мірою — характером виховання, особливостями діяльності та стосунків з іншими людьми, що впливає передусім на специфіку переходу від одного вікового періоду до іншого. Власне тому, що навчання й виховання організовує діяльність дітей поетапно, керує нею на основі накопиченого досвіду, прагнучи враховувати наявні психофізіологічні можливості, періоди психічного розвитку дитини виявляються тісно пов'язаними із ступенями навчання й виховання. Критеріями визначення основних періодів індивідуального психічного розвитку повинні бути якісні й суттєві ознаки, взяті в їх системному зв'язку, що виявляє характерні для кожного віку цілісні новоутворення. Такими є ті психічні й соціальні зміни в житті дитини, які визначають її свідомість і діяльність, ставлення до середовища, увесь хід розвитку на даному етапі (Л.С. Виготський). У вітчизняній психології прийнято визначати основні періоди психічного розвитку підростаючого покоління за психолого-педагогічними критеріями, що включають характерну для кожного віку соціальну ситуацію розвитку, передусім зміст і форми навчання й виховання, провідну діяльність у її співвідношенні з іншими видами діяльності, відповідний рівень розвитку свідомості й самосвідомості особистості (центральне вікове новоутворення).
6. Фізи́чний ро́звиток — це процес становлення і змін біологічних форм і функцій організму людини. Він залежить від природних життєвих сил організму та його будови. Фізичний розвиток оцінюється рівнем розвитку фізичних якостей, антропометричними і динамометричними показниками, показниками формування постави. Фізичний розвиток, поряд з народжуваністю, захворюваністю і смертністю, є одним з показників рівня здоров'я населення. Процеси фізичного і статевого розвитку взаємопов'язані і відображають загальні закономірності росту і розвитку, але в той же час істотно залежать від соціальних, економічних, санітарно-гігієнічних та інших умов, вплив яких в значній мірі визначається віком людини. Під фізичним розвитком розуміють біологічні процеси, що безперервно відбуваються. На кожному віковому етапі вони характеризуються певним комплексом пов'язаних між собою та з зовнішнім середовищем морфологічних, функціональних, біохімічних, психічних і інших властивостей організму і обумовлених цим своєрідністю запасом фізичних сил. Високий рівень фізичного розвитку поєднується з високими показниками фізичної підготовки, м'язової та розумової працездатності.
Біологічний розвиток людини — це процес кількісних та якісних змін, який охоплює становлення людини в біологічному, психічному та соціальному плані. Він характеризується фізичними (морфологічними, біохімічними, фізіологічними), психічними змінами (появою новоутворень, нових механізмів, нових процесів, нових якостей), розширенням та поглибленням взаємозв’язків різних властивостей особистості, новим рівнем функціонування та формування психологічних стратегій рішень особистих, професійних, соціальних проблем, цілісністю, інтегративністю тощо.
ПСИХІЧНИЙ РОЗВИТОК А) біологічні передумови психічного розвитку. Спадковість — фізіологічні ознаки які спільні для всіх представників людського роду (будова тіло, будова нервової системи, будова мовленнєвого апарату, будова руки як органу пізнання). Задатки — це вроджені анатомо-фізіологічні особливості будови нервової системи, головного мозку, та органів чуття. Вродженість — це ті індивідуальні особливості яких набуває дитина під впливом умов її розвитку в утробі матері (вживання матір'ю алкоголю, наркотиків, токсичних речовин, захворювання, травми при пологах) Б) соціальний фактор: Макросередовище (природне середовище, географічне положення клімат), рівень суспільно-історичного та соціально-економічного розвитку суспільства, вплив ЗМІ., рівень розвитку науки, культури, ідеології) Мікросередовище (первинні -малі групи в яких формується особистість людини (сім'я, дитсадок, клас, група, трудовий колектив,) групи за місцем проживання та інтересами). Ігрова діяльність, навчання, виховання, праця. Природні передумови, сам по собі не визначають психічний розвиток, а виступають лише основою цього розвитку, розвиток психіки (визначається соціальним середовищем) при в взаємодії з біологічними передумовами — вирішальну роль відіграють навчання і виховання. Природні передумови впливають на псих. розвиток в таких напрямках. Визначає шляхи і способи формування певних психічних властивостей. Впливають на темпи та рівень досягнень людини у певній сфері. При дуже яскраво виражених задатках можливе досягнення людиною значних успіхів навіть при несприятливих соціальних умовах. Проте ні біологічні передумови, ні соціальне середовище не може впливати на людину поза її власною активністю.
7 Поняття біологічного віку виникло в результаті усвідомлення нерівномірності розвитку, зрілості і старіння. Одна з найважливіших закономірностей онтогенезу - це нерівномірність вікових змін. Це явище служить причиною розбіжності між хронологічним і біологічним віком організму. Вік - тривалість періоду від моменту народження до теперішнього або будь-якого іншого моменту часу. Вік анатомо-фізіологічний - вік, що визначається за сукупністю обмінних, структурних, фізіологічних, регуляторних процесів. Цей вік може не відповідати календарному віку. Вік хронологічний (паспортний) - період часу від моменту народження до теперішнього або будь-якого іншого моменту числення. Біологічний вік, або Вік розвитку - модельне поняття, яке визначається як відповідність індивідуального морфо-функціонального рівня деякої середньостатистичної нормі даної популяції, що відбиває нерівномірність розвитку, зрілості і старіння різних фізіологічних систем і темп вікових змін адаптаційних можливостей організму. Біологічний вік може випереджати або відставати від хронологічного віку. Введення поняття "біологічний вік" пояснюється тим, що календарний (паспортний, хронологічний) вік не є достатнім критерієм стану здоров'я і працездатності старіючої людини. Біологічний вік - це досягнутий окремим індивідом рівень розвитку морфологічних структур і пов'язаних з ним функціональних явищ життєдіяльності організму, який визначається середнім хронологічним віком тієї групи, якій він відповідає за рівнем свого розвитку. Вік біологічний - вік розвитку. Існування індивідуальних коливань процесу росту і розвитку послужило підставою для введення цього поняття. При описі основних морфологічних особливостей людини в різні періоди використовують, як правило, середні показники. Індивідуальні відмінності в процесах росту і розвитку можуть змінюватись в широких межах. Особливо сильно ці відмінності виявляються в період статевого дозрівання, коли за порівняно короткий проміжок часу відбуваються досить істотні морфологічні та фізіологічні перебудови організму. Формулювання поняття "біологічний вік" має велике значення, оскільки для багатьох практичних цілей важлива угруповання дітей не тільки за календарним (паспортному) віком, а за ступенем їх розвитку. У значної частини дітей біологічний і хронологічний (календарний) вік збігаються. Проте зустрічаються діти і підлітки, у яких біологічний вік випереджає хронологічний або відстає від нього. Термін "біологічний вік" з'явився в 30-40-ті роки ХХ ст. в працях російських учених В. Г. Штефко, Д. Г. Рохліна та ін . Серед вітчизняних вчених, які працювали над проблемою визначення біологічного віку, першим був П.М. Соколов. У 1935 році він розробив таблицю вікових зрушень для визначення інформативних ознак за ступенем їх інтенсивності. Набагато пізніше, в 1975 році, Т. Л. Дубина і О. М. Разумович опублікували перший огляд російською мовою за біологічним віком.
8 Генералізуючий метод являє собою спостереження за визначеної, досить великою групою дітей, у якій індивідуальні антропометричні дані шумуються і при обробці одержують середні дані фізичного розвитку на визначений момент, що характеризують дану групу. Метод, що індивідуалізує, являє собою тип «подовжнього» тривалого спостереження за розвитком кожної окремої дитини.
10 Фізичний розвиток визначається внутрішніми та зовнішніми чинниками. Фізичний розвиток людини характеризують:
- статура (загальний розвиток кістяка, пропорцій тіла, постава, мускулатура); - антропометричні показники (довжина тіла - зріст, маса тіла -вага, окружність та діаметри частин тіла); - функціональні ознаки фізичного розвитку (життєва ємність легенів - ЖЄЛ, сила м'язів, екскурсія грудної клітки). Основними методами дослідження фізичного розвитку є: - зовнішній огляд (соматоскопія); - вимірювання морфологічних та функціональних показників (антропометрія). Поряд з ними застосовують й інші методи: фотогра-фія, вимірювання за допомогою приладів фізіологічної кривизни хре-бта, вимірювання кутів руху у суглобах за допомогою кутоміра (гоні-ометрія) тощо.Оцінка фізичного розвитку. Фізичний розвиток оцінюється за допомогою методів антропометричних стандартів, кореляції та індек-сів. Найбільш простим і доступним є метод індексів.
11 Антропометрія (соматометрія) це вимірювання розмірів частин людського тіла. За антропометричними даними вивчається динаміка фізичного розвитку і дається оцінка розвитку у різні періоди. При проведенні масових досліджень фізичного розвитку вивчаються основні антропометричні показники: зріст, вага, окружність грудної клітки. Оскільки в антропометрії використовуються прості вимірювальні засоби (ростомір, сантиметрова стрічка, вага), то виконувати відповідні виміри може кожен
12 Становлення гармонічно розвинутої людини пов´язане з формуванням ієрархічної структури мотивів і цінностей: домінуванням вищих рівнів над нижчими. Рівень мотивів і цінностей визначається мірою їхньої спільності, починаючи з особистих мотивів (найнижчих) через інтереси близьких людей, колективу, суспільства - до загальнолюдських універсальних цілей. Наявність таких ієрархій у особистості не порушує її гармонії, тому що складність, множинність інтересів, поліспрямованість за наявності домінанти забезпечують різноманіття зв´язків зі світом, загальну стійкість. Гармонійність особистості залежить від того, наскільки домінування вищого рівня є у згоді з нижчим рівнем. Наприклад, яке співвідношення свідомих і неусвідомлюваних, безпосередніх і навмисних, природних і духовних рівнів. Однією з причин розвитку дисгармонійності особистості школяра може бути феномен «значеннєвого бар´єру». Виникнення такого феномену зумовлене тим, що дорослий, впливаючи на дитину, не враховує або не зважає на наявність у неї активізованих у цей час потреб і прагнень. У дитини виникає конфлікт між її безпосереднім бажанням і прагненням виконати те, що вимагає від неї дорослий. Часто дитина не здатна свідомо поступитися певному бажанню дорослого, і тоді в неї виникає особлива захисна реакція: вона ніби перестає чути і розуміти пропоновану їй вимогу, хоча насправді вона просто не сприймає змісту адресованих їй слів. Значеннєвий бар´єр може виникнути і стосовно конкретної людини, незалежно від того, які вимоги вона висуває, і стосовно конкретної вимоги, незалежно від того, хто її ініціює. Значеннєвий бар´єр стосовно конкретної людини формується, звичайно, у результаті таких дій дорослого (вчителя, батька), які спричиняють конфлікт із дитиною, коли він не враховує справжні мотиви поведінки дитини або приписує їй мотиви, яких у неї насправді немає.
1 Подразливість – здатність клітин організму переходити із стану фізіологічного спокою в діяльний стан у відповідь на дію будь-якої сили, яку називають подразником, процес дії цієї сили – подразненням, а відповідь на нього – біологічною реакцією. На організм людини постійно діють різноманітні чинники навколишнього середовища (світло, звук, тиск, запах, температура тощо). Будь-який чинник, який діє на організм в цілому або на якусь його частину, називається подразником; дія подразника на організм - подразненням. Для того, щоб організм міг існувати в постійно змінному середовищі, він повинен володіти здатністю відповідати на дії подразника. Організм людини і будь-яка його клітина володіє подразливістю - здатністю відповідати на дію подразника, змінюючи свою життєдіяльність. Наприклад, зміною обміну речовин, пришвидшенням або сповільненням клітинного поділу тощо. Подразник - це чинник, який здатний викликати збудження в збудливих тканинах.
3 Нейрон (від дав.-гр. νεῦρον — волокно, нерв) — електрично збудлива клітина, що обробляє та передає інформацію у вигляді електричного або хімічного сигналу. Передача хімічних сигналів відбувається через синапси — спеціалізовані контакти між нейронами та іншими клітинами. Нейрони є основними компонентами нервової системи, яка включає головний та спинний мозок і периферичні ганглії. Існують різні типи нейронів. Сенсорні нейрони реагують на дотик, звук, світло та багато інших стимулів, впливаючи на клітини органів чуття, які відтак надсилають сигнали у спинний та головний мозок. Мотонейрони одержують сигнали від головного та спинного мозку, спричиняють скорочення м'язів та впливають на роботу залоз
4 Нервові волокна - це відростки нервових клітин, вкриті оболонкою. Кожне волокно складається з відростка нервової клітини , який лежить у центрі нервового волокна і називається осьовим циліндром, і оболонки, утвореної клітинами олігодендроглії, які тут називаються нейролемоцитами (шванівськими клітинами). Залежно від наявності чи відсутності в складі оболонки жироподібної речовини мієліну, яка виконує роль своєрідного ізолятора, поділяють нервові волокна на: - тонкі немієлінові - у них не розвивається мієлінова оболонка, їх осьові циліндри вкриті лише шванівськими клітинами, мають діаметр 1-4мкм, входять до складу вегетативних нервів і проводять нервові імпульси зі швидкістю до 15 м/с; - товсті мієлінові - навколо осьового циліндра розміщується товста оболонка, яка містить у внутрішніх шарах мієлін, діаметр їх коливається від 1 до 20 мкм, швидкість передачі нервових імпульсів значно вища - до120 м/с. Мієлінові волокна зустрічаються переважно у складі периферійних нервів. Мієлінові волокна складаються із сегментів довжиною 0,5-2мм та немієлінових проміжків - перехватів Ранв’є довжиною 1-2мкм. Нерви- пучки мієлінових та немієлінових нервових волокон, вміщені у загальну сполучнотканинну оболонку. У сполучнотканинній оболонці розташовані кровоносні та лімфатичні судини, що живлять нерви. Розрізняють нерви: - чутливі (аферентні) - утворені лише чутливими волокнами, які передають збудження до ЦНС, - рухові (еферентні) - утворені лише руховими волокнами, які передають збудження від ЦНС до робочого органу, - змішані - утворені чутливими і руховими волокнами. Основні властивості нервових волокон: - нервові волокна, що не втратили зв’язок з тілом клітини, здатні до відновлення - регенерації; - висока збудливість та провідність - здатність під дією подразника переходити зі стану фізіологічного спокою в стан збудження та проводити його; - висока лабільність - здатність за одиницю часу багато разів збуджуватися. Найбільш висока лабільність в мієлінових волокнах; - відносна невтомлюваність - пов’язана з низькими енергетичними затратами при збудженні, високою лабільністю нервових волокон та їх роботою з постійним недовантаженням. Нервове волокно може відтворювати до 2500 імпульсів за 1с, а з нервового центру на периферію проводиться не більше 50-100 хвиль збудження за 1с, тому що лабільність нервових центрів невелика; - збудження по нервових волокнах проводиться ізольовано в обох напрямках від місця його виникнення; - швидкість проведення збудження по нервових волокнах залежить від діаметра волокна і структури його мембрани: чим товстіше волокно, тим більша швидкість проведення збудження в ньому. Нервовий імпульс по немієліновому волокну поширюється безперервно, а по мієліновому - стрибкоподібно від одного перехвату Ранв’є до іншого. Механізм проведення збудження по нервовим волокнам. У нервових мієлінових волокнах збудження виникає лише в перехватах Ранв’є і ніби “перескакує” від одного перехвату до іншого, тому ПД поширюється дуже швидко.
6 Синапс — це місце контакту між двома нейронами або між нервовими закінченнями і ефектором (виконавчим органом). Синапси, в яких виділяється ацетилхолін, називають холінергічними, а в яких норадреналін, — адренергічними. Холінергічний синапс складається з пресинаптичної і постсинаптичної мембран, між якими розташована синаптична щілина. У пресинаптичних закінченнях холінергічних нервів є пухирці (везикули), в яких виробляється медіатор ацетилхолін, що надходить у синаптичну щілину і потрапляє на постсинаптичну мембрану, де взаємодіє з холінорецепторами. Внаслідок цього виникає деполяризація постсинаптичної мембрани — потенціал дії, який спричинює зміну функції ефектора. Після взаємодії ацетилхолін руйнується ферментом ацетилхолінестеразою. Синапс - є складне структурне освіту, перебуває з пресинаптической мембрани (найчастіше це концевое розгалуження аксона), постсинаптической мембрани (найчастіше це ділянку мембрани тіла чи дендрита іншого нейрона), а як і синаптичної щілини. Механізм передачі через синапс тривалий час залишалося нез'ясованим, хоча була очевидною, що зроблено передачу сигналів в синаптичної області різко відрізняється від процесу проведення потенціалу дії з аксону. Однак у початку ХХ століття було сформульовано гіпотеза, що синаптична передача здійснюється чи електричним чи хімічним шляхом. Електрична теорія синаптичної передачі у ЦНС користувалася визнанням на початок 1950-х років, проте вона досить здала своїми панівними позиціями по тому, як хімічний синапс було продемонстровано у низці периферичних синапсів. Приміром, А.В. Кибяков, провівши досвід на нервовому ганглії, і навіть використання микроэлектродной техніки для внутрішньоклітинної реєстрації синаптичних потенціалів нейронів ЦНС дозволили дійти невтішного висновку про хімічної природі передачі у межнейрональных синапсах спинного мозга.
7 Рефле́кс — автоматична цілісна стереотипна реакція організму на конкретний подразник, на зміни зовнішнього середовища або внутрішнього стану, яка здійснюється при обов'язковій участі центральної нервової системи. Рефлекс забезпечується об'єднанням аферентних, вставних і еферентних нейронів, що складають рефлекторну дугу. Іншими словами, для виникнення рефлексу необхідна наявність чутливого нервового закінчення; нервових волокон для передачі повідомлення, яке несе подразник; органа, що перетворить інформацію в реакцію; і, нарешті, м'язів і залоз для здійснення самої реакції — зазвичай, якого-небудь механічного руху.
8 Рефлекторная дуга (нервная дуга) — путь, проходимый нервными импульсами при осуществлении рефлекса
Рефлекторная дуга состоит из:
рецептора — нервное звено, воспринимающее раздражение;
афферентного звена — центростремительное нервное волокно — отростки рецепторных нейронов, осуществляющие передачу импульсов от чувствительных нервных окончаний в центральную нервную систему;
центрального звена — нервный центр (необязательный элемент, например для аксон-рефлекса);
эфферентного звена — осуществляют передачу от нервного центра к эффектору.
эффектора — исполнительный орган, деятельность которого изменяется в результате рефлекса.
9 Нервова система людини складається з двох великих відділів:
● центральної нервової системи (ЦНС), яка включає головний і спинний мозок;
● периферійної нервової системи, яка складається з нервових волокон, що відходять від головного і спинного мозку. Збираючись у пучки різної товщини, нервові волокна утворюють нерви, які зв’язують головний і спинний мозок зі всіма органами та системами організму.
10 Автономна нервова система (вегетативна) – це частина нервової системи, що інервує внутрішні органи, а саме: органи серцево-судинної системи, травного, дихального та сечостатевого апаратів, непосмуговані м’язи та всі залози внутрішньої секреції, де б вони не знаходились. Таким чином вегетативна нервова система інервує ті органи та тканини, функції яких майже не залежать від нашої свідомості.
11 Спинний мозок людини – це частина центральної нервової системи, розташована в хребетному каналі. Умовною межею між довгастим і спинним мозком вважається місце перехрещення пірамідних шляхів і відходження першого шийного корінця.
12 Головний мозок розташований у мозковому відділ черепа. Середня його маса 1300—1400 г. Після народження людини ріст мозку продовжується до 20 років. Складається з п'яти відділів: переднього (великі півкулі), проміжного, середнього, заднього і довгастого мозку. Складається мозок з п'яти відділів: переднього (великі півкулі), проміжного, середнього, заднього і довгастого мозку, з яких останні чотири відділи складають стовбур головного мозку. Усередині головного мозку знаходяться чотири порожнини, що сполучаються між собою, — мозкові шлуночки. Вони заповнені спинномозковою рідиною. І й II шлуночки розташовані у великих півкулях, III — в проміжному мозку, а IV — в довгастому. У людини півкулі досягають високого розвитку, складаючи 80 % маси мозку. Філогенетично більш давня частина — стовбур головного мозку. Він включає довгастий мозок, мозковий (варолієв) міст, середній і проміжний мозок. У білій речовині стовбура залягають численні ядра сірої речовини. Ядра 12 пар черепно-мозкових нервів також знаходяться в стовбурі мозку. Стовбурна частина мозку прикрита півкулями головного мозку.Довгастий мозок (medulla oblongata) є безпосереднім продовженням спинного і повторює його будову: на передній і задній поверхнях тут також залягають борозни. Нижньою його межею вважають місце виходу корінців 1-го шийного спинномозкового нерва або перехрест пірамід, верхній — задній край мосту, довжина його близько 25 мм., форма наближається до усіченого конусу, поверненого основою вгору. Він складається з білої речовини — провідних пучків, де розсіяне скупчення сірої речовини — ядра, від яких беруть початок черепні нерви — з IX по XII пари, в їх числі язико-глотковий (IX пара), блукаючий (X пара), іннервуючий органи дихання, кровообіги, травлення й інші системи, під'язиковий (XII пара). Угорі довгастий мозок продовжується в потовщення — варолієв міст, а з боків від нього відходять нижні ніжки мозочка. Зверху і з боків майже весь довгастий мозок прикритий великими півкулями і мозочком. У сірій речовині довгастого мозку залягають життєво важливі центри, регулюючі серцеву діяльність, дихання, ковтання, здійснюючі захисні рефлекси (чхання, кашель, блювота, сльозотеча), секрецію слини, шлункового і підшлункового соку тощо. Пошкодження довгастого мозку може бути причиною смерті унаслідок припинення серцевої діяльності та дихання. Задній мозок (metencephalon) включає варолієв міст, розташований вентрально, і мозочок. Варолієв міст (pons) з'являється лише у ссавців у зв'язку з розвитком плаща головного мозку, у людини він досягає найбільшого розвитку. Знизу міст обмежений довгастим мозком, зверху переходить в ніжки мозку, бічні його відділи утворюють середні ніжки мозочка. У речовині варолієва моста знаходяться ядра з V по VIII пари черепно-мозкових нервів (трійчастий, відводящий, лицьовий, слуховий). Мозочок (cerebellum) розташований назад від моста і довгастого мозку. Поверхня його складається з сірої речовини (кора). Під корою мозочка знаходиться біла речовина, в якій є скупчення сірої речовини — ядра. Весь мозочок представлений двома півкулями, середньою частиною — черв'яком і трьома парами ніжок, які утворені нервовими волокнами, за допомогою яких він пов'язаний з іншими відділами головного мозку. Основна функція мозочка — безумовно-рефлекторна координація рухів, визначаюча їх чіткість, плавність і збереження рівноваги тіла, а також підтримку тонусу м'язів. Через спинний мозок по провідних шляхах імпульси від мозочка поступають до м'язів. Контролює діяльність мозочка кора великих півкуль.Середній мозок (mesencephalon) розташований попереду варолієва мосту, він представлений четверо-горбочком і ніжками мозку. У центрі його проходить вузький канал (водопровід мозку), сполучаючи III і IV шлуночки. Мозковий водопровід оточений сірою речовиною, в якій лежать ядра III і IV пар черепно-мозкових нервів. У ніжках мозку продовжуються провідні шляхи від довгастого мозку і варолієва моста до великих півкуль. Середній мозок відіграє важливу роль у регуляції тонусу і здійсненні рефлексів, завдяки яким можлива постава і ходіння. Чутливі ядра середнього мозку знаходяться в горбах четверо-горбочків: у верхніх містяться ядра, пов'язані з органами зору, в нижніх — ядра, пов'язані з органами слуху. За їх участю здійснюються орієнтовні рефлекси на світло і звук. Проміжний мозок (diencephalon) розташований під мозолястим тілом. Складається з двох зорових горбів, надгорбочковою, підгорбочковою областей і колінчастих тіл. По периферії проміжного мозку знаходиться біла речовина, а в його товщі — ядра сірої речовини. Зорові горби — головні підкіркові центри чутливості: сюди по висхідних шляхах надходять імпульси зі всіх рецепторів тіла, а звідси — до кори великих півкуль. У підгорбочковій області (гіпоталамус) знаходяться центри, сукупність яких є вищим підкірковим центром вегетативної нервової системи, регулюючої обмін речовин в організмі, тепловіддачу, постійність внутрішнього середовища. У передніх відділах гіпоталамуса розташовуються парасимпатичні центри, у задніх — симпатичні. В ядрах колінчастих тіл зосереджені підкіркові зорові та слухові центри. До колінчастих тіл прямує II пара черепно-мозкових нервів — зорові. Стовбур мозку пов'язують з навколишнім середовищем і з органами тіла черепно-мозкові нерви. По характеру дії вони можуть бути чутливими (I, II, VIII), руховими (III, IV, VI, IX, XII) і змішаними (V, VII, IX, X пари). Передній мозок (prosencephalon) складається з сильно розвинутих півкуль і сполучаючої їх серединної частини. Права та ліва півкулі відокремлені одна від одної глибокою щілиною, на дні якої лежить мозолясте тіло. Мозолясте тіло (corpus callosum) сполучає обидві півкулі за допомогою довгих відростків нейронів, які створюють провідні шляхи. Порожнини півкуль утворені бічними шлуночками (І і II). Поверхня півкуль утворена сірою речовиною, або корою головного мозку, що складається з нейронів і їх відростків. Під корою залягає біла речовина — провідні шляхи. Провідні шляхи сполучають окремі центри в межах однієї півкулі або праву і ліву половини головного і спинного мозку, або різні поверхи центральної нервової системи. У білій речовині знаходяться також скупчення нервових клітин, створюючи підкіркові ядра сірої речовини. Частиною великих півкуль є нюховий мозок з парою нюхових нервів, що відходить (І пара) від нього. Загальна поверхня кори півкуль складає 2000-2500 см2, її товщина — 2,5-3 мм. Кора включає нервові клітини, розташовані шістьма шарами. У тримісячного зародка поверхня півкуль гладенька, але кора росте швидше, ніж мозкова коробка, тому кора утворює складки — звивини, обмежені борознами; у них міститься близько 70 % поверхні кори. Борозни ділять поверхню півкуль на частини. У кожній півкулі розрізняють чотири частини: лобову, тім'яну, скроневу й потиличну. Найглибші борозни — центральні, відділяючі лобові частки від тім'яних, і бічні, які відмежовують скроневі частини від інших; тім'яно-потилична борозна відособляє тім'яну частину від потиличної. Наперед від центральної борозни в лобовій частині знаходиться передня центральна звивина, позаду неї — задня центральна звивина. Нижня поверхня півкуль і стовбурна частина мозку називається основою мозку. Функції головного мозку. У кору великих півкуль головного мозку поступає інформація від великої кількості різноманітних високоспеціалізованих рецепторів, здатних уловлювати найзначніші зміни в зовнішньому і внутрішньому середовищі. Рецептори, розташовані в шкірі, реагують на зміни в зовнішньому середовищі. У м'язах і сухожиллях знаходяться рецептори, які сигналізують у мозок про ступінь натягнення м'язів, рухи суглобів. Є рецептори, реагуючі на зміни хімічного і газового складу крові, тиску осмосу, температури тощо. У рецепторі подразнення перетворюються на нервові імпульси. По чутливих нервових шляхах імпульси проводяться до відповідних чутливих зон кори головного мозку, де і формується специфічне відчуття — зорове, нюхове тощо. Функціональну систему, що складається з рецептора, чутливого провідного шляху і зони кори, куди проектується даний вид чутливості, І. П. Павлов назвав аналізатором. Аналіз і синтез отриманої інформації здійснюється в строго певній ділянці — зоні кори великих півкуль. Найважливіші зони кори — рухова, чутлива, зорова, слухова, нюхова. Рухова зона розташована в передній центральній звивині попереду центральної борозни лобової частини, зона шкірно-м'язової чутливості — позаду центральної борозни, в задній центральній звивині тім'яної частки. Зорова зона зосереджена в потиличній частині, слухова — у верхній скроневій звивині скроневої частини, а нюхова і смакова зони — в передньому відділі скроневої частини. У нашій свідомості діяльність аналізаторів відображає зовнішній матеріальний світ. Це дає можливість пристосовуватися до умов середовища шляхом зміни поведінки.
13 Кора виконує дві основні функції: взаємодія організму із зовнішнім середовищем (поведінкові реакції) і об'єднання функцій організму, тобто нервова регуляція всіх органів. Діяльність кори головного мозку людини і вищих тварин визначена І. П. Павловим як вища нервова діяльність, що є умовно-рефлекторною функцією кори головного мозку.