Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
31.Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.
Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів.
32.Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери.
Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!"
На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.
Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал.
Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана). Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, "великого чину". Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).
Микола Кіндратович Вороний народився 7 грудня 1871р. у сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. Спочатку він навчався в Харківському, а потім у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Перші вірші Вороний почав писати, ще навчаючись у Харківському реальному училищі. У 1893 р. він надрукував перший вірш «Не журись, дівчино».
У1895 р. виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета.
М. Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897р. був актором театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У 1901р. Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У «Літературно-науковому віснику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».
У1910 р. Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911 — 1917 pp. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917).
Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 р. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.
У 1921 р. у Варшаві видав збірку «За Україну!», невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. У 1926 р. Вороний повернувся в Україну, займався педагогічною і театрознавчою діяльністю.
У 1934 р. письменник був репресований, йому не дозволялось жити в Києві. 7 червня 1938р. — розстріляний (хоча в деяких джерелах можна знайти інші дати і причини смерті М. Вороного, наприклад, «Помер М. Вороний у 1942 році в окупованій гітлерівськими загарбниками Воронезькій області» або «Помер М. К. Вороний 1940 року, місце і причина смерті невідомі». Вивчення архівів КДБ (комітет державної безпеки) дозволило документально точно визначити, що Вороний проходив по груповій справі з традиційним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» і 29 квітня 1938 року .особлива трійка при НКВС (народний комітет внутрішніх справ) Одеської області розглянула «справу тринадцятьох» і всім винесла вирок — «розстріляти».
Микола Вороний — постать в українській культурі неординарна. Щоб переконатись у цьому, досить згадати, що він був поетом, перекладачем, критиком, істориком літератури, публіцистом, актором, режисером, редактором, дослідником національного театру, світової та вітчизняної драматургії, громадським діячем. Своєю творчістю він обстоював думку про необхідність модернізації української літератури, орієнтації її на Європу. У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, які виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві,— І. Франка, П. Ірабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Від збірки до збірки поезія Вороного глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»), еволюціонує від романтизму до неоромантизму та символізму. Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до
краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Але тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Поет був переконаний, що любити свою землю, свій народ — не означає обов'язково вихваляти, тому в нього є твори, в яких висміюється національна обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістична, аморальна сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Використавши літописну оповідь про могутній вплив запаху трави з рідного краю, поет пише поему «Євшан зілля». Епіграф визначає провідну думку твору: краще в своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині бути в пошані. І хоча до літописної оповіді вже звертались А. Майков твором «Ємшан» та І. Франко твором «Євшан», Вороний також використовує цей матеріал, щоб розглянути проблему історичної пам'яті народу.
З давніх-давен у різних народів панувала думка, що без минулого не може бути майбутнього, історія — це той життєвий корінь, на якому тримається нація, народ. «Яке коріння, таке й насіння»,— твердить народна мудрість. Геніальний Т. Шевченко в посланні «1 мертвим, і живим...» з болем у серці звертався до своїх сучасників із закликом звернути погляди в минуле, вивчити справжню історію, спитати себе: «Ким? За що закуті?..» Це болюче питання ставить перед собою і українцями і Микола Вороний. Взявши за основу літописну легенду про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, автор переосмислив її в науку своїм сучасникам, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали». Відірваний від привільних половецьких степів, юнак звикає до чужих розкошів, звичаїв. Переродилося, зачерствіло його серце, вмерло в ньому рідне слово, стерлися з пам'яті мамині пісні колискові й мудрі батьківські повчання. Посланець від батька співає йому пісню вільного краю, але ніщо не вражає юнацького серця:
Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!
Здавалося, ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий посланець намагається востаннє «пробудити» юнака: він виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу — євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце невільника. І промайнув перед очима «рідний степ — широкий, вільний», постав у пам'яті нещасний батько. Зануртувала кров, прокинулось
найдорожче, найсвятіше почуття — любов до рідного краю. Зрозуміло, що тепер ніякі перешкоди не зупинять юнака на шляху до волі, до «рідного степу», до «краю веселого». Його кличе голос крові, голос матері-землі. Повертається він до свого роду не приспаним рабом, а вільним гордим орлом. Радіє поет, радіємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням батьків, щоб стати їм надійним оборонцем. Але попри такий оптимістичний та радісний фінал, ми відчуваємо, що авторові цієї поеми зовсім не радісно:
Де ж того євшану взяти. Того зілля привороту, Що на певний шлях направить,— ШЛЯХ у край свій повороту?!
Як пробудити в українців дух непокори, дух свободи? Яким зіллям-приворотом прихилити їх до рідного лона? Такими болісними питаннями закінчує поему Микола Вороний.
Страдницький образ підневільної, рідної поетові землі гарячим струменем проходить через усю його творчість. Не може примиритися зболена душа поета з тим, що «... люди — невільники німі, на їх устах печать». Не коритися долі, а боротися
За Україну, За її долю, Зачесть і волю,
За народ! — таке творче кредо Вороного-патріота.
Вірш «За Україну!» настільки щиро передавав почуття поета, що композитор Я- Ярославенко поклав її на музику. І ця маршова пісня виконувалась і виконується на урочистостях української громадськості.
Якщо визначати основні мотиви творчості М. Вороного, то на перше місце, безперечно, слід поставити твори про безмежну любов до України, про її мужніх, відважних борців, які готові відстоювати свободу в будь-який спосіб. Але ні в якому разі не можна судити про творчість поета так однобоко. Адже людина, яка не любить іншої людини, ніколи не зможе полюбити країну. Тому обов'язково слід звернути увагу й на інтимну лірику М. Вороного. Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо дослідити складність і суперечливість її переживань і настроїв зближують поезії Вороного з кращими здобутками європейської лірики. Так, цикл інтимної лірики «За брамою раю», що охопив поезії Д903—1910 pp., навіяний тривалими переживаннями автора через драматичну розлуку з дружиною через рік після одруження.
Поет виховував сина Марка, сподівався на повернення щастя, хоч і усвідомлював, що його вже не буде. Це засвідчує «Присвята» до циклу, де стверджується* що переживання «серця само-тного, серця скорботного» — «спів без надій».
Вірші дають змогу простежити розвиток почуття. Були спочатку щасливі хвилини зустрічей, тоді все в природі сяяло й усміхалося, у серці «любе почування» квітло «пишним цвітом», душа співала «гімн щасливого кохання» («На скелі», «Хвиля»). Та ось зрада «розірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила» («Зрада»). Розуміючи, що в стосунках з колишньою коханою «все пішло намарне», все вже зруйновано й колишнього не повернути, герой не може її забути, бо «біль буяв, як чад похмілля». Час минає, але душевні страждання продовжують пекти — такий мотив розгортається у вірші «Ні, не забув...». Та вже в наступній поезії — «Нехай і так» — автор від імені ліричного героя намагається нас переконати, що навіть нещаслива любов своїм болем очищає людину:
Бо на вогні, що палить мої груди. Згорить і єя любов. Кайдани упадуть. Зітреться а слід колишньої полуди, І ясний, тихий світ мою осяє путь.
Останній вірш циклу «Finale» завершує «ліричну драму» і поета, і його героя. Минуло шість років страждань («шість літ щодня надіятись і ждати»). Тяжкий душевний біль був переможений любов'ю.
Проте є ще один мотив у творчості М. Вороного, який він також не міг оминути: як справжнього поета його не могло не ціка-вити питання про роль поета і поезії в житті людини. У вірші-при-святі «Іванові Франкові» Вороний намагається розібратись, чи має поезія бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має відтворювати тільки прекрасне. Він доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспільне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пізнання «надземного», охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:
Моя девіза — йти за віком
І бути цілим чоловіком! !
Вороний добре знав європейську літературу, прагнув органічного поєднання кращих традицій європейської лірики з новаторськими пошуками. Висока культура вірша^ намагання сягнути художніх поетичних вершин, збагатити українську лірику новими мотивами й образами ставлять Вороного в першу шеренгу мит-ців-новаторів новітнього часу — поруч з Лесею Українкою, О. Олесем, М. Рильським, П. Тичиною, Є. Плужником, Є. Ма-ланюком. Запрошуючи молодих письменників узяти участь в альманахові, що він задумав, «який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій і напрямків в сучасних літературах європейських», висловлював побажання одержати твори «хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною сво-бідною ідеєю, з сучасним змістом... де б було хоч трошки філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю». При цьому тут же підкреслювалось, що на «естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага», що оголошується війна народницькому шаблону, поезії-катеринці, що «переспівує старі збиті співи...». Новаторства поет прагнув не тільки в змісті, але й у формі. В око впадає мелодійність його поезій, ритмічність, уміння використовувати як старі класичні строфи (октави, сонети), так і експериментувати з двовіршами, терцетами, п'яти- і шестирядковими строфами. Такою своєю діяльністю Микола Вороний сприяв оновленню української літератури, орієнтації її на найкращі європейські традиції. Він став своєрідним явищем в українській культурі кінця XIX — початку XX ст. Його поетична і публіцистична творчість посіла значне й досить помітне місце на розлогих теренах українського письменства.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
«Нудьга гнітить», «Євшан-зілля», «Блакитна панна», «До моря», «Vae victis!», «Інфанта», «Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє)», «Мавзолей», «Ти не любиш мене...», «Зрада», «Dies ігае».
33. ВСТУП
Українська література I половини ХХ століття прагнула максимально використати свій історичний шанс. На хвилі виникнення модерністських тенденцій вона засвідчила становлення нового типу художнього мислення, його динамізм. Експресіонізм, який склався в контексті західноєвропейської культури ХХ століття, можна розглядати як самодостатнє явище в українській літературі та мистецтві означеного періоду.
Розкутість сучасної літературознавчої науки відкриває можливість максимально наблизитися до справжньої об’єктивності, осягнути реальний стан речей в українській літературі. Це спонукає до проведення дискусії навколо виявлення джерел, естетики і поетики експресіоністичного типу художнього мислення на українському ґрунті, визначення спільних рис у творчому процесі експресіоністів, використовуючи знання про західноєвропейський експресіонізм з урахуванням зміни ідейно-естетичних параметрів національного літературознавства та мистецтвознавства.
Зробивши перші кроки на початку століття, експресіонізм досить яскраво виявив себе у його найдраматичніших ситуаціях, поступово створивши специфічний духовний простір, який об'єднав чи не найталановитіших сучасних митців, накреслив шляхи взаємодії західної та східної культури, сприяв поглибленню уявлень сучасників про творчий потенціал художньої діяльності. Важливо відмітити, що експресіонізм не вичерпав себе в межах столітньої історії, а, поступово естетично збагачуючись, має досить вагоме підґрунтя для подальшого розвитку.
Ґрунтовно та різноаспектно розглядали експресіонізм в українській літературі такі вчені (Боречевский Е. [35], Осеева С. [35], Эдшмид К. [35], Чистякова Л. [35], Мелетинский Е. [35]) та ін.
Актуальність дослідження. Питання про модерністські напрями української літератури, зокрема експресіонізм, і в теоретичному, і в історико-літературному плані є складним, тому й на сьогодні залишається відкритим. В українському літературознавстві з початку 90-х років ХХ ст. стало помітним прагнення до вивчення експресіоністичного типу художнього мислення, проте здебільшого, у формі загальних суджень. Різноаспектність та своєрідність експресіоністичної поетики українських авторів вимагає ґрунтовного дослідження на рівні окремих персоналій та в структурі певних творів, а також у річищі загального художньо-естетичного явища. Наразі виникає потреба аргументовано з’ясувати суть та провідні тенденції розвитку експресіоністичної моделі художнього мислення в контексті загальноукраїнського і західноєвропейського літературного процесу. Важливим бачиться питання поєднання з національними традиціями засвоюваних здобутків зарубіжних наукових шкіл та оптимального застосування такого дослідницького арсеналу до вивчення особливостей розвитку української літератури, складного процесу її входження в світовий простір.
Одночасно першочерговою залишається проблема специфіки літературного процесу в українському письменстві як на рівні окремих особистостей, так і у визначенні спільних рис авторів-експресіоністів.
Об’єкт дослідження є поетика експресіонізму в українській літературі 20-40-х років ХХ століття.
Предметом дисертаційної роботи є поетичні та прозові твори українських письменників 20-40-х років ХХ століття.
Мета дослідження: з’ясувати естетико-філософські засади експресіонізму, специфіку його прояву в українській літературі 20-40-х років ХХ століття.
Мета передбачає вирішення таких завдань:
– окреслити історію становлення і розвитку експресіонізму;
– акцентувати взаємодію експресіонізму з філософією ХIХ-ХХст.;
– з’ясувати сутність експресіоністичної стильової тенденції в творчості українських письменників 20-40-х років у контексті європейського модернізму;
– простежити специфіку виявлення експресіоністичної виразності в художньому доробку українських митців означеного періоду, зокрема через систему художньо-виражальних засобів;
– дослідити вплив поетики експресіонізму на творчість окремих авторів.
Структура та обсяг роботи. Складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 41 сторінку.
ВИСНОВКИ
Експресіонізм, який склався в контексті західноєвропейської культури ХХ століття, можна розглядати як самодостатнє духовне явище. Його яскравою ознакою став глибокий зв'язок з філософією ХІХ - ХХ століття, тією філософією та мистецтвом, які намагалися якомога повніше опанувати природу людини, місце творчого пошуку в становленні її індивідуальності.
Експресіонізм досить яскраво заявив про себе у різних видах мистецтва, найбільш повноцінно виявився у музиці, літературі, живописі, кінематографі та архітектурі.
У ХІХ столітті конкретні філософські концепції існували, передусім, як, так би мовити, «чистий» теоретичний пошук. Це стосується концепцій А.Шопенгауера, Е.Канта, Е.Гуссерля та Ф.Ніцше. Ці концепції більш глибоко й повно були оцінені лише на початку ХХ століття, зокрема, представниками експресіоністичного мистецтва. Вони змогли досить плідно використати ту атмосферу, яка виявлялася у новому філософському підході до людини: поглиблено вивчали її складну почуттєву природу. Філософія відкрила для митців внутрішній потенціал почуттів страху, жаху, відчаю, самотності. Органічний зв'язок мистецтва з емоційно-психологічною природою людини надав експресіонізму тієї динаміки, яка живить це мистецтво, і все виразніше перетворює його на самобутній духовний простір.
Експресіонізм явище багатогранне та складне, має такі визначальні особливості, як зацікавленість психічними процесами, зацікавленість громадянською темою та темою смерті, відчуження героїв від світу, бунт проти світу та дійсності в цілому, проблема вини і кари. Герої зазвичай мають трагічне світосприйняття, емоційно забарвлену лексику. В експресіоністичних творах відбувається деформація традиційного сюжету, домінантним стають такі мотиви як урбанізація, соціальні катаклізми, хаос буття, відбувається максимально повне вираження внутрішнього світу митця, його емоцій.
Джерелами становлення українського експресіонізму є не тільки глибокий зв’язок з філософією ХХ століття, яка намагалася якнайповніше осмислити природу людини, її індивідуальності, а й водночас і національне минуле, етнічна пам’ять в літературі означеного періоду. Емоційна експресіоністична напруга (здивування, страх, біль, відчай) сфокусовуюється в образній енергії творів, а людське співчуття у поєднанні з холодною жорстокістю служить засобом ще повнішого вираження ліризму, що є центральною ознакою українського письменства.
Такий представник українського письменства, як Ю. Клен демонструє нову грань таланту, що органічно входить у силове поле експресіонізму, тобто тих митців, які прагнули осмислити такі екзистенційні стани як страждання, страх, приреченість, для яких вимога життєвої правдивості й гармонії на землі була пов’язана з вимогою боротьби проти війни. Урізноманітнення стилістики в межах ідейно-сюжетної єдності твору, а саме «Попіл імперії», дало автору можливість вивести національне у загальнолюдське, експресіонувати причетність кожної людської душі до абсолюту.
Дуже вагомим є внесок в український експресіонізм письменника, публіциста та прозаїка М.Хвильового. Елементи новелісти¬ки
М. Хвильового дозволяють дати оцінку дійсності як антилюдській і катастрофічній, вносять трагедійний пафос, відкриваючи цілу гаму засобів впливу на читача, а саме у таких творах: оповідання «Мати», новела
«Я (Романтика)» та «Бараки, що за містом». Пізнаючи безглуздість, розчинену в реальності, письмен¬ник за допомогою елементів і принципів екс¬пресіоністичної поетики кричуще загострює увагу на гротескних викривленнях дійсності, на абсурді, що діявся його сучасниками в конкретних історичних обставинах.
Інший представник українського письменства – М.Куліш, який виходить за межі п’єс-агіток, створюючи модерний твір (драма «Зона», п’єса «Народний Малахій» та ін..). Химерне розв’язання конфліктів, загострені реакції, неоднозначність фіналів, використання засобів інших видів мистецтва – зокрема, архітектурних (скульптурних) форм говорить про звернення М.Куліша до засобів експресіонізму, що посилюватиметься у майбутніх п’єсах. Розбіжність мрії і дійсності, віри та фанатизму, конфлікт особистості та системи. Цей стан драматург показує через незвичайні образи Малахія Стаканчика , Овдія Пупа, Антипа Радобужного та ін..
Отож, можливо говорити про те, що український експресіонізм I половини ХХ ст. збагатився дуже визначними творами українського письменства, зазнав впливу філософії та мистецтва взагалі, вдосконалювався та зростав завдяки представникам української верстви населення, увібрав у себе особливості різних течій і збагатив літературу новими, незрівняними літературними скарбами.
Народився Петро Сильвестрович Карманський 29 травня 1878 р. в містечку Чесанові Любешівського повіту (тоді Австро-Угорщина, тепер — Польща) у родині ремісника. Батьки віддають Петра до української гімназії в Перемишлі. У 1899 р. вірші П. Карманського з'являються на сторінках журналу «Руслан», цього ж року виходить перша збірка «З теки самовбивці».
У цей же час він записується у Львівський університет на філософський факультет, а оскільки коштів на навчання не було, йде працювати, знайомиться з Михайлом Яцківим. Тоді ж молодий поет зустрівся з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем.
Незабаром П. Карманський залишає Львів і 1900 р. їде до Рима, де вступає у Ватикані в «Колегіум рутеніум». Там він пробув майже чотири роки, але не завершив навчання. У 1904 р. знову повертається до Львівського університету й опиняється в атмосфері активного літературно-громадського життя: слухає лекції О. Колесси, К. Студинського, М. Грушевського, читає статті І. Франка, В. Щурата, О. Маковея, виступає в журналі «Літературно-науковий вісник», газеті «Діло», а в 1906 р. очолює редакційну колегію часопису «Світ», з якої бере свій початок літературне угруповання «Молода муза».
У 1907 р. потрапляє до тюрми за підтримку боротьби студентської молоді за Український університет у Львові. Опісля працює в редакціях часописів, домашнім учителем, потім у гімназіях Золочева, а відтак Львова. Нарешті здобувається на посаду вчителя у Тернопільській українській гімназії.
У липні 1913 р. іде до Канади читати лекції з української історії та літератури, засновує у Вінніпегу українську читальню. Літературна творчість цього періоду пов'язана з «Молодою музою». Це літературне угруповання виникло у Львові 1907 р. під впливом нових літературних течій у Європі — «Молодої Бельгії», «Молодої Франції», «Молодої Австрії», «Молодої Польщі». Вплив ішов переважно через краківське літературне оточення, де в цей час навчалися й жили Василь Стефаник, Богдан Лепкий, Остап Луцький. Отже, «Молода муза» виникла як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури.
Молоді українські модерністи (вони ще називали себе й символістами: тоді не було чіткого розмежування цих понять) прагнули поєднати національну традицію з новою манерою поетичного письма, шукали в цій традиції, зокрема фольклорній, символіки, суголосної космічним візіям, містичним мотивам, які розуміли як прагнення подолати межі часу й простору, відведені кожній окремій людині в її біологічному існуванні.
В критиці про ранніх модерністів часто посилалися на авторитет І. Франка, який виступав проти їхніх естетичних засад, сформульованих в статті О. Луцького «Молода муза». Так, він у статтях «З останніх десятиліть XIX віку», «Старе й нове в сучасній українській літературі» та інших першим помітив і теоретично обгрунтував риси нової прози на зламі століть; чи не йому належать найточніші й найглибші поцінування й характеристики перших публікацій та книжок Михайла Яцківа, Богдана Лепкого, Василя Пачовського, Петра Карманського.
Домінуючим настроєм молодомузівського періоду, як засвідчують назви збірок «Ой люлі, смутку!» (1906), «Блудні огні» (1907), «Пливем по морі тьми» (1909), є смуток, меланхолія, безнадія. Ті плачі, звернені до всього світу, вписуються в загальну атмосферу декадансу того часу і зумовлені його естетичною платформою, що оголосила зло космічним явищем.
Основну рису його таланту І. Франко в рецензії на збірку «Ой люлі, смутку!» дуже точно окреслив як «високий тон і пафос, що нагадує церковні гімни, релігійний запал — релігійний не в значенні якої-небудь вузької конфесійності, але тим, що автор поневолі кожде явище, кожду життєву загадку підносить на той високий рівень, де щезають буденні дрібниці і відкриваються основні проблеми людського духу й людської етики, контрасти і конфлікти добра і зла, права й обов'язку».
Образність збірки «Ой люлі, смутку!» була дещо незвичною для галицького читача, цю оригінальність створювали елементи екзотичного пейзажу: замість шуму верб та смерек тут лопотіли мірти й кипариси, замість хвиль Дністра й Черемоша котилися води Тібру. Та в цей незвичний антураж впліталися українське фольклорне «тройзілля», традиційне «зілля-рута», «чорні хмари», «вороння»... Поетове серце прагнуло «храму спокою», шукало «базу мрій», але в образи, настрої, ритми вривалися інтонації «бурлацької пісні» та франківських творів.
Поезія П. Карманського «молодомузівського» періоду збагачувалася новими мотивами, образами, інтонаціями, від книжки до книжки міцніла нота громадянськості. Так, у збірці «Блудні огні» посилені публіцистичні інтонації поєднуються з іронією та сарказмом. Голос поета міцніє й набирає потуги особливо тоді, коли він бачить перед собою адресата, до якого звертається, — це переважно філістер, позбавлений духовних інтересів. Зате скільки теплоти й непідробного болю у віршах про емігрантів!
Збірка «Пливем по морі тьми» чи не найбільш поліфонічна з усіх книжок П. Карманського. В ній особливо виділяється культурний пласт, апелювання — то назване, то проведене підтекстом — до творів світової літератури й мистецтва, мотивам і образам з яких поет пропонує своє трактування. Характерний зразок — названий половиною першого рядка вірша Гете «Міньйона» («Ти знаєш край...»).
Професор Богдан Рубчак називає цілу низку спорідненостей П. Карманського з європейською поетичною традицією: «Тематикою до Бодлера найбільше зближався Карманський, хоч у його поезії бачимо також сліди німецького романтизму, резиґнацію типу Ленау і жовчну іронію типу Гейне. Його мотиви розпачливої самоаналізи, трагічного світогляду, час від часу гротескні образи, такі зацікавлення, як проблеми самогубства, вуличні будні, гріх і погорда до життя, — могли великою мірою епатувати тодішнього галицького читача».
Перша світова війна застала поета в Тернополі. У 1915 р. П. Карманський опиняється у Відні, потім разом з Б. Лепким та В. Пачовським працює у таборах українських військовополонених в Німеччині. Він стає одним із діячів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), згодом переїздить на Східну Україну, виконує дипломатичні місії Української Народної Республіки (УНР) за кордоном, зокрема іде до Бразилії збирати кошти для ЗУНР; з 1922 до 1931 р. живе за океаном, переважно в Бразилії, де займається громадською роботою, організовує шкільництво, українську пресу, редагує газету «Український хлібороб».
Про життя поета періоду першої світової війни, його мандри з країни в країну, настрої та переживання мало відомо. Найбільше свідчень про це в двох поетичних збірках тих років — «Al fresco» (1917) та «За честь і волю» (1923). Перша починається недвозначною й категоричною заявою, що з ідеями «молодомузівської» доби покінчено, їх викинено як зужитий театральний реквізит.
|
Гей плаксо, смутку мій, ти паяце банальний! |
(«Інтродукція»)
Така зміна орієнтації не була чимось винятковим у тогочасній літературній ситуації. Від «позасвітніх гомонів», «левад забуття» повертали своїх героїв на грішну землю, у вир реальних подій Богдан Лепкий, Наталя Кобринська, Михайло Яцків, після розпаду Австро-Угорщини живлячи надії на відродження української державності. Настрої поета відбилися у збірці «Al fresco». Ніколи — ні до того, ні після — у творчості П. Карманського не виявляв себе так рельєфно сатиричний голос, не набували такого звучання іронія та гротеск. Яскравий приклад — вірш «Героям».
Збірка «За честь і волю» була наче антитезою до «Al fresco», замість іронії та гротеску тут з'являється піднесеність, викликана збуренням народу, що виступив за своє природне право бути «свобідним» на своїй землі, за право будувати власну державу.
Із бразильського періоду життя поета збереглася не тільки поема «Плач бразилійської пущі», а й низка віршів, що були опубліковані переважно в журналі «Світ». Після орієнтальної лірики Агатангела Кримського у нас не було такої повнокровної, соковитої поезії про далекі невідомі краї.
Петро Карманський повернувся додому у 1931 p., працював учителем гімназії в Дрогобичі. У пресі його ім'я з'являється рідко. Твори, які Карманський привіз з собою, не друкувалися, крім книжки спогадів про молодомузівців «Українська богема», що вийшла у Львові 1936 р.
У 1940 р. Карманського прийняли до Спілки письменників України, незабаром у Києві вийшла збірка його поезій «До сонця» (1941), яку зредагував і вступне слово до якої написав Максим Рильський, у тому ж році з'явилися друком «Поеми».
Повоєнні роки були нелегкими в житті поета. У газетах і журналах іноді з'являлися його вірші, а в 1952 р. вийшла збірка «На ясній дорозі», але кожен, хто читав ці твори, розумів, що це не поезія П. Карманського, а типова данина режимові.
Зате Карманський наполегливо перекладає «Божественну комедію» Данте. Він встиг завершити цю титанічну працю і невдовзі перед смертю (помер поет 16 квітня 1956 р.) побачив надрукованою першу частину — «Пекло», що вийшла в співавторстві з Максимом Рильським. Наступні частини чекають на видання.
Та П. Карманський завжди залишався талановитим поетом і в розділах поеми про Франка, над якою працював протягом багатьох літ (у 1944—1946 pp. обіймав посаду директора меморіального музею Івана Франка у Львові), й у віршах про кохання, з яких його друг літературознавець Я. Ярема уклав збірку «Осінні зорі».
Василь Стефаник
Видатний український письменник і громадський діяч.
Народився 14 травня 1871 року у селі Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) у селянській родині. Середню освіту здобув у гімназіях Коломиї (1883–1890 роки) та Дрогобича (1890–1892 роки), де познайомився з майбутнім письменником Л. Мартовичем. У 1892–1900 роках вивчав медицину у Краківському університеті. Літературну діяльність розпочав у 1890 році, опублікувавши у журналі «Народ» статтю «Жолудки наших робітних людей і читальні». Протягом 1890–1897 років писав ліричні етюди, поезії в прозі. Вперше опублікував свої художні твори (новели) в 1897 році у чернівецькій газеті «Праця» («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі», «Побожна», «Сама-самісінька»). У 1899 році виходить перша збірка новел Стефаника «Синя книжечка», згодом — «Камінний хрест» (1900 р.), «Дорога» (1901 р.), у 1905 році — вибрані оповідання «Моє слово» (тут вміщено лише два нові твори — «Моє слово» і «Суд»). У 1903 році під час відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським, тоді ж відвідав могилу Т. Шевченка у Каневі. З 1902 до 1916 рік не писав нових творів, займався громадською діяльністю. З 1904 року жив у селі Стецеві. У 1908 році обраний послом австрійського парламенту у Відні. З 1910 року жив у рідному селі. Під час першої світової війни у 1914–1918 роках перебував здебільшого у Відні, на початку 1919 року відвідав Київ. З 1916 року повернувся до літературної творчості. Із творів, написаних під час війни та у повоєнний час, склалася збірка новел «Земля» (1926 р.), в якій було розкрито трагічну долю галицького селянства під час світової війни («Дитяча пригода», «Вона-земля», «Пістунка»), пробудження національної свідомості («Марія») та поразку визвольних змагань («Сини»).
7 грудня 1936 року, після тяжкої хвороби Василь Стефаник помер у селі Русові.
34. В 1914 році народжується український футуризм. Його справжнім лідером стає Михайль Семенко, що друкує маніфести до своїх поетичних збірок «Дерзання» і «Кверо-футуризм» (від лат. quero — шукати). М. Семенко оголошує війну будь-якому канонові та культові в мистецтві. Він протестує проти культу Т. Шевченка (М. Семенко демонстративно спалює власного «Кобзаря») та «хуторянського», провінційного мистецтва. М. Семенко нехтує національним у літературі — воно здається йому примітивом. Поет виступає за «красу пошуку», за стрімкий рух мистецтва: «процес мистецтва, — на думку М. Семенка, — динамічний субстан-ційно». Семенко організовував різні футуристичні групи: «Кверо» (1914 p.), «Фламінго» (1919 p.), «Ударна група поетів-футуристів» (1921 р.), «Аспанфут» (асоціація панфутуристів) (1921 p.). Футуристичні угруповання діяли також у Харкові («Ком-Космос») та Одесі («Юголіф»). У лавах футуристів перебували О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Г. Шкурупій, Г. Коляда, Μ. Щербак та інші. В 1922 році Михайль Семенко, який називає себе «футуро-рубом на незайманих лісах української літератури», розробляє теорію панфутуризму. Поет вважає, що «мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму», пішло деструктивним шляхом. Потрібно не чекати, поки воно саме відімре, а «добивати» його, аби з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове. Концепцію Семенка підтримав і Гео Шкурупій.
У середині 20-х років футуризм, як український, так і світовий, завершує своє існування. Він переживає себе як організована течія й система ідейно-естетичних настанов. Проте досвід футуризму, його принципи та засоби переймають авангардисти інших літературних і мистецьких угруповань (дадаїсти й сюрреалісти в Західній Європі, імажиністи і оберіути — Д. Хармс, О. Введенський, М. Заболоцький — у Росії, конструктивісти — В. Поліщук, О. Левада, Р. Троянкер — в Україні).
35. Культурно-освітнє життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.
Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.
Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.
Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування.
Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.
«Просвіти»
Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури. «Просвітяни» охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам'ятних дат, клопоталися про організацію українських шкіл та гімназій. У квітні й вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з'їзди, які сприяли консолідації «Просвіт». На початку осені в Україні діяли 952 культурно-освітні установи «Просвіти».
З часом під впливом бурхливих подій, цілеспрямованої діяльності політичних партій робота «Просвіт» стала набувати більш виразного політичного характеру. Вони дедалі частіше згуртовували людей, виходячи з їхніх бажань служити справі будівництва незалежної української держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою роботою. «Просвіти» залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців.
ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва «Просвіт». Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіт». Відкрито ставилося завдання перетворити «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіт», який визначив комуністичний характер їхньої діяльності. На той час число «Просвіт» уже перевищувало 1500 і продовжувало зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак перебудувати діяльність «Просвіт» виявилося неможливим, і тоді більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.
«Більшовизація» культурно-освітньої діяльності
Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.
Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії. Цю роботу координував утворений на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай. Політико-освітньою роботою займався також позашкільний відділ Наркомату освіти УСРР. Під контролем цих органів працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування - клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Прагнучи якнайширше охопити своїм впливом населення, особливо селянство, більшовики створювали мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати.
Більшовики не мали собі рівних в агітаційній роботі. Але ця робота, забезпечуючи ідеологічний вплив на маси, вносила в свідомість народу політизовані сурогати і мало сприяла підвищенню його культурного рівня.
Стан загальноосвітньої школи
1917-1920 рр. відзначені докорінною ломкою старої системи народної освіти, пошуками нових форм, які відповідали б характеру і завданням політичних режимів в Україні.
Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.
Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання Центральної Ради. В деяких місцях нова влада починала діяльність із переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 - початку 1918 р. стояв Народний секретаріат освіти, керований В. Затонським. Свою діяльність секретаріат будував на підставі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на засадах ідей соціалізму. Скасовувалося викладання Закону Божого.
У період гетьманату тривала українізація шкільної справи. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов'язкові предмети. Українською мовою було видрукувано декілька мільйонів підручників. Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася за відсутності кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню вивчення української мови в учительських семінаріях. За доби Директорії українізація школи провадилася ще інтенсивніше, але в зв'язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати не вдалося.
1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання».
У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу Української СРР», за яким у республіці впроваджувалося безплатне навчання і обов'язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти в Росії, у тому числі й очевидне безглуздя: положення про перетворення школи на «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтується на вільному вихованні». Передбачалося також скасування п'ятибальної системи в оцінці знань учнів. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням «воєнно-комуністичних» начал у всі форми суспільного життя.
Викладачі України, зокрема об'єднані у Всеукраїнській вчительській спілці - організації, яка виникла 1917 р. і перебувала під впливом боротьбистів, - негативно реагували на реформи радянської влади в шкільній справі. Тому в лютому 1920 р. спілку було розпущено, а вчителів республіки включили до Всеросійської спілки працівників освіти, яка перебувала під повним контролем більшовиків.
У 1920 р. зроблено нову спробу створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі й середні державні, громадські й приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Того ж року радянська влада нарешті розгорнула кампанію впровадження в школах УСРР української мови.
Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917-1920 рр. відбулися позитивні зрушення. Наприкінці 1920 р., згідно з офіційними даними, в Україні налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл -дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 до 2,25 млн. Однак близько 1 млн дітей усе ще залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи, не відвідували заняття. Чимало шкіл не були готові до роботи і через деякий час закривалися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, але на це не було коштів.
Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих
Не менш важливою справою радянська влада вважала боротьбу з неписьменністю дорослих, якій надавалося політичного звучання. «Неписьменна людина стоїть поза політикою,
її спочатку треба навчити азбуки», - говорив В. Ленін.
У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР», який передбачав: «З метою надання всьому населенню республіки можливості свідомої участі в політичному житті... все населення республіки віком від 8 до 50 років, що не вміє читати, писати, зобов'язане вчитися грамоти рідною чи російською мовою за бажанням». Робочий день тих, хто навчався в школах для неписьменних, скорочувався на 2 години зі збереженням заробітної плати. Відповідно до цього декрету розгорнулася робота в Україні. В серпні 1920 р. була утворена Республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. На місцях утворювалися губернські, повітові й волосні комісії. Наркомат освіти і губернські відділи народної освіти видавали підручники, розробляли програми для лікнепів. У 1920 р. в Україні діяло близько 7 тис. таких шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. чоловік. Частина неписьменних опановувала грамоту самостійно.
Результати роботи щодо ліквідації неписьменності підсумовано демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед жителів України налічувалося 27,9% письменних, то наприкінці 1920 р. — вже понад третину.
Це було значне досягнення радянської влади, якого вона добилася за виключно складних обставин війни й економічної розрухи. Перед сотнями тисяч трудящих, які до революції були приречені на неписьменність, відкривався шлях до оволодіння надбаннями цивілізації.
Але переоцінювати ці результати також немає підстав. Навчившись читати й писати, робітник чи селянин дуже рідко ставав постійним відвідувачем бібліотеки, музею чи театру. Він був не в змозі незалежно й критично оцінювати культурну спадщину, сучасні події, тож залишався, як і раніше, об'єктом політичних маніпуляцій з боку носіїв різноманітних, часто ворожих йому станових інтересів і сил.
Процеси у вищій школі
Складні й суперечливі процеси відбувалися в 1917-1921 рр. у вищій школі.
Центральна Рада опрацювала план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за гетьманату. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет у Києві, 22 жовтня - другий український університет у Кам'янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати і в інших містах України. У Полтаві зусиллями місцевого земства і «Просвіти» було засновано історично-філологічний факультет майбутнього Українського університету.
В умовах більшовицької влади розгорнулася революційна ломка системи вищої освіти. Більшість викладачів і студентів вузів насторожено, а часом і вороже зустріла нову владу й не мала намірів брати участь у перетвореннях, очолюваних комуністами. Їхні симпатії були на боці антибільшовицьких сил. Чимало їх брало участь у боротьбі з більшовиками, загинуло в роки війни або опинилося в еміграції. Ця обставина ускладнила становище більшовиків, бо створення нового ладу, налагодження економічного життя доводилося вести без підтримки висококваліфікованих спеціалістів. У цій ситуації розпочалася боротьба за вищу школу. В березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав декрет про нові правила прийому до вузів. Оголошувалося, що в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства. Для них вступні іспити скасовувались, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією.
Для звуження впливу старої професури, викладачів і антибільшовицьки налаштованого студентства було реорганізовано управління вищою школою. Вводилася посада комісара вузу, що призначався наркомом освіти. До факультетських рад включалися представники студентства, кількість яких у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилось. Університети в Україні взагалі були ліквідовані, а на їхній основі утворювалися галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти.
Щоб готувати робітничу і селянську молодь до навчання в вузах, у 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки).
Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалось 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів. Однак таке збільшення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників роботи. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених, нерідко випадкових людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних навчальних закладах. І хоча серед прийнятих до вузів у ці роки було чимало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 і 1920 рр., був надзвичайно слабким. Часто єдиним їхнім «достоїнством» було робітниче чи селянське походження. В умовах голоду й розрухи їм доводилося більше думати про виживання, ніж про навчання.
Стан науки. Утворення Української академії наук
Складності революційного часу відбились і на стані науки в Україні. Але у ці роки в її вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені-хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладін, мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А. Кримський, історики Д. Баталій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура, один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В. Маковський, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших.
Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включилися в політичну боротьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.
Революція надала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських учених - створити національну Академію наук. Улітку 1918 р., за гетьманату, з числа видатних учених була організована Комісія зі створення Української академії наук (УАН).
Розробка концепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового центру. Українознавці М. Грушевський. Д. Багалій, М. Василенко та інші бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що має за мету, крім загаль-нонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності й минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим чинником у пробудженні української національної самосвідомості. Ці наміри українознавців не дістали підтримки всіх учених. Видатний природознавець зі світовим іменем академік В. Вернадський, який до Лютневої революції працював у Петербурзі та Москві, а в 1917 р. переїхав до України й активно включився в розбудову УАН, віддавав пріоритет точним наукам і сподівався запросити з Росії групу талановитих учених, які з часом «зукраїнізуються» і створять ядро нової Академії. Що ж до українських учених, то ставлення до них В. Вернадський сформулював у своєму щоденнику так: «На Україні для мене два А. Кримський -завдання: 1. Об'єднати українців, які працюють для українського відродження, але люблять російську культуру, що їм також рідна, і 2. Зберегти зв'язок усіх учених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією...».
Гетьман запропонував пост президента Академії М. Грушевському, але той відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В. Вернадський.
Урочисте відкриття Української академії наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами (академіками) були призначені В. Вернадський (президент), А. Кримський (неодмінний секретар), Д. Багалій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. Свого часу в Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка та Українському науковому товаристві у Києві активно працювала частина цих учених. Своєю подвижницькою діяльністю вони багато у чому підготували створення Академії наук. За радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: деякі видатні учені-академіки опинилися в еміграції.
Академія наук включала три структурних відділи: історично-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. При УАН діяла Національна бібліотека. Під керівництвом академіка В. Вернадського працювала Комісія з вивчення природних багатств України. В 1919-1920 рр. учені Академії наук розробили найновіші правила українського правопису. Розпочалось академічне видання творів Т. Шевченка та І. Франка.
36. Створення Української Академії наук.
Гетьман Павло Скоропадський 14 листопада 1918 р. підписав закон про заснування Української академії наук (УАН) у Києві та наказ про призначення першого складу УАН Першими українськими академіками стали історик Д. Багалій сходознавець, славіст та письменник А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, природознавець В. Вернадський, біолог М. Кащенко, вчений у галузі механіки С. Тимошенко, геолог П. Тутковський, економіст М. Туган-Барановський, правник Ф. Тарановський, економіст В. Косинський та історик О. Левицький.
УАН виникла не на порожньому місці. Наукову традицій: України ще з XIX ст. започаткували вищі школи та наукові товариства Росії та Австро-Угорщини, що діяли в межах українських земель. Та безпосередніми попередниками УАН були передусім Наукове товариство ім. Шевченка у Львові (НТШ) та Українське наукове товариство у Києві (УНТ). Ці недержавні наукові об'єднання стояли за крок до формального перетворення в Українську академію наук.
Після Лютневої революції 1917 р. у Києві із членів УНТ було створено комісію для організації Академії наук. За концепцією голови УНТ Михайла Грушевського Академія мала бути недержавним громадським об'єднанням учених на кшталт НТШ чи УНТ. Проте за часів Центральної Ради таку реорганізацію з різних причин здійснити не вдалося.
В Українській Державі Павла Скоропадського портфель міністра народної освіти отримав Микола Василенко. На його думку, утворити національну академію наук у Києві мала держава. Для організації академії М. Василенко запросив визначного організатора науки та палкого прихильника створення мережі державних науково-дослідних установ Володимира Івановича Вернадського, який тоді перебував на Полтавщині. Комісія, яку очолив В. Вернадський, виробила законопроект про створення академії та розробила її статут. А після заснування АН та призначення гетьманом її першого складу 27 листопада 1918 р. В будинку УНТ по вул. Ярославів Вал, 36 відбулося установче Спільне зібрання (тепер на фасаді цього будинку на честь заснування УАН встановлено меморіальну дошку). Тоді першим президентом Академії було обрано В. Вернадського, а неодмінним секретарем А. Кримського. Вважаючи президентство в Академії несумісним із будь-якою політичною діяльністю, В. Вернадський наступного дня оголосив про свій вихід із кадетської партії та її центрального комітету.
Українська академія наук почала діяти, хоча умови для її праці були вкрай незадовільними. Наступні численні зміни політичної влади в Києві, розруха, голод, кінець кінцем, матеріальні нестатки стояли на заваді науковій та науково-організаційній праці вчених. Кілька місяців УАН не мала навіть свого приміщення. Нарешті в лютому 1919 р. садибу пансіону графині Левашової «з усім належним їй рухомим майном» було передано у власність УАН. Цьому Академія мала завдячувати радянській владі, що, на відміну від української Директорії, прихильно поставилася до Академії наук.
Двоповерховий будинок дівочого пансіону графині Є. Левашової було зведено за проектом архітектора О. Беретті у 1850-х роках, коли активно забудовувалась Університетська (тепер Володимирська) вулиця. У 1891-1892 рр. будівлю було реконструйовано й добудовано третій поверх. До 1919 р. тут розташовувалися різні навчальні заклади для дівчат, а також проживали близько 100 учениць жіночої Фундуклеївської гімназії. Від 1919 р. будинок по вул. Володимирській, 54 належить Академії наук. Спочатку в ньому перебували численні наукові установи Академії. Тепер, коли науково-дослідні інститути мають власні приміщення, тут перебуває Президія Національної академії наук України.
Назва Академії наук упродовж більш ніж 80-літнього її існування змінювалася кілька разів. 1921 р., щоб підкреслити загальноукраїнський характер академії, її було названо Всеукраїнською академією наук (ВУАН). 1936 р. після перейменування Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР) Академія дістала назву Академії наук УРСР. 1991 р. після проголошення незалежності України вона стала АН України і, нарешті, 1994 р. - Національною академією наук України (НАН України).
Президентами Академії після Володимира Вернадського були правник Микола Василенко (липень 1921 - лютий 1922), історик Орест Левицький (березень - травень 1922), ботанік Володимир Липський (1922-1928), мікробіолог і епідеміолог Данило Заболотний (1928-1929), патофізіолог Олександр Богомолець (1930-1946), біохімік Олександр Палладій (1946-1962). З 1962 р. президентом є учений в галузі металургії і технології металів Борис Патон.
Іменами видатних учених, які працювали у ВУАН, АН УРСР і НАН України, названі київські вулиці. Є в нашому місті вулиці М. Василенка, академіків В. Вернадського, О. Білецького, М. Біляшівського, О. Богомольця, Л. Булаховського, В. Глушкова, Б. Горбунова, М. Грушевського, М. Доброхотова, А. Кримського, О. Палладіна та ін. Імена найвидатніших учених та організаторів української науки є і в назвах численних науково-дослідних академічних установ, наприклад: Національна бібліотека України ім. В. Вернадського, Інститут мікробіології й вірусології ім. Д. Заболотного, Інститут фізіології ім. О. Богомольця, Інститут біохімії ім. О. Палладіна, Інститут кібернетики ім. В. Глушкова, Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського та ін. Праця видатних науковців вшанована численними меморіальними дошками на фасадах будинків, де вони працювали й мешкали, а також пам'ятниками. Зокрема, на проспекті Перемоги встановлений пам'ятник першому президенту НАН України В. Вернадському.
Вернадський Володимир Іванович, (1863-1945) - природознавець; перший президент АН УРСР (1919-1921)
Народився 28 лютого 1863 року. Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У 1917-1921 рр. працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій.
Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значення радіоактивних елементів в її еволюції.
Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана Скоропадського. Помер 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок.
38. Михайло Грушевський (1866-1934) посідає виняткове місце у вітчизняній історіографії. Його можна назвати найвидатнішим істориком України.
Народився майбутній історик та політичний діяч у Холмі, де його батько викладав у гімназії. Проте від 1869 р. жив на Кавказі, куди Грушевський - старший переїхав, отримавши посаду директора народних шкіл. У 1880- 1886рр. Грушевський навчався у Тифліській класичній гімназії, а в 1886-1894 рр. - у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Тут він розпочав свою наукову працю під керівництвом В.Антоновича, провідного українського історика і громадського діяча.
Визнання і слава великого дослідника історії України до вченого прийшло у столиці Галичини, старовинному Львові, де у 1894- 1913 рр. М.Грушевський очолював університетську кафедру української історії. 12 жовтня 1894 р. М.Грушевський виголосив у Львівському університеті вступну лекцію, у якій виклав своє кредо історика: "Народ - єдиний герой історії. Зрозуміти його бажання й ідеали – це і є мета нашої історії".
М. Грушевський, посівши кафедру, сім семестрів підряд (1894-1897) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. Тут і зародився задум написання великої фундаментальної праці "Історія України-Руси". Готуючись до її написання, вчений зібрав колосальну силу джерел, аналітично осмислив праці попередників, створив свою схему, упродовж 1897-1898 рр. завершив І том і наприкінці 1898 р. видав його. З цього року й почали виходити по черзі томи "Історії України-Руси" М. Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий II том, у 1900 -III, у 1903 - IV, у 1905 - V, а в подальшому опубліковані наступні - УІ-УІІ томи.
Поряд з читанням лекцій і науковою діяльністю Грушевський активно займається громадськими справами. У 1897 р. вченого обирають головою Наукового товариства ім.Шевченка, редактором його друкованого органу «Записок НТШ». Яка то була гігантська робота, видно хоча б з того, що за 18 років (1895-1913) Грушевський відредагував 110 томів "Записок НТШ". Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, зокрема, археографічна, що видавала фундаментальні дослідження - "Жерела до історії України-Руси", "Українсько-Руський архів", "Пам'ятки української мови і літератури". Ім'я Грушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичного діяча ставало дедалі популярнішим. У Львові він тісно співпрацював з І.Франком, М.Павликом, В.Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в царині вивчення рідної історії.
М.Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але й відомим громадсько-політичним діячем. У 1899 р. він став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині; на початку XX ст. його обирають головою "Українського шкільного союзу", що опікувався розбудовою приватного середнього шкільництва.
Незабаром Грушевський переїжджає до Києва, проте не завершує свою діяльність. Наукова спадщина М.Грушевського має непересічне значення. Вона й сьогодні спонукає істориків до творчості і нових наукових пошуків, вражає не лише глибиною наукового висвітлення історичною процесу, а й надзвичайною актуальністю й повчальністю свого змісту.
55. Звичайна схема руської історії М. Грушевського.
Найвідомішою працею М. Грушевського є "Історія України-Руси", в основу якої історик поклав власну оригінальну концепцію наукового дослідження. На відміну від пануючої в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу (за Карамзіним, Соловйовим, Ключевським, Погодіним), М.Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання. В узагальнюючій формі вона викладена у статті "Звичайна схема "русской" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства," надрукованій 1904 р. в журналі "Статьи по славяноведению". Головною тут є теза про те, що "общерусской" історії не було й не може бути, як нема "общерусской" народності. Може бути історія всіх "руських народностей", якщо хтось хоче їх так називати, або ж - історія східного слов'янства. Вона й повинна стати на місце "русской" історії.
Ідея Грушевського про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства була надзвичайно плідною, як і правомірним був його заклик до перегляду пануючої на той час погодінської теорії, яка визначала Київську Русь лише як творіння великоруської народності. М.Грушевський запропонував інший шлях вирішення цього складного питання. По-перше, він категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є тільки "українсько-руська народність", оскільки вона створила Київську державу. По-друге, Грушевський запропонував вивчати насамперед історію народу, а не держави, що зумовлюється її підпорядкованою роллю з боку економічних, культурних і національних факторів, і, по-третє, він закликав вивчати історію української, білоруської та великоруської народностей окремо, в їх генетичнім розвитку, від початків і до сьогодення.
Ці ідеї вчений реалізував у процесі написання "Історії України-Руси", а також інших праць. Слід відзначити, то ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків-послідовників М.Грушевського. Разом з тим, вже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників, особливо у питанні про етнічні процеси доби Київської Русі і ролі давньоруської спадщини в історичній долі трьох східнослов'янських народів. Починаючи від 30-х рр. XX ст., гострій критиці її піддавали в радянській історіографії, що розглядала Київську Русь як "колиску" російського, українського і білоруського народів.
М.Грушевський особливий наголос робив на нерозривності й тяглості української історії від її ранньої доби через середньовіччя аж до нового періоду. Саме тому він називає свій основний твір "Історія України-Руси", пов'язуючи природну нову і стару історичну назву країни. Історичний процес охоплював цілість діяння і життя українського народу на території його розташування від найдавніших часів до доби, в котрій Грушевський писав свою працю. У цьому контексті історика Грушевського цілком слушно можна вважати засновником української національної історіографії, яка розвивалася далі на основі створеної ним історичної схеми.
56. М.Грушевський – дослідник історії КР.
У своїй праці «Історія України-Руси» особливу увагу Грушевський приділив утворенню Руської держави. Дослідник вважав, що початки державної організації в землі полян належать до VIII ст., а, можливо, й до давніших часів і були викликані потребами міжнародної торгівлі. Князівсько-дружинна організація гарантувала безпеку купецьким караванам, служила для захисту Києва. Розширення Руської держави, походи русів також, на думку М.Грушевського, були спричинені торговельними інтересами і потребою тримати під контролем землі, через які проходили торговельні шляхи, а також діставати данину для утримання княжого війська. Ідеї М.Грушевського набувають нового значення в сучасній історіографії, яка поступово відмовляється від однобокого класового підходу до розкриття причин утворення Руської держави. Зберігають наукову актуальність думки вченого про роль варягів в утворенні Руської держави і про походження її назви. Визнаючи, що варязькі дружини служили київським князям, а також можливу зміну династії в Києві у IX ст. з місцевої на варязьку, він заперечив вирішальну роль варягів в утворенні Київської Русі і варязьке походження назви "Русь". Русь як держава сформувалася на власному слов'янському грунті - такий головний висновок вченого. Критично проаналізувавши джерела, в яких згадується назва "Русь", М.Грушевський уважав найімовірнішим його південне (з середнього Подніпров'я) походження.
Наступні століття існування Київської Русі Грушевський висвітлює, як правило, через призму життя і діяльності перших київських князів, а згодом Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. Він широко змальовує внутрішню і зовнішню політику Русі, її взаємини з сусідами (Візантією, Хозарським каганатом, Болгарським царством). Тривалий і складний процес формування Київської держави завершився, на думку М.Грушевського, за часів князювання Володимира Великого (980-1015).
Детально зупиняється історик на заходах князя Володимира щодо прийняття християнства. Всупереч існуючій думці він показав тривалість цього процесу, який далеко не вичерпується актом хрещення 988 р. Християнізація Русі відбувалася багато десятиліть як перед 988 р., так і після. Вчений також показує широкий спектр впливів нової релігії на розвиток життя давньоруського суспільства. Велику увагу історик звертає на блискучу політичну діяльність Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших київських князів.
Особливо цікавими є його висновки про причини розпаду Руської держави. Політична історія Русі, на думку вченого, - це безперервна боротьба централізаторських і сепаратистських тенденцій. Останні врешті перемогли. Розпад Русі тривав століття і завершився тільки 1240 р., коли Київ захопили татаро-монголи. До того часу Київ, як вважав М.Грушевський, хоч і номінально, зберігав значення загальноруського політичного центру. Після політичних дослідник назвав економічні причини розпаду Руської держави, найперше, зміщення міжнародних торгових шляхів, що призвело до економічного занепаду Києва.
М.Грушевський спеціальний розділ присвятив матеріальній культурі, господарству східних слов'ян напередодні і в часи Руської держави. Російські історики М.Карамзін і М.Соловйов не торкалися цих питань взагалі, В.Ключевський висвітлював їх тільки в загальних рисах. М.Грушевський вперше крім письмових і лінгвістичних джерел широко використав археологічні матеріали, що дало змогу обґрунтувати висновок про головну роль землеробства (хліборобства) в господарстві середнього Подніпров'я в часи Руської держави. Поширене також було скотарство. Крім цих провідних галузей історик назвав також розвиток промислових ремесел і торгівлі. Особливістю концепції М.Грушевського є також: велика увага до опису побутової культури: житла, одягу, зброї. Важливо підкреслити, що М.Грушевський, досліджуючи різні аспекти історії Київської Русі, закладав основу для розгляду наступних періодів української історії, показуючи її спадковість і безперервність.
Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, "розтину", перегрупування.
Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).
У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.
На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.
Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).
Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто українська.
Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.
У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.
Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.
У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість.
Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.
Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.
У приміщеннях інститутів — холодних, неопалюваних — у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.
Всеоб'єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених — засновників Академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи — історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук — об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.
З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.
Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати історико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до "Комісії для складання біографічного словника українських діячів". Нею керував з 1920 р. — від часу заснування — академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).
З іменами цих та інших (О. Гермайзе, М. Кравчук і ще дехто) вчених пов'язаний і такий епізод з культурної розбудови України 20-х років, як боротьба за українські університети. У 1920 році на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети — в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету — це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу — університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети — і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.
Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б університетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 року) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київські професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною "нон грата". Приміром, восени 1922 року надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж незважаючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки — її духу, її змісту, її традицій — і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, глибоких наукових знань.
Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.
Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.
Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають — і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925—1927 роках українська селянська молодь, за висловом письменника Антоненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літературу".
Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу.
Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, — таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування — як певною мірою, естетичне мистецтво, — воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.
Таким чином, ми бачимо, що у 10—20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Для України, що перебувала традиційно "на семи вітрах" доби, до цього приєдналися і власні надподії — проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.