Повчанні Володимира Мономаха.html

Работа добавлена на сайт samzan.net:

37. Філософсько-гуманістична думка українського Ренесансу (ХVІ-поч.ХXІ ст./ Розповсюдження ідей гуманізму. Творчість Ю.Дрогобича, О.Оріховського-Роксолана.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості були не новими для філософських роздумів в Україні, починаючи з праць книжників князівської доби і відбившись повною мірою в "Повчанні Володимира Мономаха". Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого. Український вчений, доктор медицини та філософії, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій з Русі, Юрій зі Львова) народився близько 1450 р. в м. Дрогобичі. Освіту отримав у Краківському та Болонському університетах. Ступінь доктора медицини присудив йому Болонський університет. Підтримував видавничу діяльність Ш. Фіоля. Учнями Дрогобича були німецький гуманіст Конрад Цельтес і великий польський астроном Микола Коперник. Помер Дрогобич у Кракові 1494 р. Серед праць Ю. Дрогобича відомі "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Прогностична оцінка поточного 1483 року", яка крім Кракова була в цьому році видана у Римі, "Трактат з шести розділів про сонячне затемнення" (1490). Поглядам Ю. Дрогобича на світ, на людину, історію властиве звернення до науки, звеличування сили знання та людського розуму. На його думку, людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється не божественним одкровенням, а наявністю в природі непохитних законів, пізнаючи які, ми визначаємо наслідок за причиною, і навпаки. Говорячи про великі можливості науки і людського розуму, Ю. Дрогобич вказував, що завдяки їм можна осягнути й те, що для очей є "незбачено" великим, утому числі й обшири неба. Він постійно наголошував на необхідності вивчення природи та її законів з тим, щоб поставити їх на службу людині, а у своїх віршових посланнях до папи Секста IV писав про те, що його праці пронизані насамперед турботою про людину, де наукові знання мають відігравати провідну роль. Вперше в історії науки Ю. Дрогобич навів географічні координати таких міст, як Москва, Львів, Дрогобич, Вільно (Вільнюс), Кафа (Феодосія), описав деякі вірусні захворювання, в тому числі і чуму. Звертаючись до питань, пов'язаних з історією, місцем і значенням людини в історичному процесі, Ю. Дрогобич виходив з того, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога. Так, звертаючись до папи Секста IV, він зазначає, що на папському престолі той опинився не з ласки Бога, волі Всевишнього, а внаслідок випадковостей, щасливого розміщення космічних тіл.

Народився Ст. Оріховський-Роксолан 1513 р. в селі Оріховці Перемишлянської округи Російського воєводства. Початкову освіту отримав в Перемишлі. Навчався в університетах Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, у Венеції, Римі, Лейпцигу. Вчителем був реформатор М. Лютер. Найзначнішими творами Ст. Оріховського-Роксолана вважаються "Про турецьку загрозу" латинською мовою; "Про целібат"; "Відступництво Риму"; "Напучення Польському королеві Сигїзмунду Августу"; "Хроніка", в якій виклав історію Польщі; "Про природне право". Вважав, що як творець історії людина рівна з Богом і тільки в співдружності з розумними людськими істотами Бог може встановити справедливість на землі. Ст. Оріховського-Роксолана можна назвати першим із східнослов'янських прибічників концепції суспільного договору в походженні держави. На його думку, королівська влада походить не від Бога, а виникає внаслідок угоди між людьми, які слухаються короля добровільно. Всупереч Біблії і томізму Ст. Оріховський-Роксолан наголошує на виборності короля, завдання якого — дбати про тіло республіки, щоб воно було здоровим і життєздатним. Всупереч Августину і Т. Аквінському, для яких держава є знаряддям реалізації моральних і релігійних цілей індивіда, Ст. Оріховський-Роксолан стверджує, що мета держави полягає в гарантії права і користі індивіда, перед яким держава має ряд обов'язків. В свою чергу, громадянин має ще більше обов'язків перед державою і його інтереси мають бути спрямовані на інтереси держави і суспільства. Першоосновою права Ст. Оріховський-Роксолан вважав мораль, будучи твердо переконаний у тому, що без моралі право загалом існувати не може. Заперечуючи релігійний аскетизм як протиприродний, проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, наслідування законів природи. Оріховський вимагав суворого, проте справедливого покарання за вчинення злочину, а водночас і винагороди за доблесний вчинок. Основою природного права вважав власність, утримання від зазіхання на чужу власність.

38. Розвиток реформаційних та гуманістичних ідей в братських школах, Острозькому культурно-освітньому центрі.

Одночасно із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний діяльністю єзуїтів і наступом польської контрреформації. Православній церкві протиставляється католицизм, а після прийняття Брестської унії (1596) вона загалом визнається залежною від римського папи, піддається гонінням і утискам. Позбавившись державної підтримки, православна церква з панівної в Русі перетворилася в підпорядковану, гноблену, переживаючи глибоку кризу. Вищі православні ієрархи бачили кризу і занепад своєї церкви в Речі Посполитій, думали про шляхи виходу з неї. Вони розуміли, що наступ католицизму і поширення реформаційних рухів в Європі небезпечні для православної церкви. Оскільки друге було спрямоване проти самого її існування, то вищі ієрархи православної церкви шукали виходу з кризи через зближення з католицизмом, що боровся з реформацією, поступаючись йому деякими догматичними положеннями, проте зберігаючи певну самостійність і самобутність своєї церкви в обрядності, мові, історичних традиціях. Крім того, православні ієрархи сподівалися, що безпосереднє підпорядкування папі римському внаслідок значної відстані буде мати чисто номінальний характер, але позбавить диктату польської церкви та держави. Розглядаючи унію і католицизм, слід визнати й те, що вони протиставили православній церкві більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику. Крім того, вони використовували також природний потяг народу до знання, відкриваючи школи, училища, академії з досить широкими програмами, в тому числі й філософії в її тогочасних структурах. Полонізація, що важким тягарем лягла на плечі українського народу, викликала його масовий протест, пошуки засобів і сил, які б протистояли їй. Крім прямих збройних повстань українського народу проти своїх поневолювачів (К. Косинський, С. Наливайко), спостерігається зростання його національної самосвідомості та консолідації. У зв'язку з цим виникла потреба у формуванні ідеології визвольного руху, створенні цілісної доктрини. Ренесансний гуманізм, поширюючись в Україні з кінця XV ст., являв собою інтелектуальну, елітарну культуро-центристську течію. У своїй творчості її представники спиралися на ідею відродження античної духовної культури, користувалися давніми мовами, вбачаючи як надійні орієнтири міжнародні зв'язки, республіканські вчення, дотримувалися принципу релігійної терпимості. При всіх своїх зверненнях до реального життя, обстоювання людської гідності, почуття патріотизму ідеали ренесансного гуманізму все-таки не могли охопити широкі народні маси не тільки внаслідок своєї елітарності, а й тому, що формування національно-визвольної ідеології в той час не могло вийти за межі теологічного мислення. Ідея Бога в масових і радикальних рухах тієї епохи перетворювалася у символ єдності в боротьбі, втілення волі народу та його права на звільнення. Реформаційні вчення з властивою їм чіткою і однозначно сформульованою системою істин були більш дійовими для наслідування українськими культурними діячами, які займали провідне положення у формуванні національно-визвольної ідеології. Водночас, за умов тодішнього життя України, вони не могли сприймати ідеї реформації в їх загальноєвропейському варіанті, а ставили своїм завданням проведення власної релігійної ідеології відповідно до вимог часу. Це завдання стало під силу діячам Острозького культурно-освітнього центру, який і став провідним центром розвитку культури та освіти кінця XVI — початку XVIII ст. в Україні.

Найстарішим і найвпливовішим із братств було Львівське. Установча грамота братству при церкві св. Миколая була підписана Львівським єпископом Макарієм Тучапським 18 лютого 1544 р., однак найбільш активна його діяльність розпочинається з 1586 р., після того як антионіхійський патріарх Йоаким V за дорученням константинопольського патріарха затвердив новий статут братства при Успенському соборі, надав йому широкі повноваження і права, обмежив владу єпископа (статус Ставропігії). В цьому ж році при братстві було відкрито школу, статут та програми якої стали основою для більшості братських шкіл. Він відрізнявся демократичністю, визнанням рівності всіх людей. Як видно із статуту школи, в ній навчали читати, писати, рахувати, володіти граматикою і слов'янською мовою. Певний філософський зміст мали й такі навчальні посібники в школі, як "О воспитании чад" із Іоанна Златоуста, "Душевник", передмови до яких, складені вітчизняними авторами, містили ряд гуманістичних ідей. Так, у першому підкреслювалась роль і значення освіти, виховання не тільки для окремої людини, а й для суспільства, наголошувалося, що саме завдяки науці (освіті і вихованню) формується особистість, громадянин з високими моральними якостями, не байдужий до загальних інтересів, у той час як недостатня увага до шкільної справи неминуче призводить суспільство до занепаду. У "Душевнику" авторитет Біблії протиставлявся авторитету церкви, що було властиве реформаційним ідеям того часу. Людина розглядалася тут як єдність душі і тіла, на відміну від середньовічного мислення, в якому душа трактувалася вищою за тіло, стверджувалася їх рівноправність, висловлювалися погляди, згідно з якими визнання душі без тіла не піддаються доведенню засобами розуму, який постає головним критерієм істини. Значне місце відводилося тут критиці панівної верхівки суспільства. Київське братство сформувалося в 1615 р. при Богоявленському монастирі, започаткувавши новий етап у розвитку братського руху. Організовуючи братські школи, вони прагнули, щоб їхні вихованці не лише зберегли батьківську віру, а й отримали не меншу суму знань, потрібних для практичного життя (громадянського і господарського), ніж їх давали католицькі навчальні заклади. Це сприяло заглушенню реформаційних настроїв і тенденцій у братствах, розвитку гуманістичних ідей, до яких нерідко приєднуються зауваження на адресу попереднього реформаційного процесу.

Острозький культурно-освітній центр було створено за ініціативою українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького (1526—1608). Прибічник православ'я, він боровся проти полонізації України, насадження в ній католицизму та уніатства. Вважав, що для успішної боротьби українського народу проти національного та релігійного гноблення необхідне поширення освіти, у зв'язку з чим відкрив школи у Турові, Володимир-Волинському, Луцьку та Острозі. Найбільше значення мала Острозька школа, яка перетворилася у справжній центр розвитку освіти та літератури. До складу цього центру ввійшли колегія, як перша спроба створити школу вищого типу у східних слов'ян, друкарня та науково-літературний гурток. У колегії викладалися "вільні науки", а система освіти становила синтез грецько-візантійської, давньоруської та західноєвропейської традицій з розподілом наук на trivium — граматику, риторику, діалектику та quadrivium — арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особливу увагу в колегії приділяли вивченню мов. Тут вивчали слов'янську та грецьку мови, які не визнавалися польською освітою, а також латинську і польську мови. Вивчення мов диктувалося необхідністю перекладу літератури, ознайомлення з духовною спадщиною минулого, сучасною західноєвропейською літературою, а це потребувало значної філологічної підготовки. Для забезпечення шкіл навчальними посібниками в Острозі та Дермані (нині Устенське Друге Здолбунівського району Рівненської області) були організовані друкарні, в яких друкувалися "Острозька біблія", "Граматика Слов'янська" Л. Зизанія, "Граматика Словенська" М. Смотрицького та інші книги. Для створення друкарні запросили російського першодрукаря Івана Федорова. Саме на базі друкарні виник науково-літературний гурток Острозьких книжників, які не тільки виступали перекладачами, правниками, а й створили ряд талановитих полемічних творів. Виступаючи від імені православ'я, вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину князівської доби, надбання греко-візантійських книжників, твори Максима Грека, південнослов'янську культуру, вміло застосовуючи для обгрунтування своїх поглядів певні положення гуманістичних, а також вироблених на Заході реформаційних ідей, які вони інтерпретували в контексті вітчизняної духовної культури. В різний час в Острозькій колегії працювали не тільки відомі діячі української культури Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Дем'ян Наливайко, Йов Княгиницький, Василь Суразький, Іван Вишенський (до переїзду на Афон), Гаврило та Данило Дорофієвичі, а й представники православної церкви з інших країн — Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоанн Лятош, Кіпріан.

39. Творчість І.Вишенського та інших українських мислителів.

Автор творів "Книжка", "Обличеніє діавола-миродержца", "Посланіе до всех обще в Лядской земли живущих", "Краткослоний ответ Петру Скраге", "Зачапка мудрого латынника з глупым русином", "Позорище мисленіе", "Посланіе Домникіе" та ін., в яких виступав проти польсько-католицької реакції, уніатства, критикував феодально-кріпосницькі порядки у панській Польщі, основані на гнобленні українського народу. Вишенський визнає "внутрішню", "священну" філософію, яка вчить про Бога, його правду, вічне блаженство і дає тільки добро, справедливість, облагороджуючи людину, критично сприймаючи світську, "зовнішню" філософію, вважаючи, що вона може бути корисною, але може призвести до зла. На його думку, духовною основою буття людини в умовах земного життя має бути мудрість Божа — Софія, яка увіковічена навіть іконами і храмами. Червоною ниткою через усю творчість І. Вишенського проходить ідея протиставлення Бога і світу, Бога і людини, яка ніколи не зникала із світоглядних традицій культури давньоруської пори. З погляду такого онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне, "мирське", людське) він розглядав Бога як творця усього сутнього, вищу волю, якій підпорядковується все у світі як об'єктивному законові буття. Бог — це надприродне, нематеріальне начало, єдина, вічна і об'єктивно існуюча сама по собі, незалежна, таємнича і непізнавана істина, яка сама в собі розкривається. На думку І. Вишенського, матерія і дух — це різні сфери буття. Духовне буття є небесним, вічним, тоді як усе матеріальне вимірюється часом і часові належить. Оскільки людина є єдність духу і тіла, то вона поєднує в собі і вічне, і часове. Вічність для духу людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне благо (рай, безсмертя). Вона може загинути "двоякою погибеллю, и вічною и дочасною". Можна існувати в земному житті, однак у той час не жити, бо існування може означати і смерть, коли людина живе за покликом часового, смертного тіла, а не вічною безсмертністю духу.

Людина, з його точки зору, є "єство немічне, підвладне пристрастям, грішне, зв'язане всіма вузлами повітряних духів зла". Вдосконалення людини можливе тільки через подолання зла, що досягається за умов її самопізнання в духовному плані. Лише душа людини може досягти найвищого ступеня досконалості в момент найвищого блаженства, повного злиття з духовним абсолютом. Вишенський показував, що ті чесноти, якими вихваляється феодальна знать (честь, титули), здобуті в королівській владі через користолюбство, оббирання підданих, висмоктування крові, сили і праці простого народу. При цьому проблему рівності він розглядав не тільки в суспільно-політичному і юридичному відношенні, а й вимагав майнової рівності, спільності майна, "общого житла", вважаючи це принциповими настановами самого Христа. Звідси осудження ним не тільки "великого богатства", а й усякого матеріального статку незалежно від того, чи нажитий він паразитичним способом, чи працею власних рук. Щоправда, ставлення до народу у Вишенського теж було своєрідним. Він критикував представників третього стану за те, що вони занурюються у міщанство, різко повставав і проти самого народу, заявляючи: "Я з народом заповітів не складав і перед ним відповідальності не несу і народ я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибався".

40. Києво-Могилянська академія та її роль у розвитку науки, культури і філософії в Україні.

П. Могила. Вихід з такого становища він вбачав у заснуванні в Україні таких навчальних закладів, які не поступалися б науковим рівнем західноєвропейським. З цією метою у 1631 р. ним була організована вища Лаврська школа, яка після злиття з Київською братською школою закладає основи Київської колегії, яка називається Києво-Могилянською, підносячи українську освіту на якісно новий щабель. Досить швидко колегія отримує загальне визнання і вже з середини XVII ст. цей вищий навчальний заклад починають називати академією. Однак польські королі не визнавали цього статусу. Його колегіум отримав при гетьманстві І. Мазепи, а основні привілеї академії (приймати і навчати дітей всіх станів, зберігати усталені структури і обсяг навчальних дисциплін, самостійність і самоуправління, які не підкорялися ні цивільній, ні військовій місцевій владі) остаточно були закріплені грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. Понад усе ставлячи православну віру і необхідність її захисту, П. Могила єдиним носієм віри вважав церкву, яка мала підпорядкувати собі розум і науку, не заперечуючи і не принижуючи ролі та значення останніх. П. Могилу особливо привертало осмислення відносин церковної і світської влади. Виходячи з тих суспільно-політичних умов, які склалися в Україні, він проголошував зверхність духовної влади. Організована як світський вищий навчальний заклад Києво-Могилянська академія, за задумом П. Могили, мала стати заборолом православ'я та української національності, користуючись зброєю, якою на них нападали вороги — наукою та освітою, створити людину, яка, міцно зберігаючи свою віру і мову, національну гідність, за своїми здібностями і рівнем освіти стояла б поряд з іншими народами, гарантувала допитливій молоді підготовку до подальшого покликання в житті. Організаційно Києво-Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. За навчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник — префект. З числа вчителів призначався суперінтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомагали обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять допомагали кращі студенти — магістри, інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших — професорами. Учнів молодших класів називали спудеями, а старших, починаючи з поетики, — студентами. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідців з "німецьких земель". Кількість студентів в академії також мінялася, доходячи в окремі випуски до 1000—1200 чол. Навчання в академії становило 12 років з поділом на вісім класів. За змістом навчання класи називалися: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, піїтика, риторика, філософія і богослов'я. У фарі (аналогії) вивчали елементарну граматику, слов'янську, польську та почасти латинську мови, правила каліграфії та орфографії. Наступні три класи були присвячені опануванню латинською мовою, якою велося подальше викладання. Після закінчення класів інфіми, граматики і синтаксими належало вільно розмовляти і писати латиною. В класі піїтики учні знайомилися із загальними правилами складання поетичних творів, з поетичними жанрами. Предметом вивчення в класі риторики було ораторське мистецтво, а курс філософії завершувався викладом загальних понять діалектики. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. В них також викладали катехізис, арифметику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдання. До цих класів зараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс. Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30-х років її курс був трирічним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. Лише протягом 1651—1670 рр. курс філософії окремо не викладався, а найвищим був клас риторики. До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Завершував навчання курс богослов'я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. На цьому релігійному курсі було вільне відвідування, а сам він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук — догматики й моралі, а й загальним змістом знань в галузі релігії — історії релігії, церковного красномовства тощо. На філософських і богословських заняттях щотижня або щомісяця проводилися диспути, завершуючи вивчення певного розділу науки. Інструкцією 1752 р. передбачалось, щоб теологи і філософи завжди були на диспутах до закінчення неодмінно.

41. Характер філософських ідей в курсах Києво-Могилянської академії. Натурфілософські концепції. Проблеми теорії пізнання і логіки. Уявлення про людину та її моральний світ.

При оцінці курсів філософії професорів Києво-Могилянської академії зазначають, що з них починається розклад середньовічного церковно-теологічного світогляду в духовній культурі України, проте більшість з тих, хто оцінює, наголошують на схоластичному характері цих курсів. Професори Києво-Могилянської академії широко використовували й досвід, наукові надбання, нові досягнення науки і філософії того часу, прагнули у теології спиратися не лише на релігійні почуття, а й на наукові докази. Як історичний етап розвитку філософської думки, переходу від речовизму, онтологізму до логіки і гносеології, схоластика крім негативних рис мала багато позитивних моментів для розвитку української філософської думки і філософії загалом, свідченням чому може бути друга схоластика, яка містила ряд єретичних моментів, розвивала строге мислення, твердість у судженнях, знання класичної філософської спадщини, сприяла поширенню філософської літератури. Одним з перших професорів філософії Києво-Могилянської академії був Й. Кононович-Горбацький (рік нар. невід. — 1653) — український просвітник, філософ. Освіту отримав в Замойській академії, у Києві читав курс риторики і філософії, а з 1642 по 1646 р. був ректором Києво-Могилянської академії (на той час ще колегії). Автор "Підручника логіки", "Оратора Могилянського", написаних латинською мовою. В своїх філософських курсах дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм проявився в питаннях про універсалії (загальні поняття). Стверджуючи вторинність універсалій по відношенню до тілесних речей, Й. Кононович-Горбацький розглядав їх як результат діяльності розуму, відображення тих сутностей, які існують тільки в одиничних речах як дещо загальне для них. Проблему універсалів пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це вважали томісти. Визнаючи існування Бога як єдиної субстанції і творця, обґрунтовував положення про дві істини — богословську і філософську. З погляду Кононовича-Горбацького, предметом теології є вчення про Бога, тоді як предметом філософії, фізики та інших наук такими є реальні тілесні речі. Залишаючись в цілому на теологічних позиціях, підходив до вимоги відокремлення розуму від віри, філософії від богослов'я. Розвиваючи положення про те, що філософія, як і інші науки, вивчає реальні тілесні речі, Кононович-Горбацький особливу увагу звертав на розгляд питання про їх субстанційні основи, начала. Такими субстанційними началами вважав матерію і форму, обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акцинденції і форми, що діють на речі. Показував, що людина складається з матерії (тіла) і душі (форми), заперечував безсмертя душі, оскільки, на його думку, вона не створена від початку світу. Природу Кононович-Горбацький розглядав такою, як вона є сама по собі, не залежить від свідомості окремої людини і людства, а також від того, як вона сприймається в понятті душі людиною. Виходячи з такого уявлення про природу, він вважав, що пізнання має починатися з чуттєвого сприйняття світу, на основі чого через абстрагуючу діяльність розуму утворюються загальні поняття, а саме пізнання постає єдністю чуттєвого досвіду і розумного мислення. Розвивав гуманістичні ідеї, спрямовані на звеличення людини та її розуму, стверджуючи, що немає на землі нічого великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму.

Щодо філософських поглядів І. Гізеля, то вони знайшли свій відбиток в його "Повному курсі філософії", який він читав в академії протягом 1645—1647 рр. В силу традицій та завдань, які ставила академія, І. Гізель на перше місце виносив проблему Бога і його ставлення до світу. Бог, на думку Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і рух, в результаті чого виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різні за своїм зовнішнім виглядом і формою речі мають в своїй основі матерію, яка єдина для всіх. Багатоманітність речей Гізель пояснював неоднаковим кількісним розподілом матерії по її формах, оскільки матерія може по-різному розподілятися у кількісному відношенні в речах. Кількість її завжди залишається одна й та сама. Вона не народжується і не знищується, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення кругообігу в природі. Крім попередньо проаналізованих онтологічних проблем показовим у цьому відношенні може бути "Метафізичний трактат" Гізеля, включений до "Праці з загальної філософії". Розглядаючи питання про природу метафізики, її назву та важливість, Гізель наводить різні визначення самого терміна "метафізика вона займається справами вищого порядку, ніж природні або фізичні тіла"; "філософія в абсолютному значенні, завдяки ономастиці, тому що вона є головною частиною філософії"; "божественна теологія, тому що вона говорить про Бога та Божі справи"; "божественна та чільна серед інших наук, тому що вона перевершує інші науки важливістю й певним чином установлює та стверджує всі принципи інших наук". І нарешті, метафізика — це "мудрість, тому що вона з'ясовує перші причини речей, найвищі і найскладніші речі, певним чином, універсальні сутності". Щодо істинності, то Гізель розглядає її як узгодженість речі та розуму, виділяючи істинність метафізичну та логічну.. Значну увагу І. Гізель приділяв проблемі людини, її моральності, де як прибічник християнської моралі намагався обгрунтувати ідеї громадянського гуманізму. Цим питанням присвячена праця Гізеля "Мир з богом чоловіку". Характерною особливістю морально-етичних поглядів Гізеля є звеличення людини настільки, що їй приписується здатність не тільки судити про добро і зло, а й тлумачити на свій розсуд Божі заповіти, церковні настанови і "установленія людські". Совість, і тільки вона, може звеличувати людину, судити і розпоряджатися її долею і вчинками.

Наступником І. Гізеля на ректорстві в академії став Л. Баранович (1620— 1693). Вихідець з Білорусі, освіту отримав у Києво-Могилянській академії, по закінченні якої був учителем піїтики, риторики, а потім професором академії. Автор "слів", панегіриків, полемічних романів, в яких захищав православ'я від натиску католицизму, збірників "Меч духовний" (1666), "Труби словес проповідних" (1674). У 1671 р. польською мовою надрукував збірник "Лютня Аполона", який містив більш як тисячу віршів різного змісту, в тому числі й філософського. Філософсько-світоглядна проблематика, роздуми і судження Барановича про будову світу пронизані теологізмом, підпорядкуванням філософії релігії, типовим для того часу. Він був переконаний у тому, що Св. Письмо має виключне значення для всього людства і для кожної людини зокрема, тоді як філософія може бути тільки предметом занять у школі. На думку Барановича, основним поняттям філософії є поняття субстанції. Баранович визнавав існування двох субстанцій: першої — духовної, другої — тілесної, надаючи перевагу духовній. Відповідно до поглядів Барановича з духовної і тілесної субстанцій складається також створена Богом людина, яку він наділив розумом і свободою волі. Останні мають бути спрямовані на пізнання Бога, шлях до якого лежить через самопізнання, віру і містичне споглядання. Водночас він висловлював віру в силу людського розуму, просвітництво, моральне самовдосконалення суспільства, що випливало з Його віри в людину.

І. Галятовський —видав польською мовою два трактати "Либідь" та "Алькоран" (Чернігів, 1683), спрямованих проти католицизму, унії і магометанства. Його вважають теоретиком та основоположником схоластичної проповіді, а його трактат "Наука або спосіб складання проповідей" відіграв помітну роль у розвитку церковно-релігійної літератури XVII — початку XVIII ст. У постановці та розв'язанні філософських проблем Галятовський стояв на позиціях теїзму з відчутним впливом ідей Арістотеля. Вважав, що Бог породжує всю багатоманітність світу, є внутрішнім світом усього сутнього. За І. Галятовським, людина є єдністю тілесного і духовного. Тіло складається з матеріальної субстанції, а душа — розумна, невидима, безсмертна.

Т. Прокопович. Він намагався примирити віру з наукою, створити таку богословську систему, яка б не тільки допускала можливість розвитку науки, а й обґрунтовувала пріоритет світського начала над церквою в суспільстві, насамперед у державному житті. Творець світу, стверджував Прокопович, в процесі творення переслідував дві мети: не творити даремно і зберігати раніше створене. Всім створеним істотам він надав певне прагнення і жадобу до власного збереження, створив речі так, що коли одна річ гине, то на її місце стає інша річ, така сама за своєю природою. Визнаючи Бога як творця, Прокопович зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створюється і не знищується. Вона розвивається за своїми закономірностями. З матерією і рухом Т. Прокопович пов'язував простір і час, вказуючи на їх об'єктивність, змінність небесних тіл подібно до земних речей, підводив своїх слухачів до ідеї загальної змінності природи та її розвитку, що забезпечувалось силами і здатністю природних речей. Для обґрунтування своїх поглядів філософ постійно посилався на численні спостереження, досліди в галузі механіки, оптики тощо. Поставивши питання про перервність і неперервність, скінченність та нескінченність світу, висловлював думку про множинність світів, що була властива поглядам Дж. Бруно. Високо оцінюючи людину, Прокопович і вимагав від неї багато. Він вважав, що основою діяльності людини має бути активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків, де тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, а тим, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі. Характер діяльності людини Прокопович пов'язував з її свободою, розуміючи останню як панування індивіда над самим собою, його здатність керувати своїми діями, емоціями і пристрастями. Для поглибленого розкриття проблеми свободи він вводить поняття "сваволя" як властивість розумної душі, зокрема волі, яка, коли є всі умови для діяння, може діяти чи не діяти, робити те чи інше. Завдяки розуму людина усвідомлює не лише свою свободу, а й впливи, що витікають із бажання, і водночас сама може активно впливати на поведінку інших людей. Щастя можна досягти задоволенням як тілесних, так і духовних потреб. Що стосується честі, гідності, слави особи, то вони залежать не від її походження, а від власних діянь, вчинків, чеснот, що формуються в процесі людської вправи над її вдосконаленням.

42. Філософія Просвітництва в Україні (др. половина ХVШ ст. — поч.ХІХ ).

У кінці XVIII ст. на Чернігівщині, Сумщині, Лівобережжі в цілому шкіл майже не залишається. По всій лінії в Україні розпочинається боротьба з "українским поворотом и своеволием", з "фальшивыми... республиканскими мыслями". Петро І в 1720 р. видає указ про те, щоб в Україні "книг никаких, кроме церковных прошних изданий не печатать", через рік було наказано всі книги українських друкарень надсилати в синодальну контору "исправления ради и согласия с великороссийскими". Україна повільно починає спускатися до становища пустині з культурного погляду. Якщо із встановленням у 1772 р. у Східній Галичині австрійського панування створюється Український інститут, до якого відходять деякі кафедри Львівського університету, то у Східній і Центральній Україні не залишається жодного українського навчального чи культурного закладу. Якщо на етапі раннього Просвітництва центром розвитку філософської думки в Україні був лише Київ (Києво-Могилянська академія) і певною мірою Львів та Острог, то в першій половині XIX ст. у багатьох регіонах виразно окреслилася тенденція до специфічного розв'язання філосфських проблем, в популяризації західноєвропейської філософської думки. До речі, перший переклад Канта російською мовою в Російській імперії здійснив викладач Миколаївської штурманської школи Яків Рубан, а успішно продовжував його справу представник Закарпаття професор Петро Лодій. У всіх регіонах активно перекладались філософські твори інших відомих західноєвропейських просвітників: Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, X. Вольфа, X. Баумейстера, Ф. Шеллінга, Гегеля. Щоправда, українська філософська культура збагачувалась від цього не надто плідно, оскільки уряд Російської імперії забороняв публікацію філософської літератури, в тому числі й перекладної, українською мовою. Українською мовою праці західноєвропейських просвітників виходили хіба що в Австро-Угорщині.

Українські філософи-просвітники не обмежувалися перекладацькою діяльністю, а творили оригінальні філософські праці, добре знані не лише в Україні. Серед них виокремлюються «Философские предложения» (1768) Якова Козельського, в яких подано комплекс тогочасних філософських надбань, зокрема проаналізовано місце і роль філософії в системі наукових знань, розглянуто найактуальніші проблеми онтології, гносеології, логіки й соціальної філософії. Праця фундатора української філософської термінології П. Лодія «Логические наставления руководствующие к познанию и различению истинного от ложного» (1815), яку царська влада визнала «політично шкідливою» і заборонила поширювати, а філософська громадськість вважала найкращим на той час посібником із логіки. З'ясовуючи значення філософії в суспільному житті, П. Лодій розглядав її і як засіб «просвіти розуму», і як засіб «просвіти серця», визнавши її чинником розвитку пізнавальних можливостей людини, її морально-духовного становлення, прагнення до добра. Філософія в інтерпретації Лодія — «ґрунтовне пізнання сил, засобів і мета природи, найголовнішої всього цього причини, яка осягає світ на основі принципів тільки одного розуму і спрямована на досягнення, збереження і утвердження людського благополуччя». Професор Київського університету Орест Новицький (1806—1894) видав праці «Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важносте» (1838), «О разуме, как высшей познавательной способности» (1840). Зміст філософії, за Новицьким, закладений у глибинах людського духу. Породжена духом філософія осяває його світлом ясної думки, її зміст — тільки загальні форми та закони буття, усе часткове лишається осторонь. Загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело — розум, який первісно споглядає їх у своїх ідеях. Світ ідей — рідна країна філософії, бо філософія вимагає незнищенного, вічного, необмеженого, сутнього, а все це властиве лише ідеям. Багато цікавих філософських праць належить професору філософії Київської духовної академії Йосипу Міхневичу (1809—1885), зокрема: «Об успехах греческих философов в теоретическом и практическом отношениях» (1839), «О достоинстве философии, ее действительном бытии, содержании и частях» (1840), «Задача философии» (1842), «Опыт простого изложения системы Шеллинга, рассматриваемой в связи с системами других германских философов» (1850). У них Міхневич розглядав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх предметів і явищ (те спільне, що є в кожному з них), початкові форми, вічні закони. Джерелом філософії він вважав свідомість, яка долає різні стани свого розвитку, а потім перетворює їх на предмет свого дослідження. Щоправда, Міхневич розглядав філософію не лише як суб'єктивне знання, а й як предметне, наголошуючи, що без знання предмета, який пізнається, не буває знання пізнаючого суб'єкта. Прагнучи у своєму баченні поєднати все із собою і себе з усім, свідомість розкриває свою діяльність у трьох актах: прагнення від себе до не-себе (від «Я» до «не-Я», від людини до світу), від не-себе до себе і від світу людини до першоджерела всього — Бога. Тож, на думку Міхневича, можна стверджувати, що філософія є наукою не емпіричною, а скоріше — умоглядною, оскільки випливає з ідеї. Щоправда, в самому розумі важко відокремити природне від неприродного, визначити межі й показати ступінь природної діяльності розуму. Тому в філософії, за Міхневичем, діють два закони: один — природний, неписаний закон розуму; другий — писаний, покладений Божими заповітами у Святому Письмі.

43. Г.Сковорода — просвітитель, викривач соціального зла.

Народився Григорій Савович 22 листопада (3 грудня) 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в козацько-селянській родині. Початкову освіту отримав у сільській школі та мандрівних дяків. У 1734 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1741 p., З 1759 по 1766 р. викладав у Харківському колегіумі. За цей час побував у Москві, обійшов пішки всю Слобідську Україну. обирає життя мандрівного філософа-проповідника. 25 років мандрує він селами Лівобережної України, сусідніми областями Росії, пише свої філософські діалоги, усно і письмово розповсюджує просвітницькі ідеї. "Сад божественних пісень", "Байки Харківські", "Початкові двері до християнської доброзвичайності", "Нарцис", "Асхань", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", ". Писав старою українською мовою, рясно оздобленою церковнослов'янізмами. Помер Г. Сковорода 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в с. Іванівка (тепер Сковородинівка Харківської області). Перед смертю попросив, щоб на його могилі не ставили хреста, а написали: "Світ ловив мене, та не спіймав". Не зводилася до проповіді бездіяльності і його ідея "втечі" від світу як втечі від боротьби зі злом. В листі до М. Ковалинського досить чітко дається відповідь і на це питання: "Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турботи — рух душі і життя, а життя — це рух". Під філософією Сковорода розумів "любов до мудрості", що "скеровує усе коло дій своїх до тієї мети, щоб надати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яка голові всього", тобто спосіб самоусвідомлення і самоствердження людини в світі. Особливість філософії Сковороди, її специфічність полягає не просто у постановці тих чи інших проблем, їх систематичній розробці, а в її спрямованості і методі. Метою життя для нього були радість і веселість серця, внутрішній мир, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для Сковороди мистецтвом життя, філософією. Звідси ще одна особливість його філософії — практична спрямованість. Коли життя є філософія, а філософія людини має зумовлювати її життя, то природно, що в центрі уваги філософії мають бути поставлені етико-моральні проблеми як практичне завершення і мета філософії теоретичної. У Сковороди не бракує теоретичної філософії, проте основним для нього в людині є не "теоретичні", "пізнавальні" здібності, а глибше за них емоційно-вольове начало людського духу — серце людини, з якого піднімається, виростає і думка, і стремління, і існування.

44. Філософська концепція Г.Сковороди. Вчення про три світи і дві "натури”, ідеї "сродної праці", "нерівної рівності".

Відповідав принципам барокової культури антитетичний метод філософування Сковороди. Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги. Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо.— два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливийТезу про двонатурність світу Сковорода повторює сотні разів із десятками відтінків, беручи в основу антитетичне розуміння буття як єдності протилежностей. Видимий матеріальний світ (Сковорода називає його по-різному: «матерія», «стихія», «земля», «плоть», «тінь», «ніч», «смерть», «попіл», «пісок» тощо) — це лише бліде відображення невидимого світу, який є реальним. Невидиму натуру або вічність, дух, істину він розуміє як Бога, нематеріальну основу всіх речей — як вічну і незмінну першооснову всього існуючого. Але невидима натура існує лише у видимій. Тобто обидві натури невід'ємні, взаємопов'язані. Оскільки невидима духовна натура існує поза простором і часом, то вічною є і тінь її — матерія, як постійною є і їх взаємна боротьба. Принцип двонатурності світу Г.Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія. Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елементи — вогонь, повітря, вода й земля. Макрокосм Сковорода поділяв на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Тому новий світ він тлумачить як вічний, незмінний, а старий світ — як мінливий, рухливий. Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого». Проблема сутності людини, її призначення і сенсу буття також тлумачаться Сковородою через визнання суперечливості самої людини, ототожнюваної з Богом. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу, становить єдність двох істот — "дійсної", "правдивої" та "тілесної", "плотської" людини. "Тілесна", "плотська" людина визначається зовнішньою природою і є "тінь, тьма і тління", тоді як "дійсна" людина пов'язана із внутрішнім єством, яким є Бог. Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, на погон, за радостями зовнішнього світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Основу такого способу життя, адекватного людській природі, Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсному вираженні людської життєдіяльності, самоствердженні людини. Споживання матеріальних благ, насолоду ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і справжнє щастя приносить людині праця за призванням, праця, що відображує природні нахили людини — "сродна праця". Він був глибоко переконаний у тому, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити людину дійсно щасливою, бо така праця за вродженим нахилом і обдарованістю є бажаною, виконується з охотою і насолодою. Саме "несродна" праця і є основним джерелом усіх суспільних негараздів, бо за глибоким переконанням мислителя:

Етико-моральне вчення, займаючи центральне місце, Сковорода основував на двох принципах, а саме: "нерівної рівності" та самопізнання. уподобання людини Богу, де воля Бога стає єдиним її керівництвом. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає, гине разом із "зовнішньою людиною". Навпаки, вона зберігається, набуває своєї значущості в процесі життя, морального удосконалення, піднесення, адже, з одного боку, усі люди лише "тіні" дійсної людини, рівні перед Богом, з другого — усі вони різні. "Бог, — зазначає Сковорода, розкриваючи названий стан речей, — подібний до фонтана, який заповнює рівний посуд за їх об'ємом.. Як "нерівна рівність" кожна людина є "мірою речей" в етичній сфері, бо у безодні людського єства безпосередньо відбивається безодня божественного буття.

45. Етико-гуманістичні, естетичні та педагогічні погляди Г.Сковороди.

За тодішніх умов етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, отримує релігійне забарвлення. При всій неортодоксальності відношення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Усе це, разом взяте, надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. На його думку, Бог як всемогутня сила, що стоїть над світом, природою і людиною, не існує. Бог — всюдисущий, невидима натура, яка витримує усе, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина, закон і глас сутнього. Божественна природа має первинність перед матеріальною, бо в природі сильніше те, що невидиме. Однак ні матерія не є Богом, ні Бог не є матерією. Бог перебуває у матерії, поза нею і вище неї. Матерія характеризується у Сковороди виразами і значеннями, трактується майже як небуття, неіснуюче: "місце", "поле слідів Божих", "пуста матерія", "зовнішність". Водночас, стверджуючи первинність внутрішнього, божественного, духовного, він наголошував на вічності і неперехідності матерії.

У загальному контексті суджень Сковороди Бог ототожнюється з природою. "Природа", "Натура" є лише одне з імен, якими ми можемо визначити Бога. Світ перебуває в постійному невпинному русі, що є своєрідним рухом протилежностей, антитез. Усе в світі рухається через протилежності у колі і таким чином примирює суперечності, бо у колі все повертається до самого себе і до свого початку. Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істиною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Саме через "чисте", "нове" і "світле серце" проявляється дійсна людина, здійснюється її обожнення. Оскільки дійсна людина рівна Богу, єдина в усіх нас і в кожному ціла, то любов до Бога є одночасно любов'ю до самого себе, яка символізується Сковородою образом Нарциса. У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, він розглядав як Богопізнання. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками». Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центральним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії — допомогти людському розуму пізнати духовні начала, невидимості.

Григорій Сковорода стверджував, що кожна дитина від природи здібна, має певні таланти, і завдання батьків насамперед полягає в тому, щоб побачити і розвинути ці таланти, не силувати дитину до тих занять, які їй не до вподоби, але по змозі сприяти розвиткові її природних нахилів. Сковорода наголошував на тому, що варто привчати дітей до праці. Філософ стверджував, що не треба примушувати дітей працювати або пропонувати їм тяжку працю, яка стане тільки мукою. Майстерність вихователя в тому, аби вибрати такі обсяги праці і такі завдання, які б давали дитині задоволення, щоб маленька людина з дитинства збагнула, що праця — це не неприємна необхідність, а безмежне щастя бачити плоди власних зусиль, результат власної творчості

46. Романтизм як філософська концепція світобачення. Особливості українського романтизму.

Романтизм, засновниками якого стали діячі ієнського гуртка філологи Ф. Шлегель та А. Шлегель, поети Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєднались філософ Ф. Шеллінг і берлінський проповідник та філолог Ф.Шлеєрмахер, постав як реакція на обмеженості класицизму. Охопивши різні галузі культури Європи XIX ст., він протиставив "бездушній розсудливості" раціоналістичного просвітництва культ почуттів і творчого екстазу, любов, культ природи, художню творчість, релігійність переживань, ідеалізацію минулого. На формування романтизму мали значний вплив німецькі письменники і поети Й. Гердер, Г. Лессінг, Й. Шіллер, Й. Гете, І. Гаман, які внесли ідею розвитку, єдності органічного світу, історичний підхід до природи і культури, суспільного розвитку, розуміння суспільства як органічної цілісності, сукупності індивідів, відповідальності людини перед людством.

Романтизм виступив за свободу життя, звернення до живих конкретних людей, право кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад. Для романтиків природа постала як абсолютна реальність, об'єкт поклоніння, а не результат уявлення і покори. Вимога любові полягає в тому, щоб любити світовий дух, радісно сприймати його дії, адекватно реагувати на них. Звернувшись до життя, вони зазначали, що об'єднує людей культура як продукт їх діяльності і водночас стимул цієї діяльності. Своє вираження вона знаходить в народній творчості, де народ є носієм, творцем культури. З розвитком культури пов'язана мова. Рідною мовою людства стає поезія. Звідси вимога дослідження рідної мови, народної творчості, народного життя, що виражає "душу народу", вивчення фольклору, етносу, міфології зі зверненням до суб'єкта їх творення — народу, "народної душі" як носія надіндивідуальних смислів і значень. Зазнавши певних трансформацій, індивід перетворювався на поняття "індивід геніальний" як корелят народної душі. У політичній свідомості "геніальний індивід" трансформувався на символ суверена, ставав земним фатумом, що ототожнював закон з волевиявленням своєї особистості. Ця індивідуальна подоба держави лише одна бачила картину в цілому з правильної точки зору, тому що саме в ній втілювався дух етносу, його загадкова національна душа. Неспроможність античності відіграти роль першотексту такого розуміння державності повертається створенням романтичного міфу держави, витвореного школою історичного права гейдельберзьких романтиків. Романтична держава протиставляється тут державі правовій, постає боротьбою символічних прекрасних і безстрашних героїв. В її основі лежить не віра в закон, а віра в політичного діяча — героя, здатного докорінно змінити умови існування. Політична діяльність як наслідок компромісу політичних сил подана в романтичній державі як викривальне слово, рівне діяльності. Ідею романтичної держави визначає поняття політичної чесноти, яка передбачає, що у політика немає іншого щастя, як служити громаді-державі, віддавати їй усі сили своєї постави, все своє життя. Пробуджуючи національну свідомість західноєвропейських народів, романтизм знаходить сприятливий грунт в Україні, специфічно переломлюючись через її соціокультурне життя. Реалії цього життя полягали в тому, що в Україні не було ні "сімейної злагоди", ні "єдиного середовища", як і не було своєї державності. Виборені народними масами за часів національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького, реалії скоро впали, закінчившись руїною, а сама Україна з польської провінції перетворилась на провінцію російську. І хоча після переділів Польщі українські землі (за винятком Буковини, Галичини і Закарпаття, що відійшли до Австро-Угорщини) були з'єднані, проте це з'єднання відбулося в рамках Російської імперії. До складу її відійшли також Польща і Литва. Однак якщо останні зберегли деякі елементи самостійності, залишившись князівствами, то всі сфери життя України були підпорядковані інтересам Російської імперії. Колоніальна політика, розпочата Петром І і продовжена Катериною II, знищуючи сліди давньої автономії, залишалася наріжним каменем політичної лінії царського уряду, який усіма засобами "з'єднував" українські землі із загальною "сім'єю" корінних російських губерній. Подібні тенденції спостерігаються і в Галичині, де всебічна полонізація, а потім влада Австро-Угорської імперії призводять до комплексу зневіри у власні сили. Духовенство та інтелігенція, відчуваючи спорідненість з простим народом, все-таки дивляться на нього з погордою, відгороджуються від нього чужою мовою і культурою — німецькою мовою урядовою, а в приватному житті польською. Думка про те, що українська мова нездатна передавати тонкощі наукових і філософських концепцій, бути засобом творення самостійної культури, повністю підтримується австрійським урядом, який сприяє польській адміністрації. Саме народна творчість, народне життя закладають світоглядну основу української культури, до якої звертається нова демократична інтелігенція.

М. Грушевський, характеризуючи стан культурного розвитку України XVIII — початку XIX ст., основною його ознакою вважав появу нового ставлення до української мови, ідею народності і романтичного захоплення нею. Витоки останнього він пов'язував з англійським та німецьким середовищем, особливо ідеями Гердера. Стосовно кола репрезентаторів романтизму на Україні, то, виходячи із суджень М. Грушевського, можна зробити висновок, що до нього належать М. Максимович, молодий М. Гоголь, гурток харківських інтелігентів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров), поглядам яких ще бракує політичної забарвленості. Останнє вноситься Т. Шевченком, а діяльність Кирило-Мефодіївського братства стає першою спробою теоретичного оформлення української ідеї в політичній і суспільній сферах. Обробку літературної народної мови на Галичині під впливом романтизму і слов'янського відродження здійснювала "Руська трійця"" — М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич. Першу спробу пов'язати ідеї романтизму з розвитком філософської думки в Україні зробив Д. Чижевський. При цьому він врахував вплив німецького романтизму на характер розвитку німецької класичної філософії. Український романтизм він виводить із впливу шеллінгіанства, називаючи романтиками учнів і послідовників Ф. Шеллінга на Україні: Д. Велланського, А. Дудровича, М. Максимовича, професорів Рішельєвського ліцею К. Зеленецького і М. Курляндцева, представника романтичної психології П. Авсенєва, наголошуючи, що універсалізм романтичного світогляду мав вплив на Т. Шевченка, П. Куліша, а також на українську думку навіть в значно пізнішу епоху, ніж розквіт романтизму на Заході (П. Юркевич, П. Потебня), і на одного з найвидатніших українців усіх часів — М. Гоголя.

47. Українська національна ідея, її витоки та основні напрями її розробки українській філософській думці.

Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина-нація», «нація-світ», започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності. Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави. Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841—1895), Іван Франко (1856—1916), Михайло Грушевський (1866—1934). Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники радикальної форми націоналізму — так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети — шлях свідомого українства, для якого Україна — не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838—1918), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873— 1924), Юрій Липа (1900—1944) і «апостол українського сепаратизму» Дмитро Донцов (1883—1973). Для Д. Донцова націоналізм — це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Це — світоглядний, українотворний, будівничий націоналізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини — «людини нового духу», що не лише «знає», «яка мета нації?», «як здобути свою мету?», але й «хоче» і здатна «довершити цей процес», реалізувати поставлену мету. Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882— 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуального натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. В. Липинський — автор специфічної історіософської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди належать Осип Назарук (1883—1940), Степан Томашівський (1875—1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919—1984).

48. Проблеми людини і нації в творчості Кирило-Мефодіївського товариства. М.Костомаров і П.Куліш.

Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов відображення в діяльності та творчості діячів таємної організації "Кирило-Мефодіївське братство". Організоване в Києві у грудні 1845 р. воно проіснувало до березня 1847 р. До його складу ввійшло близько ста представників різночинної інтелігенції. Душею братства були його організатори: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київського університету М. Костомаров, колишній студент цього університету В.Білозірський, геніальний український поет Т. Шевченко, культурний діяч П. Куліш. Найважливіші програмні документи для Кирило-Мефодіївського братства написав М. Костомаров: "Книга буття українського народу", відомі під назвою "Закон божий", "Статут слов'янського товариства" і звернення до найбільших слов'янських народів — росіян, українців, поляків. Засудження автократизму і тиранії в цих документах поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи і рівності, рівноправності і братського союзу народів, простим і дохідливим поясненням українському читачеві, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу нарівні з іншими, а не в принизливому від них положенні. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх "м'яких” і "поетичних” співвітчизників існувати незалежно. Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й "моральний приклад”, який вони подаватимуть властям, — це найдієвіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Впродовж свого життя М. Костомаров був істориком у повному розумінні цього слова, залишивши нам у спадщину близько 200 наукових праць, серед них "Північно-руське народоправство за часів удільно-вічового укладу. Новгород — Псков — Вятка", "Лівонська війна", "Смутні часи Московської держави", "Останні роки Речі Посполитої", "Руїна", "Богдан Хмельницький", "Мазепа", три томи "Руської історії в життєписах її найголовніших діячів", 16 томів "Монографій та досліджень". Щодо світогляду М.Костомарова, його соціально-політичної орієнтації та історіософської концепції значною мірою можна судити із програмних документів Кирило-Мефодіївського братства — підготовлених ним "Книг буття..." та "Статуту слов'янського товариства". Всупереч діячам культури, які вважали, що серед усіх народів лише поляки зостались чистими перед Богом, тому і повинні виконувати месіанську роль, всупереч Москві як "третьому Риму" Костомаров вважав праведним народом — народ український. Із давніх народів до суспільного ідеалу (свободи), на його думку, не наблизились ні євреї, ні греки. Перші відступилися від наказів Мойсеєвих і виборних судів і задля царів були побиті сусідами, другі були погани (язичники), не знали єдиного Бога, і через це у них залишилося рабство, і кожний рабовласник був маленький цар. Давні вибрані людства мусили дати місце новим європейським народам, у тому числі й наймолодшому з племен — слов'янському. Проте й слов'янські народи стали відбиватися від християнства і його заповітів. Польща стала країною найтяжчої неволі, бо панство там без жодного закону вішало і вбивало своїх кріпаків. Москва утвердила в особі самодержавного царя-ідола і довершила великий гріх, знищила вільне новгородське народовладдя. Тільки один український народ не любив ні царя, ні панів, не знав по слову Христовому жодної помпи панської і коли міг утворити політичний лад по своїй подобі, то сформував козацтво, тобто "істеє братство".

Історія не зводиться до історії державності. В історичному процесі народ — не бездуховна маса, матеріал для держави, а жива стихія історії. Він є змістом, державність — це тільки форма, яка живиться діяльністю народу. Вивчаючи історію, треба насамперед вивчати історію народу, трудящих сіл і міст, їхнє духовне життя, яке постає вирішальним в історичному процесі. М. Костомаров, спираючись саме на такі підходи до вивчення історії, уже в ранніх дослідженнях "Мысли об истории Малороссии" вперше в українській історіографії докладно з'ясував хід і сутність історії України, пов'язаних з культурним і духовним життям народу, що знайшло свій відбиток в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Пізніше, повертаючись до цього питання, в працях "Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності" він дає розгорнуте епічне полотно руху історичного процесу України. У відповідь на відношення російського самодержавства і його ідеологів до українського народу як до грішного, нижчого, що не має своєї оригінальності, елементу російського народу, Костомаров доводить, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію. Обґрунтовуючи оригінальний погляд на розвиток Київської Русі, він, не заперечуючи єдності слов'янських народів, показав, що етнічна спільність народностей не є одвічною і незмінною категорією, а постає постійно змінним організмом. Формування державності завжди відбувалося так, що сильніша народність пригнічувала слабші, намагалася підкорити, а іноді асимілювати їх. Доводячи окремішність українського народу, його культури і світогляду, Костомаров пов'язував це з такими рисами українського народу, як індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоке вираження релігійності, демократизм, замилування свободою, нехіть до сильної влади. М. Костомаров, віддаючи перевагу духовному перед матеріальним, виходив з того, що давати знання треба в православно-християнському дусі, який впродовж віків був основою моральної сили українського народу. Позитивно ставлячись до релігії, підкреслюючи свою віру в Божий промисел, був прихильником віротерпимості, вказуючи на те, що коли кругозір народу розшириться, то він сам вибере собі своєрідну сферу ідей на основі нових для нього даних про природу. Розв'язання національного питання М. Костомаров вбачав у децентралізації Російської імперії, в становленні федеративних засад.

Д. Чижевський зазначав еволюціонування поглядів Куліша від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства, вбачаючи в цьому не тільки його трагедію, а й трагедію романтичної культури, яка, йдучи від однієї протилежності до іншої, швидко повертається до першої. Єдино, в чому він був послідовний, то це в ідеї України, її воскресінні. Куліш ототожнював Бога і природу, розглядаючи Бога як "душу душі вселенської". Звідси його вимога узгоджувати дії людини із законами природи, наслідувати їх. На думку Куліша, дерево, злаки, навіть мінерали краще узгоджуються із законами природи у своєму житті, ніж так званий вінець природи — людина, бо перші просто слідують природі, тоді як людина починає мудрствувати і відступати від неї. Вказане аж ніяк не означало заперечення Кулішем можливості пізнання явищ природи, використання отриманих знань в її діяльності. Він був твердо переконаний у тому, що наука потрібна людям, проте за умов, що вона не повинна відхиляти ідеї "царства Божого" як вільного, тотожного самому життю джерела оновлення, "слова життя, науки наук", носієм яких є Ісус Христос. Звідси й вимога Куліша віддавати як можна більше не боргам природі фізичній, а підніматися у царство необмеженого духу, закодованого у слові Божім, духовній природі. Людина, за Кулішем, невідомо собі є ідеєю інших людей. Вона підпорядковується ним як самій природі, довіряючи себе самостійно. Ідеї безсмертні, як безсмертна душа людини, в глибині якої — в серці концентруються всі переживання, помисли, надії, пророча сила. Між серцем людини і зовнішнім в ній здійснюється постійна боротьба, боротьба поверхні і глибини душевної.

Розглядаючи питання про роль народних мас і особи в історії, П. Куліш висловлював суперечливі і досить часто прямо протилежні думки. В одних випадках він вихваляє народ, високо цінує його боротьбу за своє визволення, в інших — заявляє, що до кращого життя можуть привести лише освічені одиниці, оскільки несвідомий народ є пасивною масою. Відзначаючи роль і значення українського козацтва в боротьбі за національну незалежність, Куліш дає досить негативну оцінку тому ж козацтву, його провідникам (С. Наливайку, Б. Хмельницькому) за їх виступи проти законного уряду (польський уряд), з боку якого Куліш не вбачає систематичного гноблення українського народу, а навпаки, вважає, що польському урядові і польським панам Малоросія зобов'язана своїм речовим станом і статком. Вигнання поляків з України було водночас і вигнанням південно-руського панства, яке мало не спростоване право на володіння землею. Однак раніше він зазначав, що поляки були твердо переконані в тому, що мужики походять від Хама і створені для того, щоб працювати на панів, і нічого не робили для поліпшення життя мужика. Українські пани, обіймаючи різні урядові посади в гетьманщині, привласнювали собі обманом і насильством козацькі землі. Романтичне усвідомлення цінностей минулого як вічних і сталих зумовило пошук Кулішем культурних ідеалів у минулому, заклик повернення до нього. Конкретним втіленням цього постає його хутірська філософія як своєрідна реакція на міщанство і псевдоцінності бездуховної урбанізації. Куліш звинувачує урбанізацію в розбещеності народу, у відступах від віри свого народу, віковічних звичаїв своїх батьків, де, вихваляючись своєю вченістю, освіченістю, місто виробляє лише одну науку, а саме — науку обману. "Не хочемо, — заявляє Куліш, — ніяких благ цивілізації, коли за сі блага діти наші не вмітимуть із нами, під нашу старість, розмовляти, коли вони нас, а ми їх через їх велику освіту не розуміємо". На противагу такій "цивілізації" і освіченості він обстоює хутірську філософію, що грунтується на вимозі повернення до життя природи, правди людської і людської душі, де ще зберігаються дійсні, на його думку, а не штучні цінності людського буття. Особливу увагу Куліш приділяв українській мові як передвічному скарбу народного серця. Саме мова, рідне слово, на його думку, повернули нам повагу до інших народів, заклали підвалини нашого життя та історії.

49. "Філософія серця" П.Юркевича.

Памфіл Юркевич (1826-1874 рр.), не сприймаючи гегелівської діалектики, зазначав: "Особливість його вченого прийому, яку мало цінували, полягає в тому, що абсолютна ідея, перш ніж пояснить вона коло явищ, сама приймає натуру цих явищ, сама постає з плоттю і кров'ю тих істот, яким вона повинна дати буття і все багатство життя". На формування поглядів П. Юркевича найбільший вплив мали філософія Платона і Канта, яких він вважав фундаторами західноєвропейської філософської думки в її сучасному стані і майбутньому розвитку. Відповідно до цього він виділяв дві епохи в розвитку філософії, з яких перша відкривається Платоном, друга — Кантом. На його думку, різниця між явищем і річчю в собі не метафізична, як це думав Кант, а гносеологічна, тобто поняття сутності і явища означають різні ступені досконалості нашого знання і розуму. Несуттєвим вважав він і розподіл понять на апріорні і апостеріорні, тому що абстрактні поняття нашого мислення містять в собі також уявлення, які взяті з досвіду, і, навпаки, безпосереднє бачення має одну форму і необхідність, які складають ідеальні моменти в розумінні. Реальність світу у П. Юркевича не викликає сумніву. Світ не має ні початку, ні кінця, підлягає нашому розуму як процес іманентного саморуху, в якому матерія переходить у форму, можливість — у дійсність і таким чином витворює істоти природи не за родовою, а за їх конкретною сутністю. Світ постає як система життєвих явищ, повних красоти і значущості, єдності матеріального та ідеального, що знаходить свій відбиток в абсолюті. Нашому знанню належить світ як даний предмет, який ми вимислити або відтворити не можемо, бо такою мірою, як наша воля не повторює творчих актів абсолютного, наше мислення не повторює свідомості цих актів. Що стосується самого абсолютного, то питання про те, як воно починає бути, це питання не метафізичне, не філософське, а теософське.

При розгляді моральних проблем П. Юркевич звертається до морального вчення Канта. Юркевича і Канта об'єднує моралізм. Усвідомивши внутрішню сутність етики морального обов'язку, він спрямовує свою увагу на поєднання зусиль релігійної та класичної філософії у вирішенні питання про пошук людиною моральності у внутрішньому та зовнішньому світі. П. Юркевич цікавиться насамперед "просвітленням розуму" істинами духу, щоб відчути та виділити вищу моральну метафізику в реальному житті. Вірний принципам практичної філософії, він вносить у них особливий духовний зміст і формує власну етичну доктрину "філософії серця". Відповідно до поглядів П.Юркевича центром будь-якого духовного життя є серце, яке постає глибинною основою людської природи і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум тільки вершина, а не корінь духовного життя людини. Із серця починає і зароджується рішучість людини на ті чи інші поступки, в ньому виникає багатоманітність намірів і бажань; воно є сідалом волі і бажань (хотінь). Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникають у результаті діяльності душі, завжди пов'язані з цілісним настроєм, духовно-моральним прагненням. Тільки проникнувши в серце, знання може бути засвоєне. Світ існує і відкривається насамперед для глибини серця і звідси уже йде до мислення. Щодо завдань, які розв'язує мислення, то вони приходять у світ своєю істинною основою не із впливів зовнішніх, а з вільного серця. Проблема ідеї загалом займає у філософії Юркевича провідне місце, постаючи як основа гармонії між мисленням і буттям, необхідна передумова будь-якої науки.

50. Т.Шевченко та його місце в українському національно-визвольному русі, суспільно-політичні погляди.

Г. Грабович виділяє три найбільш узагальнених образи Шевченка. З погляду соціалістичного реалізму Т. Шевченко подається як реаліст, матеріаліст та атеїст, революційний демократ, учень і соратник Бєлінського, Чернишевського та Добролюбова, що гнівно викривав, засуджував і таврував те й те, тих і таких, палко любив велику російську культуру та її корифеїв, із зброєю в руках виступати проти кривавих гнобителів, рішуче визволятися від кайданів, боротися за нові суспільні взаємини без царя-супостата, тобто більшовик, але не зовсім ленінський і не без помилок, хоча б у ставленні до Хмельницького, Переяславської Ради. У розумінні Д. Донцова Шевченко виявляється крицевим носієм національності, державної ідеології, незламним лідером-трибуном, котрий закликає до безжалісної розправи не тільки з ворогом-супостатом, а й зі своїми нікчемними й запроданими земляками. З точки зору народництва (від Костомарова до поетів та публіцистів наших днів) Шевченко сприймається як Пророк і Геній, мислиться лише у призмі народу, з ним ідентифікуються Україна, українство, потреби й доля українського народу. На думку Є. Маланюка, Шевченко, як і Гоголь, вийшов з тієї верстви, що була у XVIII ст. єдиною, верстви козацької, яка потім під адміністративним тиском російської імперії роз'єдналась. Потрапивши до Петербурга мимохідь, він своїм "селянським" національним здоров'ям не тільки не відчув згубного впливу його життя, а й зумів оформити свою розумну національну суть. Витоки світогляду Т. Шевченка, зміст його поезії І. Крип'якевич виводить не із суспільного стану поета, як це робить Є. Маланюк, а із сутності всіх умов, в яких він жив і творив. Він зростав там, де ще доживали свого віку очевидці коліївщини, де були живі згадки про козаччину, де співали думи про Хмельницького, відчувши злидні, нужду і упокорення селянина-кріпака. Д. Чижевський, характеризуючи світогляд Т. Шевченка як "антропоцентризм", сутність якого полягає в зведенні людини в центр всього буття, всього світу як природи, так й історії, усіх сфер людської культури, зумів показати специфіку цього погляду, особливо по відношенню до природи, Він показав, що за таким світоглядом природа постає як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись і вдивляючись в які людина чує і бачить саму себе. На сторону людського, Його сторожі становиться Слово, носієм якого постає поет. Зливаючи свій голос з голосом Бога, поет стає Пророком, а його слово — пророчництвом. З пророцтвом поета пов'язується ще один елемент романтизму його світогляду — міфотворчість.

Т. Шевченко не лукавив із собою у послідовній антикріпацькій та антицарській позиції, критиці соціальних і економічно-політичних порядків самодержавно-кріпацької Росії, справедливо вважаючи кріпацтво і самодержавство основою не тільки небаченого гноблення народів, а й причиною відсталості самої Росії. Все життя прагнув він до свободи, боровся за знищення кріпацтва, національного гноблення, ліквідацію самодержавства, вірив, що настане такий суспільний і політичний лад, який забезпечить свободу народові, всебічний розвиток особи. При цьому боротьбу за справедливість, щастя і добро проти зла і насильства Шевченко тісно пов'язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати їй у боротьбі з горем, нещастям. Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього при всій загальнолюдській спрямованості глибоко національне, позачасове. Любов до українського народу поєднувалась у нього з любов'ю до народу російського, народів Кавказу, Середньої Азії, інших регіонів та окраїн Російської імперії, вірою в те, що не повинно бути ні заярмлених народів, ні людей. Тому стоячи на боці рідного народу, його національної свідомості, гідності, він культивував почуття єдності і дружби народів, визнання за ними права вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування без будь-якої зверхності над іншими в "сім'ї вольній, новій".

В українській новій літературі Т. Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі придуркуватих провінціалів чи хитрого малороса, доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його в дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Т. Шевченко спростував як великодержавне твердження про те, що українська мова загалом не існує. В щоденниках, творах поета багато гострих висловів на адресу церковної обрядності, всіляких забобонів, виступів проти зловживань релігії з політичними цілями, проти релігійних війн, кровопролиття і сліз в ім'я релігійних пристрастей тощо. Архієрейську службу Шевченко розглядав як щось "тібетське", "лялькову комедію", апокаліпсис вважав алегоричною дурницею, розцінюючи вказане як виродження, занепад дійсної релігійності, відкидав в релігії все те, що робить з неї якусь абстрактну силу, яка стає байдужою до живих потреб людини, виступає проти індивіда, перешкоджає вільному розвитку особи, задоволенню її внутрішніх потреб. Для Шевченка релігія мала сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Ось чому, критикуючи все те, що затуманює, псує, закриває вічний, святий, дійсний зміст віри, він постійно цікавився релігійними проблемами, перечитував Біблію, часто цитував її, брав з неї епіграфи, називав "єдиною моєю відрадою". Дійсною вірою Т. Шевченко вважав народну віру, яка, зберігаючись у народних звичаях, обрядах, душі простого народу, вимагає встановлення безпосереднього зв'язку та відносин між Богом і людиною, не потребуючи ніяких посередників та інших об'єктів наших поклонінь. За старими традиціями надзвичайно ідеалізував Богоматір як ідеальний тип матері (Марія), антропологізуючи Христа, наближав його до людини, цінував у ньому вищі людські якості — високе, святе, правдиве. Для Шевченка Бог-Ісус Христос поставав захисником гноблених, виразником їх надій, прагнень.

51. Філософські погляди Т.Шевченка. Антропоцентризм. Ставлення до марксизму, соціалізму.

Основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина — центральна, найвища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру — все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа — живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Вона камертоном відгукується на все, що діється в людському серці, відображає глибокий внутрішній світ людини: «говорить» з людиною, «озивається» до неї, «сумує», «плаче» і «сміється» з нею. Екзистенційний антропоцентризм Шевченка забарвив і його ставлення до релігії, у якій він заперечував усе те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до проблем живої конкретної людини. Він докоряв тим «рабам незрячим», які благають милості у земних богів-ідолів, «попів і царів», і закликав молитись лише Богові і Правді, а «більше на землі нікому». Виступав він проти забобонів, проти «пролиття крові і сліз» в ім'я релігійних цілей (тобто проти релігійних воєн, інквізиції), проти «нелюдського» ставлення церкви до деяких гріхів тощо. Т. Шевченко звеличував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Він застерігав від пасивності, закликав не покладатися у всьому лише на Бога (бо ж релігія, як і мистецтво, є лише виявом «почувальних сил душі»), здолати ірраціональні життєві орієнтири пасивного очікування Правди і Волі від когось, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ.

Гетьмани для поета — таке ж зло, як і царські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді, заодно з російськими поміщиками та царатом, «деруть шкуру» із селян, «праведную кров із ребер як водицю точать». Поряд із різко критичним ставленням Т. Г. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої «челяді», кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам. Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали «пророком», пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів. Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та ін. Говорячи про політичний ідеал Т. Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т. Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

52. Філософські погляди О.Потебні.

Загальна спрямованість досліджень О. Потебні про походження мови, взаємозв'язок мови і мислення мали значне філософське звучання. На основі досягнень сучасної йому науки він стає на шлях визнання первинності матерії і вторинності свідомості, стверджуючи, що якість предметів, їх властивості не можуть існувати в окремій ідеальній сутності від самих предметів. Визнаючи детермінізм (всезагальний універсальний зв'язок предметів і явищ світу), Потебня вказує на об'єктивність причинно-наслідкових зв'язків та відносин, на те, що матерія містить причину в самій собі, де мислення ідеальне є властивістю матерії. Основою пізнання є чуттєвий досвід, джерелом якого виступає об'єктивна реальність. Однак, на думку Потебні, чуттєве сприйняття хоча і є основою пізнання, воно ще не дає нам знання субстанції, якості і дії, загального і необхідного, того, що становить фундамент науки. Це стає можливим завдяки наявності у людському мисленні раціональних форм пізнання. Тут Потебня слідує за Кантом, проте на відміну від нього заявляє, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова. Лише завдяки мові людина змогла піднятись до вершини наукової діяльності і творчості. Тільки мова є засобом утворення понять, без яких неможлива ніяка наука. Переконання Потебні в тому, що світ можна сприймати через мову, що саме вона формує думку, дали змогу йому побачити у міфі, фольклорі, літературі (цих постійних об'єктах романтичних звернень) похідні по відношенню до мови моделі системи, до чого через тривалий час прийде потім тартусько-московська школа семіотики. Для Потебні так само, як і для романтиків, мова не є ізольованим феноменом. Вона нерозривно пов'язана з культурою народу. Так само, як В. Гумбольдт, він бачить у мові механізм, що породжує думку. В мові немовби закладено творчі потенції, думка проявляється через мову, де кожний акт мовлення є творчим процесом, в якому повторюється не готова істина, а відбувається постійний процес породження нової. Творцем мови є народ. Мова породжується "народним духом", який зумовлює національну специфіку мови. О. Потебня один з перших застосував антиномії для описання явищ мови, ранніх стадій картин світу і, отже, був безпосереднім попередником структурних методів для описання мови і семіотичного підходу до надмовних феноменів. Розглядаючи соціальні проблеми, він визначав вирішальну роль праці та знарядь виробництва у становленні суспільства, наголошував, що саме за рахунок мови і знарядь праці людина виділилася із тваринного світу. Основу суспільного прогресу вбачав у нагромадженні і передачі знань від покоління до покоління, де інтенсифікація суспільного прогресу залежить від того, хто здійснює передачу знань, в яких верствах суспільства проходить їх нагромадження. На його думку, віра у краще майбутнє людства є потребою людини, бо без такої віри людина по-людському існувати не може. Підкреслюючи вирішальне значення народних мас у суспільному розвитку, Потебня звертав увагу також на роль та значення особи в історичних процесах. Він вказував на те, що без участі особи історія перестала б мати людський характер і перетворилася б на теологію. З повагою відносячись до усіх народів і народностей, він був глибоко переконаний в тому, що розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства. З цієї точки зору виступав проти спроб використання досягнень цивілізації для пригноблення інших народів, стверджуючи, що подібні дії наносять шкоду всьому людству. Основними принципами у взаємовідносинах між народами Потебня вважав рівноправність і взаємоповагу.

53. Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). На думку вченого, якість процесу розвитку і особливо його представників у будь-якому історичному русі залежить від безлічі умов: характеру народу та його інстинктів, розвинених колишньою історією, ступеня його розумового розвитку, однорідності суспільства та зв'язку між його частинами, а також від ступеня і форм реакції старого порядку до нового. В економіці він намагався знайти причини експлуатації трудящих, підкреслюючи, що збагачення панівних класів відбувалося через недоплату працюючим, і звідси доходив висновку про те, що експлуатація буде існувати доти, поки усі фабрики і заводи, земля не стануть власністю тих, хто працює. Висновок, як бачимо, близький до марксистського, проте якщо для Маркса головним рушієм історії поставала боротьба класів, то для М. Драгоманова — властива людині як суспільній істоті потреба в самодіяльності, де боротьба класів, політичні та національні рухи є тільки похідними і змінними формами її історичного самовизначення, оскільки основою всього постає людська особистість у своєму прагненні до свободи та добробуту. Глибоке знайомство з різними формами державного ладу в Європі, відчуття на власному досвіді самодержавного деспотизму в Росії привели Драгоманова до не сприйняття як централізованої диктатури якобінського типу, так і централізованої влади самодержавства. На противагу їм він пропагував ідею республіканського федеративного устрою, закладеного на вільному об'єднанні національно-історичних областей з розширеним місцевим самоврядуванням, соціальною вартістю прав людини. Розкриваючи різницю між бунтом і революцією, М. Драгоманов зазначав, що за умов відсталості Росії для здійснення революції потрібна значна підготовка народних мас, де на перше місце революціонери повинні поставити досягнення політичних свобод, розвитку освіти, підвищення культурного рівня народу, оволодіння досягненнями світової цивілізації. Наголошуючи на можливості соціальної революції, М. Драгоманов надавав перевагу мирним засобам. Аналізуючи тексти конституційних проектів (Гадяцький договір, конституцію П. Орлика), наслідки руїни, політику Петра І, І. Мазепи, М. Драгоманов рішуче виступав проти централізму російського уряду у наступі на політичну свободу українського народу, а водночас показував недовіру широких народних мас до політики власних гетьманів, які в досягненні своєї мети орієнтувалися на зовнішні сили та інтереси вищих станів. Основним принципом розв'язання національного питання М. Драгоманов вважав "космополітизм в ідеях і шляхах, націоналізм в грунті і формі культурної праці". В обгрунтуванні цього принципу він виходив з того, що народи можуть мати від природи здібності, проте не особистісні чесноти чи вади, оскільки до формування менталітету окремих осіб і народів причетний духовний досвід всієї цивілізації, історичний розум, те, що є наслідком для всіх і не може бути привласнене або виведене з начал якоїсь однієї народності. На відміну від тих, хто вбачав ідеал української державності в князівських та козацько-гетьманських порядках, М. Драгоманов, критично аналізуючи подібні національно-романтичні сподівання, вбачав цей ідеал не у намірах реанімації минулого, а у неухильному поступі вперед. У перспективі це мала бути вільна нова Європа як можливе державне утворення, а далі — європейська конфедерація держав. Для нього було очевидним, що тільки в напрямку руху світового (бо "інший шлях нас роздавить") можливе остаточне розв'язання національного питання для України. Єдиним шляхом у цьому напрямі міг бути рух до європейської цивілізованої України як єдності, а не примусової обов'язкової національної єдності. Наріжними принципами єдності для М. Драгоманова поставали права людини та громадянина, місцеве самоврядування територій і національних громад.

54. Філософсько-соціологічні погляди І.Франка. Ставлення до марксизму соціалізму. Погляди на суспільний прогрес.

Сенс людського буття, майбутнього людини, її "забігання наперед" він розкриває через символічний пошук "землі обітованої" — це творче осмислення буття, безперервний і нескінченний пошук істини, без чого "жити ніхто негодний". Водночас це і шлях сумнівів, тривог, суспільних переживань і випробовувань. Сенс буття відразу не дається. Його пошук є творчим, а отже, й трагічним процесом, оскільки справжня творчість — це одвічне стремління до глибини буття, в сутності своїй вкорінене в трагічне. Тільки через муки, тугу, гріховодність Каїн, наприклад, зміг пізнати життя глибини, а Мойсей вести народ у "землю обітовану". Як вчений він обстоював наукове пізнання світу, людини, причин та механізмів суспільного розвитку, його спрямованості, розуміючи під науковим пізнанням таке, яке пов'язане з розкриттям "законів і сил природи, які проявляються всюди як завгодно". Предметом пізнання є природа в широкому розумінні цього слова, тобто все те, що підпадає під наше пізнання, і всі ті незлічимі світи, які наповнюють простір, а пізнавальний процес включає в себе творчу активність суб'єкта, поєднуючи в собі три різних прояви: емоції, почуття, раціональність. Умовою творчого пізнання І. Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого обумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальними і духовними потребами людини, відповідно до чого пізнання включається у загальний процес праці. Найбільш продуктивним І. Франко вважав індуктивно-аналітичний метод пізнання, обстоював свободу творчості, виступав проти будь-якого догматизму, наголошуючи, що тут не повинно бути ніяких зобов'язуючих абсолютних принципів чи догм. Саме з такими мірками він підходив до розуміння поступу як творчого посування у сфері пізнання та всієї діяльності людей у світі, що керуються ідеалами свободи дії і вибору її шляху, наповнюючи саме поняття "поступу" конкретним історичним змістом відповідно до розвитку людства. На думку І. Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступального руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плідне начало, що наповнює життя людей сенсом, пов'язуючи усіх людей, як дітей, в єдину сім'ю. Він повністю підтримував марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що ґрунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політично, а переворот духовний та літературний наступає на економічному повороті. Проте беручи активну участь у робітничому русі Галичини, перекладаючи і пропагуючи твори К. Маркса та Ф. Енгельса, І. Франко мав своє розуміння суті марксизму, особливо в осмисленні тих проблем, які пов'язані з характером суспільного розвитку, сутності і спрямованості суспільного прогресу. Спираючись на нові форми європейського робітничого руху, він розкривав і ті негативні наслідки, які можуть випливати з теоретичних положень, обгрунтованих марксизмом, на практиці. Аналіз розвитку суспільства І. Франко розпочинає з його родового стану, зазначаючи, що основною суперечністю, яку покладено в основу цього розвитку, була суперечність між потребами збереження та забезпечення людського роду і можливістю задоволення цієї потреби природою, конкретизуючись у суперечність між людиною і навколишнім середовищем. Тільки тоді, коли вирішення цієї проблеми стало можливим на основі трудової діяльності через виготовлення знарядь праці, існування людського роду було забезпечене, зумовивши перехід від первісного суспільства до античності. Кроком уперед в історичному розвитку суспільства був його перехід від античності до Середньовіччя. Економічно це виявилося в поділі суспільства на замкнуті стани із суворим приписуванням кожному із них функціонального розподілу праці, де кожна трудова одиниця виконує певну функцію і тільки праця всіх одиниць створює завершений продукт. Саме в розподілі праці І. Франко вбачав основний важіль суспільного прогресу, зазначаючи водночас, що перехід до середньовіччя був і кроком назад у духовному розвитку, причина чого — дуже примітивний розвиток продуктивних сил. Розвиток останніх, піднесення ролі та значення міст, епохальні наукові відкриття зумовили радикальний перехід від середньовіччя до Нового часу. З розвитком суспільства відбувався процес посилення держави, яка виникла в результаті війн між племенами, закладаючи ґрунт політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Виникнення різних форм нерівності, особливо майнової, призвело до політичної тиранії як безкрайньої влади тирана та його оточення. Наведені процеси відбуваються нерівномірно, а сам поступ проходить зигзагоподібно. Слід зазначити, що, розглядаючи проблему держави в контексті появи соціальної нерівності, І. Франко не заперечував державно-правового регулювання життя суспільства, однак виступав проти того, щоб суб'єктом регулювання була абсолютно деспотична держава. Звідси не сприйняття ним марксистського варіанта держави як диктатури пролетаріату, в якій він вбачав не панування закону, а всевладність керманичів над іншою частиною суспільства. Визнання І. Франком ролі і значення економічних чинників у розвитку суспільства не виключало впливу на соціальний поступ ідеальних, духовних чинників. Він був твердо переконаний у тому, що будь-який суспільний рух повинен мати свою мету. Рух без мети — людина без керма і вітрил, проте й мета, не просвітлена ясністю ідеалу, мета без мрії провідника — ніщо. Вищим ідеалом І. Франко вважав боротьбу за людське щастя, свободу людини. Досягнення цього ідеалу вчений пов'язував з розбудовою соціалістичного суспільства, розуміючи під соціалізмом прагнення усунути соціальну нерівність, всілякий визиск, убозтво, запровадити справедливість, змінити існуючий лад таким способом, щоб наявний продуктивний капітал, тобто земля, фабрики, машини та інше знаряддя праці, а також сировина замість того, щоб бути приватною власністю кількох людей, перейшла у власність колективу. Соціалізм виступав для нього не державною власністю з диктатурою пролетаріату, а "свобідною" громадою і свободою кожної людини. У поглядах І. Франка особливе місце займало національне питання, яке в 90-х роках XIX ст. він протиставив питанням соціалізму, а боротьбі за всеросійську революцію — боротьбу за утвердження національної ідеї, дорікаючи українським соціал-демократам, що вони втратили відчуття свого національного характеру. Для І. Франка спочатку поставала Україна, а потім соціалізм. На відміну від "патентованих патріотів", змальовуючи картини українського народного життя, взятого з дійсності, він різко критикував "національну еліту": поміщиків, капіталістів, попів, буржуазну інтелігенцію, політику гноблення народу цісарсько-конституційним урядом Австро-Угорщини, виражав загальну любов до трудового народу, робітників, селян. Він вважав, що зло не в людях самих по собі, а в тих кайданах, якими сильні світу цього скрутили слабких з їх справами і муками

55. Академічна філософія в Україні кінця ХІХ — початку XX ст.

Основним центром формування професійних кадрів з філософії у першій половині XIX ст., як ми бачимо, виступала Київська духовна академія. Це зумовлювалося не лише вимогами царського уряду надавати професорські вакансії людям духовного звання, а й тим, що в академії все-таки була краща освітня база, певна стабільність філософських курсів, усталені традиції духовно-етичної орієнтації. І хоча при осмисленні досягнень західноєвропейської філософської думки вони інтерпретували їх в духовно-релігійному плані, переважно з морально-етичної точки зору, ставлячи одкровення Св. Письма вище за філософії, але все-таки обстоювали самостійність останньої, що, як показано при характеристиці поглядів О. Новицького, С. Гогоцького, П. Юркевича і П. Ліницького, мало своє виправдання і певний сенс. Положення з розвитком філософії в Україні значно змінюється у другій половині XIX ст. При всій актуальності узагальнень, побудови та вимоги духовно-релігійної філософії аж ніяк не збігалися з далеко не ідеальними реаліями тодішнього життя. Крім того, за умов розвитку науки ідеалізм, за визнанням його представників, не міг задовольняти дослідне природознавство як адекватну методологічну основу. Тому крім духовно-релігійної філософії у другій половині XIX ст. набувають поширення і інші напрями філософської думки, зокрема позитивізм, що постав як реакція на спекулятивне мислення німецької класичної філософії та механістичний матеріалізм XVIII ст. Проголосивши нейтральність відносно ідеалізму та матеріалізму, він виступив від імені науки як нова лінія у філософії, вимагаючи перетворення її в позитивну науку. Заснований Г. Спенсером, Дж. С. Міллем та О. Контом, позитивізм знайшов багатьох послідовників у російськомовній філософії. В Україні одним із активних прибічників цього напряму став Володимир Вікторович Лесевич. Автор праць: "Очерк развития идей прогресса" (1868), "Позитивизм после Конта" (1869), "Новейшая литература позитивизма" (1875), "Письма о научной философии" (1878). Філософські погляди В. Лесевича еволюціонували від позитивізму О. Конта до емпіріокритицизму Р. Авенаріуса, книгу якого "Критика чистого опыта" він вважав зразком наукової філософії. Перейшовши на позиції емпіріокритицизму, В. Лесевич став активним його пропагандистом, вбачаючи в ньому "новітній продукт дослідної науки". На перше місце він все-таки ставив теорію пізнання в її суб'єктивно-ідеалістичній інтерпретації, характеризуючи гносеологію як "трибунал" всіх наукових понять. При цьому Лесевич виходив з того, що уявлення, які лежать в основі нашого знання, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об'єктивний матеріал, яким ми послуговуємося, внаслідок чого пізнаємо не предмети самі по собі, а лише дані досвіду. Опосередковане знання, яке оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної достовірності. На цій основі В. Лесевич заперечував об'єктивність законів, роблячи крок назад порівняно з Кантом. Якщо Кант, заперечуючи категорію сутності, все-таки в чисто метафізичному плані визнавав закони навколишнього світу, то В. Лесевич перетворював їх в щось суб'єктивне. Олексій Козлов видав такі праці, як "Философские этюды", "Философия как наука", "Философия действительности", "Изложение системы Дюринга". Після захисту докторської дисертації "Пространство и время у Канта" (1884) О. Козлов став ординарним професором університету, читаючи одночасно курс лекцій з філософії на Вищих жіночих курсах. Власні філософські погляди О. Козлова носили характер панпсихізму, сформованого під впливом Лейбніца, Лотце, а особливо професора Тартуського університету Г. Тейхмюллера. Згідно з концепцією останнього всесвіт, універсум складається із сукупності живих, нематеріальних субстанцій — атомів, які змінюються і комбінуються. Організація сукупності субстанцій керується верховною субстанцією — душею. Матерія, простір, час — не реальні, вони є лише формами споглядання душі за допомогою її почуттів. Уся реальність мислення є проекцією нашого "Я", де за аналогією з власним "Я" будуються наші поняття про зовнішній світ як такий, що складається із множини духовних субстанцій або одиниць. О. Козлов заперечував об'єктивну реальність простору і часу, вважаючи, що буття існує поза часом і тільки із-за наших обмежень свідомості ми розглядаємо уявлення про особливі засоби координації явищ в світі відповідно до ідеї порядку — раніше, тепер, після, в той час як безконечна свідомість Бога споглядає цю систему поза часом. Олексій Гіляров автор праць: "Платонизм, как основание современного мировоззрения в связи с вопросами о задачах и судьбе философии" (1887), "Значение философии" (1888), "Греческие софисты, их мировоззрение и деятельность в связи с культурной историей Греции" (1885). Щоб вивчити природу, ми маємо вивчити дух, дійти до усвідомлення, що змістом свідомості є увесь Всесвіт, оскільки про нього ми можемо знати лише через свідомість.

Георгій Челпанов дотримувався погляду, що у нашому досвіді існує два роди явищ: у внутрішньому досвіді — почуття, думки, бажання, загалом так звані психічні процеси, у зовнішньому — матеріальні речі, які характеризуються протяжністю, здатністю до руху, проникністю тощо. Тобто, з одного боку, дається нам щось духовне, а з другого — фізичне, або матеріальне. Звертаючись до проблем теорії пізнання, Г. Челпанов основне її завдання вбачав у тому, щоб визначити, що в пізнанні належить суб'єкту, а що об'єкту. Гносеологічна його концепція зближається з кантіанством і полягає в доведенні положення про те, що ми самі творимо, конструюємо пізнання за допомогою нашого мислення і віримо у відповідність наших знань світу, який нас оточує і котрий ми самі створюємо. Дійсно, предмети, які ми пізнаємо, є не що інше, як певна сукупність відчуттів, пов'язаних між собою деякими правилами. Що ж стоїть за ними, ми не знаємо. Г. Челпанов був переконаний у тому, що без апріоризму Канта теорія пізнання загалом неможлива, оскільки без апріорних форм споглядання простору і часу ми не можемо мати ніякого уявлення про природу. Часовий і просторовий порядок відсутній у природі і вноситься в чуттєвий досвід нашою свідомістю. Апріорними, на думку Г. Челпанова, є і логічні закони, оскільки ми отримуємо їх з внутрішнього досвіду, спостережень діяльності духу. Послідовником Г. Челпанова, продовжувачем його концепції взаємозв'язку фізичного і психічного, душі і тіла став у Київському університеті його учень В. Зиньківський.

56. Історіософія М.Грушевського.

Серед праць М. Грушевського слід назвати перше в українській історіографії зведення збірки з історії України з давніх часів до середини XVIII ст., фундаментальний твір "История Украины-Руси", "Очерк истории украинского народа" (1904), "Иллюстрированная история Украины" (1911), "Начало гражданства" (1921), "История украинской литературы". Для творів М. Грушевського характерне звернення до широкого фактичного матеріалу, знайденого в архівах Росії, Швеції, Польщі та інших країнах, спостереження над розвитком української мови, літератури, усної народної творчості. До наукового аналізу він прагнув залучити раніше невідомі літературні та історичні пам'ятки, документи. Однак цей фактичний матеріал учений використовував не сам по собі, а для вироблення теоретичних узагальнень. Він добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх творах погляди багатьох філософів Західної Європи XVIII—XIX ст., серед яких виділяв Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. Гердера М. Грушевський цінував за те, що у своїй праці "Ідеї по філософії історії людства" рушійними силами суспільного розвитку він визнав народні маси, дав своє розуміння народності, народної традиції, сформулював нове визначення поняття національності. Ідеї Гердера, на думку Грушевського, мали велике значення для слов'янських народів. Останнє він пов'язував з позитивною оцінкою Гердером духовних сил і перспектив розвитку слов'янських народів, що стало основою формування нової слов'янської самосвідомості, осмислення слов'янами свого місця в історичному процесі. Заслугу Канта, його праці "Критика чистого розуму" М.Грушевський вбачав у тому, що він по-новому намагався розв'язати гносеологічні питання, які назріли в попередніх філософських системах, з'ясувати пізнавальні можливості людини, подальші шляхи пізнання, розвитку науки і філософії. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичення державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських племен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіографії про українське "плем'я" як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем. Як федераліст, він визнавав можливість вільного, рівноправного федеративного союзу України з Росією, проте не з імперською, а демократичною. Однак бюрократизм, однопартійність, загальне відчуження, колоніально-політичний централізм, не конструктивність більшовиків у національному питанні, їх нещирість, на які М. Грушевський вказував у листах до Хр. Раковського, стали тією причиною, через яку він не бажав йти на союз з пожовтневою Росією.

57. Концепція національної еліти в історіософії В.Липинського і політотології Д.Донцова.

Головні праці Д. Донцова: "Модерне москвофільство", "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", "Підстави нашої політики", "Націоналізм", "Московська отрута", "Дух нашої давнини", "Олена Теліга", "Кардинал Мерсіє", "Хрестом і мечем", "Ключ доби". Послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознаками кастовості і мілітаризму, Д.Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національної свідомості. Драгоманівському "демократизму" і "соціалізму Маркса-Леніна", "пересмикнутих отрутою москвофільства", Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної нації — "нації, ідеалом і метою якої був би політичний державний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини". Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д. Донцов уявляв як боротьбу (а не "порозуміння" чи "еволюцію"), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку називав інтелігенцією з "рабським мозком" і "рабським серцем". Особливо різко Д.Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, допроводив її зречення власного національного ідеалу до свого роду "універсалізму", в якім гинуло всяке національне почуття, тому що все вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою всевладного розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігнорацією, неуцтвом, браком культури. Єдиним суб'єктом історії і культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути жертвенними, відмовлятися від свого добробуту в ім'я суспільності. Нація структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повинна перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації постає не народ (маса), а активна, відважна, спрагнена влади меншість, тобто правляча верства, еліта. Та знову цю животворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики. 1. Принцип волі — антитеза, противага інтелектуалізму Просвітництва, наївній вірі у всевладність розуму. 2. Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу». 3. Піднесення «загального» над «поодиноким» (загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними потребами). 4. Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї. 5. Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство. 6. Трактування справи провідної верстви національної еліти — «активної меншості» як «найважливішого чинника історії». 7.Дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохопною». Вона повинна ґрунтуватися не на частковому, а повному запереченні чужої. 8. Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає.

Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882— 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуального натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. В. Липинський — автор специфічної історіософської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди належать Осип Назарук (1883—1940), Степан Томашівський (1875—1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919—1984). На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою: «класократія», «демократія» й «охлократія». Особисто він схилявся до «класократії», розуміючи під поняттям «клас» всіх, об'єднаних спільною суспільною функцією, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Наприклад, до «промислового класу» належать однаково і робітники, і технічний персонал, і «капітани індустрії». Конфлікти, суперечності між ними, тобто роз'єднувальні чинники, на думку Липинського, значно слабші від моментів, що їх об'єднують. Устрій «класократії» (взірець — Англія) відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. У цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної та стабільної державної влади. Класократичний устрій не лише допускає, а навіть вимагає свободи критики та опозиції, яка, проте, не призводить до революційних зламів, оскільки діє в межах традиційного правопорядку, що виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності. Необмежений демократичний індивідуалізм, на думку Липинського, руйнує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Господарська та індивідуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів певних соціальних груп (багатіїв-плутократів чи клептократів), виразником яких стають численні партії-ширми найманих професійних політиків з-поміж інтелігенції, здебільшого позбавлених почуття політичної відповідальності. Історичними прикладами демократії в розумінні В. Липинського є Римська республіка доби занепаду, Франція Третьої республіки, Річ Посполита тощо. Охлократія, за Липинським, означає абсолютне панування войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян. Це, коли суспільство зорганізоване на зразок монолітного військово-бюрократичного «ордену» на чолі з деспотичним монархом-самодержавцем або вождем-диктатором; де немає місця на легальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну біологічну масу, юрбу (юрба по-грецьки «охлос», але охлократія — це не панування юрби, чого, на думку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою). До такого типу він відносив революційні диктатури, всі цезаристично-бонапартистські режими. В. Липинський бачив у суспільстві три джерела влади: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти», між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості він приписував типові «войовників-продуцентів». Інтелігенція, на його думку, мало здатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та господарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі процеси. Розуміння нації в Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот європейської політичної думки кінця XX ст. «Нація для нас, — міркує він, — це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї». У націотворчому процесі В. Липинський відводить особливу роль «провідній верстві», «панству», «національній аристократії», «еліті» без огляду на її походження. Вона мислиться як основа, організатор, правитель і керманич нації. Прикметами національної аристократії постають матеріальна сила, моральний авторитет і воля до влади та консерватизм. В. Липинський усвідомлював і повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною ланкою між «старою» і «новою» Україною і завдяки цьому забезпечити тяглість національного життя, розвиток якого характеризується високим ступенем перервності. Націотворчому процесу підпорядкований і монархізм Липинського. Монарх, на його думку, мав стати об'єднуючим центром, загальновизнаним авторитетом у протистоянні, політичній конкуренції різних сил і груп, що могли б погубити Українську державу. Симпатик англійської «моделі» конституційної монархії, Липинський розглядав роль гетьмана-монарха в майбутній Українській державі символічною і репрезентативною, з максимальним обмеженням його реальної влади. Гетьман, за його задумом, мав бути для суспільства, періоду його національної трансформації, живим символом української державницької ідеї та найвищим політичним авторитетом нації. Липинський сподівався, що міцна гетьманська організація зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, одночасно зміцнюючи його морально-політичний авторитет. Щоправда, в останніх своїх працях він, відстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу легітимну форму державного правління, зазначав, що визначення форми правління майбутньої Української держави мало б бути прерогативою установчих зборів, що є рівнозначним визнанню демократичного принципу організації влади.

58. Розвиток української філософії в діаспорі (Д.Чижевський, І. Мірчук, Рудницький та ін.)

Перша хвиля (умовно з 1865 р. до початку першої світової війни) починається з масового виїзду населення Західної України (Галичина, Буковина) до Америки, Аргентини, Бразилії, Канади та інших країн. Значна частина з них не доїздила туди, а осідала на Балканах, в західноєвропейських країнах. У літературі цю хвилю називають "трудовою еміграцією". Загалом це було "перекачування робочої сили", де шукати кращої долі йшли переважно молоді, самотні чоловіки, бідні та неписьменні. Друга хвиля еміграції (між першою та другою світовими війнами) була викликана не тільки економічними, а й соціально-політичними чинниками, її основу становила переважно молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях, ті, хто був не згодний з режимами, які встановились після війни, або ті, хто зі зброєю боровся проти радянської влади. В еміграції опинилися керівники та громадяни скасованої Української Народної Республіки, великі і середні землевласники, власники промислових підприємств, торгівці, службовці, священики, люди вільних професій. Частина з них виїздила до Канади та Південної Америки, однак основна маса осідала в країнах Західної Європи —Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині. На відміну від першої друга хвиля еміграції мала значний інтелектуальний потенціал, тим більше, що у її складі виявилися відомі українські письменники, публіцисти, культурно-освітні та наукові діячі. Третя хвиля еміграції хронологічно охоплює період кінця другої світової війни до 80-х років, отримавши назву "політичної". Основними її представниками стали антисоціалістичні елементи, військовополонені та люди, вивезені до Німеччини на примусові роботи, які з різних причин не змогли повернутися на батьківщину. З 70-х років склад української еміграції поповнився дисидентами. Сьогодні можна говорити про початок нової хвилі еміграції уже з незалежної суверенної України. Отримавши свою незалежність, Україна мала найкращі стартові можливості з усіх республік колишнього СРСР для розбудови своєї державності, яка б могла забезпечити економічне процвітання країни та достаток своїм громадянам. Це викликало хвилю ейфорії, яка зараз змінилася апатією та песимізмом. У зв'язку з цим Україна втрачає не тільки своїх громадян, а й науковий потенціал через гру політиків, які, розваливши економіку, гублять науку, освіту. Найбільш впливовими громадсько-політичними об'єднаннями західної діаспори є Світовий конгрес українців (СКВУ), який об'єднує близько 130 політичних згрупувань з центром в Торонто (Канада); Український народний союз (УНС), заснований 1894 р. у США (Нью-Джерсі); Організація українських націоналістів (ОУН), організована 1929 р. у Відні; Українське національне об'єднання (УНО) — має 100 відділків, центр організації м. Едмонтон (Канада) та ін. В 1968 р. був організований Український науковий інститут Гарвардського університету. На сьогодні основними науковими та культурно-освітніми центрами західної діаспори є Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, Українська вільна академія наук (Аусбург), Канадський інститут українських студій (Едмонтон), Український католицький університет (Рим), Український вільний університет (Мюнхен). Невлаштованість життя, відсутність елементарних умов для наукової творчості, постійні нападки й цькування примушували виїздити за кордон українських філософів раніше, ніж це відбувалося в примусовому адміністративному порядку "гуманної акції" радянської влади в 1922 р. З таких причин за кордон виїхали професійні філософи В. Зеньковський (1919), Г. Флоровський (1920), Л. Шестов (1920), Д. Чижевський (1921).

Д. Чижевський, пройшовши школу західноєвропейської філософії, не потрапив під вплив жодної з її течій, не захопився модними на той час окремими її школами. Про коло наукових інтересів Д. Чижевського може засвідчити перелік тих лекцій та доповідей, з якими він виступав у різних наукових товариствах впродовж 1925—1930 рр. Це "Завдання історії української філософії", "Нове в історії української філософії", "Шевченко і Давид Штраус", "Філософський метод Г. Сковороди", "До джерел символіки Сковороди"; "Шиллер и Братья Карамазовы"; "Знак, понятие, символ", "Советская философия", "Феноменология как наука" та ін. Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтерпретація Д. Чижевським терміна "ідеалізм". "Ідеалізм, Ідеаліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в "ідеалі", а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе ("непрактична людина"). В філософії слово "ідеалізм" означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє". Доходячи висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду, Д. Чижевський виділяв три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національності; "1. форму вияву філософічних думок, 2. метод філософічного дослідження, 3. будову системи філософії, "архітектоніку", зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей". Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох.

Цікавим є науковий доробок західноукраїнського вченого Івана Мірчука (Філософські студії, Вступ до філософії) (1891—1961 pp.) в царині етнопсихології. І. Мірчук родом із Стрия, в 1914 році закінчив Віденський університет. З 1921 року працював в Українському вільному університеті, а з 1946 — став його ректором. Іван Мірчук ідею живої природи (Космосу) трактує як «безкінечний організм». «Всесвіт – це не припадковий конгломерат, без внутрішнього зв’язку, це не хаос поодиноких явищ – але, що універсум – це Космос – це свого роду індивідуальність, до якої одиниця мусить себе поставити у певне точно означене відношення». Поняття природи відбиває все суще. Природа – це Всесвіт, це матерія, сукупність умов існування людини і людського суспільства. Цивілізація – це сила в боротьбі з природою, а культура будується на почуттях «любові до буття», «єдності з природою і на розумінню її процесів». Саме в ставленні людини до природи виявляється справжня її вартість, справжня її культура, яка виступає як символ гармонійного співжиття людини та природи. Іван Мірчук у праці "Історія української культури” висуває тезу про духовну рухливість українця, що легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві — чи то російській, чи то польській. І як результат – слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Мірчук веде мову про поодинокі душевні риси, яким часто надається чуттєво тепле забарвлення — «непогамований індивідуалізм, що відкидає всякий авторитет», «перевага чуттєвості над розсудком», «популярне прив'язання до землі». Дослідник вважає ці духовні риси українців національними вадами, які «необхідно усувати шляхом виховання».

Лисяк-Рудницький Іва́н Па́влович (1919-1984) — історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Праці: Вклад Галичини в українські визвольні змагання, 1948; Інтелектуальні початки нової України, 1958; Українська революція з перспективи сорокаліття, 1959; Проти Росії чи проти радянської системи, 1961; Україна в еволюції радянської системи, 1963; Україна між Сходом і Заходом, 1966; Націоналізм і тоталітаризм, 1982. Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Найвагоміші його дослідження присвячено М.Драгоманову, В.Липинському, М.Хвильовому, О.Назарукові. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями.

Георгій Васильович Флоровський — філософ, історик культури і церкви народився в 1893 р. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Одеського університету, по закінченні якого в 1920 р. був затверджений в званні приват-доцента. В цьому році виїхав за кордон, жив деякий час в Празі, де близько зійшовся з євразійцями, а в 1926 р. переїхав до Парижу, обійнявши посаду професора і кафедру патрології Богословського православного інституту. Перу Г. Флоровського належать такі праці: "Восточные Отцы Четвертого Века", "Византийские отцы", "Пути русского богословия". Г. Флоровський більш ніж грунтовно проаналізував метафізичні передумови та витоки утопізму як складної, багатоповерхової споруди, основаної на вірі у можливість кінцевого здійснення в межах історії, де "дійсність ідеалу" прирівнюється до "природної дійсності" і підпорядковується їй в межах одного і того самого плоского емпіричного буття. Зростаючи на натуралізації цінностей та абстрактного ідеалу, утопізм, на думку Г. Флоровського, заперечує самі цінності, історичний процес, оскільки рух і безкінечність мети нічим не відрізняються тут від спокою. В утопізмі виправдовується світ, однак не людина, особа. Остання перетворюється в орган, елемент світової сутності, в жертвоносному цілому; історичний автоматизм "залізної необхідності". Не сприймаючи пантеїзму та онтологізації логічних форм західноєвропейського раціоналізму, філософ пов'язував подолання утопічної свідомості з християнсько-православною традицією, яка ґрунтується на визнанні творення світу Богом, розумінні історії як покладання слова Божого, "рухомого роблення", де тільки в ім'я Боже і Христове здійснюється справжність буття, а у вірі досягається трагізм історії, внутрішня свобода і творче становлення. Звертаючись до Бога, Одкровення, віруючий умогляд долає в корені утопічне захоплення, утопічну спокусу, сприймає історичну перспективу в її широті та справжньому розумінні.

59. Буття як філософська проблема. Основні форми буття.

Людське ставлення до категорiї буття досить влучно розкрив нiмецький фiлософ М. Хайдеггер. Вiн говорить, що буття є те найближче для людини, яке лишається для неї найдальшим. Ця хайдеггерiвська вiддаленiсть певним чином пояснюється великим ступенем узагальнення, межею масштабiв людського мислення, i не кожен здатен дістатись до тiєї межi. Є кiлька складових буття. 1. Вiдокремимо буття речей, тiл, процесiв, якi ми визначаєм як природнi. Iснує буття природи як цiлiсної цистеми та окремих її складових. Природа iснує об'єктивно, однак для людини об'єктивне iснування природи практично нiколи не є абсолютним фактом, бо людина не мислить себе без природи, а природу без людини може уявити лише на рiвнi досить високої абстракцiї. 2. Не дивлячись на всю складнiсть такого вiдокремлення, людське буття повинно бути розглянуте як феномен "самостiйний". Та його розглядати вiдокремленим вiд природи ще важче. Тому розрiзняємо буття людини саме по собi, буття людини в природному свiтi, буття людини в суспiльному середовищi, буття людини в системi олюдненої природи. 3. Звiдси третьою складовою фiлософського поняття буття визначаємо буття духовне, або iдеальне буття. В ньому ми розрiзняємо буття суб'єктивної духовностi, тобто буття духовностi iндівида. 4. З буттям людської духовностi в нероздiльному зв'язку знаходиться буття Бога. 5. Нарештi буття соцiальне, яке в свою чергу подiляється на буття iндивiдуальне в людському середовищi й буття суспiльне як специфiчне системне буття взаємодiючих iндивiдiв.

Як би ми не називали складовi буття, для людини це будуть форми його прояву. Тобто те, що ми в буттi, в реальностi спостерiгаємо, вивчаємо, осмислюємо. В фiлософськiй лiтературi є декiлька понятiйних синонiмiв для характеристики буття: спосiб iснування, сторона буття, властивiсть буття. Спробуймо визначитись. Мова йде про Космос, Сонце, Землю, Людину, людську духовнiсть та про Бога. А як ми можемо стверджувати, що все це є? Дуже просто. Космос ми спостерiгаємо за допомогою астрономiчних приладiв. Сонце, землю, людей ми просто бачимо. А Бога? Нi Бога ми не бачимо, ми в нього вiримо, або протилежна позицiя — не вiримо, бо не бачимо. Отже, є об'єкти буття незримi для нашого чуття. Та, крiм Бога, є ще багато дечого, чого ми не бачимо, але в iснуваннi чого ми впевненi. Тобто, визнаем його iснуючим. Ще I.Кант дiлив буття на двi частини. Буття для нас, тобто ту реальну дiйснiсть, з якою ми контактуємо, на яку ми впливаємо, яка на нас впливає, взаємодiя з якою нам зрозумiла. Друга частина буття — це буття в собi. Мова йде про ту частину об'єктивної реальностi, яка iснує, можливо, в тому чи iншому планi на людину впливає, але про цю сторону буття ми нiчого не можемо сказати, окрiм того, що гiпотетично вона є. Характерною рисою всього iснуючого можна вважати перш за все дискретнiсть, тобто вiдокремлення окремих елементiв буття, дякуючи чому ми й можемо фiксувати в оточуючому середовищi якiсь його властивостi. Таке видiлення речей, певне їх розташування одних стосовно других вiдразу ж пiдводить нас до розумiння ще однієї властивостi буття — простору. Дискретнi об'єкти iснують просторово. Iснуванню об'єкту передує його неiснування, а пiсля iснування реальнiстю стає його небуття, про що вже йшлося. Отже, є ще одна характеристика дискретних об'єктiв — вони є процесом, що йде вiд неiснування через iснування до неiснування. Звiдси буття реальностi є процес, що вимагає вiдокремлення такої риси, як час. Якщо говорити про буття, як про процес, то в такому аспектi його не можна розглядати iнакше, як в станi руху. Рух — це властивiсть буття, яка виступає як спосiб iснування всього розмаїття реальностi. Рухаючись, дискретнi об'єкти обов'язково взаємодiють один з одним, утворюючи простi та складнi системи. Взаємодiя виступає однією з глобальних характеристик буття. Такою ж глобальною характеристикою, що по сутi є способом iснування буття, треба визнати i вiдображення.

Існують такі форми буття. Буття природи (перша природа), її речі, властивості і відносини, стани і процеси характеризуються тим, що буття природне об'єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини. Буття людини підпорядковується природним законам: проходить етапи виникнення, розвитку і загибелі, включаючись тим самим у діалектику буття і небуття. Буття соціального (суспільства) є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається, результат цілеспрямованої і доцільно організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Буття ідеального (духовного) складається із суб'єктивного (індивідуального), об'єктивного (загального) і об'єктивного (сукупності завершених творінь духу) духовного. Ідеальне — філософське поняття, що означає якийсь нематеріальний початок. Ідеальне — це результат освоєння людиною себе і світу. Ідеальне представлене у формах свідомості людини, діяльності, культури. Суб'єктивне (ідеальне) буття притаманне окремій людині і є результат соціалізації, внутрішньої духовної діяльності, що не припиняється до кінця життя. До суб'єктивного буття належить: свідомість індивіда з усією її різноманітністю швидкоплинних вражень, почуттів, переживань, думок, ідей, переконань, настанов, знання, самосвідомість, неусвідомлення та ін. На сучасному етапі розвитку світового співтовариства буття біосфери заполонило розум усього мислячого людства (біосфера від грецького — bios — життя і sphaora — сфера). У результаті швидкого розвитку виробничих сил суспільства відбулося стрімке зростання так званого антропного фактора, тобто людського впливу на навколишню природу із споживацьким до неї ставленням з боку людини.

60. "Людина-світ" як предметне поле філософії. Сутність світу і сутність людини.

Центральна світоглядна проблема — "людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина — це щось таке, що відрізняється від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Насамперед у тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення передусім до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

У широкому розумінні світ — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв'язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття). Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос ("прикраса", "краса", "вбрання", а також "лад", "порядок", "устрій" і нарешті "світ", "всесвіт"). В понятті "космос" виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність і закономірність. У реально існуючому світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу. І все ж переважаючою є тенденція зростання міри хаотичності (ентропії). Рівнозначним (чи майже таким поняттю "космос") вживається поняття "Всесвіт", хоча кожне з них має свій смисловий відтінок. Поняття "космос", як уже було вказано, акцентує увагу на таких ознаках світу, як системність, упорядкованість, закономірність, а поняття "Всесвіт" — на охопленні всього реально існуючого, тобто на "весь світ". Обидва ці поняття відносяться насамперед до "великого", позаземного світу, а наш безпосередньо близький, земний світ розглядається як частка безмежного Всесвіту. В науці є й таке поняття, як "наш Всесвіт". Воно має конкретно-науковий, астрономо-космологічний зміст. Матеріальна система, яка позначається цим терміном, називається ще Метагалактикою. Це весь відомий нам сьогодні, доступний для спостереження сучасними засобами космос, який складається з мільярдів зоряних систем — галактик. Серед них і наша Галактика, однією із зірок якої є Сонце. Систематизована сукупність наукових уявлень про будову Всесвіту, процеси, які в ньому відбуваються, основні його закономірності становлять наукову картину світу. Це не просто сума різноманітних знань, а цілісна понятійна модель, яка виражає наукове світорозуміння, що склалося наданий момент пізнання. Впродовж багатьох століть в уявленнях про будову Всесвіту панувала арістотелівсько-птоломеївська парадигма (грецьке paradeigma означає "приклад", "зразок", "доказ"), геоцентрична система, згідно з якою Земля є центром Всесвіту, її основою були безпосередні спостереження, які нібито свідчать, що Земля перебуває в нерухомості, а навколо неї обертаються всі небесні світила. З відкриттям М.Коперника (1473—1543), який обгрунтував геліоцентричну систему, у свідомість вчених, а згодом і людства взагалі (як не противилась цьому церква) увійшла інша парадигма, яка, як виявилось, має об'єктивно-істинний характер. Механістичне, галілеївсько-ньютонівське розуміння фізичного світу було видатним науковим досягненням того часу, але великі відкриття кінця XIX—XX ст. (теорія відносності А.Ейнштейна, квантова механіка, створення нових, сучасних уявлень про будову Всесвіту, поняття еволюціонуючого Всесвіту, відкриття фізичних полів як "неречовинного" виду матерії, дослідження внутрішньої структури атома, виявлення невідомих раніше космічних об'єктів і таке інше) показали обмеженість механістичних уявлень.

Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею в світлі її центральної, вузлової проблеми "людина і світ"; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, але й світовідношення. Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт — це Макрокосмос, то людина — це Мікрокосмос ("малий космос"), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г.С.Сковорода та інші), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом. У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збагачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про "біологічну і соціальну”, а про "соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна. Під поняттям "людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття. Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер). По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпретації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність. Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає "жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну.

61. Філософський аспект проблеми походження людини. Біологічне і суспільне в людині.

Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду. Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми. Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваною першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — "Видих Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується "Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу. Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасово і стали визначальними чинниками виникнення людини. Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури. Теяр де Шарден розкриває процес бiологiчного розвитку людини як складне нашарування бiопроцесiв. Пiтекантроп був не один-єдиний вид пралюдської бiологiчної гiлки. Цей вид мав, як мiнiмум, п'ять пiдвидiв. Один з них малого зросту, був ще пiдвид гiгантського пiтекантропа (гiгант в межах приматiв) та ще три промiжних пiдвиди. Всi цi пiдвиди, як бiльш психологiзованi, активнiшi та спритнiшi, поступово витiсняли в межах свого розповсюдження австралопiтекiв. В свою чергу вiяло синантропiв витiснило пiтекантропiв. Неандертальцi витiсняють синантропа, а кроманьйонцi неандертальця. Кроманьйонець вже фактично Людина Розумна. Далi вiяло цього виду розгортається за бiологiчними законами i формуються раси. Однак на цьому i припиняється дiя бiологiчних законiв розвитку людства, в силу вступає дiя соцiальних законiв. Соцiальна еволюцiя формує не бiологiчну, а соцiальну структуру, змiнюється характер розвитку. Праця — принципово нова форма взаємодiї архантропiв з природою. Вона здiйснюється колективно. Це дає можливiсть досвiд одного архантропа передавати iншому. Досвiд — суть знання. Потреба передачi знань формує мову. Все це разом формує свiдомiсть. Колективнi дiї потребують моралi та iнших вищих проявiв духовностi, що нарештi приводить до появи сучасної людини. Як вважали Гердер та Енгельс, праця дiйсно не природний спосiб взаємодiї живих органiзмiв з природним середовищем. Вона дає можливiсть змiнювати не себе, а змiнювати середовище вiдповiдно до своїх потреб, до своєї бiологiчної програми розвитку. Мисливцю забороняється вбивати в своєму роду навiть в станi афекту. Згодом ця заборона розповсюджується на плем'я. Категорично забороняється поїдати тiло соплемiнника, згодом ця заборона розповсюджується на все людство. Друга заборона — не можна їсти одному. Будь-якою кiлькiстю їжi треба дiлитись з родичем. Третє — заборонено кровозмiшання. Першi табу були непорушними, за вiдступ — смертна кара, вирок про яку i виконання якої здiйснюється всiма членами первiсної общини. Це фундамент нового типу стосункiв — моралi.

Суспільні відносини – відносини між людьми, які встановлюються в процесі їхньої спільної практичної та духовної діяльності; створений, нагромаджений суспільством у процесі виробництва; який являє собою спільне надбання. СОЦІАЛЬНИЙ — пов'язаний із життям і стосунками людей у суспільстві. Якщо не створено сприятливих умов, дуже важко, а іноді й неможливо людині виявити свій талант. Проте не можна ігнорувати й того, що людина — біосоціальна істота, що природа відіграє величезну роль у її творенні. Саме тому є люди, які мають великі здібності, талант, і є люди менш обдаровані. Створення умов для реалізації здібностей усім людям — один з основоположних принципів розвитку суспільства. Суспільне виробництво, як і його фактори, завжди має конкретно-історичну соціально-економічну форму. Тому і людина як головний фактор продуктивних сил в той самий час є суб'єктом (носієм) економічних, виробничих і всіх суспільних відносин, адже економічні відносини виникають та існують у процесі спільної трудової діяльності людей. Науково-технічний прогрес зумовив перехід до працезберігаючого типу виробництва, підніс роль і значення живої висококваліфікованої праці. Це, в свою чергу, поставило питання про поліпшення умов життя і праці людей, розвиток освіти, підвищення кваліфікації працівників, охорони їх здоров'я, забезпечення їм вільного часу і відпочинку, піднесло значення розвитку соціальної сфери. Людина є головним елементом продуктивних сил і суб'єктом виробничих відносин. Щоб полегшити свою працю і підвищити її продуктивність, людина створює нові засоби виробництва, вдосконалює організацію праці, а отже, і виробничі відносини.

62. Природні умови існування людини. Поняття природи. Біологічне й соціальне в людині.

Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилежним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опановане, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, основами і законами, то культура — це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природного в культурне, штучне. Суспільство і культура протистоять природі і входять до її складу. У філософії є й інша думка про поняття суті природи: природа, навпаки, розуміється як зразок, абсолютно досконале, як щось більш високе, перевершує і культуру, й людство. Людині треба навчатися у природи, підкоритися їй. Природа зображується як царство сліпих, стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. Але природа сприймається і як царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність і немає капризу і свавілля, що часто є у взаємовідносинах між людьми. Усвідомлення людиною своєї суспільної суті, необхідності суспільства як своєї людської природи, наприклад, у формі правової свідомості, також виявляється ключем до свободи, і знову ж таки, свободи від своєї нової природи — суспільства. Неспівпадання в суспільстві ідеалів та норм життя, правових та моральних питань, законів, по суті, звільняє людину як суб'єкта правової свідомості, від моральних зобов'язань та високих прагнень до ідеалів. Не можна переступити через свою епоху, говорив Георг Гегель, і в цьому виявляється соціальна суть. Захист від суспільства свого індивідуального світу врешті-решт перетворює і суспільну природу людини у випадкове визначення її буття. Сутнісні риси людини не є сталою даністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо). Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора — пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора — панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Соціальність можна класифікувати як діяльне спілкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації— засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим. Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зусиллями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сім'єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, професор, письменник, відомий актор). Природний статус передбачає суттєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчастіше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище (директор, банкір, інженер тощо).

63. Життєвий світ як культура. Поняття культури та її функції.

Культура стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогодення і майбутнього, формою діалогу культур, самодетермінації (самообмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі. Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку. Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Одні мислителі тлумачать культуру як цінності духовного життя, інші — зводять це поняття лише до явищ літератури, мистецтва, кіно тощо. Не менш відчутним є спроби трактувати культуру лише як певну ідеологію, покликану бути тлом для господарювання, чи якісну характеристику людської поведінки. Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття «natura» (природа), культура означає «створення», «позаприродне». Світ культури, її елементи сприймаються не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою. Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «неприродою». Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції пристрастей, бажань і поведінки людей у суспільстві. Різні природно-географічні умови життя, як і специфічні тілесні потреби людей, детермінують і різні особливості праці (зокрема, виготовлення знарядь), побуту, звичаїв, уявлень про прекрасне тощо. На першому — природа визначає зміст культури, що відображає передусім потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою. На другому — в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї. На третьому — «штучне», створене людиною домінує над природою і людиною, відбувається експансія «штучного середовища», витіснення й екранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу). На цій підставі культуру як явище можна розглядати у двох аспектах: як те, що виокремлює людину з природи, що є формою адаптації людини до природи. За таких умов культура постає як система здатностей людини, завдяки яким вона налагоджує свої стосунки з природою; як узагальнюючу характеристику людини, певний щабель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутності людини. В цьому сенсі культура постає як людиновимірність. Культура —увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і «репрезентований» (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе. В аксіологічному аспекті культура — це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а в гуманістичному — найважливіший чинник духовного розвитку людини, вияву її творчих здібностей. Виділяють три основні види культури: класичну, модерністську і постмодерністську. Класична культура (ХІХ ст.) задає уявлення про єдиний прогресивний культурно-історичний процес розвитку людства, яке, керуючись розумом, прагне досягти універсальних цінностей добра, гуманізму, справедливості, істинності. Модерністська модель (ХХ ст.) , яка наполягає на дискретності світу, поліваріантності людської історії, заперечує ідею загальнолюдської культури, відмовляється від єдиної інтерпретації смислу культурних цінностей. Висувається ідея співіснування окремих самобутніх культур та їх діалогу. На перший план виходить ірраціональний характер людського життя. Постмодерністська модель (кін. ХХ ст. — наш час) остаточно приймає принцип культурного плюралізму, пов’язує культуру з множинністю творчих інтерпретацій, нескінченним виявленням різних смислів текстів.

Основні функції культури: адаптаційна, пізнавальна, аксіологічна (ціннісна), інформаційна, комунікативна (діалог культур), нормативна, гуманістична, людинотворча (соціалізація особистості), виховна, світоглядна. Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки. В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки. Слід відмітити гуманістичну функцію культури як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

64. Життєвий світ як соціум. Поняття суспільства та суспільного буття. Структура суспільства.

Одні дослідники вважають, що суспільство є узагальнюючою назвою сукупності та взаємодії значної кількості індивідів, інші — самобутньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим пояснити, запитують вони, те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), будучи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності. Принципи кожного філософського напряму нерідко використовувалися для осягнення таємниць суспільства, розв'язання проблеми «людина-суспільство». Чи не першими були щодо цього античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уявленнями про соціум як систему співжиття людей. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. У праці «Держава» Платон обґрунтував стабільність ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), за основу якої взяв поділ населення на три верстви (класи): керманичі — філософи, що керують державою; стратеги — воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хаосу; виробники — землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб. Арістотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не суспільство похідним від людини як державної істоти, а навпаки, у нього людина є похідною від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як неможлива жива рука, відокремлена від тіла. Ідеальною державою для нього є «суспільство рівних, об'єднаних однією метою — досягти найкращого життя, наскільки це можливо». Арістотель вважає верховенство закону (конституційне правління) ознакою доброї держави. Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об'єдналися в суспільство, розподіливши між собою окремі суспільні обов'язки, особливо ті, що стосувалися безпеки, і затвердивши правила стосунків між собою. Людина, за Епікуром, не має інстинктивного нахилу до створення суспільства, як не має і будь-якого іншого імпульсу, крім неухильного прагнення особистого щастя, що досягається шляхом розумної угоди про єдність у протистоянні злу. Подібна інтерпретація суспільства на суто раціональних засадах одержала назву «соціальний атомізм». В епоху домінування середньовічного християнського світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільство був соціальний універсалізм, а філософською основою був неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з «тілом Христа». Мислителі Нового часу Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Огюст Конт у своїй «Соціології» знову висунув окреслене ще Б. Паскалем уявлення про людство як єдину Людину. Соціологи, передусім англієць Джон-Стюарт Мілль (1806—1873) і особливо Герберт Спенсер, продовжували розвивати «універсальну» теорію суспільства. Спенсер розглядав суспільство як природний організм, використовував еволюцію для реконструкції системи натурального суспільства з природними межами між економікою та політикою.

Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім'ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності. Однак єдність суспільства не є однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях та їх житті. Це підтверджує проблема одвічного конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим, а також проблеми, пов'язані з людським егоїзмом, заздрощами, жадобою, хворобливою жагою влади, жорстокістю, агресивністю тощо. Активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія тощо). Природно, що суспільна структура за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють: «матеріальну», або економічну, сферу; «соціальну» — сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або «світ соціальних груп»; «організаційну» (політичну) — як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей; «духовну»— як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації. Економічні, або, інакше, виробничі відносини як форма виробничої (трудової) діяльності складають підґрунтя економічної сфери. У суспільствах з розвиненим розподілом праці, високим рівнем технічного прогресу і товарним характером виробництва економічна сфера не обмежується тільки продукуванням матеріальних благ у вигляді речей. До неї відноситься і виробництво послуг, результати науково-технічної й художньої творчості, організаційні рішення, тобто все, що спрацьовує на виробництво і приймає врешті-решт вид товару. Носієм виробленого кінцевого продукту (товару) стає "сукупний працівник”. Політичні відносини – форма політичної діяльності, складовою частиною якої є функціонування держави. У широкому смислі політична діяльність охоплює всі дії людей стосовно публічної влади, яка використовується для задоволення інтересів соціальних груп, а через них і індивідів. Загальновизнаним є виділення моральних відносин і відповідної їм діяльності. Духовні відносини стосуються інтелектуальної складової у будь-якій діяльності людей.

Соціальна спільність — реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єктом соціальної дії. За кількісним складом коливаються від взаємодії діад (двох людей) до багатомільйонних політичних, екологічних, економічних рухів. За часом тривалості існування — від кількох годин (пасажири конкретного автобусного рейсу, аудиторія конкретного видовищного заходу) до тисячоліть, протягом яких проживають етноси, нації тощо. Соціальна група — обмежена в розмірах спільність людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства. Залежно від компактності, форми зв'язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром — мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом — формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв'язків — реальні (контактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціальної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти. Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства. Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури. Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень. Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

65. Світ як сукупна реальність (в пит. 60). Проблема субстанції. Поняття матерії, його історичний генезис.

Ідея єдності світу знайшла своє відображення у філософській категорії "субстанція" (substantia—те, що лежить в основі). В ній фіксується внутрішня єдність речей, явищ, подій, процесів, через них вона й сама проявляється. Проте субстанцію розуміють по-різному, оскільки вона може визнаватися як матеріальне або духовне начало. Філософію, яка визнає першоосновою світу єдину субстанцію, називають моністичною (від грец. monos — один, єдиний). Монізм може бути матеріалістичним (Геракліт, Демокріт, Спіноза, Фейербах та інші) або ідеалістичним (Платон, Берклі, Гегель). Можливе й дуалістичне (відлат. dualis—двоїстий) трактування цього питання, згідно з яким в основі світу водночас знаходяться два начала (матеріальне й ідеальне). Такою, наприклад, була позиція Р. Декарта. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхідності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої пристрасті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність.

Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений-енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716). Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714). Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзеркало Всесвіту. Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним "світом у собі" і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами — це гармонія. Лейбніц розрізняє три види монад: "чисті монади", яким властива активність, але відсутні які-небудь вистави (нежива, але активна матерія); "монади-душі", що володіють смутними виставами; жодне сприйняття у них не досягає рівня ясної свідомості, а лише доходить до пам'яті (рослини і тварини); "монади-духи", що володіють ясним і виразним сприйняттям; Бог і ангели, вільні від тілесної оболонки і втілюючи абсолютну повноту, ясність і усвідомленість знань. Поняття "монада" (від греч. одиниця) у Лейбніца, по суті, тотожно поняттю "субстанція". Монада - цілісна неділима субстанція як світо утворююче начало. При описі монади розкриваються психологічні представлення Лейбніца. Кожна монада психічна і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті.

В домарксистському матеріалізмі матерія часто розумілась як щось існуюче поряд з речами (праматерія, тілесність), з якої виникають і в якій зникають усі речі. Наукова філософія, розглядаючи матерію як субстанцію, вказує на багатоманітність і нескінченність матеріального світу. Матерія існує лише в багатоманітності конкретних речей, через них. У стародавній Індії і Китаї, наприклад, існував погляд, згідно з яким основу всього сущого становлять декілька "елементів", або "стихій". До них відносили землю, воду, повітря, дерево, метал тощо. Досягненням китайських філософів того часу було те, що вони дійшли думки, що всі об'єкти матеріального світу мають одну й ту саму основу (субстанцію) і позначили її категорією "ці". І хоч вони не знали, що вона собою являє, все ж це була глибока догадка, згідно з якою в основі світу знаходиться субстанція, яка розвивається за своїми закономірностями (дао). Філософи старогрецької стихійно-матеріалістичної мілетської школи теж обґрунтовували думку про те, що в основі світу лежить щось одне: або вода (Фалес) або повітря (Анаксімен), або апейрон (Анаксімандр). Апейрон мисли вся як щось "безмежне", як матеріальне першоначало, з якого виникає вся різноманітність речей. Геракліт же за першооснову всього сущого брав вогонь, який, на його думку, знаходиться в постійному русі, хоч і в своїх змінах підпорядковується логосу (певній закономірності). Наступний крок у розвитку уявлень про матерію був зроблений Демокрітом і його послідовниками — Епікуром та Лукрецієм Каром. Вони розуміли матерію як сукупність численної кількості атомів (неподільних частинок), які постійно рухаються в порожнечі. Ця сукупність утворює речі і цілі світи, які існують доти, доки атоми, з яких вони складаються, не роз'єднаються. У XVII — XVIII століттях вчення про неподільні атоми було успадковане й розвинуте метафізичним матеріалізмом, хоч і не всі його поділяли. Матеріалісти розглядали матерію як субстанцію, якій притаманний ряд абсолютних (незмінних) властивостей: протяжність, непроникливість, інертність, незмінність маси і т.д. Виходячи з уявлень ньютонівської класичної фізики, вони вважали, що матерія рухається в просторі й часі, які є обмеженими певними параметрами. Матерія як об'єктивна реальність ототожнювалася з речовиною. Форми руху зводилися до найпростішої (механічної). Проте і в той період висловлювалися глибокі діалектичні здогадки. Так, Дж. Толанд (1670—1722), французькі матеріалісти XVIII ст. визнавали рух іманентним (внутрішньо притаманним) матерії. У XIX столітті ряд великих відкриттів підготував перехід до діалектико-матеріалістичного світогляду. Серед них: закон збереження і перетворення енергії (М.В.Ломоносов), еволюційне вчення Ч. Дарвіна, відкриття клітини як елементарної структурної одиниці живих організмів. Сюди слід додати й періодичний закон Д.І.Менделєєва. І хоч у середині XIX століття К.Марксом і Ф.Енгельсом був створений діалектичний матеріалізм, в який було включене нове розуміння матерії й руху, все ж метафізичні і механічні погляди на матерію, рух, простір і час залишалися панівними аж до кінця XIX століття. У кінці XIX століття були здійснені великі відкриття, які знаменували собою революцію в природознавстві: виявлено явище радіоактивності, установлена подільність атома, відкрито електрон, а пізніше й інші елементарні частинки, яким притаманні раніше невідомі властивості, введено поняття поля як особливого "неречовинного виду матерії", що не має маси спокою, відкритий взаємозв'язок маси й енергії, створені теорія відносності, квантова механіка та ін. "Абсолютні" властивості матерії виявилися відносними. Особливості елементарних частинок, їх рух не могли бути адекватно представлені у вигляді звичних для фізиків наочних моделей, хоч і могли бути описані математичними засобами. Нові відкриття показали обмеженість метафізичних і механістичних уявлень про матерію. Проте ряд фізиків і філософів так і не зміг перейти на шлях діалектичного мислення та світорозуміння. Вони зробили висновки в контексті суб'єктивного ідеалізму: матерії як об'єктивної реальності не існує, є лише сукупність чуттєвих даних, "фактів досвіду", показ приладів, які певним чином описуються, упорядковуються за допомогою математичних рівнянь і т.д.

Філософське визначення матерії виключає різні форми ідеалізму й агностицизму. Те, що нам дане у наших відчуттях, це — об'єктивна реальність, матерія, а не відчуття само по собі чи "досвід" (в суб'єктивно-ідеалістичному значенні). Матерію ми сприймаємо, і вона не відчужена від нас як якась "річ у собі" (І. Кант). Вона відображається в наших відчуттях, які виникають у процесі безпосереднього контакту рецепторів організму з предметами, що знаходяться поза нами, а також у сприйняттях, думках, теоріях, які формуються на основі практики. Атрибути матерії — це властивості, які виражають діалектичну сутність матерії і виступають як єдність ряду протилежностей: рух і спокій, простір і час, взаємодія і відображення (вищим його проявом є свідомість, якій певною мірою теж можна приписати атрибутивність), безконечність і конечність, безперервність і перервність і таке інше. Крім тенденції до утворення матеріальних систем і підвищення рівня організації матерії, діє і протилежна тенденція — пониження цього рівня, підвищення міри неупорядкованості, "хаотичності" (ентропії). Це свідчить проте, що космос не являє собою картини "розумної" упорядкованості і гармонії. В ньому співіснують елементи і тенденції як упорядкованості, так і хаотичності.

66. Рух як спосіб існування матерії. Рух і спокій. Форми руху та його взаємозв’язок.

Рух є способом існування матерії. Вже філософи стародавнього світу мали стихійно-діалектичні уявлення про світ. Вони вважали його єдиним і різноманітним, таким, що постійно змінюється, зберігаючи свою цілісність. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Старогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апторії Зенона). Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, в якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої — механічної. Природничо-наукові відкриття XIX століття сприяли становленню діалектико-матеріалістичного вчення про рух. Згідно з цим вченням, рух є способом існування матерії, її загальним атрибутом; матерія існує не інакше, як у русі. Рух — це внутрішньо притаманна властивість матерії, яка являє собою не пасивну, а активну сутність. З другого боку, нема і руху без матерії. Всякий рух матеріальний. Це положення несумісне з так званим "енергетизмом", суть якого в підміні поняття матерії поняттям енергії (зведення матерії до енергії). Спроба мислити рух без матерії призводить до ідеалізму. Наукова філософія доводить, що рух завжди виступає саморухом. Його джерелом є суперечності, які притаманні предметам і явищам. В самому русі теж є протиріччя, оскільки він "є єдністю неперервності (часу і простору) і перервності (часу і простору). Рух є суперечність, є єдність суперечностей". Гострою є суперечність між рухом і спокоєм, мінливістю і стабільністю. В поняття "спокій" наукова філософія вкладає такий зміст, як: а) наявність протягом певного часу незмінності, постійності, визначеності предметів властивостей і відношень, станів, процесів і т.д.; б) нерухомість одного тіла відносно іншого. Таким чином, у поняття спокою вкладають такий же широкий зміст, як і в поняття руху. Основою суперечливої єдності руху і спокою є рух. Спокій завжди виступає лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди має місце стосовно якої-небудь системи відліку, а також стосовно певної форми руху. Якби спокій був абсолютним, то це означало б існування вічних, незмінних предметів (систем). Думка про абсолютний спокій неминуче веде до хибного висновку про те, що рух привнесений ззовні, що колись існував першопоштовх. Відносність спокою, визнання його моментом руху, не означає його несуттєвості. В широкому розумінні він є необхідним моментом всякого руху. А всякий рух — це зміна чогось визначеного. Вона здійснюється в певних формах, з певною швидкістю, має часовий вимір. Це і є моменти спокою. Якби їх не було, то нічого чіткого не можна було б сказати і про сам рух, оскільки він втратив би свої характеристики. Відносна стабільність, рівновага в процесі руху — необхідна умова існування систем, передумова їх розвитку й ускладнення. У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безумовним є те, що "розвиток" — конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж "рух". Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. Серед розмаїття різних змін можна виділити й основні форми руху, кожна з яких включає сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф.Енгельс, наприклад, у свій час виділяв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху слід віднести й соціальну. Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) в тому, що вона включена як момент в усі інші форми руху, хоча чим складніша форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення. Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Біологічна форма руху, яка здійснюється на молекулярному рівні. Подібне можна сказати і про біологічну форму руху (процеси, які здійснюються в живому організмі). Сучасна наука виділяє в окрему форму ще геологічну форму руху матерії. Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу. Біологічні явища включають в себе і механічні рухи, і фізичні процеси (виділення тепла, біоструми тощо) і хімічні реакції.

67. Простір і час — форми існування матерії. Гуманістичний вимір простору і часу.

Простір і час є формами існування матерії. Як і остання, вони дані нам уже в безпосередньому сприйманні, хоч уявлення простору і часу як таких стало можливим лише на основі певного соціально-історичного досвіду. їх характеристику можна дати шляхом посилання на те, що простір — це загальна форма протяжності і співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час — це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій протікання матеріальних процесів. Самі поняття "протяжність", "співіснування", "тривалість", "зміна" вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору слід віднести його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу — одномірність, односпрямованість та незворотність. Простір і час невіддільні від матерії, всезагальні її атрибути. Простір безкінечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безкінечний у просторі і вічний у часі. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух матеріальних об'єктів, але й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору. У спеціальній теорії відносності обґрунтована залежність просторово-часових характеристик матеріальних об'єктів від взаємно відносного руху цих об'єктів, показується відносність одночасності: події одночасні відносно однієї системи відліку можуть бути неодночасними стосовно іншої системи. За межi "круговороту часу" вийшов Арiстотель. Вiн показує двоїстiсть часу. Минулого вже немає, майбутнього ще немає. Iснує лише "тепер", мить, що поєднує минуле з майбутнiм. Але "тепер" не лише поєднує минуле з майбутнiм, а й розриває їх. До сучасного розумiння сутi часу пiдiйшов Гегель. Вiн стверджує: "Не в часi все виникає й минає, а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням". Загальна характеристика простору та часу, що стосується буття природи, в сучаснiй фiлософськiй культурi формулюється так: простiр та час виступають способами органiзацiї дискретних об'єктiв дiйсностi. Простiр — це форма сталостi , що дає можливiсть об'єкту проявити свої якiснi характеристики. Це властивiсть дискретних об'єктiв певним чином органiзовувати ,"гетерогенно упаковувати" безмежжя. Для органiзацiї спiльної дiяльностi людей потрiбна певна синхронiзацiя дiй, або їх послiдовнiсть. Органiзацiя спiльної дiяльностi в просторово-часовому вiдношеннi породила проблему вимiрiв простору та часу. Вимiр часу почав здiйснюватись добою, тобто одним обертом Землi навколо своєї осi. Бiльш тривалий часовий промiжок почав вимiрюватись одним обертом планети навколо Сонця (роком). Отже, в основi часових вимiрiв лежать квазiперiодичнi процеси: оберт планети, рух маятника, коливальнi характеристики атомiв i т.д. З просторовими вимiрами було складнiше. Спочатку простiр в рiзних народiв вимiрювався рiзним методом, та найчастiше це були розмiри частин людського тiла: коса сажень, лiкоть, вершок, личак (фут в англiйцiв). Необхiднiсть стандартизацiї вимiрiв пiдвела до визнання головною одиницею вимiру метра.

Вихiдною характеристикою просторово-часових уявлень в гуманiстичному аспектi є просторово часовi риси iндивiдуального людського буття. В зв'язку з тим, що людина — феномен складний й не має якоїсь однiєї ведучої характерної риси, то й просторово-часовi характеристики її буття теж полiфонiчнi. Людина має фiзичний простiр. Тобто її фiзичне буття входить в безмежно-просторову органiзацiю космосу. Людина має бiологiчний простiр. Маються на увазi зв'язки людського органiзму з усiма природними об'єктами, що у взаємодiї з людиною iснують як бiооб'єкти чи бiологiчнi органiзми. У взаємодiї з фiзичними (неорганiчними) об'єктами та бiологiчними органiзмами реалiзовується саме фiзiологiчне функцiонування людини. Це певнi обсяги повiтря, води, мiнералiв, органiзмiв рослинного та тваринного свiту, що йдуть на потребу харчування. Людська істота має ще й виробничий простiр. Це iншi люди, об'єкти природи та матерiальної культури, у зв'язку з якими здiйснюється процес виробництва даним iндивiдом. Кожна людина має й iнтелектуальний та духовний простiр, що вiдповiдає рiвню та iнтенсивностi iнтелектуальних та духовних зв'язкiв iндивiда. Часова характеристика iндивiдуального буття значно бiльше зв'язана з фiзiологiчною плиннiстю часу. Якщо людина може за своєю волею переходити з одного виробничого простору в iнший, з виробничого в iнтелектуальний, з iнтелектуального в духовний, з духовного в фiзiологiчний, то, органiзовуючи свiй простiр за бажанням, iндивiд змiнює просторове положення разом зi своїм психо-фiзiологiчним часом. Iндивiду лишається лише одна можливiсть — наповнювати свiй час за власним розсудом. I в цьому вiдношеннi час може бути ущiльненим, або розтягнутим, "пустим", або заповненим, "змiстовним". В повсякденнiй суспiльнiй свiдомостi iснує негативна характеристика людини, котра "спiшить жити". Мається на увазi спiшить пережити всi можливi, переважно фiзичнi, насолоди життям. Поспiх такого плану робить життя одноманiтним, а вiдтак коротким, бо немає змiни процесiв. Разом з тим не варто i "чекати справжнього життя, яке буде потiм, колись". Астрономiчний та фiзіологiчний час не залежить вiд волi людини i лине невпинно. Той, хто перечiкує "лиху" годину, може втратити фiзичний час для власне людських переживань.

68. Буття як діяльність. Практика як основа життєдіяльності людини. Структура практики та її функції.

Поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу буття найґрунтовніше з'ясовано в німецькій класичній філософії. Іммануїл Кант, потім Йоган Фіхте роз'ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культури. Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктна реальність, способом буття якої є людська діяльність. Власне, слово діяльність — не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. В матеріальному виробництві люди за допомогою діяльності перейшли від полювання та рибальства до виробничого господарства — землеробства та тваринництва, потім від ремесла і мануфактури — до великого машинного виробництва і від машинного виробництва — до сучасної науково-технічної революції. У духовній культурі творча діяльність ламала старі програми науки, картини світу, ідеали і норми наукового пізнання; у мистецтві замість старих створювалися нові види і стилі мистецтва; в педагогічній діяльності створюються все нові системи виховання, що забезпечують потреби суспільства. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. Формами духовно-практичного освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. В залежності від її об'єктів, виділяють економічну, політичну, педагогічну, охороноздоровчу та інші види діяльності. В залежності від суб'єктів діяльності називають національний рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо. На основі системи цінностей розрізняють позитивну діяльність і негативну (антисуспільну), законну і незаконну, моральну і аморальну. Співвідносячи діяльність з процесом розвитку, виділяють творчу діяльність (створення того, чого не було) і нетворчу.

Філософія розуміє практику як всю чуттєво-предметну, матеріальну діяльність людей. У найширшому значенні слово "практика" охоплює матеріально-практичну та духовно-практичну діяльність. У вужчому (спеціальному) розумінні практика — це матеріально-виробнича діяльність. Вихідним, основним видом практики є матеріальне виробництво, внаслідок якого суспільство за допомогою створених знарядь та засобів виробництва впливає на природу й перетворює її. Іншим різновидом практики є соціально-політична діяльність суспільства та окремих його груп. Правомірно сказати й про деякі інші види практики (зокрема про матеріальну сторону побутової діяльності людей тощо). Не існує "чистої" практики або "чисто" теоретичної діяльності. Будь-яка практика містить і пізнавальні моменти, а теоретична діяльність — моменти чуттєво-предметні, тобто практичні. Практику, її значення для пізнання наукова філософія розглядає в сукупності і взаємозв'язку всіх її видів та ще й в історичному розвитку. Практика й пізнання, теорія і практика завжди єдині. Гносеологічні функції практики проявляються і в тому, що вона становить основу й кінцеву мету пізнання, визначає (безпосередньо чи в остаточному підсумку) зміст і форму пізнавального процесу, є критерієм істини. На основі практики, процесів опредметнення й розпредметнення виникає, змінюється й розширюється об'єкт пізнання. На тій же основі констатується, розвивається його суб'єкт. У процесі практики зароджуються пізнавальні проблеми. Структура практики. Основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини по перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб; предмет пізнання – речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі включені в процес пізнавальної діяльності людини; мета – ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив – усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об’єкту; засоби пізнання – сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець, результат пізнання – сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання. Функціями практики є те, що практика є: а) критерієм істини; б) основою процесу пізнання на різних його етапах і рівнях; в) рушійною силою, джерелом пізнання; г) метою пізнання.

69. Духовна діяльність, її особливості. Поняття духовності. Дух і душа.

Духовна діяльність суспільства як процес цілеспрямованого відображення дійсності виконує функції: пізнання предмета та умов діяльності; інформування і організація суб'єктів діяльності; формування спонукань, мотивів, волі, вироблення цінностей, мети, проектів, програм. Найзагальніші види духовної діяльності: наукове пізнання, ціннісна свідомість, визначення мети, прогнозування і програмування, інформаційна діяльність. Поняття духовне, духовність є похідними від слова «дух», що зустрічається уже в античній культурі та означає рухливе повітря, повівання, дихання, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея одухотвореності всього світу, що втілена у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену силу. Вже у Платона розмежовується та протиставляється тілесне й духовне. Розуміння тілесного як нижчого, не справжнього у людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи тілесне та духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки буття. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут дух наділяється обличчям, розуміється як уособлений Абсолют. Дух Святий означає животворчу силу божества. Водночас виникає уявлення про наявність розумної душі як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквінський). Починаючи з епохи Відродження, поняття духа все частіше стає визначенням активного початку людини, її творчої потенції пригладжувалось протиставлення духовного та тілесного. Проте ці завоювання філософської думки на шляху осягнення духовності багато у чому втрачені у епоху Просвітництва, що раціоналізувала людину та витиснула поняття духу з засобів визначення людини. Дух, духовне, стали синонімами свідомого, розумного. Духовне життя у марксистській філософії тривалий період ототожнювалось з процесом виробництва та відтворенням свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами філософського міркування. Душа та душевне зводились до психічного і теж не стали предметом філософського дослідження. Вже Київська Русь успішно виробила духовно-моральний ідеал із перевагою духовного над матеріальним. Духовність пов'язана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самобудування особи та суспільства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зовнішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального ставлення до особистого та суспільного життя. Дух, духовність співвідносяться з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери свідомості, мислення і діяльності в їх єдності. Найчастіше духовність відносять до сфери свідомості, але лише звернення до людської діяльності дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристики свідомості внутрішньо їй властиві. Ще один необхідний компонент духовного життя — совість. У духовному житті завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементи безсвідомого, емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, знання, вміння, навички. Душевність розкривається як любов до ближнього, що розпочинається з любові до себе (полюби ближнього як самого себе), як терпимість та щиросердність, здатність до співчуття та милосердя.

Об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з людиною, суб'єктом суспільно-історичного процесу. Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, релігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуальним людським існуванням дух. Це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Конкретизацію істини в людській індивідуальності наука називає душею. При цьому душу наука розглядає як органічну єдність психічного стану людини зі способом і характером раціонального пізнання дійсності тією чи іншою мірою. Така душа з необхідністю пов'язується з породженням духовності як історично і логічно визначеного явища, яке й здійснює безпосередній вплив на людину, її життя зокрема та життя суспільства в цілому. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне начало, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства. Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало. Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини, єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності людського життя.

70. Проблема свідомості у філософії. Свідомість як специфічна суспільна форма відображення.

Термін феноменологія утворено з двох понять — феномен і логос, що мають грецьке походження. Логос перекладається як вчення. Феномен — це те, що себе у самому собі показує, самодемонструє себе. Феномен, наприклад, це самодостатній і самоцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним. Отже, феноменологію дослівно можна перекласти: вчення про феномени. Становлення феноменології як філософського напрямку пов'язують з творчістю Едмунда Гуссерля. Основне гасло вчення: «Назад до самих речей!». Для Гуссерля фундаментальна реальність — спонтанно-смислове життя свідомості, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість розуміється як «чиста», тобто така, яка є трансцендентальною, абстрагованою від людини і суспільного середовища. У Хайдеггера саме людське буття як «буття-у-світі» є невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості відходить на другий план і мова йде не про багатоманітні феномени свідомості, а про єдиний фундаментальний феномен — людське існування. На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежування свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуванні психічних явищ. Так, основу свідомих дій Геракліт визначав поняттям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними — Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу. При вивченні свідомості філософи намагаються розкрити різні її аспекти: гносеологічний (відображаючий), онтологічний (буттєвий), аксіологічний (ціннісний), соціокультурний. Ідеалізм розглядає свідомість як самостійну суть. Суб'єктивний ідеалізм абсолютизує індивідуальну свідомість особистості, а єдиним методом її дослідження вважає інтроспекцію. У межах такого підходу вивчення свідомості обмежується лише описом окремих елементів і їх зв'язків у індивідуальній свідомості. Об'єктивний ідеалізм виходить за межі індивідуальної свідомості. Свідомість розглядається вже не просто як властивість індивідів, а як суспільно-історичне явище, розуміється як цілісна система, що безперервно розвивається, як активно діючий творчий процес. Матеріалізм. Свідомість мислилась як результат механічної реакції організму (насамперед мозку) на зовнішні впливи довколишнього середовища, що і розглядалися як причини. В основі такого пояснення є механістичне вчення Рене Декарта про рефлексію. Концепція Рене Декарта має три основні недоліки: робінзонада (носій свідомості — окремий індивід), механіцизм (функціонування свідомості пояснювалось законами механіки), споглядальність (розглядалася як результат пасивної реакції організму на вплив зовнішнього середовища). З появою у XIX ст. теорії Чарльза Дарвіна, виникали різноманітні, так звані біологізаторські концепції свідомості. З їх точки зору свідомість визначається поведінкою індивіда, що обумовлена біологічними потребами організму і впливом зовнішнього середовища.

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ. Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів: знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготовлення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої природи", сфери матеріальної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти. Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції" свідомості відноситься осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсності, так і до інших людей, суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків — відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світ "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура: а) психічне (несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення (абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості). Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви". Свідомість завжди є певне знання. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів, мови; є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Розсудок — це оперування "готовими", даними поняттями згідно з вимогами й правилами формальної логіки, дотримання яких повинне забезпечувати визначеність, несуперечливість, точність, послідовність, доказовість мислення. Мислення на рівні розсудку має переважно стереотипний і відтворюючий характер, тобто спирається на певні задані зразки. Вищим рівнем мислення є розум — у спеціальному значенні цього поняття, коли ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення —це не просто оперування готовими поняттями, але й зміна, розвиток самих понять, це вміння враховувати єдність протилежностей та їх взаємопереходи. Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адогматичне (не визнає застиглих положень —догм), критичне — все піддає сумніву, перш ніж прийняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грец. eurisko — відшукую, відкриваю), тобто орієнтований на відкриття або створення нового,характер. Почуття, емоції — це безпосереднє відображення дійсності в її відношенні до потреб і інтересів людини. Поряд і в зв'язку з мисленням, розумом особливе місце в структурі свідомості належить волі. Воля так само специфічна для людини, відрізняє її від тварин, як і мислення, і вона теж сформувалася в процесі предметно-практичної діяльності і спілкування між людьми. Воля проявляється як здатність підпорядковувати свої дії і вчинки свідомо поставленій меті і інтересам колективу, людської спільноти, долати як зовнішні, так і внутрішні перешкоди — небажання, лінощі, протиборствуючі мотиви й спонуки, страх і т.п. Активне, творче, свідоме ставлення людини до дійсності робить для неї можливою свободу вибору.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Крім свідомих форм відображення дійсності, для людини характерні й такі, що перебувають немовби за "порогом" свідомості, не досягають належного ступеня інтенсивності або напруженості, щоб звернути на себе увагу. Сукупність психічних явищ, в стані дій, відсутніх у свідомості людини, що лежать поза сферою розуму, непідзвітні їй і принаймні в даний момент не піддаються контролю, належить до несвідомого. До несвідомих явищ відносять наслідування, і творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, яка народжується немовби від якогось поштовху зсередини, і випадки миттєвого вирішення задач, які тривалий час не піддавалися свідомим зусиллям, і мимовільне згадування того, що здавалося назавжди забутим, та ін.

71. Самосвідомість, її структура і форми.

Структурним компонентом свідомості є самосвідомість, самосвідомість – унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Це – здатність людини до "самороздвоєння”, самооцінки і самокритики. Самосвідомість, як і свідомість в цілому, формується в процесі предметної діяльності і спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись в інших людей як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також і інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої нею позиції. Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Структура самосвідомості людини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності: пізнавальної — самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; емоційної — самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення і т. п.; вольової — самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше. Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система. До структури самосвідомості належать самопізнання, самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість пов'язана із здатністю до рефлексії. Рефлексія (лат. reflexio -- звернення назад, самопізнання) -- усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану. З погляду соціальної психології, рефлексія є формою усвідомлення суб'єктом (особою, спільнотою) того, як він сприймається та оцінюється іншими людьми й групами. Формою самосвідомості є усвідомлення людиною власної гідності -- уявлення про свою цінність як особистості. Самоефективність -- почуття власної компетентності та ефективності. Це почуття відрізняється від самоповаги та усвідомлення власної гідності. Люди, що наділені високою самоефективністю, наполегливіші, менш тривожні, краще вчаться та не схильні до депресій.

72. Суспільна та індивідуальна свідомість. Форми суспільної свідомості.

Духовне життя суспiльства розгортається як постiйна взаємодiя iндивiдуальної духовностi та суспiльної свiдомостi. Людина вiд народження попадає в певне соцiальне оточння. Спочатку це оточення сiм'ї, потiм це знайомi та рiднi, згодом колектив дитячого садка, потiм школа та iншi учбовi заклади, у взаємодiї з колективами яких i формується людина. Дитина спочатку засвоює мову, з мовою логiку мислення, далi розгортається процес оволодiння знаннями, формуються цiнностi, моральнi принципи та норми поведiнки, переконання, в тому числi й релiгiйнi, з'являється релiгiйнiсть. Завершення процесу формування свiтогляду одночасно означає i завершення процесу формування людської духовностi. В структурному вiдношеннi суспiльна свiдомiсть є не менш складним проявом буття в порiвняннi з природою та реальнiстю суспiльного життя. Якщо суспiльну свiдомiсть розглядати з позицiї можливостей проникнення в таємницi сутностi буття, то тут ми отримаємо два рiвнi даного феномену. Перший, нижчий рiвень, по сутi справи є вiдображенням дiйсностi в процесi повсякденного життя iндивiдiв. Другий, вищий, є теоретичним вiдображенням сутностi буття. В першому, нижчому рiвнi формується людський здоровий глузд. До нього вiдносяться знання, так потрiбнi кожнiй людинi для орiєнтацiї в свiтi. Окрiм знань в першому рiвнi суспiльної свiдомостi, постiйно функцiонують, проявляються переживання людей, їхнi емоцiйнi стани, традицiйнi способи поведiнки та iнше, пов'язане з рiзними проявами людської психiки. Таким чином, перший, нижчий рiвень суспiльної свiдомостi має двi складовi частини: а) здоровий глузд, який можна назвати ще i практичним розумом; б) суспiльну психологiю, котра є психiчним переживанням людиною свого життя, базується на знаннях особистостi, в тому числi i на так званому "здоровому глуздi". Другий, вищий рiвень суспiльної свiдомостi формується в процесi наукового проникнення людини в сутнiсть буття через дiяльнiсть вчених, пiзнавальну дiяльнiсть iнтелектуальної елiти суспiльства. Окрiм подiлу на рiвнi суспiльна свiдомiсть в процесi свого iсторичного розвитку викристалiзувала форми суспiльної свiдомостi, котрi вiдображають своїми специфiчними засобами рiзнi способи людського буття. Такими формами стали: мораль, мистецтво, релiгiя, наука, фiлософiя, правосвiдомiсть та полiтична свiдомiсть. З моменту становлення пiзнання у виглядi самостiйної людської дiяльностi, з появою вчених, науки як сфери людської пiзнавальної активностi з суспiльної психологiї "пiдiймається" до теоретичного рiвня свiдомостi суспiльства. Як i психологiя, цей рiвень вiдобраажає суспiльне буття, проте, вiд психологiї вiн вiдрiзняється двома рисами. Перш за все, це наукове вiдображення. I якщо психологiя дає можливiсть пiзнати явища, зовнiшнi прояви буття, ковзає по поверхнi вiдображуваного, то наука вiдображає суть процесiв, розкриває закономiрностi розвитку та функцiонування систем буття. Теоретичний рiвень свiдомостi включає в себе основнi компоненти: перший — це наука зi своїм подiлом на природничу та суспiльну. А другий iдеологiя — що набирає ознак науковостi. Наука — сфера людської дiяльностi, що виробляє та теоретично систематизує об'єктивне знання про дiйнiсть. Мета науки — опис, пояснення та передбачення процесiв i явищ дiйсностi. Вони i складають предмет iї вивчення. Поняття науки включає в себе дiяльнiсть по отриманню нового знання та результат її дiяльностi — певну суму наукових знань, котрi формують у всiй своїй сукупностi наукову картину свiту. Iдеологiя належить до теоретичного рiвня свiдомостi. Її специфiка в теоретичному оформленнi та систематизованому викладi iнтересiв певного соцiального прошарку, класу, а iнколи навiть окремої групи.

Найбiльш вiрогiдно, що iсторично першою формою суспiльної свiдомостi була МОРАЛЬ. Мораль вiдображає специфiку стосункiв мiж людьми. МИСТЕЦТВО вiдображає прекрасне та його протилежнiсть — огидне — в суспiльному буттi. Форма вiдображення — художнiй образ. РЕЛIГIЯ протягом тисячолiть намагалась вiдобразити своїми засобами все буття, хоча реально вона вiдображала лише взаємодiю людини з вищими людськими цiнностями. Форма вiдображення — канонiчний церковний догмат, що базувався на вiрi в мiстично-надприродне. ПОЛIТИЧНА IДЕОЛОГIЯ вiдображає взаємодiю мiж класами, соцiальними групами, нацiями, державами. Форма вiдображення — полiтична доктрина. Це система принципiв дiї полiтичних сил. Полiтичну доктрину формують лiдери країн, iдеологи тих чи iнших сил, їх об'єднань, блокiв. Фiксуються полiтичнi доктрини в конституцiях країн, програмах полiтичних партiй, меморандумах, заявах урядiв, мiжнародних угодах, теоретичних розробках полiтологiв. ПРАВОСВIДОМIСТЬ як форма суспiльної свiдомостi вiдображає дiюче в суспiльствi право. Форма вiдображення знання про правомiрний чи неправомiрний вчинок, правомiрний чи неправомiрний спосiб поведiнки в тiй чи iншiй державi.

73. Творча активність свідомості. Освіта і виховання як необхідні умови освоєння духовних цінностей і творчої діяльності.

Творчість - вища і специфічна форма розвитку. Активність особи, що виступає як спосіб розвитку самої особи як цілісної і універсальної людини, стає засобом своїх суттєвих сил. Здібність до творчості виникає як наслідок удосконалення форм відображення, тобто свідомість (пізнання) є основою і базою творчості. В свою чергу творчість виступає однією з головних функцій свідомості. Лише людська свідомість здатна, відображаючи предмет, створювати нове, що не мало місця в самій природі. Відображення, поступово розвиваючись, на вищій стадії, тобто на рівні людської свідомості, отримує якісно новий параметр - здібність до творчості. Творча активність стає атрибутом відображення, яке досягло рівня свідомої людської діяльності. Висхідним формам відображення на рівні окремого суб'єкта - відчуттю, сприйманню, уявленню - можна протиставити у відповідність форми творчої діяльності - уявлення, фантазію, інтуїцію. Отже, створення нового можливо лише на базі ідеального. Нове виступає як відображення ідеального. А це означає, що відображення і творчість, як різні поняття, тісно взаємозв'язані одне з одним. Виступаючи як протилежності, відображення і творчість не існують одне без одного, навпаки, взаємодоповнюють і проникають одне в одне. Відображення - це база, основа, фундамент творчості, а творча діяльність - це здатність людини удосконалювати свої здібності відображення. Джерелом і рушійною силою творчості є суперечності між потребами людини і засобами (способами), які людина має, знаннями їх задовольняти. Вирішення суперечностей складає зміст творчості, а задоволення потреб - мету. Специфічно людською формою активного ставлення до світу виступає діяльність. Отже, творчість є діяльність людини. Однак не всяка діяльність є творчою. Принципова новизна - головна ознака творчості, але її не досить, щоб одержати цілісне уявлення про суть творчості. Не менш важливою ознакою творчості є цінність, корисність нового. Визначення корисності нового - справа важка з ряду причин. Свідомість людини має творчий характер. Основними компонентами творчого характеру свідомості є можливість створення Людиною у своїй голові таких образів, які, «матеріалізувавшись за допомогою практики, не мають аналога в об'єктивній дійсності (створення нових видів речовин, сплавів, видів рослин і тварин, ліків, препаратів, нових технічних споруд, приладів, зброї тощо); можливість людської свідомості дати відносно вірну картину тих подій, що відбуваються в майбутньому (наукове прогнозування); висунення ідей, для яких ще не визріли об'єктивні умови і передумови. Освіта — сукупність знань, здобутих у процесі навчання. Виховання - сукупність знань, культурних навичок, поглядів, що становлять загальний рівень духовного розвитку людини і є наслідком систематичного впливу, навчання.

74. Поняття творчості в філософії. Види творчості. Педагогічна творчість.

Порівняно недавно виникла спеціальна наука, що досліджує закономірності творчої діяльності людини — евристика (від Архімедової «еврики» — радісний вигук «я знайшов»). Творчість — процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні та духовні цінності. Види творчості визначаються характером творчої діяльності (творчість винахідника, організатора, наукова і художня творчість та ін.). Ідеалізм розглядає художню творчість як божественну одержимість (Платон), як синтез свідомого і несвідомого (Шеллінг), як животворне дихання несвідомого (Ернст Гартман), як містичну інтуїцію (Бергсон), як прояв інстинктів (Фрейд). Творчість в поглядах античних мислителів виступає в двох формах: як дещо божественне — акт народження (творіння) космосу і як людське мистецтво, ремесло. Одна з характерних рис античної філософії полягає в тому, що всяка діяльність, зокрема і творча, за своїм онтологічним значенням розглядається як нижче споглядання (пізнання). Разом з тим уже в античній філософії існували й інші точки зору на творчість. Арістотель, який доводив, що час нескінченний, тим самим відкидав божественний акт творення. Своєрідну точку зору висловлював і Платон, який вважав, що творчість є проявом тієї повноти досконалості, яка є в божественному пізнанні. У християнській філософії Середньовіччя в поглядах на творчість найрельєфніше виявляються дві взаємозв'язані тенденції. Перша тенденція зв'язана з розумінням Бога як особистості, яка творить світ не відповідно з якимось вічним зразком, а зовсім вільно. Творчість є виклик буття з небуття за посередництвом вольового акту божественної особистості (Августин). Друга тенденція в підході до визначення творчості зв'язана з античною традицією, зокрема, з точкою зору Платона. Так, творчість Фома Аквінський розглядає як добро в завершеності, як розум, що вічно спостерігає сам себе. Людська творчість у християнстві розглядалася, насамперед, як творчість історії. Художня і наукова творчість, навпаки, розглядалася, як дещо другорядне. В епоху Відродження людина поступово звільняється від Бога і починає розглядати саму себе як творця. Це породило культ генія як носія творчого початку. З кінця XV ст. спостерігається тенденція розглядати історію як продукт людської творчості. В XVII-XVIII ст. в поглядах на творчість знову появляються дві раніше існуючі тенденції. Так, Джордано Бруно і Бенедикт Спіноза відтворюють античне ставлення до творчості як до чогось менш істотного в порівнянні з пізнанням, що в кінцевому підсумку є спостерігання вічного Бога — природи. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно-особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». В трактаті «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко звертає увагу на роль суб'єктивного фактора в становленні творчого моменту.

Основними формами творчого процесу є віртуальна (від латин. — можлива) і дійсна. Дійсна форма означає будь-який вияв активності у вигляді реальних дій суб'єкта. В науці віртуальна форма творчості переходить в дійсну форму творчості в міру реалізації ідей. Основними формами творчості є: науково-технічна, художня, соціальна. В концентрованій своїй якості художня творчість знаходить відображення у створенні (і творчому виконанні) творів мистецтва. В гносеологічному плані художня творчість є образне відбиття об'єктивного світу, його нове бачення і усвідомлення. Художня творчість внутрішньо зв'язана із співтворчістю читача, глядача, слухача, тобто із сприймання мистецтва як форми комунікативного зв'язку, засобу спілкування між людьми. Дійсно творчою праця стає лише тоді, коли праця творчість перестає бути засобом до життя, а стає сенсом життя людини, процесом, в якому людина повністю і всебічно розвиває свої здібності і нахили. Винятково важливою сферою є творчість у навчанні й вихованні молодого покоління людей. Особливе значення в умовах реформування суспільного життя набуває творчий пошук форм і методів навчання і виховання, які б сприяли успішному вирішенню завдань формування всебічно розвинутої особи. Важливим аспектом проблеми навчання є розвиток творчих здібностей молоді. Природні нахили нерідко рано знаходять себе в зростанні інтересу особистості до певного виду занять. Однак це лише передумови творчих здібностей людини, які можуть бути реалізованими тільки за наявності таких важливих якостей особи, як працелюбство, цілеспрямованість. Саме ці якості людини складають соціальну основу розвитку особистого обдарування. Відомо, що видатні вчені, відомі конструктори, педагоги — це, насамперед, люди великої працездатності, завзятості, організованості і самодисципліни. Поряд з уявленням і розвинутою пам'яттю, до творчих здібностей слід віднести ініціативність особистості людини. Без неї не може бути ніякої творчості. Однією із закономірностей розвитку різних видів мистецтва і творчості є безперервне підвищення ролі ініціативи і активності молоді в суспільному житті. До творчих здібностей молодих спеціалістів, учених можна віднести також спостережливість, зосередженість, винахідливість у складних ситуаціях, вміння відійти від шаблону, від раніше усталених догм. Особливо це актуально в сучасних умовах, коли переосмислюються недоліки минулого і здійснюються докорінні перетворення в суспільстві.

75. Етапи і структура творчого процесу. Творча інтуїція. Талант і собистість, діалектика свободи творчості і необхідності.

Один з найпоширеніших варіантів, відповідно з яким творчість у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення (постановка) і усвідомлення творчої проблеми; пошук шляхів, принципу вирішення проблеми; наукове відкриття, «народження» наукової ідеї, створення ідеальної моделі відкритого вченими явища, розробка задуму; верифікація, тобто практична перевірка гіпотези і реалізація результату творчого акту. На етапі виникнення і усвідомлення творчої проблеми виявляється один з найчіткіших критеріїв активності свідомості, творчого потенціалу особистості — здібність постановки проблеми. Знаходження проблеми, відмічав Дж. Бернал, є найвищим показником творчості. Проблемні ситуації, що вимагають творчості, відрізняються від буденних своєю нестандартністю, відсутністю «накатаних» шляхів вирішення. Проблема — форма пошуку, це вісь, навколо якої розгортаються всі розумові процеси. Важливе місце у постановці проблеми займає обґрунтування її актуальності. Чим гостріша проблема, що вимагає свого вирішення, тим вище актуальність пошуку засобів її вирішення. Одним з головних є другий етап, на якому здійснюється пошук найбільш раціональних, а нерідко і оригінальних шляхів вирішення творчої проблеми. Пошук починається з аналізу наявної інформації, зокрема тієї, що закладена у пам'яті і завершується висуванням якихось гіпотез, що вказують на можливі шляхи вирішення творчої проблеми. Гіпотеза — головна форма пошуку вирішення проблеми, центральний механізм творчості, може бути або припущенням про властивості і структуру речі (об'єкта, системи), що вирішує суперечності, або пропозицією про способи (програму) діяльності, що вирішує. Етапами розвитку гіпотези є здогад, робоча гіпотеза, наукова гіпотеза. Робоча гіпотеза в міру обґрунтування переростає в наукову. Завершення творчого процесу, у власному розумінні слова, проходить на третьому етапі, оскільки підсумком є вирішення творчої проблеми, тобто одержання конкретного результату. Творчий акт набуває різних форм, але головними серед них є: відкриття, винахід, раціоналізація, висування нової ідеї, розробка задуму, нової методики тощо. Заключний етап — це перевірка істинності одержаного результату і здійснення реалізації. Головним критерієм істинності творчого акту є практика, але використовуються і логічні засоби обгрунтування отриманих результатів. Суттєвим моментом перевірки гіпотез є критика, за допомогою якої виявляються хибні підходи до дійсності, неспроможність планів, необґрунтованість висновків. Гіпотеза, істинність якої доведено, стає достовірним теоретичним знанням, теорією або її часткою. Безумовно, в процесі наукової творчості широко використовуються методи індукції і дедукції, аналізу і синтезу, абстрагування і узагальнення, аналогії і моделювання тощо. Уявлення - це відображення дійсності як можливості. На основі творчого уявлення виникають і є його різними видами такі засоби творчості, як інтуїція, фантазія, мрія, здогадка. Інтуїція (лат. — уважно дивлюся) — здібність пізнання істини шляхом її прямого передбачення без обґрунтування за допомогою доказів. Основною ознакою інтуїції є: Неусвідомленість. Проблема інтуїції — це проблема її співвідношення з логікою. Сучасна філософія виходить з того, що інтуїція виступає, насамперед, як одна із форм неусвідомленого відображення, зв'язаного з проявами діяльності мислення суб'єкта, розглядається як неусвідомлена людиною діяльність мислення по переробці і узагальненню раніше набутої актуальної інформації. Логічне (дискурсивне) передує інтуїтивному, виступає обов'язковою умовою формування і прояву інтуїції в сфері свідомості. Інтуїція буває достатньою для істини, але її не досить, щоб переконати в цій істині інших і самого себе. Необхідний доказ, що включає або звернення до чуттєвих сприймань, або до логічних міркувань, аргументів. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес. Дві інші ознаки — безпосередність і раптовість — характеризують інтуїцію як результат. Безпосередність. В інтуїтивному акті присутній так званий «перескок», перерва в ланцюгу міркувань, мовби раптове «осяяння», безпосереднє «передбачення» нового знання. Проте раптовість тут удавана, бо мислення було прямо чи побічно опосередковане настановою, спрямоване всією сукупною діяльністю суб'єкта на рішення проблеми. «Стрибок» через логіку є не що інше, як вихід за межі наявної системи знань. Раптовість, несподіванка. Це стрибкоподібний перехід до нового знання, перерва неперервності в русі мислення.

Однією з головних умов творчої діяльності є талант. Без таланту неможливо творчо працювати, але сам талант ще не забезпечує повного успіху: природні здібності треба розвивати, відточувати. Більшість філософів виходять з того, що талант, геніальність — це здібнісні характеристики особистості, які визначають міру освоєння деякої сукупності діяльності. Під мірою освоєння розуміють швидкість і легкість реалізації певного роду діяльності, глибину і міцність засвоєння її способів тощо. Талант (грец. — вага, міра, рівень здібностей) — така сукупність здібностей, яка дозволяє отримати продукт діяльності, що відрізняється оригінальністю і новизною, високою досконалістю і суспільною значимістю. Геніальність (лат. — дух) — високий ступінь розвитку таланту, що дозволяє здійснити принципові зрушення в тій чи іншій сфері творчості, «створити епоху». Всі сходяться на тому, що талант має визначені складові, а саме: особливо організовану психіку, одним з найважливіших факторів якої є продуктивна інтуїція; здатність до натхненної праці; майстерність. Талант — явище соціальне, але це не означає, що відкидаються такі біологічні фактори, як, по-перше, спадкові дані; по-друге, наявність мінімуму фізіологічних даних. Людина, позбавлена рук, не зможе займатися ліпленням, різьбярством, невеликий розмір кисті руки заважає розвитку виконавчої майстерності піаніста. Велику роль у творчості відіграє натхнення. Натхнення — це особливий стан людської психіки, що передбачає підвищену творчу активність індивіда, високу інтенсивність процесу мислення. Іноді акт натхнення нагадує стан сп'яніння — тільки це, як говорили філософи в старовину, духовне сп'яніння.

Суспільство ж єдине ціле більш статичне, консервативне, насамперед, захищає інтереси цілого, тобто особи, прагне визначально впливати, підпорядковуючи особистість. Саме в соціальній нормі виражаються стійкі в суспільній свідомості психологічні уявлення про соціальну необхідність, користь і справедливість. Соціальні норми не лише універсальні, а ще й безпосередньо впливають на особу, її свободу, тому що, на відміну від інших форм соціальних ідеалів, цінностей та ін., реально присутні і постійно діють у житті кожної людини. Через соціальні норми людина засвоює традиції, правила життя суспільства, в якому живе. Соціальні норми для особи та ЇЇ свободи — вагомі об'єктивні фактори, з одного боку, є суспільні явища, з іншого ж, суспільні явища сформульовані, звернені до особи як вимоги належної поведінки. Особа не може повністю усунутися від виконання соціальних норм, навіть якщо норми не відповідають її власним цінностям. Це зв'язано, насамперед, з тим, що суспільству, як певній цілісності (соціальній групі, нації, державі), належить функція контролю і підкріпленню соціальних норм. Мотив в соціальній нормі має певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність людини в бажаному для суб'єкта соціальної норми напрямку. Але для реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як адекватну основу, що відповідає особистим інтересам і переконанням. Мотиви, що закладені в соціальних нормах, відрізняються своєю орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості безпосередньо пов'язана з такими особистісними мотивами, що виражають, насамперед, індивідуальність і неповторність особи. В такій ситуації зіткнення мотивів різних рівнів та спрямованості, особистого і соціально-нормативного, вже закладені передумови можливих суперечностей, гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма наказує особі вимоги обов'язкового виконання. Так відбувається коригування мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми, насамперед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи ідеологічних. Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В результаті пристосування людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе суб'єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється ілюзія свободи. Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається, виробляючи власні особистісні моральні норми.

76. Проблема пізнаваності світу. Пізнання як процес ідеального освоєння реального світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

Епістемологія (від грецького episteme -знання) — галузь філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, з'ясовує умови його істинності. Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання - уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Суб'єкт пізнання — це людина, яка володіє свідомістю, здатна споглядати і перетворювати світ. Об'єкт пізнання — це частина світу, що стала предметом споглядання і перетворення людиною. Співвідношення споглядання і перетворення визначається можливостями людини і властивостями об'єкта пізнання. Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, що виникає разом з формуванням людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх видів їх життєдіяльності. Якщо ж не ставиться будь-яка пізнавальна мета, що стосувалась би практики, то таке пізнання є стихійним і разом з тим емпіричним, бо не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі стосунки предметів повсякденного досвіду. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання є й формою практики, бо безпосередньо вплетене в практичну діяльність. Метою ж пізнання є не пізнання світу, а саме виробництво предметів, що зрештою неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їх зміни, застосування та ін. А це вже не означає, що практика зумовлена пізнанням. Визначення суті пізнання залежить від елементів, що приймаються у ньому, відносини між ними. Якщо об'єкт пізнання вважається первинним і незалежним від суб'єкта, а засобам пізнання приписується перетворення об'єкта пізнання, то суть пізнання може бути визначена як відображення внутрішніх, стійких, необхідних, загальних властивостей об'єкта. Якщо об'єктом пізнання вважати мету пізнання, тобто замінити об'єкт пізнання метою у вигляді почуття задоволення, впевненості або успіху, як бажаних елементів великої кількості переживань людського досвіду, то суттю пізнання виявляється пристосування у межах досвіду переживань.

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття "суб'єкт" і "об'єкт". Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання,тобто знання. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності. Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв'язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи: принцип об'єктивності; принцип пізнаваності світу; принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання; принцип відображення; принцип творчої активності суб'єкта пізнання.

77. Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні. Форми пізнавальної діяльності.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом. Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення. Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові, слухові, дотичні, смакові, нюхові. Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів. Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні. Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум. Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми. Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях. Наприклад, у визначенні «університет — вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки. Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу). З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження. Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель — давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, результативне знання). Щоб отримати істинне результативне знання, необхідно не тільки мати істинні засновки (посилки), але й дотримуватись правил висновку. Раціональне пізнання пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґатунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.

В науковому пізнанні формуються і стають відносно самостійними форми і засоби пізнання: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея (грец. idea — буквально: те, що видно, образ, філософський термін, що визначає зміст, значення, суть). Ідея — форма наукового пізнання, що відображає зв'язки, закономірності дійсності та спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення. Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо). Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема (грец. problema — задача) — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповісти. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Гіпотеза (грец. hypothesis — основа, припущення) — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення. Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування. Теорія (грєц. theoria — спостереження, дослідження) — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об'єкта. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами. 

78. Проблеми істини у філософії. Об'єктивність істини. Істина, оцінка, цінності. Істина і правда.

Об'єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її характеристик. Однак об'єктивність істини не означає її "загальнозначущості”, згоди всіх чи, принаймні, більшості людей відносно того чи іншого твердження. Наприклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про пласку форму земної поверхні, але ця "згода” аж ніяк не означала об'єктивної істинності такого твердження. Об'єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, "незалежність змісту знання”, а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об'єктивний зміст істинності знання від неминуче суб'єктивного способу його існування. Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього. Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Цінність знання вимірюється його істинністю. Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання.

Цінності — специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і роль цінностей в житті людини і суспільства вивчає аксіологія — вчення про цінності. Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта — людини цінності служать об'єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів в предметній і соціальній, дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Сам процес і процедура вибору на базі цінностей називається оцінкою. Можна говорити про цінності особи, сім'ї, політичної партії, нації, культури, людства та ін. Але не можна судити про суспільство за його власним уявленням про себе, як не можна робити те ж саме стосовно окремої людини. Оцінка є специфічною формою відношення людини до дійсності, це схвалення або осуд різних явищ навколишньої дійсності незалежно від їх матеріального чи духовного походження. Вона завжди залежить від цінності — позитивного чи негативного значення оцінюваного для людини, суспільства або певної соціальної спільності. Цінністю називається те, що здатне задовольняти людські потреби. Отже, цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. Цінності поділяються на матеріальні й духовні — так само, як і діяльність, культура, бо культура — це і є сукупність цінностей, створених самою людиною, людським співтовариством.

Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності. Однак здатність людини свідомо спрямовувати свою діяльність спочатку реалізується через створення в уяві двох образів світу: об'єктивно існуючого (недосконалого) і бажаного (омріяного). Перший не збігається з уявленнями про ідеали добра, краси, істини. Другий відповідає цим ідеалам. Визначення відмінностей між першим і другим, тотожності між ними здійснюється через поняття "правда". Отже, правда — поняття, яким визначається відношення об'єктивної дійсності до людських ідеалів буття. Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини. Правда — це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу. Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — рух від правди до істини. Рух від правди до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати людиною сенсу буття в цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину приводить до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби "жива" істина, а істина — "застигла" (здобута) правда. За правду людина стоїть, до істини рухається. Згідно з правдою людина живе, істину — захищає.

79. Особливості наукового пізнання. Його основи.

В філософії під наукою розуміється соціальний інститут сучасного суспільства, у межах якого організується та здійснюється діяльність, спрямована на здобуття нових знань про навколишній світ. Для того, щоб у суспільстві виникла наука, необхідні певні умови, насамперед рівень матеріального розвитку, достатній для того, щоб у суспільстві з'явився вільний час. Тоді стає можливою професійна діяльність з виробництва нового знання. Поступово формуються групи людей, для яких заняття наукою стає головним. Звичайно, науковці відрізняються від інших людей помітною орієнтацією до споглядання. Під закономірностями розвитку науки розуміють тривалі традиції, що простежуються між етапами її розвитку. Розрізняють закономірності розвитку науки: акумуляція (нагромадження) знань, революційний характер розвитку, конкурентність науково-дослідних програм. Основне завдання науки полягає в узагальненні та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її вивчення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення. На відміну від інших видів діяльності, в яких результат, як правило, буває наперед відомим, наукова діяльність дає приріст нового знання, і тому її результати часто є непередбаченими. Саме тому науку розглядають як силу, що революціонізує інші види діяльності людини. Наукове знання передбачає не лише констатацію фактів та їх опис, але й пояснення фактів, осмислення їх у системі відповідних понять. Буденне пізнання лише констатує і то, як правило, поверхово, як протікає та чи інша подія. А наукове пізнання відповідає на питання не тільки як, а й чому воно протікає саме таким чином. Сутність наукового пізнання полягає в обгрунтованому узагальненні фактів, у тому, щоб за випадковим виявити необхідне, закономірне, за одиничним — загальне. А завдяки цьому здійснюється передбачення майбутнього і свідоме його формування. Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, яка грунтується на відповідних засадах. Кожна наука перебувала настадіїїї формування. Критерієм формування будь-якої науки є такий: визначення предмета дослідження, продукування понять, що відповідають її предметові, встановлення фундаментальних законів, які діють у відповідній сфері створення теорії. Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів. Філософські методи не завжди наявно сповіщають про себе в процесі дослідження, вони можуть застосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, категорії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Наука грунтується на фактах. Під фактом розуміють все те, що існує чи існувало в минулому. Нагромаджені наукою факти потребують пояснення, з'ясування їх причин, зв'язків, сутності. Важливим етапом наукового осмислення фактів є гіпотеза, яка надає пошукам розв'язання відповідної проблеми осмисленого цілеспрямованого характеру. Сучасний, постнекласичний етап розвитку науки характеризують такі методологічні новації: зміна специфіки дослідження та зростання ролі міждисциплінарних, комплексних програм у дослідженні відкритих складних людиновимірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв'язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення до неї, тобто усвідомлення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигм мислення, раціональності та ірраціональності, методологічний плюралізм); впровадження ідей та методів синергетики — теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих несталих природних, соціальних чи когнітивних систем (хаос може бути креативною засадою і навіть конструктивним механізмом еволюції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на перший план понять невизначеності, вірогідності, хаосу, нелінійності, які відображають характеристики сучасного несталого світу (актуалізація категорій випадковості, можливості, причинності, розвитку та суперечності).

80. Структура і динаміка наукового знання і діяльності. Гіпотеза, теорія та її структура.

В сучасній філософії під терміном знання розуміють адекватне і обґрунтоване переконання. Поняття знання використовується у вузькому і широкому розумінні. Під знанням у вузькому розумінні визначається розумова конструкція, що оцінюється як істинна, тобто судження. У філософському ж вжитку поняття знання вживається у широкому розуміння У такому контексті знання розуміється як результат адекватного відображення навколишнього світу в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій, що виражені у вигляді уявлень, знаків природних і штучних мов. Будучи системою знань, наука розподіляється на численні галузі знання в залежності від того, який аспект дійсності, форму руху матерії досліджує. За предметом і методом пізнання виділяють науки про природу - природознавство, суспільство - суспільні (гуманітарні, соціально-політичні та ін.), про пізнання - логіка, епістемологія та ін. Природні науки — це механіка, фізика, хімія, біологія, анатомія та ін., кожна з яких внутрішньо структурована: фізика -фізична хімія, біофізика, оптика, квантова фізика та ін.; хімія - неорганічна, колоїдна, органічна, аналітична та ін. Окрему групу складають технічні науки. Специфічною наукою на сучасному етапі виступає математика, що використовується всіма науками у вирішенні пізнавальних завдань. За віддаленістю від практики науки поділяють на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні галузі знання не мають прямої орієнтації на практику. Прикладні ж передбачають безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для розв'язання практичних завдань. Науці властиві розвинені форми само-рефлексії, самоаналізу. До знань, що займаються такими проблемами, належать історія та логіка, психологія наукової творчості, соціологія знання та ін. На сучасному етапі активно розвивається філософія науки, що досліджує загальні характеристики науково-пізнавальної діяльності, структуру і динаміку знання, соціокультурні фактори розвитку науки, логіко-методологічні аспекти та ін.

Структура наукового пізнання складається з об'єкта (предмета пізнання), суб'єкта пізнання, засобів, заходів і форм пізнання. Найважливішими складовими частинами наукового пізнання виступають також фактичний матеріал емпіричного досліду, результати узагальнення в абстракціях (поняттях, судженнях, умовиводах та ін.), гіпотетичні положення, філософські настанови, соціокультурні підстави, методи, ідеали і норми наукового пізнання, стиль пізнання та ін. Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання — збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів.

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема — гіпотеза — теорія». Ідея (від грец. ίδέα — початок, основа, прообраз) — це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об’єкт, його зв’язки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Термін «гіпотеза» вживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві стадії: побудову і доведення гіпотези. Наукова концепція (від лат. сonceptio — сприйняття) — це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння й тлумачення. Теорія (від грец. θεωρία — розгляд, дослідження) — це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта пізнання. Структура наукової теорії складається з похідного і базисного рівнів. Онтологічна схема і правила оперування належать до похідного рівня теорії, а фактологічна, конструктивна (конструкційна) і нормативна компоненти — до базисного рівня. Онтологічна схема складається з системи висловлювань, які фіксують сутнісні елементи відображеної в теорії сфери реальності. Її положення спочатку формулюються у вигляді гіпотези, потім як принципи і закони певної теорії. Вони утворюють своєрідну модель сутнісних відносин об’єктів предметної галузі теорії. Онтологічні схеми наукових теорій, по-перше, детерміновані базисним рівнем теорії, по-друге, вводяться разом з правилами оперування. Правила оперування — це той компонент похідного рівня теорії, який не входив до складу стандартної її моделі. Маються на увазі операції вимірювання, спостереження, експерименту, декодування тощо, які здійснюються за певними правилами і тісно пов’язані з результатами наукової діяльності, зокрема з формуванням теорії. Фактологічний базис включає інформацію про предметну область наукової теорії, тобто факти, які вона пояснює. В процесі функціонування науки фактологічний базис розширюється, поки не буде точно встановлено предметну область, яку розглядає дана теорія. Конструктивний базис наукової теорії становлять числення, з допомогою яких елементи теорії поєднуються між собою. Нормативний базис — це консервативна частина наукового знання, яка включає запозичені з інших наукових теорій і філософії положення, згідно з якими будується дана теорія.

8l. Методи наукового пізнання.

Термін метод (від грецького metodos) у широкому розумінні - шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше — система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге — вчення про систему, теорія методу. Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Пiзнання наукою об'єктивної дiйсностi вiдбувається на рiзних рiвнях узагальнення. Стосовно методiв i результатiв пiзнання його дiлять на емпiричне та теоретичне. Вiдповiдно, i наука iснує прикладна й фундаментальна. Емпiричне знання це безпосередне знання. Воно здобувається, здебiльшого, в процесi зв'язку суб'єкта, що пiзнає, з об'єктом, котрий пiзнається. Емпiричний рiвень пiзнання характеризується тим, що змiст знання отримується вiд спостережень, досвiду та експериментiв. На емпiричному рiвнi об'єкти вiдображаються з боку властивостей i вiдносин, як доступнi чуттєвому сприйняттю. Найбiльш розповсюдженим засобом добування емпiричного знання є спостереження та експеримент. Cпостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси. Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи. Формалізація (лат. formalis — складений за формою) — відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Аксіоматичний (грец. ахіоmа — загальноприйняте, безперечне) метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням). Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти. Цей метод заснований на виведенні висновків (дедукції) з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за даним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер. У науковому дослідженні застосовуються загальнологічні методи та засоби дослідження: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові; синтез — поєднання елементів об'єкта у ціле; абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей; ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, що є принципово неможливим («абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо), ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням та мисленим експериментом; індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їх узагальнення та висновків; дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного; аналогія— встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей та відношень між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості роблять відповідний висновок — умовивід за аналогією. Загальна схема такого умовиводу: об'єкт А має ознаки а, в, с, д; об'єкт В має ознаки в, с, д; отже, об'єкт В, можливо, має ознаку а. Отже, аналогія надає не достовірне, а вірогіднісне знання; моделювання — метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Між моделлю та об'єктом, який цікавить дослідника, повинна існувати подібність, відповідність фізичних характеристик, структур, функцій тощо. Прикладами моделювання можуть бути речове (предметне), знакове моделювання. У свою чергу, прикладом знакового моделювання є математичне, комп'ютерне моделювання. Системний підхід — сукупність загальнонаукових методологічних принципів, що ґрунтуються на розгляді об'єктів як систем.

82. Діалектика і метафізика як два способи філософського осягнення світу. Софійна природа діалектики (пит. 5).

В радянськiй фiлософськiй лiтературi дiалектику характеризують як вчення про становлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як до плинної, мiнливої, пластичної структури. Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. В її "полi зору" постiйно знаходиться людина з такою властивiстю, як можливiсть обирати варiанти дiй, а звiдси i варiанти розвитку. Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна. Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого.

Поняття дiалектики вживалось в фiлософiї майже вiд її виникнення. Та в рiзнi часи в це поняття вкладався рiзний змiст. В 5-му та на початку 4-го ст. до нашої ери розвиток старогрецької демократiї сформував мистецтво полiтичної дискусiї — дiалог. Сократ вже розглядає дiалог як мистецтво пошуку iстини методом зiткнення рiзних суджень. Платон розглядає дiалог як метод аналiзу та синтезу понять. Мистецтво вести дiалог фiлософи називають маєвтикою, а сам процес дiалогу — дiалектикою. Дiалектика як мистецтво диспуту розвивалась i в середньовiчнiй фiлософiї. Вершиною середньовiчної дiалектики стали працi Абеляра. В добу середньовiччя мистецтво дiалогу культивувалось серед проповiдникiв релiгiї. В релігійному світогляді час рухається вiд Божого творiння до "страшного суду". Життя "стає" неповторним. Важливий крок до розумiння iдеї розвитку робить Декарт, який вважае, що Бог дав лише першопоштовх, а далi сама природа "розплутуе природний хаос", породжуе новi форми. Вольтер i Руссо висувають iдею iсторичного розвитку, що включае в себе етапи еволюцiйних та революцiйних перетворень. Як видно з наведеного, iдея прогресу — це дiтище Нового часу. Так були створенi передумови до формування наукової дiалектики. Цiлiсну концепцiю розвитку з позицiї iдеалiзму розробляє Гегель. Постiйний рух, змiни Гєгєль знаходить i в природi, але дiйсний розвиток вiн розкриває в iсторї людської культури. Духовнi процеси в суспiльному життi уявлялися йому найбiльш важливими. В такому виглядi, якого надав дiалектицi Гегель, новий метод був непримiнимим в iншiй фiлософськiй системi — матерiалiзмi. Маркс, добре володiючи гегелiвським дiалектичним методом, достойно оцiнив його значення, але для того, щоб застосувати його в матерiалiзмi, ставить за мету трансформацiю методу в планi матерiалiстичного витлумачення. Мiсцем зустрiчi матерiалiзму та дiалектики в iсторiї культури стало суспiльство — найбiльш яскраве поле для дiалектики. Саме тут розвиток здiйснюеться найбiльш швидкими темпами, тут найяскравiший прояв суперечностей, тут найактивнiше заперечується те, що ще вчора виступало запереченням попереднiх форм людського спiвжиття. До речi, саме той факт, що в радянському суспiльствi дiалектику засвоювали на тлi та на прикладах революцiйних потрясiнь, i призвів до того, що спочатку в свiдомостi, а потiм i в практицi суспiльного життя з дiалектики вихопили лише iдею протистояння, iдею боротьби, а вже потiм це вульгаризоване уявлення про дiалектику догматизували, що i стало iдейною предтечою краху росiйського комунiзму. Завдання "приземлення" дiалектики виконав Енгельс, котрий показав, що сфера примiнення розробленої Гегелем теорiї розповсюджується i на свiт матерiальної дiйсностi. Зроблено це було в роботi "Дiалектика природи".

Метафiзика, як i дiалектика, термiн грецького походження i означає галузь знань, якi йдуть пiсля фiзики, i в свою чергу трактувалась як вчення про природу. В iсторiї фiлософiї термiн "метафiзика" часто вживається, як синонiм фiлософiї. В радянськiй фiлософськiй культурi цей термiн означав метод протилежний дiалектицi, а звiдси ворожий, антинауковий. Його застосування також передує науковому оформленню. Поряд з поглядами Гераклiта, який стверджував, що "все тече" i нiщо не лишається на мiсцi, iснували й вiдмiннi точки зору. Представник елеатiв Парменiд (кiнець VI початок V столiть до н. е.) учив, що мiнливiсть свiту лише "хибна думка", а в своїй основi свiт нерухомий. I довго, майже цiле тисячолiття, йшла дискусiя мiж прихильниками дiалектики та метафiзики, в якiй жодна з сторiн не отримувала остаточної перемоги, та й принципово не могла її отримати. Наукову основу метафiзичного методу заклав Арiстотель роботою "Органон", що складається з кiлькох творiв. В цiй роботi викладається теорiя суджень, теорiя силогiзму (основи логiчного висновку з вiдомих суджень), подається технiка ведення дiалогу, нарештi розкриваються можливi помилки в мисленнi як випадковi, так i зумиснi, до яких вдаються софiсти. Фактично Арiстотель виклав основи формальної логiки, яка i зараз слугує науцi, людськiй громадi в повсякденному життi. Остаточне завершення формування метафiзичного методу пов'язано з роботою Ф. Бекона "Новий органон...". Бекон науково обгрунтовує iндуктивний метод, який у поєднаннi з "основами логiчного мислення" Арiстотеля дає завершений метафiзичний метод. Наукова думка кiнця ХVI-XVIII столiть приводить вчених природодослiдникiв до висновку, що мiнливi лише зовнiшнi, другоряднi сторони явищ. В основi мiнливого, iндивiдуального раз у раз виявлялось щось незмiнне, iстотне, загальне. В ботаніцi та зоологiї панувала думка, що види рослин i тварин незмiннi, хоч кожен окремий органiзм або рослина за час, вiдведений йому природою, зазнає певних змiн. Всi явища будь-якої сторони буття починають розглядатись як прояв абсолютних та незмiнних законiв механiки. Всю рiзноманiтнiсть руху було зведено до простого перемiщення матерiальних тiл в просторi. Механiчнi властивостi розглядались як основнi, фундаментальнi. Поширилась iдея, що нiчого якiсно нового у всесвiтi з'явитись не може. Спосiб формування механiцизму — абсолютизацiя, гiперболiзацiя, а потiм i глобалiзацiя (всесвiт це велетенський механiзм) однієї з сторiн буття. Таким чином, метафiзика пройшла всi тi стадiї розвитку вiд наукового методу до абсурду в науцi, якi дiалектицi ще доведеться проходити i які дiалектика набере в сталiнiзмi. До речi, опоненти метафiзики нiколи не критикували її саму, весь критичний запал спрямовувався на механiцизм, на механiстичний свiтогляд. Всiм зрозумiло, що з логiкою треба бути в ладах, а проти iндуктивного методу в науцi може виступити хiба що засушений ортодокс-теолог середньовiчного зразка. Три вiдкриття природознавства пiдготували основу для виходу на авансцену наукового життя дiалектики: закону збереження i перетворення енергiї, вiдкриття клiтинної будови живого органiзму i еволюцiйна теорiя Дарвiна. Чому революцiонеру Ленiну так подобалась дiалектика? Вiдповiдь на поверхнi — вона вiдкривала необмеженi можливостi для заперечення, руйнування, знищення, а такої роботи в Росiйськiй iмперiї нагромадилась сила — силенна. А чому такою ненависною була метафiзика? Бо вона, i лише вона, вiдкривае можливостi аналiзувати, розумiти, а звiдси й утримувати в суспiльствi стабiльнiсть, спокiй, стiйкiсть. Тобто те, що для Ленiна було, м'яко кажучи, небажаним.

Як дiалектика, так i метафiзика виконують важливi, однаково цiннi для розвитку фiлософської культури функцiї. Це рiзнi, саме тому i взаємодоповнюючi, методи. Дiалектика як метод i методологiя активiзується кожного разу тодi, коли перед фiлософiею постають проблеми, що потребують вибору напрямкiв фiлософського пошуку в певному розмаїттi можливостей. Дiалектика працює в умовах неусталеностi, плинностi, мiнливостi. Метафiзика активiзується, коли перед фiлософською наукою постають проблеми систематизацiї, упорядкування i навiть гармонізацiї отриманого в широкому творчо-дiалектичному пошуку матерiалу. Реальна складнiсть полягає не у визнаннi чи в запереченнi одного з методiв, а у виборi методологiї, в застосуваннi одного чи іншого методу, коли перед нами стоїть конкретне пiзнавальне чи перетворювальне завдання. Саме тут, у виборi методологiї, фiлософiю часто пiдстерiгає помилка, яку називають еклектикою. Еклектика — це випадкове, довiльне, часто вольове i кон’юнктурне поєднання рiзних вчень та свiтоглядiв, яке веде до пiзнавального та свiтоглядового глухого кута. «Софійний» спосіб філософування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, «поліфонію», творче розмаїття людської думки, а не єдність і «одностайність» останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда.

83. Принципи діалектики: взаємозв’язок і розвиток. Альтернативи діалектики.

Ранiше вже йшлося про те, що основою формування сучасної дiалектики було створення Гегелем системи категорiй, тобто понятiйного апарату цiєї науки. Перш за все в цих категорiях вiдобразився принцип унiверсального зв'язку, тому для дiалектики характерне формування парних категорiй, що вiдображають "полярнi" сторони цiлiсних явищ, процесiв. Дiалектичний характер вiдношень акцентується не на самих конкретних знаннях про об'єкти буття, а на вiдповiдних формах зв'язкiв цих об'єктiв. Мова йде не стiльки про конкретне знання, як про метод пiзнання. Чим досконалiшi понятiйнi засоби, способи осмислення зв'язкiв об'єктивного свiту, тим успiшнiше буде здiйснюватись i реальне пiзнання, реальне вiдкриття. ПРИНЦИП УНIВЕРСАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКIВ. Цей принцип розкривається через категорiї, що вiдносятся фiлософами до, так званого, "горизонтального ряду". I об'єктивний, свiт i духовна дiяльнiсть людини становлять собою взаємопроникнення одиничного, особливого та загального. ОДИНИЧНЕ в об'єктивному свiтi — це окреме явище, предмет, людина, рослина, планета, моральна настанова, одна конкретна дiя людини, один прояв чого б то не було. В пiзнаннi це окремо взятий факт чи окремий акт пiзнавальної дiяльностi. ЗАГАЛЬНЕ — це об'єктивно iснуюча спiльнiсть предметiв, явищ, властивостей, зв'язкiв. Загальне — це те, що повторюється в багатьох одиничних речах та явищах, сторона, складова цих одиничних реальностей. Як загальне виступає клас об'єктiв чи їх група, що мають якiснi загальнi для цих всiх об'єктiв властивостi. Прикладом загального може бути рослина, тварина, живий органiзм як клас об'єктiв реальної дiйсностi. Формою загальностi зв'язкiв в природi та суспiльствi виступає закон. ОСОБЛИВЕ — це те, що опосередковує, з'єднує одиничне та загальне. Наприклад поняття "українець" виступає як загальне по вiдношенню до кожного українця, але як особливе по вiдношенню до поняття "слов'янин". Роль категорiй одиничного, особливого та загального показав Гегель. Вiн розкрив формулу їх зв'язку в процесi пiзнання: вiд одиничного через особливе до загального. СУТНIСТЬ ТА ЯВИЩЕ. Пiд сутнiстю дiалектика розумiє систему внутрiшнiх зв'язкiв, вiдношення елементiв системи, якi визначають напрямок i характер розвитку. Cутнiсть пов'язана з основними суперечностями об'єкта, його якiсною визначенiстю. Cутнiсть є основа рiзноманiтних явищ, якi ми можемо спостерiгати, але вони є все те спiльне, що iснує в них. Наведемо приклади: рух електронiв є сутнiстю електричного розряду. Формою прояву такого розряду може бути куляста або звичайна блискавка в час грози, це може бути i електрична iскра, штучно отримана в лабораторiї. Коли наука вивчила суть наведених явищ, а технiка освоїла використання потоку електронiв у своїх пристроях, то ми прояв "сутностi потоку електронiв" спостерiгаємо в свiтлi електролампочки. Як говорив Гегель, безпосереднє буття речей — це кора або завiса, за якою ховається сутнiсть. Якби форми прояву (явища) безпосередньо спiвпадали з сутнiстю, то всяка наука була б зайвою. З категорiєю сутностi i явища тiсно пов'язана категорiя видимостi. Видимiсть — це своєрiдний прояв сутностi в явищi, тобто явище i сутнiсть не співпадають, сутнiсть виглядає iз-за гегелiвської завiси. Треба мати на увазi, що видимiсть нiколи не розкриває всю сутнiсть. ПРИНЦИП СИСТЕМНОСТI. СТРУКТУРНI ЗВ'ЯЗКИ. 1 / система — цiлiсний комплекс взаемопов'язаних елементiв; 2 / система створює специфiчну еднiсть з середовищем; 3 / будь-яка система є елемент системи бiльш високого порядку (всяка система є i пiдсистема). При конкретному аналiзi системи важливо врахувати не лише її кiлькiсну характеристику, а й якiсну визначенiсть, механiзм зв'язкiв елементiв, її структурнiсть. Сучасна наука займаеться вивченням складних динамічних систем. Динамічною називаеться така система, в якiй перехiд вiд одного стану до iншого вiдбуваеться не миттєво, а через певнi ланки розвитку. Динамічна система охоплює явища в русi, в їх розгортаннi, в процесi розвитку. Такими є складнi динамiчнi системи культури, економiки, полiтики. Теорiя систем абстрагуеться вiд специфiки конкретної системи. Беруться до уваги лише закони функцiонування будь-яких системи. Категорiя системи нерозривно пов'язана з категорiею структури. Структура — це внутрiшня будова предметiв чи явищ, взаємне розмiщення їх складових елементiв, стiйкий закономiрний зв'язок елементiв системи як цiлого. Структура характеризує рiвень органiзованостi, упорядкованостi системи. Системою називають не довiльно обрану множину предметiв i зв'язкiв мiж ними, а упорядковану певним чином цiлiсну єднiсть, единий складний об'ект. В зв'язку з характером стосункiв з середовищем розрiзняють типи поведiнки системи i таким чином квалiфiкують їх. Рективна система визначаеться впливом на неї середовища, тут не лише поведiнка, а й, так би мовити, доля системи визначається зовнiшнiми факторами активностi. Адаптивна система — її буття та розвиток теж визначаються середовищем, але ця система не пасивна. Вона може реорганiзуватись так, щоб пристосовуватись до оточення. Активнi системи мають внутрiшню програму розвитку i мають здатнiсть перетворювати оточення у вiдповiднiсть до потреб системи, яка виконує внутрiшню жорстку програму. Найвищий щабель займають системи, що здатнi до самоорганiзацiї. Вони мають зворотний зв'язок, здатнi до навчання, здатнi до змiни власної програми функцiонування та розвитку. В таких системах є зв'язки координацiї та субординацiї. В них iснують спецiальнi управлiнськi системи на "правах" пiдсистем. ЗМIСТ I ФОРМА. Пiд змiстом розумiють сукупнiсть рiзних елементiв та їх взаємодiю, що визначають основний тип, характер того чи iншого предмета, явища, процесу. Форма — принцип упорядкованостi, спосiб iснування того чи iншого змiсту. Дiалектика, починаючи з Гегеля, вважає форму не чимось зовнiшнiм, поверховим, форма є фактор внутрiшньої органiзацiї того чи iншого явища, процесу, предмета. Форма закрiплює певний ступiнь розвитку явища, тим самим забезпечує нагромадження змiн та можливостей подальшого розвитку. Форма змiстовна, а змiст оформлений, їх не можна розiрвати, але не слiд i нехтувати їх вiдмiнностями. ПРИНЦИП ДЕТЕРМIНIЗМУ. Вiдповiдно до цього принципу всi елементи буття виникають, розвиваються i сходять в небуття в результатi певних причин i обумовлюються такими причинами. Повсякденний досвiд i наукова практика доводять, що в багатьох випадках вдається знайти джерело змiн, тобто вiдкрити тi явища, що породили iншi. Першi з них називають причиною, останнi — наслiдком. Щоправда, в повсякденному життi майже не буває однiєї причини i одного витiкаючого з неї наслiдку. Частiше явище буває наслiдком кiлькох причин. УМОВИ — це внутрiшнi зв'язки об'єкта та зовнiшнi фактори, що маються в середовищi, в котрому можливе розгортання причинних явищ i зв'язкiв. Взятi окремо вiд безпосереднiх причинних факторiв самi по собi вони не можуть породити наслiдкiв, але ними обумовлено перетворення енергiї причин в дiйсний наслiдок. ПРИВIД — явище, що саме по собi не викликає того чи iншого наслiдку, але спрацьовує як "пусковий механiзм ", поштовх , iмпульс, що розв'язує початок дiї для всього причинного комплексу. Треба, щоб система вийшла з рiвноваги пiд дiєю умов. Стан вiдсутностi рiвноваги (cтабiльностi) дуже небезпечний для системи. Досить незначної подiї, щоб виник ланцюг процесiв, який поведе до лавиноподiбного розвитку. ПРИЧИНА — сукупнiсть всiх обставин, при наявностi котрих наступає наслiдок. Вона включае в себе явища рiзного рiвня, що обумовлюють наслiдок. Таким чином, НАСЛIДОК — це трансформована нова реальнiсть, що виникла за певних обставин як система об'єктивного зв'язку — за днем iде нiч ще обов'язково настає в силу обертання планети навколо осi. Поряд з необхiднiстю йде випадковiсть. Це такий об'єктивний зв'язок явищ, який за даних умов може бути, а може i не бути. У випадкових явищах причиннi основи допускають вiрогiднiсть деякої кiлькостi альтернативних наслiдкiв. ЙМОВIРНIСТЬ — мiра можливостi настання випадкового явища. Ймовiрнiсть неможливого явища дорiвнює нулю, ймовiрнiсть необхiдного явища дорiвнює одиницi. Отже, поле дiяльностi такої теорії бiльше "нуля" та менше "одиницi". Причинно-наслiдковi зв'зки, вiдношення проявляються, наступають тодi, коли причина породжуе наслiдок. Коли ж явище ще не стало причиною, але може нею стати, виникає можливiсть. Можливiсть — це передумова виникнення того чи iншого явища. Категорiя можливiсть протистоїть категорiї ДIЙСНIСТЬ. Дiйснiсть — це те, що вже є, її можна лише констатувати. Можливостi настання певної реальностi викликае пильну увагу, особливо в соцiальних процесах. Перш за все розрiзняють можливiсть та неможливiсть. Неможливiсть — це процес, який можна уявити, але такий процес суперечив би законам природи чи законам суспiльного розвитку.

Альтернативи діалектики. 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії розвитку. Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення. Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектична" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? 1.У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому? З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище. 2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першопоштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності. 3. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалектика виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. 4. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. 5. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або—або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається. 6. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

84. Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін.

В свій час Ф.Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін в якісні, спираючись на те, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у "... першій частині "Логіки" — у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи". Категорії діалектики виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії "буття" і "ніщо" знімаються в категорії "становлення". В найзагальніших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об'єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета, і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють дану річ від інших. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість проявляється в обмеженості її певними границями. Фіксуючи визначеність речі, тотожну з її буттям, ми з допомогою категорії "якість" переносимо центр пізнання на співвідношення даної речі з її "іншим". Після цього переносимо дослідження "в саму річ". "Рухаючись" у ній, думка натрапляє на зміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у ході аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їх окремих сторін. Проте ця визначеність є байдужою до буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою. У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом предмета, процесу чи явища, які знаходяться в постійному розвитку. Щоб перебороти цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову категорію, в якій, виявлені в ході аналізу, моменти розвитку синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку єдність кількості й якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи суверенними характеристиками речі, кількість і якість в мірі втрачають її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість виступають лише як сторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Дані категорії у своєму взаємозв'язку описують один з основних законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, в результаті яких одна якість поступається місцем іншій. Та, в свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики. Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі "стрибка". За способом здійснення вони поділяються на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх слід віднести формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибуху, при політичних революціях швидка зміна одного ладу іншим і т.д.). За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні), за глибиною — на поверхневі й глибинні, часткові й повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні. Закон розкриває найзагальніший механізм розвитку. Показує, як відбувається розвиток. Якщо еволюціоністська концепція розвитку абсолютизує кількісні зміни, ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то діалектико-матеріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв'язок між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і революційний (якісний) момент розвитку. Із закону витікає ряд важливих методологічних висновків для теоретичної і практичної діяльності людей. По-перше, цей закон вимагає можливості найбільш повного пізнання тих суттєвих властивостей і ознак, які в діалектичній сукупності утворюють якісну визначеність предметів чи явиш, оскільки пізнання якості є кроком до пізнання сутності. По-друге, цей закон вимагає, щоб у кожному конкретному випадку була визначена міра, в межах якої ті чи інші кількісні зміни не привели б до змін якісних. Це дозволить передбачити якісні стрибки, прогнозувати можливі ситуації і планувати свої дії у певних умовах. По-третє, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін орієнтує людину на необхідність оцінки явищ і процесів дійсності не тільки з боку якісної, але й кількісної сторін, використовуючи для цього кількісні і якісні методи.

85. Закон єдності протилежностей.

На відміну від уже з'ясованого даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємовиключають, але й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх. Щоб це дослідити, слід проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з'ясувати зміст категорій, які його описують: "протилежність", "тотожність", "єдність протилежностей", "суперечність", "конфлікт", "соціальна революція". Як уже підкреслювалося, протилежності — це основні тенденції, сторони, властивості предметів, процесів, явищ (систем), їх співвідношення можуть бути різними (залежно від міри їх гостроти тощо). Це залежить від сили взаємодії протилежностей, яка обумовлюється додаванням чи відніманням до (від) однієї з них певної кількості матерії чи енергії. Залежно від цього й визначаються форми відношень між протилежностями (тотожність, відмінність чи ін.). Це говорить про те, що причиною розвитку будь-якої системи (предмета, явища і т.д.) є взаємодія між протилежностями. Вона й визначає співвідношення між протилежностями: починаючи від їх тотожності (діалектичної рівності) і завершуючи їх сильною протидією, яка може проявитися у формі антагонізму чи соціальної революції. Категорія "тотожність", яка є її відображенням, означає три характеристики: вживається у значенні як єдність протилежностей; відображає момент переходу однієї протилежності в іншу (ставати тотожними); визначає самототожність, рівність, однаковість об'єкта з самим собою. Таке співвідношення протилежностей (взаємодоповнення, взаємозміцнення), яке сприяє розвитку даної системи, називається гармонійним. Аналізуючи тотожність предмета на певному етапі розвитку, ми бачимо в ньому як тотожність (не формально-логічну чи математичну), так і відмінність. Ф.Енгельс підкреслював, що при додаванні чи відніманні до однієї з протилежностей певної кількості матерії чи енергії відношення між протилежностями змінюється. Наступає їх нерівність, неоднаковість. Ця початкова нерівність називається в діалектиці відмінністю. Відмінність з собою (єдність стабільності й змінності) згодом стає помітною (суттєвою), виступає початковою стадією роздвоєння об'єкта на протилежності. Наприклад, у первісно-суспільному ладі після великих розподілів праці з'явилися відмінності в матеріальному становищі тогочасних людей. Пізніше ці відмінності переросли у свою протилежність (класову). Для відображення моменту розвитку речі використовується категорія "боротьба протилежностей". Під терміном "боротьба" мислиться така взаємодія протилежностей, результатом якої є виникнення іманентного джерела її розвитку. Як видно, діалектичне протиріччя відображає подвійне відношення в середині цілого (єдність протилежностей і їх суперечливість). І відділити їх одне від одного неможливо. Суперечності наростають по мірі посилення взаємодії протилежностей, по мірі того, як вони стають несумісними в межах об'єкта як цілого (виключають, заперечують одне одне). Тоді вони розв'язуються. Розв'язання суперечностей призводить до руйнації старого об'єкта і виникнення нового. Вивчення процесу виникнення, наростання (боротьба протилежностей) і розв'язання суперечностей підводить нас до розуміння джерела розвитку. Діалектична суперечність — це таке суттєве відношення протилежних моментів всередині предмета як системи, що розвивається, в якому здійснюється конкретна єдність цих моментів і яка робить систему саморухомим цілим; взаємовизначеність цих моментів один через одного і одночасно через суворе їх взаємозаперечення. Кульмінаційним моментом у розвитку суперечностей виступає конфлікт. Таким чином, розвиток є роздвоєнням предметів, явищ на протилежності і боротьба між ними. Варто наголосити й на тому, що закон єдності й боротьби протилежностей є законом, у силу якого всім речам, процесам і явищам (системам) притаманні внутрішні суперечності, які виступають джерелом їх змін і розвитку. Він проявляється в усіх сферах матеріальної й духовної дійсності (природі, суспільстві та пізнанні), виконує важливі методологічні функції, підкреслюючи, що всі предмети, процеси і явища слід розглядати в їх саморусі. Для цього необхідно: розкривати їх в усій складності й суперечливості (єдності протилежно діючих сил і тенденцій); досліджувати всі етапи розвитку протиріч, їх розгортання (перехід від етапу до етапу), накреслювати шляхи та методи їх розв'язання; уміти виділити типи протиріч, що дозволить глибше дослідити специфіку предмета і знайти оптимальні шляхи та методи їх розв'язання.

86. Закон заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню співвідношення поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю вперше вдалось відкрити і осмислити цей закон. Він розумів розвиток як висхідний, поступальний рух уперед з повторенням деяких пройдених ступенів на новій, вищій основі. Для глибокого розуміння цієї проблеми Гегель вводить категорію "діалектичне заперечення", яка відображає момент зв'язку, момент розвитку (заміни старої якості новою). Як уже говорилось, він виходив з того, що річ є суперечністю, оскільки містить у собі свою протилежність, а тому й має у собі своє заперечення. Воно проявляється в "протистоянні" підлеглої сторони визначальній, у формі якої існує сама річ. Заперечення є моментом (результатом) "боротьби" між протилежностями. Як говориться в підручнику "Вступ до філософії", заперечення включає в себе триєдиний процес: деструкції (руйнування, подолання тощо) попереднього, кумуляції (часткове збереження, спадкоємність, наступність) і конструкції (формування, творення нового). Цей процес включає принципово якісне оновлення в усіх галузях суспільного життя. Заперечення проявляється всередині речі. Воно існує до того часу, доки існує сама річ. У кінцевому підсумку це заперечення призводить до перетворення речі в свою протилежність, до появи нової речі. На основі цієї речі теж може виникнути й виникає наступне (друге) заперечення. І так далі. Наприклад, коли зернина попадає в сприятливі умови, відбувається процес додавання певної кількості матерії й енергії, "активнішою" стає протилежність під назвою "асиміляція". Вона й сприяє заміні зернини стеблом (перше діалектичне заперечення). Але ж це продовжується й далі, тобто в результаті другого заперечення стебло перетворюється в колос з зерном. Відбувається синтез, з'являється зерно, але не попереднє, а нове і в більшій кількості. У процесі розвитку категорія "заперечення" фіксує момент перервності, а категорії наступності й утвердження — моменти неперервності. Тому загалом розвиток становить діалектичну єдність перервності й неперервності. Утвердження (конструкція) має внутрішній характер, є наслідком постійної боротьби протилежностей у самій речі. Визнаючи основною тенденцією розвитку прогрес, матеріалістична діалектика разом з тим не заперечує й наявності таких змін, які не ведуть до виникнення нового — регресу. Це протилежні категорії, які відображають істотні сторони розвитку. Якщо прогрес можна зобразити висхідною лінією, а регрес — низхідною, то їх єдність у найабстрактнішому вигляді можна зобразити однією висхідною лінією. При конкретнішому схематичному його зображенні, коли регрес виступає підпорядкованим моментом, розвиток нагадує собою спіраль. Названі категорії в їх діалектичному взаємозв'язку описують закон заперечення заперечення. Подвійне заперечення в назві закону пояснюється тріадним характером заперечення (хоч і не завжди), а також означає безконечність заперечення. Таким чином структура цього закону розкриває, по-перше, безперервність процесу розвитку; по-друге, заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті, ніби поновлюється на новому, вищому ступені. Безперервність процесу розвитку визначається тим, що будь-яка якість "застаріває" і входить у суперечність з новим. Заперечення заперечення в ході розвитку є виразом нездоланності нового і поступового характеру руху. Заперечення заперечення полягає в тому, що заперечення першого вказує на те, що другим запереченням ніби поновлюється на новому, вищому ступені якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті. Даний закон відображає розвиток у його формі та результаті. Повністю він проявляється лише у відносно закінченому циклі розвитку об'єкта. Закон заперечення заперечення має велике методологічне значення, оскільки дозволяє зрозуміти внутрішню логіку й загальний напрям розвитку. Підкреслюючи минущий характер всього існуючого, він вказує на перспективу подій.

87. Категорії діалектики (83).

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії "матерія", то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її "міри", "стрибків" тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо. Співвідносні категорії пов'язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з'ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д. Таким чином,'співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.

88. Суспільство як система. Історичні форми спільності людей.

Суспільство — це сукупність форм сумісної людської діяльності, що історично склалися і є вищим ступенем розвитку живих систем, який проявляється у функціонуванні й розвитку найрізноманітніших соціальних інститутів; це система історично визначених форм суспільних відносин, яка склалася в процесі діяльності людей з перетворення природи і власного життя. Як особливий вид об'єктивної реальності й вищий ступінь розвитку природи суспільство виникає на певному етапі саморозвитку матерії і має власну логіку буття. Хоча суспільство — це жива система, однак воно є особливим видом життя на Землі, котре якісно відрізняє його від інших систем. Ця відмінність пояснюється рядом обставин. По-перше, людина як елемент суспільства на відміну від інших істот наділена свідомістю, що робить її здатною продукувати не лише матеріальні, а й духовні цінності. їй притаманна творча діяльність, у процесі якої вона реалізує свідомо поставлені цілі. По-друге, людині й суспільству характерні свої, специфічні способи одержання, переробки й передачі інформації від індивіда до індивіда, від покоління до покоління — мислення, мова, писемність тощо. По-третє, люди в процесі діяльності своє ставлення до природи опосередковують відповідними знаряддями праці. Останні можуть бути природними або штучними, виготовленими самою людиною. Використовуючи їх, люди створюють для себе штучне середовище, «олюднюють» натуральні форми природи, пристосовуючи їх до своїх потреб та інтересів. По-четверте, людська діяльність на відміну від діяльності інших живих систем має суспільний характер.

У найзагальнішому вигляді суспільні відносини поділяються на матеріальні, які формуються на основі реалій, незалежних від волі й свідомості людей, і духовні, що складаються на базі певних ідей. До матеріальних відносяться економічні (виробничі) відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва матеріальних благ, їх характер визначається рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Вони є первинними щодо духовних відносин. Виробничі відносини виступають економічним базисом суспільства. Духовні формуються на основі певних ідей, які є передусім відображенням суперечностей, зумовлених характером виробничих відносин, тобто економічного базису. Але відношення між матеріальною і духовною сферами суспільного життя мають не механічний (прямий, простий), а складний характер, нерідко опосередкований багатогранними зв'язками. Носієм суспільних відносин виступає людина, діяльність якої містить у собі суперечність — здатність визначатися наявним буттям і здатність змінювати його. Людина — вирішальний фактор усіх змін у суспільстві. Першим кроком виходу людини з тваринного світу було виготовлення знарядь праці, а з їх допомогою — засобів задоволення своїх потреб. Це вимагало використання досвіду — як власного, так і своїх попередників. На шляху розвитку історії людства простежуються більш-менш чіткі її етапи. Для їх позначення К.Маркс ввівпонятгя «суспільно-економічна формація». Ним позначався конкретний тип суспільства, що перебуває на певному етапі (ступені) історичного розвитку і ґрунтується на панівному способі виробництва. При характеристиці історичного процесу поряд з категорією «формація» широко використовуються такі категорії, як «епоха» і «цивілізація». Якщо «формація» фіксує і характеризує певний історичний тип окремого суспільства, то «епоха» — інший відрізок всесвітньої історії, контролюючи при цьому провідну (для того часу) тенденцію суспільного розвитку. Ця тенденція може обмежуватися однією формацією або навіть її певною частиною, а може охоплювати міжформаційні періоди розвитку людського суспільства (епоха первісного суспільства, епоха феодалізму, епоха первісного нагромадження капіталу, епоха монополістичного капіталізму, епоха переходу від капіталізму до соціалізму тощо). Стосовно культурного феномену розрізняють, наприклад, епоху Відродження, епоху Просвітництва та ін. Цивілізаційний підхід характеризує не просто рівень розвитку суспільства, а привертає увагу й до ступеня розвитку його матеріальної та духовної культур; це ступінь суспільного розвитку, етап людської історії, який приходить на зміну іншим історичним етапам.

Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей і племен. Значна частина з них входить у багатонаціональні держави. Рід — історична спільність людей, поєднаних кровно-родинними і певними господарськими зв'язками, необхідністю захисту загальних інтересів. Він є невід'ємною складовою частиною племені. Плем'я — це економічна й кровно-родинна спільність людей, яка складається з кількох родів. Воно характеризується єдністю території, економічним життям (спільним виробництвом, розподілом і споживанням, володінням засобами виробництва), кровно-родинними зв'язками, спільністю мови, духовної культури — звичаїв, традицій, вірувань, а також психології й самосвідомості, що фіксувалося в етнонімі (самоназві). Народність — це економічна і соціально-етнічна спільність, переважно рабовласницького періоду й доби феодалізму. Історично вона формувалася двома шляхами: по-перше, на ґрунті етнічно однорідного матеріалу, союзу кількох племен (наприклад, стародавні греки); по-друге, змішуванням кількох чи багатьох етноплемінних спільностей (наприклад, формування французької народності). Однією з головних ознак народності є спільність території, мови, елементів матеріальної і духовної культури, психології й самосвідомості. На відміну від племені, народність характеризується соціально-класовою диференціацією та іншими ознаками. Головними ознаками нації є спільність економічних зв'язків, території, мови, особливостей культури, психології і самосвідомості. Культура нації розглядається як діалектична єдність загальнолюдського, соціально-класового і етнічно неповторного. Поняття етносу використовується для означення сукупності етнічних ознак, рис неповторності матеріальної та духовної культури, мови, психології, які характеризують те, що властиве одній спільності людей на різних ступенях соціально-економічного розвитку (народність, нація). Вважається, що етноси з'являються в період формування народності.

89. Суспільство і закони його функціонування та розвитку. Суспільні закони і людська діяльність. Фаталізм і волюнтаризм.

З одного боку, діяльність суб'єкта та його якості залежать від умов, що створені попередньою діяльністю, з іншого—ці якості, що опредметнюються в результатах його діяльності, виступають як об'єктивні умови буття суб'єкта Таким чином, ефективність діяльності суб'єкта залежить від міри його розвитку. Актуальним показником цього розвитку є культура, котра проявляється у здатності суб'єкта перетворити об'єктивні й суб'єктивні умови в умови свого розвитку. Лише в діяльності соціального суб'єкта та через його посередництво реалізуються суспільні закони. Умови і засоби діяльності також включаються в процес детермінації суспільного розвитку опосередковано. Це опосередкування здійснюється через механізм привласнення та суспільного розподілу праці, що закріплені в соціальній структурі суспільства. Як свідчить історичний досвід, там, де домінують зовнішні, примусові форми організації суспільної діяльності, переважають стихійні форми соціальної детермінації. Стихійність проявляється насамперед у недобровільно здійснюваному, нав'язаному характері діяльності індивідів. Ця діяльність має примусовий характер. Необхідність же постає як зовнішня доцільність. У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії. Коротко проаналізуємо сутність цих підходів. ФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Згідно з К.Марксом, СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ – це конкретно-історичний тип суспільства, послідовна "сходинка” історичного розвитку, обумовлена певним способом виробництва і своєрідною формою виробничих відносин, перш за все – формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА визначає все багатоманіття суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є БАЗИС і НАДБУДОВА. Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст НАДБУДОВИ, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини. Отже, суспільно-історична формація виступає загальною характеристикою основних типів суспільства: первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та майбутнє комуністичне суспільство. В основі ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. У соціальній філософії традиційним став поділ історії на ТРАДИЦІЙНУ, тобто АГРАРНУ, ІНДУСТРІАЛЬНУ (техногенну), ПОСТІНДУСТРІАЛЬНУ цивілізації, а також на нову, що формується, – ІНФОРМАЦІЙНУ.

Поняття "соціальна динаміка” відображає суттєву сторону суспільного розвитку в цілому, оскільки вбирає в себе і концентрує увагу на проблемі СПРЯМОВАНОСТІ суспільних змін. У зв’язку з цим доцільно виділять циклічні, лінійні та спіралеподібні типи соціальної динаміки. Ф.ФУКУЯМА висунув ідею "КІНЦЯ ІСТОРІЇ” як наслідок сходження з історичної арени потужних ідеологій і засновані на них держави. Інші дослідники вважають, що світова історія знаходиться зараз у точці БІФУРКАЦІЇ ("поділу надвоє”), де співвідношення порядку і хаосу змінюється і настає ситуація НЕПЕРЕДБАЧЕНОСТІ. Представники СИНЕРГЕТИКИ (І.ПРИГОЖИН та ін.) надають основного значення фактору ВИПАДКОВОСТІ у реалізації самоорганізації суспільства за нелінійного характеру цього процесу. Якщо розглянуте раніше поняття "ТИП СОЦІАЛЬНОЇ ДИНАМІКИ” відображає НАПРЯМОК суспільного розвитку, то в поняттях "ЕВОЛЮЦІЯ” і "РЕВОЛЮЦІЯ” відбивається ХАРАКТЕР цих змін. У широкому розумінні слова поняття ЕВОЛЮЦІЯ (від латин. еволюціо – розгортання) є синонімом поняття "РОЗВИТОК”. У цьому смислі ми говоримо про еволюцію Сонячної системи, рослинного та тваринного світу, про розвиток суспільства. У соціально-філософському значенні ЕВОЛЮЦІЯ є поступовим розвитком суспільства без змін його соціальних якостей, тобто соціально-економічного стану. РЕВОЛЮЦІЯ (від латин. револютіо – переворот, різка зміна) являє собою стрибкоподібну якісну зміну суспільства, його сутності, є етапом розв’язання історичних суперечностей, конфліктів.

Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об’єктивними, як і закони природи, тобто це об’єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв’язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства. Але ці закони мають і свою специфіку: вони виникли разом із виникненням суспільства і тому є відносно НЕДОВГОВІЧНИМИ (адже закони природи вічні); закони природи відбуваються, у той час як суспільні закони "РОБЛЯТЬСЯ”; вони мають більш складний характер, пов’язаний за високим рівнем організації суспільства як форми руху матерії; далі, люди мають справу з тим, що вже реалізувалося, стало дійсністю, тому не можуть знати, скільки було втрачено реальних можливостей, відмовляють в існування випадковості; накінець, у формуванні й розвитку суспільства значну роль відіграють СТАТИСТИЧНІ ЗАКОНИ, або ТЕНДЕНЦІЇ. Відомо, що історія не повторюється, вона розвивається не по колу, а по спіралі, і навіть при поверховому аналізі повторення у ній відрізняються одне від одного, маючи у собі щось нове. Отже, в історичному процесі діє НЕОБХІДНІСТЬ у формі закономірностей його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також випадок, адже діяльність людей визначається не лише їх ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. Співвідношення НЕОБХІДНОСТІ і ВИПАДКОВОСТІ нічого спільного не має ні з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.

Існує два хибні підходи до природи історичного процесу - фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм - це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм - це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи. ФАТАЛІЗМ (від фатум – "наперед визначений долею”) акцентує увагу на повній визначеності чи передвизначеності історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки у саморозвитку суспільства діють об’єктивні закони (тобто необхідність), то ні про яку людську активність, свободу, не може бути й мови, суспільство має пасивно очікувати, коли закони автоматично втіляться в дійсність. Протилежність фаталізму є ВОЛЮНТАРИЗМ (від латин. волюнтарис – залежний від волі) як заперечення будь-яких закономірностей в історії. Абсолютизуючи волю суб’єкта історичної дії, свободу цього суб’єкта й відкидаючи роль і значення закономірностей розвитку суспільства, залежність людської діяльності та її результатів від об’єктивних умов, Ф.Ніцше, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.Вебер, А.Тойнбі та інші мислителі знаходились на позиціях волюнтаризму. Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму, франкфуртської школи, в яких історичний розвиток розглядається як ІМОВІРНІСНИЙ ПРОЦЕС, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій, суб’єктів тощо. Розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій – СВІДОМОГО і СТИХІЙНОГО.

90. Суспільне виробництво людського життя, його структура.

Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини. Дальше осмислення суспільства як системи зв'язане з аналізом її цементуючого ядра — способу виробництва. Спосіб суспільного виробництва — це спосіб створення і відтворення суспільної людини (індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою — це система взаємодіючих елементів матеріального (технологічного та економічного) і духовного суспільного способу виробництва, їх єдність. Отже, спосіб виробництва — це матеріальна система, що, зрештою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія суспільства в певному розумінні є історією зміни способів виробництва. В історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-ремісничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером праці і системою організації праці. За привласнюючого способу виробництва знаряддя праці були ручними; за аграрно-ремісничого — залізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини, гончарний круг; за індустріально-комп'ютерного — автоматизована техніка. Виробництво — процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини і сили природи та власні сили й здібності, цілеспрямовано створюють матеріальні й духовні цінності, здатні задовольняти їхні життєві потреби. Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Виробництво вносить в аморфне життя людей-збирачів продуктів природи чітку організованість, забезпечує структуризацію суспільства. Ця структура охоплює такі категорії людей: зайняті у сфері виробництва матеріальних благ, без яких суспільство існувати не може. Ця група є визначальною у суспільстві на всіх етапах історичного розвитку виробництва; технічні керівники процесу виробництва. Необхідність у них постала у зв´язку з упровадженням машин і механізмів й існує дотепер; категорія людей, які забезпечують стабільність зовнішніх умов виробництва, охорону і захист виробників, процесу і продукту їхньої праці (адміністративні, судові, законодавчі органи й установи); зайняті у невиробничій сфері (охорона праці, здоров´я, освіта, побутове обслуговування, пасажирський транспорт тощо); категорія людей, що забезпечують обмін продуктами виробництва (торгівля, фінансово-кредитна система, транспорт, зв´язок, реклама тощо); учені, необхідність в яких обумовлена розвитком наукового виробництва.

Завжди й у всіх своїх виявах воно є суспільним, розгалудженою системою, що передбачає наявність таких важливих структурних елементів, своєрідних підсистем (виробництв): — матеріальне виробництво, яке забезпечує вітальні людські потреби, предметні умови людського життя; — виробництво необхідних соціальних умов існування людей, тобто виробництва форм спілкування; — духовне виробництво, яке є основою формування власне людського в людині — духовності, її шляху до самовдосконалення і саморозвитку. Виробничі відносини — відносини між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Матеріальні виробничі відносини марксизм розглядає як об'єктивний критерій періодизації суспільного розвитку, відмежування нижчого його ступеня від вищого. Сучасне розуміння сутності і ролі суспільного виробництва в історичному процесі перебуває під впливом теорії «інформаційного суспільства», яка, конкретизуючи теорію постіндустріального суспільства, вважає основною ознакою цього суспільства виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і владу.

91. Діалектика продуктивних сил і суспільних форм розвитку.

Маркс підкреслив, що продуктивні сили і суспільні відносини є різними сторонами розвитку суспільного індивіда. Адже насправді взаємини між продуктивними силами, з одного боку, і виробничими відносинами - з іншого, є разом з тим взаємовідносинами між матеріальною виробничою діяльністю і тим самим практичною роботою виробників певного типу, з одного боку, і громадськими формами цієї діяльності, соціальними умовами розвитку даного типу виробників - з іншого. Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин служить найбільш переконливим підтвердженням того, що мав на увазі Маркс, кажучи,що люди самі роблять свою історію, але що вони її роблять не так, як їм заманеться, за обставин, які не самі вони вибрали, а які безпосередньо є в наявності, дані ним і перейшли від минулого. Продуктивні сили існують і розвиваються, не у відриві від людської діяльності. Люди самі створюють, вдосконалюють і використовують свої кошти і предмети праці. Тільки людська діяльність перетворює засоби виробництва в продуктивні сили. Людина, її робоча сила як сукупність всіх фізичних і духовних здібностей - головна продуктивна сила на будь-якій ступені історичного розвитку в усякому суспільстві. Люди встановлюють їх самі, діючи спільно у виробництві свого життя. Виробничі відносини - це взаємини людей у процесі матеріального виробництва. У процесі виробництва і відтворення матеріальних благ люди відтворюють і свої виробничі відносини.

Однак не можна забувати, що кожне нове покоління застає певні, історично дані, матеріальні умови свого життя. Воно успадковує матеріальні продуктивні сили і виробничі відносини на певному ступені їх розвитку, що є результатом діяльності минулих поколінь. Те, що продуктивні сили і виробничі відносини являють собою результати діяльності людей, - це лише один аспект проблеми. Інший полягає в тому, що продуктивні сили і виробничі відносини - це готові історичні передумови діяльності кожного нового покоління. На перших порах людям завжди доводиться діяти в умовах, які повністю незалежні від них і які їм дано заздалегідь. Вони змушені виходити з цих умов, враховувати в процесі виробництва, відтворювати їх і розвивати далі. Таким чином, історична діяльність і можливості людей визначаються матеріально даними продуктивними силами і виробничими відносинами. Разом з тим ця діяльність, у свою чергу, визначає подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин. До тих пір поки виробничі відносини залишаються відносинами експлуатації трудящих класів пануючими класами, будь-який прогрес у області продуктивних сил та загального розвитку сутнісних сил людини має своїм наслідком погіршення положення трудящих і завжди пов'язаний з невдачами, стражданнями і нестатками. Однак це не означає, що для положення трудящих байдуже, чи будуть штучно збережені застарілі виробничі відносини, що стали гальмом розвитку продуктивних сил, і панування реакційного класу або ж переможе новий спосіб виробництва, який дасть можливість широкому та швидкому розвитку продуктивних сил. Робочий клас в такому випадку виступає за встановлення нового, більш прогресивного способу виробництва хоча б вже тому, що завдяки цьому створюються кращі суспільні умови для організації пролетарської боротьби і проведення робочим класом політики союзу з іншими шарами, що сприяє переходу до соціалістичного перетворення суспільства.

92. Рушійні сили та суб'єкти суспільного розвитку.

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу. 1) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. 2) Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії. Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей. Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Рушійною силою є інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону - закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Поняття "суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт. Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Активна роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна. Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. Від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки. До них належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо. Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Вони мають різні основи формування — від стихійної, наприклад, склад односельців, до виробничої — для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям "інтелігентність" як моральною якістю людини. Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства. Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як "живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що "певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать. Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями. Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства.

93. Особа і суспільство. Людина, індивід, особистість.

Суть людини в тому, що людина — істота розумна, людина - істота, яка має самосвідомість, людина — істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільності. Особливо індивід означає неподільну далі частку якогось цілого. Індивід означає окреме існування людського, поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий недолік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насамперед, суспільно-розвинуту людину. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна спільність. Людина ніби вбирає в себе всю багатоманітність соціальних зв'язків і відносин. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності — я така. Концепцію особи створив російський філософ Володимир Соловйов, її суть в тому, що людина вважається містком, що зв'язує божественний і природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності. Природа людини подвійна. З одного боку, людина прагне до позитивної свободи, з другого, — перебуває у світі марноти-марнот. Людина може реалізувати свободу, по-перше, в благородному акті любові до Бога, природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці. Толкотт Парсонс переконує у необхідності створення загальної аналітичної логіко-дедуктивної теорії людських дій. Особистість у кожній системі відносин виконує певну функцію чи роль (батька, керівника, товариша та ін.). Кожна з ролей потребує спеціальної поведінки, знання правил та норм. Така теорія не позбавляє особистість її індивідуальності: за сукупністю ролей зберігається складне, особисте, захищене від влади соціуму Я. Певну роль у розумінні суті взаємозв'язків особистості і суспільства має теорія соціальної мобільності і стратифікації, запропонована американським соціологом Питиримом Сорокіним. За теорією соціальної мобільності особистість водночас перебуває у кількох суспільних системах: конгломератах (натовпі), верствах (фахівці, політики) та інститутах (політичні партії, церква). У кожній спільності становище особистості визначається кількома диспозиціями: бідний — заможний, гарний фахівець — поганий фахівець. Якщо особистість завжди дбає про перехід у іншу, більш вищу для себе категорію, то для суспільної системи, навпаки, характерним є зберігання себе у незмінному вигляді і запобігання прагненню людини. Постійний опір системи викликає соціальні конфлікти. Щоб запобігти виникнення проблем, соціальна система повинна мати певні засоби, що надають можливість особистості піднятися до верхів соціальної спільності. Цю роль можуть виконувати вигідні умови здобуття освіти, шлюбу та ін. Але у такій концепції менше звертається уваги на внутрішній світ людини.

94. Цінності та їх роль у житті людини та суспільства.

Людина як компонент цілісної системи — суспільства — в процесі своєї діяльності розкриває власні сутнісні сили, сприяє розвиткові суспільства. При цьому вона вступає у взаємні ціннісні відносини з окремими людьми і з суспільством в цілому. В суспільному оточенні вона виступає одночасно як діяльний суб'єкт і об'єкт оцінки. Зауважимо, що носієм і суб'єктом ціннісного відношення може бути тільки людина. Тому таке (ціннісне) відношення до дійсності передбачає наявність, присутність людини. Оцінка є специфічною формою відношення людини до дійсності, це схвалення або осуд різних явищ навколишньої дійсності незалежно від їх матеріального чи духовного походження. Вона завжди залежить від цінності — позитивного чи негативного значення оцінюваного для людини, суспільства або певної соціальної спільності. Цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Цінності поділяються на матеріальні й духовні — так само, як і діяльність, культура, бо культура — це і є сукупність цінностей, створених самою людиною, людським співтовариством. З урахуванням того, що одні цінності мають для людини більше, інші — менше значення, утворюється ієрархія цінностей. Найпершою і найвищою цінністю для людини є сама людина, її життя. Ціннісна орієнтація завжди виявляється у сфері розгалужених взаємовідносин між людиною і суспільством. Ціннісна орієнтація — це вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи соціальної спільності. В ціннісній орієнтації акумулюється життєвий досвід людей. Ціннісно-орієнтаційна (аксіологічна) функція світогляду є однією з провідних серед інших його функцій. Виходячи з гармонії особистих і суспільних інтересів, індивід формує суспільний ідеал, який і є його життєвим орієнтиром, дороговказом у житті.

95. Історія суспільства, її суб'єкт. Проблеми спрямованості історичного процесу.

Логіка всесвітньої історії виражена в зміні суспільно-економічних формацій, в загальній спрямованості всесвітнього історичного процесу. Вона відображує єдність, цілісність історичного процесу, фіксує певну тотожність порядків, доль різних народів і країн. За Ясперсом історія починається з своєрідного осьового часу – з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили їй духовну самостійність. Тойнбі розуміє історичний процес як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падіння однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. „Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. Ідею кінця історії він запозичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те, що в певний момент історія досягає кульмінації, знаходить кінцеву форму розумної організації. Ідеї лібералізму з якими Фукуяма пов’язує кінець історії: вільні вибори всіх інститутів влади, створення системи стримування і противаг, правова держава, рівність громадян перед законом, вільний ринок і конкуренція, що дозволять людині реалізувати свою ініціативу і самостійність не лише в економічному житті, а й в усіх сферах його суспільних відносин, рівність можливостей кожного члена суспільства. Головним є самоцінність індивіда. Обстоюючи лібералізм як ідеологію оптимальної визначеності форм суспільства і держави, Фукуяма висловлює не захоплення теоретичною знахідкою, а розчарування плином соціального процесу постісторичного буття людства. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт. Суб’єкт історії — це особа в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб’єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін. В останньому випадку філософія історії вживає термін "колективний суб'єкт історії”: ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Оскільки особа постає суб’єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистих виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв’язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії.

За довгі часи склалися концепції, які або не визнають загальну спрямованість історії, або визнають. До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так, Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив, що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших. Тривалість життя культур близько тисячі років. Серед тих, що існували колись або існують зараз, він вказував на такі як єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майя і російсько-сибірська. Характер кожної з цих культур визначається колективною душею. Зрозуміти душу культури можна лише зсередини, зовні вона не доступна. У житті кожної культури О.Шпенглер знаходив два етапи - творчий і етап цивілізації, на останній і припадає занепад і загибель культури. Дещо схожої думки дотримувався і Арнольд Тойнбі (1889-1975) у своєму 12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій. Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям тощо. З виділених типів цивілізації А.Тойнбі особливу увагу приділяв 5-ти основним - китайській, індійській, ісламській, російській і західній. У житті кожної цивілізації цей автор помічав уже чотири стадії розвитку: виникнення, зростання, надлом, розпад. Наведені приклади фактично примикають до більш широкого класу теоретичних побудов - до концепцій історичного круговороту, згідно з якими про розвиток можна говорити лише в межах локальних суспільств, а щодо якоїсь спрямованості людства в цілому, то її нема, кожне конкретне суспільство лише повторює в своїй історії одвічний цикл руху від якогось початкового стану до кінцевого. В епоху нового часу найбільш значним представником теорії історичного круговороту був раніше згадуваний Джамбатіста Віко, який вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії - «вік богів», «вік героїв», «вік людей». Послідовна зміна зазначених трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає «Вічною Ідеальною Історією» і, згідно з її планом (за яким стоїть «Божественне Провидіння»), «саме так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна минати надалі історія націй”.

Та були і є поширеними й інші точки зору на хід історії. Їх можна об’єднати спільною думкою про визнання направленості загальної історії людства. Але ця думка розподілялась на таку, що визнає тільки регрес у історії, і на таку, яка утверджує прогресивність розвитку. Що стосується першої, то вона має досить давні корені . Ще Гесіод вважав, що кращі часи людства - в минулому, і чим далі йде хід часу, тим більше віддаляються люди від епохи повного щастя, «золотого віку». За Гесіодом, людська історія уявляє собою послідовну зміну п’яти поколінь - золотого, срібного, мідного, героїв і залізного. Ця мінливість поколінь пов’язана з постійним погіршенням життя, з посилюванням зла; після тимчасового покращання у вік героїв, настає останній, п’ятий вік - залізний, вік насилля і неправди. Незважаючи на песимістичну тональність багатьох висловлювань, Гесіод все ж знаходить опору для віри у високий ідеал Правди. Такою опорою стає головним чином праця, на яку приречені люди волею богів.

Друга позиція найбільш виразно представлена Просвітництвом. Першим тут може бути названим Й.Г.Гердер, котрий безперечно визнавав закони розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного становища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Гегель, який теж поділяв думку про спрямованість суспільного розвитку, вважав, що розум панує в світі, а отже й всесвітньо-історичний процес здійснювався до цього часу розумно. Ступенями історії Гегель вважав східний світ, античний світ і германський світ. Гегелівське бачення історії фактично обмежує її хід: з одного боку, визнається закономірність прогресу, а з іншого, йдеться про завершення історії, її кінець. Думка про близьке вичерпання змісту історії теж досить давнього походження (згадаймо хоч би Аврелія Августина з його тезою про дві катастрофічні події у долі людей, поза якими історії не було і не буде). Ця думка притаманна всій християнській есхатології (від грец. έσχατος –останній, крайній; λόγος – вчення). Живучість ідеї кінця історії підтверджується позицією сучасного американського політичного філософа Френсіса Фукуями, викладеної у нашумілій статті 1989 р. "Кінець історії?” і у книзі "Кінець історії й остання людина” (1992). Події, що пов’язані з закінченням холодної війни і марністю зусиль побудувати комуністичне суспільство, автор співставляє з завершенням ідеологічної еволюції людства і універсалізацією західної ліберальної демократії як остаточної форми правління. Це дає Ф.Фукуямі привід ставити питання про кінець історії. Нічого принципово нового у сфері ідей після перемоги лібералізму з’явитись не може, людство думкою вже дісталось вершини мислимої досконалості. В реальному, матеріальному світі, звичайно, ще далеко до кінця , але то річ не принципова, то справа часу, оскільки, як пише автор, "є серйозні підстави вважати, що саме цей, ідеальний світ і визначить зрештою світ матеріальний”. Існує й протилежна думка (Хантінгтон) про постійну незавершеність історії при загальному її прогресивному русі.

96. Глобальні проблеми сучасності та головні суспільно-політичні процеси.

У ХХ столітті різко загострилися соціальні суперечності у світі. Швидко зросло населення планети – воно збільшилось у 2 рази, з 800 до 1600 млн. Осіб. Розпад СРСР і крах соціалізму в інших країнах призвів до трощення біполярного світу, конфронтаційної рівноваги, яка засновувалась на військово-політичному паритеті двох систем. На зміну біполярній системі міжнародних відносин формується багатополюсний світовий порядок. По-друге, у світового населення з’явився так званий "золотий мільярд”, тобто певні регіони світу, де зменшилися соціальні конфлікти і соціальна напруга. Європа, яка була осередком двох світових війн, перша стала на шлях економічної і політичної інтерпретації між країнами. По-третє, на місці колишнього соціалістичного співтовариства виникло 27 суверенних держав з підвищеною соціальною напругою і підвищеним ризиком для світового суспільства. Найбільш "гарячі точки” на планеті виникають саме в країнах і регіонах, які до недавнього часу входили до соціалістичного табору. По-четверте, зростання населення у малорозвинутих в економічному відношенні країнах, демографічний вибух спричинив зростання злидності, бідності, загостренню конфліктів між збільшенням населення і можливістю задоволення потреб населення. На цій підставі загострилися міжетнічні, міжнаціональні, релігійні конфлікти у деяких регіонах світу. По-п’яте, загострилися відносини між високо розвинутими державами і відсталими в своєму розвитку країнами "третього світу”; між порівняно забезпеченим "золотим мільярдом” і незабезпеченістю переважної більшості населення в країнах, які розвиваються. Поглиблюється розрив між "Північчю та Півднем”, коли багаті багатіють, а бідні бідніють. По-шосте, значно змінилась роль на міжнародній арені США, які стали абсолютним лідером сучасного світу.

Глобальні проблеми сучасності /ГПС/ — це головні проблеми, від вирішення яких залежить саме існування, збереження і розвиток цивілізації. Умовно їх можливо об’єднати в декілька основних груп: Група проблем переважно соціально-політичного характеру (запобігання ядерної війни; зниження рівня гонки озброювання,роззброювання; формування антинасильницького світу на підставі затвердження довіри між народами, зміцнення системи спільної безпеки). Група соціально-економічних проблем (подолання слабкорозвинутості і пов’язаної з нею злидності та культурної відсталості; пошук шляхів вирішення світового енергетичного, сировинного і продовольчого кризу; оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, які розвиваються; освоєння в мирних цілях космічного простору і Світового океану). Група соціально-екологічних проблем (поліпшення складу газової оболонки атмосфери; гармонічний розвиток живої і неживої природи; раціональне використання природнього потенціалу планети; запобігання шкідливого впливу на природу військової діяльності). Група проблем, яка відноситься до людини (дотримання соціальних, економічних, політичних, індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неосвіченості; духовний розвиток людини; подолання відчуження людини від природи суспільства, держави, інших людей і результатів власної діяльності; подолання відчуження людини від політики і міжнародних відносин). У теперішній час на озброєння витрачається 1/10 цінних видів сировини, більш ніж 5% нафти, яка використовується, більш 1 трл. дол. США. Гострою вважається проблема подолання відсталості "третього світу”. Відстала у своєму розвитку велика група країн, на території яких знаходиться більша половина населення планети. У цих країнах приблизно міліард людей живе у страшній злидності, приблизно 800 млн. постійно не доїдають, 850 млн. – не вміють читати і писати, 1 млрд. не забезпечені належною домівкою, проблема "водного голоду”, коли 1,3 млрд. людей не мають доступу до питної води, а 1,7 млрд. не мають навіть примітивного очищення води. Велике значення у житті людства має також освоєння світового океану – сховище колосальних корисних копалин, біологічних, паливних та енергетичних ресурсів, яке з часом може замінити швидко вичерпані запаси на суходолі.

На якісно-інноваційний характер постсучасного суспільства, що є основою для розуміння майбутнього людської цивілізації, вирішальним чином впливають п'ять основних інтегральних особливостей, які становлять своєрідну "пентаграму" постсучасного розвитку: децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація та індивідуалізація. Децентралізація. Процес децентралізації пов'язаний з кризою суспільних тенденцій до подальшої бюрократизації, централізації, одержавлення власності та всеохоплюючого контролю над суспільством. На зміну інституціональній структурі індустріального типу об'єктивно прийшла нова тенденція, спрямована на поступове подолання процесу централізації з притаманними йому вертикальною структурою і субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі. Гуманізація суспільства. Ця постсучасна тенденція полягає у поступовому поверненні до цінностей гуманізму на принципово нових засадах. Крізь призму гуманізації в умовах сьогодення на прикладі розвинених країн можна говорити про небувале досі зближення матеріального і духовного рушіїв людського розвитку. Так, з розвитком нової технологічної структури виробництва, із впровадженням автоматизованих систем, електроніки, інформатики змінюється характер суспільного виробництва. Домінуючою поступово стає інтелектуальна, творча праця людини. Це, у свою чергу, сприяє подоланню індустріальних форм відчуження людини, зумовлює визнання людської особистості основним багатством суспільства. Демократизація суспільства. Сучасна демократизація суспільства поєднує в собі класичні риси демократичного розвитку та особливості, що випливають з характеру плюралістичного постмодерного суспільства. Найбільш відповідним йому є розуміння демократії як "поліархії" (від гр. polys — багато та arche — влада, джерело, засада; дослівно багатовладність, багатозасадність). Сучасними вченими, які сприйняли і розвивають запропоноване поняття, екстраполюючи його на постсучасне суспільство, поліархія розглядається як політичний порядок, який характеризується розподілом та розосередженням влади між її різними центрами та носіями. Інформатизація суспільства. "Оруеллізм" можна в'изначити як пропагандистське маніпулювання фактами, словами й поняттями, цілеспрямоване спотворення правди, історичного минулого, істини; інституційно-системний інформаційно-ідеологічний вплив на суспільну поведінку й мораль державних, владних структур, бюрократичного апарату, окремих функціонерів з метою досягнення всеохоплюючого контролю над особистістю й суспільством. Індивідуалізація. Це один з домінуючих в умовах формування постсучасного суспільства процесів, у центрі якого перебуває людина як основний об'єкт і суб'єкт модернізаційного перетворення в його сучасному розумінні. У контексті постсучасності індивідуалізація вже постає не як результат виділення і вдосконалення відносно самостійного суб'єкта історичного розвитку, а швидше як процес визначення меж "безмежної" особистості, пошуку шляхів її порятунку від самої себе.

97. Погляди на майбутнє суспільства. Соціальне прогнозування, його методи і типи.

Економіст Т.Мальтус (1766-1834) намагався пояснити суперечності суспільного розвитку, виходячи з «вічних» законів природи, згідно з якими народонаселення зростає в геометричні прогресії, а засоби існування — в арифметичній. З цього він робив висновок про позитивний характер війн, голодоморів, масових епідемій, які є «природними» регуляторами чисельності населення, пропонуючи також суворий контроль за народжуваністю та регламентацію шлюбів. Ця концепція мала значний вплив на суспільну думку і, з деякими трансформаціями, збереглась до наших днів у вигляді різноманітних неомальтузіанських теорій). Весь спектр Футорологічних концепцій екологічного напряму можна розділити на дві основні течії: 1) екопесимістична (неомальтузіанство, екоалармізм і т.п.); 2)  технооптимістична (теорії постіндустріального, технотронного суспільства, техноапологетизм і т. ін.). Серед найбільш відомих представників екопесимізму можна назвати прізвища О.Тофлера, Е.Фрома, Дж.Мак-Дермота, Ж.Еллюля, Г.Мюлера, Б.Скінера та інших. Технооптимістична течія представлена іменами таких визначних вчених, як У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Р.Арон, З.Бжезинський, Д.Бем, Б.Гаврилишин та іншими. Спільним для поглядів цих мислителів є спроба органічно вписати проблему взаємовідносин суспільства та природи в комплекс проблем майбутнього цивілізації. Практично всі прихильники технооптимізму вважали, що саме поєднання досягнень сучасної науково-технічної революції та ринкової економіки, при певній кореляції системи цінностей та соціальних пріоритетів, є основою виходу з глобальної екологічної кризи. Більшість дослідників схиляється до думки, що в даний час склалося декілька основних екополітичних стратегій вирішення екологічних проблем серед яких: 1.  Руссоістська, яка виходить із можливості повернення людства до доіндустріального стану, коли людина не мала такої значної сукупної виробничої потужності і не могла своїми руйнівними діями нести загрозу існуванню природи в її нормальному стані. 2.  Технократична — пропонує вирішення екологічних проблем на основі прискореного розвитку науки і технології. 3.  Утилітаристська — заснована на принципі «ліквідації наслідків», пропонує систематично проводити «ремонт природи», приділяти основну увагу виправленню повсякденних помилок. 4.  Ліберальна, або стратегія екологічної модернізації. Розглядає ринкові відносини як «природний» регулятор взаємодії суспільства і природи. Держава стає партнером приватного бізнес у і «зеленого руху», заохочує природоохоронні методи господарювання, впровадження екологічно чистих технологій, перехід до екологічно чистих продуктів.

Актуальність проблеми прогнозування в наш час зумовлена такими чинниками. 1. Ускладнились процеси розвитку суспільного життя в умовах НТР. 2. Значно розширились обсяг і масштаби прогностичної діяльності, кількісна і якісна багатоманітність об'єктів прогнозування. 3. Зросла соціальна, економічна, екологічна, інформаційна цінність прогнозів. Ставши надбанням суб'єктів управління і планування, прогнози активно впливають на сьогодення, допомагають запобігати або зводити до мінімуму небажані наслідки розвитку тих чи інших процесів у майбутньому.

Прогнозування можливе насамперед завдяки дії причинно-наслідкових зв'язків, об'єктивних законів.. Логічний аспект полягає в незалежності законів логічного висновку від часу. Можливість одержання знань про майбутнє ґрунтується на здатності живих високоорганізованих організмів до випереджаючого відображення. На думку П.К.Анохіна, воно здійснюється в мозку, де знаходиться апарат передбачення результату дії. Як констатує сучасна наука, цю здатність мають і вищі види тварин, проте тільки в діяльності людини вона набула якісно нових, високорозвинених форм як у практичному засвоєнні, так і в теоретичному осмисленні навколишнього світу. В людській свідомості випереджаюче відображення набуло форми здатності робити висновки про майбутні події. Соціальний аспект констатує активний характер прогнозування, заснований на механізмі зворотного зв'язку між прогнозом і предиктором (суб'єктом прогнозування). Людству не однаково, в якому напрямі відбуватиметься розвиток, тому прогнозування має вказувати шляхи досягнення оптимального майбутнього варіанту. Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній, істотний і сталий зв'язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Соціальне прогнозування уже в самому собі містить оцінку істинності і достовірності варіантів, що висуваються. Соціальне прогнозування спрямоване насамперед на виявлення цих змін. Воно враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити спрямованість розвитку явища, з достатньою точністю визначити характер подій, форму і напрям їхнього руху. Точність, вірогідність і ймовірність прогнозування залежать від того, про яке майбутнє йде мова — безпосереднє, оглядне чи безумовно віддалене.

. Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і сучасного стану об'єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток, який найвірогідніший стан об'єкта прогнозування у визначений період майбутнього. Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів вирішення поставлених проблем, визначення можливих організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо. Нормативне прогнозування можливе тільки при прогнозуванні соціально-економічних процесів, оскільки процеси, що їх вивчають природничі науки, не піддаються соціальному управлінню. На відміну від пошукового прогнозу, нормативний прогноз будується у зворотному напрямі, тобто від наперед заданого стану об'єкта прогнозування до вивчення сучасних тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують досягнення цього стану. Соціальне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий масштабний рівень — це суспільство в цілому, середній — певна територіальна спільність чи регіон і нижчий — окремий колектив. Найвищим часовим рівнем прогнозування вважається довгострокове прогнозування, яке розглядає соціальні процеси на тривалий період — 15—20 років і вирішує питання на рівні державної політики. Середній часовий рівень — 10—15 років аналізує можливість розв'язання стратегічних завдань, які дають орієнтовну відповідь на запитання, що можна зробити. Найнижчий — вирішує оперативні завдання, які належить здійснити в найближчий період.

. Усі вони досить умовно можуть бути поділені на п'ять груп: 1) екстраполяція (поширювати висновки, одержані щодо однієї частини якоїсь системи, на іншу частину тієї самої системи); 2) експертні оцінки; 3) моделювання; 4) історична аналогія; 5) сценарії майбутнього (не стільки прогноз, скільки сценарій розвитку суспільства, бо воно-дуже складна система). Кожний з цих методів пророкування майбутнього має свої переваги і недоліки.

1. 111996 г бухгалтерский учет представляет собой упорядоченную систему сбора регистрации и обобщения информац
2. Тема- Бюджетный контроль Бюджетный контроль
3. Эжен Сю
4. Атомизаторы и источники возбуждения в аналитической химии.html
5. зорієнтована педагогіка де дитина є головним пріоритетом і цінністю суб~єктом культури і життя
6. 22 велись на Кунцевском заводе авиационных винтов и лыж
7. тематичне моделювання та обчислювальні методи Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
8. ЛЕКЦИЯ 4 БИОТЕХНОЛОГИЯ СЫРОВАРЕНИЯ Сыр не только вкусный но и чрезвычайно полезный молочнокислый прод
9.  Механическое движение его характеристики
10. президента Теософического Общества С предисловием Анни Безант Президента Теософического Общества Т
11. тематичних наук Київ 2002 Дисертацією є рукопис
12. Японія(країна після другої світової війни і сьогодення)
13. 1 Структура психологические основы деятельности следователя в предварительном следствии Профессионал
14. Процессуальные сроки и издержки
15. bm для которой Sb0 bi pi Ю bi1 при 0[i[m и mw
16. Экономическая социология- современное состояние и перспективы развития
17. Детская психика
18. Введение Понятие личности преступности Психологические особенности личности преступника Типол
19. . Введение. 2.Организационная структура предприятия
20. Свойства и применение шампуней

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе