Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Роль дипломатичного протоколу та церемоніалу у міжнардних відностнах
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………..................3
РОЗДІЛ 1. ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ – ПОЛІТИЧНИЙ
ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТІЇ
відносинах…………………………………………………………………………5
РОЗДІЛ 2. ЦЕРЕМОНІАЛ: СУТНІСТЬ ТА РОЛЬ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
2.1. Поняття дипломатичного церемоніалу…………………………………………22
2.2. Протокольні й церемоніальні питання прийому іноземних делегацій……….24
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………...32
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………..33
ВСТУП
Дипломатичний протокол є невід’ємною складовою частиною дипломатії, її політичним інструментом, формою, якою супроводжується будь-яка зовнішньополітична акція (акт, захід) держави та якої дотримуються її представництва чи представники. Дипломатія має надзвичайно довгу історію, бо з’явилася практично з виникненням родового суспільства, першого обміну продуктами, а також перших проблем, пов’язаних з територіями для полювання, землеробства, рибальства та їхніми межами, суперечками і конфліктами, що виникали навколо них. Уже первісні люди дійшли висновку, що розбіжності краще вирішувати за допомогою домовленостей, бо вирішення їх силою часто викликало озлоблення суперника і призводило до нових конфліктів. Так з’явилися зародки первісної, примітивної дипломатії, що базувалися на засадах здорового глузду, а у ролі дипломатів виступали старші члени общини, до голосу яких прислухалися.
Аналіз змісту положень Державного Протоколу та Церемоніалу України та їх реалізації дозволяє відзначити його концептуальну та практичну відповідність міжнародним нормам та вимогам протоколу офіційної комунікації. Однак, незважаючи на певні успіхи, досягнуті на шляху відбудови національної системи протоколу та церемоніалу, слід відзначити, що у переважній більшості випадків протокол та церемоніал продовжує займати другорядне місце у арсеналі управлінських практик: найчастіше його сприймають як допоміжний інструмент реалізації владних комунікативних стратегій.
Питаня державного протоколу та церемоніалу у свої працях висвітлюють такі вчені як: на периферію теорії політики та державного управління, залишаючи її у сегменті І. Алексєєв, Ю. Борисов, А. Борунков, П. Гіро, А. Дубідур, Д. Табачник, Р. Уортман, Д. Лєвін, В. Матвієнко, Г. Нікольсон, та ін.), етики та філософії (Р. Апресян, А. Гусейнов, М. Мамардашвілі, Л. Уайт та ін.), антропології (Т. Гестер, Г. Гірц, Ф. Конфорд,
Знайомство з роботами представлених вище авторів дозволяє відзначити існування двох автономних підходів до вивчення протоколу та церемоніалу. Перший трактує протокол та церемоніал як форми соціальної поведінки та культуротворення, другий розглядає їх у фокусі історії та теорії дипломатії, визначаючи їх як важливий, але допоміжний інструмент зовнішньої політики.
Мета та завдання курсової роботи – виявлення витоків та еволюції протоколу та церемоніалу як інструментів нормативної регламентації соціально-політичних відносин та визначення їх місця в арсеналі сучасних практик управління. Для досягнення поставленої мети спробуємо довести, що історична еволюція системи знаків, моделей та норм соціальної поведінки відбувалася за траєкторією «архаїчний культовий церемоніал – етикет – дипломатичний протокол – державний протокол і церемоніал», де кожна із її складових, як самостійна форма соціальної взаємодії, змінювала масштаб і глибину свого розповсюдження та його ареал в залежності від втрати чи набуття нових функцій у системі соціальних відносин.
Безперечним залишається той факт, що тісний семантичний зв’язок даних понять із лексемами «церемонія», «етикет», «обряд», «ритуал» чітко вказує на їх символічну природу.
РОЗДІЛ 1. ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ – ПОЛІТИЧНИЙ
ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТІЇ
1.1. Загальна характеристика і роль дипломатичного протоколу в міжнародних відносинах
При реалізації різних зовнішньополітичних заходів дипломатична служба кожної держави дотримується певних традицій, умовностей та правил, спільність яких називається дипломатичним протоколом або, скорочено, протоколом. Дипломатичний протокол є формою, в яку втілюється кожна зовнішньополітична акція держави, її внутрішнього або зовнішнього представництва чи представника. Саме в цьому полягає політичний зміст і значення дипломатичного протоколу.
Дипломатичний протокол створює відповідні умови для того, щоб відносини між державами, урядами та їхніми представниками могли розвиватися в дружній, мирній атмосфері та в обстановці взаємоповаги. Нині в міжнародному спілкуванні бере участь майже 300 держав, кожна з яких має свої соціально-економічний та суспільно-політичний устрій, історію, культуру, мову, релігію, традиції. Нормальне спілкування було б неможливим, якби всі вони не дотримувалися загальних принципів взаємовідносин, у першу чергу таких, як повага до державного суверенітету і національної незалежності, невтручання у внутрішні справи іншої держави, дотримання рівності між державами, територіальна цілість, дотримання умов міжнародних угод і договорів, суворе виконання взятих на себе зобов’язань.
Протокол – слово, що походить з грецького «protokollon» (protos – перший, а kola – клеїти) – у середньовіччі означав правила оформлення документів і ведення архіву. У цьому значенні термін «протокол» вживається і сьогодні, наприклад, протокол зборів, засідання; у судочинстві – протокол обшуку чи судового засідання. Ввійшовши ж у дипломатичну практику, це слово, крім оформлення документів, стало означати всі питання етикету і церемоніалу як складових частин дипломатичного протоколу. Етикет (від французького «etiquette») – це встановлені правила поведінки (поведінка в громадських місцях, манери, стиль одягу, форми звернень і привітань, відносини з оточуючими тощо); правила ввічливості (чемності) в дипломатичних колах. Церемоніал – це офіційно прийнятий розпорядок урочистих прийомів, процесій (церемоніал зустрічі глави держави під час офіційного візиту, церемоніал вручення вірчих грамот і вступу посла на посаду, церемоніал підписання міжнародних договорів тощо).
Основоположною засадою дипломатичного протоколу є дотримання принципу міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Визначення дипломатичного протоколу різними авторами подається по-різному, але суть його практично залишається тією ж самою. Наприклад, «класики» дипломатичного протоколу і церемоніалу Джон Вуд та Жан Серре підкреслюють, що «в цілому протокол – це сукупність правил поведінки урядів та їхніх представників з офіційного та неофіційного приводу».
Сучасні автори визначають його так: «Дипломатичний протокол – це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій у міжнародному спілкуванні».
«Дипломатичний протокол – сукупність загальноприйнятих у міжнародних відносинах правил, що визначають порядок здійснення різноманітних дипломатичних актів, форми зносин між дипломатами та керівними державними діячами різних країн» [6].
«Протокол означає сукупність правил, у відповідності до яких в кожній країні офіційні представники регулюють порядок різних дипломатичних церемоній. Протокольні правила застосовуються при розробці багаточисельних деталей як надзвичайних церемоній, так і церемоній, пов’язаних з роботою представництв.
Протоколу дотримуються при переговорах, підготовці угод, надаючи їм урочистістю та пишністю більшої поваги до особливо важливих положень цих угод. У політичній та адміністративній структурі протокол відводить кожному своє місце, гарантує всім посадовим особам можливість користуватися його правилами, погоджує спірні питання старшинства, а також суперечності стосовно привілеїв та імунітетів.
Крім організації церемоній, протокол також визначає методи, рамки, поведінку й етикет і встановлює правила стосовно офіційного й особистого листування, форми одягу – всього того, що забезпечує кожному місце і повагу, які відповідають його офіційному положенню і які визначаються іншою політичною та адміністративною владою та самим суспільством» [1; 18; 22].
Правила дипломатичного протоколу дозволяють підтримувати нормальні відносини між державами та їхніми представниками навіть у тому випадку, коли між сторонами мають місце претензії та розбіжності. Протокол – це своєрідна нейтральна зона зі своїми правилами та законами, і всім, хто знаходиться на цій території, необхідно підкорятися загальним вимогам. Однак, діючі зараз протокольні правила існували не завжди. Протокол – категорія історична, яка акумулює в собі багатовіковий досвід спілкування держав між собою. Відсутність у минулому більш або менш розроблених і загальновизнаних норм, про що йшла мова вище, постійно створювала незручності у взаємовідносинах між сторонами і навіть зумовлювала їх конфлікти. Це, власне, і диктувало необхідність усвідомленого прийняття загальновизнаних правил поведінки держав між собою.
Віденський (1815) і Аахенський (1818) конгреси вперше в міжнародній практиці ухвалили спеціальні постанови, що стосуються дипломатичних відносин і, зокрема, питання визначення старшинства дипломатичних представників. Ці політичні документи були першою спробою наділити юридичною силою і перетворити в норми міжнародного права деякі правила міжнародної ввічливості. Постанови Віденського та Аахенського конгресів, що визначили основу міжнародної протокольної практики, проіснували понад 150 років – аж до 1961 року, коли у Відні була підписана «Віденська конвенція про дипломатичні зносини».
Нині «Віденська конвенція про дипломатичні зносини» є базовим міжнародно-правовим документом, який регулює дипломатичну діяльність суб’єктів міжнародного права. У Конвенції зафіксовані ранги дипломатичних представників, порядок визначення їхнього старшинства, привілеї та імунітети дипломатів, їхній статус, права та обов’язки та інші сторони дипломатичної місії держави та її агентів. Низка держав приєдналася до Конвенції шляхом її підписання та ратифікації, а деякі навіть інкорпорували її до своїх національних законодавств. Учасниками Конвенції є понад 160 держав, у тому числі й Україна. Але й ті країни, які формально не приєдналися до Конвенції, вимушені рахуватися з нормами, зафіксованими у цьому документі.
Крім цього основного документа, можна назвати й інші, які тією чи іншою мірою визначають дії протоколу. Це – «Віденська конвенція про консульські зносини» (1963), «Конвенція про імунітети і привілеї ООН» (1946), «Конвенція Організації американських держав про дипломатичний притулок» (Каракас, 1954). На основі цих документів, а також на основі двосторонніх угод і внутрішньодержавного законодавства здійснюється врегулювання тих питань, які виникають у процесі спілкування між сторонами.
Оскільки основні положення протоколу є загальновизнаними і дотримуються всіма країнами більш або менш однаково, можна говорити про протокол як про міжнародну категорію. Усі держави зобов’язані дотримуватися цих положень, незважаючи на те, що в актах міжнародного права немає чітких, письмово зафіксованих вимог це робити. Проте, деяким нормам дипломатичного протоколу надана юридична сила, а тому ретельне дотримання його норм є обов’язковим при:
– визнанні нових держав;
– встановленні дипломатичних відносин;
– призначенні глав дипломатичних представництв;
– врученні вірчих грамот;
– здійсненні дипломатичних візитів;
– проведенні бесід і переговорів;
– дипломатичному та особистому листуванні;
– організації дипломатичних прийомів;
– підписанні договорів та угод;
– скликанні міжнародних нарад та конференцій;
– організації зустрічей та проводів офіційних делегацій;
–відзначенні різних святкових та траурниx подій.
Одним словом, практично всі зовнішньополітичні акції проводяться відповідно до вимог протокольних норм. Будь яке порушення цих норм (наприклад, недотримання правил розсадки на офіційних прийомах, під час переговорів, запізнення чи ранній (без спеціального попередження господаря) відхід з прийому) може розцінюватися як певний демонстративний крок або елементарне невігластво і вплинути на зниження авторитету держави на міжнародній арені, а часом і спричинити напругу в міждержавних відносинах. Слід завжди пам’ятати, що будь-яке відхилення від протокольної традиції, навіть цілком випадкове, не пройде непоміченим, і на нього відповідним чином буде відреаговано.
Наприклад, у ході офіційного візиту королеви Великобританії Єлизавети II до Австралії в лютому 1992 року була допущена протокольна вільність, яка зіпсувала візит самій королеві і викликала масу обурення на Британських островах за прийом, який їй влаштували. Представляючи знаменитих гостей, а їх зібралося понад 800, прем’єр-міністр Австралії Пол Кітінґ невимушено взяв англійську королеву за талію. На додаток до цього, його дружина, голландка за походженням, не виконала реверанс – присідання на праву ногу разом з шанобливим поклоном для виявлення поваги монарху, як цього вимагає етикет двору. Цей інцидент не залишився непоміченим. Преса роздула з нього цілий скандал. Справа у тому, що Австралія – колишній домініон Англії, потім союзник, що входить у Співдружність націй, де в більшості випадків англійський монарх вважається головою держави. А в Австралії це, подібно, поставили під сумнів. Випадкова ситуація, що склалася, не поліпшила відносин між двома державами, які й так були непростими, а скоріше навпаки.
Таким чином, чітке дотримання правил дипломатичного протоколу відіграє не останню роль у підтриманні нормальних відносин між державами та їх представниками.
Порушення протоколу або відхід від нього інколи проявляється у бажанні зробити і щось приємне. Добре відомо, що двір Ватикану, який вважається одним з найстаріших у Європі, справедливо визнається найретельнішим допиль- новувачем протоколу. Та все ж був такий випадок, коли дружина президента Дж. Кеннеді повинна була відвідати з візитом Ватикан. Папа Римський запитав, як він повинен звернутися до неї. Йому запропонували на вибір: «пані дружино президента», «пані», «пані Кеннеді». Папа ж зустрів дружину президента з обіймами і радісним вигуком: «О, Жакліно». Нетрадиційний випадок у протокольній практиці, що стосується України, мав місце на прийомі на честь Президента
України в листопаді 2002 року в Італії, коли Прем’єр-міністр С. Берлусконі своєю хусточкою демонстративно витер туфлі футболіста А. Шевченка, який був присутній на цьому прийомі, виражаючи у такий спосіб свою вдячність за його вклад у розвиток італійського футболу.
Виступ Президента України в Конгресі СІЛА в квітні 2005 року слухали стоячи і скандуючи «Ющенко», що також виходить далеко за рамки прохолодного та прагматичного протоколу першої держави світу.
Таких прикладів можна навести чимало, і вони насамперед свідчать, що протокол не такий вже й черствий, як звикли вважати, і що люди, обмежені суворими рамками протоколу, знають, коли і як вийти за ці рамки, бажаючи проявити теплі, гуманні почуття до людей, з якими вони зустрічаються. У протоколі поєднано, з одного боку, бажання виявити належну увагу певним особам, а з другого – необхідність уникнути певних непорозумінь з іншими. Протокол, зокрема, допомагає створити дружню, невимушену атмосферу на зустрічах або прийомах, сприяти взаємопорозумінню і досягненню результатів, на які чекають від цих зустрічей.
Хоча правила міжнародної ввічливості не мають обов’язкової сили, але, як свідчить протокольна практика, держави і дипломати намагаються дотримуватися загальновизнаних норм. Виконання правил протоколу ще не гарантує автоматичного досягнення успіху, однак, їхнє ігнорування гарантує невдачу будь-яких, навіть найкращих ініціатив. У зв’язку з цим не втратило своєї актуальності висловлювання французького дипломата Ж. Камбона: «Правила протоколу в цей час здаються дещо старомодними. Але не дотримуватися їх так само безглуздо, як і не знімати капелюха при вході до церкви або взуття при вході до мечеті. По суті, не все вже так безглуздо в цих урочистих дрібницях і забобонах» [14, с. 53].
Дипломатичний протокол є важливим інструментом реалізації основних принципів зовнішньої політики держави. Принцип суверенітету держави, наприклад, виражається в таких протокольних нормах, як виконання гімну, вияв почестей державному прапору тощо. Тут треба особливо зважати на те, щоб прапор був піднятий правильно з урахуванням його кольорів або інших важливих символів (у деяких країнах, наприклад, перевернений державний прапор означає стан війни).
Принцип рівності держав проявляється у дотриманні альтернату в підготовці двосторонніх договорів та угод, по-чергового старшинства на офіційних заходах, упорядкованої розсадки дипломатичних представників згідно з їхніми класами та рангами.
Агреман (від французького «agrement» – згода) на призначення посла та екзекватура на призначення консула, церемоніал вступу дипломатів на посади, форма одягу, оформлення та використання візитних карток – усе це необхідні атрибути посольського та консульського права держав.
Укладення міжнародних договорів або приєднання до них, порядок їхніх дій також обумовлюються відповідною процедурою і церемоніалом.
Норми дипломатичного протоколу та церемоніалу опираються на звичаєві та договірні джерела міжнародного права, Віденські конвенції про дипломатичні та консульські зносини 1961 та 1963 років, а також на законодавство та практику західноєвропейських держав, перш за все, Англії, Франції та СІЛА. Протокол – це форма ієрархічного порядку, вираження хороших манер у відносинах між державами та, подібно до ввічливості – однієї з форм щоденного життя, дипломатичний протокол є сукупністю правил поведінки урядів та їхніх представників з офіційного та неофіційного приводу. Ієрархія існує у будь-якому цивілізованому суспільстві. Складність відносин між різними соціальними групами зобов’язує дотримуватися певних правил поведінки. Одним з головних принципів щоденного життя є підтримання нормальних відносин між людьми та намагання уникати конфліктів. Цей принцип ще важливіший у міжнародних відносинах, бо мова йде про належну повагу та увагу до незалежних держав та їхніх представників.
Складним теоретичним та практичним продовжує залишатися питання про те, в яких випадках норми дипломатичного протоколу є юридично обов’язковими, так як виходять з міжнародних договорів та звичаїв, а в яких – це просто правила міжнародної ввічливості. Складність протоколу полягає у його строкатості та заплутаності. Досі немає жодного офіційного кодексу протоколу, а його правила не можуть бути уніфікованими (наприклад, у країнах, що сповідують мусульманську релігію, з одного боку, та в країнах християнських – з іншого; у країнах, у яких збереглися феодальні титули та звання, і в країнах, де ці титули та звання скасовані, чи, наприклад, у країнах, де існує рівноправ’я жінок та чоловіків, Д в країнах, де цього немає і де жінки не запрошуються на дипломатичні прийоми).
Складність протоколу полягає в тому, що не завжди зрозуміло, де закінчується міжнародна ввічливість і починається юридична обов’язковість дотримання певних правил. Будучи інструментом перетворення правоздатності держави в сфері дипломатичних відносин в її дієздатність, норми протоколу в низці випадків самі не мають юридично обов’язкового характеру і є лише даниною ввічливості чи звичаю (форма одягу, час прибуття на прийом та залишення його тощо).
Слід підкреслити, що однією з найважливіших функцій протоколу є сприяння забезпеченню суверенної рівності держав, а також загального миру та мирного співіснування держав, що належать до різних суспільних систем. У сучасному дипломатичному протоколі залишається ще багато архаїчного та складного, що є наслідком історичного нашарування. Очевидно, з часом він значно спроститься і стане більш раціональним. Це буде мати велике позитивне значення для міждержавних відносин не тільки тому, що складність протоколу є джерелом помилок (інколи незалежно від волі сторін), але й тому, що такий протокол створює незручності і, таким чином, замість полегшення дипломатичних відносин може ускладнити їх.
У політичній та адміністративній структурі протокол відводить кожному своє місце, гарантує всім посадовим особам можливість користуватися своїми правами, узгоджує спірні питання старшинства, а також суперечки, що стосуються наданих привілеїв та імунітетів. Потрібні були століття, щоб покласти край конфліктам через почуття приниження престижу, що часто виникали між королівськими дворами та дипломатичними представництвами.
Протокол дає можливість кожному без перешкод виконувати свої щоденні обов’язки та регламентує діяльність національної влади (уряду, парламенту та адміністративних органів), а також діяльність іноземних представників у своїй офіційній якості, акредитованих при уряді (дипломатів, консулів, міжнародних офіційних посадових осіб, постійних чи тимчасових іноземних місій та приватних осіб, що не належать до цих категорій).
Правила дипломатичного протоколу призначені для підтримання нормальних відносин між державами та їхніми представниками за кордоном. Відповідно до правил, присутній на офіційній зустрічі має право на місце, відповідне до його рангу, про що інші делегати можуть не знати. Ці правила повинні бути чітко визначеними, їх потрібно суворо дотримуватися. Однак, буває важко уникнути непорозумінь, оскільки влада, що не дотримується цих правил, інколи демонстративно відмовляється від зобов’язань, взятих на себе, виходячи із загальних інтересів.
Таке навмисне порушення етикету завжди розцінюється як цілеспрямована демонстрація недовіри до дипломата і неминуче відобразиться на відносинах між відповідними урядами. Будь-яке порушення цих правил може створити труднощі для сторони, що його допустила, бо їй доведеться принести вибачення і знайти спосіб виправити помилку. Слід завжди пам’ятати, що жінки примхливіші, ніж чоловіки, які з більшою готовністю приймають вибачення та пояснення.
Правила протоколу не є священними, і церемоніал не можна порівнювати з релігійними обрядами, порушення яких може принести кару розгніваного Бога. Вони базуються на належній повазі до традицій та місцевих звичаїв, до їхніх завдань належить не порушення встановленого порядку, а зміцнення того, що отримало загальну згоду. Інколи, якщо виникає необхідність, вони можуть бути змінені після вивчення та узгодження з зацікавленими особами. Протокол частково допомагає створити дружню та невимушену атмосферу на зустрічах чи прийомах, сприяючи взаєморозумінню та досягненню результатів, що очікуються від цієї зустрічі.
Зареєстровані порушення та послаблення в дотриманні протокольної практики нагадують про те, що в цих урочистих зобов’язаннях, під якими підписалося стільки видатних діячів, залишається місце для власних почуттів. Що стосується дипломатичних та консульських посадових осіб, то вони повинні уважно стежити за протокольними правилами, що їх стосуються, а також за порушеннями правил, скерованих як проти них, так і на їхню користь.
Разом із тим, кожна країна має право вносити до протоколу свою специфіку. Завдяки впливу національного колориту, історичних традицій і способу життя та віросповідання правила протоколу в тій чи іншій країні набувають своєї специфіки. Тому перше, що необхідно зробити дипломатові по прибутті до країни свого службового відрядження – отримати якомога повнішу інформацію про звичаї та особливості місцевого протоколу.
У різних країнах допускаються різні варіації урочистості офіційних заходів, кількості їх учасників і, якщо це може бути приємним для гостя, певні відступи від загальноприйнятих правил. Так, наприклад, у деяких слов’янських країнах, у тому числі й в Україні, високих гостей, як правило, зустрічають «хлібом і сіллю», в Індії та Індонезії почесного гостя увінчують вінком або гірляндою квітів. На індонезійському острові Балі кожний гість, що прибуває на цю землю, проходить релігійний церемоніал вигнання «злих духів» тощо.
Однак, до дипломатичного протоколу і церемоніалу слід завжди підходити надзвичайно уважно, бо будь-які відхилення, відступи від основних правил вельми помітні і добре відчуваються іншою стороною. Протокольне правило, застосоване один раз, не може бути довільно проігнороване наступного – ні стосовно до одного і того ж партнера, ні до будь-якої іншої особи, яка посідає таке ж положення. Будь-який прецедент загрожує тим, що може стати нормою. А змінити норму, як відомо, досить важко.
Протокол за своєю природою досить консервативне утворення, це одне з небагатьох явищ сучасного світу, яке не схильне до швидкоплинної моди і не змінює своїх традицій. Зрозуміло, зміни в протокольній практиці відбуваються, але мають вони здебільшого еволюційний характер. Але тут свою роль відіграють життєві реалії, зміни в суспільно-економічному ладі, політичні процеси, що відбуваються на міжнародній арені, науково-технічні досягнення тощо.
Отож, останнім часом у міжнародній протокольній практиці планувалася тенденція до раціоналізації і спрощення деяких елементів церемоніалу. Ці явища не суперечать, а, навпаки, сприяють подальшому процесу уніфікації протокольних вимог у створенні єдиного загальновизнаного кодексу норм. А Це, в умовах міжнародного спілкування, яке постійно розширюється, актуалізує завдання освоєння і застосування на практиці норм і принципів дипломатичного протоколу, який є, по суті, гарантією успішного виконання дипломатом своїх професійних обов’язків і, за словами відомого німецького політика і дипломата, канцлера Отто фон Бісмарка, з допомогою якого можна поставити політику держави, що розвивається, на належний рівень.
1.2. Наукове підґрунтя дипломатичного протоколу
Дипломатичний протокол базується на таких чотирьох основних наукових дисциплінах: міжнародне право, дипломатичне право, соціологія, історія.
Міжнародне право – це зведення правових засад, які регулюють відносини між державами, міжнародними організаціями, а також між цими суб’єктами, тобто між державами та міжнародними організаціями. Основоположними принципами сучасного міжнародного права є: суверенна рівність держав, право народів на самовизначення, мирне розв’язання двоx міжнародних спорів, мирне співіснування, міжнародна залежність у сучасному глобалізованому світі тощо.
Найголовнішим з них є, безумовно, принцип суверенної рівності держав. В умовах дипломатичної практики він проявляється в однаковому трактуванні дипломатичних представництв різних країн (незалежно від важливості цих країн у сучасному світі) залежно від їхнього класу і рангу, дати вручення вірчих грамот або дати повідомлення про прибуття в країну для виконання місії, у безумовному дотриманні принципу альтернату при підготовці двосторонніх угод і договорів, у розсадці делегацій під час міжнародних форумів, підписанні міжнародних угод відповідно до алфавіту – англійського або французького. Отже, можна констатувати, що дипломатичний протокол, забезпечуючи порядок під час різних двосторонніх чи міжнародних урочистостей, опирається на принцип суверенності держав, зміцнює і закріплює його як основу світового порядку.
Дипломатичне право є частиною міжнародного права, забезпечує і регулює більш вузьке поле його застосування, а саме – офіційну діяльність установ та людей, що здійснюють за кордоном зовнішню політику своєї держави, тобто дипломатичних установ та їхніх співробітників. До сфери дипломатичного права належать форми і зміст міжнародного співробітництва, норми, які регулюють статус дипломатичних місій, постійних представництв при ООН та інших міжнародних організаціях, спеціальних місій. До його сфери належать діяльність посольств, місій, консульств, торгово-економічних представництв (місій), спеціальних місій, а також класи глав дипломатичних місій, ранги дипломатичних працівників, їхнє призначення і відкликання, агремани, вірчі грамоти, мова дипломатичного спілкування та дипломатична кореспонденція. Отже, дипломатичне право і дипломатичний протокол взаємно тісно пов’язані, бо дипломатичний протокол утверджує міжнародне право дотриманням міжнародної ввічливості, необхідної у відносинах з представниками іноземних держав. Якщо відомий афоризм Сервантеса «Ніщо не дається нам так дешево і ціниться так дорого, як ввічливість» має загальнолюдський вимір, то для особи, яка має відношення до міжнародної діяльності, ввічливість – неодмінна норма повсякденної діяльності, особливо у спілкуванні з людьми.
Опираючись на дипломатичне право, діє управління (відділ, служба) дипломатичного протоколу – цей своєрідний інструмент дипломатії, бо саме через нього посли та інші представники іноземних держав встановлюють свої перші контакти з країною перебування; через це управління отримується згода на акредитацію глави місії, вирішується питання аг- ремана та його передачі зацікавленій стороні; організовується вручення вірчих грамот, проведення різного роду прийомів, обмін дипломатичною кореспонденцією тощо. Через управління дипломатичного протоколу посли і співробітники дипломатичних представництв отримують, відповідно до свого статусу, спеціальні посвідчення, які дають право користуватися належними їм привілеями та імунітетами. Вся протокольна діяльність базується тільки на засадах дипломатичного права і відбувається з дотриманням принципів міжнародної ввічливості. Для успішного вирішення протокольних питань необхідні досконалі знання дипломатичного права, але в житті нерідко трапляється і так, що важко встановити чітку межу, де закінчується дипломатичне право, а починається дипломатичний протокол, тому треба мати глибокі теоретичні знання права і добрі, перевірені життям, навики дипломатичного протоколу.
Тісно пов’язана з дипломатичним протоколом і соціологія – наука про суспільство, закономірності його розвитку, зв’язок між індивідуумами та соціальними групами. До сфери дипломатичного протоколу відносять співробітництво між людьми, які належать до різних країн, представляють різні політичні системи, а, отже, тут є благодатне поле для діяльності соціологічної науки. Соціологія вивчає настрої людей, форми їхньої поведінки в різних ситуаціях чи під впливом важливих історичних подій, як в окремих соціальних групах, так і в регіонах, країнах. Результати соціологічних досліджень дозволяють краще зрозуміти ситуацію в країні, різних соціальних групах, реально їх оцінювати та робити правильні висновки, враховуючи місцеву специфіку.
Ще однією науковою дисципліною, яка досить тісно пов’язана з дипломатією та дипломатичним протоколом, є історія. Знання суспільно-політичних та соціально-економічних проблем в історичному викладі, історії форм та методів дипломатичних відносин та їхньої важливої складової – дипломатичного протоколу – допомагають глибше збагнути форми та методи сучасної дипломатії, оскільки своїми коренями вона сягає далекого минулого. Так, з історії ми можемо довідатися про перші посольства й укладені ними угоди чи договори, про виникнення постійних дипломатичних місій і становлення багатосторонньої дипломатії; про те, як визначалася першість дипломатичних представництв у минулому, що спричинилося до встановлення дипломатичних класів та рангів, у результаті яких суспільних змін на нових принципах почав здійснюватися церемоніал в’їзду посла та вручення ним вірчих грамот. З історії можемо довідатися, як упродовж століть формувалася дипломатична мова, змінювалася система привілеїв та імунітетів. Історія пояснює походження актуальних нині звичаїв, показує, які зміни вони пройшли, допомагає краще зрозуміти суть нинішнього дипломатичного протоколу.
Отже, ці чотири наукові дисципліни, про які йшла мова вище, свідчать про історичну тяглість дипломатичного протоколу та його тісний зв’язок з сучасними гуманістичними ідеями, про його нинішню актуальність. Незважаючи на спрощення міжлюдських стосунків у сучасну епоху внаслідок незворотних суспільних змін, дипломатичний протокол продовжує бути потрібним, бо без застосування його перевірених століттями принципів дипломатія зазнала би багато труднощів. Дипломатичний протокол був і залишається політичним інструментом дипломатії, і його в жодному випадку не можна відкидати.
Норми протоколу базуються на чотирьох основних джерелах: міжнародному праві, міжнародному звичаї, державному праві, національних традиціях та особливостях.
Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р. у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів. В основу тексту Конвенції було покладено проект, підготовлений Комісією міжнародного права ООН у ході робіт із кодифікації дипломатичного права, розпочатих у 1955 р. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Всі країни світу, у тому числі й ті, які формально утримуються від приєднання до конвенції, дотримуються зафіксованих у ній норм, а протокольні служби враховують їх у своїй роботі. У деяких державах Віденська конвенція була інкорпорована в національні законодавства й стала розглядатися як складова національного права. Інші -прийняли власні законодавчі акти з урахуванням норм Конвенції.
Конвенція 1961 р. визначає:
• порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й заснування постійних дипломатичних представництв (ст.2);
• функції дипломатичного представництва (ст.З);
• порядок акредитації дипломатичних представників (ст.4);
• права й обов'язки дипломатичних представників (ст. 5-13);
• обов'язки держави перебування надавати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв (ст.25);
• класифікацію глав дипломатичних представництв (ст. 14, 15);
• старшинство в дипломатичному корпусі (ст. 16, 17, 18);
• імунітети й привілеї дипломатичних представництв і дипломатичних агентів (загалом 20 статей);
• порядок використання державної символіки акредитуючої держави на приміщеннях представництва (ст. 20);
• порядок припинення функціонування дипломатичних представництв (ст.43), а також інші практичні питання, пов'язані з виконанням функцій дипломатичних представництв.
«Віденська конвенція про консульські зносини» від 24 квітня 1963 р. -основне джерело сучасного консульського права, вона, зокрема, регламентує окремі протокольні питання діяльності консульських установ і консульських посадових осіб. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських відносин між державами і відкриття консульської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок призначення і допущення глав консульських установ; старшинство між главами консульських установ і порядок старшинства між консульськими посадовими особами консульської установи; переваги, привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ, зокрема порядок користування державним прапором і гербом акредитуючої держави.
Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 p., є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направлення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила використання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого ранг/, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним.
Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує діяльність постійних представників та постійних представництв держав при міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на конференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егідою, є Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна віднести Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946 p.), Генеральну угодупро привілеї та імунітети Ради Європи (1949 р.), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965 р.) тощо.
Іншим джерелом, що формує протокольні норми, є міжнародний звичай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний звичай, є форми та правила складання дипломатичної кореспонденції, порядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів, використання візитних карток, титулування, привітання вищих керівників держави з національним святом тощо.
Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи: конституція, закони, укази, положення, постанови, кодекси тощо. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; норми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу. Вони також урегульовують питання акредитації дипломатичних представників та церемоніалу вручення вірчих грамот; державного службового й протокольного старшинства; дипломатичних рангів та старшинства своїх дипломатів; питання, пов'язані з використанням державної символіки тощо.
Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні традиції та особливості. До комплексу норм і правил, які базуються на національних традиціях та особливостях, належить етикет вітань, у деяких країнах - одяг під час офіційних та протокольних заходів, протокольні подарунки, особливості меню або виголошення тостів під час прийомів тощо.
РОЗДІЛ 2. ЦЕРЕМОНІАЛ: СУТНІСТЬ ТА РОЛЬ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
2.1. Поняття дипломатичного церемоніалу
Під церемоніалом розуміється урочистий офіційний акт,проведення якого передбачає чітко встановлений порядок,строгу однозначність дій учасників. Термін «церемоніал» походить від латинського, що означає культовий обряд, встановлений порядок проведення урочистостей.
До розряду церемоніалів відносять, наприклад, вручення вірчих грамот, урочисту зустріч глави іншої держави, проходження почесної варти, підняття державного прапора тощо. Слідування церемоніалу не лише надає необхідну урочистість події, але й звільняє його учасників від побоювань видатися незграбними або порушити який-небудь національний звичай.
На практиці часто ототожнюють поняття дипломатичний протокол і дипломатичний церемоніал або використовують їх як слова-синоніми, зокрема, визначаючи церемоніал як «строго регламентовану частину протоколу».
Дійсно, досить складно розрізнити, де задіяні протокольні або церемоніальні норми (наприклад, при призначенні глав дипломатичних представництв, врученні вірчих та відкличних грамот, проведенні прийомів, зустрічі та проводах високих гостей, скликанні міжнародних конференцій тощо). Це пояснюється тим, що дипломатичний протокол та дипломатичний церемоніал обслуговують сферу дипломатичних контактів між суб'єктами міжнародного права, надаючи таким контактам формально визначеного статусу та відповідного зовнішнього оформлення. Спільна сфера застосування зумовлює глибоке проникнення і спорідненість цих понять, до того ж вони мають спільну мету: підтримання та розвиток ефективних дипломатичних контактів між міжнародними акторами.
Водночас поняття дипломатичного церемоніалу й дипломатичного протоколу мають і особливі риси. По-перше, вони різняться за джерелом походження: на відміну від дипломатичного протоколу церемоніал має корені не в державному началі, а в цивілізаційному і національному. Правила дипломатичного протоколу базуються на принципі «міжнародної ввічливості», у поняття якої входить виявлення шани й поваги до всього, що символізує та представляє державу. Церемоніал сформувався в результаті історичного розвитку на основі національних особливостей народів: їхнього світогляду та світосприйняття, релігії і культури, характеру соціальних відносин, поняття про гостинність, а особливо характеру ієрархічної структури суспільства. Церемоніал має у своїй основі принцип ієрархічності та чиноповаги, який віддзеркалює структуру та соціальний характер суспільства.
Протягом довгого часу в дипломатичній практиці складалась традиція, згідно з якою офіційні особи поділяються на більш і менш значущих. Це було, зокрема, пов'язано із тим, що на дипломатичну службу часто призначали осіб із шляхетськими титулами та значними фінансовими можливостями, оскільки цим людям потрібно було вести діяльність при монархічних дворах, контактувати з монархами та іншими провідними особами держави. У системі таких відносин питання ієрархії набували особливого значення. Відповідно, за Дж. Вудом і Ж.Серре, церемоніал – це «зведення правил і звичаїв, які забезпечують офіційним особам прерогативи, привілеї, імунітети».
Друга відмінність між поняттями дипломатичного протоколу і церемоніалу полягає в тому, що на відміну від церемоніальних заходів норми дипломатичного протоколу мають усталений та загальноприйнятий характер, що забезпечується наявністю міжнародно-правових актів, які регламентують деякі протокольні питання. Усталеність церемоніальних норм забезпечується лише практикою окремих суб'єктів міжнародних відносин. Участь іноземних представників у церемоніях не змінює його державного характеру.
Протокол виокремлює із церемоніалу загалом церемоніал дипломатичний як особливу сферу офіційної політичної діяльності, надаючи йому офіційного статусу. У дипломатичній практиці використовується лише та частина церемоніальних традицій, яка визнана допустимою державним протоколом. Наприклад, в Індії особливо почесних гостей зустрічають, одягаючи їм на шию вінки із квітів. Ця традиція знайшла своє відображення в дипломатичній практиці індійського протоколу. В Україні існує національна традиція зустрічати гостей хлібом і сіллю. Такі національні особливості прийому гостя, власне церемонії, на сьогодні вже сприймаються як частини протоколу. Протокол кодифікує правила, які управляють дипломатичним церемоніалом у відносинах між суверенними державами, надаючи кожній із сторін прерогативи, привілеї та імунітети, на які вони мають право. Отже, церемоніал створює рамки й атмосферу, у яких повинні розгортатися миролюбні відносини між суверенними державами. У цьому контексті доречно згадати старовинний китайський вислів, що «церемоніал - це фіміам дружби».
2.2. Протокольні й церемоніальні питання прийому іноземних делегацій
Офіційний візит починається з того моменту, коли особа, яка його наносить, прибуває в столицю держави. Це – перший пункт у програмі візиту, тут відбувається церемонія офіційної зустрічі. В Україні офіційна зустріч глави держави розпочинається в аеропорту (на вокзалі) і продовжується біля Марийського палацу в м. Києві.
Під час зустрічі глави іноземної держави в аеропорту (на вокзалі) піднімаються державний прапор відповідної іноземної держави і Державний Прапор України. Перед трапом літака (на виході з вагона) стелиться червона килимова доріжка. Уздовж доріжки вишиковуються воїни почесної варти. На борт літака (у вагон) піднімаються (входять) керівник структурного підрозділу з питань протоколу МЗС України разом із главою дипломатичного представництва відповідної іноземної держави в Україні, які вітають главу іноземної держави і запрошують його до виходу. Посол представляє високому гостю шефа протоколу, після чого останній спускається запасним трапом і разом з іншими членами делегації вже має зустрічати гостя. Високий гість спускається трапом, за ним з інтервалом у хвилину спускаються інші члени делегації.
Дівчата в національному вбранні вручають главі іноземної держави хліб-сіль, а в разі участі в державному або офіційному візиті дружини глави іноземної держави – юнаки в національному вбранні вручають їй квіти Квіти, що даруються на відкритому просторі, мають бути належним чином упаковані. Квіти для першої леді повинні кольором або сортом відрізнятися від інших букетів.
Біля трапа (виходу з вагона) главу іноземної держави зустрічають Прем'єр-міністр України, голова Секретаріату Президента України, міністр закордонних справ України разом із главою дипломатичного представництва відповідної іноземної держави в Україні, глава дипломатичного представництва України у відповідній іноземній державі, голова Київської міської державної адміністрації, керівник відповідного структурного підрозділу МЗС України, інші офіційні особи. У разі прибуття глави іноземної делегації з дружиною в програмі візиту передбачається участь у протокольних заходах дружини відповідної офіційної особи з Української Сторони. На церемонію зустрічі в аеропорту (на вокзалі) можуть бути запрошені відповідальні працівники дипломатичного представництва, представники громади відповідної іноземної держави в Україні. Керівник структурного підрозділу з питань протоколу МЗС України представляє главі іноземної держави українських офіційних осіб, які його зустрічають.
Державний протокол України передбачає формування кортежів під час візитів державних діячів на вищому рівні при їх слідуванні в автотранспорті. Загальним правилом при розсадці офіційних гостей в транспортних засобах є їх розміщення за протокольним старшинством у порядку зменшення. До схем кортежів крім VIP- машин, у яких їдуть високі гості, включають також машини ДАІ й охорони. Окремими машинами їдуть посол країни гостя в країні перебування та дипломатичні працівники, супроводжуючі особи. Під час державних і офіційних візитів глав держав від аеропорту (вокзалу) до державної резиденції, у якій розміщується високий гість, а також при пересуванні по м. Києву автомашину гостя супроводжує почесний ескорт мотоциклістів. В аеропорту (на вокзалі) і на вулицях Києва за маршрутом руху основного кортежу до державної резиденції та Ма-ріїнського палацу встановлюються державні прапори відповідної іноземної держави і Державні Прапори України (з правого боку). Після завершення церемонії зустрічі головний зустрічаючий з української сторони (під час державного візиту - Прем'єр-міністр України) супроводжує гостя в автомашині до державної резиденції. На основній автомашині встановлюються прапорці відповідної іноземної держави й України або, за домовленістю сторін, прапорець (штандарт) глави іноземної держави та прапорець України (відповідно праворуч та ліворуч у напрямку руху автомашини).
Протокол державного й офіційного візитів глав іноземних держав окрім церемонії зустрічі в аеропорту (на вокзалі), передбачає офіційну церемонію зустрічі високого гостя біля Марийського палацу. Керівник структурного підрозділу з питань протоколу МЗС України супроводжує главу іноземної держави від державної резиденції, у якій він розмістився, до Марийського палацу. У разі, коли глава іноземної держави прибуває до України з дружиною, подружжя від'їжджає до Марійського палацу в одній автомашині.
Особи, які супроводжують главу іноземної держави, прибувають до Марийського палацу за 15 хвилин до початку церемонії та займають місця, визначені Службою Державного Протоколу і Церемоніалу Секретаріату Президента України.
Над Марийським палацом піднімається штандарт Президента України, біля центрального входу до палацу встановлюються державні прапори відповідної іноземної держави і Державні Прапори України, на подвір'ї вишиковується почесна варта трьох видів Збройних Сил України, військовий оркестр; лунають фанфари.
Біля центрального входу до державної резиденції (Марийського палацу) главу іноземної держави вітає Президент України. Знаком особливої уваги вважається, коли глава держави виходить зустрічати високого гостя до воріт резиденції. У разі участі в державному візиті дружини глави іноземної держави Президент України вручає їй квіти.
Проводиться фотографування зустрічі. Президент України разом із главою іноземної держави в супроводі керівника Служби Державного Протоколу і Церемоніалу Секретаріату Президента України проходять до позначеного килимом місця. Дружини глави іноземної держави та Президента України залишаються на ґанку Марійського палацу. Начальник почесної варти віддає главі іноземної держави рапорт. Військовий оркестр виконує державний гімн відповідної іноземної держави, Державний Гімн України. Під час їх виконання лунає Салют націй – двадцять один артилерійський залп на честь глави держави.
Президент України разом із главою іноземної держави обходять стрій воїнів почесної варти, вітаючи уклоном голови Державний Прапор України. Воїни вітають главу іноземної держави у відповідь на його вітання. Президент України разом із главою іноземної держави повертаються до місця початку церемонії. Воїни почесної варти проходять перед главою іноземної держави і Президентом України урочистим маршем.
Представник протокольного підрозділу відповідної іноземної держави представляє Президентові України офіційну делегацію своєї держави, керівник Служби Державного Протоколу і Церемоніалу Секретаріату Президента України представляє главі іноземної держави офіційну делегацію України, після чого починаються двосторонні переговори. Після завершення церемонії офіційної зустрічі високого гостя вступає в дію окрема програма для його дружини.
Протокольний формат офіційного та робочого візитів передбачає нижчий у порівнянні з державним візитом рівень зустрічі й проводів в аеропорту (на вокзалі) та рівень супроводу делегації на всіх заходах програми, включаючи поїздку по країні. При офіційному візиті глави іноземної держави групу зустрічаючих з української сторони очолює Глава Секретаріату Президента України. Почесна варта в аеропорту не вишиковується. У меншій кількості вивішуються державні прапори країни гостя та країни хазяїна; при виконанні гімнів обох країн не лунає Салют націй.
Під час церемонії зустрічі глави іноземної держави, який прибуває в Україну з робочим візитом, групу зустрічаючих з української сторони очолює заступник Глави Секретаріату Президента України. Заступник керівника структурного підрозділу з питань протоколу МЗС України представляє главі іноземної держави офіційних осіб, які його зустрічають. Від аеропорту (вокзалу) до державної резиденції, у якій розміщується глава іноземної держави, а також у пересуванні по Києву автомашину глави іноземної держави супроводжують спеціальні автомобілі Міністерства внутрішніх справ України.
Офіційна церемонія зустрічі глави парламенту іноземної держави проходить в аеропорту (на вокзалі), де главу парламенту зустрічають заступник Голови Верховної Ради України (за рішенням Голови Верховної Ради України), перший заступник Міністра закордонних справ України разом із главою дипломатичного представництва відповідної іноземної держави в Україні, глава дипломатичного представництва України у відповідній іноземній державі, заступник голови Київської міської державної адміністрації, керівник (заступник керівника) структурного підрозділу з питань протоколу МЗС України, інші офіційні особи. Під час офіційної церемонії зустрічі глави парламенту іноземної держави в аеропорту (на вокзалі) піднімаються державний прапор відповідної іноземної держави і Державний Прапор України. На основній автомашині встановлюються прапорці відповідної іноземної держави і України (відповідно праворуч і ліворуч у напрямку руху автомашини). В автомашині главу парламенту іноземної держави супроводжує заступник Голови Верховної Ради України.
Офіційна церемонія зустрічі глави уряду іноземної держави проходить в аеропорту (на вокзалі), де його зустрічають Віце-прем'єр-міністр України, перший заступник Міністра закордонних справ України разом із главою дипломатичного представництва відповідної іноземної держави в Україні, глава дипломатичного представництва України у відповідній іноземній державі, заступник голови Київської міської державної адміністрації, відповідальні працівники Секретаріату Кабінету Міністрів України, керівник структурного підрозділу з питань протоколу МЗС України, інші офіційні особи. Під час зустрічі глави уряду іноземної держави в аеропорту (на вокзалі) вишиковується почесна варта одного виду Збройних Сил України, піднімаються державний прапор відповідної іноземної держави і Державний Прапор України, виконуються державний гімн відповідної іноземної держави і Державний Гімн України. На основній автомашині встановлюються прапорці відповідної іноземної держави й України (відповідно праворуч і ліворуч у напрямку руху автомашини).
Партнером переговорів з главою іноземної держави відповідно до протокольних вимог завжди є Президент України. Склад учасників переговорів та бесід з української сторони визначається Президентом України та завчасно доводиться до відома іноземної сторони. Переговори в форматі «віч-на-віч» або у вузькому колі проводяться, як правило, у Блакитній залі Марийського палацу. Співрозмовники розміщуються під кутом один напроти одного з двох боків невеликого столика під прапорами своїх держав. Бесіда має неформальний характер. Зазвичай на переговорах присутні по одному перекладачеві й особі, яка занотовує бесіду, з обох сторін. Як правило, у якості записуючих присутні помічники президентів з питань зовнішньої політики.
Переговори в розширеному складі відбуваються в Зеленій залі. Президенти держав, інші учасники переговорів займають місця, позначені картками, перекладачі сідають зліва від глав держав.
Церемонія підписання спільних документів та зустріч зпредставниками засобів масової інформації відбуваються, як правило, у Білій залі Марийського палацу. Учасники переговорів займають місця справа і зліва від столу з боку своїх державних прапорів. Глави держав займають місця за столом, гість - справа від Президента України. Після підписання спільних документів та їх альтернатів, президенти обмінюються документами і потискують один одному руки. Подається шампанське. У деяких випадках після підписання передбачені короткі виступи перед мікрофонами, розміщеними з двох боків столу, або підхід до преси і відповідь на два-три запитання журналістів.
Програмою державного/офіційного візитів може передбачатися бесіда та сніданок глави іноземної держави з Прем'єр-міністром України в державній резиденції, відвідання главою іноземної держави Верховної Ради України, виступ на пленарному засіданні Верховної Ради України, робочий сніданок з Міністром закордонних справ України.
Програмою державного офіційного візитів глави іноземної держави, офіційних візитів глав парламентів, урядів передбачається церемонія покладання вінка до могили Невідомого солдата в Києві, що трактується як символічний жест поваги до народу, який приймає високого гостя. Під час церемонії главу іноземної держави супроводжують Міністр закордонних справ України, заступник Глави Секретаріату Президента України, глава дипломатичного представництва відповідної іноземної держави в Україні, глава дипломатичного представництва України у відповідній іноземній державі, голова Київської міської державної адміністрації, інші офіційні особи.
Військовий комендант м. Києва віддає главі іноземної держави рапорт. Церемонія передбачає проходження главою іноземної держави повз стрій воїнів почесної варти до могили, покладення вінка, вшанування пам'яті загиблих хвилиною мовчання, виконання військовим оркестром державного гімну відповідної іноземної держави та Державного Гімну України, проходження воїнів почесної варти урочистим маршем перед главою іноземної держави.
Програми візитів включають протокольні заходи, які даються на честь високого гостя. Державний обід від імені Президента України на честь глави іноземної держави проводиться, як правило, у Червоній залі Марі-їнського палацу. На державний обід запрошуються від української сторони офіційні особи, які беруть участь у переговорах та бесідах згідно із програмою візиту або в церемонії зустрічі глави іноземної держави. Список запрошених від української сторони на державний обід затверджується Главою Секретаріату Президента України за погодженням з Президентом України. Розміщення запрошених на державний обід за столами здійснюється відповідно до усталеної протокольної практики. На початку державного обіду передбачається обмін промовами (тостами), письмовий переклад яких, у разі потреби, до початку обіду розкладається на столах. Наприкінці державного обіду в Білій залі Марийського палацу влаштовується концерт майстрів мистецтв України.
За домовленістю сторін глава іноземної держави може влаштувати у відповідь протокольний захід від свого імені. Такий захід може не влаштовуватися, оскільки вважається, що під час візиту у відповідь президента приймаючої країни до країни гостя буде даний прийом на його честь.
Програмою державного (офіційного) візиту може передбачатисявідвідання главою іноземної держави театру в супроводі Президента України. На авансцені театру встановлюються державний прапор відповідної іноземної держави та Державний Прапор України, перед початком вистави виконуються державний гімн відповідної іноземної держави і Державний Гімн України. Після закінчення вистави на сцену виносять дві корзини квітів - від глави іноземної держави і від Президента України. За домовленістю сторін програмою державного візиту може передбачатися приватне відвідання театру главою іноземної держави. У цьому випадку в ложі разом із главою іноземної держави знаходяться особи, визначені програмою державного візиту, державні прапори не встановлюються, державні гімни не виконуються. За бажанням глави іноземної держави (парламенту, уряду) під час Державного й офіційного візитів та за домовленістю сторін може бути організовано поїздку високого гостя по Україні. На прохання глави іноземної делегації українська сторона може надати йому літак для поїздки по Україні. Офіційна церемонія проводів відбувається в Києві, гість відлітає, не повертаючись у Київ за винятком технічної зупинки. Протокольною особливістю проведення заходів, передбачених програмою візитів, є різний рівень супроводу гостей залежно від категорії візиту та статусу високого гостя. У поїздці по Україні главу іноземної держави супроводжують Віце-прем'єр-міністр України, перший заступник Міністра закордонних справ України, глава дипломатичного представництва відповідної іноземної держави в Україні, глава дипломатичного представництва України у відповідній іноземній державі, представник структурного підрозділу з питань протоколу МЗС України. В Автономній Республіці Крим, областях главу іноземної держави зустрічає та постійно супроводжує Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голова відповідної обласної державної адміністрації.
Протокол візитів – це не лише церемоніальне забезпечення прийому та забезпечення перебування високого гостя й осіб, які його супроводжують. Протокол несе й серйозне політичне навантаження, значною мірою визначає успіх наміченої програми, отже, й успішність зовнішньополітичних зусиль держави в конкретному напрямку.
ВИСНОВКИ
Підсумовуючи усе вищевикладене можна зробити деякі узагальнення. Дипломатичний протокол – це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій в міжнародному спілкуванні.
Вироблення, стандартизація та фіксація певного формату відносин, узгодження загального порядку та забезпечення спільного додержання норм та правил, що і складає сутність церемоніалу, є невід’ємною умовою існування будь-якої ієрархічно побудованої соціальної структури.
Одним із дієвих інструментів підтримки ієрархії та запобігання конфліктів є етикет, який, через затвердження певних поведінкових стандартів, нормалізує процес комунікації. Така сформована та уніфікована система поведінкових норм та правил у конкретній сфері соціальних стосунків і є протоколом. При цьому, якщо протокол структурує та нормативно закріплює ієрархічний порядок, встановлений між структурами системи у процесі їх взаємодії, а етикет формалізує даний процес, то функція забезпечення строгого додержання даних формальностей покладена на церемоніал. Отже, церемоніал є феноменом, в якому фокусується та переломлюється у символічній формі уся специфіка протоколу та етикету як форм соціальної взаємодії. А підсумком тисячолітньої еволюції даних структур є державний протокол та церемоніал, де церемоніал – це офіційно встановлений розпорядок конкретної церемонії, а протокол є загальновизнаною формалізованою етикетною ситуацією, яка визначає модель поведінки під час офіційного комунікативного акту. Втім протокол та церемоніал – це не тільки форма поведінки, але й специфічний знаковий простір (текст), у межах якого на основі обміну семіотичними структурами (принципами, цінностями, нормами поведінки тощо) виробляється спільна та зрозуміла для всіх мова спілкування. Таким чином, протокол – це продукт адаптування автономних церемоніальних текстів до параметрів і вимог універсальної комунікації.
Звідси церемоніал слід розглядати як інструмент соціального управління, в той час як протокол є елементом системи державного управління.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ