Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Людина – це унікальне творіння Всесвіту. Серед усіх хто живе на Землі, лише людина наділена здатністю мислити, говорити, думати, передавати свій досвід. Здатність людства задумуватися над своїм життям та розуміти свою смертність підносить його над усім живим. Людина одночасно володар світу та краплина в безмежному океані.
З давніх-давен науковці, філософи прагнули збагнути загадку людини, намагалися відповісти на вічні запитання. Як зародилося життя на Землі? У чому сенс життя? Як людина з’явилася на Землі? Які закони Всесвіту? Що чекає нас після смерті? Ці та інші запитання хвилюють людство і в кожній епосі воно прагне знайти відповіді на них.
Кожна епоха намагається дослідити, зрозуміти та віднайти ключі до феномену людини.
Ще з античної філософії відома притча – жарт про Платона і Діогена, які посперечалися про те, що таке людина? «Людина, – сказав Платон, – це двоноге без пір'я». Тоді Діоген общипав півня і представив його на суд аудиторії, як доказ неправильності платонівського визначення. Довелося Платонові робити уточнення: «Людина – двоноге без пір'я, що має широкі ноги».
Отже, проблема людини ще у період античності була в центрі уваги філософів, які намагалися поясними походження людини, сенс її існування.
Проте, не зважаючи на розробку даної проблеми в рамках античної філософії, проблема людини у філософському дискурсу давньогрецьких філософів розкривалась в контексті розгляду світобудови, інших філософських проблем, не виокремлюючись у філософську антропологію, що і робить актуальною тему нашого дослідження «Людина у філософському вимірі античності».
Фалес Мілецький – давньогрецький філософ і математик
(бл. 624–546 рр. до н.е.)
Першою філософською школою Давньої Греції була Мілетська школа. її представники вперше свідомо поставили питання про першооснови сущого, про сутність світу і походження людини. Ця школа тяжіла до матеріалізму, оскільки її представники інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним матеріалізмом вони виявили елементи діалектики, за допомогою яких прагнули осягнути світ у динаміці змін і розвитку. Найбільш відомим представник цієї школи – Фалес (625 - 547 рр. до н.е.). Його різнобічні знання (в галузі астрономії, геометрії, арифметики) мали визначальний вплив на розвиток тогочасного філософського мислення.
Давньогрецькій філософ Фалес зробив геніальні здогадки про походження Всесвіту та усього живого, зокрема людини. Фалес один із перших філософів, який висунув здогадку про божественне походження людини та Космосу. Фалес Мілетський був першим, хто сказав, що вода є початок усіх речей, а бог – «той розум, який усе створив з води» [7, с. 33]. Він думав, що «..найдревніше за все існуюче – бог, бо він не народжений. Найпрекраснішим є світ, бо саме він – шедевр бога. Найбільше за все є простір, через те що вміщує в собі все» [8, с. 109]. Коли його запитали: «.чи може сховатися від богів людина, яка вчинила злочин? Не сховається, – відповів він, – від богів навіть намір» [8, с. 111].
Анаксимандр
(бл. 610/11–547/546 рр. до н.е.)
Першим, хто зробив спробу пояснити походження людини, можна вважати грецького мудреця Анаксимандра (учня Фалеса), який в рамках свого філософського дискурсу досліджував проблему походження людини.
Він дослідив, «що спочатку людина народилась від тварин іншого виду, ґрунтуючись на тому, що тварини починають споживати їжу самостійно дуже швидко від народження, і лише людина не спроможна відразу після народження добувати самостійно їжу, тому людина в природних умовах не змогла б вижити, бо, народжуючись, вона довгий період життя перебуває безпорадною» [8, с. 118].
Він стверджував, що «людина спочатку виникла схожою на іншу тварину, а саме на рибу» [8, с. 119]. По суті Анаксимандр започаткував теорію, яка засвідчує, що людина виникла завдяки еволюції найпростіших організмів. Його здогадки про походження людини вражають своєю логічністю і довершеністю. «На думку Анаксимандра Мілетського, з нагрітого мулу пішли або риби, або тварини, дуже схожі на риб. У них зародилися люди, які залишались в утробі у вигляді зародків до зрілості. Ось тоді, розірвавши їх, вийшли (з них) чоловіки і жінки, які були в стані самі себе прогодувати» [7, с. 24]. Його спроба пояснити походження людини безпосередньо ґрунтується на спостереженні за природою. У результаті Анаксимандр оголосив, що «риба є загальний батько й мати людей, заборонив уживати її в їжу» [7, с. 25].
Ксенофан –
давньогрецький поет і філософ
(бл. 570 — бл. 470 до н. е.)
Ксенофан із Колофона став засновником егейської школи давньогрецької філософії. Він визнавав матеріальність світу, хоча й вважав його незмінним. Прагнув до натуралістичного пояснення природних явищ.
Ксенофан вважав світ Богом у всій його цілісності. Розумів Бога як суще, відмінне від людей. Бог, на його думку, стає поняттям, що символізувало необмеженість і нескінченність матеріального світу. Універсальне буття він розумів як вічне, безіменне і нерухоме. Поряд з абстрактною єдністю світу допускав і прояв його різноманітності.
Ксенофан висміював антроморфних міфологічних богів. Він писав: «ефіопи кажуть, що їхні боги кирпаті і чорні; фракійці ж уявляють своїх богів блакитноокими і рудуватими, але якби бики, коні та леви мали руки і могли б малювати та створювати витвори мистецтва подібно до людей, то коні зображували б богів подібними до коней, бики ж – подібними до биків і додавали б їм тіла такого ж роду, яким є тілесний образ у них самих...» [8, с. 171]. Він вважав, що людина має божественне начало, світ і людина створені богом. При цьому, «...єдиний бог, найбільший між богами і людьми, не подібний до смертних ні зовнішнім виглядом, ні думкою» [8, с. 174]. І далі «.завжди він перебуває на тому самому місці, нікуди не рухаючись; переходити з місця на місце йому не личить...» [9, с. 170]. Про те, що світ постійно вдосконалюється, а з ним і людина, засвідчує таке висловлювання: «Боги абсолютно не відкрили смертним усього з початку та, поступово шукаючи, найкраще придумують» [8, 172].
Отже, природа (макрокосмос) і людина (мікрокосмос) у його філософії становлять єдність, хоча він і не ототожнював природу й людину, тіло й душу, матеріальне й ідеальне і не виділяв людину з навколишнього природного середовища.
Піфаґор (бл. 585–497 рр. до н.е.)
— напівміфічний засновник давньогрецької релігійно-філософської школи, названої його іменем, релігійно-етичний реформатор, математик.
Автентичне відтворення вчення П. і простеження видозмін раннього піфагореїзму вкрай ускладнені герметичністю, відсутністю письмової фіксації до Філолая і зумовленою абсолютним авторитетом П. ("сам сказав"), традицією приписувати йому всі здобутки учнів. З цими застереженнями можна визнати його авторство стосовно вчення про безсмертя душі та переселення душ за визнання "пам'яті предків" (зародок теорії анамнезису, розвинутої пізніше Платоном); спорідненості усіх живих істот (звідси — перехід до безкровних культових жертв); сповідування аскетичного способу життя й необхідності катарсису; очищення як вищої моральної мети, досяжної для тіла завдяки вегетаріанству; для душі — шляхом осягнення музично-числової гармонії космічних сфер, вираженої в тетрактиді (тобто сумі перших чотирьох чисел (1+2+3+4=10), що містить основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) та кварту (4:3).
Письмових творів не залишив, окрім величезної кількості розрізнених побіжних свідчень про нього, до нас дійшли 4 його пізньоантичні біографії — Діогена Лаертського, Порфирія, Ям-вліха та законспектований Фотієм анонімний «Життєпис Піфагора».
Геракліт –
давньогрецький філософ
(544-483 рр. до н.е.)
Геракліт Ефеський належить до іонійської школи давньогрецької філософії. Першопочатком буття він вважав вогонь, стихію, яка уявлялася давнім грекам найбільш тонкою, легкою й рухливою, шляхом згущення із вогню з’являються усі речі і шляхом розрядження в нього повертаються. Цей світовий вогонь «світами спалахує і тухне», до речі, світ, за Гераклітом, «не створений ніким з богів чи людей» [7, с. 115]. «Геракліт висуває концепцію неперервної зміни, становлення, яке мислиться в межах матеріального космосу і в основному є круговорот речей, стихій – вогню, повітря, води і землі. Тут виступає знаменитий образ річки, в яку неможливо увійти два рази підряд, через те, що в кожний момент вона нова. Становлення можливе лише у вигляді неперервного переходу із однієї протилежності в іншу, у вигляді єдності вже сформованих протилежностей. Так, у Геракліта єдині життя і смерть, день і ніч, добро і зло. Протилежності перебувають у постійній боротьбі, так що «суперечка є батько всього, цар усього». В розуміння діалектики Геракліта входить також момент відносності (відносності краси божества, людини і мавпи і т. п.), хоча він і не випускав з поля зору того єдиного і цілого, в межах якого точиться боротьба протилежностей [6, с. 114].
Він вважав, що світ існує лише завдяки боротьбі протилежностей, не створений ні богами, ні людьми. «Всесвіт кінцевий, і світ один. Він народжується із вогню і знову повертається у вогонь (і ця зміна відбувається) періодично протягом усієї вічності. Відбувається це за визначенням долі. Те, що призводить до виникнення протилежностей, називається війною і розбратом, а те, що призводить до (світової) пожежі, називається згодою і миром» [7, с. 117].
Парменід (540–450 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ і державний діяч
Досліджуючи буття, Парменід робить висновок, що мислення і буття є тотожними. Мислення й відповідний йому мислимий світ є для Парменіда насамперед «єдине», яке він характеризував як буття, вічність і нерухомість, однорідність, неподільність і закінченість, протиставляючи його ста новленню й гаданій плинності; для богів немає ні минулого, ні майбутнього, а існує тільки сього дення. Парменід дає одне з перших формулювань ідеї тотожності буття й мислення: «мислити й бути є одне і те ж», «одне і те ж думка й те, на що вона спрямовується». Таке буття, за Парменідом, ніколи не може бути небуттям, оскільки останнє - це щось сліпе й непізнаване; буття не може не відбуватися з небуття, ніяким чином містити його в собі. Вважаючи критерієм істини розум, Парменід від кидав відчуття через їхню неточність. Почуттєвий світ він трактував у дусі ранньої грецької натур філософії як змішання вогню й землі, світлого й темного, теплого й холодного, тонкого й щільного, легкого й важкого” [7, сю 218].
Досліджуючи проблему походження людини, він висував таку гіпотезу: “Люди спочатку виникли із сонця. Воно ж є теплий і холодний (початок), з якого всі (речі) утворилися” [7, с. 219]. Паралельно він намагався пояснити виникнення буття, а саме: “. він доводить вічність всесвіту й (водночас) намагається пояснити виникнення сущого, причому судження його про той чи інший (предмет) не однакового порядку, але він думає, що, за істиною, всесвіт єдиний, без початку й має форму кулі; відповідно ж до думки юрби, для пояснення виникнення він приймає два початки гада ного (світу): вогонь і землю, одне – як матерію, інше ж – як діючу причину” [7, с. 222].
Анаксагор (500–428 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, астроном, математик, засновник афінської філософської школи
Анаксагор став автором теорії первинних субстанцій, які виступали як «якості» (колір, смак тощо). Всі речі походять з якостей шляхом змішування, яке здійснює світовий інтелект. У яблуку, наприклад, світовий інтелект змішав сімена червоного кольору, солодкого смаку, твердості тощо.
Анаксагор говорить, що “інші речі мають у собі частину всього, розум є нескінченний, самодержавний і не змішаний з жодною річчю, але тільки він один існує сам по собі. Тому що якби він не існував сам по собі, але був би змішаний із чим-небудь іншим, то він брав би участь у всіх речах, якби був змішаний [хоча б] з якоюсь [однією річчю]. Справа в тому, що у всьому є частина всього. Ця домішка заважала б йому, так що він не міг би ні однією річчю правити настільки [добре], як [тепер, коли] він існує окремо сам по собі. І дійсно, він - найтонша й найчистіша з усіх речей, він має досконале знання про все і має найбільшу силу. І над усім, що тільки має душу, як над більшим, так і над меншим, панує розум. І над загальним обертанням панує розум, від якого цей круговий рух і отримав початок” [7, с. 428].
Анаксагор стверджує, що людина теж створена шляхом змішування. Не може бути процесу космоутворення, який би не привів до появи людей та інших живих істот, стверджує філософ.
Людина наділена інтелектом (що виник внаслідок природних процесів), на думку Анаксагора, а тому є істотою розумною. Безсумнівним досягненням Анаксагора було визнання ролі мозку людини, який, на його думку, є джерелом всіх відчуттів.
Левкіп (бл. 500–440 рр. до н.е.)
Філософія Левкіппа вперше поєднує поняття «буття» з поняттям «першоелемент» у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже жодних відомостей.
Проте, достеменно відомо, що вивчаючи атоми, Левкіпп вважав, що індивід є вмістилищем атомів і одним із атомів у людському суспільстві.
Його атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй «людяності», але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті.
Демокріт
(460–360 рр. до. н.е.)
Демокріт учень Левкшпа й Анаксагора. Цілком поділяв положення вчення Левкіппа про атоми й порожнечу, додаючи до характеристик атомів ще й їхню величину та вагу.
Він прагнув завдяки атомістичній теорії пояснити співвідношення людини з космосом. Людина сама зробила себе людиною, завдяки спостереженню та досвіду, на думку філософа. Як говорить Демокріт: «людей навчили всьому спостереження й досвід, збагатившись яким, люди придбали вміння робити все, що вони роблять» [4, с. 345].
Людська душа, на думку філософа, складається із сукупності атомів; вона — необхідна умова життя; дихання – це процес обмін атомів душі із середовищам. Людська душа – безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого (загробного) існування душі немає і бути не може.
Демокріт ототожнював «душу» і «розум» (процес мислення). Пізнання, за Демократом, здійснюється як «відлуння» і «відбиток», що залишається в «душі». Від поверхні тіл, розмірковував філософ, відлітає певна матеріальна плівка, що мас матеріальну форму; вона проникає в око, а потім – у душу, в якій відбивається певний слід. Так здійснюється пізнання через «відбиток образів».
Демокріт не заперечував існування богів. Він описував їх як «складених з атомів» розумних, велетенських істот, які живуть довго, але не вічно. Від них, як і від усього сущого, також відлітають плівки «ідоли» — причому, одні з них «добрі», інші — (злі ), які своїм виглядом і звучанням віщують майбутнє, залітаючи в душу найчастіше під час сну.
Протагор (481–411 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, софіст
Розповідають, що в молоді роки він носив дрова, а Демокріт, випадково побачивши Протагора з величезною в'язанкою дров на спині, зацікавився, як тому вдалося обв'язати дрова однією короткою мотузкою і тримати їх у рівновазі. Демокріт побачив тут геометричний розрахунок і був у захваті від гостроти думки цього неосвіченого юнака Він наблизив Протагора до себе і навчив його філософії. Головна теза Протагора: «Людина — міра всіх речей». Він виходив з того, що, оскільки в кожній речі можливі протилежні, взаємовиключні думки, людина не може орієнтуватися у світі: слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір, приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.
Він сумнівається в існуванні богів, вважав, що держава є людська утворенням, а тому існує за людськими законами.
Софіст Протагор був послідовним сенсуалистом і стверджував , що світ такий, яким він представлений в почуттях людини.
Сократ –
перший афінський (за народженням) філософ
(470/69–399 рр. до н.е.)
У центрі уваги видатного мислителя булла проблема людини, «Пізнай самого себе» стверджував Сократ []
Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.
Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як «мужність», «розсудливість», «доброта», «краса» тощо.
Сократ вважав, що пізнавши себе, людина пізнає, що є добро, а що зло, а коли це станеться, вона буде робити тільки добро. Все зло у цьому світі від незнання. Людина робить зло, бо не знає, що це зло, наголошував філософ.
Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий», Сократ намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міцну і тверду опору, на якій могли б триматись моральність, суспільне життя, держава Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм. Його було звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв. Засуджений до страти, Сократ відмовляється від утечі, тому що вважає, що хоча суд і несправедливий, але слід підкоритися установленим законам В останній день свого життя, ведучи бесіду зі своїми учнями, говорив, що не боїться смерті, оскільки підготовлений до неї всією своєю філософією і способом життя. Крім того, саме філософствування є не що інше, як умирання для земного життя і підготовка до звільнення безсмертної душі від її тілесної оболонки.
Антісфен (445–360 до н.е.)
— давньогрецький філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті котрого заснував власну школу.
Основним завданням філософії, стверджував Антисфен, є дослідження внутрішнього світу людини, розуміння того, що є для людини (істинним) благом. Сам Антисфен і його учні доводили, що благо для людини – бути доброчесним.
В основі вчення Антісфена – вчення про автаркію, самодостатність. Не залежачи ні від чого зовнішнього, обмежуючи себе, людина тим самим може уподібнитися божеству, яке теж є самодостатнім, але завдяки надлишку блага. Доброчинність же полягає у дієвому зміцненні здатностей душі й тіла, незважаючи на зовнішні обставини і при обмеженні потреб, проводячи життя в праці, уникаючи насолоди і розкоші, що псують людину. Найбльш ворожою силою, що перешкоджає досягненню «евденоміії» (блаженства), є стремління до насолоди (Антистен, як переказують, казав, що він ліпше хотів би бути божевільним, аніж насолоджуватись). Стремління до внутрішньої свободи приводило Антистена — в протилежність до Сократа — до індиферентности щодо суспільного життя.
Створений Антісфеном у «Гераклі» ідеал людини зображує бездомну й нужденну людину, що стійко зносить працю, труднощі, незгоди і страждання, тотожна Богові за внутрішньою незалежністю і є рабом — за позірністю і царем — за своєю суттю.
Арістіп (435–356 до н.е.) – давньогрецький філософ, учень Сократа
Відкидаючи пізнання природи як безплідне й непотрібне, філософ у своїх працях зосередився на вивченні проблеми добра і зла для людини.
За Арістіпом, людина може осягнути лише свої відчуття, які є єдиним джерелом знань і благ. Мірилом же добра та зла, істини й хиби вважав задоволення й страждання. Розглядаючи задоволення як мету життя, Арістіп, однак, наголошував, що людина не повинна бути рабом насолод, оскільки вищим благом є не просто насолода, а насолода розумна. Наприклад, майна, яке може обтяжувати того, хто занадто упадає за ним, радив друзям мати стільки, скільки його можна врятувати при корабельній аварії. Високо цінував особисту свободу, тому прагнув скрізь жити як іноземець, не стаючи громадянином будь-якої держави. Саме свободу вважав засобом досягнення людиною щастя, бо вона дає змогу й силу відмовитися від недосяжного чи нерозумного, такого задоволення, що призведе до страждань. Письмових творів Арістіпа не збереглося.
Платон (427–347 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, учень Сократа, вчитель Арістотеля
Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус.
В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух – божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.
Платон вважав, що призначення людини – пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.
Арістотель (384/83–322 рр. до н.е.) – основоположник сучасної системи наук
Людина – це сполучення матеріального тіла з ідеальною душею, стверджує видатний філософ. Причому тіло є можливістю існування людини, однак робить цю можливість дійсністю душа, яка, на думку Арістотеля, складається з трьох частин: вегетативна, чуттєва та раціональна. Рослини мають тільки вегетативну душу, тобто ту, що відповідає за відтворення і розмноження, тварини – вегетативну і чуттєву, люди – усі три. Існування раціональної душі неможливе без існування двох інших.
Мета людини і суспільства – пізнавати Благо.
Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.
Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб – господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
Таким чином, в концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.
Діоген Синопський (400–325 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ учень Антисфена.
Діоген відкидав цивілізацію, зокрема державу, оголошуючи культуру насильством над людською істотою і вимагав, щоб людина повернулася в первісний стан. Себе він оголошував громадянином світу, проповідував спільність дружин і дітей.
Відповідно до кинічного принципу — «жити згідно з природою» — Діоген відмовився від будь-яких узвичаєних людських форм існування: житла, посуду, одягу (пробував навіть їсти не приготовану їжу, але не зміг перетравити сире м'ясо). Практика спрощення в європейській традиції бере початок саме від Діогена. У загальнометафізичному плані Діогенові погляди тотожні поглядам Антисфена та інших киніків: має право на існування тільки те, що відповідає природі; всі людські установлення надлишкові та шкідливі; треба відмовитися від будь-якого придбання, бо лише така відмова робить людину вільною; не можна дозволяти собі насолод, треба лишатися байдужим до будь-яких спокус. Попри відверту асоціальність, сучасники поважали Діогена, й разом із Сократом Діоген за античних часів був узірцем мудреця.
Епікур (341–270 рр. до н.е.)
— давньогрецький філософ, народився на острові Самос (за Лукрецієм, в Афінах) у сім'ї вчителя.
Основною метою філософії Епікура вважав, на відміну від представників класичної давньогрецької філософії, не примноження нових знань, а оволодіння людиною мистецтвом жити гідно, забезпечення спокою душі та духовної незворушності, звільнення від страху смерті, тривог перед теперішніми й прийдешніми подіями, від нерозуміння меж страждань і пристрастей («Головні думки»).
Вчення Е. спирається як на одну з основних засад на визнання закону збереження матеріального Всесвіту, створеного тілами найрізноманітнішого масштабу (від світів до атомів) та пустотою. Всесвіт, наголошує Епікур, завжди був таким, яким є тепер, і завжди буде таким, оскільки немає нічого, у що б він змінився, адже, крім нього, не існує нічого, що могло б увійти в нього і спричинити зміну. Конкретизуючи атомістичне вчення Демокріта, Епікур не задовольнився констатацією того, що всі тіла є поєднанням найдрібніших неподільних часточок — атомів, які відрізняються за величиною, вагою й формою і вічно рухаються з однаковою швидкістю у порожнечі. Прагнучи обґрунтувати можливість свободи волі людини, яка при послідовному поширенні на атоми душі визнаного Демокрітом цілковитого панування необхідності в світі атомів ставала б неможливою, Епікур обґрунтував тезу про існування випадкових відхилень атомів від усталених траєкторій, зокрема й тих (особливо тонких і розпорошених по всьому тілу) атомів, з яких складається схожа на вітер людська душа. Цим і зумовлюється, за філософом, досягнення свободи людської волі. Людина смертна, оскільки всі тіла, а отже, й людське, розкладаються, а разом з ним і душа, однак, боятися смерті не варто. Адже вона, не має до нас ніякого відношення, коли ми є — «її ще немає, а коли смерть настає, то нас вже немає» [9, с. 302].
Людське щастя і благо Епікур вбачав у насолоді. Втім, насолоди й задоволення він, на відміну від кіренаїків, зводив не до життєвих втіх, а ототожнював їх із відсутністю страждання.
Досягнення саме таких насолод, за Епікуром, є передумовою забезпечення щасливого і незворушного існування людини, однією з атрибутивних рис якого є безтурботність, заснована на спокої духу і здоров'ї тіла. Позбутися страждань, на думку Епікура, не можна, не вилучивши себе із сфери громадського активного життя, переповненого небезпеками, несподіванками, тривогами, без байдужого ставлення до зовнішніх обставин. Тому один з основних імперативів Епікура — «живи непомітно!» — цілком органічно випливає з його основних положень. Е. поділяє людські бажання на природні і забаганки. Про задоволення навіть усіх природних бажань може йтися лише в ідеалі. Насправді ж доводиться серед цих бажань вирізняти необхідні та не необхідні, обмежуючи себе переважно врахуванням найнеобхідніших.
Зенон (333/332–262 до. н.е.)
— давньогрецький філософ, основоположник стоїцизму.
В основі вчення про людину у видатного давньогрецького філософа лежить вчення про доброчесність. Першоосновою людської поведінки Зенон вважав потяг.. Потяг тлумачиться ним як рух душі, що виникає внаслідок дії сприйманого предмета на неї і зумовлює відповідні вчинки та поведінку людини. Констатуючи потяги істот розумних та нерозумних, 3енон у своїй етиці ґрунтується на сократівському розумінні людини як істоти розумної і вроджено-схильної до доброчинності. Згідно з цим, розумний потяг, окрім згоди на судження, містить ще й силу, що приводить потяг у дію, та мету, якою для розумного потягу є доброчинне (згідне з природою) життя. Визначаючи доброчинність як сталий і самодостатній стан панівної частини душі. 3енон розрізняв, як і Платон, 4 основні доброчинності: розумність (вища), сміливість, стриманість (чи поміркованість — софросіне) і справедливість. Подібно до Сократа, 3енон тлумачить доброчинності раціоналістично, ототожнюючи їх зі знаннями чи принаймні грунтуючись на них і розглядаючи їх водночас як блага. Пороки ж, які теж поділяються на чотири, відповідно до доброчинностей, різновиди, трактуються як нестача знань, що становлять доброчинність. І, нарешті, те, що не є ні доброчинністю, ні пороком — багатство, здоров'я, краса, везіння тощо — 3енон зараховує до «середніх», байдужих для мудреця речей.
Філософ вперше дослідив поняття обов’язку, визначивши його як неписаний закон, з яким окрема особа узгоджує свою життєдіяльність і в якому виявляється залежність всього окремого від об'єктивного загального ходу речей.
Піррон (360–275/270 рр. до н.е.)
Сам Піррон нічого не записував, а його погляди відомі за записами його учнів, особливо Тимона з Фліунта, і за викладом Євсевія, який сформулював три основні питання Тимона: яка природа речей, як ми повинні до них ставитися і що має випливати для нас із цього ставлення? На перше запитання Піррон і Тимон відповідали, що ми зовсім нічого не знаємо про жодні речі, на другий — що ми повинні утримуватися від усякого судження, про що б то не було, і на третій — що потрібно перебувати в повній духовної незалежності від усього навколишнього (незворушність, атараксія і навіть повна апатія).
Людина, за вченням Піррона – природна істота, яка має жити за своїми власними законами і бути незалежною від цього світу.
Плотін (205–270)
— давньогрецький мислитель-платонік, засновник неоплатонізму, один з останніх великих оригінальних філософів античності.
Видатний філософ зосередився на вивченні людської душі, для пояснення сутності людини. Душа людини, за Плотіном, має слід божественності, але, долучившись до матерії, людина почасти затьмарила свою душу. Тому метою життя людини є очищення від усього тілесного та низького, що можна досягти шляхом містичного сходження до споглядання Єдиного, послуговуючись при цьому допоміжним засобом — набуттям громадських чеснот. Але, як наголошує Плотін, не слід забувати, що, зрештою, метою життя людини має бути не лише прагнення до безгрішності, а й до Бога.
В етиці Плотіна домінує погляд, що поєднання з тілом мало негативні наслідки для душі. На думку філософа, наша душа – змучений, нещасний в’язень тіла, жертва тягот і поневірянь, бажань, страхів та іншого зла, тоді як тіло – її в’язниця і могила, а Космос – це місце затворництва. Водночас душа оживлює тіло і без неї не можна пояснити його єдності. Правда, при з’єднанні з тілом душа не втрачає своєї вищої духовної сутності. Але до її вищої, розумної, наближеної до Божества частини, поєднується нижча, чуттєва душа, alter ego, що виконує роль посередника при її взаємодії з тілом і чуттєвим світом.
Звернувшись до пошуку внутрішньої, істинної людини, очищення її від впливів плоті, Плотін закликав до єднання з Богом як засобу до набуття людиною досконалості; у такому контексті ця думка містила нові погляди для того часу.
Висновки
Перед сучасною філософією стоїть багато невирішених проблем людини, а саме проблема походження, взаємозв’язок людини і світу, взаємозв’язок людини з людиною. Ці та інші питання почали досліджувати давньогрецькі філософи. Вони прагнули пізнати людину, зрозуміти космічні закони Всесвіту, дати людині шлях до щастя. Головним завданням для них було не порушити гармонії людини з природою.
Звичайно, у ранній античності лише починає формуватися ідея особистості, саме в цей період зароджуються нові ідеї про походження людини, проблема макрокосмосу та мікрокосмосу, взаємо зв’язку людини зі світом. Учення грецьких філософів ґрунтувалися на власному досвіді, спостереженнях. «У давніх греків, як і в більшості народів Сходу, ще не склалося відчуття особистості. Щоб підійти до таємниці людини, важливо було історично відділити індивіда від космосу, від загальної субстанції. Античність зробила лише крок на цьому шляху. Та цей крок був досить вагомим» [9, 53]. Як показують філософські тексти, які дійшли до нас, саме тут була відкрита людина.
1. Антология кинизма : Антисфен, Диоген, Кратет, Керкид, Дион : фрагм. сочин. кинич. мыслителей / отв. ред. А. А. Тахо-Годи. – М. : Наука, 1984. – 398 с.
2. Арцишевський Р. А. Філософське вчення про життя людини [Текст] / Р. А. Арцишевський // Людина – Світ – Культура : матеріали міжнар. наук. конф. – К. : Центр. навч. л-ри, 2004. – С. 925–927.
3. Гудінг Д., Леннокс Дж. Людина та її світогляд : у пошуках істини і реальності / Д. Гудінг, Дж. Леннокс ; за заг. ред. М. А. Жукалюка. – К. : УБТ, 2006. – Т. 2. – 376 с.
4. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитих философов / Диоген Лаэртский ; ред. И авт. вступ. ст. А. Ф. Лосев ; пер. М. Л. Гаспарова. – 2-е изд. – М. : Мысль, 1986. – 571 с.
5. Рассел Б. История западной философии. В 3 кн. / Б. Рассел ; подгот. текста В. В. Целищева. – 2-е изд., испр. – Новосибирск : Изд-во Новосиб. ун-та, 1997. – 815 с.
6. Світ, людина, суспільство : хрестоматія / упоряд. І. П. Арцишевська, Р. А. Арцишевський. – К.; Ірпінь : ВТФ “Перун”, 1997. – 400 с.
7. Философия от античности до современности [Электронный ресурс]. – Режим доступа : www.directmedia.ru.
8. Фрагменты ранних греческих философов / изд. подгот. А. В. Лебедев ; ред. тома и авт. вступ. ст. И. Д. Рожанский. – М. : Наука, 1989. – Ч. 1. – 576 с.
9. Человек : мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний мир – эпоха Просвещения / редкол. И. Т. Фролов и др. ; сост. П. С. Гуревич. – М. : Политиздат, 1991. – 464 с.