Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Філософія Відродження
XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження).
Характерними ознаками куль тури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відро дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус пільного життя загалом.
2) Відродження інтересу до античної культурної спад щини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямова ності культури на противагу релігійній домінанті у куль турі середніх віків.
4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря мованість філософських вчень Відродження.
5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
На перший план у ренесансному неоплатонізмі висту пає його гуманістичний зміст.
Античність позначилася на формуванні провідної ідей ної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрас ного інтересу до земного життя.
Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістично го руху вважається італійський громадський діяч і демок рат Колюччо Салютаті (1331—1404).
. 3. Гуманізм і проблема індивідуальності.
Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь кий) у філософській літературі вживається у двох значен нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.
Більшість полемістів гуртувалася навколо Острозького культурно-освітнього центру, заснованого в м. Острозі українським магнатом князем костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе міс-це в цьому центрі посідала греко-слов’янська школа, в якій виклада-лися грецька, латинська та слов’янська мови, а також «вільні науки» (граматика, арифметика, риторика, логіка тощо).
колегіум (1632), а згодом (з 1701 p.) — Києво-Могилянська ака-демія, яка й справді стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях.
Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук» — trivium (граматика, поетика, риторика) та quadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа («класи-ка»), фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширпіим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, по-тім один рік на риторику та поетику, наступні два роки — на філосо-фію, останні чотири — на теологію.
Викладачі Києво-Могилянської академії поряд із вітчизняною світоглядно-філософською традицією широко використовували до-сягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу. Саме тут завдяки творчій взаємодії віт-чизняної та західноєвропейської філософської традиції виникає (по-ряд із провідною — екзистенційною) раціоналістично-натуралістична лінія. Серед навчальних дисциплін на одне з перших місць висуваєть-ся риторика, в чому виявилися гуманістичні (традиційні для Украї-ни) пріоритети у сфері знань.У світлі сказаного про розвиток світоглядної (й духовної загалом) культури в Україні у XIV—XVI ст. викликають подив оцінки, які ми знаходимо в російській (дореволюційній) і радянській літературі.
Світогляд – це складне суспільне явище, невід’ємними елементами якого є почуття, емоції, переживання, знання, воля (готовність до певних дій), переконання, цілі, мрії, надії, віра, вірування, ілюзії, сподівання, ідеали і т.д., що складаються у процесі життєдіяльності людей під безпосереднім впливом їх матеріальних і духовних умов життя. Причому ці складові світогляду не нав’язуються дитині ззовні, а активно формуються самою маленькою людиною, яка прагне до самостійності, виражаючи це прагнення словами: “Я сам (сама)”. Названі елементи світогляду неможливо відділити один від одного, тому світогляд називають сплавом цих компонентів.
ФІЛОСОФІЯ:КОЛО ПРОБЛЕМ ТА РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ
Платон
До роду богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом і не очистився до кінця, – нікому, хто не прагнув пізнання… Справжні філософи відганяють від себе усі бажання тіла, міцніють і ні за що їм не поступаються, не бояться розорення та бідності, на відміну від більшості, яка є користолюбною і хоча вони, на відміну від владолюбних і честолюбних, не бояться безслав¢я та безславності, яких завдає погане життя, вони від бажань утримуються…
Тим, хто прагнув пізнання, добре відомо таке: коли філософія починає опікуватися їх душею, душа туго зв´язана в тілі і приліплена до нього, вона вимушена розглядати й осягати суще не сама по собі, але через тіло, нібито через грати в´язниці, і потопає в глибокому неуцтві. Бачить філософія й усю страхітливу силу цієї в’язниці: підкорюючись пристрастям, в’язень сам міцніше від будь-якого наглядача охороняє власну в’язницю. Так, тим, хто прагне пізнання, відомо, в якому стані буває їх душа, коли філософія бере її під свій захист та з тихими умовляннями береться визволяти, виявляючи, до якої міри оманливі зір та інші відчуття, переконуючи віддалятися від них, не користуватися їх послугами, наскільки це можливо, та радячи душі зосередитися і збиратися в самій собі, вірити тільки собі, коли, сама в собі, вона думає про те, що існує саме по собі, й не вважати істинним нічого з того, що вона за допомогою іншого досліджує з інших речей, іншими словами, з відчутних та видимих, бо те, що бачить душа, осягається розумом і є невидимим. Ось те визволення, якому не вважає за потрібне чинити опір душа справжнього філософа, й тому вона біжить від радощів, бажань, смутку та страхів, наскільки це в її силах, розуміючи: якщо хтось дуже радіє, або сумує, або наляканий, або охоплений сильним бажанням, він терпить тільки звичайне зло, на яке і міг би очікувати, – наприклад, хвороба чи бідність, яких зазнає, потураючи власним пристрастям, – але й найвеличнішу, найостаннішу з усіх бід і навіть не звітує перед собою…
Душа філософа…не вважає, що справа філософії – визволяти її; а вона, коли ця справа вже зроблена, може знову віддатися радощам та смутку, й надягти колишні кайдани, подібно до Пенелопи, яка без кінця розпускає свою тканину. Вносячи у все спокій, слідуючи розуму й постійно у ньому перебуваючи, споглядаючи істинне, божественне й незаперечне і в ньому знаходити для себе поживу, душа вважає, що саме так потрібно жити, доки вона жива, а після смерті відійти до того, що їй ближче, й назавжди позбутися людського нещастя. Завершуючи таке життя, їй не потрібно боятися чогось поганого, не потрібно турбуватися, що при прощанні з тілом вона розпадеться, розвіється вітром, понесеться невідомо куди, щоб уже ніде більше й ніяк не існувати.
Платон. Федон
Арістотель
Слід розглянути, які ті причини й початки, наука про які є мудрість… По-перше, ми припускаємо, що мудрий, наскільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожен предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатен пізнати важке та таке, що нелегко збагненне людиною (адже сприйняття відчуттями притаманне усім, а тому це легко й нічого мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що найбільш мудрий у будь-якій науці той, хто більш точний і більш здатен навчити виявленню причин, і, (по-четверте), що з наук більшою мірою мудра та, яка бажана заради неї самої та для пізнання, ніж та, яка бажана заради користі, що з неї мають, а (по-п’яте), та, яка головує, – більшою мірою, ніж допоміжна, бо ж мудрому належить не отримувати настанови, а наставляти самому, і не він повинен коритися іншому, а йому – той, хто менш мудрий.
Ім’я (мудрості) необхідно віднести до однієї й тієї ж науки: це повинна бути наука, яка досліджує першопочатки і причини…А що це не мистецтво творення, пояснювали вже перші філософи. Бо ж і тепер, і раніше здивування спонукає людей філософствувати, причому спочатку вони дивувалися з того, що безпосередньо викликало здивування, а потім, потроху просуваючись у такий спосіб далі, вони ставили собі питання про більш значне, наприклад, про зміну положення Місяця, Сонця та зірок, а також про походження Всесвіту… Якщо, таким чином, почали філософствувати, щоб позбавитися незнання, то, вочевидь, прагнути знань почали заради розуміння, а не заради користі…. І так само, як вільною називаємо ту людину, яка живе заради самої себе, а не для іншого, так і ця наука єдина вільна, бо лише вона існує заради самої себе.
Арістотель. Метафізика
Фома Аквінський
Філософ визначає, що перша філософія є знання істини, не якої завгодно, а тієї істини, яка є джерелом будь-якої істини і яка відноситься до першопочатку буття для усіх речей; звідки випливає, що ця істина є початком усякої істини, бо розпорядок речей в істині такий самий, як і в бутті…
Існують якісь істини про Бога, які перевершують будь - яку здатність людського розсудку, як, наприклад, про те, що Бог (троїстий) та єдиний. Однак існують якісь істини, які може досягнути й природний розсудок, як, наприклад, про те, що Бог є, що Бог єдиний тощо; ці істини про Бога вочевидь довели і філософи, яких веде світло природного розсудку…
Для пізнання того, що розсудок може пізнати про Бога, потрібно багато знати заздалегідь, бо розгляд майже всієї філософії схиляє до пізнання Бога; внаслідок чого з частин філософії метафізика, яка тлумачить божественне, підлягає вивченню в останню чергу. Отже, до дослідження згаданої божественної істини можна перейти тільки з великим (зусиллям) та старанням, і (лише деякі) хочуть узяти на себе цю роботу через любов до знання, природний потяг до якого Бог, однак, уклав у людський розум… Тому божественне милосердя виявило рятувальну передбачуваність, (приписавши) приймати на віру й те, що здатен дослідити розсудок, щоб таким чином усі легко змогли бути причетними до пізнання Бога без сумніву та помилки.
Гегель Г. В. Ф.
Ця наука постільки є єдністю мистецтва й релігії, поскільки зовнішній за своєю формою спосіб споглядання мистецтва, властива йому діяльність суб´єктивного творення і розщеплення його субстанціального змісту на множину самостійних форм, стає в тотальності релігією. В релігії в уявленні розгортається розходження та опосередкування розкритого змісту й самостійні форми не тільки поєднуються разом у деяке ціле, але й об´єднуються в просте духовне споглядання і, насамкінець, піднімаються до мислення, яке має самосвідоміст. Це знання є тим самим пізнаним через мислення поняттям мистецтва та релігії, в якому все те, що є різним за змістом, пізнане як необхідне, а це необхідне пізнане як свободне.
Згідно з цим, філософія визначається як пізнання необхідності змісту абсолютного уявлення, а також необхідності двох його форм, – з одного боку, безпосереднього споглядання та його поезії, як і об’єктивного й зовнішнього одкровення, яке припускається уявленням, а з іншого боку, перш за все суб’єктивного входження в себе, потім також суб’єктивного руху зовні і ототожнення віри з передумовою. Це пізнання є, таким чином, визнанням цього змісту і його форми та звільненням від однобічності форм, піднесенням їх до абсолютної форми, яка саму себе визначає як зміст, залишаючись із ним тотожною й у цій тотожності являючи собою пізнання у собі та для себе сущої необхідності, яка була згадана. Цей рух, який і є філософією, є таким, який уже здійснено, який в кінці осягає власне поняття, тобто озирається назад тільки на власне знання.
Гегель Г. В.Ф. Енциклопедія філософських наук.
Конт О.
Щоб краще пояснити справжню природу й особливий характер позитивної філософії, необхідно, перш за все, кинути загальний погляд на послідовний рух людського духу, розглядаючи його у всій сукупності, бо ж одна ідея не може бути до кінця зрозумілою без знайомства з її історією… Закон полягає у тому, що кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний; стан метафізичний або абстрактний; стан науковий або позитивний. Іншими словами, людський дух за своєю природою, у кожному із своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення, які за характером своїм суттєво різні і навіть протилежні один до одного: спочатку теологічним методом, потім метафізичним і, нарешті, позитивним методом. Звідси й виникають три філософії, які виключають одна одну, або три загальні системи поглядів на сукупність явищ: перша є необхідним вихідним початком людського розуму; третя – його визначеним і остаточним станом; друга – слугує тільки перехідною сходинкою.
Головною характерною рисою позитивної філософії є визнання усіх явищ такими, що підпорядковується незмінним природним законам, відкриття та зведення кількості яких до мінімуму й складає мету всіх наших зусиль, хоча ми і визнаємо абсолютно недосяжним та безглуздим пошук перших або останніх причин.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Усе дійсне, по Гегелю, розумно, збагненно засобами логіки, тобто збагненно в поняттях (така концепція називається ще і панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно"). Філософська система Гегеля складається з трьох частин:
1) Логіки
2) Філософії природи і
3) Філософії духу.
Логіка розуміється Гегелем абсолютно інакше, ніж вона трактуючи протягом всього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Арістотеля). Походження багато чого з єдиного може бути предметом раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення. Але це - раціональне пізнання особливого роду : в основі його лежить діалектична, а не формальна логіка, і рушійним джерелом її являється протиріччя. Гегель свідомо відкинув арістотелівський закон непротиворечия ("Неможливо, щоб одне і те ж разом було і не було властиво одному і тому ж"), а логіка у нього співпадає з діалектикою. Діалектика мислиться Гегелем як теорія розвитку, в основі якої лежить єдність і боротьба протилежностей. Діалектика розвитку "чистого поняття" (ідеї) складає загальний закон розвитку як природи, так і людського мислення.
Затверджуючи тотожність суб'єкта (духу, ідеї) і об'єкту (природи, матерії), Гегель стверджує, що діалектика понять визначає собою діалектику речей - процесів в природі і суспільстві. Діалектика речей є лише відбита, "відчужена" форма справжньої діалектики, "життя понять", як вони існують самі по собі, як в би в мисленні бога. Але бог мислиться Гегелем при цьому пантеїстично - не як особистий бог християнської релігії, а як безособовий процес саморуху поняття, з неухильною необхідністю що розвиває свої визначення в діалектичному процесі.
Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити увесь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким початковим поняттям гегелівської системи є "Абсолютна ідея". Перше і основне визначення "Абсолютної ідеї", по Гегелю, є розум. "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення, Дух. У Ге гелю "Абсолютна ідея" є субстанція, яка складає суть і першооснову усіх речей.
Універсальна схема творчої діяльності "світового духу", "філософія духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "Абсолютної ідеї". Вона існує вічно і містить в прихованому, "згорнутому" виді усі можливі визначення природних, громадських і духовних явищ. В процесі саморозвитку "Абсолютна ідея" проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного - загальних визначень до визначень, збагачених конкретним змістом.
Першим етапом саморозкриття "Абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, по Гегелю, - це науково-теоретичне усвідомлення "Абсолютної ідеї". Через логіку "Абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття, готівкового буття, якості, кількості і так далі, і закінчюючи конкретними, різноманітно визначуваними поняттями - хімізму, біологизма, знання і так далі Гегель характеризував категорії як поточні чисті думки, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху. Як за формою, так і за змістом категорії не потребують чуттєво-сприйманого матеріалу. Як чисті думки і східці розвитку ідеї вони, самі по собі, змістовні і тому складають суть речей.
Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечивает себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних единичностей.
Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що височіє над окремими людьми і проявляється через їх різні зв'язки і стосунки. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі. Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства упродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Інакше кажучи, - це духовна діяльність, людських поколінь (до неї Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію), що змінюють один одного. Таким чином, Абсолютний дух - це та ж Абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, в діяльності усіх людських поколінь, це їх внутрішня ідеальна суть, прихована причина усіх діянь і знань..
Але все-таки найцінніше філософське досягнення Гегеля - діалектика, діалектичний метод. Гегель відкрив і довів, що суперечність розуму - не слабкість його (як вважав ще Кант, розглядаючи антиномії, противорчивые ідеї розуму), а ознака потужності, сили. Бо з протиріч "витканий" весь світ.