Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Сучасні тенденції в розвитку економіки України, зростання її відкритості по відношенню до інших макроекономічних систем характеризуються наростанням конкурентної боротьби у підприємницькому середовищі на все більшій кількості товарних ринків. Особлива увага при цьому зосереджується на функціонуванні основної ланки народного господарства — підприємства, адже тільки цей вид економічних систем продукує ті лишки матеріальних благ, які виступають основою існуючих і причиною майбутніх соціальних відносин в економічних системах різних рівнів управління.
Об’єктивність даного моменту з особливою гостротою ставить перед кожним підприємцем, керівником та спеціалістом підприємств вимоги до підвищення рівня їх знань про зміст і характер основних економічних процесів, які проходять на підприємстві, закономірностях його розвитку, факторах впливу на окремі сторони діяльності підприємства та методах оцінювання кожного чинника на його економічний стан.
У минулому економіка підприємства як навчальна дис ципліна вивчалася у контексті функціонування окремих галузей народного господарства (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт тощо). Підставою для цього поділу було те, що підприємства певної її галузі здійснюють однакову діяльність, досить подібні структурою і процесом виробництва, внаслідок чого полегшується еко номічний аналіз окремих сфер діяльності з єдиних позицій.
Найбільш типовим видом підприємств, для яких властиво комбінування виробничих ресурсів із метою виготовлення матеріальних благ, є промислові підприємства. Умови їх функціонування дозволяють досить просто вимірювати результати виробництва порівняно з рештою господарських структур, змістом діяльності яких є, наприклад, надання послуг. Дана обставина, а також значне за кількістю представництво у народному господарстві країни, сприяють не тільки дослідженню зако номірностей між обсягом продукції, що виготовляється, і затратами спожитих ресурсів, а й конкретизації отриманих при цьому результатів. Одержана таким чином інформація має важливе значення для прийняття у подальшо му господарських рішень на цих підприємствах, які через придбання виробничих засобів і збут продукції впливають також на інші сфери господарювання.
Розвиток механізації та автоматизації виробництва на промислових підприємствах став причиною нарощування їх потужностей, повторення та рівномірності у здійсненні виробничих процесів, що полегшує емпі рично встановлювати правила виробництва.
Курс “Економіка підприємства” призначений для викладання майбутнім бакалаврам із економіки та підприємництва. Метою дисципліни є надання знань з основних розділів прикладної еконо міки, організації та результативності господарювання на рівні первинної ланки суспільного виробництва. Перелік тем, зміст яких включено до конспекту лекцій, сформовано з урахуванням нормативної програми дисципліни “Економіка підприємства” з циклу природничо-наукової та загально економічної підготовки.
ЧАСТИНА І. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ
ТЕМА 1. Підприємство й економічні основи його організації
1.1. Підприємство як первинна організаційно-виробнича ланка народного господарства
1.2. Організаційно-економічні основи функціонування підприємств
1.3. Джерела формування майна підприємства
1.4. Класифікація підприємств і їх організаційні форми
1.1. Підприємство як первинна організаційно-виробнича
ланка народного господарства
В умовах ринкової економіки підприємство є основною організаційно-виробничою ланкою народного господарства будь-якої країни, оскільки саме на цьому її рівні створюється необхідний для обміну надлишок продукту.
Підприємство - це самостійний, організаційно відокремлений суб'єкт господарювання, що виробляє та (чи) реалізовує продукцію, виконує роботи промислового характеру чи надає платні послуги. Підприємство, як правило, має конкретну назву – завод, фабрика, комбінат, шахта, майстерня, фірма, компанія тощо.
Будь-яке підприємство є юридичною особою, тобто має завершену систему обліку і звітності, самостійний бухгалтерський баланс, розрахунковий і інший рахунки, печатку з власним найменуванням і товарний знак (марку).
Головною метою (місією) створення та функціонування підприємства є одержання максимально можливого прибутку за рахунок реалізації організаціям і населенню виробленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг). Використання прибутку дозволяє задовольнити економічні та соціальні потреби власників і працівників підприємства.
На основі місії підприємства формуються і встановлюються конкретні цілі підприємства, котрі визначаються інтересами власника, розмірами капіталу, ситуацією всередині організації, зовнішнім середовищем і які повинні відповідати наступним вимогам: бути конкретними і вимірними, орієнтованими в часі, досяжними і взаємно підтримуваними.
Кожне підприємство є складною економічною системою, працівники якої забезпечують виконання різних видів діяльності. До найбільш важливих видів діяльності, що підтримують стабільне функціонування підприємства, відносяться:
1) виробнича (виготовлення продукції, виконання робіт і надання послуг);
2) збутова (організація та стимулювання збуту виробленої продукції чи послуг реклама);
3) постачальницька (забезпечення сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами, всіма видами енергії, технікою, обладнанням, тарою, робочою силою тощо);
4) інноваційна (проведення науково-дослідницьких робіт, дослідно-конструкторські розробки, впровадження у виробництво техніко-технологічних і організаційних нововведень);
5) маркетингова, яка додатково передбачає:
6) управлінська:
7) соціальна (підтримка на належному рівні умов праці та життя працівників, створення соціальної інфраструктури підприємства, яка включає власні житлові будинки, їдальні, лікувально-оздоровчі та дитячі дошкільні заклади, ПТУ і т.д.)
Для рівня підприємства часто виділяють господарську чи економічну діяльність (будь-яка діяльність підприємства, що направлена на отримання прибутку: з виробництва та реалізації товарів; посередницька; комерційна; фінансова тощо);
1.2. Організаційно-економічні основи функціонування підприємств
Діяльність підприємства регламентується численними юридичними актами, основними з яких є: Закон України “Про підприємства”, статут підприємства і колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.
Закон України “Про підприємства” визначає порядок створення, реєстрації, ліквідації і реорганізації підприємства. Відповідно до існуючого законодавства підприємство може створюватися:
Підприємство включається до державного реєстру України з дня його реєстрації. Для здійснення цієї процедури необхідні заява, рішення засновника про створення, статут і інші документи по переліку, обумовленому Кабінетом Міністрів України.
Ліквідація та реорганізація підприємства проводиться за рішенням власника і за участю трудового колективу чи за рішенням суду або арбітражу, а також у випадках: визнання його банкрутом; якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства; якщо рішенням суду визнані недійсними установчі документи й в інших випадках.
Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника і принципів самоврядування трудового колективу. Власник може делегувати свої права з управління підприємством раді підприємства чи іншому органу, передбаченому статутом підприємства та котрий представляє інтереси власника і трудового колективу.
Узагальнюючим показником економічних результатів господарської діяльності підприємства відповідно до Закону України “Про підприємства” є прибуток, порядок використання якого визначає власник.
Підприємство самостійно здійснює планування своєї діяльності та визначає перспективи розвитку, виходячи з ринкової кон’юнктури на вироблену продукцію. Основу планів складають договори, котрі укладені зі споживачами продукції (послуг) і постачальниками матеріально-технічних і трудових ресурсів.
Підприємство реалізує свою продукцію за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно чи на договірній основі. У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються контрактні ціни відповідно до умов і цін світового ринку.
Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя і здоров'я працівників і їх родин, вирішуються трудовим колективом за участю власника відповідно до статуту підприємства, колективного договору та законодавчих актів України.
Держава гарантує дотримання прав і законних інтересів підприємства:
Підприємство несе відповідальність за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової та податкової дисципліни, вимог до якості продукції, за забруднення навколишнього середовища. Підприємство повинне забезпечувати безпеку виробництва, дотримуватися санітарно-гігієнічних норм і вимог із захисту здоров'я його працівників, населення та споживачів продукції.
Контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють: державна податкова адміністрація, податкова поліція і державні органи, на які покладено нагляд за безпекою виробництва та праці, протипожежну й екологічну безпеку, та інші органи, визначені законодавством України.
Підприємство діє на підставі Статуту, що затверджується власником майна, а для державних підприємств – також і за участю трудового колективу.
У статуті підприємства визначаються: власник і повне найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, органи управління та порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. У статут можуть також включатися положення: про трудові відносини; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.
1.3. Джерела формування майна підприємства
Майно підприємства складають основні й оборотні засоби, а також інші цінності, вартість яких відображається в балансі підприємства. Воно формується за рахунок власних і залучених коштів (грошей).
Стартовим джерелом формування майна підприємства у момент його організації є статутний (або акціонерний) капітал, створений за рахунок внесків засновників (або коштів від продажу акцій).
Основним джерелом формування майна діючого підприємства служить прибуток від основного та іншого видів діяльності, позареалізаційних операцій. Майно також формується за рахунок різних цільових надходжень, пайових і інших внесків членів трудового колективу.
Кошти можуть бути мобілізовані на фінансовому ринку за допомогою продажу акцій, облігацій і інших видів цінних паперів, випущених підприємством; дивідендів по цінних паперах інших підприємств і держави; доходів від фінансових операцій; кредитів.
Кошти також можуть надходити:
В окремих випадках підприємству можуть бути надані субсидії (у грошовій або натуральній формі) за рахунок коштів державного чи місцевого бюджетів, а також спеціальних засобів. Розрізняють:
Підприємство використовує та розпоряджається майном за власним розсудом: продає, передає безоплатно, обмінює чи здає в оренду.
Для забезпечення поточних потреб підприємство використовує обігові кошти. Обіговими називаються кошти, що є в розпорядженні підприємства і призначені для забезпечення його ефективної діяльності: підтримання кругообороту виробничих засобів, оплати праці й економічного стимулювання працівників, для виконання фінансових зобов'язань.
1.4. Класифікація підприємств і їх організаційні форми
Різні сфери діяльності, велика різниця між вели чиною обороту та кількістю ресурсів, які споживаються на підприємствах, не дають можливості виділити універсальні особливості функціонування підприємств. Вироб ничо-економічні умови та зв'язки на підприємствах не являються достатньою підставою для узагальнюючих висновків, а у спе ціальних дослідженнях потрібно орієнтуватися на одноманітні форми вияву економічних процесів і явищ. Цьому сприяє класифікація підприємств.
Класифікація підприємств може бути здійснена з використанням ряду ознак:
Можлива подальша класифікація підприємств, наприклад, поділ їх за структурою збуту (орієнтовані на замовлення спо живачів чи просто збут), структурою виробничої програми та кількістю стадій виробництва (одно- або багатопродуктові підприємства, одно- і багатостадійне виготовлення), вели чиною серій виробів тощо.
Підприємства, діяльність яких роззосереджена на значній території однієї чи кількох країн, можуть створювати такі об’єднання:
ТЕМА 2. Середовище функціонування підприємства
2.1. Ринок і поводження на ньому суб'єктів господарювання
2.2. Загальна характеристика середовища підприємства
2.1. Ринок і поводження на ньому суб'єктів господарювання
Ринок – це сфера товарного обміну та пов'язана з нею сукупність відносин між товаровиробниками та покупцями, що складаються з приводу купівлі-продажу. Умовами функціонування ринку є реалізація різноманітних форм власності і їх рівноправність, створення ринкової інфраструктури та вільна конкуренція, що є регулюючою силою в ринковій економіці.
Ринок виконує наступні функції:
Інфраструктуру ринку складає сукупність суб'єктів, які мають різні напрямки діяльності та забезпечують ефективну взаємодію всіх ринкових контрагентів. До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури відносяться: товарні, товарно-сировинні, фондові та валютні біржі, комерційні інформаційні центри, банки, транспортна та складська мережа, системи та засоби комунікації.
У ринковій економіці суб'єкти господарювання дотримуються таких основних принципів поводження:
Підприємство, будучи складовою частиною зовнішнього оточення, зобов'язано постійно вирішувати питання соціального розвитку не тільки власного трудового колективу, але і місцевого і загальнодержавного значення.
2.2. Загальна характеристика середовища підприємства
Підприємство - це відкрита економічна система, котра може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім (зовнішнім) середовищем.
Зовнішнє середовище - це сукупність активних суб'єктів господарювання, економічних, суспільних і природних умов, національних і міждержавних інституційних структур і інших зовнішніх умов і факторів, які діють в оточенні підприємства та впливають на різні сфери його діяльності.
Зовнішнє середовище підрозділяють на:
Підприємство повинне обмежувати негативний вплив зовнішніх факторів, які найбільш істотно впливають на результати його діяльності чи, навпаки, більш повно реалізовувати наявні сприятливі можливості.
Мікросередовище представлене учасниками, що мають безпосереднє відношення до підприємства та його підприємницьких можливостей, тобто:
1. Постачальники — це ті суб'єкти господарювання, що забезпечують підприємство виробничими (матеріально-технічними, трудовими, енергетичними) ресурсами, необхідними для виробництва конкретної продукції.
2. Клієнти — покупці продукції (послуг) підприємства на різних типах ринків:
3. Маркетингові посередники – це організації, що сприяють підприємству в просуванні його товарів серед клієнтів. До них відносяться торговельні посередники, підприємства з організації руху товарів, агентства по наданню маркетингових послуг і кредитно-фінансові установи.
4. Конкуренти – це суперники підприємства в боротьбі за більш вигідні умови виробництва та збуту товарів, за одержання найвищого прибутку. Підприємствам для виробництва конкурентоздатної продукції необхідно постійно вивчати своїх конкурентів, розробляти та дотримувати визначену ринкову стратегію і тактику.
5. Контактна аудиторія – це організації, що виявляють реальний або потенційний інтерес до підприємства чи які здійснюють вплив на його здатність досягати поставлених цілей. Це фінансові кола (банки, інвестиційні компанії, фондова біржа, акціонери), засоби інформації, різні державні установи представницької та виконавчої влади, населення, громадські організації.
У макросередовищі підприємства діє значно більша кількість факторів, ніж у мікросередовищі, і їм властива багатоваріантність, невизначеність і непередбачуваність наслідків:
1. Природні фактори. Для природного середовища України характерно: дефіцит деяких видів сировини, подорожчання енергії і посилення втручання держави в процес раціонального використання і відтворення природних ресурсів.
Індустріально-аграрний потенціал України базується в значній мірі на власних мінерально-сировинних і сільськогосподарських ресурсах. У даний час розвідано більш 8 тис. родовищ понад 90 видів корисних копалин. Щорічний видобуток мінеральної сировини перевищує 1 млрд. тонн, що складає близько 5% світового видобутку. Найбільш важливі: кам'яне вугілля, залізні і марганцеві руди, сірка, графить, цементна сировина, нерудна металургійна сировина.
Наша країна має значні енергетичні ресурси, що забезпечують роботу атомних, тепло- і електростанцій, а також має річний вітроенергетичний потенціал у 150 млрд квт/год.
2. Демографічні фактори. Для демографічного середовища України характерно: підвищення смертності, зниження народжуваності, старіння населення, ріст числа службовців. Перевищення кількості померлих над кількістю породжених за 1991...2003 роки склало більше 2 млн. чоловік. Нинішній рівень народжуваності на Україні - один з найбільш низьких серед нових незалежних держав у Європі (після Росії).
Зниження народжуваності зменшує потребу в товарах на демографічних ринках – дитячих, підліткових, молодіжних, що змушує підприємства пристосовувати свою діяльність для задоволення потреб людей середнього, передпенсійного та пенсійного віку.
Зміна структури населення по вікових групах привела до скорочення трудового потенціалу, тому що в працездатному віці в багатьох регіонах України виявилася менша частина населення. Це потребує від підприємств розробки стратегії економії живої праці шляхом техніко-технологічного переозброєння, підвищення рівня механізації й автоматизації виробничих процесів.
3. Науково-технічні фактори. Науково-технічний прогрес відіграє визначальну роль у розвитку й інтенсифікації промислового виробництва. Він охоплює усі ланки процесу, що включає фундаментальні, теоретичні дослідження, прикладні вишукування, конструкторсько-технологічні розробки, створення зразків нової техніки, її освоєння і промислове виробництво, а також упровадження нової техніки в народне господарство. Відбувається відновлення матеріально-технічної бази промислових підприємств, росте продуктивність праці підвищується ефективність виробництва.
4. Економічні фактори. До основних факторів цього середовища належать: ріст і спад промислового виробництва, рівень і темпи інфляції, коливання курсу гривні щодо валют інших держав, система оподатковування і кредитування, попит та пропозиція на ринку, платоспроможність контрагентів, рівень і динаміка цін, безробіття й ін.
5. Екологічні фактори. Для цього середовища характерний: ріст забруднення навколишнього середовища і посилення втручання в процес раціонального використання і відтворення природних ресурсів, жорсткість державного контролю за доброякісністю і безпекою товарів.
В даний час дві третини території України охоплені гострою екологічною кризою. Щорічно утрати від неефективного природокористування складають від 15 до 20% національного доходу, що саме по собі вказує на необхідність установлення гармонічних взаємин підприємств і природи. Потрібно максимально враховувати природні умови і ресурси, інші компоненти при проектуванні і функціонуванні підприємств, домагатися забезпечення економічної рівноваги у виробничій і соціальній діяльності і відтворення природного середовища.
6. Політичні фактори. На виробничій і соціальній діяльності підприємства виразно позначаються події, що відбуваються в політичному середовищі. Для нього характерні: законодавче регулювання підприємницької діяльності, підвищення вимог з боку державних установ, що стежать за дотриманням законів. Раптові зміни в політичній ситуації в країні можуть привести до зміни умов господарювання, до підвищення ресурсних витрат, утраті прибутку.
7. Міжнародні фактори, до яких можна віднести інтернаціоналізацію та глобалізацію світової економіки, зміна вартості долара на світовому ринку, ріст економічного потенціалу окремих держав, становлення міжнародної фінансової системи, відкриття нових великих ринків і ін., що впливає на підприємства, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.
ТЕМА 3. Організація підприємства як економічної системи
3.1. Загальна та виробнича структура підприємства
3.2. Структура управління підприємством
3.3. Організація управління підприємством
3.1. Загальна та виробнича структура підприємства
Структура підприємства - це його внутрішня будова, що характеризує склад підрозділів і систему зв'язку, підпорядкованість і взаємодію між ними.
Загальну структуру підприємства представляє сукупність усіх виробничих, невиробничих і управлінських (управлінський апарат) підрозділів підприємства.
Сукупність виробничих підрозділів (цехи, дільниці, обслуговуючі господарства та служби), які прямо чи побічно беруть участь у виробничому процесі, їх кількість і склад визначають виробничу структуру підприємства.
У залежності від того, який підрозділ є основною структурною виробничою одиницею підприємства, розрізняють цехову, безцехову, корпусну і комбінатську структури основного виробництва.
В цеховій структурі основною виробничою одиницею є цех. Цех - це відокремлена в технологічному й адміністративному відношенні ланка підприємства, в якій виготовляється той чи інший продукт цілком або виконується визначена завершена стадія з виробництва продукту.
За характером діяльності цехи підрозділяються на:
Основні цехи поділяються на заготівельні (спеціалізуються на проведенні заготівель), обробні (механообробні, деревообробні, термічні тощо) і складальні (агрегатного й остаточного збирання виробів з деталей і вузлів, виготовлених на інших підприємствах).
Відомі два типи структур виробничих підрозділів підприємства:
На практиці часто зустрічається змішана (предметно-технологічна) структура, при якій частина цехів спеціалізована технологічно, а інша —предметно.
На підприємствах із простим виробничим процесом застосовується безцехова структура, основою будови якої є виробнича дільниця - сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи чи виготовляється однотипна продукція.
При корпусній структурі основним виробничим підрозділом великого підприємства є корпус, у який об'єднані кілька однотипних цехів.
На підприємствах із багатостадійними процесами виробництва і комплексною переробкою сировини (металургійна, хімічна, текстильна промисловість) використовується комбінатська структура. Її основу складають підрозділи, котрі виготовляють технологічно завершену частину готового виробу (чавун, сталь, прокат).
До факторів, що впливають на виробничу структуру підприємства, відносять: характер продукції і технологія її виготовлення, масштаб виробництва, ступінь спеціалізації та кооперування з іншими підприємствами, а також ступінь спеціалізації виробництва усередині підприємства.
До виробничої структури підприємства, крім виробничих підрозділів основного виробництва, входять виробничі підрозділи допоміжного й обслуговуючого виробництв, які складають його виробничу інфраструктуру. Наприклад, для підприємств машинобудування до складу виробничої інфраструктури входять інструментальне, ремонтне, енергетичне, метрологічне, транспортне, складське господарства.
Невиробничі підрозділи підприємства забезпечують задоволення соціальних потреб працівників та членів їх родин, сукупно складаючи його невиробничу структуру: житлово-комунальне господарство (гуртожитки, готелі, житлові будинки), громадське харчування (їдальні, буфети, кафе), спортивно-оздоровчі підрозділи (медпункти, поліклініки, лікарні, профілакторії, стадіони, спортивні комплекси), культурно-освітні підрозділи (дитячі дошкільні установи, бібліотеки, палаци культури, бази відпочинку, освітні та підготовчі курси, професійні училища) тощо. Склад і розміри підрозділів невиробничої інфраструктури визначаються потребами та ресурсами підприємств, а тому найменш розвинутою, незважаючи на галузеву належність, є інфраструктура малих підприємств.
3.2. Структура управління підприємством
Для того, щоб будь-яке підприємство могло успішно функціонувати, досягати періодично встановлюваних цілей, реалізовувати покладену на нього місію, необхідним є наявність функціонально поєднаних управлінських підрозділів. В управлінській науці та практиці цю сукупність взаємопов’язаних підрозділів прийнято називати організаційною структурою управління.
Управління підприємством може бути представлене в єдності двох підсистем — підсистема, яка керує, і підсистема, яка потребує керування, тобто суб'єкта та об'єкта управління. Виділення цих двох підсистем у цілісній системі, якою є підприємство, зумовлене об'єктивно існуючим на ньому поділом праці.
Між підсистемами та окремими елементами в підсистемах управління існують зв'язки, які можна підрозділити на:
1) лінійні зв'язки виникають між підрозділами різних рівнів управління, коли один керівник адміністративно підлеглий іншому (директор - начальник цеху - майстер);
2) функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують визначені функції на тих рівнях управління, між якими не існує адміністративного підпорядкування (начальник планового відділу - начальник цеху);
3) міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами одного рівня управління (начальник основного цеху - начальник транспортного цеху).
Відомі кілька типів організаційних структур управління:
У господарській практиці найчастіше зустрічається змішаний тип управління, тобто поєднання перерахованих вище типів організаційних структур управління на різних рівнях управління підприємством.
3.3. Організація управління підприємством
Управління являє собою централізований вплив на колектив людей із метою організації та координації їх діяльності в процесах виробництва та реалізації продукції (надання послуг). Необхідність управління пов'язана з розподілом праці на підприємстві.
Головною задачею управління підприємством є забезпечення росту ефективності виробництва на основі постійного вдосконалення його технічного рівня, форм і методів управління, підвищення продуктивності праці як найважливіших умов отримання та нарощування доходів підприємства.
В основі управління підприємством лежать принципи, під якими прийнято розуміти керівні норми та правила, що покладені в основу вирішення задач, пов'язаних із управлінням. У принципах виявляються найбільш стійкі ознаки об'єктивних закономірностей управління.
Найважливішими принципами організації управління підприємством є:
Відокремлений вид управлінської діяльності, що виникає на основі її розподілу всередині процесу управління, називають функцією управління. До загальних функцій управління підприємством відносяться:
Управління підприємством — це цілеспрямований вплив одних працівників, який направлений на інших. Способи такого впливу (на окремого працівника чи на окремий колектив), котрі направлені на досягнення цілей підприємства, називаються методами управління. Розрізняють такі методи управління:
ЧАСТИНА ІІ. ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА
НА ПІДПРИЄМСТВІ
ТЕМА 4. Виробничий процес і його організація
4.1. Сутність виробничого процесу та принципи організації
4.2. Виробничий цикл і його характеристики
4.3. Методи організації виробництва
4.4. Організаційні типи виробництва
4.1. Сутність виробничого процесу та принципи організації
Процес взаємодії елементів виробництва на підприємстві, котрий направлений на перетворення вхідної сировини (матеріалів) у готову продукцію, придатну для реалізації чи для подальшої обробки, називається виробничим процесом або виробництвом.
Складовими виробничого процесу є праця (діяльність людей), предмети та знаряддя праці. У багатьох виробництвах використовуються природні процеси (біологічні, хімічні, фізичні).
Виробничі процеси на підприємстві поділяються:
1) за відношенням до виготовлення продукції:
2) за перебігом у часі:
3) за кількістю компонентів продукції:
4) за ступенем автоматизації:
Всі виробничі процеси складаються з ряду виробничих стадій. Стадія — це технологічно завершена частина виробництва, що характеризує зміну предмета праці, що переходить із одного якісного стану в інший.
Виробнича стадія, у свою чергу, поділяється на ряд виробничих операцій, які представляють собою найпростішу складову процесу праці. Виробнича операція виконується на окремому робочому місці одним або групою робітників, які за допомогою одних і тих самих засобів праці трансформують один і той самий предмет праці.
За призначенням виробничі операції поділяють на:
Первинною ланкою підприємства, яка може функціонувати відносно самостійно, є робоче місце — обмежена ділянка виробничої площі підприємства, яка пристосована для виконання конкретного виробничого завдання одним робітником.
Для організації виробничого процесу необхідно дотримуватися таких принципів:
1) спеціалізація (закріплення за виробничим підрозділом (цехом, дільницею) чи робочим місцем технологічно однорідної групи робіт або чітко визначеної номенклатури виробів. Розрізняють кілька видів спеціалізації:
2) безперервність (скорочення часу перерв між суміжними технологічними операціями при виробництві конкретних виробів);
3) пропорційність (погодження у часі та за потужністю всіх взаємозалежних підрозділів підприємства);
4) паралельність (одночасне виконання окремих виробничих процесів, пов’язаних із виготовленням конкретного виробу);
5) прямоточність (переміщення предметів праці в процесі обробки найкоротшими маршрутами без зустрічних і зворотних переміщень всіма стадіями й операціями виробничого процесу від їх запуску до виходу готової продукції);
6) ритмічність (забезпечення виробництва однакової чи рівномірно змінної кількості продукції за рівні проміжки часу);
7) гнучкість (швидка адаптація виробничого процесу до зміни організаційно-технічних умов, пов'язаних, наприклад, із зміною кон’юнктури ринку).
4.2. Виробничий цикл і його характеристики
Календарний період від запуску вхідних матеріалів в основне виробництво до отримання готової продукції називається виробничим циклом. Залежно від виду продукції він вимірюється у роках, днях, годинах, хвилинах тощо. Цей параметр виробничого процесу є одним із найважливіших показників для розрахунку строків запуску продукції у виробництво, потужності виробничих підрозділів, об’ємів незавершеного виробництва тощо.
Виробничий цикл складається:
Основною складовою виробничого циклу є тривалість технологічних операцій, що складає технологічний цикл (Тц):
де n - кількість предметів у партії; t - тривалість обробки одного предмета; Kм - кількість робочих місць, на яких виконується дана операція.
Предмети праці в процесі виробництва можуть переміщатися паралельно і послідовно. Тривалість циклу найменша при рівнобіжному русі предметів праці, а найбільша - при послідовному.
4.3. Методи організації виробництва
Залежно від виду виробництва, об’ємів випуску продукції, її складності та матеріаломісткості застосовується відповідний метод організації виробництва. Метод організації виробництва — це спосіб виконання виробничого процесу, що передбачає застосування сукупності певних заходів і прийомів. При характеристиці методу організації виробництва особливо важливим є взаємозв’язок послідовності виконання операцій технологічного процесу з порядком розміщення обладнання та ступінь неперервності виробничого процесу.
Існує два основні методи організації виробництва: потокове і непотокове виробництво.
Непотоковий метод використовується переважно в одиничному та серійному виробництвах. Йому властиві такі ознаки:
В умовах одиничного виробництва непотоковий метод застосовується у формі одинично-технологічного методу (оброблювані предмети праці не повторюються). У серійному виробництві непотоковий метод приймає дві форми:
Потокове виробництво є найбільш ефективним, тому що забезпечує чітко погоджене виконання всіх операцій технологічного процесу в часі та просторі. Воно характеризується такими основними ознаками:
Потоковий метод характерний для масового та крупносерійного виробництва.
Основною структурною ланкою потокового виробництва є потокова лінія, тобто ряд взаємозалежних робочих місць, розташованих у порядку послідовності виконання технологічного процесу й об'єднаних загальною для всіх нормою продуктивності, яку визначає ведуча машина потоку.
4.4. Організаційні типи виробництва
Промислові підприємства розрізняються за структурою й обсягом виробленої продукції, широтою її номенклатури. Залежно від цих чинників окремі робочі місця, дільниці, цехи та підприємства можна розділити на кілька організаційних типів виробництва.
Тип виробництва — це комплексна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва, котра охоплює номенклатуру продукції, об’єм виробництва, характер завантаження робочих місць, кваліфікацію робітників, рівень собівартості продукції тощо. Основною характеристикою поділу на типи виробництва є спеціалізація робочих місць.
Залежно від ступеня завантаження робочих місць, який обумовлюється масштабом і трудомісткістю виробництва, розрізняють такі типи виробництва:
1.одиничне; 2. серійне; 3.масове.
Одиничне виробництво характеризується широким асортимен том продукції та невеликим об’ємом випуску однакових виробів. При цьому зразки виробів ніколи не повторюються чи повторюються нерегулярно. Використовується, як правило, унікальне чи уні версальне обладнання, котре розміщене однорідними групами. При одиничному типі виробництва застосовується послідовне переміщення предметів праці, присутні відносно велика питома вага ручної праці, значні об’єми неза вершеного виробництва, потреба у робітниках-універсалах високої кваліфікації, відсутнє закріплення операцій за робочи ми місцями. Саме тому продукція одиничного виробництва має найвищу собівар тість, а виробничий цикл —найбільшу тривалість.
Різноманітна номенклатура робить одиничне виробництво найбільш мобільним та швидко адаптовуваним до умов сучасного ринку. Як правило, одиничне виробництво характерне для підприємств суднобудування, верстатобудування та виробництва іншого унікального обладнання. Прикладом одиничного виробництва в окремому підприємстві може бути дослідне чи експериментальне виробництво.
Серійне виробництво характеризується тим, що виробляється обмежений асортимент продукції. Предмети праці до робочого місця надходять не одиницями, як при одиничному виробництві, а періодично певними партіями (серіями). Залежно від розміру партії розрізняють дрібно-, середньо- та крупносерійне виробництва. Як правило, виготовлення значної частини продукції в умовах серійного виробництва періодично повторюється протягом року чи кількох років, що дає можливість організувати цей випуск на технологіч но спеціалізованих дільницях (передусім це стосується організації середньо- та крупносерійного виробництва).
Відмінними рисами серійного виробництва є:
Продукція серійного виробництва, як правило, стандартна (наприклад, обладнання для хімічної чи харчової промисловості). У виробництвах серійного типу рівень собівартості продукції зни жується за рахунок спеціалізації робочих місць, ширшого залучення робітників середньої кваліфікації, зменшення, порівняно з одиничним ви робництвом, витрат на заробітну плату.
Масове виробництво характеризується виготовленням окремих видів продукції у великій кількості на вузькоспеціалізованих робочих місцях протягом тривалого періоду. Необхідною умовою масового виробництва є постійний рівень попи ту на продукцію.
Головною ознакою масового типу виробництва є виготовлення вели кого об’єму однорідної продукції. Для цього типу виробництва харак терні: незмінна номенклатура продукції, що виробляється; спеціаліза ція робочих місць на виконанні однієї постійно закріпленої операції; застосування спеціалізованого та спеціального обладнання; незначна тривалість виробничо го циклу; високий рівень механізації й автоматизації виробничих процесів; застосування паралельного переміщення предметів праці.
Собівартість продукції масового виробництва, порівняно з одинич ним та серійним, значно менша, тому цей тип виробництва ство рює передумови для поглиблення спеціалізації та підвищення продук тивності праці, що веде до підвищення ефективності виробництва. Як правило, собівартість дослідного зразка одиничного виробництва у 20...30 разів вища, ніж масового.
Збільшення масовості та серійності виробництва має ряд позитивних рис: збільшується продуктивність праці за рахунок поглиб лення виробничих навичок та кращого оснащення робочих місць; зни жується собівартість продукції та підвищується ефективність використання обладнан ня, скорочується час виробництва виробу.
Разом з тим масове та серійне виробництво має ряд недоліків. Го ловними з них є орієнтація не на конкретного споживача і його вимоги, а на середні стандарти, проблеми з переорієнтацією виробництва, що пов'я зані з застосуванням значної кількості спеціального обладнання.
Важливою кількісною характеристикою типу виробництва є рівень спеціалізації робочих місць, який визначається коефіцієнтом закріплення операцій (К з.о.), тобто середньою кількістю операцій, які приходяться на одне робоче місце за місяць:
де n - кількість предметів, що оброблюються даною групою робочих місць;
m - кількість операцій, що приходяться на i-тий предмет;
Kм - кількість робочих місць.
Коефіцієнт закріплення операцій за одним робочим місцем для масового виробництва складає 1...3, для крупносерійного — 4...10, середньосерійного — 11...20, дрібносерійного — більше 20, одиничного — більше 40.
ТЕМА 5. Виробничі ресурси підприємства
5.1. Персонал
5.2. Основні засоби
5.3. Оборотні засоби
5.1. Персонал
Персонал підприємства - це сукупність працівників, що входять у його обліковий (особовий, списковий) склад. Усі працівники підприємства поділяються на дві групи:
За характером функцій, що виконуються, промислово-виробничий персонал (ПВП) підрозділяється на чотири категорії:
Співвідношення працівників за окремими категоріями характеризує структуру персоналу підприємства.
Якісними характеристиками кожного працівника підприємства є:
Для кількісної характеристики працівників підприємства використовується ціла система показників, основними з яких є:
Для визначення чисельності працівників за визначений період використовується показник середньоспискова чисельності. Середньоспискова чисельність працівників за місяць (середньомісячна) визначається як частка від ділення суми всіх облікових даних за кожний день на календарне число днів у місяці. При цьому у вихідні та святкові дні приймається облікова чисельність працівників за останній робочий день. Середньоспискова чисельність працівників за квартал (рік) визначається шляхом підсумовування середньомісячної чисельності працівників за всі місяці роботи підприємства в кварталі (року) і ділення отриманої суми на 3 (12).
Рух (оборот) працівників на підприємстві характеризують наступні показники:
5.2. Основні засоби
Засоби праці (машини, обладнання, будинки, транспортні засоби) разом із предметами праці (сировиною, матеріалами, напівфабрикатами, паливом) утворюють засоби виробництва, які на рівні підприємства виступають як основні й оборотні засоби.
Основні засоби представляють ту частину виробничих засобів, які у вигляді матеріальних (речових) цінностей беруть участь у процесі виробництва тривалий час (більше одного виробничого циклу чи календарного року) та зберігають при цьому свою натуральну (фізичну) форму.
Поряд із виробничими існують невиробничі основні засоби - майно соціального призначення. Це житлові будинки, дитячі та спортивні установи, їдальні, бази відпочинку й інші об'єкти культурно-побутового обслуговування працівників, які знаходяться на балансі підприємств і не здійснюють прямого впливу на виробничий процес.
У залежності від виробничого призначення основні засоби поділяються на групи:
У сукупності вони утворюють активну та пасивну частини основних засобів. До активної частини відносяться основні засоби, що беруть безпосередню участь у створенні продукції, а до пасивної – лише та їх частина, що створює сприятливі умови для виробництва продукції.
Співвідношення між окремими групами та частинами основних засобів характеризує їхню структуру, яка має важливе значення в організації виробництва. Найбільш ефективною для підприємств однієї галузі є та структура, де більша питома вага активної частини.
На структуру основних виробничих засобів впливають такі фактори, як спеціалізація і концентрація виробництва, особливості виробничого процесу, рівень механізації й автоматизації, географічне розміщення підприємства й ін.
Існує кілька видів вартостей основних засобів:
Основні засоби, що перебувають у власності підприємства, поступово зношуються. Розрізняють зношення:
Існують такі форми відновлення техніко-економічних параметрів основних засобів:
5.3. Оборотні засоби
Поряд із основними виробничими засобами в процесі виробництва беруть участь оборотні засоби. Оборотні засоби - це та частина засобів виробництва, котра цілком споживається в кожному наступному виробничому циклі та виступає матеріальною основою нової продукції. Їх вартість повністю включається до собівартості готової продукції і в процесі виробництва оборотні засоби не зберігають своєї натуральної форми.
Оборотні засоби у виробничому процесі можуть перебувати у такому вигляді:
Співвідношення між окремими групами, елементами оборотних засобів і загальних їхніх обсягів, виражене в частках або відсотках, називається структурою оборотних засобів. Вона формується під впливом ряду факторів: характеру та форми організації виробництва, типу виробництва, тривалості технологічного циклу, умов постачань паливно-сировинних ресурсів тощо.
У середньому на промислових підприємствах України в загальному обсязі оборотних засобів частка виробничих запасів складає близько 70%, а незавершеного виробництва та напівфабрикатів власного виготовлення - 25%.
ЧАСТИНА ІІІ. економічнІ основи РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА
ТЕМА 6. Потреба підприємства у виробничих ресурсах
6.1. Виробнича програма підприємства
6.2. Визначення чисельності категорій працівників
6.3. Виробнича потужність підприємства
6.4. Нормування оборотних коштів
6.1. Виробнича програма підприємства
Виробнича програма - це завдання по випуску та реалізації продукції, що відповідає якості, в асортименті в натуральному та вартісному вираженні на визначений період (рік, квартал, місяць). Виробнича програма визначає завдання по введенню дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності робітників тощо. Вона тісно пов'язана з фінансовим планом, планом по витратах виробництва, прибуткові і рентабельності.
Підприємства промисловості формують свою виробничу програму самостійно на основі виявленого в процесі дослідження ринку споживчого попиту, портфеля замовлень (договорів) на продукцію та послуги, державних замовлень і власних потреб.
Виробнича програма складається з трьох розділів:
6.2. Визначення чисельності категорій працівників
Розрахунок чисельності працівників є найважливішою завданням при визначенні обґрунтованої потреби в кадрах для забезпечення безперебійного виробничого процесу на підприємстві. Планові розрахунки за кожною їх категорією з застосуванням різних методів визначення необхідної їхньої чисельності.
Розрахункова чисельність промислово-виробничого персоналу на плановий період визначається, виходячи з базисної чисельності (Чб), планованого індексу зміни обсягу виробництва (Jq) і відносної економії працівників, отриманої в результаті пофакторних розрахунків росту продуктивності праці (ЕЧ):
Більш точним є метод розрахунку планової чисельності промислово-виробничого персоналу на основі повної трудомісткості виготовлення продукції:
Чпвп = ∑t / (Б * Квн) ,
де ∑t - повна планова трудомісткість виробничої програми, люд-год.;
Б - баланс робочого часу одного працівника (розрахунковий ефективний фонд робочого часу); Квн - очікуваний коефіцієнт виконання норм.
Загальна чисельність робітників (чол.), зайнятих на нормованих роботах, визначається за формулою:
Чр = Тп * m / ( Б * Квн )
де Тп - планова трудомісткість одиниці визначеного виду продукції, люд.-год.; m - кількість виробів даного виду продукції, одиниць.
Чисельність основних робітників, зайнятих на ненормованих роботах, а також допоміжних робітниках розраховується за нормами обслуговування з урахуванням змінності робіт.
При складанні балансу робочого часу визначають кількість днів або годин, яке потрібно відробити кожному робітникові протягом планового періоду, число днів неявок на роботу, середню тривалість робочого дня одного середньоспискового робітника. У балансі робочого часу розрізняють такі категорії фонду часу:
Чисельність керівників, фахівців і службовців розраховується за кожною функцією методом прямого нормування чи методом кореляційної залежності. Керівники підприємств при встановленні чисельності управлінського персоналу можуть керуватися типовими штатними розписами, розробленими науково-дослідницькими організаціями.
Чисельність непромислового персоналу не залежить від чисельності промислово-виробничого персоналу і визначається роздільно за кожним видом діяльності з урахуванням особливостей підприємства (дитячі установи, житлово-комунальне господарство, підсобне сільське господарство і т.п.).
6.3. Виробнича потужність підприємства
Основою для визначення максимально можливого випуску продукції за рік служить середньорічна виробнича потужність підприємства і коефіцієнт її використання. Виробнича потужність підприємства – це максимально можливий річний (добовий, змінний) випуск продукції (чи обсяг переробки сировини) у номенклатурі й асортименті за умови найбільш повного використання потужності обладнання та виробничих площ, застосування прогресивної технології й організації виробництва. Для виміру виробничої потужності використовуються натуральні й умовно-натуральні вимірники (тонни, штуки, метри, тисячі умовних банок і т.д.).
Розрізняють три види потужності:
При визначенні поточної потужності обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) і середньорічну потужність підприємства.
Величина потужність залежить від багатьох факторів: кількості встановленого обладнання, технічної норми продуктивності ведучого обладнання, номінального фонду часу роботи обладнання і використання виробничих площ протягом року, номенклатури, асортименту і якості продукції, що виготовляється, нормативів тривалості виробничого циклу і трудомісткості виготовленої продукції (наданих послуг) тощо.
Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю ведучих виробничих цехів, дільниць або агрегатів, тобто за потужністю ведучих виробництв.
6.4. Нормування оборотних коштів
Головною умовою формування і використання оборотних засобів з метою ефективного використання оборотних коштів на підприємствах є їхнє нормування. Нормування — це обчислення тієї частини оборотних засобів (запасів і затрат), яка потрібна підприємству для забезпечення нормального, безперебійного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків.
Основним завданням нормування є розробка на кожному підприємстві економічно обґрунтованих норм і нормативів власних оборотних коштів. При розрахунку власних оборотних коштів потрібно враховувати виробничу спеціалізацію підприємства, плани виробництва та реалізації продукції, її собівартість, умови розрахунків із постачальниками тощо.
Норма — це відносна чи мінімальна величина оборотних засобів, яка обчислена за кожним їх видом і необхідна для розрахунку нормативу. За окремими видами оборотних засобів норма розраховується в абсолютних величинах (наприклад, максимально допустимі абсолютні величини затрат сировини і матеріалів, палива й електричної енергії на виробництво одиниці продукції), за інших — у відносних.
Норматив — це мінімальний розмір власних оборотних коштів, необхідний підприємству для його виробничої діяльності. Нестача їх нормативного обсягу негативно впливає на стан виробництва і, як правило, призводить до його скорочення, невиконання виробничої програми через перебої у виробництві, а звідси — й у виконанні договірних зобов’язань із реалізації продукції. Понаднормативні запаси оборотних засобів негативно впливають на використання грошових коштів, затримуючи їх обіг, сприяючи створенню надлишків окремих видів сировини та матеріалів, “замороженню” частини оборотних коштів.
На підприємствах може здійснюватися нормування обігових коштів у виробничих запасах, незавершеному виробництві, готовій продукції та витрат майбутніх періодів. Необхідність обчислення того чи іншого нормативу залежить від спеціалізації та величини конкретного підприємства. Найчастіше визначається норматив виробничих запасів.
Норматив виробничих запасів (по сировині, матеріалам, паливу) визначається шляхом множення середньодобового споживання у вартісному вираженні на норму запасу в днях.
Середньодобова потреба в певному виді матеріальних ресурсів визначається діленням вартості їх річної (квартальної) витрати на 360 (90) днів. Норма оборотних засобів враховує час їх перебування у поточному, страховому, транспортному та технологічному запасах.
Поточний запас - основний вид запасу сировини, матеріалів, купо ваних виробів та напівфабрикатів, призначений для забезпечення без перебійного виробничого процесу між двома черговими поставками. На розмір поточного запасу впливають періодичність поставок матері алів за договорами (цикл постачань), а також обсяг їх споживання у виробництві. Норма оборотних активів у поточному запасі, як правило, приймається у розмірі 50% середнього циклу постачання, що обумовлено поставкою матеріалів декількома постачальниками й у різні строки.
Страховий запас призначений для забезпечення безперебійного виробничого процесу при відхиленні від прийнятих інтервалів поставок. Страховий, або гарантійний, запас необхідний кожному підприємству для забезпечення безперервності процесу виробництва у випадках порушення умов та термінів поставок матеріалів контрагентами, або відвантаження некомплектних партій. Страховий запас приймається, здебільшого, у розмірі 50% поточного запасу.
Транспортний запас створюється у випадку перевищення строків вантажообігу порівняно зі строками документообігу. Хоча транспортний запас може і не створюватися, якщо строк вантажообігу менше, ніж строк документообігу.
Технологічний (підготовчий) запас здійснюється на час підготовки матеріалів до виробництва, включаючи аналіз і лабораторні випро бування. Цей запас враховується у тому випадку, коли він не є части ною процесу виробництва (наприклад, при підготовці деяких видів си ровини та матеріалів до виробництва необхідний час на підсушування, нагрівання, розмелювання, відстоювання, доведення до визначених кон центрацій тощо).
ТЕМА 7. Інноваційні процеси на підприємстві
7.1. Загальна характеристика нововведень
7.2. Технічний розвиток підприємства
7.3. Організаційний розвиток на підприємстві
7.4. Інвестиційне забезпечення інноваційних процесів
7.1. Загальна характеристика нововведень
Досягнення науково-технічного прогресу поширюються у виробництві у формі інновацій. Поняття "інновація" (російською мовою - "нововведения") походить від англійського слова innovation, що в перекладі з англійського означає "введення новацій" (нововведення). Під нововведенням розуміється новий порядок, новий метод, нова продукція чи технологія, нове явище.
Процес використання нововведення, пов'язаний з його придбанням (одержанням), відтворенням і реалізацією в матеріальній сфері суспільства, представляє собою інноваційний процес. Інноваційні процеси зароджуються в окремих галузях науки, а завершуються – в сфері суспільного виробництва, викликаючи в ній прогресивні, якісно нові зміни.
Інновації можуть відноситися як до техніки та технології, так і до форм організації виробництва і управління. Усі вони тісно взаємозалежні і є якісними рівнями в розвитку продуктивних сил, підвищенні ефективності виробництва. Із урахуванням предмета інновацій розрізняють наступні їх види:
7.2. Технічний розвиток підприємства
Технічний розвиток підприємства — це процес формування та вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства, орієнтований на кінцеві результати його господарської діяльності. Метою продуктово-технологічних інновацій є:
Розвиток техніко-технологічної бази підприємства здійснюється за рахунок модернізації обладнання, технічного переозброєння, реконструкції та розширення, нового будівництва. Вибір конкретного напрямку технічного розвитку підприємства проводиться на основі результатів аналізу й оцінки техніко-організаційного рівня виробництва.
Основними показниками такої оцінки є:
Управління технічним розвитком підприємства має включати такі етапи:
7.3. Організаційний розвиток на підприємстві
Організаційний розвиток передбачає удосконалення діючих і впровадження нових методів і форм організації виробництва та праці. Для здійснення виробничого процесу необхідне його матеріально-технічне забезпечення і відповідна організація, тобто раціональне й ефективне поєднання праці персоналу з знаряддями та предметами праці.
Організація праці являє собою систему заходів, спрямованих на найбільш раціональне використання робочої сили у виробництві. Поєднання учасників трудового процесу забезпечується різними формами поділу та кооперації праці, організацією обслуговування робочих місць, установленням раціональних режимів праці і відпочинку.
Основними напрямками організаційного розвитку є:
Основними сучасними тенденціями організаційного прогресу також є: прискорення темпів розвитку окремих суспільних форм організації виробництва (деконцентрація, кооперування, конверсія, диверсифікація), поглиблення мотивації праці, розвиток колективної форми організації й оплати праці.
7.4. Інвестиційне забезпечення інноваційних процесів
Інвестиції — це довгострокові вкладення капіталу в об'єкти підприємницького й іншого видів діяльності з метою одержання прибутку. Розрізняють внутрішні (вітчизняні) і зовнішні (іноземні) інвестиції.
Внутрішні інвестиції розділяються на:
Зовнішні інвестиції поділяються на:
Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути: основний капітал (знову створюваний і той, що потребує модернізації), оборотний капітал, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності.
Одна з найбільш важливих господарських задач, які повинні вирішувати підприємства - це вигідне вкладення грошових ресурсів із метою одержання максимального доходу. Інвестиційна політика визначає найбільш пріоритетні напрямки вкладення капіталу, від яких залежить ефективність господарської діяльності, та забезпечення найбільшого приросту продукції і прибутку на кожну гривню витрат.
У сучасних умовах найбільшу частину інвестицій підприємства направляють у капітальне будівництво на розширене відновлення основних засобів. При відсутності проекту капітальних вкладень кращим способом інвестування є зберігання грошей на депозитах надійного банку чи придбання контрольного пакету акцій перспективного підприємства, завдяки чому можна впливати на діяльність цього підприємства і направляти його інвестиції з вигодою для себе.
ЧАСТИНА ІV. результати ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
ТЕМА 8. Продукція підприємства та її якість
8.1. Загальна характеристика продукції
8.2. Якість продукції та її оцінка
8.1. Загальна характеристика продукції
Результат діяльності підприємства частіше виступає в матеріальній формі — у вигляді продукції.
Продукція (готова продукція)- це завершені виробництвом вироби промислового підприємства, що відповідають державним стандартам або технічним умовам, прийняті відділом технічного контролю, супроводжуються документами, що засвідчують якість, і призначені для реалізації.
Продукти праці розділяються на засоби виробництва (засоби праці та предмети праці) та предмети споживання (продовольчі та промислові товари).
Планування й облік виробництва продукції здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках. Об’єми продукції в натуральному виразі можуть вимірюватися фізичними (т, шт, м), умовно-натуральними (умовні банки, умовні листи шиферу чи штуки цегли) і подвійними натуральними одиницями (виробництво труб - в т і п.м, тканин – п.м і кв.м).
Ступінь задоволення потреб ринку характеризує об’єм товарів визначеної номенклатури й асортименту. Номенклатура - це укрупнений перелік продукції, що випускається підприємством, а асортимент - характеризує її склад за видами, типами, сортами й іншими ознаками.
Обсяг продукції у вартісному вираженні визначається такими показниками:
8.2. Якість продукції та її оцінка
Якість продукції - це сукупність властивостей продукції, що обумовлюють її придатність задовольнити конкретні потреби відповідно до призначення. Показник якості продукції являє собою комплексну кількісну характеристику однієї чи кількох властивостей продукції.
У різних галузях промисловості для характеристики якості продукції використовуються різні показники. Наприклад, у харчовій промисловості вони є такими:
У машинобудуванні застосовуються наступні показники для оцінки якості продукції:
Для визначення якості продукції, що випускається на підприємстві, застосовують систему загальних показників, у яку входять:
Тема 10. Економічна оцінка спожитих на підприємстві ресурсів
10.1. Поняття про витрати підприємства та собівартість продукції
10.2. Витрати споживання робочої сили
10.3. Витрати споживання виробничих засобів
10.1. Поняття про витрати підприємства та собівартість продукції
У процесі своєї діяльності підприємство здійснює певні витрати. Залежно від ролі, яку вони відігра ють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:
Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на виробництво.
Існують такі класифікації витрат підприємства на виробництво та реалізацію продукцію:
Собівартість продукції - це грошове вираження величини тих витрат підприємства на виробництво та реалізацію, котрі будуть відшкодовані після її реалізації.
Собівартість продукції – це показник, який характеризує діяльність усіх підрозділів підприємства, тобто показує ефективність його роботи в цілому.
До собівартості продукції включають такі витрати:
У практиці господарювання розрізняють загальну собівартість (витрати сумуються по всьому обсягу продукції за визначений період) і собівартість одиниці продукції.
10.2. Витрати споживання робочої сили
Відповідно до Закону України "Про оплату праці" сутність заробітної плати визначається як "вина города, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку влас ник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу'".
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей пра цівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства та максимальним розмі ром не обмежується.
Заробітна плата складається з основної і додаткової оплати праці.
Основна заробітна плата нараховується за виконану роботу за тарифними ставками, відрядними розцінками чи посадовими окладами і не залежить від результатів госпо дарської діяльності підприємства. Вона включає такі виплати: оплату за фактично відпрацьовані людино-години, доплати за суміщення про фесій, за багатоверстатне обслуговування, за класність, виплату міжрозрядної різниці, персональні надбавки, доплати за роботу в нічний час, доплату незвільненим бригадирам за керівництво бригадою, за навчан ня учнів, доплати відрядникам у зв'язку зі змінами умов роботи, опла ту простоїв не з вини працівника, оплату за понаднормовану роботу тощо.
Основна заробітна плата є базою нормального відтворення робочої сили. Вона залежить від результатів праці робітника, якості робочої сили, кваліфікації, виробничого досвіду тощо. Оскільки основна заробітна плата визначається за тарифною систе мою, розцінками з оплати праці за одиницю праці (роботи), то її нази вають базовою (тарифною).
Додаткова заробітна плата — це складова заробітної плати пра цівників, до якої включають витрати на оплату праці, не пов'язані з виплатами за фактично відпрацьований час. Нараховують додаткову заробітну плату залежно від досягнутих і запланованих показників, умов виробництва, кваліфікації виконавців. Додаткова заробітна плата включає окремі види преміювання, вина городи та інші види заохочення, визначені Положенням з оплати праці підприємства. Розміри додаткової заробітної плати залежать від ре зультатів господарської діяльності та виплат за рахунок власних коштів (прибутку) підприємств. Джерелом додаткової оплати праці є фонд матеріального стимулювання, який створюється за рахунок прибутку.
Основою організації оплати праці керівників, службовців і спеціалістів є система посадових окладів, які є різновидом погодинної оплати праці. Посадовий оклад — це щомісячний розмір погодинної заробітної плати, установлений у централізованому порядку для певної посади управлінського персоналу, спеціалістів і службовців.
Розмір заробітної плати за посадовими окладами регулюється за твердженою урядом схемою посадових окладів з урахуванням значення тієї чи іншої галузі, залежно від особливостей виробництва, умов праці, обсягу та складності роботи, рівня відповідальності, кваліфікації пра цівників тощо.
Фонд заробітної плати — це загальна сума грошових коштів, на правлена на оплату праці робітників і управлінського персоналу підпри ємства за визначений обсяг виробленої продукції, а також на оплату невідпрацьованого часу, який підлягає оплаті відпо відно до чинного законодавства.
Витрати на основну заробітну плату є основною частиною фонду оплати праці і безпосередньо входять до собівартості виробленої про дукції.
10.3. Витрати споживання виробничих засобів
Амортизація основних засобів і нематеріальних активів — це поступове відшкодування витрат на їх придбання, виготовлення чи поліпшення у межах норм амортизаційних відрахувань. Амортизації підлягають витрати на:
Сума амортизаційних відрахувань кварталу, щодо якого проводяться розрахунки (розрахунковий квартал), визначаються шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних засобів на початок такого розрахункового кварталу.
Балансова вартість групи основних засобів (окремого об'єкта основних засобів групи 1) на початок розрахункового кварталу визначається за формулою:
Б(а) = Б(а-1) + П(а-1) - В(а-1) - А(а-1),
де: Б(а) - балансова вартість групи (окремого об'єкта основних засобів групи 1) на початок розрахункового кварталу; Б(а-1) - балансова вартість групи (окремого об'єкта основних засобів групи 1) на початок кварталу, що передував розрахунковому; П(а-1) - сума витрат, понесених на придбання основних засобів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних засобів, що підлягають амортизації, протягом кварталу, що передував розрахунковому; В(а-1) - сума виведених з експлуатації основних засобів (окремого об'єкта основних засобів групи 1) протягом кварталу, що передував розрахунковому; А(а-1) - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварталі, що передував розрахунковому.
Облік балансової вартості основних засобів, які підпадають під визначення групи 1, ведеться по кожній окремій будівлі, споруді або їх структурному компоненту та в цілому по групі 1 як сума балансових вартостей окремих об'єктів такої групи. Облік балансової вартості основних засобів, які
підпадають під визначення груп 2, 3 і 4, ведеться за сукупною
балансовою вартістю відповідної групи основних засобів незалежно
від часу введення в експлуатацію таких основних засобів.
Амортизація окремого об'єкта основних засобів групи 1 провадиться до досягнення балансовою вартістю такого об'єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Залишкова вартість такого об'єкта відноситься до складу валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а вартість такого об'єкта прирівнюється до нуля. Амортизація основних засобів груп 2, 3 і 4 провадиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.
Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних засобів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на податковий квартал):
група 1 - 2 відсотки;
група 2 - 10 відсотків;
група 3 - 6 відсотків;
група 4 - 15 відсотків.
Платники податку мають право протягом звітного періоду віднести до валових витрат будь-які витрати, пов'язані з поліпшенням основних засобів, що підлягають амортизації, у тому числі витрати на поліпшення орендованих основних засобів, у сумі, що не перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів станом на початок такого звітного періоду. Витрати, що перевищують зазначену суму, розподіляються пропорційно сумі фактично понесених платником податку витрат на поліпшення основних засобів груп 2, 3, 4 чи окремих об'єктів основних засобів групи 1 та збільшують балансову вартість основних засобів відповідних груп чи окремих об'єктів основних засобів групи 1 станом на початок розрахункового кварталу.
ТЕМА 11. Вартісна оцінка результатів діяльності підприємства
11.1. Кошторис витрат
11.2. Калькулювання собівартості продукції
11.3. Прибуток підприємства
11.1. Кошторис витрат
Кошторис витрат на виробництво та реалізацію продукції - це витрати підприємства за конкретний період, які пов'язані з його основною діяльністю, незалежно від того, відносяться вони на собівартість продукції в даному періоді чи ні. Тому величина витрат за кошторисом може не співпадати в часі з величиною загальної собівартості на весь обсяг продукції.
Кошторис характеризує загальну величину витрат підприємства в розрізі економічно однорідних елементів. У промисловості прийняте наступне групування витрат за економічними елементами:
У кошторисі витрати групуються незалежно від місця їх виникнення та показує їх ресурсну структуру цих витрат, що дуже важливо для аналізу факторів, які впливають на зниження собівартості продукції.
11.2. Калькулювання собівартості продукції
При визначенні собівартості окремих видів продукції (робіт, послуг) використовується групування витрат на одиницю продукції за статтями калькуляції, яке необхідне в процесі ціноутворення на різні види виробів (продукції), розрахунку їхньої рентабельності, аналізу витрат на виробництво однакових виробів із конкурентами тощо.
Розрізняють планові і фактичні калькуляції.
Головний об'єкт калькулювання - готові вироби (продукція), призначені для відпуску за межі підприємства.
Перелік статей калькуляції, їх склад і методи розподілу витрат за видами продукції (робіт, послуг) визначаються галузевими методичними рекомендаціями з питань планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) із урахуванням характеру і структури виробництва.
На більшості підприємств промисловості прийнята така типова (приблизна) номенклатура калькуляційних статей витрат:
Сума перших восьми статей утворить цехову собівартість, десяти - виробничу, і всіх статей - повну собівартість продукції.
В умовах переходу на ринкові відносини багато малих і середніх підприємств використовують скорочену номенклатуру калькуляційних статей.
Структура собівартості по калькуляційних статтях показує: співвідношення витрат у повній собівартості продукції, що витрачено, куди витрачено, на які цілі спрямовані кошти. Вона дозволяє виділити витрати кожного цеху чи підрозділу підприємства.
Якщо в кошторисі витрат на виробництво об'єднані тільки економічно однорідні елементи витрат, то в статтях калькуляції тільки деякі є однорідними, а інші включають різні види витрат, тобто є комплексними.
До факторів, що забезпечують зниження собівартості, відносяться: економія всіх видів ресурсів, що споживаються у виробництві (трудових і матеріальних); підвищення продуктивності праці, зниження втрат від браку і простоїв; поліпшення використання основних засобів; застосування новітньої технології; скорочення витрат із збуту продукції; зміна структури виробничої програми в результаті асортиментних зрушень; скорочення витрат на управління тощо.
11.3. Прибуток підприємства
Прибуток і доход є основними показниками фінансових результатів виробничо-господарської діяльності підприємства.
Доход - це виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) за винятком матеріальних витрат. Він являє собою грошову форму чистої продукції підприємства, тобто містить у собі витрати, пов’язані з оплатою праці і прибуток.
|
|
Доход |
|
Матеріальні витрати |
Оплата праці |
Прибуток |
|
Собівартість |
Чистий прибуток |
Податок на прибуток |
Виручка від реалізації |
Доход характеризує загальну суму коштів, що надходять до підприємства за визначений період і, за винятком податків, можуть бути використані на споживання й інвестування.
Прибуток - це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробництво і збут продукції.
В умовах ринкової економіки прибуток є одним з основних джерел нагромадження і поповнення дохідної частини державного і місцевого бюджетів; основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, його інвестиційної й інноваційної діяльності, а також джерелом задоволення матеріальних інтересів членів трудового колективу і власника підприємства.
На величину прибутку (доходу) істотно впливають як обсяг продукції, що випускається, так і її асортимент, якість, величина собівартості, ціноутворення й інші фактори. У свою чергу прибуток впливає на такі показники, як рентабельність, платоспроможність підприємства й інші.
Загальна величина прибутку підприємства (валовий прибуток) складається з трьох частин:
ЧАСТИНА V. ЕФЕКТИВНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
ТЕМА 12. Ефективність діяльності підприємства
12.1. Поняття та види ефективності
Ефективність являє собою комплексне відображення кінцевих результатів використання всіх ресурсів підприємства за визначений проміжок часу.
Показники ефективності дозволяють охарактеризувати рівень продуктивності праці, ступінь використання виробничих потужностей, сировинних і матеріальних ресурсів, можливості досягнення найбільших результатів при найменших витратах.
Оцінка економічної ефективності проводиться шляхом зіставлення результатів діяльності підприємства з відповідними витратами.
Під результатами виробництва розуміють його корисний кінцевий результат у вигляді матеріалізованого результату процесу виробництва, вимірюваного обсягом продукції в натуральній і вартісній формах.
Кінцевим результатом виробничої діяльності підприємства за визначений проміжок часу є продукція, а кінцевим господарським — прибуток.
Ефективність можна класифікувати за такими ознаками:
Усі разом узяті види ефективності формують загальну інтегральну ефективність діяльності підприємства.
12.2. Рентабельність і її види
На відміну від прибутку, що показує абсолютний ефект діяльності, існує відносний показник ефективності роботи підприємства - рентабельність. У загальному виді він обчислюється як відношення прибутку до витрат і виражається у відсотках.
Розрізняють наступні види рентабельності:
1) рентабельність виробництва (рентабельність виробничих засобів) - Рв, розраховується за формулою:
Рв = П / (ОЗП + НОЗ) *100,
де П - загальний (валовий) прибуток за рік (або інший період); ОЗП - середньорічна вартість основних засобів; НОЗ - середньорічний залишок нормованих оборотних засобів.
2) рентабельність власного капіталу Рк, що характеризується розміром статутного засобу (акціонерного капіталу);
Рк = П / Кс *100,
де П - чистий прибуток (з урахуванням сплати відсотків за кредит),
Кс - власний капітал, величина якого приймається за даними балансу і дорівнює сумі активів за мінусом боргових зобов'язань.
Показник рентабельності власного капіталу цікавить всіх акціонерів, тому що визначає верхню границю дивідендів;
3) рентабельність сукупних активів Ра - характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства:
Ра = П / Ка *100,
де Ка - середня сума активів балансу підприємства;
4) рентабельність продукції Рп, характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут:
Рп = Пр / Ср * 100,
де Пр - прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг); Ср - повна (чи загальна) собівартість реалізованої продукції;
5) рентабельність окремого виду продукції Рвир:
Рвир = (Цв – Св) / Св * 100,
де Цв і Св - відповідно ціна і повна собівартість одиниці визначеного виду продукції;
6) рентабельність продажів Рр - показує частку прибутку, що приходиться на одну грошову одиницю продажів (вартість реалізованої продукції Vр):
Рпр = П / Опр *100.
12.3. Оцінювання ефективності інноваційних процесів
Основним узагальнюючим показником економічної ефективності техніко-технологічних нововведень є показник економічного ефекту. У ньому знаходять висвітлення часткові показники ефективності: продуктивність праці, фондовіддача, матеріало- й енергоємність, показники технічного рівня виробництва, якість продукції й ін.
Показник економічного ефекту від реалізації нововведень визначається як перевищення вартісної оцінки результатів над вартісною оцінкою сукупних затрат ресурсів за весь період здійснення заходів.
Економічний ефект (Е) визначається як різниця між результатами (продукцією, роботою, послугами у вартісній оцінці - Р) та витратами на їхнє досягнення (З) за визначений розрахунковий період:
Е = Р — З.
Під витратами розуміється вся сукупність витрачених для досягнення ефекту ресурсів (або окремих їхніх видів). У масштабі національної економіки витратами є сукупність капітальних вкладень, оборотних засобів і живої праці (заробітна плата). Для галузі, об'єднання, підприємства витрати виступають у виді собівартості або виробничих засобів.
При оцінці доцільності інвестицій установлюють ставку дисконту (капіталізації), тобто процентну ставку, що характеризує норму прибутку інвестора (відносний показник мінімального щорічного доходу). За допомогою дисконту (облікового відсотка) визначають спеціальний коефіцієнт дисконтування (базується на формулі складних відсотків) для приведення інвестицій і грошових потоків у різні роки до нинішнього (майбутнього) моменту.
При розрахунках економічного ефекту необхідно враховувати фактор часу шляхом приведення різночасових витрат і результатів до одного (єдиного) моменту часу, тобто розрахункового року tp.
Коефіцієнт приведення різночасових витрат і результатів до розрахункового року розраховується по формулі:
де t - рік, витрати і результати якого приводяться до розрахункового року;
E - норматив приведення, дорівнює процентній ставці.
При оцінці ефективності організаційних інновацій їх підрозділяють на двох груп:
Ефективність першої групи організаційних нововведень розраховується так само, як і техніко-технологічних. Оцінка ефективності безвитратних нововведень здійснюється на основі вирахування економії поточних витрат, викликаної здійсненням таких організаційних інновацій.
При визначенні ефективності нововведень необхідно також враховувати соціальній екологічні результати (безпека об'єктів інновацій).
ТЕМА 13. Показники ефективності споживання ресурсів підприємства
13.1. Продуктивність праці
Продуктивність праці - це її ефективність, результативність.
Для виміру продуктивності праці використовуються два показники: виробіток і трудомісткість.
Виробіток - це кількість продукції, яка вироблена в одиницю робочого часу чи яка приходиться на одного середньоспискового працівника в рік (квартал, місяць).
Трудомісткість характеризує затрати робочого часу на виробництво одиниці продукції.
Виробіток - найбільш поширений і універсальний показник рівня використання працівників. Для його виміру використовують натуральні, умовно-натуральні і вартісні (грошові) одиниці виміру.
Одиницею трудомісткості є час. Праця, затрачена на виробництво продукції, може бути виражена у людино-годинах, людино-днях або середньосписковій чисельності працівників.
У залежності від способу вираження обсягу продукції розрізняють три основних методи виміру продуктивності праці: натуральний, трудовий і вартісний.
При натуральному методі рівень продуктивності праці обчислюється як відношення обсягу продукції у фізичних (натуральних) одиницях виміру до середньострокової чисельності ПВП.
При трудовому методі обсяг продукції обчислюється в годинах.
Рівень продуктивності праці при вартісному методі визначається відношенням обсягу продукції в грошовому вираженні на середньоспискову чисельність ПВП.
У залежності від складу затрат, що включаються в трудомісткість продукції, розрізняють наступні її види:
13.2. Використання основних засобів і виробничих потужностей
Основними показниками використання основних засобів є:
На підприємстві розраховують також коефіцієнт освоєння проектної потужності і коефіцієнт використання поточної потужності.
Основні напрямки поліпшення використання основних засобів і виробничих потужностей: скорочення простоїв обладнання і підвищення коефіцієнта його змінності; заміна і модернізація зношеного і застарілого обладнання; впровадження новітньої технології й інтенсифікація виробничих процесів; швидше освоєння потужностей, що знову вводяться; стимулювання ефективного використання основних засобів і виробничих потужностей; розвиток акціонерної форми господарювання і приватизація підприємств і ін.
13.3. Використання оборотних засобів
При аналізі роботи промислового підприємства застосовуються різні показники корисного використання матеріальних ресурсів:
Загальними джерелами економії матеріальних ресурсів є: зниження питомих затрат матеріалів; зменшення ваги виробів; зниження втрат і відходів матеріальних ресурсів; використання відходів і побічних продуктів; утилізація відходів; заміна натуральної сировини і матеріалів штучними тощо.
Для оцінки ефективності використання оборотних коштів використовуються наступні показники:
Шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів: оптимізація запасів ресурсів і незавершеного виробництва; скорочення тривалості виробничого циклу; поліпшення організації матеріально-технічного забезпечення; прискорення реалізації товарної продукції тощо.
13.4. Критерії та система показників ефективності
Вимірювання ефективності функціонування економічної системи передбачає встановлення критерію економічної ефективності.
На рівні підприємства формою єдиного критерію ефективності його діяльності може служити максимізація прибутку чи мінімізація витрат.
Ефективність підприємства знаходить конкретне кількісне вираження у взаємозалежній системі показників, які характеризують ефективність функціонування його основних підрозділів, окремих процесів і їх елементів:
1) узагальнюючі показники:
2) показники ефективності використання праці (персоналу):
3) показники ефективності використання виробничих засобів:
PAGE 52