темами соціології
Работа добавлена на сайт samzan.net:
IV
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА
І ТЕОРІЯ СТРАТИФІКАЦІЇ
1. Соціальна
структура
суспільства,
місце в ній
середнього класу
Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в структурі, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи називають соціальну структуру хребтом суспільства, культуру — його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкціями включно — цементуючим началом.
Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його соціальних складових й те, що поєднує їх, утримує від розпаду, впорядковує і надає структурні певної конфігурації і зв’язків між ними. Існують різні підходи до визначення цих складових. Відомий російський соціолог О. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв’язаних між собою. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.
Соціальна спільнота — це сукупність індивідів, що реально існує й емпірично фіксується, має відносну цілісність, виступає як самостійний суб’єкт соціальної дії та поведінки і виконує ту чи іншу спільну діяльність.
У соціальні групи людей об’єднують соціальні інтереси, що є реальними причинами дій і формуються в різних індивідів у зв’язку з різним становищем і роллю в суспільному житті.
Будь-яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних груп (рис. ). Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадними у побудові суспільства і визначають його зміни. Вони займають різне місце в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, багатства, доходів, освіти тощо; зв’язані між собою економічними, політичними та культурними відносинами; є суб’єктами функціонування соціальних інститутів суспільства. Отже, соціальна структура суспільства відображає його об’єктивну диференціацію на великі й малі соціальні групи (спільноти, прошарки) що різняться за своїм становищем у системі суспільних відносин. Одні з них (наприклад класи) формуються об’єктивно та існують незалежно від волі і свідомості людей, інші створюються свідомо й цілеспрямовано самими людьми (політичні партії, молодіжні угруповання тощо). Суб’єкти соціальної структури суспільства зв’язані соціальними відносинами, кожному з різновидів яких відповідає певна структура: економічна, політична, правова, духовна тощо.
Рис. Класифікація груп
Соціальні відносини — це відносини між групами людей і індивідами, соціальними групами, що займають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь в його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.
Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами — економічними, політичними, правовими. Щоб їх «вичленити», необхідно знати, з приводу чого вони сформувались, оскільки всі вони формуються й реалізуються між соціальними суб’єктами з приводу різних матеріальних чи духовних об’єктів. Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, законів — правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва — духовні.
Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини рівності—нерівності, справедливості—несправедливості, панування—підлеглості.
Основою формування й розвитку соціальної структури, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’єднань та відносин між ними утворюються на грунті об’єктивних процесів суспільного поділу праці. Під суспільним поділом праці розуміють розмежування в суспільстві різних соціальних функцій, ролей що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер суспільства — сільського господарства, промисловості, науки, охорони здоров’я, мистецтва, армії тощо.
Поділ праці виникає, коли певні функції закріплюються за відповідними групами спеціально для цього підготовлених людей: це називається спеціалізацією. Щоб задовольнити різноманітні потреби, фахівці між собою кооперуються, унаслідок чого формуються функціональні зв’язки.
Першим великим суспільним поділом праці стало виокремлення пастуших племен із загальної маси, що створило матеріальну передумову для виникнення приватної власності й поділу суспільства на класи.
Другим великим суспільним поділом праці стало відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним промислом землероба. Це призвело до значного розшарування суспільства і появи в ньому таких соціальних спільнот, як знать і прості землероби, ремісники тощо. Потреба в обміні продуктами трудової діяльності зумовила формування ще однієї соціальної спільноти — купців. За третього поділу стався поділ праці на фізичну й розумову, а населення — на сільське й міське.
Отже, з розвитком продуктивних сил і суспільного виробництва поглиблювався поділ праці, який зумовлював ускладнення
соціальної структури, появу нових її елементів, заміну одних елементів іншими, що відповідали вимогам економічного та соціального розвитку.
Соціальні інтереси групи, спільноти формуються на основі індивідуальних інтересів її членів, але не є їх сумою. Унаслідок взаємодії індивідів відбувається формування спільних інтересів, які відтворюють їхні спільні риси.
Спільні інтереси є рушійною силою будь-якої групи, спільноти. Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності групи. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — створювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть більше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як правило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, морально-етичними міркуваннями загального характеру. Вирішальну роль у реалізації інтересів відіграє ідеологія. Щоб не стати жертвою обману, людина має навчитися за будь-якими політичними чи релігійними заявами, обіцянками, закликами до гуманізму бачити інтереси тих чи тих груп, кланів або окремих індивідів.
Вивчення соціальної структури суспільства, як відомо, розпочав іще Платон. Розроблена Платоном модель соціальної структури передбачала три соціальні верстви: філософів, що управляють державою, воїнів і робітників (селян, ремісників). Нерівність цих груп було віднесено Платоном до рангу об’єктивного державного закону.
Видатний соціаліст-утопіст Ш. Фур’є вирізняв у соціальній структурі п’ять верств: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Ці верстви між собою ворогують. Основною суперечністю суспільства є суперечність між багатими і бідними.
Спільним у Платона і Ш. Фур’є є те, що соціальна структура розглядається як певна множина соціальних груп, що різняться між собою за функціями в суспільстві і багатством. На засаді цих відмінностей у суспільстві формуються певні й досить жорсткі відносини між групами щодо влади (одні керують, а інші підпорядковуються) і багатства (одні привласнюють працю інших). З розвитком суспільства характер цих відносин змінюється: влада одних груп слабшає, інших посилюється, багатство перерозподіляється. Проте в головному ці відносини протягом багатьох віків залишаються сталими.
Отже, в основу утворення різних соціальних верств покладено ті позиції, що їх вони мають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення.
Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість соціальних спільнот, прошарків, груп, які можна типологізувати як:
соціально-класові — класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;
соціально-професійні — колективи виробничі, навчальні, військові;
соціально-демографічні — сім’ї, молодь;
соціально-територіальні — міста, села, райони;
соціально-етнічні — нації, народності, етноси.
Наведену типологізацію можна поглибити, вказавши, наприклад, на такі складові, як:
вища політична еліта;
середні прошарки державного й місцевого управління;
низові працівники апарату управління;
провідні господарські керівники;
низові керівники;
фахівці й службовці різних рівнів;
робітники різних кваліфікацій;
пенсіонери та інваліди;
учні та студенти;
декласовані елементи тощо.
Кожну з цих складових сформовано на підставі спільних інтересів, які завжди спрямовані на зміцнення та збереження становища конкретної соціальної групи в соціальній структурі суспільства. Ці соціальні групи існували і в структурі радянського суспільства, але про них не згадували.
Вітчизняна теорія соціальної структури вивчала тільки ті верстви, які вважала головними чи такі, які вивчати було з якогось погляду вигідно. Щоб виключити такий волюнтаризм, російський соціолог Р. Ривкіна пропонує такі правила вивчення соціальної структури:
1) вивчати потрібно всі без винятку соціальні прошарки суспільства;
2) вимірювати їх потрібно за допомогою однієї мірки, одних критеріїв;
3) таких критеріїв має бути стільки, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й достатньо вичерпно.
Інструментом, який дає змогу дотримуватися цих правил, є теорія соціальної стратифікації.
Радянське суспільство, згідно з прийнятою тоді доктриною, складалося із двох класів (робітничий клас і колгоспне селянство) та одного прошарку — інтелігенції. Взаємини між цими класами мали бути безконфліктними, оскільки між ними нібито не існувало антагоністичних суперечностей. Ця концепція абсолютно не відповідала реальному стану справ у радянському суспільстві. Вона оперувала фактично лише одним критерієм — відносинами власності, побіжно доповнюючи його критерієм характеру праці. Наявність влади, величина і способи отримання доходів зовсім не бралися до уваги. Зовсім ігнорувалася нерівність позицій різних груп, панувало утопічне уявлення про однакові шанси соціального просування для всіх, незалежно від походження, національності, партійності тощо, канонізувалося поняття «гармонійної єдності» суспільних інтересів. Мета такої доктрини була зрозумілою —приховати реальну соціальну структуру радянського суспільства, реальні соціальні суперечності в ньому.
Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає в тім, що вона є важливим соціальним регулятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й підвищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній абсолютно конкретний статус і намагаються реалізувати свої інтереси. Вона визначає сутність і основні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відносини є відносинами між окремими групами з приводу використання, утримання чи захоплення державної влади.
Теорія соціальної структури, або соціологія соціальної структури, за радянської влади розвивалася найменш продуктивно, бо вона надто красномовно заперечувала постійно декларовану «соціальну однорідність» радянського суспільства.
Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з’являється так званий середній клас.
За визначенням німецького вченого Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об’єднує або прагне об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.
Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівня, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:
вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;
середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;
нижчий — службовці, учителі тощо.
Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це певним стимулом. Цим самим невдоволення представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.
Зростання кількості представників «середнього класу» зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.
Більшість учених уважає, що саме «середній клас», а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обгрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Займаючи проміжне становище між протилежними полюсами соціальної ієрархії, середній клас своєю нейтральною позицією, задоволенням своїм становищем, вірою у майбутнє нейтралізує протистояння цих полюсів. Завдяки цьому суспільство зберігає рівновагу і стабільність. Чим більша питома вага середнього класу, тим сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.
Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:
- розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечується виключно демократичними інститутами;
- слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу.
Якщо в першому випадку право на владу, на високі пости забезпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому — майновим станом, можливістю використання приватних фінансових коштів для реалізації політичних цілей.
Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.
Щодо наявності чи відсутності середнього класу в радянському суспільстві думки соціологів неоднозначні: від заперечення його існування взагалі до цілковитого ототожнення його із зарубіжною моделлю. Провідний російський соціолог — академік Т. Заславська — вважає, що у структурі радянського суспільства був порівняно невеликий середній клас, який складався з директорського корпусу та наближених до партійної номенклатури інтелігентів. Він мав такі дві важливі ознаки — високий освітньо-духовний рівень та орієнтацію на соціальне просування.
На верхній сходинці соціальної драбини перебувала партійна та господарська номенклатура, яка розпоряджалася державною власністю і контролювала розподіл матеріальних благ, а також ті галузі освіти та культури, що мали безпосередній «вихід» на політику, тощо.
Саме вона протистояла іншому населенню, яке не мало демократичних інститутів для реалізації своїх прав.
Нижчий клас соціальної структури радянського суспільства репрезентували наймані робітники. Існувало й соціальне дно — десоціалізовані елементи.
Середній клас став тією силою, яка висунула ініціаторів реформ і підтримувала їх. Але радянський середній клас через певні об’єктивні і суб’єктивні причини, не міг стати основою «нового середнього класу» українського суспільства.
Як показали дослідження, що проводилися Інститутом соціології, при визначенні своєї позиції в соціальній ієрархії переважна більшість мешканців України відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». За суб’єктивними оцінками в Україні існує «низький середній клас», а «високий середній клас», який є найстабільнішою соціальною базою суспільства, представлений лише двома відсотками. Менше одного відсотка мешканців вважають себе «багатими», групи «бідних» і «середніх» — приблизно рівні за кількістю. Отже, суспільство розшарувалося на дві частки, що зробило подвійною його свідомість, ставлення до реформ, громадську думку.
Так, середній клас в Україні становить лише 9%. Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні відсутні традиції громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що проявляється на рівні побутової свідомості і світогляду людей, у їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях.
Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства може забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язані з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.
В Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості населення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. В результаті відбувається розмивання середнього класу.
Отже, ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. Її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшуватися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Але структура формується не стихійно. Цей процес цілеспрямовано регулюється державою, яка повинна спрямовувати свої зусилля насамперед на розширення і зміцнення середнього класу.
2. Соціальна
стратифікація,
її системи
Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації. Термін «стратифікація» (від латинського stratum — прошарок і facere — робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування грунтових пластів.
У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація — це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків — страт.
Страти — це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв’язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є первинною формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв’язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.
Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг інші менше. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості. Тому ця проблема завжди цікавила соціологів.
І якщо те, що основою диференціації є природна нерівність людей, визнають усі вчені, то щодо визначальних чинників і критеріїв ієрархії їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.
Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник — відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Саме поява приватної власності, на думку марксистів, призвела до соціального розшарування суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та класів, які не володіють власністю, (раби, пролетарі), або мають обмежене право на власність (селяни). Інтелігенція за марксистською концепцією — проміжний прошарок.
Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Для нормальної життєдіяльності суспільства є необхідним виконання всіх функцій, але якісь із них є більш, а якісь — менш важливими. На підставі ієрархії функцій складається відповідна ієрархія груп, класів, спільнот, що їх виконують. На верхівці ієрархії перебувають ті, що управляють, бо саме управлінська функція покликана об’єднати, скоординувати, створити умови для виконання всіх інших функцій.
Не зрозуміло, проте, чому якась функція має бути важливішою
за інші, коли суспільство як цілісність не може існувати без жодної із функцій, без усієї їх множини, чому той чи той індивід має належати до вищої страти, коли він не бере безпосередньої участі в управлінні. Тому Т. Парсонс, визнаючи соціальну ієрархію за необхідний чинник, що забезпечує життєдіяльність соціальної системи, зв’язує її конфігурацію з існуючими в суспільстві цінностями. На його думку, соціальні прошарки розміщуються в ієрархічній послідовності залежно від системи цінностей, від уявлення, яке формується в суспільстві щодо кожного із індивідів, соціальних груп, прошарків; змінюються цінності — змінюється й послідовність їх розміщення.
М. Вебер, крім економічних стратифікаційних критеріїв (відносини власності, рівень доходів), користується такими критеріями, як соціальний престиж і належність до певних політичних партій. Соціальний престиж — це надбання індивідом (від народження чи завдяки особистим якостям) такого соціального статусу, який дає йому змогу виконувати ту чи ту соціальну роль і посісти певне місце в соціальній ієрархії (наприклад, мати відповідні знання й уміння, щоб бути викладачем).
Місце соціального статусу в ієрархічній структурі суспільства визначається регулятивною нормативно-ціннісною системою. На верхніх поверхах ієрархії перебувають ті, чий статус відповідає чинним у суспільстві нормам і законам, а також сформованим у свідомості людей уявленням про значущість їхнього титулу, фаху.
Чіткіше критерії стратифікації визначив П. Сорокін. Він зазначав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).
У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманітність соціально-диференційних ознак Т. Парсонс спробував об’єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:
якісні характеристики людей — відповідальність, компетентність та ін.;
виконувані ролі — численні різновиди професійно-трудової діяльності;
володіння власністю, матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо.
На різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися різні ознаки. У ранній період більше користувались якісними характеристиками, у сучасному індустріальному суспільстві — професійно-трудовими. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди.
Отже, страта — це соціальний прошарок, група людей об’єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою.
В теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифікація — вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію й багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла тощо.
Доход — кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари, відрахування від прибутку, аліменти тощо) за певний час: місяць, рік. Доходи витрачаються на підтримування життя індивіда та його сім’ї, а залишки їх накопичуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Багатство може передаватися у спадщину. Отже, його можна мати не працюючи, а тому багаті можуть працювати, а можуть не працювати. Бідні ж мусять працювати, бо заробітна плата для них є основним джерелом доходів.
Влада, за М. Вебером, проявляється в здатності і можливості для індивіда чи групи нав’язувати свою волю, діяти на інших людей незалежно від їх згоди чи незгоди на це. Влада інституалізована, її захищає закон. Конституцією передбачається розмежування політичної, економічної, виконавчої і судової влади (рис.). Можновладці мають привілеї і доступ до соціальних благ, можливість приймати життєво важливі рішення, закони, котрі, як правило, вигідні тим, хто при владі. Люди, які мають економічну, політичну й релігійну владу, становлять «еліту» суспільства, яка визначає внутрішню й зовнішню державну політику, ураховуючи при цьому передовсім власні інтереси. У інших верств населення такої можливості немає.
Рис. Види влади
Престижність професії — це порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять. Престиж — це авторитет, вплив, повага, з якою громадська думка ставиться до того чи іншого виду професійної діяльності. Професія лікаря престижніша ніж професія інженера, професія інженера престижніша ніж професія прибиральниці.
Усі професії, види занять, посади можна ранжувати за рівнем їхньої престижності, утворивши шкалу престижу. У США постійно, починаючи з 1947 року, за допомогою спеціальних методів (вивчення громадської думки, порівняння різних професій, аналіз статистичних даних) вивчається динаміка престижності професій. Отже, доходи, влада, престижність професії, освіта визначають соціальне становище людини в суспільстві, її соціально-економічний стан. Цей показник є узагальненим критерієм стратифікації й характеризує, власне, різницю в якості і стилі життя.
За розглянутими критеріями соціологи типологізують соціальну стратифікацію на:
економічну (за рівнем багатства й доходів);
політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади);
освітню (за рівнем освіти);
професійну (за престижністю професії).
Кожну з цих страт можна зобразити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де в економічній стратифікації окремими поділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній — ранг посади, в освітній — кількість років навчання, у професійній — престижність професії.
Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали і позначивши на них місце, яке займає конкретна людина, а потім з’єднавши всі позначки, отримаєм стратифікаційний профіль для конкретного індивіда, соціальної групи чи виду занять.
Позначок на кожній вертикалі, що відповідає певному прошарку, можна зробити безліч, але це ускладнить процедуру і мало що дасть для пояснення стратифікаційної структури. Тому, на думку російського соціолога О. Ефендієва, досліджуючи соціальну ієрархію суспільства в цілому, досить виділити три основні рівні: вищий, середній і нижчий. Люди, що належать до вищого рівня за одним критерієм, здебільшого стоятимуть на цьому ж рівні і за іншими критеріями.
Багаті, як правило, займають найпрестижніші посади, мають високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, високі доходи. Їх називають «елітою суспільства». Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв.
До заможних прошарків, що з них складається середній клас, можна віднести лікарів, викладачів, кваліфікованих робітників, службовців. До найнижчого прошарку належать некваліфіковані робітники, безробітні, деякі категорії пенсіонерів тощо.
Розподіл населення за такими рівнями враховує, в основному, всі критерії нерівності. При цьому соціальна значущість кожного з рівнів визначатиметься поширеними в суспільстві цінностями, нормами, установками, тобто регулятивною ціннісно-нормативною системою. У сучасному західному суспільстві пріоритетнішими є економічні критерії, в колишньому радянському суспільстві переважали критерії політичні.
На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:
- вищий клас професіоналів, адміністраторів;
- технічні спеціалісти середнього рівня;
- комерсанти;
- дрібна буржуазія;
- техніки і робітники, що виконують управлінські функції;
- кваліфіковані робітники;
- некваліфіковані робітники.
Соціальна стратифікація якісно й кількісно різниться в усіх су-
спільствах і за всіх часів.
3. Соціальна
нерівність —
основа
стратифікації
Соціальна нерівність, що є підставою стратифікації суспільства, сприймається як основна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.
Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство — економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.
У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португ. caste — рід, покоління) — замкнута спільнота людей, зв’язаних походженням чи правовим статусом, належність до якої успадковується. Це соціальна група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої касти вона не має права. На думку М. Вебера, каста є формою ранжування за критерієм престижу. В Індії налічується чотири основні касти: священиків, воїнів, купців, робітників та селян і близько 5 тис. неосновних каст і «підкаст». Саму касту визначає передовсім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що регулюють поведінку саме в цій касті.
Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і у відповідності з ними займають певне положення в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це спільнота людей, заснована на уяві про честь, з відповідним специфічним стилем життя, до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV—XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі — ремісників, купців, селян.
Промислова революція XVIII—XIX століть зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас — головний елемент стратифікації капіталізму. Це велика група людей, що мають однаковий соціально-економічний статус в системі соціальної стратифікації. Отже, термін «клас» на відміну від «верстви» не просто відображає соціальні «перегородки», привілеї та умовності, а включає показники економічного становища людей. Один клас від іншого (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такими характеристиками, як багатство, солідарність, влада тощо.
Марксисти-ленінці розглядали термін «клас» як економічну категорію (альтернативного підходу, згідно з яким клас не є виключно економічним явищем, дотримуються деякі американські соціологи).
К. Маркс розрізняв класи за їх відношенням до власності на капітал і засоби виробництва, поділяючи населення на тих, хто має власність і тих, хто її не має, — на капіталістів і пролетарів. Селяни й дрібні власники не підпадали під цю класифікацію. Вони були, на думку Маркса, «пережитками» докапіталістичної економіки і мали з часом зникнути.
В. Ленін соціальним класом уважав велику групу людей, що відрізняються від інших місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці і способами отримання та розмірами тої долі суспільного багатства, яку вона має.
За І. Уорнером, соціальний клас — це група людей, що відносять себе до певної позиції в системі соціальної ієрархії: вищий — вищий, низший — вищий, вищий — середній, вищий — низший, низший — низший.
За М. Вебером, класи — це агрегати людей, які мають однакові життєві шанси.
Він поділяв населення на класи відповідно до різних «життєвих шансів». В одного класу головне капітал, в іншого — кваліфікація. Усе населення М. Вебер поділяв на чотири класи: 1) власників; 2) інтелектуалів (адміністраторів і менеджерів); 3) дрібну буржуазію (дрібні підприємці й комерсанти); 4) робітників.
Особливого значення М. Вебер надавав такому критерію стратифікації, як соціальна репутація, чи статус.
Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:
- тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх;
- величина доходу — від мільярдів доларів до нуля;
- тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно більше важить «престижність» вузу;
- місце проживання — від привілейованих районів до трущоб;
- тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках.
Існує поняття абстрактного соціального класу — це сукупність індивідів, що відрізняються наявністю характеризуючих їх об’єктивних атрибутів соціальної позиції, проте, на відміну від соціального класу в його соціологічному розумінні, не володіючих почуттям ідентифікації з іншими членами цієї сукупності, не усвідомлюючи спільності власних інтересів, не володіючих власною організацією.
В протилежність абстрактному соціальному класу за Дж. Г. Мідом, клас соціальний в його соціологічному розумінні є конкретним, тобто є групою людей, що функціонує як соціальна одиниця, і члени його знаходяться у безпосередній взаємодії.
У межах одного класу може існувати кілька страт чи прошарків. Окрім загальнокласових рис їм притаманні деякі специфічні ознаки (наприклад джерело доходу). Прошарок складається із осіб однакового соціального статусу.
США називають суспільством середнього класу. Середній клас займає проміжне положення між основними класами в системі соціальної стратифікації; йому притаманні неоднорідність становища, суперечливість інтересів, свідомості і політичної поведінки. Вирізняють старий середній клас (середні і дрібні власники) і новий середній клас, до якого входять управлінці, професійні працівники розумової праці (білі комірці і ін.). Саме у США якнайповніше реалізовано принципи класової стратифікації. Тут вчені виокремлюють 4 основні класи: вищий, середній, робітничий і нижчий. Кожен з них, крім робітничого, розбивають іще на 2—3 прошарки. Середній клас кількісно становить близько 60% населення. До його складу входять люди з економічною незалежністю, яскраво вираженою професійною орієнтацією. Це власники підприємств, учені, лікарі, адвокати, банкіри, підприємці. Завдяки тому, що середній клас кількісно є найбільш численним, американське суспільство зберігає стабільність.
Як показали соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України, переважна більшість українського населення відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». В українському суспільстві переважає так званий «низький середній клас». «Високий середній клас», що є найстабільнішою соціальною базою ліберальної суспільної моделі, представлений, за розподілом суб’єктивних ознак, лише двома відсотками. Це ті мешканці України, що визначили свою соціальну позицію як «трохи вищу за середню»
Менше одного відсотка мешканців відносять себе до категорії «багатих», а категорії «бідних» і «середніх» — приблизно рівні за кількістю. Суспільство ніби розкололося на дві соціальні групи, що обумовило подвійність його свідомості, громадської думки, ставлення до економічних реформ. Кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить далеко за межі необхідної суспільству соціальної нерівності, про яку вже йшлося. Відтак соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча «еліта» нині всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, приймаючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для інших, встановлюючи оплату праці на рівні заледве прожиткового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни.
Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв’язку з цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонапрямлених дій різних соціальних прошарків, що зумовлені суперечністю їхніх інтересів, демократичної класової боротьби.
В теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах представленої демократії шляхом використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів.
Результати соціологічних опитувань свідчать, що люди болісно сприймають соціальну нерівність. Своє місце в соціальній ієрархії вони часто вважають несправедливим. Відчувається антагонізм між вищими і нижчими прошарками. Державні діячі докоряють трудящим за «нерозуміння» суспільних цілей і завдань, небажання «трохи потерпіти», а ті звинувачують управлінців і політиків у некомпетентності, егоцентризмі, зажерливості, корупції.
Але те, що за явно вираженого невдоволення соціальною нерівністю, революції, громадянської війни, однак, не відбувається, є результатом дії соціально-нормативної системи, соціальних інститутів, які спонукають людей із розумінням сприймати ті чи ті принципи та дії. Кожне суспільство робить це по-своєму. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім’ї народився, той має відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). За дотриманням цього правила стежила вся система соціальних інститутів: суд, право, армія, церква.
У кастовій суспільній системі в ролі основних інститутів виступають держава і релігія, які використовують силу влади, зброї, ідеологічного тиску для забезпечення привілеїв вищим прошаркам. Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов’язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Відхилення від приписуваних законами зразків поведінки карається певними санкціями.
У сучасному суспільстві, хоч усі люди мають формально рівні права з народження, суспільство, як і раніше, підтримує й охороняє свою ієрархію. Так, інститут власності підтримує право на спадок, а отже робить неоднаковими шанси на збагачення людей, що народилися в бідних і багатих сім’ях. Інститути освіти дають можливість отримати освіту, а потім зайнятися престижними видами діяльності не тільки людям з певними природними задатками, а й просто багатим, які можуть за це заплатити. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми.
Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона буде змінюватися за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення — трудящих. А це призводитиме до напруження у відносинах між верхніми й нижніми стратами, яке може перерости у відкриту боротьбу за перерозподіл багатства. Тому досить націоналізувати багатство меншості, гадав К. Маркс, і буде встановлений соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, схильний був також уважати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше, ніж нижня. Проте зростання багатства й влади не безмежне. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. Із наближенням суспільства до такої позначки розпочинаються реформи, спрямовані на перерозподіл національного доходу через податки, зміни в економічній та політичній сферах, або інші дії для стримування згубної тенденції.
Отже, стабільність суспільства залежить від конфігурації соціальної стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про наявність соціального напруження в суспільстві, що може завершитися соціальною катастрофою. Навпаки, розширення профілю по горизонталі свідчить про стабілізацію суспільних відносин. Важливо, щоб ця стабілізація досягалася не стихійно, а внаслідок дії соціальних інститутів.
Проте, на думку П. Сорокіна, розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже забирає у суспільства важливу рушійну силу.
Більш важливим чинником функціонування і підтримки стабільності суспільства є досягнення класової гармонії, консенсусу, що означає злагоду, підґрунтям якої є схожість поглядів і орієнтацій стосовно значущих цінностей, цілей, норм, правил поведінки, ролей, владних відносин тощо між індивідами, соціальними групами і спільнотами.
4. Теорія
соціального
статусу
в концепції
соціальної
стратифікації
Складовою частиною концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Згідно з нею соціальна нерівність — це нерівність статусів, що випливає зі здатності чи нездатності індивідів виконувати ту чи ту соціальну роль. Соціальний статус (від латинського status — стан) — позиція людини чи групи в суспільстві, яка визначається соціальними ознаками (економічне забезпечення, фах, кваліфікація, освіта, політичні можливості тощо) і демографічними особливостями (стать, вік тощо). У соціології цей термін було вперше запроваджено англійцем Г. Д. Мейном.
Соціальний статус — сукупність прав і обов’язків індивіда чи соціальної групи, пов’язана з виконанням ними певних соціальних ролей.
Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії тощо), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій. Статуси типологізуються за різними критеріями (рис. ). Уся сукупність статусів однієї людини називається статусним набором. Цей термін разом із терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу, було запроваджено Р. Мертоном. Існують різні ролеві теорії, що визначають особистість як сукупність соціальних ролей, які вона виконує, дотримуючись норм і зразків поведінки, притаманних даній соціальній системі. Згідно цих теорій, виконання людиною тої чи тої ролі суттєво впливає на її мотивацію, ставлення до оточуючого світу. Кожну роль у ролевому наборі репрезентовано сукупністю несхожих на інші відносин. У результаті ролевий набір формує структуру соціальних відносин.
Рис. Типи статусів
Соціальну роль — певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його динаміку. Вона визначається сукупністю норм та очікуваннями з боку оточення. Нема ролі без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків, які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний взаємозв’язок. Право — це система загальнообов’язкових соціальних норм, а також відносин, що закріпляються за допомогою цих норм. Це те, що виконавець ролі може допустити стосовно своєї особи і дозволити собі щодо інших. Обов’язок — це моральна, соціальна чи правова вимога соціально очікуваної поведінки від індивіда чи групи. Це те, що він повинен робити стосовно інших. Виконуючи ті чи ті обов’язки, людина несе відповідальність за своєчасність і якість їх виконання. Наприклад, майстер — це статус у виробничій сфері. Обов’язок майстра розподіляти й видавати завдання робітникам, пояснювати методи виконання, підтримувати технологічну та трудову дисципліну, оцінювати результати праці. У свою чергу, обов’язок робітника — своєчасно та якісно виконувати виробничі завдання, ефективно використовувати матеріали та устаткування, дотримуватися дисципліни. Статус майстра має сенс лише відносно робітника. Вони зв’язані між собою функціонально (функція майстра — визначати завдання, функція робітника — виконувати його). Для інших працівників майстер є звичайним товаришем по службі.
Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, називається головним статусом. Головний статус визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя тощо.
У соціології поряд з поняттям соціального статусу існує поняття особистого статусу. Він визначається тим місцем, що його посідає індивід у малій групі залежно від своїх індивідуальних властивостей. Особистий статус більш значніший для знайомих. Незнайомі ж більше цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними характеристиками індивіда.
Розрізняють ще природний статус, який людина отримує з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані) і досягнутий статус, якого людина набуває з часом, у процесі соціалізації (освіта, кваліфікація, культурний рівень тощо).
Різновидами соціальних статусів є: економічні (робітник, підприємець, власник, бізнесмен, банкір), професійні (вчитель, водій, слюсар), політичні (демократ, комуніст, шовініст), релігійні (священик, віруючий, прихожанин), демографічні (стать, вік, національність), сімейно-родинні (подружжя, дитина, брат, син). Вони є підструктурами соціальної структури суспільства, інституціальними сферами і репрезентовані відповідними інститутами: держави і права, виробництва, освіти (економічна й професійна підструктура), сім’ї і шлюбу (сімейно-родинна підструктура), релігії (релігійна підструктура).
Кожне суспільство має величезну кількість статусів, лише професійних налічується кількасот тисяч. Кожний статус належить певній кількості людей, які утворюють соціальну групу. Отже, кожний статус у суспільстві репрезентований окремою соціальною групою. Сукупність усіх статусних груп утворює соціальний склад населення.
Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Статус професора, наприклад, скрізь цінується вище за статус прибиральниці. Місце певної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бути високими, середніми і низькими. Чим більше суспільство цінує статус, тим вищий у нього ранг, тим більше у нього привілеїв, благ, пошанування, символів, слави.
В суспільстві під впливом різних чинників відбувається статусне вирівнювання, уніфікація статусів — відповідність становища індивіда чи соціальної групи в ієрархічних системах статусів, що утворюються за різними критеріями: доход, влада, престиж. Так, багато людей намагається переїхати в більш престижний район проживання, навчати своїх дітей в більш престижних навчальних закладах, купувати більш престижні, дорогі автомобілі тощо. Реалізуючи свої намагання вони доводять до загального рівня виявлення різних складових свого статусу стосовно різних його параметрів.
З статусним вирівнюванням пов’язане явище, яке соціологи називають статусфренією — (від лат. status — стан, грец. phen — розум) різновид патології, за якої індивід всякими способами незалежно від діючих норм поведінки намагається наблизитися до тої ролі, яка для нього найбільше престижна і забезпечить різні привілеї, матеріальні блага, соціальну владу, пошанування, славу тощо.
Статусні групи, ранжовані за доходами, владою, престижністю професії, освіти тощо, утворюють соціальну стратифікацію. Отже, стратифікація складається з тих самих статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за іншими критеріями.
Зважаючи на те, що стратифікація — явище багатовимірне і складається із багатьох нашарувань, які не цілком збігаються одне з одним, для визначення місця в суспільній ієрархії кожної страти слід застосовувати комплекс методів:
— аналіз статистичних даних, який дає можливість визначити ієрархію доходів, рівень освіти тощо;
— вивчення громадської думки, що відбиває значущість і цінність того чи того соціального статусу, соціальної групи, професії;
— соціологічні дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти міру впливу суб’єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на участь у політичній владі; характеристики еліти, можливості її тиску на державні структури, переваги і привілеї можновладців тощо.
Концепції і теорії еліт знайшли подальший розвиток в серії публікацій вітчизняних учених-соціологів «Правляча еліта сучасної України», в яких висвітлюється процес становлення нової еліти в умовах кардинальних змін цінностей і соціальних норм, визначаються соціальні і психологічні характеристики цієї групи, що збагачує знання стратифікаційної структури суспільства.
5. Соціальна
мобільність —
форма
відтворювання
соціальної
структури
суспільства
Соціальна структура суспільства, її складові перебувають у постійному русі й розвиткові. Відбувається постійна зміна статусу індивідів, їх пересування з одних суспільних прошарків, груп до інших (соціальне переміщення), просування до позицій з більш високим престижем, доходами і владою соціальне просування, чи перехід на нижчі ієрархічні позиції соціальна деградація.
Пересування в соціальному простері зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення явища пересування індивіда в соціальному просторі.
Соціальний простір — поле соціальної діяльності, яке охоплює сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об’єктів в тому чи тому їх взаємному розташуванні.
Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, без зміною або з зміною статусу на інший, еквівалентний попередньому. Наприклад, учений, професор займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу на ту ж посаду професора. Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору—донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь — це зміна соціального становища дітей як порівняти з батьками (зміна статуса від батька до сина).
Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися від статусу до статусу, а точніше, від міри свободи такого пересування.
Залежно від міри свободи переходу з однієї страти до іншої суспільства поділяються на закриті, де забороняються такі переходи (рабовласницьке), відкриті, де дозволений такий перехід (капіталістичне з досить високим рівнем соціальної мобільності), та змішані, де переходи юридично заборонено, але на практиці вони цілком можливі (феодальне).
Соціологи розрізняють два типи нерівності. Нерівність щодо позицій (доходів, престижності, освіти, влади) називається нерівністю у сфері стратифікації, а нерівність щодо можливостей досягнення позицій — нерівністю у сфері мобільності. У кастовому суспільстві можливості для мобільності мінімальні, бо люди не можуть пересуватися з однієї касти в іншу. У класовому суспільстві бар’єри для мобільності зняті, але існує велика нерівність щодо можливостей мобільності. Так, шанси потрапити до престижного вузу в дитини багатих чи впливових батьків набагато більші, ніж у дитини із пересічної сім’ї.
Аналізуючи соціальну мобільність, соціологи вивчають кількість і величину класів, страт та статусних груп, швидкість пересування індивідів із однієї групи в іншу, види та величину власності, що належить індивіду, вид його діяльності, статуси, які він має, розподіл влади між окремими статусними групами тощо. Індивіди й цілі групи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі соціальної структури суспільства.
Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за економічних криз, коли з’являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики ціннісно-нормативної орієнтації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх основних сферах: економічній, політичній і соціальній.
Якщо суспільство стабільне, то в ньому відбуваються вертикальні пересування лише окремих індивідів. За такого пересування індивід змушений змінювати соціально-професійну групу, бо професій, які мають свою вертикальну структуру, дуже мало. Зміна індивідом одної професії на іншу називається професійною мобільністю.
Вертикальні пересування індивідів завжди цікавили соціологів. П. Сорокін сформулював основні принципи такого пересування. Він писав, що немає такого суспільства, в якому б страти не допускали жодного пересування. Воно відбувається навіть у кастовій системі. Але немає і таких суспільств, де б оці переміщення відбувались би цілком вільно. У кожному суспільстві така «перепустка» регулюється соціальними інститутами. Вони перевіряють кожного кандидата на доцільність переміщення, на відповідність його нормам і принципам тієї страти, куди він пересувається. Соціальні інститути, за словами П. Сорокіна, є «соціальними ліфтами», які переміщують індивідів з однієї страти до іншої. Так, інститут політики не тільки формує свідомість мас, але дає змогу найбільш політично свідомим пересунутися на вищі поверхи соціальної ієрархії й посісти керівні посади.
Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від однієї страти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв’язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінальність, за Р.Е. Парком — становище індивіда чи групи, що займають пограничну позицію в прошарку, класі, суспільстві, а тому не повністю інтегровані в дане соціальне утворення. Вони мають деяку ідентифікацію з кожним із пограничних утворень. Маргінал, маргінальна особистість знаходиться на межі різних соціальних груп, систем, культур, зазнає впливу їх норм, цінностей тощо, які суперечать одна одній, втратила колишній статус і не адаптувалася до нового соціально-культурного середовища. У подібну ситуацію, як правило, потрапляє особа або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).
Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спільнот прошарки називаються маргінальними.
Українськими вченими доведено, що трансформація економічної та соціальної сфер, яка відбувається під впливом різноманітних за походженням чинників, створює умови для значних змін у напрямках і кількісних показниках соціальної мобільності. На думку Є. Головахи, Н. Паніної зафіксовані на сучасному етапі трансформації суспільства напрямки та інтенсивність соціальної мобільності є ознаками як меж нерівності в суспільстві, так і міри доступності для представників різних верств населення привабливих позицій у соціальній структурі.
? Питання для самоперевірки
1. Що таке соціальна структура суспільства?
2. Як і чому утворюються соціальні спільності, прошарки, групи?
3. Що таке суспільний поділ праці, яку роль він відіграє у формуванні соціальної структури?
4. Від чого залежить і чим характеризується стабільність соціальної структури суспільства?
5. З яких соціальних груп складається соціальна структура України?
6. Що таке соціальна стратифікація?
7. Які об’єктивні основи соціальної нерівності?
8. Яких видів буває нерівність?
9. Які існують підходи до визначення чинників і критеріїв стратифікації?
10. Що таке статусна позиція, статусний набір?
11. Які методи використовуються у вивченні соціальної стратифікації?
12. У чому полягає сутність соціальної мобільності? Види її?
13. У чому полягає сутність процесу маргіналізації?
14. Охарактеризуйте середній клас і його роль у стабілізації суспільства.
15. Які історичні типи стратифікації вам відомі?
Теми рефератів
1. Особливості й динаміка соціальної структури суспільства в сучасній Україні.
2. Аналіз соціальної структури в історії соціології.
3. Проблеми формування «нового» середнього класу в Україні.
4. Соціальна стратифікація і тенденції соціальної мобільності.
Використана і рекомендована література
Аитов Н. А. Понятие «социальная структура» в современной социологии // Социол. исследования. — 1996. — № 7.
Барбер Б. Структура социальной стратификации и тенденции социальной мобильности // Американская социология. — М., 1972.
Гидденс Э. Социальная стратификация // Социол. исследования. — 1992. — № 7, 9, 11.
Заболоцький В., Ляшенко В. Середній клас в соціальній структурі пострадянського суспільства // Схід. — 1996. — № 7.
Заславская Т. И. Социальная структура современного российского общества // Обществ. науки и современность. — 1997. — № 2.
Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. — К. 1996.
Радугин А. А., Радугин К. А. Социология: Курс лекций. — М., 1995.
Смелзер Н. Социология. — М., 1994.
Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.
Сорокин П. А. Человек, цивилизация, общество. — М., 1992.
Социология: наука об обществе: Учеб. пособие. — Харьков, 1996.
Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1996.
PAGE 179
2. Северный Арктический федеральный университет имени М1
3. Анализ финансовых результатов
4. а по 23 июля вторник 2013 г
5. Некоторые вопросы по конституционному праву
6. Разработка базы данных для гостиницы
7. батькові Контактна інформація- вкажіть свій телефон адреса електронної пошти та домашньої сторінки якщ
8. Контрольная работа.1
9. Просвещенный абсолютизм в России особенности содержание противоречия
10. Основные источники информации для СМИ и методы их использования.html
11. БАШКИРСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ Кафедра истории истории государства и права
12. Реферат- Контрольная работа по рынку ценных бумаг
13. Мінімальна тривалість ефективної експлуатації елементів й інженерного обладнання будівель
14. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук Ха
15. Влияние технологических добавок на структуру и свойства резин
16. Расчет технико-экономических показателей производственно-хозяйственной деятельности предприятия
17. А есть наука об изменении технического состояния машин методах обеспечения их работоспособности и безопас
18. Лабораторная работа ’2 ТЕМА- Изучение устройство и работа ведущих мостов.html
19. 88 водень 110145 сірка 0016 рідко до 8 кисень 000507рідко до 12 азот 000118
20. Реферат на тему- Модернизация таможенной системы и задачи повышения эффективности таможенного дела в Росс